MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Бюлетень "Права Людини", 2015, #20

Конституція і права людини
Пропозиції стосовно внесення змін до засад Конституційного ладу України Аморальне прикриття мораллю Вибори
Диявол носить Grechku – не «Чернігівське» Впровадження норм європейського права
Зізнання «по-харківськи». Європейський Суд зафіксував ще один випадок катування у міліцейському відділку на Харківщині та призначив компенсацію Протистояння Держави та Здорового глузду – перемогу у Європейському Суді з прав людини відзначає літній доктор наук Право на свободу та особисту недоторканність
У Харкові продовжується «військкоматівське сафарі» Свобода мирних зібрань
Мирні зібрання в Україні найчастіше забороняють на Харківщині Про події в Єревані Армія
Рекомендації щодо системної правової допомоги учасникам АТО Практика правозахисту
Виїзний прийом ХПГ для вимушених переселенців в Ізюмі Погляд
На Донбасі гуманітарна катастрофа

Конституція і права людини

Пропозиції стосовно внесення змін до засад Конституційного ладу України

Загальні аспекти формування логіки змін

З методологічної точки зору, формування концепції оновлення Конституції України мало б виходити з того, що чинний Основний Закон був і все ще залишається законом «матеріального», а не процесуального типу, тобто орієнтується не стільки на український поступ, творчість і свободу громадянського суспільства, скільки на порядок, захищеність і стабільність Української держави, фіксацію існуючого status quo. Фактично тут йдеться (мало б йтися) про зміну пріоритетів: від порядку і стабільності – до прискореного просування вперед на основі не планових директив, а свободи, ринку, можливостей глобалізації та інформаційного суспільства.

На жаль, Україні бракує глибокого усвідомлення того, в чому полягає зміст і функціональне призначення органічного конституціоналізму. Йдеться перш за все не про окремі норми чи інститути, а про визначення стратегічної мети Основного Закону. Більшість українських політиків і юристів все ще оперують означеннями конституції з радянського державного права. Такий підхід є хибним, як і радянський конституціоналізм загалом. Зміст сучасного євроатлантичного конституціоналізму просякнутий духом соціальної динаміки.

У структурному сенсі це проявляється в тому, що конституція є головним нормативним чинником встановлення і підтримання горизонтальних (ринкових) взаємин, гарантом свободи індивіда і громадянського суспільства в цілому, правовим засобом прискорення більшості соціальних трансакцій. І лише по тому вона може сприйматися як інструкція для держапарату, засіб забезпечення сталості державного ладу. З погляду внутрішньої логіки та головного призначення, органічний конституціоналізм – це свобода, яка передує демократії: стан, за яким провідною вважається не демократія, а свобода. Свобода пропозиції і попиту створює ринок, на якому демократія є важливим політичним сегментом. Головним в цій системі взаємин є те, що ринок, а не демократія уможливлює той якісний прорив у соціальній динаміці, який прийнято пов’язувати з верховенством права. Мета конституції – не що, а як. Її завдання – не матеріального, а процесуального змісту. Конституції функціонують для того, щоб активно діяли люди і інститути. Тобто взаємодія людей і інститутів здійснюється за підтримки конституції у найбільш ефективний спосіб. Швидкість, рівний доступ суб’єктів до всіх існуючих ринків призводить до активізації взаємодій між всіма суспільними структурами. Органічний конституціоналізм забезпечує правовий лад, який мінімізує обмеження бізнесових ініціатив включно з допустимою відмовою від більшості дозвільних сертифікатів. Головне тут – юридична рівність можливостей, доступ до шансів і зваб, максимальне спрощення, скорочення і прискорення соціальних трансакцій. Владна ієрархія при цьому не скасовується, але ніби відступає на другий (службовий) план. Тобто справжній конституціоналізм робить «тіньовими» інститути влади, а не ринку. Оскільки демократія є частиною ринку, конституціоналізм уможливлює істотне прискорення також і більшості демократичних процесів.

Органічний конституціоналізм – це наслідок і умова будь-якого прогресуючого суспільства. У конституціоналізмі свобода передує демократії, а не є її продуктом. Свобода тут – це генетична умова, а не наслідок народоправства. Ефективна демократія може існувати лише в середовищі вільних і рівноправних суб’єктів. Демократія ж має можливість суттєво обмежити або навіть скасувати свободу. Через це в органічному конституціоналізмі свобода, а не демократія вважається пріоритетним об’єктом.

Крім того, соціальний поступ (прогрес) – це не зовсім те, що підпорядковується керованим політичним (і демократичним) процедурам. Мірилом людського успіху є поступ, демократії ж належить скромніша роль. Демократія працює на основі вибору більшості, а суспільний поступ здійснюється на основі толерантного співіснування величезної кількості конкуруючих стратегій і тактик. Закономірно, що етика поступу, виправдання соціальної (бізнесової, культурної, творчої) варіативності становить етичне обґрунтування сучасного конституціоналізму.

Поступ втілює в собі вільний політичний, економічний і культурний розвиток. Його ефективність визначає кількість, темп і амплітуда більшості здійснюваних в суспільстві обмінів і трансакцій. Головний гарант ринку – органічна конституція, основною метою якої є забезпечення свободи як критичної умови соціальної творчості та прогресу. У цьому контексті логічним є сприйняття конституціоналізму як верховенства безособових правил гри – права.

Таким чином, органічний конституціоналізм постає перед нами як верховенство вільної стратегії людського життя. Що ж стосується принципу законності як вимоги суворого дотримання вироблених парламентом правил, то він становить важливий принцип демократії, проте залишається лише допоміжним атрибутом конституціоналізму. Законності і порядку в конституціоналізмі відводиться відповідальне, але не головне місце.

Преамбула

У прикінцеву частину Преамбули пропонується помістити тезу (абзац) приблизно такого змісту: «…усвідомлюючи себе частиною європейської спільноти і поділяючи її основні цінності, проголошуємо свою відданість ідеалам свободи, демократії та прав людини…» Крім того, варто було б змінити початок Преамбули таким словосполученням: «Ми, Український народ – громадяни України всіх національностей…». Очевидно, що все це матиме сенс лише тоді, якщо оновлену Конституцію України буде затверджено референдумом (останнє мало б надати Конституції моральної сили і зменшило кількість політичних спекуляцій). Загалом, Преамбула може бути поданою у такій редакції:

 

«Ми, Український народ – громадяни України всіх національностей,

виражаючи свою суверенну волю,

спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого народом права на самовизначення,

усвідомлюючи себе частиною європейської спільноти і поділяючи її основні цінності,

піклуючись про життя, свободу і процвітання нинішніх та прийдешніх поколінь,

бажаючи підпорядкувати державну владу інтересам особи, а державу в цілому – інтересам суспільного загалу,

приймаємо цю Конституції – Основний Закон України».

 

Подібний підхід має свідчити про основні позиції в доктрині українського конституціоналізму: а) політична свобода, самовизначення Українського народу у формі незалежної суверенної держави; б) орієнтація на головні європейські цінності (свобода; вільне переміщення людей, товарів, капіталу і послуг; демократія; права людини); сприйняття Основного Закону в якості юридичного обмеження живої, уособленої в людях політичної влади.

Концепцією має передбачатися новий суб’єкт ухвалення Основного Закону – Український народ. У свою чергу, Український народ не може нести колективну відповідальність перед Богом або власною совістю, оскільки подібний тип стосунків є персоніфікованим. Не всі громадяни є віруючими, а віруючі належать до різних конфесій. Очевидно, що і совість людини існує лише в індивідуальному форматі.

Політично некоректним було б також вказувати на те, що народ ухвалює Конституцію, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, оскільки такі суб’єкти політики як нація і народ стоять вище будь-яких юридичних самозобов’язань. Народ-суверен не несе відповідальності перед будь-якими прийнятими раніше юридичними актами, політичними силами чи обставинами.

Засади конституційного ладу

Виглядає так, що засади конституційного ладу мають становити масштабні юридичні важелі (засади, принципи) досягнення тих цілей і цінностей, про які йдеться у Преамбулі Конституції України. Такими важелями мали б бути: у політиці – ліберальна демократія; в економіці – ринок, гарантії власності і свобода договору; у приватній сфері – непорушність людської гідності, особисті права і свободи людини. Крім того, в засадах конституційного ладу має бути лаконічно, але ґрунтовно роз’яснено зміст принципу верховенства права, а також наголошено на особливому значенні свободи слова (в широкому розумінні цього поняття). Враховуючи те, що Україна прагне стати членом Євросоюзу, засади конституційного ладу мають передбачати також закріплення принципу вільного переміщення в Україні осіб, товарів, послу та капіталу.

