Свобода Висловлювань і Приватність, 1999, #04

Шановний читачу!Перепрошуємо за велику перерву у друці нашого видання. Затримка з друком чергових чисел нашого бюлетеню була викликана необхідністю отримати свідоцтво про реєстрацію СвіП. Ця історія заслуговує уваги, бо, на нашу думку, прямо стосується свободи слова. Коли ми звернулися в кінці 1998 року до обласного Комітету інформації Харківської облдержадміністрації з проханням зареєструвати СвіП, нам відмовили, оскільки у нашому Статуті не декларується право вести „видавничу та поліграфічну діяльність, у тому числі засобів масової інформації“. Наявність у статуті формулювання „поширення через власні або інші засоби комунікацій інформації, що пов’язана зі статутною діяльністю“ працівників Комітету не задовольнила. Згадка про „Права людини“, який був зареєстрований у 1996 році, не врятувала. Нам пояснили, що тоді не було Закону „Про видавничу справу“, який і вимагає зазначену формулу. Тоді ми вирішили не сперечатися й випускати СВіП як щоквартальний додаток до бюлетеню „Права людини“, скориставшись свідоцтвом про реєстрацію ПЛ. Ми надрукували два числа СвіПу, підготували третє, але в середині листопада 1999 року отримали листа від Комітету інформації, що додаток теж підлягає реєстрації, і нам необхідно терміново зареєструвати СвіП. Ми внесли зміни до статуту, додавши вищезазначену сакраментальну формулу, зареєстрували СвіП і тепер можемо на законних підставах працювати далі. Слід додати стосовно реєстрації таке. Згідно зі статтею 8 Закону „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні“ право на заснування друкованого ЗМІ належить не тільки юридичним особам України та інших держав, а й громадянам України, громадянам інших держав та особам без громадянства. Але спеціальним наказом Міністерство інформації заборонило заснування ЗМІ фізичними особами. Не вдаючись до обговорення причин такої заборони, зазначимо тільки, що, на нашу думку, це обмеження не є „необхідним у демократичному суспільстві“, і судовий позов до Європейського суду з прав людини з приводу порушення статті 10 Європейської Конвенції мав би добру перспективу, якщо українські суди не задовольнили б судовий позов з приводу відмови у реєстрації. Головна тема цього подвоєного випуску — використання ідентифікаційних карток та ідентифікаційних номерів особи та загрози для прав людини, що можуть виникнути. Мабуть, усі пам’ятають кампанію отримання ідентифікаційних номерів 1997-1998 р., коли всіх мешканців України, які бажають легально отримувати якісь кошти, примусили двічі стояти у колосальних чергах на морозі до районних податкових інспекцій, щоб спочатку здати облікову картку, а потім отримати довідку з ідентифікаційним номером. Цей номер державні органи планують використовувати як єдиний універсальний код особи, який буде міститись в усіх документах від свідоцтва про народження до прав водія. Хіба тут щось загрожує правам людини? — спитаєте Ви. Але якщо без пред’явлення цього номеру Ви не зможете оселитись в готелі у відрядженні або перетнути державний кордон, або Вам буде необхідно вказати свій код в підписному листі на підтримку того чи іншого кандидата в депутати парламенту чи політичної партії, то, як на мене, це буде свідчити про тотальний контроль держави над діями особи. Тобто все залежить від сфери використання ідентифікаційного номеру і можливості людини знати, з якою метою збирають про нього інформацію, що саме вже зібрали і хто буде мати доступ до цих відомостей. Цікаво знати, як застосовують ідентифікаційні номери й картки в інших країнах, і ми даємо в цьому випуску такі огляди разом з аналізом української ситуації. Розглянута також судова справа В. проти Франції, що наглядно демонструє, які правові проблеми можуть виникнути з введенням ідентифікаційних карток. Друга частина бюлетеню присвячена огляду судових справ за статтею 10 Європейської Конвенції захисту прав людини та основних свобод. Хоча ця праця Сандри Колівер написана ще у 1994 році, вона буде, на нашу думку, дуже корисною для українського читача. Випуск закінчується оглядом переслідувань журналістів у 1999 році в різних країнах світу та документом „Національна безпека, свобода висловлювань і доступ до інформації. Йоганесбурзькі принципи“, який був прийнятий у жовтні 1995 року групою відомих експертів з питань свободи висловлювань. Ці Принципи були схвалені багатьма міжнародними інституціями і, на нашу думку, український законодавець має звернути на них увагу.

Неофіційний переклад

Дослідження підготовлено Комітетом експертів Ради Європи з питань захисту даних у межах повноважень Європейського Комітету правового співробітництва.

Переклад зроблено Романом Романовим з брошури The introduction and use of personal identifcation numbers: the data protection issues. Strasbourg, Council of Europe, Publishing and Documentation Service, 1991, ISBN 92-871-1935-X

Передмова

Внесок Комітету експертів із питань захисту даних у створення та поширення міжнародної політики щодо захисту даних не обмежується тільки розробкою правових механізмів. Дійсно, відкриття до підписання 28 січня 1981 року першого міжнародного юридично зобов’язуючого документа з питань захисту даних – Конвенції про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних (Конвенція про захист даних), і зараз вважається найбільшим досягненням Комітету. Але не менш важливими та успішними можна вважати намагання Комітету експертів запровадити загальні правила щодо окремих аспектів обробки даних. Шість рекомендацій, прийнятих Комітетом міністрів Ради Європи, що охоплюють різні сфери діяльності, пов’язаної з обробкою даних, засвідчують наполегливість, з якою Комітет експертів просуває саме секторальний підхід у питаннях захисту даних (Рекомендації № R(81)1, автоматизовані бази медичних даних; № R(83)10, наукові дослідження та статистика; № R(85)20, прямий маркетинг; № R(86)1, соціальна безпека, № R(87)15, поліція; № R(89)2, працевлаштування; № R(90)19, виплата заробітної плати та пов’язані з цим операції).

Та все ж робота Комітету експертів виходить за межі підготовки проектів правових актів. Він також проводить обговорення різних актуальних, іноді термінових, питань приватності. Це відбувається під час сесій, що проходять двічі на рік. Обмін інформацією з таких питань як СНІД, засоби інформації, генетика, роль саморегулювання в забезпеченні захисту даних і т. ін., допомагає відчути представникам усіх урядів держав-членів (заради повноти треба згадати також спостерігачів від інших міжнародних організацій, а також країн, що не є членами Ради Європи) проблеми, пов’язані з захистом даних, які стосуються вищезгаданих питань. Таким чином вони мають можливість обмінюватися досвідом та виробляти пропозиції щодо розв’язання різних проблем, застосовуючи порівняння.

Іноді такі дискусії вказували на необхідність більш детального вивчення окремих питань. У такому разі може бути, наприклад, створено робочу групу для вивчення проблеми і подання інформації про можливі шляхи її розв’язання. Подібний підхід було застосовано щодо проблем захисту даних, що викликані використанням новітніх технологій. Перед тим, як викласти сухою юридичною мовою загрозу для захисту даних, що її утворюють новітні технології, Комітет експертів вирішив опублікувати висновки та дослідження своєї робочої групи (див. дослідження, що має назву „Новітні технології — виклик приватності?“)

Те ж саме стосується питань, що виникли у зв’язку із введенням і використанням особистих ідентифікаційних номерів та створених ними проблем для захисту даних. У ході обміну думками щодо особистих ідентифікаційних номерів Комітет експертів зауважив, що ця проблема не викликає байдужості. Представники держав-учасниць висловлювали різний рівень стурбованості стосовно планів їх введення та/або використання. Таке ж ставлення було відображено й у відповідях, що їх отримав Комітет на своє попереднє прохання, адресоване урядам держав-членів Ради Європи. Опитування ставило за мету отримати інформацію для з’ясування таких питань:

а) національне законодавство (якщо існує), яке регламентує введення та використання особистих ідентифікаційних номерів;

б) причини, що спонукали певні країни запровадити систему особистих ідентифікаційних номерів;

в) проблеми захисту даних, що виникли в різних країнах внаслідок введення та використання особистих ідентифікаційних номерів.

Комітет вважав, що обсяг та розмаїття інформації, отриманої в ході опитування, так само як і його власні попередні висновки стосовно делікатного питання особистих ідентифікаційних номерів, принаймні через стурбованість значної кількості країн, заслуговують подальшого дослідження. Тому Комітет створив невелику дослідницьку групу, до складу якої ввійшли експерти із Федеративної Республіки Німеччини, Нідерландів та Швеції, для більш глибокого вивчення всього спектра проблем, що можуть виникати у зв’язку із введенням та використанням особистих ідентифікаційних номерів, для політики захисту даних. Дослідницька група, що збиралася з 12 по 13 червня 1989 року, у стислі строки виконала доручення Комітету, підготувавши разом із секретаріатом доповідь з цього питання. Для її підготовки було використано, зокрема, інформацію, подану державами-учасницями, а також власний досвід членів групи.

Необхідно взяти до уваги, що групу було свідомо складено Комітетом експертів таким чином, щоб врахувати досвід трьох країн: Федеративної Республіки Німеччини, де особисті ідентифікаційні номери загального багатоцільового характеру було визнано анафемою для власної гідності; Швеції, де особисті ідентифікаційні номери в такому вигляді були прийнятними протягом тривалого часу, але зараз відбуваються зміни в напрямку обмеження їх використання, а також Нідерландів, де особисті ідентифікаційні номери мали окремі вузькі сфери застосування, але згідно з новими законодавчими пропозиціями очікується подальше поширення їх використання. Цілком очевидно, що коло обговорюваних дослідницькою групою питань було зосереджено далеко поза правовими системами лише цих трьох країн. Так само висновки, викладені наприкінці цієї доповіді, розраховані для використання всіма урядами, розробниками політики в сфері захисту даних та правозастосовчими органами. Не пропонується жодних правових механізмів. Скоріше, є сподівання, що цим урядам та органам буде корисно вивчити ці питання, а також проллється світло на можливі шляхи розв’язання проблем, використовуючи можливість порівнювати та вивчати досвід. Комітет експертів із питань захисту даних вважає, що саме таким чином він може зробити значний внесок у обговорення проблем захисту даних у Європі.

Глава 1

Особисті ідентифікаційні номери: визначення, сфера їх можливого застосування; з чого вони можуть складатися; сучасні тенденції.

Розробники цієї доповіді розуміли особисті ідентифікаційні номери як унікальний засіб ідентифікації індивідів в адміністративних реєстрах та базах даних. Це не означає, що особисті ідентифікаційні номери не мають застосування поза сферою діяльності державних органів. Особисті ідентифікаційні номери можуть бути засобом доступу до великого обсягу послуг у приватному секторі, наприклад, номер банківського рахунку, членський номер у клубі, номер читача в бібліотеці або контрольний номер, наданий особі для санкціонованого доступу до системи обробки даних приватного підприємства. У доповіді не приділено належної уваги окремим сферам використання номерів або питанням конкретної діяльності/випадків у приватному секторі. Скоріше, вона зосереджена на використанні особистих ідентифікаційних номерів державними установами в адміністративних цілях і в приватному секторі.

У деяких країнах особисті ідентифікаційні номери є універсальним багатоцільовим ідентифікатором. Це означає, що особисті ідентифікаційні номери можуть використовуватися як для адміністративних цілей, так і в інтересах приватного сектора. Один і той же номер може бути податковим кодом, номером соціального забезпечення, номером паспорта, номером посвідчення водія автотранспортного засобу і в той же самий час кодом доступу до товарів та послуг у приватному секторі. Такий особистий ідентифікаційний номер базується на принципі адміністративного поєднання. З іншого боку, особистий ідентифікаційний номер може мати обмежене використання. Він може застосовуватися лише для однієї адміністративної мети: управління реєстром платників податків, визначення права на соціальну допомогу, встановлення особи власника паспорта або іншого посвідчення. В такому разі дані особи буде розміщено в різних ідентифікаційних засобах для різних адміністративних цілей. Використання особистих ідентифікаційних номерів у конкретних сферах адміністративного управління відображає принцип функціонального розподілу.

Нарешті, є приклади використання особистих ідентифікаційних номерів для ідентифікації особи в реєстрі населення або в реєстрі актів цивільного стану, але вони не застосовуються з іншою метою.

Розглянувши ситуацію в конкретних державах-членах Ради Європи, можна описати шляхи складання та застосування особистих ідентифікаційних номерів, а також сучасні тенденції щодо їх введення та використання.

Австрія

В Австрії не існує універсального ідентифікатора, незважаючи на те, що надходять такі пропозиції всередині країни. Є лише вузькоспеціалізовані особисті ідентифікаційні номери. Проте з 1988 року номер соціального страхування може також використовуватися для деяких фіскальних цілей.

Бельгія

З метою управління реєстром населення кожну особу в Бельгії, незалежно від того, чи то громадянин, чи іноземець, має бути ідентифіковано. Цей ідентифікаційний номер, що було запроваджено відповідно до Закону „Про національний реєстр“, ухвалений у 1983 році, має тенденцію до переростання у прийнятний ідентифікатор для інших адміністративних потреб, а це у свою чергу веде до відмови від вузькоспеціалізованих ідентифікаційних номерів, наприклад, номер соціального забезпечення або фіскальний номер. Ця тенденція до універсалізації номера в реєстрі населення має місце, незважаючи на те, що закон 1983 року передбачає, що питання використання особистих ідентифікаційних номерів має бути визначено королівським указом після консультацій з дорадчим Комітетом захисту приватності. Ці передбачені в законі гарантії не обмежили використання особистих ідентифікаційних номерів їх початковими цілями та обумовленими користувачами.

Кіпр

Адміністративні органи використовують такі основні види особистих ідентифікаційних номерів:

а) номер соціального забезпечення;

б) номер ідентифікаційної картки;

с) номер посвідчення водія автотранспортного засобу.

Номер посвідчення особи також використовується для податкового контролю за доходами. Ідентифікатори також самостійно застосовуються в приватному секторі, головним чином банками для здійснення операцій з банківськими рахунками та кредитними картками.

Данія

Відповідно до закону, прийнятого в 1968 році, запроваджено десятизначні номері, набір чисел яких складається з дати народження, серійного номера та контрольного числа. Жителів Данії включено до центрального реєстру населення, і їх можна знайти в ньому за допомогою особистого ідентифікаційного номера. У реєстр занесено загальні персональні дані всіх жителів для використання відповідними адміністративними органами або приватними структурами за певних обставин. Застосування особистих ідентифікаційних номерів державними органами є достатньо широким. У приватному секторі існують значні обмеження, встановлені Законом „Про приватні реєстри“. Він регламентує захист даних у приватному секторі.

Фінляндія

У Фінляндії особисті ідентифікаційні номери було запроваджено в шістдесятих роках. Планувалося їх використання в галузі соціального забезпечення. Ідентифікаційний номер складається із десяти цифр та риски. Перші шість чисел відображають дату народження особи, наступні три складають серійний номер для розрізнення тих осіб, що народилися в один день. Непарні серійні номери означають належність до чоловічої статі, парні – до жіночої. Останнє число є контрольним.

Встановлено певні норми, що регламентують використання та занесення ідентифікаційних номерів. Зокрема передбачено їх використання в реєстрі населення для реєстрації нерухомості, у посвідченнях водіїв автотранспортних засобів, а також у картотеках кредитних установ. Роботодавець також зобов’язаний повідомляти податкові органи про доходи своїх працівників і вказувати їхні ідентифікаційні номери.

Коли приймався Закон „Про бази персональних даних“, відповідний парламентський комітет звернув увагу на поширення використання ідентифікаційних номерів, що, на його думку, створює загрозу для приватності. Для вироблення подальших дій спеціальною інституцією — Омбудсменом з захисту даних, було проведено дослідження різних форм використання ідентифікаційних номерів.

Закон „Про бази персональних даних“ регламентує використання персональних даних, зокрема занесення, використання та передачу ідентифікаційних номерів. До баз персональних даних може бути занесено лише ті персональні дані, що необхідні для конкретних цілей. Тому потреба використання ідентифікаційного номера має вирішуватися в кожному конкретному випадку.

