MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

СВІП та нові технології, що загрожують правам людини

Європа голосує за систему шпигунства.

Опубліковано в електронному часописі TechWeb
http:// techweb. com/wire/story/TWB19990520S0022
20 травня 1999 р.

Плани Європейського Союзу примусити провайдерів Інтернету та інших постачальників телекомунікацій відкрити правоохоронним органам доступ до інформації клієнтів є невиправданими і нереальними. До такого висновку дійшли британські парламентарі на своїй недавній сесії.

Комітет торгівлі й промисловості Палати общин, що виступив у середу зі звітом проти урядового законопроекту про електронну торгівлю, розглянув також і резолюцію ЄС, відому як ENFOPOL.

У інтерв’ю, даному у вівторок, голова Комітету лейборист Мартін О’Нейл (Martin O’Neill) заявив, що у зв’язку з ENFOPOL Комітет побоюється появи нереалістичних вимог до провайдерів і погіршення си-туації в галузі прав людини.

"Ми думаємо, що аргументи правозахисників перевершують аргументи спецслужб, - сказав парламентар. - Якби вони [спецслужби] чітко сказали, яких результатів вони хочуть досягти, люди, можливо, погодилися б із ними. Інакше все це схоже на стрибки в темноті"

На думку захисників громадянських прав і провайдерів Інтернету, одного посилання на необхідність боротьби зі злочинністю недостатньо для того, щоб спецслужби одержали у своє розпорядження цілодобовий доступ до всіх текстових електронних повідомлень у реальному часі.

Основний головний біль провайдерів Інтернету та інших операторів зв’язку - ціна, що їм доведеться сплачувати за реалізацію ENFOPOL.

"Плани щодо створення такого "щита" мають такий же малий зв’язок із реальністю, як і програма "зоряних війн", - сказав О’Нейл. - Ми не віримо, що вони стануть реалістичнішими в майбутньому"

Комітет також заявив, що уряд Великобританії мусить більше уваги приділяти міжнародній сутності Інтернету.

"Уряд повинен стежити за міжнародними дослідженнями з тим, щоб країна не відставала від іншої Європи," - зауважив О’Нейл. Він додав, що дуже важливо не збиватися зі шляху створення в Британії найкращих умов для електронної торгівлі. У звіті Комітету міститься заклик визначити статус європейських резолюцій для країни.

"ЄС прийняв резолюцію у 1995 році, а в 1998 з’явився ENFOPOL. Але принципи резолюції 1995 року не були використані в нашому законодавстві. Отут ще багато протиріч"

Раніше в цьому ж місяці члени Європарламенту проголосували за резолюцію по ENFO-POL.

"Ми думаємо, що уряд мусить розставити всі точки над "i" і сказати, які зобов’язання несуть провай-дери Інтернету", - сказав О’Нейл.

У середу Комітет покритикував пасивну позицію уряду у справі перегляду Закону про перехоплення комунікацій (деякі називають цей закон більш діючим засобом встановлення контролю за Інтернетом і криптографією, ніж непопулярні пропозиції законопроекту про електронну торгівлю або резолюції ENFOPOL).

"Ми хочемо, щоб уряд оприлюднив причини змін у практиці перехоплення повідомлень у зв’язку з законопроектом про електронну торгівлю", - сказав О’Нейл.

Уряд ніяк не прокоментував ці слова, сказавши лише, що ставиться з інтересом до звіту парламентського комітету і відповість на всі пропозиції у встановленому порядку.




ENFOPOL у 1998 році

Американці натискають на кнопки руками європейських поліцейських

Опубліковано в газеті "Гардіан" 29 квітня 1999 р.

Нарешті, і в Лондоні дізналися про останній варіант проекту ENFOPOL 98. Судячи з наявної інформації, хоча назву ключового документа і було змінено, чиновники з ЄС, як і раніше, мають намір проголосувати за проект до кінця травня. Вони намагаються прискорити цей процес, незважаючи на сильну протидію громадськості в Німеччині й Австрії та недавню негативну реакцію Європарламенту.

Новий документ називається ENFOPOL 19. Він був отриманий на цьому тижні Каспером Боуденом із Лондонського Фонду досліджень інформаційної політики.

Говориться, що ENFOPOL 19 з’явився на світ під час зустрічі керівників поліції в Брюсселі 11 березня і був опублікований 15 березня. Британський уряд заявив у зв’язку з цим: "Німеччина, що головує в ЄС, сподівається, що проект одержить схвалення Ради з юридичних і внутрішніх питань у травні" Рада буде засідати 27-28 травня.

ENFOPOL 19, як і раніше, викликає занепокоєння своєю метою "перехоплення телекомунікацій з урахуванням розвитку нових технологій" Проте тепер замість докладного і повного опису вимог стеження за Інтернет та іншими комунікаціями, поліція робить вигляд, що нічого нового взагалі не відбувається.

З посиланням на перший документ ЄС про контроль за комунікаціями 1995 року, автори ENFOPOL 19 говорять, що "потреби правоохоронних органів... повинні бути враховані як в існуючих, так і в нових комунікаційних технологіях, зокрема, супутникових комунікаціях і Інтернет" Таким чином, відповідно до ENFOPOL 19 "технічні вимоги" 1995 року "повинні інтепретуватися... для застосування до Інтернет, статичної і динамічної IP-адресації, номерів кредитних карток, адресам e-mail" Справді, документ 1995 року нічого не говорив про кредитні картки і їхнє застосування для контролю за телекомунікаціями. У новому документі підкреслюється, що для "прослуховування" Інтернету не обов’язково збирати дані про відправника й одержувача, тому що вони включені в кожний "пакет даних" або IP-пакет. Таким чином спеціальне регулювання для Інтернет буде непотрібним.

Але це облудний маневр. Наступні варіанти проекту ENFOPOL 98 показали, що початковий, повний протиріч план, оприлюднений часописом Telepolis, був розділений мінімум на п’ять частин, що тепер розглядаються окремо один від одного.

Плани контролю за проектом Iridium й іншими супутниковими системами зв’язку виділені в окремий блок і обговорюються на найвищому рівні в ЄС.

Частина проекту ENFOPOL 98, де йдеться про збір персональних даних громадян, буде включена в "інші резолюції Ради"

Передбачається, що ще одна резолюція вимагатиме від провайдерів Інтернету встановлення у них в офісах високошвидкісних систем зв’язку. Ці "системи перехоплення" будуть встановлені в зоні особливої таємності, куди матимуть доступ тільки спеціально підібрані й перевірені співробітники. Ця пропозиція не входить у ENFOPOL 19.

Якщо керуватися ENFOPOL 19, то деякі контролюючі системи будуть управлятися через "вірту-аль-ный інтерфейс" По суті це означає установку спеціального програмного забезпечення в точках доступу до Інтернету, контрольованого урядо-вими спецслужбами.

Нововведення, що стосуються криптографії, теж будуть розглядатися окремо.

Правоохоронні органи розраховують, що попередні і нові резолюції сформують разом єдиний пакет, укомплектований докладними інструкціями з перехоплення повідомлень Інтернету. Пакет буде включати "технічні описи", узяті з початкового проекту ENFOPOL 98. Якщо цей трюк удасться, то ENFOPOL 98 може минати перевірку і "пройти" частинами, поки Європарламент буде "підвішений" в зв’язку з червневими виборами.

Але найголовніший секрет ENFOPOL 98 дотепер не був розкритий. Цей суперечливий текст зовсім не був написаний європейськими чиновниками. І ENFOPOL 98, і документ 1995 року були розроблені групою за назвою ILETS, що складається з представників спецслужб і правоохоронних органів різних країн при домінуючій ролі США. У ILETS не входить ніхто з ділових, правозахисних або юридичних кіл, компетентних у питаннях права на недоторканість приватного життя.

Останні шість років група ILETS лобіює свої "рекомендації" у європейських урядах, перетворюючи їх у такий спосіб у закони, нові мережі і системи зв’язку. Їхня діяльність ніколи не висвітлюється в національних законодавчих зборах, Європарламенті і навіть у Конгресі США.

До того моменту, як Telepolis оприлюднив ENFOPOL 98, діяльність ILETS залишалася в тіні.



Європейський Союз спецслужб або що нам відомо про ENFOPOL.

Опубліковано 29 листопада 1998 р.
у німецькому електронному часописі Telepolis
http:// telepolis. de

Після серії статей наших кореспондентів Еріха Мохеля і Крістіани Шульцкі-Хаддуті про далекосяжні плани Європейського Союзу встановлення контролю за телекомунікаціями, Telepolis розмістив на своєму сервері перший варіант проекту ENFOPOL. Далі викладені основні моменти статей і звітів, написаних Еріхом і Крістіаной.

Проект ENFOPOL спрямований на усі різновиди телекомунікацій, включаючи комп’ютерні дані (звичайні або шифровані) і мобільну телефонію (у тому числі нову систему "Iridium" й інші супутникові системи). Реалізація цього плану означає встановлення стеження за будь-яким видом зв’язку без винятку. Оскільки сьогодні дані між країнами передаються дуже швидко, ENFOPOL намагається уникнути проблем із невідповідністю національним законодавствам і передбачає контроль за центральною базою проекту Iridium в Італії. Проте серед можливих джерел інформації для європейських поліцейських структур називають і компанії, що надають міжнародні канали зв’язку.

Представники Iridium поки що не сказали нічого суттєвого про новий проект, якщо не зважати на запевняння, що Iridium буде підпорядкований законам усіх країн, де діють його оператори. Співробітник великої міжнародної компанії досить жорстко заявив, що його фірма буде ігнорувати такі пропозиції. Втім, нашому часопису поки що невідомі випадки звернення такого роду з боку спецслужб.

Треба зазначити, що ENFOPOL (на відміну від проекту ECHELON) - не сталий порядок, а проект системи співробітництва між поліцейськими силами різних країн. Проте ENFOPOL зовсім не є чимось відірваним від реальності. Багато які з його параграфів і навіть стиль цього документа нагадують останні законопроекти, що оприлюдненні (або вже чинні) у Німеччині й Австрії. Там законопроекти вимагали від провайдерів Інтернету надати правоохоронним органам можливість одержувати доступ до персональної інформації користувачів. Уряди були змушені пом’якшити формулювання після того, як проекти зазнали жорсткої критики з боку громадськості і лобістських груп (головним чином ці групи репрезентували інтереси провайдерів Інтернету і телефонних компаній). Подібність проекту ENFOPOL до законодавчих ініціатив Німеччини й Австрії означає, що керівники поліції європейських країн намагаються створити гармонійну систему законів, що обумовлюють контроль за Інтернетом у європейському масштабі.

Підтвердженням цієї точки зору є також стаття у лондонській "Санді Таймс" Автор підтверджує, що ідея створення загальноєвропейської поліцейської служби підтримується деякими європейськими політиками. Зокрема, один німецький чиновник оголосив, що Німеччина прагне більш тісного політичного співробітництва, і що спільна робота поліції, безумовно, є досягненням на цьому шляху. Міністр закордонних справ Німеччини Йошка Фішер сказав, що, на його думку, майбутній Європі потрібна загальна зовнішня політика.

Але Євросоюз не самотній у своїх стараннях. На слуханнях у Європарламенті у вересні 1998 р. вия-ви-лися факти співробітництва ЄС і ФБР, мета яких - побудова глобальної системи контролю за телекомунікаціями. Проект ENFOPOL потрібно розглядати саме в цьому контексті. Якщо він отримає зелене світло, це означатиме не тільки всемогутність спецслужб, але й законодавче визнання існуючих систем стеження, таких як ECHELON.

Поліція часто посилається на те, що вона "не встигає" за організованою злочинністю і тероризмом в умовах розвитку високих технологій і при відкритих кордонах. Однак самі поліцейські анітрохи не кращі: якщо сприйняти їхню логіку, то громадяни позбавляються права на недоторканість приватного життя. Більш того, методи стеження підштовхують до думки про поступове повернення до образу мислення "Великого Брата" Політики й громадські діячі ухвалюють рішення на високому рівні, у відриві від суспільства. Тим часом у самому суспільстві цілком відкрито продовжується обговорення проблеми. Збоку здається, що ці процеси не стосуються реального життя. Офіційні особи намагаються приділяти ENFOPOL якнайменше уваги. Технічні описи мало що кажуть більшості простих людей. Написані мовою великих телефонних і супутникових компаній, провайдерів Інтернету, - тих, хто головним чином надає послуги іншим фірмам, - вони майже завжди незрозумілі звичайному користувачеві Мережі.

Вимоги ENFOPOL, що регламентують контроль за комунікаціями, не можуть бути реалізовані без серйозного втручання в роботу існуючих комерційних систем. Не варто передчасно обвинувачувати комерсантів у порушенні права своїх клієнтів на недоторканість приватного життя. Але якщо це порушення стане частиною загальноєвропейської законодавчої системи, здається, компанії навряд чи будуть виступати як захисники громадянських прав. Немає нічого, що свідчило б про їхній рішучий дух у цій галузі, - принаймні, поки не йдеться про бізнес. (Так, німецькі провайдери заперечували введення нового закону, тому що на них лягали всі витрати на його реалізацію).

Мабуть, краща можливість підняти завісу таємності - почати громадське обговорення проблеми. Тому ми вирішили обнародувати на нашому сервері початковий варіант проекту ENFOPOL від 3 вересня 1998 р. Ми будемо обновляти інформацію в міру надходження нових документів по ENFOPOL.



CALEA -Закон про сприяння правоохоронним органам у галузі комунікацій.

CALEA (Communications Assistance for Law Enforcement Act) іноді називають законом про "цифрову телефонію" CALEA виріс у 1994 році з ідеї, що правоохоронні структури повинні зберегти можливості стеження в умовах розвитку комунікаційних технологій.

Відтоді, як Конгрес прийняв CALEA, Федеральне бюро розслідувань (ФБР) пробувало використовувати цей закон, щоб закріпити можливості стеження в національних системах зв’язку. Телефонні компанії поступилися деякими вимогами, але заперечили іншим. У квітні 1998 року Центр демократії і технології склав звернення до Федеральної комісії зв’язку (Federal Communications Commission, FCC); Комісія, у свою чергу, подала запит у ФБР, щоб з’ясувати, чи збирається ця спецслужба піти далі, ніж визначено законом, по шляху вторгнення в приватне життя громадян.

У жовтні 1998 року Комісія в порядку експерименту погодилася з більшістю пропозицій ФБР, включаючи інтеграцію пристроїв, що стежать, у сотові й інші безпровідні телефони. У той же час Комісія склала запит з приводу стеження в мережах із пакетною передачею даних (у т.ч. Інтернет - прим .перекл.).

У вересні 1998 року FCC відклав введення CALEA у дію на 20 місяців - до червня 2000 року.

ФБР використовує CALEA, щоб розширити можливості "прослуховування" комунікацій

Хоча спочатку йшлося про те, щоб нові технології цифрової телефонії не ставали перешкодою для оперативно-розшукових заходів, згодом усе звелося до спроб ФБР використовувати ці технології для розширення власних можливостей стеження.

Історія цього закону свідчить, що Конгрес мав намір надати телефонним компаніям переважне право вирішувати, яким чином впроваджувати механізми стеження у свої мережі. Незважаючи на цей чіткий намір, ФБР у 1996-1997 роках намагалося повністю контролювати процес упровадження CALEA. При цьому ФБР вимагало від компаній використовувати пристрої з такими характеристиками, щоб спецслужби отримували ще ширші можливості для стеження, ніж раніше.

Під тиском ФБР компанії безпроводної телефонії погодилися впровадити системи прослуховування сотових телефонів. Бізнесмени також поступилися вимозі, щоб оператори зв’язку, які використовують популярні протоколи "комутації пакетів даних", передавали уряду повний зміст комуні-кацій своїх клієнтів - навіть у тому випадку, якщо органи мають рішення суду тільки на перехоплення найменш "дошкульних" даних ("хто кому телефонує").

Незважаючи на поступки, ФБР, як і раніше, почуває себе незадоволеним цим компромісним планом. У березні 1998 р. ФБР направило своє власне звернення у Федеральну Комісію зв’язку, перераховуючи додаткові вимоги. Зокрема йшлося про можливість продовжувати прослуховування розмови за участю кількох людей після того, як об’єкт стеження поклав трубку; збирати дані про учасників розмови, навіть якщо вони не є об’єктами стеження; ідентифікувати телефонні номери, що набираються після дзвінка.

У липні 1998 року організації, що захищають право на недоторканість приватного життя, звернулися у Федеральну Комісію зв’язку з проханням приборкати вимоги ФБР у межах CALEA. У відповідь ФБР поширило на Капітолійському пагорбі лист із пропозицією переробити CALEA таким чином, щоб урахувати всі свої плани, включно з можливістю точно визначити місцезнаходження власника сотового телефону, а також не піддавати CALEA громадському обговоренню. Центр демократії і технології закликав Комісію відкинути пропозицію ФБР, що і було зроблено.

Проте в жовтні 1998 року Федеральна комісія зв’язку у порядку експерименту погодилася з пропозиціями ФБР, у тому числі з можливістю визначення месцезнаходження користувача безпроводного телефону. Комісія погодилася, що згадані положення повинні бути включені в CALEA.




Персонажі Джорджа Орвелла оживають

Неурядовою організацією Privacy International, що спеціалізується на захисті приватності, засновано серію щорічних національних премій "Старшого Брата". У жовтні 1998 року в Лондоні вперше відбулася церемонія присудження Британської премії "Старшого Брата", а в квітні 1999 року - американської. Такий шлях обрано організацією для того, щоб прилюдно назвати ті державні та приватні структури, що доклали найбільше зусиль для втручання у приватність людей. Проведення аналогічних заходів заплановано в Канаді, Франції, Австралії, Нідерландах та Австрії. Свою назву премія отримала з відомих творів Джорджа Орвелла, що яскраво описав загрозу, яку створює для суспільства держава, що має можливості для здійснення тотального контролю за життям громадян. Премія "Старшого Брата" знайшла своїх лауреатів у Сполучених Штатах 7 квітня 1999 року - у день виходу в світ класичного твору Джорджа Орвелла "1984". У другій частині церемонії Privacy International відзначила тих людей, що внесли суттєвий внесок у захист особистої приватності. У Великобританії така відзнака має назву премії Вінстона, а в Сполучених Штатах Америки - премії Брандеза.

