Бюлетень "Права Людини", 2014, #32

«Закон суворий, але це закон». Саме таким латинським виразом часто виправдовують те, що закон вимагає вчиняти щось неприємне, нераціональне чи нерозумне, однак це має бути зроблено, бо так прописано законом. Таким же важким і неприємно-нерозумним видається застосування нещодавно ухваленого Закону «Про очищення влади», який сліпим катком котиться по чиновникам середньої управлінської ланки, «вичищаючи» з системи державного управління тих, хто за певними формальними ознаками потрапив під каток, тобто під сферу дії цього закону.

Передовсім слід зауважити, що кожна нова зміна влади, яка відбувалась в останні 15 років (дві великі хвилі змін відбулися, відповідно з січня 2005 та з лютого 2010) неминуче тягнула за собою досить масове «очищення» влади, хоч для цього ніяких пафосних законів чи підзаконних актів не ухвалювалось. Але в цих випадках зміни в системі управління як центральних органів виконавчої влади, так і системи місцевого та регіонального врядування відбувались кардинальні, при цьому заміщувались десятки тисяч керівних посад різного рівня. Знов-таки, критерієм тогочасного «очищення» влади виступав маркер «свій»-«не свій».    

Однак цього разу була матеріалізована давно обговорювана ідея проведення люстрації влади з ухваленням Закону «Про очищення влади», який був «продавлений» через парламент з серйозними порушеннями регламенту, з загадковою інтригою щодо остаточного тексту, за який з незрозуміло якої за порядком спроби проголосувала потрібна кількість парламентарів. Унікальність голосування полягала в тому, що самі парламентарі не бачили текст закону, за який вони голосували. І вже потім досить тривалий проміжок часу текст закону не з’являвся в публічній сфері, що також ставило питання стосовно його ухвалення саме в такому вигляді, в якому остаточна редакція тексту присутня сьогодні на сайті ВРУ. Але навіть якщо погодитись з тим, що все ж остаточний текст Закону є саме тим, за який проголосували парламентарі, то при більш детальному розгляді виявляється, що «очищення» влади відбувається від категорії інших осіб, ніж тих, що заявлені в меті й цілі закону.  

Заявлено таку мету: «Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб,  які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини» (ч. 2 статті 1 Закону).

Вона благородна, хоч досить розмита. Але зауважимо, що для досягнення цієї мети пропонується очистити державний сектор із забороною перебувати в ньому впродовж 10 років від тих, хто 1) доклався до узурпації влади Януковичем (хоч це явище не є визначеним в правовому сенсі та доведеним і закріпленим як факт, але це деталь, яку ми не аналізуємо), 2) «мінував і підривав» основи нацбезпеки й оборони, 3) протиправно порушував права людини і основоположні свободи.

Тепер порівняємо, які ж саме конкретно категорії чиновників закон пропонує люструвати для того, щоб досягнути ці заявлені цілі. Відповідаючи на питання про те, хто саме має підпасти під «очищення» (люстрацію), слід звернутись до статті 3, з якої можна виокремити чотири групи державних службовців або тих, хто прагне ними стати.

Першу групу складають чиновники «часів» Януковича (п.1. статті 3), яких розділено на десять підгруп – від президента, до заступників керівників самостійних структурних підрозділів центральних органів ГПУ, СБУ, МВС та деяких інших прирівняних до силових відомств.  

До другої групи осіб, які підпадають під дію закону «Про очищення влади», належать посадові особи, які можуть бути пов’язані з репресіями, що мали місце в час з 21 листопада 2013 по 22 лютого 2014 року (тут теж 13 підгруп з детальним визначенням кожної).

Третю групу осіб, яких за цим законом мають люструвати, становлять ті, хто був обраний і працював на керівних посадах в КПРС, КПУ, КП інших республік, починаючи від секретаря райкому і вище, секретаря ЦК ЛКСМУ і вище, хто був штатним працівником чи негласним агентом КДБ СРСР, КДБ УРСР, … закінчив вищі навчальні заклади КДБ СРСР (ч. 4 статті 3).

До четвертої групи люстрованих осіб входять ті, щодо кого встановлено перевіркою недостовірність відомостей, поданих державними службовцями у деклараціях про доходи.

А тепер знову поглянемо на статтю першу Закону. Постає питання, чи третя й четверта групи осіб, яких піддають люстрації, належать до заявленої категорії осіб, визначених в частині 2 статті 1 (див. вище) – виходить, що зовсім ні. Складно довести, як колишній агент КДБ, високий комсомольський чи партійний чин здійснював (ще в радянські часи!) заходи, спрямовані «на узурпацію влади Януковичем, підрив основ нацбезпеки і оборони України  або протиправне порушення прав і свобод людини», або як до такого результату міг спричинити чиновник, що вказав неправильні відомості в своїй декларації про отримані доходи. Це до того, що заявлена мета не поширюється на дві категорії чиновників, яких передбачено люструвати відповідно до цього закону.

Власне, за класичним люстраційним законом (Латвія, Литва, Естонія,  Польща, Болгарія, Чехія, Угорщина, Румунія) при проведенні люстрації йшлось про декомунізацію та декадебізацію влади. При цьому визнавались (принаймні на політичному рівні) злочинними комуністичний режим і силовий важіль цього режиму – КДБ. У нас ні законодавчо, ні на практиці такого визнання не відбулось, проте в законі «Про очищення влади» було прийнято рішення люструвати колишніх комуністичних та комсомольських ватажків,   а також агентів КДБ.

Однак під час проведення люстрації як колишніх комуністичних лідерів, так і агентів спецслужб або осіб, щодо яких існувала обґрунтована підозра у зв’язках з спецслужбами, постійно виникала проблема потрапляння під люстраційний каток осіб за формальними підставами. Це більш ніж актуальна проблема для сучасних українських реалій, і під нашими ногами лежать і вже готові лупонути в лоб граблі, на які наступили інші держави, заборонивши особам, що або перебували в керівних органах комуністичної партії республіки, або рахувались за КДБ. Є рішення у справах, ухвалених Європейським судом з прав людини, зокрема, Адамсонс проти Латвії, Жданок проти Латвії, в яких визнано недосконалість як процедури, так і порушення права особи бути обраною до вищого законодавчого органу. Так, пан Адамсонс служив в Прикордонних військах СРСР, які підпорядковувались КДБ СРСР, і це стало підставою відмови йому в реєстрації в якості кандидата на виборах до Сейму. Це приклад, який показує, наскільки все непросто навіть в цьому компоненті (належність до КПРС, КДБ) та люстрації осіб за цією ознакою. Але важливо зазначити, що при проведенні люстрації за цими двома ознаками має бути доданий ще один дуже важливий компонент – держава мала б очиститись від осіб, які перебували (перебувають) на службі або співробітничали (були агентами, інформаторами, тощо) із спецслужбами закордонних країн (неважливо яких – ФСБ Росії, ЦРУ або Моссад). У нас цієї норми немає, що прикро, і агенти того ж ФСБ видаються зовсім нешкідливими у порівнянні зі вже списаними до архіву або на заслужену пенсію співробітниками КДБ. І це робить норму очищення держорганів від агентів спецслужб куцою та значною мірою неактуальною, оскільки йдеться про співробітництво з органами спецслужб, які вже 23 роки як перестали існувати.   

Коли вже йдеться про люстрацію за ознакою співробітництва з сучасними спецслужбами, то така норма закріплена в європейських люстраційних законах, і, відтак, відповідає виробленій практиці очищення влади.

Коли розглядати четверту групу осіб, яких слід вилучити з влади або не допускати до неї – йдеться про тих, кого помітили в порушенні антикорупційного законодавства – то дії щодо такої категорії осіб взагалі не повинні бути об’єктом регулювання люстраційного закону, і сама ця група осіб виглядає в ньому недоречною.