Франція

Кожному, хто народився у Франції, присвоюється тринадцятизначний номер, що відображає стать, рік та місяць його/її народження, місце народження (департамент, район) і номер у реєстрі народження. Ця система має назву Numero d’identification au reportoire. Номер присвоюється Національним інститутом економічної статистики та досліджень. Як у державному, так і в приватному секторі, існує велика кількість інших вузькоспеціалізованих номерів (номер посвідчення особи, реєстраційний номер військовослужбовців, номер соціального забезпечення, номер банківського рахунку). Вже здійснено, як це буде показано в одному з наступних розділів, заходи для запобігання переростання Numero d’identification au reportoire в багатоцільовий номер. Але може бути дозволено його використання в інших сферах, наприклад, у системі соціального забезпечення. Державні установи прагнуть більш широкого використання замість Numero d’identification au reportoire, оскільки вважають систему вузькоспеціалізованих номерів надто затратною для створення та управління; наприклад, у такому разі потрібна розробка нового програмного забезпечення. Орган, що займається питаннями захисту даних — Національний комітетом з обробки даних і громадянських свобод (CNIL — Commission nationale de l’informatique et des libertes), навпаки, наполягає на використанні окремих ідентифікаторів для конкретно визначених цілей. Його заклики до Генерального директорату податкової служби щодо введення замість Numero d’identification au reportoire спеціального фіскального номера для контролю за податковими відрахуваннями, увінчались успіхом.

Німеччина

Загалом не існує ніякого універсального номера. Те, яким чином відбувається ідентифікація особи як у державному, так і в приватному секторі, залежить від конкретних обставин. Спроби введення єдиного ідентифікатора зустріли спротив з боку Бундестагу (Bundestag) та Федерального Конституційного Суду.

Греція

Законом, ухваленим у 1986 році, було введено реєстраційний кодовий номер (ЕКАМ). Передбачено його використання в посвідченнях особи, свідоцтвах про народження, списках виборців та картках виборців, паспортах, картках соціального забезпечення, посвідченнях водіїв автотранспортних засобів, реєстрах платників податків, муніципальних реєстрах, реєстрах грецьких консульств. Номери не використовуються універсально в державному секторі, але реально існують у щоденних стосунках між державою та громадянином. Таким чином їх застосування є досить широким.

Насправді, норми закону про ЕКАМ ще не застосовувалися. Беручи до уваги реакцію засобів масової інформації, а також громадську думку, уряд створив робочу групу, якій доручено розробити поправки до закону.

Ісландія

Разом із введенням національного централізованого реєстру населення в 1953 році було запроваджено систему особистих ідентифікаційних номерів для полегшення управління реєстром в адміністративних та статистичних цілях. На цей час особистий ідентифікаційний номер є десятизначним і складається із дати народження (день, місяць, рік, століття), контрольного шифру та двох чисел, довільно встановлених для людей, народжених в один день. Однак у 1987 році було прийнято рішення про ширше застосування цих десятизначних номерів у сфері державного управління загалом, щоб запобігти проблемам, пов’язаним з іменною ідентифікацією. Окрім їх застосування в державному секторі, особисті ідентифікаційні номери, що присвоюються кожному в Ісландії протягом першого року після народження, зараз також використовуються в банківській діяльності і заносяться до кожного фінансового документа, пов’язаного з конкретною особою.

Новий закон про захист даних набрав чинності 1 січня 1990 року. Відповідно до параграфа 4, розділу 1 нового закону, його норми застосовуються до даних, які містять інформацію про приватні стосунки особи, навіть якщо її не названо, але ідентифіковано за допомогою особистого ідентифікаційного номера. Відповідно до параграфа 1, розділу 6 закону, передача реєстрів, що містять персональні дані, заборонена. Але дозволено доповнювати реєстр даними щодо конкретного особистого ідентифікаційного номера, навіть якщо їх отримано з даних реєстру стосовно третіх осіб.

Ірландія

В Ірландії не існує універсального багатоцільового особистого ідентифікаційного номера. Однак є вузькоспеціалізовані особисті ідентифікаційні, наприклад, номер соціального забезпечення, який використовується з певною метою.

Немає єдиного принципу формування цих номерів. Особисті ідентифікатори все більш широко використовуються в приватному секторі, особливо у сфері фінансових послуг.

Необхідно зазначити, що має місце дуже обмежене публічне обговорення переваг та недоліків введення встановленого державою багатоцільового ідентифікатора. Якщо мають місце такі дискусії, здається вірогідним, що питання захисту даних, пов’язані з особистими ідентифікаційними номерами, будуть уважно вивчатися.

Люксембург

Прийнятий 30 березня 1979 року Закон „Про числову ідентифікацію фізичних та юридичних осіб“ передбачає присвоєння ідентифікаційного номера кожній фізичній особі (також і юридичним на основі різних критеріїв), що проживає в Люксембурзі від народження або внаслідок імміграції, чи будь-якій іншій фізичній особі, зареєстрованій державним органом або закладом соціального забезпечення, що має правове зобов’язання отримати номер. Номер складається з одинадцяти чисел і містить у собі дані про дату народження, стать; числа, які розрізняють людей, народжених в один день, один місяць одного і того ж року, а також контрольне число. Використання номерів обмежується діяльністю установ державного управління або закладів соціального забезпечення і стосується виключно їх безпосередніх відносин з власником номера. Велика Герцогська Постанова від 7 грудня 1979 року з пізніше внесеними змінами встановлює перелік документів та баз даних, до яких мають заноситися ідентифікаційні номери фізичних та юридичних осіб. Постанова містить у собі одну невдалу норму, яка дозволяє власникам реєстрів та баз даних, що використовують особисті ідентифікаційні номери, делегувати свої повноваження щодо їх використання іншим особам та органам. Як результат цього, наприклад, заклади соціального забезпечення просять медичних працівників вказувати ідентифікаційні номери своїх пацієнтів, а роботодавців — ідентифікаційні номери своїх працівників у всіх документах, що мають бути їм надані. Органи, що займаються захистом даних у Люксембурзі, стурбовані таким розвитком цього процесу, оскільки здається, що використання особистих ідентифікаційних номерів виходить за межі кола уповноважених користувачів, визначених Законом від 30 березня 1979 року „Про числову ідентифікацію фізичних та юридичних осіб“.

Нідерланди

Загальний адміністративний номер існує в Нідерландах з 1968 року. Але поки що цей номер використовувався лише муніципалітетами для реєстрів населення. У 1985 році було запропоновано поступовий перехід та поетапне введення вузькоспеціалізованих особистих ідентифікаційних номерів у конкретних сферах громадського життя, де існує достатня законодавча база, здатна мінімізувати небажане втручання у приватне та сімейне життя. Так податкове законодавство тепер передбачає, що систематичне декларування доходів супроводжується податковим номером відповідних осіб. До 1989 року податковий код міг використовуватися лише для контролю за сплатою податків. З того часу його сфера використання значно розширилась до всієї сфери соціального забезпечення. Пропозиції щодо об’єднання загального адміністративного номера з соціальним фіскальним номером стали об’єктом критики. Опоненти цієї ідеї відстоювали необхідність правового захисту і зокрема потребу в законодавстві щодо захисту даних, оскільки особисті ідентифікаційні номери можуть бути використані на потребу всіх державних служб. Таким чином у Нідерландах зараз відбувається поетапне введення єдиного ідентифікатора для всього державного сектора, але при цьому забезпечується правовий захист. Використання загального номера в приватному секторі не дозволяється.

Норвегія

Кожному жителеві Норвегії присвоюється особистий ідентифікаційний номер на підставі норм Закону „Про реєстр населення“.

Особистий ідентифікаційний номер складається з 11 знаків. Перші шість чисел містять у собі дату народження: два числа означають день, два числа – місяць і два інших числа – рік. Наступні три числа відрізняють осіб, народжених в один і той самий день. Парне дев’яте число означає жіночу стать і непарне – чоловічу. Останні два числа – контрольні. Окрім їхнього використання в реєстрі населення, особисті ідентифікаційні номери застосовуються зараз у деяких інших сферах державного управління, що потребують ідентифікації громадян, наприклад, соціальне забезпечення та оподаткування.

Використання особистих ідентифікаційних номерів як засобу ідентифікації частково поширилося і на приватний сектор, зокрема на банківську діяльність, страхування.

Органи державної влади, виконуючи свої функції, потребують інформації стосовно певного ідентифікаційного номера, і, як правило, відповідно до закону та підзаконних актів мають право вимагати від громадян надання такої інформації. Законність вимог приватних компаній щодо надання такої інформації залежить від того, чи передбачено це угодою.

У відповідності до Закону „Про реєстр населення“ контроль за створенням реєстрів, що містять персональні дані, та використанням особистих ідентифікаційних номерів у реєстрах, здійснює Інформаційний Інспекторат (Data Inspectorate). Норми діючого законодавства та підзаконних актів забороняють використання особистих ідентифікаційних номерів у багатьох видах реєстрів та баз даних. Використання особистих ідентифікаційних номерів в інших реєстрах здійснюється відповідно до норм законодавства, статутів або за дозволом Інформаційного Інспекторату. Що стосується надання такого дозволу, то Інформаційним Інспекторатом встановлено правила збору, зберігання та використання особистих ідентифікаційних номерів.

Португалія

Введення єдиних національних номерів суворо заборонено ст.35 Конституції, що прийнята в квітні 1977 року, з наступними поправками та доповненнями, внесеними в 1982 та 1989 роках. Закон, прийнятий у 1973 році, фактично передбачав присвоєння ідентифікаційних номерів усім фізичним та юридичним особам. Особисті ідентифікаційні номери мали заноситися до всіх офіційних документів та реєстрів з 1 січня 1975 року. Цей закон увійшов у протиріччя з Конституцію 1977 року. Таким чином у Португалії не існує єдиного ідентифікатора, проте є вузькоспеціалізовані номери: номер посвідчення особи, що складається без будь-якого спеціального принципу формування, номер у списку виборців, фіскальний номер (послідовне число, що не несе в собі певного змістовного значення), номер соціального забезпечення і т. ін. Звичайно ж, у Португалії, як і в інших країнах, існує велика кількість різних номерів у приватному секторі, що використовуються з різною метою.

Іспанія

Незважаючи на те, що спроби введення універсального ідентифікатора на зразок таких, що використовуються в Скандинавських країнах, відбувалися протягом усіх сімдесятих років, система особистих ідентифікаційних номерів Іспанії все ще прив’язана до номера документа, що посвідчує особу громадянина. Декретом №196/76 із змінами, внесеними Декретом №1245/85, визначено номер посвідчення особи, який реально містить у собі інформацію про те, де було видано цей документ, а не дату та місце народження власника – як „загальний особистий ідентифікаційний номер“. Він використовується у відносинах державних органів з фізичними особами, а також для регулювання стосунків між конкретними структурами приватного сектора (наприклад, банками) та окремими особами. Однак номери розширено за рахунок додатку контрольних чисел державними або приватними органами, що безпосередньо їх застосовують. У відповідності до норм закону 7/1985 особам, які не мають іспанського громадянства, надається разом із документом про місце проживання, дозволом на працю і т. ін., серійний номер, що має використовуватися у стосунках із державними органами. Також (з 1966 року) особам, які не є громадянами Іспанії, присвоюється спеціальний окремий номер соціального забезпечення. Він відображає місце реєстрації, серійний номер і одне або два контрольних числа.

У 1990 році було запроваджено новий фіскальний номер, що складається з номера посвідчення особи, до якого додано кілька контрольних чисел, які невідомі громадянинові. Номер присвоюється кожному з моменту народження.

Швеція

Ще в 1947 році з метою запровадження більш загального та зручного методу ідентифікації осіб, ніж через використання їх імен, був введений реєстраційний номер народження. Поступово він переріс у цивільний реєстраційний номер для широкого багатоцільового використання і мав замінити собою вузькоспеціалізовані номери. Зараз це десятизначний номер, що офіційно вважається особистим ідентифікаційним номером. Він містить у собі інформацію про місце народження особи (два числа означають рік, два – місяць і два – день). Реєстраційний номер народження складено таким чином, щоб можна було визначити стать особи, а також щоб уникнути складності з особами, народженими в один день. Число 9 у швецькому особистому ідентифікаційному номері означає, що особа була народжена за кордоном. Вона може мати як швецьке громадянство, так і бути іноземним громадянином. Число 9 також може означати, що особистий ідентифікаційний номер цієї особи було змінено. Наступного року використання цієї системи буде припинено. В майбутньому особистий ідентифікаційний номер буде побудовано таким чином, що відображатиме, – народжена особа за кордоном чи ні. Нарешті, є контрольне число. Особистий ідентифікаційний номер присвоюється кожній особі, що зареєстрована як швецький резидент.

Окрім застосування для цивільної реєстрації, вони широко використовуються різними державними службами (податки, охорона здоров’я та соціальні послуги, паспорт, митниця, вибори, кримінальне розслідування, судочинство, виконання судових рішень, права на керування автотранспортним засобом і т. ін.). Вони також широко використовуються приватним сектором, де існують бази персональних даних з використанням особистих ідентифікаційних номерів працівників, учасників приватних компаній, орендодавців та орендарів, власників кредитних карток і т. ін.

Отже, особистий ідентифікаційний номер у Швеції – це універсальний, багатоцільовий ідентифікатор. Комісія з питань захисту даних та відкритості представила пропозиції щодо звуження використання особистих ідентифікаційних номерів. Наприклад, запропоновано внести доповнення до Закону „Про захист даних“, щоб зменшити кількість випадків, коли відбувається занесення особистого ідентифікаційного номера. Управління Інформаційного Інспекторату може вважатися компетентним органом для здійснення нагляду за використанням особистих ідентифікаційних номерів власниками реєстрів та баз даних. З іншого боку, питання, пов’язані з використанням особистих ідентифікаційних номерів, можуть бути врегульовані окремим законом, яким би зокрема було передбачено неможливість використання особистих ідентифікаційних номерів у реєстрі для автоматичної обробки даних, якщо особа, чиї дані заносяться до реєстру, на це не погоджується або у випадку відсутності правових підстав для таких дій. Доповідь Комісії зараз розглядається урядом країни.

Швейцарія

Хоча в Швейцарії не існує єдиного номера загального використання, номер соціального забезпечення (AVS) все більше виконує цю роль. Насправді номер соціального забезпечення застосовується багатьма приватними та державними установами для управління фондом медичного страхування, у відділах кадрів, у реєстрі населення і т. ін. Він використовується навіть військовим керівництвом. Номер складено таким чином, що містить у собі закодовану інформацію про особу (ім’я, стать, громадянство Швейцарії) та контрольне число.

Після проведеного дослідження щодо нової системи ідентифікації людей було зроблено висновок про те, що використання номерів соціального забезпечення має більше переваг, а тому прийнятним визнано розширення сфери їхнього використання.

Туреччина

У свідоцтві про громадянство Туреччини вказується номер його власника поряд з іменем та прізвищем, іменами обох батьків, датою та місцем народження. Також ця інформація заноситься до реєстру актів цивільного стану. Але громадянський номер не є універсальним багатоцільовим ідентифікатором.

Сполучене Королівство

У межах органів державної влади існує велика кількість вузькоспеціалізованих особистих ідентифікаційних номерів, наприклад, національний номер служби охорони здоров’я, національний страховий номер, податковий номер, номер посвідчення водія автотранспортного засобу. Такі номери можуть бути складені на підставі імені, місця народження разом з іншими числами або мати форму простих послідовних серійних номерів. Практика є різною в залежності від сфери використання. Не дивно, що кількість ідентифікаторів у приватному секторі є досить великою. Дискусії, що відбуваються зараз щодо введення посвідчення особи, так само як і нової форми місцевого оподаткування, порушили проблему єдиного ідентифікаційного номера та загрози, яку вони можуть становити для свобод взагалі.

Глава 2

Переваги введення особистих ідентифікаційних номерів та можливі загрози для прав людини

Причини використання та переваги

Із збільшенням кількості угод між державою та особою, що більш характерно для благополучних держав, стає все більш важливим винайти точні засоби ідентифікації користувачів соціальних послуг. Повоєнне зростання кількості населення спричинило збільшення числа управлінців, що в свою чергу збільшило адміністративний тягар (а тому виникла потреба в раціональних реєстрах населення). Держава як постачальник (соціальне забезпечення, гранти, освіта, охорона здоров’я і т. ін.) та контролер (поліція, в’язниці, податки, пересування людей, надання прав на керування засобами пересування, заняття підприємницькою діяльністю і т. ін.) швидко збільшує застосування адміністративних реєстрів, картотек, баз даних. У такому все більш складному стані відносин присвоєння єдиного ідентифікатора кожному громадянинові в межах юрисдикції конкретної держави значно спрощує контроль та здійснення державними органами регулюючих функцій. Але переваги з точки зору ефективності управління можуть бути досягнуті як шляхом введення багатоцільових особистих ідентифікаційних номерів, так і вузькоспеціалізованих. Хоча особисті ідентифікаційні номери передували появі автоматизованої обробки даних (наприклад, реєстри населення в багатьох країнах існували задовго до виникнення автоматизованої обробки даних), застосування технологій обробки даних державними органами зробило ще більш вигідним для владних структур використання особистих ідентифікаційних номерів.

