Бюлетень "Права Людини", 2015, #10

Как известно, во второй половине апреля 2015 года Конституционный Суд Украины открыл слушание по делу о конституционности Закона Украины «Об очищении власти», который вступил в силу 16 октября 2014 года. В ожидании решения Конституционного Суда «замерли» суды общей юрисдикции, в том числе и Окружной административный суд Киева, куда совсем недавно по поводу люстрации поступил иск к Генеральной прокуратуре Украины, сформулированный с неподдельным юридическим блеском. И все же…

Конечно, если воспринимать действующую Конституцию Украины буквально, то Закон Украины «Об очищении власти» следовало бы признать неконституционным, а само действо люстрации тотчас же прекратить. Однако проблема конституционной оценки Закона «Об очищении власти» (закона о люстрации) является достаточно нетрадиционной для украинского политического контекста.

Фактически этот закон представляет собой пока еще несовершенный и непрямой отказ от коллективистской идеологии, которой до сих пор было пропитано Украинское государство и ее Основной Закон. Очевидно, что действующая Конституция Украины прямо не предполагает возможности люстрации. Однако жить дальше, руководствуясь социалистическими принципами, то есть, без индивидуалистической (гегелевской) борьбы «за распознавание и престиж», Украинское государство и гражданское общество больше не могут. Подобным же образом думают и чувствуют сегодня не только звезды политической философии вроде Александра Кожева или Френсиса Фукуямы, но и представители отечественного юридического сообщества.[1] Ибо национальная Конституция отстала от жизни в самых главных своих вопросах. Это означает, что собственно конституционного содержания, вокруг которого обычно вращается западное понимание верховенства права, в украинском Основном Законе откровенно мало. Можно даже сказать, что, несмотря на свою внешнюю риторику, вместо верховенства права он закрепляет противоположный принцип: верховенства живой (воплощенной в людях) политической власти посредством права.

Поэтому убежденных коммунистов, прежних сотрудников КГБ и чиновников высших рангов из окружения Виктора Януковича приходится увольнять просто как носителей порочного мышления, с которым эти категории лиц полностью отождествились. Главная особенность психологической установки этого типа проявляется в следующем: хотя на официальном (конституционном) уровне высшей ценностью социальной политики в Украине провозглашен индивид, в реальной действительности именно личность приносится в жертву народу, нации (государству) и коллективу. Судя по всему, по-советски двойственную Конституцию Украины следовало бы уже давно отправить на переплавку, в результате чего символический меч классовой борьбы в скульптуре Ивана Шадра смог бы чудесным образом превратиться в капиталистические орала.

Все это следует воспринимать достаточно серьезно, ибо украинская Конституция на самом деле не правовая. Она является избыточно терпимой к любой философии государственной жизни, а закон о люстрации данный подход отрицает. Говоря иными словами, закон о люстрации, если говорить о заложенной в нем действительно правовой, а не поверхностно-прагматической цели, ближе в этом вопросе к органическому конституционализму, чем писаная Конституция Украины. При этом украинский закон о люстрации далеко не идеален. Например, он почему-то возлагает бремя люстрации на Министерство юстиции Украины, в то время как европейские стандарты требуют создания для этой цели независимых органов и т.п.

Поэтому можно лишь искренне посочувствовать Конституционному Суду Украины, у которого при рассмотрении закона о люстрации будет достаточно формальных аргументов «за» и неформальных – «против». Не менее впечатляющим выглядит и такой аспект проблемы. Поскольку наша Конституция, строго говоря, не правовая, именно поэтому она также несправедливая. В ее нынешнем виде она терпима к любой (национализм, фашизм, коммунизм) версии социальной консолидации и потому допускает патерналистское доминирование государства и общества над личностью и индивидом. Кроме того, она ничего не говорит о том, что делать в случае, если государство в целом или какой-либо из его органов или должностных лиц вдруг узурпирует власть народа – свободу индивидов жить по-своему, эгоцентрически, на свой страх и риск, так сказать, по Адаму Смиту. Судя по всему, именно в этом состоит ныне ее главная «мировоззренческая» проблема.

Сегодня эксперты из Западной Европы и США настаивают на том, что законы о люстрации – это допустимое, а иногда неизбежное для стран с континентальной системой права проявление этоса «вооруженной демократии», которая сама себя вынуждена защищать. Однако в случае с Украиной многое выглядит таким образом, что вначале здесь должна была бы защитить себя «вооруженная свобода». Похоже, что обе новейшие украинские революции 2004 и 2014 гг. – убедительное тому подтверждение.

Так или иначе, но в одном из авторитетных экспертных заключений о соответствии украинского закона о люстрации современным правовым стандартам Европы говорится о том, что целесообразность люстрации была осознана в качестве не только политического, но и юридического императива после фиаско демократической Конституции Германии 1919 года. Ибо принятый в Веймаре «всеядный» закон потенциально соглашался с тем, что к власти может прийти кто угодно, если этого пожелает демократическое большинство. Как идеологический документ она шла за Томасом Гоббсом и Жан-Жаком Руссо, который тиранию от имени народа хотя и не приветствовал, но допускал. Новейший же европейский подход состоит в том, что конституция как основной закон «вооруженной демократии» установления народной диктатуры ни в экономике, ни в политике или идеологии не допускает.

Достигается это специальным набором конституционных средств. В первую очередь, правами человека (индивида) первого поколения, но также запретом откровенно коллективистских идеологий (Польша), всеобъемлющим стимулированием рыночных отношений (конституция как Библия рынка в США), правом граждан на владение оружием (США, Швейцария, страны Прибалтики), а также на демократическое восстание (Германия, Греция, Литва, США, Чехия и др.). Утверждению индивидуалистических начал способствует также конституционная защита свободы символического самовыражения по модели Хартии основополагающих прав Евросоюза 2000 года (полная свобода слова в литературе, искусстве и науке), а также первой поправки к Конституции США (вынесение свободы слова и прессы за пределы законодательного пространства).

По контрасту, в постсоветской Украине принцип свободно действующего индивида долгие годы никак не акцентировался.  Свобода предпринимательства в Конституции признавалась, однако абсолютизм частной собственности, земельный рынок, умеренные налоги и свобода договора – нет. В политически независимой Украине многое было построено на презумпции согласия индивида со справедливо распределяющим блага национальным государством. Из памяти не уходит характерный фрагмент телевизионного репортажа: украинский Премьер-министр принимает в ночном аэропорту «Борисполь» из грузового отсека спасительные для народа коробки с лекарством Theraflu…

Инерция прошлого у нас настолько сильна, что еще и сегодня всецело поддерживаемые Западной Европой и США украинские реформы осуществляются с опорой на демагогическое внушение, «охоту на ведьм» (призрак уголовного преследования со стороны СБУ висит над конституционными судьями), а также незамысловатые приемы из арсенала «военного коммунизма». Например, деньги отечественных капиталистов наивно предполагается вернуть в страну, в которой практически не осталось ни одного надежного банка.

Не менее популярной является у нас идея привлечения иностранных инвестиций без полноценного права приобретать (даже резидентам) объекты земельной собственности на рынке. Вместо искреннего признания заслуг отечественных «звезд» бизнеса и финансов, государственные СМИ увлеченно преследуют «своекорыстных» олигархов. Причем олигархами считаются у нас не магнаты у власти, как того требует политический словарь, а просто богатые и состоятельные люди.

Не распознавая вовремя и потому не вознаграждая адекватно творческих индивидов за проявленные ими яркие способности и талант, государство под сурдинку борьбы с терроризмом беззастенчиво понижает стоимость национальной валюты, параллельно осуществляя политику откровенной пенсионной, зарплатной и прочей уравниловки. Однако для построения свободного и демократического общества необходимы едва ли не противоположные методы и стимулы.

Президент Украины Петр Порошенко мало напоминают собой Хуана Доминго Перрона, однако нынешний стиль украинской финансово-экономической политики несет в себе нечто «латиноамериканское». Государство пытается искоренять язвы общества, однако при этом бьет, преимущественно, по площадям, не умея наносить точечные удары.  Пока оно ведет себя как слон в посудной лавке, не следует удивляться тому, что перемены к лучшему с удивительным постоянством откладываются у нас на завтра и послезавтра. Лес рубят – щепки летят, говорит известная поговорка. Однако объем украинских щепок уже действительно поражает воображение.

