MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Хроніка

Адвокат не повинен чекати милості від слідства та прокурора. І КПК дає необхідні для дій інструменти

Архаїчний Кримінально-процесуальний кодекс 1960 року відійшов у минуле. На перший план виходить практика застосування нового зводу законів. Для цього проводяться семінари із суддями, прокурорами, адвокатами. Недолік, на жаль, у тому, що такі семінари відбуваються корпоративно, у вузьковідомчому колі. Тим часом обвинувальний ухил і надмірне інквізиторство не здають своїх позицій і в умовах дії КПК 2012 року. Одним із засобів подолання цих негативних явищ могло б стати спільне вивчення особливостей нового кодексу.

Право на заперечення

Модними в науковому світі України є розмови про favor defensionis (тобто сприяння захисту). У світовій практиці конструкції сприяння захисту успішно застосовувалися саме для врівноваження інквізиційних начал судочинства й обвинувального ухилу.
Сприяння захисту знаходить свій вияв у презумпції невинуватості, тлумаченні сумнівів на
користь обвинуваченого, у певній асиметрії при доказуванні, праві на мовчання, праві на визнання доказів недопустимими, забороні погіршення становища засудженого в певних випадках та праві на останнє слово. Від розмов про сприяння захисту потрібно переходити до реальних справ. Й адвокати повинні ініціювати ці питання, ставити питання перед судом для вироблення правових позицій з точки зору favor defensionis.

Реальна практика розгляду справ за правилами КПК 2012 року вказує на проблеми, до розв’язання котрих як судді, так і адвокати та прокурори не завжди готові. Особливо важливими є питання застосування рішень Європейського суду з прав людини, зокрема щодо допустимості доказів, гарантій права на захист і справедливості покарання.

Значною мірою «кожна законодавча новела перебуває на кінчику адвокатського пера» (як образно висловилася професор Зорислава Ромовська). Й успіх новел КПК 2012 року залежить від того, чи зуміють адвокати скористатися тими можливостями, які їм дає кримінальний процес, а також того, чи дозволять це зробити слідчий суддя, суд.

Ось приклад із судових засідань: адвокат, допитуючи свідка обвинувачення, ставить навідне запитання. Суддя робить зауваження, що це не перехресний допит. Адвокат, пославшись на ч.7 ст.352 КПК, наполягає на своєму праві. Головуючий, заглянувши в кодекс, дозволяє продовжувати.

Суддя виявився на висоті, бо, переконавшись у помилковості власної позиції, виправився. Проте в декого з присутніх могло скластися враження, що законник не орієнтується в новелах кодексу. Тому не кожний суддя, допустивши подібну помилку, наважиться її виправити, вважаючи, що від цього може постраждати його авторитет.

Іноді суд потребує підказки. Але жоден суддя не допустить, щоб йому підказував адвокат або прокурор. Однак якщо підказка буде викладена в певній процесуальній формі (заяві, зауваженні, запереченні, протесті або клопотанні), то суд не тільки допустить її, а й прийме щодо неї відповідне рішення.

У зв’язку із цим невирішеним є практичне питання, яке вже давно реалізоване в судах Європи та США й навіть Росії, а саме: якщо в судовому засіданні виникає необхідність висловити зауваження або заперечення, адвокат, заявляє: «Протестую!» — після чого пояснює причину протесту. Суддя негайно ухвалює рішення: приймає або ж відхиляє протест. І процес продовжується.

У п.10 ч.3 ст.42 та ч.8 ст.352 КПК передбачено можливість «подавати свої зауваження та заперечення щодо порядку проведення дій» і право головуючого зняти питання під час допиту свідка за протестом сторони. Адвокати та прокурори мають користуватися цим правом, а суд повинен забезпечувати реалізацію такого права. Розглянемо, як це відбувається на практиці.

Про закриття справи

КПК 2012 року не передбачає права на оскарження реєстрації кримінальної справи. Проте можна ініціювати її припинення. У середовищі адвокатів знаходить підтримку думка, що на початковій стадії розслідування справи, коли захисникові ще не відомі всі здобуті слідством докази, подавати клопотання про припинення кримінальної справи передчасно. Таке клопотання, мовляв, слід заявляти тоді, коли досудове слідство вже завершується й захисникові надано для ознайомлення всі матеріали справи.

З такою позицією важко погодитись. Адже новий КПК не передбачає можливості подання клопотань після ознайомлення з матеріалами справи, як це було в КПК 1960 року. До того ж новий кодекс націлює адвокатів на більш активну роботу, на те, щоб і самому здійснювати пошук виправдовувальних доказів, на певну, хоч і обмежену конкуренцію.

Відповідно до ч.2 ст.283 КПК прокурор зобов’язаний у найкоротший строк після повідомлення особі про підозру закрити кримінальне провадження, якщо для цього є підстави. Й адвокат повинен (принаймні з профілактичних міркувань) подати клопотання про закриття справи, якщо вбачає наявність для цього відповідних підстав.

Закриттям провадження є закінчення досудового розслідування при наявності обставин, які виключають його подальше здійснення. Закриття провадження з реабілітуючих обставин означає, що особа є невинуватою в скоєнні злочину, відновлюється її добре ім’я, репутація, гідність, підлягає відшкодуванню (компенсації) шкода, завдана особі (ст.130 КПК).

Адвокат не повинен чекати милості з боку слідства та прокурора і вправі ініціювати цей процес. Своєчасне подання клопотання про закриття провадження може відіграти позитивну роль. І крім того, відмовляючи в задоволенні такого клопотання, прокурор повинен обгрунтувати свою позицію. Нерідко при цьому випливають ті обставини, які цікавлять захисника, але не були йому повідомлені раніше.

Звичайно, кожне клопотання повинне бути ретельно підготовлене й обгрунтоване посиланнями як на закон, так і на обставини, які викликали це клопотання.

У «справі М.» про ухилення від сплати податків захист неодноразово заявляв клопотання про призначення судово-бухгалтерської експертизи. Слідство відмовляло в задоволенні клопотання, мотивуючи це тим, що у справі є акт ревізії Контрольно-ревізійного управління та акт перевірки дотримання податкового законодавства, складений державною податковою інспекцією. Скарга на ім’я прокурора також не дала результатів. За клопотанням адвоката слідчий суддя призначив судово-бухгалтерську експертизу, яка підтвердила законність дій підозрюваного. Після цього адвокат звернувся до прокурора з клопотанням про закриття кримінального провадження.

Отже адвокат у кожному конкретному випадку сам вирішує , коли заявляти клопотання — на початку слідства чи в кінці. Головне — дотримуватися принципу «ne nocere» («не нашкодь»). Кожне клопотання — це лакмусовий папірець для перевірки слідчого на об’єктивність.

Рішення прокурора про відмову в задоволенні клопотання про закриття кримінального провадження не може бути оскаржено до слідчого судді. Але є прокурор вищого рівня, до якого можна звернутися із скаргою (ст.308 КПК). Передбачено тільки право на оскарження рішення слідчого, прокурора про закриття кримінального провадження (ст.303). У п.1 ч.1 ст.303 нового кодексу передбачено право оскаржити нездійснення слідчим, прокурором процесуальних дій, які він зобов’язаний вчинити у визначений строк.

Тож з огляду на вищенаведену норму ч.2 ст.283 КПК ніхто не забороняє захисникові звернутися до слідчого судді зі скаргою на прокурора, який не закриває провадження в найкоротший строк.

Завдання адвоката — поставити перед судом проблему. Її розв’язання — функція суду. Поки що в суддів немає чіткої позиції з цього питання. Неважко дійти висновку, що поняття «найкоротший строк» можна тлумачити як різновид розумного строку. Недотримання цих строків оскаржується в порядку ст.308 КПК. Однак адвокати вправі відстоювати своє право на оскарження порушення найкоротшого строку до слідчого судді. В усякому разі до вироблення певної правової позиції з цього питання.

Про таємність слідства

КПК 2012 року націлений на те, аби слідство проводилося таємно, аби людина навіть не знала, що про неї збирають матеріал для кримінальної справи. Така позиція підтримана навіть деякими правозахисниками (А.Бущенко). Мовляв, це
потрібно, щоб злочинець не сховався від слідства й не знищив доказів.

Та це суперечить принципу «favor defensionis», і ось чому.

Людина, яка скоїла злочин, буде замітати сліди незалежно від того, зареєстрована справа чи ні. Невинувата людина, навпаки, не буде готова до захисту й не зможе використати ті можливості, які могли б і слідству допомогти виявити справжніх злочинців. Наприклад, не збереже проїзних документів, які могли б підтвердити, що в момент скоєння злочину перебувала на борту літака або на відпочинку за кордоном, або ж не зможе послатися на свідка, який би підтвердив алібі, бо той виїде за кордон або забуде про події конкретного дня тощо.

