Бюлетень "Права Людини", 2015, #32
Конституція і права людини
Евгений Захаров: В Украине хунты не будет
Евгений Захаров – экс-председатель правления украинского Хельсинского союза по правам человека, директор Харьковской правозащитной группы, член правления международного общества «Мемориал». Кавалер ордена Свободы, обладатель престижных премий в области прав человека, последнюю из которых – имени Льва Копелева – получил в 2015 году, наряду с Русланой Лыжичко, Андреем Макаревичем и Эдуардом Успенским.
Петр Порошенко назвал его нравственным ориентиром и совестью нации, предлагая в качестве члена комиссии по отбору кандидатов на должность директора Национального антикоррупционного бюро. В интервью «Обозревателю» Евгений Захаров сравнил дела сегодняшних политузников с преследованиями украинцев в СССР, рассказал о подводных камнях борьбы с коррупцией, угрозе усиления полицейского государства, президентской политике «пастуха по отношению к стаду», и других ошибках власти.
Как вы оцениваете ситуацию с правами людей в нашей стране сегодня?
- Она мозаичная: в чем-то существенно лучше, чем при Януковиче – выше уровень политической свободы, свобода собраний, свобода ассоциаций и свобода информации. Но и гораздо выше уровень насилия в обществе. Выше преступность (особенно на востоке). Когда началась "русская весна", появились внесудебные казни.
Похищение людей, содержание в нечеловеческих условиях, пытки - у нас не было такого сорта нарушений прав человека в столь больших масштабах раньше. В "ЛНР" и "ДНР" право на жизнь и сейчас совершенно иллюзорно.
Вы никогда не сомневались в ценности демократии? Последние дни часто можно слышать лозунг: "Хунта буде".
- Демократия - способ управления, когда большинство управляет лучшими, и потому для лучших это бывает тяжко. А любая иная альтернатива приведет к тому, что худшие будут управлять большинством. Это социолог Евгений Головаха сказал - умница, и это мнение я разделяю.
Не думаю, что хунта будет – украинцы не склонны избирать радикалов. Рабинович на выборах Президента набрал больше, чем трое радикалов – это показательно.
Радикальные силы могут добиться власти только незаконными методами, но я не думаю, что у нас возможен захват власти. У нас слабы такие настроения.
Вон в Польше были и Президент, и премьер радикалами. В Венгрии, Чехии, Франции радикалы были во власти, а у нас лишь один раз "Свобода" получила 10%.
Глава "Комитета освобождения политзаключенных" Николай Кохановский считает, что число политузников в Украине не менее 67 – это общественные активисты и добровольцы АТО. Что скажете?
- Каждый случай надо разбирать отдельно. Пока я сделать однозначный вывод не могу, хотя во многих делах проглядываются политические мотивы.
Юрий Гуков, о котором вы писали. Пришел к человеку (замешанному в сепаратизме), жена подняла крик, соседи начали собираться, и Юра увел своих бойцов. Затем потерпевший написал, что претензий к Юре не имеет. Но один из троих прихватил тогда камеру, телефон, ноутбук, и милиция, спустя более, чем год, объявляет, что это разбой. Говорить о самоуправстве можно, но тамошняя милиция не стала бы задерживать сепаратистов, она была не на нашей стороне.
Страшатся, что они пойдут на незаконные действия, как и тогда.
Но политические мотивы власти при уголовном преследовании – этого мало. Гукова в итоге отпустили, а при Януковиче это было возможно только в одном случае: если арестованные шли на соглашения с властями.
Несколько десятков уголовных преследований бывших добровольцев могут оказаться политическими. Преследования за действия, которые они совершили, будучи в своих батальонах весной-летом 2014-го. Пока не решаюсь сказать, что это (нужно собрать все дела и проанализировать), но не мог доброволец тогда в "Айдаре" или "Азове" действовать строго по закону.
По тем делам, что я посмотрел, есть неадекватная квалификация. Но многих отпустили под домашний арест. Отдали Юру Гукова мне на поруки. Когда речь идет о политическом преследовании, все беспощадно – шанса остановить это законным путем нет.
О беспорядках под ВР 31 августа и их судебных последствиях - что вы думаете?
- После Майдана у многих людей появилось представление, что сложные проблемы можно решить простым путем – с помощью насилия и принуждения. Это ненормально и неправильно. И когда правительство прилагает усилия, чтобы это прекратить, я это вполне поддерживаю. Но не поддерживаю случаи, когда такие действия применяются к тем, кто не виноват. Нужно с каждым случаем разбираться. Пока у меня нет оснований думать, что людей, не совершавших преступления, будут преследовать. Другое дело, что к ним будут внимательно присматриваться. Уже то, что они ходят с неучтенным оружием – преступление.
В то же время – знаю историю Дениса Гордеева, который застрелил СБУшника. С ним посадили в СИЗО еще 6 или 7 человек, которых даже не было возле места происшествия. Страсть посадить у наших правоохранителей неизбывна, а сейчас стала еще сильнее.
Руководство государства должно принять на себя часть ответственности за события 31 августа. Потому что – если бы оно вело себя иначе, этого бы не случилось. Когда руководство принимает сомнительные решения с точки зрения людей, которые защищали страну, возникают такие события.
Люди, которые остановили сепаратистскую заразу ценой жизней – они заслуживают того, чтобы с ними обсудили, им разъяснили изменения в Конституцию. Нельзя действовать тайно, ничего не объясняя. А даже не все члены конституционной комиссии видели законопроект о внесении изменений в Конституцию, касающихся децентрализации, пока он не появился на сайте парламента. И тут ни малейший сомнений нет, что Президент вел неправильную политику по отношению к гражданам. Это политика пастуха по отношению к стаду: "Я вас веду, а вы идите, и не спорьте". Надо уважать людей и обсуждать с ними все.
Конечно, сказать легко, а тут Путин и союзники, которые хотят нам добра своеобразным способом… Петру Алексеевичу не позавидуешь, но я считаю, что можно действовать иначе.
В то же время не согласен с теми, кто призывает разогнать парламент, объявить импичмент президента… Он хочет добра Украине, и обвинять его огульно – это то, чего хочет Путин: чтобы мы били друг друга. Потому я радикалов, которые хотят третьего Майдана, совершенно не поддерживаю. Но диалог нужен.
Думаете, не будет карательная машина закручивать гайки в отношении тех, кто потенциально опасен? У многих ощущение, что скоро будут отстреливать добровольцев…
- Угроза усиления полицейского государства присутствует. Многое будет зависеть от людей, которые ведут себя радикально. Правительство не хочет допускать вспышек насилия.
Другое дело – что нельзя позволять, чтобы парламент принимал такие законы, как тот, который предлагал депутат Константин Матейченко (уголовную ответственность за клевету).
Подобных законов уже было с десяток. Генерал милиции Науменко хочет, чтобы им позволили задерживать без санкции, но это основа для полного произвола. "Закон о превентивном задержании" уже приняли осенью прошлого года.
Большие ожидания связаны с антикоррупционным бюро. Но до сих пор отсутствует антикоррупционный прокурор. Ваше мнение – заработает бюро наконец? Сможет убить дракона, не став драконом?
- Коррупция – одна из главных проблем в стране. У нас коррупционные отношения заменяют собой рыночные. Бизнес и власть неразрывно связаны. Наличие бизнесменов у власти – это коррупция в чистом виде.
Надо изменить систему взаимоотношения бизнеса и власти, исключив преференции, которые постоянно проводятся парламентом. Бизнес надо полностью отделить от власти. Чтобы не было тендеров для своих. Пример – ситуация, при которой "Укрспирт" с 86 заводами является убыточным, при колоссальной рентабельности водки… Это исключительно следствие коррупции.
У нас Президент олигарх.
В то же время карательными методами коррупцию не искоренишь – история с Коломойским показательна: миллионы людей потеряли бы свои деньги в "ПриватБанке".
Антикоррупционное бюро – серьезный инструмент. Бюро создано для преследования за коррупционные преступления чиновников 1 и 2 ранга. Сам факт создания Антикоррупционного бюро подтверждает, что у нас коррупция на высшем уровне власти.
Там хороший руководитель, нет оснований думать, что мы ошиблись в выборе. Хотя, принимая закон об этом бюро, депутаты его, к сожалению, испортили. И сейчас бюро оказалось в таком виде, что будет работать, если не будут мешать.
А как же не будут мешать, если все ВИП-чиновники заинтересованы в обратном?