При этом буйно процветает унижающая достоинство личности государственная благотворительность. Планировщики из Кабинета Министров обещают народу целый веер спасительных государственных субсидий. И пока политические активисты в камуфляже опрокидывают памятники пролетарскому вождю, одетые «во все лучшее» депутаты Верховной Рады пытаются внедрить в правовую систему Украины известный ленинский идеал – императивный мандат вкупе с отменой парламентской и судейской неприкосновенности.

   Так или иначе, но созданной недавно Конституционной Комиссии Украины следует не забывать о том, что органическая конституция – это ни в коем случае не закон для бедных. Наоборот, главный морально-этический посыл конституционализма образует доверие к действующему на свой страх и риск субъекту, свобода создавать новизну на основе личной интуиции и ответственного выбора. Любая органическая конституция отвергает коррупцию, однако делает это не через драконовские законы или отчаянные усилия спецслужб, а посредством создания максимально благоприятной для рынка и творческого самовыражения личности юридической атмосферы.

Свобода выбора, по-настоящему широкие предложение и спрос уничтожают лишних посредников, отодвигают в сторону унылых бюрократов и жаждущих «водить свободу на помочах» распределителей. Рынок воплощает в себе спонтанно флуктуирующую угрозу экономическому патернализму. Кроме того, настоящий конституционализм – это всегда право, которое реально существует и действует над, а не под руководителями наивысшего ранга. Именно в этом состоит разница между западноевропейским rule of law и восточноевропейским rule by law.

Конечно, в случае достижения верховенства права законы и воплощающие их в жизнь судьи становятся как бы боссами над всеми нами, к чему мы до сих пор никак не можем привыкнуть. Ибо чем иным можно объяснить тот факт, что даже в соответствии с новейшими юридическими требованиями подпись на удостоверениях украинских судей будет ставить не председатель Высшего совета юстиции, а их теневой хозяин – Президент.

Следует также заметить, что вооруженная демократия – это подотчетное народу правление, которое является важным, однако не главным следствием органического конституционализма. Эффективная демократия не приходит сразу, к ней необходимо последовательно приближаться через свободу торговли и предпринимательства, стимулирование социального творчества, модернизацию образования и универсальный рынок. Честные и равные выборы очень важны, однако вначале должны утвердиться предприимчивость и личная инициатива на условиях приемлемого для бизнеса риска, возможность получения адекватного вознаграждения за все эффективно произведенное головой и руками. Недаром основополагающим лозунгом Евросоюза является свободное перемещение людей, товаров, услуг и капитала. Выполнение именно этих требований является гарантией того, чтобы романтический «проект Украина» не стал очередной утопией.

Украинское государство должно решить проблему коррупции через преодоление своих – ставших едва ли не «органическими» – коллективистских симпатий и предпочтений. Оно также должно положить конец хроническому возобновлению в себе патримониального (по Максу Веберу) начала. Сравнение не ново, однако президент в правовом государстве – это действительно как бы крупье в общенациональном казино, который контролирует соблюдение правил игры, а не суммы выигрышей и ставок. Именно к этому типу политико-экономических отношений Украине стоило бы сегодня стремиться.

Только через широчайшую поддержку бизнеса «таксистов и закройщиков» и переделку своего, ставшего откровенно провинциальным, образования Украина сможет использовать возможности современной демократии. Говоря иными словами, прежде чем уповать на мудрость народного выбора, необходимо поставить на ноги отечественный средний класс.

Пока же можно лишь радоваться тому, что половина взрослого населения страны не голосует за профессиональных популистов. Что же касается Конституционного Суда, то он должен принимать решения, исходя из своего понимания глубоких ценностей органического конституционализма, а не из максималистских юридических формул, которыми так и пестрит украинский Основной Закон. Собственно говоря, именно для достижения этой цели конституционные суды в мире и существуют. Судить честно всегда представляло собой трудную задачу. Тем более трудно добиться этого в Украине, где традиция интеллектуальной честности десятилетиями поддерживалась почти одними только литераторами-диссидентами. Кроме того, как можно осуществлять проверку на конституционность по эталону, фиксирующему нежизнеспособные поведенческие стандарты?

Судейская элита в условиях идеологической неопределенности вынуждена спекулировать на текстах. Сегодня, однако, спекуляция на конституционных формулах рискует привести страну к хаосу или российскому протекторату. С другой стороны, стоять на страже здравого смысла украинским конституционным судьям мешает их беспрецедентная зависимость от политической власти, которая и сама лишь только учится играть свою партию в демократическом оркестре…

Автор: Всеволод Речицкий, конституционный эксперт Харьковской правозащитной группы

Український центр Міжнародного ПЕН-клубу висловлює рішучий протест проти нової хвилі політичних репресій в анексованому Росією Криму, проти брутального наступу окупаційної влади на підставові права і свободи, в тому числі на свободу слова, сумління та доступу до інформації.

Одним із останніх варварських актів путінської адміністрації стала ліквідація всіх незалежних кримсько-татарських мас-медій, включно з дитячим телеканалом “Лале”. Цей ганебний акт є частиною ширшої програми знищення на свіжозагарбаній території усіх залишків і проявів громадянського суспільства, сформованого в Криму у попередні, відносно вільні й плюралістичні десятиліття.

Місцеві меншини – етнічні, конфесійні, мовно-культурні – стали головним об’єктом репресій, спрямованих на придушення будь-якого інакодумства,  викорінення будь-якої, реальної або й вигаданої, нелояльності. Їхні інституції зачинено або знищено, подеколи навіть фізично – як у випадку українських та кримсько-татарських бібліотек, шкіл, культових споруд і меморіальних місць. Їхні лідери й активісти зазнають систематичних нападів і цькувань з боку російських націоналістів, що співпрацюють з місцевою владою; саме під її прикриттям вони тероризують незгодних, не цураючись навіть викрадень та убивств.

Сумнозвісний “анти-екстремістський” закон свавільно застосовується окупаційною владою для криміналізації будь-якого погляду, відмінного від офіційного, тож навіть найменший сумнів у леґітимності анексії Криму витлумачується як “посягання на територіальну цілісність Російської Федерації”, а сам термін “анексія”, вжитий замість офіційно насаджуваного “возз’єднання”, кваліфікується як “екстремізм”. Саме на підставі подібних “законів” та їхніх свавільних інтерпретацій десятки кримських журналістів, їхніх знайомих та родичів зазнають принизливих обшуків, допитів та арештів. Олег Сенцов, відомий кінорежисер, ось уже рік перебуває в ув’язненні за абсурдним звинуваченням у “терористичній змові”, тимчасом як кампанія шантажу і залякувань проти незгодних у Криму триває з виразною метою їх упокорити або ж спонукати до втечі.

Чимало жителів Криму, не бажаючи ставати підданими Москви, саме так і роблять. Проте для кримських татар як єдиного корінного населення Криму еміґрація є надто болісним кроком, адже вони не мають жодної іншої домівки поза півостровом. Вони не бажають піддаватися окупантам, які зруйнували їхню державність наприкінці XVIII століття, колонізували й мілітаризували їхню землю, депортували їх самих до Середньої Азії в рамках сталінських етнічних чисток, а тепер намагаються знову знищити їх як окремий етнос, позбавляючи книг, мас-медій, політичного і культурного проводу.

Ми, члени українського ПЕН-центру, висловлюємо солідарність із репресованим населенням Криму, з його найбільш переслідуваною кримсько-татарською меншиною, з усіма, хто проти власної волі, був навернений силоміць у російське підданство. Ми закликаємо наших зарубіжних колеґ, членів Міжнародного ПЕН, піднести свій голос проти російської репресивної політики у Криму – на захист громадянських прав і свобод, систематично зневажуваних там окупаційним режимом.

Хоча розумні люди з цим категорично не погодяться і відразу закинуть, мовляв, нічого абсолютного не землі буває, а відтак|, і зло сьогосвітнє обов’язково має містити якісь відтінки білого. Сперечатись не буду і навіть погоджусь у тому, що за чотирирічне правління попередньої влади, вона щонайменше чотири рази приємно мене здивувала. Отож маю визнати, що були і в неї чотири ініціативи, які так втішали мене попервах …

Найголовніша із них, поза всяким сумнівом, – євроінтеграційне рушення України. Чим воно закінчилось, всім добре відомо!