У багатьох національних звітах, на основі яких було підготовлено це дослідження, ідентифікаційні номери розглядаються як вигідний та економний засіб підвищення ефективності управління. Наприклад, у законодавчому акті від 30 листопада 1979 року, яким було введено фіскальний номер платника податків у Португалії, було посилання на адміністративні переваги, викликані введенням особистого ідентифікаційного номера. Згідно з преамбулою, особистий ідентифікаційний номер може гарантувати точну та швидку ідентифікацію платника податків; слугувати підвищенню ефективності контролю за виконанням фінансових обов’язків; спростити стосунки між органами влади та платником податків. Комітет Ліндопа (The Lindop Committee), чиї висновки призвели до підготовки законопроекту про захист даних Парламентом Сполученого Королівства (пізніше в 1984 році став законом „Про захист даних“) також визнає цінність системи єдиних ідентифікаторів.

„Можна довести, що якби кожному мешканцеві було присвоєно єдиний загальний ідентифікатор, і якби його застосовували всі користувачі даних в усіх випадках, повні витрати користувачів могли б бути зменшені. Також можна довести, що громадянин також мав би перевагу від того, що не було б потреби записувати чи пам’ятати різні засоби ідентифікації для кожного роду його діяльності“. (Глава 29, параграф 6, Звіт Комітету з питань захисту даних, 1978 рік).

Система особистих ідентифікаційних номерів забезпечує також точну ідентифікацію осіб та правильність персональної інформації, що заноситься до комп’ютерних систем. Тут є два питання. По-перше, особистий ідентифікаційний номер може розглядатися як шлях уникнення ускладнень, що мають місце, коли імена осіб збігаються. Було зауважено, принаймні у двох звітах (Франція та Люксембург), що імена та прізвища є абсолютно недостатніми для точної ідентифікації осіб, особливо у тих справах, коли ідентифікація має фінансові наслідки (право на різні види допомоги, контрольні списки ненадійних боржників і т. ін.) або соціальні наслідки (наприклад, поліцейське досьє). Багато людей у різних країнах мають однакове ім’я, частково за рахунок зменшення кількості імен, що знаходяться у використанні, частково тому, що в певний час конкретні імена стають модними, тощо.

По-друге, точність має й інший вимір. Особистий ідентифікаційний номер може забезпечити органи влади правдивою та надійною інформацією, що заноситься до адміністративного реєстру, картотеки чи бази даних. З такої позиції точність більше стосується контролю та перевірки інформації, що подається особою до органу влади з метою встановлення підстав для користування певними правами, перевагами та пільгами (соціальне забезпечення, гранти, компенсації і т. ін.), або з метою їх звільнення від певних стягнень чи інших покарань (податки, суспільні зобов’язання і т. ін.). Той факт, що інформацію про особу занесено до кількох баз даних для різних адміністративних цілей, дозволяє органам влади перевіряти точність наданої інформації, порівнюючи її з іншими базами даних. Універсальний ідентифікатор значно спрощує процес редагування та звірення інформації. І звичайно, автоматизована обробка даних ще більше покращує та спрощує цей процес. Так, наприклад, особа може звернутися до конкретного органу влади за грантом для отримання освіти. Вона повідомляє певну інформацію стосовно його фінансових можливостей для обгрунтування свого права на отримання такої допомоги. Обережний орган державного управління міг би, знаючи особистий ідентифікаційний номер, використовуючи засоби автоматизованої обробки даних у режимі реального часу, отримати доступ до бази даних, що містить інформацію про цю особу як платника податків, створеної податковими органами. Швидко може бути перевірено точність поданої заявником інформації стосовно його доходів, доступних грошових засобів. Перевірка точності поданої органам влади інформації, що є можливим завдяки використанню єдиного ідентифікатора для різних адміністративних цілей, також може бути засобом боротьби із шахрайством. Це також одна із причин існування єдиних ідентифікаторів.

Можливий ризик для окремих осіб

Привертає до себе увагу те, що в деяких країнах дискусії навколо проблем, пов’язаних із введенням чи використанням особистих ідентифікаційних номерів, спричинили обговорення питань захисту даних. У деяких країнах такі дебати закінчилися прийняттям законодавчих актів щодо захисту даних. Одним із таких прикладів є французький закон про захист даних, ухвалений 6 січня 1978 року, що став результатом дискусій навколо запропонованого в середині сімдесятих років проекту safari, який передбачав обмін інформацією між базами даних на основі ідентифікаційного номера (numero d’identification au reportoire). Німеччина також може розглядатися як ще одна країна, де загроза поєднання особистих ідентифікаційних номерів з автоматизованою обробкою даних спричинила підготовку законопроекту про захист даних (який у 1978 році набув чинності). Стаття 35 Конституції Португалії, ухваленої в 1989 році, також є цікавою в цьому сенсі, оскільки поєднує в собі заборону обміну інформацією між базами даних (стаття 35.3) із забороною присвоєння мешканцям єдиного ідентифікатора (стаття 35.5), і все це разом, за умов використання автоматизованої обробки даних, визнається таким, що суперечить правам громадянина.

Незалежно від того, чи виправдані вони, чи ні, але ці фактори викликають велику психологічну та емоційну стурбованість щодо введення та використання єдиних ідентифікаторів. Заслуговує на увагу рішення Конституційного Суду Німеччини про те, що введення універсальних особистих ідентифікаційних номерів може створити загрозу для людської гідності, відкриваючи шляхи для контролю за суспільством через зростаючі можливості обміну інформацією між базами даних та збором даних. Питання людської гідності також знаходить своє відображення в побоюванні того, що значення людей буде зведено до „номерів“. Якщо продовжити цю думку, то держава не буде ставитися до людей як до таких, що заслуговують поваги. Таке поширене переконання викликано загрозою поступової появи держави на зразок тієї, що описана Оруеллом, побудованої на тотальному контролі, з широкими можливостями постійного стеження за членами суспільства.

Немає ніяких сумнівів, що принаймні універсальні ідентифікаційні номери становлять певну загрозу, доцільність їх введення та використання викликає певні сумніви. Наприклад, ухваленню Закону Австралії „Про приватність“ передувала потужна кампанія проти нових можливостей стеження, у зв’язку із пропозицією введення так званої „австралійської картки“, що передбачало присвоєння номера кожному власникові такої картки. Проект було відхилено, а новим законом „Про приватність“ було значно обмежено використання податкових номерів. У Канаді Уповноважені з питань приватності один за одним висловлювали стурбованість щодо все більшого поширення загального використання номерів соціального забезпечення. Наприклад, у своєму щорічному звіті за 1985-86 роки Уповноважений з питань приватності заявив, що „небажане поєднання інформації шляхом використання номера соціального забезпечення і надалі більш вірогідне, ніж за допомогою будь-яких інших часток персональної інформації“. Уповноважений з питань приватності висловив занепокоєння у зв’язку з тим, що номер соціального страхування (SIN), введений у середині шістдесятих років, швидко вийшов за межі соціального страхування і став найбільш вживаним особистим ідентифікаційним номером у Канаді і зараз є ключовим елементом для створення адміністративних баз даних, що містять у собі персональну інформацію для різних цілей у сфері управління. Знову ж таки в Канаді звіт Постійної комісії з питань правосуддя та заступника міністра юстиції за 1987 рік („Огляд законодавства щодо доступу до інформації та приватності“) містить суворі рекомендації щодо використання канадського номера соціального страхування. У звіті зауважено, що номер „настільки важливий, особливий, він наявно демонструє потребу у захисті даних, що очевидною стає необхідність певного контролю за його використанням“. У своїй відповіді парламентському комітетові федеральний уряд зазначив, що буде діяти таким чином, щоб запобігти перетворенню SIN на універсальний ідентифікаційний номер. У червні 1988 року федеральний уряд обмежив застосування SIN. Будь-яке нове використання SIN структурами федерального уряду після цієї дати можливе лише з дозволу парламенту. У червні 1989 року федеральний уряд почав вимагати від федеральних органів виконавчої влади повідомляти осіб про мету використання їхнього номера соціального страхування (SIN) та про те, чи можуть вони втратити певні права, доходи, пільги або чи можуть на них бути накладені якісь покарання у випадку відмови від надання номера. Федеральний уряд працює також з органами влади на рівні провінцій для визначення того, чи можна обмежити використання SIN також у межах їхніх повноважень.

У Сполученому Королівстві продовжують виникати все нові пропозиції стосовно використання особистих ідентифікаційних номерів як у державному, так і в приватному секторі, наприклад, у зв’язку з новими місцевими податками, щодо виконання суспільних зобов’язань або застосування кредитними установами. Реєстратор захисту даних прокоментував ці та інші пропозиції і висловив побоювання з приводу неконтрольованого використання особистих ідентифікаційних номерів.

Таким чином, питання особистих ідентифікаційних номерів є знову актуальним. Закон „Про захист даних у Нідерландах“, прийнятий у грудні 1988 року, виник на тлі дискусій про особисті ідентифікаційні номери. Уряд Швеції звернувся до Комісії з питань захисту даних та відкритості з проханням вивчити загрозу для приватності, обумовлену використанням особистих ідентифікаційних номерів.

Не викликає сумнівів, що особисті ідентифікаційні номери разом з автоматизованою обробкою даних є засобом посилення органів влади. Як було зазначено вище, обмін інформацією між базами даних через використання єдиних ідентифікаторів дозволяє владним структурам збирати персональну інформацію, яку занесено до окремих баз даних. Накопичення інформації таким шляхом виключає суб’єкта цих даних з інформаційного кола. Більше немає потреби у спеціальних адміністративних органах для контактів з людьми, для отримання чи перевірки наданої інформації. Орган влади може проводити перевірку та здійснювати контроль, звернувшись до баз персональних даних інших адміністративних органів. Державний орган може також додавати певну інформацію до своєї бази даних, що отримана із баз даних інших владних структур, створених для різних адміністративних цілей. Єдиний багатоцільовий ідентифікатор для кожного жителя – небезпечна частина процесу адміністративного управління, що може призвести до неймовірного посилення органів влади.

Якщо використання єдиного ідентифікаційного номера не обмежується лише державним сектором, а він також застосовується в приватному секторі, небезпека непомірного зростання влади адміністративних органів стає ще більшою. Оцінка особистих ідентифікаційних номерів з точки зору „влади“ зовсім не штучно порушує питання, пов’язане з індивідуальними свободами та контролем, оскільки номер завдає шкоди анонімності громадян, він може бути присвоєний особі на все життя, спрощуючи владним структурам визначення місця знаходження, шляхів пересування особи і т. ін., збір інформації з різних баз персональних даних без її відома, прийняття рішень стосовно цієї особи на підставі отриманої інформації. Усе це є можливим як на груповому, та і на індивідуальному рівнях.

Окрім вищенаведених, існують й інші загрози:

а) те, що особистий ідентифікаційний номер може містити в собі закодовану інформацію, яка відома лише тим посадовим особам, яким її надано, і може бути доступною лише при допомозі машинозчитувальних засобів;

б) те, що особистий ідентифікаційний номер може містити в собі вразливу інформацію, суто особисту за своєю природою (наприклад, деякі люди не захочуть мати такий номер, який показує, що вони розлучені, або що їм за 50, чи за 60, чи що-небудь інше);

в) деякі особисті ідентифікаційні номери можуть змінюватися. Набір їх символів може стати іншим через певні значущі події в житті власника. Наприклад, може змінитися стать власника. За таких обставин необхідно, щоб старий номер був знищений, або принаймні зберігався в таємниці;

г) існує небезпека того, що через особисті ідентифікаційні номери інформація із статистичних баз даних може пов’язуватися із конкретними особами, якщо статистичну інформацію створено на підставі номерів;

д) може чинитися певний тиск на власника особистого ідентифікаційного номера з метою надання номера посадовим особам, що забезпечують певні товари та послуги, навіть якщо це не було передбачено на той час, коли номер присвоювався. Наприклад, у Швеції було зауважено, що повідомлення особистого ідентифікаційного номера часто буває потрібним для отримання кредитів, певних послуг, членства в громадських об’єднаннях і т. ін. Якщо особа відмовлялася повідомляти свій ідентифікаційний номер, то вона мала бути готовою до того, що їй буде відмовлено.

є) із останнього факту можна зробити деякі більш загальні, проте значущі висновки про можливість (у кількох національних звітах це вже відображено як реальність) поступового виходу вузькоспеціалізованих особистих ідентифікаційних номерів за межі визначеної сфери застосування і, в найгіршому випадку, перехід до їх загального використання. Відсутність обмежень у часі, коли єдині чи вузькоспеціалізовані ідентифікатори мають використовуватися таким чином, як це було передбачено при їх запровадженні, або надто невизначені обмеження щодо їх обумовленого використання та органів, що можуть їх застосовувати, створюють таку ситуацію.

Глава 3

Аналіз правових засад введення та використання особистих ідентифікаційних номерів

Міжнародні механізми правового захисту

У міжнародно-правових документах немає ніяких згадок про особисті ідентифікаційні номери. Ні Європейська Конвенція про права людини, ні Конвенція про захист даних не звертаються до них. Незважаючи на це, обидві міжнародні угоди стосуються використання особистих ідентифікаційних номерів.

Наприклад, застосування особистих ідентифікаційних номерів державними органами певним чином і з певною метою може спричинити певні проблеми в контексті статті 8 Європейської Конвенції про права людини (право на недоторканність приватного та сімейного життя, житла й кореспонденції). Європейський Суд та Європейська Комісія з прав людини розглядають Конвенцію як діючий документ, що розвивається таким чином, аби вирішувати нові проблеми. Захист даних вважається обома органами як право, що підпадає під дію статті 8 Конвенції. Комісією розглянуто принаймні три справи, що стосувалися проблем використання особистих ідентифікаційних номерів державними органами:

Ліндквіст проти Швеції (№10879/84);

Лундвалл проти Швеції (№10473/83);

Козлер проти Швеції (№11762/85).

Незважаючи на те, що ці справи було відхилено Комісією як такі, що не порушують статтю 8, важливим є сам факт того, що за певних обставин особисті ідентифікаційні номери можуть бути причиною порушення статті 8.

Що стосується Конвенції про захист даних, то не викликає сумнівів, що основні принципи, встановлені нею, діють як засоби контролю за можливим використанням особистих ідентифікаційних номерів. Такий підхід базується та тому, що особисті ідентифікаційні номери тісно пов’язані з обробкою персональних даних. Як уже було зазначено, вони забезпечують доступ до баз даних. Навіть звичайний незначний серійний номер може відкрити базу персональних даних з вразливою інформацією. Виходячи з цього, треба мати обережність, оскільки особисті ідентифікаційні номери задумано як:

частки особистої інформації, що пов’язані з базами персональних даних;

ключовий елемент всієї сфери обробки даних.

Застосовуючи положення Конвенції про захист даних до особистих ідентифікаційних номерів, можна дійти наступних висновків:

особисті ідентифікаційні номери підпадають під визначення персональних даних, що міститься в статті 2 п. а Конвенції;

користувачі інформацією мають довідуватися про особистий ідентифікаційний номер від самої особи чесним та законним шляхом у відповідності до вимог статті 5 п. а Конвенції. Це може означати наявність положень про те, що уповноважений орган має право звернутися до власника особистого ідентифікаційного номера з проханням про його надання. За відсутності подібних норм особа є вільною від відповідних зобов’язань і збір такої інформації можливий лише після того, як на те отримано її згоду;

особисті ідентифікаційні номери не можуть бути використані іншим шляхом чи для інших цілей, ніж це було заздалегідь обумовлено (стаття 5 п. b). Наприклад, є сумніви, чи був б дотриманий цей принцип, якби вузькоспеціалізований особистий ідентифікаційний номер, використання якого було чітко визначено правовим актом, застосовувався для збору та поєднання інформації, або в цілому ряді інших випадків;

особистий ідентифікаційний номер має бути складено таким чином, щоб він не містив у собі занадто багато інформації особистого характеру, це має відповідати цілям його використання (стаття 5 п.c);

особисті ідентифікаційні номери мають бути точними і відображати всі зміни обставин, у яких опинився власник (стаття 5 п. d );

особисті ідентифікаційні номери не повинні показувати категорії вразливої інформації, викладених у статті 6 Конвенції;

особисті ідентифікаційні номери повинні зберігатися в таємниці, щоб уникнути несанкціонованого доступу чи передачі третій стороні (стаття 7 Конвенції);

власникові особистого ідентифікаційного номера повинно бути забезпечено право доступу, виправлення та знищення даних, закодованих у числовому наборі ідентифікаційного номера, а також до бази персональних даних, що пов’язана з особистим ідентифікаційним номером (стаття 8 Конвенції).

