Бюлетень "Права Людини", 2016, #16

Оправдательный приговор Фрунзенского районного суда был подтвержден Апелляционным судом Харьковской области. Напомним, в январе 2016 года адвокат Харьковской правозащитной группы Александр Бышков добился оправдательного приговора для своего клиента, который обвинялся в совершении преступления, предусмотренного ст. 307 УК Украины (распространение наркотиков).

Суд первой инстанции полно и всесторонне оценил процедуру получения доказательств стороной обвинения и констатировал, что они были собраны с грубыми нарушениями процессуальных норм законодательства. Работники правоохранительных органов провели две так называемые контрольные закупки, которые по своей сути были провокацией совершения преступления (подставной «закупной», понятые, которые не присутствовали при проведении следственного действия, другие нарушения). При вынесении оправдательного приговора Краснокутский районный суд Харьковской области обосновал свою позицию практикой Европейского суда по правам человека и нормами национального законодательства.

Далее, прокурор, не соглашаясь с аргументированным оправдательным приговором суда, подал апелляционное заявление, в котором, ссылаясь на отсутствие части аудиозаписи судебного заседания, просил назначить проведение повторного исследования доказательств и проведения судебных допросов судом первой инстанции. Иными словами, он просил о назначении повторного исследования доказательств, которые ранее уже были признаны недопустимыми. Нужно отдать должное судьям Апелляционного суда Харьковской области Владимиру Протасову , Борису Глинину , Елене Грошевой , которые верно оценили доводы прокурора и представителя стороны защиты, приняв решение об отказе в удовлетворении требований первого.

Таким образом, национальные суды дважды приняли правосудное и аргументированное решение при обстоятельствах, когда сторона обвинения настаивала на правильности своей позиции, а адвокат обоснованно ставил под сомнение эти утверждения. Такая тенденция не может не радовать правозащитников.

Зміни Конституції в частині правосуддя можуть призвести до катастрофічних наслідків. Саме так вважають екс-суддя КСУ Віктор Шишкін та виконавчий директор Української Гельсінської спілки Аркадій Бущенко.

Легендарний український політик і один з авторів нашої Конституції Віктор Шишкін настільки засмутився змінами, які нещодавно внесли до неї депутати, що назвав день, у який це сталося «чорним четвергом». Головна претензія екс-судді чисто формального характеру. Він вважає, що під час військового стану зміни до Конституції вносити не можна. Хоча військовий стан в Україні і не проголошений, Віктор Шишкін упевнений, що наслідки «замаху на Конституцію» все одно будуть.

«Якщо Конституція змінена, то військового стану немає, а якщо немає військового стану, то ми даємо карт бланш Путіну стверджувати, що він – не агресор», – каже політик.

Аргументація вкрай дивна, адже військового стану в Україні дійсно немає, але Віктор Шишкін каже, що фактично він є, адже ми маємо окуповані ворогом території, а в країні періодично відбувається мобілізація, яка без проголошення військового стану є незаконною.

«Умовами військового стану вважаються такі, коли війська сусідньої держави вступають на нашу територію та лунає перший постріл, – каже Віктор Шишкін. – Ми маємо закон про окуповані території, в якому написано, що вони з’явилися внаслідок агресії Російської Федерації. Хіба це не умови військового стану?»

Екс-суддя КСУ вважає схвалення світової спільноти виконаними змінами до Конституції проявом “низького професіоналізму та подвійних стандартів”.

На відміну від Віктора Шишкіна, претензії правозахисника Аркадія Бущенка стосуються не форми, а суті реформи: на його думку, вона внесла дисбаланс поміж правосуддям та правами людини. Крім того, деякі зміни вимагають розробки та прийняття законів, що дозволяли би цим змінам працювати. Проблема в тому, що закони можуть прийняти будь-які, навіть такі, що встановлять тоталітарний режим.

«Парламент прийняв порожню оболонку, а її зміст залишено на розгляд депутатів майбутніх скликань, – каже Аркадій Бущенко. – Суттєвих змін на краще я не бачу».

Правозахисник назвав також декілька негативних наслідків реформи Конституції. Зокрема, депутати так і не прибрали із Основного Закону згадку про Прокуратуру.

«Це орган виконавчої влади, частина уряду, і згадка про нього у Конституції надає йому певного “сакрального” недоторканного статусу, саме тому реформувати Прокуратуру буде дуже важко, – каже Аркадій Бущенко. – Крім того, не варто було згадувати Прокуратуру в розділі, який стосується правосуддя, бо вона не є його частиною. Я вважаю, що Прокуратура обов’язково буде спекулювати на цьому факті, з’явиться багато чиновників та вчених, які проголосять Прокуратуру частиною судової влади».

Другою величезною проблемою представник УГСПЛ вважає монополію адвокатури. Справа в тому, що до цієї реформи представляти сторону захисту в суді могла будь-яка людина, навіть родич обвинуваченого, а тепер право на це має тільки юрист із посвідченням адвоката.

«Держава позбавила сама себе можливості регулювати правову допомогу, бо обов’язок надати захист залишився на державі, а право її надавати передано приватній корпорації», – каже Аркадій Бущенко.

Справа в тому, що єдиним органом адвокатського самоврядування в Україні є Національна Асоціація Адвокатів України (НААУ). Це недержавне об’єднання, яке може самостійно вирішувати, чи має та чи інша особа працювати адвокатом: нещодавно воно позбавило адвокатського свідоцтва за критичні висловлювання навіть директора Координаційного центру з надання правової допомоги Андрія Вишневського.

Крім того, керівництво НААУ може самостійно встановлювати будь-які тарифи на послуги адвокатів.

«Вже завтра ми можемо спостерігати картину, коли адвокатура поставить державу на коліна, – каже Аркадій Бущенко, – наприклад, вона може прийняти постанову, яка забороняє адвокату працювати за гонорар менше, ніж 1000 гривень на годину».

Всі ці кошти, звісно, доведеться компенсувати з державного бюджету, а для цього доведеться збільшити бюджет системи безоплатної правової допомоги у сотні разів, або ж у відповідну кількість разів скоротити обсяг надання такої допомоги. Аркадій Бущенко називає таке становище «очевидною приватизацією державних функцій». На думку правозахисника, в результаті такої зміни до Конституції купа юристів залишилися без хліба, бо процедура отримання адвокатського свідоцтва складна і тривала, а без нього працювати тепер не можна.

Наступним суттєвим недоліком реформи Віктор Шишкін та Аркадій Бущенко вважають непрозорість процедури призначення та звільнення суддів, яке здійснюється Вищою Радою Юстиції, а в майбутньому – Вищою Радою Правосуддя. В обох цих Радах не передбачена участь представників громадських організацій, натомість у першій є міністр юстиції та генпрокурор. Це може призвести до корпоративності у судовій гілці влади, коли судді будуть покривати порушників та звільняти тих, хто є невигідним за їхні погляди.

Всі перераховані загрози, звісно, поки що гіпотетичні, але ми не застраховані від їхнього втілення вже самим найближчим часом. Хотілося би, щоб більшість з них не справдилася.

Вчера Подольский районный суд освободил Игоря Завадского из-под стражи в зале суда.  Он изменил меру пресечения с содержания под стражей в СИЗО на поручительство. Поручители – народная артистка Украины Раиса Недашковская, народный депутат Украины Николай Княжицкий и я. Ранее, 20 апреля, апелляционный суд, отменив приговор суда первой инстанции из-за существенных нарушений процессуального закона, отказался отдать Игоря нам на поруки. Он продлил содержание под стражей в СИЗО до 18 июня. Что же изменилось за столь короткое время?

Я считаю, что главную роль здесь сыграло назначение нового Генерального прокурора. Юрий Луценко, не понаслышке знающий условия пребывания в Лукьяновском СИЗО, публично заявил, что обвиняемые не должны быть под стражей без приговора длительные сроки. Это грубое нарушение статьи 5 Европейской конвенции прав человека. Парламентский Уполномоченный по правам человека Валерия Лутковская передала в Генеральную прокуратуру 16 справок о таких заключенных, и среди них справку и об Игоре Завадском. И так совпало, что мера пресечения Завадского рассматривалась первой из этих 16. Молодой прокурор, наверное, впервые поддержал позицию защиты о замене меры пресечения. Будем ожидать освобождения и остальных 15.