Друга ініціатива – це порушення у 2011 році кримінальної справи проти одного з колишніх президентів у зв’язку з підбурюванням до незаконного насильства відносно громадян своєї країни. Не так давно виявилось, що про віддалене правосуддя тоді зовсім не йшлося, а вся ця галаслива кампанія мала на меті отримання мільярду доларів хабара за наступне закриття кримінальної справи.

Чудувався я і з рішення влади не здійснювати у 2014 році обов’язкового призову до армії. Як тепер з’ясувалось, це теж пояснюється не складно: просто президента тоді хтось переконав, чи може й сам второпав, що після добровільної здачі країни в полон заклятому другу військо Україні вже не буде потрібне.

І нарешті – новий КПК! На відміну від трьох вищезгаданих славних ініціатив учорашньої влади, які, не дивлячись на енергійний старт, завершились повним пшиком, реформа кримінального судочинства, треба визнати, закінчилась гепі-ендом. Проте ухваленню нового КПК передувала нереально ганебна передісторія, наслідки якої не подолані й досі.

Все розпочалось із позбавлення Верховного Суду суддівських повноважень. В ході так званої малої судово-правової реформи від 07.07.2010 року під ніж пішли не тільки касаційні повноваження ВСУ на користь запроваджуваного Вищого спеціалізованого, але й ціла процедура виключного провадження, яка дозволяла без обмеження в часі виправляти судові помилки в інтересах неправосудно засуджених осіб.

Нагадаю, у разі неправильного застосування кримінального закону або істотних порушень вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення, п’ятеро суддів ВСУ мали право ініціювати питання і переглядати будь-якої давнини судові рішення у кримінальних справах з цих підстав.

Попри те, що така модель бездоганною не була, все ж вона існувала. Тобто впродовж всієї історії держави УРСР, а пізніше й незалежної України, її правова система завжди передбачала можливість перегляду і скасування остаточних рішень судів у кримінальних справах. Причому, що важливо, не у зв’язку з нововиявленими обставинами абощо, а виключно з підстав, так би мовити, «неправильності» судового рішення, його очевидної помилковості та повної неспроможності. І так було завжди! Аж поки «сімейні» младореформатори не заходилися, за їх лексиконом, множити на нуль ВСУ зі всіма його повноваженнями найвищого судового органу країни. В результаті, касаційні та нововиявлені обставини передали ВССУ, а виключне провадження кануло в Лету.

У талановитої юридичної братії, що обслуговувала «сім’ю», попереду були ще й не такі звитяги. Справдешнім подвигом всіх часів і народів стане дарування нової-старої Конституції, яку патрону піднесе сам Конституційний суд України. На той же момент вправні аферисти-правники пояснювали суспільству, що виключне провадження, мовляв, не відповідає приписам Європейського Суду з прав людини щодо засад правової визначеності та не є виправданим з огляду на принципи справедливого суду тощо.

Облудна брехня! Немає жодного рішення ЄСПЛ, в якому Суд констатував би будь-яке порушення Європейської конвенції у зв’язку зі скасуванням остаточного обвинувального рішення національного суду через його неправосудність відносно засудженого. Сполученим Штатам не можна дорікнути у тому, що там немає справедливого суду чи там не знаються на принципах верховенства права. Проте звідти постійно надходять повідомлення про те, що давно чинні обвинувальні вироки переглядаються, і через 10, і через 20, і через 30 років, а виправдані багаторічні в’язні – звільняються.

У зв’язку з цим не можу не сказати про очевидні парадокси, до яких призводить розвиток правової думки і практики в сучасному світі. З моменту скасування смертної кари і запровадження її альтернативи у виді довічного позбавлення волі (ДПВ) серед кримінологів та юристів не припинялась дискусія, яка, можна сказати, закінчилася 9 липня 2013 року, коли Велика Палата ЄСПЛ у справі «Вінтер та інші проти Сполученого Королівства» постановила, що брак ефективних механізмів перегляду довічного покарання є нелюдяним і жорстоким поводженням з засудженим, а отже, відсутність у «довічника» надії на звільнення – є несумісним з гарантіями статті 3 ЄК.

Не маю нічого проти того, щоб навіть найбільш небезпечні зі злочинців отримали право на умовно-дострокове звільнення. Але я не можу зрозуміти, чому відкинуто і забуто правові ідеї, що були відомі людству ледь не від самих початків цивілізації? «Краще виправдати одного (десять, сто) винних, ніж одного невинного засудити» – в різних варіаціях цей вираз відомий з античних часів. Інша латинська сентенція – JUS EST ARS BONI ET AEQUI констатує, що право є мистецтво добра і справедливості.

Вважав і продовжую вважати, що відсутність процедури перегляду неправосудного вироку є проявом надзвичайної несправедливості і навіть абсолютного зла. Неможливість ініціювати провадження з виправлення судової помилки примножує страждання засуджених, а для засуджених до ДПВ таке становище є надзвичайно болісним і безкінечно жорстоким.

Це те, що найбільше засмучує і обурює в сучасній правовій системі України. Моя особиста правосвідомість відмовляється сприйняти подібний стан речей, коли жоден суб’єкт державної (судової) влади не має аніякої можливості втрутитися і відвернути допущену судову помилку. Навіть якщо вона, ця помилка, настільки очевидна і груба, що несамовитим криком волає про її негайне виправлення.

Назву лише два приклади із практики роботи громадської приймальні Української Гельсінської Спілки з прав людини.

Денис Русяєв був засуджений у 2002 році Севастопольським апеляційним судом до ДПВ. На стадії виконання вироку була виявлена помилка, і та ж сама колегія суддів, що розглядала справу Русяєва Д., постановила ухвалу про уточнення анкетних даних у вироку. Таким чином з’ясувалось, що на момент вчинення інкримінованого злочину у 2000 році Денис був неповнолітнім, а отже, не міг бути засуджений до ДПВ. І, хоча з дати встановлення цього факту минуло 12 років, а засуджений вже «пересидів» максимальний 15-річний термін покарання, який міг бути йому призначений, очевидно незаконний вирок продовжує виконуватись. Принагідно зауважу, що на відміну від старого радянського, новий КПК чомусь запровадив незрозуміле обмеження для ініціювання процедури перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами. Тепер подати відповідну заяву можна лише протягом 3-місячного строку, перебіг якого починається з дня, коли жертва судової помилки дізналась про нововиявлену обставину у власній справі.

Справа Володимира Панасенка найстрашніша із тих, що перебували в моїх руках за багаторічну адвокатську практику. Парадокс у тому, що не тільки фахівець з питань права, а й проста людина з елементарним логічним мисленням, ознайомившись з матеріалами провадження, відразу побачить, що в камері довічників перебуває невинувата людина. Пішов 9-й рік, як Володимир Панасенко карається у незаслуженій неволі, попереду вічність, але нікому до цього діла нема, бо, бачте, діє принцип правової визначеності… Не знаю навіть, як і назвати це квазіправове неподобство з неможливістю усунути очевидну судову помилку. Довічно без права на оскарження – абсолютне зло!

17 вересня цього року закінчаться строки давності притягнення до кримінальної відповідальності одного з екс-президентів, якому, як виглядає, таки вдасться уникнути земного правосуддя. Всі ж інші, колись розпочаті миловидні діла були новою владою продовжені і, дай Боже, матимуть успішне завершення. З «братерських» обіймів вирвались, військо мобілізували, справу проти недоторканних «конституціоналістів» за узурпацію влади відкрили, навіть комунізму зреклись. Немало!

Прийшов видко час повернути надію на справедливість і без вини винуватим. На цьому шляху, що теж важливо, було би правильним розширити реальну суддівську компетенцію Верховного Суду, відновивши право найвищого судового органу держави на перегляд будь-якої давності остаточних судових рішень у кримінальних справах в інтересах засуджених. Ініціювати такий перегляд могли би і омбудсмен, як це існує в братній Польщі, і прокурори, як це існує в братній Америці, і сам ВСУ, як це ще донедавна побутувало в Україні.

Стосовно ж засуджених до ДПВ, то тут, як вбачається, необхідні надзвичайні заходи. Враховуючи системний характер практики штучного створення доказів обвинувачення, вражаючу некомпетентність суддів, жалюгідний стан юстиції загалом, яка не переставала деградувати впродовж всього періоду нашої новітньої історії, – все це не залишає жодного сумніву у тому, що з-поміж двох тисяч «довічників» маємо чималу купу цілком безневинних в’язнів. Не виключаю, що їх навіть не десятки таких, яких слід негайно звільнити. Ось чому ординарних юридичних механізмів вже вочевидь недостатньо.

