Бюлетень "Права Людини", 2016, #14

«Прошу змінити відносно К * запобіжний захід з ув'язнення під вартою на домашній арешт з 24-00 до 06-00 за місцем його проживання в зв'язку з тим, що.

1. К* знаходиться без вироку суду в СІЗО більше 2-х років ....

..... 3. Прокурором неодноразово не надаються свідки звинувачення, доказом чого є їх неявка в суд 13.05.16 року в тому числі.

..... Також прошу при винесенні рішення в якості джерела права застосувати рішення ЄСПЛ "Войтенко проти України", "Белевітскій проти Росіїї", а в разі їх незастосування вказати в рішенні мотиви їх незастосування ... "»

Саме так адвокат Харківської правозахисної групи Олег Максименко мотивував прохання зміни запобіжного заходу своєму підзахисному. Розглянувши клопотання сторони захисту Московський суд Харківської області під головуванням судді Зінченко Ю.Є. виніс рішення на користь К * і 20.05.2016 року завдяки наполегливій праці адвоката ХПГ він вийшов на свободу.

Громадянина України К* затримали 26.01.2014 року та інкримінували йому злочин передбачений ч.2 ст. 307 КК України як незаконне придбання, зберігання з метою збуту, незаконний збут особливо небезпечних наркотичних засобів, вчинений повторно, особою, що раніше вчинила злочин, передбачений ст. 309 КК України. Органом досудового слідства, пред'явлено підозру у тому, що К*, переслідуючи злочинний намір, спрямований на незаконне придбання, зберігання з метою збуту, а також незаконний збут особливо небезпечних наркотичних засобів, діючи повторно, при невстановлених в ході досудового розслідування обставинах незаконно придбав особливо небезпечний наркотичний засіб канабіс, який став незаконно зберігати при собі з метою подальшого збуту.

Ухвалою слідчого судді Московського районного суду м. Харкова Погасій О.Ф. 17 травня 2014 року К* обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Вироком Московського районного суду м. Харкова17 грудня 2014 року К* визнаний винним у скоєні кримінальних правопорушень передбачених ст. 307 ч.2 КК України та засуджений до 7 років 6 місяців позбавлення волі.

Ухвалою апеляційного суду Харківської області 09 червня 2015 року зазначений вирок скасовано, та справа направлена для розгляду до суду першої інстанції.

Під час знаходження зазначеного кримінального провадження на розгляді судді Зінченко Ю.Є., за клопотанням прокурора строк перебування К* під вартою продовжувався тричі. При цьому, як на підставу для продовження строків тримання під вартою прокурор посилався на те, що існують ризики, але письмових доказів про існування зазначених ризиків суду не надав. Проти задоволення клопотання про заміну запобіжного заходу заперечував.

К* та його захисник Максименко, також неодноразово зверталися до суду з клопотанням про зміну запобіжного заходу на менш суворий, у черговому судовому засіданні К* та його адвокат звернулися з клопотанням про зміну запобіжного заходу на менш суворий. При цьому посилалися на те, що прокурор документально не підтверджував існування ризиків.

Адвокат ХПГ наполягав на тому, що таких ризиків не існує, оскільки К* має постійне місце мешкання у м. Харкові. Мати обвинуваченого померла. К* мешкав разом з батьком похилого віку, який має захворювання які потребують постійного відвідування медичних закладів, а самостійно він не в змозі їх відвідувати. Крім того сам К* має захворюванні нижніх кінцівок та необхідність в протезуванні ротової порожнини.

Суд, вислухавши думки учасників кримінального провадження, перевіривши матеріали справи задовольнив клопотання захисника Максименко про зміну запобіжного заходу з тримання під вартою на менш суворе, а саме домашній арешт.

В рішенні суду сказано: «Дійсно, прокурором не надано суду доказів існування на теперішній час ризиків передбачених ст. 177 КПК України. Суд вважає, що таких ризиків вже не існує, оскільки К* тримається під вартою понад два роки…

….Сам К*, відповідно довідки наданої медичною частиною управління державної пенітенціарною служби України в Харківській області №27 відповідно до наказу №23-9.0/104 від 10.02.2012 року "Про затвердження Порядку взаємодії охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України із закладами охорони здоров'я з питань надання медичної допомоги особам, узятим під варту» як особа, узята під варту, має право на вільний вибір лікаря. Відшкодування витрат повязаних із залученням обраного лікаря-фахівця, здійснюється за рахунок особи узятої під варту, якій надавалась медична допомога, або її родичів.
Суд вважає, що К*, перебуваючи під ватою, не має можливості сплатити витрати, повязані з залученням обраного лікаря-фахівця, а його батько не в змозі понести такі витрати з урахуванням його скрутного матеріального становища, тому що є пенсіонером.
На підставі вище викладеного та керуючись ст.ст. 181, 331, 350 КПК України, суд
У Х В А Л И В:
Клопотання обвинуваченого К* та його захисника О.В.Максименко про зміну запобіжного заходу з тримання під вартою на домашній арешт задовольнити….»

13 мая 2016 года Лозовской горрайонный суд Харьковской области вынес положительное решение по делу гражданина Украины К.. Мера пресечения была изменена с содержания под стражей на подписку о невыезде.

Интересы обвиняемого представлял адвокат Харьковской правозащитной группы Роман Клименко. Адвокат отмечает, что при вынесении решения по данному делу суд был вполне объективен, а принятое решение разумно и обосновано.

Гражданин К. был задержан в 2012 году по подозрению в совершении преступлений предусмотренных ч. 2 ст. 185, ч. 1 ст. 115 УК Украины.

Тогда меру пресечения обвиняемому назначили содержание под стражей, а местом содержания гражданина К. стало Харьковское СИЗО.

В адрес суда на протяжении рассмотрения данного дела со стороны самого обвиняемого, а также его адвоката неоднократно поступали ходатайства и заявления об отмене меры пресечения - в виде заключения под стражу и замене ее на подписку о невыезде. Обосновывал свои заявления подсудимый крепкими социальными связями, наличием постоянного места жительства, а также тем, что на момент задержания и избрания меры пресечения К. имел постоянное место работы и будет являться в суд по первому требованию.
Нельзя не брать во внимание настойчивость и правильно выбранную правовую позицию стороны защиты.

Адвокат ХПГ Роман Клименко не раз подавал ходатайства о том, что нарушается принцип рассмотрения дела в разумные, установленные законодательством сроки и отсутствуют основания содержания под стражей гражданина К. в течение более четырех лет. Также адвокат указывал на то, что за последние шесть месяцев обстоятельства изменились. Отсутствуют риски невыполнения подсудимым процессуальных обязательств, а также, что состояние здоровья его подзащитного сильно ухудшилось и в условиях СИЗО подсудимый лишен возможности провести полное медицинское обследование, алкоголем не злоупотребляет, хотя и состоит на учете у врача нарколога. Соответственно в силу длительности нахождения под стражей, уменьшаются риски уклонения от суда, влияния на свидетелей и потерпевшего.

Основным обстоятельством, которое могло претендовать на смену меры пресечения подзащитного К. адвокат Клименко указал таковое, что его подзащитного систематически не этапировали из СИЗО в зал суда. ИВС в свою очередь ссылалось на то, что главная причина тому отсутствие финансового обеспечения Лозовского ИВС.

Исходя из этого, рассмотрение данного дела в разумные сроки стало невозможным. Также адвокат ХПГ указал на то, что со вступлением в законную силу, так называемого, «Закона Савченко», предусмотрено пересчет содержания под стражей в СИЗО в двукратном размере.

Прокурор возражал против удовлетворения ходатайств подсудимого К. и его защитника - адвоката Клименко, считая, что подсудимый обоснованно находится под стражей и целесообразность его содержания под стражей остается в настоящее время.

Однако 13 мая 2016 года гражданин К. благодаря стараниям адвоката ХПГ Романа Клименко, коллегия судей Лозовского горрайонного суда Харьковской области под председательством судьи Н.А.Смирновой приняла решение освободить из-под стражи гражданина К. в зале суда.

При вынесении решения по делу К. суд ссылался на следующее: ст. 29 Конституции Украины; ч. 1 ст. 9 Конституции Украины; ч. 5 ст. 9 УПК Украины; ст. 5 Конвенции о защите прав человека и основополагающих свобод, а также практику Европейского суда по правам человека. Также суд учел правовую позицию ЕСПЧ, изложенную в п. 74 решения от 10.02.2011 года по делу «Харченко против Украины».

27 травня 2016 року завдяки вірно обраній правової позиції, а також чималої наполегливості адвокат Харківської правозахисної групи Катерина Серікова домоглася того, що її підзахисний вийшов на свободу.