Концепція оновлення Конституції має виходити з того, що воля Українського народу є найвищим владним політичним авторитетом, уособленою в живих людях владою в країні. У свою чергу, оновлена Конституція має визначатися в якості найвищої правової (абстрактної) влади в державі. Ухвалюючи Конституцію, народ вважає її гарантом своєї свободи, засобом охорони від небезпечних ризиків, що традиційно походять від держави з її здатністю до примусу і застосування сили. Модернізована Конституція має встановити фундаментальні правила взаємодії Української держави, громадянського суспільства та індивіда.

Концепція має виходити з того, що суверенітет Українського народу є вищим за державний імідж України, з чого витікає необхідність встановлення конституційних обмежень стосовно держави. Оновлена Конституція має стати гарантом громадянської свободи, тобто стояти вище за функціонально необхідний, але обмежений у своїх можливостях державний порядок. У наукових джерелах даний тип фундаментальних відносин викладено у працях Ф.фон Гаєка («Конституція свободи», «Право, законодавство та свобода»), Д.Ролза («Теорія справедливості», «Політичний лібералізм»), Р.Дворкіна («Імперія права», «Закон свободи»), Р.Нозіка («Анархія, держава та утопія»), Дж. Б’юкенена («Конституція економічної політики», «Розрахунок злагоди»), Б.Таманаги («Верховенство права»), Г.Кельзена («Функція конституції») та ін.

Стан свободи Українського народу має становити головну мету оновленої Конституції. У свою чергу, громадянський мир, захищеність і безпека мають залишатися головними пріоритетами Української держави. Цілі Української держави слід підпорядкувати свободі народу як стратегічній меті Конституції України. Можливість вільно чинити власною долею має стати головним наслідком свободи народу для кожного українського громадянина. У свою чергу, вимога діяти в межах чітко окреслених Конституцією і законами повноважень має стати головним наслідком свободи народу для кожної посадової та службової особи Української держави.

Держава повинна визначатися в Концепції в якості джерела сили, гаранта панування Основного Закону. Для того, щоб сила держави була ефективною, вона має спиратися на демократію, бути легітимною. Тобто концепція оновлення Конституції має передбачати норму про те, що діяти виключно в межах окреслених Конституцією і законами повноважень є головним наслідком свободи народу для кожної посадової та службової особи. Даний підхід є менш радикальним, ніж закріплений в частині другій статті 19 чинної Конституції (повна заборона дискреційних повноважень). Проте чинна формула практично не залишає жодного простору для політичного маневру лідерів країни. Як показує досвід, повна заборона дискреційних повноважень має стосуватися лише посадових осіб Збройних Сил України, інших військових і воєнізованих формувань, а також адміністративних органів і посадових осіб в системі охорони правопорядку.

Що ж стосується економічної складової концепції в контексті засад конституційного ладу, то вона повинна була б виходити із визнання України в якості держави з вільною ринковою економікою. Це означає, що економічна свобода не може  бути ніким скасованою. Її здійснення має підлягати обмеженням лише у випадках, передбачених Конституцією. Законна підприємницька ініціатива також повинна усіляко стимулюватися державою. Конституція має гарантувати свободу договору у найширшому розумінні цього цивілістичного поняття. При цьому розмір державних і місцевих податків і зборів не повинен становити загрозу економічній свободі. Торгівлю необхідно проголосити вільною, а внутрішні та іноземні інвестиції – заохочувати на конституційному рівні.

У свою чергу, політичний блок засад конституційного ладу мав би виходити з того, що право визначати і змінювати основи (а не лад в цілому) конституційного ладу в Україні має належати народу і не може бути узурповане державою, її органами і посадовими особами. При цьому народ може здійснювати свою владу як безпосередньо, так і через представницькі органи державної влади (органи самоврядування та органи влади Автономної республіки Крим згадувати в цьому контексті недоречно, адже інтереси місцевих громад співпадають з інтересами держави хіба що тільки на папері).

Якщо свободі Українського народу виникає загроза, народний спротив цьому має визнаватися Конституцією легітимним. Формою народного спротиву найчастіше є масові мітинги, демонстрації, референдуми за народною ініціативою, а також демократичні повстання. Як вже зазначалося вище, влада Українського народу може здійснюватися або безпосередньо (референдум, плебісцит, вибори), або через органи державної влади. Не слід вважати каналом народоправства органи місцевого самоврядування, які відображають волю місцевих громад, а не Українського народу в цілому. Тобто концепція змін має стояти на платформі визнання цілісності волі і влади народу, яка не подрібнюється на самоврядні розгалуження і канали.

Що ж стосується права народу на демократичне повстання, то воно є класичним елементом конституційної культури. Так, стаття 20 Основного Закону ФРН (1949) передбачає право громадян вчиняти спротив будь-кому, хто наважиться посягнути на демократичний лад країни, якщо інші засоби неможливо буде використати. Стаття 23 Конституції Чехії (1992) стверджує, що громадяни мають право чинити опір посяганням на демократичні принципи прав людини і основоположних свобод, якщо діяльність конституційних органів чи застосування правових засобів стануть неможливими. Стаття 120 Конституції Греції (1975) зобов’язує громадян вчиняти спротив будь-яким спробам відмінити конституцію насильницькими засобами. Стаття 32 Конституції Словаччини (1991) проголошує, що у разі, якщо діяльність конституційних органів або застосування правових норм зробиться неможливим, кожен громадянин має право вчиняти спротив всім, хто наважиться посягнути на демократичне функціонування прав людини і основоположних свобод. Аналогічне право передбачається статтею 54 Конституції Естонії (1992), статтею 3 Конституції Литви (1992) тощо.

Оцінюючи ставлення Концепції до принципу верховенства права, слід визнати, що його проголошення в чинному Основному Законі недостатньо. Концепція має запропонувати механізм втілення даного принципу в життя. Зокрема, тут може йтися про закріплення  правила, згідно з яким судова влада має керуватися волею народу лише при умові, що вона виражена у формі закону. При цьому можна було б визнати, що законодавча і виконавча гілки влади в Україні є насправді не стільки розділеними, скільки автономними одна від одної. Поняття автономії є слабшим від поняття незалежності, проте воно краще відповідає суті справи. Відомо також, що повне розділення влад є типовим для президентських республік на зразок США. Що ж стосується української моделі, то вона має бути побудованою за зразком республіки, де гілки влади не є повністю відокремленими.

Лише судова влада має бути максимально незалежною від законодавчої та виконавчої влади. Тобто конструкція судової влади має будуватися таким чином, щоб вона сприймалася не як просте відгалуження державної влади, а як специфічна влада в державі. Саме тому їй мають надаватися підвищені гарантії незалежності. У правовій державі суд є не стільки державним, скільки «наддержавним» органом. Йому ж іноді доводиться судити державу, уникаючи позиції судді у власній справі.

Оскільки в Україні визнається верховенство права, судові рішення мають ухвалюються іменем не держави, а Закону. Позитивним прикладом конституційного регулювання тут є стаття 114 Конституції Молдови (1994), в якій закріплюється здійснення правосуддя іменем Закону. У свою чергу, норми Конституції України мають визнаватися нормами прямої дії також і в тих випадках, коли суди загальної юрисдикції мають справу безпосередньо з конституційним текстом. Тобто існуюче право на звернення до суду для захисту прав і свобод людини безпосередньо на підставі Конституції має бути доповнене правом і обов’язком судів загальної юрисдикції ухвалювати рішення безпосередньо на основі Основного Закону.

З принципу верховенства права випливає те, що держава є юридично відповідальною перед громадянами за свою діяльність. При цьому обов’язком держави має бути не лише гарантування прав людини і основоположних свобод, але й визнання за кожним права судового позову до неї в цілому як суб’єкта права.

Концепція оновлення має закріпити пропозицію щодо закріплення в Конституції правила про те, що всі державні посадові та службові особи зобов’язані служити на користь інтересів Українського народу. Їх повноваження мають визначатися саме в цій якості. Визначення компетенції державних посадових та службових осіб в Україні повинно відповідати принципу служіння Українському народові. Ця норма є важливою як орієнтир для поточного законодавства. Поняття державних посадових осіб є універсальним, воно поєднує в собі як політиків вищого рангу, так і державних посадових осіб у традиційному значенні цього слова. Слуги народу в більшості випадків не відрізняються від інших суб’єктів економіки в плані задоволення своїх інтересів. Тому принцип служіння передбачає, що будь-яке законодавче визначення компетенції посадових осіб повинно орієнтуватися на їх суспільно корисну діяльність. Саме на цій основі громадянам має гарантуватися право судового позову до Української держави в цілому.