Вообще, надо отдать должное новому Генеральному прокурору, который за такое короткое время успел уже немало изменить в работе ГПУ. Это и новые прогрессивные позиции по ряду вопросов, и в частности, по длительности пребывания в СИЗО, это и открытие уголовных дел по Крыму, это и кадровые назначения. Так, не может не радовать назначение на должность начальника управления ГПУ по надзору за законностью в пенитенциарных учреждениях молодого адвоката и правозащитника Вячеслава Свирца. Ведь это управление было совершенно бездеятельным, получая и от омбудсмена, и от нас заявления о вопиющих преступлениях в пенитенциарной системе – пытки и избиения осужденных, неоказание надлежащей медицинской помощи, рабский труд, тайные производства в колониях…

Игорь Завадский провел в заключении 4 года, 2 месяца и три недели. И он, и его друг и концертный директор Андрей Бригида не признали себя виновными – ни под жестокими пытками в день задержания 23 марта 2012 года, ни на следствии, ни на суде. Они не пошли ни на какие компромиссы, хотя это сулило гораздо более быстрое освобождение.

И вот первые часы на воле, эйфория, радость, перехлестывающая через край, передающаяся всем окружающим. Такие минуты очень важны, ведь у нас постоянно ре минор и ре минор! Вообще, сколько себя помню (а мое первое отчетливое детское воспоминание – возвращение деда из лагеря: высокий худой старик поднимается с мамой по лестнице в детском саду, а я смотрю на них и думаю, кто это с такой радостной мамой? – врезалось в память на всю жизнь), эти первые минуты после освобождения из заключения несправедливо осужденных людей всегда были особенно волнующими и радостными. Незабываемые минуты, сколько их уже было и еще будет!..

А 30 июня в киевском Доме актера уже будет сольный концерт Игоря, «Возвращение». 20 января, в день 50-летия, Игорь получил в подарок инструмент, «Рубин», а в конце апреля, когда этот старый аккордеон сломался, ему передали уже вполне профессиональную «Украину». За это короткое время Игорь восстановил технику и готов сыграть два отделения по 45 минут!

Впереди судебный процесс. Я уже писал, что обвинение полностью сфальсифицировано, что не было даже события преступления. И убежден, что Игорь Завадский и Андрей Бригида в конечном счете будут оправданы.  

Большое спасибо всем, кто помогал Игорю и Андрею! Кто не поверил в злую клевету и поддерживал их, чем мог!

Завтра, 13 июня, исполняется 4 года, 2 месяца и 21 день, как Игорь Завадский, замечательный музыкант, виртуоз-аккордеонист, заслуженный артист Украины, лишен свободы в связи с обвинением в растлении несовершеннолетних. 10 июля 2014 года Подольский районный суд приговорил его к 13 годам лишения свободы.

Поскольку в процессе участвует адвокат Анна Литвин, работающая в организации, которой я руковожу, Харьковской правозащитной группе, я со всей ответственностью могу утверждать, что уголовное дело полностью сфальсифицировано. Не было не только состава, но даже и события преступления.

Завадский был задержан 23 марта 2012 года на основании заявления о преступлении, подпись на котором, как выяснилось позже, была подделана. В этот же день милиционеры ограбили его квартиру во время обыска, а его самого жестоко пытали в Шевченковском райотделе милиции, добиваясь признательных показаний, но он не оговорил себя. Последствия пыток – постепенная утрата зрения.  Незаконное задержание и применение пыток стало предметом заявления в Европейский суд по правам человека. Тайная видеосъемка в квартире Завадского проводилась без санкции апелляционного суда[1] и согласования с прокурором, что само по себе является преступлением. Ее результат – якобы оперативное видео, показанное на всю страну в нарушение закона, исключительно с целью облить грязью музыканта. Ее даже не включили в материалы уголовного дела ввиду полной бесперспективности использования как доказательства. Ведь на видео – не Завадский! На нем обнаженный мужчина, гораздо более полный, с абсолютно ровной спиной, тогда как у Игоря сильно выпирает лопатка на спине. А как доказательство используется другое видео, совершенно черное, без голоса, на котором вообще ничего не видно.  В экспертизе этого видео и следствие, и суд первой инстанции отказали. Судебно-медицинская экспертиза показала, что Завадский не совершал преступления, которые ему инкриминировались, и следствие незаконно назначило повторную экспертизу, которая была проведена со значительными нарушениями закона и дала нужные следствию данные, которые были незаконно использованы для приговора. Суд вообще не исследовал допустимость доказательств, однако, даже когда признавал, что доказательства получены незаконным путем, использовал их в приговоре как надлежащие. Были и другие грубейшие нарушения уголовно-процессуального закона – незаконное изменение подследственности без согласования с прокурором, привлечение в качестве понятых сотрудников милиции и многие другие.

Ни один т.н. потерпевший, назначенный милицией быть пострадавшим, за все время знакомства с Игорем Завадским ничего не говорил старшим о его странном поведении. В материалах дела имеются доказательства, что потерпевших без уведомления и согласия их родителей доставляли в Шевченковский райотдел милиции. На тех «пострадавших», которые находились в Киеве, милиция давила гораздо больше. Механизмом воздействия на детей и их родителей были угрозы разглашения шокирующей информации, которая была придумана отдельными работниками милиции, и привлечение родителей пострадавших к уголовной ответственности. Постановление об отказе в возбуждении уголовного дела в отношении родителей было вынесено уже перед направлением дела в суд. Кнут сочетали с пряником – обещанием детям подарить ноутбук. И тем не менее двое детей категорически отказались оговорить Завадского, еще один после допроса в день задержания больше ни разу не участвовал ни в следственных действиях, ни в судебных заседаниях, а показания остальных трех потерпевших, во-первых, противоречили друг другу, а во-вторых, на следствии и в суде они описывали «преступления» совсем по-разному. Их показания никак нельзя считать доказательствами вины. В результате выводы суда существенно противоречили материалам уголовного дела.

Из аудиозаписи процесса в первой инстанции таинственным образом исчезли все показания, свидетельствующие о невиновности Завадского. Было подано 266 замечаний о несоответствии протокола судебного заседания и аудиозаписи, и тот же судья Василий Бородий, который выносил приговор, удовлетворил 232 из них, косвенно подтверждая тем самым фабрикацию дела. Фальсификации можно описывать еще долго.

Дело Завадского напоминает мне политические процессы против правозащитников в 60-80-е годы прошлого столетия: такое же полное игнорирование фактов и закона, такие же фальсификации, более того, тогда против диссидентов фабриковали такие же уголовные преступления сексуального характера. И потому это дело является тестом, лакмусовой бумажкой для украинского правосудия – осталось ли оно вполне советским или же изменилось и способно быть справедливым.

Апелляционный суд начал рассмотрение 19 августа 2015 года, а вынес решение только 20 апреля 2016 года. Я надеялся, что, в худшем случае, апелляционный суд отменит приговор ввиду грубейших процессуальных нарушений и отправит дело на новое рассмотрение, а Завадского освободит из-под стражи, а в лучшем случае прокуратура прекратит поддерживать обвинение ввиду его несостоятельности. Но, увы, прокуратура, желая устранить недостатки процесса в суде первой инстанции и оставить приговор в силе, ходатайствовала о частичном судебном следствии. Ничего из этого не вышло: большинство свидетелей, вызванных в суд, даже не забирали на почте неоднократно посланные письма с повестками. В результате апелляционный суд таки отменил приговор, но оставил Завадского под стражей, отказав в передаче его на поруки народной актрисе Украины Раисе Недашковской, народному депутату Украины Николаю Княжицкому и мне.

Завтра начинается новое рассмотрение дела Подольским районным судом. В этот же день будет решаться вопрос о мере пресечения: останется ли Игорь Завадский под стражей в СИЗО, или же будет применено поручительство. Поручители те же. 30 мая генеральный прокурор Юрий Луценко сказал, что «не представляет себе, чтобы Завадский до сих пор по такому делу находился в СИЗО». Дальнейшее содержание Завадского под стражей будет означать все большее нарушение статьи 5 Европейской конвенции прав человека. Будем же надеяться, что прокуроры, поддерживающие обвинение, прислушаются к мнению генерального прокурора, и Игорь Завадский завтра выйдет, наконец, на свободу.

