Бюлетень "Права Людини", 2015, #25

«Чи голосуєш ти на виборах?», - з таким запитанням звертаються до українців організатори всеукраїнського соціологічного дослідження у рамках проекту «Чому?», започаткованого громадською організацією «ВО «Успішна країна». http://chomu.net

Як зазначається, проводиться опитування з метою звернути увагу суспільства та влади на мотивацію українців під час голосування на виборах.

Пропоновані результати опитування поки загалом виглядають обнадійливо: 84 відсотки респондентів заявляють, що голосують, 16 – не голосують. Однак, мабуть, треба брати до уваги той факт, що добровільну участь у соцопитуванні беруть більш активні громадяни країни, які не ігнорують своє право обирати владу. І виконують свій громадянський обов’язок, вірячи, що їх голос зможе щось змінити у країні, чи тому, що не хочуть фальсифікацій, чи з інших суспільних мотивів.

Все ж, у цьому опитування є й певні тривожні моменти. Так, 40 відсотків людей заявили, що не довіряють кандидатам, яких мають обирати. І це, очевидно, один з показників, яким можна пояснити доволі низьку явку електорату під час самих виборів. Лише один, але важливий.

Тому що довіра до влади насправді починається задовго до того, як учасники політичного процесу отримають мандати на здійснення владних повноважень.

Однак щоразу замість того, щоб найняти собі ефективних менеджерів, які мають керувати громадою, бо вибори фактично й є діловою угодою між народом і владою, в українському суспільстві відбуваються зовсім інші процеси.

Образно кажучи, «виборчі граблі» не вискороджують все зайве і непотрібне, що може завадити поступу країни чи місцевої громади. Навпаки – на ті ж самі граблі ми наступаємо і отримуємо ними по лобі. А потім дивуємося: навіщо обирали цих людей, довіривши їм своє життя і благополуччя?

Власне, і сьогодні, на старті чергових виборів до місцевих рад гострі зубці отих самих граблів вже піднялися і чекають, поки на них наступимо.

Це засвідчує принаймні розмова, яка відбувалася недавно у Комітеті виборців України. Під час прес-конференції «Старт виборчої кампанії: брудні технології, підкуп та натиск новачків», зокрема, зазначалося, що передвиборча кампанія почалася ще до її офіційного оголошення. І почалася не без звичного бруду.

Йшлося про роздачу продуктових наборів у окремих областях країни від імені громадських організацій і благодійних фондів, пов’язаних з потенційними кандидатами до міських рад, особливо на крісло міських голів. У місцевих ЗМІ вже почала з’являтися горезвісна «джинса». Використовуються й інші форми впливу на виборців.

Загалом у Комітеті виборців України вважають, що на наступних виборах до місцевих рад ймовірні порушення чинного законодавства та втрата контролю над ситуацією з боку правоохоронних органів там, де очікується висока конкуренція між кандидатами у владу. http://cvu.org.ua

Саме ця конкуренція й підштовхує майбутніх очільників влади на місцях до пошуку шляху до серця електорату. Ось тільки «шляхи» ці нерідко сумнівні.

За власними спостереженнями, у вже фактично початій передвиборчій кампанії з’явилися й нові, чи, правильніше сказати, забуті старі методи. Ті, наприклад, які колись використовувала радянська система.

Якось довелося прочитати щось на кшталт «…тягнуть газ – значить вибори у нас».

Нині «газ не тягнуть» через брак фінансів. Але є й інші методи. Ось по квартирах мешканців багатоквартирного будинку ходить представник комунальників і повідомляє, що у дворі будуть спилювати відразу чотири сухі дерева.

Повідомлення, звичайно, приємне, бо сухі і хворі дерева справжня біда для українських міст. Трапляється, вони падають, травмуючи людей, пошкоджуючи машини чи будівлі.

Пікантність ситуації у іншому: пожильці дому роками просили спиляти той сухостій, хоча б частково. Але чули лише або відмовки про брак коштів, робочої сили, чогось іншого, або непевні обіцянки колись вирішити питання. Очевидно, що підштовхнули цей процес саме майбутні вибори.

Або ось інша історія, розказана знайомим водієм. Вирушаючи по маршруту, побачив на дорозі техніку і людей, які той путівець ремонтували. Зрадів: навіть якщо зроблять бодай ямковий ремонт, і то їздити буде краще.

Повертаючись додому, зрозумів, що радів зарано. Дорожники сяк-так засипали щебенем дрібні ямки, а чималі вибоїни так і залишили.

«Навіщо було стільки техніки і людей наганяти, заради показухи?», - дивується чоловік.

Подекуди комунальна активність сягнула аж до ремонту дахів на будинках і піддашків над під’їздах. Саме по собі це непогано. Ось тільки, мабуть, починати цю роботу треба було б з весни, а не тоді, коли вже заходять осінні дощі.

Врешті, перелік таких передвиборчих «благ» можна продовжувати.

Та, на жаль, свідчить він про те, що ми й досі не позбавилися дечого з того, що характеризувало вибори за радянського режиму, коли від голосу виборця нічого не залежало.

Бо фактично це з того часу бере свій початок «продуктовий підкуп», коли на виборчих дільницях влаштовувалися  дешеві буфети з дефіцитом. Там й витоки отієї самої «показухи», коли перед виборами за державний кошт виконувалися різноманітні роботи аж до підведення газової мережі чи водогону тощо.

Відтіля ж й створення таких собі «кумирів», коли виборці обирають владу за принципом «кандидат сподобався, бо симпатичний».

Наприкріше ж, що в глибині душі ми, як дорослі люди, розуміємо: не можна обирати до влади того, хто просто симпатичний, чи, тим більше, того, хто фактично порушує закон, вдаючись до будь-якої форми підкупу, чи просто зухвало проплачує голоси виборців.

То чи не час відмовитися від цих поганих традицій, аби знову й знову не набивати собі лоби об старі граблі? 

17 вересня 2015 року Європейський Суд з прав людини виніс рішення у справі «Ковязін та інші проти Росії», заявниками у якій виступали Леонід Миколайович Ковязін, Артем Вікторович Савелов та Ілля Володимирович Гущін.
Нагадаємо, що заявники є одними з 28 осіб, які є фігурантами так званої «Болотної справи» - кримінальна справа, що була порушена Слідчим комітетом РФ про масові заворушення (ст. 212 КК РФ) та випадки насильства щодо представників органів правопорядку (ст. 318 КК РФ), які, на думку слідства, мали місце під час проведення акції протесту - «Маршу мільйонів » 6 травня 2012 року у центрі Москви. Мітинг мав відбутися у знак протесту проти фальсифікації президентських виборів. Організатори заходу заздалегідь узгодили з владою маршрут маршу, який мав закінчитися о 19.30 на Болотній площі. Однак майже одразу почалися сутички між демонстрантами та поліцією, о 17.30 представники силових структур оголосили про дострокове закриття мітингу та почали у грубій формі розганяти учасників на Болотній площі.

Перший заявник, пан Леонід Ковязін, був журналістом газети «Вятський наблюдатель» та у означений день прибув до Москви з Кірова для виконання редакційного завдання – висвітлення у ЗМІ найбільшого за останні роки протестного мітингу у Росії. Однак, за версією слідства, він перевернув 6 туалетних кабінок (незважаючи на той факт, що на фото та відеоматеріалах фігурувало лише 3 кабінки), і тим самим вчинив злочин, передбачений ст. 212 КК РФ – участь у масових заворушеннях. Незважаючи на численні клопотання сторони захисту про взяття пана Ковязіна на поруки відомими діячами культури, або внесення за нього застави, суд обрав для заявника запобіжний захід у вигляді утримання під вартою, продовжуючи його протягом всього слідства. Єдиними аргументом національних судів було те, що заявник звинувачується у вчиненні тяжкого злочину, тому має утримуватися під вартою. У грудні 2013 року до пана Ковязіна було застосовано амністію, незважаючи на те, що він не визнав своєї вини, він вийшов на свободу із СІЗО після більше ніж року несвободи.


Другий заявник, пан Артем Савелов, був звинувачений, зокрема, у тому, що він спробував прорвати поліцейський кордон і втягнути одного з поліцейських за руки у натовп мітингувальників, а також викрикував лозунги: «Геть поліцейську державу». Особливо цинічним виглядає останнє звинувачення, оскільки Артем дуже сильно заїкається, і не зміг би промовити фразу без зупинок. Суд, який заслуховував численні свідчення підсудного, не міг не звернути увагу на таку примітну особливість. Як у випадку першого заявника, національні суди відхилили клопотання про застосування більш м’якого запобіжного заходу, ніж тримання під вартою, мотивуючи це тим, що суд не може виключити саму можливість того, що підозрюваний сховається від органів кримінального переслідування та суду, або буде перешкоджати розслідуванню кримінальної справи. У 2014 році Замоскворецький районний суд визнав заявника винним, він був засуджений до двох років і семи місяців позбавлення волі. У грудні 2014 року пана Савелова було звільнено після відбуття терміну тюремного ув’язнення.
 