Сама адвокат, кажучи про обставини даної справи, зазначає: "Не може не радувати той факт, що українські судді стали все частіше використовувати практику ЄСПЛ. Насправді проблема, подібна до тієї, яка виникла під час розгляду справи мого підзахисного для України в даний час системна. Я в судовому засіданні посилалася також і на Женевську конвенцію про жертв війни. Слава богу судді прислухались і, на мій погляд, рішення було прийнято цілком обгрунтовано і правильно. Дай Бог, щоб в нашій державі таких практик ставало більше".

Громадянин України В. був затриманий 27 квітня 2012 року за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого п.13 ч.2 ст.115 КК України слідчим відділом Брянківського МВ УМВС.

28.04.2012 року Постановою Брянківського міського суду відносно нього біло обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без зазначення строку тримання під вартою.

Місцем утримання В. було призначено Старобільський слідчий ізолятор. Кримінальне провадження порушувалось за Кримінальним процесуальним кодексом України 1960 року.

Досудове розслідування тривало занадто довго, ще до моменту окупації міста Брянка це складало більше двох років, проте навіть за цей час кримінальна справа не надійшла до суду для розгляду.

Орган дізнання бездіяв. Після того, як місто Брянка Луганської області перейшла під контроль незаконних збройних формувань, кримінальне провадження не було передано на підконтрольну територію. Крім того, матеріали не були відновлені навіть за допомогою Міжнародного Комітету Червоного Хреста.

Станом на 27 травня 2016 року строк ув’язнення склав чотири роки та один місяць. Протягом майже шести місяців адвокат зверталася і до Генеральної Прокуратури України, і до Комітету Верховної Ради України з прав людини, і до Президента України, і до Уповноваженого ВРУ з прав людини, і до Старобільського районного суду за місцем утримання в порядку ст.206 КПК України.

Згідно ЗУ «Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв’язку з проведенням антитерористичної операції» на підставі подань ДСАУ, для забезпечення розгляду судових справ, що згідно діючого законодавства підсудні Брянківському міському суду Луганської області вищевказаним розпорядженням визначено Лисичанський міський суд Луганської області.

Останнім було звернення адвокату Серікової до Омбудсмена та до Лисичанського міського суду із заявою про зміну запобіжного заходу з тримання під вартою на особисте зобов’язання. Мотивувала свою заяву адвокат Європейською Конвенцієї, Женевською конвенцією, а також національним законодавством України та практикою ЄСПЛ.

Зазначена заява була задоволена суддею Лисичанського міського суду Луганської області частково, а саме: запобіжний захід щодо В. у вигляді тримання під вартою було змінено на підписку про невиїзд, покладено на нього певні обов’язки (суто формальні як для підписки) та звільнено з-під варти в залі суду негайно.

При ухваленні такого рішення суд керувався наступним: перехідними положеннями КПК України 2012 року; ст.ст. 148, 149-1, 151, 165 КПК України 1960 року; Європейською конвенцією про захист прав і основоположних свобод людини; практикою ЄСПЛ.

Зокрема суд посилався на такі справи ЕСПЛ, як "Маккей проти Сполученого Королівства", "Ідалов проти Росії", "Сергій Волосюк проти України", "Летельє проти Франції", "Панченко проти Росії", "Ноймастер проти Австрії", "Дереджі проти Туреччини", Сулаоя проти Естонії", "Адамяк проти Польщі", "Скотт проти Іспанії", "Харченко проти України".

Дорогу, яка веде до невеликого водосховища в Куп’янську, місцеві жителі називають серпантином. Навесні 2001 року 13-річна Яна з подружками чи не кожен день бігала сюди за конваліями і пролісками для мами. Але в той вечір принести заповітний букет додому дівчинці так і не вдалося. Її наздогнала трагічна смерть.

Яні Логачовій було всього тринадцять. З дня її смерті пройшло вже більше п’ятнадцяти років. Але той вечір батьки дівчинки пам’ятають як зараз. Після школи дівчинка пішла гуляти до річки - це лише в кілометрі від будинку.

Рідні так і не дочекалися дочку додому. Увечері міліція повідомила: Яна загинула в аварії. Як з’ясували пізніше, Яна з сусідом вже поверталися додому. На повороті діти почули ревіння автомобіля. Кинулися бігти в кущі. Але в трьох метрах від дороги позашляховик буквально вилетів з траси і збив школярку. Її підкинуло і пронесло в повітрі майже 20 метрів. Потім Яна вдарилася головою об дерево. Цей удар став смертельним.

У тієй фатальній аварії крім 13-річної Яни загинули ще двоє. Молоді хлопці - пасажири нещасливого авто, керував яким їх п’яний друг-підприємець.

Валентина Дразман в цій аварії втратила сина. Тридцятирічний Дмитро сидів поруч з водієм. Після того, як машина збила школярку, вона врізалася в дерево. Двоє пасажирів також загинули.

Того вечора молоді чоловіки святкували чергову угоду - їх пов’язував спільний бізнес. Пізніше свідки розповідали, що випивали всі, у тому числі і водій позашляховика Віктор Гаврилов. Молодий, цілком успішний підприємець Гаврилов хвалився: у нього є зв’язки, якщо що - допоможуть. Рідні загиблих впевнені й донині: так і сталося.

Правоохоронці з самого початку розслідування аварії затягували, покази свідків ігнорували, речові докази всіляко приховували. А коли потерпілі звернулися до Генпрокуратури, виявилося, що справа і зовсім закрита. Слідство тривало більше 10 років з моменту трагедії. В результаті аж в 2010 році суд визнав водія невинним.

Протягом слідства було проведено три експертизи - всі дали різні висновки. Але суддя Куп’янського міськрайсуду Климова взяла до уваги лише той, де водій в аварії не винен. Нібито їхав він зі швидкістю 60 кілометрів на годину, правил не порушував, був тверезий. А ось загибла неповнолітня Яна йшла в недозволеному місці і сама винна, що потрапила під колеса. Родичі загиблих після винесення такого рішення суду були в повній впевненості: водія виправдали лише тому, що він дружить з суддею.

В апеляційному суді виправдувальний вирок скасували - матеріали відправили на новий розгляд. Але в Куп’янську справу закрили - пройшло 10 років, і термін давності злочину минув.

Розслідування злочину ініціювали батьки загиблої Яни Логачової, і Дмитра Дразмана. Батьки другого загиблого пасажира вирішили за краще змиритися з трагедією.

Горе об’єднало дві сім’ї. У всіх можливих національних інстанціях вони відстоювали право на справедливий суд. Але, як говорить сумна статистика, довести провину водія в Україні після такого періоду часу вже практично немає шансів.

Не змирившись з рішенням суду, родичі загиблих в тій кошмарній аварії Яни і Дмитра, ініціювали відкриття нового судового провадження проти винуватця трагедії - Віктора Гаврилова.

27 липня 2012 року заявники подали цивільний позов до Куп’янського міськрайонного суду про стягнення з пана Гаврилова на користь кожного із заявників матеріальної та моральної шкоди. Позивачі просили перевести на них права і обов’язки на частину квартири, яка належить на праві спільної сумісної власності Гаврилову. На цьому етапі сім’ї постраждалих в судовому процесі також супроводжував юрист Харківської правозахисної групи.

Відповідач Гаврилов за задоволення позову заперечував, посилаючись на те, що не є власником даного майна. Але завдяки сумлінній праці нашого юриста, наполегливості рідних загиблих в аварії молодих людей, а також об’єктивності судді Куп’янського суду Н.Н.Сєлютіной рішення було винесено на користь позивачів.

«Суд зобов’язав визнати право позивача на спільну сумісну власність 1/3 частки квартири відповідача, а також стягнути на користь позивача понесені судові витрати, пов’язані з проведенням судової будівельно-технічної експертизи № 11402. Дане рішення суду може бути оскаржене відповідачем в апеляційному суді Харківської області протягом 10 днів з дня його проголошення » - сказано в рішенні суду.

***

03 квітня 2012 року юристи Харківської правозахисної групи Наталія Охотнікова і Володимир Глущенко, не сподіваючись на справедливе розслідування вчиненого злочину, а також об’єктивне рішення українського суду склали і направили скаргу до ЄСПЛ. Юристи вказували на порушення ст.2, 6 і 13 Конвенції про права людини.

У 2015 році Європейський суд з прав людини передав скаргу на комунікацію. Влада України і представники позивача від ХПГ відповіли на питання, поставлені Судом, щодо дотримання або порушення статей 2,6,13 Конвенції. Яким буде рішення Європейського суду, покаже час.

