Бюлетень "Права Людини", 2014, #35

Окремі зауваження
до законопроекту № 1660 від 27.12.2014 р. (внесений Ю.Луценком) «Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення діяльності Національного антикорупційного бюро України

Щодо змін до Кримінального кодексу України

Щодо доповнення Кодексу статтею 351-1. Невиконання вимоги Національного антикорупційного бюро України

Введення нового складу злочину до КК України є нелогічним, оскільки, по-перше, за своєю природою, діяння, передбачені запропонованою статтею 351-1 КК, мають риси адміністративного правопорушення (проступку), а не кримінального злочину. У Кодексі України про адміністративні правопорушення (КУпАП) передбачена низка складів адміністративних проступків схожого характеру, зокрема, статтями 188 – 188-45 КУпАП, якими передбачена адміністративна відповідальність за невиконання законних вимог посадових осіб органів державної влади, або статтею 185-3 КУпАП, що встановлює відповідальність за злісне ухилення свідка, потерпілого, експерта, перекладача від явки до органів досудового розслідування чи прокурора. До того ж, КУпАП передбачені склади адміністративних правопорушень за вчинення проступків, які, на наш погляд, не поступаються рівнем їх соціальної небезпеки діянням, передбаченим диспозицією запропонованої нової статті 351-1 КК України, зокрема, статтями 210 – 211-6 КУпАП, що передбачають адміністративну відповідальність за порушення законодавства про військовий обов’язок і військову службу, оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, або статтею 166-9 КУпАП – за порушення законодавства щодо запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, статтею 188-16 – за порушення законних вимог посадових осіб центрального органу виконавчої влади з питань цивільного захисту, нагляду та контролю за станом захисту територій від надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру.
У будь-якому випадку таке підвищення статусу Національного антикорупційного бюро України (НАБ) перед всіма іншими органами досудового розслідування, відповідним посадовим особам яких (слідчим) надані повноваження здійснювати досудове розслідування (і, навіть, перед прокурорами) за рахунок встановлення підвищеної відповідальності осіб за невиконання законних вимог лише одного НАБ не має під собою правових підстав, а лише надало б йому статус якогось «надоргану». Якщо законодавець вбачає потребу у введенні саме кримінальної відповідальності за невиконання законних вимог відповідних посадових осіб органів досудового розслідування, то таку слід вводити для всіх таких органів.
Щодо змін до Кримінального процесуального кодексу України (КПК)

Зміни, пов’язані з введенням посади «детектив» НАБ і наданням таким посадовим особам повноважень як слідчих, так і співробітників оперативних підрозділів (особливо, зміни до статей 40 та 41 КПК)

Це запропоноване нововведення не відповідає загальній концепції побудування досудового розслідування, за яким всі дії з проведення досудового розслідування, зокрема, проведення слідчих (розшукових дій) та негласних слідчих (розшукових) дій (НСРД) покладено на слідчого (стаття 40 КПК), а оперативні підрозділи (стаття 41 КПК) позбавлені повноважень виконувати будь-які слідчі дії без письмового доручення слідчого або прокурора. Таке розмежування функцій між посадовими особами, які здійснюють досудове розслідування (слідчими), та особами, які виконують доручення слідчих, зокрема, в частині проведення НСРД (працівники оперативних підрозділів) існує в усіх правоохоронних органах, які мають в своєму складі як органи досудового розслідування, так і оперативні підрозділи. Така «спеціалізація» співробітників правоохоронних органів викликана істотними відмінностями у цілях, формах, методах і засобах роботи при виконанні кожної із цих функцій.
Виконання обох цих функцій одними і тими ж посадовими особами – детективами неминуче призведе до зменшення якості в роботі детективів в частині, що не була їх спеціалізацією до їх призначення на посаду детектива, зокрема, для тих, хто прийшов до НАБ із оперативних підрозділів – в частині проведення слідчих (розшукових) дій, складання документів досудового розслідування, обґрунтування прийняття процесуальних рішень, охорони прав і свобод учасників кримінального провадження і т. і.
У всякому разі, не існує спеціальних підстав для надання повноважень як слідчого, так і співробітників оперативних підрозділів лише співробітникам (детективам) НАБ.

Щодо зміни до ч.2 статті 170 КПК
Пропозиція надати повноваження начальнику оперативного підрозділу НАБ щодо накладення арешту (хоча і тимчасового, до 72 годин) на майно або на кошти на рахунках фізичних або юридичних осіб в фінансових установах, які за загальним правилом ч.2 статті 170 КПК є повноваженням лише судової влади, несе в собі загрозу зловживання цим повноваженням.
Окрім того, не існує розумних підстав для того, щоб відтерміновувати звернення до слідчого судді із клопотанням про арешт майна до 24 годин з моменту накладення арешту начальником оперативного підрозділу НАБ, цей період необхідно замінити словами, на зразок «невідкладно, але не пізніше настання начала наступного робочого дня слідчого судді».
Навіть, якщо включити запропоновану норму до ч.2 статті 170 КК, то необхідно також додати, що у разі відмови слідчим суддею у задоволенні клопотання про арешт майна прокурор має забезпечити вжиття невідкладних заходів для зняття арешту майна, в т.ч. з коштів на рахунках фізичних або юридичних осіб в фінансових установах.

Щодо доповнення пунктом 3 частини першої статті 208 КПК

Введення такої додаткової підстави розширює застосування тимчасового запобіжного заходу у вигляді тримання особи під вартою за межі, передбачені ч.3 ст.29 Конституції України, яка дозволяє це лише в разі нагальної потреби запобігти злочину чи припинити його.
Надання уповноваженій службовій особі повноваження затримувати без ухвали слідчого судді, суду особу, підозрювану у вчиненні злочину «за наявності обґрунтованих підстав вважати, що особа може ухилятися від слідства» дала б уповноваженим службовим особам право на власний розсуд визначатися щодо наявності таких підстав, а отже, надала б їм практично необмежені повноваження щодо затримання особи без судового дозволу і фактично нівелювала б положення ч.3 статті 29 Конституції України.

