Бюлетень "Права Людини", 2016, #04

Вироком Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 30 квітня 2014р., який залишений без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 грудня 2014 року, Ю. визнано винним у скоєні злочинів передбачених ч.3 ст.27, ч.2 ст. 307 КК України (організації збуту наркотичних засобів), та призначено покарання у вигляді 9 років 6 місяців позбавлення волі з конфіскацією всього особисто належного йому майна.

Майже півроку отбуваючи покарання в місцях позбавлення волі, вже не сподіваючись на «чудо», в останні дні що відведені процесуальним законом на касаційне оскарження, Ю. звернувся за правовою допомогою до адвоката Центру стратегичного захисту (ЦСЗ) Харьковської правозахисної групи Олега Несінова.

Адвокатом, в стислий термін, було вивчено 12 томів кримінального провадження. Та складено касаційну скаргу, з детальним обґрунтування незгоди з правовою кваліфікацією дій, процесуальних порушень, та суворістю покарання.

Крім іншого, в касаційній скарзі адвокат зазначив про те що:

- кваліфікація дій Ю. з посиланням на ч.3 ст. 27 КК і одночасне ствердження про виконання ним функції співвиконавця - є незаконними та взаємовиключними;

- у вироку стверджується що ВСІ інкриміновані закупки «метамфетаміну» проведено НЕ за ініціативою Ю, або його співвиконавців, а ВИКЛЮЧНО за ініціативою працівників міліції, та їх агентів, які різними способами схиляли засуджених продати їм психотропну речовину. Що відповідно до практики ЕСПЛ- є провокацією злочину. І має тягти визнання доказів недопустимими;

- що у вироку багато взаємовиключних стверджень. Наприклад про те, що Ю. ніби - то поставив «на поток» продаж психотропних речовин за місцем проживання, разом с тим, що він позитивно там характеризується і особисто не зробив жодного продажу психотропної речовини !!???

- що обвинувачення є неконкретним, містить взаємовиключні ствердження, що позбавляє підзахисного знати в чому він звинувачується - чим порушується право на захист.

Слід відмітити, що в справі, на стадії першої та апеляційної інстанції приймали участь декілька адвокатів та прокурорів (всього в справі 3 обвинувачених). Але не вони, ані судді, не помітили тих помилок, які були зазначені в касаційній справі адвоката Олега Несінова 

Свою касаційну скаргу адвокатом було підтримано безпосередньо у ВССУ.

Як наслідок - ухвалою колегії ВСС України від 01.07.2015 року рішення (вирок, ухвалу) суду першої та апеляційної інстанції скасовано. Справу передано на новий судовий розгляд.

В подальшому, запобіжний захід Ю. змінено з утримання під вартою на домашній арешт. Дії перекваліфіковано на значну м’якшу ст. 309 КК.

А 12.02.2016 р. вироком Самарського районного суду м.Дніпропетровська Ю, засуджено лише до 2 років 9 місяців позбавлення волі – саме до того строку, що він вже відбув перебуваючи під вартою в період розгляду справи. Йому повернуті гроші та особисті речі вилучені під час слідства.

Ю. не приховує, що не міг і мріяти про такий результат. А отримавши спочатку покарання в 9, 5 років позбавлення волі - взагалі не був впевнений що доживе до звільнення.

Сам адвокат Олег Несінов зазначає, що результатом захисту задоволений. Але, в нього були всі шанси довести справу до виправдального вироку, якби підзахисний не погодився на підписання угоди з прокуратурою на вигідних (як він вважав) для нього умовах, що й затверджені вироком суду.

Залишається лише питання – чому суди, за відсутністю активної позиції адвоката, виносять в одній справі, такі різні за суворістю та змістом вироки?..І чому прокуратура так легко, після декількох років процесу, та перебування підсудного за гратами, може змінювати одні ствердження обвинувачення на зовсім інші?.. Хіба це не завдає шкоди авторитету держави?...

На початку грудня 2015 року комісія Темнівської виправної колонія №100, що розташована у Харківській області, відмовила у зверненні до суду з поданням про умовно-дострокове звільнення (УДЗ) засудженому Л., який відбув необхідну частину покарання. При прийнятті рішення не звертатися з таким клопотанням до суду, було використано характеристику на нього.

Як часто буває в таких випадках, характеристика на засудженого не містила всієї інформації, яка б характеризувала його з позитивного боку, натомість Л. характеризувався посередньо, відтак, не довів своєю поведінкою та ставленням до праці, що він виправився. При цьому одним із головних аргументів адміністрації колонії було те, що він не вдосконалює своїх професійних навичок не працевлаштований на виробництві в промисловій зоні колонії. В дійсності ж за час перебування в колонії в поведінці Л. не було жодних випадків порушення ним правил відбування покарання, а працювати на виробництві він припинив у зв’язку з переведенням його адміністрацією колонії до суспільно-корисної праці іншого характеру.

Вірячи в свою правоту, Л. вирішив за захистом свого права на УДЗ до суду, для чого звернувся по правову допомогу до Харківської правозахисної групи. Адвокат Центру стратегічних справ ХПГ Геннадій Токарев поспілкувався з Л., ознайомився з необхідними документами із його особової справи та склав клопотання до суду із проханням застосувати до засудженого Л. УДЗ.

В ході судового розгляду справи на підставі тих же самих документів, які використовувала адміністрація колонії, відмовляючи у зверненні до суду з поданням про УДЗ, адвокату Токареву вдалося довести, що їхній зміст доводить факт виправлення Л. під час відбуття покарання в колонії, містить низку інформації, що характеризує його з позитивного боку, зокрема, що він не мав жодного стягнення , при цьому отримав три заохочення, дотримується правомірних взаємовідносин та ввічливого ставлення з персоналом, з відповідальністю відноситься до виконання робіт з благоустрою установи.

Одночасно, були спростована негативна інформація про те, що Л. він не вдосконалював своїх професійних навичок (була представлена копія свідоцтва електрогазозварювальника, отримана в колонії), і не працював на виробництві в колонії. Також суду була надана характеристика на Л. з осередку Церкви христової, як на віруючу людину, яка духовно переродилася, займається благоустроєм молитовної кімнати, є відповідальним за духовну літературу, серйозно та сумлінно ставиться до виконання цих громадських обов’язків.

Вислухавши доводи Л. та його адвоката, а також, заслухавши пояснення прокурора, який заперечував проти УДЗ, 10 лютого Харківський районний суд Харківської області прийняв ухвалу про застосування до Л. умовно-дострокового звільнення.
Після проголошення ухвали Л., який приймав участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, подякував суду (суддя Пілюгіна Олена Миколаївна) за справедливе судове рішення.

***

В свою чергу Харківська правозахисна група вітає директора Центру стратегічних справ ХПГ, адвоката Геннадія Токарева, із черговою перемогою у боротьбі за справедливість!

2 лютого 2016 року юристи Харківської правозахисної групи Володимир Глущенко, Павло Шваб та Наталія Охотнікова у рамках виконання проектів Європейського Союзу «Захист прав внутрішньо переміщених осіб» та Датської Ради з питань біженців ««Юридична підтримка ВПО та постраждалому від конфлікту населенню в Україні». «Точкою прикладення» зусиль юристів було обране невеличке місто Родинське Донецької області, у якому проживають більше 10 тисяч осіб. За останні два роки кількість мешканців невеличкого містечка збільшилась на 1300 «новачків»– це переселенці з Авдїївки, Горловки, Донецька, Пєсок, Ясинуватої.

