Бюлетень "Права Людини", 2015, #22

Довідка про автора. Всеволод Речицький – конституційний експерт  Харківської правозахисної групи, представниа Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ) та Харківської правозахисної групи (ХПГ) в Конституційній Комісії.

Загальна інформація

Робочою групою з питань прав, свобод та обов’язків людини і громадянина за два місяці було проведено 36 протокольних засідань. До складу Робочої групи входили: АЛЕКСЄЄВ Ігор Сергійович, БАЙМУРАТОВ Михайло Олександрович, БАТАНОВ Олександр Васильович, БУРОМЕНСЬКИЙ Михайло Всеволодович, БУТКЕВИЧ Володимир Григорович, ВАСИЛЕНКО Володимир Андрійович, ВОЛКОВ Олександр Федорович, ГОЛОВАТИЙ Сергій Петрович, КОЗЮБРА Микола Іванович, КРАВЧУК Володимир Миколайович, КУЗНЄЦОВА Наталія Семенівна, МАРЦЕЛЯК Олег Володимирович, МЕЛЕШЕВИЧ Андрій Анатолійович, НІМЧЕНКО Василь Іванович, РЕЧИЦЬКИЙ Всеволод Володимирович, СИРОЇД Оксана Іванівна, ЮЩЕНКО Віктор Андрійович.

Крім того, Робочій групі допомагали міжнародні спостерігачі: АРУТЮНЯН Армен Шураєвич, Роберт БОЕР, ВЛАСЮК Ірина Валентинівна, Алан ДЕЛЬКАМП, Крістос ДЖАКОМОПУЛОС, КОЗЛОВ Андрій Георгійович, ПІСКУН Олександр Ілліч, Ганна СУХОЦЬКА, Ханнес ШРАЙБЕР.

Очолив Робочу групу професор В. Буткевич. Найбільш активними членами Робочої групи виявилися В.Буткевич, О.Волков, А.Мелешевич, В.Речицький, М.Буроменський, О.Марцеляк, В.Кравчук. Не більше ніж 2-3 засідання групи відвідали такі її члени як С.Головатий, М.Козюбра, В.Німченко. Жодного разу не були присутніми на засіданнях В.Ющенко, О.Сироїд, Н.Кузнєцова, В.Василенко. Натомість дуже активною була участь в роботі представників громадськості (особливо слід виділити Наталію Петрову), Ради церков України, молодіжних активістів.

Робота групи проходила у відкритому режимі в приміщенні Києво-Могилянської академії за участю представників ЗМІ, іноземних спостерігачів, представників правозахисної спільноти тощо. Робоча група здійснила також робочу поїздку західними областями України, де в містах Рівне, Івано-Франківськ, Львів та Ужгород були проведені круглі столи за участю представників вищих юридичних навчальних закладів, практикуючих юристів, представників органів державної виконавчої влади, суду, прокуратури, спілки адвокатів, студентської спільноти тощо. Круглі столи були проведені в робочому режимі дискусій і обговорень виробленого Робочою групою нормативного матеріалу, що варто спеціально підкреслити з огляду на поширену в Україні практику імітації суспільно корисної активності. У подальшому учасники дискусій і зустрічей надіслали електронною поштою секретарю Робочої групи О. Пантєлєєвій значний обсяг додаткових матеріалів та законопроектних текстів. Загалом як організаційний, так і суто професійний внесок в діяльність Робочої групи з боку її голови професора Володимира Буткевича важко переоцінити. Особиста працездатність, прозорість в роботі та відкритість до критики з боку цієї людини заслуговують на вищу оцінку.

Формально роботу групи було розпочато в другій половині травня та формально завершено 15 липня 2015 року, після чого проектний документ було офіційно закрито для змін та доповнень. Усі без винятку засідання Робочої групи записувалися на цифрові носії. У присутності іноземних експертів всі засідання (дискусії, обговорення, критичні виступи тощо) перекладалися в синхронному режимі англійською мовою.

Мета практичних зусиль Робочої групи

Метою опрацювання Розділу ІІ чинного Основного Закону України було приведення його у більш точну відповідність до таких документів як Загальна декларація прав людини 1948 року, Європейська конвенція захисту прав людини та основоположних свобод 1950 року, Хартія засадничих прав Європейського Союзу 2000 року, нормативні документи про права людини ООН, актуальні для захисту прав і свобод людини прецедентні рішення ЄСПЛ, низка рекомендацій Комісії Ради Європи «Демократія через право» («Венеціанська комісія)» тощо.

У якості корисних методологічних розробок минулого часу Робочою групою були використані такі документи як «Остаточні пропозиції» Робочої групи з прав людини Конституційної Асамблеї України про внесення змін до Розділу ІІ Конституції України 2013 року, «Попередні пропозиції Робочої групи Конституційної Асамблеї України в частині прав, свобод та обов’язків людини і громадянина» 2013 року, попередні письмові пропозиції таких окремих членів Робочої групи та консультантів як В.Буткевич, С.Головатий, М.Козюбра, О.Марцеляк, В.Німченко, О.Сироїд, В.Речицький, А.Козлов.

Структурні напрацювання

За погодженням з усіма членами Робочої групи, професором В. Буткевичем було прийнято рішення змінити назву Розділу ІІ чинної Конституції України з «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» на: «Права людини». Крім того, за загальною згодою було ухвалено рішення будувати структуру оновленого Розділу ІІ про права людини за схемою розташування прав людини в Хартії засадничих прав Європейського Союзу 2000 року. У підсумку була розроблена така послідовність (назви тимчасові й умовні) оновлених конституційних статей:

1.                 Стаття 21. Гідність людини

2.                 Стаття 22. Право на вільний розвиток особистості

3.                 Стаття 23. Право на життя

4.                 Стаття 24. Заборона катування

5.                 Стаття 25. Заборона рабства і примусової праці

6.                 Стаття 26. Право на свободу і особисту недоторканність

7.                 Стаття 27. Право на повагу до приватного і сімейного життя

8.                 Стаття 28. Право на шлюб

9.                 Стаття 29. Права дітей

10.             Стаття 30. Свобода думки, совісті і релігії

11.             Стаття 31. Свобода вираження поглядів

12.             Стаття 32. Свобода зібрань та об’єднання

13.             Стаття 33. Право брати участь в управлінні державними справами

14.             Стаття 34. Право на освіту

15.             Стаття 35. Право власності

16.             Стаття 36.  Про культурну спадщину

17.             Стаття 37. Право на житло

18.             Стаття 38. Право на достатній життєвий рівень

19.             Стаття 39. Про громадянство

20.             Стаття 40. Право на притулок

21.             Стаття 41. Рівність конституційних прав та рівність перед законом

22.             Стаття 42. Заборона дискримінації

23.             Стаття 43. Рівність у правах жінок і чоловіків

24.             Стаття 44. Право на соціальний захист

25.             Стаття 45. Право на професійну діяльність та право на працю

26.             Стаття 46. Право на страйк

27.             Стаття 47. Право на підприємницьку діяльність

28.             Стаття 48. Захист прав споживачів

29.             Стаття 49. Право на охорону здоров’я

30.             Стаття 50. Право на безпечне довкілля

31.             Стаття 51. Право на звернення

32.             Стаття 52. Свобода пересування і проживання

33.             Стаття 53. Невідчужуваність і непорушність прав людини

34.             Стаття 54. Право на справедливий суд

35.             Стаття 55. Презумпція невинуватості

36.             Стаття 56. Невиконання злочинних розпоряджень і наказів

37.             Стаття 57. Право не бути повторно засудженим

38.             Стаття 58.  Відмова давати показання щодо себе. Права засудженого

39.             Стаття 59. Відшкодування за рахунок держави завданої шкоди

40.             Стаття 60. Право знати свої права і обов’язки

41.             Стаття 61. Незворотність в часі законів

42.             Стаття 62. Право на правову допомогу

43.             Стаття 63. Необмеженість прав і свобод

44.             Стаття 64. Захист Вітчизни

45.             Стаття 65. Обов’язок кожного не заподіювати шкоду

46.             Стаття 66. Обов’язок сплачувати податки

47.             Стаття 67. Неухильне додержання Конституції і законів

48.             Стаття 68. Заборона зловживання правом

Новелами (цілком новими статтями) у цьому переліку виявилися статті про гідність людини та про право на справедливий суд. У якості нормативних пропозицій, які увійшли як необхідний додаток до основного тексту, було сформульовано й запропоновано представником від УГСПЛ та ХПГ два нових конституційних права: право на належне врядування та право на доступ до публічної інформації.

Конкретні текстуальні зміни

Що ж стосується конкретних текстуальних змін, то вони зводяться, головним чином, до наступного. Стаття 21 чинного Основного Закону із статті про рівність всіх людей «у своїй гідності та правах» перетворилася на велику статтю з трьох частин, кожна з яких була присвячена виключно гідності людини. Зокрема, в ній говорилося про вплив людської гідності на визначення всіх конституційних суб’єктивних прав, а також про те, що «кожна людина має право на визнання її унікальності, цінності та значимості як для неї самої, так і для суспільства». У такому підході знайшла своє відображення добре відома гегелівська ідея про постійну боротьбу кожного свідомого індивіда за розпізнавання і престиж.