Щодо першої групи осіб, від яких відповідно до Закону очищається нинішня влада, то викликає подив і сумнів механічне віднесення факту перебування особи на посаді, яка визначена в законі, як підстава для звільнення. Наскільки це видно з практики застосування закону, люстрація в нинішньому її вигляді зачіпає поки що лише цю першу категорію осіб, що є цілком некоректним і невірним.  При цьому слід звернути увагу на те, що визначений в Законі процес очищення влади «ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гapaнтування права на захист (частина 2 статті 1).

Ці заявлені принципи варто розглянути окремо, оскільки дотримання заявлених принципів не дозволило б «вичистити» з влади тих службовців, які вже сьогодні опинились в списку «люстрованих». Варто зазначити, що принцип верховенства права не суміщається з принципом законності, а багато в чому протиставлений йому, тому досить абсурдним видається поєднання цих двох концептуальних принципів в якості одного (!). Щодо  «відкритості, прозорості та публічності», то окрім появи прізвищ осіб, яких «пролюстрували», іншої транспарентності процесу не спостерігається – в чому полягає вина цих осіб, через що їхня трудова кар’єра завершується в такий принизливий спосіб – є неочевидним та незрозумілим. Принцип індивідуальної відповідальності вкупі з принципом презумпції невинуватості мав би передбачати хоч щось схоже на процедуру судового розгляду, де особі було б гарантоване право на захист. Натомість ці всі три принципи залишились на папері, а замість цього відбувається штампування рішень про звільнення люстрованих осіб.

Знов таки, якщо звернутись до визначення встановленого цим законом «злочинного періоду», то, можливо, варто визнати і закріпити, що в якийсь певний період влада була злочинною, і переглянути, які злочинні накази та розпорядження вона видала. Можливо, варто навіть скасувати дію указів тогочасного президента хоча б в кадрових питаннях, в питаннях відзнак, заохочень, присвоєння рангів (20 січня 2014 року – після ухвалення «диктаторських законів 16 січня – перший ранг держслужбовця було присвоєно, наприклад, тогочасному заступнику Генерального прокурора Ренату Кузьміну) і т. ін. Однак цього зроблено не було…

І ще один момент, який вказує на те, що закон про люстрацію не відповідає принципу верховенства права. Відповідно до визначеної в Законі норми «відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади»  (частина 1 статті 7), а Міністерство юстиції України не пізніше ніж на третій день після отримання відомостей, які підлягають внесенню до Реєстру, забезпечує їх оприлюднення на своєму офіційному веб-сайті та вносить їх до Реєстру (частина 3 статті 7). Сам реєстр вже наповнюється прізвищами чиновників, яких усунуто з органів виконавчої влади. 

В результаті ми вже бачили прізвища осіб, яких влада пролюструвала й від яких «очистилась». Не берусь судити про всіх осіб, але декілька тих, з ким довелось працювати, зовсім не заслуговують на таку долю. Фактично, це призначені «цапи-відбувайли», яких влада публічно звинуватила й визнала винними в тому, що вони «своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади» Віктором Януковичем, яким нинішня влада вручила «чорну мітку», звільнивши їх із займаних посад, більше того – принизивши їх через поміщення їхніх прізвищ до згаданого вище реєстру «пролюстрованих» осіб. Зауважимо, про факти доведеної вини в жодному з випадків не йдеться. Отож, маємо ситуацію, коли без вини винуваті опинились прості чиновники-виконавці, тому що dura lex sed lex.    

І завжди слід пам’ятати про принцип, визначений в Резолюції 1069 (1996) Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27 червня 1996 року «Про заходи, спрямовані на ліквідацію спадку колишніх комуністичних тоталітарних режимів», згідно з яким «Для ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних режимів демократична правова держава має використовувати засоби правової держави і виключно такі засоби, в іншому випадку вона буде не набагато кращою за тоталітарний режим, який вона має намір ліквідувати».

Основна потреба – це створення єдиного для усіх видів виборів, узгодженого в усіх своїх положеннях, Виборчого кодексу. Тому Верховній Раді нового скликання необхідно прискорити прийняття саме цього кодифікованого документу.

Щодо процедурних питань, то послаблення адмінресурсу гостро поставило проблему голосування на спецдільницях – у лікарнях, пенітенціарних закладах, військових частинах. Одним зі шляхів виходу з ситуації є зміна порядку голосування в цих закладах та посилення спостереження за ходом голосування. Військовослужбовців за можливості слід переводити на звичайні виборчі дільниці.

Зважаючи на те, що якість списків виборців вже є доволі високою, слід розглянути можливість передачі всієї роботи зі списками Державному реєстру виборців. Це дозволить скоротити термін роботи ДВК до 7-10 днів і фактично їх робота буде зосереджена тільки на організації голосування та підрахунку. При цьому передбачити в кошторисі виборів гроші для проведення інформаційної кампанії щодо уточнення даних виборців при органах Державного реєстру.

Загальна проблема всіх виборів – це якість підготовки членів комісій від партій, особливо «ідеологічних» та нових. Тому ми вчергове пропонуємо ЦВК створити базу даних членів комісій, які мають досвід роботи в минулому, для залучення їх до роботи на майбутніх виборах, що унеможливить вільні чи невільні спроби зриву виборів суб’єктами виборчого процесу.

На законодавчому рівні також необхідно змінити порядок формування виборчих комісій: спочатку проводити розподіл місць та посад, і тільки після цього приймати конкретні кандидатури від суб’єктів подання. При цьому обмежити можливість проведення замін членів комісій.

Необхідно вже запроваджувати елементи електронного діловодства. Наприклад, передбачити можливість передачі певних документів або інформації електронною поштою, можливо з використанням електронного підпису, а вже пізніше оригінали документів або протоколів з «мокрими» печатками.

ЦВК повинна звертати більше уваги ОВК на необхідність прозорої та відкритої роботи, в тому числі, надання офіційним спостерігачам, журналістам та виборцям повної інформації щодо прийнятих рішень і підготовки до виборів.

Щодо довго мусованого положення про вибори за «відкритими списками», то тут є дуже багато підводних каменів. У світі існує до десятка кардинально різних систем з таким голосуванням, в Україні варто було б запровадити найпростіший – відкриті списки з регіональними преференціями і одним голосом, що не передається.

Проте слід повністю змінити перелік відомостей, які даються про кандидата – викинути звідти нікому не потрібні місце народження, відомості про судимість, громадянство, проживання в Україні протягом 5 років – все це «інформаційний спам». Слід давати тезову інформацію про його трудову, громадську, партійно-політичну діяльність, принаймні, загальний дохід його і родини (декларації все одно ніхто не читає), можливо, якісь інші актуальні для виборця дані.

Стосовно Закону про місцеві вибори, то тут важливо розрізнити вибори органів місцевого самоврядування нижчої, «сільської» ланки, для яких цілком слушно залишили мажоритарну систему, вибори середньої ланки (районні, міські у райцентрах і невеликих містах обласного підпорядкування), де змішана система 50/50 в принципі є дієвою, але за умов підвищення прохідного бар’єру до 5 чи навіть 7% та дозволу вільного блокування партій згідно з місцевими умовами або створення місцевих партій. Вибори до обласних рад, рад обласних центрів і міських голів доцільно калькувати з виборів до Верховної Ради – і запроваджувати відкриті регіональні списки.

Звичайно, ми виходимо з сучасного адміністративно-територіального устрою, бо питання, чи будуть до осінніх виборів кардинальні зміни, відкрите. Але за будь-яких умов, необхідно у 2 – 4 рази зменшувати кількість депутатів, збільшивши кількість виборців, яких буде представляти певний народний обранець.

