Бюлетень "Права Людини", 2014, #34

Суттєве погіршення стану виконання рішень судів українці відчули ще в 2007 році. З того часу ситуація лише погіршується. Україна посідає третє місце за кількістю заяв, які знаходяться на розгляді Європейського суду з прав людини. Станом на 31 грудня 2013 року на розгляді Європейського суду перебувало 13 284 заяв, поданих проти України, що становить 13,3% від загальної кількості заяв у Суді. Найбільша кількість заяв проти України, за яким у 2013 році були прийняті рішення по суті, стосуються системної проблеми невиконання (тривалого невиконання рішень національних судів).

За словами Максима Щербатюка, програмного директора Української Гельсінської спілки з прав людини, невиконання рішень судів стало чи не національною традицією. Особливо, якщо йдеться про стягнення коштів з держбюджету. Процедура виконання таких судових актів, як правило, затягується на роки.

Державні органи та посадові особи, програвши справу в суді, і маючи на руках справедливе рішення суду, всіляко ухиляються та затягують від його виконання, звертаючись до всіх можливих інстанцій. І навіть після остаточного програшу не хочуть виконувати рішення добровільно. Через це обов’язок виконати рішення покладається на державну виконавчу службу та збільшують навантаження на кожного працівника в кілька тисяч проваджень.

Зарплата державного виконавця становить близько 2 тисяч гривень. При цьому у нього можуть перебувати виконавчі провадження із стягнення мільйонних сум, а у відділі примусового виконання рішень - мільярдних обсягів коштів. Чи будуть вони стягнуті, залежить від оперативності та сумління конкретного державного чиновника.

Результат – виконання рішень відбувається роками, що не влаштовує ані громадян, ані бізнес. У виграші залишаються державні підприємства/установи, які програли справу та не мають наміру виконувати рішення.

Статистика свідчить, що робота органів виконавчої служби вкрай неефективна. Так, у 2013 році в органах ДВС знаходилося на виконанні понад 8 млн. справ на 440 млрд. грн. Середній відсоток стягнення – лише 4% або 20 млрд. грн.

Одним з яскравих прикладів є справа пана Кириченко, де було порушено право власності на мільйони гривень і вже більше 10 років рішення українського суду не виконується. Тут потрібно зазначити, що навіть рішення Європейського суду з прав людини по цій справі не змінило ситуацію із виконанням цього рішення національного суду. За невчасне виконання рішення держава має сплатити ще додаткові мільйони гривень пені.

Суттєвим негативом, що впливає на виконання рішень судів є наявність в Україні мораторіїв щодо стягнень на майно. Так, державою було продовжено мораторій на порушення справ про банкрутство підприємств паливно-енергетичного комплексу, який офіційно дозволив таким підприємствам не сплачувати борги за своїми зобов’язаннями, ухилятися від сплати податків, викривляти конкурентне середовище тощо.

Уряд, не зважаючи на наявність запитів, до сьогодні не надав до Верховної Ради перелік підприємств, які мають такі привілеї. Відтак, зазначений мораторій працює у тіньовому та ручному режимі, так би мовити, «для своїх».

Для того, аби змінити ситуацію, правозахисники пропонують на законодавчо забезпечити існування ефективного судового захисту прав власників, в тому числі вдосконалити судовий контроль за виконанням рішень судів. А також припинити дію мораторіїв щодо примусового продажу майна державних підприємств. Крім того, забезпечити якнайшвидшу реалізацію положень ЗУ «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» і виділення достатніх фінансових ресурсів на його виконання.

«Цей прес-реліз видано завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агенцію США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках проекту «Права людини в дії», який імплементується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Відповідальність за вміст несе Українська Гельсінська спілка з прав людини і він не обов’язково відображає погляди АМР США або уряду Сполучених Штатів».

Американський народ, через USAID, надає економічну та гуманітарну допомогу по всьому світу понад 50 років. В Україні допомога USAID надається у таких сферах як: економічний розвиток, демократія та управління, охорона здоров’я і соціальний сектор. Починаючи з 1992 р., Агентство США з міжнародного розвитку надало Україні технічну та гуманітарну допомогу на суму 1,8 мільярда доларів. Детальнішу інформацію про програми USAID в Україні можна отримати на офіційному веб-сайті USAID http://ukraine.usaid.gov та сторінці у Facebook https://facebook.com/USAIDUkraine.

Навряд автори документального  фільму «Путінські ігри», який демонструвався у рамках документального кіно про права людини Docudays UA, передбачали, що їхня стрічка стане ще й своєрідним «лакмусовим папірцем» для перевірки українських чиновників на громадянську позицію.

Маю на увазі заборону на показ «Путінських ігор» у Чернігові (Алла Тютюнник. Чернігівські ігри. http://khpg.org)

Ситуація для України, однак, не унікальна. Знаю, принаймні, ще один випадок, коли цей фільм також викликав суперечку з місцевими функціонерами. Це сталося під час проведення Днів Європи в Україні.

Тоді в рамках проекту «Дні Європи в Україні -2014. Діалоги про цінності», який проходив за підтримки цілого ряду громадських організацій, центрів та за участю Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA, у ряді місцевих громад України також демонструвалися стрічки фестивалю Docudays UA.

І якраз щодо показу «Путінських ігор» висловив  незадоволення … сільський голова однієї з територіальних громад на Сумщині. Втім, широкого розголосу цей факт не набув. Все залишилося, так би мовити, у кулуарах.

Врешті, така чиновницька гра  як «заборонити й не допустити» і досі популярна в Україні. Ось свіжий факт.