Розділ перший чинної Конституції України закріплює правило, за яким «жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова», що є вочевидь невдалим твердженням. Ідеологія – це системно організована сукупність ідей, ідеологію втілює в собі конституція будь-якої країни. Оскільки ж існує конституційна ідеологія, теза про індиферентність держави до ідеології не витримує критики. Замість «заборони» ідеології слід було б закріпити в першому розділі Основного Закону непорушність свободи слова і преси. Сучасна свобода слова – це нині значно більше, ніж тільки одне з суб’єктивних прав людини.

Погоджуючись із тим, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах демократії, політичної та ідеологічної багатоманітності, слід визнати необхідність закріплення в Основному Законі правила, за яким демократичними в Україні визнаватимуться лише ті рішення, які було прийнято без порушення законних процедур. Порушення законної процедури має стати підставою для визнання рішення нечинним.

Як стратегічний обмежувач державної влади, Конституція має наполягати на забороні диктатури (допоки діє Основний Закон), а також передбачати прямі гарантії прав політичних меншин. Рішення, прийняті на основі консенсусу, не повинні скасовуватись волею політичної більшості. Корисним було б закріпити також конституційну норму про те, що для зайняття політичних посад вимога щодо наявності професійної освіти не застосовується.

У західному світі свобода вираження поглядів (свобода слова) є передумовою будь-якої політики і права. Саме тому вона не може бути скасованою або обмеженою парламентом чи загальнонаціональним референдумом. Непорушність свободи вираження поглядів є втіленням оптимальних інформаційних відносин в сучасному суспільстві. Інформація вочевидь має надходити до народу не пізніше, ніж до органів держави. Саме такою є логіка гарантій народного суверенітету. Відтак свобода слова, преси, інформації  в цілому не може бути скасована чи звужена законодавцем. Спочатку має існувати свобода слова, а потім на цій основі формуватися політика і ухвалюватися закони. Тобто свобода слова має тлумачиться в Конституції як перед-політична та перед-правова реальність.

 

24 липня 2015

 

 

 




Аморальне прикриття мораллю

И несогласие ваше нормально.

Только мораль иногда аморальна.

(Ірина Берднікова)

 

Неурядова організація «Центр Громадянських Свобод» звернулася до авторів-розробників проекту нової Конституції України з пропозицією щодо виключення «захисту моралі» як підстави для обмеження прав людини.

У зверненні йдеться, що в проекті розділу 2 нового Основного Закону, а саме в статтях 27 та 32, які закріплюють конституційне право на повагу до приватного та сімейного життя (ст. 27) і право на свободу зібрань та об’єднань (ст. 32), передбачається й цілий ряд правових засад для обмеження цих прав, в тому числі й «захист моралі».

На думку правозахисників, внесення такої підстави є недоцільним та може призвести до непропорційних обмежень прав людини, оскільки містить:

1. Суперечність принципу правової визначеності через різне розуміння, що є «моральним» у різних соціальних груп. Відтак, використання «захисту моралі» як підстави для обмеження прав суперечить одному зі складових принципів верховенства права – правової визначеності.

2. Негативні наслідки для захисту прав меншості, що неприйнятно для демократичного суспільства. Застосування моралі, як норми прямої дії встановлює загрозу для прав меншості, оскільки передбачає надання пріоритету тому, що вважає «моральним» більшість.

«Окрім вище зазначеного, слід вказати також на те, що мінливість і абстрактність даного поняття може бути використана в репресивних цілях, як це часто відбувається в тоталітарних країнах. Адже використання того чи іншого права людини фактично ставиться в залежність від внутрішніх переконань представників держави, що будуть приймати рішення», – наголошують правозахисники.

У зв’язку із цим звертаються до авторів проекту нової Конституції України з пропозицією внести зміни до статей 27 та 32 та виключити «захист моралі» як підставу для обмеження даних прав.




Вибори

Диявол носить Grechku – не «Чернігівське»

А ховається десь у парламентських коридорах. 14 липня Рада схвалила новий закон про вибори, безпомилково обравши з поганого найгірше. Серед фаворитів чергових місцевих перегонів – партія «Об’єднання «Самопоміч», яка спочатку лобіювала свій законопроект, потім глянула, що і коаліційний нічого так, і підтримала незворушний блок владної більшості. Але на осінніх виборах якраз «Самопоміч» ризикує стати донором голосів для інших партій коаліції. Зараз для цього вже є необхідні передумови: голосування 25 жовтня напевно дасть партії вагомий процент, а її конкуренти мають мотив і можливість його присвоїти. Восени 2014 р. «Самопоміч» досягла фантастичного для новачка результату – здобула третє місце в «загальнокомандному заліку» і голоси понад 1, 7 млн. виборців. На дострокових виборах ВР вона стала другою партією в Києві, третьою – в 9 областях, четвертою – ще в 7-ми. Тобто, добрих результатів досягла не лише в західних областях, але й на Київщині, Черкащині, Полтавщині, Дніпропетровщині, Харківщині. Прохідний бар’єр вона не здолала лише в Донецькій області. Ефект новизни, цілком привабливий список кандидатів, вдала реклама та сміливі ідеї забезпечили «Самопомочі» електоральний успіх без створення в областях значних штабних структур. В більшості округів партія була представлена лише символічними уповноваженими особами, а її кандидати балотувались тільки в кожному 6-му окрузі країни. В окружних виборчих комісіях «Самопоміч» взагалі делікатно відзначилась нульовою присутністю. Для формування повноцінних штабів партія не мала необхідних ресурсів, але вражаючий результат 2014-го когось може переконати, що саме так і потрібно працювати під час виборів. Що змінилось за минулий рік? «Самопоміч» має дві сакраментальні новини: високу популярність – соціологічні опитування березня-червня 2015 р. впевнено дають їй друге місце після президентської «Солідарності». А ось інша новина, як і заведено, погана – дієздатних регіональних організацій у «Самопомочі» як не було, так і немає. Місцеві вибори в партії робити нікому. Партійне керівництво місяцями успішно нехтувало розвитком організації, справедливо вирішив, що солідні партії по областях не гасають, всяких фанів до купи не кличуть. Власне процес творення осередків все ж розпочався. Неквапно, але з гідністю. Партійне будівництво в Україні зазвичай явище таке ж дороге і огидне, як комерційна забудова, тільки ще дурнуватіше. Ймовірно, з урахуванням таких недобрих традицій, лідери «Самопомочі» вирішили будуватися так, наче перед ними вічність. Сьогодні процедура утворення її осередку змодельована як аграрний цикл: весною радісно збуджені ентузіасти засівають – проводять установчі збори, передають їх протокол до вищого керівництва, а місяці за 2-3, як пощастить з погодою, наступають жнива. Влітку все дозріває і місцевий вожак летить, мов лелека, на спеціальний семінар до міста Лева, звідки повертається, міцно вхопивши дзьобом ярлик на княжіння в своїй ініціативній групі. Яким чином така група вписується в наше законодавство про партії та вибори – Господь знає. Але такою мудрою системою «Самопоміч», по-перше, будується якісно, по-друге, переживе всіх нас. Не всякий ворог партії доживе до її остаточного формування. Цікаво, що «Самопоміч» навмисно змішує для публіки однойменні громадське об’єднання та політичну партію. Це добре видно на її офіційному сайті: все там перемішано, поруч з інформацією про партійну фракцію «Об’єднання «Самопоміч» ви бачите лінк «Осередки», який виведе на … ініціативні групи та громадські організації «Самопомочі» в областях. Жодного партійного осередку на карті сайту не позначено, що для легальної політичної організації трохи дивно. Не випускаючи з рук мишку, можна навіть приєднатися до громадського об’єднання, яке у всіх текстах сайту легко сплутати з партією – адже скорочені назви у них однакові. Проте вищенаведена тривала аграрно-навчальна процедура абсолютно виключає ситуацію, коли один необережний рух і ви … не тільки батько, але і член партії. «Самопоміч» все ж таки відзначилась в нашій політиці значним новаторством, тому використання нею політтехнології «Стелс» – партія невидима ні для радарів, ні для виборців, зовсім необов’язкове. Звичайно, всупереч В.Ульянову, життя триває і без партійної організації і партійної літератури. Але без кваліфікованої присутності в тих же виборчих комісіях нормального буття партій не буває. Який смисл боротися за голоси людей, якщо нікому захищати результати голосування? Золота для «Самопомочі» осінь 2014 р. вже не повториться, а закляті партнери не проворонять небезпечного конкурента знову. Відсутність в областях професійних команд (за виключенням, можливо, Львова і Києва), здатних захистити на дільницях результат партії, перетворює її на легку здобич. Для українських виборів, особливо місцевих, крадіжка бюлетенів з відмітками за іншу партію (або кандидата) – стара, цілком відпрацьована практика. У великих містах це можуть робити тихо і ввічливо, в селах и містечках – нахабно та відверто. Якщо, звичайно, для партії А.Садового такі нюанси суттєві. Бюлетені у «Самопомочі» можуть вкрасти не через клептоманію, а користі ради. Деякі провладні сили та скороспілі грошовиті проекти не мають рейтингів «Самопомочі», але прагнуть мандатів, число яких прямо пропорційно бюджетам, землям та іншим місцевим принадам. Сотні тисяч людей готові голосувати саме за неї, незалежно від прізвищ її місцевих висуванців, але структури для забезпечення їх вибору немає. Якісь ініціативні групки, подекуди філіали громадської «Самопомочі» – вся ця королівська рать не забезпечить національну кампанію на 30 тисячах дільниць. Очікувано високий електоральний результат робить «Самопоміч» вгодованою жертвою конкурентів насамперед з коаліційного табору, які втратили популярність в очманілому реформаторстві. Закон про місцеві вибори вигідний партіям з високим рейтингом, тобто і «Самопомочі». Більшість виборців попросту не побачать в бюлетені жодного знайомого кандидата, тому будуть орієнтуватися саме на назву партії. В цьому, мабуть, принадність проголосованого Радою закону для більшості парламентських партій. Іншій варіант – засівання округів гречкою новий закон теж практично не обмежує, всупереч твердженням його авторів. Виборчі фонди – безрозмірні, політична реклама наразі не обмежена. Провідні партії коаліції не особливо й приховують, що саме «Самопоміч» для них є головним конкурентом, бо вони претендують на той самий «євромайданівський» електорат. У цих сил місцеві організації теж слабкі, але вони, як мінімум, юридично оформлені і кадрово забезпечені. Втративши в рейтингах, вони натомість набули адміністративних та фінансових можливостей. Партії «Візьми і зроби» якраз саме час потренуватися в організації якщо не регулярної армії власних виборців, то хоча б їх добровольчих батальйонів.



