Бюлетень "Права Людини", 2016, #13
Сайт Миротворець опублікував дані журналістів, акредитованих в ДНР Приговор существенно смягчен усилиями адвоката. Но почему суды не делают этого самостоятельно?... Міст до завтрішнього дня Хто компенсує за зруйноване житло на Донбасі? Право на справедливий суд
Вітряки правосуддя Адвокате, пильнуй: прагнеш захистити права клієнта – ризикуєш залишитися поза процесом Право на приватність
Заява Харківської правозахисної групи щодо подій, пов’язаних із сайтом «Миротворець» Свобода вираження поглядів
Знову про свободу висловлювання. Радянські методи залякування та тиску повертаються Захист від дискримінації
Рада закликає світ визнати депортацію кримських татар геноцидом Кримінально-виконавча система
Так ли страшен «Закон Савченко»? Погляд
Я б генпрокурором став – хай мене научать! Дисиденти і час
Всесвіт за колючим дротом (про нову книгу Мирослава Мариновича)
Хроніка
Сайт Миротворець опублікував дані журналістів, акредитованих в ДНР
Сайт Миротворець оприлюднив дані близько п'яти тисяч журналістів, що мають акредитацію самопроголошеної ДНР. Крім співробітників українських ЗМІ, в список потрапили багато закордонних кореспондентів, повідомляє директор інституту масової інформації Оксана Романюк.
«Хакери сайту Миротворець завдали реальний удар по іміджу України відразу на декількох рівнях. Взяли і вивалили персональні дані близько 5 тисяч журналістів, які мали акредитацію т.зв. ДНР / ЛНР, деякі надрозумні депутати вже закликають вішати їх на стовпах, а деякі такі ж розумні диванні патріоти вже почали дзвонити з прокльонами», - повідомила Романюк .
Через публікації особистих даних журналістів Україні можуть загрожувати позови. Більш того, Комітет захисту журналістів в Нью-Йорку вже готує заяву щодо цієї ситуації. Про це на своїй сторінці в Facebook повідомила Мирослава Гонгадзе.
«Неприпустимі дії по публікації даних журналістів. Грубе порушення норм про нерозголошення особистих даних журналістів. Тільки що дзвонили з Комітету Захисту Журналістів в Нью-Йорку, готують заяву. Хто тепер з іноземних журналістів ризикне поїхати в зону бойових дій. Просто обурливо», - пише Гонгадзе.
За словами радника міністра МВС Антона Геращенко, з інформаційної системи ДНР / ЛНР були завантажені внутрішні документи
«Найближчим часом на сайті Миротворець будуть опубліковані повні дані про українських та іноземних журналістів,які пройшли "акредитацію" в ДНР. Більше 7 тисяч тисяч таких», - анонсував Геращенко.
Український інтернет-сайт Миротворець позиціонується як інтернет-представництво Центру досліджень злочинів проти основ національної безпеки України, світу, безпеки громадян. Сайт містить відкриту базу даних, де публікуються персональні дані людей, яких автори ресурсу називають сепаратистами. Серед партнерів ресурсу числяться МВС України інші силові відомчі структури країни.
Приговор существенно смягчен усилиями адвоката. Но почему суды не делают этого самостоятельно?...
Олег Несинов, адвокат Харьковской правозащитной группы
Стартовые условия у адвоката , приступающего к осуществлению функций защиты в процессе, порой, бывают крайне неблагоприятными. Что изначально усложняет и препятствует достижению желаемого (для клиента и адвоката) результата по делу.
В данном уголовном производстве, я, адвокат ХПГ, предоставив полномочия защитника, услышал от судьи, что судебное следствие уже окончено и необходимо готовиться к прениям !!??
Согласитесь, что в такой ситуации времени и возможности для «маневра», выработки правовой позиции и тактики действий, да еще без ознакомления с материалами производства, у защиты практически нет. К тому же судья и не скрывала своих намерений закончить процесс в считанные дни.
Несмотря на препятствия, защитой в короткие сроки были изучены материалы производства, прослушана звукозапись процесса, выявлены грубейшие нарушения материального и процессуального права, в том числе относительно соблюдения правовой процедуры, квалификации действий подзащитного по ч.2 ст. 307 , ч.2 ст. 309 УК Украины (незаконный сбыт, приобретение… наркотических средств).
Защитой заявлено ряд ходатайств о допросе и повторном допросе свидетелей, истребовании документов, о признании практически всех доказательств по делу - недопустимыми, вследствие провокации преступления, нарушения процедуры получения, и т.п., со ссылкой на практику ЕСПЧ.
Все ходатайства защиты судом были отклонены. После чего судье (а это председатель суда) был заявлен отвод. Который также не был удовлетворен.
Такие активные и смелые действия защиты привели судью в ярость, и вне записи процесса, она прямо выражала в адрес подзащитного угрозы вынесения приговора с максимальным наказанием.
Что и сделала, определив наказание по нескольким эпизодам ч.2 ст. 307 и ч.2 ст. 309 УК Украины в виде 8 лет и 1 месяца лишения свободы с конфискацией всего принадлежащего имущества.
При этом суд указал в приговоре, что: «досліджені судом і покладені в основу вироку докази не суперечать один одному і узгоджуються між собою » !!??
Этот аргумент суда, настолько не соответствовал действительности, что обжалуя приговор суда 1 инстанции и перечисляя нарушения материального и процессуального закона, мне никак не удалось сократить текст апелляции менее 12 листов.
И если таких нарушений, как провокация преступления (которая присутствует практически во всех делах такой категории), незаконное избрание меры пресечения в виде содержания под. стражей и безосновательное продления этого срока, и т.п., суды зачастую не замечают (к чему я был готов).
То невозможно было проигнорировать (не заметить) доводы апелляции о том, что среди перечисленных вещественных доказательств отсутствует предмет сбыта (шприц с наркотическим веществом), что все действия полиции проводились без надлежащего разрешения суда и до внесения данных об этом в ЕРДР (что было сделано спустя месяц), что на досудебном следствии вещественные доказательства подзащитному не открывались, а значит они не могли являться допустимыми доказательствами, что денежные купюры выданные закупщику не соответствовали номиналу и количеству купюр изъятых у него, и т.п.
Важным в достижении результата, являлось и то, что в апелляции был поставлен вопрос об исследовании доказательств, которыми обоснован приговор, на предмет законности их получения и допустимости, в соответствии с п.5.ч.2 ст.396 та ч.3 ст. 404 УПК Украины. Что и было апелляционным судом сделано.
И именно, такая постановка вопроса апеллянтом, дала апелляционному суду право и возможность оценить доказательства иначе чем, это сделал суд 1 инстанции.
(Без понимания и применения этих положений УПК адвокатами, рассчитывать на успех, даже при наличии самой обоснованной апелляции, бесполезно ).
В результате, апелляционный суд Днепропетровской области своим определением от 29 апреля 2016 года, признал инкриминируемые моему подзащитному преступления по ч.2 ст. 307 УК (сбыт наркотических средств), недоказанными, оставив только обвинение по ст. 309 УК. И смягчив наказание с 8 до 3 лет, то есть почти в три раза !!! (Оставшееся обвинение и наказание, также будет обжаловано в кассационном порядке).
Обращаю внимание, что данная статья не столько про успех адвоката. А про то, что в Украине системно нарушается Конституционный принцип равенства всех перед законом и судом.
Недопустимо, что при одних и тех же условиях и обстоятельствах, возможно получить кардинально разные приговоры и наказания. Без ответственности за это судьи. Сомневаюсь, что не потерял бы свое место пекарь, токарь, водитель или любой другой, работающий с такой эффективностью.
Законный и справедливый приговор должен быть результатом надлежащей правовой процедуры и соблюдения принципов судопроизводства, а не результатом того, что адвокат способен увидеть то, чего самостоятельно не замечают суды. Которые, зачастую, ведут себя как известный Гоголевский персонаж, не способный, без посторонней помощи, поднять себе веки…
Міст до завтрішнього дня
Священик у військовій формі, він же - психолог, кілька юристів і правозахисників, - здавалося б, що може об'єднувати цих людей? Вони виїжджають разом у райони Херсонщини і проводять для місцевих жителів психологічно-правові семінари. Об'єднує їх одна мета, одна справа - допомога демобілізованим бійцям АТО та їх сім'ям. До одного з таких семінарів, що проходив у Генічеську, приєдналася і редакція "Вгору".
На зустріч в Генічеську прийшло кілька сімейних пар, кілька людей, які приїхали з фронту у відпустку, дружини і бабусі хлопців, які воюють в АТО, чиновники, які керують у районі роботу з учасниками бойових дій і волонтери. Конференц-зал в управлінні освіти був переповнений.