У Херсоні заборонили виставку карикатур. На ній мали експонуватися кращі роботи конкурсів «Український вибір. Україна — Європейський Союз»  та «Диявольська бензоколонка». Роботи першого конкурсу присвячені подіям на Майдані, другого – відгук митців на анексію Криму Росією та збройне вторгнення на Донбас. Заборонили ж  виставку, як зазначається, через її «нетолерантність». (http://intvua.com)

Правда, іноді відверто не забороняють, а так – не допомагають. Якось довелося почути розповідь про те, як у провінційному містечку виставці світлин, котрі привезли люди з Майдану, дуже довго не могли знайти місця. Тож демонструвати фотографії доводилося то у міському парку у форматі «фотосушки», то де в іншому місці. Поки самі ж організатори не домовилися з однією з міських установ, яка й «прихистила» експозицію. 

Однак, нічого нового в цьому немає - лише сучасна форма чиновницького «футляру», описаного ще Антоном Чеховим,   за яким так спокійно і затишно жити. Як сказав колись один знайомий апаратник: «Вони там наверху приходять і відходять. А ми залишаємося».

Причому, «залишаються» настільки міцно, що державна служба, особливо у невеликих селищах і містечках, стала мало не спадковою справою. Батьки у прямому смислі цього слова передають свої пости дітям. «Державне місце» вважається «теплим» з гарантованою зарплатою і непоганим статусом у суспільстві. І про ділові якості наразі зовсім не йдеться.

Врешті, ілюстрацією до рівня роботи місцевих державних адміністрацій і тих , кадрів, котрі втілюють на місцях державну політику, може послужити, наприклад, така історія.

Якось на сайті однієї з районних державних адміністрацій «зустріла» два, можна сказати,   дивовижних рішення. Стосувалися вони одного й того ж питання, яке місцева колегія розглядала з перервою у річний строк – у 2013 та 2014 роках. Документи ці дублювалися слово в слово.

Отож, виходить, за цілий рік ніхто нічого для втілення наміченого не зробив, хоч голову районної державної адміністрації мали інформувати про виконання «даного питання» «…15 числа щокварталу наступного за звітним».

Та навіть нове рішення до чергового розгляду на колегії апаратники написати полінувалися…

Що вже тут говорити про свіжі струмені повітря, які можуть внести  «незручні» фільми від Docudays UA, котрі примушують людей думати, аналізувати, чи «незручні» карикатури та шаржі, які, можливо, не в кращому світлі показують владу, чи будь-що інше, з приводу чого у чиновника виникає підозра, що «оно, конечно, так – то так, все это прекрасно, да как бы чего не вышло»…

В Замковій виправній колонії № 58 склалась конфліктна ситуація, що вилилась у голодування засуджених з метою привернути увагу до конфлікту, який розгортається між засудженими, що відбувають покарання у цій колонії, та адміністрацією виправного закладу. Харківська правозахисна група регулярно отримує інформацію про перебіг подій, і, оскільки в останній час почали надходити серйозні тривожні сигнали саме з цієї колонії, група моніторів ХПГ здійснила поїздку до Ізяслава, і за результатами цього відвідування ВК-58 1 грудня 2014 року була проведена прес-конференція в агенції «Інтерфакс-Україна».  Під час цієї прес-конференції були представлені результати спостереження моніторів, було продемонстроване відео із свідченнями та скаргами засуджених та аналізом ситуації, яка склалась в цьому закладі.  

Така маніпуляція має підштовхнути до думки, що голодування в колонії організоване невеликою групою засуджених, яка складається із «серйозних» кримінальних злочинців. Але факт кількості голодуючих – їх понад 200, й те, що не всі вони перебувають на дільниці МРБ – вказує на неправдивість поданої журналістом  «України молодої» інформації з посиланням на адміністрацію закладу.

Така маніпуляція інформацією свідчить про бажання показати ситуацію в іншому – відповідно, вже необ’єктивному – світлі, небажання адміністрації вирішити існуючий конфлікт у прийнятний спосіб.

Наведена в статті інформація про одного засудженого, який «розхитує» всю колонію, викликає здивування, оскільки в розпорядженні адміністрації є достатньо законних цивілізованих засобів для розв’язання такої конфліктної  ситуації. Особливо це стосується ЗВК-58, яка характеризується жорсткою дисципліною і тим, що сюди «на перевиховання» надсилали найбільш «твердих» засуджених. При цьому в першому варіанті статті фігурувало прізвище засудженого, та було наведено його окремі характеристики, що в подальшому було вилучено з електронної версії матеріалу (слід також зазначити, що в друкованій версії газети за 2 грудня цей матеріал не був поміщений, з ним можна було ознайомитись лише на сайті видання за вказаним вище посиланням). 

Останній абзац статті вражає свою нелогічністю. Нижче він подається повністю:

Микола Ільтяй додає, що наразі ситуація в «Монастирі» — під контролем, із засудженими проводять виховну роботу. Якщо це не дасть результату, буде застосовано силу. Але про побиття непокірних бійцями спецпідрозділів не йдеться. «Ми просто розвеземо їх по різних установах і крапка», — каже перший заступник голови Держдепартаменту з питань виконання покарань.  

Якщо ситуація під контролем, то конфлікт мав би бути вичерпаний. Однак далі в тексті статті висловлена пряма погроза застосування сили. Пан Ільтяй, на якого зроблено посилання в статті і який давно залишив посаду першого заступника голови ДПтСУ, зазначає , що засуджених просто розвезуть по різних установах. Але до чого тут застосування сили? Пан Ільтяй проговорився? Примусове переміщення? Для вивезення та переміщення засуджених в розпорядженні адміністрації є більш ніж досить «несилових» засобів, і необхідності вдаватись до погроз і прямого застосування сили немає. Застосування сили до голодуючих у вигляді примусового годування? Так сам факт голодування адміністрація відмовляється визнавати, посилаючись на піст та якесь очищення організму. Щодо зазначеної виховної роботи та методів її реалізації, це окрема тема для аналізу. 