Нещодавно Президент України закликав Верховну Раду України ухвалити проект змін до Конституції в частині правосуддя р.н. 3524 (надалі – Проект) вже у найближчі тижні. Правозахисні організації вітають рішучість української влади щодо проведення судової реформи. Саме тому хотілося б звернути особливу увагу і Президента, і народних депутатів на те, що якість пропонованих змін до Конституції є важливішою за темпи реформи. Ми вважаємо, що цей Проект створює такі серйозні загрози для правосуддя, що його ухвалення може спричинити зворотній ефект та в цілому перекреслити ту мету, заради якої ці зміни приймаються.

Так, у Проекті міститься неприпустимо велика кількість бланкетних норм, що фактично перетворює майбутні положення Конституції на «кота у мішку». На практиці це дасть можливість парламенту і уряду самостійно вирішувати, що означає та чи інша норма Конституції. Ці загрози не можуть бути нейтралізовані прийняттям пакету «добрих імплементаційних законів», який має бути проголосований разом із цими змінами. Адже вже наступного дня може бути проголосований пакет «поганих законів» на їх заміну. І, з огляду на давню традицію парламенту в лічені години ухвалювати найважливіші державні рішення на догоду політичним інтересам, такий підхід не убезпечує від кардинальної зміни основоположних принципів навіть під час дії вже зміненого в частині правосуддя основного закону держави. Відтак, головна мета Конституції – захистити український народ від свавілля парламенту і уряду – цим Проектом не буде досягнута. Крім того, голосування змін до Конституції «в пакеті» з ординарними законопроектами  є прямим порушенням процедури.

Варто наголосити на важливих недоліках Проекту, які знецінюють право на справедливий суд. Правозахисні організації наголошують, що, виписуючи зміни до Конституції виключно із міркувань «good governance» та забуваючи про права людини, можна побудувати диктатуру, яку досить часто цей  самий «good governance»  блискуче забезпечує.

У проекті змін до Конституції належить передбачити чіткі гарантії права на справедливий суд, орієнтуючись на потреби всього українського суспільства. Зокрема:

1.      Скасувати частину 1 Прикінцевих і перехідних положень Проекту в частині, яка відтерміновує набрання чинності ч. 6 статті 124 Проекту, і на три роки закриває для України можливість ратифікації Римського статуту та приєднання до Міжнародного кримінального суду.

2.      Вилучити друге речення статті 151-1 Проекту, яке ставить нездоланні для звичайної людини бар’єри у поданні конституційної скарги до Конституційного Суду України, та надати людям реальну можливість захищатися від диктаторських законів незалежно від політиків.

3.      Виключити зі статті 131-2 Проекту положення про представництво в суді виключно адвокатами, що перетворює Україну на першу державу у світі, яка на конституційному рівні встановила монополію цехової корпорації, тим самим обмежила власних громадян у праві на доступ до правосуддя.

4.   Виключити із Проекту будь-яку згадку про Генеральну прокуратуру, тим самим позбавити її «сакрального статусу», який впродовж усіх років незалежності ставав на заваді її кардинальному реформуванню на рівні законів та слугував причиною непрозорих закулісних торгів щодо посади Генерального прокурора;

5.   Позбавити Вищу раду правосуддя повноважень притягати суддів до дисциплінарної відповідальності, що використовується як інструмент тиску на суддів через представників парламенту, прокуратури, президента тощо, для чого внести відповідні зміни до статті 131 проекту змін до Конституції.

Хочемо особливо наголосити, що усі зміни до Конституції в частині правосуддя мають втілювати ідею незалежності судової влади від інших гілок влади. У правовій державі суд є не стільки державним, скільки наддержавним органом. Хоча він і є частиною державного апарату, його функція полягає у захисті людини від неправомірних зазіхань держави. Тож йому часто доводиться судити державу, зберігаючи незаангажованість. Однаково небезпечним для правосуддя є тиск як з боку державної влади, так і з боку вулиці. Тому суд не може бути інструментом втілення політичних настроїв влади або населення — він має працювати виключно на основі норм права.

Таким чином, зміни до Конституції у частині правосуддя у Проекті містять істотні недоліки та несуть неабиякі ризики, які не можна виправдати навіть передбаченими у тексті позитивними новелами.

Правозахисні організації звертаються до парламенту із проханням врахувати запропоновані вище пропозиції. Для цього – зібрати належну кількість підписів під поправками до Проекту, зареєструвати їх в якості законопроекту, направити їх на розгляд Конституційного суду України та після його отримання ухвалити в цілому.

Події у парламенті довкола обрання Генерального прокурора переконливо засвідчили, що єдиною умовою проведення швидких та кардинальних реформ була та лишається тільки політична воля. Сподіваємося, що влада буде спроможна знайти адекватну і виважену відповідь на існуючий суспільний запит щодо побудови незалежної судової гілки влади.

Платформа «Правозахисний порядок денний» – неформальна коаліція правозахисних організацій, що працюють у сфері моніторингу,  аналізу та розробки законодавства відповідно до основних засад прав людини та основоположних свобод. Учасниками Платформи виступають Українська Гельсінська спілка з прав

 людини, Харківська правозахисна група, Центр Громадянських Свобод, Amnesty International в Україні, Центр інформації про права людини, Центр досліджень правоохоронної діяльності, Проект «Без кордонів» ГО Центр «Соціальна Дія», Євромайдан SOS.

Заяву підтримала член робочої групи Правозахисного Порядку денного з питань ратифікації Римського Статуту ХОФ «Громадська Альтернатива».

Нещодавно Президент України закликав Верховну Раду України ухвалити проект змін до Конституції в частині правосуддя р.н. 3524 (надалі – Проект) вже у найближчі тижні. Правозахисні організації вітають рішучість української влади щодо проведення судової реформи. Саме тому хотілося б звернути особливу увагу і Президента, і народних депутатів на те, що якість пропонованих змін до Конституції є важливішою за темпи реформи. Ми вважаємо, що цей Проект створює такі серйозні загрози для правосуддя, що його ухвалення може спричинити зворотній ефект та в цілому перекреслити ту мету, заради якої ці зміни приймаються.

Так, у Проекті міститься неприпустимо велика кількість бланкетних норм, що фактично перетворює майбутні положення Конституції на «кота у мішку». На практиці це дасть можливість парламенту і уряду самостійно вирішувати, що означає та чи інша норма Конституції. Ці загрози не можуть бути нейтралізовані прийняттям пакету «добрих імплементаційних законів», який має бути проголосований разом із цими змінами. Адже вже наступного дня може бути проголосований пакет «поганих законів» на їх заміну. І, з огляду на давню традицію парламенту в лічені години ухвалювати найважливіші державні рішення на догоду політичним інтересам, такий підхід не убезпечує від кардинальної зміни основоположних принципів навіть під час дії вже зміненого в частині правосуддя основного закону держави. Відтак, головна мета Конституції – захистити український народ від свавілля парламенту і уряду – цим Проектом не буде досягнута. Крім того, голосування змін до Конституції «в пакеті» з ординарними законопроектами  є прямим порушенням процедури.

Варто наголосити на важливих недоліках Проекту, які знецінюють право на справедливий суд. Правозахисні організації наголошують, що, виписуючи зміни до Конституції виключно із міркувань «good governance» та забуваючи про права людини, можна побудувати диктатуру, яку досить часто цей  самий «good governance»  блискуче забезпечує.

У проекті змін до Конституції належить передбачити чіткі гарантії права на справедливий суд, орієнтуючись на потреби всього українського суспільства. Зокрема:

1.      Скасувати частину 1 Прикінцевих і перехідних положень Проекту в частині, яка відтерміновує набрання чинності ч. 6 статті 124 Проекту, і на три роки закриває для України можливість ратифікації Римського статуту та приєднання до Міжнародного кримінального суду.

2.      Вилучити друге речення статті 151-1 Проекту, яке ставить нездоланні для звичайної людини бар’єри у поданні конституційної скарги до Конституційного Суду України, та надати людям реальну можливість захищатися від диктаторських законів незалежно від політиків.

3.      Виключити зі статті 131-2 Проекту положення про представництво в суді виключно адвокатами, що перетворює Україну на першу державу у світі, яка на конституційному рівні встановила монополію цехової корпорації, тим самим обмежила власних громадян у праві на доступ до правосуддя.

4.   Виключити із Проекту будь-яку згадку про Генеральну прокуратуру, тим самим позбавити її «сакрального статусу», який впродовж усіх років незалежності ставав на заваді її кардинальному реформуванню на рівні законів та слугував причиною непрозорих закулісних торгів щодо посади Генерального прокурора;

5.   Позбавити Вищу раду правосуддя повноважень притягати суддів до дисциплінарної відповідальності, що використовується як інструмент тиску на суддів через представників парламенту, прокуратури, президента тощо, для чого внести відповідні зміни до статті 131 проекту змін до Конституції.