До наступної статті 22 чинної Конституції було додано змістовне положення про те, що юридичні особи також володіють основними правами, закріпленими в Розділі ІІ Конституції України, якщо це не суперечить природі відповідного права. У свою чергу, стаття 24 чинної Конституції про заборону дискримінації була приведена у більш повну відповідність з європейськими стандартами розуміння суб’єктивних прав. У проекті змін вона включає в себе більшу кількість конкретно названих ознак, за якими обмеження не допускаються.

На жаль, такі ознаки як гендерна ідентифікація, місце проживання або сексуальна орієнтація не знайшли відображення в оновленому тексті норми. Ці ознаки розміщено в альтернативній версії статті про заборону дискримінації і будуть запропоновані від імені представника від УГСПЛ та ХПГ як офіційний додаток. 

Уперше було включено до статті 40 проекту від Робочої групи заборону колективного вислання іноземців. Крім того, Робочою групою було введено положення про те, що «ніхто не може бути висланий чи екстрадований у державу, в якій не скасована смертна кара або існує реальна небезпека того, що особа може бути піддана катуванням чи іншим видам нелюдського чи такого, що принижує людську гідність, поводження або покарання».

Робочою групою було сформульоване й введене до тексту проекту повномасштабне право на свободу і особисту недоторканість. Загальний обсяг цього права збільшився майже у три рази. Змінено було також термін, передбачений Основним Законом для тимчасового арешту або затримання особи без санкції суду (з 72 годи до 48 годин).

З іншого боку, серед підстав можливого арешту або затримання з’явилася нова підстава: «запобігання вчиненню терористичних актів за наявності обґрунтованої підозри». На жаль, заборона арешту (позбавлення свободи) лише за невиконання договірних зобов’язань знайшла відображення лише в альтернативній версії цієї статті, запропонованій представником від ХПГ та УГСПЛ. Ця модель статті пізніше також увійшла в додаток. Так само в додаток увійшла пропозиція закріпити право особи на збереження анонімності в якості користувача мережі Інтернет та інших подібних мереж за умови, що особа не порушує закон.

Свобода вираження поглядів в проекті змін була розроблена Робочою групою у майже дзеркальній відповідності до вимог статті 10 Європейської конвенції із захисту прав людини і основоположних свобод 1950 року. При цьому Робоча група прийшла до висновку про необхідність вилучення з переліку можливих об’єктів для державного ліцензування кінематографічних підприємств. З іншого боку, Робоча група більшістю голосів погодилася додати ще одну (у порівнянні до закріплених в чинній Конституції України) підставу для накладання законних обмежень на здійснення свободи вираження поглядів.

При цьому, на жаль, Робоча група відмовилася закріпити в проекті змін положення з тексту Хартії засадничих прав Євросоюзу 2000 року про те, що свобода самовираження у сферах літератури, мистецтва та науки є вільною від обмежень. Така пропозиція знайшла місце лише у додатковій (альтернативній) версії статті про свободу слова, запропонованій представником від ХПГ та УГСПЛ.

Свобода думки, совісті та релігії (стаття 32 проекту) була викладена Робочою групою майже у повній відповідності до вимог Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. З іншого боку, теза нині існуючої Конституції про те, що кожен має право «сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої» не знайшла підтримки більшості Робочої групи і, як наслідок, адекватного відображення в законопроекті. Так само Робочою групою була відхилена вимога громадських активістів записати в проект норму про право військовослужбовців (переважно рядового складу) відмовлятися від участі в армійських богослужіннях, якщо це суперечить їх особистим переконанням. На думку Робочої групи, таке право може бути легко виведене шляхом системного тлумачення Розділу ІІ Конституції про права і свободи людини. Запропоноване ж активістами положення знайшло своє відображення в проекті змін до статті про свободу совісті від представника ХПГ та УГСПЛ й пізніше було включене у офіційний додаток.

Що ж стосується статті про свободу зібрань та об’єднань (стаття 32 проекту), то вона збагатилася новелою про заборону утворення партій, які сповідують нацистську, фашистську або комуністичну ідеологію. У редакції представника від ХПГ та УГСПЛ дана вимога була сформульована ширше: «Утворення політичних партій, інших громадських об’єднань в Україні є вільним, за винятком тих, які у своїх програмах або діяльності сповідують нацистську, фашистську чи комуністичну ідеологію або будь-яку іншу тоталітарну ідеологію, що заперечує демократію, або які у своїй діяльності не дотримуються демократичних засад».

Помітно проблематичним в Робочій групі стало вироблення нової редакції статті про право мирно користуватися своєю власністю (майном). Робоча група відмовилася записати в свій проект норму про те, що примусове вилучення власності можливе лише як виняток, а її повне відшкодування має здійснюватися не за балансовими, а за ринковими цінами. Крім того, Робоча група не підтримала пропозицію свого члена й судді Верховного Суду України О.Волкова про те, що закони, які регулюють питання примусового вилучення власності, мають ухвалюватися не менш ніж двома третинами від конституційного складу парламенту України. Члени Робочої групи не захотіли обмежити передбачену Конституцією України та її кримінальним законодавством норму про можливість судової конфіскації власності, набутої не лише протизаконним, але й законним шляхом. Як відомо, законодавство західноєвропейських країн передбачає можливість конфіскації об’єктів власності лише у тому випадку, якщо ці об’єкти були набуті незаконним (злочинним) шляхом. Тому пропозиція подібного плану, як і вищезгадана пропозиція судді О.Волкова, потрапила в альтернативну версію статті від представника ХПГ та УГСПЛ й була віднесена в офіційний додаток.

Робоча група суттєво розширила редакцію права особи на підприємницьку діяльність. У якості важливої гарантії цього права Робоча група записала положення про те, що «іноземному інвесторові гарантується вивіз прибутку та вкладеного капіталу». Суттєвим поліпшенням ситуації з правовими гарантіями підприємництва слід вважати також новелу Робочої групи, за якою кожному належить «право на підприємницьку діяльність без необхідності одержання дозволу органів влади і місцевого самоврядування, якщо інше не передбачено законом».

З іншого боку, Робоча група не підтримала пропозицію представника від ХПГ та УГСПЛ закріпити в проекті статті положення про те, що «держава підтримує і захищає <…> свободу договору, гарантує вільне переміщення осіб, товарів, послуг і капіталу». Ця новела (підтримана також чільними представниками наукової спільноти України) увійшла в якості альтернативного варіанту частини третьої статті про свободу підприємництва в офіційний додаток.

Удосконалюючи право на страйк, члени Робочої групи більшістю голосів присутніх відхилили пропозицію громадських активістів записати в проект змін право «кожного» на участь у страйку (фактично право на індивідуальний страйк), а також право працюючих брати участь у страйках солідарності. Вони також не підтримали пропозицію активістів щодо легалізації страйків з політичними мотивами чи вимогами. Усі ці потенційно можливі й не позбавлені значущості новели перейшли до офіційного додатку. Між тим, в Україні вже давно склалася ситуація, коли страйк використовується населенням для здійснення політичного тиску на владу. За таких обставин український політичний страйк став ніби національним замінником права народу на демократичне повстання. Зокрема, політичний загальнонаціональний страйк оголошував під час Помаранчевої революції (2004) від імені Комітету національного порятунку кандидат у Президенти України В. Ющенко.

Досить драматичним стало в Робочій групі опрацювання нової редакції конституційного права на освіту. Робоча група більшістю від присутніх відмовилася записати в проект норму про те, що обов’язковість освіти має стосуватися лише «неповної середньої освіти» (9 років навчання). Між тим, зробити обов’язковою лише неповну середню освіту свого часу переконував Робочу групу з прав людини Конституційної Асамблеї України Президент Академії педагогічних наук України і водночас екс-Міністр освіти України В. Кремінь.

Крім того, Робоча група відмовилася записати в свій законопроект норму про те, що в Україні визнається й гарантується академічна свобода, з якої мало б витікати право університетів на організаційну і матеріально-фінансову автономію. Хоч як це дивно, але проти заборони можливості накладання обмежень на сферу професійного використання свободи слова – літературу, мистецтво й науку рішуче виступив не хто інший, як Академія вищої школи України. Така нормативно визначена заборона була викладена лише в альтернативній версії проекту даної статті представником від ХПГ та УГСПЛ й увійшла в офіційний додаток.

Що ж стосується права на охорону здоров’я, то воно в проекті від Робочої групи стало набагато «скромнішим» у порівнянні з чинною Конституцією України. За проектом змін від Робочої групи безоплатну медичну допомогу відтепер можна буде одержати лише в екстрених випадках і в мінімальних масштабах. Решту можливостей має поглинути страхова (державна й недержавна) медицина. Тому в пропозиціях від представника ХПГ та УГСПЛ було записано (в якості частини третьої відповідної статті) таке: «Кожен, хто потребує обстеження чи лікування, але неспроможний оплатити його вартість або придбати страховий поліс, має право на кредитну чи іншу пільгову допомогу держави або органів місцевого самоврядування. Гарантований мінімум безоплатних медичних послуг, що отримуються за рахунок держави або органів місцевого самоврядування встановлюється законом».

 У свою чергу, право на шлюб і створення сім’ї в редакції, запропонованій Робочою групою, більше не прив’язується до існуючого конституційного визначення шлюбу як союз жінки і чоловіка. Замість цього Робочою групою була запропонована й записана у проект норма про те, що… «право на шлюб, створення сім’ї гарантуються законом».