Щоб завершити цей розділ стосовно міжнародних гарантій, треба звернутися до Принципу №5 Рекомендації №R(86)1 Комітету міністрів Ради Європи стосовно захисту персональних даних, що використовуються з метою соціального забезпечення. Розробники Рекомендації свідомо зробили попередження урядам щодо загрози, яка супроводжує введення або використання єдиного номера соціального забезпечення. Принцип №5 цієї Рекомендації передбачає, що введення та використання такого номера має супроводжуватися адекватними засобами захисту. При підготовці цих норм було визнано, що ідентифікатори викликають певну настороженість. У пояснювальному меморандумі до Рекомендації додатково звертається увага на те, що незважаючи на попередні задуми про використання номера в сфері соціального забезпечення, він швидко може перетворитися на універсальний номер. Розробники мали відчуття, що такі універсальні ідентифікатори не повинні вводитися утаємничено. Також цікаво зауважити, що розробники Рекомендації підштовхують уряди до запровадження правових гарантій захисту інформації, що несе в собі номери соціального забезпечення або подібні засоби ідентифікації. Наприклад, така інформація повинна бути зручною для читання і не надто пов’язаною із метою її використання.

Механізми правового захисту,
встановлені
національним законодавством.

Те, що введення та використання особистих ідентифікаційних номерів пов’язано із питанням захисту даних підтверджується зокрема посиланням на них, що містяться в певних законах про захист даних, наприклад, у французькому та норвезькому законодавстві є спеціальні норми, що стосуються ідентифікаторів. Розділ 18 французького закону від 6 січня 1978 року фактично передбачає, що використання національного ідентифікаційного номера для обробки персональних даних може здійснюватися лише з дозволу Conseil d’Etat, за наявності відповідних висновків Національного комітету з обробки даних і громадянських свобод (CNIL). Починаючи з 1978 року, CNIL зробив лише близько п’ятнадцяти позитивних висновків стосовно використання номера. CNIL напрацював широке прецедентне право щодо інтерпретації розділу 18 закону і намагався, крім усього іншого, обмежити тлумачення слова „використання“. Наприклад, CNIL дійшов висновку, що просте звернення до національного реєстру, навіть коли номер не встановлено (наприклад, звірення даних), підпадає під дію норм, викладених у розділі 18, а тому такі дії можливі лише з дозволу Conseil d’Etat. У Данії законодавством про захист даних, що регламентує використання приватних реєстрів, передбачено, що особисті ідентифікаційні номери можуть зберігатися приватними органами, якщо це безпосередньо передбачено законом, або якщо сама особа дала свою згоду, і за умови, що така інформація необхідна для задоволення законних потреб.

Зв‘язок між питанням захисту даних та особистими ідентифікаційними номерами існує навіть за умов відсутності спеціальних посилань на те, що спеціальні органи повинні втручатися у справи, коли особисті ідентифікаційні номери спричинюють виникнення проблем, що стосуються захисту даних. Наприклад, у таких країнах як Австрія, Ісландія і Люксембург посадові особи, відповідальні за питання захисту даних, висловили свою готовність надати поліції можливості для використання особистих ідентифікаційних номерів. Відсутність у Швеції положень, що забороняють чи обмежують застосування особистих ідентифікаційних номерів, не створює перешкод для реалізації Управлінням Інформаційного Інспекторату своїх повноважень у випадку, якщо посадові особи проводять звірення інформації баз даних за допомогою особистих ідентифікаційних номерів. Закон Швеції „Про захист даних“ передбачає, що для проведення таких дій необхідно попередньо отримати дозвіл Управління Інформаційного Інспекторату, який у свою чергу, відповідно до параграфа 1 розділу 6 закону „Про інформацію“, має право обумовити порядок застосування особистих ідентифікаційних номерів при роботі з базами даних або може взагалі заборонити їх використання. Управлінням Інформаційного Інспекторату також вироблено загальні умови застосування особистих ідентифікаційних номерів у базах даних клієнтів. У відповідності до цих правил, коли певне об’єднання доходить висновку про необхідність реєстрації особистих ідентифікаційних номерів своїх членів, конкретна особа має бути готовою до того, що вона втратить своє членство у випадку відмови повідомляти свій номер. Але якщо вимога повідомити свій особистий ідентифікаційний номер визнається необгрунтованою, то Управління Інформаційного Інспекторату має право скасувати таку реєстрацію. Це питання також може бути направлено до Швецького Національного Управління з питань споживання (National Swedish Board for Consumer Policies). Як було вже зазначено стосовно Канади та Сполученого Королівства, уповноважені посадові особи з питань захисту даних мають намір провести політичні дискусії навколо проблеми введення та використання особистих ідентифікаційних номерів.

Навіть у тих країнах, де немає законодавства щодо захисту даних, також є можливим створення органу, наділеного повноваженнями здійснювати нагляд та розробляти загальні правила щодо використання особистих ідентифікаційних номерів. Наприклад, у Бельгії є дорадчий та консультативний комітет з питань втручання у приватне життя, який висловив готовність регулювати питання особистих ідентифікаційних номерів, хоча раніше вже згадувалося, що втручання цього органу не допомогло запобігти виходу використання номерів за межі попередньо визначених цілей.

Окрім законодавства щодо захисту даних, нормативні акти, на підставі яких в суспільне життя запроваджуються особисті ідентифікаційні номери, можуть також містити в собі певні правові гарантії захисту стосовно їх використання, визначати повноваження осіб та органів щодо їх застосування. Прикладом є країни, що мають законодавство, яке регулює використання реєстрів населення (Данія, Норвегія, Нідерланди), або які ввели вузькоспеціалізовані особисті ідентифікаційні номери (Португалія, Швейцарія). В Іспанії Декретом №196/76 із доповненнями, внесеними Декретом №1245/1985, створено правову базу для регулювання питань, пов’язаних із національним посвідченням особи, що включає в себе особистий ідентифікаційний номер. Стаття 6 передбачає, що „приватне життя має поважатися“ при використанні посвідчень державними органами, включаючи встановлення особи, що проводиться міністерством внутрішніх справ, яке відповідає за питання, що стосуються національного посвідчення особи.

Висновки

Висновки та пропозиції, що слід узяти до уваги розробникам політики стосовно захисту даних та відповідальним за захист даних у контексті використання особистих ідентифікаційних номерів.

Як показує проведений аналіз, введення та використання особистих ідентифікаційних номерів не є беззастережним питанням ні в країнах, що вже мають великий досвід їх застосування як універсальних багатоцільових ідентифікаторів чи вузькоспеціалізованих ідентифікаторів, ні в країнах, які відмовилися від введення універсальних ідентифікаційних номерів. Принаймні уважне порівняння ціни (з точки зору проблем захисту даних/приватності) та переваг (з точки зору підвищення ефективності управління й зменшення фінансових витрат за допомогою особистих ідентифікаційних номерів) є необхідною частиною обговорення кожної моделі.

Такий аналіз ціни/переваг міг би грунтуватися на таких факторах:

Там, де система ідентифікаційних номерів уже діє, слід запровадити обмеження на їх використання, щоб забезпечити необхідний баланс між приватністю та ефективністю адміністративного управління. Такі обмеження можуть бути у вигляді засобів правового контролю, що здійснюється шляхом втручання незалежних органів, таких як Уповноважені з захисту даних, або законодавчо обумовлених правил застосування особистих ідентифікаційних номерів державними органами. Законодавство щодо захисту даних може передбачати засоби контролю за використанням особистих ідентифікаційних номерів органами державної влади. Це один із можливих шляхів, який схвалено певними країнами. Однак відсутність окремих положень щодо застосування особистих ідентифікаційних номерів органами влади у законодавстві про захист даних не виключає надання відповідних повноважень органам нагляду, що створені у відповідності до його норм. Це, зрештою, стосується випадків, коли особистий ідентифікаційний номер є ключовим елементом обробки даних. Збирання, зберігання та застосування персональних даних може здійснюватися на основі особистого ідентифікаційного номера. Обмін інформацією баз даних, як уже було показано, значно спрощується за допомогою особистого ідентифікаційного номера. На більш простому рівні особисті ідентифікаційні номери самі складають персональні дані. Одним словом, посадові особи та органи, що займаються питаннями захисту даних, можуть здійснювати функції нагляду та вирішувати питання щодо регулювання у використанні особистих ідентифікаційних номерів.

Там, де універсальні чи багатоцільові особисті ідентифікаційні номери вже існують або передбачається їх введення, необхідні правові механізми захисту. По-перше, вони мають бути законодавчо обумовленими. Їх використання слід чітко визначити в межах законодавства. Там, де немає правових підстав для вимог до особи повідомляти свій ідентифікаційний номер, їй має бути роз’яснено право безперешкодно відмовитися від надання такої інформації. Такий принцип міг би бути частиною законодавчої бази для введення та використання особистих ідентифікаційних номерів.

Необхідним є створення правової бази для введення та використання універсальних чи багатоцільових особистих ідентифікаційних номерів як гарантії того, що вузькоспеціалізовані особисті ідентифікаційні номери не будуть вживатися поза межами запланованого застосування, що може призвести до їх загального використання в усіх сферах без необхідного публічного обговорення та законодавчої бази, що має створити умови для введення універсальних ідентифікаторів. Маючи це на увазі, слід бути обережними, щоб гарантувати обмеження у застосуванні спеціалізованих особистих ідентифікаційних номерів виключно визначеною сферою. За відсутності відповідних правових норм, особа не повинна бути примушена повідомляти свій особистий ідентифікаційний номер, якщо його використання в цій сфері не передбачено. Знову ж таки, особі має бути забезпечено право безперешкодно відмовитися від повідомлення свого особистого ідентифікаційного номера. Фактично, слід визнавати незаконною будь-яку вимогу надати інформацію про особистий ідентифікаційний номер з боку приватного чи державного органу, якщо це безпосередньо не передбачено законом.

Звірення чи обмін інформацією між базами персональних даних з використанням особистих ідентифікаційних номерів заслуговує особливої уваги. Окремий контроль та засоби захисту слід встановити у використанні особистих ідентифікаційних номерів, щоб запобігти наданню державним органам надмірних повноважень. Будь-які спроби пов’язати між собою бази даних різних структур державного апарату повинні відбуватися відкрито. Обставини, за яких можливий обмін інформацією між базами даних державних органів, мають бути заздалегідь відомими. Для таких дій повинні бути законні підстави, наприклад, згода органу, що займається питаннями захисту даних.

Оскільки особисті ідентифікаційні номери передбачені для ідентифікації осіб, то вони самі по собі є персональними даними. Тому вони повинні відповідати принципам якості даних. Цей фактор згадувався при розгляді повноважень посадових осіб та органів з питань захисту даних стосовно нагляду за використанням особистих ідентифікаційних номерів приватними та державними структурами. Проте здається, що їх введення та використання має забезпечувати права та засоби захисту суб’єкта даних, у відповідності до закону про захист даних. Можна запропонувати, щоб особи, наприклад, мали право змінити склад свого особистого ідентифікаційного номера, якщо він уже не відповідає реальному статусу власника номера. Наприклад, якщо особистий ідентифікаційний номер відображає громадянство чи сімейний стан його власника, то у випадку зміни громадянства, одруження або розлучення цій особі повинно бути гарантовано можливість змінити свій особистий ідентифікаційний номер. Такий номер не може бути складено таким чином, що дозволяє використання чи висвітлює вразливі дані. Особистий ідентифікаційний номер не повинен відображати національність, етнічну належність власника тощо. Більше того, необхідно спробувати складати особисті ідентифікаційні номери таким чином, щоб вони взагалі не містили в собі персональних даних. Наприклад, перевагу можна віддати використанню послідовних або „чистих“ номерів. Але якщо все ж таки особистий ідентифікаційний номер містить у собі персональні дані, то необхідно не допустити неадекватного його використання.

Особистий ідентифікаційний номер має складатися таким чином, щоб це було зрозуміло його власникові. Він не повинен кодуватися так, щоб власник не міг зрозуміти зміст чисел або літер, які складають номер.

Особа має бути проінструктована про те, як користуватися та зберігати у безпеці особистий ідентифікаційний номер, аби уникнути його небажаного застосування третіми особами.

Подаючи ці пропозиції, розробники обмежилися лише розглядом різних типів особистих ідентифікаційних номерів. Проте вони свідомі того, що інші види ідентифікаторів (ім’я, адреса тощо) можуть дозволяти посадовим особам державних органів проводити звірення різних баз персональних даних. Здається, такий спосіб зв’язку між базами даних спричинює ті ж самі проблеми стосовно індивідуальних прав та свобод. Згідно із вищенаведеними принципами щодо гарантій правового захисту та відкритості у випадку обміну інформацією між базами даних, а також із принципами функціонального розподілу, бажаним є використання ідентифікаторів, в основі яких не лежить особистий ідентифікаційний номер.

Розробникам також відомі нові засоби ідентифікації осіб. Наприклад, отримання відбитків пальців із застосуванням генетики, засоби голосової ідентифікації тощо. Розробники дійшли висновку, що стосовно цих нових видів ідентифікаторів їх введення та використання має відбуватися особливо обережно. Зокрема, попередньо варто проводити громадське обговорення, щоб знайти баланс між очікуваними перевагам від їх застосування та приватністю.

У цій доповіді досліджуються ключові аспекти, пов’язані з використанням ідентифікаційних карток та технологій, на основі яких вони створені. Privacy International підготувала цю доповідь, зважаючи на зростання в усьому світі стурбованості з приводу застосування сучасних систем ідентифікації. В наші наміри входить обговорення на міжнародному рівні реальних фактів та поширення обміну інформацією щодо проблем, створених такими картковими системами.

Основний автор цієї доповіді — Саймон Девіс, генеральний директор Privacy International і науковий співробітник Лондонської Школи економіки. Свій внесок та допомогу у підготовку доповіді надали члени Privacy International по всій Північній Америці, Європі та Азії.

1. Скільки країн використовують ID картки?

У тому чи іншому вигляді ідентифікаційні картки використовуються в багатьох країнах світу. Типи карток, їх зміст та функції дуже різняться. Близько 100 країн мають офіційні обов’язкові ідентифікаційні картки, що використовуються для різних цілей. Однак у багатьох розвинених країнах таких карток не існує. Серед них: США, Канада, Нова Зеландія, Ірландія, країни півночі і Швеція. Не мають таких карток зокрема Німеччина, Франція, Бельгія, Греція, Люксембург, Португалія та Іспанія.

Використання спеціалізованих карток у сфері охорони здоров’я та соціального забезпечення є дуже поширеним. Більшість країн, де не існує універсальної державної картки, мають медичну картку або картку соціального забезпечення (Medicare в Австралії, номер соціального забезпечення в Сполучених Штатах), або традиційні паперові ідентифікаційні документи. І навпаки, у Швеції, де існують національні номери з широкою сферою застосування, немає єдиної офіційної ідентифікаційної картки.

Загалом, особливо в розвинених країнах, ключовим елементом карток є їх номер. Він використовується як адміністративний механізм для різних цілей. У багатьох країнах номер є загальним засобом, що забезпечує доступ до інформації про діяльність власника картки в різних сферах життя.

Дослідження ідентифікаційних карток по всьому світові виявляє багато цікавих фактів. Найбільш важливим серед них є фактична відсутність карток у країнах загального права. Ні економічний, ні політичний розвиток країни не визначає наявність карток. Ні Мексика, ні Бангладеш їх не мають. Дотепер не було карток і в Індії (навіть зараз, насправді, ідентифікаційна картка є скоріше реєстраційною карткою виборця, ніж державною ідентифікаційною карткою. Однак абсолютна більшість розвинених країн мають або систему ідентифікаційних карток, або використовують паперові документи, що частіше передбачають скоріше регіональну авторизацію, ніж загальнодержавну.