Хочемо особливо наголосити, що усі зміни до Конституції в частині правосуддя мають втілювати ідею незалежності судової влади від інших гілок влади. У правовій державі суд є не стільки державним, скільки наддержавним органом. Хоча він і є частиною державного апарату, його функція полягає у захисті людини від неправомірних зазіхань держави. Тож йому часто доводиться судити державу, зберігаючи незаангажованість. Однаково небезпечним для правосуддя є тиск як з боку державної влади, так і з боку вулиці. Тому суд не може бути інструментом втілення політичних настроїв влади або населення — він має працювати виключно на основі норм права.

Таким чином, зміни до Конституції у частині правосуддя у Проекті містять істотні недоліки та несуть неабиякі ризики, які не можна виправдати навіть передбаченими у тексті позитивними новелами.

Правозахисні організації звертаються до парламенту із проханням врахувати запропоновані вище пропозиції. Для цього – зібрати належну кількість підписів під поправками до Проекту, зареєструвати їх в якості законопроекту, направити їх на розгляд Конституційного суду України та після його отримання ухвалити в цілому.

Події у парламенті довкола обрання Генерального прокурора переконливо засвідчили, що єдиною умовою проведення швидких та кардинальних реформ була та лишається тільки політична воля. Сподіваємося, що влада буде спроможна знайти адекватну і виважену відповідь на існуючий суспільний запит щодо побудови незалежної судової гілки влади.

Платформа «Правозахисний порядок денний» – неформальна коаліція правозахисних організацій, що працюють у сфері моніторингу,  аналізу та розробки законодавства відповідно до основних засад прав людини та основоположних свобод. Учасниками Платформи виступають Українська Гельсінська спілка з прав

 людини, Харківська правозахисна група, Центр Громадянських Свобод, Amnesty International в Україні, Центр інформації про права людини, Центр досліджень правоохоронної діяльності, Проект «Без кордонів» ГО Центр «Соціальна Дія», Євромайдан SOS.

Заяву підтримала член робочої групи Правозахисного Порядку денного з питань ратифікації Римського Статуту ХОФ «Громадська Альтернатива».

Сравнительно недавно в Конституционном Суде Украины в очередной раз дебатировался вопрос о социальных (социально-экономических) правах человека и гражданина в отечественном Основном Законе. По этому поводу участвовавший в судебном обсуждении проф. Ю. Барабаш написал обстоятельную статью в «Голосе Украины»[1], которая является, на мой взгляд, достаточно взвешенным теоретически и практически советом насчет того, «что же делать дальше» нашему Конституционному Суду со «сталинскими» коллективными правами и свободами человека.

Все это, однако, работает только в том случае, если исходить из презумпции неизменности украинского Основного Закона. При более свободном от официоза обсуждении проблемы (а конституционные социальные права и их гарантии в Украине – это проблема) следовало бы признать, что Конституция Украины больна социализмом фатально и неизлечимо. Волею судеб она представляет собой сегодня почти классический пример «Закона для неимущих». И если этот сакральный для официальной репрезентации Украины юридический нарратив оставить в нетронутом виде, и продолжать жить, РЕАЛЬНО СЧИТАЯСЬ с его основополагающими принципами и конкретными статьями, то стране гарантирована судьба вечного аутсайдера Европы (даже не Евросоюза) из-за сознательного и подсознательного, но все равно практически очевидного игнорирования Конституцией категорий человеческой предприимчивости и свободы народа.

Вместо того, чтобы быть гарантом свободы и народных прерогатив, наш Основной Закон выступает таким себе закамуфлированным «Актом об опеке». Речь идет об опеке государства и его институтов над индивидом, гражданским обществом и его производными (коммуникативной сферой, СМИ, академической свободой). В частности, несмотря на формально закрепленный в Украине запрет цензуры (часть третья ст. 15 Основного Закона), контроль за кабельным телевещанием и радиоэфиром в Украине пытаются осуществлять уже даже на региональном уровне.

При этом сами по себе намерения и логику цензоров еще можно как-то понять. Труднее понять то удивительное обстоятельство, что просмотр и прослушивание запрещенного видео- и аудио-контента непосредственно цензорами почему-то не делает их психику извращенной, в то время как для остальных граждан знакомство с подобной информацией считается опасным и порочным. Хотя, как утверждает Конституция (ст. 21) «все люди [в Украине] являются свободными и равными в своем достоинстве и правах», у цензоров достоинства и прав почему-то больше. Однако, возвратимся к социальным правам.

Разумеется, сам по себе факт проникновения в Основной Закон Украины 1996 г. «позитивных» социальных прав человека второго поколения или, как их называют на Западе, rights of recipients (по сравнению с rights of action), не свидетельствует о каком-либо существующем тайном заговоре или коварстве законодательной власти. Тем не менее, очевидная положительность замысла далеко не всегда гарантирует полезность результата. Как это уже не раз случалось, причем не только в Украине, «идея, согласно которой в политике добро может порождать только добро, игнорирует то, что Макс Вебер называл парадоксом последствий. Исторический опыт показывает, что наилучшие намерения часто приводили к катастрофическим результатам».[2]

В данном случае речь идет о том, что пролонгированный Украиной за исторические рамки «власти Советов» социализм рискует негативно повлиять не только на восточно-европейский дискурс в области прав и свобод человека, но и привести к более чувствительным для страны последствиям. Уже сегодня можно предположить, что, как только новое поколение украинцев сносно овладеет польским, английским и немецким языками, отток за рубеж не только одаренных представителей интеллигенции, но и просто квалифицированной рабочей силы рискует стать массовым.

Для наиболее продвинутой профессиональной среды это начнется почти сразу, как только умрут визы. Ибо что означает в Украине «достаточный» («достойный», «гідний людини») «жизненный уровень для себя и своей семьи» (ст. 48 Конституции)? При открытых границах заработок в размере 100–200 долларов США в месяц для физически и умственно здорового человека в возрасте 20–55 лет будет считаться унизительным, а массово обеспечить более высокие стандарты вознаграждения за труд наше «социальное» государство еще длительное время не сможет. Не говоря уже о доходах пенсионеров, количество которых будет лишь увеличиваться. Спасает нас пока что лишь очень высокий (1–2-е место в мире) уровень смертности и привычка жить в нищете.

Очевидно, что при таких условиях ни формально открестившееся от советского наследия Украинское государство, ни его Конституция не смогут функционировать ПОСЛЕДОВАТЕЛЬНО ЧЕСТНО. Власти (в том числе судебной) придется снова юлить, хитрить и лукавить, обманывая собственное население и периферийно-аппаратную сферу. Ведь если действительно ввести в Украине индивидуальную конституционную жалобу, как это предусмотрено второй частью проекта поправок к Основному Закону (2015–2016), а после этого еще и прекратить штамповать на конвейере Конституционного Суда «ували про відмову», то наши граждане получат безупречную в формально-юридическом смысле возможность признавать неконституционным каждый очередной Закон Украины «О государственном бюджете».

Ибо ст. 3 Конституции Украины требует, чтобы наш государственный бюджет реально начинался с расходов на медицину и социальное обеспечение населения (список «наивысших социальных ценностей» в этой статье является рейтинговым). Фактически же по размерам затрат данный перечень расходных статей предусматривает приоритетное финансирование полиции, национальной гвардии и обороны – то есть, как и у большинства опереточных демократий.

Конституционный Суд при этом будет оставаться синекурой (совсем не желаю обидеть своих друзей из этого важного, но рассчитанного на капитализм, а не социализм органа). Теория в очередной раз разойдется с практикой. Судьям придется и дальше защищать Украинское государство от буквального понимания его собственного Основного Закона. Ибо социальное государство в его канонической интерпретации отрицает, как об этом пишет Н. Больц[3], государство правовое.

И хотя Конституция Украины (ст. 1) с подобным утверждением не согласна, данный подвох просто так устранить не удастся. Недаром Ф. фон Хайек столь решительно и последовательно осуждал социальные права. Ведь все они вытекают из характерной для социализма, имманентно присущей ему «распределительной справедливости». По убеждению же Ф. фон Хайека, государственная политика, принимающая в качестве идеала распределительную справедливость, ведет к уничтожению правового государства.

Так или иначе, все мы (хотя бы профессиональные конституционалисты) должны понимать, что Украинское государство является не просто социальным, а социалистическим по своей конституционной сути. Настоящее же социальное государство, при всех возможных оговорках, было придумано из «непреодолимого марксистского соблазна» и внедрено в странах, не имеющих опыта полномасштабного социализма. Мы же данный опыт имеем в избытке, это наша конституционная золотая акция (большинство моих коллег с этим пока не согласится).