Щодо виключення з частини першої статті 272 слова "тяжких або особливо тяжких злочинів"

Виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, очевидно, передбачена статтею 272 КПК України, як спеціальна негласна слідча (розшукова) дія (НСРД) для злочинів, вчинених організованими злочинними угруповуваннями. В переважній кількості випадків такі злочини є тяжкими або особливо тяжкими.
Чинна редакція статті 272 КПК передбачає можливість проведення такої НСРД лише для тяжких або особливо тяжких злочинів. Власне, створення злочинної організації само по собі утворює склад тяжкого злочину (ст.255 КК України).
Отже, запропонована зміна до статті 272 КПК щодо розширення повноважень органів досудового слідства на застосування НСРД у вигляді виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації не має жодного практичного сенсу для реалізації завдань боротьби з організованою злочинністю. Внесення такої поправки до КПК лише надасть можливість органам, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю, «робити показники» на злочинах, що не є тяжкими або особливо тяжкими замість реальної боротьби з організованою злочинністю.

Щодо змін до КПК, що стосуються регулювання кримінального провадження на підставі угод (статті 469, 472-1 – 47-3 КПК України)
Незрозуміла ідея запропонованого розширення сфери застосування угод про визнання винуватості також і на особливо тяжкі корупційні злочини. Якщо ідея законодавця – це милосердя до осіб, які руйнують підвалини державного устрою України, засади верховенства права і т.і., то і в цьому випадку необхідно при передбаченні можливості укладання угод для злочинів такого роду ввести в якості обов’язкової передумови для укладання такої угоди відшкодування шкоди винною особою, яка вчинила особливо тяжке корупційне діяння.
З огляду на величезні розміри матеріальної шкоди, яка завдається державі корупційними злочинами, гострої проблеми щодо наповнення Державного бюджету України, видаються неприпустимими запропоновані зміни до ч.1 статті 472 КПК щодо можливості закріплення в угоді умов повного або часткового звільнення підозрюваного, обвинуваченого від цивільної відповідальності у вигляді відшкодування державі збитків унаслідок вчинення ним кримінального правопорушення.
Щодо пропозиції введення нових статей 472-1 – 472-3 до КПК, які передбачають можливість застосування спеціальних видів угод у кримінальних провадженнях відносно корупційних злочинів, можна зазначити, що крім тенденції більш поблажливого ставлення до осіб, які вчинили корупційні злочини, вбачається явна невідповідність цих статей побудові існуючої системи права.
На теперішній час правила призначення покарання (розділ XI Загальної частини), звільнення від покарання і його відбування (розділ XII Загальної частини), погашення і зняття судимості (розділ XIII Загальної частини), звільнення від кримінальної відповідальності (розділ IX Особливої частини) регулюються виключно КК України.
В зазначених нових статтях КПК запропоновані додаткові правила призначення покарання, а також нові підстави для звільнення від основного і додаткового кримінального покарання, звільнення від кримінальної відповідальності, а також дострокового зняття судимості. Очевидно, що спроба введення норм права, які регулюють питання призначення покарання, підстави звільнення від нього або його відбування, як і підстави звільнення від кримінальної відповідальності, які є нормами матеріального права і традиційно для нашої правової системи регулюються Кримінальним кодексом, є абсолютно неприйнятною.
До того ж, за рахунок спроби такого «штучного» введення норм матеріального права, що передбачають додаткові правила призначення покарання, підстави для звільнення від нього або його відбування та звільнення від кримінальної відповідальності і судимості для певної категорії осіб, а саме, таких, що вчинили корупційні злочини, за ознакою в Кримінально-процесуальний Кодекс ще є проявом порушення однієї із основоположних засад кримінального судочинства – рівності перед законом і судом (ч.1 статті 10 КПК). Очевидно, що особи, які вчинили корупційні діяння, не відносяться до певних категорій осіб, для яких ч.2 статті 10 КПК під час кримінального провадження передбачені додаткові гарантії (неповнолітні, іноземці, особи з розумовими і фізичними вадами тощо).
Щодо інших вад положень запропонованих нових статей КПК, слід зазначити таке.
Можливість застосування угоди про міру покарання навіть за відсутності визнання вини «в разі надання особою інформації про корупційні злочини, які вже вчинені чи нерозкриті або готуються» (ст.472-1) надає прокурору практично необмежений розсуд щодо можливості застосування цієї норми, адже будь-яка повідомлена особою інформація про корупційні злочини, в тому числі така, що не має будь-якої цінності для попередження чи розкриття злочину, може бути підставою для укладання угоди про міру покарання. З огляду на те, що в якості необхідної передумови для укладання угоди про співпрацю, яка може бути укладена із засудженою особою, в проекті передбачена наявність факту повідомлення про підозру у вчиненні злочину особі, стосовно якої надано інформацію засудженою особою (ч.4 нової статті 472-2 КПК), уявляється, що нова стаття КПК щодо угод про міру покарання мала б містити норму, подібну до такої із ч.4 запропонованої нової ст.472-2 КПК.

11 декабря 2014 года Европейский Суд по правам человека вынес решение по делу «Кушнир против Украины», которое поддерживалось Фондом Стратегических дел Харьковской правозащитной группы.

Заявитель жаловался на незаконное лишение свободы, а также на то, что он содержался в заключении в плохих условиях и ему не было предоставлено надлежащее медицинское обслуживание.

Заявитель по этому делу в 2005 году был признан виновным в совершении мошенничества, и приговорен к 2 годам ограничения свободы. В 2010 году вступил в силу приговор, которым он был признан виновным в совершении грабежа, кражи и в проведении незаконных операций с наркотическими средствами.