Як каже одна з волонтерів – пані Вікторія Ліхачова – більшість переїхали з територій, які знаходилися під постійним обстрілом, у травні-червні 2014 року, бо стало страшно, але не за себе – за дітей. Постійні звуки канонад лякали малечу, вони боялися засинати. Навіть після переїзду до безпечного Родинського трьохрічна дитинка знайомих після того, як сусід зверху вирішив зайнятися ремонтними роботами – вмить залізла під стіл і почала плакати, думаючи, що це знову розриваються боєприпаси. Тому Вікторія, як і більше тисячі переселенців, зробила сміливий крок – переїхала з чоловіком та двома дітьми до Родинського, де зараз і винаймають квартиру. Вдома не сидять – чоловік, за освітою газосварщик, хотів влаштуватися до шахти, але робочих місць не знайшлося, прийшлося змінити спеціальність, Вікторія також знайшла місце роботи, діти пішли до школи та садочка. Звичайно, хочеться додому, - зізнається Вікторія - там залишилися друзі, рідна домівка, робота, але Авдіївка стоїть напіврозбита. Велика подяка благодійним фондам, та коксохімічному заводу за будматеріали для ремонту домівок, але до мирного життя ще далеко.

Переселенці, що завітали на консультацію до юристів, скаржилися, в основному на соціальні питання – одному не виплачують «переселенські» виплати, багатьох Красноармійський УТСЗН дивує свою трактовкою нещодавно прийнятих змін до профільного Закону «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», «у народі» – законопроект №2166. Місцеві чиновники чомусь не поспішають визнавати нові правила, і «рекомендують» все одно подовжувати дію довідки ВПО, яка стала безстроковою.

Однак і позитивні моменти є – одна з небайдужих переселенок, яка перемістилася з селища Сєвєрне у 2014 році, що не було на той момент включено до Переліку населених пунктів, у яких проводиться Антитерористична операція, незважаючи на те, що воно знаходиться дуже близько до Пісок та Донецька. Соціальні служби відмовилися визнавати її переселенкою, та видавати довідку про такий статус. Однак за підтримки місцевої прокуратури жінка звернулася до місцевого суду, який і захистив її права, визнавши відмову УТСЗН неправомірною.

Дуже багато питань стосувалося оформлення спадщини на нерухоме майно, що залишилося на непідконтрольній території, компенсації за зруйноване чи пошкоджене майно, комунальних платежів та виплати іпотеки за таке житло тощо.

Дякуємо за гостинність координаторам Гуманітарного штабу м. Родинського. Чудові та гостинні волонтери Марина Кравчина, Вікторія Ліхачова, Наталія Істоміна за декілька годин стали для юристів ХПГ майже друзями, що не дивно – якими ж ще можуть бути волонтери у Родинському, аніж «родненькими».

Загальний огляд

Проблема дотримання прав людини сьогодні набула політичного і навіть геополітичного значення. Дії окремих політиків та політичних сил в Україні та поза її межами варто оцінювати з погляду, чи сприяють вони правам людини, чи, навпаки, порушують їх або створюють їм загрозу. Ці оцінки правозахисників неминуче стають політичними. Проте на відміну від політичних партій правозахисні організації не ставлять перед собою завдання досягти влади і реалізувати свої політичні програми. Їхні цілі – підвищити повагу до прав людини, покращити умови для їх здійснення, убезпечити права людини від загроз їх порушення, захистити жертв порушень прав людини, зняти ці порушення, якщо це можливо, чи хоча б мінімізувати їхні наслідки, домогтися відшкодування нанесеної порушеннями шкоди.

Оцінка державних і суспільних процесів та тенденцій у вказаному ракурсі невіддільна від оцінки їхньої спрямованості на збільшення свободи народу та відхід від посттоталітарної патерналістської держави. Україна здатна конкурувати з патерналістською значно більшою Росією, тільки коли сама перестане бути патерналістською. Критичними є також здатність до самодисципліни, подолання провінційності і браку освіти, тільки тоді можливе створення відповідальної стабільної влади і належного врядування. Питання дотримання прав людини – це, власне, питання про наявність фахового та ефективного громадського контролю за діями держави: чи заважає вона людям вільно чинити власною долею і чи спрямована вона на припинення чи бодай пом’якшення людських страждань, або, навпаки, байдужа до них. І про що б ми не говорили – про проведення мобілізації, чи допомогу внутрішнім переселенцям, чи черги на лінії розмежування, відповідь на це питання, як лакмусовий папірець, відділяє тренд на відхід від пострадянської держави і перетворення на державу, в якій переважають європейські цінності, від консервативного тренду збереження радянських рудиментів.

У цьому контексті Національна стратегія у сфері прав людини, затверджена Указом Президента №501/2015 від 25 серпня 2015 року, уявляється надто декларативним і еклектичним документом. Вона не охоплює державну політику щодо прав людини в цілому, не прочитує вказані антагоністичні тренди, а тільки розглядає розвиток окремих прав та свобод, залишаючи поза увагою такі вагомі для утвердження прав людини аспекти, як: система конституційного захисту прав людини та основоположних свобод; участь України в міжнародних юрисдикціях; розвиток судових та позасудових механізмів захисту прав людини; розвиток громадського контролю, парламентського та позапарламентського, за дотриманням та захистом прав людини; права людини в системі органів кримінальної юстиції та інші. Залишилися великі прогалини у розгляді окремих прав і свобод. Так, взагалі не розглядається право власності (!), яке за значущістю мало би бути в центрі уваги Стратегії, оскільки його здійснення і захист є ключовими для поступу країни; забуті такі суттєві для країни екологічні права; право на приватність зведено тільки до захисту персональних даних, а де ж приватність комунікацій, яка порушується щосекунди, та інші різновиди приватності? Стратегія позбавлена внутрішньої логіки: в ній змішані в купу права трьох поколінь, які мають різну природу і тому мали би розглядатися окремо і за різною лінійкою вимог.

План дій з реалізації Стратегії до 2020 року, затверджений розпорядженням КМУ від 23 листопада 2015 р. № 1393-р, виправляє частину недоліків Стратегії. Він більш логічно побудований, реалістичніший, проте він, звичайно, не може містити планування дій щодо вирішення проблем, не розглянутих в Стратегії. До його позитивів слід віднести планування спільної діяльності уряду, міжнародних експертних організацій та неурядових правозахисних організацій.

Тим не менше, незважаючи на критичні зауваження вище, зазначимо, що створення Стратегії та Плану дій є великим кроком вперед порівняльно з періодом 2010-2013 рр., коли ми заявляли про відсутність державної політики в царині прав людини, та періодом 2005-2009 рр., коли ми характеризували цю політику як безсистемну, неефективну та хаотичну. Якість Стратегії та Плану дій відображають рівень обізнаності в сфері прав людини, усвідомлення та розуміння проблем прав людини та основоположних свобод державними органами та громадськими організаціями, рівень їх потенціалу щодо прав людини, котрий, сподіваюсь, буде виростати по мірі реалізації Стратегії та Плану дій.

2015 рік був для України не менш складним, ніж рік попередній. Як і в 2014 році, в Україні існувало три різних реальності з правами людини: в окупованому Криму, частині Донбасу, контрольованій самопроголошеними ДНР та ЛНР, і в решті регіонів країни. Окупація частини територій України та збройний конфлікт на південному сході країни стали однім з головних джерел системного та масового порушення прав людини та основоположних свобод і, загалом, стримуючим фактором для поступу України в дусі ідей Революції гідності.

Розвиток окупації Криму, порушення прав людини внаслідок неї і намагання кримськотатарського народу опиратися політиці окупаційної влади, спрямованої на позбавлення їх етнічної та релігійної ідентичності, стан з правами людини на окупованих територіях в Донецькій та Луганській областях розглядаються в окремих розділах Доповіді.

Нові порушення прав людини

Окупація Криму та воєнний конфлікт на Донбасі мали наслідком найбільшу міграцію в Європі після Другої світової війни. У 2015 році міграція ще посилилася. Станом на 28 грудня 2015 року за даними Міністерства соціальної політики в Україні зареєстровано більше, ніж 1, 66 млн. внутрішньо переміщених осіб. За різними оцінками, ще близько 0, 5 млн переселенців не реєструвалися в державних органах. Дотримання прав переселенців розглядається в окремому розділі доповіді.