В піст, що почався і триває, на думку церкви, треба очищатись від гріхів. Тож тим, хто хоче очиститись духовно, варто припинити, як мінімум, подавати неправдиву інформацію.  

 І останнє. Голодування сотень засуджених продовжується, і протест набув іншої, жорсткішої форми –  надійшла інформація про те, що понад 20 засуджених ЗВК-58 3 грудня здійснили собі членоушкодження, – нанесли собі гострими предметами порізи в області рук. До колонії неодноразово приїздили на тижні карети «Швидкої допомоги». Ситуація під контролем?

Паперова тяганина

Найбільше військових з зони АТО турбують питання оформлення статусу учасників бойових дій, зазначає керів-ник приймальної Херсонського обласного Фонду милосер-дя та здоров’я Наталія Козаренко. «Адже їм самостійно слід збирати документи. За короткострокову відпустку вій-ськові фізично не можуть впоратися з цією проблемою. Часто вони не знають, що саме слід подавати. Тому дуже добре, що юристи, як от група в Facebook «юридична сот-ня», яка розробляє буклети, методичні посібники із зазна-ченим набором усіх необхідних для цього документів, під-ключилися на волонтерських засадах по всій Україні до цієї роботи. Такі матеріали розповсюджуються нашими приймальнями», – зазначає вона.

Ситуація ще й тому ускладнюється, що в Донецькій та Луганській області ведуться повноцінні бойові дії. Од-нак, за статусом вони кваліфікуються, як АТО. «Тому ви-никають проблеми із тими, хто потрапив у полон до бойо-виків, оскільки за такого статусу військового конфлікту не діють міжнародні військові конвенції. Тому вони не можуть рахуватися військовополоненими, що ускладнює процеду-ру їх визволення», – додає Наталія Козаренко.

А керівник приймальні Чернігівського громадського комітету захисту прав людини Наталія Піддубна вважає, що за нормативними актами, які регламентують прове-дення АТО, військові не можуть брати участь в антитеро-ристичній операції більше 45 діб. «Таких норм дотриму-ються лише ДАЇшники. Усі інші військові та міліцейські підрозділи там, де 24 годин на добу щодня ідуть запеклі бої, перебувають по 5 – 6 місяців в так званій зоні АТО, – продовжує вона. – Попри це, їм сьогодні дуже складно отримати статус учасника бойових дій, оскільки в кожному батальйоні видають різні довідки. Лише нещодавно Кабмін затвердив форму таких документів та порядок їх видачі. Зробити ж подання на оформлення статусу учасника бо-йових дій тим, хто воює, може лише командир батальйону чи військової частини».

З одного боку – зрозуміло, що, якщо кожен боєць по-чне звертатися до органів влади з документами, то це значно ускладнить їх функціонування. Адже лише з Херсонщини було мобілізовано понад 7 тис. осіб. Близько чотирьох тисяч – знаходяться в зоні АТО. Проте, чи можна назвати досконалою нині діючу процедуру, за якою вищий за рангом офіцер вирішує, на кого саме зі своїх підлеглих подавати документи на отримання статусу учасника бойо-вих дій? Адже великого значення тут набуває суб’єктивний фактор, що не завжди на користь рядових солдат, які на цій неоголошеній війні щодня, щохвилини ризикують своїм життям, захищаючи нашу країну.

Банківське вимагання

Окрім цих проблем у наших військових виникають труднощі з банками, оскільки багато хто а мирний час узяв кредити, у тому числі, й валютні. Адже люди навіть не мо-гли собі тоді уявити, що в Україні буде війна.

- Зараз їх мобілізували захищати нашу країну від во-рога, але банки, попри настанови уряду, не адекватно відносяться до вирішення ситуації з виплатою кредитів. Тому ми допомагаємо нашим військовим у розв’язанні таких питань. Оскільки, пішовши з високооплачуваної ро-боти у військо на зарплату військовослужбовця у дві з по-ловиною тисячі гривень, вони просто не можуть виконувати свої кредитні зобов’язання. І в цьому немає їхньої вини. Це повинні розуміти банкіри, – зазначає заступник голови Одеської обласної організації ВГО «Комітет виборців України» Ігор Бринош.

Загалом, усі військові та їхні родини можуть отримати необхідну юридичну консультацію на порталі «Правовий простір», який збирає інформацію по всій Україні і надає правову допомогу. «На цьому порталі ми розвиваємо безкоштовні сервіси для людей, які потребують правової допомоги, але не мають коштів, щоб заплатити за неї», – пояснює керівник Інформаційного ресурсного центру «Правовий Простір», координатор Херсонського волон-терського Центру допомоги військовим Наталія Бімбірайте.

Проблеми переселенців

До таких людей відносяться й переселенці з Криму та зони АТО, яких, за даними ООН, станом на 6 листопада 2014 року в Україні нараховується 450 тисяч 352 (19 тисяч 157 з Криму і 431 тисяча 195 – зі східних областей України). Здебільшого вони звертаються за безкоштовною правової допомогою з відновлення втрачених на Донбасі або ж вилучених боєвиками на ворожому блокпосту під час переїзду на безпечну територію документів. Адже закон «Про забезпечення прав та свобод внутрішньо переміщених осіб», який регламентує ці процедури, був прийнятий лише через 7 місяців після початку агресії Росії проти України. Відтоді, до волонтерів-юристів звернулося за допомогою тисячі переселенців, які бажають оформити субсидії, пенсію та інші соціальні виплати за новим місцем проживання.