За створення умов для того, щоб світ, створений Орвеллом став реальністю, Privacy International визначила п’ять "лауреатів" у п’яти номінаціях. Серед корпорацій у Сполучених Штатах Америки було відзначено діяльність Microsoft, чия операційна система Windows 98, як було з’ясовано нещодавно, при реєстрації копії програмного продукту незалежно від бажання користувача передає компанії спеціальний ідентифікатор. Компанія Microsoft була відзначена в номінації "Народний вибір".

У Великобританії компанією-лауреатом стала Procurement Services International за продаж військовим режимам таких країн як Індонезія та Нігерія обладнання для стеження. Незважаючи на те, що уряд Британії закликав звернути увагу на етичні моменти в торгівлі військовим обладнанням, технічні засоби, надані Procurement Services International, застосовувалися у скоєнні злочинів геноциду в Східному Тиморі.

Цікаво відбувалося у Сполучених Штатах визначення компанії, що зробила найбільше в галузі втручання у приватне життя. Незважачи на попередні прогнози про визначення серед найбільших ворогів приватності компанії Intel, відносно якої проводиться всесвітня кампанія бойкотування за створення процесора Pentium III, що має спеціальний серійний номер, премію "Старшого Брата" було надано не дуже відомій компанії із штату Массачусетс Elensys Inc. Вона укладала угоди з фірмами, що торгують фармацевтичними виробами, зокрема CVS та Giant Food Inc., і розсилала їх клієнтам листи з пропозицією поновити вживання тих чи інших ліків або пропонувала аналогічні медичні препарати. CVS повідомила, що за період близько 6 місяців Elensys було розіслано лише її клієнтам понад 200 000 таких листів. При цьому споживачі ліків не уповноважували фармацевтичні компанії передавати свої персональні дані третій стороні. Британську премію було присуджено компанії Harlequin, що разом з British Telecom розробила програмне забезпечення WatCall, яке надає поліції нові широкі можливості для прослуховування телефонних розмов.

Структурами, саме існування яких є загрозою для приватності, у США було визнано Федеральне Бюро Розслідувань (ФБР), а у Великобританії - базу Агентства Національної Безпеки США у Менвіс Хіллі, що на півночі Англії. Сорок років тому Міністерство Оборони Великобританії передало 500 акрів землі для будівництва військової бази США. З 1966 року ця територія використовується Агентством Національної Безпеки США. Через вісім років там було започатковано будівництво гіганських антен для супутникового стеження. Загалом їх 29. Сьогодні база у Менвіс Хіллі є найбільшою у світі шпигунською будовою, що діє в умовах повної секретності і не контролюється ні Парламентом Великобританії, ні суспільством. Вона є ключовим елементом в "Проекті ECHELON" - глобальної мережі, що дозволяє уряду США перехоплювати інформацію із засобів комунікацій.

Серед державних посадових осіб та органів було відмічено нагородою члена Палати Представників Конгресу США від Флориди Білла МакКоллама, зокрема за підтримку ним ідеї введення національної ідентифікаційної картки, та Департамент Торгівлі і Промисловості уряду Великобританії за введення значних обмежень на використання криптографії. Місцева Рада Ньюхема (Великобританія) отримала нагороду "Старшого Брата" за купівлю програмного забезпечення (Mandrake face recognition system) для системи прихованих камер відеостереження, що дає можливість розпізнавати обличчя осіб, занесених до спеціальної бази даних. Заявлено про те, що система гарантує 80% точності при розпізнаванні облич людей. Загалом було встановлено в цій місцевості 140 камер.

Премії Брандеза (нагороду названо іменем судді Верховного Суду США, що вперше дав правове визначення приватності) було удостоєно Філа Ціммерманна за розробку криптографічного програмного продукту, відомого як PGP (Pretty Good Privacy) та Даяну Мей, що успішно змогла захистити свою приватність в суді від втручань з боку телефонної маркетингової компанії, яка продовжувала свої телефонні рекламні пропозиції після того, як Дайяна попросила припинити такі телефонні дзвінки.

Британська премія Вінстона серед інших лауреатів дісталася депутатові Парламенту від Лейбористської партії Гаррі Коену, який послідовно відстоює питання захисту данних та Ліндіс Персі за активну участь в акціях протесту проти діяльності Агентства Національної Безпеки США у Великобританії, зокрема станції у Менвіс Хіллі. Загалом її заарештовували за участь у таких заходах більше 150 разів.

Наступне вручення премій "Старшого Брата" у Великобританії caieaiiaaii Privacy International у жовтні 1999 року, а в Сполучених Штатах * у березні 2000 року. Здається, конкуренція щороку зростатиме.



Час для байту приватності.

(друкується із незначними скороченнями)

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Переклад статті Саймона Девіса (джерело – INDEX Online, електрона версія журналу INDEX on Censorship) мусить бути дуже цікавим для читача – як в теоретичній площині, так і в практичній. Цей матеріал присвячено такій гострій проблемі як повага до приватного та сімейного життя з боку засобів масової інформації. І якщо скептики можуть сказати, що різні там „електронні штучки“ не становлять великої загрози для приватності громадян в „недорозвинутих країнах“, а лише для „постіндустріального суспільства“, то актуальність проблеми балансу між приватністю та відкритістю (privacy and trancparency) саме для нас навряд чи хтось поставить під сумнів. Відсутність гострих конфліктів навколо цієї проблеми не означає, що в Україні її не існує. Яскравим прикладом може служити сусідня Російська Федерація, де активний розвиток ринку засобів масової інформації, потужні фінансові вливання від так званих „олігархів“ та совєтські правові традіції, які взагалі не враховували таку категорію як приватність, призвели до цілої низки крупномаштабних скандалів. Згадайте фотоплівку з колишнім міністром юстиції Валентином Ковальовим, відеофільм з Генеральним прокурором Юрієм Скуратовим, публікацію в пресі стенограм телефонних розмов Тетяни Д’яченко, порушену кримінальну справу проти Сергія Лісовського (його підозрюють саме у порушенні недоторканності приватного життя)...

Отже, виникає дуже складне і суперечливе питання, відповідь на яке не є очевидною. Чи варто вводити обмеження свободи слова, якщо пройшло не більше 10 років, як ми маємо хоча б відносно вільну пресу? Чи не будуть будь-які обмеження використані владою в своїх інтересах? Дуже широка дискусія іде зараз з цього приводу знову ж таки в Росії. Обидві палати Федеральних Зборів підтримали ідею створення органу, який стежив би за дотриманням „моральності“, проте, президент Росії Борис Єльцин наклав вето на відповідний законопроект, ставши на захист свободи слова.

Проте, насправді стаття пана Девіса зачіпає більш широке коло питань, ніж лише захист приватності від втручання з боку преси. Чи можете Ви собі уявити активне громадянське суспільство, здатне підкорити державу своїм інтересам в умовах, коли державні органи мають можливості для тотального контролю за будь-якою інституцією цього самого громадянського суспільства? Чи не становить це загрозу для держав, що побудовані на таких принципах? А чи не становить це ще більшу загрозу для тих держав, де громадянське суспільство знаходиться лише на початку свого розвитку і поки що не може нав’язувати свою волю державним органам? Тож яким буде баланс між державою та суспільством в недалекому майбутньому?

На моє тверде переконання, теза про невелику актуальність подібних загроз для бідних держав на кшталт України не є переконливою. Безперечно, пенсіонерові, що кілька місяців не може отримати встановлену державою пенсію у розмірі близько 12 доларів США, навряд чи видається такою вже важливою проблема стеження за користувачами мобільних телефонів, кредитних карток та контролю за відвідувачами певних сайтів в Інтернеті. Однак в тих державах, які ставлять своїх громадян в умови на межі виживання, де вплив громадянського суспільства не є співвимірним із владою державних органів, шкода від посилення контролюючих можливостей держави може бути особливо великою. Відсутність коштів також не є сильним аргументом, адже ціни на мерседеси також є дуже високими, проте, українські чиновники полюбляють їздити на дорогих автомобілях. Незважаючи на постійне зменшення ВВП, починаючи від Адміністрації Президента і закінчуючи Верховним Судом, скрізь проведено так званий „євроремонт“. Таких прикладів можна наводити безліч (чого варта лише суперечка з використанням ЗМІ та прокуратури між паном Кучмою та паном Лазаренко про те, хто більше дачних будинків побудував та відремонтував за рахунок українських платників податків!). Отже, чи може наш чиновник відмовитися від соблазну запровадити ефективну систему збору компромату, навіть якщо витрати на неї будуть дуже високими? Маю побоювання, що ні.

Роман Романов

Уряди із задоволенням переконують, що права не є статичними. Часи змінюються. Громадська непокора, кажуть вони, потребує обмеження права на свободу об’єднань. Інтернет вимагає нового погляду на свободу висловлювань. Через організовану злочинність виникла необхідність фундаментального перегляду прав власності.

З таким же задоволенням засоби масової інформації поширюють ці аргументи. З точки зору багатьох засобів інформації, баланс між правами, що задовільняв наших батьків, має небагато спільного з пригноблюючими загрозливими реаліями сьогодення. Зміни – як технологічного характеру, так і в поведінці людей – вимагають від нас постійного перегляду обсягу індивідуальних свобод.

Такий погляд є справедливим лише за окремих умов. Права людини мають спиратися на міцну змістовну основу, інакше вони будуть поховані. Перегляд часто призводить до ерозії. Якщо існує переконливий аргумент за зменшення прав заради суспільних інтересів, то водночас є ще більш переконливий аргумент на користь посилення прав, коли існує загроза індивідуальним свободам. Велика кількість прав потребує посилення і в першу чергу, як жодне інше – право на приватність.

Кожного разу коли захисники громадянських прав обговорюють знищення приватності, головну їх стурбованість викликає проблема розвитку різних форм стеження. В наші дні це залежить перш за все від інформаційних технологій.

Діапазон нових технологій і майже необмежений спектр їхніх функцій створюють плаваючу економіку, побудовану на стеженні. Стрімкий розвиток обладнання для аудіо- та відеостеження, ідентифікаційні технології та системи збору даних створили безпрецедентні можливості для поліції та спецслужб. Стеження все більше стає невід’ємним компонентом інформаційно забезпеченої економіки. Дані кожної повнолітньої людини в розвинутому світі вміщено в середньому до 200 комп’ютерних баз данних.

Технології наступного покоління будуть використовувати зростаюче злиття між людьми та технологіями. Сфери життя, що традиційно визнавалися приватними, будуть в значній мірі виставлені напоказ. Технологічна конвергенція підтвердить, що всі машини зможуть вчасно контактувати між собою.

Зараз іде створення глобальної інформаційної інфраструктури – потенційно найбільшої потужності з часів народження автомобіля. Масове стеження швидко розвивається від Аргентини до Замбії не лише за допомогою відеокамер, дослідження ДНК, сателітарного стеження, поліцейських систем та кредитних установ, але й через неймовірно широкі можливості комп’ютерних систем контролю. Навіть зараз мобільні телефони та банківські машини створюють механізми, які можна застосовувати для географічного стеження в режимі реального часу. Пошукові системи Інтернету детально відображають діяльність та інтереси конкретних людей. Це дозволяє владним структурам збирати дані як суспільного, так і приватного характеру. І поява цього контрольованого суспільства приведе нас в нову еру соціального контролю. Ці дві речі ідуть поруч.

Нещодавно в своїй статті, опублікованій в „Гардіан“, газетний магнат Девід Берклі, власник газети „Єуропін“, застеріг: „Ніколи раніше ми, як індивіди, так не потребували захисту як тепер“. Він запропронував, щоби „право на приватність охоплювало всі форми втручання у... „внутрішнє коло“, всередині якого будь-хто може жити приватним життям за його власним вибором“.

Отже, йдеться про відносини приватності та засобів інформації. Це покоління бачило значне збільшення втручання засобів інформації в приватне життя. Нові технології створюють умови для втручань в приватне життя в такому масштабі, що навряд чи хтось міг би уявити собі навіть 20 років тому. Дійсно, загроза з боку засобів інформації для приватності кожного зростає щодня. Цифрування, тобто перетворення слів в електронні біти означає, що дані від засобів інформації швидко стають доступними в багатьох „машинозчитувальних“ формах, які можуть бути проаналізовані, дубльовані, збережені і передані. Глобалізація гарантує розвиток цього процесу в усесвіті. У поєднанні з потужними засобами пошуку даних вплив на життя людей, їх добробут та репутацію може бути руйнуючим. Засоби інформації, що використовують такі технології, не повинні застосовувати одні правила для державних структур, а інші для себе.

Аргументом на користь кращого захисту приватності проти такого поєднання сил має бути вимушеність. Але смерть принцеси Діани висунула на перший план рідкісну єдність серед засобів інформации всього розвинутого світу: закони про приватність шкідливі для вільного суспільства. Комісія з питань скарг щодо преси (The Press Complaints Commission), якою встановлено існуючий режим саморегулювання в Англії, також виступає проти законодавства щодо приватності. Голова Комисії Лорд Вокхем, всупереч своїм попереднім виступам, зазначає: „Деякі люди намагаються випустити приватність із її пляшки“.

В своїй статті Девід Берклі яскраво висвітлив зв’язок між сферою традиційного стеження з боку поліції та інших державних органів і сучасною практикою засобів інформації, але обмежився підтримкою прав, встановлених діючим законодавством. „Зловживання владою преси“, підсумував він, є неприйнятним. Я вважаю, що набагато гірше, однак, було би прийняття нового законодавчого акту Британії, який би обмежував свободу преси. Берклі вважає, що такий закон посилив би зловживання владою з боку держави, і загроза диктатури могла би стати реальною.

Права на приватність не повинні бути продані так дешево. Питання захисту приватності стосується не тільки paparazzi та відомих людей. Вони є не менш важливими і для звичайних людей в екстраординарних ситуаціях. Хворі на СНІД, сім’ї потерпілих від нещасних випадків та глобальних катастроф, члены політичних партій – всі вони мають право на життя без переслідування. Ті, хто, провів якийсь час у в’язниці... мають право на приватність. Прийомні діти, вагітні жінки, любителі тварин і тренери-ентузіасти за певних обставин, можуть відчути себе жертвами небажаного втручання з боку засобів інформації, незалежно від намірів останніх. Життя ціх людей і мильйонів до них подібних не можуть використовуватися для захисту будь-яких суспільних інтересів, проти права на приватність.

Враховуючи все це, яким міг би бути практичний вплив права на приватність? Можливо, так звані журналістські розслідування, багато в чому мають змінитися. Але, головним чином, закон просто відбив би вже існуючі кодекси поведінки асоціацій журналістів. Аргументи, висловлені Лордом Вакхемом, Рупертом Мурдахом та іншими, що багаті і впливові люди будуть використовувати новий закон, щоби „заткнути рота“ пресі – безпідставні. Засоби інформації, здається, звертають мало уваги на внутрішні загрози, типу монополізації преси, конфліктів інтересів, грошових винагород, самоцензурування, редакційної звітності... Загроза контролю через частину законодавства, здається, викликає більший інтерес засобів інформації, ніж загроза заборони чи судового процесу.

Європейська Конвенція з прав людини, що скоро стане частиною внутрішнього права Великобританії, визнає приватність і свободу слова як рівні права. У нашому сучасному суспільстві вони є сумісними, а не конфліктуючими. Ті, хто намагається протиставляти ці поняття, обслуговують свої власні інтереси, ставлячи їх вище суспільного блага. Я вважаю, що ця проблема має законодавче рішення, яке відповідає двадцять першому століттю, і що ми маємо прагнути його знайти. Всі ми – захисники приватності і професійні працівники засобів інформації – працюємо, щоб наше суспільство стало більш справедливим, щоб керівництво ним здійснювалося більш відкрито та відповідально.

Переклад з англійської Романа Романова




Приватність і права людини.

Цю доповідь підготовлено Privacy International за рахунок коштів гранту, наданого Інститутом Відкритого Суспільства (Open Society Institute). Основні автори доповіді - Девід Банісар (Electronic Privacy Information Center) та Саймон Девіс (Privacy International). Додаткові дослідження провели Вейн Мадсен, Майкл Касснер, Ронні Брекхеймер, Шауна Ван Донген. Добре обіз-на-ним особам - представни-кам академічних закладів, урядових структур, правозахисних груп та інших установ було запропоновано підготувати доповіді та надати інформацію. Їхні доповіді було доповнено інформацією з інших джерел, таких як конституції, законодавство, міжнародні й національні офіційні документи, інформаційні повідомлення, доповіді з питань прав людини (список використаних джерел додається).

Короткий огляд

Приватність - фундаментальне право людини, визнане в Загальній декларації прав людини ООН, Міжнародному пакті про громадянські й політичні права та в багатьох інших міжнародних і регіональних угодах. Приватність тісно пов’язана з людською гідністю й іншими ключовими цінностями, такими як свобода асоціацій та свобода слова. Вона стала одним із найбільш важливих питань у галузі прав людини новітнього часу. Публікація цієї доповіді демонструє зростаючу важливість, різнобічність та складність цього фундаментального права.

У цій доповіді показано стан приватності в п’ятидесяти країнах світу. Вона окреслює конституційні й законодавчі умови захисту приватності та узагальнює важливі питання й події, що стосуються приватності та стеження.

Майже всі країни світу визнають право на приватність безпосередньо у своїх конституціях. Щонайменше, такі правові норми передбачають право на недоторканність житла та таємницю кореспонденції. Найновіші конституції, наприклад, Південної Африки та Угорщини містять у собі спеціальні норми щодо доступу та контролю за інформацією особистого характеру.