Заняття розпочав отець Андрій Калита, - військовий капелан, керівник Центру духовного розвитку "Джерело життя". І коли він говорив, як події на війні "наздоганяють" бійців у мирному житті, він навів приклад з власного досвіду. В юності отець Андрій мріяв зробити військову кар'єру, пішов служити. Під час однієї з операцій йому з побратимами довелося звільняти заручників. В оптичний приціл вони бачили, що відбувалося в будівлі. Один із злочинців підніс ножа до горла дитини. А наказ стріляти все не надходив. Тоді бійці самі прийняли рішення почати операцію. Хлопчика вони врятували, заручників звільнили, але тим самим видали себе. І один із бійців, кращий друг Андрія Калити, був важко поранений. По рації запросили у командування вертоліт. Але у відповідь почули: "А в вашому районі" вертушок "немає". Він сім кілометрів ніс раненого, але хлопець до медчастини не дожив. І Андрій, як тільки прибув до підрозділу, пішов до командира і "набив йому пику". На цьому його військова кар'єра закінчилася. Але найтяжче було потім, - коли він знову в думках "прокручував" загибель товариша, придумував, як його можна було врятувати, і страждав.
І під час цієї розповіді один із демобілізованих бійців, який сидів поруч, спочатку легенько почав похитувати головою в знак згоди, потім - схилився, закрив обличчя зажатим у долоні зошитом, і з кожним словом священика кивав все сильніше, а по щоках - покотилися сльози ...
«Спалити свій біль»
А коли учасникам показали короткометражку "Most" (Міст) - сліз вже ніхто не міг стримати. Дехто просто не витримував, відвертався від екрану...
Семінари проходили й раніше, в інших районах області. Але в Генічеську цей фільм показували вперше. Як пояснив отець Андрій - чекали дозволу на покази від власників авторських прав. Вони, отримавши лист-запит, дуже здивувалися: на відміну від інших країн, в Україні ще ніхто, з 2003 року, не запитував дозволу на використання авторських прав, хоча їм добре відомо, що "Most" часто показують, і він давно вже "гуляє "по Інтернету. Тому щиро подякували організаторам семінару, з радістю дали дозвіл на такі покази.
Фільм невеликий, всього кілька хвилин, але за цей час, він буквально "вивертає душу". Це дійсно неймовірно боляче, зробити такий вибір, який робив головний герой: врятувати сотні людей - ціною загибелі своєї дитини. І пройшовши через глибоке горе, він зміг прийняти, що жертва була не марною.
Потім кожен учасник зустрічі малював на папері свій власний біль, стискав і спалював. І така, здавалося б, проста вправа, - і справді заспокоює страждаюче серце, і легше стає дихати, і світ стає яскравішим. І, як говорить отець Андрій, - тільки так, переживши гнів і неприйняття події, через біль і розчарування, ми підходимо до початку нового життя. Легкої "лазівки", обхідного шляху немає. Щоб йти далі, треба це пережити. Питання тільки в тому, зламає тебе горе, або ти піднімешся вище.
А перед другою частиною семінару, юридичною, до Андрія Калити підійшов керівник громадської організації "Волонтер" Юрій Шкаліков. Він попросив допомогти дружині одного бійця. Йому залишилося служити два тижні, але в неї нерви вже на межі, не витримує напруги, намагалася руки на себе накласти. І не зупиняє навіть материнський інстинкт, а у неї - двоє маленьких діток.
Підходили до військового капелана й бійці, давали йому свій номер телефону: "Отець Андрій, зателефонуйте мені" ...
Все в твоїх руках
А друга частина семінару, яку вів юрист Інформаційного ресурсного центру "Правовий простір" Володимир Орловський, почалася ... з криків. Потім, уже після зустрічі, організатори розповіли "Вгору", що куди б вони не приїхали - всюди ця частина так і починається. І це нормально, людям треба висловити, викричати наболіле: занадто багато наша держава і чиновники наобіцяли бійцям АТО і їх сім'ям, а по суті - свої обіцянки не виконують. А якщо і виконують, то з величезною "пробуксовкою". І щоб змусити працювати "ржаві шестерінки", є два варіанти. Один, який виношують доведені бюрократією до крайності бійці: "постріляти всіх", і інший, цивілізований - за допомогою громадських організацій, за допомогою юристів. Аж до того, що професійний юрист, сидячи в кабінеті, і зробивши всього декілька дзвінків, може припинити переслідування бійця начальником частини (про один такий випадок "Вгору" розповідала, коли керівництво військової частини намагалося викрасти з "швидкої" потерпілого хлопця - щоб "зам'яти" подію).
Що цікаво, коли бійці і їх рідні почали скаржитися на владу, що держслужбовці їх часто просто "футболять", - встала одна з чиновниць і спочатку, навпаки, почала доповідати, як багато вони для них роблять. Їй, звичайно, «не свистіли», але показовим є той факт, що Генічеська громадська організація "Волонтер" вийшла зі складу районного Центру допомоги учасникам АТО. Як пояснив керівник організації Юрій Шкаліков, влада тільки обіцяє сприяти, а на ділі - "обклали своїми паперами і наказами". А останньою краплею такого "сприяння" стало те, що під загрозою опинилося проведення психолого-правового семінару. Для нього спочатку виділили зал в адміністрації. Про місце зустрічі домовлялися заздалегідь, повідомили і організатором, і учасникам. А напередодні раптом поставили перед фактом: шукайте інше місце, нам цей зал потрібний для нашого заходу ... Добре, що виявився вільним зал в управлінні освіти.
А такі семінари, як додав Юрій Шкаліков - це не "галочка для звіту", - ці зустрічі вкрай потрібні. І, головне, бійці і їх рідні відчули, що є люди, які не просто говорять, а реально допомагають.
Крапля в морі
Всього, в рамках програми "Сприяння соціальної адаптації учасників АТО і їх сім'ям шляхом надання психологічної та юридичної допомоги", яка реалізується за підтримки Міжнародного Фонду "Відродження", заплановано 10 виїздів мобільної групи в райони області. Більшу частину районів вже об'їздили. На кожну зустріч приходить близько 30 осіб. Здавалося б, - багато. Але це, як кажуть організатори, - «крапля в морі». Адже у нас в області вже близько 5 тис. демобілізованих. А якщо порахувати їх дружин, батьків, які також переживають разом з ними, - то це ще до 20 тисяч.
Правову допомогу можна отримати через гарячу лінію "Правового простору" з Пн.-Пт. з 10 до 18 години: 093-14-77-303, 099-46-83-848. Прийом юриста по понеділках: з 10 до 15 години за адресою: Херсон, вул. Фрунзе 2, оф. 6.
Відвідувач порталу «Правовий простір» можуть поставити питання юристу в розділі "Консультація юриста впродовж 24 години"http://legalspace.org/index.php/ua/helper/onlinecons Або звернутися за допомогою до юристів Мережі Центрів правової інформації та консультацій у чат, написавши питання у віконці (ONLINE - знаходиться в правому нижньому кутку нашого сайту. Графік роботи: Пн.-Пт. з 10 до 16 години).
Мережа центрів правової інформації та консультації надає безоплатну первинну правову допомогу, включає 25 громадських організацій в 17 областях України.
Отець Андрій приймає в будні дні: Херсон, вул. Перекопська, 3, телефон: 050-418-10-01
Хто компенсує за зруйноване житло на Донбасі?
Датою початку збройного конфлікту на Україні вважається 7 квітня 2014 року, коли і.о. президента України Олександр Турчинов у зв’язку із захопленнями адміністративних будівель в Харкові, Донецьку і Луганську і проголошенням Харківської та Донецької народних республік, оголосив про створення антикризового штабу і про те, що «проти тих, хто взяв в руки зброю, будуть проводитися антитерористичні заходи.
14 квітня на сайті президента України було опубліковано текст указу № 405/2014 про початок антитерористичної операції на сході України: «Ввести в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 р. «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України». Указ набрав чинності з дня його публікування.
Облога Слов’янська стала, мабуть, першим проявом повноцінної війни. Події почалися 12 квітня 2014 року, коли група озброєних людей, пізніше вони назвалися членами «Народного ополчения Донбаса», захопила адміністративні будівлі (міліція, міськрада), включивши місто в зону впливу самопроголошеної Донецької Народної Республіки. Після майже тримісячних зіткнень, в ніч на 5 липня 2014 року терористи залишили Слов’янськ, залишивши після себе гори руїн, серед яких переважна більшість руйнувань склали житлові домобудівництва мирних жителів.
Тоді в умовах ситуації, що склалася в країні ніхто не знав, як реагувати, що робити і як допомогти всім тим громадянам, які в ході збройного конфлікту позбулися всього, що нажито було в мирний час непосильною працею.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1002-р від 16.10.2014 було затверджено План заходів щодо організації відновлення пошкоджених (знищених) об’єктів соціальної та транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності на територіях Донецької та Луганської областей. Це до теперішнього часу, мабуть, єдиний документ, що висловлює позицію держави в ситуації, що склалася.