Вообще говоря, трудно понять, как будет поддерживаться обвинение. Дело полностью развалено, проводить судебное следствие не представляется возможным: за четыре года картина сильно изменилась. Те, кто фальсифицировали дело, уже не работают, главный фальсификатор, следователь Морозов, получил российское гражданство, прокурор взят с поличным при получении взятки… Свидетели и потерпевшие выросли и разъехались. Вряд ли они появятся в Подольском суде, если их не нашел апелляционный суд.

Я совершенно убежден, что, если Подольский суд вынесет обвинительный приговор, и он будет подтвержден в остальных инстанциях, то в будущем его все равно придется отменить, поскольку Европейский суд признает нарушение права на справедливый суд из-за фальсификации доказательств вины, и это будет еще одна пощечина украинскому правосудию. Так не лучше ли прекратить это позорное для нашего государства дело?

Задля запобігання проявам корупції у Харківській області, Чугуївською правозахисною групою було створено Центр контролю за використанням бюджетних коштів, який розпочав свою роботу з травня 2015 року. Центр діє у співпраці з газетою «Наш город» (Куп’янськ). До його діяльності залучені експерти, волонтери та громадські активісти.

В рамках діяльності Центру:
- проведене аналіз індексу участі, прозорості та доброчесності в діяльності Чугуївської міської ради;
- ініційовано запровадження електронних петицій у м. Чугуєві;
- розроблено Положення про здійснення закупівель товарів і послуг виконавчими органами, комунальними закладами, установами та підприємствами Чугуївської міської ради у системі електронних державних закупівель ProZorro;
- випущено незалежну від органів влади газету «ПОЗИЦИЯ»;
- створено та опубліковано Базу всіх комунальних підприємств/установ Харківської області з їх ЄДРПОУ, прізвищами керівників, адресами – для зручності роботи активістів;
- підготовлено та видано накладом у 1 000 примірників буклет «Участь громадськості в бюджетному процесі та контролі за ним» Участь громадськості в бюджетному процесі (pdf-file);
- виявлено факти перерахування бюджетних коштів фіктивним підприємствам у Харківському та Дергачівському районах;
- проведено громадське розслідування з приводу перерахування субвенції за пільговиків, які використовують громадській транспорт у Куп’янську;
- виявлено надмірне витрачання бюджетних коштів в Чугуївському «Культурному центрі «Імідж»;
- здійснено моніторинг доброчесності, прозорості та відкритості державних закупівель для навчальних закладів відділами освіти Балаклійської РДА, Шевченківської РДА, Куп’янської РДА та Куп’янської міської ради (за результатами було подано заяви до правоохоронних органів про відкриття кримінальних проваджень на уповноважених осіб відділів освіти, по трьом заявам було внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочато офіційне розслідування за ст. 364 ККУ);
- ініційовано відкриття низки кримінальних проваджень, зокрема – за фактом надання Чугуївською міськрадою права викупу підвального приміщення багатоквартирного будинку без згоди всіх співвласників – мешканців дому, та подано адміністративний позов до суду;
- за ініціативи головного редактора газети «Наш город» Ольги Івлєвої створено громадську раду при Куп’янській міській раді;
- внесено зміни до локальних актів Чугуївської міської ради, завдяки чому сесії міськради стали відкритими для громадян (раніше потрібно було проходити попередню реєстрацію);
- зменшено земельний податок з 2% на 0,02% на території м. Чугуєва та Чугуївського району Харківської області;
- досягнуто зниження рівня корупції в сфері відчуження та оренди комунального майна, завдяки оскарженню з боку ЧПГ незаконних рішень.

В ході реалізації проекту мешканці Куп’янська, Чугуєва та інших населених пунктів Харківщини почали цікавитись питаннями місцевого бюджету, а саме: джерелами його наповнення та видатками, місцевими цільовими програмами. Критичні публікації газети «Наш город» та бюлетеня ЧПГ «ПОЗИЦІЯ» щодо бюджетного процесу, нераціонального та непрозорого використання коштів не тільки користуються популярністю серед читачів, а й змушують місцеву владу на них реагувати.
Так, вперше за всю історію існування Куп’янської міської ради головні розпорядники бюджетних коштів звітували перед постійною комісією міськради з питань бюджету щодо їх пропозицій при складанні бюджету міста на 2016-й рік. Засідання тривало 6,5 годин! В підсумку членам бюджетної комісії вдалося внести корективи до проекту бюджету з урахуванням пріоритетних напрямків розвитку окремих галузей та інтересів територіальної громади.
Проте в питанні запровадження відкритості та доброчесності бюджетного процесу є ще багато проблем. В практиці роботи місцевої влади залишились такі ганебні явища як кулуарність при внесенні змін до бюджету, до місцевих програм, розподілу коштів бюджету розвитку тощо.
Отже, як і будь-який інший вид діяльності у сфері соціального управління, протидія корупції потребує відповідної координації та здійснення за нею контролю з боку держави та суспільства. І без посилення спроможностей громадських організацій, активістів процес викорінення корупції буде менш ефективним та дуже повільним.

NB!
Також започатковано створення Харківського обласного антикорупційного центру як постійно діючої громадської платформи, представники якої зацікавлені у запобіганні та протидії корупції саме в містах і районах Харківської області.
Так, громадським активістам вдалося виявити, що один із родичів мера Чугуєва Галини Мінаєвої (за нашими даними – її брат), який не є ані топ-менеджером, ані підприємцем, ані наслідним принцом, володіє великою кількістю нерухомого майна по всій Україні (в тому числі – у Києві та Донецьку). Зокрема, в його власності перебувають нежитлові приміщення 1-го поверху будівлі по вул. Киргизькій, 19 у Харкові, загальною площею 2207,8 м2. Враховуючи, що навіть за нинішніх низьких кризових цін на нерухомість, вартість офісних чи торгівельних приміщень у Харкові складає приблизно 750-800 доларів США за 1 м2, неважко порахувати, що вищезазначене приміщення вартує бл. 1 млн. 700 тис. доларів США. А ще ж у власності «магната нерухомості» перебувають численні квартири та будинки… Звідкіля у простого мешканця Малинівки такі статки? Може, міський голова Чугуєва допомогла? Так навіщо ж тоді вона регулярно звертається за матеріальною допомогою до міськради?

Докладніше інформацію про діяльність Центру можна прочитати тут:

Центр контролю за використанням бюджетних коштів (pdf-file)

4 березня до громадської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини в місті Ужгород звернувся пан Олександр, військовослужбовець та учасник антитерористичної операції. Олександр перебував у зоні проведення антитерористичної операції з 31 серпня по 28 листопада 2014-го, а також з 8 грудня 2014-го по 24 лютого 2015-го. Він безпосередньо брав участь у бойових діях. Його колеги по військовій службі законно отримали додаткову винагороду за виконання окремих завдань під час воєнного конфлікту, яка на той час складала 1000 гривень за добу. Натомість Олександр опинився серед десятків тих, хто не отримав винагороди за виконання бойових завдань. За підрахунками віськового – це приблизно 15 тисяч гривень.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», неправомірні рішення, дії (бездіяльність) органів військового управління та командирів (начальників) можуть бути оскаржені військовослужбовцями в порядку, передбаченому законами, статутами Збройних Сил України та іншими нормативно-правовими актами.

Тож, спираючись на законодавство, юристи громадської приймальні УГСПЛ у місті Ужгород допомогли підготувати Олександру інформаційний запит для відповідної військової частини, з проханням надати йому копії необхідних документів для нарахування та виплати додаткової винагороди.  У відповідь клієнту приймальні  повідомили, що усі необхідні документи були знищені у зоні проведення АТО.

Далі юристи допомогли написати від імені Олександра рапорт з проханням, відповідно до процедури, направити усі необхідні документи до органів військового управління (штабу АТО) для нарахування та виплати додаткової винагороди за виконання окремих завдань під час безпосередньої участі у воєнному конфлікті, а також надати витяг з наказу керівника АТО про оцінку бойових дій. У рапорті було вказане прохання виплатити Олександру додаткову винагороду за виконання окремих завдань під час безпосередньої участі у воєнних конфліктах чи антитерористичній операції, інших заходах в умовах особливого періоду, яка на той час складала 1000 гривень за добу.