На превеликий жаль Робоча група відмовилась включити до тексту свого проекту два нових, запропонованих представником від ХПГ та УГСПЛ права: право на належне врядування та право на доступ до публічної інформації. Між тим, як це витікає із змісту цих прав, вони є актуальними, уповні європейськими за духом і змістом й затребуваними сучасним населенням України. Дві проектні редакції прав (увійшли у додаток) виглядають наступним чином:

Право на належне врядування

1. «Кожен має право на безсторонній, справедливий та компетентний розгляд його справи в розумний строк органами державної влади, органами місцевого самоврядування, іншими суб’єктами владних повноважень. Здійснення цього права передбачає щонайменше:

1) право кожного бути прийнятим уповноваженою особою чи відповідним компетентним органом та висловлювати думку з приводу власної справи, надавати документи та наводити аргументи на свою користь;

2) право кожного відстоювати своє бачення існуючої ситуації та надавати пояснення ще до того, як уповноваженим органом будуть прийняті рішення, які можуть призвести до невигідних чи несприятливих для особи наслідків;

3) право кожного на доступ до пов’язаних з його справою документів, матеріалів чи службової кореспонденції за умови дотримання законних вимог щодо захисту інформації з обмеженим доступом;

4) обов’язок органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших суб’єктів владних повноважень докладно пояснювати причини та мотиви ухвалених ними рішень чи актів застосування права.

2. Кожен має право направляти індивідуальні або колективні звернення, особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших суб’єктів владних повноважень, які зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у розумний строк.

3. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави або органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб при здійсненні своїх повноважень».

Право на доступ до публічної інформації

1. «Кожен має право на доступ до офіційних документів та іншої інформації про діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування, інших суб’єктів владних повноважень. Здійснення цього права передбачає можливість подання інформаційного запиту або одержання інформації в інший спосіб – на вибір запитувача.

2. Органи державної влади і місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи, інші суб’єкти владних повноважень зобов’язані надавати належні їм відомості за інформаційними запитами, регулярно оприлюднювати інформацію про свою діяльність.

3. Здійснення цього права може підлягати обмеженням, які передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню інформації з обмеженим доступом або для підтримання безсторонності суду за умови, якщо шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні».

Висновки

Підводячи підсумки, слід зазначити, що Робоча група суттєво наблизила понятійний апарат – юридичну стилістику та семантику законопроекту – до європейських (також міжнародних) правових стандартів. Водночас вона виявилася несподівано консервативною, якщо оцінювати ситуацію на рівні нині існуючих загально-цивілізаційних вимог. Справді, як справедливо зазначають громадські активісти, в проекті залишилася така підстава для обмежень на здійснення прав і свобод людини, як сумнозвісний аргумент «моралі». Загалом, Робоча група не наважилася скоротити у своєму проекті Розділу ІІ кількість підстав для можливих обмежень на здійснення прав і свобод людини, які були передбачені міжнародним (європейським) законодавством про права людини ще в першій половині ХХ століття. Чи витримає проект конституційних змін, розроблений під керівництвом видатного фахівця в цій ділянці Володимира Буткевича українську парламентську процедуру, будемо знати вже ближчим часом.

Майже насамкінець більшість в Робочій групі вирішала зберегти в проекті змін до Розділу ІІ право кожного «на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї» – цю відверту Fata Morgana національного конституціоналізму, що водночас засвідчило нездоланність принципу економічного перерозподілу в свідомості українського юридичного істеблішменту. Схоже, що достойно оцінити цю пристрасть доведеться вже нащадкам.

Так або інакше, але поки що можна констатувати, що такі беззаперечні цінності органічного конституціоналізму як право народу на демократичне повстання; право на зброю для захисту себе і своєї сім’ї у випадку смертельної небезпеки; право на доступ до публічної інформації; свобода від обмежень у професійних сферах літератури, мистецтва і науки; академічна свобода та автономія університетів; право на належне врядування; право на політичний страйк; право на одностатевий шлюб; право вільно чинити власною долею опинилися за межами законопроектної конституційної оболонки.

Чи слід вважати такий обмежувальний підхід стратегічним, далекосяжним? Навряд. Так або інакше, права і свободи людини не штучно створюються «уповноваженими» на це людьми, а виростають з природи речей. Самі ж по собі серйозні українські шукання в цьому керунку можна лише вітати.

18 липня 2015 року

29 липня 2015 року Рада Безпеки ООН на своєму засіданні розглянула проект резолюції про створення міжнародного трибуналу для розслідування катастрофи Boeing - 777 (рейс MH-17 Малайзійських авіаліній), яка сталася 17 липня 2014 року над м. Торез Донецької області над територією, яка була фактично контрольована так званою Донецькою народною республікою.

Малайзія, якій і належав збитий літак, виступила з ініціативою розробити проект даної резолюції з метою ініціювати ретельне розслідування та як результат – знайти та покарати за допомогою незалежного судового органу всіх осіб, що винні у цій трагедії. До робочої групи з розробки даного проекту резолюції долучилися Нідерланди, Бельгія, Австралія як країни, громадяни якої загинули у цій безпрецедентній катастрофі, та Україна, над територією якої власне і був збитий літак.

Однак дана резолюція так і не була прийнята – Російська Федерація, скориставшись своїм правом «вето», наголосила, що не бачить сенсу у створенні подібного трибуналу, оскільки вже зараз робоча група не запросила до свого складу експертів з Росії. Окремо російською делегацією було наголошено на тому, що Росія – найбільш зацікавлена країна у розслідуванні, і це підтверджується тим, що вона перша надала всі необхідні дані нідерландській стороні, як-то: дані радіолокаційного центру м. Ростов-на-Дону, обнародувала зйомки зі супутника, свій аналіз та розрахунки стосовно версії того, що «Боїнг» був збитий ракетою системи «земля-воздух», спеціально знявши гриф «таємно» з тактико-технічних характеристик даного типу ракет.

Лише Російська Федерація підняла перед Радою Безпеки питання стосовно порушення Києвом домовленостей щодо доступу до місця падіння літака, коли нібито у серпні заявила про односторонній вихід з режиму припинення вогню. «Після того, як пройшов рік з прийняття резолюції №2166, зберігаються серйозні питання до того, як проводиться поточне розслідування. Російським експертам не забезпечено рівний доступ до матеріалів технічного розслідування. Вони в односторонньому порядку надають свої дані розрахунків, але не знають, що робиться з ними далі», - зазначив Віталій Чуркін, представник РФ у Раді Безпеки ООН. Саме тому Росія наголосила, що має моральне право накласти «вето» на рішення про створення трибуналу, тому що бачить вже зараз, що він буде політично заангажованим.

Виступи представників Литви, США та України, що пролунали після даного вотування містили різку критику такої позиції РФ. Так, зокрема, Павло Клімкін, міністр закордонних справ України, зазначив, що Україна сприймає цю трагедію як особисту, і вимагає швидкого і незалежного розслідування як цього інциденту, так і взагалі всіх дій терористичної направленості, що відбуваються на Сході України за фактичної підтримки Російської Федерації. Представник Литви у Раді Безпеки ООН у своєму виступі наголосив, що трагедія з «Боїнгом» - лише невелика частина жахливих подій, що відбуваються на Донбасі. Намагання терористів та офіційних представників Російської Федерації довести, що сучасні системи залпового вогню, БТРи та системи «Бук» місцеве населення могло купити на базарі у м. Луганськ – це просто знущання над цілим світом.

У підсумку Рада Безпеки ООН мала голосування стосовно можливості прийняття проекту резолюції про створення міжнародного трибуналу для розслідування катастрофи Boeing – 777 у липні 2014 року. Результати наступні: одинадцять голосів - «за» (Малайзія, США, Литва, Нігерія, Велика Британія, Австралія, Бельгія, Нідерланди, Франція, Україна, Чад), один – «проти» (Російська Федерація), три – утрималися (Ангола, Венесуела, Китай).

Чим важливі для України ці результати? По-перше, очевидно, що система Ради Безпеки ООН опинилася у глухому куті завдяки своєму статутним документам, і дане голосування ще раз загострило цю проблему. Одна з п’яти держав – фундаторів даного органу, так звані держави, що мають мандат постійного представництва – США, Франція, Велика Британія, Китай, Росія (як правонаступник СРСР) може заблокувати своїм правом «вето» будь яке рішення, що є невигідним даній країні. По-друге, і про це заявили представники Нідерландів, Бельгії, Австралії та Малайзії, вони не відступляться від ідеї того, що винні у цій трагедії мають бути покарані, і вони шукатимуть інші підходящі механізми для проведення незалежного та всебічного розслідування даної трагедії.

Позиція офіційної України також співпадає з даним переконанням: «Ми ніколи не опустимо рук, і зробимо все, щоб винні в катастрофі МН17 постали перед незалежним міжнародним судом», - зазначив міністр закордонних справ Павло Клімкін.

Тому сподіваємося, що біблейська фраза про те, що млини Господні мелють поволі, але вірно, стане епіграфом до багатосторінкового вироку, який буде винесено компетентним трибуналом стосовно винних осіб, що забрали життя 298 пасажирів цього рейсу, який так назавжди і залишився у небі.

15 років тому, 12 серпня 2000 року, сталася трагедія на підводному човні «Курськ», що забрала життя понад сотні людей. На початку місяця підводний човен проводив навчання в Баренцевому морі і повинен був дати пуск крилатій ракеті та провести навчальні стрільби. Одначе, не все сталося як гадалося.