Однак, на даний момент, як і раніше відсутній закон або нормативний акт, який регулює порядок відшкодування грошової компенсації за зруйноване в ході бойових дій житло, не встановлено державний орган, на який покладено обов’язок здійснення, а також механізм позначення розміру компенсації за зруйноване житло мирному населенню.
Згідно положення ст. 1166 ЦК України обов’язок довести факт заподіяння і розмір збитку повинен доводити сам позивач.
Простіше кажучи, черговий раз людей залишили за бортом правосуддя і справедливості.
***
Тих громадян України, які зважилися відстоювати свої права в судовому порядку в національних судах України і добиватися хоч якусь компенсацію за зруйноване житло не так вже й багато в порівнянні з масштабами руйнувань на Донбасі в цілому.
Пані Наталя*, мешканка міста Слов’янськ, одна з небагатьох зважилася на цей шлях. Вона звернулася до приймальні УГСПЛ в кінці листопада 2014 року з проханням про допомогу.
Юристи приймальні УГСПЛ Вікторія Фролова та координатор приймальні УГСПЛ Михайло Нечипоренко взялися за справу пані Наталі*. Нашими юристами був складений позов до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, з вимогою компенсувати матеріальні збитки.
7 грудня 2015 року юристом був направлений позов до Слов’янського міськрайонного суду Донецької області.
Юрист Фролова в позовній заяві зазначила, що саме позивач є єдиним власником квартири в житловому будинку, яка постраждала внаслідок обстрілу.
З 12 квітня 2014 року по 05 липня 2014 року на території міста Слов’янська проводились диверсійні дії, неодноразові обстріли житлових районів міста, в зв’язку з чим на час проведення антитерористичної операції пані Наталя* змушена була покинути свою квартиру.
07 червня 2014 року під час масового обстрілу в будинок, в якому розташована її квартира, потрапили снаряди, виникла пожежа, внаслідок чого квартира була знищена і відновленню не підлягає.
За фактом пожежі до Єдиного реєстру досудових розслідувань 23 липня 2014 року внесені відомості про досудове розслідування кримінального провадження за ознаками частини 2 ст. 194 КК України.
Посилаючись на те, що до теперішнього часу інше житло позивачці не надано, завдана їй шкода не відшкодована, юрист Фролова просила стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України на відшкодування матеріальної шкоди, завданої її житлу внаслідок проведення антитерористичної операції, 387 000 гривень, виходячи з площі зруйнованої квартири та опосередкованої вартості спорудження житла по Донецькій області.
Однак рішенням Слов’янського міськрайонного суду Донецької області від 12 січня 2016 року в задоволенні позовних вимог позивачці було відмовлено.
В строк, прописаний законодавством, юрист приймальні УГСПЛ Вікторія Фролова подає апеляційну скаргу де просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог її клієнтки.
Представник держави виступив проти задоволення апеляційної скарги та просив її відхилити, а рішення суду залишити без змін, мотивуючи свої доводи тим, що нібито позивачем не доведено факт заподіяння їй шкоди саме відповідачами по справі тобто Кабінетом Міністрів України та Державною казначейською службою України.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, позивачку, прокурора, дослідивши матеріали справи, 15 березня 2016 року Апеляційним судом Донецької області колегією суддів під головуванням судді Соломахи Л.І. було винесено рішення по справі, яким суд повністю задовольнив вимоги позивача, тобто пані Наталі*.
«Апеляційну скаргу позивача задовольнити. Рішення Слов’янського міськрайонного суду Донецької області від 12 січня 2016 року скасувати та ухвалити нове.
Позовні вимоги до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, до Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної шкоди задовольнити.
Відшкодувати за рахунок коштів Державного бюджету України шкоду, заподіяну терористичним актом за пошкоджену квартиру, в сумі 363 789 (триста шістдесят три тисячі сімсот вісімдесят дев’ять) гривень 40 копійок.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення», - йдеться в тексті рішення Апеляційного суду. З повним текстом рішення суду можна ознайомитися детальніше тут.
***
Але, незважаючи уваги на сумлінну працю юриста УГСПЛ Вікторії Фролової та цілком справедливе рішення суду, сміливо можна говорити про те, що це лише перший етап перемоги, тому як за установленою традицією нашої держави механізмів виконання подібних рішень в Україні немає. Тому, хто та як буде компенсувати позивачці ушкодження говорити важко.
Можна припустити, що наступним кроком дій юриста стане скарга до Європейського суду з прав людини, щодо невиконання рішення національного суду.
Слід зазначити, що станом на сьогоднішній день вже більше 500 позовів від українців вже направлені до Страсбурга з проханням про компенсацію збитку за зруйноване в ході збройного конфлікту на сході України майно.
До юристів Харківської правозахисної групи з початку озброєного конфлікту в Україні звернулося більше ста громадян. По кожному з випадків юристами ХПГ складено скаргу до Європейського Суду з прав людини.
Масові заяви до ЄСПЛ по Донбасу від громадян повинні послужити додатковим аргументом нашої країни в міждержавної скарзі «Україна проти Російської Федерації».
Право на справедливий суд
Вітряки правосуддя
Як хочеш судити по справедливості, не обтяжуй винуватого найтяжчою по закону карою; ліпша-бо слава у судді милостивого, як у суворого.
Мігель де Сервантес Сааведра
Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі[1]
Здається, що професія адвоката так часто переплітається з історією найвідомішого персонажа, створеного Сервантесом, що іноді ти себе уявляєш Дон Кіхотом, а загалом систему правосуддя, органи досудового розслідування, пенітенціарну службу та її посадових осіб – вітряками. І ти такий зі всім арсеналом правових і процесуальних аргументів, при всій потужній зброї на конячці (не хочеться згадувати оригінальну назву), на всій швидкості прямуєш до суду, щоб уже в апеляційній інстанції відстояти правомірне рішення, за яким людину, що є інвалідом першої групи, у якої ампутовані всі кінцівки, яка має низку захворювань майже всіх основних органів, потребує постійного догляду сторонніх осіб, перебування якої в місцях позбавлення волі більше схоже не на виправлення, а на тортури, звільняють від відбування покарання через хворобу.
Йдеться про засудженого К., якого звільнено від відбування покарання за рішенням суду першої інстанції через хворобу. Проте прокурор проявив «прокурорську впертість» і подав апеляційну скаргу на це рішення, на яке він, мабуть, не очікував, бо навіть не був присутній під час його оголошення.
І ось знов адвокат їде на засідання з арсеналом аргументів та заперечень. І знову процес починається з початку. Кожна сторона наводить суду переконливі, на її думку, докази. Адвокат наполягає на необхідності залишити рішення суду першої інстанції без змін, що воно законне і К. є особою, звільнення якої – правомірне. Прокурор, відповідно, стверджує протилежне. І тільки суд, немов той млин, спокійно крутить свої величезні лопаті, бо він вже знає, що у справі відсутній диск із записом судового засідання, що це є істотним порушенням процесуального закону і рішення підлягає скасуванню, а справа – має бути скерована до суду першої інстанції на новий розгляд. Бо як пояснити час перебування трійки суддів в кімнаті для нарад не більше 10 хв. для ухвалення рішення, яке було оголошено повністю?
Так, К. скоїв злочин. Так, він був засуджений. Так, в нього зараз, згідно з так званими висновками спеціальної лікарської комісії (!!! – з трьома великими знаками оклику), стабільний стан здоров’я. А ще, до речі, в цьому висновку мусить бути просто зазначено, чи має засуджений захворювання з переліку, які є підставою для звільнення, чи не має, а не стверджувати про задовільний стан здоров’я…
К. – людина, і має право на розумний термін розгляду своєї справи, на законне та справедливе рішення, зрештою, на повагу до нього та гуманне ставлення.
Як наслідок, всі повертаються на вихідну позицію, озброюються аргументами та доводами, щоб знову зустрітися в суді першої інстанції. А вітряк дедалі крутить свої лопаті.
На фото: засуджений підписує угоду з адвокатом ХПГ про заступання його інтересів.
[1] Переклад Миколи Лукаша.
Адвокате, пильнуй: прагнеш захистити права клієнта – ризикуєш залишитися поза процесом
Адвокат Грішин С. О., який впродовж двох років був законним представником захисту двох обвинувачених – Г. і К., в червні 2014 р. взяв участь в судовому розгляді справи цих двох обвинувачених.