Тим часом, щодо невинуватої людини можуть проводитися негласні (розшукові) дії та здійснюватися втручання в її приватне життя (фіксуватися зустрічі з різними людьми, прослуховуватися телефони, здійснюватися відеозапис в її квартирі тощо). Однак кожна людина має право захищати своє особисте життя, недоторканність житла та інші права.

Можуть виникнути несподівані ситуації. М. запросив спеціаліста з прослуховуючих апаратів, який виявив їх у квартирі з півдесятка. У таких випадках можна звернутися до прокурора про реєстрацію злочину про порушення недоторканності житла, а також припинення втручання в приватне життя, таємницю спілкування тощо (стст.13, 14, 15,16,18 КПК).

В одному з апеляційних судів його працівників повідомили, що в приміщення закладено бомбу. Всіх присутніх видалили й понад 4 год. «шукали» цей «фугас», по кабінетах суддів ходили різні люди у відповідній формі. Звісно, бомбу не знайшли. Але чи є гарантія, що в приміщеннях не встановили підслуховуючі пристрої та апаратуру для відеозапису (як було в кабінеті відомого на всю Україну судді) або не залишили зброю та наркотики? Отже, кожен громадянин України повинен усвідомлювати таку можливість та у випадку підозри має право реагувати, у тому числі за допомогою правників і фахівців з негласних методів слідства.

Про допит у слідчого судді

Адвокати (під час здійснення захисту) повинні користуватися положеннями ч.1 ст.225 КПК, тобто правом допиту свідка в судовому засіданні слідчим суддею. Поки що цю ситуацію використовує тільки обвинувачення.

Громадянинові І. оголосили підозру в заподіянні гр.С. тілесних ушкоджень середньої тяжкості. Фактично І. в цей час перебував у іншій області, і його алібі міг підтвердити свідок Г., на святкування дня народження якого І. приїжджав і в його ж квартирі ночував. З метою недопущення судової помилки необхідно було викликати Г. як свідка та допитати його в слідчого судді щодо алібі підозрюваного І.

Для обгрунтування необхідності його допиту були достатні підстави: Г. виїжджав на постійне проживання в США. Ця обставина могла унеможливити його допит у суді та вплинути на повноту показань у цій справі. Факт виїзду в США
підтверджувався проїзними документами на літак та візою, виданою в установленому порядку. У цьому випадку допит свідка Г. в судовому засіданні був доцільним. Й адвокатам потрібно «привчати» слідчих суддів до такої можливості.

Про підготовче засідання

Завданням підготовчого провадження є перевірка наявності підстав для призначення судового розгляду, а за певних умов — і остаточне вирішення справи. У підготовчому засіданні можуть розглядатися скарги на дії, рішення та бездіяльність слідчого та прокурора (чч.2, 3 ст.303 КПК). Йдеться про скарги, розгляд яких слідчим суддею під час досудового провадження не передбачений. Можуть також вирішуватись і скарги на відмову у визнанні потерпілим або в застосуванні заходів безпеки.

Суд (попри нечіткість правової норми) повинен у 5-денний строк із дня надходження матеріалів призначити підготовче засідання. Строк визначається таким чином, щоб судові виклики та повідомлення дійшли до учасників кримінального провадження та інших осіб.

Якщо обвинувальний акт та інші документи не відповідають вимогам кодексу, суд повертає ці документи прокурору. Якщо обвинувачений захворів і його прибуття неможливе, то суд у порядку аналогії (ст.335 КПК) може ухвалити рішення про зупинення провадження. Якщо обвинувачений переховується, то суд своєю ухвалою оголошує його розшук. Суд може ухвалити рішення про відкладення підготовчого засідання в разі неприбуття осіб, участь яких у ньому є обов’язковою.

У підготовчому засіданні може бути поданий цивільний позов (ст.128 КПК). Отже, суд вирішує питання про прийняття цивільного позову та визнання відповідної особи цивільним позивачем. Також на цій стадії суд має право обрати або змінити запобіжний захід. Зважаючи на це, захисник повинен подавати відповідні клопотання.

Хоча в останньому абзаці п.4 ч.4 ст.291 КПК вказується, що «надання суду інших документів до початку судового розгляду забороняється», ця заборона суперечить положенням ч.1 ст.317 того ж кодексу. Адже в останній зазначається, що «документи, інші матеріали, надані суду під час судового провадження його учасниками… долучаються до обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності і є матеріалами кримінального провадження (кримінальною справою)».

Таким чином, у першому випадку йдеться про стадію судового розгляду, а в другому — про підготовче судове засідання (гл.27). Цей недолік кодексу суди повинні усувати самостійно та, очевидно, керуватися ст.317, а не ст.291 КПК.




Конституція і права людини

Аксіоми конституціоналізму і Основний Закон України

18 грудня 2015 р. в Києві відбулася Міжнародна науково-практична конференція з питань запровадження інституту конституційної скарги в Україні. Захід було здійснено в рамках співробітництва Конституційного Суду України з Координатором проектів ОБСЄ в Україні та з нагоди Всеукраїнського тижня права. Виступи гостей були присвячені вивченню іноземного досвіду в цій ділянці, оптимізації структури конституційних судів та їх апарату, можливому збільшенню навантаження на суддів у зв’язку із запровадженням скарги тощо. У роботі конференції взяли участь Голова та судді Конституційного Суду України, судді Конституційного Суду у відставці, представники органів конституційної юрисдикції Грузії, Латвії, Литви, Молдови, Польщі, співробітники ОБСЄ, Фонду міжнародного правового співробітництва (ФРН), USAID (США). На конференції також виступили Заступник Глави Адміністрації Президента України О. Філатов, представники Національної академії правових наук України, вищих юридичних навчальних закладів, експерти в галузі конституційного права.

Зовні вузькопрофільна тема конференції дозволила, однак, вийти на узагальнення широкого теоретичного плану. Адже запровадження індивідуальної конституційної скарги в Україні в аспекті діяльності чинної Конституційної Комісії України може допомогти людям не лише краще боротися за здійснення своїх суб’єктивних прав і свобод, але й домагатися ефективного здійснення в Україні засад конституціоналізму як такого.

Йдеться про те, що через інститут конституційної скарги індивіди можуть протистояти небезпечній нормативній експансії держави в цілому. Оскаржуючи юридичну норму з точки зору її відповідності Конституції, вони можуть наполягати не лише на реалізації конституційних положень інструментального плану, але й сприяти задіянню конституційних принципів і комплексних нормативних ансамблів – тобто усього того, що прийнято відносити до вищих правових цінностей та ідеалів. Оскільки загальною метою органічних основних законів є обмеження державної влади, запровадження конституційної скарги дозволяє індивіду обмежувати державу в більш різноманітний, варіативний спосіб. Простіше кажучи, індивідуальна конституційна скарга дозволяє здійснитися конституційному призначенню як такому, аксіомам конституціоналізму в цілому.

Однак відразу постає питання, чи є український Основний Закон адекватним до органічних засад євроатлантичного конституціоналізму? Чи відповідає він стандартам західного розуміння верховенства права? Чи придатний він для здійснення ідеалів, що вважаються загальноприйнятними у вільному світі? Фактично йдеться про те, чи можна вважати Конституцію України успішним аналогом тих універсальних конституційних зразків, якими є основні закони сучасної Франції, Німеччини або Сполучених Штатів? Визнаючи доцільність запровадження в Україні конституційної скарги, ми маємо відповісти на запитання: чи відображені в Основному Законі України аксіоми органічного конституціоналізму? Й чи можуть здійснитися ці аксіоми завдяки вітчизняному конституційному потенціалу? Відповідь одержати непросто, але вкрай важливо. Відтак, спробуймо рухатись по порядку.

Як добре відомо, винахідники першої в світі конституції не мали в своєму розпорядженні готових зразків й тому змушені були керуватися здоровим глуздом. Поклавши в основу своїх творчих змагань ідею самовдосконалення, вони створили правовий регулятор вищого рівня, який передбачав модель капіталістичного деперсоніфікованого врядування. Головними цінностями американського конституціоналізму стали свобода, ринок, обмежене правління й прискорення соціальної динаміки, що втілилося в раціональному спрощенні більшості соціальних трансакцій.

Від самого початку Конституцію США було зорієнтовано на поступ, який мав здійснитися завдяки інтелектуальній свободі, вільному підприємництву і ринку за умов мінімально необхідного державного втручання.[1] Західна Європа пристала на основні параметри цієї моделі із певними застереженнями, що пізніше дозволило окреслити європейський конституційний дизайн як ослаблену версію північноамериканського підходу.