Існує нагальна необхідність ініціювати незалежну компетентну перевірку всіх кримінальних справ щодо довічно ув’язнених спеціальною комісією фахівців, яка, як уявляється, повинна мати мандат Верховної Ради України. При чому обов’язковій перевірці мали би підлягати всі досьє без винятку і незалежно від того, чи будуть самі засуджені оскаржувати свої довічні вироки.

Доцільним, вважаю, також було би переглянути і законодавство про відшкодування шкоди, завданої помилковим притягненням до кримінальної відповідальності для цієї категорії засуджених. У Сполучених Штатах, наприклад, жертва судової помилки не має жодного права на відшкодування, якщо тільки до її засудження не призвели незаконні дії самої держави. Не захищає в чистому вигляді права на відшкодування і Європейська конвенція з прав людини. Чи не тому, правдоподібно, у цивілізованих країнах, і безневинно засуджених менше, і виявлені судові помилки виправляються без зайвого зволікання!?

31 березня 2015 року у Києві відбулася підсумкова прес-конференція Всеукраїнської мережі правової допомоги людям з ВІЛ та наркозалежним.

Під час заходу адвокати Мережі, що адмініструється Харківською правозахисною групою, розповіли про свій трирічний досвід боротьби з дискримінацією найбільш вразливої групи населення – хворих на ВІЛ та наркоманію.

Спікерами виступили: Геннадій Токарев – адвокат, головний експерт Мережі, Олег Несінов – адвокат Мережі з Дніпропетровська та Володимир Куценко – адвокат Мережі з Херсону, а також Айгюль Муканова – координатор мережі ХПГ.

За цей час до юристів Мережі звернулося понад 6000 осіб по всій Україні, більшість яких ВІЛ-інфіковані. 400 разів адвокати представляли клієнтів Мережі в судах, в тому числі в 7 заявах до Європейського суду з прав людини. Тільки минулого року в 20 справах суди виправдали хворих за сфабрикованими міліцією епізодами або повернули матеріали в прокуратуру.

Попри такі рішення, міліція продовжує провокувати злочини по збуту наркотиків, підкидати їх, фабрикувати докази. Жертвами цих дій стають люди, не пов’язані з наркотиками, хворі, які відмовилися від вуличних наркотиків і перейшли на замісну терапію, а також лікарі.

Адвокати розповіли про випадки фальсифікацій кримінальних справ, а також про деякі досягнення адвокатів Всеукраїнської мережі правової допомоги, серед яких – одержання дозволів для хворих на наркоманію на отримання замісної терапії на дому.

Окрім того, говорили про те, чому держава не бажає змінювати відповідне законодавство та як на це можна вплинути.

Також на прес-конференції було представлено статистику Мережі щодо звернень по правову допомогу. Найчастішими причинами звернення є: порушення з боку правоохоронних органів (26,97%, або ж 1784 осіб), відмова у доступі до медичної допомоги (16,77%, або ж 1109 осіб), проблеми з отриманням документів (11,48%, або ж 759 осіб).

Також серед причин звернення були: відсутність заходів реагування, інша дискримінація у зв’язку зі статусом, порушення батьківських прав, позбавлення житла, розголошення конфіденційної інформації, переслідування сайту ЗПТ та програм зменшення шкоди, вимагання хабара та інші.

Серед порушень з боку правоохоронних органів: фальсифікація доказів (37,91%, або ж 671), переривання ЗПТ (30,11%, або ж 533), провокація злочину (18,08%, або ж 320), використання стану абстиненції для отримання визнання (5,31%, або ж 94), переривання АРТ (3,95%, або ж 70), незабезпечення іншої медичної допомоги (2,20%, або ж 39), незаконне затримання (0,45%, або ж 8). Всього зафіксовано 1770 таких порушень.

Права ув’язнених в Україні досі порушуються, а пені-тенціарна система часто опирається реформам. Таких висновків дійшли експерти правозахисної організації «Донецький меморіал», провівшви власне дослідження. Причому, джерело порушень – не лише окупаційна «влада» Криму і бойовики на Донбасі, а й власне система виконання покарань в Україні. Втім, правозахисники останнім часом бачать і позитивні зміни.

Основні проблеми в’язничної системи України з минулого року мало змінилися, кажуть правозахисники. Хоча юридичні кроки для цього – зроблені. За їхніми словами, минулого року були ухвалені більше сотні змін до Кримінально-виконавчого кодексу України, які помітно гуманізують становище в’язнів. Однак вони далеко не завжди виконуються.

На сьогодні однією з найнагальніших проблем залишається надання медичних послуг ув’язненим. Попри нормативні акти, які ухвалюють з метою покращити медичне забезпечення, реальна ситуація за рік мало змінилася, каже правозахисник організації «Донецький меморіал» Олександр Букалов. Причиною є невелике фінансування і скромна зарплата тюремних лікарів. А виділені кошти часто використовуються неефективно.

Більше того, учасники моніторингу виявили, що адміністрації виправних закладів іноді не повідомляють засудженим про їхні нові права, позбавляючи змоги ними користуватися.

Була впроваджена норма, за якою з засуджених не буде вираховуватися оплата за харчування, одяг, тощо. Але відомство продовжувало вираховувати з них гроші

Олександр Букалов

«У квітні минулого року Верховна Рада ухвалила ба-гато гуманних змін: довічно засуджені отримали тривалі побачення, зняли багато формальних обмежень. І була впроваджена норма, за якою з засуджених не буде вираховуватися оплата за харчування, одяг, тощо, – розповідає Олександр Букалов. – Але відомство продовжувало вираховувати з них гроші. Наше листування виявило, що вони у пункті «Оплата комунально-побутових та інших послуг» ось у ці інші послуги включають і харчування, хоч для цього немає підстав. Як ми знаємо, омбудсмен звернулася до Генпрокуратури щодо того, чому закон не виконується, і який «виховний» вплив це може мати. Але відомство тепер намагається по деяких позиціях повернути попередній становище».

Натомість, Державна пенітенціарна служба у відповідь на запит Радіо Свобода роз’яснила: харчування включають до «інших послуг», оскільки до їхньої вартості входять вартість набору продуктів харчування, заробітна плата кухарів, амортизація обладнання та інвентарю, комунальні, санітарно-епідеміологічні витрати тощо.

Проте активісти бачать у пенітенціарній системі і прогресивні зміни. «Іноді є дуже гарні умови для проживання, лазні, їдальні. Некоректно казати, що всюди погано і жорсткі умови. Від установи до установи все може змінюватися», – кажуть у «Донецькому меморіалі».

Прогресом називають і зменшення числа в’язнів зі 150 тисяч у 2010 році до 73 зараз завдяки лібералізації законодавства.

За словами правозахисників, до них в’язні зверта-ються переважно з юридичними запитаннями. Це і незгода з вироком, і стосунки з адміністрацією, і життя на свободі: аліменти, спадщина, розлучення.

Засуджені скаржаться, що, відбувши термін, встановлений законом для умовно-дострокового звільнення, вони не можуть домогтися від адміністрації передачі документів до суду для звільнення

Павло Букалов

«Засуджені скаржаться, що, відбувши термін, встановлений законом для умовно-дострокового звільнення, вони не можуть домогтися від адміністрації передачі до-кументів до суду для звільнення, – каже правозахисник «Донецького меморіалу» Павло Букалов. – Людям відмовляють з формальних причин. Виникає питання: хто вирішує, чи можливе умовно-дострокове звільнення: адміністрація чи суд? Можуть бути і законні підстави не передавати документи до суду, але ж бувають і неправові, і таким чином в’язні позбавлені права звільнитися раніше. У нас були випадки, коли ми зверталися до керівництва закладів, і після цього документи передавали до суду».

У Державній пенітенціарній службі Радіо Свобода відповіли: фактів незаконної відмови адміністрацій тюрем передавати до суду матеріали щодо умовно-дострокового звільнення не зареєстровано. Як пояснюють у відомстві, відсутність рішення щодо умовно-дострокового звільнення не позбавляє засудженого та його захисника можливості звернутися до суду для вирішення цього питання.