- Із чим виникають чималі проблеми. Адже постанова Кабміну № 505 від 1 жовтня 2014 року «Про надання що-місячної адресної допомоги особам, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів прове-дення антитерористичної операції, для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг» хоч і передбачає виплату матеріальної допомоги переселенцям протягом 10 днів, на практиці процедура її оформлення розтягується на місяці. Як і за що повинні в цей час жити люди на чужій території, невідомо. Тому ми на Херсонщині намагаємося на волонтерських засадах допомогти їм зібрати усі необхідні довідки та надати вичерпну юридичну консультацію, – зазначає Наталія Козаренко.

На Одещині переселенців з зони АТО також турбу-вали проблеми із отриманням права голосу на парламе-нтських виборах. «Якщо кримчани уже розібралися в цьо-му питання під час президентських виборів, то от дончанам та луганчанам довелося підтверджувати договором оренди житла чи іншими документами свій статус вимушено переміщених осіб. Однак, навіть після цього вони могли голосувати лише за партійними списками. Віддати свій голос за кандидата-мажоритарника за місцем перебування стало неможливим, оскільки за своєю пропискою переселенці прикріплені до інших мажоритарних округів, на яких через військові дії вибори не відбулися», – розповів Ігор Бринош.

Пропозиції волонтерів

Щоб зробити ефективнішою свою роботу волонтери закликають об’єднуватися усіх небайдужих правників, які надають правову допомогу військовим та переселенцям на безоплатних засадах. Таку допомогу переселенцям та військовим із зони АТО надають, зокрема і громадські приймальні УГСПЛ, які знаходяться в усіх регіонах України. Разом з тим юристи-волонтери закликають приєднатися до них і державні органи влади та силовиків, які у при-кордонних областях роблять у цьому напрямку лише пер-ші кроки.

Також волонтери сформулювали низку пропозицій щодо виходу з кризової ситуації, в якій опинилася Україна. Зокрема вона радять прийняти нормативні акти, які б га-рантували однаковий рівень соціального захисту для всіх учасників АТО, незалежно від підпорядкування частин, в яких вони перебувають, та прийняти усі підзаконні акти, необхідні для реалізації положень закону «Про забезпе-чення прав та свобод внутрішньо переміщених осіб».

Лише за таких умов, на їхню думку, можливе вирі-шення проблемних питань, які виникають сьогодні в на-слідок окупації Криму та військових дій на Донбасі.

9 декабря – день тишины на Восточной Украине. Кажется, он уже превращается в два дня тишины. Дай Бог, чтобы они продолжились как можно дольше. Я только что вернулся из поездки по восточным областям Украины. Пока мы с коллегами там были, стрельба, к сожалению, не стихала.

Мы побывали в городах и селах, находящихся под контролем украинского правительства, и в контролируемых силами самопровозглашенных ДНР и ЛНР. По обеим сторонам фронта мы были свидетелями случаев нанесения ударов по жилым массивам, по гражданским объектам, по больницам и школам. Удары эти наносятся не только артиллерией, минометами, но и реактивными системами залпового огня. Применение таких систем при обстреле городов и сел неизбежно ведет к жертвам среди мирных жителей. В документах международного гуманитарного права нет прямо прописанного запрета на использование установок, подобных «Град» или «Смерч» при обстреле населенных пунктов. Но, поскольку эти системы технически не способны вести избирательную стрельбу по военным объектам, а «накрывают» значительную площадь, их применение в городах неприемлемо, нарушает законы и обычаи войны, и может рассматриваться, как военное преступление.

Неизбежно возникают вопрос: «Кто стреляет? Кто виноват в гибели мирных жителей?» И тут мы сталкивались с нежеланием смотреть правде в глаза. Многие мои собеседники с украинской стороны (также как и многие либерально настроенные россияне) в разговорах, в письмах, в статьях, в блогах возмущаются самой постановкой вопроса: «А не украинская ли армия „лупит“ по жилым кварталам Донецка?» В ответ слышишь: «Разве может армия, защищающая свою страну от вторжения орд с востока, освобождающая население от ига террористов, стрелять „Градом“ по мирным жителям?! Это невозможно в принципе! Наверняка это сами сепаратисты бьют по своему же городу!» Зачем? «А для того, чтобы компрометировать Украину». Попытки указать на то, что и характер разрушений, и направление торчащих из земли неразорвавшихся мин и остатков от снарядов системы «Град» явно указывают на то, что прилетели они со стороны поселка Пески или Авдеевки, где расположены огневые позиции украинских сил, оппонентов не убеждают. Наши аргументы, что в Донецке обстрелам подвергаются, в основном, районы города, прилегающие к аэропорту, удерживаемому украинскими силами, что именно из этих районов города сепаратисты стреляют по украинским позициям, что сепаратисты не стали бы стрелять по этим районам, подвергая опасности своих же бойцов, тоже не убеждают. Нас начинают убеждать: «Сепаратисты как пауки в банке – воюют друг с другом». Последнее имеет под собой основание. Действительно, они, подчас, выясняют друг с другом отношения, но при помощи стрелкового оружия, а не «Градов» и артиллерии.

С не менее абсурдным отношением к фактам мы столкнулись и при оценке случаев обстрелов сепаратистами в городах Попасное или Дебальцево. Города эти заняла в ходе июльского наступления и до сих пор удерживает украинская армия. Периодически на них падают разнообразные «подарки». 29 декабря в Попасном мины упали около зданий школы и детского садика, попали в несколько пятиэтажных домов. Результат – гибель одного человека, разрушения. И вот я на улице города становлюсь свидетелем горячего спора, едва не переходящего в драку. Местный житель доказывает бойцу батальона «Айдар», тоже местному жителю, приехавшему на побывку, что стреляли украинцы: мол, ему очевидцы рассказали, что украинский танк выехал к окраине города и начал бить по жилым кварталам. Исходя из характера разрушений, из расположения воронок от взрывов и т. п., очевидно, что танк не мог этого сделать. Очевидно, что метили по расположенному примерно в полукилометре от школы украинскому блок-посту (иных объектов, кроме блок-постов в городе мы не увидели), но промазали. Однако те, для кого украинская власть – чужая, с этими очевидными фактами мириться не хотят.