3 июля 2009 года, около 7 часов вечера, Заявитель был вызван телефонным звонком в Шевченковский районный отдел милиции г. Киева, где и был задержан, без надлежащего оформления такого задержания. Только на следующий день, 4 июля 2009 года, было возбуждено уголовное дело в отношении Заявителя по заявлению некоего Б., который утверждал, что у него был украден мобильный телефон. Заявитель отрицал свою причастность к ограблению, однако под давлением правоохранительных органов подписал протокол, а также выдержки из Конституции и законодательства о предварительном заключении в отношении того, что он знаком со своими процессуальными правами, а также отказывается от своего права на получение юридической помощи.

7 июля 2009 года Шевченковский районный суд г. Киева избрал в отношении Заявителя меру пресечения в виде нахождения под стражей, в дальнейшем эта мера неоднократно продлевалась до вынесения приговора. 6 марта 2012 года суд признал Заявителя виновным и приговорил его к шести годам лишения свободы.

13 июля 2009 года мать Заявителя обратилась с жалобой в милицию и в прокуратуру о том, что он подвергся жестокому обращению в отделении милиции. Она также заявила, что он страдает от ряда инфекционных заболеваний и, следовательно, не может находиться под стражей.

Состояние здоровья Заявителя ухудшилось за время его нахождения в СИЗО, на момент поступления под стражу он болел туберкулезом, гепатитом В и С, а также был ВИЧ-позитивным, ему в 2007 году была диагностирована 3 клиническая стадия. О наличии вышеуказанных диагнозов Заявитель сообщил врачам сразу же после поступления в СИЗО.

25 июля 2009 года Заявитель перенес операцию по поводу острого аппендицита и перитонита, он утверждал, что это прямо связано с жестоким обращением, которое он испытал, находясь под контролем милиционеров.

26 октября 2012 года Заявитель был освобожден из-под стражи на основании того, что его состояние здоровья было критически тяжелым.

Заявитель жаловался в Европейский Суд по правам человека на нарушение ст. 3 Европейской Конвенции («Запрет пыток»), утверждая, что условия его содержания не соответствовали минимальным стандартам, и фактически такое содержание приравнивалось к пыткам и жестокому обращению, а также что ему было отказано в предоставлении надлежащего уровня медицинской помощи, что могло привести к тяжелым последствиям для его здоровья. Заявитель также жаловался на нарушение ст. 5 Европейской Конвенции («Право на свободу»), утверждая, что как его первичное задержание, так и последующее содержание под стражей были незаконными.

Суд пришел к выводу о том, что несмотря на то, что Заявитель подробно не описал условия содержания в камерах, его аргументы о том, что камеры были переполнены и жизненное пространство на одного заключенного колебалось от 1 до 10 кв. м. Суд также отметил, что переполненность и плохая вентиляция в Киевском СИЗО в 2009 году были признаны в докладе Комитета против пыток, что дало ему возможность признать в данном случае физические условия содержания в СИЗО такими, которые привели к нарушению ст. 3 Конвенции.

Относительно непредоставления надлежащей медицинской помощи Заявителю в условиях СИЗО, Суд пришел к выводу, что заявитель не получил надлежащей медицинской помощи по лечению туберкулеза во время его содержания под стражей в СИЗО, что и привело к ухудшению его состояния, а потому Суд признал нарушение ст. 3 Конвенции и в этом аспекте.

Что касается незаконного задержания Заявителя 3 июля 2009 года, Суд отметил, что отсутствие записи о помещение под стражу должно само по себе считаться серьезным нарушением, поскольку незафиксированное задержание лица является полным отрицанием принципиально важных гарантий, содержащихся в статье 5 Конвенции, и раскрывает серьезное нарушение этого положения. Отсутствие какой-либо записи таких данных, как дата, время и место задержания, имя задержанного, причины задержания и имя лица, осуществившего задержание, должны рассматриваться как несовместимое с требованием законности и самой целью статьи 5 Конвенции. В данном случае, это следует из имеющихся данных, что Заявитель был арестован вскоре после 7 вечера 3 июля 2009 года, и был допрошен милиционерами поздно вечером. Тем не менее, его арест было зарегистрирован только в 2 часа дня 4 июля 2009 года после возбуждения уголовного дела против него на тот момент. Таким образом, Суд пришел к выводу, что данный эпизод явился нарушением § 1 статьи 5 Конвенции.

Интересы заявителя по этому делу представляла адвокат из г. Киева Л. С. Мнушкина.

Харьковская правозащитная группа поздравляет Людмилу Сергеевну с успешным делом и желает дальнейших профессиональных успехов.

15 грудня 2011 року в Бердичівському міськрайонному суді Житомирської області відбулося судове засідання у кримінальному провадженні відносно чоловіка, нещодавно звільненого із Бердичівської ВК № 70. Бердичівська міжрайонна прокуратура направила до суду обвинувальний акт за ст. 391 КК України.

Передісторія цієї справи така, що незадовго до сплину строку покарання цього засудженого адміністрація виправної колонії ініціювала його кримінальне переслідування за злісну непокору законним вимогам адміністрації установи відбування покарань. Щодо чоловіка був застосований запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, і коли закінчився строк його покарання, його перевезли із колонії до СІЗО. Легко зрозуміти, що відчувала людина, якій залишались лічені дні до звільнення, замість якого вона мала продовжувати перебувати під вартою з перспективою аж до трьох років.

В судовому засіданні захисник обвинуваченого адвокат Анна Литвин заперечувала проти думки прокурора про можливість призначити справу до судового розгляду з мотивуванням цього тим, що обвинувальний акт навіть формально не відповідає вимогам закону, зокрема, не містить дати та часу вчинення злочину, а формулювання обвинувачення викладене в загальному вигляді. Також захисник звернула увагу суду, що це обвинувачення щодо особи, яка мала звільнитися з колонії, відбувається в контексті триваючого незадоволення засудженими цієї колонії діями її адміністрації, і обвинувачений був причетний до відповідних акцій проти адміністрації (скарги на адміністрацію тощо).