У багатьох державах ідентифікаційні документи замінюються пластиковими картками, які є більш довговічними і надійними з точки зору складностей для підробки. Компанії, що займаються виготовленням карток, мають добре розвинену систему розповсюдження своєї продукції, включаючи навіть найбільш віддалені райони світу. Деякі країни Азії та Африки замінюють старі документи на аналогічні з магнітною стрічкою або маркіровкою. У 1996 році документи водія автотранспортного засобу в Сполученому Королівстві були замінені на фотографічні ідентифікаційні картки. Зміна форми картки на іншу завжди супроводжується зміною характеру та змісту інформаційної структури документа.

2. Які головні цілі запровадження ідентифікаційних карток?

Існує багато причин запровадження ідентифікаційних карток. Расові, політичні й релігійні ознаки часто були підставою для старих систем ідентифікації. Небезпека повстання або політичний екстремізм, дискримінація за релігійними ознаками часто є мотивацією введення систем ідентифікації, що повинно було б змусити ворогів держави зареєструватися, або зробити їх становище вразливим за відсутності необхідних документів. У Пакистані картки використовуються для встановлення системи квотування, в Китаї вони є засобом побудови суспільства.

У Сполученому Королівстві поточні пропозиції щодо національної ідентифікаційної картки обумовлені необхідністю розвитку документа, прийнятного для інших європейських країн, а також вірою в те, що такі плани можуть сприяти боротьбі із злочинністю. В Австралії метою запропонованого запровадження картки була боротьба проти ухилення від сплати податків, а в Новій Зеландії — реалізація права на соціальне забезпечення. В Голландії картка введена з подвійною метою — як засіб підвищення ефективності державного управління і водночас вона є ключовим елементом для спрощення процедури прикордонного контролю.

В основі таких планів лежить посилення влади поліції. Навіть у демократичних країнах у поліції залишається право вимагати документи, що засвідчують особу, під загрозою затримання.

За останні роки ідентифікаційні картки почали пов’язуватися із системою реєстрації, яка, у свою чергу, лежить в основі державного управління. В таких системах, наприклад, в Іспанії, Португалії, Таїланді та Сінгапурі, ідентифікаційні картки стали лише одним помітним компонентом набагато більшої системи. З появою магнітних стрічок та мікропроцесорних технологій ці картки стали також засобом для доступу до державних послуг. Таким чином, картки стали поєднанням засобів обслуговування та ідентифікації.

Про цю подвійну функцію було добре сказано сенатором із Філіппін у передмові до розробленого нею законопроекту 1991 року про ідентифікаційні картки як інтегрованого засобу зв’язку між громадянином та його урядом

3. Які основні типи ідентифікаційних систем існують?

Узагальнюючи, можна виділити три різних системи ідентифікаційних карток:

Окремі документи

Реєстраційна система

Інтегрована система

Окремі документи виготовляються в примітивних умовах або за обставин, коли існує загроза неочікуваних економічних і політичних змін. Часто на територіях, де владу здійснює військове керівництво або діють закони надзвичайного стану, в обіг вводяться місцеві ідентифікаційні картки, які по суті є внутрішніми паспортами. Їх головна мета — встановлення права проживання особи на певній території.

Більшість ідентифікаційних систем включають у себе допоміжний реєстр, де знаходиться паралельно така ж інформація, що міститься на картці. Як правило, цей реєстр створюється органами місцевої влади. В меншості країн це є національною системою. Навіть в таких країнах як Франція та Німеччина немає національного реєстру ідентифікаційних карток. У Німеччині існує конституційне обмеження на введення державного ідентифікаційного номера.

По суті всі системи карток, що були запроваджені за останні 10 років, є інтегрованими системами. Вони створені таким чином, щоб стати основою для загального державного управління. В результаті номер картки став державним реєстраційним номером, що використовується як загальний ідентифікатор багатьма державними установами.

Цікаво, що жителі країн, де використовуються паперові документи, часто називають їх англійською ICs або Identity cards. Афганська Tazkira – це 16-сторінковий буклет, але його часто називають карткою, так само як і в Польщі, де посвідчення особи – це схожий на паспорт буклет, що має назву „Dowod osobisty“ (або, дослівно, посвідчення особи), але частіше перекладається як картка.

4. Яку інформацію містять
ідентифікаційні картки?

Більшість карток, що використовуються в розвинених країнах, містять у собі таку інформацію: ім’я, стать, дата народження та вихідні дані випуску самої картки. Також вказується термін дії, номер картки, залишається вільне місце для підпису. Меншість вузькоспеціалізованих (секторальних) карток ще мають фотокартку. Картки, що офіційно видаються поліцією або міністерством внутрішніх справ, містять фотокартку а також, у багатьох випадках, відбитки пальців.

У Бразилії, наприклад, усі жителі зобов’язані постійно мати при собі пластикові гнучкі картки, що за розмірами схожі на кредитну картку і містять фотокартку, відбиток великого пальця, повне ім’я, по батькові, державну приналежність (бразилець чи іноземець) і серійний номер.

У Чилі це – маленька пластикова картка з фото, іменем, датою та місцем народження, підписом та особистим номером. Корейська „Державна Реєстраційна Картка“ вказує ім’я, дату народження, постійну адресу, тимчасову адресу, запис про військовий обов’язок, назву органу, що її видав, дату видачі, фото, державний ідентифікаційний номер і відбитки великих пальців обох рук.

Малайзійська ідентифікаційна картка вказує ім’я, дату народження, імена батьків, релігійну та етнічну приналежність, стать, фізичні характеристики, місце народження та деякі інші ідентифікаційні відмітки на зворотному боці. На лицевій стороні знаходяться фото, відбитки пальців і номер ідентифікаційної картки.

Пакистанська картка містить у собі великий обсяг інформації, включаючи фото, підпис, серійний номер картки, підпис представника влади, дату видачі, номер поштового відділення, номер ідентифікаційної картки, ім’я, по батькові, тимчасову адресу, постійну адресу, ідентифікаційні відмітки і дату народження.

Німецька „Personalausweis“ – це пластикова картка, на лицевій стороні якої знаходяться ім’я, дата і місце народження, національність, термін закінчення дії, підпис і фото. Ім’я, дата народження і номер картки зчитуються автоматично. На зворотній стороні — адреса, зріст, колір очей, назва державного органу, що видав картку і дата видачі. Зміна адреси на картці відбувається шляхом наклеювання нового на старий.

Італійські картки відрізняються більшим розміром (три чверті дюйма) і містять у собі ідентифікаційний номер, ім’я, фото, підпис, відбиток пальця, дату і місце народження, громадянство, місце проживання, адресу, сімейний стан, фах і фізичні характеристики.

В окремих випадках, зокрема в Сінгапурі і деяких країнах Азії, на картках ставиться маркіровка, яку державні органи вважають більш надійною за магнітну стрічку. Французи також переходять до карток, що зчитуються автоматично.

5. Яка фінансова вартість системи ідентифікаційних карток?

На Філіппінах, у Сполученому Королівстві і в Австралії вартість запровадження системи ідентифікації стала головною причиною політичного та громадського спротиву на загальнонаціональному рівні. Наміри Філіппін щодо запровадження системи ідентифікації грунтувалися на урядових розрахунках, підготовлених, як це часто буває, фахівцями в галузі комп’ютерної техніки. Потім з’ясувалося, що очікувані витрати були нижчими реально необхідних. Протягом семи років треба було витратити додатково вісім мільярдів песо. Це стало головною причиною відхилення пропозиції.

В Австралії вартість запровадження ідентифікаційної картки вплинула на те, що довелося виключити з попередніх планів витрати на проведення навчання, адміністративний нагляд, плинність кадрів, оплату роботи у вихідні дні та лікарняних листів, витрати на узгодження та закордонний випуск карток. Інші витрати, що рідко включають у загальну суму витрат (як це було, наприклад, в Австралії) пов’язані з підробкою, непередбачений заздалегідь додатковий випуск карток і витрати на приватний сектор. Як результат – офіційна вартість Австралійської картки в період з 1986 по 1987 роки збільшилась майже вдвічі.

Витрати на введення ідентифікаційної картки у приватному секторі є надзвичайно високими. Австралійська Асоціація Банкірів очікує, що така система потребує вкладення понад ста мільйонів доларів протягом 10 років. Загальна вартість запровадження карток у приватному секторі може скласти близько одного мільярда доларів на рік.

Офіційний кошторис витрат на введення Австралійської картки складав 820 мільйонів доларів протягом семи років. Доопрацьований бюджет, що включав у себе витрати на приватний сектор, а також інші фактори, збільшився в кілька разів.

Державний центр інформаційних технологій Великобританії (Information Technology Center) повідомив, що державна „розумна“ картка може коштувати від п’яти до восьми фунтів стерлінгів на одну особу. Але ці цифри не враховують управлінські витрати, різні узгодження й т. ін. У серпні 1996 Міністр у справах Королівства Майкл Говард повідомив про запровадження державної ідентифікаційної картки і заявив, що її вартість імовірніше за все вдвічі перевищить розрахунки центру інформаційних технологій (від десяти до п’ятнадцяти фунтів).

6. Чи можуть ідентифікаційні картки допомогти в роботі правозастосовчих органів?

Хоча дотримання правопорядку є основною мотивацією запровадження ідентифікаційних карток у багатьох країнах, для поліції ці переваги виявились незначними. У Великобританії Міністр у справах Королівства Майкл Говард на конференції Консервативної партії в 1994 році заявив, що, за його переконанням, ідентифікаційна картка може стати безцінним засобом боротьби із злочинністю. Це твердження дещо втратило свою вагу під час розробки проекту.

Воно також отримало незначну підтримку з боку академічних та правозастосовчих органів. Асоціація Начальників Поліції (Association of Chief Police Officers) повідомила, що її члени більше схиляються до добровільної системи, а в разі запровадження обов’язкової картки вважають, що вона може зашкодити стосункам з громадськістю. Керівництво Голландської поліції не підтримало пропозицію щодо введення аналогічної системи за схожими мотивами.

На думку представників поліції обох країн головною проблемою, з якою вони стикаються у боротьбі із злочинністю є не відсутність ідентифікаційних процедур, а збір доказів та переслідування правопорушників. Однак деякі співробітники поліції і фахівці в галузі кримінології наводять свідчення того, що наявність картки могла б вплинути на зменшення злочинності та успішне переслідування злочинців. У доповіді Асоціації Начальників Поліції Великобританії за 1993 рік, говориться, що кількість вуличних злочинів, крадіжок та злочинів, скоєних із використанням фальшивих документів могла б зменшитись завдяки введенню ідентифікаційної картки, хоча ці твердження суперечать позиції Асоціації про те, що картки мають бути добровільними.

Насправді лише національна база даних ДНК (таку нещодавно створено у Великобританії) або база даних біометричної інформації (як було запропоновано в Онтаріо) можуть допомогти поліції у встановленні зв’язку між злочинами та особами, що їх скоїли.

Один з аргументів на підтримку введення карток полягає в передбаченні того, що вони будуть сприяти дотриманню правопорядку внаслідок розуміння людьми наявності постійного контролю над ними. Іноді картки пропонуються як засіб, що зменшує можливості для злочинної діяльності. В 1989 році уряд Сполученого Королівства схилявся до запровадження машинозчитувальних ідентифікаційних карток для боротьби з насиллям та хуліганством під час футбольних матчів. Загалом ідея полягала в тому, що картки дозволяли б їх власникам пройти на певну територію і зайняти визначене місце. В разі, якщо власник картки був втягнений у будь-який конфлікт на цій території, картка могла бути анульована. Пропозицію було відхилено після доповіді Лорда Головного Судді (Lord Chief Justice), де говорилося, що така ідея збільшує небезпеку виникнення безпорядків і складає загрозу для життя людей, якщо виникне катастрофа або інші надзвичайні обставини.

Одним із непередбачуваних наслідків запровадження ідентифікаційних карток може бути зростання кількості злочинів у сфері підробки документів. Здолавши один раз перешкоди при ідентифікації, злочинці можуть користуватися картками в інших випадках. Порожні бланки навіть банківських карток з високим рівнем захисту в таких країнах як Сінгапур можна придбати всього за кілька фунтів. Уже через два місяці після випуску в Австралії Банком Співдружності нових голографічних карток з високим ступенем захисту в обігу знаходилися добре виготовлені підробки.

Це питання обговорювалося в Австралії, Сполученому Королівстві і Нідерландах. Усе побудовано на простій логіці: чим вища цінність карток, тим ширша сфера їх застосування, а це, безумовно, робить їх більш привабливими для злочинних елементів.

Такі чинники дуже суперечать аргументам на користь дотримання правопорядку. Багато людей стурбовані тим, що вони бачать, як система правосуддя не може справитися з правопорушниками, і цінність ідентифікаційної картки в цьому сенсі видається сумнівною.

7. Як впливають ідентифікаційні картки на ухилення
від сплати податків, отримання
прибутків обманним шляхом?

Необхідність вдосконалення засобів боротьби з шахрайством стала причиною введення інтегрованих інформаційних систем з широкою сферою застосування в більшості розвинених країн. Іноді така стратегія включає в себе запровадження ідентифікаційних карток.

Збитки від шахрайства можуть бути досить значними, однак корені цього явища часто мають людські або організаційні аспекти, де технології не можуть повністю бути засобом вирішення проблем.

Службами соціального забезпечення по всьому світу визначені основні чинники шахрайства. Часто називають три основних рівні шахрайства. За ступенем важливості їх можна класифікувати наступним чином:

Неправдиве декларування або недекларування доходів та витрат (проблема головним чином стосується ухилення від сплати податків)

Отримання прибутків злочинним шляхом, використовуючи фальшиві документи, що посвідчують особу

Крадіжка та підробка платіжних документів.

Ці чинники слід враховувати разом з багатьма іншими факторами, які призводять до непорозумінь у цій сфері, включаючи зокрема помилки з боку службовців і недостатність знань щодо умов сплати.

Говорячи про шахрайство, однією з центральних проблем є загальна складність визначення природи шахрайства і його впливу. Фактично не існує етнографічних досліджень у цій сфері й та інформація що існує, отримана шляхом внутрішнього і зовнішнього аудиту, із звітів відповідних управлінців та ретроспективних досліджень. Багато методик пов’язані лише з оцінкою загрози, а не з визначенням реальних масштабів шахрайства. До цього часу не розроблено певних стандартних правил для оцінки інформаційних технологій, створених для контролю за шахрайством та ідентифікації. Додаткові проблеми стосуються визначення шахрайства й умов здійснення контролю, що часто не збігаються у внутрішніх дослідженнях, які проводять податкові служби.

Оцінки поширення фальсифікації даних, що подаються в податкові заклади, дуже різняться. Департамент соціальних служб Торонто, наприклад, офіційно визначив шкоду, спричинену шляхом обману при ідентифікації менше ніж в одну десяту відсотка від загальної суми прибутку. Водночас Департамент соціального забезпечення Австралії називає цифри в десять разів більші. Взагалі такі оцінки розходяться від однієї десятої відсотка до більше чотирьох відсотків від загальної суми соціальних виплат. У Британії ці суми оцінюються в межах від одного до двох мільярдів фунтів стерлінгів, що є, за міжнародними мірками, верхньою межею у визначеному спектрі.

Парламентський комітет з питання Австралійської картки попередив, що обіцяні переваги від запровадження картки є лише здогадками. Департамент фінансів відмовився підтримувати фінансові пропозиції Комісії з питань медичного страхування (Комісія була організацією, включеною до планів запровадження картки). Очікувані прибутки постійно переглядались і зменшувалися, у той час як витрати продовжували зростати. Департамент соціального забезпечення запевнив, що ідентифікаційні картки мало в чому можуть допомогти для зменшення шахрайства у сфері соціального забезпечення. Розглядаючи пропозиції й посилаючись на висновки, зроблені Парламентським комітетом, Департамент заявив, що менше одного відсотка від суми перевитрат становили випадки, пов’язані з невірною ідентифікацією. Департамент дійшов висновку, що карткова система може спричинити нові види шахрайства.

Департамент соціального забезпечення Сполученого Королівства висловився проти карткової системи з тих же причин.