Похожую картину мы видели и в Дебальцево, куда в ночь перед нашим приездом прилетела серия снарядов установки «Град». Опять попадания в пятиэтажные многоквартирные и одноэтажные частные дома, ранение и гибель их мирных обитателей. Пробитые снарядами отверстия в земле, торчат остатки этих снарядов. Их наклон однозначно указывает, что прилетели они со стороны Горловки, удерживаемой сепаратистами. Одна или несколько «Градин» взорвались в расположении штаба украинской бригады, на самой окраине города. Кажется, там тоже есть пострадавшие. Очевидно, целились по штабу, а попали по жилым массивам: перелёт. Как жители пострадавших домов оценивают произошедшее? Значительная часть из них (впрочем, не все) заявляет: «Украинские силы нас уничтожают». На мой недоуменный вопрос: «Зачем им стрелять по городу, находящимся под их же контролем?», следует ответ: «Чтобы убить нас». «Как же так? Ведь ясно же видно, что стреляли со стороны Горловки». Мне отвечают: «Между Горловкой и Дебальцево стоит нацгвардия, обороняет занятый ими город. Они развернули установки „Град“ в обратную сторону, и по городу… А если попали по своему штабу, так ведь они и между собой не ладят, могут и между собой счеты сводить».

Зеркала, отражающие друг друга… В них не только результат информационной войны, которую ведут обе стороны. Тут – исходно присущее многим людям желание видеть мир черно-белым. Одни – «рыцари в сияющих доспехах», другие – «черные-черные исчадия ада». Для многих в России будет новостью то, что я видел в ходе поездки: силы ДНР и ЛНР своим огнём разрушали и продолжают разрушать города на территории Донецкой и Луганской областей Украины. Скорее же всего это просто будут отрицать, как заведомую неправду. Точно так же как многие в Украине не хотят верить, что огонь украинской артиллерии убивает тех, кого украинские силы, казалось бы, защищают от террористов. Нежелание видеть эту правду способствует продолжению убийств. Остаётся надеяться, что тишина на востоке Украины продлится.

10 декабря 2014, 22:28

«Ми тут сидимо не для того, щоб давати вам консультації», - саме так відповіла одна чиновниця відвідувачеві, який про щось у неї запитував. І сьогодні жалкую, що не втрутилася тоді у ситуацію і не поцікавилася у державного службовця, для чого ж вони «сидять» у своїх кабінетах?

Хочеться сподіватися, що згаданий приклад не показовий? Але, мабуть, саме з такої відвертої зневаги до людини починається шлях до прямого порушення її  прав як особистості. 

Врешті, згадався цей випадок недаремно. Про дотримання прав людини, попередження їх порушення  йшлося під час недавнього Всеукраїнського тижня права, приуроченого до Дня прав людини та проголошення Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 році Загальної декларації прав людини.

Те, як пройшов він, наскільки  чесно і відверто, по-діловому йшлося у цей час про таку вразливу сферу нашого життя як права людини, мабуть, заслуговує на окрему розмову.

Треба відзначити, що загалом відбувалося чимало заходів різного рівня. Наприклад, Всеукраїнські уроки «Права людини» переважно з молоддю, до яких подекуди залучили і правників. Активізували діяльність громадські та правозахисні організації.

Зокрема, правозахисні організації представили аналіз основних тенденцій сучасного періоду в сфері прав людини та основних тенденцій щодо порушення цих самих прав. (http://helsinki.org.ua , http://khpg.org)

Планом заходів проведення Всеукраїнського тижня права, затвердженим розпорядженням Кабінету Міністрів України, передбачалося також залучення до цієї роботи  державних структур.

Тож були очікування, що розмова про права людини цього разу стане актуальною для всієї України. Та, як виявилося, сподіватися на прорив у галузі захисту прав людини, очевидно, зарано.

Принаймні, такий висновок напрошується після перегляду офіційних інформаційних ресурсів, на котрих державні установи та органи місцевого самоврядування мали, так би мовити, відзвітували «про проведену роботу».

По-перше, «відзвітували» не всі. І тому складається враження, що у ряді районів, міст і навіть обласних центрів нашої держави тема прав людини так і залишилася непоміченою.

Можливо, заходи, які мали б нагадати громадськості про верховенство права у державі, не проводилися там зовсім. Можливо, рівень їх був настільки недостатнім, що про них вирішили суспільству не повідомляти.

А, можливо, знайшлися й більш важливі питання? Скажімо, «нарада щодо охорони хвойних насаджень від незаконних порубів у передноворічний період».

Це, мабуть, найбільш яскравий, та, на жаль, непоодинокий приклад, коли на рівні державних органів влади, особливо районних, традиційно йшлося про поточні питання і жодним словом не згадувалося про будь-які заходи до Всеукраїнського тижня права. 

І питання не тільки в тому, що збереження зелених насаджень для керівництва, нехай і одного окремо взятого району, видається більш важливим, ніж дотримання фундаментальних прав людини.

Виникає, зокрема, й думка, а чи працює вертикаль виконавчої влади в Україні взагалі, якщо навіть не дуже обтяжливе розпорядження Кабміну про проведення заходів правового характеру ігнорується на місцях?

А якщо й не ігнорується, то виконується формально, як кажуть, «для галочки». Скажімо, сумнівним видається коефіцієнт корисної дії іншого заходу, на якому   «у рамках Всеукраїнського тижня права» завідувач юридичного сектору апарату державної адміністрації «зачитала та пояснила» заступникам голови адміністрації, керівнику апарату та керівникам структурних підрозділів певні положення Закону України «Про запобігання корупції»?