В Україні в 2014 році з’явилися, а в 2015 році ще посилилися екстраординарні порушення прав людини, яких раніше зовсім не було: безсудні страти, насильницькі зникнення, свавільні затримання та утримання під вартою поза будь-якою правовою процедурою, катування, воєнні злочини. За даними місії Управління Верховного комісара ООН з прав людини на кінець жовтня 2015 року внаслідок збройного протистояння загинуло близько 8000 і було поранено більше 17000 людей. Кількість розстріляних без слідства і суду та зниклих без вісті невідома, за різними оцінками вона коливається від 750 до 1200 жертв, але перевірити ці дані поки що не видається можливим. Так само не можна назвати точну цифру військових та цивільних полонених. Станом на 1 жовтня 2015 року за даними СБУ було звільнено 2763 особи, які перебували в місцях позбавлення волі самопроголошених ДНР та ЛНР. 16 січня 2016 року прес-служба СБУ повідомила, що вдалося звільнити з полону 2998 осіб, ще 131 людина утримується в неволі, йдуть важкі переговори щодо їх звільнення.

Існує багато повідомлень про катування полонених під час затримання і тримання під вартою. Ці дії мають ознаки злочинів проти людяності. На жаль, органи державної влади не документували ці злочини і навіть не опитували звільнених людей. Ці функції взяли на себе громадські правозахисні організації, насамперед УГСПЛ та ХПГ, юристи яких спрямували до Європейського суду з прав людини декілька сотень заяв про незаконні арешти та утримання під вартою та катування військовополонених та цивільних заручників. Моніторингове дослідження з метою документування таких фактів, яке було проведено Коаліцією громадських організацій та ініціатив «Справедливість заради миру на Донбасі» у тісній співпраці з парламентським Уповноваженим з прав людини, виявило такі масштаби порушень фундаментальних прав людини та міжнародного гуманітарного права, які вимагають застосування міжнародних механізмів захисту прав людини в різних юрисдикціях та подальших досліджень. Результати аналізу 165 формалізованих анкет жертв порушень, проведеного дослідниками, свідчать про необхідність значно ширшого анкетування, подальшого збору та документування порушень прав людини в зоні збройного конфлікту та регулярного інспектування місць несвободи в ній. Якщо екстраполювати результати дослідження зібраних даних на весь масив позбавлених волі, то катуванням були піддані 87% військовополонених та 50% цивільних. Кількість місць тримання під вартою в самопроголошених ДНР та ЛНР була значно більшою, ніж повідомлялося органами влади: дослідники зафіксували 41 таке місце в ДНР та 38 в ЛНР, більшість з яких були зовсім непристосовані для утримання в’язнів. Щодо деяких місць позбавлення волі можна говорити про катування умовами тримання.

Суттєвою і такою, що стосується десятків тисяч постраждалих від збройного конфлікту цивільних осіб в Донецькій та Луганській областях, є проблема компенсації родинам вбитих в результаті обстрілів, пораненим, а також компенсації за втрачене чи зіпсоване в результаті обстрілів майно, насамперед, житло. Держава має якнайскоріше виробити та запровадити такі механізми.

Перспективи залагодження конфлікту на південному сході України

Крихкий мир тримається на Мінських домовленостях (важко назвати угодою документ, який не підписаний першими особами держави і не був ратифікований парламентом), з якими не може погодитися і в які не вірить частина українського суспільства. Позиція країн, які репрезентують ЄС в нормандському форматі відома: окрім Мінських домовленостей нічого немає. Якщо Україна відмовиться від їх виконання, вона залишиться наодинці зі своїм опонентом без європейської підтримки. Мир важливіший за все. Тому треба їх виконувати, незважаючи на всі перестороги та труднощі.

30 грудня президенти України, Росії, Франції та канцлер Німеччини в телефонній розмові подовжили Мінські домовленості на 2016 рік. На превеликий жаль, наші європейські партнери не хочуть визнавати реалії. А саме – цілком безперспективно вимагати одностороннього виконання Мінських домовленостей від України, якщо російська сторона[1] їх не виконує. Більше того, Україна й не може виконати Мінські домовленості – просто тому, що цьому заважає Росія.

Недарма заступник голови Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ Олександр Хуг заявив на прес-конференції в Києві 31 грудня, що в 2016 році бажано підписати нову угоду між сторонами конфлікту на сході України для врегулювання проблем, які залишаються невирішеними. «Що ми повинні зробити, це досить зрозуміло: достатньо виписати всі існуючі проблеми в угоді і підписати її», – зазначив Хуг.

Він нагадав, що протягом 2015 року фіксувалися порушення режиму припинення вогню, використання забороненого Мінськими домовленостями озброєння, перешкоджання свободі пересування спостерігачів місії, а також складнощі в перетині лінії розмежування цивільним населенням.

Серед перерахованого Хугом тільки останнє можна закидати і Україні, і Росії, всі інші порушення – на совісті Російської держави.

Але О.Хуг назвав далеко не всі положення Мінських домовленостей, які порушуються Росією.

П.7 – забезпечити безпечний доступ, доставку, зберігання та розподіл гуманітарної допомоги тим, хто її потребує, на основі міжнародного механізму. Жодна гуманітарна допомога від імені держави до ДНР/ЛНР не потрапила.

П.6 – забезпечити звільнення та обмін всіх заручників та осіб, що незаконно утримуються на основі принципу «всіх на всіх» не пізніше, ніж на п’ятий день після відводу важкого озброєння. Це положення також не виконано. Як вже згадувалося, на кінець 2015 року в неволі було 131 заручників і полонених, але перевірити ці дані неможливо. Процес звільнення та обміну повністю закритий від громадськості, він монополізований Службою безпеки України, котра посилається на необхідність секретності. Хто саме приймає рішення про обмін – наразі невідомо.

Але відомо, що СБУ змушена створювати так званий «обмінний фонд». Людям висуваються обвинувачення в «сепаратизмі» за статтею 110 КК України, або в скоєнні іншого злочину, беруть письмову згоду на обмін (іноді таке відбувається вже під час судового процесу), закривають кримінальне провадження та утримують під вартою в СБУ невідомо де, поки не проведуть обмін. Ця огидна практика абсолютно поза межами права, але в Україні змушені вдаватися до неї, щоб звільнити заручників та полонених.

Нещодавно обмін припинено: Росія поставила вимогу – спочатку амністія, а потім обмін. Йдеться про виконання Україною п.5 Мінських домовленостей – забезпечити помилування та амністію шляхом введення в силу закону, який забороняє переслідування та покарання у зв’язку з подіями в окремих районах Донецької та Луганської областей України. Проте, як можна пробачити тим, хто вбивав і катував, викрадав, грабував та знущався?! Тим більше огидно це виглядає на тлі більше, ніж 400 кримінальних проваджень, які веде Головна військова прокуратура проти українців за воєнні злочини, котрі при більш детальному розгляді такими не є, більшість кримінальних проваджень пов’язані з незаконним зберіганням зброї та боєприпасів.

Така амністія тільки заохочує безкарність злочинців, штовхає їх на нові злочини. Не можна здавати правосуддя та справедливість в обмін на мир, бо в результаті не буде ані миру, ані справедливості – воєнний конфлікт повернеться.

Тим не менше наші європейські партнери кажуть про необхідність прийняття Верховною Радою закону про імунітет тих, хто буде обиратися в лютому в органи місцевого самоврядування ЛНР та ДНР. Знову не звертається увага, що може бути обраний вбивця і кат.         

Проте в п.5 не йдеться про повну та беззастережну амністію. А тому необхідно в законі про амністію перерахувати ті статті Кримінального кодексу, за злочини відповідно до яких амністія не застосовується, насамперед, злочини проти людяності та воєнні злочини. І закон цей має стосуватися не тільки бойовиків ЛНР/ДНР, а й українських військовослужбовців та добровольців. Така амністія є прийнятною і може справді слугувати подоланню конфлікту.