Вранці того рокового дня крейсер за планом у рамках навчань мав атакувати ескадру на чолі з авіаносцем «Генерал Кузнєцов» та атомним крейсером «Петро Великий». Незадовго до запланованих дій на судні почувся хлопок,а потім судно «тряхнуло». Увагу на це не надто звернули, відмахнувшись від застережень командира Північного флоту В’ячеслава Попова, мовляв, увімкнулася антена радіолокаційної станції. Але вже потім - через вже невиправно втрачений час - стало зрозуміло, що відбулося щось непоправне: атака не відбулася, відходів на поверхні води також виявити не вдалося, а найголовніше – екіпаж не надав звіт про виконане завдання. Саме в цей момент як за інструкціями, так і згідно здорового глузду потрібно було оголошувати про надзвичайну ситуацію, намагатися знайти зниклих моряків, можливо, підключити іноземних колег. Але через недбалість дорогоцінний час було втрачено. Про затоплення судна вище керівництво дізналося вже пізно ввечері, а знайшов «Курськ» взагалі наступного дня екіпаж того самого атомного крейсера «Петро Великий», котрий вирушив на пошуки разом із іншими кораблями.

Почалася рятувальна операція, що не обійшлася без неоднозначних моментів, котрі вартували екіпажу життя. Три дні російські рятувальники не могли добратися до затонулого човна. Офіційна влада робила заяви, що робить все можливе та неможливе заради врятування людей, а труднощі з доступом пояснювала досить просто: сильна течія, неспокійна погода на морі, низька прозорість води та й взагалі затонуло судно під незручним кутом. Вибачайте, мовляв, ми робимо все, що можемо, але перед силою природи безсилі. Тільки ось представники влади забули додати, що президент Російської Федерації Володимир Володимирович Путін саме в цей момент був у відпустці, і намагання представників Великої Британії та Сполучених Штатів Америки зв’язатися з ним або з його найближчими помічниками задля того, аби запропонувати допомогу, були марними.

Лиш за вісім днів після того,що сталося, російська сторона залучила норвезьких рятувальників. Очевидна річ, що рятувати було вже нікого. Атомний підводний човен «Курськ» був піднятий на поверхню, моряків поховали з почестями (усі нагороджені Орденом Мужності посмертно,а капітанові Геннадію Лячіну було присуджено звання Героя Російської Федерації), але ніхто ніколи вже не поверне батькам – синів, жінкам – чоловіків, а дітям – батьків.

Довгий час про причини затоплення говорили пошепки, висувалися версії, що дивували власною різноманітністю. За офіційною версію РФ відбувся вибух торпеди «Кит» внаслідок витікання палива, після цього сталася жахлива пожежа, що призвела до детонації торпед. Таким чином, після серії вибухів було зруйновано кілька відсіків човна. Вижити в такій мясорубці було неможливим – стверджувала Російська Федерація. Слідство, що тривало близько двох років, одначе, нічого конкретного не встановило, винними виявилися власне підводники, котрі порушили інструкцію. Карати виявилося нікого, тому справу закрили.

«Вона потонула» – стверджував російський президент відомому журналісту Ларрі Кінгу.

Оскільки правди у національних інстанціях шукати було й поготів, батько загиблого капітан-лейтенанта Дмитра Колеснікова за допомогою адвоката Бориса Кузнецова звернувся до Європейського суду з прав людини. У скарзі було зазначено, що офіційні органи Російської Федерації своєю навмисною бездіяльністю спричинили смерть сина Заявника, та його сослуживців, які ще дві доби були живими і сподівались на спасіння до останнього. На підтвердження цього в одному із відсіків підводного човна було знайдено записку чоловіка у якій він стверджував, що 23 підводника були живі після вибухів понад двоє діб. Весь цей час вони боролися за власне життя, посилали сигнали SOS та сподівалися на порятунок. «Шансів, схоже, немає, але будемо сподіватися» - писав Дмитро, сподіваючись, все ж таки, на спасіння. Яке так і не прийшло – занадто багато істини знали моряки, які залишись живі.



На такі, здавалося, бетонні докази російська сторона відповідала досить просто: сигнали подавалися іншим,невстановленим, судном і до «Курську» не мають жодного відношення. Більше того – із родиною Колеснікових, яким і призначалася інформація особистого характеру, додана їх чоловіком та сином за декілька годин до своєї загибелі від нестачі кисню до офіційних записів про кількість моряків та обстановку на підводному човні, влада повелася ганебно. Оригінал записки, написаний рукою їх чоловіка та сина, залишився у слідчих органів, родина ж отримала текст , віддрукований на принтері, та «щедру» пропозицію потім отримати й попіл від справжньої записки, єдиної пам’яті від Дмитра.

Адвокат Борис Кузнецов також стверджував, що у нього на руках є доручення від близько 50 родичів загиблих моряків і він планує подати від їх імені колективну заяву до Суду, в якій поставити питання про порушення державою своїх позитивних обов’язків з охорони життя своїх громадян.

Наразі доля розпорядилася таким чином, кожен учасник цієї історії залишився майжи ні з чим. Роман Колесніков, батько Дмитра Колеснікова, так і не зміг довести справу у Європейському Суді до кінця, відкликавши у 2009 році свою скаргу з незрозумілих причин. З неофіційних джерел нам повідомили, що це відбулося через психологічний тиск на родину з боку державних органів, які не хотіли мати розголос цієї жахливої історії, як це відбулося з Бесланом та загибеллю заручників у театрі на Дубровці.

Адвокатові Романа Борису Кузнецову після порушення проти нього кримінальної справи за «розголошення державної таємниці» довелося емігрувати до Америки через побоювання за власне життя, де він і випустив у друк власну книгу, присвячену обставинам аварії, що сталася з «Курськом». Цікавою є назва – та сама фраза Володимира Путіна – «Вона утонула».

Фігуранти ж справи, що мали відповідати за термінове оповіщення вищого керівництва та організацію пошукової операції, відсторонені від посад, але потім, коли розголос стих, отримали значне підвищення по службі та державні нагороди.

А душі дев’яносто чотирьох моряків, що загинули одразу, та двадцяти чотирьох чоловіків, які чекали у дев’ятому відсіку атомного підводного човна «Курськ» чуда ще дві доби, так назавжди і залишаться у Баренцевому морі. У місці, де їх човен «потонув».

Нажаль, мусимо констатувати, що у нашому суспільстві, незважаючи на всі намагання правозахисників попередити жорстоке поводження із затриманими, правоохоронні органи поводяться неприпустимо із правопорушниками або навіть з особами, що лише підозрюються у вчиненні протиправних дій.

Рядовим, як би жахливо це не звучало, є випадок громадянина І., який звернувся за правовою допомогою до юристів Харківської правозахисної групи.

У далекому 2008 році чоловік дізнався, як-то кажуть, з перших вуст, на що здатна уява рядових працівників міліції, перед якими стояло завдання - вибити «явку з повинною» будь-якою ціною. Його не лише били, а й надягали на голову поліетиленовий пакет та припиняли доступ кисню, внаслідок чого І. втратив свідомість. Та навіть запаморочення не врятувало його від інших тортур. Працівники міліції били його. по голові руками з такою силою, що з вух текла кров.

Наслідки жахливої ночі у міліції залишилися з громадянином І. назавжди. Його слух значно погіршився, що, можливо, з часом призведе до втрати працездатності. Звернення до контролюючих органів залишилися без задоволення, а подекуди – і зовсім без відповіді.

І. знаходиться у слідчому ізоляторі більше семи років. Він залишається у процесуальному статусі обвинуваченого, що фактично означає одне - його вина судом поки не доведена, слідство продовжується. За цей час справа чотири рази поверталася на новий розгляд до суду першої інстанції. Сім років людина, що не визнана вироком компетентного суду злочинцем, знаходиться у слідчому ізоляторі. Українській судовій системі байдуже на її долю. Бюрократична машина керується документами, а не людськими інтересами.

Ратифікувавши Європейську Конвенцію з прав людини у за 10 років до того дня, як І. відчув на собі всі «особливості» роботи міліціонерів, Україна взяла на себе зобов’язання з дотримання міжнародних стандартів, які містяться як у самій Конвенції, так і у численних рішеннях Європейського Суду.

Так, зокрема, у справі «Дікме проти Турції» Суд визнав, що тортури неприпустимі для отримання інформації у процесуальному порядку: у ході допиту з метою зізнання особи. Поводження із затриманим можна вважати катуванням, якщо воно викликає у особи страх, тривогу та безпомічність. Суд брав до уваги і тривалість поводження. Громадянин І. піддавався діям, що викликали у нього не просто тривогу, а страх за своє життя. Міліція катувала його цілу ніч – достатній строк, щоб отримати психічну травму на все життя. У справі «Рібіч проти Австрії» Суд пішов ще далі, вказавши, що не має суттєвого значення доведення вини державних службовців у вчиненні тілесних ушкоджень заявнику. Достатньо, щоб тілесні ушкодження він отримав, знаходячись під контролем органів державної влади (будучи затриманим).

Європейська Конвенція закріплює статтею 6, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. У справі «Делкаунт проти Бельгії» Суд визначив, що право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення. Основа права на справедливий суд – право на доступ до швидкого та якісного судочинства, а в контексті справи громадянина І. - право на розгляд справи у розумний строк. У аналогічній справі «Странніков проти України», розгляд справи затягнувся на чотири роки та чотири місяці, що було визнано надмірним. Громадянин І. знаходиться ж під слідством вже сім років.