Можна було б зіронізувати з цього приводу. Та насправді можна лише висловити жаль, що державну політику на місцевому рівні впроваджують кадри, яким потрібно «зачитувати» норми закону. Не кажучи вже про те, що згадана розмова мала б стосуватися широкого кола правозахисних питань, а не тільки запобігання корупції.

Взагалі ж, найбільш активно про права людини говорили в цей час  на рівні культосвітніх та освітніх установ. Нерідко якраз бібліотечними та шкільними, і, навіть дитсадівськими, заходами «прикрилися» й органи місцевої державної влади та самоврядування, подаючи про них звіти на своїх інформаційних ресурсах.

Однак саме через це виникає відчуття, що рівень розмови про права людини у рамках проведення Всеукраїнського тижня виявився здебільшого не настільки серйозним, як того вимагає сучасний момент. Таким собі дитячим.

Підтвердженням цьому може служити, наприклад, повідомлення, знайдене на сайті одного з місцевих органів влади. У ньому зазначається, що під час заходу в рамках Всеукраїнського тижня права, котрий відбувся у міській школі, неповнолітні «…називали, які права, згідно Конвенції ООН про права дитини, були порушені в казках».

Що ж, можна довго дискутувати на тему, наскільки зла мачуха порушувала права Попелюшки, не відпускаючи її на королівський бал…

Але чи не призведе це до того, що тільки з казок ми й дізнаватимемося про торжество справедливості у галузі захисту прав людини?

Було в колишньому СРСР таке свято – День Радянської Армії і Військово-Морського флоту. Відзначали його 23 лютого, і щоразу ця дата ставала приводом для того, аби розказати суспільству про «непереможність червоної армії». Десятиліттями покоління, що виростали у Радянському Союзі, чули, що ця дата встановлена на честь перемоги Червоної Армії над німецькими частинами під Нарвою і Посковом у 1918 році у ході Першої світової війни.

Тільки після розпаду СРСР ми дізналися, що і в помині не було ніяких перемог, якими ідеологічно обґрунтовувався цей день в радянській історії. Навпаки – була військова ганьба, обплутана брехнею і міфами комуністичної пропаганди.

Бо правда була такою. Коли 18 лютого 1918 року німецькі та австро-угорські війська оголосили про припинення перемир’я і почали наступ по всьому Східному Фронту, новостворена «пролетарська» Червона Гвардія практично не чинила їм жодного опору, залишаючи позиції і вдаючись до дезертирства. Псков був взятий невеликим загоном ворога на мотоциклах. А під Нарвою були:

«Болісно-ганебні повідомлення про відмову полків зберігати позиції, про відмову захищати навіть нарвську лінію, про невиконання наказу знищити все і вся при відступі, не говоримо вже про втечу, хаос, безрукість, безпорадність, нехлюйство (…) у Радянській республіці немає армії».

Це писав не хто інший як Ленін у статті «Важкий, але необхідний урок», опублікованій в газеті «Правда» 25 лютого 1918 року. http://uk.wikipedia.org

Чомусь саме цей історичний факт прийшов на згадку у зв’язку з новиною  про встановлення у Російській Федерації Дня невідомого солдата.

Може, виникла ця історична паралель тому, що останнім часом у ЗМІ та соціальних мережах все частіше зустрічаються публікації на кшталт того, що «російська влада зав’язла у військовому конфлікті в Україні і не знає, як з нього вибратися», що вже й російські військові не надто охоче вирушають «у відрядження до українського Донбасу», не бажаючи ставати тими самими невідомими солдатами, яких збирається вшановувати російська держава…

Так, є, здається, мимовільний зв'язок  в тому, що радянське свято Армії і Флоту постало міфом із ганьби. І запровадження нової російської пам’ятної дати також постає із ганебної війни, розв’язаної нині проти України, як би там ідологічно це не обґрунтовувала російська пропаганда.

Взагалі, цей крок кремлівської влади викликає чимало різних думок. Наприклад, чому саме зараз запроваджену таку пам’ятну дату? Адже, якщо подивитися перебіг подій, то Росія за останні 23 роки фактично, як то кажуть, «не вилазила» зі збройних конфліктів.

Ось вона, хронологія російських військових втручань:

- кінець 1990-х років – Придністровський конфлікт, пік якого припав на 1992 рік;

- 1994-1996 рік – збройний конфлікт між Російською Федерацією і Чеченською республікою Ічкерія (Перша чеченська війна);

- 1999-2009 роки – військова агресія Російської Федерації проти Чеченської республіки Ічкерія (Друга чеченська війна);

- 2008 рік – збройний конфлікт між Росією і сепаратиськими угрупуваннями Південної Осетії та Абхазії з одного боку та Грузією з іншого (російсько-грузинська війна);

- з березня 2014 року анексія Криму та початок російського збройної агресії проти України.

А, отже, ще задовго до початку збройного втручання в Україну гинули російські військові. Візьмімо для прикладу дані щодо Другої чеченської війни, коли в ході її найактивніших фаз 1999-2002 років полягло до 6 тисяч військових російської армії, а у 2003 – до 3 тисяч. Чому вже тоді у Російській Федерації не взялися пошановувати своїх невідомих солдатів окремим днем?

Щось схоже на те, що у збройному конфлікті з Україною російські ідеологи війни починають хапатися за будь-яку соломинку задля «героїзації» сепаратизму, який самі ж принесли на Схід України.