Так або інакше, на визначення аксіом органічного конституціоналізму європейський підхід вплинув мало. У будь-якому випадку аксіомами органічного конституціоналізму слід вважати найбільш важливі – сутнісні, субстанціональні стосунки між такими широкомасштабними факторами людської життєдіяльності, як свобода, власність і демократія (держава). Принагідно зазначимо, що модерне розуміння верховенства права дозволяє ототожнювати демократію й державу, яка в більшості випадків є нині інституційним втіленням народоправства.

Свобода є першою з ключових умов конституціоналізму, оскільки вона є генетичною передумовою диверсифікованого пошуку цінностей й загального інвестування людських здібностей і талантів. Це означає, що чим більша кількість людей може вільно шукати предмети (об’єкти) для задіяння своїх творчих зусиль, задоволення своїх амбіцій та інтересів, тим кращим обіцяє бути загальний підсумок. Це ніби як шукати доларові банкноти у високій траві: чим більше людей їх одночасно шукатиме, тим раніше й більш диверсифіковано вдасться зробити інвестиції у справу.

Йдеться, насамперед, про вчасно одержану освіту, вдале професійне самовизначення, адекватне й справедливе визнання людських чеснот і талантів. Очевидно, що чим більша кількість людей матиме можливість індивідуально керувати своєю долею, тим меншим буде ризик втрати існуючого у кожному з поколінь соціального капіталу. Множинність творчих ініціатив, у свою чергу, є запорукою варіативності корисних життєвих стратегій. Навпаки, в тоталітарній чи авторитарній державі, де більшість цінностей монополізується владою, ризик хибного розпорядження життєвим ресурсом є невиправдано високим. Подібні співвідношення можна назвати «законом великих чисел» для середнього класу. Без їх існування уявити собі органічний конституціоналізм неможливо.

Однак, свобода важлива не лише як передумова креативної здатності, продуктивної праці. Не менш актуальною вона залишається в якості загального стимулу, інтелектуальної спокуси. Адже нагромадження власності чи ресурсів має сенс лише як засіб розширення простору необмежених можливостей індивіда. Тому гроші, власність, багатство в цілому є засобами корисного використання й розширення потенціалу людської свободи. Тут також надзвичайно важливим залишається плюралізм індивідуальних стратегій. Тобто стратегії накопичення й витрачання однаково вимагають максимізації свого потенціалу. Дану закономірність можна було б вважати генетично первинною аксіомою конституціоналізму.

Як писав Н. Луман, на певному етапі розвитку цивілізації людство уже не може обходитися без конституціоналізму, який є універсально нормативною угодою про те, як певні цінності, речі й ідеали мають співвідноситися з іншими цінностями, ідеалами та речами. При цьому принципово важливою загальною передумовою даного процесу є те, що співвідношення і конфігурація вищезгаданих цінностей і речей мають виникати не за горішньою директивою, а спонтанно, внаслідок інтуїтивного зваблення, спокуси.

Невипадково Н. Луман називає капіталістичний порядок «конституційною анархією».[2] Справді, кипляче сподіваннями й ініціативою суспільство не може сліпо довіряти державі. Відтак, «йдуть не позиційні бої, що служать для захисту власного місця, битви затіваються з приводу того, хто просувається, а хто – відступає. Гарантії стосовно [збереження] status quo запроваджуються <…> соціальною державою, однак завдяки інноваціям повсякчас втрачають свою силу».[3]

Усе це допомагає усвідомити, що органічний конституціоналізм не призначається для обслуговування надмірно врівноваженого суспільства. Зважаючи певним чином на усталені авторитети та ієрархію, в засадничих питаннях він керується прозорим принципом «боротьби всіх проти всіх під контролем права». Прикметно, що саме цим словосполученням окреслив колись своє розуміння лібералізму Л. Валенса.

Так або інакше, якщо подивитися на Основний Закон України під даним кутом зору, то ландшафт, що відкриється для споглядання, навряд чи викликатиме особливе замилування й ентузіазм. Перше, на що звертаєш увагу – це відсутність серед основних цінностей Конституції категорії свободи, апеляції до вільного народу, громадянського суспільства як такого. Між тим, конституційне гарантування категорії свободи – тобто поняття, над яким не стоїть жодне більш широке за змістом поняття, підтверджує ідею Д. Ролза про те, що громадянське суспільство не можна вважати колективом, політичною асоціацією. Його єдина легітимна мета – збереження індивідуальної свободи своїх членів. Невипадково органічні конституції сприймають громадянське суспільство як інститут, в якому забезпечуються можливості саме для індивідуальних життєвих проектів.[4]

Закономірно, що гарантування свободи як категорії є типовим для старих і нових конституцій США (1787), Швейцарії (1874), Іспанії (1978), Японії (1947), Словаччини (1992), Франції (1946), Польщі (1997). Цікаво, що на правничій конференції в Гуті-Синьогорі 11-13 січня 1996 р. міжнародною експертною спільнотою було запропоновано доповнити перелік найвищих соціальних цінностей в проекті Основного Закону України поняттям свободи. Відповідні зміни були внесені до тексту проекту й навіть опубліковані в спеціальному виданні, але невдовзі вилучені Робочою групою тогочасної Конституційної Комісії України.

Навіть характерне для окремих конституцій положення про те, що людину не можна примушувати робити те, що не передбачено законом (ст. 19 Конституції Аргентини (1994) та ін.) в українському варіанті виглядає як заборона примушувати людей робити те, що не передбачено законодавством (ст. 19 чинного Основного Закону), обсяг якого, як всі знають, є незмірно ширшим за обсяг законів. Не дивно, що в загальному нормативному масиві України кількість обмежувальних норм більше як вдвічі перевищує кількість диспозитивних положень дозвільного типу (В. Буткевич).

Усі знають, що Державний Гімн України містить в собі слова П. Чубинського: «Дух і тіло ми положим за нашу свободу». Однак в тексті Основного Закону України це положення не знайшло своєї змістовної підтримки. Конституція України не передбачає права на демократичне повстання задля відновлення чи захисту народом свого повновладдя. У той же час право на демократичне повстання є класичним елементом євроатлантичної конституційної культури. Зокрема, воно передбачається ст. 20 Конституції Німеччини (в ред. 1968), ст. 23 Конституції Чехії (1992), ст. 120 Конституції Греції (1975), ст. 32 Конституції Словаччини (1992), ст. 54 Конституції Естонії (1992), ст. 3 Конституції Литви (1992), а також загальновідомою Декларацією незалежності США (1776).

Далеким Основний Закон України залишається й від закріплення політичного права народу на вільне володіння зброєю. Право громадян зберігати й носити зброю передбачається другою поправкою до Конституції США (1791) в якості радикальної гарантії забезпечення свободи американського народу. Від самого початку це право є відверто обмежувальним щодо американської держави. Й це при тому, що США здавна вважаються найдемократичнішою країною в світі. Утім, право громадян на володіння зброєю характерне не лише для США, Швейцарії чи Канади. Воно притаманне й таким ближчим до нас демократіям, як Ізраїль, Молдова, Грузія, країни Прибалтики тощо. Що ж стосується сучасної України, то тут на тему вільного володіння вогнепальною зброєю ведуться лише обережні конституційні дебати.

Недостатньо акцентованими в Конституції України залишаються також галузеві – економічна та інтелектуальна свободи. Створена Президентом України П. Порошенком 3 березня 2015 р. Конституційна Комісія поки не пропустила в законопроект про внесення змін до Основного Закону ні принцип свободи договору; ні повномасштабну приватну власність на землю сільськогосподарського призначення; ні вимогу вільного переміщення осіб, товарів, послу і капіталу. Між тим, ця вимога є ключовим атрибутом Преамбули Хартії засадничих прав Євросоюзу (2000). Одна із версій цього принципу міститься в ст. 228 Конституції ПАР (1996) тощо.

Не кращим виглядає вітчизняний підхід й до конституційних гарантій інтелектуальної свободи. Конституція України не розрізняє професійного й непрофесійного використання свободи вираження поглядів (свободи слова). Але ж ст. 10 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950), яка передбачає можливість накладання обмежень на здійснення свободи вираження поглядів у 13 випадках, доповнюється нині положеннями ст. 13 Хартії засадничих прав Євросоюзу (2000), за якою для професійних сфер літератури, мистецтва та науки передбачається повне звільнення від обмежень (the arts and scientific research shall be free of constraint). Окремо Хартія прав Євросоюзу захищає свободу університетів (академічну свободу), про яку в Конституції України та відповідному проекті від Конституційної Комісії поки що не йдеться.

Основний Закон України не закріплює також обов’язкового для європейських країн трискладового тесту, за яким всі можливі обмеження щодо здійснення конституційних прав і свобод повинні: а) бути необхідними в демократичному суспільстві; б) передбачатися виключно законом; в) точно відповідати цілям, заради яких вони запроваджуються.