Прокурор намагався досягти продовження строку тримання обвинуваченого під вартою, при цьому навіть не доклавши зусиль на складання письмового клопотання про це. В цей день спливав строк тримання чоловіка під вартою.

Суддя довго перебувала в нарадчій кімнаті, по виходу із якої проголосила ухвалу, в якій погодилась із доводами адвоката та постановила повернути обвинувальний акт прокурору. Не менш великим успіхом адвоката у цій справі є те, що, оскільки в цей день спливав призначений слідчим суддею строк тримання обвинуваченого під вартою, були відсутні підстави для його подальшого утримання в слідчому ізоляторі.

Опівночі заявника звільнили із слідчого ізолятора. Це один із тих унікальних випадків, коли сторона обвинувачення була безсила протистояти адвокату щодо продовження тримання людини під вартою, а адміністрація СІЗО звільнила особу з-під варти за відсутності відповідного судового рішення, просто в зв’язку із спливом раніше визначеного судом строку попереднього ув’язнення.

В існуючій правовій системі таке звільнення – великий успіх адвоката, досягнутий завдяки не лише кропіткій її роботі у справі (Анна Литвин декілька разів приїздила в колонію з іншої області), а й величезним вольовим зусиллям у протистоянні адміністрації колонії і органам прокуратури.

26 січня 2014 року на площі, розташованій біля Дніпропетровської обласної державної адміністрації відбувалася мирна акція протесту, учасники якої мали на меті продемонструвати свою незгоду з непідписанням договору про асоціацію, побиттям мирних протестантів на Майдані та вбивства на Майдані мешканця Дніпропетровської області Сергія Нігояна, похорон якого відбувся в той самий день.

Напередодні службовими особами органів державної влади, місцевого самоврядування з метою перешкодити проведенню мирних акцій протесту в м. Дніпропетровську на площу перед ОДА завезено зібраний з вулиць сніг та використаний там, як огорожа. 25 січня 2014 року, у денний час, вказані посадови особи організували безперешкодний доступ групи молодих чоловіків («тітушок») до приміщення та подвір’я Дніпропетровської обласної ради та Дніпропетровської обласної державної адміністрації, де їм надавалося безкоштовне харчування та створені умови для перебування. Крім того, їх забезпечили палицями, битками, металевими прутами та іншими предметами, пристосованими для нанесення ударів та спричинення тілесних ушкоджень.

В той час, коли люди намагались провести мирну акцію, представники МВС продемонстрували, що очікує тих, хто вирішив, що має право на вільне волевиявлення своїх думок. Робітники міліції вишикувалися по периметру ОДА, а «тітушки» з подвір’я почали провокувати мітингувальників. Потім, по команді, «тітушки» вийшли на мирних громадян та почали їх бити заздалегідь приготованими знаряддями.

Міліціонери почали хапали людей просто на вулиці без усякого приводу та доставляти їх до райвідділків. Взагалі, було затримано 26 осіб.

Протягом ночі з 26 на 27 січня 2014 року слідчі судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська Бібік М. М. та Решетнік М. О. виносять ухвали про застосування до 24 затриманих запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою строком на 60 днів, тобто до 27 березня 2014 року. При цьому не враховувалася жодна норма діючого законодавства, а рішення приймалося лише на підставі наданих слідством та затверджених прокуратурою клопотань.

Розгляд клопотань проходив в «ручному режимі»: всі мають бути взяті під варту. Для придання вигляду законності під час суду всім затриманим надали адвокатів з БПД, які навіть не мали можливості підготуватися до судових засідань.

За деякий час, зусиллями адвокатів АО «Погосян, Томчук і партнери», які захищали 14 осіб, затриманих біля ОДА, запобіжний захід змінено на альтернативні, не пов’язані з триманням під вартою.

Коли всім стало зрозуміло, що обвинувачення безпідставне, доказів не існує й перспективи обвинувального вироку немає, прокуратура почала шукати шляхів вирішення цієї проблеми. Замість того, щоб одразу визнати свою провину, вони звернулися до суду з клопотанням про звільнення підозрюваних від кримінальної відповідальності на підставі ст. 1 Закону України № 737-VІІ від 29.01.2014 «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань».

Зрозуміло, що судді задовольнили вказані клопотання сторони обвинувачення, не зважаючи на те, що деякі з підозрюваних не мали намір йти на таку угоду.

Не погодившись з закриттям провадження по нереабілітуючим обставинам, адвокати підготували та направили до апеляційного суду Дніпропетровської області скарги. Суд апеляційної інстанції відмінив ухвали про застосування так званого Закону про амністію та направив провадження до суду першої інстанції.

В період з 16 по 20 травня 2014 року прокуратурою винесено постанову про закриття кримінальних проваджень на підставі п. 1 ч. 1 ст. 284 КПК України за відсутністю події кримінального правопорушення.

На підставі Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», адвокати АО звернулися з відповідними позовами до суду з вимогами про стягнення моральної шкоди у розмірі 100 000 грн. по кожному із незаконно затриманих. Всього було подано 11 позовів.

Однак, розгляд вказаних справ затягнувся. Представник Державної казначейської служби України, з якої, згідно із діючим законодавством у разі визнання позову списуються у безспірному порядку моральна шкода, не з’являвся в судові засідання, посилаючись на відсутність довіреності на регіонального представника з Києва.

Коли все ж таки після неодноразових судових викликів, які робилися за рахунок позивачів, представник з’явився, розгляд справ почався більш жваво.