Під час дослідження матеріалів, які надала сторона обвинувачення, суддя дослідив і публічно виголосив у судовому засіданні протоколи звукозаписів розмов захисника та його підзахисних, при цьому залишивши без уваги заперечення захисника щодо таких дій, оскільки вони порушували ст.ст. 45, 161 КПК України, якими встановлено цілковиту заборону доступу до таких документів. Потому з невідомих мотивів головуючий суддя Горщар А. Г. виніс ухвалу про призначення обвинуваченим Г. і К. адвокатів із Центру безоплатної правової допомоги, оскільки вирішив, що адвокат Грішин С. О. не може одночасно захищати двох обвинувачених, хоча упродовж попередніх двох років судового розгляду кримінальної справи подібних підстав суддя не вбачав. Клопотання щодо призначення захисників для обох обвинувачених надіслане до Центру з надання безоплатної правової допомоги, однак зазначений Центр, призначивши таких захисників, пізніше відкликав призначених захисників для Г. і К. у зв’язку з тим, що в них на той час був законний захисник Грішин С. О., який забезпечував їх захист, оскільки це не відповідало критеріям призначення особам адвокатів на безоплатній основі, якими керується Центр.
Невдовзі потому адвокат Грішин заявив клопотання з вимогою надати перекладача одному з обвинувачених, оскільки цей обвинувачений народився й виріс в іншій державі і не в повній мірі й дослівно розумів, про що йшлось під час судового розгляду. Прокурор заперечував у задоволенні даного клопотання, але будь-яких доказів на заперечення надати не зміг, у зв’язку з чим суддя знову оголосив перерву з тим, щоби прокурор зібрав докази на заперечення цього клопотання сторони захисту. Після продовження судового засідання прокурор, замість того, щоби надати докази на заперечення клопотання про призначення перекладача, вирішив зробити «хід конем» і взагалі заявив відвід захиснику Грішину С. О. з тих мотивів, що адвокат захищає одночасно двох обвинувачених, що, на думку прокурора, може спричинити конфлікт інтересів. Суддя призначив до розгляду заяву про відвід.
В результаті таких дій судді захисник Грішин С. О. під час розгляду заяви про його – захисника – відвід також звернувся до суду із заявою про відвід судді Горщару А. Г., в задоволенні якої було відмовлено.
Після цього суддя Горщар А. Г. продовжив розгляд заяви про відвід захисника, у якій прокурор заявив про те, що інтереси обвинувачених, яких захищав Грішин С. О., суперечать між собою, при цьому не наводячи ніяких доказів та обставин, які б підтверджували це припущення. Ці твердження були спростовані обвинуваченими та захисниками, які пояснили суду, що будь-які суперечності у них відсутні. Проте, залишаючи без уваги право обвинувачених на вільний вибір захисника, їхнє бажання користуватись захистом адвоката Грішина С. О., суддя, без зазначення будь-яких конкретних обставин та доказів існування суперечностей інтересів між обвинуваченими Г. і К., дійшов наступного висновку: «Отже, обвинувачення вказаних осіб по одних і тих же епізодах є неоднаковими, вони обоє своєї вини не визнають, за обвинувальним актом у них різні ролі, що дає підстави вважати про можливе виникнення між Г. та К. суперечностей, а відтак одночасне надання вказаним обвинуваченим правової допомоги одним захисником є недопустимим, через що заявлений прокурором відвід адвокату Грішину Є. О. є обґрунтованим», і на цих підставах суддя задовольняє заяву прокурора про відвід захисника!
Таке рішення є очевидним порушенням права на вільний вибір захисника, а мотиви, за яких воно було винесене – «можливе виникнення між Г. та К. суперечностей», не передбачені КПК, який містить вичерпний перелік підстав для відводу захисника, що визначені у статті 78 КПК України, п. 1 ч. 2, де передбачено наступне: «Особа не має права брати участь у цьому ж кримінальному провадженні як захисник або представник також у випадках, якщо вона у цьому провадженні надає або раніше надавала правову допомогу особі, інтереси якої суперечать інтересам особи, яка звернулася з проханням про надання правової допомоги». Якщо прочитати це декілька разів уважно, то можна помітити, що тут відсутня така підстава для відводу захисника, як «можливе виникнення суперечностей».
Суддя порушив не лише процесуальні вимоги КПК України, але також і конституційні норми, що є нормами прямої дії, а саме ч. 1 ст. 59 Конституції України, яка гарантує, що «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав». Дане положення статті було офіційно розтлумачене у рішенні Конституційного суду України від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000 наступним чином: «Положення частини першої статті 59 Конституції України про те, що „кожен є вільним у виборі захисника своїх прав“, в аспекті конституційного звернення громадянина Солдатова Г. І. треба розуміти як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення та особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи».
Обмеження права на вільний вибір захисника визнано таким, що порушило пункти 1 та 3 статті 6 Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод у рішенні «Загородній проти України» (заява № 27004/06), див. п.п. 55, 56: «На думку Суду, залишаючи питання обмеження права на вільний вибір захисника невирішеним протягом тривалого часу, державні органи створили ситуацію, що є несумісною з принципом юридичної визначеності, закріпленим Конвенцією, та який є одним з основних елементів верховенства права (див. mutatis mutandis, рішення від 2 листопада 2010 року у справі «Штефаніца та інші проти Румунії» (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02, п. 31). Отже, право заявника на вільний вибір захисника було обмежено у спосіб, що є несумісним з вимогами пунктів 1 та 3 статті 6 Конвенції. Таким чином, мало місце порушення цих положень».
Якщо узагальнити наведене вище, стає цілком зрозуміло, що суддя Полонського районного суду Хмельницької області Горщар А. Г., ухвалюючи рішення про відвід захисника, порушив норми, гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Такі порушення норм при ухваленні судового рішення цілком природно викликали бажання та потребу звернутися до органів прокуратури з метою надати оцінку діям судді, але таке бажання тут же й зникло, оскільки прокурори Божинський В. М. та Карпюк А. М., що були присутні в судовому засіданні та повинні були забезпечити дотримання прав учасників процесу, навпаки, виступили ініціаторами цих порушень та підтримували їх під час подальшого судового розгляду.
І ще про одну «приємність». Доступу до тексту цього цікавого рішення немає, оскільки воно не оприлюднене в Єдиному державному реєстрі судових рішень, в чому можна переконатись, здійснивши пошук рішень у справі № 681/1072/14-к.
Право на приватність
Заява Харківської правозахисної групи щодо подій, пов’язаних із сайтом «Миротворець»
Оприлюднення на сайті «Миротворець» інформації про осіб, які були «акредитовані» в так званій ДНР, викликало в Україні гострі дискусії щодо його правомірності та втручання в приватність осіб, інформацію про яких було опубліковано на сайті.
Сайт «Миротворець» є фактично волонтерською ініціативою, що виникла і набула розвитку після початку російської військової агресії спочатку в Криму, а потім на сході України. Відразу слід зауважити, що волонтери від самого початку конфлікту не зважали на необхідність дотримуватись вимог чинного законодавства, завозячи без розмитнення транспортні засоби, медикаменти, засоби захисту – каски, бронежилети, техніку для ведення бойових дій – військові приціли, засоби нічного бачення, інше. Метою було зупинити агресора, максимально захистити й підтримати тих, хто чинить опір злочинцям, яких озброїла та заслала на територію України Російська Федерація.
Сайт «Миротворець» розпочав оприлюднювати інформацію про осіб, яких підозрювали у співробітництві з ворогом, або які брали участь в збройному конфлікті, отримуючи інформацію з відкритих джерел – із ЗМІ, соціальних мереж. На сайті фактично збиралась інформація щодо тих, кого підозрювали у вчиненні злочинів, передбачених у статтях 110 та 111 Кримінального кодексу України – посягання на територіальну цілісність України та державна зрада, відповідно. Слід наголосити на тому, що така інформація вже була оприлюднена і оприлюднювалась повторно на сайті «Миротворець» з посиланнями на джерела походження такої інформації.
Чи можна публікувати персональні дані тих, хто бере до рук зброю і воює проти України та її територіальної цілісності, хто є шпигуном, диверсантом, і, зрозуміло, не надає згоду на поширення такої інформації на сайті, де разом зібрана інформація про таких осіб? Це, безсумнівно, може завдати їм шкоди, і навіть поставити під загрозу їхню особисту безпеку. Однак збір та оприлюднення такої інформації, зокрема і за допомогою волонтерів, існування такого джерела відкритої інформації є запобіжником проти вчинення злочинів і є необхідним в демократичному суспільстві. ХПГ підтримувала цю діяльність сайту і наголошувала публічно на тому, що такі дії не є порушенням прав людини.
На минулому тижні стало відомо, що на сайті «Миротворець» було опубліковано список із 4068 журналістів, які були “акредитовані” в самопроголошеній ДНР. Цей список раніше ніде не оприлюднювався, і був отриманий внаслідок витоку інформації, можливо, через злам хакерами якихось баз, або в інший спосіб.
Правомірність оприлюднення такої інформації викликала осуд через поміщення персональних даних осіб, зазначених в цих списках, при цьому достовірність оприлюдненої інформації сумнівів не викликала. Власне, негативна оцінка такого оприлюднення ґрунтувалася на тому, що воно поставило під загрозу особисту безпеку журналістів та інших осіб, вказаних у списку.