Австралійський Департамент соціального забезпечення визначив цифру вимушених витрат через невірну ідентифікацію в межах 0,6 відсотка від загальної суми збитків, у той час як розміри прихованих прибутків сягали 61%. Головний інтерес податкових служб полягає у створенні єдиної системи нумерації, що може використовуватися для працевлаштування, і яка могла б зменшити масштаби чорного ринку.

8. Чи можуть ідентифікаційні картки сприяти контролю за незаконною імміграцією?

І так, і ні водночас. Хоча питання, пов’язані з імміграцією, є важливим мотивом в усіх пропозиціях щодо запровадження ідентифікаційних карток у континентальній Європі, Сполучених Штатах і деяких менш розвинених країнах, однак вплив карток на проблему нелегальної імміграції не є однозначним.

Скасування внутрішніх кордонів стало першочерговою турботою Європейського Союзу. Шенгенська угода, укладена між країнами Бенілюксу, Францією, Іспанією й Німеччиною, передбачає ліквідацію пунктів прикордонного контролю при одночасному посиленні внутрішніх процедур нагляду. Франція та Нідерланди вже ухвалили законодавчі акти, що дозволяють ширше здійснювати ідентифікаційні перевірки, решта країн, очевидно, йтимуть за ними.

Введення особистих ідентифікаційних документів у новій Європі без внутрішніх кордонів – процес, що сприймається неоднозначно, але саме він видається для багатьох зручним з огляду на більшу свободу пересування в межах Союзу.

Використання карток з метою перевірки статусу жителів віднесено до функцій поліції та інших чиновників, що мають широкі владні повноваження в питанні встановлення особи. З точки зору громадянських прав успіх цих заходів знаходиться в залежності від двох факторів: або значно підвищиться рівень постійного контролю за всім населенням, або це означатиме дискримінаційні перевірки, що будуть сфокусовані на меншинах.

Є два основних аргументи, що найчастіше використовуються для виправдання необхідності пошуку нелегальних іммігрантів в усіх країнах:

ці люди отримують робочі місця, що мають належати громадянам і особам, які мають постійне місце проживання;

вони часто незаконним шляхом отримують виплати по безробіттю і т. ін.

Образ нелегальних іммігрантів, які живуть за рахунок держави є дуже сильним. Його дуже ефективно використовують прихильники ідентифікаційних карток. Однак потім були зібрані науково обгрунтовані свідчення того, що насправді таке твердження не відповідає дійсності. Об’єднаний Парламентський Комітет з питання Австралійської картки розглядав це і дійшов висновку, що справжня кількість іммігрантів, які отримують певні виплати з боку держави, є незначною. Доповідь описує загальну ситуацію, а також окремо розглядає конкретні випадки з метою визначення їх точного числа. У Новому Південному Уельсі з понад 57 тисяч іноземців, дозволений термін перебування яких у країні закінчився, було виявлено тільки 22, що отримували державні виплати по безробіттю. Тобто 22 особи із п’ятимільйонного населення. Департамент імміграції та етнічних стосунків заявив, що ця цифра насправді в тридцять разів вища і складає не 0,4%, а 12,4% від загального числа іноземців, які незаконно залишилися на території країни.

Насправді більшість імміграційних служб світу в основу своїх висновків закладають якісні характеристики. Знову ж таки, повертаючись до Австралійської картки, стає зрозуміло, що очікувана кількість нелегальних іммігрантів грунтувалась на здогадках, відсоток працевлаштованих нелегальних іммігрантів був побудований на здогадках, відсоток приїжджих, хто нелегально отримав роботу, визначений у доповіді Департаменту, є також здогадкою… У Комітету не було забагато складностей, щоб відхилити дані Департаменту імміграції та етнічних стосунків як такі, що є явно перебільшеними.

9. Чи сприяють ідентифікаційні
картки посиленню влади поліції?

Загалом так. Огляд з питань ідентифікаційних карток, зроблений Privacy International, показав, що зловживання владою з боку поліції за допомогою карток мають місце практично в усіх країнах. У більшості таких випадків людей свавільно затримували, коли вони не могли пред’явити свою картку. Також засвідчені факти побиття неповнолітніх або представників меншин. Були навіть випадки масової дискримінації людей на підставі тієї інформації, що містилася на картках.

Хоча насправді на картках знаходяться не вразливі дані, які важко використати проти особи, картки часто стають засобом для дискримінаційних дій. Поліція, якій надано повноваження вимагати посвідчення особи, має право затримувати людей, які не мають картки, або які не можуть посвідчити свою особу. Навіть у такій розвиненій країні як Німеччина законом передбачено в таких ситуаціях право на затримання людей протягом 24 годин. Питання про те, хто саме підлягає такій перевірці, повністю віддано на розсуд поліції.

Ідентифікаційні картки часів війни застосовувалися у Сполученому Королівстві і пізніше. Вони знаходилися в загальному використанні до початку п’ятдесятих років. Поліція вимагала пред’явлення картки, поки в 1953 році Верховний Суд не визнав таку практику незаконною. Потім це призвело до скасування Закону про державну реєстрацію і всієї системи ідентифікаційних карток. Лорд Головний Суддя (Lord Chief Justice) зауважив:

„...хоча поліції можуть бути надані певні владні повноваження, це не означає, що вона може користуватися ними в усіх випадках... очевидно, що на сьогодні поліція, за існуючим порядком, вимагає пред’явлення державної реєстраційної ідентифікаційної картки, якщо вони зупинили водія в будь-якому місці з будь-якого приводу. Цей закон був ухвалений з метою дотримання безпеки, а не в тих цілях, за якими він зараз використовується..., в цій країні ми завжди пишалися добрими стосунками між поліцією та суспільством, а такі дії змушують роздратоване суспільство скоріше перешкоджати поліції, аніж сприяти їй“.

10. Чи сприяють ідентифікаційні картки дискримінації?

Так. Успішне застосування ідентифікаційних карток як засобу боротьби із злочинністю або нелегальною імміграцією буде залежати від дискримінаційних перевірок, об’єктом яких стануть меншини.

Парадокс ідентифікаційної картки полягає в тому, що вона за визначенням сприяє дискримінації. Дискримінаційна практика — невід’ємна частина функціонування ідентифікаційної картки. Без такої дискримінації поліція була б змушена проводити випадкові перевірки, що в свою чергу було б політично неприйнятним.

Будь-яка дискримінація базується на одному з двох наступних принципів: ситуативний і секторальний. Ситуативна дискримінація застосовується в незвичних ситуаціях, зокрема стосовно людей, які здійснюють нічні прогулянки, відвідують певні місця, які ведуть певний спосіб життя або дотримуються незвичної моди. Секторальна дискримінація вражає тих, хто має певні характерні ознаки: чорношкірі, молодь, бритоголові, мотоциклісти або бездомні. Ідентифікаційні картки, що містять інформацію релігійного або етнічного характеру, дозволяють ще на крок далі застосовувати дискримінаційний підхід.

Кілька розвинених країн за останній час були звинувачені в проведенні дискримінаційних дій з використанням ідентифікаційних карток. Уряд Японії нещодавно „потрапив під вогонь“ Комітету ООН з прав людини за подібну практику. Комітет висловив занепокоєння тим, що в Японії був прийнятий законодавчий акт, яким на іноземців, що знаходяться на території держави, покладено обов’язок завжди мати при собі документи, що посвідчують особу. Комітет з 18-ти членів вивчав питання про дотримання прав людини в Японії відповідно до положень Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року. Японія ратифікувала Пакт у 1979 році. У своєму висновку Комітет заявив, що Закон про реєстрацію іноземців є несумісним з положеннями Пакту.

Іронічний вигляд має те, що Парламенти кількох європейських країн, включаючи Францію й Голландію, ухвалили закони, що зобов’язують кожного ідентифікувати себе в багатьох ситуаціях, наприклад, на робочому місці, футбольному стадіоні, у громадському транспорті, у банку. Хоча формально картки називають добровільними, вони по суті є обов’язковим документом, який кожен громадянин Голландії завжди повинен мати при собі. Крім того, від іноземців можуть вимагати посвідчити свою особу в будь-який час за будь-яких обставин.

Французьку поліцію звинуватили в диспропорційному використанні ідентифікаційних карток проти чорношкірих і, особливо, алжирців. Звинувачення на адресу уряду Греції стосувалися застосування даних про релігійну приналежність, що містяться на державних картках, як засобу дискримінації стосовно людей, які не належать до грецької православної церкви.

11. Наскільки широко буде
застосовуватися ідентифікаційна картка як внутрішній паспорт?

По суті ідентифікаційна картка є формою внутрішнього паспорта. Насправді сфера використання ідентифікаційних карток у всьому світі стає ширшою, ніж це передбачалося попередньо. Цей розвиток нових непередбаче- них заздалегідь цілей використання ідентифікаційних карток стає відомим як плаваюча функція.

Усі ідентифікаційні картки — як добровільні так і обов’язкові, — переросли у внутрішні паспорти різних видів. Без перебільшення можна сказати, що картка стає схожою на ікону. Їх застосування відбувається на підставі нерозумних норм або політики нехтування іншими засобами ідентифікації, таким шляхом, що створює значні складності для тих, хто не має картки. Картка стає важливішою, ніж особистість.

Використання карток у більшості країн стало повсюдним. Усі державні соціальні виплати, стосунки з фінансовими закладами, працевлаштування або оренда житлових приміщень, оренда автомашин чи обладнання, отримання документів, здійснення всіх цих дій вимагає картки. Також вона застосовується в безлічі інших простих ситуацій, як вхід до офіційних установ (де охорона може забрати і залишити у себе картку).

Парадоксально, що багато хто протилежним чином тлумачить такий стан справ (картка допомагає людям у стосунках з владою, а не є дозволом для спілкування з владою). Кампанія з приводу Австралійської картки була викликана тим, що картка ставала фактично дозволом на життя.

Зрозуміло, що будь-яка офіційна ідентифікаційна система буде поступово включати в себе нові й нові функції. Не варто зважати на заяви про те, що офіційна картка є добровільною і що вона менш придатна виконувати функції внутрішнього паспорта, ніж обов’язкова картка. Насправді добровільні картки можуть мати недолік, який полягає в обмеженій законодавчій врегульованості.

Під час проведення кампанії проти Австралійської картки деякі радіостанції полюбляли повторювати цитату з одного параграфа проекту введення Австралійської картки: „Важливо зменшити будь-яку несприятливу реакцію суспільства на запровадження системи. Один із можливих варіантів полягає в тому, що на початку лише найменш вразливі дані будуть занесені до системи, з передбаченими можливостями введення додаткових даних пізніше, коли суспільство буде більше готовим до сприйняття цього“.

Організатори кампанії наголошували на псевдодобровільній природі карток. Хоча технічно особа не була зобов’язана отримувати картку, було б надзвичайно складно жити в суспільстві без неї.

12. Що може статися у випадку втрати чи крадіжки
ідентифікаційної картки?

Фактично в усіх країнах, де діють ідентифікаційні картки, повідомляється, що їх втрата або пошкодження створюють серйозні проблеми. Більше п’яти відсотків карток губляться, викрадаються або пошкоджуються щороку. В результаті можуть бути недоступними спеціальні соціальні виплати, а в більш широкому розумінні — неможливість ідентифікації особи.

Парадокс існує і при заміні карток. Заміна інтегрованих карток з високим ступенем захисту вимагає значного втручання органів влади. Видача документів має відбуватися офіційно і централізовано. Цей процес може забрати кілька тижнів. Хоча більш прості картки можуть бути замінені швидше, їх втрата складає загрозу через можливість підробки.

Люди, що втрачають гаманець з документами, швидко розуміють усі нещастя і неприємності, що можуть бути за цим. Одна втрачена ідентифікаційна картка може мати такий же вплив на життя людини.

13. Як впливають ідентифікаційні картки на приватність?

Кажучи стисло, вплив є дуже великим. Розміщення біографічних даних про людину в сотні не пов’язаних між собою базах даних — важлива умова, що є засобом захисту приватності. Збір і порівняння даних із цих окремих інформаційних центрів складає найбільшу загрозу для приватності. Будь-яка багатоцільова державна ідентифікаційна картка справляє такий ефект.

Деякі захисники приватності у Великобританії виступають проти ідентифікаційних карток, посилаючись при цьому на свідчення про різну загрозу їх використання в приватному секторі. Головним чином тут ідеться про передбачення, що в будь-який час один відсоток від числа персоналу захоче продати конфіденційну інформацію заради отримання прибутку. Щороку в багатьох країнах Європи до одного відсотка банківських працівників звільняють з роботи, часто через крадіжки.

Очевидність існування такої потенційної корупції є безперечною. Останні дослідження, проведені в Австралії, Канаді і Сполучених Штатах показують широкомасштабні зловживання у сфері комп’ютеризованих даних. Корупція серед користувачів інформацією в державних структурах та поза ними набуває ендемічного і епідемічного характеру в Новому Південному Уельсі. Практично всі приклади втручання у сферу приватності пов’язані з комп’ютерною обробкою і зберіганням даних.

Законодавство про захист даних взагалі не пристосовано до питань, пов’язаних з використанням ідентифікаційних карток. Насправді законодавство більшості країн сприяє застосуванню карток і водночас ніяк або дуже мало обмежує сферу їх використання чи накопичення інформації на картці або в пов’язаних з нею системах.

14. Чи існують країни,
що відмовились від використання ідентифікаційних карток?

Так, кілька. Наприклад, запровадження Французької ідентифікаційної картки було зупинено на багато років через громадську та політичну опозицію. До кінця 70-х років від жителів Франції вимагали пред’явлення державних посвідчень особи. Вони були паперовими, і тому існував ризик їх підробки. В 1979 році Міністерство внутрішніх справ оголосило плани запровадження більш захищеної автоматизованої пластикової картки. Мета їх введення передбачала боротьбу з тероризмом та охорону правопорядку. Для забезпечення картками всього 50-ти мільйонного населення Франції необхідно було більше десяти років. Для їх виробництва було передбачено використання найновіших лазерних технологій.

Спочатку виник невеликий спротив цій пропозиції, але, подібно до прикладу Австралії (див. нижче), з появою нових подробиць проекту політичний та громадський спротив зростав. Хоча ідентифікаційні номери не використовувалися (тільки номер картки), виникло занепокоєння з приводу можливого впливу, що справлятимуть картки. Французький заклад з нагляду за інформацією — CNIL — виступив проти автоматичного зчитування інформації з запропонованих карток, але тоді оптичний контроль за інформацією робив зайвою магнітну стрічку. Такі видання як Le Figaro висловлювали занепокоєння щодо можливості поєднання карток і пов’язаної з ними інформації з іншими поліцейськими та адміністративними системами.

Громадські дебати значно посилились у 1980 році, коли Союз Магістратів (Union of Magistrates) висловив стурбованість з приводу того, що картка потенційно обмежуватиме право на свободу пересування. У відповідь на ці та інші критичні зауваження CNIL було ухвалено рішення про те, що не можуть використовуватися особисті номери, проте кожна картка може мати такий номер. У випадку заміни картки новий номер стосувався б лише нового документа.

Долю ідентифікаційної картки змінили соціалісти, що отримали перемогу на виборах у 1981 році. У своїй виборчій програмі в питанні інформаційних технологій Франсуа Міттеран висловив думку, що створення машинозчитувальних ідентифікаційних карток є реальною загрозою для свободи людей. Його занепокоєння було підтримано Міністром юстиції Робером Бадінтером, який пояснив, що ідентифікаційні картки представляють реальну загрозу для особистих свобод і приватного життя громадян. Після цього новий Міністр внутрішніх справ оголосив, що ідентифікаційні картки не будуть вводитись у Франції. Проект потім знову було представлено наступним консервативним урядом.

У Сполучених Штатах основними аспектами у питанні ідентифікаційної картки стали недоторканність особи і державний суверенітет. Незважаючи на серйозне занепокоєння з приводу шахрайства, ухилення від сплати податків і незаконної імміграції, наступні адміністрації відмовились від запропонованої ідентифікаційної картки. Розширення номера соціального забезпечення (SSN — Social Security Number) до рівня ідентифікаційної картки було відхилено Адміністрацією соціального забезпечення в 1971 році. В 1973 році Дорадчий комітет з питань автоматизованих систем персональних даних Секретаря з охорони здоров’я, освіти та соціального забезпечення дійшов висновку про небажаність державного ідентифікатора. В 1977 році Адміністрація Картера підтвердила, що номер соціального забезпечення не стане державним ідентифікатором, а в 1981 році Адміністрація Рейгана оголосила, що вона категорично проти створення ідентифікаційної картки. Під час обговорення реформ у галузі охорони здоров’я Адміністрація Клінтона постійно наголошувала, що вона проти державного ідентифікатора.