Найбільш цікавою була позиція представника прокуратури та Дніпропетровського міського управління МВС (відповідачі), які повністю заперечували задоволенняю позовних заяв, обґрунтовуючи це тим, що слідчі та прокурори лише виконували свою роботу в рамках діючого КПК. Щодо незаконності їх дій під час затримання та обрання запобіжного заходу, вони посилалися на те, що в жодному процесуальному документі про це не вказано.

Дійсно, театр абсурду: як незаконно затримувати, фальсифікувати докази та кидати за ґрати – все законно, а як відповідати за свої незаконні дії – так ми нічого протиправного не робили. Як можна посилатися на підтвердження розміру шкоди більш зазначеного в законодавстві мінімального розміру, і при цьому повністю ігнорувати норми Європейської Конвенції, якими зазначено порядок затримання та тримання під вартою (ст. 5).

Можливо зіграло свою роль те, що адвокати АО свого часу звернулися до тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів загальної юрисдикції відносно слідчих суддів Бібіка М. М. та Решетніка М. О, які виносили незаконні рішення про обрання запобіжного заходу, і що Комісія визнала в їх діях порушення присяги судді. Можливо, все ж таки судді почали не виконувати чиїсь вимоги, а діяти відповідно до діючого законодавства та здорового глузду. Але важливо, що рішення по всіх 11 особах ухвалено.

Маємо позитивний результат: по 10 особах визнано моральну шкоду в розмірі 50 000 грн., і ще по одній – 40 000 грн.

Це дуже важливі рішення як з погляду судової практики саме по такій категорії справ, так і для підняття духу в осіб, яких незаконно затримували, навіть не тільки по обставинах 26.01.2014 року.

Кожен громадянин повинен знати, що якщо його незаконно затримали, проводили досудове розслідування, а потім виправдали, має право на компенсацію моральної шкоди.

Кожна посадова особа, яка незаконно затримує чи вчиняє інші незаконні дії щодо особи, буде нести відповідальність згідно із діючим законодавством.

Жоден випадок незаконного притягнення до відповідальності не залишиться без належної реакції з боку захисників.

Крім того, адвокати АО домоглися відкриття кримінальних проваджень щодо нанесення тілесних ушкоджень 4 затриманим, яким надавалась юридична допомога. Нажаль, прокуратура порушила провадження по ст. 125 КК України, тобто як завдання легких тілесних ушкоджень.

Однак, тілесні ушкодження потерпілим завдавали безпосередньо робітники міліції під час виконання своїх службових обов’язків. Отже, робітники міліції перевищили свої службові повноваження, що є ознакою кримінального правопорушення, передбаченого ст. 365 КК України. А той факт, що незаконні дії робітників міліції супроводжувалися насильством, болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями, свідчать про наявність кваліфікуючої ознаки ч. 2 ст. 365 КК України, санкція якої передбачає позбавлення волі від 3 до 8 років.

Тому, ці питання ми ще будемо підносити, як і будемо домагатися притягнення до кримінальної відповідальності всіх осіб, які брали участь у затриманні, порушенні провадження та обранні запобіжного заходу відносно наших підзахисних.

Якщо шкода завдана незаконними діями конкретних осіб, вони і повинні нести відповідальність, включаючи сплату моральної шкоди. Не зовсім вірно стягувати шкоду з державного бюджету, в якому закладені й наші з вами соціальні пільги, а безпосередніх виконавців цих незаконних дій залишати без покарання.

У американського письменника Джона Грішема є роман «The Pelican Brief», який ми знаємо у російському перекладі як «Дело о пеликанах». Це така собі напружена детективна історія про закулісні ігри, нечесний бізнес, політичні інтриги, у центрі яких несподівано опиняються далекі від суспільних потрясінь звичайні птахи пелікани, котрі мешкають десь у зеленому куточку Луїзіани.

Звичайно, навряд чи американські пелікани знали, що стали «героями роману». Очевидно, так само й українські снігурі навіть не підозрювали, що навколо них російською пропагандою теж буде закручено таке собі «Дело о снегирях»?  Маю на увазі історію з поширеним з Росії фейком  нібито в українських школах дітей вчать вбивати снігурів за «непатріотичне» забарвлення оперення.

До коментування цієї ситуації, як безглуздої, вдавалися не тільки завсідники соціальних мереж, а й цілком серйозні засоби масової інформації. Зокрема й з того приводу, що забарвлення як снігурів, так і у синичок, котрі теж стали «персонажами» російського фейку, можна трактувати по-різному. І до патріотизму колір їх крил не має жодного стосунку.  http://radiosvoboda.org

Та чи треба шукати глузду там, де його немає? Бо і цього разу російські бійці інформаційного фронту спрацювали у  «кращих традиціях» радянської пропаганди. Досить згадати сакраментальну фразу з відомого фільму Ельдара Рязанова «Гараж» про те, що сріблястий журавель гніздиться за кордоном, а тому «…вообще не наша птица».

У тому ж фільмі «Гараж» є ще одна ключова фраза про те, що «серебристый журавль – птица темная. Она газет не читает и поэтому представления не имеет, наша она или капиталистическая».

Ті, хто російський фейк створював, очевидно, якраз більш нічого, крім прокремлівських газет, і не читали. Ну, можливо, ще радянського письменника Максима Горького, котрий також полюбляв пташками маніпулювати, - то пінгвіни йому чимсь не вгодили, то гагари…

Отож важко зрозуміти, чому саме снігурі стали об’єктом для проросійської істерії навколо їхнього існування. Снігур птиця якраз цілком наша – українська. Врешті, як і європейська, і азійська. І навіть африканська. Принаймні, так стверджують орнітологічні довідники. Наприклад, семитомне видання «Жизнь животних» (Москва. Просвещение. 1986 г. т. 6. Птицы.)

До речі, виходячи з логіки російської пропаганди, авторів «Жизни животных» варто негайно закликати до відповідальності, може, й судової. Бо на сторінках книги українським синицям відведено аж кілька аркушів, а російським снігурам всього кілька абзаців.