- Помните фразу Ющенко: "Не чипай моїх хлопців"? Если не будет священных коров, тогда будут результаты. А если этого трогать нельзя, а этого трогайте - это уже избирательное преследование, а не борьба с коррупцией.
Почему провалилась люстрация?
- Действующий Закон о люстрации отвратительный, механизм плохой. Комсомольцев он вообще не трогает – только бывших коммунистов. Начиная с уровня райкома, что, по-моему, неправильно. Надо с руководства обкома партии начинать. Но проблема в другом: первая часть люстрации – из-за занятия определенной должности – совершенно несправедлива. Потому начали уже находить возможности вернуть людей на службу президентским Указом. Потому те, кто был в зоне АТО, имеют возможность отмыться от люстрации.
У нас был свой законопроект, но из 4 вариантов выбрали самый популистский, самый неудачный. Семь раз заставляли за него голосовать, а текста депутаты не имели.
Без люстрации не двинемся вперед. Нам пример России показывает – что происходит, когда "гебня" к власти приходит.
А СБУ нужна люстрация?
- СБУ – это уже не КГБ. Много старых сотрудников выгнали. Но война говорит о том, что в СБУ был немалый процент предателей. Говорит и о том, что у нас многие годы был неясный процесс, когда с одной стороны мы самостоятельное государство Украина, а с другой – Россия не считает его отдельным и многим тут руководит.
Но мы начали рвать эти порочные связи.
Не кардинально, не решительно, но разрыв происходит. Объем торговли с Россией был очень большой, он уменьшился почти вдвое, и это хорошо. Вообще странно иметь экономические отношении с врагом. Но Россия Путина нам враг, а Россия Сергея Ковалева (первого омбудсмена), или Макаревича и Ахеджаковой – друг. Беда, что друзей у нас там 14 %, а остальные крымнашенцы.
В 2012-м общественные деятели хотели видеть вас на должности омбудсмена, которую занимает Валерия Лутковская. И в 2007-ом вашу кандидатуру рассматривали наряду с Ниной Карпачевой. Вам никогда не хотелось стать государственным служащим?
- Приглашали трижды. В Харькове Кушнарев на должность своего зама звал. Ющенко приглашал советником Президента по правам человека. Когда у него возникла идея создать должность президентского омбудсмена, у меня возникло не то чтобы сомнение, но неудобство.
Я ведь уже раньше соглашался, чтобы мою кандидатуру предложили на пост Уполномоченного ВР по правам человека. Но тогдашнее большинство парламентское (КПУ, социалисты и ПР) не могло за меня проголосовать. Социалисты пригласили на фракцию, а когда я высказался решительно против реформы Конституции 2004 года, раздалось дружное: "У-у-у", и моя судьба была решена.
А, поскольку соглашался выдвигаться парламентским омбудсменом, было нелогично отказаться от должности президентского омбудсмена. Я сказал, что подумаю, и... Попросил бюджет, соразмерный тому, который был у Нины Ивановны (Карпачевой). Еще выдвинул условие, что офис в городе, а не в АП. Сказал Президенту: "Если я буду сидеть у вас, никто не придет – будут ассоциировать с вами, а мне нужен свободный доступ". Мне в этом отказали.
А как вы оцениваете работу Валерии Лутковской, чей срок на должности Уполномоченного ВР по правам человека истекает в 2017-м году?
- Оснований для ее замены нет.
Я свидетель того, как ее аппарат круглосуточно работал во время Майдана. Она вывезла часть детских домов из Донецкой области, вывозит людей из мест лишения свободы. И, вопреки слухам, она не имеет родства, которому обязана своим назначением. Она из породы "железных женщин".
Ситуация с правами людей у нас плохая, но омбудсмен работает. Она избегает высказываться по важным вопросам, и это я считаю неправильным. Ей многие не могут простить молчание по законам 16 января –- она тогда действительно промолчала.
Когда вы поняли, что вы патриот Украины?
- Что СССР развалится, я понял, еще будучи первокурсником, в 71 году, но то, что он распался – все равно стало неожиданностью. А теперь я понимаю, что Россия развалится. И вот это уже не будет неожиданностью.
Гражданином Украины ощутил себя совершенно явственно в конце 80-х, когда познакомился с украинцами, которые вышли из лагерей. Я очень к ним привязался – светлые люди: Вячеслав Черновил, Мирослав Маринович, Зиновий Антонюк, Надийка Светличная… Произвели на меня очень сильное впечатление… Еще раньше со Степаном Сапеляком познакомился, и тоже к нему привязался. Талантливый украинский поэт, получил 7 лагерей и 5 лет ссылки совсем молодым. За то, что компания молодых людей вывесила желто-голубые флаги в День злуки 22 января в 1973 году.
По сравнению с этим – в какие мы добрые времена живем.
- Конечно! Я еще помню, как в 1989 году милиция давала админ. наказание за демонстрирование украинского национального флага – во Львове это с 1987 года прекратилось, у нас в Харькове – с 90-го. 10 декабря 1989 года в день прав человека в ДК Строителей было собрание, и вышел на сцену человек с украинским флагом. Милиция стала требовать, чтобы он убрал. А ведущий Николай Старунов сказал: "Не смейте его трогать, это украинский флаг, известный со времен князя Владимира". И милиционер отстал. Это был первый раз в Харькове, когда украинский флаг прошел безнаказанно.
А какую статью тогда давали за флаг?
- За демонстрацию прапора лепили "Неповиновение работнику милиции".
В конце июня вы заявили, что в Харькове выявлены массовые нарушения в ходе призыва. Это страшилки, или правда – что людей хватали на улицах, маршрутках?
- Так выполняли план по мобилизации. Поскольку в Харькове дела шли плохо, на губернатора давили, думаю, из Администрации Президента, вот и прибегли к таким незаконным методам. Губернатор привлек к раздаче повесток милицию.
Когда к нам вовремя обращались, мы отбивали людей – в самых незаконных случаях. Хотя был случай, что парень приехал поступать в институт, а отправился в армию. Отбивать нам удавалось больных, которые реально не могли служить. Отбили человека, который к друзьям приехал из Николаевской области, хотя он на учете у себя стоит в Николаеве.
Такое происходило и в Ужгороде. Были такие случаи в Одессе...
Но Арсен Аваков меня поддержал. Сказал, что милиционер будет немедленно уволен за такие незаконные задержания. Он сказал, что лучшего способа дискредитировать армию нет, чем подобная мобилизация. Сейчас таких жалоб не получаем, потому что нет мобилизации.
Но обсуждается седьмая волна. Возможно ли подобное в ходе следующей мобилизации?
- Наши разговоры с офицерами Минобороны показывают, что для них это нормальная практика. Вот в чем беда…
А к Минским соглашениям как вы относитесь?
- Как к вынужденной мере. Но нужно было побороться за то, чтобы соглашения были лучше. Я не за мир любой ценой.
Нельзя заключать мир, предавая людей, которые воевали. Понимаю всю сложность положения Президента – западные союзники склоняют его к выполнению того, что написано в соглашениях. Наверняка Президент задумал многоходовку политическую, но… Видел я этот закон о выборах в "ЛНР" – это цирк, какой-то детский закон, допускающий полный произвол: нарисуют все, что захотят. Я раздобыл его, чтобы прочитать и понять, что происходит.
А конституционный процесс по децентрализации – это просто безобразие. Расскажу, как работали над законом об изменениях в Конституцию. Были всего 3 заседания рабочей группы и на каждое приносят новый законопроект. На заседание конституционной комиссии принесли текст, дали 20 минут на ознакомление – и голосуем. За? Против? А кто воздержался – даже не поинтересовались. Рабочая группа приготовила законопроект, а конституционная комиссия уже на бумаге увидела.
Даже не прислали заранее, чтобы ознакомиться. Можно за 20 минут понять столь важный закон? Президент сказал речь о том, что закон замечательный. И что в результате? Все увидели, и накинулись на "особый статус". Вот из-за этого и граната была под ВР…
Вы известны защитой аккордеониста Игоря Завадского, который был объявлен педофилом. Какая там ситуация?
- Сейчас идет апелляционный суд. Похоже на дела 70-80-х, когда "антисоветчикам" фабриковали попытки изнасилования и растление несовершеннолетних. Но тут не политическое преследование, хотя типологически очень похоже. Тут заказное и полностью сфабрикованное уголовное дело.