Третій заявник, пан Ілля Гущін, звинувачувався у тому, що він нібито схопив за уніформу поліцейського і відтягнув його від іншого учасника акції протесту, якого поліцейський мав на меті заарештувати. Суд так само залишив пана Гущіна під вартою, сформулювавши підстави наступним чином: заявник на волі буде чинити препони слідству, а також особисто або через інших персон вчиняти преступні дії та робити все, щоб уникнути покарання за злочини. Оскільки заявник раніше притягався до адміністративної відповідальності і має закордонний паспорт [який насправді був вилучений правоохоронними органами під час першого ж обшуку], то може переховуватися від слідства. 18 серпня 2014 Замоскворецький районний суд визнав заявника винним. Він був засуджений до двох років і шести місяців позбавлення волі та зараз відбуває покарання.


Європейський Суд, розглянувши скарги заявників та їх представників на порушення статті 5 п. 3 Європейської Конвенції, зазначив, що Уряд Росії не навів жодного факту або аргументу на користь того, що національні суди дійсно розглядали можливість застосування альтернативних запобіжних заходів стосовно заявників та брали до уваги всі обставини справи, які мали відношення до можливості зміни запобіжних заходів. Російська сторона спиралася лише на тяжкість обвинувачень, і продовжувала терміни утримання під вартою на підставах, які не можуть бути визнані Судом як відповідні та достатні для того, щоб виправдати таке тривале утримання під вартою. Тому Суд визнав, що мало місце порушення статті 5 § 3 Конвенції щодо кожного заявника. Також Суд визнав порушення статті 5 § 4 Конвенції щодо пана Савелова, стосовно порушення його права на невідкладне судове рішення щодо вирішення питання про законність його утримання під вартою. Пану Ковязіну та Гущіну було присуджено по дві тисячі євро у якості компенсації моральної шкоди, пану Савелову – три тисячі євро відповідно.
Судячи з того, наскільки швидко було розглянуто наведені вище заяви, одна з яких була подана у 2012 році, дві – у 2013 році, ми будемо продовжувати спостерігати за розвитком практики Суду стосовно порушень норм Конвенції, допущених Російською Федерацією, і думаємо, це рішення не буде останнім як у «Болотній справі», так і у десятках справ, що очікують свого розгляду у Страсбурзі.

Національна спілка журналістів України організувала та провела конференцію «Проблема «мови ворожнечі «в українських медіа», під час якої журналісти та експерти обмінялися думками щодо наявності мови ворожнечі в Українських ЗМІ та засобів, якими можна викоренити ці явища. Публікуємо витяги з найбільш цікавих виступів:

Діана Дуцик, виконавчий директор ГО «Телекритика»:

Якщо ми візьмемо період Революції гідності – мова ворожнечі дуже сильно зросла. І це було пов’язано з інформаційною війною, яку почала Росія. Коли ми аналізували російські і українські медіа на предмет дотримання журналістських стандартів, ми не могли не звертати увагу на ту лексику, якою користуються журналісти. Ми бачили, що російські ЗМІ з початку періоду Майдану почали вживати лексику ненависті, яку ми спостерігаємо до цього часу. Це «фашисти», «хунта», «бандерівці».

Якщо ми говоримо про лексику, дійсно ми можемо дискутувати, як називати сторони конфлікту на Сході, яку термінологію вживати. Але не може бути дискусії щодо того, чи використовувати ось такого плану лексику.

На загальноукраїнських каналах зараз такої лексики ми вже не фіксували. Але під час Майдану деякі телеканали також застосовували радикальну лексику. І це посилювало або радикалізувало настрої.

Якщо подивитися на мову ненависті зараз, найрадикальнішими є так звані «сепаратистські ЗМІ». Я б сказала, що вони є більш радикалізовані сьогодні, ніж російські ЗМІ, де рівень лексики ненависті теж великий. В офіційних українських ЗМІ рівень лексики ненависті сьогодні є доволі низьким, а рівень поширення стереотипів – середній. Але він є доволі високим в соціальних мережах. Українські медіа, які поважають себе, намагаються лексики ненависті уникати.

Щодо українських ЗМІ, нам треба звернути увагу не лише на лексику, а на такий аспект, як аналіз стереотипів, які формує медіа. Тому що насправді інколи відносно, наприклад, тих же переселенців українські ЗМІ часто створюють негативні стереотипи. Ми бачимо, що це не завжди може бути така агресивна лексика, але коли подивимося текст загалом, як ці люди представлені, – можемо робити певні висновки. Треба також звертати увагу на аналіз візуальної мови ненависті – фото, відео, демотиватори, яких є багато в соцмережах.

Олексій Харченко, партнер «Центру контент-аналізу»:

У серпні, спеціально до цієї конференції, ми провели дослідження. І ось які отримали результати.

Всього було проаналізовано 941 тисячу інформаційних повідомлень в провідних українських ЗМІ. У 30% з них порушувалися гострі нині теми РФ, Донбасу і Криму. Але лише в 1,7% випадків були помічені вирази, які можна розцінювати як мову ворожнечі або ненависті. Можна сказати, що відкритої ворожнечі в українських ЗМІ ми не помітили. Всього 4 746 повідомлень можна розцінювати як такі, що створюють негативне враження про кого-небудь або ображають гідність. Загалом, картина не така складна, як уявлялося спочатку.

З термінів, які можна розцінювати як «мову ненависті» в українських ЗМІ, у 22% випадків зафіксовано використання слова «ватник» у 18% – «москаль». Далі з 16% йдуть «рашизм, рашісти». І з 13% «Мордор», як іноді в наших ЗМІ стали називати Росію. 9% випадків – слово «лугандон», 7% – «колорад» і 5% – «кацап.

При цьому, , до 53% випадків йшлося про дослівне цитування ньюсмейкерів, і лише в 47% – про використання мови ворожнечі авторами повідомлень.

Найбільш часто у використанні мови ненависті були помічені інтернет-ресурси Корреспондент.net (30% випадків), а також сайти телевізійних каналів «24» (24tv.ua – 23,16%) і «1 + 1» (TSN.ua – 21,15%). У лідерах антирейтингу також опинилися «Цензор», «ЛігаБізнесІнформ» і «Газета.ua». Несподіваним результатом виявилася присутність на 5 і 6 місці рейтингу використання «мови ненависті» державних ЗМІ – «Голос України» та «Укрінформ».

Ліна Кущ, керівник регіональної мережі газети «Голос України»:

Коли почалися гострі події в Донецьку, ми – донецькі журналісти – теж не знали, як називати тих людей, які почали масово з’являтися на вулицях і захоплювати адмінбудівлі. Чи це «проросійські активісти», чи «сепаратисти», чи «політичні туристи», чи «титушки», чи «бойовики», чи «захопники», чи «повстанці»? Найбільше у донецьких журналістів зустрічалися перші два терміни. Частіше – з інстинкту самозбереження. І як показали подальші події – не даремно. На прикладі редактора «Горловка.ua» Олександра Білінського, якого сепаратисти заарештували і привели до місквідділу, вимагаючи відповіді за те, що на його сайті цих людей називають «терористами» і «бойовиками».

Взагалі було 4 хвилі переселенців з Донецької області. Перші сприймалися в суспільстві як люди, які висловили протест проти того, що відбувається на Донбасі. Але вже влітку минулого року в ЗМІ стали з’являтися перші публікації та сюжети про «неправильних» біженців. Я б це назвала «синдром розп’ятого хлопчика». Коли автори здебільшого посилалися не на власні спостереження, а переповідали чиїсь враження і події, свідками яких наче б то був співрозмовник. Журналісти, чомусь, не ставилися критично до відомостей, які повідомляють місцеві мешканці, які ніби то щось бачили. Не робили спроби перевірити ці відомості.

Є також певна несбалансованість. Немає позиції іншої сторони, не представлена думка переселенців взагалі. А негативні риси окремих громадян або негативні випадки з окремими громадянами журналісти відносять на всіх представників певного регіону.

Ось, наприклад, деякі заголовки. «Вихідці зі Сходу три місяці обкрадали квартири тернополян», «Вінницькі переселенці відмовилися збирати полуницю», «Переселенцям – гроші, а львів’янам – мобілізація», «Україна рятує тих, хто її ненавидить», «Біженці – сепаратисти». І найбільш яскраво: «Павлоград заполонили переселенцы и преступники». Це так міський голова Павлограда підводить всіх під єдину риску. Навіть у заголовках вже міститься апріорі негативна оцінка цієї категорії громадян. В одній з волинських газет взагалі була публікація, що переселенці є віл-інфікованими.

Друга категорія, яка є об’єктом словесної еквілібристики, це мешканці окупованих територій. Маються на увазі всі мешканці, незалежно від поглядів. Культивується думка, що там залишилися лише проросійські налаштовані люди. Якщо казати про медіа, то вони не використовують тут мови ворожнечі, якщо це не стосується цитування публічних осіб чи політиків. На жаль, політики наші не обмежуються у висловах.

Немає публічного осуду цих висловів. Жоден політик не поплатився за них. Фактично, ці політики йдуть за настроями певної частини аудиторії. А дискримінація призводить до ізоляції, наслідком чого стає агресія і продовження конфлікту. У вирішенні конфлікту, який зараз існує, не може бути мови ворожнечі.