Відсутність політичної волі, на думку активістів, га-льмує вирішення ще одного наболілого питання – умов утримання в СІЗО.

«Ситуація не надто змінилася. Мешканців СІЗО стало менше, але ставлення персоналу до них не змінилося, не змінилися будівлі, в яких утримують людей, – каже Олександр Букалов. – Причина – відсутність політичної волі у керівництва відомства. Для нього пріоритетами є не права людини, а якісь інші фактори. Це не значить, що всюди погане поводження. Іноді воно хороше, але умови погані. А загалом нам потрібні нові сучасні ізолятори і в’язниці. А ще більше нам потрібен новий персонал. Новий за ставленням до прав людини. Це можуть бути ті самі люди, але з іншою підготовкою».

За його словами, працівники ізоляторів переванта-жені, від них вимагають купу різних документів і звітів, і вони не відчувають до себе належної уваги. Вони бачать, як іноді в’язнів підтримують правозахисники, і у них вини-кає образа, що в’язнів підтримують, а їх ні.

Значення психологічного клімату визнає і активіст громадської організації «Клуб Майбутнє» Григорій Кура-чицький.

«Ми маємо психологів і проводимо тренінги – як для засуджених, так і для персоналу. Як ви знаєте, зараз три-ває фестиваль Docudays у Києві, він буде і у Маріуполі. Ми організовуємо покази у тюрмах, у СІЗО, обов’язково говоримо про права людини. Багато виникає питань, і за-суджені вже цього чекають», – каже він.

За словами правозахисника, така діяльність – це теж форма громадського контролю. Якщо у якійсь в’язниці постійно буває громадськість – як правило, там не трапляється вкрай поганих випадків, адже є спілкування, витік інформації про те, що там є. І сам персонал тоді змінює своє ставлення.

Війна внесла корективи

Після анексії Криму тамтешні виправні заклади вза-галі випали з правового поля України, кажуть у «Донецькому меморіалі». В Росії прийняли спеціальний закон, за яким покарання кожного в’язня перевели в рамки російсь-кого Кримінального кодексу. Вже на цих підставах 3 тисячі кримських в’язнів відбувають покарання.

Натомість на Донбасі 28 з 36 пенітенціарних закладів опинилися у зоні, недоступній українській владі. Через це виникли перебої з забезпеченням усім необхідним, випла-тами персоналу.

Як каже Павло Букалов, надати їм правову допомогу неможливо, адже відсутній будь-який зв’язок, зокрема, і телефонний.

«Із останніх проблем – пропускний режим з окупова-ними територіями. Після виходу з в’язниці у багатьох, хоча й не в усіх, немає паспортів, лише довідка, – пояснює Олександр Букалов. – Як результат, вони не можуть виїхати, наприклад, у Маріуполь чи Запоріжжя, де у них можуть бути родичі. Ще незрозуміла ситуація з працівниками виправних закладів, які лишилися на окупованій території: як до них ставиться держава. Вони зрадники чи ні?»

На думку активістів організації, потрібно шукати нові алгоритми, до прикладу, формувати систему запитів у Пенітенціарну службу чи систему комісій на звільненій території, яка б надавала в’язням перепустки.

Активісти «Донецького меморіалу» готують також повну версію щорічної доповіді, яку планують розмістити на своєму сайті.

08.04.2015
Радіо Свобода

Проблемы арестованных и заключенных в пенитен-циарных учреждениях, находящихся на подконтрольной боевикам территории Донбасса обострились, попытки украинской стороны вывезти заключенных оттуда без-успешны, отмечают в Харьковской правозащитной группе.

«Все проблемы обострились… с предоставлением медицинской помощи совсем плохо, суды не работают, они, по которым еще нет решения суда, сидят без какой-либо перспективы, а некоторые учреждения попали под обстрелы», – рассказал на пресс-конференции в агентстве «Интерфакс-Украина» в понедельник директор Харьковской правозащитной группы Евгений Захаров.

В качестве примера он привел колонию в Чернухино (Луганская обл.), отметив, что администрация покинула колонию, а те, кто содержатся в учреждении, благодаря запасам муки, пекут хлеб и обеспечивают не только себя, а и весь город.

«Все попытки вывезти заключенных – неудачные. С той стороны не пропускают через блокпосты, а тот, кто приговорен к пожизненному заключению, боится быть лишенным жизни», – добавил Захаров.

Он подчеркнул бедственное положение с обеспече-нием продовольствием пенитенциарных учреждений, находящихся на подконтрольных боевикам территориях.

По словам правозащитника, гуманитарная помощь туда практически не доходит, а самим арестованным и заключенным некому пожаловаться на нарушение прав.

Вместе с тем, Захаров сообщил, что существуют проблемы в системе ГПтС на территории всей Украины.

Говоря о проведенном мониторинге Харьковской правозащитной группы, он подчеркнул, что имеют место массовые нарушения прав человека, в частности в меди-цинской сфере, и это подтверждается фото- и видеома-териалами.

В частности, как отметил руководитель, результаты мониторинга засвидетельствовали, что во многих учре-ждениях ГПтС отсутствует надлежащее медобследование заключенных, которые страдают тяжелыми заболе-ваниями.

По словам адвоката Анны Литвин, существует про-блема с получением заключенными инвалидности.

Эксперт Харьковской правозащитной группы Вадим Човган отметил, что одной из причин несвоевременного и надлежащего лечения заключенных является подчинение медучреждений ГПтС администрации учреждений испол-нения наказаний, а не Министерства охраны здоровья.

По словам эксперта, такое переподчинение не хочет само Министерство здравоохранения.

Как сообщал MIGnews.com.ua, самопровозглашенная Донецкая народная республика готова передать Киеву людей, содержащихся в пенитенциарных учреждениях.

30.03.2015

MIGnews.com.ua

Якщо зупинити на вулиці будь-кого із пересічних українців і запитати, що вони знають про Занзібар, то, очевидно, конкретики почуємо мало. Може, хіба, хтось згадає популярну колись пісеньку про тьотю, яка живе у Занзібарі і розводить на фермі кенгуру.

Що й не дивно. У нашому буденному існуванні нам немає ніякого діла до далекого острова в Індійському океані. Занзібар не заважає жити нам, а ми не заважаємо йому.

Інша справа – Росія. Ця суміжна з нами територія нагадує про себе щодня, якщо не щогодини. Як не розривами боєприпасів на сході нашої країни, то каламутною словесною повінню на адресу України та українців. 

Українська тема для російської пропаганди вже тривалий час залишається найбільш актуальною. Всілякі вигадки, що стосуються нашого сучасного дня та історії тиражуються у інформаційному просторі.

Останнім часом російські пропагандистські солов’ї защебетали з новою силою. Розбудило, мабуть,   весняне сонце. От і полетіли з Москви і до околиць свіженькі фейки про «українських фашистів», про «американські танки», про іншу всяку-всячину.

Взялися, зокрема, й паплюжити гасло «Слава Україні!». (http://radiosvoboda.org) Звернули увагу «московські ідеологи» на ці слова, мабуть, невипадково. Розуміють, якого значення і змісту набули нині вони для українців.

Без перебільшення - сьогодні навіть на вулицях наших міст і сіл поряд з такими привітаннями як «Доброго дня!» чи «Здрастуйте!», часто почуєш: «Слава Україні!» і «Героям слава!». 

Врешті, подобається це комусь чи ні, але російській пропаганді не під силу тут щось змінити. Попри чимало внутрішніх проблем, сьогоднішній день в Україні для багатьох сповнений героїзму. Для тих, хто відстоює незалежність країни на Донбасі і хто з тривогою у серці чекає вдома своїх синів, батьків, братів, коханих. Для тих, хто по небезпечних дорогах військової зони, які прострілюються ворогом, привозить на передову необхідне для армії і для тих,   хто, отримавши навіть невелику зарплату, відкладає дещицю, котру передасть на підтримку своїх воїнів.

Так, ніяким «витівкам» прокремлівських ідеологів цього не змінити.

Тим більше, що ми вже навіть певною мірою звикли до них, як звикаєш до постійного набридливого шуму за вікном. Як і до «асортименту», пропонованого кремлівською пропагандою. Він завжди один і той же: «фашисти», «бандерівці» і «хунта». Варіації великого значення не мають.