Очевидно, є правда в повідомленнях про  супротив (хай поки що і незначний) російських військових і їх рідних проти «відрядження» у зону конфлікту. Про те, що дехто з російських армійців йде на свідоме, скажемо російським же словом, «членовредительство», лиш би не потрапити до України. Власне життя вочевидь дорожче, ніж могила «невідомого солдата» десь у донецькому степу. 

Хочеться провести  ще одну історичну паралель. Як відомо, вперше вшанування невідомих солдатів відбулося у Франції. У 1920 році під Тріумфальною Аркою в Парижі було урочисто захоронено останки воїнів, котрі загинули у Першій світовій війні і котрих не вдалося ідентифікувати. Тоді для французького суспільства це стало справою честі – віддати шану тим, хто втратив не тільки життя, а й ім’я у вогні кровопролитної війни.

Але про яку честь можна говорити, коли йдеться про державу,   котра піратськими методами розв’язує збройні конфлікти проти мирних країн, які Росії нічим не загрожують? І чи є «честь» у її найманців, котрі вбивають мирне насалення на чужих територіях з російською зброєю в руках? 

Ось тому поява Дня невідомого солдата в Росії, з огляду на сучасний стан речей, видається такою собі піратською «чорною міткою» як для власного народу, який московська влада завжди готова послати на смерть, так і для інших, куди російське військо ту смерть несе.

И отговорки типа «я понимаю под «гражданской вой-ной» в Украине нечто иное, нежели Путин», здесь не ра-ботают.

Тезис о «гражданской войне» в Украине – это абсо-лютно манипулятивная технология, призванная увести от сути конфликта – прямой российской агрессии против Украины. Против Украины, против ее устремлений стать нормальным европейским государством, да и против ЕС, если уж на то пошло.

Те «граждане Украины», которые убивают наших солдат – орудие в руках внешнего агрессора-манипулятора. Тем более, они уже никакие не «граждане Украины», т.к. Украину, как независимое государство не признают и отрицают само право на ее существование.

Тезис «гражданская война в Украине» просто вреден и опасен для всех нас, не только потому, что искажает адекватное понимание реальности, но и блокирует воз-можность международной поддержки нашей борьбы за независимую европейскую Украину. «А, у вас гражданская война, йа-йа, натюрлих, ферштеен, как в Югославии!» – это, к сожалению, довольно типичная схема сведения сложных событий к уже известным, тоже ужасным, но ставшими стеротипами массового сознания многих людей на Западе, особенно в Германии. И тут тебя начинают спрашивать, кто ты – украинец, или русский? На каком языке ты говоришь? Какую религию исповедуешь/не ис-поведуешь? – И т.д., и т.п., пытаясь подогнать войну на Донбассе под знакомые стереотипы расовых, религиоз-ных, этнических войн.

Ну, а раз «гражданская война», то и вполне демо-кратическая пресса начинает политкорректно подавать «сбалансированную» информацию. А чего вникать в суть конфликта – «гражданская война», они там между собой все никак не разберутся, ну, типа, тутси и йоруба, а, мо-жет, и хуту, или, как их там?

Конечно, бывает, что сразу и не разберешься, что да как там происходит, это вполне нормальная ситуация. Но когда кто-то с завидным постоянством продолжает па-фосно вещать о «гражданской войне в Украине», то таким я скажу – «Вы идиоты, господа! Причем, «полезные идио-ты», как любят называть таких вещунов к северо-востоку от наших рубежей.

4 грудня 2014 року Україна прощалася із Євгеном Сверстюком: в‘язнем сумління, літератором, інтелектуалом, духовним провідником, великим патріотом.. Без перебільшення – одним з тих небагатьох, кого нині можна вважати моральним авторитетом нації.

Одну із своїх публіцистичних статей, декілька років тому адресовану мислячому і пишучому прошаркові суспільства, ВІН озаглавив так: «Слово має тяжіти до істини».

Той текст є його пошуком відповіді на болюче питання: «як пробудити в українцеві людину з честю і гідністю?»

Суспільству, яке впродовж десятиліть пасивно нарікало на несприятливі обставини і перебувало в очікуванні сприятливих, ВІН не обіцяв жодного месії, не пропонував жодних чудодійних рецептів – лише особисті зусилля, лише щоденну працю зростання над самим собою…

ВІН був певний , що ми не можемо створити іншої, кращої реальності для країни, допоки кожен не змінить себе. Адже спроможна до творення «особистість починається від сміливих зусиль підняття над залежною від обставин пересічністю».

У час, коли усе заполонило тотальне, всепоглинаюче фарисейство, коли слово стало дрібною і часто фальшивою монетою, коли усі балакають, поспішають щогодини визирнути у соцмережах - і ніхто нікого не чує, а якщо чує, то не вірить – ВІН застерігав: «Слово має тяжіти до істини!».

У час, коли багато хто зробив із власного «патріотизму» прибуткову професію, і мірилом патріотичного почуття став градус ксенофобії, коли «стовідсотковим патріотом» став вважатися агресивний невіглас, котрий «і свого не знає і чужого цурається», ВІН проголошував власну національну ідею: «Національний інстинкт стосується передусім любови. Тільки любов підкаже, як піклуватися, дбати, оберігати. Ото і є «національна ідея».

Зараз у нашій країні часто звучить: "Героям слава!" І у розуміння героїзму традиційно вкладається військова звитяга. Тут важливо розуміти, що прожити героїчне життя можна, й не бравши до рук зброї. Що отримувати перемоги над злом та невіглаством, зневірою та малодушністю можна словом, прикладом власної гідності й стоїцизму.

ВІН дав приклад саме такого героїзму. Тому вшанування і наслідування варті: ЙОГО інтелектуальна мужність, великий патріотизм, що зростає з великої любові, вірність ідеалу свободи, непідкупність і небажання будь-якої штучної вищості над людьми...