Тетяна Котюжинська, головний юрист НСЖУ:

Проблема термінології багато в чому полягає в тому, що ми не можемо зайняти якусь абсолютно чітку позицію. Держава з одного боку визначає, що війни немає, що в нас є тероризм, а це означає внутрішні проблеми. З іншого боку – що є зовнішня агресія. І в цій розтяжці працюють українські журналісти і ЗМІ.

Слід все ж таки розрізняти, чи є емоційно окрашені слова самі по собі мовою ненависті. Це може бути ознакою стереотипності, це може бути ознакою виплеску емоцій. А те, що зараз в усіх напружений емоційний стан – це очевидно. І цей емоційний стан буде шукати вихід. Навряд чи ми можемо сказати, що в цьому випадку ЗМІ зможуть бути нейтральними.

Що стосується саме юридичної сторони. Ми маємо орієнтуватися на справи ЄСПЧ, адже все ґрунтується на Конвенції, яку трактує ЄСПЧ. Ми є частиною цієї Конвенції, ми є частиною Ради Європи і виконуємо рішення цього суду.

«В демократичних суспільства може бути визнано необхідним заборону або санкції стосовно всіх форм висловлювань, які пропагують, розпалюють, сприяють або виправдовують ненависть, викликану нетерпимістю за умови, що будуть дотримані всіх формальностей умов обмежень або санкцій». Тобто мета має бути у держави не покарати, не вирішити таким чином свої політичні проблеми всередині держави, а припинити розпалення, припинити пропаганду, припинити виправдання ненависті. Оце – мета.

Комітет Міністрів Ради Європи тлумачить термін «мова ненависті» досить широко. Набагато ширше, ніж ЄСПЧ. Він каже, що це «всі види висловлювань, котрі поширюють, розпалюють, підтримують або виправдовують расову ненависть, ксенофобію, антисемітизм та інші форми ненависті, викликані нетерпимістю, в тому числі нетерпимістю, що виявляється у формі агресивного націоналізму та етноцентризму, дискримінації меншин і ворожого ставлення до них, а також іммігрантів та осіб, що за своїм походженням належать до іммігрантів». Коли мова іде про якусь етнічну меншину або дискримінацію людини за її расову, релігійну приналежність, тоді йдеться про мову ненависті. Інакше – це може йтися про політичну дискусію. І коли це політична дискусія – тут набагато більше прав і можливостей, і набагато менше можливостей обмеження свободи вираження.

Валерій Іванов, президент Академії Української Преси, професор Київського національного університету, автор університетських підручників з журналістської етики:

Українські ЗМІ, які з початком війни на сході України почали змагатися в стандартах не з європейськими, а з російськими ЗМІ, почали втрачати довіру читачів. Якщо в 2013 році довіра до центральних українських ЗМІ знизилася до 37%, а недовіра зросла до 28%, то вже на кінець 2014 року рівень недовіри зріс до 45%, значно перевищивши 25% показник довіри.

Я не хочу коментувати дані, що російським медіа довіряють ще менше. І слава Богу, бо там дуже багато пропаганди та маніпуляцій. Але мене бентежать власні українські медіа. Вперше за часи незалежності України недовіра до українських медіа перевищила довіру! Це не провина влади чи впливу російських медіа. Це показник поганої роботи журналістів. 45% недовіри – це майже половина населення країни.

Також значно змінилася картина довіри до ЗМІ в регіональному розрізі. Якщо в 2013 році довіра до ЗМІ була приблизно однаковою в усіх регіонах, то зараз рівень недовіри на Сході України впав майже до нуля. Якщо Захід – більш-менш, Центр – вже менше, Південь – ще менше, то на Донбасі довіряють тільки 5,7%. Російським медіа ще менше, але – й українським не довіряють. Як можуть інформувати, якщо до них немає довіри?! Це відбувається через контраст між «медійною» інформацією і реаліями. Якщо люди на сході бачать, що картинка на центральних телеканалах відрізняється від реалій – вони перестають довіряти. Людину можна обманути раз, але потім вона ні за що не повірить.

На мою думку, корінь проблеми складається з двох факторів – невірного розуміння патріотизму редакторами і непрофесійним підходом до роботи. Неправильне розуміння патріотизму полягає в тому, що ми будемо говорити тільки те, що вигідно нашій державі. А держава розуміється, як влада в державі. Друга причина, теж дуже велика, просто звичайна лінь. Лінь перевірити інформацію.

Мова ворожнечі в ЗМІ стала пануючою після початку війни. Російська сторона почала першою її активно використовувати. Але вони працюють на свою аудиторію. А ось те, що українські медіа стали активно використовувати мову ворожнечі – це відсуває нас від тих європейських орієнтирів, на які ми нібито налаштовані. Як і російські медіа, українські стали працювати як своєрідний вид зброї. Це абсолютно ненормально. Для тоталітарної країни «до штика прирівнювати перо» – нормально. Для демократичної країни, а ми намагаємося вважатися такою, це – ненормально!

Кількість іноземців, які хочуть вчитися в Харкові, зменшилась на понад третину через низку міжнаціональних сутичок.

Як повідомляє Радіо Свобода, іноземці стурбовані тим, що харківська міліція повільно розслідує масову бійню в студмістечку, що трапилася на початку червня. Тоді найтяжче було травмовано громадян Йорданії. В харківських університетах не приховують, що після тої різанини батьки іноземних студентів перелякалися не на жарт. Багато хто з них відмовився відправляти своїх дітей до слобожанських вишів. Останні три місяці в Харкові позначилися низкою конфліктів між міліцією та іноземними студентами – і жодної розкритої справи.

Цьогоріч вступна кампанія є провальною, бо іноземні абітурієнти бояться їхати до Харкова, – кажуть поза мікрофоном в міжнародних центрах учбових закладів. У звіті спеціальної моніторингової місії (СММ) ОБСЄ повідомляється, що студентів далеких країн відлякує війна на Сході України та кривавий напад радикалів на іноземних студентів у червні. У Харківському обласному управлінні освіти та науки не поспішають оприлюднювати офіційні дані щодо вступу іноземних громадян до університетів, мовляв, вступна кампанія для них триватиме аж до 1 грудня.

Утім, керівник приватного підприємства «Зайнун», що спеціалізується на залученні молоді з арабських країн на навчання до Харкова, доктор Ісам Шахин говорить, що тенденція на зменшення приїжджих з-за кордону студентів уже очевидна зараз: «Кількість зменшилася десь на 35-40 відсотків. Це ми спостерігаємо за взятими офіційними запрошеннями».

За три останніх місяці інформаційні стрічки міжнародних агенцій неодноразово червоніли повідомленнями з Харкова про конфлікти за участю іноземних студентів.

Четвертого вересня сталася бійка між афроамериканцями та українським таксистом – сварку вгамовували нацгвардійці. Також нещодавно в Інтернеті оприлюднили відео, де міліціонери грубо поводилися з двома чорношкірими студентами. Люди в формі їх ображали лайливими словами, залякували, одного з хлопців вдарили в обличчя і намагалися затягнути до міліцейського «бусика».

Міліціонер: «Ти у мене зараз сцяти будеш! Зрозумів, чи ні?»

Чорношкірий студент: «Він мене б’є тому, що я чорний».

Як видно з відео, чорношкірих чоловіків від міліції врятував українець, що знаходився поруч. Цей дискримінаційний інцидент трапився наприкінці липня.

А початок червня позначився кривавою різаниною в студентському містечку. Пізно ввечері 11 червня біля гуртожитків по вулиці Отакара Яроша, де мешкає чимало іноземних студентів, група нападників із майже 40 осіб пробігла по вулиці, б’ючи та ріжучи всіх на своєму шляху, розбиваючи автівки та руйнуючи все, що опинялося під рукою, під їхні ножі потрапили навіть кішки і собаки. Під час жорстокої бійки постраждали п’ятеро українців та чотири іноземні студенти – громадяни Йорданії.

Тоді шпиталізацією до королівства Йорданії двох хлопців із проникаючими черепно-мозковими травмами опікувався доктор Шакер Таравнех. За ними король Йорданії надіслав спеціальний літак із реанімаційним обладнанням на борту. За словами доктора Таравнеха, нещодавно в одного з йорданських студентів поновилася здібність говорити, але цього тижня або наступного – хлопця знову оперуватимуть.

«Ще буде одна операція. Ще троє в нормальному стані, але одному з них, що лікувався в Харкові, доведеться, здається через кілька місяців, ставити титанову пластинку на черепі. У них тепер постійний головний біль і це у них надовго», – розповів Радіо Свобода доктор Таравнех.

Йорданець Таравнех сьогодні – керівник приватного стоматологічного центру, а 30 років тому приїхав навчатися до медуніверситету. Шакер любить Харків і вважає це місто гостинним, толерантним до гостей з інших держав. При цьому він каже, ніколи не думав, що йому доведеться боротися за проведення чесного розслідування міліцією масової бійки, де найбільше потерпіла іноземна молодь.