Не дивно, що маючи подібні юридичні показники Україна не лише відносилася до країн з «невільною економікою», але й займала 155 місце в світовому рейтингу за індексом економічної свободи;[5] 84 – за глобальною конкурентоспроможністю;[6] 112 – за зручністю ведення бізнесу;[7] 109 – за рівнем недієздатності держави;[8] 90 – за розвитком інформаційних технологій;[9] 74 – за якістю умов проживання;[10] 127 – за рівнем свободи преси;[11] 86 – за ступенем залучення до міжнародної торгівлі;[12] 68 – за розвитком інформаційно-комунікаційних технологій;[13] 39 – за рівнем економічних очікувань (індекс надії).[14]

Другою аксіомою конституціоналізму можна вважати канон конституційного ставлення до приватного володіння майном – власності. Конституція України передбачає низку гарантій захисту приватної власності, але їх загальний правовий дизайн не відповідає викликам часу. Конституційний стандарт ставлення до приватної власності в Україні страждає від надмірних регулятивних повноважень держави. Не менш важливим у цій сфері прийнято вважати ступінь конституційної протидії вилученню об’єктів приватної власності задля суспільних потреб, заборону судової конфіскації майна з політичних мотивів тощо.

Як писала з приводу партикулярного володіння майном С. Вейль, «приватна власність є життєвою потребою душі. Душа перебуває одинокою й неприкаяною, якщо її не оточують предмети, що є продовженням неї самої. <…> Там, де почуття власності не співпадає з її юридичною оболонкою, повсякчас присутня небезпека болісного відторгнення».[15] Цікаво, що й «великий українець» М. Грушевський в питаннях власності залишався тверезим прагматиком. Зокрема, йому належать висловлювання про те, що конституція є важливішою за «геніальну поему», а добрий земельний закон не поступається за значущістю «Кобзарю» Т. Шевченка.[16]

На думку А. Аслунда, найбільш потужними двигунами відродження сучасної України мають стати сільське господарство, високі технології й вихід країни на європейський ринок. Тим більше, що Україна має ідеальні умови для вирощування сільськогосподарських культур й могла б вдвічі збільшити свою урожайність. Однак спочатку в країні необхідно закріпити повномасштабну приватну власність на землю. Лише за цих умов землю сільськогосподарського призначення можна буде задіяти в якості застави у банку. На жаль, Конституційна Комісія України поки не налаштована на подібну перспективу. Як справедливо зазначає А. Аслунд, для того, щоб переломити негативну тенденцію, «необхідно пояснювати людям нюанси й поліпшити управління, щоб громадяни не боялися, що їх обдурять із землею».[17]

Площа земель сільськогосподарського призначення сягає в Україні десятка мільйонів гектарів і є більшою за територію Болгарії. За цих обставин «розкріпачення» сільськогосподарських земель справді може поставити на ноги середній клас в Україні. Як зазначає з цього приводу економіст Е. Райнерт, відродження середнього класу є нині не лише українською проблемою. Насправді це одна з глобальних проблем ХХІ ст. Суспільство без середнього класу нагадує собою «драбину, що прогнила зсередини». Подібний стан справ ризикує обвалити всіх.[18] З іншого боку, країна без середнього класу (в силу аксіоми 1) просто не може скористатися вигодами конституціоналізму.

Якби населення Автономної Республіки Крим володіло повномасштабною приватною власністю на землю, російська експансія на півострів напевно від початку зазнала б невдачі. Конкуренція ж патерналістської України з патерналістською Росією не обіцяє здорової перспективи. Вона має сенс лише за умов перетворення України на ринкову економіку західного типу. Упоратися з цим завданням Україна зможе лише після відміни сумнозвісного мораторію на ринкові оборудки з землею.  

Погане усвідомлення аксіоматичних засад характеризує весь інститут приватної власності в Україні. Як показує діяльність Конституційної Комісії України, юридична схема захисту приватної власності могла б бути більш ефективною. Зокрема, Робоча група з прав людини цієї Комісії не відобразила в своєму законопроекті положення про те, що примусове відчуження приватної власності допускається лише як виняток, а її «повне» відшкодування має здійснюватися не за балансовими, а за ринковими цінами. Група також не підтримала пропозицію судді Верховного Суду України О. Волкова про те, що закони, які регулюють питання відчуження власності, мають ухвалюватися не менш ніж двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Не наважилась група обмежити й норму про можливість конфіскації об’єктів власності, набутої законним шляхом. Між тим, законодавство європейських країн передбачає конфіскацію таких об’єктів лише у випадку, якщо останні було здобуто незаконним шляхом. З іншого боку, Робоча група дещо розширила нормативний діапазон права на підприємницьку діяльність, розробивши положення про те, що «іноземному інвесторові гарантується вивіз прибутку та вкладеного капіталу». Частково поліпшує ситуацію з гарантіями власності й новела про те, що від приватних підприємців не вимагатимуть (за проектом) «одержання дозволу органів влади і місцевого самоврядування, якщо інше не передбачено законом».

Чи знайде підтримку у Верховній Раді України проект конституційних змін від Робочої групи з прав людини, не зовсім ясно. З іншого боку, за рівнем захисту прав власності Україна займає 119 місце серед 129 країн світу.[19] Очевидно, що не задіяна в суспільстві, «нічия» власність веде лише до маргіналізації й безробіття. Останні прямо впливають на характер нашого повсякдення. За рівнем споживання алкоголю (в літрах етанолу) Україна займає 5 місце в світі.[20] При цьому рівень смертності українських чоловіків у віці 30 років в 4 рази перевищує рівень смертності серед жінок (Т. Журженко). За рівнем же загальної смертності на 1000 чоловік Україна зовсім недавно (2013) лідирувала в світі.[21]

Ставлення до демократії характеризує останній елемент тріади аксіом конституціоналізму. За даним параметром Україна також знаходиться в проблемному стані. Ще в 1944 р. американець В. Чамберлайн писав, що однією з рис українського національного характеру є любов до свободи в поєднанні з відсутністю звички до «демократичної самодисципліни».[22] У свою чергу, вибухонебезпечну здатність українців легко повставати О. Шульгін називав «гайдамаччиною», наголошуючи на тому, що без опанування конструктивною політикою українці ризикують бути «вічними політичними аутсайдерами».[23]

Думати широкомасштабними категоріями й у відповідності до них діяти закликав українців й син останнього гетьмана України Д. Скоропадський. Означивши українську демократію як «напівосвічену, рознуздану, недисципліновану й нетрадиційну», він вважав схильність її провідників до анархії «політичним нещастям».[24] Дякуючи сучасним мас-медіа, неважко переконатися в тому, що українська демократія й донині не спромоглася здійснити серйозного прогресу.

Оцінюючи все те, що сталося з Україною в першій половині ХХ ст., І. Лисяк-Рудницький писав, що Україні ніколи не бракувало політичної енергії і волі. Натомість їй завжди не вистачало не «еросу», а «логосу». Отже, якби ту силу, що була розтрачена українцями в братовбивчих війнах, було використано конструктивно, Україна вже давно стала б великою європейською державою.[25] Провінціалізм й непоступливість очільників «вогняної доби» призвели до того, що діапазон політичних пріоритетів в Україні розтягнувся на початку ХХ ст. від конституційної монархії до соціалістичної республіки.

З тих пір минуло багато часу, але й донині Україні не поталанило здобути довіру до своїх політичних еліт, утвердити толерантність, посіяти дух співробітництва й розумного компромісу. Хоч як це прикро, але невміння витворити стабільну владу ніби укорінилося в ментальності українців.[26] Спроби позитивно консолідувати країну досі наштовхуються на незриму стіну, а ефективно працюючі на Заході інститути чомусь важко приживаються на вітчизняних теренах. Утримуючи мінімальний рівень економічного зростання,[27] Україна поки що залишається аутсайдером демократичного світу.[28] Очевидно, що все це не могло не відобразитися на конституційному рівні.

Зокрема, заборона узурпації народного повновладдя державою, її органами і посадовими особами в ст. 5 Основного Закону досі залишається риторичною фігурою, оскільки не передбачає жодної правової санкції. Приватна власність є також надто вразливою для зовнішнього державного втручання. Перелік її об’єктів залишається обмеженим, до того ж останні можуть бути вилучені для суспільних потреб за спрощеною процедурою.[29] Право громадян на вільне володіння зброєю з метою захисту своєї свободи і власності Конституцією України не передбачено, хоча боронити державний суверенітет України дозволяється волонтерам і добровольцям. Отже ми бачимо, що засади Основного Закону України досі залишаються дежавницькими й патерналістськими, а не громадянськими за своїм ідейним спрямуванням і змістом.