Зараз не стоїть питання, чи є І. злочинцем – це вирішить суд на підставі наявних у справі доказів. Наразі суспільству потрібна лише відповідь - чи має право держава так поводитися з людиною. І чи залишається сам людиною той, хто катує інших задля корисливих цілей.

Мы уже писали про позорное для нашего государства дело Юрия Гукова, который обвиняется  военной прокуратурой по ч.3 статье 187 – в разбое, совершенном по предварительному сговору. Следствие ведет военная прокуратура Кривого Рога, Юрий с конца июня находился под стражей в Криворожском СИЗО №3.

Мы уже писали о том, что судья Печерского суда Оксана Царевич, печально известная преследованием майдановцев, за 3 минуты, не вникая в суть дела, избрала для Юрия меру пресечения – содержание под стражей в СИЗО. То, что Юрий никаким образом не участвовал ни в избиении потерпевшего, ни в хищении ноутбука, фотокамеры и мобильного телефона, не заинтересовало судью. Напомним, что по приказанию командира батальона «Айдар» Мельничука, трое айдаровцев, среди которых был и Юрий, должны были задержать и доставить в батальон сепаратиста, который, по сведениям айдаровцев, избил юношу с украинской символикой. Когда, исполняя приказ, айдаровцы пришли в дом потерпевшего, он оказал им сопротивление. В доме оказались жена потерпевшего и маленький ребенок. Жена начала кричать и звать на помощь. Тогда Юрий Гуков, который все время простоял у входа в квартиру, предложил коллегам оставить потерпевшего и уйти. Только в машине он узнал, что один из айдаровцев взял с собой из квартиры ноутбук, фотокамеру и мобильный телефон, но отнюдь не с целью обогащения, а как носители информации.

Все это происходило 2 июня 2014 года, когда только добровольческие батальоны спасали страну от незаконных вооруженных формирований и российских войск. Обращаться в описанном мною случае в милицию не имело смысла, потому что милиция почти в полном составе перешла на сторону сепаратистов. Да и вообще украинские законы на оккупированных территориях не действовали.

Только через год выяснилось, что против айдаровцев было возбуждено уголовное дело, и Юрий и его коллеги находятся в розыске. Но никто его не искал, хотя найти его было крайне просто, да он и не думал скрываться.

Из-за конфликта с комбатом «Айдара» Мельничуком, возникшим из-за того, что по его приказу избивали военнопленного сепаратиста и не оказывали ему медицинскую помощь, Юрий был сначала арестован в батальоне, а потом вынужден уйти из «Айдара». Жил в Харькове, работал в Харьковской правозащитной группе журналистом. Постоянно ездил в Донбасс с миссиями, участвовал в освобождении пленных. И вот такого человека, активного участника Киевского майдана, патриота Украины, засадили за решетку по нелепому обвинению. Адвокаты ХПГ подали апелляцию в Киевский апелляционный суд, оспаривая решение Царевич.

И тут начались новые мытарства. Полтора месяца Апелляционный суд Киева не мог рассмотреть дело, так как этому всячески препятствовала военная прокуратура. Первый раз Апелляционному суду не удалось провести слушание, т.к. прокуратура не предоставила дело. Суд был перенесен. В следующий раз прокуратура не обеспечила видеоконференцию с СИЗО. Криворожский военный прокурор пообещал суду в следующий раз доставить Юрия Гукова в суд, и суд снова перенесли. Но и в следующий раз Юрий не был доставлен в суд. Прокурор объяснил это тем, что этап из Кривого Рога в Киев длится не менее двух недель с остановкой в Днепропетровске. Как будто он этого не знал, обещая на предыдущем заседании доставить Юрия в суд за 6 дней! Суд был снова перенесен – на 30 июля: на этот раз судьи потребовали от прокуратуры обеспечить видеоконференцию. Наконец, в четвертый раз, видеоконференция была обеспечена, но в деле не оказалось документа о продлении сроков уголовного производства: оно закончилось 6 мая.

Суд был вновь перенесен. И только 5 августа Апелляционный суд Киева (председательствующий – Вячеслав Дзюбин, судьи – Денис Мосенко, Дмитрий Сокуренко) заслушав стороны обвинения и защиты (интересы Юрия представляла в Апелляционном суде Виктория Дейнека), вынес решение об изменении меры пресечения. Юрий Гуков был отпущен из-под стражи на поруки Евгению Захарову, директору Харьковской правозащитной группы. Однако между четвертым и пятым заседаниями прокуратура Кривого Рога обратилась в Центрально-городской районный суд Кривого Рога с ходатайством о продлении меры пресечения, срок действия которой заканчивалось 7 августа. В Кривом Рогу суд отказался передать Юрия на поруки и продлил ему меру пресечения на неделю.

Однако после решения Апелляционного суда г. Киева от 5 августа Юрия должны были немедленно отпустить. Не тут-то было. Заседание апелляционного суда в Киеве закончилось в 18 часов вечера, когда канцелярия уже не работала, и полное решение должно было быть готово только 7 августа. Гукова могли выпустить на основании результативной части судебного решения, зачитанного 5 августа, но представители пенитенциарной службы потребовали полное решение с номером в судебном реестре. А чтобы доставить его в Кривой Рог даже машиной, нужен день. Тогда 6 августа адвокат Юрия Марина Захарова обратилась в Терновский районный суд, территориально относящийся к СИЗО, с заявлением по статье 206 УПК о том, что Юрий незаконно содержится под стражей с момента вынесения решения о замене меры пресечения Апелляционным судом г. Киева. И судья Юрий Мельник постановил немедленно освободить Юрия Гукова. Он вышел на свободу около 20.00 6 августа.

Теперь Юрий должен находиться по месту жительства в Харькове. Апелляционный суд учел не только то, что Юрий не собирается скрываться от следствия, но и что на его содержании находятся трое маленьких детей, которые в данный момент находятся на оккупированной территории. Мы уже писали о том, что жена Гукова Анна была пресс-секретарем одного из лидеров сепаратистов Мозгового и была расстреляна вместе с ним сепаратистами. Дети остались без матери и без отца. Теперь, после освобождения, Юрий сможет забрать их с оккупированной территории.

Но это только наша первая маленькая победа. Главные бои с прокуратурой еще впереди. Ведь они и не думают закрывать это дело или хотя бы изменить квалификацию, продолжают настаивать, что это был именно разбой.

Возникает вопрос: почему наше государство борется не с сепаратистами и преступниками на Донбассе, а с патриотами, добровольцами, которые отстояли Украину тогда, когда армия практически еще не существовала. Добровольческие отряды не дали сепаратистам и российским войскам захватить еще больше территории, а, возможно, и области.

Никто не отрицает, что в некоторых батальонах были люди, которые творили беззаконие. Они грабили, пытали и убивали так же, как это делали сепаратисты. И против них естественно возбудить уголовные дела. Но почему «под раздачу» попадают такие, как Юрий Гуков? Наверное, потому, что прокуратура ничуть не изменилась со времен Януковича. Никаких реформ, никаких изменений в ее работе нет и пока не предвидится. И потому возникают такие дела, как дело Кравчука и Кузьменко, которых обвиняют по ст. 296 ч.4 и ст. 263 ч.1 (Хулиганские действия с оружием и незаконное хранение оружия), хотя оба они – добровольцы батальона «Донбасс» – не применяли оружие. А конфликт, во время которого из задержала милиция, спровоцировал житель Лисичанска, местный антимайдановец. Хотя во время конфликта они выполняли приказ командира батальона «Донбасс»: перевозили гуманитарную помощь. Свидетели подтверждают, что во время конфликта оружия в руках у Кравчука и Кузьменко не было. Но суд оставил добровольцев под стражей. Они провели в Старобельском СИЗО уже 10 месяцев. Потом Лисичанский суд приговорил Егора Кравчука к 4 годам лишения свободы с испытательным сроком 2 года. А Руслана Кузьменко – к 5 годам лишения свободы  с испытательным сроком 3 года. А что с сепаратистом, который спровоцировал конфликт? А ничего.

Также Лисичанский городской суд приговорил к 7 годам лишения свободы Святослава Максимова – добровольца батальона «Луганск-1». Хотя он, находясь при исполнении служебных обязанностей, пытался остановить для проверки автомобиль. Водитель не выполнил приказа остановиться и попытался уехать. Максимов выстрелил в воздух, потом в автомобиль. Водитель погиб. Однако и здесь речь идет о войне, где добровольцы выполняли приказ.

И совсем жуткая история Леонида Алпатова, участника Майдана, который за свою про-украинскую позицию попал в плен к сепаратистам и его пытали боевики в подвалах Луганского СБУ. Его удалось освободить (родители выкупили Алпатова). После этого он вступил в батальон «Луганск-1» и воевал в батальоне до своего ареста.

10 октября 2014 года Алпатов не при исполнении служебных обязанностей вошел в кафе «Шале» в Северодонецке. Там он увидел группу сепаратистов и в одном из них узнал того, кто пытал его в Луганском СБУ. Алпатов подошел к нему и потребовал представиться. В ответ сепаратист стал угрожать Алпатову, и тот, чтобы предупредить действия своего палача, выстрелил из травматического пистолета в пол. Приехавшая милиция задержала Алпатова, а не его палача, и теперь ему выдвинули обвинение по статье 296 ч.4 ККУ. Следствие заявило, что он якобы использовал боевое табельное оружие – пистолет ПМП, а не травматический пистолет, из которого действительно был сделан выстрел. Алпатов сидел в Старобельском СИЗО полгода. За это время состоялось пять судебных заседаний, и суд не выпустил Алпатова под залог.