Сфабриковали дело за гомосексуализм, и погубили человека. И тут хотят погубить. Но тогда это было с санкции государства, а тут действия отдельных влиятельных людей, которые использовали госаппарат. Организовали заявление о преступлении и на его основании задержали Завадского и его продюсера Андрея Бригиду. Обоих избивали, требуя от Игоря признаться, что он имел секс с мальчиками. А от Андрея – чтобы оговорил Игоря. Андрею сломали 3 ребра, были красные глаза от кровоизлияния. Игорь потерял сознание (били 8 часов). Сейчас он слепнет. И оба не признали ничего.
В Facebook один человек написал, что вы поддерживаете педофильскую мафию. Как вы воспринимаете такие оскорбления?
Я давно привык уважать мнение только тех людей, кого я сам уважаю. Кем только меня не обзывали!
Если я уверен в невиновности человека, буду защищать его вне зависимости от того кто он, и как на это реагирует общество.
Нас слушает Василь Овсиенко, который трижды был политузником в СССР. Он вставляет реплику: "Дважды я сидел за антисоветскую агитацию и раз за сопротивление милиции. Я был очень благодарен следователю – что мне сфабриковали не насилие. Когда идет этап и спрашивают: "За что?", отвечаешь: "Сопротивление милиции" В ответ: "О-о, молодец". А вот если ты сидишь за изнасилование – там таких загоняли в петушатник, и тогда ты уже не человек…"
Вы удивили тем, что поддержали право на оружие, оценили петицию за легализацию как движение вперед. Но Президент отклонил вопрос, не прочитав петиции (около 40 тысяч подписей). Как прокомментируете?
- Не прав он. На рабочей группе конституционной комиссии идет большая дискуссия по этому поводу. Приводят серьезные аргументы о том, что нужен спецзакон о защите своей семьи от противоправных посягательств. И я думаю, что это правильно. Американский опыт меня убеждает, что это нужно делать. И если уж создан механизм электронных петиций, пусть этот механизм работает.
Когда-нибудь мы победим, имею в виду Украину. Что бы вы, как личность, правозащитник – посчитали победой?
Каких бы успехов, защищая людей от государства, я не добился – массив нарушений слишком большой. Правовое государство у нас будет очень не скоро. Политики ориентируются на политическую целесообразность, игнорируя верховенство права. Это исключает возможность создания правового государства, права человека у нас не являются приоритетом.
Правовое государство зависит от уровня правовой культуры и невозможно без сильной, независимой судебной власти. Еще в 4 веке нашей эры было сказано: "Государство без справедливого, независимого суда – это шайка разбойников". Эти слова Августина Блаженного до сих пор актуальны.
Кроме реформы судебной власти, какие реформы надо делать в первую очередь?
- Нужно сделать реформу МВД, прокуратуры, СБУ, службы исполнения наказаний. Законность, справедливость, верховенство права – принципы, на основе которых нужно изменить их работу. И в комплексе, потому что вся система органов юстиции должна быть подвергнута реформированию.
Пока здесь у нас больше неудач, чем достижений. Но к достижениям я бы отнес реструктурирование органов внутренних дел. Существенно увеличивается количество людей, занимающихся охраной общественного порядка и автопатрулей. Исчезли пешие патрули, и стали быстрее реагировать на сообщения по телефону 102. Это увеличивает доверие к милиции, становится больше звонков. Забрали часть функций участковых и передали патрульной полиции.
К какому примеру правового государства надо стремиться?
- Я бы привел в пример Англию и США из-за их судов. Система общего права в США лучше, хотя в 13 штатах есть смертная казнь. Там очень сильная прямая демократия. Избираемые людьми очень сильно зависят от избирателей.
Избираемые не могут идти на непопулярные меры потому, что не выберут. И смертная казнь – следствие прямой демократии, так народ хочет. Ну, и уровень свободы в Штатах – их первая поправка к Конституции, запрещающая конгрессу принимать законы, умаляющие свободу слова и право мирно собираться и предъявлять претензии к власти – это вещь замечательная. Благодаря чему там такая свобода интеллектуального самовыражения – 80 процентов всех открытий и нобелевских лауреатов.
Вам никогда не хотелось уехать в США?
- Я очень консервативный, хочу жить в родном городе Харькове, где я родился, и где у меня 7 поколений предков по одной линии.
Політика і права людини
Декомунізація по-харківськи. Етап перший
У Харкові нібито розпочали цей процес в червні – розпорядження міського голови про створення робочої групи, перше засідання цієї групи, на якому були присутніми три ректори харківських ВУЗів, всі голови районних державних адміністрацій, майже всі керівники комунальних служб, директори і працівники Департаментів міськвиконкому, керівники метрополітену, декілька депутатів міської ради, і три(!) представника громадськості Харкова: голова Фонду національно-культурних ініціатив ім. Гната Хоткевича Кость Черемський, очільниця Харківської обласної організації Конгресу української інтелігенції Ніна Виноградська-Якимчук і я, як член правління Харківської правозахисної групи. Співвідношення сил нам було зрозуміло відразу, але ми мали надію, що до нас хоч трішки будуть прислухатися. Ні, не сталося.
На другому засіданні були створені окремі підгрупи з вирішення питань перейменування топонімічних об’єктів, інвентаризації пам’ятників монументальної скульптури, проведення громадських слухань, фінансових питань. Ми пропонували провести інформаційну роботу серед мешканців Харкова. На місцевих теле-, радіоканалах відвести 10-15 хвилин декілька разів на тиждень і надати слово спеціалістам з топоніміки, історикам, краєзнавцям, щоб вони могли роз’яснити людям, чому не можна залишати назви, пов’язані з тоталітарним комуністичним режимом, розповідали про найбільш одіозних осіб того історичного періоду. Нам відповіли: ні – це зараз не актуально, всі телеканали перебувають у приватній власності, і ми не будемо до них звертатися. Подальші події показали, що місцевій владі зручніше мати справу з населенням, яке не є інформованим і якому можна нав’язати будь-що.
Нас запрошували на перші два засідання цієї робочої групи. На обличчях чиновників прямо таки було написано, що наша поведінка є «некоректною» – ми ставили незручні запитання, як от «чому засідання не ведеться державною мовою» або «а що робити з похованням Миколи Руднєва на площі його імені?». М. Руднєв був заступником наркома у військових справах Донецько-Криворізької республіки – як ми тепер кажемо – сепаратист вищого ґатунку. За буквою Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки» і площу Миколи Руднєва потрібно перейменувати, і поховання перенести. Що робити із меморіальними дошками Олександру Масельському та Григорію Ващенку і назвами станцій метро на їх честь? Олександр Масельський був секретарем Валківського районного комітету КПУ Харківської області, а Григорій Ващенко – членом ЦК КПРС. За буквою Закону і меморіальні дошки треба прибирати, і станції метро перейменувати.
І от тут ми вперше почули від чиновників, що Закон України «нам не указ, а пусть харьковчане решают». І ця позиція весь час нав’язується чиновниками різних рівнів харків’янам.
Після цих двох засідань в мене склалося враження, що міська харківська влада прийняла рішення просто саботувати виконання закону або вона чекала якихось серйозних змін в український владі. Дехто з чиновників доводив, що от-от децентралізація змінить їх можливості і необхідність виконувати закони України.
Більше нас – представників громадськості на засідання не запрошували. Мабуть, ані ми, ані наші запитання та пропозиції зібранню чиновників не сподобалися.
Усе це відбувалося на фоні майбутніх місцевих виборів, і кандидати в депутати із задоволенням повідомляли місцевим мешканцям, що ніяких перейменувань вони, якщо їх допустять до влади, не будуть проводити.
Тим часом в Харкові організувалась професійна та надзвичайно активна громадська ініціатива «Харківська топонімічна група». За три місяця активісти цієї групи Лілія Авер’янова, Марія Тахтаулова, Сергій Жуков, Едуард Зуб та інші (всіх навіть не можна перелічити в рамках цієї статті) з допомогою небайдужих харків’ян безкоштовно і в свій вільний час провели інвентаризацію топонімічних об’єктів Харкова, організували кожної п’ятниці зустрічі для обговорення питань з усіма бажаючими. В цих зустрічах взяли участь більше 1000 харків’ян. Паралельно була створена сторіночка на Фейсбуці, на якій дуже активно обговорювали нові назви вулиць, районів.
Потім активісти все це систематизували і направили на адресу віце-мера І.О. Терехова. Реакція – нульова! Заява п. Марії Тахтаулової, спеціаліста з топоніміки, з проханням включити її до складу підгрупи з перейменування вулиць теж залишилася без відповіді. І хоча заява була подана за всіма правилами, відповіді вона не отримала. І це не зважаючи на Закон України «Про звернення громадян», згідно з яким відповідь потрібно було б надати протягом 30 днів.