«Дана проблема стосується великої кількості військовослужбовців і набула  системного характеру.   Вбачається  порушення права на отримання інформації, в тому числі порушення Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», – стверджує юрист ГП УГСПЛ в місті Ужгород, Юрій Опаленик.

Цього ж місяця Олександр звернувся  зі скаргою до військової  прокуратури  Західного регіону України. У скарзі він просив вжити заходів, які зможуть вплинути на виплату йому додаткової винагороди за виконання окремих завдань під час безпосередньої участі у воєнному конфлікті.

В результаті Олександр отримав виплату у розмірі 15 тисяч гривень.

Щоб уникнути в майбутньому схожих проблем з виплатами, юристи УГСПЛ нагадують і радять військовим та усім хто бере участь в антитерористичні операції, що потрібно уважно слідкувати за особистими документами. Це свого роду гігієна, яка допоможе захистити військовослужбовців та членів їх сімей у соціальному та правовому просторах.

У рамках ідеї підвищення правової обізнаності громадян громадська приймальня УГСПЛ в Ужгороді розпочала безстрокову акцію під хештегом #Дні громадської культури. Це проект, який може допомогти  військовослужбовцям та іншим громадянам навіть на відстані.

Правозахисники наголошують, що схожих ситуацій дуже багато. Вирішення проблем радять шукати у їхній «профілактиці». Адже кожен учасник АТО має право слідкувати за правильністю заповнення документів, які в подальшому будуть йому необхідні, щоб отримати певні пільги чи виплати.

«Захисників теж потрібно захищати. Це наша позиція, яка за допомогою донорів перейшла в обов’язок. На даному етапі правовий захист учасників антитерористичної операції необхідніший, ніж гуманітарна допомога. Йдеться про невиплату або заборгованість держави перед учасниками АТО. А щодо справи Олександра, тут мова йде про його самостійність. А це – рушій і 80 % успішної справи», – зазначив координатор ГП УГСПЛ в місті Ужгород Борис Кондратюк.

Адреса громадської приймальні УГСПЛ у м. Ужгород: площа Кирила і Мефодія, 1, кабінет 52 (5 поверх).

Для того, щоб потрапити на консультацію до юриста, можна зателефонувати або відвідати приймальню особисто в робочі дні, обов’язково завчасно подзвонивши за телефоном: 066 585 14 75.

Електрона адреса: [email protected]

Звернутися можна також,  зареєструвавши своє повідомлення  за  інтернет-адресою http://zakhrom.at.u a/index/0-3 або ж заповнивши google-форму http://goo.gl/forms/1Xh9lPVqXz

Після низки гучних заяв влади про те, що проблем із дотриманням прав людини у так званій "сірій зоні" на території Донецької та Луганської області не існує, пункти пропуску працюють у звичному і стабільному режимі, юристи та журналісті Харківської правозахисної групи за підтримки Європейської Комісії у червні 2016 року здійснили ряд виїздів з метою моніторингу реальної ситуації, що склалася на територіях, що є прилеглою до пунктів пропуску. Зокрема, 1-2 червня 2016 року юристи ХПГ відвідали місто Золоте Луганської області для надання юридичних консультацій переселенцям та місцевим мешканцям, що постраждали від військового конфлікту.

Вражень від поїздки залишилося набагато більше, ніж могло б вмістити в себе два дні. Місто Золоте належить до Попаснянського району (Донецька область), однак до окупації фактично було частиною міста Первомайськ Луганської області. Війна поділила місто на дві частини – Золоте-1 залишилось на українській території, а Золоте-5, що у декількох кілометрах,  – вже зайняте сепаратистами. «Ополченцями» - роблять уточнення деякі місцеві мешканці, переважно похилого віку. Як же інакше їх називати, якщо переважна більшість ефіру теле- та радіомовлення у місті – виключно російською, студії, скоріш за все, знаходяться або у Росії, або взагалі на окупованій території.

Особливо вражає радіо «Побєда», яке ловиться у кожного стовпа, сигнал доходить до Сєвєродонецька та Рубіжного, які нібито вже роки два як «наші», українські. Секрет популярності радіо серед місцевого населення простий – репертуар перевірений, «душевний», пісні військових років та радянська «попса», новин – обмаль. І ті за стандартною схемою: у Києві знову бійка у парламенті, перейменування вулиць, насильницька декомунізація, а у «молодій республіці» все добре. Якщо послухати це навіть два дні, можна повірити, а якщо два роки?! Цікаво було б дізнатися точку зору СБУ на це «віщання».

Проблем юридичного штибу у мешканців більш ніж достатньо – розрушена внаслідок військових дій нерухомість і відсутність єдиної державної програми фінансової підтримки людям, які таке майно втратили. Добре, що Норвезька Рада з питань біженців запустила на території міста програму з відновлення житла – закупають будматеріали, допомагають фінансово власникам житла у проведенні ремонту. А ось дитяча карусель біля клубу "Шахтер", в яку влетів снаряд явно забороненого калібру вже після підписання Мінських угод, під норвезьку програму не підходить. Місцеві не скаржаться – лише дякують Богові, що діточок на тій каруселі не було.

Інша велика проблема - банки, які «не розуміють» вказівок Кабінету Міністрів України та Нацбанку щодо призупипенння нарахування відсотків за кредитом для переселенців та осіб, що проживають на окупованій або «сірій» території. Великі банки передають кредитні справи колекторам, які залякують боржників, які б, може, і хотіли погасити кредит, якщо б мали фінансову можливість. Але – війна. Телефонні дзвінки ввечері та вночі, погрози, вимагання грошей. Ось з чим асоціюється у мешканців «сірої зони» наша банківська система.

Але не все так погано. Місто живе своїм життям, вулиці прибрані, пам’ятники шахтарській праці та полеглим воїнам Великої вітчизняної війни пофарбовані, біля них лежать квіти. Місцеві мешканці доглядають них, вкладаючи всю душу у цю справу, ніби від того залежить, як швидко закінчиться війна. Тому що переселенці сумують за домом, який покинули більш ніж два роки тому, на пару тижнів, з невеликою валізкою, «лише літо перечекати». Літо, яке затягнулося на ще два літа.

Українці вже звикли до терміну «декомунізація». Але ось недавно зустрілося в мережі інше слово – «деленінізація». Можливо, воно важке для вимови та для сприйняття, але ті події, які відбуваються нині в країні, також значною мірою можна назвати саме «деленінізацією». І йдеться не тільки про моменти, коли «несанкціоновано» «падав» черговий постамент більшовицького вождя чи коли його тепер цілком законно відвозять у якийсь закапелок, фактично, на смітник історії.

До речі, вважається, що вислів «смітник історії» народився якраз у більшовицькому середовищі. Туди більшовики пообіцяли відправляти все, що буде заважати на їхньому шляху. І всіх. Якими методами це робили, якими жертвами і якою кров’ю сповнили історію, найперше нашу українську, - відомо. Тож цілком можна говорити, що сьогоднішні декомунізаційні процеси в Україні мають певний сакральний зміст замкнутого кола.

Та наразі не про це. А насамперед про ту чужу  ідеологію, яку принесла більшовицька, радянська, комуністична (можна називати по-різному) окупація на нашу землю. Це той самий «ленінізм», що силоміць насаджувався не одному поколінню українців. Насаджувався жорстоко і цілеспрямовано.

Про це свідчать конкретні історичні факти. Варто лише згадати, як Україна намагалася зробити свій вибір на користь цивілізованого світу у 20-х роках минулого століття, коли з’явилася можна сказати програмна для вектору національного розвитку стаття Миколи Хвильового «Україна чи Малоросія?» і прозвучало гасло: «Геть від Москви!».

Та вирватися в той момент з лещат, вживаючи лексику самого М. Хвильового, «московських задрипанок» з великодержавними амбіціями виявилося не те що непросто, - неможливо. Вони не могли допустити  в Україні «… боротьби проти Москви взагалі, проти росіян узагалі, проти російської культури і її вищого досягнення – ленінізму» (з листа Сталіна до Кагановича. 1926 р. http://grachev62.narod.ru)

Чи не на цьому досягненні нині базується той «рускій мір», який своїми пазурами і сьогодні намагається розшматувати Україну, завадити її цивілізаційним процесам? Питання, очевидно, риторичне.