У багатьох країнах, де приватність не визнано безпосередньо у конституції, наприклад, Сполучених Штатах, Ірландії та Індії, для реалізації цього права суди застосовують інші норми. Зокрема, міжнародні договори, де визнається право на приватність, такі як Міжнародний пакт про громадянські й політичні права або Європейська Конвенція про права людини, що є частиною законодавства багатьох країн.

На початку сімдесятих років у різних країнах почали прийматися законодавчі акти з метою за-хис-ту приватності. По всьому світі існує загальний рух у напрямку прийняття всеохоплюючого закону, яким встановлювалися б рамки для захисту. Більшість таких законів побудовані на моделях, запроваджених Організацією Економічного Розвитку та Співробітництва й Радою Європи.

У 1995 році, взявши до уваги недоліки законо-давства та різний рівень захисту в кожній із держав, Європейський Союз запровадив загальноєвропейську директиву, що має забезпечити громадянам більш широкий обсяг захисту від зло-вживань їхніми даними1. Директива щодо "Захисту осіб у зв’язку з обробкою інформації про особу та відсутністю обмежень на переміщення такої інформації" встановлює основу для національного законодавства. Кожна країна-член Європейського Союзу була зобов’язана внести необхідні зміни в національне законодавство до жовтня 1998 року.

Директивою також накладено зобов’язання на держав-членів забезпечити, щоб інформація особистого характеру, яка стосується громадян держав-членів Євросоюзу, передавалась та оброблялась за межами Європейського Союзу тільки у випадках, передбачених законом. Результатом цієї вимоги стало зростання тиску за межами Євро-союзу щодо ухвалення закону з питань приватності. Більше сорока країн вже мають закони з питань захисту даних або захисту приватності в інформаційному законодавстві. Багато інших за-по-чаткували процес розробки подібних законів.

ПРИЧИНИ ДЛЯ ДЕТАЛЬНОЇ РОЗРОБКИ ЗАКОНОДАВСТВАІснує три основних причини для руху в напрямку ухвалення всебічного закону з питань приватності та захисту даних. Багато країн запровадили його з однією метою або кількома.

· виправити несправедливість, що була допущена у минулому.

Деякими країнами, особливо у Центральній Європі, Південній Африці та Південній Америці ухвалено законодавчі акти з метою захисту від порушень приватності, що допускалися за часів попередніх авторитарних режимів.

· розвиток електронної торгівлі

У багатьох країнах, особливо в Азії, а також у Канаді, існує розвинене або таке, що активно розви-вається, законодавство з метою просування електронної торгівлі. У цих країнах визнають склад--ність роботи із персональними даними споживачів, що відправляються з усього світу. Закон щодо приватності вводиться як частина правової бази, що має створити необхідні умови для електронної торгівлі шляхом встановлення загальних правил.

· уніфікація закону відповідно до норм європейського права

Більшість країн Центральної та Східної Європи ухвалюють нові законодавчі акти, які грунтуються на Конвенції Ради Європи та Директиві щодо захисту даних Європейського Союзу. Деякі з цих країн сподіваються в найближчому майбутньому набути статусу членів Європейського Союзу. Країни, що належать до інших континентів, як, наприклад, Канада, приймають нові за-ко-ни з урахуванням того, щоб торгівля не постраждала від вимог, що базуються на положеннях Директиви Євросоюзу.

ІСНУЮЧІ СКЛАДНОСТІПорушення права на приватність продовжує викликати стурбованість навіть після запровадження законодавчих та інших засобів захисту. У багатьох країнах законодавство відстає від розвитку технологій, що створює серйозні прогалини в засобах захисту. В інших країнах правозастосовчим органам та розвідувальним службам надано можливість користуватися винятковими правами. Нарешті, в умовах відсутності адекватного нагляду за дотриманням закону та засобами його застосування саме по собі існування законів не може забезпечувати належного захисту.

Навіть у найбільш демократичних країнах дуже поширеним є порушення закону, що стосується знімання інформації з електронних каналів зв’язку. Щорічний звіт Державного департаменту Сполучених Штатів Америки стосовно порушень прав людини містить у собі інформацію про те, що більше ніж у 90 країнах світу відбувається незаконне стеження за політичними опонентами, правозахисниками, журналістами, проф-спілковими діячами. За підсумками 1996 року у Франції урядовою комісією було встановлено понад 100 000 випадків прослуховування телефонних розмов приватними сторонами, часто в інтересах урядових структур. У Японії поліція нещодавно змушена була сплатити 2,5 мільйони єн за незаконне прослуховування членів комуністичної партії.

Поліцейські служби, навіть у країнах з суворим законом у галузі приватності, і надалі активно збирають інформацію про громадян, які не звинувачуються і навіть не підозрюються у скоєнні злочинів. Зараз продовжуються розслідування таких випадків у Швеції та Норвегії, двох краї-нах з найбільшою історією захисту приватності стосовно даних, що збираються поліцією. Компанії регулярно нехтують законом, збираючи та поширюючи інформацію особистого характеру. У Сполучених Штатах, навіть в умовах тривалого існування закону щодо інформації про кредитні операції споживачів, компанії активно використовують таку інформацію в ринкових цілях.



Загрози для приватності


Зростаюче ускладнення інформаційних технологій з їх можливостями щодо збору, аналізу та поширення інформації стосовно конкретних осіб вимагає невідкладного законодавчого регулювання. Більше того, новий розвиток у галузі медичних досліджень, телекомунікацій, систем транс-портування та руху фінансових засобів значно збільшує рівень інформації, що опрацьовується відносно кожної особи. Пов’язані між собою комп’ютери з допомогою високошвидкісних мереж з роз-виненими процесорами можуть створювати детальні досьє на будь-яку особу без допомоги єдиної централізованої комп’ютерної системи. Нові технології, що розвиваються в межах військової промисловості, розповсюджуються для використання в правоохоронних органах, цивільних установах та приватних компаніях.

Згідно з опитуваннями громадської думки, стур-бованість порушенням приватності зараз більша, ніж будь-коли в новітній історії2. Населення різних країн світу висловлює своє занепокоєння стосовно обмеження приватності. У безпрецедент-ній кількості держав лунають заклики до запровадження закону, що має надати спеціальний захист своїм громадянам. Правозахисні групи стурбовані тим, що велика кількість таких технічних засобів є предметом експорту до країн, що розвиваються, і де не забезпечується належний захист. На цей час існує не так уже й багато бар’єрів для торгівлі технологіями засобів стеження.

Загальнозрозумілим зараз є те, що потужність, місткість та швидкість інформаційних технологій зростає надзвичайно високими темпами. Пропорційно збільшується і рівень втручань у сферу приватності, або принаймні потенційні можливості для цього.

Поза цими очевидними аспектами співвідношення можливостей та ціни існує багато важливих тенденцій, що сприяють обмеженням приватності:

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ знімає географічні обмеження руху інформації. Розвиток Інтернету є, напевне, найбільш відомим прикладом глобальних технологій.

КОНВЕРГЕНЦІЯ веде до усунення технологічних бар’єрів між системами. Нові інформаційні системи стають усе більш сумісними з іншими системами і можуть проводити взаємний обмін та обробку різних видів інформації.

МУЛЬТІ-МЕДІА поєднує багато форм передачі інформації і таким чином інформація, зібрана в одному вигляді, може бути легко переведена в інший.

ПЕРЕДАЧА ТЕХНОЛОГІЙ ТА ПОЛІТИКА КОНВЕРГЕНЦІЇ

Наведені вище макротенденції справили специфічний ефект на проведення стеження в країнах, що розвиваються. У сфері інформації та комунікаційних технологій політика швидкої конвергенції інтенсифікується. У спектрі стеження - прослуховування, системи персональної ідентифікації, збір даних, цензура та контроль за криптографією - усе це притаманно Заходу, де ней-мо-вірними темпами відбувається невпинний розвиток3. Уряди країн, що розвиваються, сподіваються, що країни першого світу забезпечать їх технологіями стеження, такими як цифрове обладнання для підслуховування, дешифратори, сканери, "жучки", засоби стеження та системи комп’ютерного перехоплення. Передача технологій стеження країнами першого світу країнам третього світу є зараз прибутковою складовою військової промисловості4.

Згідно з даними, викладеними у звіті за 1997 рік "Оцінка технологій політичного контролю", розглянутого Комітетом громадянських свобод Європейського Парламенту і підготовленого служ-бою оцінки науки та технологій (Science and Technology Options Assessment office (STOA) Європейської Комісії5, більшість технічних засобів використовується для стеження за діяльністю дисидентів, активістів правозахисного руху, журналістів, студентських лідерів, меншин, профспілкових діячів та політичних опонентів. У звіті зроблено висновок, що такі технології (описані як "нові технології стеження") можуть справляти потужний "ефект холодного душу" на тих, хто "може мати бажання дотримуватися особливої точки зору і буде мало охочих для ризику використовувати своє право демократичного протесту". Розмаїття систем ідентифікації є також придатним для контролю за широким сектором населення. За визначенням Privacy International, "в умовах відсутності ефективного законодавчого та конституційного захисту такі технології є шкідливими для демократичних реформ. Це може бути фатальним для кожного, хто "становить інтерес" для правлячого режиму".

Як уряд, так і громадяни можуть мати певні переваги від застосування нових технічних засобів у державному та приватному секторі. Проекти нових "розумних карток" ("smart card"), у яких інформація про клієнта розміщується на мікропроцесорі картки, може спростити здійснення складних операцій. Інтернет стане революційним засобом доступу до основної інформації урядових структур. Криптографія може бути засобом безпеки та приватності для всіх сторін. Однак такі ініціативи будуть вимагати створення серйозної далекоглядної правової бази. Чи зможуть уряди створити таку правову основу, залежатиме від їхньої здатності прислухатися до пульсу всесвітньої цифрової економіки та визнавати потребу суворого захисту приватності.



Визначення приватності


Із усіх визнаних на міжнародному рівні прав лю-дини приватність, напевне, визначити найскладніше6. Приватність має глибокі історичні корені. Численні посилання на приватність можна знайти в Біблії7. Приватність була об’єктом загального захисту за часів давньоєврейської культури, класичної Греції, древнього Китаю8. Захист головним чином зводився до права на усамітнення. Визна-чен-ня приватності дуже різняться між собою і залежать від контексту. У багатьох країнах зроблено прив’язку до захисту даних, інтерпретуючи таким чином приватність з точки зору обробки інформації особистого характеру. За межами цього досить суворого контексту захист приватності часто має вигляд рамок того, наскільки далеко суспільство може втручатися в особисті стосунки9.

Можна виділити кілька аспектів:

· інформаційна приватність, що включає в себе встановлення правил збору та обігу персональних даних, таких як інформація кредитних установ та медичні записи;

· тілесна приватність, що стосується захисту від втручань стосовно фізичного стану людей, наприклад, тестування щодо вживання наркотиків та обстеження порожнин;

· комунікаційна приватність, тобто безпека та приватність поштових відправлень, телефонних розмов, електронних повідомлень та інших видів комунікацій;

· територіальна приватність, що стосується встановлення обмежень на втручання в домашнє та інше навколишнє середовище, наприклад, робоче місце чи громадське оточен-ня.

Відсутність єдиного визначення не повинно створювати враження, що це питання є неважливим. Як зазначив один письменник, "у певному розумінні, усі права людини є аспектами права на приватність"10.

Декілька поглядів на приватність:
У дев’яностих роках минулого століття майбутній суддя Верховного Суду США Луїз Брандез сформулював концепцію приватності як права особи "бути залишеною у спокої" ("right to be left alone"). Брандез переконував, що приватність - найцінніша із демократичних свобод і виступав за те, щоб це було відображено в Конституції11.

У преамбулі до австралійської Хартії приватності говориться, що "вільне та демократичне суспільство вимагає поваги до автономії особи та обмеження повноважень державних і приватних організацій порушувати цю автономію.... Приватність є ключовою цінністю, що тісно пов’язана з людською гідністю та іншими ключовими цінностями, як свобода асоціацій, свобода слова... Приватність - фундаментальне право людини, на яке кожна особа може сподіватись"12.

Алан Вестін, автор праці 1967 року "При-ват-ність та свобода", визначив приватність як прагнення людей вільно вибирати, за яких обставин та до яких меж вони будуть виставляти на показ перед іншими себе, свої переконання та свої дії13.

На думку Едварда Блоуштейна, приватність - інтерес людини. Вона захищає незалежність та гідність особи14.

На думку Рута Гавісона, існує три складових елементи приватності: таємність, анонімність, усамітнення. Це стан, який може бути втрачено або за вибором самої особи, або через дії іншої особи15.

Британський Calcutt Committee визначив, що "нами ніде не було знайдено абсолютно прийнятного правового визначення приватності". Але комітет задовольнився можливістю знайти правове визначення і дав його у своєму першому звіті з питань приватності:

Право особи бути захищеною від втручання в її особисте життя та стосунки чи її родини безпосередньо фізичним шляхом або через публікацію інформації.



Право на приватність


Приватність може бути визначено як фундаментальне (проте не абсолютне) право людини. Витоки законодавства в галузі приватності можна знайти вже в 1361 році, коли англійські мирові судді застосовували арешт за підглядання та підслуховування17. У 1765 році британський Лорд Кемден, протестуючи проти санкції на доступ до приміщення та виїмки документів, писав: "Ми можемо із задоволенням сказати, що не існує закону в цій країні, яким можна було б виправдати дії підсудних; якби такі існували, це могло б зруйнувати всі суспільні цінності. Що ж стосується документів, то це - найдорожча власність, що належить людині"18. Член Парламенту Вільям Пітт писав: "Найбідніша людина може у своєму будинку не підкорятися навіть всій королівській владі. Будинок може бути хитким, його дах може бути ненадійним, його може продувати вітер, всередину може увірватися буря, може забивати дощ, - але Король Англії не може туди увійти, усі його повноваження на дають йому права переступати поріг халупи, що розвалюється".

У різних країнах протягом наступних століть розвивалися специфічні засоби захисту приватності. У 1776 році Парламент Швеції ухвалив Закон "Про доступ до офіційних документів", за яким державні органи були зобов’язані використовувати інформацію у передбачених законом цілях. У 1792 році Декларація про права людини та громадянина проголосила, що приватна власність є недоторканною та священною. У Франції 1858 року було заборонено публікацію фактів із приватного життя та встановлено високі штрафи за це19. У 1890 році американські юристи Самуель Воррен та Луїз Брандез дали визначення приватності як "право бути залишеним у спокої"20.

Сучасну основу приватності можна знайти в Загальній декларації прав людини 1948 року, що в основному захищає територіальну та комунікаційну приватність. Згідно статті 12 декларації "ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте та сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від подібних втручань чи посягань"21.

Ціла низка міжнародних угод з прав людини має посилання на приватність як на право. Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, Конвенція ООН про працівників-мігрантів22, Конвенція ООН про права дитини23 оперують однаковими поняттями24. На регіональному рівні ці права наповнюються більшою силою. Стаття 8 Європейської Конвенції з прав людини захищає право на приватність таким чином25:
"1. Кожна людина має право на повагу до її особистого і сімейного життя, житла і таємниці листування.
2. Держава не може втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом та у випадках, необхідних в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей."

На підставі Конвенції з метою нагляду за дотриманням її положень засновано Європейську Комісію з прав людини та Європейський Суд з прав людини. Обидва органи виявляють велику активність у застосуванні права на приватність і послідовно дотримуються широкого тлумачення статті як засобу захисту і вузького тлумачення передбачених статтею обмежень26. У своєму першому рішенні щодо приватності Комісія зауважила: "На думку багатьох англосаксонських та французьких авторів право на повагу "при-ват-ного життя" є правом на приватність, правом жити за власним бажанням, правом бути захищеним від публічності"... На думку Комісії, однак, право на повагу приватного життя цим не обмежується. Воно включає в себе також певною мірою право встановлювати та розвивати стосунки з іншими людьми, особливо в емоційній сфері для розвитку та становлення особистості27.

Суд розглянув законодавство держав-членів і наклав санкції на деякі країни за неврегульованість питань прослуховування з боку державних органів та приватних осіб28. Він також розглянув випадки, що стосуються доступу осіб до їхніх персональних відомостей у базах даних та реєстрах державних органів з тим, щоб пересвідчитися, що необхідні процедури запроваджено29. Ним розповсюджено захист, передбачений статтею 8, за межі діяльності державних органів. На них покладено обов’язок заборонити вчинення таких дій з боку приватних осіб30. Можливо, виходячи з таких взаємопов’язаних висновків, Суд міг би зобов’язати застосовувати закон про захист даних у випадках, коли дані оброблялись неналежним чином, завдаючи шкоду суб’єктові цих даних31. Стаття 11 Американської Конвенції про права людини в питанні приватності використовує термі-нологію, близьку до визначень Загальної декларації прав людини32. У 1965 році Організація Американських Держав проголосила Американську Декларацію про права та обов’язки людини, що містить у собі заклики до захисту багатьох прав людини, у тому числі права на приватність33. Міжамериканський суд з прав людини також почав звертатися у своїх рішеннях до питань приватності.



ЕВОЛЮЦІЯ ЗАХИСТУ ДАНИХ


Інтерес до права на приватність зріс в 60-х, 70-х роках ХХ століття з появою інформаційних технологій. Потенційні можливості для стеження з допомогою потужних комп’ютерних систем ставив на перший план вимоги встановлення спеціальних правил щодо збору та обігу інформації особистого характеру. У багатьох країнах це право було відображено в конституціях. Походження сучасного законодавства в цій сфері було закладено першим у світі законом про захист даних, який було введено в дію на землі Гессе в Німеччині в 1970 році. Наступними були національні законодавчі акти Швеції (1973), Сполучених Штатів (1974), Німеччини (1977) та Франції (1978)34.