Це що у нашому місті, «закон – тайга»?
Харківська громадськість не залишала цю важливу проблему без уваги. І 29 листопада 2015 року в культурному центрі INDI за ініціативою Харківської правозахисної групи в рамках міжнародного проекту «Київський діалог» відбулася панельна дискусія на тему «Декомунізація: від теорії до практики» (див. – http://khpg.org/index.php?id=1443477432). Громадські активісти, правозахисники та науковці обговорили проблематику декомунізації в Україні. У дискусії взяли участь:
- Євген Захаров, правозахисник, директор Харківської правозахисної групи;
- Сергій Жуков, представник громадської ініціативи «Харківська топонімічна група»;
- о.Віктор Маринчак, настоятель храму Іоанна Богослова.
Модератором заходу був історик Ігор Соломадін. Учасники заходу висловили своє бачення шляхів та напрямків декомунізації в Україні та зійшлися на думці, що самим лише перейменуванням і заміною червоних прапорів на синьо-жовті викорінити останки тоталітаризму з суспільних відносин не вдасться. Оскільки комуністичні методи керування, комуністичне патерналістське мислення, в які кольори вони б не рядилися, є суцільним гальмом розвитку нормальної демократичної держави.
Звісно, ніхто з чиновників, членів топонімічної комісії міської ради Харкова, «придворних» істориків в цій дискусії участі не взяв.
21 листопада завершився перший етап декомунізації, відповідальність за виконання якого лежить на міський раді. Як же вона виконала цей перший етап?
Майже несподівано, навіть для нас, членів робочої групи, на сайті міської ради 7-го листопада з’являється повідомлення про проведення загальноміських слухань з питань перейменування об’єктів топоніміки в районах м. Харкова. Слухання належало провести у всіх 9 районах Харкова в один день – 10 листопада. Далі – увага(!) – 11-го листопада мали провести теж загальноміські слухання з питань перейменування об’єктів топоніміки м. Харкова для представників територіальної громади міста в кіноконцертному залі «Україна».
Мабуть, міська влада була цілком впевнена: якщо вона організовує слухання, то все в її руках від початку до винесення рішень.
Так і хочеться перефразувати Леніна: хоч і широкий круг чиновників, але страшенно далекі вони від народу. Вони не вміють і бояться зустрічатися та розмовляти з громадянами і одночасно ставляться до них з неповагою, майже презирством. Відповідну реакцію і отримують у відповідь – і це їх особливо дратує.
Громадські слухання у Київському районі
Згідно з прийнятим Харківською міською радою положенням про громадські слухання, в районних слуханнях може взяти участь будь-який член територіальної громади м. Харкова, але право голосу мають тільки мешканці, які зареєстровані в цьому районі.
Я якраз живу в цьому районі, тому в назначений час відправилася до залу Адміністрації Київського району Харківської міської ради. Відразу на реєстрації бачу деякі знайомі обличчя – працівники ЖЕКів, вчителі найближчих шкіл. Далеко не всі вони зареєстровані в цьому районі, але головуюча на слуханнях навіть не захотіла слухати наші запитання: а як при голосуваннях відділити тих громадян, які не зареєстровані в цьому районі. Ну, що ж ми зазначили перше порушення.
На зборах зареєструвалося 366 осіб, з них приблизно 35 громадян, які прийшли «не по разнарядке». Це були і деякі мешканці району, і активісти громадських організацій «Зелений фронт» та «Старий Харків».
Зрозуміло, що всі головуючі на таких слуханнях мали однаковий сценарій, написаний в міськраді – їм потрібно було виконати цей сценарій, а ми мали задачу, якщо не поламати його, то хоча б провести слухання, максимально наближені до закону, і запропонувати свої варіанти назв.
Перше непорозуміння – обрання лічильної комісії. Запропонована кількість членів лічильної комісії – 5 осіб за списком головуючого. Нам було дуже важливо, щоб у складі лічильної комісії був хоча б один представник від громадськості – це дає змогу не тільки не допустити прямих фальсифікацій, але й отримати копію протоколу слухань. Олег Перегон від «Зеленого фронту» запропонував кандидатуру Олександра Богданіса. Відмова: ми вже проголосували за 5 осіб, голосувати персонально – це тільки затягувати час. Галас в залі, викрики з міст. От-от на порожньому місці виникне скандал! І тут нам пощастило. На слуханнях був присутній мешканець цього району, колишній мер Харкова, почесний громадянин міста Михайло Пилипчук. Він запропонував компромісне рішення – збільшити кількісний склад лічильної комісії до 6 осіб і включити представника громадськості до складу комісії. Дослухалися. І нікчемний конфлікт був вичерпаний.
Розпочалися слухання з виступу представника компартії тов. Сорокіна, який почав нам розповідати, що Київ намагається зґвалтувати нас (легенький сміх серед присутніх), що ми повинні зберігати свою окремішність. Мабуть, на його думку, нам потрібна саме комуністична окремішність На питання: а як же бути з виконанням Закону, відповідь абсолютна незрозуміла. До речі, як завжди добре організовані комуністи, були на всіх слуханнях в районах, а на загальноміських слуханнях була і відома товаришка Александровська.
Всього до перейменування у Київському районі було запропоновані 24 вулиці. Без заперечень були прийняті запропоновані топонімічною комісією міської ради 15 назв. За пропозицією голови «Зеленого фронту» О.Перегона досить бурно обговорили перейменування вулиці Артема та вулиці Фрунзе. Учасники слухань проголосували за перейменування вулиці Артема на вулицю Адама Міцкевича, а вулиці Фрунзе на вулицю академіка Багалія. При обговоренні перейменування вулиці Революції голоси розділилися майже навпіл за дві назви: повернути історичну назву – вулиця Губернаторська, або Куліковський узвіз, як запропонувала міська топонімічна комісія. Домовилися винести це питання на загальноміські слухання. Не була підтримана мешканцями Київського району пропозиція топонімічної комісії міськради перейменувати майдан Радянський на майдан Георгіївський. Деякі жителі висловлювали думку, що зараз слово «Георгіївський» викликає неоднозначне ставлення і запропонували назву «майдан Миколаївський» – яку не підтримали, але 299 мешканців проголосували за назву майдану Великоданілівський. Це адекватна назва, тому що цей майдан є центром мікрорайону Велика Данилівка. Також жителі не підтримали перейменування провулків Радянського Першого та Радянського Другого на Георгіївський Перший та Георгіївський Другий. Мешканці Київського району проголосували за назви Святогеоргіївський Перший і Святогеоргіївський Другий.
Також мешканці не підтримали перейменування провулку Червоностудентський на провулок Ново-Толкачівський.
Загальний висновок: слухання в Київському районі пройшли організовано, мешканці проявили досить високу активність в обговоренні перейменувань.
Але, на превеликий жаль, новообрана міська рада м. Харкова, приймаючи на засіданні сесії 20-го листопада 2015 року рішення щодо перейменування вулиць, не змінила своїх старих принципів і не прийняла до уваги рішення представників територіальної громади з Київського району. Єдина пропозиція до якої прислухалися – це пропозиція перейменувати вулицю Фрунзе на вулицю академіка Багалія. І то після звернення членів родини Багалія безпосередньо до мера Харкова Геннадія Кернеса. Хоча ніяких провокаційних назв, якими чиновники залякували мешканців Харкова – «ці активісти перейменують все на честь Бандери та Шухевича і таке інше», ніхто не пропонував.
Ну, не розуміють наші чиновники, що це вони як сиділи, так і сидять у своїх кріслах, а люди змінилися. Цілком можливо будуть позови до суду від громадських організацій, які не погоджуються з назвами, прийнятими міською радою. Громадяни будуть в судах вимагати, перш за все, виконання Закону, тому що Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки» вимагає перейменування, а не перетлумачення назв. Це стосується і вулиць Іванова і Калініна та деяких інших, які влада «перейменувала» на честь інших, не більшовицьких людей з такими ж прізвищами. В суді будемо наполягати на тому, щоб міська рада взяла до уваги думку мешканців, бо інакше навіщо взагалі було город городити з цими слуханнями?
Загальноміські слухання у кіноконцертному залі «Україна»
Слухання були призначені на 18.30 11-го листопада.
Але вже з 16-ї години на автобусах почали привозити «відряджених» директорів шкіл, вчителів з різних районів Харкова – було близько двох тисяч робітників комунальних закладів. Цікаво, а чи не з цих грошей, що збирають з батьків, сплачено за ці автобуси? Батьки, слідкуйте за своїми грішми – вони вам з неба не падають. І чи є у вас бажання підтримувати фальсифікацію таких «громадських» слухань?