28.05.2015 состоялся суд в Старобельске. Алпатова признали виновным и назначили наказание в виде 4 лет лишения свободы с отсрочкой отбывания наказания на 2 года.

Так против кого воюет наше замечательное государство и кто в такой ситуации будет его защищать?

Я считаю, что все эти дела являются настоящей изменой родине. Я считаю, что депутаты на первом же пленарном заседании парламента должны поднять этот вопрос и остановить беспредел и травлю добровольцев. 

В умовах фактичної війни на Сході України та економічної кризи, стрімкої інфляції та падіння рівня життя, безробіття та росту інших соціальних проблем відбуваються активні процеси в суспільному середовищі. Значна частина наших громадян виявляють активну громадянську позицію, допомагають воякам АТО та вимушеним переселенцям, спільно вирішують питання розвитку місцевих громад, працюють на краще майбутнє України. Втім, немало й таких, хто зневірився у всьому або зайняв позицію «моя хата з краю», хто в усіх проблемах готовий звинувачувати будь-кого: уряд, «жидо-бандерівців», американців, росіян або ж навіть переселенців, які «понаїхали».

На цьому тлі зростають та множаться ксенофобні настрої, виявом яких нерідко стає дискримінація найбільш вразливих верств суспільства, в тому числі й вимушено переміщених осіб. Яким, крім гострих питань, що стоять на порядку денному всіх українців, доводиться додатково потерпати від утисків – юридично встановлених (як, скажімо, жорсткі обмеження у пересуванні з окупованих територій та «нерезидентство» кримчан) та фактичних – неприйняття на роботу, відмови у наданні в оренду житла тощо.

Маючи бажання дізнатися, якими наразі на Харківщині є прояви дискримінації внутрішніх переселенців, Чугуївська правозахисна група провела у першій декаді серпня 2015 року анкетування ВПО з цієї тематики.

Опитування проводилося за спеціально розробленою фахівцями ЧПГ анкетою. Всього було охоплено 100 осіб, що зараз мешкають у м. Чугуєві, Чугуївському, Печенізькому, Шевченківському та інших районах Харківської області, які зверталися до Центру підтримки і консультацій для вимушених переселенців «Станція Чугуїв».

Доводимо до уваги читачів результати анкетування:

1. Питання «Звідки Ви прибули до Харківської області?» дало наступний розподіл: Донецька обл. – 46%, Луганська обл. – 54%, Автономна Республіка Крим – 0%.

2. Скільки часу Ви перебуваєте в Харківській області?
До 1 місяця – 4%, 1-6 місяців – 23%, понад 6 місяців – 73%.
Отже, більшість з тих, хто вимушені були тимчасово покинути власні домівки, цю «тимчасовість» відчувають уже тривалий термін. В усних співбесідах вони пояснювали, що не можуть повернутися додому, оскільки: або їх будинок/квартира зруйновані, або вони мають проукраїнські погляди та від так званих «ДНР» і «ЛНР» на них не чекає нічого доброго.

3. Де Ви проживаєте?
В місці компактного проживання внутрішньо переміщених осіб – 21%, у родичів, знайомих – 17%, знімають кімнату, квартиру, будинок – 62%.
Як бачимо, незважаючи на поширену думку, що переселенці тікали від війни до рідних і близьких, виявилося, що більшість з них живуть у помешканнях, що винаймаються. Вочевидь, спочатку ВПО дійсно їхали до родичів і знайомих або їх вивозили до місць компактного проживання. Але довго жити в когось «у приймах» чи в гуртожитках доволі складно, тому багато хто з вимушених переселенців, поступово оговтавшись, ідуть в орендоване житло.

4. При переселенні до іншого населеного пункту, чи відчували Ви неприязне ставлення з боку місцевих мешканців?
На превеликий жаль, «так» на це питання було отримано від 24% переселенців.
Коментарі тут зайві. Обнадійливим виглядає те, що все ж таки 76% ВПО ніколи на своєму шляху не зустрічали місцевих недоброзичливців. Отже, чугуївці та харків’яни загалом залишаються переважно гостинними та відкритими для своїх гостей.

5. В який термін Ви отримали довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи після подання заяви до відповідного органу соціального захисту населення:
В день звернення – 46%, через декілька днів – 54%, не змогли отримати – 0%.
Остання цифра особливо радує, проте не слід забувати, що означену довідку, відповідно до законодавства, повинні видати в день подання заяви й без сплати будь-яких платежів та зборів. Про «платежі та збори» ЧПГ не запитувала, втім, очевидним є те, що відповідні служби часом не встигають своєчасно видавати документ, без якого переселенець практично не може отримати будь-яку соціальну допомогу.

6. Чи траплялися з Вами випадки безпідставної відмови чи навмисного затягування процесу оформлення документів з боку працівників територіальних підрозділів Державної міграційної служби України в Харківській області, з тих підстав, що Ви є внутрішньо переміщеною особою?
На це питання відповіли «так» 12% опитаних.
І назвали в якості ілюстрацій чиновницького бюрократизму з боку ДМС такі випадки: безпідставна відмова чи навмисне затягування реєстрації місця проживання або перебування – 8%, задовге оформлення паспорту громадянина України – 2% (один з них – дитині по досягненні 16-річного віку), інше – 2%.

7. Чи відмовляли Вам як внутрішньо переміщеній особі, у наданні допомоги в центрах зайнятості?
Характерно, що лише 3% переселенців зауважили про такі факти, зазначивши, що їм пропонували непідходящу роботу.
Звісно, в сучасних умовах обмеженого ринку праці підходящу роботу знайти важко будь-кому, і не тільки вимушеним переселенцям.

8. При спробі працевлаштування на роботу, чи відмовляли Вам у зв’язку з тим, що Ви є внутрішньо переміщеною особою?
Ця проблема виявилася достатньо гострою, адже позначку «так» поставили 20% респондентів.
Доводи потенційних роботодавців при цьому не були предметом дослідження, однак у спілкуванні з деякими підприємцями доводилося чути про те, що вони не хочуть «зв’язуватися» з переселенцями через тимчасовий характер їх проживання на Харківщині. Мовляв, приймуть нового працівника на роботу, а він через нетривалий час повернеться до Донбасу. Хочеться звернути увагу таких осіб на результати питання №2, щоб вони пересвідчилися, що більшість ВПО живуть тут вже понад півроку.

9. Чи помічали Ви з боку роботодавця та колег по роботі упереджене ставлення до Вас лише з тих підстав, що Ви є внутрішньо переміщеною особою?
«Так» відповіли 11% переселенців.
Отже, на робочому місці до них, як правило, ставляться доволі доброзичливо. Можна дійти висновку, що розмови про те, що жителі області занадто побоюються конкуренції щодо працевлаштування з боку ВПО, є доволі перебільшеними.

10. Чи було при прийнятті на роботу з боку роботодавця заниження заробітної плати у порівнянні з заявленою, після того, як останній дізнавався про те, що Ви є внутрішньо переміщеною особою?
Цифра у 6% виглядає некритичною.
Однак, якщо такі випадки дійсно мали місце, це є прямим проявом дискримінації з боку роботодавців.

11. При спробі оренди житла чи відмовляли Вам з тих підстав, що Ви є внутрішньо переміщеною особою?
Ось тут і виявилися значні проблеми, адже «так» відповіли 35% опитаних.
Звісно, здавати чи не здавати своє приміщення у найм – вирішувати особисто наймодавцю, і поставити це йому в обов’язок неможливо. Проте в цій площині, можливо, слід пошукати не тільки економічні мотиви.

12. Чи завищував власник вартість оренди житла через те, що Ви є внутрішньо переміщеною особою?
Зазначили «так» 26% переселенців.
На думку експертів ЧПГ, дані факти свідчать скоріше не про ксенофобні настрої декого з орендодавців, а про банальне прагнення до збагачення. «Ринкові відносини», «попит визначає пропозицію» – це все аксіоми. Утім, наживатися на чужому горі – це якось не по-людські.

13. Чи відмовляли Вам у банківських установах у наданні фінансових послуг (оформленні кредитів, відкритті рахунків тощо) у зв’язку з тим, що Ви є внутрішньо переміщеною особою?
10% опитаних написали, що мали проблеми з банківськими установами.
При цьому деякі навіть підкреслили, що «не з усіма». Отже, існують певні банки, в яких, ймовірно, писаними чи неписаними інструкціями передбачено уникати надавання послуг переселенцям, через побоювання стосовно того, що останні можуть не повернути отримані кошти та виїхати на території, неконтрольовані Україною. Логічно, але абсолютно незаконно (і це є проявом дискримінації). Оскільки, користуючись такою логікою, можна обмежити фінансове обслуговування будь-якої особи, адже вона може опинитися шахраєм, виїхати за кордон тощо…

14. Чи відмовляли Вам у наданні медичної допомоги у закладах охорони здоров’я Харківської області з тих підстав, що Ви є внутрішньо переміщеною особою?
Усього 4% відповіли «так».
Це, з одного боку, тішить. А з іншого, зважаючи, що ненадання своєчасної медичної допомоги може вартувати комусь і життя, є доволі тривожним сигналом.