Щодо районних рад, то з метою спрощення процедури голосування, підвищення значення виборів сільських рад, доцільним видається їх формування шляхом виборів 2 представників до районної ради від кожної сільради безпосередньо сільськими радами, причому з метою запобігання маніпуляцій, один з них обов’язково має представляти партію, що перемогла за партійними списками. Можливо, таку ж систему варто запровадити і на виборах до обласних рад.

Необхідно переводити діяльність місцевих депутатів на професійну основу із заробітною платою за рахунок місцевих бюджетів. Але депутат не може суміщати свою роботу з іншою діяльністю, наприклад, із власним бізнесом або в структурах виконавчих органів влади різних рівнів чи комунальних підприємств.

Михайло Камчатний, голова ХОВ ВГО «Комітет виборців України»

19 листопада в ІА «Інтерфакс-Україна» пройшла прес-конференція, в якій взяли участь представники Харківської правозахисної групи Євген Захаров і Олександр Павліченко, адвокат Анна Литвин, представник ДПтСУ.

Боротьба з жорстоким поводженням, зокрема, випадками застосування катування, жорстокого або такого, що принижує гідність поводження чи покарання була і залишається одним із основних напрямків в роботі Харківської правозахисної групи, яка здійснює моніторинг місць несвободи, отримуючи інформацію з різних джерел про випадки неналежного ставлення до осіб в таких місцях позбавлення волі.

12 листопада до Харківської правозахисної групи надійшла інформація про масовий обшук та побиття засуджених в Бердичівської виправній колонії № 70, а також про вивезення частини засуджених, в тому числі побитих, до інших установ системи виконання покарань. Частину засуджених вивезли до Житомирського та інших СІЗО, потім їх терміново перевезли до Київського, Винницького та Львівського слідчих ізоляторів.

З метою з’ясувати стан, в якому перебували засуджені особи, перевезені до Київського СІЗО, спільна група з працівників офісу Уповноваженого ВРУ з прав людини та Харківської правозахисної групи 14 листопада 2014 року відвідала Київський слідчий ізолятор № 13, куди були перевезені 4 особи з ВК-70 – засуджені П., К., Г. та І. Лікар, який був у складі групи, оглянув цих засуджених, встановив наявність численних тілесних ушкоджень у кожного із них.

У цей же день, 14 листопада 2014 року, спільна група з працівників офісу Уповноваженого ВРУ з прав людини та Харківської правозахисної групи відвідала Бердичівську виправну колонію № 70, де ще перебували двоє осіб, яких було побито 12 листопада 2014 року. За результатами спілкування із засудженими та адміністрацією ВК-70 вдалось встановити, що 12 листопада 2014 року в цьому закладі відбувся масовий обшук із залученням значної кількості співробітників пенітенціарних закладів Житомирської області (до 140 осіб). У ході цього обшуку, який здійснювався в брутальний спосіб, викидались, вилучались та знищувались особисті речі, продукти засуджених. У результаті цього заходу 7 осіб зазнали видимих тілесних ушкоджень (всі прізвища засуджених та факти ушкоджень зафіксовані). Була майже повністю відтворена ситуація, яка в січні–лютому 2007 року мала місце в Ізяславській виправній колонії № 31, що стало приводом до засудження України Європейським судом з прав людини як порушниці Європейської конвенції з прав людини за статтею 3 у справі Карабет та інші проти України.

Причини, які лежать в основі конфлікту, що вже не один тиждень тривав між адміністрацією ВК-70 та засудженими, називалися різні, і це має встановити відповідне розслідування. Під час спілкування з членами комісії, яка відвідала ВК-70, засуджені скаржились на фактично рабські умови праці в промисловій зоні, погане медичне обслуговування, жорстокість і випадки насильства з боку адміністрації, складнощі з надсиланням кореспонденції, примус до голосування під час виборів за певну політичну силу (при цьому групі моніторів було передано декілька примірників пропагандистської газети «Новороссия», яка, зі слів засуджених, поширювалась адміністрацію колонії напередодні виборів). Адміністрація, в свою чергу, вважала, що засуджені намагаються досягти послаблення режиму контролю з боку адміністрації, і здійснення обшуку було демонстрацією власне контрольованості ситуації з боку адміністрації.

Те, що відбулось в Бердичівській ВК-70, дає підстави стверджувати, що побиття засуджених було здійснене з метою їх залякування, інших підстав для застосування сили в такому масштабі і з такими наслідками не було.

Практика побиття засуджених була однозначно засуджена в рішеннях Європейського суду з прав людини в справах Давидов та інші проти України та Карабет та інші проти України, в яких було визнано порушення статті 3 Європейської конвенції, що забороняє катування та жорстоке і таке, що принижує гідність, поводження чи покарання. В разі якщо розслідування цього інциденту з боку правоохоронних органів не буде здійснене належним чином, не будуть встановлені та притягнуті до відповідальності винуватці, це стане приводом для нового засудження України як порушниці Європейської конвенції з прав людини.

У той час, коли відбуваються бойові дії на території України, кожного дня вже стають звичними повідомлення з гарячих точок про десятки загиблих і поранених, частина людей взяла зброю і пішла боронити свою країну. Більшість живе своїм звичним життям, нібито війна десь там далеко – на сході, в Криму, де завгодно, але не в мене. Але є ще й інші, які не взяли зброю і кажуть, що зброю мають використовувати військові, а ми зробимо реформи.

Минув вже рік після подій на Майдані. Про реформу прокуратури не говорив хіба що німий.

Нагадаю, що прокуратура на сьогоднішній день – це єдиний державний орган, який підтримує обвинувачення в суді, а також здійснює нагляд за додержанням законів під час оперативно-розшукової діяльності, слідства, а також під час виконання покарань.

Звичайна справа, яких дуже багато

А що ж відбувається, як працює правосуддя сьогодні?

13 листопада, Дніпровський районний суд міста Києва. Слухається кримінальна справа по обвинуваченню Едуарда Божка і ще двох осіб. Обвинувачення висувається найсуворіше – їх звинувачують у вбивстві групою осіб, за попередньою змовою. Справа слухається судом присяжних. Як заявив в судовому засіданні головуючий суддя Дзюба – ця справа вже два рази була на додатковому розслідуванні (д. с.), і слухання по цій справі тільки (вже втретє) має розпочатися з початку в суді першої інстанції. Адвокат Божка, Олександр Мирошник, говорить, що в цій справі не встановлена навіть подія злочину. А обвинувачення фабрикувалося так нахабно, що навіть видерті з кримінальної справи прямо з «м’ясом» деякі аркуші. По цих та інших фактах зловживань розпочаті два кримінальні провадження, але, зі слів адвоката, щось розслідування не квапиться. До речі, а хто розслідує? Напевно, прокуратура?! Бо це на сьогоднішній день фактично єдина державна структура, яка може це робити. Також ці розслідування аж ніяк не впливають на розгляд справи по суті обвинувачення Божка Е., а також не впливають на зміну йому міри запобіжного заходу з тримання під вартою на будь-яку іншу, не пов’язану з позбавленням волі. Божка тримають під вартою без рішення суду вже п’ять років і два місяці. Всім іншим його «спільникам» за версією слідства вже давно запобіжний захід змінили та із СІЗО звільнили. А Божка не звільняють, тому що фактично за п’ять років тримання під вартою без рішення суду він втратив майже всі соціальні стосунки, також раніше був судимий і відбував покарання (зі слів адвоката, в нього є сестра, але вона його не хоче приймати). Крім того, адвокат в суді заявив, що добрі люди Божка погодилися працевлаштувати і надати притулок, про що готовий надати суду довідку.

Е. Божко

Слухання призначене на 15-ту годину (сама справа вже слухається в судах близько року, підсудного кожного разу мають доправляти в зал судових засідань). Божко, вимагаючи свого звільнення, вже місяць і шість днів, як оголосив голодування. Судове слухання розпочалося з запізненням на півтори години.