Усі ми бачили, як «відряджені» відмічалися у списках, як розсаджувалися обов’язково біля свого «старшого». Вчителів було відверто жаль – гардероб не працює, води придбати ніде, про туалети не буду розповідати – бо соромно за Харків. А вчителі – нічого – витримали всі труднощі майже до 9-ї години.
Активісти, вже навчені гірким досвідом проведення таких «громадських» слухань, теж прийшли завчасно. Як з’ясувалося пізніше, таких було приблизно 200 громадян. Але цієї кількості було досить, щоб зірвати сценарій, написаний міською владою.
При реєстрації кожний учасник цих слухань отримав «Перелік назв, внесених на розгляд загальноміських громадських слухань». Ніяких обґрунтувань, голосуйте – і все!
Одну станцію метрополітену – «Радянська» запропонували перейменувати на «Майдан Конституції», хоча громадськість пропонувала і «Центр», і «Старе місто». Запропоновані до перейменування 16 вулиць, дві з них – вулиці Артема і Фрунзе без урахування вже проголосованих на слуханнях в Київському районі назв, також на слуханнях в Київському районі взагалі не пропонувалося перейменування вулиці Червонопрапорної на вулицю Каплунівську.
Дуже сумнівне і невідомо ким придумане назва вулиці та провулку Северина Потоцького (колишня вулиця та провулок 17-го партз’їзду). Вже після слухань з Вікіпедії дізналася, що Северин Потоцький був першим опікуном Харківського університету. Наступного дня провела тест – запитала сім істориків різного віку – таку видатну для Харкова особистість знав тільки один. Так ви, представники влади, хоча б роз’ясніть мешканцям, хто такий цей пан, на честь якого буде зватися і вулиця, і провулок. Дублювання назв взагалі не допускається законом «Про географічні назви». Але в переліку з 16 назв був повтор – просп. Олександрівський (колишній проспект Косіора) і вулиця Олександрівська (вулиця Червоноармійська).
Але це так – дрібниці…
Вершина історичного, людського та юридичного невігластва – це перейменування районів! Запропоновані такі перейменування: Дзержинський район перейменувати на Дзержинський, Фрунзенський район на Фрунзенський, Жовтневий район – на Жовтневий! І це при тому, що в Законі України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки» чітко визначено, що потрібно провести перейменування вулиць, а не їх перетлумачення.
Як на мій погляд, можна поставити в Харкові безліч пам’ятників вченим, лауреатам Нобелівської премії, але зараз Харків більш всього відповідає цитаті з фільму «За двома зайцями»: «Если человек учёный, то ему уже свет переворачивается вверх ногами. Пардон, вверх дыбом»
Запропонований громадянам Харкова перелік відразу зумовив в залі неприємне напруження. От тут під будь-яким приводом потрібно були не проводити слухання і перенести їх на невизначений термін. Але чиновники міської ради були так впевнені в собі, бо в залі ж присутня підвладна їм більшість.
Ні! Наш паровоз вперед лети! Відкриваються слухання. Частина залу встає і співає Гімн України. Керована частина залу у розпачі – що робити: начебто Гімн, а команди співати не було, та й слова ж не всі знають. Президія теж не співає, вже не знаю з яких причин.
Далі – ось вам президія без обрання: віце-мер І.О.Терехов, спокійний професор С.М. Куделко (спокійний – бо мабуть ще не уявляє, що його чекає) і секретар топонімічної комісії Харківської міської ради О. В. Хорошковатий. Далі – без обговорення голосуємо списком за склад лічильної комісії кількістю 49 осіб. В залі вже аж іскрить! Виходить представник громадської організації і просить включити додатково до складу лічильної комісії ще трьох осіб. Головуючий відповідає: ні! Хоча як на мене – ну яка різниця – 49 членів лічильної комісії чи 52? Конфлікт на рівному місці… Навіщо? Чи це була запланована провокація? Ще більше зганьбити репутацію Харкова? Так вона і так вже нижче плінтуса…
І в мить зал вибухає криком, на сцену вибігає натовп розлючених молодих людей і блокує президію. Поліція ніяк не реагує, а сцену охороняють громадські активісти.
До честі цих молодих людей – ніяких бійок, просто блокують і все. Співають «Воїни світла» та українські пісні.
Майже двогодинні перемовини представників громадськості щодо можливого компромісу результату не дали. Жодного.
Учасники слухань сидять. Час сидять, два сидять. Я запитую деяких з вчителів: «чого ви чекаєте, зрозуміло ж, що ніяких слухань не буде. – «Так нам не сказали розходитись». І ці люди розповідають нашим дітям, що «ми – не раби, раби – не ми!». Або цей лозунг вже не входить до шкільної програми?
Головуючий час від часу хапається за слухавку, мабуть – радиться з кимось. Але нічого не відбувається. Хлопці та дівчата співають, а ми сидимо.
Кінець-кінцем близько 21-ї години, пан Терехов оголошує, що слухання зірвані і переносяться на завтра. Президія піднімається і покидає зал, вчителів як вітром здуває!
В залі залишилося приблизно 150 осіб, і всі голосують за те, щоб провести слухання за тим переліком, що запропонувала нам міська рада. Слухання були продовжені. Обрали нових голову і секретаря слухань, почали нову реєстрацію, склали протокол. Результатом зібрання громади 11-го листопада стали пропозиції з перейменування п’яти районів і одного з центральних проспектів міста Харкова.
О пів на одинадцяту вимкнули світло і, зважаючи на те, що в залі було менше ніж 150 осіб, вирішили розгляд питань перенести на завтрашні слухання.
12 листопада 2015 року в кіноконцертному залі «Україна» продовжилися загальноміські громадські слухання.
Але на другий день сценарій вже суттєво відрізнявся під попереднього. Очевидно затаївши план реваншу, міська влада вирішила не йти на зустріч харківській громадськості і не визнала результати попереднього дня слухань. Як і минулого разу, на зібрання були звезені працівники комунальних підприємств, вчителі, лікарі, вихователі дитсадків тощо. Проте і представників патріотичної громадськості Харкова на збори цього разу зібралося набагато більше і вони зайняли цілий сектор залу.
Влада не знає не тільки законів соціальних, але й фізики: «сила дії дорівнює силі протидії».
На цих слуханнях представники влади обрали іншій сценарій – вирішили самі зірвати збори. Може для того, щоб без усяких громадських слухань, які за законом і так мають рекомендаційний характер, на сесії міської ради «продавити» через депутатів те, що потрібне владі – воно так і сталося. В спринтерському темпі, головуючий на зборах Ігор Терехов оголосив виступ секретаря топонімічної комісії Олексія Хорошковатого, який намагався щось розповісти, але, я сиділа на першому ряду і нічого не чула.
Потім професор Куделко на найвищій ноті прокричав в зал, що тепер Дзержинський район буде називатися не на честь Фелікса Едмундовича, а на честь його брата Всеволода Дзержинського, який в 1913 року очолив земську лікарню Харківської губернії. В 1915 році був доцентом кафедри неврології і психіатрії Харківського університету. З 1919 року він працював в Катеринославському університеті, а в середині 20-х емігрував. А Фрунзенський район тепер буде називатися не на честь Михайла Васильовича Фрунзе, а на честь його сина Тимура, який народився в Харкові, а у віці 2, 5 років покинув місто. Назавжди. І Жовтневий район тепер буде називатися не на честь Жовтневої революції, а на честь жовтня, в якому відзначають день українського козацтва.
Ну, що ж всім відома крилата фраза: «Наука умеет много гитик» – говірка, яка демонструє картковий фокус. І тут карткове шулерство наочне.
Після всіх тих криків шановних панів з президії на сцену знов заскочили молодики – тепер вже не активісти, а типові працівники приватних охоронних структур. Кинулися на членів президії, і ті так спритно побігли, що навіть забули на столі вже готовий сценарій – протокол з кількістю тих, хто проголосував належним чином з кожного питання.
Побачивши це, зібрання покинула і більша частина примусово звезених працівників комунальних закладів.
Проте у залі залишилося багато громадських активістів, які були настроєні на продовження важливих для майбутнього міста слухань. 12 листопада кількість присутніх була досить значною —за підрахунком 435 осіб. Громада зорганізувалася, обрала головуючого – журналіста Романа Черемського, секретаря слухань, лічильну комісію і продовжила роботу. Незважаючи на вимкнення світла й намагання деяких невідомих осіб дестабілізувати ситуацію, громадські слухання відбувалися по-діловому, конструктивно й з великим піднесенням. Під ліхтариками мобільних телефонів громадяни міста активно обговорювали, голосували і ухвалювали рішення щодо визначених регламентом топонімічних назв.