Маючи етнічно строкатий, багатонаціональний склад населення, Україна не спромоглася розробити спеціальний конституційний механізм політичного представництва для регіонів. Спроба Л. Юзькова, Л. Кравчука і Л. Кучми домогтися цього через двопалатний парламент, через спротив комуністів, соціалістів і О. Мороза зазнала фіаско. Скоригувати конституційну модель на референдумі 2000 р. також не вдалося. Між тим, надто простий за своєю структурою однопалатний український парламент апріорі не здатен відобразити «психонаціональний диморфізм» (О. Бочковський) українців.

Органічний конституціоналізм вимагає індивідуалістичного сприйняття реалій світу, однак український політичний клас намагається відтворити капіталізм методами мало не воєнного комунізму. Пам’ятники В. Леніну скидають додолу, однак ті, кому це до вподоби, сповідують ідеали не ліберальної демократії, а диктатури пролетаріату. Чого лише варті імперативний мандат, зрівнялівка пенсій, знову фантастична вилка зарплат для держапарату? Зарплата поліцейського сержанта в Києві нині вдвічі перевищує зарплату пересічного професора. Але ж саме такий підхід М. Булгаков і Ч. Мілош вважали першими кроками до занепаду цивілізації і культури.

Підтримувані грантами центри громадянської активності в Україні вкотре пропонують (за Конституцією УСРР 1919 р.?) багатоступеневі вибори до «Установчих зборів» і «Конституанти».[30] При цьому політичні лідери вимагають від симпатиків покірності й дисципліни. Але чим все це відрізняється від радянського демократичного централізму? Індивідом знову нехтують, бо превалює ідея національного єднання. За даних обставин принципи ліберальної демократії Д. Ролза – свобода діяти за індивідуальним життєвим проектом й нерівність, що є вигідною всім, можуть здійснитися хіба що на маргінесі. І як за даних обставин має втілитися класична гегелівська ідея про боротьбу кожного за розпізнавання і престиж?

Екзальтовані гаслами, урядові культуртрегери на зразок В. Кириленка забороняють «чужі за духом» телесеріали і фільми. Але ж давно відомо, що будь-яке застосування політичного розуму до аналізу мистецької ситуації може спричинити лише вульгарність. Своєю чергою, «вульгарність людського серця і людської уяви» – це те, що І. Бродський обґрунтовано вважав найгіршим ворогом людяності в ХХ ст.[31] Політичне моралізаторство в Україні сприяє лише тому, що українські ЗМІ поступово все більше нагадують собою «машини, що виробляють простакуватість» (Р. Дебре).[32]

Невипадково органічний конституціоналізм ґрунтується на тому, що є мало не протилежним: будь-яке офіційне втручання в простір символічної реальності невідворотно веде до культурної деградації й виродження.[33] На жаль, конституційний захист інтелектуальної свободи в Україні все ще залишається інфантильним. Культурний «дирижизм» процвітає у нас за наявності конституційної заборони цензури (ст. 15). Так виникає знайоме порочне коло: лицемірство в праві стимулює ігнорування вимог Основного Закону.

Українська «Рада майдану» ратує за відродження «Національної комісії України з питань захисту суспільної моралі», а «Рада церков» – за заборону нетрадиційних сексуальних практик. Але чим все це відрізняється від «адаптації» творів світової класики М. Горьким для потреб пролетаріату? Як писав колись про свою роботу з трофейними фільмами режисер Г. Алєксандров, шляхом перестановки епізодів і введення додаткових написів, нам вдалося виявити їх соціальну сутність

 Мало не кожні вибори в Україні вимагають ухвалення нового виборчого закону. При цьому більшість виборчих процедур залишаються надміру простими й нездатними розрізняти складні електоральні нюанси. Крім того, підрахунок голосів за всіма апробованими схемами триває у нас більше тижня. Усе це доводить, що Розділ ІІІ Основного Закону про вибори і референдум – як виклад стислих демократичних формул в Україні є надто розмитим.

При цьому конституційний процес в цілому також стає все більш непередбачуваним, «аррогантним». У 2004 р. вітчизняний політикум скоригував Основний Закон «пакетним» голосуванням, однак у 2010 р. Конституційний Суд справедливо визнав це незаконним. У лютому 2014 р. Верховна Рада розцінила дане рішення Суду як особистий виклик для себе, назвавши зміну форми правління зміною «конституційного ладу». Alas! Саме це дійство парламент вчинив, змінивши конституційний лад без референдуму в 2004 р. Невдовзі можливість посягання на конституційний лад способом зміни форми правління визнав й Верховний Суд України. Нині український парламент діє за «відновленою» в лютому 2014 р. Конституцією в редакції 2004 р. Ситуація з Основним Законом України стала відверто парадоксальною, але про це ніби не прийнято говорити…

Очевидно, що аксіоми конституціоналізму в Україні перебувають тепер в стані серйозного випробування. Якщо конституційну скаргу буде задіяно в реальному процесі, користуватися Основним Законом, як втіленням верховенства права, можна буде лише за умови, що він відповідатиме аксіомам органічного конституціоналізму. Для цього Конституція повинна стати на бік захисту свободи народу, індивідуалізму, приватної власності й ринку від можливих зазіхань навіть демократичної держави.

Поки що ж вона залишається орієнтованою на патерналізм, а не на емоційну матрицю «зразкового індивіда» за З. Фрейдом. Як прийнято вважати, емоційну матрицю правової норми формують генетично «легітимовані» інстинктивні потреби й очікування індивіда. Тобто конституційні норми можуть діяти як ефективний регулятор лише за умови, що їх зміст відповідатиме фундаментальним психологічним установкам людини. Почасти саме тому права людини в Хартії засадничих прав Євросоюзу (2000) називаються фундаментальними правами.

Так або інакше, спираючись на існуючу «статистику занепаду» України, можна дійти висновку про те, її Основний Закон досі не відповідав й нині не відповідає аксіомам органічного конституціоналізму. Незмінним він був лише тому, що реально не працював як регулятор. Запровадження конституційної скарги вочевидь підштовхує Конституцію до її реального використання. Але ні право на достатній рівень життя для себе і своєї сім’ї (ст. 48), ні право на безоплатну освіту і медицину (ст. 49, ст. 53) , ні право на житло (ст. 47) в контексті вільного вибору місця проживання й гарантованих Конституцією соціальних послуг (ст. 33) не задовольнятиме жоден з ближчих нам в часі законів про державний бюджет України.  

Також очевидним є те, що положення ч. 1 ст. 3 Основного Закону про визнання життя і здоров’я людини як найвищих соціальних цінностей вимагатиме від активованої індивідуальними скаргами Конституції направляти левову частку бюджетних витрат України на оздоровлення й медицину. Адже очевидно, що ці положення Конституції й черги хворих українських дітей на лікування за кордоном – несумісні. У підсумку все це означає, що чесне й послідовне ставлення до інституту конституційної скарги вимагатиме від українського законодавця глибокого оновлення національної конституційної парадигми.



[1] Див.: Речицький В. Конституціоналізм. Коротка версія. – Харків: «Права людини», 2014. – С. 21-24; 37-45.

[2] Луман Н. Медиа коммуникации. – М.: «Логос», 2005. – С. 14.

[3] Луман Н. Самоописания. – М.: «Логос/Гнозис», 2009. – С. 159, 199.

[4] Див.: Rawls J. Political Liberalism. – New York:  Columbia University Press, 1993. – P. 42.  

[5] Див.: Рейтинги країн світу: Карта, мальована числами. – Львів: «Піраміда», 2014. – С. 33.

[6] Там само. Global Competitiveness Report 2013-2014. – C. 34. 

[7] Там само (2013 р.). – С. 39.

[8] Там само (2013 р.). – С. 48.

[9] Там само (2010-2011рр.). – С. 49.

[10] Там само (2012 р.). – С. 67.

[11] Там само (2014 р.). – С. 78.

[12] Там само. – С. 81.

[13] Там само (2013 р.). – С. 83.

[14] Там само (2014 р.). – С. 100.

[15] Вейль С. Укоренение. Письмо клирику. – Киев: «Дух і літера», 2000. – С. 55.

[16] Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – Київ: «Знання», 1991. – С. 154.

[17] Джерело: http://zamkova.info/ekonomika/18814-anders-aslund-nazval-try-dvygatelia-vosstanovlenyia-ukraynskoi-ekonomyky.html

[18] Джерело: http://nv.ua/publications/znamenityj-evropejskij-ekonomist-svobodnyj-rynok-prevratit-ukrainu-v-stranu-emigrantov-76663.html

[19] Див.: Рейтинги країн світу: Карта, мальована числами. – Львів: «Піраміда», 2014. – С. 85.

[20] Там само (2013р.). – С. 45.

[21] Див.: Світ у цифрах. – Київ: «Тиждень», 2013. – С. 82.

[22] Chamberlin W.  The Ukraine. A Submerged Nation. – N.-Y.: The Macmillan Company, 1944. – P. 6-7.

[23] Шульгін О. Державність чи гайдамаччина. – Париж: «Меч», 1931. – С. 6.