Головуючий, такий собі «добряк-жартівник», і можна б було порадіти його почуттю гумору, якби не такі обставини, відмовив у клопотанні журналістів телеканалу 1+1 на відеофіксацію, з доброю посмішкою спитав у журналіста, чому він – журналіст каналу 1+1, а бланк з клопотанням від телеканалу 2+2? Хоча журналіст намагався пояснити, що це єдиний медіа холдинг, але на рішення суду це не вплинуло. Потім головуючий перестав жартувати і з сумом в голосі поставив на обговорення питання про можливість слухання справи без участі присяжних. Як з’ясувалося, у зв’язку з тривалістю розгляду цієї справи, терміни повноважень присяжних сплинули, а нових ще не призначили. Прокурор не заперечував.

Потім з’ясувалось, що Ш., один з підсудних, який раніше був звільнений з під варти у зв’язку зі зміною міри запобіжного заходу на іншу, не пов’язану з позбавленням волі, не з’явився в судове засідання з невідомих причин. Як наголошував адвокат Ш., останнім місцезнаходженням його клієнта була лікарня. Де зараз перебуває Ш., він не знає, але й не має даних, що він переховується.

Прокурор вважає, що Ш. потрібно оголосити в розшук, проте головуючий пожартував, що якщо почати шукати Ш. то розгляд справи знову затягнеться ще на декілька років. Погодились на тому, що якщо Ш. не буде з’являтися в судові засідання і поставатиме питання про його розшук, то його справу буде виділено в окреме провадження, аби не затягувати розгляд справи Божка та інших підсудних.

Головуючий запитав в учасників процесу, чи не заперечують вони проти того, аби слухання почалося без участі підсудного Ш.?

Прокурор не заперечував.

Прокурор

Цій персоні хочу приділити окремі рядки.

Молодий підтягнутий хлопчина Мельничук Вадим Анатолійович.

Як пожартував головуючий суддя Дзюба: «з групи прокурорів».

Прокурор Мельничук В. А.

Вадим Анатолійович вперше в цьому засіданні. Але на клопотання самого Божка про зміну міри запобіжного заходу, підтримане його адвокатом, реагує категорично, і навіть агресивно,– як навчили, так і наполягає – тараторить по папірцю: «неодноразово судимий, свідки не допитані, провадження ще не почалося, санкція статті дозволяє (ст. 115 ч. 2 КК – до довічного позбавлення волі) тримання під вартою. Один укривається, то може і Божко укриватиметься».

Перший не витримав головуючий:

– Які свідки не допитані? Справа вже два рази слухалася в судах і відправлялася на д. с. Тяжкість злочину і особа підсудного не є підставою для обрання міри запобіжного заходу. Та ви навіть не читали справу!

Підключається адвокат підсудного Божка:

– Я бачу, що прокурор не готовий до процесу! Якби він це робив, то побачив би видерті сторінки, знищені докази. Якщо ви готувались до справи, чому ви не відповідаєте на питання? Прокурору наплювати, що вже місяць голодує ця особа!

Не втримується й підсудний Божко:

– Позиція прокурора має бути обґрунтованою. Обґрунтуйте підстави моєї підозри і обрання міри запобіжного заходу! Як вас, прокурора, змусити готуватися до процесу?!

Адвокат підсудного Ш. аби розрядити атмосферу, клопоче про перенесення слухання, аби викликати Ш. і повернутися до питання зміни міри запобіжного заходу Божкові. На тому й вирішили. Слухання перенесено на 20 листопада на 14 годину.

Після закриття судового засідання на питання, чому він не підтримав клопотання Божка і його захисника про зміну запобіжного заходу саме на цьому засіданні, адвокат підсудного Ш. відповів: «Якби суд задовольнив клопотання і звільнив Божка, прокуратура неодмінно в апеляції вимагала б скасування цього рішення».

Ми й далі спостерігатимемо за цією справою.

І наостанок. Залишилося тільки закликати Президента, народних депутатів. Зробіть щось з цим монстром, прокуратурою, радянською номенклатурою, де прокурор не є незалежною процесуальною фігурою, а всі питання вирішує «таємний папа» з гори! Вся робота цієї структури побудована на тотальній брехні, підлабузництві з чітким виконанням інструкцій, навіть самих дурнуватих, безглуздих, злочинних. Як можна виступати від імені держави, підтримуючи державне обвинувачення в такий гидкий, брудний спосіб?!

У зв’язку з численними зверненнями громадян з проблемою підвищення тарифів за послуги з вивезення твердих побутових відходів, громадською організацією «Чугуївська правозахисна група» до КП «Чугуївський комунальний комплекс» було подано запит на отримання інформації.

Клопотання «Чугуївської правозахисної групи» містило наступні прохання:
1. Надати інформацію про штатний розпис комунального підприємства «Чугуївський комунальний комплекс» з тарифними ставками (окладами) і відрядними розцінками для робітників та посадовими окладами для службовців, а також інформацію про кількість зайнятих посад і вакансій.
2. Надати фінансовий звіт комунального підприємства «Чугуївський комунальний комплекс» за 2013 рік та перше півріччя 2014 року.
3. Надати інформацію про суму заборгованості за надані послуги та суму стягнутої заборгованості за 2013 рік та І півріччя 2014 року.
4. Надати інформацію про кількість укладених договорів з власниками приватних домоволодінь.
5. Надати графік та маршрут вивезення твердих побутових відходів.
6. Надати порядок розрахунку кількості твердих побутових відходів на одного споживача.
7. Пояснити, що включається в прямі витрати з оплати праці.

Але у відповідь КП «Чугуївський комунальний комплекс» надав лише документ, який був запитаний у 6 пункті запиту (розрахунок кількості твердих побутових відходів на одного споживача), а інші документи та розрахунки, заявлені правозахисниками – не надав, посилаючись на те, що вони нібито містять конфіденційну інформацію. Однак КП «Чугуївський комунальний комплекс» при цьому не вказав, яка саме інформація, що міститься в запитуваних документах, є конфіденційною.

Адже, відповідно до ч. 7 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації», обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається вся інша інформація, доступ до якої необмежений.

А згідно з ч. 5 ст. 6 вищезазначеного Закону, не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно.

Проте, незважаючи на норми законодавства, КП «Чугуївський комунальний комплекс» не надав відповідних документів, які були перераховані у клопотанні «Чугуївської правозахисної групи», а також іншої запитуваної інформації.

Тому правозахисники звернулися зі скаргою до прокуратури, працівники якої зафіксували адміністративне правопорушення та передали протокол до Чугуївського міського суду.

Згідно з адміністративним протоколом від 23 жовтня 2014 року, директор КП «Чугуївський комунальний комплекс» вчинив дії, що містять ознаки адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 212-3 КУпАП, а саме: отримавши 02.09.2014 р. запит від Чугуївської міськрайонної громадської організації «Чугуївська правозахисна група», він надав відповідь від 03.09.2014 р. № 521, в якій не в повному обсязі надав інформацію, що стосувалась запиту, а також безпідставно послався на те, що деякі питання, викладені в клопотанні «Чугуївської правозахисної групи», відносяться до конфіденційної інформації, та надаються тільки уповноваженим контролюючим органам і не підлягають оприлюдненню, що насправді не відповідає дійсності.

При цьому, в судовому засіданні директор КП свою вину у правопорушенні признав, «щиро розкаявся у вчиненому, надавши пояснення щодо обставин скоєння правопорушення» (цитується за постановою суду).

Визнавши останній фактор як пом’якшуючий, суд 11 листопада 2014 р. визнав директора КП «Чугуївський комунальний комплекс» винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 212-3 КУпАП, і наклав на нього адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 25 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, тобто 425 грн. 00 коп.

Можливо, гіркий досвід директора Чугуївського КП стане добрим уроком іншим керівникам комунальних установ нашої держави, які, отримуючи бюджетне фінансування, воліють приховувати від громадськості будь-яку інформацію про матеріальну складову своєї діяльності.