Але, незважаючи на суперечливі законодавчі норми, насправді номер соціального забезпечення продовжує виконувати роль державного ідентифікатора. За деякими розрахунками існує від 4 до 10 мільйонів фальшивих номерів, що викликає громадське занепокоєння, адже в такому разі номери соціального забезпечення фактично можуть сприяти зростанню нелегальної імміграції і шахрайства. Однак планів оновлення номерів поки що не існує.

Деякі федеральні агентства мають право використовувати номери соціального забезпечення. Серед них: Адміністрація соціального забезпечення (Social Security Administration), Комісія цивільних служб (Civil Service Commission), Служба внутрішніх прибутків (Internal Revenue Service), Департамент Оборони, Департамент Юстиції, Департамент Енергетики, Казначейство, Державний Департамент, Департамент Внутрішніх Справ, Департамент Праці, Департамент у справах ветеранів та всі федеральні служби, що використовують їх як ідентифікатори з метою зберігання даних. Державні установи також можуть використовувати номер для охорони здоров’я, а також з метою забезпечення матеріального добробуту та прибутків. Крім того треті сторони мають право звертатися за перевіркою номера соціального забезпечення для надання товарів та послуг.

Пропозиції Адміністрації Клінтона щодо реформ у сфері охорони здоров’я в США, розроблені за останні місяці, включають у себе плани покращання управління та обміну інформацією між страхівниками та постачальниками послуг. Передбачено також і введення державної картки, хоча федеральний уряд запевнив, що вона не буде за своєю природою мати загального застосування. Останні пропозиції у сфері працевлаштування також викликали протести через зростаючу стурбованість тим, що ці ініціативи можуть призвести до появи державної ідентифікаційної системи.

Найбільш успішну кампанію проти національної ідентифікаційної картки було проведено 10 років тому в Австралії. В 1986 році уряд Австралії представив законопроект, що передбачав введення державної ідентифікаційної картки під назвою „Австралійська картка“. Головні завдання полягали в тому, щоб сформувати основу для управління основними державними службами, налагодити контакти між фінансовими інституціями та державними органами, а також виконання звичних завдань щодо ідентифікації, необхідних у комерційному секторі і в сфері соціального забезпечення.

Картка стала головною темою єдиної і найбільшої в новітній історії Австралії громадянської кампанії і, звичайно, найбільш значною кампанією такого роду у світі. Десятки тисяч людей вийшли на вулиці, у той час як серед урядовців погляди в цьому питанні розійшлися. Пропозиція викликала настільки ворожу реакцію, що в 1987 році було вирішено відмовитись від картки.

У 1991 році уряд Нової Зеландії розробив стратегію реформування системи охорони здоров’я та соціального забезпечення через розвиток програми збору даних і запровадження секторальної державної ідентифікаційної картки. Передбачалося, що картка стане засобом зв’язку між державними установами й допоможе контролювати всі фінансові операції і навіть географічне пересування. Цей план отримав назву „соціальний банк“, а картка — „Ківі-картка“.

Пропозиція введення державної картки викликала роздратування серед прихильників громадянських свобод і законодавчих реформ. Почасти через те, що таким чином може бути запроваджена частково платна система охорони здоров’я, частково через відсутність законодавчого захисту й частково тому, що можуть бути створені значні проблеми для певних меншин. У серпні 1991 року почалася кампанія проти цих планів, на чолі якої виступила Ауклендська Рада Громадянських Свобод. На відміну від учасників австралійської кампанії, що проходила на чотири роки раніше, активісти кампанії в Новій Зеландії мали прецедент, що допомагав розробити стратегію.

Хоч боротьба проти Ківі-картки не скрізь була настільки ефективною, як кампанія щодо Австралійської картки, як результат було досягнуто відмову від картки, натомість була запроваджена вузькоспеціалізована картка (двох видів), для отримання доступу до послуг у сфері охорони здоров’я.


24 серпня 1996 р. Переклад з англійської
Романа Романова
Олександра Парфенюка

З метою запровадження альтернативної форми обліку громадян України — платників податків та інших обов’язкових платежів, які через свої релігійні або інші переконання відмовляються від прийняття ідентифікаційного номера фізичної особи — платника податків та інших обов’язкових платежів та офіційно повідомили про це відповідні державні органи, Верховна Рада України постановляє:

Внести до Закону України "Про Державний реєстр фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів" (Відомості Верховної Ради України, 1995 р., № 2, ст. 10) такі зміни:

1. Статтю 1 доповнити частиною другою такого змісту:

"Для осіб, які через свої релігійні або інші переконання відмовляються від прийняття ідентифікаційного номера та офіційно повідомляють про це відповідні державні органи, зберігаються раніше встановлені форми обліку платників податків та інших обов’язкових платежів. У паспортах зазначених осіб робиться відмітка про наявність у них права здійснювати будь-які платежі без ідентифікаційного номера".

2.У статті 5:

1) доповнити статтю після частини першої новою частиною такого змісту:

"До Державного реєстру не вноситься інформація про осіб, які через свої релігійні або інші переконання відмовляються від прийняття ідентифікаційного номера та офіційно повідомляють про це відповідні державні органи".

У зв’язку з цим частини другу — сьому вважати відповідно частинами третьою — восьмою;

2) частину п’яту доповнити словами "за винятком осіб, які через свої релігійні або інші переконання відмовилися від прийняття ідентифікаційного номера та офіційно повідомили про це відповідні державні органи".

3. Частину другу статті 7 доповнити словами "за винятком звітних та облікових документів, у яких відсутні ідентифікаційні номери осіб, які через свої релігійні або інші переконання відмовилися від прийняття ідентифікаційного номера та офіційно повідомили про це відповідні державні органи".

4. Абзац перший частини третьої статті 9 після слів "обов’язкових платежів" доповнити словами "крім осіб, які через свої релігійні або інші переконання відмовилися від прийняття ідентифікаційного номера та офіційно повідомили про це відповідні державні органи".

5. Частину другу статті 11 доповнити реченням такого змісту: "Ця норма не застосовується до осіб, які через свої релігійні або інші переконання відмовилися від прийняття ідентифікаційного номера та офіційно повідомили про це відповідні державні органи".


Президент України
Л. КУЧМА

м. Київ, 16 липня 1999 року
№ 1003-ХІУ

Що таке ідентифікаційний номер, знає вже, напевне, кожен в Україні. Відомо, що без нього вам на виплатять зарплату, пенсію, відмовлять у прийомі на роботу, не нададуть соціальні субсидії, не візьмуть речі на реалізацію в комісійному магазині… Набір цифр у певній послідовності, що визначається уповноваженим на те органом державної влади, став необхідною умовою для доступу громадян України до широкої сфери соціальних послуг, а фактично — для фізичного існування.

Йдеться про запровадження нової для нас системи персональної ідентифікації, що побудована не на імені та прізвищі, як це було донедавна, а на числовому коді. Але що ж таке насправді особистий ідентифікаційний номер? Чому його введено і які недоліки та переваги від нього слід очікувати нам, громадянам України?

Номер побудовано не як випадковий набір цифр. Знаючи порядок його формування, деяку інформацію про особу, якій він належить, можна довідатись лише поглянувши на нього. Так, перші п’ять цифр означають дату народження людини. Відлік ведеться починаючи від 1 січня 1900 року. Таким чином число 00001 означає, що людина народилась 1 січня 1900 року. Наступні чотири цифри — порядковий номер людини серед тих, хто народився в один день. Дев’ятий знак означає статеву приналежність. Парне число — чоловічу, непарне — жіночу. Як тут не зауважити, що певні проблеми будуть відчувати, наприклад, особи, що змінили свою стать (див. наведену в цьому числі бюлетеня СВіП справу В. проти Франції). Нарешті остання цифра ідентифікаційного номера — контрольне число. Порядок його призначення визначається податковою адміністрацією. З метою захисту від підробок принцип присвоєння цього числа не розголошується.

У тому варіанті, що зараз запроваджується в Україні, сам номер є лише видимою частиною єдиної державної ідентифікаційної системи і ключовим елементом доступу до великого обсягу інформації персонального характеру. Запровадження такої системи є в інтересах держави. Перш за все, значно збільшуються можливості контрольних механізмів державних органів. Спочатку особистий ідентифікаційний номер запроваджено у сфері оподаткування. Сам процес присвоєння громадянам ідентифікаційних номерів покладено на податкові адміністрації. Безперечно, що ефективна робота фіскальних органів держави відповідає інтересам суспільства, адже за рахунок зібраних податків відбувається процес регулювання суспільних відносин з боку держави. Це дає змогу виконувати витратну частину державного бюджету, тобто забезпечувати виплату зарплат працівникам бюджетної сфери, пенсій пенсіонерам та інвалідам, субсидій малозабезпеченим, утримувати державний апарат тощо.

Проте дуже важливо дотримуватися певного балансу в цих відносинах, щоб виконання своїх функцій державними органами не ставало причиною порушень прав та інтересів громадян. Тому наданню органам держаної влади нових контрольних механізмів має передувати широка дискусія — громадське обговорення, а в разі ухвалення остаточного рішення про їхнє запровадження — мають бути передбачені можливості для належного захисту прав усіх суб’єктів цих правовідносин, у першу чергу, особистих прав громадян. На жаль, нічого подібного в Україні не відбулося. Всі рішення були ініційовані державою і одразу ж отримали своє втілення у вигляді нормативно-правових актів.

На сьогоднішній день їх уже ухвалено чимало. Але деякі з них дійсно заслуговують, на мій погляд, не лише згадування, але й певного аналізу.

Базовим документом можна вважати Закон України "Про Державний реєстр фізичних осіб- платників податків та інших обов’язкових платежів" від 22 грудня 1994 року. Проте потім, після масових протестів значної частини населення України, 16 липня 1999 року було ухвалено Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про державний реєстр фізичних осіб- платників податків та інших обов’язкових платежів" (текст Закону наведений нижче). Зроблено виняток для віруючих, що за своїми релігійними переконаннями відмовляються отримувати ідентифікаційний код. Від моменту набрання чинності цього нормативного акту ідентифікаційний код фактично із примусового стає добровільним. Але ця надзвичайно важлива подія пройшла майже непомітно. Якщо про запровадження ідентифікаційних кодів написано досить багато статей у відкритій пресі, то зміна статусу номерів отримала мінімальне висвітлення. Більшість населення України не отримала інформації про це і, як на мене, це зроблено свідомо. Лишається малозрозумілим, яким чином ідентифікаційна і паспортна системи діятимуть за вибірковим принципом. Хто визначатиме наявність релігійних поглядів і які довідки треба буде приносити? Скільки разів на день молитися? Чи буде достатньо написати заяву про відмову отримання коду? Як бути із присвоєнням номерів з моменту народження дитини і чи матимуть право батьки відмовитися від надання дитині номера? На ці питання відповіді у Законі немає.

Постанова Кабінету Міністрів України „Питання паспортизації громадян“ від 28 вересня 1996 року №1182 визначає: "вважати за доцільне поєднати виготовлення картки фізичної особи-платника податків та інших обов’язкових платежів — з виготовленням паспорта громадянина України у вигляді паспортної картки і встановити назву цього документа — паспорт-картка".

"Установити, що до паспорта-картки вноситься така інформація: прізвище, ім’я, по батькові, дата і місце народження, ідентифікаційний номер, дата видачі і код органу, що її видав, ідентифікатор особи, дані біометричної ідентифікації та машинозчитувальна інформація, а також особистий підпис власника".

Постановою Кабінету Міністрів України від 2 серпня 1996 року №898 "Про створення Єдиної державної автоматизованої паспортної системи" зокрема передбачено: "започаткувати роботи, пов’язані із створенням Єдиної державної автоматизованої паспортної системи (далі — Система), яка забезпечуватиме видачу громадянам паспортів, що оформлюватимуться за єдиною технологією, та облік громадян за місцем проживання із застосуванням комп’ютерної мережі на єдиних принципах їх ідентифікації (із використанням особистих (ідентифікаційних) номерів громадян, відцифрованого образу осіб і біометричної ідентифікації) і взаємодії з базами даних інших інформаційних систем (як вітчизняних, так і іноземних)" і далі: „…Система входитиме складовою частиною до Державного реєстру населення“. Замовником створення Системи визначено Міністерство внутрішніх справ.

Постанова Кабінету Міністрів України від 31 травня 1995 року № 382 "Про затвердження плану заходів щодо впровадження з 1 січня 1996 року Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів" також визначає, що ідентифікаційна система буде інтегрована з паспортною системою, що значно збільшує її інформаційні потужності, коло користувачів тощо: "Установити, що ідентифікаційні номери Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів є єдиними з особистими номерами громадян, що використовуватимуться в Єдиній державній автоматизованій паспортній системі та інших інформаційних системах, які за чинним законодавством використовують інформацію про фізичну особу".

Постановою визначено перелік державних установ, що беруть участь у розробці концепції введення ідентифікаційних номерів, отже, відповідно, будуть користувачами створених за їх допомогою баз даних. Такими є Міністерство внутрішніх справ, Служба безпеки України, Міністерство фінансів, Головна державна податкова інспекція, Міністерство статистики, Міністерство оборони, Міністерство юстиції, Міністерство праці, Пенсійний фонд. Також у п.4 Постанови серед інших державних органів згадується і Адміністрація Президента України. Проте в чому саме полягає її роль та якими є повноваження, залишається лише здогадуватися, адже формулювання "для вирішення питань оперативного управління" може включати в себе будь-який зміст. Взагалі, серед нормативних актів, відповідно до яких прийнято Кабінетом Міністрів цю Постанову, названо також Указ Президента України від 30 листопада 1994 року №709/94 "Про інформаційно-аналітичне забезпечення Президента України". Отже, Адміністрація Президента також буде мати доступ до інформаційних ресурсів Системи. Знати про це напевне ми не можемо, тому що вищезгаданий Указ Президента має позначку "не для друку", так само як і пункти 71-77 Указу Президента від 27 січня 1999 року №70/99, де йдеться про внесення змін до Указу №709/94.

З цього можна зробити невтішний висновок про те, що громадянин України навіть не може довідатися про те, хто і яким чином буде використовувати його персональні дані. Такі дії Президента вочевидь є порушенням Конституції України, зокрема ст.57 передбачає, що "закони та інші нормативні акти, що визначають права та обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативні акти, що визначають права та обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними."

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 1997 року №40 затверджено Концепцію створення Єдиної державної автоматизованої паспортної системи. Концепція визначає, що Єдина державна автоматизована паспортна система є найважливішою складовою частиною Державного реєстру населення і буде використовуватися для "формування загальної системи обліку громадян… а також організації різноманітної аналітично-довідкової роботи".

Передбачається створення Державного реєстру населення України. Від самого народження дитини заноситимуть до свідоцтва про народження її ідентифікаційний код. Той же самий набір чисел міститиметься в паспорті, що буде отримано після досягнення 16 років. Реєстрація посвідчень про освіту, дипломів та атестатів також відбуватиметься на підставі ідентифікаційного номера. Передбачається використання ідентифікаційного коду в цілому ряді облікових систем. Їх повний перелік навряд чи хтось може навести. Зокрема сьогодні йдеться про систему пенсійного забезпечення. Так звана персоніфікація пенсійних відрахувань провадитиметься на підставі особистого коду. Надання різного роду субсидій також планується проводити на підставі тієї інформації, доступ до якої забезпечує наявність ідентифікаційного коду. Отже, цілком очевидно, що ідентифікаційний код стає ключовим елементом доступу до соціальних послуг. Але, крім можливостей для державного контролю, ця система має бути побудована таким чином, щоб забезпечити невтручання у приватне та сімейне життя особи.

Слід зауважити, що сьогодні важко визначити повне коло користувачів Системи (зокрема неопубліковані Укази Президента в явному вигляді цьому перешкоджають). Так само важко впевнено сказати у яких саме сферах застосовуватиметься інформація Системи. Безперечно, можна говорити про спрощення та полегшення державного управління, проте, скажімо, в разі підробки ідентифікаційного коду шкода може бути заподіяна набагато більша, ніж у разі таких самих дій, якщо йдеться про один лише документ, а не про інтегровану інформаційну систему (більш детально про це див. матеріал, підготовлений Privacy International „Ідентифікаційні картки. Питання, що виникають найчастіше“). Нарешті, які гарантії має особа, що інформацію, зібрану про неї в Системі, не буде використано всупереч її інтересам? Особливо, зважаючи на рівень корупції в державі.