Впровадження норм європейського права

Зізнання «по-харківськи». Європейський Суд зафіксував ще один випадок катування у міліцейському відділку на Харківщині та призначив компенсацію

Сьогодні, 23 липня 2015 року, Європейський суд з прав людини виніс рішення у справі «Серіков проти України», інтереси заявника у якій представляв адвокат Андрій Крістенко. Справу було підтримано Фондом стратегічних справ Харківської правозахисної групи.

Історія, яка стала основою для звернення до Європейського суду з прав людини водночас буденна та жахлива. У травні 2008 року молодого парубка Сергія Серікова на одній з вулиць міста Харкова було затримано правоохоронцями Г. та Б. При обшуці міліціонери знайшли у заявника пакет з наркотичною речовиною.

Замість того, щоб як вимагає Кримінально-процесуальний кодекс України, викликати адвоката для пана Серікова та провести всі необхідні процесуальні кроки, міліціонери вирішили піти більш «легким» шляхом – силоміць доставили заявника до приміщення Харківського міського управління МВД та почали «вибивати» з нього зізнання. За словами Сергія, працівники міліції погрожували йому зґвалтуванням неприроднім шляхом, били по голові та всьому тілу, робили вигляд, що ось-ось застосують до нього табельну зброю. Особливо заявник запам’ятав так зване «палестинське підвішування» - його руки були закуті в наручники за спиною, і у такому безпорадному стані міліціонери піднімали його на висоту 1-1.5 метрів – та скидували на підлогу обличчям долілиць. Катування тривало декілька годин, його інтенсивність була такою, що пан Серіков декілька разів втрачав свідомість, його приводили до тями і знову продовжували знущання.

Як наслідок перенесених катувань, заявник змушений був зізнатися у вчиненні всіх інкримінованих йому злочинів. Міліціонери взяли у нього два пояснення – одне про те, що він дійсно мав при собі наркотики, а друге – про відсутність претензій до співробітників міліції.

У той час, коли її сина катували, мати Сергія не могла знайти собі місця, розшукуючи сина у всіх лікарнях міста та райвідділах міліції. Коли ж нарешті жінка знайшла його, то була шокована – хлопець був весь у синяках, підборіддя розпухло, на руках виднілися сліди від наручників. Викликана у приміщення Харківського міського управління МВД бригада швидкої допомоги після спілкування з міліціонерами «дивом» не побачила жодних пошкоджень на тілі Сергія. Натомість, обстеження, яке провели судово-медичні експерти декілька годинами пізніше, виявило наявність забою голови, синці на тілі та на зап’ястях.

Розслідування скарг родини Серікових на жорстоке поводження, нажаль, не увінчались успіхом – міська прокуратура прийшла до висновку, що міліціонери лише застосували до заявника наручники, і це не виходило за межі прийнятних дій, які перераховані у Законі України «Про міліцію». Заяви про катування, на думку слідчих прокуратури, не підтверджувалися жодними об’єктивними даними. Заявник оскаржив це рішення, справа декілька разів «ходила» на додаткову перевірку, справу відкривали, і одразу закривали, але результат був той самий – ознак злочину у діях правоохоронців не було виявлено.

Не знайшовши захисту своїх прав у місцевих судах, родина Серікових звернулася за допомогою до Центру стратегічного захисту Харківської групи, і у 2009 році скарга була надіслана до Страсбургу. Результат був доволі передбачуваний – Суд знайшов порушення Європейської Конвенції як стосовно факту катування пана Серікова міліціонерами, так і неспроможності держави провести ефективне розслідування за заявами родини Серікових.

Який фінал у цієї історії? Поки відкритий. Заявник отримає 8 тисяч євро у якості компенсації моральної шкоди, Україна – ще одне рішення про порушення нею зобов’язань захисту від катувань та жорстокого поводження. А чи зрозуміють вказівку ЄСПЛ на те, що все ж таки «щось не те у датському королівстві» харківські міліціонери – подивимось.




Протистояння Держави та Здорового глузду – перемогу у Європейському Суді з прав людини відзначає літній доктор наук

16 липня 2015 року у справі літнього доктора технічних наук, професора, академіка Академії гірничих наук, колишнього ректора Криворізького технічного університету Анатолія Георгієвича Темченка, інтереси якого представляла юрист Харківської правозахисної групи Айгуль Муканова, нарешті пролунав фінальний акорд.

Європейський Суд з прав людини визнав, що наша держава у особі відповідних органів державної влади порушила його право на адекватну медичну допомогу в умовах ув’язнення, не забезпечила об’єктивний розгляд численних клопотань про зміну запобіжного заходу, безпідставно утримувала заявника під вартою, а також не надала йому можливості оскаржити таке утримання, оскільки відмовилася розглянути його клопотання про зміну запобіжного заходу, а тому й порушила право на наявність ефективного засобу захисту своїх порушених прав. Також Суд визнав такими, що не відповідають міжнародним стандартам умови утримання та транспортування заявника.

За цими юридичними складними конструкціями міститься історія цинізму та відвертого ігнорування державою прав людини, яка своє життя поклала на те, щоб цю саму державу прославити у світі.

Наукова діяльність Анатолія Георгієвича неодноразово була відзначена Україною – Державною премією в галузі науки і техніки та почесним званням «Заслужений працівник народної освіти України». Заявник був нагороджений знаками Міністерства освіти України «Відмінник освіти України», «За наукові досягнення», «Петра Могили», а також знаками Криворізького міськвиконкому «За заслуги перед містом» другого і третього ступенів, Грамотами Міносвіти України, області, міста, району, був обраний дійсним членом Академії наук України. Він мав дуже багато соціальних зв’язків – колеги, родина, друзі, учні.

Але коли професора звинуватили у тому, що він вчинив замах на отримання хабара, держава «віддячила» літній людині як могла – одразу помістила під варту, повністю проігнорувавши всі національні й міжнародні стандарти про те, що вибір запобіжного заходу повинен бути дуже ретельно обраний серед інших, з урахуванням особи підозрюваного та тяжкості злочину, у вчиненні якого він підозрюється.

Стан здоров’я доктора наук у СІЗО погіршився до такого ступеню,– загострився діабет, з’явилися серйозні проблеми з сердечно-судинною системою,– що юрист ХПГ Айгуль Муканова та родина літнього професора забили на сполох. Держава ж у особі прокуратури, адміністрації СІЗО, судді, у провадженні якого перебувала ця справа, залишалася непохитною – літня людина має знаходитись у СІЗО, а стан її здоров’я не викликає сумнівів – здоровий.