Та сьогодні для нашого суспільства, певно, більше важить те, що саме цей проросійський «ленінізм» важким каменем і досі лежить у свідомості декого з самих українців. Настільки важким, що вони опираються прийняти декомунізацію в Україні як факт, як  необхідність.

І йдеться не тільки про людей пересічних, яких, як переконалася на власному досвіді, можна переконати у потребі очищення від спадщини тоталітарного минулого.

Більша біда в тому, що насаджений «російською культурою» впродовж десятиліть  «ленінізм» і нині, трапляється, перехрещується з українським чиновницьким бюрократизмом.

У зв’язку з цим хочеться згадати прес-конференцію щодо виконання Закону України  «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», яка недавно відбувалася у Харківському кризовому інформаційному центрі. http://nakipelo.ua

Так, під час цієї розмови, серед іншого, зазначався й той факт, що перші два етапи декомунізації у Харкові проходили формально, без врахування думки громадських активістів, пропозицій, вироблених харківською топонімічною групою.

 Тобто влада одного з найбільших у країні міст пішла шляхом найменшого опору, вдавшись до того самого «радянського формалізму», з яким мали б давно покінчити. В результаті спочатку чимало топонімів залишилися не перейменованими, або їх назви змінено, як то кажуть, для «галочки».

Хочеться зазначити, що ситуація у Харкові, взагалі є доволі знаковою.  З одного боку, вона виявила той факт, що у проведення декомунізації громадянське суспільство виявилося набагато зацікавленішим і активнішим, ніж представники місцевої влади. З іншого, - органи влади, найперше місцевої,  поки що не хочуть сприймати громадянське суспільство як партнера у вирішенні важливих для життя суспільства проблем.

А відтак не тільки у Харкові, а й в деяких інших територіальних громадах процес декомунізації значною мірою залежить від тиску громадських активістів на чиновників та органи самоврядування.  

Там же, де громада виявилася не настільки активною, щоб тиснути на владу, напрацювати свої власні пропозиції щодо перейменування, скажімо хоча б з врахуванням історичних особливостей свого краю, якраз і отримали таку собі «формальну декомунізацію».

Наприклад, у сусідній з Харківщиною Сумщині «абрикосових», «вишневих», «виноградних», «калинових» чи «малинових» вулиць та провулків тепер стільки, що можна заплутатися. Ці перейменування вже навіть «охрестили» «вегетаріанськими». http://sumy.depo.ua

Очевидно якраз проросійським «ленінізмом» пояснюється свідомий чи підсвідомий спротив декомунізації, коли  у судовому порядку, як «протиправне» призупиняється рішення про перейменування вулиць http://dt.ua, коли зміна топонімів на місцевому рівні ставиться у залежність від фінансування з Києва на господарські проблеми. (https://site.ua)

Як і конфлікти щодо перейменування населених пунктів, котрі виникали у територіальних громадах також не без участі місцевих влад, http://pravda.com.ua та проголошення гасел на кшталт «Не дамо переписати історію».

Разом з тим, поки небайдужі українці у переносному, а іноді, на жаль, й в прямому смислі слова «б’ються» за проведення, так би мовити, якісної, а не формальної декомунізації, місцева влада, котра далеко не завжди доклала максимальних зусиль для впровадження цього процесу, на своїх офіційних інформресурсах та у ЗМІ вже оперативно звітує про завершення роботи. (http://sm.gov.ua, http://siver.com.ua, http://ua-pressa.com, http://ua.censor.net.ua та інші).

Причому, «рапорти» ці нерідко витримані теж у дусі старого радянського формалізму: «плани доведено – плани виконано».

Звичайно тим, кому небайдуже, в якій Україні ми житимемо, хотілося б, якомога скоріше очиститися від тяжкої радянської спадщини. Та досвід країн, зокрема сусідньої з нами Польщі http://texty.org.ua, у яких декомунізація активно відбувалася ще у 80-90-х роках переконує, що процес цей тривалий і непростий.

І зовсім не для «галочки».

Можна до нескінченості як завгодно називати конфлікт на Донбасі: АТО, гібридна війна, уповільнена агресія або ще як-небудь, але від цього він зовсім не перестане бути війною, в повному розумінні цього слова. В історію вона порине, як Перша (дай бог, щоб остання) російсько-українська війна.

Монітори та юристи Харківської правозахисної групи практично щотижня відвідують населені пункти зони проведення АТО, які максимально близько розташовані до лінії розмежування. Мета таких поїздок одна - моніторинг дотримання прав людини на територіях «сірої зони», а також надання юридичної допомоги мешканцям міст, сел та селищ, які опинилися за межею мирного життя.
5 і 6 червня наша група побувала в Станиці Луганській. Два робочих дня нашим моніторам вистачило для того, щоб зрозуміти і усвідомити, наскільки кошмарна і цинічна ЦЯ війна.

У селище ми приїхали близько п’ятої години вечора. Першим пунктом призначення став КПП. Здивувало, що черг, які стали звичайною справою для пунктів пропуску в цей раз не було. Через півгодини стало зрозуміло чому. З робочою поїздкою приїхав народний депутат Павленко. Безліч відео і фото камер, маса журналістів, які з різних ракурсів намагаються відобразити кожне слово і рух чиновника. А народ без великого бажання відповідає на його турботливі питання на кшталт: «Як ваші справи?»

Як можуть бути справи у людини, яка живе в постійному страху від того, прокинеться завтра вранці чи ні, спускаючись в бомбосховище на ночівлю або простоює багатогодинну чергу на КПП, щоб з п’ятьма кілограмами картоплі перейти лінію розмежування, де нагодує свого онука чи сина, дочку в окупованому Луганську. І в Луганськ ця людина тупотить через КПП не тому, що сепаратист, а тому що там його будинок, там його рідні, там його життя, а у вільній Україні він не потрібен нікому. Максимум, що йому держава може запропонувати, – це 420 гривень допомоги, як внутрішньо переміщеній особі і множинні приниження при отриманні цієї допомоги.

Далі гірше. Стемніло. На вулицях жодної живої душі. Магазин працює тільки один. Мінімальний набір необхідних продуктів. Пізніше нам сказали, що в темний час доби по вулиці краще не ходити. Є ймовірність потрапити під раптовий обстріл або натрапити на солдата не в дусі, але зі зброєю.

Зовсім пізно наша група повертається через селище до місця проживання. Літні жінки, що йдуть назустріч привернули увагу. Зупинилися. На діалог бабусі йдуть охоче. Нові люди в селищі, які готові як мінімум вислухати, а може бути навіть чимось допомогти – на хорошому рахунку у місцевих. Бабусі повідомили, що направляються на ночівлю в бомбосховище. Перечікувати ніч вдома страшно, тому як щоночі стріляють. Прямою дорогою в бомбосховище солдати з блокпосту бабусь не пропустили, тому що вище позначений міністр Павленко в районній раді проводить нараду, а щоб забезпечити більшу безпеку чиновнику, бабульок послали в обхід через дві вулиці.

Наші співбесідниці - корінні станічанкі Анна Анатоліївна та Олена Степанівна.

Анна Анатоліївна, витираючи сльозу, каже, що втомилася від такого життя. У 2014 році в її будинок потрапив снаряд, жінка була поранена. Осколками їй пробило обидві ноги. Зараз вона вже ходить, але сильно кульгає, тому як біль від поранень не проходить ні на хвилину. У тому, що залишилося від її будинку, ночувати боїться.

Олена Степанівна – худорлява жінка похилого віку. Її будинок також згорів в результаті прямого потрапляння снаряда в 2015 році. Жінці пощастило, вона не постраждала. Але осколками поранило її чоловіка: перебило таз, він залишився інвалідом до кінця свого життя. Олена Степанівна протягом вже двох років щоночі йде в бомбосховище, а в 5 ранку повертається додому. Залишки її будинку розташовані поруч з позиціями українських військових, тому ймовірність потрапити під роздачу ворожих мінометів дуже велика. Чоловік станічанкі до бомбосховища добратися не в змозі. Тому останні два роки постійне місце його ночівлі - власний підвал, куди Олена Степанівна допомагає опуститися, як тільки в селищі настають сутінки і піднятися, коли світає.