Результати зібрання громадських слухань були досить плідними — були перейменовані вісім районів міста, а також вулиця і проспект.
Таким чином, Червонозаводський район став Основянським, Комінтернівський — Європейським, Московський — Салтівським, Дзержинський район став Шевченківським, Жовтневий — Баварським, Ленінський — Зарічанським, Орджонікідзевський — Роганським, Фрунзенський — Немишлянським. Проспект Леніна отримав назву проспект Соборності.
Учасники зборів також прийняли одностайне рішення й надалі продовжувати громадські слухання щодо перейменування міських топонімів відповідно до закону України про декомунізацію. Важливим наслідком громадських слухань харківської громади стала ефективно продемонстрована здатність протистояти будь-яким зазіханням на свої права і свободи. І на це місцевій владі прийдеться звертати увагу. Інакше наслідки можуть бути негативними.
20 листопада відбулася сесія міської ради вже нового скликання, на якій списком без обговорення прийняли перейменування 173 вулиць, чотирьох скверів та однієї станції метро. Схоже топонімічна комісія міської ради так торопилася, що навіть помилки у списку не виправили. Наприклад, проспект 50-річчя ВЛКСМ перейменувала в Ювілейний, тому що «проспект почали забудовувати в 1968 році – у 35-у річницю визволення Харкова від німецьких загарбників». З арифметикою зовсім погано – в 1968 році було тільки 25 років від дати звільнення Харкова. Дуже проблематична назва вулиці ГольДберівська – якщо на честь церкви, що домінує на цій вулиці, то вона Трьохсвятительська на честь трьох купців - братів Гольбергів. Необхідно було досконало перевірити за документами – свідоцтвами про народження або на право власності – прізвище Гольдберг чи Гольберг. Бо ті, хто ще пам’ятає онука славетних купців – політичного оглядача БіБіСі Анатолія Максимовича Гольберга – точно знають, що він носив прізвище Гольберг.
Питання перейменування районів (фактично збереження), запропонованих топонімічної комісією міської ради викликало резонанс в суспільстві, заговорили про це на центральному телебаченні, і, мабуть, хтось таки схаменувся. І питання псевдоперейменування Дзержинського, Фрунзенського і Жовтневого районів було взагалі зняте з розгляду. Без пояснень.
Без будь-яких пояснень вулиця Шаумяна перейменована на Камишову. Це що – прізвище? Або від слова камиш? Але немає в українській мові слова камиш, а є очерет. Чому вулиця Червонофлотська перейменована на Корабельну? З чим пов’язана нова назва? – незрозуміло і пояснень немає. Вулиця Чапаєва перейменована на Кавалерійську? Який сенс закладений в цю назву? Може поряд Іподром або стайні? Ні. І таких прикладів багато. І смішно, і сумно, і соромно за наше місто.
Загальний підрахунок такий: 16% вулиць названі на честь вчених, як харківських, так і закордонних; трохи більше 4% на честь громадських діячів; 6% на честь акторів, які тим чи іншим чином пов’язані з Харковом; 0, 5 % на честь художників; ще менше на честь архітекторів та письменників, поетів, спортсменів та героїв України; майже 15% – нейтральні, невиразні назви; 10 % – географічні назви; 6% – назви, пов’язані з церквами московського патріархату. І головне досягнення – це повернення історичних назв: таких близько 26%.
Деякі назви грубо порушують Закон «Про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки», який передбачає саме перейменування, а не перетлумачення. Про це неодноразово повідомляв Інститут Національної пам’яті, що має статус центрального органу виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра культури і який реалізує державну політику у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу.
Так, міська влада залишила назви вулиці Іванова, нібито тепер не на честь Андрія, а на честь Віктора. Залишилась назва вулиці, в’їзду та провулку Калініна.
Прямим порушенням Закону є перейменування вулиці Червоноармійської на честь Миколи Конарєва, міністра шляхів сполучення СРСР, члена ЦК КПРС з 1986 до 1990 р.р. Чому такі подвійні стандарти? Вулицю Івана Соколова, члена ЦК КПРС, перейменували, а такого ж члена ЦК КПРС Миколи Конарєва увічнюємо. До речі, вони в одному списку.
Це вже пряме порушення п.4є ст.1 Закону, в якому визначено, що потрібно перейменувати назви «…об’єктів топоніміки, в яких використані імена осіб, які обіймали керівні посади в комуністичній партії, вищих органів влади та управління СРСР, УРСР». Міністр шляхів сполучення СРСР – це що, не керівна посада у вищому органі управління СРСР? Або член ЦК КПРС – не керівна посада у КПРС?
Багато хто ще й пам’ятає, що саме під час керування Конаревим залізницею сталися масштабні катастрофи на залізниці, коли загинули тисячі людей. Це аварії поїздів на станції Користівка у 1986 р., на станції Каменська у 1987 р., Арзамаська залізнична катастрофа – 1988, аварія поїзда «Аврора» - 1988 р., залізнична катастрофа під Уфою – 1989 р.
І що тепер робити? Або міська рада своїм рішенням повинна виправити неправильне рішення, або громадськість буде звертатися до суду.
А якщо коротко сформулювати висновок першого етапу декомунізації у Харкові, то можна сказати: спочатку саботаж, дезінформація, потім фальсифікація, намагання деукранізації топонімічного обличчя міста, і головне – нездатність міської влади розмовляти з людьми.
Ми звикли, що Харків – український промисловий, науковий, освітній та культурний центр. І було б добре, якби топонімічне обличчя віддзеркалювало б саме ці риси. На жаль, ми будемо бачити невиразне провінційне місто з певними рисами церковно-імперського обличчя, із усмішкою зовсім непритаманного Харкову «Русского мира».
Попереду другий і третій етапи декомунізації. Чи візьме до уваги харківська влада попередні помилки? Побачимо. Але громадськість Харкова здаватися не збирається.
Погляд
Слів – десять коробів, та не українських…
Новини, як відомо, ходять парами. Щойно з’являється хороше повідомлення, як поряд з ним прилаштовується не дуже гарне.
Наприклад, як у цьому випадку. За моніторингом громадського руху «Відсіч», в рамках кампанії «Бойкот російського кіно», впродовж останніх п’яти місяців частка телепередач і фільмів українського виробництва зросла з 33 відсотків до 51 відсотка, а продукції російського виробництва зменшилася з 29 до 19 відсотків.
Та на цьому приємні новини й закінчуються, бо за той же період в українському інформаційному просторі значно скоротилася частка вживання української мови. Раніше в телеефірі цей показник становив 28 відсотків. Що й так небагато. А тепер українського слова у вітчизняному телеефірі виявляється стало ще менше – 23 відсотки. http://zaxid.net
Цей невтішний аналіз не пройшов повз увагу тієї частини нашого суспільства, котрій небайдуже мовне питання у медіапросторі. У соціальних мережах почато флешмоб під гаслом «Вимагаємо українізації інформаційного простору України».
Разом з тим на результати моніторингу звернули увагу і по той бік українського кордону. Зокрема, одне з російських інформаційних джерел прокоментувало ситуацію у звичній для російської пропаганди манері, з обов’язковим згадуванням націоналістів і з певним нагнітанням ситуації на кшталт того, що українська мова взагалі стає непопулярною в Україні.
Можна було б з цього приводу згадати таки російську народну мудрість, що «на чужой роток не накинеш платок», але правда в тому, що питання мовної безпеки для нашої країни сьогодні залишається актуальним. І, очевидно, залишатиметься таким і надалі.
Насильницька русифікація України тривала століттями. Це той історичний факт, який не можемо не брати до уваги. До того ж, російська мова для багатьох громадян нашої країни є рідною, й практично для всіх інших звичною, як кажуть, на слуху. Так, найчастіше ми толерантно переходимо на російську, коли спілкуємося з російськомовними людьми.
Але одна справа, коли маємо на увазі звичайне побутове спілкування. Інша, коли йдеться про мас-медіа.
Ми очікуємо від ЗМІ високих мовних стандартів, але отримуємо щось на зразок монологу однієї з літературних героїнь Шолом-Алейхема, котра й сама свою балачку характеризувала фразою: «У баби слів – десять коробів».