«Такого жодного разу не було раніше. Впродовж трьох місяців трапилося кілька випадків і такі жорстокі… Я начальнику міліції показував відео щодо африканців, і цей автобус, що приїхав вгамовувати сварку, з людьми, вдягнутими в незрозумілий одяг, не було зрозуміло чи то міліція чи не міліція. Це вже згодом з’ясувалося, що туди прибули нацгвардійці. Чесно кажучи, це дуже дивно. А те, що сталося з нашими земляками – це ситуація безглузда», – обурюється Шакер Таравнех.

В йорданському земляцтві не розуміють, як правоохоронці ще й досі не змогли встановити, а тим паче затримати винуватців трагедії.

Шакер Таравнех: «37 чоловік вийшли з метро, пройшли перевулком Отакара Яроша, бомбили всіх, пішли далі до Клочківської і зникли. Це абсурд. Ви собі навіть і не уявляєте, скільки навколо камер спостереження. Навколо нічного клубу «Місто», здається, жоден птах не пролетить без зйомки», – каже доктор Таравнех.

За три місяці слідству Харківського міського управління МВС вдалося оголосити підозру тільки одній людині…

«Йому обраний запобіжний захід – домашній арешт. Щодо решти, то робота ведеться. В подібних ситуаціях з великою кількістю людей дуже складно встановити, розподілити, хто конкретно наносив удари, що кожен з них конкретно робив. Без цього неможливо оголосити конкретне обвинувачення», – пояснює Радіо Свобода начальник правоохоронного відомства Харкова Андрій Крищенко.

Що ж до відеокамер, які б могли прояснити ситуацію, то начальник міського управління МВС Крищенко зауважив, що, оскільки бійня трапилася пізнього вечора, коли було темно, то записи містять нечітке зображення людей.

«На жаль, якість камер, відзнятого відео, не дозволяє розгледіти індивідуальні обличчя», – розповів Андрій Крищенко.

Міліцейський начальник певен, що жорстока бійня сталася через побутовий конфлікт. За його словами, напередодні різанини між собою посварилися українська та іноземна молодь.

Правозахисник Юрій Чумак, який відстежує випадки ксенофобії та злочинів на ґрунті ненависті у Харкові, переконаний: міліція мала всі можливості запобігти масовій бійні.

Юрій Чумак: «Я збирав інформацію з різних джерел, і серед іноземців, і в соціальних мережах, – все вказує на те, що незадовго до того була бійка, в якій іноземні громадяни, скажімо так, перемогли в сутичці наших громадян. По-перше, міліція знала про ту бійку і заплющила очі. Не було звернення – і добре. А на Отакара Яроша міліція прибула на місце пригоди після того, як усе відбулося. Я думаю, коли натовп із 30 чоловік виходив із метро, міліціонери, що там знаходились, просто відійшли у бік для того, щоб їм не дісталося».

«І те, що міліція не бачить жодних ознак злочинів на ґрунті ненависті, етнічному ґрунті у тому масовому побоїщі, яке сталося на Отакара Яроша – це справжній абсурд», – вважає Юрій Чумак.

Правозахисники твердять, що українська міліція та прокуратура уникають порушення кримінальних справ за статтями, що передбачають відповідальність за злочини на ґрунті міжрелігійної, національної ненависті. Як правило конфлікти з людьми інших держав правоохоронці зводять до побутових мотивів.

А тим часом студенти, які таки приїхали на навчання до харківських університетів, розповідають, що після червневої різанини намагаються не засиджуватися до вечора в кав’ярнях чи на вулицях, бояться як агресивних чоловіків напідпитку, так і міліціонерів, які – до того ж – невпинно покращують свій заробіток за рахунок іноземних студентів.

«Так-так, якщо ввечері йдеш, то, я думаю, десь 20 відсотків проблем через людей напідпитку, вони випивають вечорами. Вони кричать: йди сюди, ти – іноземець і починають лаятися. Міліція хоче з нас грошей. Вони чіпляються до мене з запитаннями, чого це ти гуляєш ввечері! Я йому відповів, що гуляю з подругою, дівчиною – це нормально. Він почав мені говорити, щоб я йшов до нього в офіс. Він сказав: «Давай, я хочу грошей», – розповіли студенти-йорданці першого курсу медичного факультету Національного університету імені Каразіна.

Начальник міського управління МВС Андрій Крищенко, коментуючи подібні історії з вимаганням міліцією грошей в іноземних студентів, каже, що для нього важливий юридично зафіксований факт злочину, а не емоційні скарги, А таких заяв від молоді з інших держав до правоохоронних органів не надходило, – зауважив Крищенко.

Самі студенти сказали Радіо Свобода, що намагаються уникати зустрічей з людьми у пагонах, бо у них завжди знайдеться причина для покарання.

У Харкові навчається понад 17 тисяч хлопців та дівчат із майже 60 країн. Тому кожна нерозкрита справа, пов’язана з конфліктами за участю іноземних громадян, тільки шкодитиме престижу Харкова як інтернаціонального студентського центру, а також економіці, бо левову частину університетських бюджетів складають якраз прибутки від навчання іноземних студентів, – переконаний доктор Шакер Таравнех. Він радить ректоратам посилити охорону університетів та гуртожитків, де живуть іноземні студенти…

Аби повернути довіру і продемонструвати, що в Харкові іноземцям навчатися безпечно, ректорат Національного медичного університету встановив усюди камери спостереження. Незабаром планується вести відеотрансляції з камер спостереження он-лайн, щоб батьки іноземних студентів могли оцінювати обстановку у виші, – повідомив проректор університету Валерій Мясоєдов. А прохідні університету будуть обладнані тривожними кнопками та металошукачами.

Військовий лікар, який ледь не все життя збирав кошти на власну квартиру, у суді відстояв своє право власності. Завдяки юридичній допомозі з боку правозахисників.

Петро Ігоревич* – військовий лікар, що працює в Слов’янську, лікує хворих і поранених українських вояків, які проходять службу в зоні АТО.

Весь час переїжджав з гуртожитків на знімні квартири, допоки не накопичив потрібної суми для купівлі власного помешкання у Харкові.

При оформленні угоди купівлі-продажу приватним нотаріусом, до якого звернувся Петро Ігоревич, було отримано всі необхідні довідки щодо відсутності будь-яких обтяжень чи заборон відчуження нерухомого майна.

Але незабаром до нового власника, як і до багатьох інших мешканців багатоквартирного будинку по вул. Тимурівців, 31 у Харкові почали приходити позови від ПАТ «Укргазбанк» з вимогою про звернення стягнення на їх квартири за борги по кредиту… підприємців К. і З.

Справа в тому, що останні взяли кредит у понад 2,5 мільйони доларів на перебудову зазначеного будинку (з колишнього гуртожитку), і цей же будинок здали в іпотеку в забезпечення кредиту. Але виплатити його не змогли (або не захотіли).

Схоже на те, що К. і З. вирішили провернути схему з банком: спочатку подали до суду на визнання іпотеки недійсною і виграли, відповідно іпотека була знята та квартири почали продавати громадянам. А через 2 роки банк нібито оговтався й оскаржив рішення про скасування іпотеки (саме тоді, коли майже всі квартири вже були продані), відновив іпотеку на весь будинок і почав подавати до суду на власників квартир, щоб позабирати їх помешкання.

І суди стали виносити рішення… на користь банку, мотивуючи це тим, що, оскільки рішення суду про відміну іпотеки було скасовано, то вважається, ніби іпотека і не припинялася, а ті, хто в цей момент купив по суті чисті квартири, відтепер зобов’язані віддати банку свої помешкання або виплатити їх ринкову вартість (фактично – вдруге!).

Отримавши такий позов від банку та дізнавшись про те, що Чугуївська правозахисна група надає безоплатну правову допомогу військовослужбовцям, які боронять Вітчизну на Сході України, Петро Ігоревич звернувся до правозахисників.

Підготувати заперечення до суду військовому лікарю допоміг член Харківської правозахисної групи, голова ЧПГ адвокат Роман Лихачов.

Він указав, що зазначив, що, відповідно до ст. 41 Конституції України, право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом, крім того, право приватної власності є непорушним. Згідно зі ст. 330 Цивільного кодексу України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. 

А в п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 р. № 9 роз’яснено, що відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦК України, добросовісність набувача презюмується. І тільки у випадку, якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.

У даному випадку таких правових підстав позивач не мав.

Інтереси військового лікаря представляв у судах волонтер ЧПГ юрист Іван Мудраченко.

І представляв фахово. Спочатку Московський районний суд Харкова відмовив банку. А нещодавно колегія Апеляційного суду Харківської області винесла рішення з недвозначним чітким формулюванням: у задоволенні позову Акціонерного банку «Укргазбанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки – відмовити за його безпідставністю.

*Ім’я змінене з етичних міркувань

2-3 вересня 2015 року юристи Харківської правозахисної групи взяли участь у методичному семінарі за підтримки Датської Ради з питань біженців за підтримки Управління Верховного комісара ООН у справах біженців у рамках проекту «Юридична підтримка ВПО та постраждалому від конфлікту населенню в Україні», який відбувся у м. Дніпропетровськ.