Інформація про 4086 осіб не була взята з відкритих джерел інформації, а отримана з невідомих джерел без посилання на них. Це не дає можливості перевірити та підтвердити її достовірність. Це також вказує на конфіденційний характер такої інформації, щодо розголошення якої жодної згоди надано не було. Крім того, є остаточно невизначеними критерії та мотиви поміщення до цього списку «акредитованих» осіб. За наявною в нас інформацією, в цьому списку фігурують особи, які, наприклад, забезпечували переклад для іноземних місій, що здійснювали моніторинг на території так званої ДНР, особи, які були залучені до здійснення поїздок на непідконтрольну територію з гуманітарними цілями. Оприлюднення персональної інформації про подібну «акредитацію» є втручанням в приватність вказаних в списку осіб, і вони мають повне право звернутись з оскарженням порушення свого права до суду.
На нашу думку, опублікування такої інформації на сайті «Миротворець» не є виправданим з погляду привернення суспільного інтересу до цього факту. Такі дії порушують право на приватність фігурантів цього списку, оскільки інформація була отримана не з відкритих джерел, що передбачало згоду на її оприлюднення, а з невідомого джерела. Відтак, це є підставою для вимоги вилучити зазначену інформацію та відновити порушене право на приватність.
Свобода вираження поглядів
Знову про свободу висловлювання. Радянські методи залякування та тиску повертаються
Учора увечері перетелефонував власник зруйнованого будинку, що розташований на трасі Донецьк–Харків, на самому виїзді зі Слов’янська в Донецькій області. Це він повісив на цьому будинку плакат із питанням до Президента та прем’єр-міністра України, який знімали на час перебування Петра Порошенка в Донецькій області 28 березня 2016 року (ХПГ писала про цей випадок 4 квітня). Ця історія не закінчилась і вчора відбулось її продовження. Як повідомив власник будинку, пан І., вчора до цього майже зруйнованого вже будинку увечері під’їхали дві бойові машини (БМП), з яких вийшли люди в камуфляжній формі, зірвали зі стіни плакат, пригрозили сторожу, який охороняє цю садибу (зараз там є багато саджанців декоративних рослин, квіти), що в разі, якщо такий плакат з’явиться на стіні знову, «його розстріляють з гранатометів». Зірваний зі стіни плакат знищено цими особами у військовій формі, після чого вони поїхали в напрямку блок-посту в напрямку Червоного Лиману.
Як ми зазначали в попередньому матеріалі, подібні до березневих дії з боку влади є неприкритим втручанням в свободу вираження поглядів, і є неприпустимими в демократичному суспільстві. Відсутність належного розслідування та притягнення винуватців до відповідальності буде лише доказом того, що «совкові» методи та порядки залишаються нормою поведінки тих, хто покликаний забезпечувати порядок, натомість, сам є порушником закону.
Фото, зроблене 4 жовтня 2015 року.
Захист від дискримінації
Рада закликає світ визнати депортацію кримських татар геноцидом
Верховна Рада України закликає міжнародні організації засудити порушення Російською Федерацією прав і свобод кримськотатарського народу.
Про це йдеться в зверненні ВР до Організації Об'єднаних Націй, Європейського парламенту, Парламентської асамблеї Ради Європи, Парламентської асамблеї ОБСЄ, світовим лідерам і всім членам міжнародної спільноти з приводу увічнення пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу і засудження порушень Росією прав і свобод кримськотатарського народу.
За дану постанову проголосували 240 з 315 народних депутатів, зареєстрованих в сесійній залі.
ВР заявляє, що системний тиск на кримськотатарський народ, репресії громадян України за національною ознакою, організація етнічно і політично мотивованих переслідувань кримських татар, їх органів, таких як Меджліс кримськотатарського народу і Курултай кримськотатарського народу, на тимчасово окупованій території України з боку державних органів Російської Федерації, починаючи з дати початку тимчасової окупації, є свідомою політикою етноциду кримськотатарського народу.
Парламент України вимагає від РФ негайно припинити політику, спрямовану на порушення прав людини і свобод громадянина в Криму як невід'ємної частини суверенної території України, в тому числі прав кримських татар як корінного народу України.
ВР звертається до міжнародного співтовариства із закликом засудити дії окупаційної влади Російської Федерації, спрямовані на заборону Меджлісу кримськотатарського народу на території півострова, і закликає всіх світових лідерів і визнаних громадських діячів докласти необхідних зусиль для захисту кримських татар від дискримінації та переслідувань з боку Російської Федерації.
Також народні депутати закликають міжнародне співтовариство визнати депортацію з Криму кримських татар у 1944 році геноцидом кримськотатарського народу.
Парламент України звертається до всіх держав світу і міжнародних організацій та інститутів із закликом 18 травня, в День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу, вшанувати пам'ять невинних жертв злочинної депортації кримськотатарського народу, досконалої комуністичним тоталітарним режимом, а також жертв протиправних дій російських окупаційних властей.
ВР закликає міжнародне співтовариство сприяти залученню до відповідальності всіх винних у окупації і протиправної анексії Криму та в системних і широкомасштабних порушеннях прав людини на окупованій українській території.
Слід також зазначити, що в п'ятницю, 6 травня під Сімферополем в мечеті після Джума намазу російські окупанти затримали і намагалися відвезти в автобусах більше 100 мусульман і зобов'язали їх з'явитися в поліцію.
Про це свідчать дані, розміщені адвокатом Емілем Курбедіновим на його сторінці в Facebook.
За його словами, інцидент стався в селищі Молодіжне, найпізніше затриманих татар випустили з транспортних засобів проте "дали указание явиться самостоятельно в отделение полиции".
"У мечеть нагрянули від 30 до 50 озброєних людей", - наводять журналісти відомості юриста.
Також, раніше під Сімферополем окупанти в кафе затримали 35 кримських татар, пізніше їх відпустили, проте взяли відбитки пальців і слину на ДНК.
Кримінально-виконавча система
Так ли страшен «Закон Савченко»?
Об этом законе много слышали в Украине и за ее пределами, но существует довольно много домыслов относительно него. Предлагаю обсудить общедоступную информацию об этом документе.
26 ноября 2015 г. Верховная Рада Украины приняла Закон Украины «О внесении изменения в Уголовный кодекс Украины относительно усовершенствования порядка зачисления судом срока предварительного заключения в срок наказания».
И сразу поясняем: этот закон был принят не для освобождения из плена Надежды Савченко, не для ускорения ее возврата на Родину. Она, как народный депутат Украины, избранная «заочно» на прошедших парламентских выборах, была всего лишь одним из соавторов этого закона. Название же «Закон Савченко» был навязан в основном отдельными государственными чиновниками и журналистами.
Основным положением Закона установлена формула, по которой один день срока предварительного заключения (нахождения в СИЗО) зачисляется судом как два дня лишения свободы, то есть 1 день в СИЗО приравнен к 2-м дням в колонии.
Итак, приняли анализируемый закон 26 ноября 2015 г., с 24 декабря он вступил в силу. Первое же решение, которое мы нашли в едином реестре судебных решений об удвоенном зачислении срока содержания под стражей, вынесено судом 6 января 2016 г.
Среди ошибочных суждений в отношении принятого закона часто указывается, что по этому закону выпустили десятки тысяч особо опасных преступников, и именно это спровоцировало всплеск преступности. Приведем несколько суждений по этому поводу.
1. Закон никого не «выпускает», он лишь предполагает зачисление срока нахождения в СИЗО по другим правилам. Согласно нему право на пересмотр срока имеют не только те, кому суд в 2016 г. назначает наказания (уже после вступления закона в силу), но и те, кому наказание назначено ранее, а в данное время они уже отбывают наказания. То есть закон предусмотрел обратное действие пересмотра для всех, кого брали под стражу и кто по этому уголовному делу сейчас отбывает наказание (в свое время им 1 день в СИЗО засчитали за 1 день лишения свободы). И, конечно, в результате такого пересмотра находятся люди, которые в результате использования подобного двойного коэффициента свой срок уже полностью отбыли, и даже больше. К примеру, лицо с 2 июня 2011 г. по 1 июня 2012 г. содержалось в СИЗО, и в отношении него шло судебное разбирательство. По старым правилам при вынесении приговора ему засчитали этот год в СИЗО за год отбывания лишения свободы. Допустим, общий срок лишения свободы, назначенный судом, составил 5 лет. Фактически, освободиться он должен был бы 1 июня 2016 г., но в результате пересчета, проведенного судом по «Закону Савченко» (зачисления 1 года СИЗО за 2 года лишения свободы), его срок окончания отбытия наказания сместился на год раньше – с июня 2016 г. в июнь 2015 г. И, естественно, что в таком случае, так как осужденный фактически полностью отбыл наказание, он должен быть освобожден сразу после принятия судом решения о пересмотре сроков.
То есть по закону Савченко не происходит освобождение из мест лишения свободы, он лишь меняет процедуру зачисления в срок отбытия наказания того периода, который осужденный провел в довольно суровых условиях СИЗО до признания его вины обвинительным приговором суда.