15. Чи виникали у Вас перешкоди як у внутрішньо переміщеної особи, з приводу отримання пенсій та інших соціальних виплат?
Значна кількість респондентів – 33% – поставили позначку «так» у даному питанні.
І вказали, що їм: затягували оформлення виплат на переселенця – 2%, відмовляли в допомозі як малозабезпеченим (вимагали довідку з Луганська!) – 1%, довго не відновлювали виплату пенсії – 8%, затримували соціальні виплати – 4%, соцвиплати на дитину – 5%, створювали проблеми з оформленням виплат матері-одиначці – 4%, з оформленням пенсії за інвалідністю – 1%. 1 жінка зазначила, що вона не отримує «дитячі»… Решта не написали, яких перешкод зазнавали. Слід зауважити, що саме з соціальними проблемами та питаннями отримання пенсій найчастіше звертаються до державних органів вимушені переселенці. Тому й не дивно, що переобтяжені додатковою роботою структури Пенсійного фонду та служб соціального захисту населення нерідко не встигають своєчасно реагувати на численні звернення переселенців.

16. Чи відмовляли Вам у прийомі дитини до дитячого садка чи до школи з тих підстав, що Ви є внутрішньо переміщеними особами?
Лише 2% опитаних вказали «так».
Причину вони не зазначили, тому важко зрозуміти, чи це сталося через відсутність у переселенців якихось необхідних документів, чи з інших приводів.

17. Чи відмовляли Вам у переведенні (вступі) до вищого навчального закладу з тих підстав, що Ви є внутрішньо переміщеною особою?
0%.
«Нуль», який значиться в результатах анкетування, може як свідчити про добре організовану роботу в цьому напрямку, так і бути наслідком того, що переважна більшість респондентів, які зголосилися на анкетування – це люди середнього та похилого віку, які вже закінчили своє навчання. Однак одна дівчина написала в дужках, що вона не зверталася стосовно переведення до іншого вишу, хоча є студенткою 5 курсу, оскільки в неї «багато інших проблем».

18. Чи примушували Вас до проходження військової служби у зв’язку з мобілізацією, вказуючи на Ваш статус внутрішньо переміщеної особи?
На тлі сумнозвісного харківського «сафарі» на військовозобов’язаних, цифра у 4% тих, хто позначив «так» на це питання, виглядає незначною.
Щоправда, дехто з жінок пошепки зізнавалися, що їхні брати та чоловіки навмисно не влаштовуються офіційно на роботу, аби їх не забрали до армії.

19. Чи зазнавали Ви утисків з боку представників правоохоронних органів, з тих підстав, що Ви є внутрішньо переміщеною особою?
Несподіваним виявився «нуль» у цій графі.
При тому, що вітчизняна міліція ледь не щоденно потрапляє в повідомлення ЗМІ про порушення прав людини, вимушені переселенці під час анкетування не повідомили ні про один випадок утисків з боку правоохоронців! Чи викликане це тим, що міліціонери вважають, що «з переселенців нічого взяти», чи то так добре за цим напрямком поставлено виховну роботу з персоналом органів внутрішніх справ Харківської області – невідомо. Але даний «нуль» є дуже приємним.

20. Чи зверталися Ви зі скаргами на порушення Ваших прав?
«Так» відповіли 9% респондентів.
І назвали серед органів та установ, до яких зверталися, Чугуївський міськвиконком, соціальні служби та місцеві органи виконавчої влади. Решта переселенців позначили, що зі скаргами вони ні до кого не жалілися. При цьому 88-річна жінка зробила припис: «не захотіла, адже здоров’я немає».

21. На питання «Якщо Ви зверталися зі скаргами на порушення Ваших прав, якою була реакція відповідних служб?» відповіли:
Була надана необхідна допомога – 3%, не було жодної реакції – 6%. Нагадаємо, інші воліли не скаржитися, бо не мали скарг (або не мали на це здоров’я).

Дане анкетування здійснено Чугуївською правозахисною групою в ході реалізації проекту «Підвищення обізнаності вимушено переміщених осіб у сфері захисту громадян від дискримінації, налагодження діалогу між вимушено переміщеними особами, роботодавцями та місцевою владою» в рамках програми з посилення стану недискримінації та рівності серед місцевих громад, що адмініструється громадською організацією «Соціальна дія» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Планується, що за отриманими результатами з вимушеними переселенцями, роботодавцями та представниками органів влади і місцевого самоврядування будуть проведені навчання та круглий стіл із тематики запобігання дискримінації. А в жовтні поточного року – повторне анкетування ВПО для виявлення поступу у даному питанні.

Як повідомляють вітчизняні ЗМІ, Міністерством економіки підготовлено пакет законів про скасування трудової книжки в Україні.  Впродовж тривалого часу багатьом поколінням наших громадян у цей документ заносилися дані щодо працевлаштування та інших моментів трудової діяльності.

Та сьогодні трудова книжка є пережитком колишньої радянської системи, - так вважають ініціатори законодавчих змін,

Разом з тим вони і самим українцям пропонують долучитися до теми і поділитися ідеями щодо нововведення.

Питання, як наші співвітчизники ставляться до того, аби такий традиційний офіційний документ «канув у Лету», справді, цікаве.

Тож навіть з власної журналістської цікавості вирішила вдатися з цього приводу до такого собі бліц-опитування хоча б серед близьких та знайомих.

За його, зовсім неофіційними результатами, можна сказати, що виділилося фактично три групи з різним ставленням до запропонованих змін.

Одні говорили, що не знають, як ставитися до того, будуть відмінені трудові книжки, чи ні. Їм, скоріше, взагалі байдуже будуть вони відмінені, чи залишаться.  

Ще якась частина людей говорила, що відміняти їх слід було давно. Існування трудової книжки - це ніби таке собі моральне ярмо на шию працюючого. Іноді роботодавці, аби вплинути на працівника, маніпулюють саме трудовою книжкою, погрожуючи не віддати її при звільненні, чи зробити відповідний негативний запис, особливо щоб за щось помститися.

Були й такі, хто висловився категорично проти. Мовляв, це офіційний документ, до якого всі звикли. Отримавши його, людина почуває себе більш захищеною у своїх трудових правах. І, взагалі, трудова книжка – це ніби така собі історія життя кожного, і справа тут, мовляв, зовсім не в тому, що документ цей «родом з колишньої радянської системи».

Що ж, за десятиліття існування трудових книжок, ми настільки звикли до них, що мало задумувалися, чому і коли вони з'явилися.

А про ідеологічну та правову складову, на якій базувалася поява цих документів, найчастіше і не знали. Як і про те, що найбільш характерним явищем вони були переважно для тоталітарних суспільств: СРСР, Третього рейху, скажімо. А зараз - найбільш поширені якраз у пострадянських країнах. 

Якщо ж повернутися бодай коротко до історії появи цього документа, то стає зрозуміло, що трудова книжка таки рудимент радянської епохи. Та ще й який!

Адже трудовий документ вводився не для того, щоб захищати будь-чиї права, як вважає дехто з наших співгромадян. Насправді поява його так би мовити «на зорі радянської влади», як і більшість більшовицько-комуністичних ініціатив, мала на меті пильний контроль за людиною і її життям.

Можна згадувати чимало історичних фактів щодо того, що перші трудові документи радянська система запровадила для тих, кого вважала «неблагонадійними». Це саме говорить за себе.

А чого варте «сталінське кріпацтво», коли  працівники фактично прикріплювалися до заводів чи фабрик? Людям заборонялося покидати робочі місці, «утримуючим» документом була саме трудова книжка, котру не можна було отримати на руки без дозволу керівництва. Хоч вона ніби й вважалася персональним документом.

Для працівника, особливо за часів СРСР, трудова книжка, справді, була таким собі ярмом на шиї, через яке вкрай важким випробовуванням ставала робота за сумісництвом, або звільнення для молодого спеціаліста, котрий поїхав працювати після навчання і потрапив у вкрай несприятливі умови життя чи роботи.

І, так, трудова книжка ставала й знаряддям помсти.  Не тільки для впливу на того, хто мав сміливість виступати проти самої радянської  системи.

Ось історія з колгоспного життя 70-х років минулого століття. Відправляючи на пенсію жінку, яка почала свою трудову діяльність навіть ще у довоєнні роки, пережила голодомор, колгоспний бухгалтер просто не позначив у документах  останні п’ять років її роботи. Бо вона колись чимось йому дорікнула. Відповідно і пенсія у людини виявилася  меншою, ніж у інших її ровесників.

Аби відновити справедливість, довелося піднімати архіви, шукати свідків.

І не тільки у цьому випадку трудова книжка не стала захистом чи тією історією трудового життя, на яку можна покластися.

Врешті, ще й сьогодні трудові книжки іноді стають тим жупелом, який допомагає роботодавцю, хай і не певний час, утримати потрібного працівника.

Додають вони українцям і клопоту при виході на пенсію. Бо кадровики, чи як нині модно казати, менеджери з персоналу не завжди ретельно заповнюють ці документи.

У менш дражливих випадках просто доводиться почути нарікання спеціалістів Пенсійного фонду через заплутані дати, не записаний період догляду за дитиною, коли жінка перебувала у декретній відпустці, за незмінене вчасно жіноче прізвище  після одруження. У більш складних –  люди змушені ходити по установах, де працювали, звертатися до архівів, аби все залагодити так, як вимагає закон.