Протягом 2 днів юристи за допомогою інтерактивних методів вивчали методи роботи з внутрішньо переміщеними особами (далі - ВПО), особливості психологічної підготовки до подібних юридичних консультацій.
На тренінгу були розглянуті основні типові ситуації та проблеми, з якими звертаються ВПО – втрата паспорту та інших документів, що встановлюють особу, переміщення через блокпост, пошкодження нерухомого та рухомого майна внаслідок бойових дій, невиплата соціальних виплат або суттєве їх зменшення, порушення трудових прав ВПО, зокрема, втрата трудових книжок, поновлення на роботі тощо.

Разом з колегами з Сумської, Черніговської, Дніпропетровської, Запорізької, Донецької області юристи ХПГ у процесі обміну досвідом знайшли та сформулювали основні процедури вирішення таких проблем, які і планують використовувати у процесі виконання проекту.
До кінця 2015 року юристи ХПГ планують здійснити моніторинг порушень прав людини шляхом проведення зустрічей із внутрішньо переміщеними особами, інформування даних осіб про їх права та наявні можливості, роздачі інформаційних матеріалів та підготовки юридичних документів за результатами такої консультації на території Харківської та Донецької областей у рамках проекту «Юридична підтримка ВПО та постраждалому від конфлікту населенню в Україні».

Сьогодні, 3 вересня 2015 року, в приміщенні центрального управління Державної пенітенціарної служби України (далі – ДПтСУ) експерти Харківської правозахисної групи провели семінар, орієнтований на керівників медичних секторів обласних управлінь ДПтСУ, головних лікарів багатопрофільних лікарень, спеціалізованих лікарень, начальників медичних частин окремих СІЗО та установ виконання покарань, працівників центрального апарату ДПтСУ, дотичних до здійснення права ув’язнених на медичну допомогу.

Метою семінару є ознайомлення з міжнародними стандартами в галузі медичної допомоги ув’язненим особам, обговорення проблемних питань організації та надання медичної допомоги в установах ДПтСУ в нормативному та практичному аспектах, а також аналіз випадків порушень таких стандартів, визнаних Європейським судом з прав людини.

Під час відкриття семінару до учасників з вступним словом звернувся перший заступник голови ДПтСУ Віталій Ошовський. Останній запевнив присутніх в реальних намірах керівництва служби співпрацювати з громадськістю – робота служби має відбуватися відкрито і прозоро, виявлені недоліки вирішуватися спільними зусиллями, а особи, що припустилися порушень прав людини, в тому числі і з боку персоналу, мають нести відповідальність за вчинені правопорушення згідно із законом.

Євген Захаров, директор Харківської правозахисної групи, акцентував увагу на необхідності дотримання прав людини в системі закладів ДПтСУ. Учасники семінару отримали примірник книги «Дотримання прав людини в пенітенціарній системі України» (автори: Костянтин Автухов, Андрій Гель, Михайло Романов, Вадим Човган, Ірина Яковець). Це – збірка матеріалів про загальні порушення прав людини в сфері закладів системи виконання покарань.

Також працівники ДПтСУ, що в силу своєї професійної діяльності мають стосунок до надання медичних послуг, отримали примірник «Рішень Європейського суду з прав людини проти України за статтями 2 та 3 Європейської конвенції щодо порушення позбавлених волі права на медичну допомогу». Це доволі товстенька книга містить підбірку рішень Європейського суду з прав людини тільки стосовно України за 2010-2014 рр. і тільки в контексті порушення права на надання медичної допомоги. Євген Захаров зазначив, що рішення Європейського суду мають виконуватися Україною, а книжка ця розповсюджується саме для того, щоб працівники служби знали про порушення Європейської Конвенції, яких припустилася Україна, а персонал установ виконання покарань як агент держави мав у подальшому уникати порушень прав людини, а надто, якщо Європейський суд визнав ці порушення в своєму рішенні.

Також Є. Захаров згадав про запровадження практики регресних позовів. Це коли Європейський суд ухвалює рішення на користь заявника проти України, а держава, сплативши заявнику компенсацію за спричинені збитки, позивається до особи, безпосереднього винуватця-порушника з вимогою повернути відповідні кошти до державного бюджету. .

Вадим Човган, член громадської ради при ДПтСУ, звернувся до керівництва служби з питанням, чи погоджується керівництво служби виконання покарань передати підпорядкування лікарів Міністерству охорони здоров’я (МОЗ)? Нагадаю, що Харківська правозахисна група протягом багатьох років дотримується послідовної позиції, що лікар має бути незалежним, сумлінно виконувати свої професійні обов’язки. А як це може відбуватися, коли в установі виконання покарань чи СІЗО – штатний лікар, принаймні, начальник медичної частини є людина військова і накази командира важливіші для неї за клятву Гіппократа. Тому такого роду перемовини з відомством тривають багато років, навіть під час чергової зміни керівництва відомства вдалося досягти домовленостей з головою ДПтСУ про перепідпорядкування лікарів служби МОЗу, але виникли додаткові складності. Враховуючи занедбаність медичної сфери в нашій країні, МОЗ був не готовий взяти на себе відповідальність розвивати практику надання медичної допомоги в місцях позбавлення волі незалежними цивільними лікарями.

Та й зараз керівництво ДПтСУ не бачить потреби в такому підпорядкуванні, вважаючи, що це нормальна практика, коли лікар – військовий, виконує накази командира й відповідає керівнику установи «Так точно!», навіть тоді, коли, як лікар, розуміє, що людина хвора, потребує лікування і, приміром, не може перебувати в холодному сирому карцері – висновок лікаря все одно буде такий, як наказав командир: «Людина здорова і може перебувати в будь яких умовах».

В. Ошовський зазначив, що, як позитивний досвід, ДПтСУ використовує практику азербайджанських лікарів в місцях позбавлення волі, які також, як і їх українські колеги, мають пагони і виконують накази командира.

Цікаво, чому саме азербайджанський досвід надання медичної допомоги в місцях позбавлення волі зацікавив наших керівників ДПтСУ? Чому, наприклад, не перейняти норвезьку практику піклування за станом здоров’я ув’язнених, або сусіднього польського відомства? Така практика буде, на мій погляд, значно цікавішою, ніж азербайджанська.

Але варто завершити на позитивній ноті, бо діалог між представниками громадськості та ДПтСУ неодмінно триває, про що свідчить сам факт проведення даного семінару. Сподіваємося, що керівництво відомства дослухатиметься до наших зауважень в рамках звітів про візити в установи.

А стосовно цивільної медицини в місцях позбавлення волі, перший заступник голови ДПтСУ В. Ошовський запропонував створити експериментальний (пілотний) проект, запропонував навіть обрати Херсонську область, на території якої розташовані декілька лікарень в закладах ДПтСУ. Як на мене, слушна пропозиція – було б варто нею скористатися.

Семінар проведено за підтримки Фонду прав людини Посольства Королівства Нідерландів в Україні та Європейської Комісії.

14 листопада 2014 року адвокат Анна Литвин разом з іншими представниками Харківської правозахисної групи брала участь у візиті до Бердичівської виправної колонії № 70.

Під час спілкування засуджені показали й передали нам газету під назвою «ОБЩЕСТВЕННО-ПОЛИТИЧЕСКОЕ ДВИЖЕНИЕ „НОВОРОССИЯ“», № 10 от 04 ОКТЯБРЯ 2014, яку, з їх слів, вони отримали від оперативних працівників колонії.

Про ці події явно антидержавного характеру адвокат Литвин подала заяву про кримінальне правопорушення до Управління служби безпеки України (УСБУ) в Житомирській області. На підтвердження вищевикладених фактів була надана фотокопія газети та відеозапис висловлювань засуджених колонії про те, що оперативні працівники не тільки розповсюджують зазначену газету, а й пропагують невизнане терористичне об’єднання «НОВОРОССИЯ».

27 серпня 2015 року старший слідчий з ОВС слідчого відділу УСБУ Турлій О. В. виніс постанову про закриття кримінального провадження за відсутністю у діях представників адміністрації колонії складу злочину, передбаченого ст. 110 КК України.

Слід зазначити, що сам факт розповсюдження в колонії газети, причому не одного, а кількох її випусків, таки був встановлений слідчим. От тільки ніхто з адміністрації колонії дивним чином не був причетний до їх розповсюдження, не вжив заходів для попередження таких дій та їх припинення, хоча кілька засуджених, попри реальну загрозу помсти з боку адміністрації, дали показання під присягою, що оперативники газету розповсюджували.

За словами адвоката, значна частина постанови слідчого про закриття кримінального провадження присвячена саме обґрунтуванню відсутності порушень з боку адміністрації та з’ясуванню думки тих співробітників колонії, на яких вказували засуджені, щодо мотивів подання адвокатом Литвин заяви, яку вони вважали провокаційною. Отже, факт розповсюдження газети антиукраїнського змісту в колонії (примірники якої мали засуджені на момент візиту), як і показання свідків про це – в той час, коли частина нашої країни перебуває під контролем незаконних збройних формувань – для органів розслідування не став приводом для ретельного дослідження фактів. То що ж мало статися, аби привернути увагу «органів» до таких фактів – явка з повинною осіб, до них причетних?