Та мова загалом не про це. А про ту дивну закономірність, на яку випадково звернула увагу. Як правило, щойно з’являються повідомлення, що українські військові на сході країни дали гідну відсіч російським найманцям і бандитам, що Україні вдалося вирішити певні глобальні питання на міжнародному рівні, як у Москві відразу піднімається ґвалт: про невиконання Україною тих чи інших угод, про порушення домовленостей, про «американське втручання», про «фашизм», «бандерівців», «хунту» і так далі.

«Перемога породжує ненависть», - твердить стара буддійська істина.  Щодо сучасних українсько-російських стосунків, вона, схоже, цілком стверджується. До речі, вважається, що українське слово «будити» і санскритські «буддга», «будда»  мають спільний корінь через спорідненість мов.

У Москві бояться, аби початі в Україні процеси, не розбудили й Росію. Хоча б частково. Такі твердження вже не раз лунали з боку тих фахівців, які займаються вивченням питань, пов’язаних з російською політикою.

Цим страхом, мабуть, пояснюється й те, що на будь-яке  слово  правди про Україну на російській території чекають перепони і навіть відкрите гоніння. Скажімо, у минулому році наряд поліції завадив презентації фільму українських документалістів у російській столиці. У нинішньому - недавній показ українського спектаклю під назвою «АТО» (режисер Андрій Май) у одному з театрів Москви взагалі відбувався підпільно. Організатори вистави задля безпеки акторів і глядачів, вочевидь, не мали іншого способу запропонувати росіянам цю роботу українців http://newtimes.ru

Натомість російський простір відкритий для різних побрехеньок і нісенітниць про Україну. Врешті, як і будь-який інший, завдяки сучасним інформаційним технологіям.

Ось тільки, чим більше з'являється всіляких вигадок про Україну, тим більше хочеться, аби Росія стала для нас такою ж самою далекою, як Занзібар, про який мало знаємо і яким зовсім не цікавимося.

Ймовірно, колись так і буде.

11 апреля 1945 года по решению ООН  отмечается как Международный день освобождения узников фашистских концлагерей. Именно в этот день американские войска освободили Бухенвальд, где  незадолго до этого началось восстание заключенных.

Нацистские фабрики смерти

С 1933 по 1945 год на территории Германии и оккупированных ею стран действовало 23 концентрационных лагеря, если считать с филиалами, то всего их было 1634. Через эти лагеря прошло 18 млн. человек, 11 млн. были уничтожены.  Это превышает количество погибших в годы Первой мировой войны.

По далеко не полным данным, в Освенциме было уничтожено 4 млн. человек; в Майданеке – 1 млн. 380 тыс.; в Треблинке – 800 тыс.; в Маутхаузене – 122 тыс.; Заксенхаузене – 106 тыс.; Равенсбрюке – 92 тыс.; Дахау – 66 тыс.; Бухенвальде – 65 тыс. человек.  

В соответствии с приказом Гиммлера, все концлагеря были разделены на три категории. В Дахау, Заксенхаузене и Освенциме-1 содержались узники, которые, по терминологии нацистов, совершили «незначительные  преступления». Бухенвальд, Флоссенбург, Освенцим-2 и Нойенгамме предназначались для «опасных преступников», не имеющих надежды на «перевоспитание». Маутхаузен относился к третьей категории и стал местом для «особо опасных преступников».  

Освобождение

Еще 4 апреля 1945 года, части 89 пехотной дивизии США захватили Ордурф, один из вспомогательных лагерей Бухенвальда. Это был первый нацистский лагерь, который освободили американские войска.

Начиная с 6 апреля, нацисты, пытаясь скрыть свои преступления, начали эвакуировать тысячи заключенных Бухенвальда с целью их дальнейшего уничтожения.

В начале апреля в лагерь просочилась страшная весть о том, что поступил приказ Гитлера о том, чтобы ни один заключенный концлагерей не попал в руки советских или англо-американских войск. Т.е., все заключенные должны были быть уничтожены.

Узники Бухенвальда, челны подпольной организации, благодаря усилиям польского инженера Гвидона Дамацина, тайно изготовили коротковолновый радиопередатчик и небольшой генератор, который спрятали в кинозале.

8 апреля, в полдень, Дамацин и русский заключенный Константин Иванович Леонов послали с помощью азбуки Морзе сообщение, подготовленное лидерами подполья Бухенвальда, предположительно Вальером Бартелем и Гарри Куном: «Союзникам.  Для армии генерала Паттона. Это концентрационный лагерь Бухенвальд. SOS. Мы просим помощи. Они хотят  эвакуировать нас. SS хочет нас уничтожить».

Текст был повторен несколько раз на английском, немецком и русском языках. Дамацин перелал текст по-английски и по-немецки, в то время как Леонов послал русскую версию. Через три минуты после последней передачи, отправленного Дамацином, из штаб-квартира 3-ей армии США  ответили:

«KZ-Bu. Держитесь. Выходим на помощь. Военнослужащие 3-ей армии».

Как рассказывает Теофил Витек, который также был польским заключенным,  Дамацин упал в обморок после получения этого сообщения.

Когда была получена эта новость, подпольщики-коммунисты взяли штурмом вышки, убили охранников. У подпольщиков уже было оружие, которое они собирали с 1942 года – один пулемет и 91 винтовка.

Один из заключенных, харьковчанин Эмиль Григорьевич Альперин, рассказывает: «Прошло всего два часа после начала восстания. В дежурной, на главной вышке, где раньше всегда сидел эсэсовец, зазвонил телефон. Трубку снял теперь уже бывший немецкий политзаключенный Гельмут Тиеман:

– Вас слушает репортен-фюрер СС, – и назвал фамилию эсэсовца.

– Как идет уничтожение? – спрашивали из города Веймара.

– Нормально, – ответил Гельмут.

– Оказывают ли сопротивление?

– Оказывают, но мы успешно справляемся.

– По окончании операции доложить! – строго раздалось в трубке.

Но ответили в город Веймар уже не по телефону. На следующий день в город вошел вооруженный батальон узников».

Отряд 9-го бронированного пехотного батальона 6-й танковой дивизии 3-й армии США под командованием капитана Фредерика Кеффера прибыл в Бухенвальд 11 апреля 1945 г. в 3:15 дня. С тех пор это время зафиксировано на часах над воротами Бухенвальда. Солдат-освободителей встретили как героев. Изможденные заключенные нашли в себе силы, чтобы отпраздновать победу и приветствовать победителей.

Позже в тот же день, части дивизии 83-ей стрелковой дивизии  США  захватили Лангенштайн, один из ряда более мелких лагерей, входящих в комплекс Бухенвальд. Там находилось свыше 21 000 заключенных.

Штаб армии генерала Паттона приказал частям 80 пехотной дивизии  взять полностью под свой контроль весь лагерь Бухенвальд.   Утром в четверг 12 апреля 1945 года в Бухенвальд прибыли журналисты, в том числе Эдвард Р. Морроу, чей радиорепортаж  был передан  по CBS и стал одним из   наиболее известных:

«Я попросил показать один из бараков. В нем находились заключенные из Чехословакии.   Когда я вошел, мужчины столпились вокруг  меня.  Они были слишком слабы. Многие из них не могли даже  выбраться из постели. Мне сказали, что это в этом здании когда-то была конюшня на 80 лошадей. Теперь в нем находилось 1200 мужчин, пять человек на одной лежанке. Вонь была вне всякого описания.

Они вызвали врача. Мы проверили его записи. В его черной книжке были только имена.  Никаких сведений о том, кто эти люди и  что они сделали  Против имен тех, кто погиб, был поставлен крест.  Я сосчитал их.  Их оказалось 242. 242  из 1200, в течение одного месяца.

Когда мы шли во двор, один мужчина упал замертво. Двое других, в возрасте за 60,  ползли к уборной. Я видел это, но не буду описывать это».  

Из отчета Эдвард Р. Морроу,  Бухенвальд. 15 апреля 1945.

Комендант Бухенвальда

Первым американским комендантом Бухенвальда стал капитан Клинтон Гарднер.  В 1993 году я познакомился с ним на конференции, посвященной русской философии, в Москве. А в 1996 Клинтон стал моим наставником во время стажировки в Дартмутском колледже, где мне довелось работать в архивах учителя Клинтона, немецкого социального философа Ойгена Розенштока-Хюсси.