Однак у Європейського Суду, який ніколи і не бачив пана Темченка, лише на підставі медичних документів, які юрист ХПГ надіслав до Страсбургу сумніви з’явилися одразу – ЄСПЛ рекомендував Україні негайно провести обстеження та лікування професора. Та й за виконання цієї недвозначної настанови родина заявника та юрист ХПГ відчайдушно билися з байдужою державою.

Результат з точки зору практики Європейського Суду доволі прогнозований – Суд розглянув справу «Темченко проти України» по суті та зафіксував ряд порушень Конвенції, присудивши професорові компенсацію моральної та матеріальної шкоди. Чи змусить це рішення зробити відповідні висновки безапеляційну у деяких аспектах державу – побачимо.




Право на свободу та особисту недоторканність

У Харкові продовжується «військкоматівське сафарі»

Харків’яни та жителі області знову почали скаржитися на те, що на автовокзалах та у місцях скупчення людей чергують військовослужбовці, які, або самі, або спільно з міліціянтами, «відловлюють» юнаків призовного віку.

Військові блокують пересування людей, вимагають у них документи, а деяких забирають прямо на вулиці і відвозять до військкомату «для уточнення даних». Іноді після такого «уточнення» людина, не потрапляючи додому, прямує до лав Збройних сил України.

У соцмережах масово поширюються фото таких груп, що здійснюють «сафарі» на призовників, описуються ганебні випадки фактичного викрадення людей.

Так, Ірина Б. 28 липня написала:  

«Мій чоловік не прописаний у Харкові, йшов з роботи, з документів мав тільки студентський квиток, адже вранці здавав державний іспит (студент-заочник). Біля «Класу» на Олексіївці підійшли міліціонер з військовим, попросили документ, дізнавшись, що він живе тут, але не прописаний, запросили в машину, нібито проїхати в Дзержинський районний військкомат для приписки. Не всі люди брешуть і очікують брехні від служителів правопорядку, тим більше, що він сам заповнив анкету в нову поліцію, оскільки вірить, що у нас все зміниться, і ми станемо правовою державою… Далі, сказавши що везуть на Полтавський Шлях, 13, привезли на Сортировку, з ним ще 2 людини прихопили, і тепер вони голодні, в якомусь «кубрику» та їх курсанти охороняють. Вранці медкомісія…».

А вже 29 липня відомий харківський журналіст та громадський активіст Дмитро Брук повідомив, що втручання колег у ситуацію змусило військкомат, який вчинив злочин – викрадення і насильницьке утримання людини – з ганьбою програти: чоловік Ірини був відпущений і, за даними Д. Брука, вже перебуває вдома в колі сім’ї.

Тим часом з’явилася інформація про те, що в медкомісіях військкоматів зростає незадоволення лікарів, яких фактично змушують займатися фальсифікацією документів – їх примушують оформлювати «позитивну» медкомісію, тобто, писати «годен» всім, кого на вулицях Харкова викрали працівники військкоматів. І лікарі, розуміючи незаконність таких дій, починають відмовлятися.

«Військкоматівське сафарі на вулицях, яке ми спостерігаємо в рамках 6-ї хвилі мобілізації, остаточно продемонструвало крах існуючої системи і необхідність її реформувати», – впевнена волонтер групи Help Army Тетяна Бідняк. – Те, що воєнкоми сьогодні видають за мобілізацію – ловля людей на вулицях або в транспорті – це ганьба, злочин і попросту саботаж. Тому сумнівів у тому, що цю систему необхідно змінювати, не залишилося».

Фото сайту «057.ua»




Свобода мирних зібрань

Мирні зібрання в Україні найчастіше забороняють на Харківщині

Про це йдеться у дослідженні «Динаміка заборон мирних зібрань судами за позовами органів влади протягом 2009 – 2015 років», проведеному Центром політико-правових реформ. Найчастіше мирні зібрання в Україні забороняють в Одеській та Харківській областях. Саме там була зафіксована найбільша кількість заборон у 2014-2015 роках (22 і 36 заборон відповідно). Як зазначають у Центрі політико-правових реформ, всі заборони мирних зібрань в Одеській області були зафіксовані лише у 2014 році. Це дозволяє сподіватися, що протестні акції на Одещині заборонялися лише у зв’язку з ризиком рецидиву трагічних подій, аналогічних тим, що мали місце в Одесі у травні 2014 року. Проте тенденція до заборони мирних зібрань у Харківській області характерна як для 2014, так і для 2015 років. Хоча в цілому в Україні кількість заборон у 2014 році серйозно впала в порівнянні з 2013 та особливо з 2012 роком. Частково це можна пояснити тим, що у 2014 році Україна втратила фактичний контроль над частиною своєї території. Іншою причиною є високий суспільний резонанс щодо справ про заборону мирних зібрань після Революції гідності, який дав поштовх до лібералізації судової практики щодо цієї категорії справ. Так, за часів президентства Віктора Януковича (2010-2013 роки) суди розглядали в середньому у 2,5 рази більше позовів про заборону мирних зібрань, ніж у 2009 чи у 2014 році. До того ж близько 90% рішень судів у цей період було ухвалено на користь органів влади. На думку експертів, це свідчить не лише про тенденцію до заборони мирних зібрань, але й про суттєву залежність судів від тодішньої виконавчої влади. У 2014 році окружні адміністративні суди розглянули 113 справ про заборону мирних зібрань. У 88 випадках суд прийняв рішення про заборону мирних зібрань, в інших 25 – дозволив їх проводити. Тенденція до зменшення кількості позовів органів влади про заборону мирних зібрань збереглася і у 2015 році. За перше півріччя 2015 року суди першої інстанції розглянули лише 29 позовів про заборону мирних зібрань та задовольнили їх у 15 випадках. Отже, спостерігається значне зменшення відсотку задоволення позовів органів влади. Якщо у 2012 році суди задовольняли 88% таких позовів, то у 2014 вже 78%, а у 2015 – лише 52%. Можливо, колись і в Харківській області зменшиться кількість судових заборон масових зібрань громадян – заборон на вимогу влади.



Про події в Єревані

В рамках здійснення моніторингової місії, яку запропонувала та організувала мережа Будинків прав людини (http://humanrightshouse.org/), представник Харківської правозахисної організації, яка є одним із організаторів та дійсним членом Будинку прав людини в Україні, разом із білоруською колегою Настею Лойко («Вясна») був запрошений на три дні до Єревану з метою вивчення ситуації та дослідження порушень прав людини під час мирної акції протесту на проспекті Баграмяна, а також збору інформації щодо подій, які відбулись в столиці Вірменії 23 червня 2015 року.

Члени спостережної місії від Мережі будинків прав людини мали можливість зустрітись та поспілкуватись з 15 учасниками подій ранку 23 червня. Всі свідчення очевидців були задокументовані та опрацьовані з метою відтворити повну достовірну картину подій ранку 23 серпня, визначити, в чому полягали порушення прав людей, які вийшли на протестну акцію.

На фото вгорі - представники організацій, які входять до мережі Будинків прав людини – Мікаел Даніелян (Вірменія) та Наста Лойко (Білорусь) під час обговорення планів щодо збору інформації про події 23 червня 2015 року в Єревані. Практично біля епіцентру подій, які розгортались вранці 23-го (на розі вул. Московяна та просп. Баграмяна).

Причиною протестних подій у Єревані стало рішення уряду про підвищення на 16% тарифів на електроенергію, які й до цього були немалими, а після запланованого підвищення з 1 серпня 2015 за 1 кіловат електроенергії потрібно було заплатити 48, 78 драм за денним тарифом (це приблизно становить 2 грн. 35 коп.) та 38, 78 за нічним тарифом. В Україні, для прикладу, новий тариф за електроенергію для населення складає 36, 60 грн за перші витрачені в місяць 100 квт та 63 грн за кожні наступні 100 кВт. Тобто за витрачені 300 кВт ел. енергії на місяць за вірменським тарифом слід сплатити суму біля 700 грн, в Україні це коштуватиме 162 грн.

Перша маніфестація розпочалася 19 червня і під час неї було висунуто єдину вимогу – прислухатись до вимог населення та скасувати заплановане зростання тарифів на електроенергію. Три доби мирного стояння та сидіння на площі Свободи жодного результату не принесли, Президент країни та уряд до заклику протестувальників не дослухались і не відреагували, відтак увечері 22 червня на заклик протестуючих зібралась масова маніфестація чисельністю в декілька тисяч учасників (самі учасники цих подій визначали її кількість в межах 5-7 тисяч), яка вирушила ходою до резиденції Президента Вірменії, що знаходиться на вул. Баграмяна, 26.