Чим частіше з такими розповідями стикаєшся, тим краще починаєш розуміти, що трудова книжка, справді, давно вже непотрібний паперовий пережиток  радянського минулого. І, мабуть, таки найкращий варіант від неї позбавитися, аби цей рудимент тоталітарного режиму «не робив нам нерви», як то кажуть у Одесі.

Та якщо серйозно, то очевидно процес цей буде непростим і тривалим. Але потрібним.

8–12 серпня 2008 року розгортались події в Грузії, які наявно продемонстрували цивілізованому світу реваншизм та нехтування нормами міжнародного права з боку російського уряду, що призвело до численних порушень прав людини на грузинській території. Проте, на жаль, грузинський досвід не навчив миролюбні країни попереджати прояви агресії по відношенню до себе з боку значно сильнішої військово, технічно та економічно держави.

Безжалісно розібравшись всерйоз з проявами сепаратизму на Кавказі в межах самої Росії, наростивши військовий потенціал за рахунок коштів від проданих за кордон нафти та газу, в серпні 2008 року російські збройні сили на підставі свідомого рішення президента та уряду цієї держави провели вторгнення на територію суверенної Грузії для захисту місцевих сепаратистів та відстоювання російських інтересів шляхом встановлення і визнання маріонеткової влади в Південній Осетії та Абхазії.

Формальним приводом для російського вторгнення був начебто геноцид осетинів в Грузії. Однак проблема в тому, що геноцид – це цілеспрямовані дії з метою знищення повністю або частково окремих груп населення чи цілих народів за національними, етнічними, расовими або релігійними мотивами. Та чи був геноцид в Осетії взагалі або хоча б якісь його ознаки? Наприклад, геноцидом було винищення нацистами євреїв ув 1933–1945 роках1, знищення народності тутсі в Руанді 1994 року2, різанина мусульман в Сребрениці 1995 року3 тощо. Натомість за весь час збройного протистояння в серпні 2008 року в Грузії загинуло близько 70 осіб осетинської національності. Такі цифри взяті з осетинських джерел. До того ж з числа загиблих осетин велика кількість брала безпосередню участь в збройному конфлікті. Для прикладу, в ході війни в Чечні загинуло за стриманими оцінками міжнародних спостерігачів близько 75 тисяч цивільних мешканців. Сотні тисяч мирних мешканців цієї кавказької країни отримали поранення чи стали каліками. Чеченські міста та села були зрівняні з землею. Дії збройних сил Росії в Чечні не були визнані геноцидом по відношенню до чеченців лише через те, що разом з мирним чеченським населенням загинула велика кількість росіян – не прийнято в Росії своїх шкодувати. Безумовно, загибель кожного осетина, як й людини будь-якої національності, є трагедією, однак очевидно, що термін «геноцид» не може застосовуватись до загибелі представників осетинського народу в ході війни 2008 року.

П’ятиденна війна. Операція «08.08.08.». Серпнева війна. Російсько-Грузинська війна. Операція «Чисте поле». Операція «Кидок тигра». Грузинсько-осетинська війна. Миротворча операція. Ці та багато інших назв, якими політики та журналісти називають збройний конфлікт на території Грузії в серпні 2008 року, залишаться в історії словами, за якими стоять численні трагедії у вигляді людських смертей, каліцтв, руйнувань, знищення майна, інфраструктури, вимушеного переселення, етнічних чисток, неможливості повернення до місця свого постійного проживання, ворожнечі та ненависті одне до одного. Виникає логічне питання: чи можна було уникнути цієї війни? Так, можна. Об’єктивних причин для застосування зброї в Грузії не існувало. Грузини, осетини та абхазці сторіччями жили поряд та знаходили спільну мову. Так би й далі було. Однак через свої імперські амбіції російський уряд не міг не втрутитись у відносини цих прекрасних кавказьких народів з величезною історією та високою культурою. Кремлівська пропаганда накручувала представників різних етнічних груп для протистояння між собою, при цьому демонструючи Росію, як виключну вищу силу, без участі якої не можна врятувати ситуацію.

Війна в Грузії – це не просто трагедія, це непокараний злочин, який призвів до нової трагедії – війни в Україні. Саме після серпневих подій 2008 року в Грузії були розв’язані руки російського уряду, який зрозумів: світ проковтнув грузинську кампанію, проковтне й українську. Демократичне світове співтовариство не зробило висновків, а обрало політику умиротворення агресора. Жодних реальних дій на те, щоб притягнути до відповідальності тих, хто дав наказ проводити воєнні дії на території суверенної держави, вжито не було. Як наслідок, у 2014 році Росія вже діяла на порядок зухваліше: відкрито анексувала Крим, порушивши всі взяті на себе міжнародні зобов’язання про дотримання державного суверенітету і територіальної цілісності України, та розпочала збройну кампанію на Донбасі під виглядом боротьби місцевого населення чи то за самостійність, чи то за приєднання до Росії.

Сучасний російський уряд вважає, що отримав право на застосування сили там, де вважає за потрібне. Для російської влади права людей є чимось другорядним. Головне, щоб були задоволені імперські амбіції Кремля. Сьогоднішня російська держава не може бачити в країнах, які вийшли з-під її впливу, рівноправних партнерів, тільки тремтячих васалів. Так далі бути не може. Якщо цивілізований світ не згуртується навколо ідеї припинення російської агресії, то де гарантія того, що через «порушення прав російськомовних осіб, етнічних росіян чи громадян Росії», «вбивства російськомовних немовлят», «ґвалтування російськомовних бабусь» тощо завтра не виникнуть нові зони збройних конфліктів за участі озброєної до зубів найсучаснішою зброєю місцевої самооборони з числа «ополченців», російських військових-відпускників в придбаній у військторзі уніформі та на власних танках, знятих з п’єдесталу, місцевих мешканців з Чити, Новосибірська, Хабаровська, Ханти-Мансійська тощо?

1 Нацистами було знищено, за матеріалами Нюрнберзького трибуналу, близько 6 мільйонів осіб єврейського походження.

2 За наказом тимчасового уряду, представники якого були в основному з народності хуту, були знищені за різними оцінками від 500 тисяч до 1 мільйона осіб з числа народності тутсі.

3 Боснійські серби знищили близько 8 тисяч боснійських мусульман чоловічої статі від 12 до 80 років.

Відповідно до Указу Президента, зараз у Харкові, як і по всій Україні, проводиться чергова хвиля мобілізації.  Процес проведення останньої явно виходить за рамки чинного законодавства та за рамки службових обов’язків, як працівників міліції, так і воєнкомів.

Не дивлячись на заяви Міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, який неодноразово наголошував на неприпустимості порушень свобод громадян під час проведення мобілізації, на обіцянки голови Харківської обласної державної адміністрації Ігора Райніна, який віддав наказ, щоб військовий комісаріат не чіпав людей на вулицях, та начальника Головного управління МВС у Харківській області Анатолія Дмітрієва, який своїм особистим розпорядженням заборонив працівникам харківської міліції брати участь у будь-яких заходах з примусової мобілізації жителів міста Харкова, людей продовжують зупиняти на вулицях міста та доставляти в органи внутрішніх справ, потім районні військкомати чи до збірного пункту обласного військкомату.

При цьому ніхто не розбирається, кого брати – беруть просто задля кількості. Так, 28 липня до ХПГ звернулася мати молодого чоловіка з Миколаївської області, який стоїть на обліку в військкоматі за місцем проживання, але це не зупинило тих, хто його затримав і намагався відправити на службу в армії, і лише після втручання ХПГ його відпустили зі збірного пункту. 30 липня затриманого харків’янина, який за станом здоров’я не може служити в армії, намагалися тим не менше направити на службу і відпустили тільки після наших клопотань і вказування на вочевидь незаконні дії військкомату. Так само відпустили після нашого втручання батька трьох малолітніх дітей, якого за законом не мали мобілізовувати.

У цей день група з трьох працівників ХПГ потрапила на збірний пункт. Там перебувало близько 20-ти чоловіків, троє з яких звернулися за правовою допомогою до ХПГ та явно не могли бути мобілізованими. Один із затриманих – мешканець Запорізької області, якій до того ж, звільнений від служби в армії за станом здоров’я. Під час затримання паспорт та військовий білет були при ньому, але відповідний запис у військовому квитку при затриманні був повністю проігнорований, як працівниками міліції, так і воєнкомом.  Ще один затриманий – це особа, яка під час її затримання перебувала у стані сильного алкогольного сп’яніння, перебуває на обліку у Харківській обласній клінічній психіатричній лікарні №3 і, також, звільнена від служби в армії. Третій затриманий перебуває під слідством за відкритим кримінальним провадженням.

За словами чоловіків, їх затримували працівники міліції разом із працівниками військкоматів. Деякі з них були у формі, деякі у цивільному одязі, більшість із них показували свої службові посвідчення. Після затримання їх доставляли або до приміщень органів внутрішніх справ, що спростовує непричетність міліції до примусової мобілізації, до військкоматів районів, або одразу до збірного пункту.

Адвокату ХПГ вдалося добитися того, що ще двох затриманих, які непридатні до несення військової служби, відпустили із Харківського збірного пункту.

Якщо у Харківській області мобілізують осіб, які є хронічними алкоголіками, перебувають під слідством або за станом здоров’я не можуть нести військову службу, то постає питання, яким чином така армія може захищати Україну? Невже такий спосіб мобілізації має щось спільне із сумлінним виконанням своїх обов’язків відповідними органами, які мають відповідати за обороноздатність держави?