Цілком доречною є пропозиція Романа Романова про звернення до Європейського Союзу з проханням допомоги щодо розслідування злочинів проти людяності та воєнних злочинів, скоєних під час воєнного конфлікту на Донбасі, бо Україна не має досвіду такого розслідування, а також щодо створення окремої палати в Верховному Суді України для розгляду міжнародних злочинів за участю суддів-іноземців (останнє потрібно врахувати в змінах до Конституції відносно судочинства – див. розділ про право на справедливий суд)

П. 9, 11, 12 – відновлення повного контролю над державних кордоном з боку українського уряду в усій зоні конфлікту, яке розпочинається в перший же день після проведення місцевих виборів на основі Закону України та конституційної реформи. Проте важко повірити в те, що можливо провести місцеві вибори за українським законом під контролем спостерігачів і у відповідності зі стандартами ОБСЄ про вільні, чесні і справедливі вибори. Бо вже створені закони про вибори ДНР та ЛНР, які викликають тільки нервовий сміх. Годі очікувати, що український парламент ухвалить зміни до Конституції сумнівної якості, які передбачають особливий статус Донецької та Луганської областей.

Ці положення Мінських домовленостей написані як навмисно, виходячи з презумпції, що усе це не буде виконано. А намагання все ж таки знайти 300 голосів для ухвалення змін до Конституції про децентралізацію за короткий період з 25 січня до 3 лютого, призведе тільки до розколу парламентської більшості та важкої внутрішньополітичної кризи на радість агресору.

Отже, треба запропонувати нові механізми та процедури для подолання конфлікту і збереження миру. Зокрема, треба ухвалити збалансований закон про амністію та включити до Мінських домовленостей міжнародні механізми для розслідування та судового розгляду міжнародних злочинів. Важливе значення має також інформування західного світу про порушення Мінських домовленостей Росією та штучно створеними нею ДНР та ЛНР.

Стан з правами людини в інших регіонах України

Ситуація з правами людини була мозаїчною. Багато в чому вона значно краще, ніж в 2010-2013 рр.: суттєво вищий рівень політичної свободи, свободи слова та свободи ЗМІ, свободи зібрань та об’єднань. Проте вищий, ніж раніше, рівень насильства в суспільстві – прямий наслідок воєнного конфлікту на Донбасі. Порівняльно з 2014 роком виросла злочинність, насамперед побутова, особливо на сході країни. Крадуть навіть з льохів – продукти, консервацію. Це свідчіть про бідність широких верств населення з-за дуже складного соціально-економічного стану країни, викликаного великими щоденними витратами на воєнні потреби та важким спадком розкрадання країни за режиму Януковича. Ціни на всі групи товарів і послуг зросли, реальні доходи людей суттєво зменшилися, а кількість людей, що знаходяться за межею бідності – збільшилася.

В політичній сфері зростали взаємні підозри та обвинувачення. При цьому усі політичні сили керуються політичною доцільністю і нехтують правом, а у багатьох людей – і в державі, і в суспільстві – зберігається хибне уявлення, що складні проблеми можна вирішити простим шляхом – за допомогою застосування сили і примусу. Це дуже серйозна помилка, яка може мати вкрай погані наслідки. Зокрема, події біля парламенту 31 серпня були проявом цієї помилки. Проте керівництво держави має прийняти на себе частину відповідальності за те, що сталося. Тому що, якби воно поводилося б інакше, цього б могло й не бути. Коли приймаються сумнівні, з точки зору людей, які захищали країну, рішення, виникають саме такі події. Люди, які зупиняли сепаратистську заразу ціною власного життя, заслуговують на те, щоб з ними обговорили зміни до Конституції, роз’яснили їхню логіку, навели аргументи щодо необхідності особливого статусу Донецькій та Луганській областей. Не можна діяти таємно, нічого не пояснюючи. А навіть не всі члени конституційної комісії бачили законопроект про внесення змін до Конституції, що стосуються децентралізації, поки він не з’явився на сайті парламенту. Необхідний діалог, треба поважати людей і обговорювати з ними все.

Водночас не можна йти на поводу у тих, хто кричить про «зраду», каже про імпічмент та дострокові парламентські вибори – на радість агресору, який тільки й чекає, щоб в Україні всі з усіма пересварилися. Усі політичні сили мають бути тверезомислячими, не вдаватися до провокативних дій і нікого примусово не ламати.

Покращилася в цілому ситуація з правом на захист від катувань та поганого поводження і правом на свободу й особисту недоторканність. Дослідження, проведене Харківським інститутом соціальних досліджень в межах проекту ХПГ в 2015 році у п’яти регіонах України, не зачеплених воєнним конфліктом, показало суттєве зменшення чисельності випадків застосування незаконного насильства правоохоронцями. Оціночна кількість таких порушень за рік порівняно із 2011-м роком, коли востаннє проводилось аналогічне дослідження, зменшилася більше, ніж удвічі: з 980 тис. (604.4 тис. під час затримання) до 409 тис. (157.3 тис. під час затримання). Так само зменшилась і оціночна кількість постраждалих осіб від катувань – від 113 тис. до майже 63 тис. за рік. Однак, все одне, ці цифри є надзвичайно великими.

Водночас експерти відзначили, що зменшення випадків незаконного насильства не є досягненням МВС, оскільки в кримінальному блоку органів внутрішніх справ системних змін поки що не відбулося. Фактори, які сприяли зменшенню незаконного насильства в міліції, – це інституційні зміни: дія нового КПК та розвиток системи надання безоплатної правової допомоги. Необхідність брати дозвіл на затримання у слідчого судді призвела до значного зменшення кількості затримань і, відповідно, зменшення незаконних дій під час затримання. Також дієвою нормою нового КПК виявилося відхилення доказів судом, якщо вони були зібрані незаконним шляхом. Можливість звернення до центру безоплатної правової допомоги і участь адвоката в допиті затриманого стала серйозним запобіжником незаконного насильства. Важливу роль грають також післямайданні побоювання резонансу незаконних дій: увага суспільства до дій міліції; розвиток соціальних мереж; конфлікт на сході, поява людей із бойовим досвідом – все це стало певною противагою застосуванню незаконного насильства.

Катування та погане поводження в установах виконання покарань залишалося проблемою, особливо поганою була ситуація в Бердичівській ВК №70, Бердянській ВК №77, Харківських ВК №25 та 100, Ізяславській ВК №58. І хоча завдяки можливості відвідувань цих закладів і співпраці з парламентським Уповноваженим ці факти були задокументовані, апелювання до прокуратури не приносять результатів: вона, як і раніше, вкрай погано виконує свої функції з нагляду за дотриманням законності в місцях виконання покарань. Тим самим тільки ще більше підсилюється безкарність персоналу ВК. Ця ситуація яскраво свідчить про необхідність реформування органів прокуратури та кримінально-виконавчої системи.

Засоби проведення шостої хвилі мобілізації в деяких місцях, зокрема, в Харкові, були не тільки неприйнятними в демократичній країні, а й такими, що тільки здатні дискредитувати українську державу в очах цивілізованого світу. Міліціонери і люди в цивільному, що представлялися працівниками міліції, затримували молодих людей на вулицях, ринках, станціях метро, у навчальних закладах під час здачі ЗНО та отримання дипломів під різними приводами – встановлення особи, зважаючи схожість з підозрюваним в скоєнні злочину і т. і. Затримання процесуально не оформлялося. Затриманих привозили спочатку в райвідділи, а потім везли до райвійськкоматів, або ж, набагато частіше, відвозили після затримання прямо на збірний пункт Харківського обласного військкомату (ХОВК) по вул. Котлова, 205. Там виписували і вручали повістки (при відсутності документів повістки заповнювали зі слів затриманих). А зі збірного пункту вже нікуди не випускали і вивозили у військову частину – служити. Родичів не повідомляли.