В українському варіанті ці «короби слів» нерідко ще й російськомовні. Дехто з експертів пояснює це економічним чинником: і переклад інформаційного продукту з російської на українську вимагає коштів, і медіа-товари, котрі створюються в Україні, трапляється, поширюються на інші пострадянські країни. Та все ж це слабке виправдання, враховуючи потужну пропагандистську війну, розв’язану Росією проти нашої країни і народу.
У цьому протистоянні «мовному фронту» відводиться далеко не останнє місце. Невипадково впродовж останнього часу деякі тривожні тенденції фіксують фахівці, які займаються вивченням становища української мови у країні.
Проблема є не тільки в теле- та радіо просторі. Адже і частка газет, що видаються українською мовою, продовжує зменшуватися. У минулому році вона становила менше 30 відсотків. Журналів українською мовою виходить лише 10 відсотків, хоча ще кілька років тому кожен п’ятий, виданий в Україні журнал, був україномовним. http://bbc.com
За даними Книжкової палати, в Україні поменшала частка україномовних видань (http://starylev.com.ua). А імпорт книг з Росії взагалі в рази перевищує випуск книжкової продукції в Україні. http://expres.ua
Та це лише побіжні зауваження до теми. Бо наразі йдеться про той інформаційний простір, до якого щодня долучаються мільйони українців, коли дивляться новини, переглядають телепередачі чи слухають радіо тощо.
А тому сповзання українського телепростору в бік значної русифікації цілком можна розцінювати як небезпечний момент.
Та лише виключно цим справа не вичерпується. Скажімо, останнім часом в українському телеефірі значно почастішали відеосюжети за участю високопоставлених російських чиновників, зокрема й глави сусідньої держави, навіть тоді, коли сказане ними, мало стосується або взагалі не стосується України. Подати їх слова цілком можна було б цитатою чи у викладі, але чомусь на українських телеекранах з’являються ці, відверто кажучи, малоприємні особи.
Або, скажімо, вже й зовсім важко зрозуміти, навіщо деякі українські національні телеканали подавали якось інтерв’ю з російськими військовими льотчиками, котрі перебувають у Сирії і які бравурно заявляли, що готові виконати всі поставлені перед ними завдання. Коментарі тут, як то кажуть, зайві.
Навряд такі випадки були б можливими, якби в Україні існувала продумана інформаційна політика, покликана працювати на державу, а не проти неї, проти суспільства.
Про те, що вона вкрай потрібна зазначали й учасники постійно діючого форуму всеукраїнського об’єднання «Просвіта», до якого входить чимало наших поважних громадян, представників громадських і правозахисних організацій, у відкритому листі до керівників країни. У ньому, зокрема, зазначено, що під час, так званої, гібридної війни ми продовжуємо втрачати не лише тимчасово окуповані території держави, а й людей, зомбованих російськими теле- і радіоканалами, які впроваджують у свідомість усталені стереотипи чужинських світоглядних моделей поведінки, що «…в український інформаційний простір підступно щоденно вживляється «русскій мір». http://nsju.org
До цього можна лише додати, що на цей «русскій мір» працює й безвідповідальна мовна політика українських медіа. Вочевидь викидати в ефір , «короби легких слів» набагато простіше, ніж задумуватися, як те слово відгукнеться?
Прошлое продолжается сегодня
Счет погибших на Донбассе идет на десятки тысяч. И конца этой трагедии пока не видно. Все усилия по достижению мира оказываются тщетными из-за желания руководства российского государства поддерживать конфликт.
Прошлое уже продолжается и длится. Огромное количество россиян видят в империи Сталина свое светлое прошлое. Россия de facto является преемником Советского Союза с рабскою психологиею масс, с отсутствием политических и гражданских свобод, с презрением к личности.
«Будущее уже начинается» – так называется книга Льва Копелева, которую он закончил в 1995 году, после распада СССР. Два месяца назад она опубликована в Украине издательством «Права людыны». В этой книге Копелев подробно описывает исторические и культурологические источники, доказывает, что главная беда, которая исходила от Империи Зла (СССР), была – не идеология, а имперские устремления коммунистических правителей России: Ленина, и особенно – Сталина, а также Хрущева, Брежнева и последующих.
Именно российский империализм был источником всех бед, пережитых народами коммунистической сверхдержавы.
В конце книги Копелев выражает надежду на то, что с распадом империи в России восторжествуют гуманизм и демократия. Он пишет: «Верю, что всё же иссякнут, наконец, те государственно-политические жестокие традиции, препятствующие свободному развитию национальной духовной жизни, традиции, которые издавна и доныне подавляют большинство русского народа, подавляют права идеологических и этнических меньшинств и права личности».
К сожалению, сегодня приходится констатировать, что копелевские надежды были напрасными. Не будущее, а прошлое начинается и продолжается в России сегодня. Потеряв огромную часть территорий в 1991 году, Россия была и остается империей.
Можно смело сказать, что это последняя империя в Европе. И, как империи, ей присущи все те страшные извращения, о которых писал Копелев, – авторитаризм или тоталитаризм, стремление завоевывать новые территории, постоянная жажда мирового господства.
Сегодняшняя Россия шагнула в глубокое прошлое. Агрессия России против Украины, невиданная в мире наглость, с которой она захватила Крым, война на Донбассе, война в Сирии – все это проявления имперского комплекса, присущего России.
Население этой страны не освободилось от коммунистического прошлого, имперский комплекс просто видоизменился. 85% населения России поддерживает Путина – фактически диктатора – в его имперских устремлениях. И только 15 % видят и понимают, что происходит в стране на самом деле. Эти 15 % не могут не понимать, что в России восторжествовала имперская диктатура, при которой ни права личности, ни права идеологических и этнических меньшинств не будут учитываться государством. Наоборот, они будут систематически подавляться.
Сегодня в России нет ни свободы слова, ни свободы информации, ни реально действующей оппозиции. Все протестные акции граждан жестоко подавляются. Общественные организации, такие, как «Мемориал», находятся под пристальным контролем ФСБ, отдельные отделения организации уже объявили иностранным агентом, постоянно заводятся уголовные дела. Несколько отделений «Мемориала» уже были вынуждены закрыться, чтобы избежать уголовного преследования.
Как и в любой агрессивной империи, цена человеческой жизни в России равна нулю.
Не случайно там принят закон о том, что военные потери являются государственной тайной. Руководство России вопреки всем фактам отрицает прямое участие российских военных частей в войне на Донбассе, однако то, что там присутствуют регулярные войска, ни для кого не являются секретом. Конечно, российские военные несут там потери. Однако население этой страны не только не протестует против этого, но и в подавляющем большинстве поддерживает руководство государства.
По словам Копелева, «устойчивая вязкость авторитарных и тоталитарных традиций великодержавия, идеологическая нетерпимость, подавление критической мысли и свободы меньшинств приводили к всеохватно жестоким социально-политическим кризисам и хозяйственным катастрофам». Это, безусловно, ожидает и Россию. Уже сейчас уровень жизни населения в стране катастрофически падает. Из-за санкций Евросоюза и США, из-за падения цен на нефть, из-за огромных трат на войну в Сирии, на Крым и поддержку сепаратистов на Донбассе нарастает инфляция. Население не может не ощущать на себе последствий имперской политики, но на сегодняшний день оно еще не созрело для осознания того, что виновником этого является режим Путина.
Россия сегодня – это квазитоталитарная держава. Считать, что режим в России полностью тоталитарный, нельзя, т.к. в стране все-таки существует слабая оппозиция, не закрыты единичные оппозиционные медиа, например, телеканал «Дождь», «Новая газета», радио «Эхо Москвы», некоторые интернет-издания.
Но государственные клещи все больше и больше сжимаются на горле гражданского общества. И агрессивно-послушное большинство покорно мирится с этим. Как долго будет продолжаться это смирение, предсказать сложно. Но все агрессивные империи рано или поздно распадаются из-за внешних и внутренних противоречий, изначально им присущих.
Война в Сирии, на которую Путин тратит миллиарды, может привести ко взрыву во всем арабском мире.
Теракт, унесший жизни более 200 человек – взрыв самолета, летевшего из Шарм-эль-Шейха в Санкт-Петербург – это только начало. Но руководству России плевать на человеческие жертвы. Оно продолжает воплощать свой имперский бред.
К сожалению, Украина вслед за Грузией оказалась мишенью имперских амбиций Путина. Сейчас Украина, практически в одиночку, сражается за свободу и независимость Европы. Последняя европейская империя делает все, чтобы уничтожить и подчинить нашу страну.