Дивно й те, що чи не першими аналізувати українську «патріотичність синиць і «не патріотичність»  снігурів взялися на інформаційному сайті Новосибірська. Адже, за тими ж орнітологічними довідниками, у Сибіру і на Далекому Сході поширений снігур сірий, самці якого взагалі не мають в оперенні традиційного червоного кольору, на котрий так запопадливо, як  на патріотичний російський символ, посилаються «автори» фейку.

Хочеться сподіватися, що оперення в сибірських снігурів не таке темне, як ті «птахи», котрі випускає проти України російська пропаганда, на котру зовсім не зважають снігурі, пурхаючи собі в в українських лісах і парках.

А от нам доводиться зважати  на неї, попри всю безглуздість її витівок. Врешті, той принцип, за яким діють кремлівські ідеологи інформаційної війни давно відомий: чим більш нахабна брехня, тим скоріше їй повірять  люди, особливо малоосвічені. І очевидно що до вже звичного терміну «газетна качка» доведеться додати ще один «російський фейковий снігур».

Після всього що сталося, виникає однак запитання, чи не почнуть російські ідеологи захисту снігурів  взагалі ініціювати заміну свого державного символу з двоголового орла на двоголового снігура?

Було б непогано. Снігур птаха мирна, нікого не клює, і ні з ким не воює…

25 декабря 2014 года ушел из жизни Глеб Павлович Якунин, правозащитник, диссидент, политзаключенный советской эпохи, священник.

Глеб Павлович Якунин родился 4 марта 1934 года Москве в семье музыканта. Изучал биологию в Московском пушно-меховом институте и (после его закрытия) в Иркутском сельскохозяйственном институте. Увлекался музыкой, был джазовым саксофонистом.

Глеб Якунин под влиянием известного священника Александра Меня обратился к христианству. Обучался в Московской духовной семинарии, но был исключён до окончания полного курса. Работал псаломщиком в церкви.

В августе 1962 года рукоположён во священника Русской Православной Церкви и направлен в Зарайск, а позднее в Дмитров.

25 ноября 1965 вместе со священником Николаем Эшлиманом направил Патриарху Алексию I открытое письмо, которое подробно рисовало картину противозаконного подавления органами государственной власти СССР прав и свобод верующих граждан страны.

В письме священников, в частности, говорилось: "<...> С каждым днём обостряется сознание нетерпимости дальнейшего подчинения беззаконию; с каждым днём в Русской Церкви нарастает спасительная жажда очищения от той скверны, которая накопилась в ней по вине церковной власти; с каждым днём углубляется в Церкви жажда подлинного соборного общения; наконец, с каждым днём в нашей Церкви нарастает чувство ответственности за те души, которые по вине пастырей Церкви, не просвещены Евангельским словом и несмотря на свою пробудившуюся религиозную жажду пребывают вне Церковной ограды <...>"

Письмо было размножено в 100 экземплярах и разослано в середине декабря всем правящим архиереям Московского Патриархата. Митрополит Сурожский Антоний (Блум) прислал одобрительную телеграмму.

15 декабря копии письма были направлены Председателю Президиума Верховного Совета СССР Н. В. Подгорному, Председателю Совета Министров СССР А. Н. Косыгину и генеральному прокурору СССР Р. А. Руденко.

Митрополиту Крутицкому и Коломенскому Пимену Патриархом было поручено провести "соответствующую работу" с Глебом Якуниным и Николаем Эшлиманом, по результатам которых Патриархубыл представлен доклад, на котором 13 мая 1966 года последовала резолюция: "<...> Считаю необходимым освободить их от занимаемых должностей, с наложением запрещения в священнослужении до полного их раскаяния, причем с предупреждением, что, в случае продолжения ими их порочной деятельности, возникает необходимость прибегнуть в отношении их к более суровым мерам <...>"

Александр Солженицын писал: "Ещё весной 66-го года я с восхищением прочёл протест двух священников — Эшлимана и Якунина, смелый чистый честный голос в защиту церкви, искони не умевшей, не умеющей и не хотящей саму себя защитить. Прочёл — и позавидовал, что сам так не сделал <...>" В 1974 году Глеб Якунин выступил с критикой заявления митрополита Серафима, одобрившего высылку из СССР Александра Солженицына.

30 декабря 1976 года в Москве был создан Христианский комитет защиты прав верующих в СССР. Его основателем был отец Глеб Якунин.

Кроме него, в Комитет вошли иеродиакон Варсонофий Хайбулин, находившийся "за штатом" церкви и мирянин Виктор Капитанчук, а несколько позже мирянин Вадим Щеглов. Основатели Комитета заявили, что в Советском Союзе реализация провозглашенного Конституцией принципа свободы совести наталкивается на значительные трудности в связи с отношением к религии государства, строящего безрелигиозное общество. Это выражается не только в характере действующего законодательства, но и в нарушениях со стороны государственной администрации даже тех прав, которые законом верующим предоставляются. Между тем верующие составляют значительную часть населения, и нормализация их положения является жизненно необходимой для всего общества. Поскольку епископат Русской православной церкви и руководители других религиозных организаций в силу различных причин не занимаются защитой прав верующих, эта защита верующих должна стать делом христианской общественности, в связи с чем и организован Комитет защиты прав верующих в СССР.

В Комитет защиты прав верующих православные обращались с самыми разнообразными жалобами. Несколько документов Комитета защиты прав верующих посвящено проблемам пятидесятников. Члены Комитета защиты прав верующих в СССР неоднократно выступали с протестами против арестов участников правозащитного движения.