Зауважимо, що медкомісія в збірному пункті була порожньою формальністю, всіх визнавали придатними. Батьки розповідали, що подані документи про непридатність їх синів до військової служби службі були проігноровані, і хворих хлопців відправляли служити. Але навіщо армії хворі люди?! Вочевидь не можна мобілізувати студентів, поки вони не закінчили вузи. Не можна затримувати людей без будь-яких підстав, таке затримання може бути кваліфіковано як викрадення людини. Не можна так грубо порушувати законодавство про призов і перетворювати збірний пункт обласного військкомату в місце позбавлення волі, адже по своїй волі ніхто з доставлених хлопців не міг звідти піти, і навіть можливості зустрітися зі своїми близькими їм не давали. Годували їх там абияк, хлопці були голодні, задовольнялися тим, що змогли передати батьки через КПП збірного пункту, розділивши передачі на всіх, як у слідчому ізоляторі.

Обґрунтування цих дій від військових таке: мовляв, чинне законодавство, згідно з яким потрібно виписати і доставити повістку, на корінці якої покликаний розпишеться, а потім його викличуть до райвійськкомату, дає багато можливостей ухилитися від призову, а тому і вдалися до таких дій, оскільки план з мобілізації в Харкові виконується дуже погано. Потрібно виконувати свої конституційні обов’язки і захищати країну від агресора.

Такий варварський спосіб виконання плану мобілізації, ганьбить і армію, і міліцію, і державу в цілому. Військовий конфлікт на південному сході країни спонукає українську владу згуртувати населення, воно має бути зацікавлене в максимальній підтримці держави і армії. Всі українці повинні розділитися на дві частини – ті, хто захищає країну від агресора, і ті, хто їм допомагає. Але хто захоче підтримувати державу, яка грубо порушує права людини і діє як цей самий агресор (згадаймо точно такі ж облави, які влаштовували в Росії, щоб послати солдатів на другу чеченську війну)? Нічого більш шкідливого для України на радість російській пропаганді не можна й вигадати, їй навіть брехати не треба. А найгірше те, що ця практика, яка є очевидним рудиментом радянського способу мислення та дій, вважається цілком прийнятною великою частиною українського чиновництва.

Такий же рудимент ми вбачаємо в байдужому ставленні до надто довгого перепідпорядкування пенсіонерів міста Щастя від окупованого Луганська до Сєверодонецька – і пенсіонери Щастя вісім місяців не отримували пенсії. Аналогічна історія сталася з пмт Мироновське і Луганське та містом Світлодарськ, які були підпорядковані Дебальцеву, а після його здачі в лютому 2015 року мали перейти в підпорядкування Артемовська (нині – Бахмут). І ось всі бюджетники не отримували зарплатні з січня по серпень, і в цих містах встановився справжній голод, що ми побачили наочно, коли привезли туди продукти. Наші жінки просто розплакалися, коли побачили в Мироновському бійку голодних людей за хліб. Після втручання ХПГ в вересні проблему вирішили і всю заборгованість ліквідували.

А чого варті довжелезні черги на пунктах перетину лінії розмежування! В цих чергах немає доступу до води, довгий час не було туалетів – допоки Міжнародний Червоний Хрест не поставив біотуалети. Це можна кваліфікувати як нелюдське поводження в сенсі статті 3 Європейської конвенції. Черги ці створили немовби навмисно.

Після таких дій державних агентів можна не дивуватися вкрай критичному ставленню на Донбасі до Української держави.

 Такі приклади дій в суто радянському дусі можна наводити й далі. Але є й приклади позитивні – початок роботи суспільного мовлення, створення поліції та початок реформи міліції та МВС, відкриття майнових реєстрів Міністерством юстиції, перехід на електронну систему державних закупівель, ухвалення нового закону про державну службу, початок роботи Національного антикорупційного бюро, сформованого на основі майже виключно конкурсного добору за участю громадськості, початок запровадження технології мобільного зв’язку третього покоління, початок введення електронного документообігу.

Реформи і права людини

Наведені вище приклади ілюструють тезу, висловлену на початку, шо боротьба за права людини – це намагання позбавитись рудиментарних радянських практик, очистити свідомість від радянських та посттоталітарних стереотипів і розвернути державний апарат в бік реальної уваги до прав людини та основоположних свобод. Ключовим фактором у цій боротьбі є інституційні зміни в усіх сферах, які, насамперед, і свідчать про реформи.

Вже накопичений досвід дає можливість сформулювати необхідні умови, без виконання яких реформи не можуть бути успішними.

По-перше, спочатку має бути розроблена візія реформи – документ стратегічного характеру, який чітко визначає мету, принципи, завдання реформування, роботу, яку треба виконати для виконання цих завдань, очікувані результати та індикатори їх досягнення, а також план дій по реалізації цієї стратегії. Бажано, щоб ці документи були обговорені експертними колами та затверджені урядом.

По-друге, реформування будь-якої системи повинна проводити нова енергійна команда, яка має політичну волю для проведення змін та достатньо повноважень для цього. Система реформувати сама себе не може і взагалі буде опиратися будь-яким змінам. Для подолання цього опору й потрібні і політична воля, і повноваження. А ще для успіху необхідний кураж реформаторів, їхні постійні швидкі безупинні дії на випередження. Якщо зміни будуть повільними, система легко до них пристосується і зможе їм протидіяти.

По-третє, команда реформаторів має складатися як з державних службовців, так і з громадських активістів, що мають необхідні знання й досвід та є інформаційно рівними з державними службовцями. Необхідно також постійно інформувати про перебіг реформ, використовуючи різні засоби комунікації, насамперед теле- і радіомовлення та соціальні мережі, щоб забезпечити зворотній зв’язок із суспільством і мати його підтримку. Без такої підтримки навіть, здавалося б, цілком доречні зміни приречені на провал.

По-четверте, мають бути забезпечені засоби розпізнавання службовців середньої ланки всередині системи, орієнтованих на реформи, та процедури, які дають можливість таким «білим воронам» приєднатися до команди реформаторів.

По-п’яте, необхідно провести, якщо виникне необхідність, пілотні проекти для перевірки основних ідей стратегії реформ, визначення вартості цих змін та підготовки їхнього запровадження в усій країні. Цю тезу іноді заперечують, кажучи, що відповідно до статті 19 Конституції органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Проте це не заважає створити спеціальне законодавство для перевірки змін, що пропонуються, в окремому пілотному регіоні, а потім, якщо результати будуть успішними, закріпити ці зміни в законі. Пілотні проекти дають можливість оцінити ціну реформи і визначити обсяг фінансування для її проведення. Зазвичай їх можна провести без збільшення бюджетних асигнувань.

По-шосте, коли все в плані дій вже зроблено в межах існуючого бюджету, необхідне додаткове фінансування для запровадження реформи. Відсутність фінансування може звести нанівець усі реформаторські зусилля.

За нашими спостереженнями, усі скромні успіхи в 2015 році були досягнені завдяки виконанню перелічених умов. І навпаки, відсутність стратегічної візії, нової команди та брак політичної волі призвели до невдалих поки що спроб змінити судову систему та прокуратуру.

Підсумовуючи, зазначимо, що досвід, набутий в 2015 році, і перебіг подій дають підстави для обережного оптимізму щодо поступу країни в 2016-му. Велика кількість людей рішуче налаштована на зміни в країні, ступінь взаємодії держави та суспільства стає все вище, а старі радянські практики все більше зустрічають публічний осуд.

В марте 2015 года представители Харьковской правозащитной группы, в том числе адвокат Анна Литвин, и два корреспондента издания «Права человека» совершили мониторинговый визит (как всегда, без предупреждения) в Бердянскую ИК-77. Основная цель – проверка информации об избиении 13 осужденных, прибывших в эту колонию отбывать наказание с очередным этапом.