Более того, именно в этом – прозаическом для Запада и драматическом (иногда до трагизма) для нас смысле Украина могла бы учить Европу, а не учиться у нее. Как это уже не раз бывало, подобные вещи почему-то лучше осознаются не соотечественниками, а неравнодушными к политической истории Восточной Европы аутсайдерами. П.-Р. Магочий из Торонто, С. Екельчик из Университета Виктории (Канада) и Т. Снайдер из Йельского университета пишут на эти темы более страстно и впечатляюще, чем наши отечественные профессора и академики.

Но что же нам следует предпринять на данном временном отрезке? Думаю, что у нас «позитивные» социальные права второго поколения должны работать исключительно в бюджетной (как бы «унизительной» для изобретательного и предприимчивого человека) сфере. Это означает, что государство должно холить и лелеять на достойном уровне лишь тех, кто в буквальном смысле работает на…, целиком посвятил себя служению государству. От этого локального патернализма нам не уйти, ибо слишком многое от серого и скучного государства зависит.

Что же касается остальных сограждан, то их следовало бы поскорее освободить от всеобъемлющей государственной опеки, любви и заботы. В противном случае Ив Монтан, у которого «солнцем полна голова»,[4] рискует стать одним из наших зарубежных пророков. Приехав в гости из Франции в СССР, он когда-то заметил: «Вы действительно счастливы, поскольку не подозреваете, насколько же на самом деле несчастны».

Мы обязаны думать об этом, потому что грядущее уничтожение визового режима должно не сразу, но весьма существенно изменить бытующие у нас провинциальные представления о «достойном» (проектная редакция нормы от Конституционной Комиссии, 2015) или «достаточном» (действующая редакция ст. 48 Конституции Украины) жизненном уровне для среднестатистического индивида. И тогда наш помпезно-риторический конституционализм сможет окончательно кануть в Лету.

Я не знаю, как это будет происходить в деталях. Но уже сегодня действующую редакцию части третьей ст. 22 Основного Закона, которая считает недопустимым любое «сужение содержания и объема существующих [в Украине] прав и свобод» стоило бы заменить формулой, в большей степени отвечающей здравому смыслу: «не допускается нарушение конституционных прав и свобод». При этом обновленный перечень конституционных прав и свобод должен соответствовать потребностям деятельного и амбициозного индивида, а не воспитанника из сиротского приюта для well off, очутившегося за бортом «реальных преимуществ социализма».

В любом случае, конституционным судьям стоило бы напомнить о том, что бросающийся в глаза морально-этический максимализм Раздела ІІ украинского Основного Закона является сегодня не столько проявлением заботы о человеке, сколько свидетельством догматически упрощенного восприятия правовой реальности нашими отцами-основателями. Если от этой «всепобеждающей» идеологии вовремя не отказаться, то рано или поздно народ возненавидит Украинское (теперь уже не советское) государство вместе с его Основным Законом за ту же неправду, неискренность, несправедливость и лицемерие, которые были столь характерны для внутренней и внешней политики СССР.

Кроме того, как представляется, в нашей сегодняшней конкуренции с патерналистской Россией «социальное» государство Украина обречено на хроническое фиаско. Ибо скупой и узкий патернализм всегда проигрывает патернализму более щедрому и большому.

Совсем недавно на одном из обсуждений конституционной категории свободы научная аудитория столкнулась с парадоксальным аргументом. Ведь если исходить из формально закрепленного в ст. 3 Конституции Украины перечня «наивысших социальных ценностей», то аннексию Россией украинского Крыма и захват ею части ее восточных областей можно истолковать в позитивном («положительном») смысле. Ведь и общая продолжительность жизни, и уровень социального обеспечения (исходя из существующих реалий) у жителей на аннексированных и оккупированных землях, по сравнению с аналогичными показателями в Украине, скорее всего, поднимутся.

Удивляться данному парадоксу не следует, ибо украинский Основной Закон в редакции 1996 г. создали воспитанные на коммунистической идеологии политики и юристы-конституционалисты, для которых «неуклонное повышение благосостояния народа» со времен Политбюро и ЦК КПСС традиционно являлось высшей целью. Более того, десятилетия советской власти соблазнили «материалистическими» ценностями также и простых украинцев (Л. Онышкевич, США). В итоге, ситуация с украинскими экономическими правами и их гарантиями выглядит трудноразрешимой сразу в нескольких измерениях и смыслах.

Не следует забывать также о том, что, за исключением краткого периода консервативной политики «Украинской Державы» П. Скоропадского, Центральная Рада под председательством М. Грушевского, Директория во главе с Симоном Петлюрой и даже ОУН под дуумвиратом А. Мельника и С. Бандеры оставались откровенно социалистическими (патерналистскими) по своей сути. Учитывая последующие годы коммунистического правления, не следует удивляться тому, что ситуация с Крымом выглядит сегодня едва ли не «обнадеживающей» – мы удачно пристроили своих стариков.

Поэтому, чтобы не стать окончательно инфантильной в политико-правовом смысле, Украине необходимо интенсивно вовлекать своих граждан в атмосферу конкурентной и продуктивной свободы. Для этого необходима дальнейшая приватизация с передачей сельскохозяйственных земельных в частные руки с правомочиями владения, пользования и распоряжения. Не исключено, что этот земельный трансферт мог бы сопровождаться запретом на отчуждение на 1–2 года, пока не установятся цены и люди к земле «снова» не привыкнут (проф. В. Буткевич).

Это необходимо сделать также и для того, чтобы не возлагать ответственность за контрастные «нэповские» цены, а также капиталистическое «иррациональное» потребление на государство. В свое время Ф. Фукуяма писал о том, что США сумели сохранить и усилить свои позиции в мире благодаря своей преданности этике… иррационального начала.

Действительно, конституционная система, потакающая приобретению «Кадиллаков» и дамских сумочек от «Louis Vuitton» не сочетается с распределительной справедливостью и патернализмом. Более того, здоровая экономика вообще мало сообразовывается с рациональным подходом. Символические творения Г. Мура и М. Лорансен ценятся в западном мире намного дороже материалистических «Бентли» и «Ягуаров». Логично, что данное обстоятельство обычно не вдохновляет сознательных и подсознательных (интуитивных) марксистов.

«Заботливое как бабушка» (Д. Грей) государство контрастов и парадоксов торговли, как правило, не выносит. И только свободная экономика способна по-настоящему наслаждаться ими. Рынок балансирует практически любой спрос и предложение, а потому и все терпит. К сожалению, понимание данной закономерности среди представителей украинского истеблишмента встречается не слишком часто. Ездить на дорогих западных лимузинах и понимать суть экономических законов Запада – вещи разные. В отличие от креативной интеллигенции Китая, прибалтийцев и поляков, украинцы за 25 лет независимости массово в американских университетах не учились.

Наоборот, заметно унылое состояние общественного сознания и правосознания в Украине проявляется в том, что выращенные в советском и постсоветском образовательных инкубаторах политики и юристы на популярных телеканалах в унисон обвиняют во всех отечественных бедах и несчастьях «олигархов». В разочарованиях и провалах виноваты богачи, ничему другому у нас ведь никогда не учили.

Вынужден повторяться,[5] однако нынешняя ситуация свидетельствует о том, что в Конституции Украины были с самого начала нарушены не только отдельные нормы универсального органического конституционализма, но и стратегически важные правовые связи, аксиоматические (иерархические) узлы и ряды. Не вызывает сомнения, что в подобной ситуации одними лишь терапевтическими решениями Конституционного Суда по поводу социальных прав не обойдешься.

Конечно, свободно размышлять в критическом духе и отвечать за конкретную политику – вещи разные. Неоправданно растянутый почти на весь ХХ век украинский социализм действительно сделал народ объектом, а власть – субъектом патернализма. Но вряд ли даже сталинизму оказалось под силу изменить человеческие инстинкты. Под воздействием террора образовался сильный и массовый, но всего лишь условный социальный рефлекс.

Украинским юристам довелось в свое время изучать опыт реализации в Украине земельной реформы П. Столыпина. Как вытекало из обнаруженных в архиве документов, реформа в центральной части России пробуксовывала, крестьяне отказывались там от отрубов и возвращались в общину. Однако на периферии империи – в Украине реформа все-таки дала ожидаемый эффект (кратное повышение сельскохозяйственной производительности, как я понимаю). Похоже, что президент Л. Кучма был в свое время прав: Украина – не Россия.