Мы видим, что завоевание Россией Абхазии, Северной Осетии в Грузии, Приднестровья в Молдове привело к полному упадку отвоеванных Россией бывших колоний. И это должно было бы показать всем, кто мечтает присоединиться к великой России, чего можно ожидать от таких событий.
Но и в Украине находятся – пусть и в меньшинстве – любители империи. Иначе не длился бы военный конфликт на Донбассе, не погибали бы украинские солдаты и обманутые российской пропагандой сепаратисты, и гражданские лица – счет погибших идет на десятки тысяч. И конца этой трагедии пока не видно. Все усилия по достижению мира оказываются тщетными из-за желания руководства российского государства поддерживать конфликт.
Прошлое уже продолжается и длится. Огромное количество россиян видят в империи Сталина свое светлое прошлое. Россия de facto является преемником Советского Союза с рабскою психологиею масс, с отсутствием политических и гражданских свобод, с презрением к личности.
Сколько времени продлится эта агрессивно-имперская агония, предсказать трудно. Но то, что это агония – очевидно. Хотя бы потому, что Россия очень мало что производит, имеет массу дотационных регионов и, как наркоман на игле, сидит на продаже нефти и газа. Но имперский комплекс не позволяет ее руководству ни осмыслить это, ни сделать необходимые выводы. А начало распада империй всегда сопровождается агрессивными вспышками и попытками внешней экспансии.
К сожалению, Украине от этого не легче. «Нам бы ночь простоять да день продержаться».
И все-таки я верю, что, если в ближайшее время Россия коренным образом не изменит свою внешнюю и внутреннюю политику, ее ожидает то, что случилось со всеми агрессивными империями от Римской до Австро-Венгерской, – т.е. распад, гибель и небытие.
Загумінковість, зашкарублість, інфантилізм…
Реакція української спільноти у Facebook, до якої належить нібито 10% найбільш прогресивної частки нашого суспільства, на трагічні події у Франції викликає неабияке роздратування і, на жаль, більше пригнічує, аніж надихає.
Уже не вперше є спроби перекручувати нормальне висловлення співчуття на якесь помстиве: «А вони нам співчували?». Але, гадаю, правдиві співчуття висловлюються передусім з емоційних потреб самого співчуваючого індивіда, а не реверсивно. Передруковувати зображення українського посольства в Парижі за 2011 рік без квітів та лампадок як нібито доказ байдужості французів до подій 2013-2014 року в Україні є теж, звісно, не дуже дотепним. Так само, як і поширювати брехливі картинки Ейфелевої вежі, яку колись буцімто підсвічували в кольори нашого прапору (це вже «відповідь» з іншого боку, якесь наше недолуге намагання «виправдати» неспівчутливих французів). І хто лише здіймає ці хвилі?
Критика оперативних дій французької влади і спецслужб взагалі дивує. За тиждень до трагедії в Європі викрили цілу мережу ватажків ісламістів. Тобто французькі спецслужби, впевнений, дуже доцільно використовують кожне євро платників податків і є одними з найкращих у світі. Жертв могло б бути набагато більше. Так само як і паніки (матч-то дограли). Крім того, можемо спостерігати блискавичну реакцію владної верхівки, коли за 1,5 години (!) були ухвалені основні рішення про надзвичайний стан, про закриття (чи радше суворіший контроль) кордонів й проведена спецоперація зі звільнення заручників і пошуку злочинців (а не цапів-відбувайлів). Не потрібно також недооцінювати й capacities ворога. А чого варті запізнілі попередження («це ж була пятниця 13-го, вони мали знати»)? У мене, зокрема, вони провокують запитання : а) у якому столітті ми всі живемо? б) якою є сила нашої уяви й, відтак, забобонності? в) що взагалі ментально впливає на наше уявлення про західне повсякдення?
А тепер про найбільш драстичне. Про те, чому Facebook не вигадав якого небудь синьо-жовтого додатку для ави й чому люди свого часу не йшли до наших українських посольств. Найперше, що ми маємо усвідомити та прийняти – це те, що кожне життя людини - чи то афганця, перуанця чи канадця важить однаково. Буквально за день до паризьких подій стався теракт у Бейруті. Але не йшли чомусь люди до ліванських посольств. І ми не йшли, як і не йшли у 2008 році (за малими винятками) до дипломатичних представництв Грузії. Майже те саме відбувалося з терактами в Іраку чи Тунісі, з бомбардуваннями Сирії і тому подібним. Бо «там» це нібито вже звична річ. Хто з нас особисто чув про гуманітарну катастрофу в Ємені, де з весни за мовчазної підтримки США ОАЕ та Саудівська Аравія проводять спільну – нині вже наземну – операцію, й де зруйновані практично всі порти і летовища, а у людей не те що їжі чи медикаментів бракує, а не вистачає простої чистої питної води, позаяк опріснювальні станції без електрики не працюють (а це ж пустеля). Де ж тут проявляється наша humanity? І чому не роблять прапорців для Facebook у всіх цих випадках?
Натомість атаки у «столиці світу», яку багато хто сприймає крізь призму гедонізму, так глибоко всіх потрясають. «Якщо вже в Парижі небезпечно, то де ж тепер можна сховатись?». Все це – ціна, яку платить Франція, колиска демократичних принципів, за свою позицію в світі (не будемо вдаватись в геополітичні ігрища). Адже відбулася зухвала й відчайдушна атака передусім на спосіб життя і систему цінностей, а не на релігію чи країну.
Наша інтернет-реакція мені все більше нагадує якийсь комплекс жертви, ображеність на несправедливий світ й водночас глибоку провінційність. Їдкі (так собі думають автори) коментарі з «остроумными» порадами французам сідати за стіл переговорів з «ігілівцями». Простенькі алюзії на мінські домовленості та чорний гумор, у якому дехто наполегливо вправлявся днями… Між тим, варто було б спочатку затямити собі, що наша країна є абсолютною terra incognita для західного світу і Європи; що вона відома, у кращому разі, своєю страшною корупцією і примітивним набором: «спорт-горілка-дешева робоча сила-проституція». Я переконаний, що для багатьох українців цей перелік є справді дуже знайомим, і наші власні знання часто теж не виходять за його рамки.
Чи ж ми в масі своїй знаємо, що одним із співтворців американської атомної бомби був українець Георгій Кістяківський? Чи чули ми про принцесу Сіаму (нині Тайланд) Катерину Десницьку, уродженку українського Луцька? На жаль, таких прикладів мільйон. Тому про Францію краще поки промовчимо.
Саме тому працюймо над тим, щоб наша держава теж ставала відомою своїми науковими й культурними здобутками. Бо то не ми потрібні Франції, а вона нам. І як донор допомоги, і як один з локомотивів ЄС, і просто як одна із найвпливовіших і блискучих в культурному вимірі держав світу. Перш ніж виставляти претензії до когось, спитаймо самі себе: чому ми досі торгуємо (і не лише цукерками) з Росією? І чому лише за 1,5 року нарешті наважилися запровадити проти неї сякі-такі санкції, волаючи до світу на всіх доступних майданчиках про нашу біду.
Дуже гірко за загиблих і поранених французів, та я певен, що Франція винесе з цього корисний для себе урок і продовжить жити й розвиватись. І любити життя, як це вміють саме французи (спостерігав це на власні очі цього літа). А от ми... Ніякі Оланди, Меркелі, Байдени й інші, хай навіть наші найбільші доброзичливці, не побудують за нас нашу власну державу, не викорінять корупцію і тому подібне.
Подібні реакції, як і загальну агресивну налаштованість до біженців (якщо подумати, то біженці, власне, і тікають саме від таких проявів тероризму, як у Парижі), можна спостерігати і серед поляків. Не менш прикметними є й підживлювані московськими медіа розмови про неминучий і швидкий крах ЄС або не менш «неминучу» відмову Заходу від ліберальних цінностей. Це дуже складні питання, де судити «опрометчиво» означає вочевидь спрощувати надскладні явища. Напевно, будуть якісь корективи. Але старенька Європа ще має ресурси. Зрештою, вона й не такі кризи переживала. Що ж стосується громадянського суспільства, то одразу після атентатів воно дуже гідно себе проявило. Це можна спостерігати на відео, де натовп у французькому Лілі витісняє з площі праворадикалів https://dailymotion.com/…/x3dswiy_lille-irruption-d-un-…
Все це, звісно, дуже складні речі. І тому треба аналізувати і думати, щоб не вестись на маніпуляції й роками не блукати манівцями. Слава Україні! Vive la France! Vive la liberté!
15 листопада 2015 р.