З 14 по 16 листопада в Чернігові проходив тренінг «Інформаційно-правова майстерня для активістів громадянського суспільства та адвокатів», організований Всеукраїнською коаліцією з надання правової допомоги в рамках реалізації проекту «Захист цивільних та громадянських прав внутрішньо переміщених осіб та вразливих груп» за фінансового сприяння Національного фонду підтримки демократії (NED).

Захід відбувся на базі Освітнього Дому Прав Людини – Чернігів за підтримки Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ) та Всеукраїнської освітньої програми «Розуміємо права людини».

Тренінг зібрав правозахисників та активістів з різних областей України, які працюють або бажають допомагати внутрішньо переміщеним особам з окупованих територій та зони бойових дій.

Учасники мали змогу пройти основний курс з прав людини, навчитись розуміти та планувати дії, спрямовані на захист основоположних свобод та прав людини.

Та основна частина тренінгу була присвячена актуальній ситуації сьогодення із внутрішньо переміщеними особами (ВПО). Акценти робилися на аналізі законодавства щодо ВПО та практичні аспекти їхнього проживання сьогодні на мирній території України. Важливим було також розібрати та обговорити психологічні особливості осіб у ситуації ВПО та моральну-етичну сторону роботи із цією тематикою.

Один із учасників тренінгу, який займається проблемами вимушено переміщених осіб (ВПО) вже впродовж довгого часу, Дмитро Углач зауважив:

«Було дуже цікаво відвідати такий тренінговий курс. Так, юрист Мережі правових приймалень Криму та Ініціативи «Восток-SOS» Олена Луньова дуже доступно на прикладах показала, як можна боротися за права переселенців. Про надання психологічної допомоги та уникнення конфліктних ситуацій з вимушеними переселенцями дискусію вела експерт, яка сама працює в таких умовах, Тетяна Назаренко. Після завершення тренінгу планую використовувати надалі здобуті знання в роботі з ВПО, адже, думаю, що ця тема, на жаль, буде актуальною ще впродовж довгого часу».

Взявши участь у тренінгу, громадські активісти та юристи змогли підвищити та розширити свої знання щодо прав людини, їх повноцінного застосування та захисту, проведення просвітницьких, моніторингових, правозахисних кампаній, здійснення інших форм громадянської активності.

Навчання відбувалося у формі лекцій та практичних занять, дискусій, мозкових штурмів, під час яких обговорювалися питання можливостей громадського сектору сьогодні задля забезпечення ефективних правозахисних дій. Піднімалася різнопланова тематика:

• Інформація та особиста безпека;


• організація громадянських і правозахисних дій;


• ЗМІ: діяльність і інформація;


• медична, юридична та управлінська підтримка для активних ініціатив громадянського суспільства на Сході та Півдні України і в Криму;


• питання реєстрації / перереєстрації ВПО в новому місці проживання тощо.

У подальшому учасники зможуть більш ефективно захищати права переселенців та допомагати їм у вирішення правових проблем. На фоні постійно змінюваного законодавства, наші активісти, в першу чергу молоді, вкрай потребують підвищення практичних навичок і знань, фахової та тренінгової підтримки.

Цей тренінг став фактично першим повноцінним заходом, проведеним на базі Освітнього Дому Прав Людини – Чернігів, офіційне відкриття якого відбудеться незабаром.

Віктор Тарасов, координатор тренінгу від Всеукраїнської коаліції з надання правової допомоги

«Родное пепелище» предо мной,
и я стою – от зрелища немой.
Что у меня в уме?
Анатолий Смоляр

Если в родном городе власть захватили отморозки и уголовники, это еще не означает, что большинство луганчан готовы жертвовать всем ради «русской весны». Приближается настоящая зима и многие начинают задумываться: кому нужна была эта безумная авантюра, разрушившая установленный уклад жизни, погубившая тысячи жизней, сделавшей калеками десятки тысяч и превратившей в «вынужденных переселенцев» многие сотни тысяч людей? Почему мы должны нести лишения из-за идиотов, не доигравших в детстве в «войнушку», решивших поэкспериментировать на судьбах земляков ради собственной забавы и наживы?

Луганчанка Ирина (по понятным причинам, имя изменено) и ее муж до войны имели довольно успешный бизнес. Эти люди не орали на площадях «Россия», не голосовали на референдумах и никогда не называли «ополченцев» «нашимиребятами». Они просто живут у себя дома, и не желают никуда уезжать. На условиях анонимности Ирина согласилась рассказать нашему корреспонденту о своей жизни во время войны в Луганске.

– Как все начиналось, когда ты почувствовала, что началась война?

– Собственно говоря, мы оказались теми самыми лягушками, которых опустили в теплую воду и начали незаметно нагревать. И не только мы, но, наверное, большинство из тех, кто остались. То есть я не могу вспомнить четкого ощущения, что вот, вчера войны не было, а сегодня она уже есть.

Дело в том, что у нас все эти пророссийские партии всегда вели себя безобразно, к этому уже привыкли. Поэтому думали: ну, поорут эти придурки, как всегда, пенсионеры устроят показательную бучу, организаторы снимут сливки, и все разойдутся до следующего раза, довольно пересчитывая деньги. К этому относились, наверное, как к особенностям климата, не осознавая реальной опасности. К меняющейся обстановке потихоньку приспосабливались, адаптировались, а потом, оп! – а война-то уже давно идет.

– Почему не уехала?

Просто не захотели. С чего это мы должны бежать из собственного дома, потому что кому-то так хочется или удобно? Не уехали и не уедем. Тем более что заказы у мужа были до последнего, пока свет не отключили. Да и сейчас есть на что жить, это лучше, чем на новом месте долго и муторно искать работу и сидеть на шее у государства и благотворительных организаций.

Кстати, мы ничуть не жалели, что остались, хотя было сложно и страшно. По крайней мере, мы были дома. Уехавшие потом возвращались в сентябре в город без воды и света, и со слезами рассказывали, насколько это было тяжело – скитаться по чужим углам, быть зависимыми пусть даже от хороших, но чужих людей. Жаловались, что для россиян мы – хохлы, для украинцев – сепаратисты, и говорили, что лучше уж умереть дома, чем быть везде чужими.

– Что запомнилось за войну больше всего?

– Котята. То ли уехавшие выбросили множество кошек, то ли раньше это просто не бросалось в глаза, но маленькие котята, разом по 3–5 штук, летом были абсолютно везде. Транспорт не работал, мы много ходили пешком и натыкались на кошачьи выводки буквально под каждым кустом. Очень худые, несчастные, заморенные – продуктов тогда и людям не хватало, они выскакивали под ноги и жалобно вопили. Было очень жалко.

– Опиши свой самый страшный день.

Нас забирали в комендатуру по доносу одного местного дедка-коммуниста. Этот гад посчитал, что в войну могут работать только бандеровцы и правосеки, и вызвал группу быстрого реагирования. К нам на предприятие ворвались автоматчики и еще какой-то тип, заявивший, что он из контрразведки. Конченый наркоман, вены исколоты на обеих руках, шатается под кайфом и тычет тебе в лицо пистолет, снятый с предохранителя. А ты стоишь и думаешь: вот сейчас он споткнется и рефлекторно спустит курок… Ко мне потеряли интерес довольно быстро, в основном были подозрения по поводу мужа, он мужик крупный, ему тыкали стволом в лицо: ты че такой здоровый? ты боевик? ты правосек? ща на подвал поедешь. А мы оба понимали, что подозрение в связях с «правым сектором» – это приговор, слышали от побывавших в плену о том, как страшно издеваются над людьми, до смерти или инвалидности.