 Юный студент Дартмутского колледжа Клинтон Гарднер слушал лекции эмигрировавшего из Германии еврея Розенштока-Хюсси, перенесшего на собственных плечах опыт Первой мировой войны. Розеншток  еще находясь  в окопах Первой мировой, вел полемику со своими друзьями – Мартином Бубером и Францем Розенцвейгом о необходимости выработки «нового мышления». В результате, Розеншток выбрал путь христианства и всю жизнь разрабатывал основы «планетарного мышления», которое должно принять человечество, чтобы избежать новых мировых катастроф.

Во многом благодаря влиянию Розенштока-Хюсси Клинтон Гарднер принял решение пойти добровольцем в армию, чтобы бороться с нацизмом.

6 июня 1944 года лейтенант Гарднер, которому было тогда 22 года, принял участие в высадке англо-американских войск в Нормандии. А уже 27 июня получил тяжелое ранение и был отправлен в госпиталь в Англию. Об этих событиях Клинтон Гарднер написал книгу – «D-Day».

И вот, в апреле 1945 г., к тому времени уже капитан Гарднер был назначен комендантом Бухенвальда. Увиденное настолько поразило молодого американского офицера, что радикально повлияло на всю его дальнейшую жизнь. 16 апреля он распорядился, чтобы жители Веймара увидели своими глазами Бухенвальд. Почти все они утверждали, что ничего не знали о лагерях смерти. Поэтому важно было, чтобы они засвидетельствовали увиденное для будущего суда над нацистскими преступниками.

После войны, в 1948 г., Клинтон Гарднер поехал в Париж изучать русскую философию у Николая Бердяева. Но, к сожалению, стать учеником Бердяева Клинтону не довелось – философ умер как раз в этом году. Но Гарднер все же продолжил учебу. Однако, после возвращения из Франции, он выбрал путь не академического ученого, а бизнесмена. Но это не означало отказ от первоначального замысла – поиску путей к диалогу между людьми с разными взглядами. Наоборот, став весьма успешным в бизнесе и заработав деньги, Клинтон оставил бизнес и стал заниматься исключительно общественной работой – писал и издавал книги, финансировал конференции и телемосты, как тогда говорили, «мосты мира между Востоком и Западом».

Во время наших встреч и бесед мы много говорили о философии и истории, а о войне – почти никогда. И только несколько лет назад, будучи уже в очень преклонном возрасте, он опубликовал книгу воспоминаний о своем военном опыте.

В книге Клинтона Гарднера «Между Востоком и Западом», читаем:
«Розеншток-Хюсси и Франц Розенцвейг подчеркивали, что всякое новое мышление коренится в новом опыте «человеческой бренности». С того давнего дня, когда я лежал раненый, на побережье Нормандии, и особенно с апреля 1945 года, когда я увидел выживших узников Бухенвальда и Освенцима,  у меня было чувство, что необходима попытка нового мышления в предвосхищение «философии будущего», которая могла бы возникнуть из нашего опыта двух мировых войн и предчувствия переживания третьей мировой войны, которая призраком нависает над нами». 

«Опыт человеческой бренности», человеческое начало нашей человечности – вот, пожалуй, ключевые слова, которые объясняют наше стремление помнить о тех днях апреля 1945 года. 

8 грудня 1986 року в Чистопольській в’язниці після тривалого голодування помер радянський дисидент Анатолій Марченко. Через тиждень після смерті Марченка Михайло Горбачов зателефонував у Горький Андрію Сахарову, повідомивши, що академік може повернутися із заслання до Москви. Смерть Анатолія Марченка, як тоді здавалося, стала кінцем епохи політв’язнів і дисидентів. Але через майже тридцять років слово «політв’язень» знову повернулося в російську мову.

У Радянському Союзі були не тільки табори для «по-літзеків», а й політичні статті, як, наприклад, паплюження Радянського режиму. Сьогодні в Росії подібних статей немає, проте за старою гебістською приказкою «була б людина, стаття знайдеться» для сучасних політв’язнів знаходять інші статті – шахрайство або хуліганство, шпи-гунство чи екстремізм. Для того, щоб у Росії стати дисиде-нтом або політв’язням, тепер достатньо вийти на дозво-лену акцію протесту або вголос висловити свою точку зо-ру, яка не збігається з думкою влади, каже журналіст і правозахисник Зоя Светова.

Сьогодні ж ми називаємо політв’язнями тих людей, які сидять, наприклад, за участь навіть у санкціо-нованих маніфестаціях

Зоя Светова

«У радянський час було набагато простіше визнача-ти, хто такі політв’язні, тому що в основному вони сиділи за так званими політичними статтями. Це 190.1, «Антира-дянська агітація і пропаганда», і 70-а стаття КК СРСР «Поширення неправдивих вигадок, що підривають радян-ський конституційний лад». Так приблизно звучали ці статті. І ось люди, які сиділи за цими статтями, вони вже свідомо були політв’язнями. Сьогодні ж ми називаємо по-літв’язнями тих людей, які сидять, наприклад, за участь навіть у санкціонованих маніфестаціях, як марш 6 травня 2012 на Болотної площі, і так звані «болотники» сидять за статтею «Хуліганство».

Право на адвоката

За словами Зої Светової, сьогоднішніх дисидентів, людей, готових ризикувати своєю свободою, відстоюючи свої переконання, менше, ніж за радянських часів. У порі-внянні з тими часами, каже Светова, сьогодні в’язні корис-туються набагато більшими правами. Наприклад, вони з самого початку мають право на адвоката, на спілкування з ним. У радянський час адвокат вступав у справу вже прак-тично на стадії суду. Крім того, адвокатів, які захищали дисидентів за часів СРСР, було лише кілька, і їх знали по іменах – це Діна Камінська, Софія Калистратова і Борис Золотухін.

В ті часи активно спілкувався з дисидентами нинішній шеф бюро Агентства «Франс Прес» у Москві Ніколя Мілетіч, який в кінці сімдесятих років минулого століття приїхав працювати кореспондентом цього ж агентства до Радянського Союзу. За три роки саме через спілкування з дисидентами йому було запропоновано залишити межі СРСР. Французький журналіст зазначає, що обстановка навколо політичних ув’язнених в Росії сьогодні різко відрі-зняється від того інформаційного вакууму, в якому знахо-дилися радянські дисиденти.

Сьогодні інформаційний простір все-таки дозволяє дізнаватися про цих людей

Ніколя Мілетич

«Для журналіста головне, що впадає в очі, – це те, що про всіх одразу більш-менш все відомо, а тоді було зовсім по-іншому, тоді було дуже важко отримати якусь достовірну інформацію. Цим займалися люди з «Хроніки поточних подій», з Фонду допомоги політв’язням, але це було дуже важко. А сьогодні все-таки це зовсім інше. Ін-формаційний простір все-таки дозволяє дізнаватися про цих людей», – зауважив Ніколя Мілетич.

Як стають дисидентами в Росії

Радянський дисидент Анатолій Марченко в 20 років потрапив за ґрати за бійку, в якій не брав участі. Потім була втеча з в’язниці і спроба втечі за кордон. Зрада бать-ківщині стала першою політичною статтею Марченка і, можна сказати, радянська система фактично зробила його дисидентом.

Нинішня російська влада фактично сама виховує но-вих дисидентів. Ані фігуранти «Болотної справи», ані брат активіста боротьби з корупцією Олексія Навального Олег не займалися політикою. Політичними в’язнями їх зробила сама система, каже Зоя Светова. Вона нагадує, що недо-свідчені в політичній боротьбі молоді люди виявилися на-багато твердішими у своїх поглядах, ніж професійні полі-тики, які часто йдуть на компроміси.

«Людина або визнає свою провину, починає співпра-цювати зі слідством, як, наприклад, це зробив Костянтин Лебедєв, який був ось такий опозиціонер, але він пораху-вав, що краще йому визнати свою провину і обмовити своїх колишніх соратників по цій політичній боротьбі, і він отримав 2,5 роки, по-моєму, терміну. І він навіть вийшов умовно-достроково. Тобто він був, загалом, політик, пред-ставник політичної опозиції, а в результаті він зрадив свою цю позицію. А є люди, у яких просто було громадянське почуття, вони вийшли на площу, і за це їх посадили, але вони, стикнувшись з усією цією системою і відчувши підт-римку людей, які їх підтримували саме як політичних в’яз-нів, по суті справи, цими політв’язнями і стали. Тобто влада сама виховує собі супротивників ось цими репресіями. Вона все більше і більше собі виховує цих супротивників», – каже Светова.