З цих законів виникло два надзвичайно важливих міжнародних інструменти. Це - прийнята в 1981 році Конвенція Ради Європи "Про захист осіб у зв’язку з обробкою інформації про особу та відсутністю обмежень на переміщення такої інформації"35 та Правила забезпечення захисту при-ватності у зв’язку із транскордонним переміщенням інформації про особу, встановлені Організацією Економічного Співробітництва та Розвитку (ОЕСР)36, якими визначено спеціальні вимоги стосовно обігу електронних даних. Правила, встановлені цими двома документами, були покладені в основу законів про захист даних багатьох країн. Ці Правила визначають інформацію особистого характеру як дані, щодо яких встановлюється захист на кожному рівні їх використання від збору, зберігання до надання. Первинним серед цих Правил є право людини на доступ та внесення змін до своїх даних. Стосовно захисту даних немає великих розбіжностей у різних деклараціях та законах. Усі включають вимоги стосовно інформації особистого характеру. Отож, вона має бути:
· отримана чесним та законним шляхом;
· використаною лише із заздалегідь визначеною метою;
· відповідною до поставленої мети, без зайвої інформації, що виходить за межі визначеної мети;
· точною і регулярно оновлюватися;
· знищеною, коли мета досягнута.

Ці два договори мали великий вплив на прийняття законодавчих актів у всьому світі. Більше двадцяти країн дали згоду на дію Конвенції Ради Європи і ще шість її вже підписали, але вона ще не набрала чинності на їх територіях. Принципи ОЕСР також широко застосовуються в національному законодавстві різних країн, навіть тих, що не є членами ОЕСР.

Європейська Директива про телекомунікації та Європейська Директива про захист даних.

Протягом трьох останніх років Європейський Союз ухвалив дві директиви, що забезпечать гро-мадянам більш широкий спектр механізмів захисту від зловживань їхніми даними. Директиви визначають рамковий загальний рівень забезпечення приватності, що не тільки підтверджує принципи, уже передбачені в законодавстві про захист даних, але розширює їх, встановлюючи спектр нових прав. Директива про захист даних визначає загальні принципи для національного законодавства, на підставі яких буде уніфіковано законодавство всіх країн-членів Європейського Союзу37. До жовтня 1998 року кожна країна, що є членом ЄС, має внести зміни до свого законодавства, хоча вірогідно, що не всі із них завершать цей процес до початку 1999 року. Директива про телекомунікації38 встановлює особливий захист користувачів телефонів, цифрового телебачення, мереж мобільного зв’язку та інших систем телекомунікації.

Кілька принципів захисту даних посилено положеннями Директив, а саме: право знати походження даних, право виправлення неточних даних, право на оскарження в суді незаконної обробки даних та право на видачу дозволу на використання даних за певних обставин. Наприклад, особам надається право вільно та безкоштовно, за власним вибором, без повідомлення причини відмовлятися від отримання матеріалів, що розповсюджуються шляхом прямого маркетингу. Директивою про захист даних передбачено посилення засобів захисту стосовно використання вразливих персональних даних, наприклад, у сфері охорони здоров’я або фінансового характеру. У майбутньому використання державними та комерційними структурами такої інформації буде можливим лише за умов "чіткої та однозначної" згоди суб’єкта даних.

Основний зміст європейської моделі можна визначити як "забезпечення механізмами виконання". Європейський Союз прагне того, щоб суб’єкти даних мали чітко визначені права і також мали можливість звернутися до посадової особи чи органу, який має вжити певних дій на їх користь. У кожній країні, що є членом ЄС, буде призначено уповноваженого із захисту даних або інший орган, що впроваджуватиме правила стосовно їх захисту. Очікується, що країни, з якими співробітничають держави Євросоюзу, матимуть схожий рівень контролю.

Директива накладає зобов’язання на держави-члени забезпечити, щоб інформація особистого характеру стосовно громадян країн, що входять до Євросоюзу, передавалася та оброблялася за його межами лише на визначених законом підставах39. Ця вимога спричинила зростаючий тиск поза Євросоюзом на користь прийняття законів про приватність. Ті країни, що ухиляються від прийняття ефективних законодавчих актів про приватність, можуть бути позбавлені можливості обміну певними видами інформації з країнами-членами Європейського Союзу, особливо якщо вона містить вразливі дані.

Директива про телекомунікації накладає великий обсяг обов’язків на посередників та постачальників послуг щодо гарантій приватності користувачів засобів комунікацій. Нові правила заповнять прогалини існуючого законодавства про захист даних. Доступ до даних про фінансові розрахунки буде суворо обмежено, як і до даних про ринкову діяльність взагалі. Замовники засобів ідентифікації зобов’язані передбачити можливості для блокування кожної лінії передачі даних. Інформація про виконання комунікаційних послуг має знищуватися одразу ж після завершення сеансу зв’язку.



МОДЕЛІ ЗАХИСТУ ПРИВАТНОСТІ


Зараз існує кілька загальних моделей захисту приватності. У деяких країнах одночасно використовується кілька моделей.

Модель регулювання, що застосовується у Європі, Австралії, Гонгконзі, Новій Зеландії, Центральній і Східній Європі та Канаді полягає в тому, що існує посадова особа, яка забезпечує виконання положень детально розробленого закону про приватність. Ця посадова особа (вона може називатися по-різному, наприклад: Уповноважений, Омбудсмен, Реєстратор) здійснює нагляд за дотриманням законності та проводить розслідування щодо виявлених порушень. У деяких випадках посадова особа може приймати певні рішення стосовно правопорушника. Посадова особа також відповідає за громадянську освіту та міжнародні стосунки щодо захисту даних та їх передачі. Такої моделі дотримуються більшість країн, де існують закони про захист даних. Цю модель також обрано Європою для створення нового режиму захисту даних. Однак коло повноважень таких органів дуже різниться, часто надходять повідомлення про серйозну нестачу засобів, що призводить до невиконання положень діючого законодавства.

Деякі країни, наприклад, Сполучені Штати уникають схвалення загальних принципів захисту даних, надаючи перевагу спеціальним секторальним законодавчим актам, таким як відеозаписи при укладенні договорів оренди та збереження приватності у фінансових питаннях. У подібних випадках виконання норм законодавства забезпечується з допомогою цілого комплексу засобів. Проблема цього підходу полягає в тому, що при появі нових технічних засобів виникає потреба в прийнятті нових законів, таким чином не завжди можна забезпечити надійний захист. Відсутність засобів правового захисту генетичної інформації в Сполучених Штатах є кричущим прикладом таких недоліків. В інших країнах вузькоспеціалізоване законодавство використовується як засіб посилення законів з широкою сферою правового регулювання, встановлюючи деталі захисту певних категорій інформації, таких, як поліцейські досьє або дані про користувачів кредитних установ.

Захист даних може забезпечуватися, принаймні теоретично, через різні форми саморегулювання, коли компанії та промислові підприємства встановлюють свої внутрішні правила. Однак аналіз таких зусиль підводить до невтішних висновків. Дуже небагато є свідчень того, що вдається досягти поставленої мети шляхом таких правил.

Адекватність та забезпечення виконання є головними проблемами в цьому підході. У багатьох країнах внутрішні правила мають тенденцію до забезпечення захисту в дуже обмеженому обсязі при наявності механізмів виконання. Така політика зараз здійснюється в Сполучених Штатах, Сінгапурі, Австралії.

У зв’язку з тим, що різні технічні засоби стають більш доступними на комерційній основі, захист приватності частково перекладається і на індивідуальних користувачів. Так користувачі Інтернету можуть застосовувати різні програми та системи, що забезпечують різні ступені захисту приватності та безпеки засобів комунікацій. Але залишаються відкритими питання щодо безпеки та надійності таких систем. Нещодавно Європейська Комісія вивчила деякі з цих технологій та дійшла висновку, що вони не можуть замінити собою засоби правового захисту40.



Механізми порушення приватності


У цій доповіді наведено приклади технічних засобів, що викликають стурбованість стосовно захисту приватності. Багато з них застосовуються поза сферою правового захисту.



СИСТЕМИ ІДЕНТИФІКАЦІЇ


Ідентифікаційні картки
Ідентифікаційні картки в тій чи іншій формі використовуються практично в усіх країнах світу. Їх форма, призначення та зміст різняться між собою. У більшості країн існує офіційна національна ідентифікаційна картка встановленого зразку, однак у багатьох розвинених країнах такої картки не існує. Серед них Сполучені Штати, Канада, Нова Зеландія, Австралія, Сполучене Королівство, Ірландія та країни Півночі. Такі картки існують у Німеччині, Франції, Бельгії, Греції, Люксембурзі, Португалії та Іспанії.

Ідентифікаційні картки вводяться з різною метою. Старі ідентифікаційні системи були побудовані на даних стосовно раси, релігії, політичних переконань. Загроза повстань, релігійної дис-кримінації або політичного екстремізму використовувалася як спільне обгрунтування для введення систем ідентифікації, що має привести до визначення ворогів держави або зробити їх вразливими без необхідних документів. У Пакистані картки використовуються для реалізації системи квотування.

За останні роки ідентифікаційні картки пов’язують з національними системами реєстрації, що в свою чергу формують основу для державного управління. У таких системах, наприклад, Іспанії, Португалії, Таїланду та Сінгапуру ідентифікаційні картки стають лише одним видимим компонентом набагато більшої системи. З появою магнітних стрічок та мікропроцесорів такі картки можуть використовуватися для отримання послуг з боку державних органів. Таким чином картки стають поєднанням засобів ідентифікації та доступу до послуг. В основі цих планів є також паралельне розширення повноважень поліції. Навіть у демократичних країнах поліція має право вимагати посвідчення особи під загрозою затримання. У деяких країнах таку практику було успішно оскаржено на підставі конституційних гарантій приватності. У 1998 році Верховний Суд Філіппін ухвалив рішення про те, що національна система ідентифікації є порушенням конституційного права на приватність. У 1991 році Конституційний суд Угорщини дійшов висновку, що закон про введення багатоцільових особистих ідентифікаційних номерів порушує конституційне право на приватність41.

Біометрія
Біометрія - це процес збору, обробки та зберігання персональних фізичних характеристик з метою ідентифікації та встановлення автентичності. Найбільш популярними видами біометричних систем є сканування сітківки ока, геометрія долоні, сканування великого пальця, відбитки пальців, розпізнавання голосу та відцифровані (що зберігаються в електронному вигляді) фотографічні зображення. Такі технології викликають інтерес як з боку державних органів, так і приватних компаній, оскільки на відміну від інших засобів ідентифікації, таких, як картки чи паперові документи, вони здатні гарантувати точну та глибоку ідентифікацію.

Засоби біометричної ідентифікації застосовуються у всьому світі. Іспанія почала застосовувати національну систему відбитків пальців для встановлення права на отримання виплат безробітнім та надання медичних послуг. Росія оголосила плани введення в банківській сфері національної системи електронних відбитків пальців. Жителі Ямайки зобов’язані пройти сканування великого пальця перед тим, як скористатися правом голосу. У Франції та Німеччині проходить випробування обладнання, що заносить на кредитну картку інформацію про відбитки пальців. Такі технології використовуються крамницями роздрібної торгівлі, державними органами, центрами догляду за дітьми, поліцейськими структурами, у засобах автоматичного підрахунку. Автоматизована імміграційна система, створена Службою імміграції та натуралізації Сполучених Штатів використовує геометрію долоні. Геометричні дані долоні осіб, що часто здійснюють подорожі, зберігаються на мікропроцесорних платах "розумних" карток. Подорожуючі кладуть свою долоню на сканер і вставляють картку в паз. У зв’язку з цим понад 70 000 осіб стали перед судом. Ця система може в результаті перерости у всесвітню систему ідентифікації подорожуючих.

Найбільш спірна форма біометрії - ідентифікація ДНК - має переваги при застосуванні з новими засобами сканування, що здатні протягом хвилин автоматично встановлювати відповідність ДНК зразкам, занесеним до великої бази даних. Поліцейські структури в деяких країнах, наприклад, Сполучених Штатах, Німеччині і Канаді створюють національні бази даних ДНК. У Сполученому Королівстві та Сполучених Штатах поліція вимагає, щоб особи в певних регіонах добровільно надали зразки, інакше їх будуть підозрювати.

КОНТРОЛЬ ЗА КОМУНІКАЦІЯМИ
Майже всі країни мають певні засоби, здатні знімати інформацію з каналів телефонного, факсимільного, телексного зв’язку. У більшості випадків такі перехоплення ініціюються та здійснюються правозастосовчими органами. Відомо про зловживання в сфері знімання інформації в більшості країн, іноді дуже масштабні, коли відбуваються тисячі випадків незаконного прослуховування. Зловживання незмінно стосуються осіб, що представляють "інтерес" для уряду. Об’єктами стають політичні опоненти, студентські лідери, правозахисники42. Правозастосовчі органи традиційно тісно співпрацюють з телекомунікаційними компаніями для створення можливостей, щоб телефонні системи добре прослуховувалися. Такі заходи є різними: від надання поліції фізичного доступу до телефонних станцій до встановлення обладнання для автоматичного перехоплення інформації.

Сполучені Штати є світовим лідером у докладанні зусиль для обмеження індивідуальної приватності і збільшенні можливостей своєї поліції та спеціальних служб підслуховувати особисте спілкування. Кампанія має два юридичних аспекти. Перший - зобов’язати всіх, хто забезпечує зв’язок з допомогою цифрових, мобільних, супутникових телефонів, та хто займається розвитком комунікаційних технологій, передбачити можливості для контролю; другий - обмежити розповсюдження програмного забезпечення для криптографії, технічних засобів, що надають людям можливості захисту своїх засобів комунікації та баз даних від доступу до них з боку інших осіб43.

Водночас Сполучені Штати утримують лідерство в застосуванні електронного контролю та послабленні законодавства про банківську таємницю. Директор ФБР Луїз Фріх активно здійснював всесвітні вояжі з метою розширення застосування засобів зняття інформації в нових країнах вільного світу, таких, як Угорщина та Чеська Республіка.

Контроль за Інтернетом та електронною поштою
За останнє десятиліття Інтернет став важливим засобом зв’язку та проведення досліджень. Технологічний розвиток відбувається дуже високими темпами, щороку з’являються мільйони нових користувачів. Усе більше зростає використання Інтернету з комерційною метою. Місткість, спроможність, швидкість та надійність Інтернету постійно зростають, що призводить до постійного розвитку та нового використання середовища.

Проте Інтернет не захищений від перехоплення інформації та контролю з боку органів влади.

Оскільки середовище є новим, йому часто бракує захисту, зокрема такого, що мають телефонні системи загального користування. Правозастосовчі органи та служби національної безпеки по всьому світу швидко почали нарощувати можливості для перехоплення й оцінки повідомлень електронної пошти та руху інформації через мережу Інтернет. Правоохоронні органи Сполученого Королівства намагаються переконувати, що перехоплення повідомлень електронної пошти має бути дозволено через укладення угоди між поліцією та провайдерами послуг Інтернету. Це викликало занепокоєння з боку правозахисних груп, які вимагають, щоб перехоплення повідомлень електронної пошти не відрізнялося від процедур, встановлених для прослуховування телефонних розмов. У Сінгапурі доступ до Інтернету здійснюють організації, що самі є під контролем, або пов’язані з державними органами і, згідно з повідомленнями, регулярно надають інформацію урядовим структурам. У Росії обговорюється пропозиція про те, що всі провайдери послуг Інтернету мають встановити "чорну скриньку" та забезпечити високошвидкісну лінію для Федеральної Служби Безпеки. "Анонімні ремейлери", які знімають встановлену інформацію з електронної пошти, можуть зупинити аналіз руху інформації. Вони є відповідниками абонентських скриньок в Інтернеті. Їх застосування також викликало спротив з боку поліції та служб розвідки. У Фінляндії популярний анонімний ремейлер припинив своє існування, через те що, використовуючи правові заходи, оператора змусили назвати одного із своїх користувачів.

Найбільш важливим засобом захисту від контролю стає криптографія. Повідомлення кодується таким чином, що лише та особа, для якої воно призначено, зможе розкодувати його і потім прочитати. Найбільш відомою програмою крип-тографії є "Досить добра приватність" (Pretty Good Privacy, PGP), якою користуються понад 100 000 користувачів, включаючи правозахисні групи, такі, як Міжнародна Амністія.

Однією з найбільших загроз для приватності в Інтернеті стає запис інформації про певну діяльність в Інтернеті. Кожного разу при відвідуванні веб-сторінки сервер, на якому розміщено сторінку, реєструє звернення користувача, при цьому фіксується час і дата звертання. Деякі сайти розміщують у машинах користувачів "cookies", що допомагає більш детально спостерігати за діяльністю людей в Інтернеті. Інші запитують імена користувачів, адреси, іншу персональну інформацію перед тим, як надати можливість доступу. Купівля товарів через Інтернет контролюється таким же чином. Он-лайнівські крамниці дуже високо цінують таку інформацію, не в останню чергу за те, що її можна продати торгівцям та іншим організаціям. Уже винайдено деякі технічні засоби для запобігання таким діям. Програмне забезпечення, що гарантує анонімність, дозволяє користувачам відвідувати веб-сторінки, не повідомляючи своєї адреси в Інтернеті. Програми знищення cookies, що зараз передбачені в більшості браузерів, не дають можливості сайту розмістити cookies у машині користувача. Анонімний цифровий готівковий розрахунок дозволяє споживачам здійснювати платежі не називаючи себе.