Від площі Свободи, де попередньо перебували маніфестанти, декілька сот метрів до проспекту Баграмяна, і протестувальники дістались до початку вулиці досить швидко, приблизно о 19.00. Однак через 150 метрів від початку проспекту проспект був заблокований кордоном поліцейських, які перепинили ходу. До протестувальників вийшов заступник начальника поліції Єревану Валерій Осипян. Він пропонував протестувальникам обрати 5-6 осіб з тим, щоб ці представники мали можливість донести до керівництва країни вимоги протестувальників. Однак протестувальники відмовились від такої пропозиції. При цьому мотивом відмови протестувальники висували чіткість та однозначність своєї вимоги щодо скасування тарифів на електроенергію, що не вимагало якихось пояснень.

Поліція, в свою чергу, вважала, що демонстранти вдались до нової форми протесту – мирного маршу, про що не було оголошено заздалегідь, відтак, поліція вважала подібні дії протестувальників незаконними (на відміну від мирного мітингу на площі Республіки) і робила про це оголошення неодноразово.

Демонстранти, не чинячи жодного опору, вирішили залишитись на проспекті Баграмяна і влаштували сидячий страйк, продовжуючи наполягати на виконанні своєї єдиної неполітичної вимоги. Слід відзначити, що за свідченнями опитаних учасників подій, вони передбачали й очікували розгону цієї маніфестації правоохоронцями. Це підтверджувалось і стягнутими значними силами правоохонців, і регулярним нагадуванням про незаконність акції та пропозиціями розійтись, які повторював Валерій Осипян, і присутністю готового до застосування купленого на пропозицію та на кошти, як стверджують, ОБСЄ гуманного засобу безконтактного розгону демонстрантів – водомету.

О 5 ранку поліцейські вишикувались у шеренги та взяли до рук захисні щити, а після того, як було заведено двигун водомету, стало зрозуміло, що скоро розпочнеться розгін маніфестантів.

Маніфестанти, кількість яких на цей час становила від 300 до 500 учасників, згуртувалась на проспекті Баграмяна, люди сиділи, утворюючи тісне коло, для протистояння тому, щоб маніфестантів забирала поліція, вони взялись під руки. Приблизно о 5.20 запрацював водомет, спершу 2-3 струмені води були під незначним напором, але наступні атаки водою були вже з такою силою струменю, яка не дозволяла людям залишатись на місці – потужна сила води просто зносила людей. Тактика правоохоронців при цьому була наступною – після перших 3-5 ударів в передні (ближні до поліцейських) шеренги протестувальників водомет припиняв працювати, і в цей час поліцейські підбігали до протестувальників і висмикували декілька осіб, яких за руки й ноги відносили швидко на декілька метрів, або відразу несли до поліцейських машин. При цьому людей, які не чинили жодного опору, як свідчать всі опитані нами очевидці подій, більша частина з яких також була затримана й доправлена до поліцейського відділку, били руками або ногами, тягнули асфальтною вулицею, псуючи одяг, хоч затримання саме в такій жорсткій формі не мало жодних підстав для виправдання.

Окремо очевидці наголошували на діях осіб, які не мали поліцейської форми, але діяли як поліцейські (опитані свідки подій називали таких осіб «цивільними поліцейськими» - це могли бути, за нашою оцінкою, оперуповноважені, але питання щодо правомірності застосування співробітників кримінальної поліції проти мирних протестувальників виглядає непропорційним і порушує питання про правомірність використання цих правоохоронців для затримання маніфестантів), частина з цих осіб на момент початку атаки на демонстрантів надягнула на рукави сорочок пов’язки з надписом “Police”.

Через 10-15 хвилин після початку атаки із застосуванням водомету на проспекті протестувальників вже не було, люди розбіглися, частина з них опинилась на площі Свободи, на сходах оперного театру, інші, переслідувані поліцейськими, розбігались бічними вулицями, намагаючись потрапити в безпечне місце (слід звернути увагу на те, що поліцейські в цьому випадку були джерелом насильства і ніхто з демонстрантів навіть не припускав можливості звертатись до поліції за захистом своїх прав, зокрема, знайти порятунок чи захист від насильства – Відтак, поліція підтвердила, що не заслуговує на визначення правоохоронного інституту, який забезпечує дотримання прав людини).

В той же час відбувалось затримання осіб, яких доставляли до поліцейських дільниць в Єревані. Всього за загальними підрахунками було затримано 237 осіб, які перебували в дільницях різний час - з 6 ранку інколи майже до 17.00. При цьому, як постає зі свідчень затриманих, поліцейські в дільницях поводились достатньо коректно, хоч і не могли пояснити припровадженим особам причини їхнього приводу та, відповідно, визначити їхній статус – обвинувачених, свідків. Поліцейські реєстрували та опитували осіб, чекаючи на якісь подальші вказівки або розпорядження щодо того, як поводитись із затриманими особами, і це свідчить про те, що рішення про те, затримувати чи ні осіб, визначення статусу цих осіб (підозрюваний-свідок), здійснювалось не на підставі закону, виключно на підставі політичних міркувань.

Зустрічі з учасниками маніфестації, яких було розігнано або затримано 23 червня, відбувались в організації, яка є засновником і учасником Будинку прав людини в Єревані. Фото вгорі зроблене під час бесіди з громадянським активістом Артаком Геворгяном (на фото), який був затриманий вранці 23 червня. Під час перебування в поліції Артак сперечався зі слідчим щодо статті, за якою його можуть притягнути до відповідальності. Сам Артак запитував у слідчого, на скільки його затримали: до 3 годин, чи до 72 годин (що визначається процесуальним статусом затриманого). У відповідь чув: «Почекай, ми самі не знаємо… ». Замість дозволених законом трьох годин Артак був затриманий на 12 годин.

Дізнавшись про ранковий розгін з водометом та затриманням декількох сотень маніфестантів, на проспект Баграмяна 23 червня вийшли вже декілька тисяч людей, які вимагали звільнення затриманих протестувальників.

Слід визнати, що органи влади Вірменії погодились на цю вимогу і до 18.00 з усіх поліцейських відділків були звільнені всі затримані вранці маніфестанти.

З огляду на описані учасниками подій факти, слід звернути увагу на наступні важливі моменти та висловити такі рекомендації:

Супротив та застосування сили проти поліції.

За свідченням всіх опитаних маніфестантів, вони не спостерігали жодного випадку застосування сили або протидії по відношенню до правоохоронців. Мені вдалось зафіксувати лише два епізоди «протидії» з боку маніфестантів – це вживання лайливих слів по відношенню до поліцейських у відповідь на їхню грубу лайку, та кинута порожня пластикова пляшка з-під води.

Маніфестанти продемонстрували найкращий рівень несилового протистояння, тому будь-яке застосування сили по відношенню до них можна вважати непропорційним. При подібних акціях має також бути постійний контакт між правоохоронцями та маніфестантами з метою уникати будь-яких провокацій та можливих силових протистоянь. 22-23 червня маніфестанти відмовлялись в силу різних причин від переговорів у складі групи представників з представниками органів влади.

Робота поліції має бути прозорою та підзвітною. За результатами проведення розгону 23 червня має бути здійснене розслідування дій поліцейських і результати такого розслідування мають бути оприлюднені.

Поліцейські повинні бути з ідентифікаторами (мати номери на шоломах, на спецодязі), з тим, щоб була можливість персонально визначати тих, хто діяв неправомірно.

Важливим стримуючим фактором є присутність незалежних спостерігачів з різних місій, в тому числі міжнародних (в цьому випадку активне залучення мережі будинків прав людини та готовність надалі моніторити ситуацію є дуже актуальною).

Використання поліцейських в цивільному одязі.

Це питання вимагає окремого дослідження. Звичайною є практика, коли оперативні працівники правоохоронних органів (а в даному випадку йшлось саме про них) під час виконання своїх службових обов’язків носять цивільний одяг. Вони наділені правом затримувати осіб, які вчиняють правопорушення, однак залишається відкритим питання щодо правомірності використання саме цієї категорії правоохоронців проти осіб, які не вчиняли жодних правопорушень, своєю поведінкою продемонстрували найвищий рівень несилового і толерантного мирного протистояння.

Однією з висунутих поліцією маніфестантам претензій було те, що вони замість мирного зібрання (яке мало відбуватись у визначеному місці, на площі Свободи) вдалися до мирної ходи, про яку не було заявлено попередньо. Окрім того, маніфестанти, на думку поліцейських, порушували права інших осіб, зокрема через порушення громадського порядку в місці проведення маніфестації. Слід зауважити, що місце подій знаходиться в адміністративному кварталі міста, де немає будинків, в яких би проживали жителі міста, відтак, завдавати незручності своєю маніфестацією протестувальники не могли.