2. Что касается цифр. Согласно официальным данным на 1 апреля 2016 г. по данным Государственной пенитенциарной службы Украины «по Закону Савченко» освобождено 5.7 тыс. лиц.
Но много ли это? Есть ли достаточный повод считать, что такое количество освободившихся может резко ухудшить криминогенную ситуацию?
Для сравнения, согласно Закону Украины «Про амнистию в 2014 году» под его действие подпадало больше 17 тыс. лиц, находившихся в местах лишения свободы (в 3 раза больше чем по «Закону Савченко»).
Следует отметить, что в 2014 году из учреждений исполнения наказаний освободилось 42.9 тыс. осужденных, в 2013 – 43.7 тыс. (почти в 8 раз больше, чем по «Закону Савченко»). Итак, в квартал освобождалось почти по 11 тыс. осужденных. Напомню, за 3 месяца действия «Закона Савченко» освободилось 5.7 тыс. То есть число освободившихся по этому закону в два раза меньше, чем освобождалось в 2013, 2014 годах за такой же период. А 2 года назад вы так же часто слышали о проблеме освободившихся из мест лишения свободы? Нет? А их было в два раза больше!
В 2015 г. количество освободившихся уменьшилось до 21.2 тыс. То есть за период с января по март включительно освободилось приблизительно то же количество лиц, как в 2016 году по «Закону Савченко».
То есть те 5.7 тыс. осужденных, которые вышли на свободу по «Закону Савченко», не есть статистически большим показателем, который в разы меняет структуру освободившихся из мест лишения свободы.
Кроме того, среди указанных 5.7 тыс. немало лиц, которым срок был уменьшен всего на пару месяцев, и, к примеру, осужденный должен был освободиться 1 мая, но ему засчитали 3 месяца СИЗО в соотношении день за два, и он вышел из колонии на 3 месяца раньше – 1 февраля. То есть по состоянию на май 2016 г. значительная часть из этих 6 тысяч все равно была бы уже на свободе.
3. Что касается заявлений председателя Государственной пенитенциарной службы Украины, что из 6 тыс. освободившихся по «Закону Савченко» каждый шестой отбывал наказания за убийство. По этому поводу следует указать, что это обычный показатель для уголовно-исполнительной системы, о котором руководитель пенитенциарной службы должен был быть проинформирован.
Так, по состоянию на 1 февраля 2015 г. (задолго до «Закона Савченко») среди 56.5 тыс. лиц, находящихся в уголовно-исполнительных учреждениях, 11.1 тыс. отбывали наказание за умышленное убийство (19.6%). На 1 июня 2014 г. эти показатели были такими: 95.2 тыс. осужденных в исправительных учреждениях, из которых 15.5 тыс. осуждены за убийство (16.3%).
По состоянию на 1 апреля 2016 г. из 47.4 тыс. осужденных, которые находятся в уголовно-исполнительных учреждениях 10.3 тыс. осуждены за убийство (21.7%).
Так же, следует отметить, что всего за 2015 г. в Украине было освобождено из учреждений исполнения наказаний более 4 тыс. лиц, совершивших убийство.
Безусловно, в своем большинстве лица, осужденные за убийство, не теряют своей «общественной опасности» после отбытия наказания, и склонность к рецидиву у многих из них высока. Но при этом некорректно выставлять данные об 1 тыс. освободившихся, как что-то сверхъестественное.
4. Относительно официальных данных, что всего «Закон Савченко» применен к 33.8 тыс. осужденных, то следует указать, что речь идет не об их освобождении, а лишь о частичном уменьшении срока наказания. Осужденный остается в колонии, лишь приближается срок его освобождения. В отдельных случаях дата освобождения «приближается» больше чем на год, по результатам рассмотрения судом. Но чаще эти сроки составляют лишь несколько месяцев.
5. В СМИ довольно часто высказывается мнение что «Закон Савченко» спровоцировал разгул преступности, резко увеличилось количество особо тяжких преступлений. Но официальная статистика такие высказывания не подтверждает. Приведем информацию с официального сайта Генеральной прокуратуры Украины:
1-й кв. 2014 г. | 1-й кв. 2015 г. | 1-й кв. 2016 г. | ||
Всего зарегистрировано преступлений | 169 502 | 172 196 | 203 505 | |
Из них | особо тяжких | 5 742 | 8 021 | 6 983 |
тяжких | 43 475 | 48 395 | 59 274 | |
средней тяжести | 69 213 | 72 914 | 87 711 | |
небольшой тяжести | 51 072 | 42 866 | 49 537 | |
умышленные убийства (ст. 115 УК) | 3 381 | 3 886 | 3 512 |
Из таблицы видно, что с начала 2016 г. рост преступности действительно произошел, но больше всего увеличилось количество преступлений средней тяжести, в то время как количество особо тяжких (среди них и умышленных убийств) снижается.
Но следует отметить, что Украина находится в состоянии войны, и внутренняя миграция, ею вызванная, не способствует благополучию двух миллионов людей, которые были вынуждены покинуть захваченную Россией территорию. Кроме того, налицо огромное количество других социальных факторов, обуславливающих рост преступности: рост безработицы, падение экономики, снижение уровня жизни, девальвация национальной валюты в 3 раза и т. д. И, по меньшей мере, наивно, а в большей мере цинично в таких условиях основным фактором роста преступности называть «Закон Савченко» и 6 тыс. досрочно освобожденных граждан.
Анализированный закон не предусматривает возможность освобождения осужденных к пожизненному лишению свободы. Исходя из этого, каждый, к кому применен этот закон, рано или поздно и так вышел бы на свободу. И вместо того, чтобы работать с осужденными во время нахождения их в исправительном учреждении, готовить их к освобождению, создавать условия и механизмы их социальной адаптации в обществе, вместо всего перечисленного «Законом Савченко» хотят прикрыть неэффективность всей правоохранительной системы.
Наше мнение относительно необходимости этого закона и оценки его качества является больше негативным, но, невзирая на это, нельзя допускать такое беспринципное манипулирование общественным сознанием, и навязывание власть имущими искаженной картины.
Манипуляции в информационном пространстве, которые активно происходят в масс-медиа, относительно анализируемого закона, лишь отдаляют нас от времени, когда в Украине будет выстроено сильное гражданское общество, неуязвимое для популизма и дилетантизма.
Об авторе
Константин Автухов – к. ю. н., с. н. с., старший научный сотрудник отдела исследований проблем уголовного и уголовно-исполнительного права Научно-исследовательского института изучения проблем преступности имени академика В. В. Сташиса НАПрН Украины.
Погляд
Я б генпрокурором став – хай мене научать!
Немає жодних сумнівів, що Юрій Віталійович має величезний досвід як в галузі державного управління, політичної діяльності, та і різноманітний життєвий досвід, і звичайно, почуття величезної відповідальності за країну, яке притаманно політичному діячу такого рівня.
Але чи можна розуміти, що передбачене статтею 85 Конституції України повноваження народних депутатів, які діють у складі Верховної Ради України, приймати закони є необмеженим? Відповідь на це питання є в ст.6 та 19 Конституції, яка обмежує повноваження органів державної влади, в тому числі органів законодавчої влади.
«После того, как мы ввели налоги на воздух, они стали меньше дышать. Молчать!!!»
(Д.Роддари, «Приключения Чиполлино»)
Із курсу теорії держави і права, який викладають на першому курсі юридичного факультету відомо, що норми права, з яких складається будь-який законодавчий акт, є загальнообов’язковими правилами поведінки, що мають відповідати суспільним відносинам, які вони регулюють. Чи в Україні зникли всі фахівці в галузі права, що виникла нагальна потреба призначити на посаду Генерального прокурора особу без фахової освіти і досвіду роботи? Звичайно, ні.
Отже, шановні народні депутати розуміють свої повноваження приймати закони таким чином, що вони можуть запровадити будь-які правила поведінки для людей, які їх обрали, наприклад, ввести податки на дощ, або на повітря.
Крім того, що очевидним свавіллям є використання своїх повноважень таким чином, як прийняття закону з метою створення умов для призначення на посаду конкретної особи, що перетворює правову природу такого нормативного акту на акт індивідуальної дії, називати який законом немає жодних юридичних підстав, є ще і наступне міркування.
Уявляється, що першим кримінальним провадженням, яке має відкрити шановний Юрій Віталійович після його призначення на посаду Генерального прокурора, має бути кримінальне провадження проти народних депутатів України за статтею 365 Кримінального кодексу України за перевищення службових повноважень, які проголосували за внесення змін до Закону України «Про прокуратуру», яке дозволяє йому обіймати посаду Генерального прокурора.
У такому разі будуть хоча б підстави для того, щоб виправдати таке призначення і побажати Юрію Віталійовичу успіхів в подальшій роботі.