За радянських часів влада часто намагалася наць-ковувати дисидентів різних переконань одне на одного. Ефект був, як правило, протилежний. Кримськотатарські дисиденти спиралися на підтримку росіян, єврей з України Семен Глузман подружився з так званими українськими націоналістами.

Радянські дисиденти були знамениті на Заході, ни-нішніх мало знають

Справи радянських дисидентів у 70-80 роки минулого століття були відомі на Заході. Імена Сахарова і Бонер, Щаранського і Гінзбурга з’являлися не тільки на сторінках зарубіжної преси, а й обговорювалися на найвищому рівні. За словами Ніколя Мілетича, політичні справи і порушення прав людини в сучасній Росії мало хвилюють людей на Заході, і розраховувати на їхню допомогу, як це було в колишні часи, не доводиться.

Тепер Сирія, Лівія, тепер Ємен, що завгодно. Але права людини в Росії, на жаль, вже не на першому місці в списку тяжких проблем світу, скажімо так.

Ніколя Мілетич

«Звичайно, тоді до когось можна було звернутися у західних країнах. Це була єдина можливість на щось спо-діватися. Хоча надія була досить примарна, якщо чесно. Але тепер, я боюся, що тема прав людини в Росії не така важлива, як колись. Тому що тепер Сирія, Лівія, тепер Ємен, що завгодно. Але права людини в Росії, на жаль, вже не на першому місці в списку тяжких проблем світу, скажімо так», – відзначає французький журналіст.

Закордон не допоможе

Відомо, що західні політики зіграли позитивну роль у звільненні колишніх керівників ЮКОСа – Михайла Ходор-ковського і Платона Лебедєва, які хоч і сиділи за економі-чними статтями, де-факто були політичними в’язнями. Однак це, швидше, виняток з правила. На думку Ніколя Мілетіча, сьогодні Захід не готовий карати Росію за пору-шення прав людини. І це з усією очевидністю продемонст-рували міжнародні санкції, які були прийняті тільки у зв’язку з російською агресією в Україні.

«Якщо ще до Криму, скажімо, Франція і Німеччина були незадоволені тим, що порушуються якісь права лю-дини в Росії, цього абсолютно не було достатньо, щоб вони погрожували якимись санкціями. Вони могли, і вони робили, напевно, якісь зауваження, чи то офіційно, чи то говорили в приватному порядку в Кремлі чи ще десь. Але це абсолютно не було достатньо, щоб була мова про те, щоб санкції приймати», – каже шеф московського бюро Агентства «Франс Пресс».

Західні країни готові прихистити у себе опонентів ни-нішньої влади в Росії. Поза країною за останні кілька років опинилися соратник Олексія Навального Володимир Ашу-рков, співавтор розслідувань Бориса Нємцова Леонід Ма-ртинюк, громадянські активісти Анастасія Рибаченко і Олексій Сахнін. Список цей збільшується. Як і за радянсь-ких часів, у незгодних з владою в сучасній Росії вибір не-великий: еміграція або в’язниця.

02.04.2015

Радіо Свобода

С 2012 года значительно возросло число россиян, считающих оправданными миллионы жертв сталинской диктатуры в СССР. «Это очень тревожный сигнал», – заявил председатель правления Международного историко-просветительского и правозащитного общества «Мемориал» Арсений Рогинский.

Об этом свидетельствуют данные опроса «Левада-центра [1]», которые публикует «Интерфакс [2]». Если 3 года назад человеческие потери в эпоху Сталина-Джугашвили оправдывали 25% опрошенных жителей России, то теперь уже — 45%.

Противоположной точки зрения придерживается 41% россиян (вместо 60% в 2012 году).

По словам эксперта «Левады» Карины Пипии, отношение респондентов к Сталину сильно варьируется в зависимости от их образовательного уровня.

Так, среди россиян с образованием ниже среднего уважение к Сталину испытывают 43%.

«Среди лиц с высшим образованием доля респондентов, декларирующих уважительную оценку, практически в два раза меньше», — отметила социолог.

Возможную установку памятников Сталину поддерживают в основном опрошенные жители сельской местности, в то время как каждый второй опрошенный москвич высказался против монументов диктатору.

В целом же к идее установки памятников Джугашвили 37% россиян относятся положительно, 25% отрицательно, а 29% этот вопрос безразличен.

Каждый четвертый россиянин (25 процентов) во время опроса заявил, что считает Иосифа Сталина государственным преступником. Против такой оценки выступили 57 процентов опрошенных. В 2010 году Сталина считали преступником 37 процентов россиян – отмечает Snob.ru [3].

Как отмечает «Новая газета [4]», о инициативе коммунистов по установке нескольких памятников Иосифу Сталину к 70-летию Победы стало известно в середине марта 2015 года.

Если власти не проявят мудрости, памятники, бюсты, доски тирану могут появиться в Красноярске, Орле, городе Дагестанские огни, в Уссурийске и других регионах.

«Это очень тревожный сигнал», – заявил Интерфаксу [3] председатель правления Международного историко-просветительского и правозащитного общества «Мемориал» Арсений Рогинский.

«Это свидетельствует даже не столько об отношении к Сталину, сколько о взаимоотношениях государства и человека. Сталин воспринимается как символ сильного и мощного государства, а то, что Сталин и вся его политика античеловечны, остается для людей второстепенным», – отметил историк Арсений Рогинский.

«В отношениях между человеком и государством важнее человек, а не государство. Пока мы не поймем, что важнее человек, его права, интересы и чувство свободы, ничего у нас не получится», – заявил глава «Мемориала».

31.03.2015

Проект поддерживают Фонд Дж. и К. Макартуров и Норвежский Хельсинкский Комитет

http://hro.org/node/21784

Коментарій ПЛ: 45% росіян виправдовують сталінські репресії. При цьому 41% вважає, що їх не можна виправдати. Про це свідчать результати опитування, проведеного «Левада-центром».

Як відзначають соціологи, за останні роки серед населення РФ в цілому змінилося ставлення до Сталіна. Якщо на початку нульових років переважало негативне ставлення до його особи, то нині велика частина опитаних (39%) оцінює її позитивно.

Так, 30% росіян з повагою ставляться до Сталіна, 2% - із захопленням, 7% - з симпатією, байдуже - 30%. Погано ставляться до Сталіна - 20% росіян. Найкраще сприймає Сталіна погано освічене населення, яке живе в селах і малих містах, і літні люди: молодим радянський вождь байдужий, а найгірше до нього ставляться люди середнього віку і благополучне населення великих міст, наприклад москвичі.

Ще більш показовими є відповіді на запитання про ставлення до встановлення пам'ятника Сталіну: у 2010 р цю ідею схвалювали 24%, а в 2015 р - уже 37%. Найбільш негативно до можливого встановлення пам'ятника відносяться москвичі - проти кожен другий житель Москви.

Всенародної любові до генералісимусу немає, але він сприймається як найбільш прийнятна в нинішній ситуації фігура, : росіяни як і раніше готові йти на конфлікт із зовнішнім світом і бачать навколо себе ворогів.

Донецька обласна громадська правозахисна організація «Повага» щойно отримала повідомлення про те, що під час останніх обстрілів м. Дебальцеве Донецької області в лютому 2015 р. загинув Польський Володимир Васильович.

Польський Володимир Васильович – один із засновників Донецької обласної громадської правозахисної організації «Повага» та Дебальцівської групи Донецької обласної громадської правозахисної організації «Повага», член Ради організацій, починаючи з 2005 р. Був одним з ініціаторів створення Центру медіації та відновного правосуддя.

До виходу на пенсію в серпні 2014 р. Польський Володимир Васильович працював учителем фізики та інформатики в ЗОШ № 5 м. Дебальцеве. Він був не просто вчителем – він був Людиною і Педагогом з великої літери. Його учні, друзі, колеги будуть завжди пам’ятати його чуйність, поважне і дбайливе ставлення до людей, його мудрість і великий життєвий досвід, блискуче відчуття гумору.

Донецька обласна громадська правозахисна організація «Повага» та Дебальцівська група Донецької обласної громадської правозахисної організації «Повага» висловлюють своє співчуття близьким та рідним Польського Володимира Васильовича – нашого колеги і друга.

Від імені ГПО «Повага» та ДГ ГПО «Повага»,

співголова Валерій Гогін