Національна безпека і система Echelon
Одразу після закінчення Другої світової війни у 1947 році уряди Сполучених Штатів, Сполученого Королівства, Канади, Австралії та Нової Зеландії підписали пакт, відомий як "Quadri-partite", або угода "Сполучене Королівство - Сполучені Штати " (UKUSA). Їхніми намірами було - встановити домовленості про те, яким чином можна досягнути спільних інтересів у галузі національної безпеки. Цією угодою п’ять держав поділили планету на п’ять сфер впливу, і для кожної країни було визначено спеціальні цілі. Угодою UKUSA передбачена стандартизація термінології, кодованих слів, процедур перехоплення інформації, заходи співробітництва, обмін інформацією і доступ до засобів обслуговування. Важливою частиною угоди був обмін інформацією та персоналом. Завдяки цьому оперативні працівники спеціальних служб зв’язку Нової Зеландії GCSD мають можливість використовувати в Канберрі засоби Австралійського Директорату захисту зв’язку для контролю за місцевими засобами комунікацій і передавати результати роботи спецслужбам Австралії. І жодна з цих держав не зобов’язана формально давати згоду чи повідомляти про перехоплення інформації44.

Найбільш тісні зв’язки в межах стосунків UKUSA встановлено між Агентством національної безпеки США (NSA) та Британським штабом урядового зв’язку (GCHQ). Найбільш важливі засоби цього альянсу розташовані в Менвіс Хілл (Menwith Hill) на півночі Англії. База з двома дюжинами антен та широкими можливостями комп’ютерних засобів має умови для підслуховування широкого спектра засобів комунікації. З появою системи INTELSAT та цифрового телезв’язку в Менвісі та на інших станціях розвинено можливості для зняття інформації з широкого спектру засобів комунікацій: факсимільний телексний зв’язок, звукові повідомлення. Дуже поширеним припущенням є те, що Менвіс Хілл має 40 000 каналів, через це може забезпечуватися доступ до більшості європейських та радянських мереж комунікацій.

У звіті Європейського парламенту, опублікованому наприкінці 1997 року, підтверджується, що "Проект "Echelon" надає можливість NSA здійснювати пошук майже в усіх інформаційних мережах із допомогою "ключових слів". Зміст повідомлень не аналізується постійно і не переглядається в режимі реального часу, однак щоденні доповіді надають інформацію, яка допомагає спецслужбам визначати цілі для своєї подальшої діяльності. Автоматичний контроль звукових засобів комунікації може бути не за горами. Система голосового розпізнавання "Oratory" вже кілька років використовується для перехоплення та аналізу дипломатичних телефонних розмов45. У звіті "Оцінка технологій політичного контролю" сказано: "По всій Європі всі засоби комунікацій телефонного, факсимільного зв’язку, а також повідомлення електронної пошти регулярно перехоплюються Агентством національної безпеки Сполучених Штатів, при цьому визначена інформація передається з Європейського материка через стратегічний вузол у Лондоні, потім з допомогою супутника в Форт Мед (Fort Meade) в Меріленді через важливий вузол в Менвіс Хілл, що поблизу Північного Йорку в Сполученому Королівстві". Звіт викликав хвилю стурбованості, що спричинило обговорення цієї проблеми в Європейському парламенті 14 вересня 1998 року. У "компромісному рішенні", виробленому того дня чотирма головними сторонами, міститься заклик до більшої звітності та використання "засобів захисту" стосовно діяльності спеціальних служб.

ВІДЕОСТЕЖЕННЯ
За останні роки використання камер відеостеження - Приховане кругове телебачення - ПКТБ (Closed Circuit Television, CCTV) досягло в усьому світі безпрецедентного рівня. Лише у Сполученому Королівстві витрачається щороку від 150 до 300 мільйонів фунтів стерлінгів на індустрію стеження, що включає близько 200 000 камер для контролю за громадськими місцями46. Більшість міст та містечок починають користуватися ПКТБ для стеженням за такими місцями, об’єктами нерухомості та автостоянками. Зростання ринку таких засобів оцінюється приблизно в 15-20 відсотків щороку. Багато центральних ділових кварталів Великобританії контролюються зараз при допомозі систем відеостеження , включаючи системи пов’язаних між собою камер для створення повної панорами, можливостями зміни положення камер у просторі, зміни масштабу зображення, використання інфрачервоного випромінювання. Їхнє використання у приватній власності також стає популярним47.

Такі системи мають складну технологію. Використовується також нічне бачення, комп’ютерна обробка і можливості визначення рухливих об’єктів. Це дозволяє операторові передбачити можливості, щоб система подавала сигнал тривоги, коли що-небудь рухається перед об’єктивом камери. Системи відеокамер усе більше виконують функцію куленепробивного жилета та засобів автоматичного самозахисту. Якість зображення, як правило, є досить високою. З допомогою багатьох систем можна прочитати назву сигарет на коробці, маючи відстань сто метрів. Часто такі системи можуть працювати в суцільній темряві, при цьому забезпечуючи зображення як при денному світлі. Технічні засоби будуть врешті пов’язані із складним програмним забезпеченням, що дозволить автоматично розпізнавати обличчя, аналізувати поведінку натовпу і (в певному середовищі) досить близько спостерігати, що відбувається між поверхнею шкіри людини та її одягом. Можливості камер будуть і надалі зростати, у той час як вартість і розміри будуть зменшуватися. Слід узяти до уваги, що таємне візуальне стеження в певних місцях буде повсюдним.

Тенденції щодо використання ПКТБ не обмежуються лише Великобританією. Швеція, що колись була опозиційно налаштована до такого стеження, зараз розглядає можливість послаблення законодавства про приватність, щоб розширити громадське стеження, у той час як у Норвегії використання ПКТБ спричинило введення до закону про захист даних спеціальних положень про такий вид стеження. Тим часом використання ПКТБ для контролю за публічними місцями помітно зросло в Північній Америці та Австралії. У Сінгапурі вони широко використовуються для контролю за дотриманням правил дорожнього руху та для запобігання засмічуванню.

На думку деяких спостерігачів, це явище драматичним чином змінює природу міст. Ці технічні засоби здобули назву "п’ятої послуги". ПКТБ інтегрується в міське середовище таким же чином, як електроприлади та телефонні мережі в першій половині цього століття. ПКТБ спричинює глибокі зміни міського середовища, і зараз це є важливою частиною міського управління. Візуальне стеження стає встановленим компонентом при плануванні нових міських центрів, житлових районів, громадських будівель і навіть систем дорожнього сполучення. Зображення, отримані з допомогою ПКТБ, можуть у майбутньому розглядатися як ще один тип необхідної інформації і визначатися як продукт, що складає "додану вартість".

СТЕЖЕННЯ НА РОБОЧОМУ МІСЦІ
Майже в кожній країні службовці є вразливими стосовно всебічного контролю з боку своїх керівників. Правовий захист за таких обставин більш слабкий, оскільки такий контроль часто включається в умови працевлаштування. У багатьох країнах роботодавці можуть прослуховувати телефонні розмови, читати повідомлення електронної пошти та інформацію на моніторі комп’ютера своїх працівників. Вони можуть підслуховувати розмови, аналізувати роботу комп’ютера і клавіатури, спостерігати за допомогою камер ПКТБ, використовувати обладнання для стеження та контролю за діями осіб, робити аналіз сечі, щоб виявити вживання наркотиків і вимагати інформацію інтимного характеру.
Засоби, що використовуються для контролю за працівниками, є надзвичайно потужними. Вони можуть аналізувати "ключові елементи" для визначення, чи ефективно працівники використовують свій час між телефонними розмовами. Компанії-виробники програмного забезпечення називають цей процес "контролем за виконанням". Навіть на робочих місцях, які займають висококваліфіковані спеціалісти у галузі інформаційних технологій, керівники вимагають права на стеження за кожною деталлю роботи працівників. Сучасні системи мереж можуть допитувати комп’ютери, щоб визначити, яке програмне забезпечення використовується, наскільки часто і для чого. Всебічне стеження з метою ревізії дозволяє менеджерам складати образ кожного користувача і робити огляд того, як працівники взаємодіють із своїми машинами. Програмне забезпечення надає також менеджерам можливість повного централізованого контролю за програмним забезпеченням кожного персонального комп’ютера. Менеджер може зараз на відстані змінювати або припиняти роботу програм на будь-якій машині.

Такі технології поширюють свою дію на всі аспекти життя працівників. Мініатюрні камери контролюють поведінку. "Розумні" ідентифікаційні значки стежать за пересуванням працівників навколо будівлі. Системи телефонного управління (Telephone Management Systems (TMS) аналізують використання телефонів та місця, куди спрямовуються телефонні виклики. Психологічне тестування, загальнорозумове тестування, тестування спроможності, тестування виконавських якостей, тестування на визначення професійного інтересу, особистісні тестування та тестування на чесність - усі вони оцінюються електронним шляхом. Стеження та контроль стають запланованими частинами сучасних інформаційних систем.

У той час, коли компанії стверджують, що таке стеження - виправдане, є цілком зрозумілим, що не всі здійснюють контроль на законних підставах. Після певної організаційної діяльності місцевої спілки один роботодавець у США встановив відеокамери, щоб стежити за кожним працівником та його робочим місцем. Хоча керівництво заявило, що ці технічні засоби встановлювалися виключно для контролю безпеки, двох службовців тимчасово усунули від роботи за те, що вони залишили робочі місця, не запитавши дозволу піти в туалет. Згідно з доповіддю відділу міжнародної праці (International Labour Office), діяльність представників профспілки було значно обмежено "ефектом залякування" працівників, які знали, що їхнє спілкування контролюється.

Цілий потік широко розголошених випадків про схожі зловживання візуальним стеженням спричинив стурбованість на робочих місцях. У 1991 році опитування працівників, проведене по всій території Сполучених Штатів виявило, що 62 відсотки не згодні з використанням відеостеження (включаючи 38 відсотків, що "абсолютно не згодні"). Однак, нещодавній звіт Американської асоціації управління (American Management Association) показує, що дві третини американських керівників шпигують за своїми працівниками, часто використовуючи перехоплення повідомлень електронної пошти та телефонних розмов48.

У звіті, що має назву "Робочий стрес" сказано, що хворобою ХХ століття Міжнародна Організація Праці "вважає зростання прикладів проблем по всьому світу, включаючи країни, що розвиваються, коли … компанії роблять надто мало, щоб допомогти працівникам подолати напруження сучасної індустріалізації". У звіті також сказано, що "оскільки використання комп’ютерів поширюється в усьому світі, працівники в багатьох країнах стають об’єктами нових утисків, включаючи електронне підслуховування керівниками…". Проведене в 1990 році опитування працівників засобів телекомунікацій, частково профінансоване об’єднанням американських пра-цівників засобів телекомунікацій, виявило, що 84 відсотки працівників, які знаходилися під контролем, скаржились на високе напруження, у той час як серед тих, хто не знаходився під контролем - лише 67 відсотків. У дослідженні, проведеному пізніше Управлінням США з питань оцінки технологій (US Office of Technology Assessment), також зазначено, що контроль за робочим місцем "сприяє виникненню стресів та захворювань, пов’язаних із стресом"49.

У Великобританії та Сполучених Штатах існують деякі законодавчі обмеження для використання відеостеження, на відміну від законів Австрії, Німеччини, Норвегії та Швеції, відповідно до яких роботодавець зобов’язаний дійти згоди з працівниками в цих питаннях.

Така ситуація розглядалась у Європейському Суді з прав людини. Колишній британський помічник начальника поліції Елісон Хелфорд скаржилась, що після подання нею скарги на поліцію стосовно статевої дискримінації, її робочий телефон почали прослуховувати. У той час, як уряд Великобританії стверджував, що це були законні і правильні дії, Хелфорд стверджувала, що це є порушенням права на приватність, передбаченого Європейською Конвенцією про права людини. Суд із цим погодився і визнав, що поліція вчинила невірно, прослуховуючи телефон пані Хелфорд50.

На практиці ж, очевидно, закони, що вироблені на підставі Європейської Директиви про телекомунікації, будуть порушуватися. У цей час, однак, рішення Суду, здається, робить трохи більше, ніж зобов’язує керівників повідомляти працівників, що вони не повинні очікувати на приватність при користуванні телефоном. І, відповідно, більшість справ рухаються в напрямку встановленого контролю над телефонними викликами.



Посилання

•  Directive 95/ /EC of the European Parliament and of the Council of On the Protection of Individuals with regard to the processing of personal data and on the free movement of such data.
•  Simon Davies "Re-engineering the right to privacy : how privacy has been transformed from a right to a commodity", in Agre and Rotenberg (ed) "Technology and Privacy : the new landscape", MIT Press, 1997 p.143.
•  Simon Davies and Ian Hosein, "Liberty on the Line" in Liberating Cyberspace, Pluto Press, London, 1998.
•  Big Brother Incorporated, Privacy International site: .
•   Published by Science and Technology Options Assessment (STOA). Ref : project no. IV/STOA/ RSCH/LP/politicon.1
•  James Michael, Privacy and Human Rights, UNESCO 1994 p.1.
•  Richard Hixson, Privacy in a Public Society: Human Rights in Conflict 3 (1987). See Barrington Moore, Privacy: Studies in Social and Cultural History (1984).
•  Ibid. at 5.
•  Simon Davies "Big Brother : Britain’s web of surveillance and the new technological order", Pan, Lon-don, 1996 p. 23
•  Volio, Fernando. "Legal personality, privacy and the family" in Henkin (ed) The International Bill of Rights, New York : Columbia University Press, 1981.
•  Samuel Warren and Louis Brandeis, "The right to privacy", Harvard Law Review 4, 1890 pp 193-220.
•  12. "The Australian Privacy Charter", published by the Australian Privacy Charter Group, Law School, Uni-versity of New South Wales, Sydney 1994.
•  Alan F Westin, Privacy and Freedom, Atheneum, New York p. 7.
•  Privacy as an Aspect of Human Dignity, [1964] 39 New York U. L.R. 962 at 971.
•  9 Privacy and the Limits of Law, [1980] 89 Yale L.J. 421, at 428.
•  Report of the Committee on Privacy and Related Matters, Chairman David Calcutt QC, 1990, Cmnd. 1102, London: HMSO, page 7.
•  James Michael, p.15
•  Entick v. Carrington, 1558-1774 All E.R. Rep. 45.
•  The Rachel affaire. Judgment of June 16, 1858, Trib. pr. inst. de la Seine, 1858 D.P. III 62. See Jeanne M. Hauch, Protecting Private Facts in France: The Warren & Brandeis Tort is Alive and Well and Flourishing in Paris, 68 Tul. L. Rev. 1219 (May 1994 ).
•  Warren and Brandeis, The Right to Privacy, 4 Harvard L.R. 193 (1890).
•  Universal Declaration of Human Rights,
•  A/RES/45/158 25 February 1991, Article 14.
•  UNGA Doc A/RES/44/25 (12 December 1989) with Annex, Article 16.
•  International Covenant on Civil and Political Rights,
•  Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms Rome, 4.XI.1950. .
•  Nadine Strossen, Recent US and Intl. Judicial Protection of Individual Rights: A comparative Legal Process Analysis and Proposed Synthesis, 41 Hastings L.J. 805 (1990).
•  X v. Iceland, 5 Eur. Commin H.R. 86.87 (1976).
•  European Court of Human Rights, Case of Klass and Others: Judgement of 6 September 1978, Series A No. 28 (1979). Malone v. Commissioner of Police, 2 All E.R. 620 (1979). See Note, Secret Surveillance and the European Convention on Human Rights, 33 Stanford Law Review 1113, 1122 (1981).
•  Judgement of 26 March 1987 (Leander Case ).
•  Id at 848, 849.
•  Rolv Ryssdal, Data Protection and the European Convention on Human Rights in Council of Europe. Data protection, human rights and democratic values, XIII Con-ference of the Data Commissioners 2-4 October 1991, 41-43. (1992).
•  Signed Nov. 22, 1969, entered into force July 18, 1978, O.A.S. Treaty Series No. 36, at 1, O.A.S. Off. Rec. OEA/Ser. L/V/II.23 dec rev. 2.
•  O.A.S. Res XXX, adopted by the Ninth Conference of American States, 1948 OEA/Ser/. L./V/I.4 Rev (1965).
•  An excellent analysis of these laws is found in David Flaherty, "Protecting Privacy in surveillance so-cieties", University of North Carolina Press, 1989.
•  Convention fn the Protection of Individuals with regard to the Automatic Processing of Personal Data Convention , ETS No. 108, Strasbourg, 1981. .
•  OECD, Guidelines governing the Protection of Privacy and Transborder Data Flows of Personal Data , Paris, 1981.
•  Directive 95/46/EC of the European Parliament and of the Council of 24 October 1995 on the protection of individuals with regard to the processing of personal data and on the free movement of such data..
•  Directive Concerning the Processing of Personal Data and the Protection of Privacy in the Telecommunications Sector (Directive 97/66/EC of the European Parliament and of the Council of Europe of 15 December 1997). .
•  Article 25 of the Directive stipulates that in many circumstances, the level of protection in the receiving country must be "adequate" - an expression which is widely accepted to mean "equivalent". Article 26 lays out certain options for transferring data out of Europe in circumstances where the level of protection is not deemed adequate. These include consent and contracts.
•  Opinion 1/98: Platform for Privacy Preferences (P3P) and the Open Profiling Standard (OPS). .
•  Constitutional Court Decision No. 15-AB of 13 April 1991. .
•  U.S. Department of State Singapore Country Report on Human Rights Practices for 1997, January 30, 1998.
•  See Banisar and Davies, The Code War, Index on Censorship, January 1998.
•  James Bamford, The Puzzle Palace, Penguin Books, 1981.
•  European Parliament, Scientific and Technological Options Assessment (STOA), An Appraisal of Technologies of Political Control, 6 January 1998. .
•  House of Lords, Science and Technology Committee, Fifth report, "Digital images as evidence", 3 February 1998, London.
•  Stepehen Graham, John Brooks, and Dan Heery iTowns on the Television : Closed Circuit TV in British Towns and Citiesi; Centre for Urban Technology, Univer-sity of Newcastle upon Tyne.
•  American Management Association, Report on Electronic Monitoring & Surveillance, 1997. .
•  Office of Technology Assessment, New Technology, New Tensions, September 1987.
•  Halford v United Kingdom (Application No 20605/92), 24 EHRR 523, 25 June 1997. Переклад з англійської Романа Романова




СВІП та Європейська конвенція з прав людини

Рішення Європейського Суду з прав людини.