Возвращаясь к затронутой первоначально теме, хотелось бы еще раз высказать свою уверенность в том, что без капитализации собственности и возврата земли народу украинское общество и государство рискуют еще глубже погрязнуть в своих неудовлетворенных желаниях. Ведь почти по всему периметру наших границ стало заметно «лучше». Например, капиталистическая Польша (дороги, отели, социальная инфраструктура в целом) уже не первый год «сносит голову» украинским туристам. Венгры содержат образцовые гостиницы в украинском Закарпатье, и об этом тоже все знают.

На этом фоне Украине по-прежнему недостает индивидуальной свободы, ответственности и нестесненной предпринимательской инициативы. И если украинскому законодателю достанет, наконец, интуиции и мудрости во всем разобраться, то кажущийся сегодня трудноразрешимым вопрос о социальных правах и их гарантиях покинет конституционную повестку дня практически незаметно.

[1] См. также: Барабаш Ю. Беззахисні права чи необґрунтовані сподівання // Голос України, 5 травня 2016.

[2] См.: Бенуа А. де. По ту сторону прав человека. В защиту свобод. – М.: ИОИ, 2015. – С. 101.

[3] См. подробнее: Больц Н. Размышление о неравенстве. Анти-Руссо. – М.: Высшая школа экономики, 2014. 

[4] Так – «Солнцем полна голова» – называлась изданная в 1956 г. в СССР изд-вом «Искусство» автобиографическая книга Ива Монтана.

[5] См. подробнее: Речицький В. Аксіоми конституціоналізму і Основний Закон України // Український часопис міжнародного права, № 1, 2016. – С. 114–121.

25 травня було оприлюднене повідомлення про те, що делегація Підкомітету ООН з попередження катувань призупинила свій візит до України після того, як їй було відмовлено у доступі до місць в декількох районах країни. Йдеться про відмову у відвіданні місць, де, на думку делегації Підкомітету ООН з попередження катувань, працівники Служби безпеки України утримували чи утримують позбавлених волі осіб.

«Організації – члени Коаліції «Справедливість заради миру на Донбасі» фіксують непоодинокі випадки незаконного позбавлення волі осіб». До Харківської правозахисної групи та до приймалень Української Гельсінської спілки з прав людини впродовж 2015 року надходили непоодинокі повідомлення про випадки незаконного позбавлення волі осіб, яких співробітники Служби безпеки України затримували та утримували без законних на те підстав, а в подальшому передавали на територію Донецької та Луганської областей з метою здійснення обміну на осіб, що в цей час перебували в підвалах так званої «ДНР» «ЛНР» – військовослужбовців ЗСУ, представників добровольчих батальйонів, волонтерів, інших осіб, яких було незаконно позбавлено свободи на непідконтрольній Україні території.

Як було визначено в Доповіді правозахисних організацій «Права людини в Україні –2015», «процес звільнення та обміну повністю закритий від громадськості, він монополізований Службою безпеки України, котра посилається на необхідність секретності. Хто саме приймає рішення про обмін – наразі невідомо. Але відомо, що СБУ змушена створювати так званий «обмінний фонд». Людям висуваються обвинувачення в «сепаратизмі» за статтею 110 Кримінального кодексу України, або в скоєнні іншого злочину, беруть письмову згоду на обмін (іноді таке відбувається вже під час судового процесу), закривають кримінальне провадження та утримують під вартою в СБУ невідомо де, поки не проведуть обмін. Ця огидна практика абсолютно поза межами права, але в Україні змушені вдаватися до неї, щоб звільнити заручників та полонених.»

Особи, що були «зараховані» до так званого «обмінного фонду» повертаються на підконтрольну Україні територію, але бояться повідомляти про застосоване проти них насильство, незаконне позбавлення свободи, однак подібна інформація надходить до правозахисних організацій, в тому числі й міжнародних. Реагуванням саме на такі сигнали є  візит делегації Підкомітету ООН з попередження катувань, яка прагнула перевірити на місці та з’ясувати достовірність таких повідомлень.

Згідно з вимогами Закону «Про Службу безпеки України» (стаття 25 Закону – Права Служби безпеки України) СБУ не наділена правом позбавляти осіб свободи або утримувати таких осіб, відповідно, в підпорядкуванні СБУ не може бути (оскільки немає законних на те підстав) будь-яких приміщень для утримання позбавлених свободи осіб – слідчих ізоляторів, камер, іншого. Відповідно, делегація Підкомітету ООН з попередження катувань не могла потрапити до подібних місць тримання позбавлених свободи осіб, оскільки вони були незаконні і навіть визнання існування таких місць (як, наприклад, «слідчий ізолятор СБУ» в м. Києві в Аскольдовому провулку) саме по собі було б свідченням протиправних дій з боку СБУ, а порушникам не хочеться демонструвати підтвердження своїх протиправних дій.

Оскільки відповідно до статті 31 Закону (Підзвітність Служби безпеки України) постійний контроль  за  діяльністю  Служби  безпеки  України, дотриманням нею законодавства здійснюється  Верховною Радою України, звертаємось до Верховної Ради України з вимогою ефективно використати свої повноваження та провести належне розслідування із з’ясування ситуації щодо фактів незаконного затримання та тримання осіб співробітниками Служби безпеки України.  

Призупинення делегацією Підкомітету ООН з попередження катувань свого візиту до України через відмову в доступі до місць позбавлення свободи, про які в цієї делегації була інформація, і в доступі до яких їй було відмовлено, вкрай негативно представляє Україну як ймовірну порушницю прав людини, що, безсумнівно, матиме наслідки і на рівні міжнародної підтримки, завдяки якій Україні сьогодні вдається стримувати агресію Російської Федерації на сході України. Відтак, Україна має демонструвати дотримання визнаних нею міжнародних інструментів та закріплених в них стандартів дотримання прав людини. У цьому зв’язку закликаємо невідкладно відновити діалог з делегацією Підкомітету ООН з попередження катувань та забезпечити делегації повне сприяння в здійсненні візиту, передбаченого Факультативним протоколом до Конвенції проти катувань та  інших жорстоких,   нелюдських  або таких,   що принижують гідність,   видів поводження та покарання, який був ратифікований Україною в липні 2006 року.

Харківська правозахисна група

Українська Гельсінська група з прав людини 

Коаліція громадських організацій та ініціатив «Справедливість заради миру на Донбасі»

Спочатку факти.

12 травня 2016 року в Івано-Франківському міському суді був оголошений вирок у справі Руслана Коцаби, який обвинувачувався у вчиненні злочинів, передбачених ч.1 статті 111 КК України «Державна зрада» та ч. 1 статті 114^{1 «}Перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань». Суд визнав Коцабу невинуватим у пред’явленому обвинуваченні в державній зраді та виправдав його за статтею 111 КК України за відсутністю складу злочину. Водночас суд визнав доведеною вину за статтею 114 і призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців. Зазначимо, що санкція за ч. 1 статті 114¹ від 5 до 8 років позбавлення волі, тобто суд призначив покарання нижче нижчої межі, установленої у санкції ч.1 статті 114¹, застосувавши статтю 69 КК України. На думку суду, таке покарання є достатнім, справедливим і необхідним для виправлення Коцаби та для запобігання вчиненню злочинів як ним, так і іншими особами.

Нагадаємо, що Руслан Коцаба розмістив 17 січня 2015 року в інтернеті у відеохостингу «YouTube» на особистій сторінці «Ruslan Kotsaba» відеозвернення до Президента України під назвою «Інтернет-акція: «Я відмовляюся від мобілізації». У вказаному зверненні Коцаба представився журналістом каналу «112 Україна» (хоча угода з каналом на той момент закінчилася) та публічно закликав «всіх адекватних людей» відмовитись від мобілізації як такої, що оголошена всупереч чинному законодавству України. Слід зауважити, що Коцаба був знятий з військового обліку в 2006 році, коли досягнув 40-річного віку, і не підлягав мобілізації. Він міг бути мобілізований тільки за власною заявою, якої до райвіськкомату він не подавав.

Відеозвернення було проголошене в той самий день, коли Верховна Рада України ухвалила закон «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 15.01.2015 №113-VIII. Чергова хвиля часткової мобілізації розпочалась 20 січня 2015 р.

Після того Коцаба дав інтерв’ю низці ЗМІ України та Росії, де висвітлював свою позицію, проголошену в відеозверненні. Так, він взяв участь у передачі «Прямим текстом» під назвою «Мобілізація і всі тривоги, пов’язані з нею» на телеканалі «ZIK», що вийшла в ефір 22 січня, де підтвердив власну позицію щодо публічного заклику до відмови від мобілізації та вказав, що розмістив на своїх сторінках в інтернеті зразки заяв про відмову від мобілізації для їх поширення та використання серед співвітчизників. 22 січня Коцаба взяв безпосередню участь по скайпу у програмі «Время покажет» російського телеканалу «Первый канал», де прокоментував своє відеозвернення, підтвердивши заклики до відмови від мобілізації, та охарактеризував події, що відбуваються на сході країни, як громадянську війну.