Якщо додати, що адвокат Литвин, забезпечуючи можливість свідкам – засудженим колонії,– дати свідчення проти чинних працівників оперативної частини, була змушена неодноразово приїздити до колонії як представник свідків під час їх допитів на території колонії, в тому числі внаслідок непроведення слідчих дій у визначений самим же УСБУ день і час, то ситуація бачиться ще більш дивною. До того ж, є очевидним той факт, що всі свідки, які відбувають покарання на території колонії і мають підкорятися наказам тих самих осіб, проти яких вони дають свідчення, перебувають у стані наявної загрози щодо них з боку адміністрації колонії, і при цьому до жодного із таких свідків органом розслідування або прокурором не вжито заходів до їх захисту. Непрямим свідченням наявності тиску на свідків було їх переведення для відбування покарання до інших виправних колоній.

Не погоджуючись з постановою слідчого про закриття кримінального провадження, адвокат Литвин подала скаргу на неї до Корольовського суду м. Житомира. Коли адвокат прибула з іншої області для участі в судовому засіданні, вона заявила клопотання до слідчого судді Рожнової О. С., яка мала розглядати скаргу, про надання їй для ознайомлення матеріалів кримінального провадження, що було їй вкрай необхідно для участі в розгляді її скарги, оскільки вона раніше не мала такої можливості і не бачила жодного з документів розслідування, окрім постанови слідчого про закриття провадження. На превеликий жаль, суддя не виконала передбачених законом обов’язків щодо створення умов для реалізації прав адвоката А. Литвин – учасника судового засідання. Зробивши перерву, слідчий суддя відмовила у задоволенні цього клопотання, пославшись на те, що КПК України такого права заявника не передбачено, фактично позбавивши адвоката можливості дізнатися, на які саме докази спирався слідчий, коли виносив рішення про закриття кримінального провадження. За таких обставин адвокат була позбавлена можливості підготувати свою правову позицію, обґрунтовану матеріалами провадження, а відтак, слідчий суддя створила перешкоди для реалізації адвокатом її процесуальних прав.

Окрім загальних міркувань щодо порушення засади змагальності сторін у кримінальному провадженні, таке рішення слідчого судді не відповідає і наступним конкретним нормам кримінально-процесуального законодавства. Відповідно до ст. 303 КПК України заявник має право оскаржити рішення слідчого або прокурора про закриття кримінального провадження. Заявник, який подав скаргу такого роду, відповідно до п. 25 ч. 1 ст. 3 КПК України стає учасником судового провадження, а отже, має право сторони на ознайомлення з його матеріалами і, відповідно, на підставі ч. 2 ст. 317 цього Кодексу, має право на ознайомлення з матеріалами справи. До того ж, за ч. 6 ст. 22 КПК України суд, який втілює принцип змагальності сторін в процесі, зберігаючи об’єктивність та неупередженість, має створювати необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав.

Зважаючи на те, що у цій справі йдеться про закриття провадження не у пересічній справі, а у справі про розповсюдження газет антиукраїнського змісту, до того ж, на території установи закритого типу, яка повністю контролюється її адміністрацією, а отже, про справу, пов’язану із загрозою національній безпеці України, Анна Литвин вирішила продовжувати боротьбу і подала заяву про відвід слідчого судді.

Невже забулися вже події півторарічної давнини, коли внаслідок бездіяльності органів, які по закону зобов’язані захищати державу і громадян від протиправних посягань терористичних угрупувань, наша країна втратила контроль над частиною своєї території?

Невже в державі немає правоохоронних органів, які б взяли під контроль розслідування цього кричущого випадку спроби загострення суспільно-політичної ситуації, направленої на розкол країни, в самому її центрі, коли всі вільні ресурси держави витрачаються на ведення антитерористичної операції, а патріоти України віддають свої життя в ім’я збереження її цілісності?

Поки що в цьому випадку це робить лише одна людина, Анна Литвин, мати двох дітей, яка під загрозою життю її дітей внаслідок обстрілів місця її мешкання була змушена покинути свою домівку і стати вимушеною переселенкою. Хіба відповідає інтересам держави те, що прагнення цієї мужньої жінки припинити небезпечну ситуацію в країни і те, що вона не залишилась осторонь за принципом «моя хата скраю», а сама ініціювала кримінальне провадження, хтось ще має нахабство вважати провокацією?

Суд в Луганській області, як на мене, то апріорі не може бути справедливим, тому що майже перед кожним суддею, котрий сьогодні виносить обвинувальний вирок добровольцям, ще рік тому стояв важкий вибір – ЛНР чи Україна. Більшість судей залишилися під владою України, але ж політичні вподобання від цього вибору не змінилися і любов до Батьківщини сильнішою не стала.

Обвинувальні вироки щодо добровольців в Луганській області виносяться у більшості своїй швидко та без врахування істинних обставин справи. Доброволець – значитьвинен. І не підлягає обговоренню.

Керівництво області, міліції, та інших органів не тільки в курсі такої сумної тенденції, але навіть сприяє подальшому процвітанню і пригніченню прав добровольців і в подальшому. Кримінальні справи на добробатівців вітаються, і ті, хто рік тому стали на захист батьківщини від зовнішнього ворога, повільно але впевнено самі переходять у категорію неугодних.

23 вересня 2014 року в місті Лисичанськ Луганської області добровольці батальону «Донбасс» Єгор Кравчук та Руслан Кузьменко прямували до постійного місця розташування батальйону, везли гуманітарну допомогу бійцям добробату, яку щойно їм передали волонтери.

Через кілька кілометрів на трасі між добровольцями та місцевим мешканцем виникла конфліктна ситуація. Пізніше в судовому засіданні було з’ясовано, що 23 вересня 2014 року близько 18 годин 30 хвилин місцевий мешканець С. повертався на власній машині додому, був засліплений автомобілем, який їхав позаду (автомобіль добровольців), скоїв декілька небезпечних маневрів, які могли створити ДТП, зупинився. Тобто конфлікт на проїжджій частині спровокував місцевий мешканець С.

Коли автомобіль донбасівців також зупинився, а Кравчук і Кузьменко, які перебували в цьому автомобілі, вийшли, щоб прояснити ситуацію, інший учасник конфлікту одразу почав ображати військових нецензурними словами, роблячи акцент на словах «нацики», «фашисти», «укропи», і провокувати бійку з добровольцями.
У донбасівців при собі була штатна зброя. Однак протягом усього часу розвитку історії вона знаходилася в машині (це підтверджують свідки). Донбасівці знаходилися на службовому автомобілі, прямували в розташування батальйону з завдання – везли гуманітарну допомогу від волонтерів для батальону.
Кузьменко Руслан, доброволець батальйону «Донбас», злегка ударив провокатора. Єгор Кравчук в цей час паркував автомобіль і не бачив подробиць бійки. Тобто навіть свідком в цій історії його назвати складно. Потерпілий це також підтвердив. Саме потерпілий в суді чітко зазначив, що Кравчук його не бив, не допомагав Кузьменку, не ображав, не погрожував та на момент затримання працівниками міліції знаходився на відстані декількох метрів від нього.
Кравчук підійшов до учасників конфлікту, свого товариша та іншого водія, спробував припинити конфлікт, навіть зробив кілька зауважень сослуживцю. Незабаром до місця події під’їхав наряд міліції (прикомандировані співробітники УБОЗ з Івано-Франківська). Як виявилось, вони патрулювали місто та випадково стали свідками конфлікту. Також нібито випадково прибули представники добровольчого батальйону «Тернопіль».

Саме вони одразу і доставили Кравчука з Кузьменком вже в наручниках в Лисичанський міськвідділ міліції. Представники батальйону «Тернопіль» підтвердили, що обидва добровольця були на момент конфлікту без зброї.

Однак поки Кузьменко та Кравчук давали свідчення в міліції, в їхньому автомобілі, крім штатної зброї, при обшуку дивним чином було виявлено травматичний пістолет. Добровольці з батальйону «Тернопіль» пізніше підтвердили, що пістолет в автомобіль донбасівців підклали саме співробітники міліції міста Лисичанськ. «Тернопільці» говорять, що при обшуку машини обвинувачених був виявлений невідомий травматичний пістолет в кобурі на задньому сидінні, однак, свідок зазначив, що чув, як невідомі йому працівники міліції передавали комусь пістолет, який потім був поміщений в автомобіль обвинувачених.

У підсумку, вже через кілька годин проведених у відділку міліції, добровольцям Кузьменку та Кравчуку інкримінували ст. 296 ч. 4, ст. 263 ч.1 (хуліганські дії зі зброєю і незаконне володіння зброєю).

Крім того слід зазначити, що в момент, коли трапилася конфліктна ситуація, Кравчук і Кузьменко за завданням командира везли гуманітарну допомогу в батальйон. Загальна сума «гуманітарки» для бійців «Донбасу» становила близько 7 тисяч доларів. Коли Кузьменко і Кравчука затримали, то все, що було при них: гуманітарна допомога для батальйону, штатний автомобіль, штатна зброя, особисті речі - вилучили. За словами співробітників міліції (не підтверджене документами) всі особисті речі добровольців, автомобіль, зброя, гуманітарна допомога були відправлені в розташування батальйону «Донбас». У батальйоні цієї інформації не підтвердили і до батальйону все вищеперелічене просто не доїхало.