Колония сразу показалась нашим мониторам, мягко сказать, неординарной. Именно эту колонию мониторы для себя выделили как наиболее проблемную по различным параметрам в результате проверки. Так, к примеру, только в ИК-77 мониторы ХПГ столкнулись с тем, что руководство исправительного учреждения всевозможно стало препятствовать посещению колонии, право на что предусмотрено статьей 24 КИК. Ждать разрешения войти на территорию колонии нашим мониторам пришлось 53 минуты без рациональных тому объяснений. Мониторы ХПГ даже вызвали наряд милиции, дабы зафиксировать препятствование доступу мониторов на территорию.

Именно в этой колонии адвокат Литвин познакомилась со своим будущим подзащитным, осужденным М. Он прибыл этапом из СИЗО 27 февраля и должен был находиться в карантине, как и остальные 12 осужденных, прибывших вместе с ним. Оказался М. в дисциплинарном изоляторе, отбывая наложенное на него еще в СИЗО, взыскания. Осужденного М. в колонии приняли крайне «радушно». Следы «гостеприимности» М. демонстрировал нашим мониторам без стеснения. Множественные кровоподтеки, синяки, резанные раны, опухшее от побоев лицо и руки, загноившиеся, сочащиеся раны говорили о том,что над М. «работали» от души.

Вместо того, чтобы разобраться в ситуации, руководство колонии посчитало своим долгом добавить М. к уже имеющейся еще одну статью Уголовного Кодекса. На этот раз – ст.392, то есть совершение действий, которые дезорганизуют работу исправительных учреждений, нападение на администрацию и т.п..

Постановлением Бердянского горрайонного суда от 24.11.15 обвиняемому М. срок содержания под стражей не продляли по вновь появившейся статье в связи с тем, что он уже отбывал наказание по приговору Павлоградского горрайонного суда Днепропетровской области. Несмотря на тот факт, что содержание под стражей обвиняемому М. не продляли, он все равно находился в СИЗО, а не в колонии без каких-либо на то оснований.

30.12.15 года в связи со вступлением в силу Закона Украины «О внесении изменений в Уголовный кодекс Украины (относительно усовершенствования порядка зачисления судом срока предварительного заключения в срок наказания)» (законопроект № 3413, поданный группой нардепов во главе с Надеждой Савченко), обвиняемый М. попал под действие этого Закона и был освобожден Павлоградским горрайонным судом Днепропетровской области.

30.12.15 стороной обвинения подано в суд ходатайство об избрании обвиняемому М. меры пресечения по ст.392 УК Украины в виде содержания пол стражей, которое было вынесено в судебное заседании 26.01.16 года. Обвинение считало, что применение более мягкой меры пресечения для обвиняемого невозможно.

Обвиняемый М. и его адвокат Анна Литвин были категорически против удовлетворения судом ходатайства прокурора. Адвокат Харьковской правозащитной группы Литвин, настаивала на том, что ее подзащитный М. является по-первому вызову в суд, трудоустроился после своего освобождения, имеет регистрацию и постоянное место жительства вместе со своей законной супругой, имеет положительные отзывы по месту работы и жительства.

Кроме того, адвокат настаивала на допросе свидетелей по данному делу. Потому как в одном из рисков, на которые ссылался прокурор, и требовал обвиняемому меру пресечения содержание под стражей, было давление на свидетелей, которое обвиняемый может оказывать находясь на воле. Хотя, наверное, даже самому прокурору не совсем было ясно, как человек, находящийся на свободе может оказывать давление на мнение свидетелей, каждый из которых находится в местах лишения свободы.

Также адвокатом было аргументировано суду, что часть документов приложенных к ходатайству об избрании меры пресечения были недопустимы, поскольку получены с нарушением процедуры и превышением полномочий прокурором, что было учтено судом в принятии решения об избрании меры пресечения.

Именно стойкая, правильно выбранная правовая позиция помогла адвокату Анне Литвин добиться очередной заслуженной победы в борьбе за справедливость.

27.01.16 года Бердянский горрайонный суд Запорожской области вынес свой приговор. Ходатайство стороны обвинения в избрании меры пресечения обвиняемому М. в виде содержания под стражей удовлетворить частично, а именно, применить к обвиняемому меру пресечения в виде домашнего ареста на срок 60 суток до 26 марта 2016 года.

С очередной победой вся Харьковская правозащитная группа поздравляет свою коллегу Анну Литвин!

10.12.2015 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розширення повноважень органів місцевого самоврядування та оптимізації надання адміністративних послуг» реєстраційний номер 2984 від 02.06.2015 року (надалі – Закон № 2984).

Вищевказаним Законом №2984 внесені ряд змін до Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання вУкраїні». Ці зміни мають не тільки позитивні, на наш погляд, зміни, але й зміни, які негативно вплинуть на вразливі верстви населення, порушуючи основні права людини. Ретельно аналізуючи Закон № 2984, можна зазначити, що законотворець звужує право людини на вільний вибір місця перебування та проживання в Україні (ст. 33 Конституції України), на медичну допомогу, освіту, право участі у виборах та інше.

Законотворцем виключено поняття «місце перебування» «перебування», яке визначало адміністративно-територіальну одиницю, на території, де особа проживає менше шести місяців на рік. Включено поняття «реєстрація місця проживання», що визначає наступне - «внесення відомостей про місце проживання із зазначенням адреси житла особи або адреси спеціалізованої соціальної установи, закладу соціального обслуговування та соціального захисту, військової частини до визначених цим Законом документів, Реєстру територіальної громади».

Тобто будь-яка особа, визначена в Законі України «Про свободу пересування та вільний вибір місця перебування», яка знаходиться на законних підставах на території України, повинна бути зареєстрована та постійно проживати у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Через вищенаведене дуже гостро постає питання, щодо діяльності Центрів реінтеграції бездомних осіб (Соціальні Центри), оскільки нововведення у Законі передбачають, що особа, яка зареєстрована у такому центрі, обов’язково повинна проживати там.

На теперішній час деякі з Соціальних Центрів мають змогу розміщати невелику кількість людей, які можуть там постійно проживати. Наприклад, у Харкові у Центрі реінтеграції бездомних осіб розміщується порядка 200 осіб, які постійно проживають там та мають реєстрацію цього Соціального Центру. Усі інші особи, які звернулися до Центру, мають реєстрацію місця перебування за адресою.
Зміни в ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця перебування» відповідно до Закону № 2984 не припиняє діяльність Центрів реінтеграції бездомних осіб, але звужує кількість зареєстрованих громадян України, осіб без громадянства, які знаходяться на території України на законних підставах, до кількості койко-місць, що є у Соціальних Центрах. Відповідно до внесеної ст. 61 до ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця перебування» згідно із Законом № 2984 «Бездомні та інші особи, що не мають постійного місця проживання, реєструються за адресою спеціалізованої соціальної установи, закладу соціального обслуговування та соціального захисту, створених органами місцевого самоврядування для виконання цих функцій». Усі інші особи, які не будуть постійно жити у Соціальних Центрах, оскільки їх не можна за Законом № 2984 зареєструвати через відсутність койко-місць, не будуть мати можливості отримати будь-які соціальні виплати або пенсійне забезпечення, реалізувати свої виборчі права під час чергових/позачергових виборів, стати на облік у Центрах зайнятості України, здійснити право на медичне обслуговування тощо.

Наряду з цим, є дуже гострим питання реєстрація дітей вищезазначених верств населення (бездомних осіб, осіб без громадянства, іноземців, а також внутрішньо переміщених осіб) у Соціальних Центрах. Центри реінтеграції бездомних осіб не мають можливості розміщати для проживання дітей осіб, які там реєструються, хоча згідно з нормами чинного законодавства дитина повинна бути зареєстрована з одним з батьків.