К счастью, этого наркомана кто-то вызвал, а более вменяемые автоматчики надели на нас наручники и повезли в комендатуру. И тут опять свезло, среди россиян (их там было, наверное, процентов 90) нашелся один местный, которого муж уговорил сообщить о нашем задержании паре знакомых луганчан из ополчения. За нас «вписались», подтвердив, что мы местные. Но для порядка стали устраивать еще одну проверку.

Берут мою сумку для обыска, и вдруг я цепенею, вспомнив, что в ее кармашке лежат ключи, а на брелоке – украинская символика. Ну вот, думаю, приехали. Я в тот момент и с жизнью, и с мужем мысленно попрощалась. Но, видимо, брелок перевернулся изображением вниз, а ключи вытаскивать не стали, мельком глянули, и все. Мурыжили нас часа четыре, но, в конце концов, отпустили. Было уже темно, транспорт не ходил, пошли пешком через весь город, на середине пути завыли сирены, начался обстрел. Падали на землю раз двадцать. Добрались до дома, завернули в магазинчик рядом, купили водки, потому что трясло уже неимоверно. Свернули за угол, раздался свист, в верхний этаж жилого дома влетел снаряд, и на то место, где мы стояли десять секунд назад, полетели кирпичи и бетон, отделались синяками. В тот день наши ангелы-хранители, наверное, перевыполнили план за десять лет…

– Луганск после перемирия – как живут люди, где берут деньги?

Люди отчаянно пытаются зацепиться хотя бы за иллюзию нормальной жизни. Особенно пережившие обстрелы. Высшая степень похвалы – «совсем как до войны».

Все крутятся, каждый по-своему, многие, как в 90-е, меняют род занятий, начинают заниматься уличной торговлей или ремонтами.

В обороте очень много мелочи и металлических монет по 1 гривне, тех, которые обычно собирают. Видно, что народ потрошит копилки, то есть предел уже близко.

В то же время те, у кого есть хоть маленький, но бизнес, живут получше. Безнала нет, только живые деньги, за товаром и материалами приходится ездить на «большую землю» через блокпосты, это, конечно, серьезный риск, и все-таки лучше, чем без ничего.

– Планы на будущее – как ты представляешь себе свою дальнейшую жизнь в городе, можно ли там бизнесом заниматься к примеру?

Дальнейшую жизнь вижу только здесь. Рано или поздно вся эта вакханалия с «независимыми республиками» закончится. Я предпочитаю жить в Украине, но все-таки в родном Донбассе.

То, что сейчас здесь происходит – не повод плюнуть на судьбу города. Если здесь ЛНР, то простите, что – надо начинать ср*ть на тротуарах?! Надо перебить все уцелевшие стекла? Как по мне, эта тактика называется «назло бабушке отморожу уши». Чем больше мы сейчас сохраним, тем меньше потом придется восстанавливать.

Бизнесом заниматься можно везде, проблемы были всегда в огромном количестве, просто сейчас они другие. А, поскольку у местного бизнеса и раньше не было цивилизованных условий, то людям не привыкать. Им нужно содержать семьи, как-то восстанавливать город, так что все потихонечку впряглись и тянут.

Общее настроение, пожалуй, лучше всего передает фраза из Подеревянського: «І ніх*я не п*здец, ми тут з пустині сад зробимо!»

За повідомленням українських ЗМІ, у селищі Єзупіль, що на Прикарпатті, на подвір’ї  місцевої лікарні знайдено останки 175 людей. (http://tsn.ua)

Як зазначається, у середині минулого століття Єзупіль був районним центром. У тутешню в'язницю, яка містилася на території лікарні,   НКВСники звозили тіла своїх жертв.  Припускають, що насправді тут поховано набагато більше закатованих людей, ніж знайдено.

Коли зустрічаєш такі повідомлення, мимоволі виникає запитання: «Скільки ще невинних жертв, закатованих комуністичним режимом, ховає наша земля? Бо скрізь, куди приходив радянський тоталітаризм, було одне й те ж: катування, вбивства, кров.

Колись довелося прочитати про місто Лубни Полтавської області. Старожили там розповідали, що у застінках Лубенської в’язниці в роки масових репресій, зокрема в 1937 році, знищені тисячі людей.

Розстріляних ховали у глибоких ямах прямо на подвір’ї в’язниці. Але чимало заарештованих у Лубнах та районі вивозили до Полтави і розстрілювали в урочищі Триби. Встановити імена всіх закатованих практично неможливо.

 У повідомленні з Прикарпаття зазначається, що зараз дослідники намагаються з'ясувати імена закатованих. Але це складно, оскільки НКВСники ховали свої жертви без документів, багатьох навіть без одягу.

Коли йдеться про період радянських репресій, ми говоримо, що людей знищували «без суду і слідства». Ці слова не просто образний вислів. Вони набувають цілком реального сприйняття, коли переглядаєш матеріали «Національного банку даних жертв політичних репресій радянської доби в Україні» (http://reabit.org.ua).

Дуже часто біля прізвищ тих, кого сьогодні називаємо реабілітованими історією, значиться: «нема даних». У когось нема даних про соціальний стан, у когось - про освіту чи про трудову діяльність. Про декого з репресованих взагалі дуже мало даних. Слідство не цікавило їхнє життя. Слідство цікавило, як виконати «плани по смерті». І не так важливо було, чи взагалі є хоч якась краплина вини за  людиною, чи схопили її за чиїмось наклепом, доносом.

З самого початку свого існування радянська система зробила наклепництво офіційною нормою суспільного життя. І найбільш переконливою ілюстрацією до цього можуть служити публікації періоду 20-х, 30-х років, зокрема й у місцевих газетах.

У книгах серії  «Реабілітовані історією», інших виданнях Українського інституту національної пам'яті, архівних матеріалах зустрічаються згадки про такі публікації.

Насправді старі пожовтілі від часу сторінки якого-небудь «Радянського ока», «Голосу незаможника» чи «Соціалістичної перебудови» і сьогодні досить багато можуть розказати про той час.

Хоча б і самими заголовками публікацій, у яких «таврували» «куркулів», «ворогів радянської влади». Ось вони ці заголовки: «Геть сміття з наших лав», «Сором і ганьба», «Куркульських агентів до права», «Носій куркульської агітації», «Замісник голови сільради – ворог Радвлади».

Завжди прізвища тих, кого називають «куркулями», «ворогами», «сміттям» подаються повністю. А от імен під самими публікаціями або немає зовсім, або вони ховаються за «псевдонімами»: «світлий», «колгоспник», «робітник», «бригада», «ленінець»…

Очевидно, саме з 20-х років ці безликі «ленінці» виросли до професійних доносчиків і катів 1937-го, 38-го й інших років розгулу сталінських репресій.

Дослідниками української історії давно визначено:  все пов’язане з репресіями, голодомором, власне, геноцидом українців у часи комуністичного тоталітарного режиму, залишається «білою плямою» нашої минувшини.

Але, виявляється, навіть у цих «пустельних» плямах історії є ще глибші вирви. Скажімо, сьогодні почали говорити про те, що практично не дослідженими залишаються моменти, пов’язані з народним спротивом комуністичному режиму.

Виявляється, перші спроби боротися з більшовицькою анархією, котра прийшла в Україну, відбувалися практично відразу після жовтневого перевороту. Скажімо, у деяких містах Слобожанщини вже в 1917 році громадяни зверталися з протестами до Петрограда  «…проти насилля, що іменується Народними комісарами».

Та це був той випадок, коли люди шукали порятунку у великого злодія від дрібних злодюжок.

У вже згаданій інформації з міста Єзупіль зазначається, що із 175 знайдених людських останків майже 40 дитячих, що там знайшли і скелет маленької дівчинки із затисненими намистинками у кістці руки.

А скільки ще безіменних українських останків, закатованих радянською системою  – чоловіків, жінок, дітей - сховано по далеких світах?