Насильство по відношенню до журналістів

Події цього ранку в он-лайн режимі висвітлювали Радіо «Свобода», сайт «1 IN»., «А1+.am». Тому щось «ховати» було марно, і тим більш нелогічними виглядають описані нижче події.

Після того, як маніфестантів, що відступили з проспекту Баграмяна, практично не залишилось на площі Свободи, заступник начальника поліції Вірменії Лєвон Єранусян, за свідченням одного із опитаних нами журналістів, відібрав у одного із операторів відеокамеру, кинув її на асфальт і розбив, а також віддав наказ затримувати журналістів. Свідок цього інциденту, професійний журналіст, зафіксував цей епізод на свою камеру, намагався залишити площу, але був затриманий і в нього було вилучено відзняті відео та фотоматеріали. Ось як описав процес свого затримання цей журналіст:

«По дороге я попытался вынуть карту памяти из камеры, снял ее и положил в карман, однако сопровождавшие меня полицейские заметили это движение. В комнате, куда меня привели, был замначальника полиции Армении генерал Унан Погосян. Я стоял минут 5-10 среди комнаты в сопровождении конвоя. Погосян сказал, обращаясь ко мне: «Доигрался.., наконец». Приказал отнять камеру, камеру отобрали. «Снимите карту памяти, и камеру верните ему». Полицейские нашли карту памяти, которая находилась в одном из карманов брюк, поскольку они заметили, когда я вынул ее из камеры. Сказали мне: «Беги отсюда». Я пытался отстоять свои права, ссылался на закон, жаловался, что мне препятствовали работать как журналисту. Погосян сказал: «Придешь, возьмешь обратно карту со стертой информацией в полиции».

Потом отвернулся от меня. Когда он снова повернулся, я спросил «А где я смогу взять карту?» – «Какую карту?» «Ту, которую вы отняли», «Что ты говоришь, никто у тебя ничего не отнимал». Я ушел. Это было 23 июня около 6.30.»

1 липня, на час, коли відбулась наша з ним розмова, цей журналіст так і не отримав жодної інформації про вилучену в нього поліцейськими вранці 23 червня карту пам’яті до фотокамери. На верхньому фото саме та фотокамера, з якої була вилучена карта пам’яті.

Журналісти мають право на заняття професійною діяльністю. І в подібних ситуаціях вони повинні мати змогу оскаржувати дії поліції і важливим з огляду на це є формування мережі професійних адвокатів, які будуть спеціалізуватись на медійному праві. За результатами цих подій в разі неналежного розслідування фактів порушення прав журналістів є перспективи проведення стратегічної справи через звернення до Європейського суду з прав людини.




Армія

Рекомендації щодо системної правової допомоги учасникам АТО

На теперішній час постає нагальною потреба правового захисту учасників АТО та їх сімей. Вони мають право на відповідні пільги з боку держави, що встановлені останніми змінами до чинного законодавства. Але, на жаль, поки учасники АТО бережуть нашу країну від ворогів, держава не надто переймається вирішенням правових проблем військовослужбовців. Тому за справу взялося громадянське суспільство.

Нещодавно у Києві відбувся круглий стіл на тему: «Створення мережі безоплатної правової допомоги військовослужбовцям, які беруть/брали участь в АТО та членам їх сімей», організований ВБО «Українська фундація правової допомоги» спільно з Координаційним центром з надання правової допомоги Міністерства юстиції України та Мережею центрів правової інформації та консультацій за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» у рамках проекту «Створення мережі безоплатної правової допомоги особам, які беруть/брали участь в АТО та членам їх сімей».

У заході взяли участь представники Київської міської державної адміністрації, ГО «Київська міська спілка ветеранів АТО», Української фундації правової допомоги та її Громадської приймальні, служби України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції, міськрайонної ГО «Чугуївська правозахисна група», Чернігівського громадського комітету захисту прав людини, Херсонського обласного фонду милосердя та здоров’я, Білоцерківської міської ГО «Правова єдність», Всеукраїнського благодійного фонду «Горєніє», Громадської організації «Об’єднання адвокатів, що надають БПД», Чернігівської міської молодіжної громадської організації «М’АРТ», Української Гельсінської спілки з прав людини, Міжнародного фонду «Відродження», Асоціації правників України, Американської асоціації юристів «Ініціатива з верховенства права» які надають допомогу із вказаного питання.

Учасники висловили занепокоєння ситуацією, що складається у зв’язку із неможливістю реалізації права осіб, які брали/беруть участь в АТО та зауважили на необхідності створення умов для якісного та своєчасного захисту прав та законних інтересів.

Представники неурядових організацій констатували, що сьогодні однією з основних потреб людей, які потрапили у зону ризику у зв’язку із проведенням АТО, є потреба у професійній та оперативній юридичній консультації. За оцінками експертів кількість людей, які потребуватимуть юридичної підтримки у найближчий час збільшуватиметься, при цьому спектр проблем та питань, які необхідно вирішити буде розширюватись: отримання статусу учасника АТО та УБД, соціальних гарантій, збереження робочого місця та виплата заробітної плати мобілізованому, надання земельних ділянок учасникам АТО, звільнення з військової служби, мобілізація/демобілізація, допомога полоненим (що робити, коли особа потрапила у полон, куди звертатись, як визволити) та інші питання.

Очевидним є те, що кількість щоденних запитів зростає, кваліфікація кадрів у наданні волонтерської правової допомоги недостатня, враховуючи також те, що на волонтерські організації щодня покладається велика кількість обов’язків не пов’язаних із правовою допомогою та юридичним супроводом, а юридичні компанії не мають можливості надавати таку допомогу систематично.

На реалізацію потреб у правовій допомозі, відповідно до змін, внесених до закону України «Про безоплатну правову допомогу» законом України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року, починаючи з 1 липня 2015 року, держава планує забезпечити надання безоплатної вторинної правової допомоги. Право на таку допомогу матимуть ветерани війни та особи, на яких поширюється дія закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (учасники бойових дій, інваліди та учасники війни), а також особи, які мають особливі заслуги та особливі трудові заслуги перед Батьківщиною. Однак, загальновідомо, що більшість реальних учасників бойових дій на Сході України не мають такого статусу, що фактично унеможливлює їхнє право на отримання БВПД на особливих умовах.

Варто зазначити, що в умовах нестачі системної правової допомоги особи, які беруть/брали участь в АТО, не завжди знають куди і як звернутись за юридичною допомогою для отримання статусу та вирішенні тих чи інших питань пов’язаних із АТО постає питання створення системної дієвої бази для ефективної оптимізації напрацьованих результатів вже існуючих ініціатив.

Учасники круглого столу також звернули увагу на питання незадовільного соціального забезпечення: компенсації, покращення житлових умов, отримання земельної ділянки (окрім виділення матеріальної допомоги учасникам АТО). І причиною цього не є те, що не виділені кошти, земельні ділянки квартири та ін., а причиною цього є відсутність чітких механізмів та процедур імплементації прийнятих законодавчих актів, направлених на забезпечення прав та законних інтересів осіб, які брали/беруть участь в АТО.

Підсумком проведеного круглого столу стали такі рекомендації, узагальнені Українською фундацією правової допомоги:

1. До Міністерства оборони України як органу, що є головним у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та реалізації державної політики зокрема з питань національної безпеки у сфері оборони і військового будівництва, з клопотанням:
1) підготувати зміни до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551 щодо можливості одночасно отримувати статус учасника бойових дій та інвалідів війни;
2) підготувати зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 № 413 «Про затвердження Порядку надання статусу учасника бойових дій особам, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення», якими затвердити типові форми для довідки про безпосередню участь особи в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України та довідки про безпосередню участь особи в антитерористичній операції;
3) створити міжвідомчу робочу групу за участю громадськості для запровадження візитів до військових частин з метою моніторингу військових правопорушень.

2. До Міністерства соціальної політики України як органу, що є головним у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної політики зокрема у сферах соціального захисту, соціального обслуговування населення, волонтерської діяльності з проханням:
1) підготувати зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 № 413 «Про затвердження Порядку надання статусу учасника бойових дій особам, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення»,якими передбачити можливість, за потреби, утворювати міжвідомчі комісії при місцевих державних адміністраціях з метою пришвидшення процесу збору та розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій;
2) внести зміни до державних гарантій від для військовослужбовців, який не переглядали протягом останніх 25 років;
3) підготувати пропозиції щодо створення державної програми соціальної реабілітації для учасників АТО та членів їх сімей.