При обранні запобіжного заходу за рішенням суду обох добровольців залишили під вартою . У Старобільському СІЗО №18 Кравчук і Кузьменко провели 10 місяців. Далі рішенням Лисичанського міськсуду добровольців визнали винними у вчиненні злочину і визначили: Кравчуку Єгору - 4 роки реального терміну з випробувальним терміном на 2 роки, Кузьменко Руслану - 5 років реального терміну з випробувальним терміном 3 роки.

Зараз Єгор Кравчук чекає розгляду апеляційної скарги по його справі на рішення Лисичанського міського суду, яка має відбутися наступного тижня.

Як на мене, то вина Кравчука та Кузьменка не може розглядатися судом, як рівноцінна. Якщо по Кузьменку більш – менш зрозуміло, то за що осудили Єгора Кравчука – не зрозуміло зовсім. За те, що лише опинився поряд із учасниками конфлікту найбільше в якості свідка.

В цьому році видавництво «Права людини» Харківської правозахисної групи вперше взяло участь у Львівському форумі видавців, що відбувається у Львові кожного року. Ми привезли на форум майже всі наші книжки, що вийшли у видавництві ХПГ з 2000 року.

Форум відбувався у Палаці мистецтв -  великому будинку у самому центрі Львова. На форум з’їхалися видавці майже з усієї України. На форумі відбувалися презентації книг, які щойно вийшли з друку.

Враження від львівського форуму дуже позитивне. По-перше, його відвідало безліч людей. Складалося враження, що майже всі мешканці Львову цікавляться цією подією. Палац мистецтв був переповнений. Тішить те, що видання ХПГ привернули до себе велику увагу. Відвідувачі форуму цікавилися і історико-біографічними, і юридичними виданнями.

Особливо часто купували книгу Міхаїла Хейфеця «Українські силуети», яку видавництво ХПГ випустило з друку незадовго до форуму. Ця книга вперше надрукована українською мовою, і до неї увійшли документи, яких не було у попередньому виданні цієї книги (тритомнику М.Хейфеця), який ХПГ видало раніше.

В один з днів форуму ми зробили презентацію цієї книги в Музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», що розташований у Львові в приміщенні тюрми, де розміщувалися каральні органи трьох окупаційних влад: польської, радянської та німецької. Це перший в Україні музей-в’язниця. Там же була і виставка, на якій представлена інформація про представників дисидентського руху, життя та діяльність яких значною мірою пов’язані зі східноукраїнськими областями – Харківською, Донецькою та Луганською, а також і експозиція книг – спогадів про дисидентів. Виставку відвідали багато львів’ян і гостей форуму.

Під час презентації спогадів дисидентів Євген Захаров, Василь Овсієнко і Зорян Попадюк розповідали про автора, про його перебування у таборах і контакти з представниками національно-визвольного руху, про те, як автор писав свої спогади.

В середині 70-х років Хейфец був заарештований Ленінградським КДБ за статтю про Йосипа Бродського. В цій статті він вперше назвав Бродського геніальним поетом. Вірші Бродського видали закордоном з передмовою іншого автора. Але в КДБ була оперативна інформація, що передмова була написана саме Хейфецем. На цей час Бродського вже вигнали з СРСР, він перебував за кордоном, . Друзі, які залишилися в Ленінграді вирішили зібрати і видати всі його твори. Марамзін запропонував Хейфецу написати передмову, але потім вирішив, що вона надто наявно антирадянська і може зашкодити виданню. Тому передмову до збірки написав інший автор, а стаття Хейфеца знаходилася у нього вдома. Один з її примірників потрапив через стукача до КГБ. І хоча закордоном стаття не друкувалася, Хейфецу пред’явили звинувачення у антирадянській пропаганді з метою підриву радянської влади (ст.70 УК РСФСР). Він отримав термін п’ять років ув’язнення і три роки заслання.

В таборах він і зустрівся з в’язнями – українцями: Чорноволом, Овсієнком, Попадюком, Василем Стусом.

Український національно-визвольний рух справив на історика і літературознавця Хейфеця надзвичайне враження. Він і особисто товаришував з деякими українськими дисидентами.

Потім, після відбуття терміну, КДБ примусило Хейфеца емігрувати до Ізраїлю, Його враження від перебування у таборі вилилися у спогади: «Українські силуети». Поштовхом до написання цієї книги був другий арешт Стуса, якого, як і Бродського, Хейфец першим назвав великим поетом.

Ще в таборі Хейфец вивчав українську мову, вивчав напам’ять вірші Стуса і передавав х на волю. Таким чином ці вірші збереглися.

Про все це розповідали на презентації колишні дисиденти Зорян Попадюк і Василь Овсієнко.

На презентації, як і взагалі на форумі, було багато молоді, що є дуже важливим. Бо саме молодь повинна знати, вивчати і передавати в поколіннях справжню історію України.

Серед наших покупців – тих, хто цікавився виданнями ХПГ було дуже багато молоді.

Друга презентація в рамках форуму  була присвячена щойно надрукованій книжці «Тюремные дневники» Ігоря Завадського, відомого акордеоніста, якого за часів Януковича посадили за грати за безпідставним звинуваченням у педофілії. Незважаючи на те, що справа грубо сфальсифікована, а докази підроблені, суд 1-ї інстанції засудив Ігоря Завадського до 13 років ув’язнення, а його продюсера  Андрія Бригіду до 7-ми років.

Із щоденника випливає вся безпідставність і нахабство цих звинувачень. ХПГ видало цю книжку якраз тоді, коли почалися слухання в цій справі у Вищому апеляційному суді. Будемо сподіватися, що в нові часи жорстокість і брутальність каральної системи вже не є такою відвертою і надії Ігоря Завадського на справедливість збудуться.

Багато книг у ХПГ придбали для бібліотек різних вишів. Покупці зазвичай спілкувалися з нами, розпитували про нашу роботу, про захист прав людини, про історичні постаті дисидентів. Це спілкування було цікавим і корисним.

Взагалі Львів вражає духом свободи і розкутістю. Тому наша присутність на форумі була дуже приємною.

А ХПГ заявило про себе як потужне і необхідне суспільству видавництво. Певну кількість книг ми залишили в Музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького». Книжки і надалі будуть розповсюджуватися.

Вчера вернулась из непризнанной ЛНР. Я не собиралась пересекать линию. Думала, решу все свои вопросы перед таможней. Понимала и адекватно оценивала возможные риски и угрозы. Но когда стоишь на границе и понимаешь, что до ДОМА, родного моего дома, всего три километра, то начинаешь скорее находить себе оправдания, почему должна перейти туда, чем принимать и осознавать причину, по которой туда идти нельзя. Стоя в очереди перед пародией на таможню ЛНР, я минут 15 просто наблюдала. Наблюдала за каждым движением ополченца в полуразбитой каморке, где еще год назад был полноценный пункт пропуска. Человек в российской военной форме, с российскими вперемежку с лнровскими шевронами на ней лениво и устало изображал проверку документов. На каком-то этапе мне стало четко понятно, что контроля как такового реально нет. А бесцельное перелистывание страниц паспорта каждого желающего посетить молодую республику вряд ли сможет мне навредить…. И пошла.

Маршрут

Самый безопасный путь до ЛНР – конечно же, через «братскую» державу – Россию. Путь не близкий, в мирное время дорога от Харькова до Луганска по прямой занимала не более 6 часов. Путь не близкий, но куда более безопасный, чем через линию соприкосновения. Так как рейсовым автобусом, которые каждый день отправляются из Харькова через пункт пропуска на Гоптовке и далее через Белгород, поездка занимает от 35 часов до двух суток, то решила опробовать другой маршрут.

В 7.30 рейсовым автобусом отправилась до Старобельска (это 6 часов в пути), оттуда также автобусом до Мелового (час в дороге). Тут собственно пункт пропуска и расположен. Нет стокилометровых очередей из автобусов, грузовиков, легковых автомобилей и пешеходов. Таможни – российскую и украинскую - перешла пешей. Все это дело вместе с проверкой документов заняло полчаса (а не 10 часов, как в случае с проездом автобусом через Гоптовку и Белгородскую область). Далее путь через Россию. Ехали с подружкой на автомобиле. Средняя скорость 120 км/ч. На российской таможне в Донецке мы были уже через 4 часа пути. Прохождение таможни (тоже пешей) в Донецке РФ и в самопровозглашенной ДНР заняло полчаса. С ЛНР все понятно. Контроля документов как такового нет. Но и в Донецке к пешеходам не сильно придирались. Даже сумки не проверяли. Если не считать только язвительных усмешек российских пограничников. Первоочередной вопрос: «Куда направляетесь?». Ответить нужно правильно: «В Донецк Российской Федерации». Для того, чтоб не было зафиксировано переправление в непризнанную республику. И тут таможенник начинает мерзко улыбаться и поправлять: «Да, что же вы стесняетесь! Так и говорите, что едете в Луганск к родственникам!» Еле сдерживаюсь в этот момент, чтоб не высказать все, что за год накопилось и не плюнуть в лицо особе при исполнении. Но в любом случае, пешеходом быть приоритетнее, если есть желание попасть в Луганск как можно быстрее. Итого по маршруту Харьков – Старобельск – Меловое – Донецк – Изварино время от дома до дома составило 12 часов.