[24] Скоропадський Д. Державність і патріотизм. – Kiel: Rucks and Co. Вид-во Українських скитальців, 1947. – С. 11, 15.

[25] Лисяк-Рудницький І. Між історією й політикою. – Мюнхен: Сучасність, 1973. – С. 415.

[26] Цимбалістий Б. Тавро бездержавності. Політична культура українців. – Київ: 1994. – С. 11.

[27] Див.: Світ у цифрах. – Київ: «Тиждень», 2013. – С. 31.

[28] Див.: Рейтинги країн світу: Карта, мальована числами. – Львів: «Піраміда», 2014. – С. 83.

[29] Наприклад,  ст. 25 Конституції ПАР (1996) вимагає, щоб у випадку експропріації об’єктів приватної власності обов’язково враховувалась «історія придбання даної власності» та її… «ринкова вартість».

[30] Йдеться про низку громадських ініціатив: «Національні збори України», «Установчі збори України», «Україна – це Я», «Конституційний конвент», «Народна Конституція» тощо. Див.: Жмеринецький О. Конституційний процес як спосіб політичного реваншу. Джерело: http://pravda.com.ua/columns/2015/12/31/7094119/

[31] Див.: Лосев С. Иосиф Бродский. Опыт литературной биографии. М.: 2008. – С. 173.

[32] Як свідчить статистика, Україна видає нині найменшу кількість книжок (в розрахунку на мільйон населення) в Європі. Див.: Меріан Я. Україна видає втричі менше книг на мільйон населення, ніж Білорусь. Джерело: http://life.pravda.com.ua/society/2016/01/6/206080/

[33] На визнанні цієї обставини побудовані телеологічні засади першої поправки до Конституції США (1791).

 




Політика і права людини

Мінські домовленості – формат має змінитись

В кінці листопада один з депутатів бундестага доволі прямолінійно і прагматично сказав мені: окрім Мінських домовленостей у нас нічого немає. Якщо Україна відмовиться від їх виконання, вона залишиться наодинці зі своїм опонентом без європейської підтримки. Мир важливіший за все. Тому треба їх виконувати, незважаючи на всі перестороги та труднощі.

30 грудня президенти України, Росії, Франції та канцлер Німеччини в телефонній розмові подовжили Мінські домовленості на 2016 рік. А міністр закордонних справ Німеччини, тепер ще й голова ОБСЄ протягом 2016 року, щойно висловив задоволення дотриманням перемир’я на Донбасі в останні дні. «Це дає сподівання, що сторони конфлікту обговорять й інші важкі кроки, на які ще треба піти, щоб повністю виконати Мінські домовленості, з бажанням знайти конструктивні рішення, що дадуть змогу подолати кризу і врешті розрядити конфлікт», – йдеться в заяві Ф-В.Штайнмайєра. 

На превеликий жаль, наші європейські партнери не хочуть визнавати реалії. А саме – цілком безперспективно вимагати одностороннього виконання Мінських домовленостей від України, якщо російська сторона їх не виконує. Більше того, Україна й не може виконати Мінські домовленості – просто тому, що цьому заважає Росія.

Недарма заступник голови Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ Олександр Хуг заявив на прес-конференції в Києві 31 грудня, що в 2016 році бажано підписати нову угоду між сторонами конфлікту на сході України для врегулювання проблем, які залишаються невирішеними. «Що ми повинні зробити, це досить зрозуміло: достатньо виписати всі існуючі проблеми в угоді і підписати її», – зазначив Хуг.

Він нагадав, що протягом 2015 року фіксувалися порушення режиму припинення вогню, використання забороненого Мінськими домовленостями озброєння, перешкоджання свободі пересування спостерігачів місії, а також складнощі в перетині лінії розмежування цивільним населенням.

Серед перерахованого О.Хугом тільки останнє можна закидати і Україні, і Росії, всі інші порушення – на совісті Російської держави.

Але О.Хуг назвав далеко не всі положення Мінських домовленостей, які порушуються Росією.

П.7 – забезпечити безпечний доступ, доставку, зберігання та розподіл гуманітарної допомоги тим, хто її потребує, на основі міжнародного механізму. Жодна гуманітарна допомога від імені держави до ДНР/ЛНР не потрапила.

П.6 – забезпечити звільнення та обмін всіх заручників та осіб, що незаконно утримуються, на основі принципу «всіх на всіх» не пізніше, ніж на п’ятий день після відводу важкого озброєння. Та де там! Вже 10 місяців пройшло, а звільнення просувається дуже важко. Стверджують, що на кінець 2015 року в неволі було 131 заручників і полонених, але перевірити ці дані неможливо. Процес звільнення та обміну повністю закритий від громадськості, він монополізований Службою безпеки України, котра посилається на необхідність секретності. Хто саме приймає рішення про обмін – наразі невідомо.

Але відомо, що СБУ змушена створювати так званий «обмінний фонд». Людям висуваються обвинувачення в «сепаратизмі» за статтею 110 КК України, або в скоєнні іншого злочину, беруть письмову згоду на обмін (іноді таке відбувається вже під час судового процесу), закривають кримінальне провадження та утримують під вартою в СБУ невідомо де, поки не проведуть обмін. Ця огидна практика абсолютно поза межами права, але в Україні змушені вдаватися до неї, щоб звільнити заручників та полонених.

Нещодавно обмін припинили: Росія поставила вимогу – спочатку амністія, а потім обмін. Йдеться про виконання Україною п.5 Мінських домовленостей – забезпечити помилування та амністію шляхом введення в силу закону, який забороняє переслідування та покарання у зв’язку з подіями в окремих районах Донецької та Луганської областей України.

«Амністія» – це слово примушує здригнутися мільйони українських сердець. Як можна пробачити тим, хто вбивав і катував, викрадав, грабував та знущався?! Тим більше огидно це виглядає на тлі більше, ніж 400 кримінальних проваджень, які веде Головна військова прокуратура проти українців за воєнні злочини, котрі при більш детальному розгляді такими не є.

Така амністія тільки заохочує безкарність злочинців, штовхає їх на нові злочини. Не можна здавати правосуддя та справедливість в обмін на мир, бо в результаті не буде ані миру, ані справедливості – воєнний конфлікт повернеться.

Тим не менше наші європейські партнери кажуть про необхідність прийняття Верховною Радою закону про імунітет тих, хто буде обиратися в лютому в органи місцевого самоврядування ЛНР та ДНР. Знову не звертається увага, хто саме буде обраний.          

Проте в п.5 не йдеться про повну та беззастережну амністію. А тому необхідно в законопроекті про амністію перерахувати ті статті Кримінального кодексу, за злочини відповідно до яких амністія не застосовується, насамперед, злочини проти людяності та воєнні злочини. І законопроект цей має стосуватися не тільки бойовиків ЛНР/ДНР, а й українських військовослужбовців та добровольців. Така амністія є прийнятною і може справді слугувати подоланню конфлікту.

У правозахисному середовищі є популярною пропозиція Романа Романова про звернення до Європейського Союзу з проханням допомоги щодо розслідування злочинів проти людяності та воєнних злочинів, скоєних під час воєнного конфлікту на Донбасі, бо Україна не має досвіду такого розслідування, а також щодо створення окремої палати в Верховному Суді України для розгляду міжнародних злочинів за участю суддів-іноземців. Я думаю, що відповідні дії керівників держави такої спрямованості тільки підсилили би позицію України на перемовинах в нормандському форматі.

П. 9, 11, 12 – відновлення повного контролю над державних кордоном з боку українського уряду в усій зоні конфлікту, яке розпочинається в перший же день після проведення місцевих виборів на основі Закону України та конституційної реформи. Ну, просто оксюморон якийсь! І хтось вірить в те, що місцеві вибори пройдуть за українським законом під контролем спостерігачів і будуть відповідати стандартам ОБСЄ про вільні, чесні і справедливі вибори?! Коли вже створені закони про вибори ДНР та ЛНР, які викликають тільки нервовий сміх. І що «слухняний» український  парламент ухвалить зміни до Конституції сумнівної якості, які передбачають особливий статус Донецької та Луганської областей?!

Ці положення написані як навмисно, виходячи з презумпції, що усе це з області фантастики. За сьогоднішніх реалій здійснити це не-мож-ли-во! А намагання все ж таки домогтися потрібного результату за короткий період з 22 січня до 3 лютого, коли парламент має усе це ухвалити, призведе тільки до розколу парламентської більшості та важкої внутрішньополітичної  кризи на радість агресору.

Цього не можна допустити! Маємо знайти вихід і запропонувати нові механізми та процедури для подолання конфлікту і збереження миру. Зокрема, ухвалити збалансований закон про амністію та включити до Мінських домовленостей міжнародні механізми для розслідування та судового розгляду міжнародних злочинів.