КОМЕНТАР ДО ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 10

3. Свобода висловлювань у галузі електронних засобів масової інформації49. Право на свободу висловлювань та інформації, що його визнає стаття 10, включає, серед іншого, свободу отримувати й розповсюджувати інформацію та ідеї через електронні засоби масової інформації. (№ 6452/74, Саккі проти Італії /Телебьєлла/, рішення від 12 березня 1976 р., З.Р. 5, с. 46.). 50. Суд уперше виніс рішення про електронні засоби масової інформації в березні 1990 р. у справі Гроппера Радіо АГ та інших, яка стосувалася Швейцарії. Суд визнав, що заборона від швейцарських влад операторам швейцарської кабельної мережі ретранслятувати програми з Італії не порушила гарантованого в статті 10 права цих компаній розповсюджувати інформацію та ідеї незалежно від кордонів. 51. Зокрема Суд вирішив у цій справі, що заборона не вийшла за межі свободи, яка надана національній владі для втручання в здійснення свободи висловлювань, оскільки це було не формою цензури, спрямованої на зміст або тенденцію програм, а заходом, вжитим проти станції, яку швейцарські влади могли обгрунтовано вважати швейцарською станцією, що навмисно діє по той бік кордону з метою стримати перевагу над ста тутною телекомунікаційною системою Швейца рії.[1] 52. У травні 1990 р. Суд ухвалив рішення у справі Аутронік АГ, яка стосувалася Швейцарії. Суд знайшов, що мало місце порушення статті 10. Справа пов’язана з відмовою швейцарських влад без згоди держави-передавача надати фірмі, яка спеціалізується на побутовій електротехниці, дозвіл приймати за допомогою приватної параболічної антени незакодовані телевізійні програми з радянського телекомунікаційного супутника. 53. Відзначивши, що ця відмова переслідувала законну мету, а саме – запобігти безладдю у телекомунікаціях та розкриттю конфіденційної інформації, Суд вирішив, що дії швейцарських влад виходять за межі тієї свободи, яку вони мають для втручання в здійснення свободи висловлювань. 54. Суд зауважив, що характер відповідних передач не дає можливості кваліфікувати їх як не призначені для публіки і що ризику отримання через параболічні антени таємної інформації не існувало. Можна відзначити, що в даному випадку Суд звертався до технологічних та юридичних досягнень у галузі супутникових засобів масової інформації, зокрема – до Європейської Конвенції про зарубіжне телебачення.[2] 55. Стосовно радіомовлення, телебачення і кінопрокату в третьому реченні §1 статті 10 говориться, що „ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності в галузі радіомовлення, телебачення і кінопрокату“.[3] 56. У рішенні від листопада 1993 р. у справі Інформаціонсферайн Лентіа та інших, яка стосувалася Австрії, Суд уперше розглянув питання про суспільну монополію на електронні засоби масової інформації. Суд визнав, що мало місце порушення статті 10. У цьому випадку Суд ухвалив, що австрійська монопольна система здатна забезпечувати якість та тематичну збалансованість програм завдяки праву національних влад наглядати за засобами масової інформації; таким чином, ця система має мету, яка узгоджується з третім реченням параграфа 1 статті 10. Разом з тим, Суд вважав, що втручання в діяльність позивачів, до яких призвела монополія, було „необхідним у демократичному суспільстві“: – Суд нагадав про фундаментальну роль свободи висловлювань в демократичному суспільстві, зокрема там, де вона завдяки пресі допомагає розповсюджувати інформацію та ідеї суспільного значення, з якими громадськість до того ж має право ознайомитись; – Суд нагадав про принцип плюралізму, гарантом якого насамкінець виступає держава, і відзначив, що цей принцип особливо важливий, коли справа стосується електронних засобів інформування, чиї програми транслюються надзвичайно широко; – отже, Суд вирішив, що далекосяжний характер обмежень, які суспільна монополія накладає на свободу висловлювань, означає, що виправдати їх може тільки крайня необхідність. У наш час виправданням для таких обмежень вже не можуть бути посилання на доступну численність частот і каналів. Далі Суд вказав на збільшення числа спрямованих на австрійську аудиторію зарубіжних програм та на законність їх кабельної ретрансляції в країні. Насамперед, не можна ствер­джувати, що немає рівноефективних м’якших рішень, бо цьому суперечить практика деяких країн, котрі або певними різноманітними способами обумовлюють відповідні ліцензії, або спеціальними заходами забезпечують участь приватних підприємців у діяльності національної кор порації. Будь-які побоювання, що австрійський ринок виявиться занадто малим, щоб витримати достатню кількість станцій і щоби запобігти „пере­групуванню“ і створенню „приватних монополій“, були сприйняті як необгрунтовані у світлі досвіду інших європейських держав порівняльного розміру, де приватні та суспільні станції співіснують згідно з національними законами і додатковими постановами, що запобігаютьстворенню приватних монополій.[4] 57. Справа Радіо АВС у жовтні 1997 р. змусила Суд ще раз розглянути монополію на електронні засоби інформації в Австрії. Суд відзначив „. ..із задоволенням, що Австрія впровадила законодавство, яке забезпечує виконання її міжнародних зобов’язань,[5] а саме прийнятий у 1997 р. закон про регіональну трансляцію, що кладе край монополіям у цій сфері“. 58. Питання про ліцензійні системи торкалась також Комісія. У рішенні від 1968 р. вона відзначила, що термін „ліцензування“ в §1 статті 10 „не можна інтерпретувати таким чином, що він повністю виключає суспільну монополію на телебачення“.[6] 59. У 1971 р. Суд визнав позов прийнятним, враховуючи те, що §1 не перешкоджає зацікавленій державі забороняти приватні передачі.[7] 60. Разом з тим, в рішенні 1976 р., яке стосувалось національної кабельної монополії в Італії, Суд висловив бажання переглянути свою позицію щодо національних монополій у галузі електронних засобів масової інформації. [8] 61. У грудні 1978 р., розглядаючи справу про кримінальне переслідування осіб, які мали намір при допомозі оголошень рекламувати незаконне телебачення, Комісія вказала, що держава повинна бути здатною законно і згідно з Конвенцією вживати заходів проти тих, хто намагається обійти вимоги ліцензування,спеціально згадані в статті 10, §1. [9] 62. У цій же справі Комісія в березні 1986 р., аналізуючи ліцензійні системи, оголосила неприйнятним позов від співробітників радіостанції, що вона діяла без відповідної ліцензії від фламандської общини Бельгії. Суд визнав, що, „оскільки держава може прийняти закони, які вимагають ліцензування таких підприємств, для держави також повинно бути легітимним приймати закони, котрі забезпечують виконання ліцензії, зокрема – запобігаючи намаганням обійти умови, що передбачені ліцензією “.[10] 63. Разом з тим, у рішенні від жовтня 1986 р., яке стосувалося скарги на заборону видати місцеву ліцензію для мовлення станціям, що виконують законні умови для отримання такої ліцензії, Комісія висловила наступну думку: „Держави не мають необмеженої свободи в галузі ліцензування. Хоча підприємства мовлення не мають гарантованого права на ліцензію з точки зору Конвенції, але відмова держави дати ліцензію не повинна бути відверто свавільною або дискримінаційною, тобто не повинна суперечити принципам, що викладені в преамбулі до Конвенції, та правам, які нею забезпечуються. Таким чином, ліцензійна система, яка не враховує вимоги плюралізму, толерантності та відкритості, що без них не існує демократичне суспільство, порушує §1 статті 10 Конвенції“.[11] 64. У липні 1991 р., розглядаючи скаргу некомерційного фонду мовлення, якому було наказано сплатити компенсацію за радіо- та телетрансляцію футбольних матчів, Комісія знайшла, що згідно зі статтею 10 уряд-відповідач не був зобов’язаний забезпечувати право на безкоштовні репортажі про такі матчі, оскільки їх проведення значною мірою фінансувалося коштом вхідних квитків та грошей, що радіо і телебачення сплачували за право трансляції. З цієї причини позов був визнаний неприйнятним.[12] 65. У вересні 1992 р. Комісія оголосила неприй­нятним позов стосовно передачи радіопрограм без відповідного дозволу. Позивач скаржився на заборону мовлення і наступний арешт матеріалу.[13] 66. У січні 1993 р. Комісія розглянула два позови стосовно відмови в ліцензії та вилучення ліцензії. У першому випадку уряд мотивував відмову тим, що за законом таку ліцензію не може отримати жодна приватна особа. [14] У другому випадку уряд вилучив ліцензію, коли виявилось, що її власник, некомерційна асоціація, збирається передавати платну рекламу. Обидва позови були визнані неприйнятними.[15] 67. У липні 1993 р. Комісія оголосила не прийнятним позов щодо відмови виділити частоти для місцевих малопотужних телестанцій. Такий захід був визнаний необхідним у демократичному суспільстві, щоб запобігти безладдю та захистити права інших осіб. Комісія надала особливого значення тій обставині, що позивач намагався заволодіти таким дозволом на місцеве телемовлення, який фактично використовувався б для більшої частини території країни.[16] 68. У жовтні 1993 р. Комісія визнала неприйнятним позов стосовно штрафів, накладе них за передачу суто комерційних повідомлень в інформаційних телевізійних програмах.[17] 69. У справі, що в травні 1994 р. оголошена неприйнятною, Комісія виходила з того, що заборона передавати в прямому ефірі інтерв’ю або заяви осіб, які представляють або підтримують пов’язані з Шінн Фейн організації,впливає на спроможність позивача, місцевого адвоката, розповсюджувати інформацію. Тому заборона є втручанням у права, що гарантуються в статті 10.[18] 70. У січні 1997 р. Комісія оголосила не прийнятним позов щодо засудження телеканалу за передачу стінних малюнків у театрі без сплати гонорару художникові – автору цих робіт.[19] 71. У квітні 1997 р. Комісія визнала неприйнятною справу про відмову дати ліцензію на діяльність телевізійного каналу, бо це рішення було мотивовано тим, що існує обмежена кількість доступних частот, і було ухвалене після уважного розгляду справи і не було таким, що не підлягає оскарженню. [20] 72. У жовтні 1997 р. Комісія визнала не прийнятним позов щодо п’ятиденної заборони на мовлення приватної телевізійної корпорації після передачі, де критикувалась цензура програм під час виборчої кампанії. [21]

4. Свобода висловлювань і кабельна передача інформації73. Суд викреслив із списків справу Телесистем Тіроль Кабельтелевізіон після того, як між урядом і позивачем була досягнута дружня згода. Комісія склала звіт, де відзначалося порушення статті 10. Причина, що викликала справу, полягала в тому, що уряд відмовився дозволити позивачеві, який приймав телевізійні програми і ретранслював їх через кабель, активно розповсюджувати інформацію. Після звіту Комісії австрійський Конституційний Суд легалізував таке розповсюдження.[22] 74. У рішенні в травні 1984 р. Комісія знай­шла неприйнятним позов стосовно заборони певним поширювачам програм розповсюджувати програми, що створені позивачем. У рішенні Комісія відзначила, що, оскільки §1 статті 10 дає державі право вимагати ліцензування діяльності в галузі електронних засобів масової інформації, то держава має законні підстави вживати законодавчих заходів, щоб запобігти порушенню умов, які накладаються кожною окремою ліцензією. Разом з тим, Комісія висунула принцип, згідно з яким „право на мовлення включає свободу від втручання в приймання радіопередач.[23] 75. У травні 1989 р. Комісія вирішила передати швейцарському урядові позов щодо обмежень на приймання певними місцевими радіостанціями для наступної ретрансляції через кабель.[24] 76. У червні 1991 р. Комісія визнала неприйнятним ще один позов стосовно заборони ретранслятувати радіопрограму через кабельну мережу. [25] 77. У листопаді 1993 р. і січні 1994 р. Комісія оголосила неприйнятними дві справи стосовно заборони компаніям мовлення передавати свої програми через голландські кабельні мережі. Комісія знайшла, що заборона грунтувалась на прагненні зберегти плюралістичну і некомерційну систему мовлення і захистити різноманітність поглядів, які в межах цієї системи висловлюються, а тому переслідувала легітимну мету „захис­тити права інших осіб“. Компаніям-позивачам не було дозволено передавати свої програми через кабельну мережу, оскільки вони не вважались „іно­зем­ними компаніями мовлення“. [26]

5. Свобода приймання програм78. Суд уперше мав можливість висловитися стосовно приймання програм, що передаються супутником, у своєму рішенні в травні 1990 р. у справі Аутронік АГ, котра стосувалася Швейцарії (див. п.52 та наступні). 79. Комісія розглянула багато позовів відносно несанкціонованого встановлення приватних параболічних антен.[27] Ці позови було визнано неприйнятними. 80. Важливо підкреслити, що свобода приймати інформацію та знайомитись із ідеями за допомогою радіо і/або телебачення не вимагає того ліцензування, про яке говориться в статті 10, §1. Видача ліцензії потрібна тільки для транслювання програм. Опосередковано це було підтверджено Комісією у справі, щодо якої вона кон статувала, що „право транслювати програми, котре дає стаття 10, містить у собі право на те, щоб не мало місця втручання в приймання радіопрограм“.[28] Нещодавно Комісія підтвердила свою позицію, констатувавши, що відмова видати ліцензію на приймання і ретранслювання зарубіжних комерційних телевізійних програм, залишення рішення про передачу місцевих програм за місцевим громадським комітетом із справ мовлення, який в окреслених часових межах має переважні права, була виправдана третім реченням §1 статті 10. У цьому випадку акцент було зроблено на ретрансляції, яка вважалась діяльністю, що підлягає ліцензуванню.[29]

6. Доступ до електронних засобів інформації81. Комісія підкреслила, що свобода передавати інформацію та ідеї, яка є частиною права на свободу висловлювань, гарантованого статтею 10, не може включати загальне і необмежене право кожного громадянина або організації мати доступ до ефірного часу на радіо або телебаченні для того, щоб висловити свою думку. Разом з тим, Комісія вказала, що відмова в ефірному часі одній або декільком групам осіб може суперечити статті 10 (розглянутої ізольовано або разом із статтею 14, де забороняється дискримінація.)[30] 82. Таке протиріччя в принципі може виникати, якщо, наприклад, під час виборчої кампанії одна політична партія виключається з трансляцій, а іншим надається ефірний час.[31] Разом з тим, розподіл ефірного часу може здійснюватися за певними критеріями, котрі радіо- або телекомпанія визначає відповідно до своєї загальної політики.[32]

7. Доступ до інформації83. У справі Ліндера, яка стосувалася Швеції, позивач скаржився, що шведські влади тримали у секреті інформацію про нього і, посилаючись на інтереси державної безпеки, відмовились цю інформацію йому розкрити. У рішенні в березні 1987 р. Суд дійшов до висновку, що порушення статті 10 не було. [33] 84. У липні 1989 р. Суд заключив, що не було порушення статті 10 у справі Гаскіна, яка стосувалася Об’єднаного Королівства. Справа ішла про позов з приводу відмови відповідних адміністративних органів ознайомити позивача з особистою справою, яка була заведена на нього місцевою владою, під чий догляд він був переданий на час неповноліття [34] 85. Що стосується обмежень на доступ до інформації, Комісія в березні 1987 р. розглянула два позови щодо обмежень, які силою британського Закону 1981 р. про неповагу до суду було накладено на висвітлення позивачами (а саме: журналістом, телестудією, союзом журналістів та телевізійним каналом) карної справи, що мала громадське значення. Комісія визнала ці позови неприйнятними з точки зору статті 10.[35] 86. На думку Комісії, хоча §1 статті 10 ставить понад усе доступ до джерел інформації, той факт, що на акредитацію журналіста накладаються певні умови, ще не є втручанням у право отримувати та розповсюджувати інформацію. [36] 87. Розвиваючи погляди Суду на доступ до інформації, Комісія в травні 1996 р. ствердила, що стаття 10 не гарантує приватним особам, що публічні влади спеціальними засобами інформуватимуть їх про справи суспільного значення (у даній справі це була інформація про вступ Австрії та Фінляндії до Європейського Союзу).[37] 88. У червні 1996 р. Комісія визнала, що було порушення статті 10 у справі, де позивач скаржився на брак інформації від влад щодо ризику, пов’язаного з роботою хімічного підприємства, та заходів, що передбачені на випадок аварії. У звіті Комісія відзначила, що: „Стаття 10 Конвенції накладає на держави обов’язок не тільки зробити доступною для населення інформацію про довкілля, ...але й обов’язок збирати, систематизувати та розповсюджувати інформацію, яка за своєю природою не є безпосередньо доступною і не може стати відомою для населення, якщо публічні влади не діятимуть відповідним чином“.[38] 89. У квітні 1997 р. Комісія оголосила не прий­нятним позов стосовно відмови дозволити компанії вільний доступ до судових архівів з метою отримати інформацію про потенційних позичувачів і продати цю інформацію фінансовим ор ганізаціям. Із точки зору Комісії, „Стаття 10 Конвенції не дає жодній особі або фірмі безумовного права на доступ до архівів, де міститься інформація про фі­нансовий стан третьої сторони, ні права вимагати таку інформацію від влад“.[39] 90. Взагалі, багато позовів, які отримала Комісія, надходили від в’язнів, що на їх діяльність були накладені обмеження або заборони, зокрема стосовно доступу до друкованих матеріалів та засобів масової інформації. У більшості випадків Комісія визнала такі обмеження неминуче пов’язаними із законним позбавленням волі і тому відповідними до вимог Конвенції.