23 січня Коцаба вже прилетів до Москви, де в цей же день взяв участь у студії телеканалу «Россия 1» у прямому ефірі програми «Спеціиальний корреспондент». Окремі учасники передачі звинувачували українську владу у свідомому знищенні українського населення під час бойових дій та заперечували присутність російських військ на Донбасі. 25 січня вже в Івано-Франковську по скайпу був у програмі «Центральное телевидение» російського телеканалу «НТВ», в якій коментував своє відеозвернення «Я відмовляюся від мобілізації» і наголосив потенційним мобілізованим, що, можливо, їм доведеться вбивати таких самих українців, які живуть в іншому кінці України.

Перебуваючи в Москві, Коцаба домовився з журналістом російського каналу «НТВ» про підготовку репортажів з участю тих жителів с. Черемхів Коломийського району Івано-Франківської області, які висловлюються проти мобілізації та не бажають йти воювати, а також репортажів аналогічного характеру в Івано-Франковську. Було обумовлено, що репортажі протестного характеру він буде готувати нібито з власної ініціативи, а не на замовлення російського каналу, і розмістить їх на «YouTube» з наданням дозволу на їх використання необмеженому колу користувачів. За цю роботу Коцаба мав отримати матеріальну винагороду. 1 лютого Коцаба знімав репортажі в селах Черемхів та Коршів Коломийського району і потім завантажив їх на «YouTube». Він стверджував на суді, що жодної матеріальної винагороди за це не отримував

Раніше, в травні-червні 2014 року, Коцаба як спеціальний кореспондент каналу «112» їздив до зони АТО, де зняв багато сюжетів про добровольчий батальйон «Айдар» і про війну. Був в самопроголошеній ЛНР один раз упродовж тижня, отримавши акредитацію від прес-служби Луганської ОДА. Він зняв та 20 червня розмістив на відеохостингу «YouTube»  відеоролик під назвою «Руслан Коцаба з Луганської ОДА», в якому звинуватив українських військових у вбивстві мирного населення поблизу Луганської ОДА та назвав представників ополчення «ЛНР» та «ДНР» «військовими» та «героями». На думку Коцаби, захоплення Луганської ОДА було здійснено місцевими мешканцями аналогічно тому, як під час Революції гідності було місцевими мешканцями захоплено приміщення Івано-Франківської ОДА, однак захоплення ОДА в Івано-Франківську чомусь названо «крайні форми революційно-патріотичних настроїв громадян», до яких згодом застосовано амністію, а особи, що захопили Луганську ОДА – «ополченці» і «злочинці».

Після повернення з зони АТО, в кінці червня 2014 року Коцаба дав інтерв’ю каналу «112 Україна» та 13 липня 2014 року російському каналу «Россия 24» з приводу його перебування у м. Луганськ, в ході яких у черговий раз звинуватив українських військових у вбивстві мирного населення, відзначив та вихваляв високу дисципліну місцевих ополченців «ЛНР», їх мотивацію, а також заперечив присутність чеченців між ними.

А тепер – коментар.

Я вважаю, що дії Руслана Коцаби, безперечно, заслуговують на моральний осуд. Його репортажі є однобокими та маніпулятивними. Чого варте лише твердження, що на сході переважно гинуть вихідці із Західної України! Важко повірити, що він, заперечуючи участь чеченців в бойових діях на боці самопроголошених ЛНР та ДНР, не брехав. Так само, в січні 2015 року він не міг не знати про участь російських військовослужбовців строкової служби у бойових діях на сході України і про використання бойовиками самопроголошених республік російського озброєння, але він промовчав, коли при ньому це заперечували учасники телепередач в Москві. Якби він відповідно до стандартів чесної журналістики добросовісно висвітлював події в зоні військового конфлікту, дані про учасників бойових дій та їх озброєння мали бути йому відомі. На мою думку, він діяв скоріше не як журналіст, а пропагандист, який навмисно перекручує інформацію, тобто мав злий умисел.

Але замість того, щоб публічно спростувати його необґрунтовані твердження у відвертій розмові, його обвинуватили у скоєнні серйозних злочинів і позбавили волі, з 7 лютого 2015 року він постійно перебуває в слідчому ізоляторі. Це викликало критику західних політиків та громадських організацій, як наприклад, всесвітньо відомої «Міжнародної амністії», яка назвала Коцабу в'язнем сумління, тобто вважає його людиною, яку позбавили волі за вираження власних поглядів, хоча вона не скоїла жодного правопорушення.

За стилістикою кримінальне переслідування Руслана Коцаби є типовим політичним переслідуванням: безпідставне обвинувачення в державній зраді, тривале утримання в СІЗО. Проте мені важко погодитись з кваліфікацією «Міжнародної Амністії». Якби в українському законодавстві були більш витончені форми кваліфікації дій журналістів, що мають злий умисел, як правопорушення, то Коцаба цілком заслуговує на таку кваліфікацію.

Чи є адекватною кваліфікація дій Коцаби як злочин за статтею 114¹? Вирок виглядає немовби переконливо. Взагалі кажучи, суд, як на мене, зробив все, що міг в цій ситуації, щоб пом’якшити відповідальність: відкинув безпідставне обвинувачення в державній зраді, визначив покарання нижче нижчої межі санкції, зарахував у вироку 1 день перебування в СІЗО за 2 дні вироку, тобто з 3.5 років Коцабі залишилося бути під вартою близько року (якщо, звичайно апеляційний суд не посилить відповідальність, але це, на мою думку, малоймовірно). Більшого для Коцаби в наших умовах, коли обвинувачення вимагало 13 років позбавлення волі, суд зробити просто не міг.

Проте проблемним питанням залишається сам факт наявності статті 114¹ в Кримінальному кодексі України. Де факто у нас на південному сході  війна, де юре – антитерористична операція. Якби замість вочевидь неадекватного визначення дій українських збройних сил та інших військових формувань як АТО в країні був би режим воєнного стану – не треба було б вводити поняття «особливого періоду», і введення статті 114¹ до Кримінального кодексу було б непотрібним. І, з великою ймовірністю, Руслан Коцаба не закликав би до відмови від мобілізації. Бо він таки всім своїм попереднім життям довів, що він був патріотом України, як стверджував на суді. Він – активний учасник громадського руху з 1988 року, активіст «Меморіалу», екологічних організацій, учасник усіх трьох українських революцій – студентського голодування 1990 року, Помаранчевій, Революції Гідності. Я думаю, що він навесні 2014 року щиро вважав війну громадянською та братовбивчою, але потім він не міг не розуміти головну причину цієї війни: бажання керівництва Російської Федерації розвалити українську державу або, як мінімум, не дати нам нормально жити й розвиватися. Коцабу підвело його постійне бажання шокувати публіку, любов до провокації, й він сам не помітив, як перетворився на чужого, який ображає загиблих. Проте він не відчуває цієї метаморфози  й навіть зараз поводиться провокативно, хизуючись визначенням його як в’язня сумління. Хоча слід визнати, що покарання тривалим позбавленням волі є надто жорстоким і неадекватним його діям, і за міжнародними стандартами він має бути визнаним політичним в’язнем: по-перше, мотиви його кримінального переслідування політичні, по-друге, в діях держави є ознаки порушення права на свободу (стаття 5 Європейської конвенції) та свободи вираження поглядів (стаття 10).

Стаття 5 порушується в Україні майже в кожному кримінальному провадженні, коли обирається запобіжний захід у вигляді утримання під вартою, і справа Коцаби не є виключенням. Щодо статті 10 зауважимо наступне. Взагалі кажучи, Європейський суд вважає позбавлення волі крайньою межею покарання за скоєння злочину. Перша частина статті 114¹ проголошує, що «перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань в особливий період карається позбавленням волі на строк від 5 до 8 років». На мою думку, ця норма не відповідає критеріям Європейського суду з прав людини щодо ясності, чіткості та передбачуваності закону, на підставі якого обмежується свобода вираження поглядів. Зокрема, журналісту важко передбачити, що його покарають за цією статтею за професійну діяльність, оскільки Європейський суд стабільно визнає порушенням статті 10 Конвенції позбавлення волі журналіста за виконання ним своїх професійних обов’язків, вважаючи таке втручання в свободу вираження поглядів непропорційним. І навряд чи в даному випадку Суд змінить свою позицію, якщо Руслан  Коцаба надішле добре підготовлену заяву до нього. Правда, до того ще необхідно пройти інші судові інстанції, проте важко очікувати, що правова позиція держави в цій справі буде кардинально змінена.