ВІН ніколи не прагнув ані наукових, ані політичних, ані літературних регалій. Усі регалії бліднули перед його словом, котре справді тяжіло до істини. Тому що було відблиском життя, прожитого в істині.

"Скiльки ламало життя,
Скiльки брало на глум -
Чистим лишився стяг,
Вiчним - шляхетний сум".

Вірю - коли країна зрозуміє, що саме ТАКІ ЛЮДИ є її справжньою національною елітою, у ній усе врешті-решт налагодиться.

СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ !

Микола Козирев

Тільки що прочитав на сайті Радіо Свобода – помер Євеген Сверстюк. Патріарх правозахисного руху України, мужній громадянин, видатний інтелектуал, кого по праву можна було називати совістю нації. Член Спостережної ради УГСПЛ, наш колега, він залишив нас продовжувати його справу – справу становлення незалежної України. Вічна пам’ять!

***

Олександр Степаненко

Зараз у країні часто звучить: «Героям слава!». І переважно у розуміння героїзму вкладається військова звитяга. Тут важливо розуміти, що прожити героїчне життя можна, й не бравши до рук зброєю. ВІН дав приклад саме такого героїзму. Тому вшанування і наслідування варті: ЙОГО інтелектуальна мужність, вірність ідеалам людської свободи, непідкупність і небажання будь-якої штучної вищості над людьми...

Коли країна зрозуміє, що саме такі люди є її справжньою національною елітою, у ній усе врешті-решт налагодиться.

Світла пам’ять!

***

Алла Тютюнник

Його безкомпромісна чесність та оптимізм дуже надихали й допомагали прийняти правильні рішення. Він таки був справжній герой, бо жив так, що врешті-решт самого його імені було досить, щоб зупиняти й розвіювати гнилі нашіптування слабкодухих: «усі люди однакові, всі пристосовуються, всі прибріхують, усі дбають лише про власну кишеню». «Євген Сверстюк!» – і одразу ставала очевидною облудність цих нашіптуваннь, морок розвіювався, світ ставав яснішим, зрозумілішим, правильнішим. Думаю, багато людей вдячні йому за це.

Героям – слава!

Вічна пам’ять.

***

Євген Захаров

Я познайомився з Євгеном Олександровичем на початку 90-х. Він для мене завжди був старшим другом, з яким можна порадитися з будь-якого приводу. У нас дуже мало людей, яких можна вважати інтелектуальними авторитетами нації. Сверстюк, безперечно, ним був. Мене завжди підтримувало відчуття, що він є поруч, що з ним можна поговорити, дізнатися його думку – і він безвідмовно відповідав і допомагав.

Незважаючи на свій вік, Євген Олександрович дуже гостро відчував актуальні події. Тому він ніколи не був старим, людиною, яка не може сприймати сучасний потік інформації та ідей. Зовсім нещодавно ми з ним зустрічалися із канадськими журналістами і громадськими діячами, і я з великою насолодою слухав його рефлексії із приводу того, що відбувається в нашій країні. Нас із ним багато що з’єднувало в роботі.

Коли у Президента Ющенка виникла ідея ухвалення Універсалу національної єдності, і він покликав усіх провідних політичних діячів, ми зі Сверстюком були одними із небагатьох представників громадськості на тому круглому столі. Коли Євген Олександрович побачив мене у тій залі, пожартував: «О, як добре, що хоч одна своя людина тут є!»

Я ніколи про це не розповідав, але до його 80-річчя Сверстюку вирішили присвоїти звання Героя України. В Секретаріаті Президента не знали, як до нього із цим підступитися, і тому вони попросили мене, щоб я з ним про це поговорив. І коли я озвучив йому цю пропозицію, Євген Олександрович обурено вигукнув: «Вони що — хочуть, щоб я замовк? Ніколи! Не дочекаються!». Пізніше нас із ним разом нагороджували Орденом Свободи. Хоча всі ці нагороди — третьорядна справа.

Сверстюк був глибоко віруючою людиною, я би навіть сказав, що він був богословом, християнським філософом, бо саме крізь призму віри він дивився на всі навколишні проблеми. Як сказав наш спільний зі Сверстюком друг, колишній дисидент Василь Овсієнко, із його смертю ми всі осиротіли…

***

От имени общества «Мемориал» Арсений Рогинский

Только что мы узнали о смерти Евгена Сверстюка. Это огромная потеря для очень многих людей не только в Украине, но и во всем мире. В том числе и в России. Человек замечательного ума и удивительной чистоты. Человек Совести в самом высоком смысле этого слова. Очень прошу Вас передать близким нашу глубочайшую скорбь.

На сайте общества «Мемориал» опубликован текст, написанный Евгением Сверстюком в пермском политическом лагере №36 в 1978 году. Русский перевод этого документа хранится в архиве Международного Мемориала.

«Мои братья чехи и словаки!

10 лет назад ваша пражская весна дышала мне в лицо порывистым киевским ветром, волшебством свободного слова. 21 августа всеми чувствами и помыслами я был с вами, смятый танками. Тогда на Украине, в светлом кругу одаренных любовью и молодостью, внезапно почувствовал себя в тюрьме. Ныне уже мы все под конвоем, и теперь, в Уральском концлагере, вспоминаю, как будто тогда наступила смерть зерна, которое мы с вами лелеяли в душе. Однако, понимаю: оно пустило под снегом ростки. Победа их силы была началом их рокового конца. Это был крах идеи, уже не способной к обновлению. Ныне, через 10 лет, уже без траура, уже в кругу политзаключенных, снова надеюсь и оживаю. Нас с вами истощили холод и мрак. Но через наши соки и нашу кровь снова растет зерно нашей свободы, и уже над целым миром оживает отзвук пражской весны, и рокот нашей свободы уже заглушает грохот их танков...»