В ноябре 1977 года Христианский комитет защиты прав верующих совместно с Рабочей комиссией по расследованию использования психиатрии в политических целях, Московской Хельсинкской группой и представителями церкви свободных адвентистов обратились к Белградской конференции. Они призывали ее участников дать принципиальную оценку положения с правами человека в Советском Союзе, использовать весь массив информации о нарушениях прав человека, поступивший из СССР, и высказаться в защиту узников совести, томящихся в советских лагерях и тюрьмах, прежде всего тяжело больных, а также членов Хельсинкских групп, арестованных за информацию о нарушениях прав человека.

В 1979 году Якунин, Капитанчук, Регельсон и Фонченков обратились с призывом поддержать канонизацию русских мучеников и исповедников ХХ века [репрессированных советской властью], которую готовила Русская Зарубежная Церковь.

1 ноября 1979 года о. Глеб Якунин был арестован.

Как писала в N58 "Хроника текущих событий": "<...> Перед тем, как произнести последнее слово, о. Глеб спросил: "Интересуют ли суд и сию аудиторию мотивы и факты, заставившие меня взяться за правозащитную деятельность в помощь христианам?" Судья Лубенцова сказала, что это никого не интересует <...> В результате последнее слово о. Глеба состояло из одной фразы: "Я благодарю Бога за дарованную мне судьбу"."

Глеб Якунин, твердо отстаивавший свою правоту и на следствии и на суде, был осужден по ст. 70 УК РСФСР ("антисоветская пропаганда") на 5 лет лагеря строгого режима и 5 лет ссылки.

Московская группа "Хельсинки" приняла документ N140 "Суды над Татьяной Великановой и священником Глебом Якуниным". В тот же день письмо "Кто осужден?" о приговорах Татьяне Великановой и Глебу Якунину подписали пятьдесят семь человек.

Основанный Якуниным Христианский комитет защиты прав верующих в СССР вскоре после его ареста пополнился новыми членами.

После освобождения в 1987 году по "горбачёвской амнистии" Глеб Якунин был восстановлен Московской Патриархией в священническом служении, служил в Никольском храме села Жегалово под городом Щёлково Московской области по 1992 год включительно.

В 1990 году Глеб Якунин был избран народным депутатом РСФСР, членом Верховного Совета РСФСР, заместителем председателя Комитета ВС РСФСР по свободе совести. Принимал активное участие в работе над законом "О свободе вероисповеданий". При содействии Глеба Якунина возобновили работу множество закрытых храмов и монастырей.

С 1990 года был сопредседателем Координационного Совета движения "Демократическая Россия".

18 октября 1991 года Глеб Якунин был полностью юридически реабилитирован.

В 1991—1992 гг. участвовал в работе парламентской Комиссии по расследованию причин и обстоятельств ГКЧП. Комиссия опубликовала архивные материалы КГБ о сотрудничестве отдельных иерархов Московской патриархии с КГБ. Последнее послужило причиной резкого конфликта с руководством РПЦ.

8 октября 1993 года был лишён священнического сана Синодом РПЦ.

Был принят в юрисдикцию Украинской Православной Церкви Киевского Патриархата в священническом сане.

В 1995 году Глеб Якунин организовал Общественный комитет защиты свободы совести.

Перешёл в Русскую Истинно-Православную (катакомбную) церковь. В 2000 году на её основе были созданы "Движение за возрождение российского православия", а затем и Апостольская Православная церковь, где Глеб Якунин получил сан протопресвитера.

В 1993—1995 годах — депутат Государственной Думы Российской Федерации.

Член Московской Хельсинкской группы.

Глеб Павлович Якунин скончался в Москве 25 декабря 2014 года.

Светлая ему память!

25/12/2014

Шабатура Стефанія Михайлівна, видатна художниця декоративно-ужиткового мистецтва і громадська діячка, член правозахисної Української Гельсінкської групи, померла 17 грудня 2014 року після тяжкої тривалої недуги.

Народилася Стефа Шабатура 5 листопада 1938 року в селі Іванє-Золоте Заліщицького району Тернопільської області в селянській родині. Батько загинув на війні. Мама Анна – знана народна художниця і майстриня. Стефа закінчила 1961 року художнє училище, 1967 – Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва за фахом художник-прикладник. Член Спілки художників України. Гобелени Стефи Шабатури не раз експонувалися на виставках і були високо оцінені пресою. Про її творчість написано в 6 томі «Історії мистецтва України».

С. Шабатура брала участь у роботі львівського Клубу творчої молоді «Пролісок» (КТМ), розповсюджувала літературу самвидаву. 1970 р. разом із групою львівських письменників і художників виступила на захист Валентина Мороза і добивалася дозволу бути присутньою на його суді.

Ув’язнена під час масових арештів української інтеліґенції 12 січня 1972 року за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації й пропаганди. Їй інкримінували, зокрема, розповсюдження машинописних збірок Василя Стуса «Веселий цвинтар», Миколи Холодного «Крик з могили», статті Валентина Мороза «Серед снігів». 12–13 липня 1972 року засуджена за ст. 62 ч. 1 КК УРСР до 5 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 3 років заслання. Ще до суду виключена зі Спілки художників.

Каралася в жіночому таборі ЖХ-385/3-4 в сел. Барашево Теньгушовського р-ну, Мордовія. Брала дуже активну участь в акціях протесту, голодівках, домагалася статусу політв’язня, амністії для всіх в’язнів сумління, за що її карали ШІЗО (штрафний ізолятор, карцер) і ПКТ (приміщення камерного типу). Усього на її рахунку 115 діб карцерів і півтора року ПКТ.

Шабатурі забороняли малювати, у зв’язку з чим жінки-політв’язні оголошували голодівки протесту. Лише 1974 представник Львівського КГБ привіз їй етюдник, фарби, олівці, пензлі та папір. Тому адміністрація табору не відбирала їх.