У бомбосховище – ним слугує підвал у будинку колишнього Укртелекому – наша група вирушила разом з жінками. Там знаходилися ще 10 осіб з місцевих. Переважно це самотні люди похилого віку. Приміщення однозначно не типове, а пристосоване. Сиро, темно, холодно, тісно. Туалет відсутній, запаси питної води також, вентиляція жахлива. Місцеві жителі самі обладнали собі спальні місця. Знесли з дому, що було: ліжка, подушки, ковдри, лавки, обігрівачі. Всього обладнано 21 спальне місце. Але, як кажуть постійні жителі притулку, в моменти сильних обстрілів, тут розміщуються до 50 осіб. Крім того, іноді на ночівлю просяться люди, які не встигли пройти через КПП «на той бік» з 7.00 до 19.00. Саме в цей часовий проміжок працює пункт пропуску.

Історії, які нам розповідали в притулку, зносять психіку здорової людини... Це покалічені, понівечені війною життя. Це поранені чи загиблі родичі. Це зруйноване снарядами житло, в якому прожив все життя. І найжахливіше, що кожен, хто сьогодні постраждав і розповідає про війну, перестав сприймати це як щось ненормальне. Люди звикли до всього того жаху, в якому їм доводиться жити сьогодні. Свої історії велика частина народу розповідає рівно, спокійно і вже навіть без емоцій. Тільки голі факти. Жив, ростив дітей, почалася війна, зруйнувало будинок, відновив, зруйнувало ще раз. Діти, дрібненькі діти, розуміють, що працює міномет, а не ГРАД, відрізняють кулемет від автомата. І вже не бояться. Сподіваються, що скоро все пройде, життя нормалізується, держава допоможе і все знову буде як раніше ...

Іноді, в моменти емоційних перепадів в розмові з місцевими можна почути: «Уявіть собі двоповерховий будинок. Точніше, те, що від нього залишилося. Він весь згорів, і вікна безпорадно зіяють порожніми рамами. Уявіть сім’ю, що покинула його. Їм ніде жити. Їм довелося виїхати кудись в невідомість. Знаєте, скільки таких будинків? Таких сімей? Скільки покалічених доль, скільки поранених і загиблих? Знаєте, скільки дітей ніколи не оговтається від війни?..

Уявіть, що у вас немає дома. Куди ви підете? З чим? Хто вам допоможе? Як починати нове життя в 30, 40, 50 років, коли все, що дорого, - залишилося на війні, коли все життя залишилося там, куди немає повернення?! Ви можете співчувати, хвилюватися, думати, хворіти. Нікому не кажіть, що ви розумієте! Ви не можете розуміти, тому що ВАС ТУТ НЕМАЄ! А МИ ТУТ ЩОДНЯ!»

З 22.00 до 23.00 з 5 на 6 червня працювала артилерія. Всього ми чули близько 30 раз роботу вогнепальних знарядь. З обох сторін. Хто почав першим, сказати складно. Відстань між позиціями сепаратистів і української армії всього 6 кілометрів.

Вранці 6 червня на прийомі до наших юристів прийшли понад 50 осіб. Питання різні. Але переважна кількість звернень з приводу можливості отримати хоч якусь компенсацію за зруйноване майно або на лікування поранених від обстрілів родичів.

З позитивного. Самоорганізація населення дуже сильна. Не раз довелося чути, що всім селищем допомогли тому будинок підремонтувати, потім тому, а ось той на черзі. Все, що можна вважати в селищі відбудованим або відремонтованим після тривалих, безперервних обстрілів - сумлінна робота Норвезької ради по роботі з біженцями та Міжнародного Червоного Хреста. Держава ж Україна ще жодного разу навіть не заїкнулася, ні словом, ні ділом в сторону допомоги з відновлення зруйнованого житла.

Від себе хочу сказати наступне. За підсумками двох днів, проведених у Станиці Луганській, з упевненістю говорю, що Україну тутешнім жителям любити нема за що (хай вибачать мене всі патріоти). Не так кожен із станічан уявляв собі звільнене від сепаратистів селище.

Станиця Луганська залишилася великою мірою лише на карті, як і багато населених пунктів багатостраждального Донбасу. Чи відновиться коли-небудь життя в цьому понівеченому війною селищі? Є таке слово – «надія». А вона, як відомо, вмирає останньою ... 1200 повністю або частково знищених обстрілами будинків. 42 (за офіційними даними) загиблих місцевих мирних жителя, серед яких малолітні діти. Нульова перспектива повернення до колишнього життя. І так, до речі, за два дні я так жодного разу і не почула жодної хвилі українського радіо або телеканалу. Віщає лише «братська» держава. Про результати цього віщання можете здогадатися самі.
До того ж наші солдати не завжди поводяться коректно по відношенню до місцевих. Хоча переважна більшість населення все ж з повагою відгукуються про бійців. Але, наприклад, безглузді блокпости в центрі селища дратують буквально кожного жителя. Хтось з розумінням відноситься до грубощів і різного роду перешкодам з боку солдатів, війна ж ... Хтось боїться говорити слово проти людині зі зброєю. Хтось змирився і чекає, коли все закінчиться.

З голови не йдуть слова однієї бабусі, яка на прийомі довго розповідала історію свого мирного життя, а потім історію ЦІЄЇ ЇЇ ВІЙНИ. В кінці свого емоційного монологу вона сказала і мовчки пішла: «Ви відчували хоч раз, як тремтить земля, приголомшуючи снарядами, як деренчить скло в рамах і, здається, земля ось-ось піде з-під ніг, коли черговий вибух стрясає її? Ви молилися годинами поспіль про тишу і мир, щоб Бог зберіг ваш будинок і близьких? А, може, ви жили в підвалі, в вогкості і холоді, або в квартирі без стекол в зимовий час? Ви лежали на підлозі без сну, здригаючись від кожного залпу, кожного спалаху в вікні? Вам було страшно так, що кров холоне в жилах, перехоплює подих і навіть плакати не виходить, коли насилу згадуєш, що і коли ти їв? Ви залишалися без світла, води, газу по кілька днів? У вас були думки, що навіть рідні стіни не можуть захистити? Може, вранці ви раділи, що ще живі, а ночі тяглися, як роки? Так що ви можете розуміти ??? Чим ви можете нам допомогти?!»

... .і дійсно, а чим ми їм можемо допомогти? ...

Україна бореться з російською агресією вже більше 2-х років  і фактично сам на сам. Так, Європа ввела проти Росії санкції, на дипломатичному рівні Україну теж підтримує багато країн. Франція і Німеччина (а чому не США?) беруть участь в так званому нормандському процесі, результатом якого є Мінські домовленості, які російська сторона нахабно не виконує. А від України Захід вимагає беззаперечного їхнього виконання. Але анексія Криму і війна на сході України прямо суперечить Будапештському Меморандуму. Велика Британія і США, коли Україна відмовилася від ядерної зброї, надали їй гарантії захисту від будь-якої іноземної агресії.

Ми бачимо, що Будапештський меморандум виявився просто пшиком. Ніхто навіть не розірвав з Росією дипломатичні відносини, не кажучи вже про більш рішучі дії.

Все це нагадує реакцію Заходу на нацистську агресію наприкінці 30-х років, особливо на «окончательное решение» єврейського питання.  Гітлер довго очікував, перш ніж прийняти рішення про фізичне знищення євреїв. Він озирався на Захід і чекав його реакції. І якою вона була? Всі найбільші країни – майбутні супротивники Гітлера, і Велика Британія, і США заборонили широкий в’їзд до своїх країн євреям з Німеччини. Англія навіть перервала потік біженців з Палестини. В’їхати могли тільки люди, які мали певні кошти – сума яких була визначена урядами Великої Британії і США.

Отже, євреї Німеччини залишилися з Гітлером сам на сам. І вже у 1942 році Гітлер підготував свій проект «окончательного решения» єврейського питання. Тобто, фізичне знищення всіх німецьких євреїв, а пізніше і євреїв на окупованих територіях.