Впровадження норм європейського права

Провина українських судів у перешкоджанні ув’язненим можливості подачі скарг до Європейського Суду черговий раз визнана Страсбургом

7 січня 2015 року Європейський суд з прав людини виніс рішення у справі «Андрій Захаров проти України», яка підтримувалася Фондом стратегічних справ Харківської правозахисної групи. Інтереси заявника представляв адвокат Михайло Тарахкало.
Заявник ставив у скарзі декілька питань, зокрема, щодо стверджуваного жорстокого поводження та порушення його права на справедливий судовий розгляд, однак Європейський суд приділив увагу та зробив детальну юридичну оцінку факту перешкоджання здійсненню права Заявника на подачу скарги до Європейського суду з боку судових органів.
У 2007 році Заявник повідомив Апеляційному суду м. Києва про те, що йому потрібні копії документів з його кримінальної справи та клопотав про їх надіслання якнайближчим часом.
Пан Захаров зазначив у своєму клопотанні, що дані документи потрібні йому для підтвердження його правової позиції у Європейському суді з прав людини та посилався на статтю 34 Конвенції, яка передбачає: "Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення однією з Високих Договірних Сторін їх прав, викладених у Конвенції або протоколів до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати будь-яким чином ефективному здійсненню цього права". Однак суд відмовив Заявнику без будь-яких ґрунтовних пояснень.
Цікаво зазначити, що потрібні документи все ж-таки були відправлені пану Захарову судом, але лише за рік, у 2008 році, після того, як він поскаржився на таку відмову ще раз до Європейського суду.
Страсбурзький суд прийшов до висновку, що своєю відмовою на клопотання Заявника про відправку копії його апеляції без невиправданої затримки, держава-відповідач не виконала свого зобов’язання відповідно до статті 34 Конвенції представити всю необхідні умови Заявнику для того, щоб дозволити Європейському Суду здійснювати належний та ефективний розгляд його заяви.
Тому цілком передбачувано у даній справі Європейським судом було визнано порушення статті 34 Конвенції.




Права шукачів притулку

Юристи Харківської правозахисної групи дали роз’яснення до підписаного Президентом України закону про переселенців №2166

Вчора, 12 січня 2016 року, газета ВРУ «Голос України» опублікувала текст закону «Про внесення змін до деяких пунктів закону України щодо посилення гарантій дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» з новими внесеннями  та поправками.

Відповідно до Конституції, закон, який полегшує життя переселенцям, набуває чинності на наступний день після його публікації. Отже, закон, яким вноситься ряд змін в порядок оформлення довідки внутрішньо переміщеної особи, набуде чинності з 13 січня 2016 року.

Також наголошується, що були внесені зміни в порядок повідомлення про зміну місця проживання, а також у сфері трудових відносин, в частині отримання статусу безробітного. Що змінюється для переміщених осіб? На це питання дають відповіді юристи Харківської правозахисної групи. 

Про довідку переселенця і постановку на облік в УПСЗН:

1.В довідку ВПЛ більш не вносяться відомості про місце проживання і місце знаходження.

2.Статус ВПЛ тепер може отримати не тільки громадянин України, а й іноземець або особа без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах і мають право на постійне проживання.

3.Тепер довідка діє безстроково, крім випадків передбачених ст. 12 Закону, а саме довідка може припинити свою дію, якщо внутрішньо переміщена особа:

- подала заяву про відмову від довідки;

- вчинила злочин: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади; посягання на територіальну цілісність і недоторканність України; терористичний акт; втягнення у вчинення терористичного акту; публічні заклики до вчинення терористичного акту; створення терористичної групи чи терористичної організації; сприяння вчиненню терористичного акту; фінансування тероризму; здійснення геноциду, злочини проти людяності або військового злочину;

- повернулася до покинутого місця проживання;

- виїхала на постійне місце проживання за кордон;

- подала завідомо недостовірні відомості.

4.Підставою для взяття на облік як ВПЛ тепер є місце проживання на території, де виникли обставини для переміщення, а не наявність реєстрації на такій території.

5.Скоріше за все, зміниться форма заяви, яку потрібно подавати на отримання статусу ВПЛ. З тексту закону пропав перелік того, що необхідно було вказувати в заяві.

6.Прі подачі заяви, як і раніше заявник подає документ, який підтверджує особу, але підтвердити реєстрацію на території переміщення тепер можна і іншими документами.

У разі якщо в паспорті або в дозволі на проживання є відмітка про реєстрацію місця проживання на території, з якою здійснилося переміщення, то довідка видається в той же день. У разі відсутності такої позначки, особа має право до заяви подати всі необхідні документи, які підтвердять його постійне місце проживання на такій території (військовий квиток, трудова книжка, свідоцтва про право власності на майно) У такому випадку уповноважений орган зобов’язаний розглянути заяву і прийняти рішення про видачу довідки або відмову протягом 15 робочих днів

7.Штамп міграційної служби на довідці більш проставляти не потрібно.

Довідка про постановку на облік ВПЛ підтверджує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності причин для переміщення.

Виключено обов’язок з’являтися до органу міграційної служби раз на 6 місяців.

Порядок повідомлення про зміну місця проживання:

1.При добровільному поверненні на покинуте місце проживання повідомити орган необхідно за 3 дні до від’їзду.

Повідомляти міграційну службу в 10-денний термін про зміну місця проживання більше не потрібно, однак при зміні місця проживання необхідно, як і раніше в 10-денний термін повідомити УПСЗН за новим місцем, тобто необхідно обміняти довідку.

2.При відсутності за місцем проживання більше 60 днів, довідка переселенця може бути визнана недійсною.

У разі неповідомлення внутрішньо переміщеною особою про її повернення в раніше покинуте місце постійного проживання рішення про скасування дії довідки відповідно до пункту 3 частини першої цієї статті приймається на підставі інформації про тривалість відсутності (більше 60 днів) особи за місцем проживання, яка дає розумні підстави вважати, що внутрішньо переміщена особа повернулася до покинутого місця постійного проживання.

3.При наявності вагомих причин для відсутності більше 60 днів за місцем проживання ВПЛ, термін відсутності може бути продовжений до 90 днів.

У разі наявності у внутрішньо переміщеної особи обґрунтованих причин для продовження терміну її відсутності за місцем проживання більше 60 днів така особа звертається з відповідною письмовою заявою за місцем проживання в структурний підрозділ з питань соціального захисту населення районних державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад. У такому випадку термін відсутності внутрішньо переміщеної особи за місцем проживання може бути збільшений до 90 днів.

Трудові відносини:

Внутрішньо переміщена особа, звільнилася з роботи за відсутності документів, що підтверджують факт звільнення, періоди трудової діяльності та страхового стажу, реєструється як безробітний і отримує допомогу по безробіттю. Соціальні та інші послуги за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням на випадок безробіття здійснюються відповідно до законодавства.

Теперь існує процедура отримання статусу безробітного ВПЛ, що не має можливості звільнитися з підприємств на непідконтрольною території.

Якщо ВПЛ не звільнили з роботи у разі неможливості продовження роботи за попереднім місцем проживання для отримання статусу безробітного та отримання допомоги по безробіттю може припинити трудові відносини, надавши нотаріально посвідчену письмову заяву про припинення працівником трудових відносин з підтвердженням того, що ця заява таким громадянином направлена роботодавцю рекомендованим листом (з описом вкладеного в нього такої заяви).

У разі припинення прийому поштових відправлень на / з території адміністративно-територіальної одиниці, з якою здійснюється внутрішнє переміщення у зв’язку з обставинами, зазначеними у статті 1 Закону, така заява подається до відповідного районного, міського, районного у місті центру зайнятості за місцем проживання ВПЛ.

ВПЛ може отримати статус безробітного, не маючи повного пакету документів, але до моменту відновлення документів, буде отримувати мінімальну допомогу з безробіття.

На облік внутрішньо переміщена особа, яка не має документів, необхідних для надання статусу безробітного, отримує статус безробітного без вимог застосовуваних при звичайній процедури. До отримання документів та відомостей про періоди трудової діяльності, заробітну плату (дохід), страховий стаж допомога з безробіття таким особам призначається у мінімальному розмірі, встановленому законодавством на випадок безробіття.

Як закон почне працювати на практиці і чи будуть перешкоди на шляху його реалізації покаже час і практичний досвід переміщених осіб. Засмучує той факт, що в цьому законі так і не вирішений ряд актуальних і проблематичних питаннь. Наприклад,  студентів - ВПЛ, які мають тимчасову реєстрацію в гуртожитку.

Викликає також побоювання і термін в 3 місяці, в який КМУ повинен привести відповідно до закону свої нормативно правові акти: це стосується і постанови 509, а так само затвердженої форми заяви, яка подається при оформленні статусу ВПЛ. Існує ризик, що за цей 3-хмесячного період можуть відбуватися різночитання законодавчих актів.