На Сумщині є село, що зветься Печини. Події, які тут відбувалися в 30-х роках минулого століття, мало відомі, так би мовити, у великій історії.

Це село було вільним – козацьким. Тут ніколи не знали панів, кріпосництва. Коли почалася насильницька колективізація, люди підняли повстання. Це був не звичайний громадянський заколот, а жіноче повстання. Вирішили – чоловіки можуть поплатитися за непокору. І тоді все в свої руки взяли жінки, сподіваючись, що з огляду на їх слабку стать «їм нічого не буде». Протрималися бунтівні жінки всього три дні, у місцеву історію цей факт ввійшов як Печинська республіка. Бо, коли у село зателефонував хтось із району, у сільраді відповіли: «Печинська республіка слухає».

Розплата з тими, хто підняв повстання, виявилася жорстокою. З 200 учасниць Печинської республіки 35 було репресовано і засуджено до розстрілу, двоє жінок провели по 10 років у тюрмах. Решта – потрапили в немилість до влади на багато літ.

Хто знає, скільки таких «республік спротиву» взагалі виникало в Україні у часи тоталітаризму? І скільки їх учасників поплатися своїм життям за бодай найменшу спробу не поступитися режиму.

Сьогодні ми знову відверто почали говорити про трагічні сторінки власної історії, про необхідність подальшого розкриття тих таємниць, які залишили нам комуністична система. Судячи по всьому, їх ще дуже багато цих таємниць…

Останнім часом на деяких російських інформаційних ресурсах почали  з’являтися  публікації на кшталт: «Росія – непереможна», «Росія перемагала у всіх великих війнах», «Росія завжди розгромлювала ворогів»…

Схоже, московська пропаганда активно взялася за розробку теми воєнної нездоланності Росії. Причому, доведення тези про російську непереможність починається з досить давніх часів – Московського царства, Російської імперії.

Поява таких «переможних реляцій» у той час, коли кремлівські  найманці стають учасниками збройного конфлікту на сході України, мабуть, невипадкова. Очевидно, має додати бойового духу тим, хто вогнем війни поливає землю України?

Однак, якщо добре перетрусити той самий «пил історії», то з’ясується: «російські перемоги» великою мірою здобувалися українською кров’ю і українським бойовим духом.

Російсько-турецькі війни… Північна війна… Семилітня війна… Франко-російська війна з Наполеоном 1812 року… Цей перелік можна продовжувати, але виходить так, що і в цих війнах, і в інших українці завжди гинули за російський інтерес – далеко від дому, на чужих землях.

Наприклад, із запилених сторінок історії, найчастіше навіть написаної російськими дослідниками,   постають факти про те, як гибіли козачі полки Слобідської України у  прибалтійських болотах на початку Великої Північної війни. Як у Перському поході 1722-1723 років у далеких кавказьких провінціях вони дійшли до такого плачевного стану, що клопотали перед  байдужою Москвою «…о всенародных необъятных нуждах, паче же о гильянской и саратовской, и бахмутской командирациях». Як голодними, виснаженими і покинутими напризволяще російським камандуванням поверталися з другого Ліфляндського походу під час Семилітньої війни.

Врешті, є й ближчі часи.

Так, скажімо, у франко-російській війні з Наполеоном 1812-1814 років участь українців ніколи не виокремлювалося. Україна була частиною Російської імперії, потім – Радянського Союзу, і ми поколіннями вчили ту історію, яку затверджували в кремлівських кабінетах.

У ній навіть словом не йшлося про те, що з початком військової експансії Наполеона царський уряд знову «згадав» про українське козацтво.

 Що вже в червні 1812 року практично у всіх губерніях, які розташовувалися на території сучасної України, було почато формування кінних та піших полків українського козацтва та ополчення, до яких ввійшло близько 70 тисяч українців, яким пообіцяли повернути самоврядування.

Звичайно, у тих інформаційних «продуктах», які створює московська пропаганда для прославлення російської воєнної історії, про такі «дрібниці» не йдеться. Як і про те, що у Першу світову за наказом генерала Каледіна кіннота слобожан під сильним кулеметним і шрапнельним вогнем ворога ата­ку­ва­ла німецькі позиції, рятуючи від знищення російську піхоту.

Сьогодні взагалі багато говориться про Першу світову війну. Порівнюється ситуація у світі на період 1914 року і нинішня. Аналізуються причини і перебіг воєнних дій. Тих самих воєнних дій, у які Російська імперія першими кинула частини Київського та Одеського військових округів. На яку у царській армії погнали, за різними історичними джерелами, більше трьох мільйонів  українського населення. Однак участь українців і втрати України у  цій війні також не виокремлювалася радянською історією.

А от сьогодні у Москві взялися ретельно «затирати» українську кров у перемозі над нацизмом у Другій світовій війні, немов би викреслювати з неї тих, хто воював на боці СРСР у лавах Радянської Армії.

Врешті, нічого нового у цьому немає. Досить згадати один-єдиний епізод тієї війни, який для радянської історії був легендою, міфом, без згадки про який не обходився жоден захід, пов'язаний із завершенням війни 1941-19454 років. Йдеться про підняття червоного прапора над рейхстагом. Ім’я безпосереднього учасника тих подій українця Олексія Береста радянська система так викреслила, «затерла» в історичній пам'яті, що повернуто його було тільки в незалежній Україні.

Врешті, нам багато чого у своїй історії доведеться переосмислювати і повертати. Навіть не заради інформаційної війни з кремлівською пропагандою.

Найперше заради самих себе, і заради світу, який про Україну знає, будемо відверті, все ще досить мало. 

У 1848 році на Лівобережній Україні був голод і мор. Як писав український історик Микола Сумцов «…небо довго було мідяним, а земля залізною від спеки, і усе погоріло від палючого сонця; навіть сінокоси повсихали»…

У 1932, 1933 роках не горіла від палючого сонця земля, не всихали поля і сінокоси. Але в Україну прийшов великий голод, мор.

Ми дуже довго вимушені були говорити про той страшний голодомор, організований злочинною більшовицькою владою, мало не пошепки. І тому тепер при наближенні Дня пам'яті жертв голодоморів хочеться сказати якесь особливе слово до цієї поминальної дати.

Так багато можна сказати. Адже згадуються розповіді-свідчення своїх рідних і знайомих зі старшого покоління, які переживали той смертельний час. Й спогади  інших людей, чиї розповіді ставали темами для публікацій про голодомор і залишилися на сторінках старих журналістських блокнотів.

Вони такі схожі, ці розповіді. І почасти такі страшні, що їх навіть важко переказувати. Та все ж таки довелося згадати знову саме ці морально важкі свідчення очевидців голоду.

Бо сталося так, що, шукаючи матеріали щодо періоду 1932-1933 років, випадково натрапила у мережі на кулінарну пораду, як готувати «шашлик по-сталінськи». Натрапила якраз після того, як прочитала, що, за даними Енциклопедії Британіка, число жертв від голоду 1932-1933 років в Україні склало від 4 до 5 мільйонів людей. Це раптом примусило зовсім інакше подивитися на ту трагедію, в яку штовхнули Україну як сам Сталін, так і його поплічники.

Так, кремлівська верхівка ласувала шашликами на мельхіорових шампурах, коли в Україні люди опухали від голоду.

Втім, нехай про це краще розкаже історія у спогадах наближених до «кремлівського горця» (цитати курсивом мовою оригіналу за http://e-reading.link), та  тих, хто пережив голод в Україні і  кого вже переважно й немає на цьому світі. Їх спогади помічені – (з блокнота).

Ось рядки зі спогадів доньки головного охоронця Сталіна в 1927-1931 роках Івана Юсиса:

Сталин любил ездить на пикники…Из угощения обязательно присутствовали шашлыки и разные бутерброды — с икрой, с рыбой — севрюгой, семгой. Были также сыры и зелень, особенно кинза.