8. Реклама91. Питання, що стосуються реклами, були вперше розглянуті Судом у листопаді 1989 р., у зв’язку із справою Маркт Інтерн Ферлаг ГмбХ. та Клауса Бірманна, яка стосувалася Федеративної Республіки Німеччини. У своєму рішенні Суд нагадав, що „інформація комерційної природи не може виключатися із сфери дії §1 статті 10, який не стосується тільки стисло окреслених типів інформації або ідей та форм висловлювань“.[40] 92. У лютому 1994 р. Суд підтвердив прийнятність статті 10 у справах реклами у своєму рішенні щодо справи Касадо Кока, яка стосувалася Іспанії. Дисциплінарне стягнення, накладене на адвоката за рекламу своїх професійних послуг, було визнано таким, що не порушує статтю 10. Вважаючи, що обмеження на рекламу повинні бути докладно розглянуті, Суд відзначив, що правила, за якими можуть рекламувати свою діяльність юристи, відрізняються країна від країни. У багатьох країнах є тенденція до пом’якшення цих правил внаслідок змін у суспільстві та зокрема зростання ролі засобів інформації. Різноманітність існуючих у країнах Європейського Союзу правил та неоднакова швидкість змін, що відбуваються, свідчать про складність цієї проблеми. Суд висловив думку, що адвокатські організації та суд відповідної країни більш, ніж міжнародний суд, здатні визначити, яким чином у конкретний час зберегти рівновагу між вимогами власне судової адміністрації, професійною гідністю, правом кожного отримати інформацію про юридичну допомогу та наданням адвокатові можливості рекламувати свою діяльність. У цей час (1982-83 рр.) дисциплінарний захід не можна було вважати непропорційним.[41] 93. У справі Якубовського Суд мав ще один випадок розглянути застосування німецького Закону про несумлінну конкуренцію (див. вище рішення у справі Маркт Інтерн Ферлаг ГмбХ. та Клауса Бірманна). У рішенні в червні 1994 р. Суд знайшов, що обмеження діяльності позивача, журналіста, який розповсюджував відкритий лист, де містились ворожі коментарі щодо певного німецького інформаційного агентства, не порушувало статтю 10. Суд відзначив, що відкритий лист був розрахований насамперед на те, щоб залучити клієнтів до нового агентства, яке позивач мав намір заснувати. Обмеження мало на меті тільки запобігти розповсюдженню листа, отже, залишаючи позивачеві можливість висловитися будь-яким іншим способом. Таким чином, німецькі суди не переступили межу тієї свободи, яка їм надана. [42] 94. Із свого боку, Комісія у грудні 1978 р. вирішила, що держава може вживати заходів проти тих, хто намагається обійти ліцензійні вимоги, що згадуються у статті 10, §1.[43] 95. У травні 1979 р. Комісія ствердила, що вона не вважає комерційне „мовлення“ таким, що не підлягає захисту, який надає §1 статті 10. Разом з тим, Комісія дотримувалась думки, що „рівень захищеності має бути нижчим, ніж у випадку, коли висловлюються „політичні“ ідеї в щонайширшому розумінні, за якими стоять цінності, що з точки зору цієї Конвенції складають саме суть ідеї свободи висловлювань“.[44] 96. У березні 1983 р. Комісія ясніше висловила погляд, що комерційне мовлення знаходиться під захистом Конвенції. Комісія відзначила, що вона „раніше висловлювала думку, що комерційна реклама та рекламні кампанії захищаються §1 статті 10“.[45] 97. У грудні 1987 р. Комісія оголосила неприйнятним позов, який стосувався обмежень, що передбачалися французьким законодавством для реклами ліків, навіть коли вона призначена для працівників медичної сфери.[46] 98. У липні 1990 р. Комісія визнала неприйнятним позов з приводу заборони використання в танцювальній школі публічного оголошення, що могло ввести в оману. [47] 99. У березні 1991 р. Комісія розглянула справу, яка стосувалася догани, котру було винесено адвокатові за рекламу своїх послуг. Справа була визнана неприйнятною.[48] 100. У січні 1993 р. Комісія розглянула позов, який стосувався вилучення шведською Комісією мовлення ліцензій позивача на радіомовну діяльність після того, як стало відомо про його намір передавати комерційні повідомлення. Комісія оголосила позов неприйнятним.[49] 101. У жовтні 1993 р. Комісія визнала неприпустимим позов щодо штрафу, який було накладено на компанію мовлення за передачу опосередковано комерційної інформації в межах ін формаційних телевізійних програм. Вважаючи, що це втручання не переступило меж тієї свободи, котру дає окремим державам стаття 10, Комісія взяла до уваги, на яку аудиторію (а саме – на дітей) розраховані програми, положення позивача в національній системі мовлення та розмір штрафу.[50] 102. У квітні 1997 р. Комісія окреслила поняття комерційного повідомлення, як його треба розуміти при застосуванні відповідних законів Судом. На думку Комісії, оголошення, яке стосувалося фельдмаршала Петена і яку позивачі опублікували в газеті „Ле Монд“, „за своїм змістом та спрямованістю не належить ні до повідомлень, що пов’язані з конкуренцією та комерційною діяльністю, ні навіть до професійної реклами, як її розуміє у своїй практиці... Суд“. [51]

9. Інші справи, що торкаються свободи висловлювань

9.1 Захист загальних інтересів103. У справі Мюллера та інших, що стосувалася Швейцарії, Суд у травні 1988 р. вирішив, що конфіскація картин, які були виставлені художником, та накладання на художника й інших позивачів штрафу за непристойні публікації були таким обмеженням права на свободу висловлювань, яке є „необхідним у демократичному суспільстві“ і тому не порушили статтю 10. 104. Підкресливши, що свобода висловлювань передбачає також і свободу художнього самовираження, навіть якщо відповідні твори „ображують, шокують або непокоять“, Суд знайшов, що „за таких обставин“ (до вистави був вільний доступ, не бралася плата за вхід, не було вікових обмежень) та „враховуючи певну свободу“, що існує при визначенні, наскільки відповідні картини суперечать моралі, рішення влад про конфіскацію та накладання штрафу можна вважати необхідним для захисту моралі. Що стосується саме конфіскаційного заходу, Суд знайшов, що він не був непропорційним, оскільки конфіскували картини не назавжди, а тільки на період неокресленої тривалості і власник картин мав можливість домагатися скасування або перегляду наказу про конфіскацію, якщо конфісковані предмети вже не представлятимуть небезпеки або якщо інші, м’якші заходи виявляться достатніми для захисту суспільної моралі.[52] 105. У жовтні 1992 р. Суд розглядав справу Опен Дор Канселлінг Лтд. та Дублін Велл Вумен і вирішив, що мало місце порушення статті 10, джерелом якого було обмеження на повідомлення компаніями-позивачами вагітним жінкам інформації про місцерозташування та спосіб зв’язатись із британськими кліниками, де робляться аборти. 106. Компанії-позивачі скаржилися, серед іншого, на те, що це обмеження було невиправданим втручанням в їх право розповсюджувати інформацію, що його гарантує стаття 10. Всупереч тому, що цей захід був „передбачений законом“ і мав легітимну мету захистити мораль, одним з аспектів якої в Ірландії вважається охорона ще не народженого життя, Суд зробив висновок, що накладене обмеження було непропорційним.[53] 107. У грудні 1992 р. у справі Хаджианастассіу, яка стосувалася засудження позивача за розкриття військових секретів та відхилення його апеляції як необгрунтованої, хоча він не отримав письмового пояснення у п’ятиденний термін, чому його засуджено, Суд вирішив, що порушення статті 10 не було. [54] 108. У справі Хорхерр проти Австрії (серпень 1993 р.) Суд розглядав позов стосовно арешту і затримання позивача після того, як він відмовився припинити розповсюдження равликів та сховати плакати, які розповсюджував і виставляв на військовому параді. Суд знайшов, що це втручання було „передбачене законом“ і що §2 статті 10 (запобігання безладдю) дає легітимні підстави вважати, що це втручання „було необхідним у демократичному суспільстві“. (Європейський Суд, рішення в справі О.Хорхерра від 25 серпня 1993р., серія А, т. 266-В, §§ 30-34.). 109. У рішенні від вересня 1994 р. у справі Інституту Отто Премінгера Суд визнав, що австрійські судові рішення, що наказували вилучити та конфіскувати фільм В.Шройтера „Дас Лібесконціл“, не були порушенням статті 10. Вжиті заходи були спрямовані на захист права громадян не бути ображеними у своїх релігійних переконаннях через публічне висловлення чиїхось поглядів. З точки зору Суду, за таких обставин та враховуючи широку свободу, що нею користуються австрійські влади, ні вилучення, ні конфіскація не є непропорційними тій меті, яка переслідувалась. [55] 110. У квітні 1995 р. Суд знайшов, що статтю 10 порушено у справі П’єрмона, що стосувалася вислання із Французької Полінезії із забороною туди повертатись та заборони в’їзду в Нову Каледонію німецькому членові Європейського Парламенту. Суд ухвалив, що „не був знайдений баланс між суспільним інтересом, з одного боку, який вимагає запобігання безладам та підтримки територіальної цілісності, та забезпеченням свободи висловлювань, з другого боку “.[56] 111. У вересні 1995 р. Суд вирішив, що стаття 10 порушувалась у справі Фогт, яка стосувалася звільнення вчительки внаслідок її політичної діяльності в Німецькій Комуністичній Партії (НКП). Суд визнав різницю між цією справою і справами Глазенапа та Козьєка, дійшовши висновку, що звільнення було втручанням у свободу висловлювань. Враховуючи жорсткість санкції та поведінку позивача у виконанні своїх професійних обов’язків, Суд визнав, що вжитий захід був непропорційним легітимній меті, яка переслідувалась. Отже, це втручання не може розглядатись як необхідне у демократичному суспільстві. [57] 112. У листопаді 1997 р. Суд знайшов, що не було порушення статті 10 у справі Зана проти Туреччини. Суд визнав, що засудження колишнього майора за висловлення в інтерв’ю своєї підтримки терористичним актам може бути виправданим із точки зору статті 10, §2. Суд вважав, що в даному випадку втручання публічних влад було спрямоване на те, щоб гарантувати національну та суспільну безпеку. Оскільки позивач не відмежувався з достатньою ясністю від актів насильства в південно-східній Туреччині, то вирок можна було вважати пропорційним легітимній меті, що переслідувалась, і відповідним „крайній суспільній необхідності“.[58] 113. У листопаді 1997 р. Суд вирішив, що було порушення статті 10 у справі, яка стосувалася засудження призовника за ображення армії в листі, який він надіслав до своїх офіцерів. Суд почав з того, що нагадав певні принципи, запроваджені в його практику, в тому числі те, що „дія статті 10 не припиняється за дверима військової казарми“[59] і що законодавчі принципи, спрямовані на запобігання підриву військової дисципліни, не можуть використатись національними владами „з метою перешкодити висловленню думок, навіть якщо вони спрямовані проти армії як інституту“.[60] Відповідний лист дійсно містив різкі та невитримані зауваження щодо збройних сил. Разом з тим, Суд відзначив, що „ці зауваження були зроблені в контексті загальних міркувань, в яких критикувалися військове життя та армія як інститут“.[61] Лист не був спрямований ні особисто проти одержувача, ні проти будь-якої іншої людини. На цьому тлі втручання в свободу висловлювань із точки зору §2 статті 10 не може бути виправданим. 114. У вересні 1989 р. Комісія оголосила неприйнятним позов щодо звільнення лікаря з католицького госпіталю внаслідок зроблених ним висловлювань про припустимість абортів. Позивач стверджував, що мало місце порушення свободи висловлювань, яку гарантує стаття 10.[62] 115. У жовтні 1991 р. та січні 1993 р. Комісія розглядала два позови стосовно засудження позивачів за прокат або продаж непристойних відеофільмів. Комісія дійшла до висновку, що втручання виправдовувалося захистом моралі і було необхідним у демократичному суспільстві. [63] 116. У жовтні 1992 р. Комісія оголосила, що не було порушення статті 10 у справі щодо обмежень, накладених на діяльність лікаря за рекламування в пресі своєї приватної медичної практики, і що вони не були непропорційними легітимній меті захистити здоров’я пацієнтів, а також права інших осіб, а саме – права інших лікарів.[64] 117. У 1995 р. Комісія оголосила прийнятними декілька позовів стосовно різних актів насильства (вбивство, образа, погрози та залякування) проти журналістів.[65] 118. У звіті від квітня 1995 р. Комісія одноголосно ствердила, що є порушенням статті 10 засудження за порушення громадського порядку політичного лідера мусульманської меншини західної Фракії за те, що протягом виборчої кампанії він роздавав листівки, де мусульманське населення регіону було названо турецьким. Комісія відзначила, яку роль грає свобода висловлювань для представників цього народу, і зробила висновок, що це втручання не було ні пропорційним меті, що переслідувалась, ні виправданим із точки зору статті 10. Суд, до якого було передано справу, свою думку не висловив, оскільки врахував, що позивач не вичерпав усі можливості для захисту, котрі мав у своїй країні.[66] 119. У липні 1996 р. Комісія знайшла, що статтю 10 порушено у справі стосовно засудження призовника за образу армії після його образливого листа до своїх офіцерів. Комісія вирішила, що це втручання в свободу висловлювань непропорційне легітимній меті підтримати порядок і тому не є необхідним у демократичному суспільстві.[67] 120. У вересні 1996 р. Комісія визнала, що переслідування за порушення виборчого законодавства після розповсюдження позивачами під час виборчої кампанії брошур, де визначалась позиція різних кандидатів щодо абортів та експериментів над людським ембріоном, було порушенням статті 10. Комісія вирішила, що „. .. індивідуальна свобода висловлювань як ключова умова існування демократичного суспільства має невід’ємно пов’язуватися із вільною виборчою системою і не може обмежуватися без переконливого обгрунтування“. [68] 121. У лютому 1997 р. Комісія одноголосно ухвалила рішення, що статтю 10 порушено у справі, де позивач був засуджений за участь у публікації листівок, які критикували політику місцевих влад, спрямовану проти робітників, зокрема курдського походження. Оскільки листівки не були розповсюджені й оскільки вони не містили закликів до насильства, то засудження не може бути виправданим у світлі §2 статті 10.[69] 122. У квітні 1997 р. Комісія визнала, що не мало місця порушення статті 10 у справі Яса проти Туреччини, оскільки не знайшла досить чіткого зв’язку між продажем певних газет, кульовим пораненням позивача – продавця газет – під час озбройного нападу і смертю його близького родича при наступному нападі. При відсутності чітко встановленого причинно-наслідкового зв’язку Комісія була неспроможна встановити факт втручання в свободу висловлювань, яка гарантується позивачеві.[70] 123. В іншому випадку Комісія дійшла думки, що демонстрації, внаслідок яких було заарештовано позивачів у справі Х.Стіль та інші проти Об’єднаного Королівства, мусять розглядатись як вираження їх незгоди з певними діями, отже, вони підпадають під статтю 10. З метою встановити, наскільки необхідним було накладене на свободу висловлювань позивачів обмеження, Комісія розглянула факти і знайшла, що стосовно перших двох позивачів порушення статті 10 не було, бо фізична перешкода законним діям – у даному випадку полювання на куріпок та будування шосе – може виправдати зроблені владами кроки. Разом з тим, у випадку останніх трьох позивачів Комісія знайшла, що вжиті владами заходи проти їх мирної демонстрації на конференції, що була присвячена бойовим вертольотам, суперечили статті 10.[71] 124. У справі М.Ахмед та інші Комісія знай­шла, що обмеження на політичну діяльність місцевих урядових чиновників, безперечно, можуть бути спрямованими на захист прав інших осіб, але не можуть вважатися необхідними в демократичному суспільстві. На думку Комісії, широка сфера дії обмежень, їх вплив на свободу висловлювань позивача та брак гнучкості в їх використанні тотожні порушенню статті 10.[72] 125. У вересні 1997 р. Комісія ствердила, що засудження позивача за сепаратистську пропаганду в своїй промові суперечить статті 10. Комісія визнала позов прийнятним.[73] 126. У жовтні 1997 р. Комісія оголосила прийнятним позов щодо засудження двох колишніх членів парламенту від демократичної партії, що її розпустив Конституційний Суд, за належність до сепаратистського угрупування ПКК.[74]

9.2. Захист інших особистих прав127. У вересні 1994 р. Суд визнав порушення стат­ті 10 у справі журналіста Джерсілда, який був засуджений датськими місцевими судами за те, що взяв у групи молодих людей інтерв’ю, під час якого вони робили расистські зауваження. З точки зору Суду, об’єктивною метою інтерв’ю не могла бути пропаганда расистських ідей та поглядів: „. ..методи об’єктивного та зваженого репортажу можуть широко змінюватися, залежно, серед іншого, від того, про який засіб інформації йде мова. Ні наш Суд, ні національні суди не повинні брати на себе вибір репортажної техніки, він належить журналістам“. (п.31). 128. На думку Суду, „покарання журналіста за участь у розповсюдженні тверджень, що зроблені в інтерв’ю іншою особою, серйозно зменшуватиме внесок преси в обговорювання справ суспільного значення і може бути рекомендовано тільки при наявності виключно вагомих причин це застосувати“. [75] 129. У листопаді 1996 р. Суд вирішив, що відмова Британського Управління з класифікації фільмів дати реєстраційне посвідчення відеофільму „Віжнз ов Екстазі“, який був знятий позивачем за власним сценарієм та який Комісія визнала богохульним, не була порушенням статті 10. На думку Суду, в таких випадках „державні влади в принципі знаходяться в кращому становищі, ніж міжнародний суддя, щоб точно визначити зміст цих вимог стосовно прав інших осіб...“[76] 130. Комісія в лютому 1995 р. оголосила позов неприйнятним і знайшла, що заборона противникові абортів роздавати листівки поблизу від клінік, де аборти практикуються, була необхідною для захисту прав інших осіб.[77] 131. У багатьох випадках Комісія звертала увагу на важливість захисту репутації та прав інших осіб. Комісія зважувала інтереси, яких торкнулися, аналізувала стан потерпілого та обставини, за яких позивачами робились образливі зауваження.[78] 132. У квітні 1997 р. Комісія оголосила неприйнятним позов стосовно заборони поліцейському повторювати вираз „нацистська журналістика“, який він використав стосовно газети, що опублікувала про нього статтю. [79]