3. До Міністерства регіонального розвитку регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України як органу, що є головним у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує зокрема державну регіональну політику, державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування, житлово-комунального господарства, у сфері інформатизації, електронного урядування, формування і використання національних електронних інформаційних ресурсів, розвитку інформаційного суспільства, у сфері земельних відносин, землеустрою, охорони земель (крім використання та охорони земель сільськогосподарського призначення), а також з питань Державного земельного кадастру і з питань відновлення Донецької та Луганської областей (Донбасу) із проханням:
1) спільно з Мінсоцполітики та іншими заінтересованими центральними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування розробити зміни до чинного законодавства з метою передбачити можливість вибору учасника бойових дій між отриманням земельної ділянки та можливістю отримання грошової компенсації за неї;
2) підготувати зміни до Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» від 28 грудня 2014 року № 80 – VIII, з метою виділення додаткових коштів на будівництво соціального житла для осіб, які брали/беруть участь в АТО, та членам сімей осіб, загиблих під час АТО;
3) рекомендувати місцевим державним адміністраціям та виконавчим органам місцевих рад внести до переліку адміністративних послуг, що надаються через центри надання адміністративних послуг, послуги щодо безоплатної правової допомоги.

4. До Міністерства охорони здоров’я України як органу, що здійснює формування та забезпечує реалізацію державної політики у сфері охорони здоров’я, з проханням:
1) розробити проект Положення та затвердити наказом Міністерства охорони здоров’я щодо необхідності створення у всіх медичних закладах «єдиного вікна» для обслуговування учасників АТО, та передбачити що усі учасники АТО, після повернення додому, повинні проходити обстеження під супроводом сімейних лікарів. Сімейний лікар відповідатиме за лікування та направлення дітей та членів сім’ї учасника АТО на оздоровлення;
2) провести інвентаризацію та аудит реабілітаційних (психологічних, оздоровчих, протезно-ортопедичних та інших потужностей та ресурсів України), які можуть надавати допомогу учасникам АТО на різних рівнях, визначити їх потужності та можливості;
3) посилити вимоги щодо кадрової підготовки спеціалістів-реабілітологів. З метою консолідації зусиль та ресурсів, які має держава, аби надати допомогу учасникам АТО.

5. До громадського сектору як системи неурядових громадських організацій, що є рушієм розбудови громадянського суспільства, з проханням:
1) спільно з органами державної влади, органами місцевого самоврядування та засобами масової інформації постійно проводити інформаційні компанії з метою роз’яснення прав та соціальних гарантій, а також механізму їх реалізації, особам, які брали/беруть участь в АТО, та членам їх сім’ї;
2) започаткувати та вести облік мобілізованих осіб, які з військкомату вирушають у зону проведення АТО, з метою моніторингу надання кожному з них статусу учасника бойових дій;
3) вести статистику осіб, які беруть/брали участь в АТО, яким необхідна не лише юридична допомога, а і психологічна, а також допомога у працевлаштуванні, протезуванні, реабілітації та ін.;
4) виробити чіткий механізм взаємодії між волонтерами, громадськими організаціями, психологами, юристами у наданні вичерпної інформації щодо можливості отримання допомоги особою, яка брала/бере участь в АТО, з тих чи інших питань.

У ході проведення заходу його учасники дійшли висновку щодо необхідності об’єднання зусиль органів державної влади, юридичного середовища, громадських організацій, осіб які брали участь в АТО, з метою вироблення механізму надання кваліфікованої правової допомоги особам, які беруть/брали участь у антитерористичній операції та членам їх сімей.




Практика правозахисту

Виїзний прийом ХПГ для вимушених переселенців в Ізюмі

В місті Ізюмі Харківської області в приміщенні волонтерської організації «Станція Харків», яка опікується вимушеними переселенцями з зони збройного конфлікту, 16 липня 2015 року в рамках акції «Захист прав внутрішньо переміщених осіб в Україні», що фінансується Європейською Комісією, відбувся виїзний прийом Харківської правозахисної групи (ХПГ) в складі керівника Громадської приймальні Людмили Клочко та юристів Володимира Глущенка і Миколая Соболя.

В цей день за правовою допомогою звернулось близько двадцяти вимушених переселенців. Їхні правові проблеми в основному стосувались отримання відшкодувань за знищену внаслідок бойових дій нерухомість, що їм належала на праві приватної власності, отримання відшкодувань за завдану здоров’ю шкоду, виплати адресної допомоги, встановлення факту народження дітей на окупованій території, обліку та реєстрації місця проживання, влаштування дітей до дитячого садку, школи тощо. Також вимушені переселенці стикаються з звичайними життєвими ситуаціями, як то, наприклад, мають намір розлучитись, однак через брак власних коштів не можуть звернутись до адвоката за оформленням позовної заяви.

Були на прийомі деякі переселенці, які щойно прибули на нове місце проживання, оскільки на непідконтрольній українській владі території вже не мали ні сил, ні засобів для проживання. Такі люди перебувають в розгубленості та не можуть визначитись з чого їм почати влаштування свого життя поза колишнім місцем проживання.

Також в рамках акції Харківська правозахисна група для вимушених переселенців передала волонтерській організації «Станція Харків» продуктові набори.

Харківська правозахисна група звертається до вимушених переселенців, які потребують правової допомоги, не залишатись на самоті зі своїми проблемами та звертатись до організацій, які займаються допомогою, у тому числі правового характеру, для ВПО з зони збройного конфлікту. Такі організації діють в Харкові і області, інших областях України, в місцях компактного проживання переселенців.

ХПГ продовжує брати участь в акції та буде проводити аналогічні виїзні прийоми з метою захисту прав переселенців. Окрім того, переселенці, які мають правові проблеми та переслідують ціль їх розв’язати, можуть звертатись до офісу організації, як особисто, так і письмово, у тому числі через електронну пошту та телефон, за наступними контактами:

 

Харківська правозахисна група
а/с 10397
61002 Харків

вул. Іванова 27 кв. 6-8

тел.: +38057-7006281

е-пошта: [email protected]

 




Погляд

На Донбасі гуманітарна катастрофа

Коли розмовляєш з переселенцями з Донбасу,починаєш розуміти, яка гуманітарна катастрофа там відбувається. Економічна блокада окупованих територій, яку запровадила українська влада, призводить до того, що селища, особливо маленькі, де залишилися тільки пенсіонери, просто вимирають від голоду. Дивно, що ані в уряді, ані Президент не хочуть звертати на це уваги. Люди в цих селах не отримують пенсії, виїхати старенькі не можуть, магазини, аптеки – всі зачинені і не працюють. Навіть, якщо хтось з цих сіл може достатися до Донецьку або Луганську, їм просто нема за що купити продукти, бо ціни на ринку захмарні. Одна переселенка розповіла мені, що кілограм м’яса в Луганську коштує 170 гривень, кілограм помідорів 100 гривень. Навіть ті, хто працює і має якісь кошти, не може нормально прожити при таких цінах. Так що казати про пенсіонерів, які не отримують пенсій. І, безумовно, вони налаштовані проти української влади, яка запровадила цю блокаду. Я розмовляла з дівчиною – журналістом з Червоного Лиману. Вона налаштована проукраїнські, але вважає, що як би не склалися обставини з війною, навіть, якщо окуповані території будуть звільнені, населення цього регіону буде і подалі залишатися антиукраїнським. І зараз наша влада своєю бездіяльністю тільки потурає цим настроям. Взагалі Україна реально розділилася на два відокремлених один від одного світа. Один світ – це Донбас, як окуповані так і не окуповані райони і решта – регіони України, які живуть своїм повсякденним життям, хоча відбувається справжня гуманітарна катастрофа. Постає питання – що робити в цій ситуації? Як на мене, треба негайно припинити економічну блокаду цих регіонів. Як не складно постачати кошти на окуповані території, але це повинно хоча б намагатися робити, щоб люди знали, що українська влада від них не відвернулася. Невдоволення урядом і Президентом, до речі, поширюється й на інші мирні регіони. Зростання цін, малі зарплати і пенсії, безлад, який пов’язаний частково з війною, а частково із слабкістю існуючої влади, змушує відвертатися від влади навіть тих, хто стояв на Майдані, хто боровся за нову Україну, але ніяких ознак нової України не бачить. Реформи майже не здійснюються, вони не торкнулися ані медицини, ані освіти. Корупція пронизує все наше суспільство в усіх сферах, і не видно, щоб влада їй протидіяла не на словах, а на ділі. Олігархічно-чиновницька система продовжує діяти, і цьому ніхто не заважає. Старою залишилися і судова система. Це наявно видно, коли корумпованих чиновників, взятих «на гарячому», відпускають під заставу. Здається, що влада, як і в минулому, працює сама на себе. І це може стати для країни вже загальноукраїнською катастрофою. Щоб припинити цей безлад, необхідна воля к перетворенням. На жаль, влада ніяк цієї волі не демонструє.



Бюлетень "Права Людини", 2015, #20