Дисиденти і час
Всесвіт за колючим дротом (про нову книгу Мирослава Мариновича)
Мирослав Маринович. Всесвіт за колючим дротом (Спогади і роздуми дисидента). Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2016, 536 с. + 28 с. іл.
Книга Мирослава Мариновича – віце-ректора Українського католицького університету, колишнього дисидента і політв’язня, називається «Всесвіт за колючим дротом» – спогади і роздуми дисидента. І це справді книга про Всесвіт в повному сенсі цього слова.
Спогади Мариновича – це філософські і метафізичні роздуми і висновки з прожитого і переосмисленого ним життя. Тому дискурс цього твору виразно окреслює філософію не тільки самого автора, а й історії України.
Маринович пише: «За свій вік я прожив кілька життів, що відділені одне від одного болісними драмами чи радикальними трансформаціями, тому древо мого життя, як і належить кожному дереву, має у своєму стовбурі виразні «річні кільця». Два кільця серед них – дисидентське й каторжанське – особливі, воістину Богом дані. Це велике щастя – бути причетним до подолання «імперії зігнутих спин, вірнопідданих облич і одностайно піднятих рук» (Євген Сверстюк). Те, що автор сприймає своє мучеництво, як дар Божий – вже нетривіально. А коли читаєш ці спогади сторінку за сторінкою, начинаєш розуміти, що це справді Дар, і не тільки самому авторові, але і духовному виміру Української нації.
Мирослав Маринович народився на Заході України, на Добромильщині, під самим кордоном з Польщею в селі Камаровичі. Його дід був священиком, що за радянських часів робило його родину підозрілою. А брат його матері був заарештований в 1944 році як «ворог народу»і загинув у таборах. Отже, родинні зв’язки з «антирадянськими елементами» з дитинства могли виховувати у Мирослава Мариновича нерадянський світогляд. А ще, якщо взяти до уваги, що Совіти приєднали Західну Україну до себе лише у 1939 році, розділивши Польщу з Гітлером, і що на рік народження п. Мирослава у 1949 р. на цих територіях ще боролися з радянськими загарбниками герої УПА, яким допомагали місцеві мешканці, стає зрозумілим, що п. Мирослав повинен був мати сумніви в тому, що радянська влада на користь його країні. Ясно, що ці сумніви були закладені у його свідомість з дитинства. Але виховання в радянській школі і в радянському виші могло звести ці сумніви нанівець. Але, слава Богу, так не сталося.
Коли Мирослав був ще малою дитиною, його родина переїхала спочатку до Самбору, а потім до Дрогобича, де він вже пішов до школи, де були в нього улюблені вчителі, друзі. Мати Мариновича була глибоко віруючою людиною, причому, як він пише, без фанатизму. Вона прищепила початки віри в Христа Мирославу і його старшій сестрі Надії з тією любов’ю, з якою вона взагалі виховувала своїх дітей. Мама ж навчила Мирослава і Надію, як він пише, «любити своє, не ненавидячи чужого». В цій родині однаково по-християнські ставилися до поляків, росіян, євреїв. Їх дім «був відчинений для всіх». Дід Мирослава був вимушений перейти в Московський Патріархат, бо греко-католицькі церкви радянська влада безжально нищила. І багато греко-католицьких священиків галичан переходили до МПЦ, щоб уберегти і церкву, і паству.
Греко-католицька церква відновила діяльність в Україні вже на початку 90-х. В той же час Мирослав, «відновлюючи справедливість», перейшов із православ’я, в якому був хрещений, до греко-католиків. До 90-х років УГКЦ була катакомбною церквою. Це означає, що не всі священики перейшли в МПЦ, але ці священики не засуджували тих своїх братів по вірі, які намагалися перейти в МПЦ, щоб мати можливість нести людям свій пастирській обов’язок.
Не дивно, що на тлі таких подій душа молодого українця прагнула правди і гідності. Саме це – правда і гідність, вихована в родині і оточенні Мирослава, і привели його до несприйняття Імперії облуди, якою був Радянський Союз і якою є сучасна Росія.
Про своє шкільне життя Маринович пише: «У своєму шкільному житті я можу простежити, як зароджувалися ті риси чи схильності моєї натури, які визначали моє доросле життя згодом. Любов до книги й відчуття смаку написаного слова, любов до релігійних свят і активне слухання «ворожих голосів», готовність обстояти свою гідність і водночас нецурання компромісів (мабуть, не завжди почесних і доречних) – усе це прийшло до мене в ранній шкільній юності».
Слухаючи «ворожі голоси» – радіо «Свобода», «Голос Америки», «Бі-Бі-Сі», «Німецьку хвилю» – Мирослав дізнавався про те, що насправді відбувалося в СРСР. 60-ті роки і рух шестидесятництва припав на часи ранньої юності автора. Кампанія з розвінчання культу особи Сталіна, винос його мумії з мавзолею навернули до правди про СРСР покоління тих, хто пройшов війну і їх дітей. Владу почали критикувати, і ця критика вже не обмежувалась сімейним колом. Юнаки, які самі не пережили страшних звірств НКВС, вже не боялися Радянської влади так, як боялися їхні батьки. І все ж таки більшість тих, хто усвідомив облуду комунізму, залишились пасивними невіруючими. І тільки невелика частка громадян відчули себе вільними і спроможними протистояти облуду і мороку.
Серед них був і Мирослав Маринович. Недарма його ще в інституті почали викликати у КДБ. Спочатку кадебісти бажали зламати його і привернути на те, щоб він працював на них, потім вони зрозуміли, що не на того напали, і Мирослава було покарано: його виключали з військової кафедри. Це значило, що після вишу йому прийдеться служити в армії. І він пройшов це перше випробування гідно і мужньо.
Саме в студентські роки Маринович познайомився в Києві з Миколою Матусевичем та його друзями-українцями. Це було на 5 курсі. Маринович потрапив у гурт національно свідомої молоді. Всі розмовляли українською мовою, співали українські пісні, читали українські вірші. Це оточення піднесло Мариновича як на крилах. В той самий час Радянська імперія дуже пильно стежила за національними рухами, вбачаючи в цих рухах (і небезпідставно) загрозу для існування імперії.
Особливо жорстоким КДБ було в Україні. Бо вони боялися поновлення спротиву. Хоча УПА і взагалі більшість підпільних організацій на той час були розгромлені, а борці за незалежність України були кинуті в табори чи загинули під час боїв або в катівнях КДБ, радянські керманичі пам’ятали про цей дивовижно згуртований опір і боялись будь-яких проявів української національної свідомості. До того ж «відлига» закінчилася. Рух шістдесятників поступово сходив нанівець. Генсеком став Л.Брежнєв, який не зміг повністю реабілітувати Сталіна, але потроху почав скасовувати все, що торкалося розвінчання культу. Початок 70-х, особливо 1972 рік, відзнаменувався арештами української інтелігенції, яка на хвилі «відлиги» бажала відновити все, що мало бути українським: мову, культуру, традиції.
Микола Матусевич за своє ставлення до репресованих був під пильним наглядом КДБ, пережив допити, виключення з інституту. Отже, новий друг Мариновича вже вступив на той шлях відвертого протистояння радянській владі, на який підсвідомо бажав вступити Мирослав. Саме Матусевич познайомив Мирослава з Валентиною Чорновіл, сестрою нещодавно заарештованого В’ячеслава Чорновола і з донькою його дружини Атени Пашко – Іриною.
Коло замкнулося. Чи знав Мирослав, що це шлях до мучеництва та поневірянь? Так, він не міг цього не усвідомлювати, не відчувати ризика. Але на той час він вже був Громадянином України, свідомим і гідним. І він, з його філософською свідомістю і витонченим підходом до буття, не міг бути осторонь руху за незалежність України від Совка. Тут не йде ще мова про рух за відокремлення від СРСР. Мова йде саме про відокремлення від Совка. Бути вільною людиною у великому концтаборі СРСР. Бути українським громадянином ще не існуючої країні, якою і є Україна. Інакше Мирослав не міг себе почувати.
Поневіряння дисидентів, зокрема Чорновола, якого засудили до 6 років ув’язнення і 3 років заслання ні за що – за відверто проукраїнську позицію. Мирослав знаходився тоді у Львові у дружини Чорновола Атени Пашко. І от що він пише: « З того дня страждання тих людей стали для мене святими, самі вони – непідсудними, а дорога, якою вони йшли – моєю… (то був той момент, коли д’Артаньян вирішив вступити в дуель із гвардійцями на боці мушкетерів). Це став його всесвіт і люди в ньому, як окремі зорі, до яких тягнулась його душа.
Відбувши тяжкий рік на службі у збройних силах СРСР, Мирослав перебирається до Києва, до свого оточення, без якого він вже не бачив свого життя. Допомога сім’ям ув’язнених, підтримка тих, кого намагалось «зламати» КДБ, участь в українському житті Києва – все це і було тим, що КДБ розцінювало як антирадянщину. Бо саме духовне життя свідомого українця і було насправді антирадянщиною – антисовком.