За словами керівника адвокаційного віддлу УГСПЛ Бориса Захарова: "Прийнятий Закон 2166 дійсно можна вважати зразковим - він повністю відповідає міжнародним стандартам. Тепер іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають на території України і проживали на тимчасово окупованих територіях, зможуть стати внутрішньо переміщеними особами. Також цей закон є першим кроком до відступу від радянського рудимента "прописки". Тепер громадяни, які проживали на тимчасово окупованих територіях до окупації, але не були там зареєстровані, також зможуть за розширеною процедурою стати внутрішньо переміщеними особами".




Погляд

Смертельні обійми, або дещо про нові реалії «московської дружби»

Відому тезу: якщо не можеш перемогти противника у відкритому бою, - задуши його в обіймах, - здається, знову взяла на озброєння Москва стосовно України. Той, нехай і гібридний, але більш-менш «відкритий бій», який затіяла російська влада проти нашої країни, вочевидь, не увінчався повним здійсненням кремлівських планів. Адже марними виявилися надії захопити значну (якщо не всю) територію України, зіштовхнути країну до економічного, політичного, соціального краху, власне, до втрати незалежності. Почата кремлівською пропагандою фейкова інформаційна війна також не завжди досягала в Україні того успіху, на котрий, певно, розраховувала Москва. Втім, різних чинників є багато, але вже помітно, що у сусідній північній країні замість відкритої агресії раптом перейшли до інших дій. Схоже на те, що у нових реаліях стосовно України йдеться про ті самі обійми, у результаті яких можна втратити життя. Почалися вони з певної зміни риторики щодо України і нашого народу, з, так би мовити, «фейків навпаки», у яких вже йдеться не про розтерзаних снігурів, а про спільні братські, дружні інтереси. Про дещо з цих спостережень далі. ПРО ЗАКЛЯТУ РІДНЮ І КРЕВНИХ ВОРОГІВ Десь наприкінці минулого року у соціальних мережах раптом з’явився такий собі ніби дружній до України і українців Інтернет-ресурс. На сторінці, прикрашеній профілем з двох ялинкових кульок у кольорах російського та українського прапорів, запрошували підтримати розмову про дружбу українців і росіян. Власне, нічого нового чи особливого там немає. Старі пісні про те, що ми ж братні народи, нам немає чого ділити. У всьому, що нині відбувається в Україні, винні тільки представники влади що з одного, що з іншого боку. А ми всі, звичайні люди, тож давайте будемо жити дружно. «Так, та не так», - кажуть у таких випадках в Україні. По-перше, нехай стосовно дій нашої влади у переважної більшості українців є свій рахунок до можновладців за те, що вони роблять (чи чого не роблять), однак це тільки наш власний рахунок. Лише самі українці, певно, не знімаючи й з себе відповідальності за те, кого приводимо до керівних крісел, можуть давати оцінку результативності українських інститутів влади у тих чи інших сферах життя. Без московських підказок. Та це лиш приказка. Казка (і доволі страшна) починається там, де з’являється заяложена тема «братських народів, братської дружби, братської любові». Так, тривалий час ми жили з цією тезою і, дійсно, ставилися до російського загалу, як до найбільш братнього народу, бо так нас вчили, виховували з самого дитинства. Однак сьогодні наводиться чимало історичних фактів, котрі цілком обґрунтовано перекреслюють тезу «братства» двох наших народів. Та справа навіть не в історичних паралелях чи різній ментальності. А в тому, що поміж українським і російським народами, незалежно від того вважає хтось їх братерськими чи ні, лежить невинна кров жертв війни на Сході України. І якщо вже вдаватися до визначень кремлівської пропаганди, то саме братньої крові. Московська влада, справді, винна у розв’язанні цієї війни. І треба визнавати той факт, що значна частина багатомільйонного російського суспільства, за невеликим виключенням, цю війну підтримала. І це російські громадяни стали «зеленими чоловічками, «бойовики», тими найманцями, котрі захопили Крим, потрощили український Донбас, Луганщину, і далі приносять сльози і біль втрат в Україну, залишають українських дітей сиротами, а дружин вдовами. Це через них в українських новинах звучать повідомлення про солдат полеглих на сході країни, про поранених військовиків і мирних жителів, про гіркі похорони героїв цієї неоголошеної війни в наших містах і селах. Московським «тролям» легко писати у соціальних мережах про російсько-українську братерську дружбу і любов. І, скоріш за все, вони розводитимуться про це й далі: все більше й більше. Їм немає справи до цієї нашої біди, спричиненої вчорашньою «ріднею». Такою, правду кажучи, заклятою ріднею, яка перетворилася на кревного ворога. А «ХУНТА» ДЕ? Те, що останнім часом помітно змінилася офіційна російська риторика щодо України, відмічають чимало експертів, політологів. Команда до певного «примусу дружби з Україною», вочевидь, дана у Кремлі і для російських медіа-ресурсів. Видання, які ще вчора затято писали про «київську хунту» і «бандерівців», сьогодні новини з нашої країни подають геть по-іншому. Часто лише як констатація факту. Причому, навіть тоді, коли йдеться про певні дражливі моменти. Такі, наприклад, як торговельні заходи, введені українською владою у відповідь на рішення Москви щодо призупинення дії зони вільної торгівлі з Україною і введення ембарго на товари з нашої держави. Або ось такий пропагандистський трюк. Одне з російських видань, яке, до речі, не одне десятиліття працює на українського читача, ще позаминулого, здається, року повідомляло про тотальне виховання малих українців у дусі націоналізму. А нині вдалося, наприклад, до пасторальних картинок про те, як «украинский народ» і росіяни відмічають новорічні свята. Дуже схоже, виявляється, відмічають. Одне й те ж на столах «олів’є», «оселедці під шубою», мандарини і т.д., і т.п. А українська традиція «засівати» на Новий рік, колядувати, щедрувати вже виявляється не проявом «націоналізму», а цілком добрим давнім звичаєм Практично вся публікація, як, певно, й багато інших схожих, що пройшли повз увагу, ненав’язливо підводить до думки, що ми ж такі однакові і за традиціями, і за кулінарними уподобаннями, і багато в чому іншому. Ось тільки, коли читаєш цей, ніби добрий матеріал, думку відчутно муляє, навіть не камінчик, - важкий камінець минулих публікацій, серед яких були, скажімо, й інтерв’ю з представниками терористичних угруповань, що діють на сході України про те, як вони звільняють «братній народ» від «фашистів» і «хунти». Писати можна багато і гарно. Але реалії такі, що спокій української новорічної ночі, як і всіх решти свят і буднів оберігали наші військові під кулями терористів, яких вигодувала і підгодовує Москва. І за українськими столами – більш чи менш щедрими – обов’язково згадували тих, «хто на Донбасі», і бажали їм вижити, а всій своїй країні миру. Тож шукати будь-яку схожість у зустрічі традиційного для обох країн свята, щонайменше, - лукавство. Страви на столах, можливо, й були схожими. Думки і сподівання – різними. …І КОРОБОЧКА ЦУКЕРОК ДО ДОБРИХ ПОБАЖАНЬ Російська агресія проти України, потужна інформаційна війна, розв’язана Москвою, вплинула не тільки на стосунки країн, народів у глобальному вимірі. Вона проходить через душі людей, розриває родини і нівечить в них колишні добрі стосунки. Чи зможуть вони повністю відновитися? Чи повірять українці, що для них справді розкриті дружні, а не смертельні обійми? Ось типова історія. Як і багато хто з нас, родина, про яку йтиметься, має родичів у Росії. Коли почалася анексія Криму, а потім захоплення Сходу України, їхня московська рідня гаряче підтримала ці події. На зауваження, що вони ж вихідці з України, що тут їх корені, рідна земля, заявили, що вони – «граждане Российской Федерации», у них російські паспорти. Спілкування звелося до мінімуму. Бо й важко підтримувати стосунки з людьми, котрі, відправивши власну доньку на навчання до Франції, безапеляційно дорікають «почему вы так хотите в Европу, чего вы там хорошого увидали»? А то ще й чого гіршого наговорять. Одним словом, зв’язок між двома гілками родини практично перервався. Та, от, раптом перед недавніми святами українському сімейству надійшла посилка з Москви. Російські родичі привітали їх з новоріччям: прислали коробочку цукерок і листівку з побажаннями миру. «Здалися нам їхні цукерки», - констатував цей факт глава української родини. І правильно констатував. До цього можна лише додати, що сьогоднішнє деяке словесне пом’якшення російською владою і її приспішниками оцінки України, нашого народу і українських подій дуже схожі на оцю куцу московську посилку з коробочкою цукерок, надіслану, аби замилити очі за недавні образи.



Бюлетень "Права Людини", 2016, #01