Так розпочався Голокост. Дійсно, винна у цьому страшному знищення нацистська Німеччина. Але підступна відстороненість Заходу теж зіграла в цьому свою роль.

Таку ж відстороненість ми спостерігаємо і в ситуації щодо Україні. Якби західні країни дали Путіну належну відсіч, коли почалася окупація Криму, якщо б тепер Європа і США неухильно підсилювали санкції, вони би, безперечно, домоглися б того, що конфлікт на Донбасі припинився. Але, на жаль, мова весь час йде про продовження чи не продовження тих санкцій, які вже були накладені на Росію, і це при тому, що політика Путіна, спрямована на зовнішню експансію, загрожує не тільки Україні, що остаточно довели події в Сирії.

Єдиний, хто відмовився розмовляти з Путіним його мовою був Ердоган. Туреччина, не вагаючись, збила російський літак, який перетнув кордон Туреччини. І що? Путін втерся і не відважився хоч якось відповісти. Отже, наявно одне – Путін розуміє тільки позиції сили. Тільки силова відповідь на його агресію в Криму і на Донбасі принесла б якийсь результат. Але ми не бачимо ані спроби з боку Європи та США послати на Донбас миротворців, ані спроби надати Україні військову допомогу у вигляді летальної зброї.

В Прибалтиці почалися військові навчання країн НАТО. Таким чином Путіну дають зрозуміти, що країни НАТО, куди входять і прибалтійські країни, надійно захищені.

Але чому країни Заходу не запросили до НАТО Україну? Воювати з усім світом Путіну не по кишені. Якщо б Україна стала членом НАТО, він, на сьогоднішній день, скоріше за все відступився б. А безкарність безумовно породжує у нього уяву про те, що він може робити в Україні все, що йому заманеться.

Ще один чинник – і неабиякий! – це пропаганда. Зараз пропаганда несе в собі ознаки третьої світової війни, тільки віртуальної. Україна програє інформаційну війну Росії. В Україні немає належних ресурсів, щоб протистояти інформаційній агресії. То чому Захід не підтримує, або дуже мало підтримує Україну в цій війні?

Історія нікого нічому не вчить. Це ми бачимо наочно. Кожний наш військовослужбовець, який гине сьогодні на Донбасі через те, що Мінські домовленості виконує тільки Україна, на совісті наших західних партнерів.

Світ вже пристосувався до нових реалій. В Європі дуже часто війну на сході України називають громадянською, забуваючи про російську армію, яка воює поряд з бойовиками ДНР та ЛНР, не кажучи вже про озброєння, яке Росія постійно поставляє на Донбас.

Ситуація вимагає рішучої відсічі діям Путіна. А все відбувається  так, ніби нічого не відбувається. Можна сподіватися, що Росія вичерпає свої ресурси і буде змушена відступитися від України. Але коли це відбудеться? І відбудеться так, тільки якщо Захід, не зніме з Росії санкції, а краще – посилить їх. Але й це під великим питанням…

Отже, ситуація в міжнародному контексті є зовсім невизначеною.

А в Україні тим часом гинуть щодня люди.

І, на жаль, в Україні звикають до цього.

Нещодавно – 27 квітня цього року – померла Світлана Тихонівна Кириченко – дружина політв’язня Юрія Бадзьо.

Світлана Тихонівна встигла написати і дочекатися видання дивовижних спогадів про 60-80-ті роки, про свого чоловіка – дисидента, який на багато років  був ув’язнений, а потім відбував заслання тільки за те, що він написав (тільки написав, а не розповсюджував!) книгу – дослідження «Право жити», де, розбираючись в українській історії і бутті України, робив висновок про необхідність її незалежності від Радянського союзу.

Цього виявилося достатньо, щоб «пришити йому статтю «агітація і пропаганда з метою підриву радянської влади»! – і вирок 7 років ув’язнення і 5 років заслання.

Книга Світлани Кириченко називається «Люди не зі страху. Українська сага».

І це справді сага. Цю книгу читаєш, як роман. Кириченко в подробицях описує буття дисидентства, дружин і дітей, які залишилися самі, в родинах яких ув’язнені чоловіки та батьки. І залишилися не просто, а з тавром – родичі «антисовєтчика». Отже, знайти роботу, вступити до ВИШу – усе це для цих людей було великою проблемою.

А ще й пильний нагляд КДБ, яке стежило за родинами арештованих день і ніч, прослуховували їхні квартири, телефони, вели нагляд за листуванням. Але все це тільки загартовувало цих надзвичайно сильних і мужніх людей.

Ось що пише Світлана Кириченко про дружин політв’язнів: «Чи не тому так, що в основі наших родин – від початку, коли ще й не думали про можливість арештів (ой, думалося, бодай пунктиром; Юрко припускав таке) був ідейно-національний вибір? Творилися українські родини, і навіть, якщо одна її «половина» (жінка) ще не була національно свідомою, готовою до випробувань, то через кілька подружніх років  доростала до розуміння свого чоловіка, хоча б з любові до нього доростала…

А що таке в умовах багатовікової неволі України бути українцем, як не готовність, хай до часу й неусвідомлена, до боротьби за право бути вільним, отже, і до переслідувань, тюрем».

Зараз, коли ціна свободи України є вже не тільки особиста воля, а й життя – ці слова особливо доречні.

Безумовно, спогади Світлани Кириченко – це історичний дискурс буття України, інтелект і всебічність погляду авторки ми зустрічаємо на кожній сторінці.

Книга починається з часів шістдесятництва, коли тільки зароджувався національно-визвольний, правозахисний український рух. В часи «відлиги», коли ще можна було збиратися і покладатися квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку, багато українці усвідомили, що вони є нація, а не додаток до Росії. Саме тоді згуртувалися ті, хто потім ввійде до Української Гельсінської групи, хто зрозумів, що права людини в Україні і право нації на самовизначення є невід’ємним одне від одного. Буття в імперії, яка утискає свободу народів, що входили до її складу, є постійним пресингом на національні права. В імперії бути свідомим українцем, вірменом, литовці чи євреєм або естонцем – це вже спротив імперському молоту, який трощив усе національне. Саме погляд на СРСР як на імперію, що прагнула тільки одного – самозбереження у рамках своїх кордонів – і робить спогади Кириченко такими історично і психологічно точними.

Хрущовська відлига створила зачатки громадянського суспільства в СРСР, яке було знищено більшовиками. Зовні це виглядало, як культурний сполох: вечори поезії, бардівські пісні, рок-н-рол, молодь збирається гуртками за вподобаннями. І саме на цьому культурному тлі зростають національні рухи в країнах, приєднаних до СРСР.

Але довго так відбуватися не могло, бо ще цупка і незруйнована радянська система не могла не відчувати в цих рухах смертельної небезпеки для імперії. Далі події почали розгортатися у протилежному напрямку. Відлига закінчилась і до влади прийшов новий Генеральний секретар КПРС – Леонід Брежнєв – неосталініст. У 1968 році радянські танки – в Празі.

Ні – повернення до сталінських часів було вже неможливим – після ХХ з’їзду, після хрущовської відлиги, суспільство було вже не тим, яким було до смерті Сталіна.

Але Брежнєв став закручувати гайки. КДБ почало лютувати, особливо в національних республіках. І, найбільше – в Україні.

Світлана Кириченко докладно описує все це у главі «1972 рік». Про арешти знайомих і друзів – Надійки і Івана Світличних, Василя Стуса, Миколи Плахотнюка та інших національно свідомих українських інтелігентів.

Під ковпаком КДБ опинилася і родина Бадзьо-Кириченко. Все це Світлана описує на тлі побутово життєвому – як воно жилося день за днем насправді. Від цього стає ще страшніше. Здавалося б – міцна родина, діти – Сергій і Богданка, їхні проблеми, навчання. І як блискавка – вбивство кдбешниками Алли Горської, арешти, листи з таборів близьких друзів.

У Юрія Бадзьо, який начебто не був активним у своїх виступах, але він у цей страшний час береться за свою справ – написати науковий твір «Право на життя», в якому він, національно свідомий соціаліст, виносить вирок радянській владі.