Блокпосты

На украинских блокпостах к пассажирам автобусов, которые направлялись до Старобельска, было уделено достаточно пристальное внимание. Особенно к мужчинам призывного возраста и тем (я в том числе), у кого была замечена луганская или донецкая регистрация места жительства. С мужчинами все понятно. Но почему у каждого, кто имеет луганскую или донецкую регистрацию, требуют документы, подтверждающие свою верность Украине – не понятно. С меня очень твердо требовали справку переселенца. И более, чем внимательно изучали вещи из дорожной сумки. Я молча выполняла команды относительно выворачивания моего чемодана наизнанку, но справку переселенца не дала принципиально. А на каком, собственно, основании? После того, как попросила показать мне нормативный документ, в котором черным по белому прописано, что при прохождении блокпоста необходимо предъявить документ, какой-либо кроме паспорта, все вопросы были сняты. И так, между прочим, на каждом блокпосту до Старобельска. Как по мне так, это дискриминация. Давайте, может еще всех переселенцев в один табор сгоним? Там нас контролировать легче будет.

Дороги

Стоит ли говорить о наших дорогах, даже не знаю... С такими дорогами о правах человека в Украине даже разговор заводить как-то неловко. Вот, например, промежуток Купянск – Сватово. Дороги нет, есть направление движения. Два часа побеждать полосу препятствия в автобусе, на борту которого 45 градусов Цельсия (за бортом +34 ) – это жестко, даже для самых смелых и сдержанных. Дети плакали, старушки падали в обморок, девушек постоянно тошнило, мужчины обливались потом и тихонько матерились.

Попутчики

Всю дорогу внимательно прислушивалась к тому, кто и что говорит. В автобусе до Старобельска процентов 10 пассажиров все-таки ждут, когда же придет Путин и всех спасет. Один дедулька внушал молоденькой девушке, которой посчастливилось выкупить билет рядом с ним, что всей Украине нужно стремиться в направлении создания все большего количества народных республик. А все потому, что его родственники из ДНР нарадоваться не могут приходу новой власти. В городе (не уточнил каком) тишь да благодать. Последнее время даже воду давать чаще стали и ходят с автоматами исключительно трезвые «защитники». Магазины стали работать. С провизией правда пока неладно. Но к порядку ополченцы приучают жестко и уверенно. За пьянку особенно «жучат» местных сильно. Поэтому бомжей и пьяниц в городе стало меньше. Через пару часов душевного монолога дедульки-сепаратиста водитель предложил ему закрыть рот до конца пути. Дедулька огрызнулся, но замолчал.

Приятно удивил водитель такси в Старобельске. Рассказывал, как старобельчане в большинстве своем рады, счастливы и довольны, что в их городе, благодаря преимущественно добровольческим батальонам, особенно противоречивому «Айдару», контроль держит Украина. Говорил, что даже несмотря на некоторые отрицательные стороны присутствия добровольцев в городе в течение минувшего года, только благодаря добробатам Старобельск не стал ЛНРией.

Ополченцы

Не знаю, может мне просто повезло, но на так званой таможне ЛНР сидел в будочке один единственный ополченец. Замученный, худой, жалкий, с грустными глазами. Если честно, то у меня лично, кроме жалости этот человек не вызвал больше никаких эмоций. Он явно из местных. Их по взгляду отличить можно… Когда я протянула свой паспорт, он лениво полистал его. Отдал мне. Было темно. Автобусов нет. Такси нет. Я оттащила свою сумку с едой для родственников чуток подальше от его кибитки. Стою, думаю, что делать дальше и как добраться до города. Этот из будки подошел, приветливо улыбнулся беззубым ртом и предложил помощь в транспортировке меня до города. Подсадил в автомобиль, прошедший «таможенный» контроль, и предупредил водителя: «Голову оторву если с девочкой, что случится». Водитель в этот момент, скорее всего, забыл даже как его зовут, не говоря уже о злых умыслах, если они вдруг, не дай Бог, были в его голове, и довез меня до дома. То есть можно сделать вывод, что иногда все-таки ополченцы любят помогать людям.

В течение следующего дня пьяных ополченцев с оружием в руках, шастающих по городу, я не видела. Люди в форме ходят. Но, как мне показалось, опасности не представляют. Как говорят местные, ополченцев становится больше, когда город ложится спать. На улицах тогда остаются только ополченцы, желающие веселья, любители острых ощущений и девушки, жаждущие выйти замуж за какого-нибудь генерала Новороссии.

Местные жители людей в военной форме перестали бояться. Может, потому что «приезжие» кавказской внешности перебрались все-таки ближе к передовой (вместе с техникой), а в тылу остались по большей части молодые и местные. Может, потому что просто привыкли. Может, просто потому что устали. Беспредела и бандитизма в городе меньше не стало. Мародерство, насилие, воровство продолжают безнаказанно процветать.

ЛНР

Все плохо. Очень, очень, очень плохо. Ощущение темноты, грусти, безвыходности и депрессии висит в воздухе. Темная одежда, серые здания, печальные люди. Пестрят на каждом шагу только билдборды, вещающие благодарность братскому народу, ведь прошел ровно год, как в город заехал первый знаменитый гуманитарный конвой из России. Но, проходя мимо таких реклам, народ просто злобно плюет в сторону.

В четыре часа вечера город умирает. Магазины, аптеки, кафе в это время суток уже закрыты. Таксистов, желающих подзаработать, на улицах, как раньше, не стоит, да и народу ходит очень немного.

Ассортимент товаров в аптеках и магазинах – убивает наповал. Пустоту на полках пытаются скрыть лишь менее плотным расставлением товара. Зашла в аптеку. Полки, естественно, пустые. Спросила детский антибиотик и противовирусный препарат. Девушка-провизор удивленно так посмотрела на меня и ответила, что ТАКАЯ категория препаратов только под заказ или в Донецке РФ. Пришлось уточнить, а что без заказа можно приобрести. Девушка назвала анальгин, бинты, средство от поноса и еще несколько препаратов мне незнакомых. Не густо… Так же точно мне ответили в пяти аптеках города. Цены на все категории товара сумасшедшие. Совершенно сумасшедшие. Ну, к примеру, если на украинской территории килограмм мяса стоит 59 – 90 гривен, то в ЛНР – от 170 гривен. Бытовая химия раза в 4 дороже, чем на Украине. Про товары для детей и одежду даже речь заводить не стоит. Упаковка памперсов – 840 гривен.

Активно «ходят» рубли. В магазинах можно рассчитываться обеими валютами, но за гривной продавцы «гоняются» активнее.
Местные жители на откровенные разговоры на политические темы не соглашаются ни при каких условиях. Но по тяжелым вздохам понимаю, что люди устали… От всего на свете. В городе не стреляли и не бомбили, как в других городах Украины, но от этого положение не легче. Вроде и не бомбят, а хорошего ничего. И Путин не пришел, которого так ждали и звали, и Украина ушла, вероятно, навсегда.

На легковых автомобилях и маршрутках красуются номерные знаки с символикой ЛНР. Не все решились на такое проявление патриотизма молодой республике, но большинство. Пока гуляла по городу, обратила внимание, что имеют место быть множество рейсов в сторону РФ. За полчаса насчитала 8 двухэтажных рейсовых автобуса с маршрутом: «Луганск - Москва», «Красный Луч - Волгоград», «Луганск – Казань» и т.д.

Проезжая мимо бывшего городского отдела милиции отметила, что наши доблестные правоохранители полным составом перешли на сторону молодой республики. Аж ком к горлу подкатил… Еще год назад мы с коллегой приносили этим людям заявление о вооруженном нападении на окружную комиссию с просьбой принять хоть какие-то меры по обеспечению безопасности членам ОВК. Тогда нас с этим заявлением просто послали. Скорее всего потому, что вся милиция моего города уже тогда знала дальнейший ход развития событий, и справедливость в принципе никого не интересовала.

Была на кладбище. Там любимый дед и отец. Кладбище разрослось в два раза по сравнению с прошлым годом. Судя по табличкам на крестах, пополнили его преимущественно «герои Новороссии», некоторым из которых даже имени не нашлось. Только порядковый номер.

Пробыла я ТАМ сутки. Желание зарыдать не покидало ни секунду. Мой город уничтожен и растоптан. Бестолковостью и амебностью самих жителей, и пропагандой Путина. Горько и больно видеть то, что пришлось увидеть. Местные всего этого ужаса, кажется, не замечают. Они просто пытаются жить и не видеть, что все плохо. Хорошего там ждать можно нескоро или никогда. Сознание людей не меняется и не поменяется. Пропаганда продолжается. Уставшие, измученные и полуголодные люди успокаивают себя только тем, что убеждают друг друга, что все это временные трудности, которые скоро закончатся, а Путин все равно спасет жителей Донбасса. Не мог же он просто взять и обмануть…

Больно принимать мысль о том, что мой город больше не мой… и мой дом больше не мой… и никогда туда я больше не вернусь. Ком в горле старалась все время придушить. Точно так же, как и гнать из головы любые мысли, связанные с родными, которые там остались, или жалостью, потому что сердце просто разорвется.