У кінці 1975-го С. Шабатуру возили етапом до Львова на «перевиховання». 10 грудня, у День прав людини, вона, як і в попередні роки, оголосила голодівку протесту проти порушень прав людини в СРСР. Попри наполегливі докори працівника Львівського КГБ, Шабатура її не припинила. Тоді пообіцяли, що вона «ще пошкодує» про це.

Зразу ж після повернення до табору, просто на вахті, Шабатурі оголосили акт про спалення 150 її малюнків та екслібрисів, відібраних перед від’їздом, – як «абстрактних» і де зображено табір. «Крамольною» виявилася навіть літера «Ш» під малюнками: нагадувала тризуб… На знак протесту в лютому 1976 відмовилася від роботи. Її спочатку посадили в карцер, а в квітні – на півроку до ПКТ. Начальник табору Шорін цинічно заявив: «Ми зараз не розстрілюємо, але в нас є інші способи зробити так, щоб із табору ви живою не вийшли». Шабатура оголосила голодівку, яку тримала 12 діб. Мордовськими таборами прокотилася хвиля протестів проти знищення інтелектуальної власности (тоді ж були оголошені акти про знищення вишивок Надії Світличної, віршів Ірини Калинець та Василя Стуса).

1976 р. Стефі надали побачення з матір’ю на одну добу. Воно прослуховувалося. Коли ж розмови не стало чути, сам начальник Мордовського КГБ полковник Дротенко вломився в кімнату побачень і в сутичці відібрав у Шабатури ручку й папір з написаним текстом розмови. Дротенко доводив матері, що її донька невиправна, що таких, як вона, слід розстрілювати. Переконував, що її праць не знищували – лишень ті, на яких зображені в’язні та де були «абстрактні замальовки табору». Дротенко кинув декілька екслібрисів на долівку і розтоптав їх, кричав, що вони призначені для ув’язнених державних злочинців, а екслібрисів письменникам, художникам, дітям – таких не було.

Після такого побачення Шабатура знову протестувала проти знищення її робіт відмовою від рабської табірної праці. Її знову покарали карцером і ПКТ.

На етап Стефу Шабатуру взяли з одиночної камери в м. Явас на Різдво 1977 року. Заслання відбувала в с. Макушино Курганської обл. Працювала в художній майстерні при Будинку культури (оформлення наочної агітації).

У лютому 1979-го група політв’язнів і засланців, у тому числі Шабатура, підтримала Українську Гельсінкську Групу, оголосивши себе її членами. Як такій, що «не стала на шлях виправлення», Шабатурі після закінчення заслання веліли нікуди не заїжджаючи прямувати до Львова і стати там під адміністративний нагляд. 2 грудня 1979 року вона прибула додому. Однак міліція відмовилася її прописати у власній кооперативній квартирі, де жила її хвора мати – вдова учасника війни. Стефа категорично відмовилася будь-куди виїздити. Рік перебувала під адміністративним наглядом.

У кінці 80-х Шабатура активно включилася в національне відродження. Була активісткою Львівських організацій «Меморіалу», Народного Руху України, брала участь у боротьбі за відродження репресованої Української Греко-Католицької Церкви, 1990–95 була депутатом Львівської міськради. З 1991 – голова Марійського товариства милосердя.

Працювала художницею в текстильній промисловості. 1994, як реабілітована, на пільгових умовах одержала приміщення під майстерню. 1999 р. нагороджена Орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня. Указом Президента України від 8.11. 2006 як член УГГ нагороджена орденом «За мужність» І ступеня. Останніми роками тяжко хворіла. Нехай Господь оселить там, де праведні спочивають, де нема хворіб і печалі.

Бібліоґрафія:

І.

Заява від 24.02. 1978 (На захист І. Сеник); Заява (1979 р. про вступ в УГГ) // Українська Гельсінкська Група. 1978–1982. Документи і матеріяли. – Торонто—Балтимор: Смолоскип, 1983. – С. 627-628; 939-943.

Підняти шапку-невидимку… – Український вісник. – 1987. – Вип. 7, 8, 9-10. –, Балтимор – Торонто: Вид-во «Смолоскип», 1988. – С. 421-427.

Інтерв’ю зі Стефою Шабатурою 26.06.2008.

ІІ.

Українська Гельсінкська Група. 1978-1982. Документи і матеріяли. – Торонто–Балтимор: Смолоскип, 1983. – С. 11, 16, 32, 61, 62, 361, 627-628, 746, 748, 749, 939-943.

The Persecution of the Ukrainian Helsinki Group. Human Right Commission. Word Congress of Free Ukrainians. Toronto. Canada, 1980. – P. 48.

Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінської групи. Редактор-упорядник Надія Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1980: 2-19, 7-13, 10-30; 1981: 1, 2, 3, 5, 6, 8.

Г. Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х років. К.: Либідь, 1995. – С. 10, 23, 86, 122, 127, 129, 170, 203.

Українська Гельсінкська Група. До 20-ліття створення. К.: УРП, 1996. – С. 26-27.

А. Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. – К.: Видавництво ім. О. Теліги. – 1998. – С. 102, 143, 190.

Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. Харківська правозахисна група. Харків: Фоліо, 2001. Упорядники Є. Ю. Захаров та В. В. Овсієнко. – Т. 1. – С. 13, 22, 25, 31, 36, 125, 145, 148, 176-177; Т. 2. – 45; Т. 3. – 81, 94, 101, 113, 155; Т. 4. – 73, 76, 81, 116–117, 199, 214.

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; «Права людини». – 2006. – 1–516 с.; Частина 2. – 517–1020 с.; Частина 3. – 2011. – 1021 – 1380 с. (С. Шабатура: с. 823–825).

Рух опору в Україні: 1960–1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – 804 с., 56 іл. (С. Шабатура: с. 714–715); 2-ге вид., 2012. – 896 с. + 64 іл. (С. Шабатура: с. 805–806).

Ірина Рапп, Василь Овсієнко
Харківська правозахисна група