Василь Стус, Микола Матусевич, Олекса Тихий, Михайлина Коцюбинська, Олесь Бердник, Євген Пронюк, Алла Горська, Оксана Мешко, Світлана Кириченко, Юрій Бадзьо, Микола і Раїса Руденки, Євген Сверстюк, Віра і Василь Лісові, Валерій Марченко – це далеко не повний перелік тих, кому Україна завдячила своєю незалежністю. І серед них ім’я Мирослава Мариновича чи не найпочеснішому місті. Бо Маринович усвідомлював дискурс української історії, що його страждання і страждання його побратимів – це духовне відродження нації, яке йде від Бога.
Треба зазначити, що СРСР була насамперед імперією (як сказав Рейган, «імперія зла»). Тому перш за все її, тобто її очільників і їх поплічників дуже лякали національні рухи. В Москві в 70-ті роки була така приказка: «За то, что в Москве стригут ногти, в Києве отрубают головы». Отже, в Україні КДБ лютувало як ніде. Але і опір КДБ і комуняцтву в Україні був чи не найсильніший в СРСР. Комуняцтво лютувало, бо не могло не відчувати серйозну загрозу від українського відкритого опору.
КДБ не зупинялось навіть перед вбивствами. Так саме співробітниками КДБ було вбито Аллу Горську – митця, яка була центром культурного українського середовища. Пізніше у 1979 році КДБ було вбито Володимира Івасюка – співака українського гурту, який був дуже популярним в Україні. У січні 1972-го КДБ заарештував Івана Дзюбу за здавалося б чисто культурологічну книгу «Інтернаціоналізм чи русифікація». КДБ почало такий тиск на Дзюбу, що він відрікся від свого творіння і написав якесь спростування. Але книга була вже поширена самвидавом.
За самвидав, його розповсюдження і виготовлення арештовували і кидали за грати. Так само переслідували людей, які бажали виїхати з країни на еміграцію до Ізраїлю чи США. Але замкнути рота незгодним комуністи вже не могли. В Україні визрів і згуртувався справжній рух опору – і не підпільний, відкритий.
Офіційно він почався з заснування Української Гельсінської спілки (УГГ), хоча насправді існував і до того. Але 1 серпня 1975 року – радянським керівництвом був підписаний Заключний акт Гельсінської наради, в якому європейським країнам гарантувалися незмінність кордонів, територіальна цілісність, мирне врегулювання конфліктів, невтручання у внутрішні справи, відмова від застосування насильства, рівність і рівноправність суверенітетів. Крім того, в документі було зафіксовано зобов’язання поважати права людини, в тому числі свободу слова, свободу совісті і свободу переконань.
Диявольщина комуняцької влади і була в тому, що підписуючи Гельсінські угоди, вони не збиралися їх виконувати.
Але саме з підписання Гельсінських угод і починається нова хвиля «легального» опору.
Спочатку в Москві 10 травня 1976 року була створена Московська Гельсінська Група (МХГ). Її започаткували Л.Алексєєва, Ю.Орлов, П.Григоренко та інші. Група оголосила як основну, засадничу мету – стеження громадськості за дотриманням владою виконання Гельсінських угод. Тобто її члени мусили відстежувати всі порушення прав людини на території СРСР і робити про це публічні звіти. Про всі порушення повідомляли громадськість і передавали відомості закордонним країнам, які були підписантами цих угод.
У 1976 році за ініціативою Миколи Руденка була створена Українська Гельсінська група, в яку відразу увійшли і Мирослав Маринович, і Микола Матусевич, крім того Петро Григоренко, Олесь Бердник, Ніна Строката, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Олекса Тихий, Оксана Мешко. Пізніше членами УГГ стали Ольга Гейко, Раїса Руденко, Петро Вінс, Йосип Зісельс, Микола Горбаль, Василь Овсієнко та інші.
Микола Руденко був обраний головою групи. Члени УГГ ще не ставили перед собою задачі відокремлення від СРСР, але вони відстежували всі порушення національних прав українців: обмеження навчання української мови, переслідування національно свідомих українців (заборона нести квіти до пам’ятника Шевченку, заборону на видання українських творів тощо). Зосередженість на національних питаннях – те, що відрізняло українських членів Гельсінського руху від МХГ.
Можна сказати, що зі створення цих груп почався саме правозахисний рух в СРСР. Вже потім були створені такі групи в Грузії, Вірменії, країнах Балтії.
Відтоді і до сьогодні правозахисний рух є ведучою силою громадського суспільства, що переконливо доводить Мирослав Маринович у своїх спогадах.
Але КДБ не могло дозволити існування в СРСР правозахисного руху, який наявно показував, що для радянської влади підписані нею документи ніщо. В перші ж роки існування УГГ і МХГ почалися репресії. Причому судили членів Груп зазвичай за ст. 62 «наклеп на радянську владу з метою підриву радянського ладу». За першою частиною цієї статтею найбільшою мірою покарання було 7 років ув’язнення і 5 років заслання. В Пермській області відкрили політичні табори, куди кидали за грати саме за цією статтею, та ще за 64 (зрада Батьківщини). В цих таборах і утримували сміливих правозахисників усього Радянського Союзу.
Мирослава Мариновича заарештували 23.04.77 року. Він в подробицях описує слідство і суд. Слідство, яке мало на меті зламати його волю і дати покази на інших членів УГГ, він переносив гідно і твердо. Жодних показань слідчий від нього не отримав.
Мирослав завжди стояв на своєму: це моя громадянська позиція, від якої я не відступлюся.
Дивовижно описує він момент просвітлення, чи дотик до Бога, коли він, виснажений безперервними допитами повернувся до камери і йому здалося, що він втрачає свідомість, а потім побачив світло, яке було наче і навколо нього, і в ньому. Божа ласка, Божа підтримка зробила його ще міцнішим. Разом з Мариновичем заарештували і Матусевича, який теж ні на які компроміси зі слідством не пішов. Отже, КДБ тільки і залишалось передати їх справи до суду.
Суд – це було справжнє посміховисько. Ані друзів, ані рідних, навіть мати і сестру Мирослава до зали не пустили. Від адвоката він свідомо відмовився і перестав відповідати на запитання судді через те, що процес був закритим. Матусевич взагалі не брав участі в засіданні суду. Отже, вирок був передбачуваним – 7 років ув’язнення у таборі суворого режиму і 5 років заслання.
Термін ув’язнення він відбував у 36 зоні суворого режиму у Пермській області. І от що дивно. Попри жорстокі, нелюдські умови утримання, незважаючи на голод, холод і важку працю, Маринович постійно пише про просвітлення і зростання Духу, про велику дружбу між ув’язненими, про їх надзвичайну солідарність. Треба сказати, що в таборі були політичні в’язні з усього СРСР. Прибалти, вірмени, грузини, але більшість складали українці. Їх бувало до 40% від цих ув’язнених, 30% прибалтів, менше 30% з Росії. Білорусів не було. А в таборі серед українців ще відбували покарання вояки УПА, яких засудили до 25 років ув’язнення.
І Мирослав пише те, про що і я думала весь час. Чи не тому ми пережили два Майдана, що український народ природно схильний до свободи. Так, саме тому. Саме тому відбулася Помаранчева революція, і саме тому в нас була Революція гідності. І якщо влада в Україні ніяк не може позбавитись від совка, то її громадяни далеко пішли від нього.
Оцей дух солідарності і просвітлення в політичних таборах підтримували і родичі ув’язнених. Вони передавали на волю звістки про жорстокість табірних катів, про голодовки протесту, про страйки, про поміщення в’язнів в ПКТ і ШІЗО. А ще вони сповіщали про поневіряння ув’язнених весь світ. А ще вони підтримували їх листами, побаченнями, надсилали посилки і бандеролі. А ще вони у великому концтаборі СРСР були вільними людьми, бо переступили разом зі своїми ув’язненими рідними страх перед владою.
Багатонаціональний спротив проти імперії не міг не розхитати її зсередини. Маринович і його побратими зробили те, що увійде в історію людства як перемога Духа над злом.
Філософ Ганна Арендт писала, що два тоталітарних чудовиська XX сторіччя – нацистська Німеччина і Радянський Союз – виросли із ідей панславізма і пангерманізма. Тобто із суто імперської ідеї володіння світом. Сьогодні «імперією зла» залишається спадкоємець СРСР – Росія. Про це Маринович і пише в окремій главі.
Але всі імперії розпадаються, не обмине ця доля і Росію.
Недарма Путін так ненавидить Україну. Бо імперії ненавидять свободу. А Україна, яку Росія вважала і вважає своїм додатком, довела, що вона вільна самостійна країна. І цей дух свободи передали нам дисиденти-правозахисники 70-80-х років.
Дух свободи, яким жив і живе Мирослав Маринович.