Закон № 2984 позбавляє дитину права на освіту. Наприклад, дитина не зможе здати ЗНО без реєстрації. Також такі діти, досягши 16-річного віку, не будуть мати змоги отримати паспорт громадянина України тощо.

Внутрішньо переміщені особи з Луганської та Донецької областей, зареєстровані в Соціальних центрах обліку тих громад, до яких вони прибули - втратять право на отримання соціальної виплати з місцевих бюджетів.

Отже, для кого закон спростили? Не для простих громадян – це точно...

Возобновление обстрелов украинских блокпостов со стороны боевиков заставляет многих жителей оккупированных территорий думать о других – более дорогих, но менее рискованных путях въезда-выезда. Кто-то ездит проведать свое жилье и родственников, кто-то выезжает из оккупированной территории получить соцвыплаты, пенсии и закупить гораздо более дешевых украинских продуктов. Поэтому при угрозе закрытия всех пропускных пунктов на лини разграничения, единственный возможный путь в псевдореспублики «ЛНР» и «ДНР» – через Россию.

Когда обстановка спокойная, народ предпочитает оформлять пропуски и ездить через линию разграничения между свободной территорией и боевиками – потому что значительно дешевле. Так, наиболее популярный путь в Луганск из Рубежного и Северодонецка – через Станицу-Луганскую.

Билет на автобус стоит 125 грн. – почти 4 часа езды до Станицы-Луганской из-за многочисленных блокпостов. Автобусы ездят почти как ранее на Луганск – только в Счастье поворачивает влево мимо Луганской ТЭЦ. Далее огромная стоянка, где оформляются документы – можно даже согреться в палатках МЧС Украины. Проходишь пешком 1,5 км до последнего блокпоста Украины и затем частично разрушенный мост с деревянными сходами. Далее еще полкилометра, блокпост боевиков и можно садиться на маршрутку за 5 грн. (или 10 российских рублей) до восточных кварталов Луганска – 50 лет Октября. Пропуск осуществляется только засветло – обычно до 16-00.

Второй, менее массовый, но экономный маршрут, пролегал через Попасное – туда ехали на электричке, и далее садились на автобус до Луганска.

Главные проблемы пока что с украинской стороны – высказывания в сторону пенсионеров в автобусах, вывозящих со свободной территории продукты и, наверное, пенсии с пособиями. И демонстративно долгие досмотры «в отместку» на украинских блокпостах – у боевиков особых задержек практически не бывает.

Через Россию, стоимость проезда гораздо выше – от 550 грн. («Рубежное-Луганск» через РФ) до 800 грн. (маршруты «Алчевск-Киев» и другие).

То есть, экономика пассажирских перевозок между свободной и оккупированной территорией балансируется приблизительно следующим образом:

- дешевле, но с большим риском для жизни, придирками и ожиданиями через линию разграничения (блокпосты боевиков и украинские блокпосты);

- дороже и комфортнее через Россию (как правило, с въездом-выездом в Харьковской области) но с российскими ограничениями по багажу.

В условиях, когда все КПВВ могут быть закрыты из-за обстрелов боевиков, единственный путь, который останется – через Россию. Насколько он надежный, мы и поинтересовались у перевозчиков и пассажиров. Тем более, его также могут закрыть – если возобладает идея «всеобщей блокады» оккупированных территорий.

Итак, перечень рисков этого второго маршрута:

Правовые проблемы

Украина уже год как окончательно закрыла пункты пропуска через государственную границу на неконтролируемой территории – распоряжением Кабмина №106-р от 18.02.2015. Поэтому государственная пограничная служба Украины трактует пересечение автобусами бывших погранзастав в Краснопартизанске и Изварино как нарушение режима пересечения границы.

Далее, совместно с СБУ некоторые автобусы забираются на штрафплощадки и возбуждаются уголовные дела или составляются админпротоколы на перевозчиков. Пока что удается решать проблему с помощью взяток. Но нет однозначного ответа о законности таких перевозок. Перевозчики сообщили нам о задержанных машинах «Восток-транс-Алчевска», автобусов из Ровеньков – однако не хотят рассказывать все детали. Судя по всему: пока удается ездить – лучше не привлекать внимание общественности, иначе после прекращения потока взяток, СБУ в назидание закроет маршруты.

Не исключено, что в схему придется добавлять пересадку на другой автобус – дабы прекратить это вымогательство со стороны пограничников и сотрудников СБУ. А именно: одним автобусом вывозить в РФ – а другим выезжать из Харькова или Киева в РФ и забирать оттуда жителей зоны АТО. В этом случае, СБУ и погранслужбе нечего будет предъявить перевозчикам.

Административному преследованию поддаются и пассажиры – на них также иногда составляются протоколы об административных правонарушениях по ст. 204-1 КУоАП«Незаконное пересечение или попытка незаконного пересечения государственной границы Украины». По данным реестра судебных решений, размещено следующее количество постановлений судов по делам об административных правонарушениях этой категории:

- на запрос «204-1 КУПАП Червонопартизанськ» с 01.07.2014 (эту дату выбрали исходя из того, что в июне 2014 Свердловский горсуд размещал в реестре еще классические нарушения границы) – 1181 постановление суда

- на запрос «204-1 КУПАП Довжанський» с 01.07.2014 – 1588

Впрочем, украинские суды пока что защищают права таких граждан и либо закрывают производство ввиду отсутствия в действиях состава административного проступка, либо признают эти действия малозначительными.

Тем не менее, определенное психологическое давление эти действия оказывают.

Вдобавок, в условиях квалифицирования судей, которое сейчас стартует в Украине – фактически люстрации судов, судебная практика может и поменяться: патриотическая общественность может задавать неприятные вопросы судьям, защищающим права жителей оккупированных территорий.

Перекрыть этот канал поездок власть не сможет – разве что усложнит его, заблокировав пересечение росийско-украинской границы. В этом случае, поездки будут осуществлять по более длинному транспортному плечу – через Белоруссию. Закрыть же перемещение граждан с Белоруссией, Украина не сможет. Все просто: в условиях, когда значительная часть военно-технических поставок идет от Минска (в том числе большая часть бензина и дизтоплива на украинском рынке), любой публичный недружественный шаг может сильно повредить взаимодействию с командой Лукашенко и сразу создать проблемы со снабжением украинских военных (как минимум, значительно удорожить его).

Обострение отношений «ЛДНР» с РФ

Хотя «ЛДНР» считается подконтрольной Кремлю, для российского руководства оно представляет также угрозу по следующим причинам:

1) из-за санкций, Россия теряет возможность содержать «ЛДНР» (возложить эти расходы на Украину в рамках Минских переговоров пока не удается); сокращение же финансирования боевиков будет обострять их отношения с Кремлем.

2) боевики часто пытаются выехать в РФ, чтобы вывезти оружие либо награбленные на войне капиталы, что не очень-то хорошо влияет на криминогенную обстановку в России. И так обострившуюся из-за экономического спада 2014-2015 гг.

3) многие русские националисты рассматривают «ЛДНР» как трамплин для смены власти в Кремле, поэтому российские власти задумываются над тем, как сдержать вооруженных боевиков в границах террористических образований.

Вышеперечисленное побудило российские спецслужбы проводить зачистки неподконтрольных отрядов боевиков, а также укреплять границу. То есть, пока наша власть декларирует мифические «восточные стены Яценюка», Россия на деле роет рвы и укрепляет границу с «ЛДНР».

Касательно простых жителей, это выразилось в ужесточении пограничных досмотров. Собственно и ранее нельзя было провозить никакие мясные продукты из Украины через РФ и многое другое – то теперь водители автобусов минимизируют багаж вообще. Общая рекомендация перевозчиков: не более одной средней сумки и одной маленькой в руках – если же будут большие сумки или бытовая техника, российские пограничники, бывает, выбрасывают их (не пропускают). С одной стороны, это защищает от мародерства (вывоза бытовой техники из брошенных квартир на оккупированной территории) – с другой, делает невозможным вывоз вещей по такому маршруту.