«Навесні 1933 року, хто до весни дожив, люди почали ходити в ліс і рвати проліски. Їли їх з сіллю. Вони були спочатку смачними. Але потім від них дуже болів живіт. І люди помирали…» (з блокнота)

Завідуючий їдальнею Смольного І. Кузьмичев у книзі «Охота и политика» згадував, як годував в липні 1933 року членів уряду: Сталіна, Кірова, Ворошилова під час їхньої поїздки на Біломорсько-Балтійський канал.

…Прошло три дня. Все закуски уже как-то надоели, все копчености, я решил дать им традиционное русское блюдо — печеный картофель с солью и селедкой...  Сели они за стол, и когда эту сковородку понесли, я, просто ужас, как боялся: ну, думаю, что сейчас скажут, что ты лучше ничего придумать не мог. И вдруг Иосиф Виссарионович таким орлиным взглядом смотрит и спрашивает:

— А что это такое?

— Я полагаю, что вам закуски надоели, и я решил подать вам традиционное русское блюдо — печеный картофель с селедкой.

А Иосиф Виссарионович и говорит: «Это сверх всяких ожиданий». Сергей Миронович рассмеялся. Они ели с таким удовольствием, что пришлось повторить несколько раз это блюдо…

«Лісів поблизу нашого села не було. Тож взимку збирали в полях залишки мерзлої картоплі, буряків. Взимку 1932-1933 року поїли всю худобу, яка ще не померла з голоду, навіть собак. Ставили пастки на ховрахів, мишей. Кому вдалося вирватися до Харкова на заробітки, ті якось могли підтримати родину…» (з блокнота)

Ось спогади, одного з охоронців Сталіна Володимира Васильєва:

Сталин любил устраивать пикники около озера Рица. Причем организовывались они с чисто восточной пышностью. Завозились дорогая посуда, редкие вина. На кострах жарили баранов, варили только что выловленную форель. Гуляли по 3–4 дня.

А ці належать Вячеславу Молотову, частому учаснику застіль у «вождя народів»:

Мы у Сталина не раз ели сибирскую рыбу — нельму. Как сыр, кусочками нарежут — хорошая, очень приятная рыба. Вкусная. Рыбу ели по-сибирски, мороженую, сырую, с чесноком, с водкой, ничего, хорошо получалось, с удовольствием ели… Налимов часто ели.

«Були такі, що вижили тільки тому, що в мороз, в холод йшли на річку або ставок, бовталися у крижаній воді і ловили різну живність – рибу, жаб. Перестали у селі гавкати собаки, нявчати коти – все зникло. Жах окутав село. Люди щось несли додому для страви. Часто труїлися, а то й гинули від того харчування».  (з блокнота)

Інший сталінський подвижник і соратник Анастас Мікоян згадував:

Несколько сортов всегда было: дунайскую сельдь очень любил, керченскую, рыбца копченого, шемаю копченую, отварную рыбу, птицу любил: цесарок, уток, цыплят. Любил тонкие ребра барашка, сделанные на вертеле. Очень вкусная вещь. Тонкие ребра, мало мяса, сухо зажаренные. Это блюдо всем всегда нравилось. И перепела отварные. Это были самые лучшие блюда...

…Он любил выдумывать и заказывать блюда, неизвестные нам. Например, … в большом котле смешивались баклажаны, помидоры, картошка, черный перец, лавровый лист, кусочки нежирного бараньего мяса — и все доводилось до готовности… Когда открывали котел, то шел приятный аромат.

«Під час голодомору я ходила разом з іншими в колгосп буряки полоти. Тоді за роботу давали юшку із запарених висівок. Люди були такі слабкі, що не могли з поля дійти додому. Там просто неба падали на землю й ночували. А якщо хто й вирушав у село, то часто по дорозі помирали»…

«Ті, хто хоч так-сяк тримався на ногах, йшли до цукрового заводу працювати за ополоник якогось варива з трави і висівок чи ще яку їжу. Ділили її на весь день, несли шматочки хліба додому для дітей».

«У нашому селі жила жінка, яка вижила тільки тому, що ходила у ліс, їла сирі гриби, коріння всілякі, бур’яни. Багато хто в ліс боявся ходити. А по селу їздив чоловік на  підводі і забирав мертвих. Чоловікові тому за це в колгоспі їсти давали. Трупи закопували просто у ями. Тих могил вже немає. Давно зрівнялися із землею». (з блокнота)

Справді, більшість могил тих, кого забрав голодомор,   зрівнялося з землею. Але ми не маємо права зрівняти із землею пам'ять про одну з найбільших трагедій свого народу.

З 20 по 23 листопада 2014 року в підмосковному Голіцині проходила ІХ Конференція міжнародного товариства «Меморіал», в якій взяли участь українські делегати, зокрема, члени Правління Міжнародного «Меморіалу» Олександр Букалов та Євген Захаров, представники Миколаївського, Одеського «Меморіалу» та Українського відділення Міжнародного «Меморіалу».

Ця Конференція відбувається в непрості для організації часи – Міністерство юстиції РФ вважає, що товариство «Меморіал», яке нещодавно відзначило 25 років від дати свого заснування, має отримати статус «міжнародного агента» та відбути відповідну реєстрацію, внісши зміни до статутних документів та пройшовши відповідні реєстраційні процедури. При цьому продовжується судовий спір між міністерством юстиції та «Меморіалом» щодо врегулювання цієї ситуації – відмови від тавра «міжнародного агента». Засідання суду, призначене на 13 листопада, перенесене на грудень, що дає сподівання на позитивне врегулювання судового спору.

Одним із завдань ІХ Конференції було внести та ухвалити зміни до статуту організації, що мало привести статут у відповідність до чинних вимог російського законодавства в тому вигляді, як це розуміє сьогодні російське міністерство юстиції, а також залагодити всі формальні аспекти, що регулюють діяльність Міжнародного товариства «Меморіал». Статут із змінами був ухвалений у запропонованому вигляді, і це дає підстави оптимістично дивитись у майбутнє «Меморіалу».

Чотириденна програма конференції «Меморіалу» передбачала також окремі секційні засідання, під час яких обговорювались найбільш актуальні проблеми, що непокоять правозахисників-меморіальців. Без сумніву, ситуація в Україні та стан забезпечення прав людини в Україні викликали чи не найбільший інтерес в учасників Конференції, і виступ директора Харківської правозахисної групи, керівника Харківського «Меморіалу» Євгена Захарова з аналізом ситуації щодо дотримання прав людини, найбільш суттєвих загроз та порушень таких прав, баченням подій, що відбуваються в Криму, в Луганській та Донецькій областях, в решті регіонів України з позицій правозахисника, був сприйнятий з інтересом та викликав цілу низку питань, що переросли в дискусію.

Член правління Міжнародного «Меморіалу» Світлана Ганнушкіна розповіла про проблеми мігрантів з України в Росії, яких нараховується більше 100 тисяч. Їх розподіляють по всіх регіонах РФ, окрім Московської та Ростовської областей та Санкт-Петербурга, а також Криму та Севастополя. До Криму та Севастополя не впускають навіть тих, хто має там близьких родичів, хоча ще на початку року вони рахувалися Росією як громадяни однієї країни. Мігранти мають величезні проблеми з отриманням статусу біженця, роботи, прийнятного житла.

Конференція обрала новий склад правління «Міжнародного Меморіалу», куди знову були обрані Олександр Букалов та Євген Захаров, а також представники «Меморіалу» з Росії, Італії, Латвії та Німеччини.

На фото: після представлення ситуації з правами людини в Україні Євген Захаров відповідає на запитання учасників дискусії, одним із яких був Голова координаційної ради «Новосибірського обласного історико-просвітницького та правозахисного товариства «Меморіалу» О. Л. Рудницький (на передньому плані).