Отже, держава мала би припинити кримінальні переслідування проти журналістів із позбавленням їх волі за те, що вони пишуть (кажуть, знімають) за відсутності тяжких наслідків. А щодо Коцаби – його, як політичного в’язня, бажано якомога скоріше звільнити. Це міг би зробити апеляційний суд, скориставшись статтею 75 КК України, тобто, що Коцаба може відбути залишок покарання  без вміщення в установу виконання покарань.

391 стаття Кримінального кодексу України (злісна непокора вимогам адміністрації установи виконання покарань), що була запроваджена до старого Кримінального кодексу УРСР, досі не зазнала жодних змін. Вона дозволяє за незначні дисциплінарні проступки покарати засуджених додатковим терміном позбавлення волі до 3 років, повідомляють правозахисники і наполягають на тому, щоб статтю скасували. Для цього вони закликають Верховну Раду ухвалити законопроект, розроблений експертами Харківської правозахисної групи та Реанімаційного пакету реформ.

Згідно з нормами цієї статті, додаткове покарання до трьох років позбавлення волі можна отримати за непокору законним вимогам адміністрації, пояснює юрист Української Гельсінської спілки Олег Левицький. Але покарати додатковим терміном можуть і за те, що засуджений спав не на своєму місці, відмовився виконати команду «Підйом» чи вийти на сніданок. Як правило, за такі проступки мають накладатися адекватні проступку стягнення – догана, позачергове прибирання приміщень чи у крайньому випадку поміщення у дисциплінарний ізолятор (ДІЗО), зауважує юрист.

Олег Левицький

«Ця норма на практиці призводить до того, що адміністрація установ виконання покарань притягає до кримінальної відповідальності за вчинення дій, які не те що не становлять значної суспільної небезпеки, але часто й будь-якої суспільної небезпеки. Вибірковий характер застосування цієї статті просто вражаючий. Це основа зловживань і сваволі в закритих установах пенітенціарної служби України», – наголошує Левицький.

За словами юриста, цю статтю неможливо якось вдосконалити, вона має бути тільки скасована.

Адміністрація установи безпосередньо не дає додаткових термінів покарання – ДПтСУ

Якщо є якісь правопорушення, адміністрація все це фіксує, а рішення вже ухвалює суд, пояснює у коментарі Радіо Свобода речниця Державної пенітенціарної служби України Катерина Денисюк. Тобто адміністрація установи лише передає відповідні матеріали, які розглядаються, і суд або відхиляє їх, або задовольняє.

Катерина Денисюк

«Також, якщо скарги надходять на адміністрацію установи, вони обов’язково розглядаються, проводяться службові розслідування спеціалістами вищого рівня, і якщо є підстави, то ці посадові особи притягуються до відповідальності. Засудженим надається роз’яснення їхніх прав», – зазначає Денисюк.

За останні 6 років в Єдиному реєстрі судових рішень зафіксовано 513 вироків за цією статтею, з них лише три виправдані судом.

«Коли засуджені скаржилися на порушення прав людини, їх переслідували як злісних порушників режиму»

Колишній засуджений Володимир Бордун у 2011 році публічно заявив про катування та жорстоке поводження за участі керівництва колонії, у якій він відбував покарання. Через цю заяву за 75 днів до звільнення строк перебування в колонії продовжили ще на три роки.

Володимир Бордун

«Неможливо відстояти свої права. Я звернувся в ООН, бо били мене так, що якби побачили люди, вони б сказали, що це не держава, такого бути не може. Мене тричі вивозили в лікарні. Після скарги мені дали ще три роки і сказали, що потім додадуть ще. Після того теж били. Ті три додаткові роки дали через прибирання, через ганчірку та віник», – говорить Бордун.

Такі ситуації непоодинокі, зауважує координатор програм Харківської правозахисної групи Андрій Діденко. У багатьох випадках, коли засуджені скаржилися на порушення прав людини з боку персоналу, їх в подальшому переслідували в порядку 391-ї статті як злісних порушників режиму.

Андрій Діденко

«Відомі приклади, коли особі, що відбуває покарання, до чотирьох разів додавався строк за скарги на дії чи бездіяльність адміністрації», – зазначає Діденко.

Ця норма була введена у 1983 році до Кримінального кодексу УРСР для того, щоб у тюремній тоталітарній системі безкінечно продовжувати строк перебування в’язнів у тюрмах, і з того часу стаття не змінювалась.

Оскільки в країні триває декомунізація, потрібно позбутися і радянських норм в законі, зауважують правозахисники. Для скасування статті правозахисники закликають Верховну Раду ухвалити законопроект №2708. Його розробили експерти Харківської правозахисної групи та Реанімаційного пакету реформ.

Я, Ольга Мамашова, хочу звернутися до міністра закордонних справ України Павла Анатолійовича Клімкіна та до всіх правозахисних організацій України з проханням про допомогу.

Мій чоловік Мамашов Зухрідін Эргашбоевич, 05.12.1976 року, громадянин Узбекистану, (зареєстрований за адресою: Узбекистан, м. Корасув, Андижанської області, вул. М. Улугбека, 11), вилетів на Батьківщину 20.03.2016 р. за свідоцтвом на повернення, з метою відновлення паспорта і був затриманий в аеропорту міста Ташкента 21.03.16 року

За достовірними даними відомо, що він знаходиться в слідчому ізоляторі два місяці в місті Андижані, та звинувачується за ст. 159 ,ч. 2.п "б" КК Республіки Узбекистан ("Посягання на Конституційний лад"), ст. 223 (" Незаконний виїзд за кордон або в’їзд в Республіку Узбекистан"), ст. 244-2 (2-прим.), ("Створення, керівництво, участь у екстремістських, сепаратистських, фундаменталістських або інших заборонених організаціях.

Також встановлено, що в 1998 році Зухрідін, разом зі своїм молодшим братом спілкувався в приватному порядку зі своїми сусідами і знайомими для вивчення релігійних думок і спільних молитв. У 1999 році було здійснено обшук у їхньому будинку, але ніякої літератури агітаційного характеру не виявлено , і ніяких негативних наслідків для сім’ї не було.

На сьогоднішній день, брат проходить свідком по кримінальній справі №220-2014-6, в Андижанському Обласному суді (суддя Еркін Одилович Ергашев).

09.02.2004 року мій чоловік виїхав з Узбекистану і в’їхав на територію України 12.02.2004 року для поліпшення економічного становища своєї сім’ї і прожив в Україні 12 років.

Мій чоловік не визнав своєї провини, заявивши про те, що його змусили підписати чисті аркуші паперу, використовуючи тортури і знущання. Ці звістки мене дуже турбують, оскільки згідно з авторитетними даними міжнародного моніторингу, наприклад, звіту посольства США в Узбекистані за 2015 р році, ця країна є неблагополучною, з точки зору застосування тортур.

Жодного речового доказу з боку обвинувачення, до справи не додано. Свідки підтверджують тільки читання релігійної літератури (1998 рік), а не інші злочини. Слухання призначене на 20.05.2016 рік не відбулося.

Є свідки, які готові підтвердити законний перетин кордону Узбекистану моїм чоловіком в 2004 році, але вислухати їхні свідчення не є можливим. Також є документи, що підтверджують невинність мого чоловіка, але до справи вони не додані.

Зустріч адвоката з моїм чоловіком відбулася 18.05.2016 року ( через два місяці після затримання).

Порушити кримінальну справу за фактом тортур і насильства прокуратура відмовилася.

Сім’я Зухрідіна перебуває в страху.

Адвокат звертався в Генеральну Прокуратуру, до ОБСЄ, до Адміністрації Президента з прав людини в місті Ташкенті. Залишені зразки заяв.

Летіти в Узбекистан я не можу ,так як є протипоказання лікарів до авіа перельотів і тривалих поїздок (я вагітна терміном у 18 тижнів, загроза припинення вагітності).

Я прошу Вас, використовуючи міжнародний авторитет нашої країни - України, звернутися на адресу уряду Узбекистану, в МЗС, з вимогою припинити всілякі тортури, порушення прав людини і зняти необґрунтовані звинувачення та звільнити з під варти, використовуючи для цього всі необхідні механізми, в тому числі ОБСЄ та БДІПЛ, для залучення уваги міжнародної громадськості до факту безпідставного та ідеологічно вмотивованого переслідування мого чоловіка - члена сім’ї громадянки України.
 

З повагою, Ольга Мамашова