Фактор боевиков

Особого контроля со стороны боевиков пока не отмечается, хотя и были прецеденты 2014 года, когда запрещалось вывозить практически все из Луганской области. Так, не давали вывозить мебель, бытовую технику, много одежды и обуви. Соответственно, может быть установлен жесткий контроль со стороны «ЛДНР» и на границе с Российской Федерацией.

В зоне особого риска – мужчины призывного возраста, которые рассматриваются боевиками как мобилизационный ресурс. Если «ЛДНР» начнет готовиться к очередному военному обострению – чтобы оказать давление на Украину в рамках Минских переговоров – не исключено, что будет проводиться призыв на оккупированных территориях. И тогда выезд мужчин призывного возраста будет заблокирован.

Рекомендации аналитиков ЛОО КИУ

Игнорировать и дальше проблему недостаточного правового регулирования пересечения украинско-российской границы жителями оккупированной территории нельзя. Лучше четко прописать процедуру. В частности, вопрос получения пропусков и регистрации в случае использования таких маршрутов въезда-выезда. И тем самым лишить возможности пограничников и сотрудников СБУ получать коррупционный доход. Естественно, лучше это все делать изменениями в законы Украины, а не кабминовскими распоряжениями-постановлениями.

Что касается жителей оккупированных территорий, то в части протоколов об административных правонарушениях о незаконном пересечении границы, рекомендуем писать детальные пояснения:

С протоколом не согласен. Проступок не совершал – пересекал границу ввиду крайней необходимости, угрозы жизни и здоровью при проезде через линию разграничения между боевиками и украинской армией. Считаю, суд должен закрыть производство по факту отсутствия состава правонарушения.

Не мешало бы, также, жаловаться на незаконные действия органов погранслужбы и СБУ: получая вал отказный решений судов, они должны уже были изменить свою административную практику, а не плодить тысячи протоколов и засыпать ими суды.

Правозащитное же сообщество проведет мониторинг этой сферы и возможно выйдет с законопроектами для решения проблем…

Пакет наработанных изменений в законодательство будет представлен в конце февраля

Эксперты Украинского Хельсинкского союза по правам человека (УХСПЧ) разработали пакет изменений в действующее законодательство относительно взаимодействия с оккупированным Крымом.

Об этом сообщил эксперт организации Борис Захаров, передают "Крым.Реалиии".

Среди разработанных документов - механизм выдачи украинских документов крымчанам, которые остаются на полуострове.

По словам Захарова, способ выдачи крымчанам документов украинского образца на основании соответствующих решений украинских судов, предложенный Министерством юстиции, не верен. Правозащитник убежден, что эту проблему можно решить "оперативнее и проще".

"В международном праве есть такое понятие, как "намибийское исключение". Когда ЮАР оккупировал Намибию, местные документы тоже не признавались международным правом. Однако, затем стало очевидно, что акты гражданского состояния должны признаваться, поскольку других подтверждений таких фактов просто нет. У нас оккупирована только часть территории, поэтому мы вполне можем признать в административном порядке факты рождения и смерти. Тогда судебные процедуры будут нужны только в исключительных случаях", - отметил правозащитник.

Свой пакет наработанных изменений в законодательство эксперты УХСПЧ намерены представить в конце февраля.

Напомним, 5 февраля Верховная Рада прописала механизм установления факта рождения или смерти на временно оккупированной территории Украины - в Крыму и на Донбассе. Документ был инициирован и разработан Минюстом. В ведомстве уверяют: он значительно упрощает процедуру выдачи украинских документов гражданам, которые остаются в оккупации. В то же время, правозащитники не согласны с предложенным вариантом и считают данный закон поспешным.

Жителі окупованого Луганська не вірять у поліпшення життя в так званій ЛНР, згадують про минуле, і нарікають, що не можна все замовити і привезти з України. Про це йдеться в листі однієї мешканки Луганська. Міняти нічого не буду, просто цитата:

"Іноді ми сумно зітхаємо з моєю подругою, і одна з нас каже: "Ти віриш у поліпшення життя тут?" "Ні", - відповідає мені знайома.
Сьогодні я вибралася з дому після декількох днів застуди. Напевно, потрібно було зробити цей рейд вчора - негативу було б трохи менше.

З 15 січня 2016 року, згідно з наказом "Державного енергетичного комітету Луганської Народної Республіки", вартість проїзду в автобусах, що працюють на міських маршрутах, склала 10 рублів, а в електротранспорті - 8 рублів (трамвай, тролейбус).

З 15 січня 2016 також скасовано пільги для пенсіонерів, які до 15 січня 2016 становили 50% від вартості проїзду, тобто 3 рубля в автобусах і маршрутних таксі.

Пільговий (безкоштовний) проїзд збережений для працівників прокуратури, міліції і школярів в ранкові та денні години (маршрути до школи і назад). Школярі можуть користуватися правом безкоштовного проїзду тільки при наявності учнівського квитка, завіреного мокрою печаткою школи і тільки за маршрутами до навчального закладу у встановлені години.

З електротранспорту в "республіці" відновлена тільки робота тролейбусів. Не ясно, навіщо в наказі відзначена вартість проїзду в трамваях, якщо в "ЛНР" вони все одно не працюють: не відновлені рейки і вже вкрадені дроти.

Не знаю, чи здатні ви уявити собі настрій сьогоднішніх пасажирів міського транспорту. У кращому випадку, це стан мовчазної пригніченості, в гіршому - набір матюків на адресу "уряду" і перевізників, які всього лише реалізують наказ.

Хтось намагався скаржитися на тій підставі, що не у всіх маршрутках є ксерокопія цього наказу, на яку посилаються водії, хтось просто обурювався. І тільки щасливі пільговики все також щасливо розмахували перед обличчям водія посвідченнями з зірками і виходили, чи не сплативши проїзд - для них нічого не помінялося.

З грудня заробітна плата працівників бюджетної сфери збільшена на 15%.

Знаєте, якою була перша реакція на це? Швидше прибрати гроші в сумку і ні в кого ні про що не питати - раптом помилилися при нарахуванні.

Пізніше найвідчайдушніші все ж постаралися з'ясувати коефіцієнт збільшення заробітної плати. Але й тут далі туманних пояснень між 15% і 17% збільшення справа не пішла.

Для прикладу, зарплата вчителя без стажу і категорії - близько 4 тисяч рублів. На п'ятсот рублів менше отримує психолог, що працює на ставку в дитячому садку. При нинішній вартості продуктів в "республіці" ці суми сміховинні.

Колега купила нову жіночу сумку - 3000 рублів. Якщо ви думаєте, що вона вибирала дорогу або якусь особливо стильну сумку - аж ніяк. Просто нижче цієї вартості немає. На секундочку, подруга - дружина завідувача кафедри і при всіх довоєнних розкладах покупка сумки для неї було справою якщо не буденним, то і не стресовим. Червона ціна цього триколірного шматка дерматину - тисяча рублів.

В її родині жартують, що потрібно було замовляти сумку з України, щоб заощадити ...

Але не можливо ж все замовити і привезти з України?

Принаймні раніше для моєї подруги покупка сумки, як і будь-яка покупка для себе, була в радість.

Зараз вона освоює комісійні магазини й якісно жартує над собою, "урядом" і "республікою".

А ще ми сумно зітхаємо з нею "А пам'ятаєш, раніше ..." і говоримо про плани, поїздки, покупки, яких раніше було безліч. Потім замовкаємо, і хтось із нас закінчує розмову:

- Ти віриш у поліпшення життя тут?
- Ні.
- От і я теж. Потрібно шукати ще якусь роботу, інакше протягнемо ноги.

Я принципово пишу українською мовою! Дістало .... "