Виносить вирок, обґрунтований і історично, і філософські, імперії зла, СРСР, тоталітарній потворі, яка вбила і замордувала голодом мільйони людей, і найбільше, українців.

В «Праві на життя» голодомор названий Голодомором й не залишає сумніву в намірі радянської влади придушити українське селянство, вільний український дух.

Україні не бути, якщо вона буде часткою цього чудовиська – от в чому правда твору Бадзьо.

Чи відчувала Світлана, чим може скінчитися натхнена, потайна праця її чоловіка? Так, відчувала, дедалі гостріше. Але у неї не було і тіні сумніву. Вона була справжньою жінкою «декабриста». Тільки допомога, тільки підтримка – такою була її позиція.

Рік за роком вона описує життя своєї родини під пильним наглядом КДБ, описує свої зв’язки з дисидентами з усього СРСР. А в неї були друзі і в Москві, і в Прибалтиці, і у Вірменії.

Національно-свідомі українці були відкриті до діалогу з усіма «незгодними», вони не замикалися у своєму колі. От чому ми зустрічаємо на сторінках Спогадів такі знайомі імена, як – Анатолій Марченко, Лариса Богораз – його дружина, Мальва Ланда, Марина Румшицька, Андрій Сухоруков, Анатолій Корягін, Євген Анцупов, Генріх Алтунян, Вітаутас Скуодіс, Роберт Назарян та інші.

Рік за роком Світлана описує натхнену працю чоловіка над своєю книгою. І все щільніше, все більш жорстоко пильнує за ними КДБ, аж до того страшного моменту (глава «1977 рік»), коли перехована у близького друга книга «Право на життя», вже майже завершена, раптом зникає. Як розчиняється у повітрі…

Від цього моменту і до арешту Бадзьо в 1979 році – обшуки, звільнення з роботи, тиск на дітей, виклики до КДБ. У 1979 році Бадзьо арештували, а тиск на родину стає просто шаленим. Сергій – старший син – довго не може вступити до вишу. Світлану цькує міліція за «неробство», хоча на роботу її після звільнення з Інституту феросплавів нікуди не беруть. А до того ще й постійні погрози від КДБ, що й саму Світлану за допомогу чоловікові заарештують, і діти залишаться самі.

Потім закритий суд, максимальний термін ув’язнення і відправка Юрія Бадзьо до політичного табору у Барашево – в Сибір.

Але всі ці поневіряння і жахи не зломили Світлану та її дітей. Вони разом їздять на побачення, везуть із собою важкі валізи, хоча Світлана не відрізняється міцним здоров’ям. Побачення часто скасовують, навіть, коли родина вже приїхала в Барашево.

Але дух і Світлани, і Юрія, і їх дітей незламний. Про те, що Відбувається в таборах, Бадзьо передає інформацію Світлані, а вона, на зворотному шляху, залишає інформацію своїм московським друзям – дисидентам. Тільки через Москву можна передати інформацію на Захід , у Києві іноземних журналістів немає. А треба щоб світова спільнота знала про все, що відбувається в Україні, в таборах, на засланні. Тоді западна спільнота починала тиск на керівництво СРСР. Хоча, до певного моменту, цей тиск не заважав кидати людей за грати, звільняти з роботи тощо.

Цікаво, що Світлана, спілкуючись із своїми московськими друзями-дисидентами, відмічає, що саме національне питання, тобто проблема національної свободи республік, москвичів цікавить мало. Вони розглядають все, що відбувається в республіках СРСР, як порушення прав людини, загальне порушення. Часом Світлана намагається піднімати питання про свободу та незалежність України. Але її московські друзі цього просто не чують. Тому вона і перестала обговорювати з ними ці теми. Імперський синдром – це найнебезпечніший вірус – він вражає навіть свобідних і обізнаних людей, для яких все зло зосереджено в радянській владі – далі вони не розмірковують. Хоча не можуть не бачити, що репресії в Україні та інших республіках набагато жорстокіші ніж у Москві.

Світлана описує ситуацію з Українською Гельсінською групою (УГГ). Коли, у 1975 році Брежнєв підписав Гельсінкські угоди, в яких окремо йшлося про те, що крїана-підписант бере на себе зобов’язання дотримуватися основних прав і свобод людини – ніхто звичайно, не збирався це виконувати.

Але в СРСР це породило відкритий рух спротиву. Спочатку у Москві, потім в Києві, а вже потім в інших республіках Союзу створюються (відкрито, підкреслюю) правозахисні групи з контролю виконання Гельсінкських угод.

В Україні така група була створена і щоб контролювати виконання угоди на національному рівні.

Звичайно дуже швидко влада заарештувала усіх, хто увійшов до складу УГГ, за тією ж самою статтею – антирадянська агітація і пропаганда з метою підриву радянської влади. Члени УГГ були кинуті до таборів, як правило на максимальний термін. Світлана Кириченко знала всіх членів УГГ: Миколу Руденко, Мирослава Мариновича, Миколу Матусевича, Оксану Мешко та інших. Василь Стус отримав через членство в УГГ новий строк. Оксана Мешко, жінка похилого віку. Їй була за 70, вона була заслана до Сибіру на довгі роки.

Повторно був заарештований і Валерій Марченко, з родиною якого дружила Світлана. Він отримав новий максимальний термін – 10 років ув’язнення плюс 5 років заслання, незважаючи на важку хворобу нирок. Судді фактично своїм рішенням  винесли йому смертний вирок. Невдовзі він помер у табірній лікарні.

Помер при не розслідуваних обставинах і великий український поет Василь Стус.

Світлана  сприймає ці удари мужньо, але трагедія всесвіту навколо неї стає її диханням.

Рік за роком спливає каторжний термін Юрія Бадзьо, але Світлана має сумніви, що він вийде, бо звичайною стала практика не відпускати на заслання «неразкаявшихся антисоветчиков», а давати їм новий термін, фальсифікуючи справу.

Але помирає Брежнєв, при генсеку Андропові КДБ діє ще жорстокіше і нахабніше, але помирає і він, а за ним і Черненко.

І от, в 1985 році до влади приходить Михайло Горбачов і починається Перебудова.

Світлана в подробицях описує всі етапи перебудови, і як вона вплинула на табірний світ.

Бадзьо не дали нового терміну, а випустили на заслання до селища Хандига. Світлана поїхала за ним, як і належало жінці «декабриста». Діти на цей час вже були самостійним. Богдана вчилася в Ленінграді, Сергій вже закінчив виш і пішов на рік в армію.

Світлана Кириченко в деталях описує своє життя і побут на засланні і в той же час дає картину загальнополітичних подій в країні.

 Президентом США на той час став Рональд Рейган, який говорить про СРСР, що це – «Імперія Зла». Він починає шалений тиск на Горбачова, вимагаючи  від нього дотримання усіх угод, дотримання прав людини тощо.

На цей час «Імперія Зла» поступово розвалюється з середини. Екологічний стан країни жахливий. Без допомоги Заходу СРСР не може вижити, і Горбачов змушений дослухатися до західних лідерів.

Але проходить не один рік, поки цей тиск Заходу увінчався успіхом. Тільки після смерті дисидента Анатолія Марченка – чоловіка Лариси Богораз, Горбачов розуміє, що відступати від вимог Заходу нікуди. Він повертає із заслання академіка Сахарова і починає звільняти всіх дисидентів. Так і закінчується Українська сага.

Але ясно, що це не кінець. Усього декілька років від звільнення українських дисидентів – до набуття Україною  незалежності. Але в спогадах Світлани Кириченко чітко показано, що дисидентський рух – це наріжний камінь майбутніх державотворчих процесів в Україні. Саме «люди не зі страху» створили в Україні громадянське суспільство, саме вони були тим виміром, з якого почалася наша Незалежність.

Але, на жаль, в Росії пішли зовсім інші процеси. Демократизація заклякла. І ми наочно бачимо відновлення «Імперії Зла», яка загрожує і буде загрожувати, поки живе, самому існуванню України.

Події останніх років підтверджують це. На жаль зараз Президент США не Рональд Рейган і Україна просто веде двобій з єдиною у світі імперією.

Тому зараз так необхідні саме такі книги, як Українська сага, з якої розумієш – хто ти є і хто твій ворог.

І не тільки розумієш, а й відчуваєш потребу в боротьбі.