9.3.Підтримка авторитету та неупередженості судових органів133. У січні 1996 р. Комісія дійшла думки, що судовий наказ компанії Бі-Бі-Сі передати фільми, зняті під час заворушень, адвокатам для використання в їх захисній діяльності не порушував статтю 10. Спочатку Комісія підкреслила різни цю між цією справою і справою Гудвіна. останній інформація, що запитувалась, була конфіденційною, а у цій справі вона стосувалася лише запису подій, що відбувались у публічному місці, з яким не пов’язані поняття секретності або конфіденційності. Далі, дати свідчення є звичайним громадським обов’язком в демократичному суспільстві, і виконувати його необхідно для підтримки авторитету та неупередженості судових органів, враховуючи, що в цьому немає жодного ризику для журналістів.[80] 134. У квітні 1997 р. Комісія висловила думку, що дисциплінарне стягнення, накладене Наглядовою Адвокатською Колегією внаслідок зауважень, які позивач зробив під час прес-конференції про затримання свого клієнта, не суперечило статті 10.[81] З точки зору Комісії, адвокат як посередник між суспільством і судами у своїх висловлюваннях мусить проявляти певну стриманість. Наглядова Адвокатська Колегія та місцеві суди краще, ніж інші, можуть оцінити необхідні обмеження на свободу висловлювань адвокатів. У цьому випадку стягнення було накладене, власне, не за висловлювання позивачем своєї думки, а за роздмухування проблеми і за те, що він не дотримувався прийнятих у його країні процедур, що надають можливість критикувати судову систему. Крім того, він висловлював свій погляд у такий час, коли справа його клієнта мала розглядатися судом, що могло стати причиною тиску на суддів і підірвати незалежність суду. [1]Європейський Суд, рішення у справі Гроппера Радіо АГ та інших від 28 березня 1990 р., серія А, т. 173. [2] Європейський Суд, рішення у справі Аутроник АГ від 22 травня 1990 р., серія А, т. 178.). [3]№ 18033/91, Кейбл М’юзік Юроп Лтд. проти Нідерландів, рішення від 29 листопада 1993 р., не опубліковане; № 21472/93, КСА проти Нідерландів, рішення D.R. 76, с. 129.). [4]Європейський Суд, рішення у справі Інформаціонсферайн Лентіа та інших від 24 листопада 1993 р., серія А, т. 276, §§32-33 та 38-42.). [5] Європейський Суд, рішення у справі Радіо АВС від 20 жовтня 1997 р., Збірник рішень та судової практики, 1997, не опублікований, §37. [6] № 3071/67, Х. проти Швеції, рішення від 7 лютого 1968 р., збір рішень 26, с. 71. [7] № 4515/70, Ск. та Асоціація Z проти Об’єднаного Королівства, рішення від 12 липня 1971 р., щорічник 14, с. 538. [8](№ 6452/74, Саккі проти Італії (Телебьєлла), рішення від
12 березня 1976 р.,D.R. 5, с. 43.). [9] № 8266/78, Х. проти Об’єднаного Королівства (Радіо Керолайн), рішення від 4 грудня 1978 р.,D.R. 16, с. 190. [10]№ 10405/83, Х. та інші проти Бельгії (Радіо Скор­­піо), рішення від 5 березня 1986 р., не опубліковане. [11] № 10746/84, Ферайн Альтернатівз Локалрадіо Берн та Ферайн Радіо Дрейекланд Базель проти Швейцарії, рішення від 16 жовтня 1986 р.,D.R. 49, с. 126.). [12] № 13920/88, Недерландзе Омроепрограма Штіхтінг проти Нідерландів, рішення від 11 липня 1991 р.,D.R. 71, с. 126.. [13] № 16956/90, Дюмарше проти Франції, рішення від 2 вересня 1992 р., не опубліковане; див. також: № 26335/95, Ферайнігінг Радіо 100 та інші проти Нідерландів, рішення від 27 червня 1996 р., не опубліковане. [14] № 17505/90, Нідаль проти Швеції, рішення від 11 січня 1993р., не опубліковане. [15] № 18424/91, Рода Корсетс Унгдомсфорбунд та інші проти Швеції, рішення від 15 січня 1993 р., не опубліковане. [16] № 18353/91, М.Н.проти Іспанії, рішення від 7 липня 1993 р., не опубліковане. [17] № 16844/90, Недерландзе Омроепрограмма Штіхтінг проти Нідерландів, рішення від 13 жовтня 1993 р., не опубліковане. [18]№ 18714/91, Брінд та інші проти Об’єднаного Королівства, рішення від 9 травня 1994 р.,D.R. 77, с. 42; № 18759/91, МакЛофлін проти Об’єднаного Королівства, рішення від 9 травня 1994 р., не опубліковане. Згідно з попереднім рішенням, Комісія визнала неприйнятним позов стосовно заборони голові Шінн Фейн в’їхати в Британію за запрошенням багатьох парламентарів та журналістів: № 28979/95 та № 30343/96, Г. Адамс та Т. Бенн проти Об’єднаного Королівства, рішення від 13 січня 1997 р.,D.R. 88, с. 137. [19] № 30262/96, Сосьєте Насьйональ де Программ Франс 2 проти Франції, рішення від 15 січня 1997 р., не опубліковане. [20] № 27388/95, Н. Граузо проти Польщі, рішення від 9 квітня 1997 р., не опубліковане. № 25685/94, М.Б.І.А.С. проти Туреччини, рішення від
21 жовтня 1997 р., не опубліковане. [22]Європейський Суд, рішення у справі Телесистем Тіроль Кабельтелевізіон від 9 червня 1997 р., Збірник рішень та судової практики, 1997-111. [23] № 10799/84, Радіо 24 АГ, С., В., та А. проти Швейцарії, рішення від 17 травня 1984 р.,D.R. 37, с. 236. [24] № 13252/87, Гемайнде Ротентурм проти Швейцарії, рішення від 14 грудня 1988 р., R. 59, с. 251. [25]№ 13253/87, Ебнер проти Швейцарії, рішення № 10799/84, Радіо 24 АГ, С., В. та А. проти Швейцарії, рішення від 17 травня 1984 р., З.Р. 37, с. 236., від 6 червня 1991 р., не опубліковане. [26] № 18033/91, Кейбл М’юзік Юроп Лтд. проти Нідерландів, рішення від 29 листопада 1993 р., не опубліковане; № 21472/93, К.С.А. проти Нідерландів, рішення від 11 січня 1994 р., DR. 76, с. 129. [27] Див. зокрема: № 10248/83, Аебі проти Швейцарії, рішення від 5 березня 1985 р., D.R.. 41, с. 141; № 17713/91, Шиндервольф проти Федеративної Республіки Німеччини, рішення від 2 вересня 1992 р., не опубліковане; № 25183/94, Л.Шарц проти Люксембурга, рішення від 12 квітня 1996 р., не опубліковане; № 0401/96, Я. ВанДер Аувера проти Бельгії, рішення від 21 травня 1997 р., не опубліковане. [28] № 10799/84, Радіо 24 АГ, С., В. та А. проти Швейцарії, рішення ід 17 травня 1984 р., D.R. 37, с. 236. [29] № 25987/94, А.В. Хінс та П.Б. Хугенхольц проти Нідерландів, рішення від 7 березня 1996 р., D.R. 84, с. 135. [30] Див.: № 9297/81, Асоціація Х. проти Швеції, рішення від 1березня 1982 р.,D.R. 28, с. 204; № 12439/86, Санберг проти Швеції, рішення від 15 жовтня 1987 р., не опубліковане; № 23550/94, Асосіасьон мондіаль пур л’еколь інструман де пе проти Швейцарії, рішення від 24 лютого 1995 р., не опубліковане; № 25060/94, Я.Хайдер проти Австрії, рішення від 18 жовтня 1995 р.,D.R. 83, с. 66. Див. також № 28079/95, Л. де Анжеліс проти Італії, рішення від 17 січня 1997 р., не опубліковане. [31] № 4515/70, Ск. та Асоціація Z. проти Об’єднаного Королівства, рішення від 12 липня 1971 р., щорічник 14, с. 538. [32] № 24744/94, Р.Дж. Хаггетт проти Об’єднаного Королівства, рішення від 28 червня 1995 р., D.R. 82, с. 98. [33] Європейський Суд, рішення у справі Ліндера від 26 березня 1987 р., серія А, т. 116. [34] Європейський Суд, рішення у справі Гаскіна від 7 липня 1989р., серія А, т. 160. [35]№ 11553/85 та № 11658/85, Г.М.Т. Ходжсон, Д. Вулф продакшнз лтд., Національний Союз журналістів і Четвертий Канал Телевіжн Компані лтд. проти Об’єднаного Королівства, рішення від 9 березня 1987 р.,R. 51, с. 136. [36]№ 23868/94 та № 23869/94, А. Лойрш та Нувель Асосіасьон дю Кур’єр проти Швейцарії, рішення від 24 лютого 1995р., D.R. 80, с. 162. [37]№ 26633/95, Е. Бадер проти Австрії, рішення від 15 травня 1996 р., не опубліковане; № 27881/95, Е. Нурмінен та інші проти Фінляндії, рішення від 26 лютого 1997 р., не опубліковане. [38] № 14967/89, А.М.Гуерра та інші проти Італії, звіт від 29 червня 1996 р. (не опублікований), § 49. Справа розглядатиметься Судом. [39] № 32849/96, акціонерне товариство Групо Інтерпрес проти Іспанії, рішення від 7 квітня 1997 р.,D.R. 89, с. 150. [40] Європейський Суд, рішення у справі Маркт Інтерн Ферлаг ГмбХ та Клауса Бірманна від 20 листопада 1989 р., серія А, т. 165, §26. [41]Європейський Суд, рішення у справі Касадо Кока від 24 лютого 1994 р., серія А, т. 285, §§35-37 та 51-57. Це рішення підтримане Комісією, див. № 21554/93, Й. проти Німеччини, рішення від 31 серпня 1994 р., не опубліковане. [42] Європейський Суд, рішення у справі Якубовського від 23 червня 1994 р., серія А, т. 291-А, §§27-30. [43] № 8266/78, Х. проти Об’єднаного Королівства /Ра­діо Керолайн/, рішення від 4 грудня 1978 р., D.R. 16, с. 190. [44]№ 7805/77, Х. та Церква Сайєнтології проти Швеції, рішення від 5 травня 1979 р.,D.R. 16, с. 68. [45] № 9664/82, Інгемар Ліл’снберг проти Швеції, рішення від 1 березня 1983 р., не опубліковане. [46] № 10267/83, Жан Олександр та інші проти Франції, рішення від 10 грудня 1987 р.,D.R. 54, с. 5. [47] № 17006/90, Х. проти Федеративної Республіки Німеччини, рішення від 2 липня 1990 р., не опубліковане.. [48] № 14622/89, Хемпфінг проти Федеративної Республіки Німеччини, рішення від 7 березня 1991 р., D.R. 69, с. 272. № 18424/91, Рода Корсетс Унгдомсфорбунд та інші проти Швеції, рішення від 15 січня 1993 р., не опубліковане. [50] № 16844/90, Недерландзе Омроепрограмма Штіхтінг проти Нідерландів, рішення від 13 жовтня 1993 р., не опубліковане. [51] № 24662/96, звіт від 8 квітня 1997 р., М.Ф. Леідо та Ж. Ізорні проти Франції (не опублікований), §63. Подробиці цієї справи див. вище, у §40. [52] Європейський Суд, рішення у справі Мюллера та інших від 24 травня 1988 р., серія А, т. 133. [53] Європейський Суд, рішення у справі Опен Дор Канселлінг Лтд. та Дублін Велл Вумен від 29 жовтня 1992 р., серія А, т. 246. [54] Європейський Суд, рішення у справі Хаджианастассіу від 16 грудня 1992 р., серія А, т. 252. [55]Європейський Суд, рішення у справі Інституту Отто Премін­ге­ра від 20 вересня 1994 р., серія А, т. 295. [56] Європейський Суд, рішення у справі П’єрмона від 27 квітня 1995 р., серія А, т. 314, §77.> [57] Європейський Суд, рішення у справі Фогт від 26 вересня 1995р., серія А, т. 323. [58] Європейський Суд, рішення у справі Зана від 25 листопада 1997 р., Збірник рішень та судової практики, 1997, поки не опублікований). [59]Європейський Суд, рішення у справі Грігоріадеса від 25 листопада 1997 р., Збірник рішень та судової практики, 1997, §45. [60] Там же. [61] Там же. [62] № 12242/86, Роммельфангер проти Федеративної Республіки Німеччини, рішення від 6 вересня 1989 р., D.R. 62, с. 151. [63] № 16564/90, В. і К. проти Швейцарії, рішення від 8 квітня 1991 р., не опубліковане і № 17116/90, С. проти Швеції, рішення від 14 січня 1993 р., не опубліковане. [64] № 16632/90, Р. Колман проти Об’єднаного Королівства, звіт від 19 жовтня 1992 р., серія А, т. 258-Д, с. 112; пізніше рішення підтвердив Суд, див. рішення від 28 червня 1993 р., серія А, т. 258-Д. [65] Див. № 22492/93, С.К. проти Туреччини, рішення від 9 січня 1995 р. ( не опубліковане) ; № 22495/93, Е. Яса проти Туреччини, рішення від 3 квітня 1995 р. (не опубліковане) та № 23144/93, Г.Ерсоз та інші проти Туреччини, рішення від 20 жовтня 1995 р. не опубліковане. Про погрози профспілковим діячам див. також № 22947/93 та № 22948/93, Н. Аккоч проти Туреччини, рішення від 11 жовтня 1994 р., D.R. 79, с. 108. [66] № 18877/91, С. Ахмет проти Греції, звіт від 4 квітня 1995 р. (не опублікований/. Див.: Європейський Суд, рішення у справі Ахмета Садіка від 15 листопада 1996 р., Збірник рішень та судової практики 1996-У (поки не опублікований). [67] № 24348/94, П. Грігоріадес проти Греції, звіт від 25 червня 1996 р. (не опублікований); справа розглядатиметься Судом. [68] № 24839/94, П. Боуман проти Об’єднаного Королівства, звіт від 12 вересня 1996 р. (не опублікований), §46; справа має розглядатися Судом. [69] № 22678/93, Інкаль проти Туреччини, звіт від 25 лютого 1997 р. (не опублікований); справа має розглядатися Судом. [70] № 22495/93, Е. Яса проти Туреччини, звіт від 8 квітня 1997 р. (не опублікований) справа має розглядатися Судом. [71] № 24838/94, Х. Стіль, Р. Луш, А. Нідхем, Д.Полден та К. Кол проти Об’єднаного Королівства, звіт від 9 квітня 1997 р., не опублікований; справа має розглядатися Судом. [72] № 22954/93, М. Ахмед, Д. Перрін, Р. Бентлі та Д.Дж. Броу проти Об’єднаного Королівства, звіт від 29 травня 1997 р. (не опублікований); справа має розглядатися Судом. [73] № 25658/94, С. Асланташ проти Туреччини, рішення від 15 вересня 1997 р. не опубліковане. [74] № 29900-3/96, С. Садак, Л. Зана, Х. Дік та О. Доган, рішення від 24 жовтня 1997 р., не опубліковане. Див. також № 25143/94 та № 27098/95, С. Юрттас проти Туреччини, рішення від 27 жовтня 1997 р. , не опубліковане. [75] Європейський Суд, рішення у справі Джерсілда від 23 вересня 1994 р., серія А, т. 298, §35. [76]Див.: Європейський Суд, рішення у справі Вінгроува від 25 листопада 1996 р., Збірник рішень та судової практики 1996-У, §58. Див. рішення Комісії про прийнятність: Звіт про рішення 76, С. 26. [77] № 22838/93, Х.Я. Ван ден Дюнген проти Нідерландів, рішення від 22 лютого 1995 р., Звіт про рішення 80, с. 147. [78] Див. зокрема № 19363/92, Г. Хірманн проти Австрії, рішення від 6 квітня 1995 р., не опубліковане; № 20571/92, Г.Ф. проти Швейцарії, рішення від 18 жовтня 1995 р., не опубліковане;
№ 25063/94, Х. Тріфлінгер проти Німеччини, рішення від 6 вересня 1995 р., не опубліковане; № 29364/95, Д.П. проти Румунії, рішення від 4 вересня 1996 р., не опубліковане; № 25716/94, Я.М. Яновський проти Польщі, рішення від 27 листопада 1996 р., не опубліковане; № 31477/96, Х.Р. Лопес-Фандо Райнауд і Е.Пардо Унануа проти Іспанії, рішення від 15 січня 1997 р., не опубліковане; № 26601/95, Х.-К. Лейнінген-Вестербург проти Австрії, рішення від 20 січня 1997 р., Звіт про рішення 88, с. 85; № 29473/95, Л. Грех та А. Монтанаро проти Мальти, рішення від 21 січня 1997 р., не опубліковане. [79] № 24773/94, А. Вабл проти Австрії, рішення від 10 квітня 1997 р., не опубліковане. [80] № 25798/94, Британська Віщувальна Корпорація проти Об’єднаного Королівства, рішення від 18 січня 1996 р., Звіт про рішення 84, с. 129. [81]№ 25405/94, А.Шопфер проти Швейцарії, звіт від 9 квітня 1997 р., не опублікований; справа має розглядатися Судом..



Свобода Висловлювань і Приватність, 1999, #02