Анахронізмом видається також існування паспортної системи в структурі Міністерства внутрішніх справ України. Це створює можливості для безперешкодного доступу співробітників МВС до персональних даних громадян України, а отже, обумовлює вірогідність широкого спектру зловживань.

Не зрозуміло також процедуру внесення змін до тих даних, що занесені до Системи. Чи може сама особа наполягати і домогтися таких змін та виправлень? Для цього, принаймні, їй треба отримати повний доступ до інформації, що про неї зібрана. Чи буде таке право гарантоване?

Дуже показовим з точки зору врівноваження інтересів держави і суспільства є відсутність до цього часу нормативного акту, який би гарантував дотримання індивідуальних прав громадян, адже в основі нової системи обліку та ідентифікації є обробка інформації особистого характеру. Слід зазначити, що на рівні проекту вже підготовлено Закон України "Про захист персональних даних", проте для мене є очевидним, що його ухвалення мало би передувати вищенаведеним нормативним актам, що регулюють питання запровадження індивідуальних кодів. Однак насправді органи державної влади України чинять всілякі перешкоди для його прийняття, щоб закон "Про захист персональних даних" набрав чинності лише після завершення робіт щодо створення Державного реєстру населення і Єдиної державної автоматизованої паспортної системи.

Отож, виникає багато запитань, на які бажано було б отримати зрозумілі відповіді до того, як Система стане реальністю. Механізми захисту персональних даних, що є сьогодні, не можуть відповідати вимогам сьогодення. Небезпека створення потужних інтегрованих ідентифікаційних систем в Україні за умов відсутності ефективних та зрозумілих засобів захисту персональних даних, невизначеності повної сфери їх застосування, є надто великою, щоб можна було не помічати потуг держаних органів у запровадженні нових ідентифікаційних та контрольних механізмів

Вступ

Рада Європи створила значну кількість правових норм та стандартів стосовно свободи преси та доступу до інформації, розвинула судову практику. Основні положення щодо цих питань сформульовані у статті 10 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі — Конвенція). Європейський Суд з прав людини (далі — Суд) використовував норми статті 10 під час винесення десятків рішень про свободу преси та інших пов’язаних з нею прав, положення цієї статті були далі розроблені в рекомендаційних повідомленнях Європейської Комісії з прав людини (далі — Комісія). Комісія вирішує, чи можна брати на розгляд заяви та повідомлення про факти, і висловлює свою думку, грунтуючись на відповідному законодавстві. Додаткові рекомендації стосовно плюралізму в пресі та доступу до інформації виробляють Комітет Міністрів та Парламентська Асамблея ¹.

Стаття 10 вплинула також і на законодавство Європейського Співтовариства (ЄС). Органи та інститути ЄС заявили, що в своїй діяльності вони зобов’язуються дотримуватися Конвенції², а Європейський Суд послідовно підтверджує, що основні права людини, особливо ті, що сформульовані в Конвенції, „відображені в основних принципах права Співтовариства“³.

Усі рішення Європейського Суду з прав людини є обов’язковими лише для країн, що приєдналися до Конвенції⁴. Тим не менш Конвенція має великий вплив і за межами Європи: її положення враховувалися при складанні Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (МПГПП)⁵, Американської Конвенції про права людини⁶, національних конституцій та законів ⁷.

У даній главі розглядаються зобов’язання стосовно свободи преси, що накладаються Конвенцією. Також приділено увагу положенням статті 19 МПГПП, які в основному збігаються з положеннями статті 10 Конвенції, хоча не вживаються так широко. На початку глави наведено основні принципи, які стосуються норм Конвенції, далі розглянуті різні аспекти свободи преси, доповнені аналітичним дослідженням по главах.

1. Основні принципи

Параграф 1 статті 10 наголошує, що „кожен має право на свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів“. Однак, згідно з параграфом 2, користування цими свободами „може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і необхідні в демократичному суспільстві“ для захисту різних суспільних та особистих інтересів⁸.

Суд відзначив, що при оцінці кожного детального обмеження йому доводиться стикатися „не з вибором між двома протилежними принципами, але з принципами свободи виявлення поглядів, із якого є низка винятків, що повинні тлумачитися якомога вужче“⁹. Держава повинна твердо встановити, що будь-яке обмеження: 1) „передбачено законом“ 2) має законну мету, а саме одну з цілей, перелічених у параграфі 2; 3) „необхідно в демократичному суспільстві“ для досягнення цієї мети ¹⁰.

„Обмеження, що „накладається згідно із законом“, повинно бути „досить доступним“ і передбачуваним, тобто воно повинно бути „точно сформульованим, щоб людина могла регулювати свою поведінку“¹¹. Однак обмежуюча норма не обов’язково має бути кодифікована; досить того, щоб вона була частиною загального права.

Щоб мати законну мету, обмеження повинно бути спрямовано на захист одного з положень, сформульованих у статті 10.

Щоб бути „необхідним“, обмеження зовсім не повинно бути „невід’ємним“, однак воно зобов’язано бути більшим, ніж просто „обумовленим“ чи „бажаним“. Повинна бути „справжня соціальна необхідність“, обмеження мають бути пропорційними переслідуваній законній меті, і підстави для обмеження повинні бути достатніми і стосуватися справи¹². Щоб визначити, чи виправдане обмеження наявністю „достатніх“ причин, Суд повинен брати до уваги суспільний інтерес¹³. Коли предмет обмеження — інформація, що торкається питання „необговорюваного суспільного інтересу“, інформація має бути обмежена тільки у випадку „абсолютної впевненості“, що її поширення призведе до несприятливих наслідків для держави¹⁴.

Також важливий і ступінь обмеження. Абсолютне обмеження, як, наприклад, заборона розголошення будь-якої інформації, стосовно справ, що знаходяться у судочинстві, неприйнятне; Суд може схвалити обмеження свободи виявлення поглядів, тільки якщо він „упевниться, що це обмеження було необхідним, беручи до уваги факти та обставини, визнані при розгляді попередньої схожої справи“¹⁵. Практика інших держав може бути ще одним доказом у розв’язанні питання про необхідність обмеження¹⁶.

Кожна держава має свої власні критерії визначення необхідності обмеження, однак ці критерії „йдуть поряд з європейськими нормами“¹⁷. Цей нагляд повинен бути суворим, і він не обмежується лише з’ясуванням того, чи діяла держава обгрунтовано, обережно та добросовісно; скоріше, необхідність обмеження „повинна бути встановлена переконливо“¹⁸. Діапазон критеріїв змінюється згідно з поставленою метою. Наприклад, критерій захисту моралі досить широкий, адже державна влада має більші можливості для оцінки необхідності втручання, ніж органи Конвенції¹⁹. Мета, яка за своєю природою об’єктивніша, наприклад, підтримання авторитету судової влади, має вужчі критерії оцінки²⁰.

2. Особлива роль преси
у демократичному суспільстві

Європейський Суд неодмінно підкреслює „видатну роль, яку відіграє преса у правовій державі“²¹. Розширені привілеї (так само як і особливі обов’язки) необхідні пресі для виконання подвійної ролі „постачальника інформації та суспільного охоронця“²². Оскільки преса не повинна переходити меж, визначених у статті 10 Конвенції, її обов’язок полягає в „поширенні інформації та ідей, що являють суспільний інтерес“²³. Завдання преси — публікувати інформацію такого роду, а у суспільства є право отримувати її²⁴. Говорячи про те, що роль преси полягає у повідомленні інформації, Суд категорично відхилив заяву про те, що „завдання преси — давати інформацію, а інтерпретувати її повинен читач“²⁵.

Інформація, що стосується питань суспільного інтересу²⁶ або така, що повідомляється в контексті політичних дебатів, чи така, що стосується якогось політичного діяча, повинна користуватися особливим захистом²⁷. Кажучи словами Суду, „Свобода преси надає суспільству один з найефективніших засобів пошуку та формування думки про ідеї й поведінку їх політичних лідерів. Зокрема вона дає політикам можливість прокоментувати речі, які хвилюють громадську думку, також спонукають кожного брати участь у вільних політичних дебатах, що є однією з основ концепції демократичного суспільства²⁸.

Накладення санкцій за публікацію в пресі інформації стосовно питань суспільного інтересу, неприпустиме, за винятком низки обмежених випадків, адже покарання можуть „завадити журналістам зробити свій внесок до громадського обговорення питань, що стосуються життя співтовариства“²⁹.

У п’яти з шести справ за участю журналіста або газети Суд підкреслив особливу роль преси та заявив, що обмеження свободи преси порушує статтю 10 Конвенції³⁰. Більше того, Суд підкреслив важливу роль преси у кількох справах, відповідачем у яких виступав не представник преси, а автор опублікованої статті. Наприклад, у справі Бартольда Суд засудив заходи, що заважали людям передавати інформацію пресі на підставі того, що ці люди за законом повинні приховувати інформацію³¹.

Суд неодноразово підтверджував принципи, вперше сформульовані у справі Хендісайд, що стаття 10 захищає публікацію інформації та ідей, які є протиправними або шокуючими, саме так, як і безперечну інформацію: „Свобода виявлення поглядів, як вказано в параграфі 1 статті 10, є однією з основ демократичного суспільства і однією з невід’ємних умов його розвитку... Згідно з параграфом 2, це стосується не лише інформації або ідей, які сприймаються прихильно або вважаються необразливими або нейтральними, але й образливих, шокуючих, провокаційних. Такі вимоги плюралізму, терпимості, широти поглядів, без яких немає демократичного суспільства“³².

Не лише питання палкого суспільного інтересу повинні користуватися захистом, але й повсякденна інформація, така як програми радіо та телепередач³³; художні тексти³⁴; реклама³⁵.

3. Регулювання права власності

Стаття 10 Конвенції обмежує гарантії свободи виявлення поглядів свободою від „втручання державної влади“. У статті 19 МПГПП немає відповідного положення. При обговоренні статті 19 Пакту, що тільки готувався, така думка обговорювалася, але в кінцевому підсумку була відхилена після того, як деякі делегації висловили стурбованість тим, що контроль над пресою з боку приватних груп може являти таку ж загрозу свободі преси, як і втручання з боку держави³⁶. Як зазначено у Загальному коментарі Комітету з прав людини до статті 19, „у зв’язку з розвитком сучасних засобів масової інформації необхідно вжити ефективних заходів для запобігання контролю над пресою, який втручався б у здійснення права на свободу висловлювань таким чином, яким не передбачено у параграфі 3 статті 19“³⁷.

Європейський Суд та Комісія вважають, що різні статті Конвенції накладають на держави, що підписали Конвенцію, зобов’язання діяти, не просто втримуватися від втручання³⁸. Стосовно свободи преси Комісія заявила, що право на інформацію та власну думку може створити ситуацію, коли держава буде неспроможна виконати своє зобов’язання щодо захисту від надто високої концентрації преси³⁹.

У резолюції 1974 року Комітет Міністрів рекомендував державам-учасницям Конвенції перевірити, як держави надають допомогу пресі, включаючи субсидії різним газетам⁴⁰. 1978 року Парламентська Асамблея Ради Європи закликала держави прийняти закони, що обмежують монополії та об’єднання преси, а також визнала необхідність державних субсидій, щоб фінансово підтримати газети, і рекомендувала, щоб вибіркову допомогу в будь-якій формі здійснювали тільки незалежні органи⁴¹.

1982 року Комітет Міністрів заявив, що „обов’язок держави — попереджати посягання на свободу виявлення поглядів та інформації і проводити політику, спрямовану на стимулювання різноманітності засобів масової інформації та багатоманітності джерел інформації, забезпечуючи таким чином плюралізм ідей та думок“⁴².

Підтримку інтерпретації статті 10 у тому сенсі, що вона накладає активні зобов’язання на державу, можна також знайти в кінцевій доповіді щодо Конвенції на Севільському колоквіумі 1985 року: ԭ. Поняття „необхідний у демократичному суспільстві“ є не лише основним у нагляді за діяльністю державних органів щодо захисту від посягань та втручання щодо здійснення права на свободу виявлення поглядів та інформації, але також має на увазі обов’язок держав-учасниць забезпечувати плюралізм та виправляти нерівність“.

Комітет Міністрів та Парламентська Асамблея продовжують наполягати на тому, щоб держави вживали позитивних заходів для забезпечення плюралізму преси, але в той же час намагалися не впливати на зміст публікацій та не ставили виділення державної допомоги в залежність від редакційної політики⁴³.

4. Реєстраційні вимоги

Ліцензування, згідно з яким перед друкуванням нового видання, необхідно отримати ухвалення держави, прямо не заборонено Конвенцією, однак часто така заборона мається на увазі. Ні Суд, ні Комісія не приймали ніяких рекомендацій або постанов стосовно ліцензування, що відображає фактичне зникнення цієї вимоги у країнах-членах Ради Європи. Американська Конвенція з прав людини у статті 13 забороняє будь-яку „попередню цензуру“. Навпаки, реєстраційні вимоги, що передбачають реєстрацію імен та адрес людей, які відповідають за видання, дозволені Конвенцією і застосовуються в деяких європейських країнах.

5. Регулювання імпорту та експорту друкованих видань

І стаття 10 Конвенції, і стаття 19 МПГПП гарантують свободу поширення інформації та ідей „незалежно від кордонів“. Цими словами заборонено контроль над експортом та імпортом, що накладає додаткові обмеження на рух інформації та ідей у порівнянні з вимогами загального законодавства.

6. Наклеп⁴⁴

За останні п’ять років свобода дій європейського уряду та судів стосовно законодавства про наклеп була значно обмежена Європейським Судом. У гучній справі Лінгенса Європейський Суд постановив, що „межі допустимої критики... ширші, якщо її об’єкт — політик, а не приватна особа“⁴⁵. Політики повинні бути терпимі до жорсткішої критики, адже: „Свобода преси надає суспільству один з найкращих засобів пошуку та формування думок про ідеї та поведінку політичних лідерів. Свобода політичних дебатів є однією з основ концепції демократичного суспільства...“.

Австрійський журналіст, що виступав відповідачем, був засуджений за статтею 111 кримінального Кодексу за публікацію двох статей, де він жорстко критикував канцлера Крайскі за підтримку, яку той надавав політикові, що був офіцером СС. Австрійський суд визнав, що в статті не містилося ніяких хибних тверджень, але знайшов, що п. Лінгенс не міг довести „правдивість“ своїх думок, що було необхідно для визнання його невинним у наклепі. П. Лінгенс був оштрафований, а видання з цими публікаціями були конфісковані.

Європейський Суд одностайно заявив, що: 1) „межі допустимої критики ширші, якщо її об’єктом є політик, а не приватна особа“⁴⁶, і 2) вимога, щоб обвинувачуваний доводив істинність наклепницької думки, порушує право висловлювати свої погляди в сенсі статті 10, і так само право громадськості на їх отримання. Як заявив Суд, „необхідно розмежовувати факти та оціночні судження. І якщо достовірність фактів можна якось продемонструвати, то правдивість оціночних суджень довести не можна“⁴⁷.

Суд розвинув висновки справи Лінгенса у справі Обершлик проти Австрії⁴⁸. П. Обершлик, австрійський журналіст, був визнаний винним і засуджений до сплати штрафу за публікацію матеріалу, де він та інші люди висунули проти лідера Австрійської ліберальної партії звинувачення у розпалюванні національної ненависті, а також у діяльності в цілях націонал-соціалістичної партії. Звинувачення базувалося на заявах політика, де він ратував за збільшення допомоги на сім’ю для австрійських жінок на 50%, щоб дати їм стимул не робити абортів через фінансові проблеми, тоді як допомога для матерів-іммігранток, повинна бути зменшена на 50%. Звинувачення наголошувало, що дана пропозиція „повністю відповідає філософії і цілям націонал-соціалістів“ і може каратися в кримінальному порядку згідно з австрійським заборонним законом (Austria’s Prohibition Act)⁴⁹. Австрійський суд засудив п. Обершлика за наклеп і зобов’язав його сплатити штраф, відшкодувати моральні втрати політикові, при цьому всі випуски образливої публікації конфісковуються. Згідно з рішенням суду, заяви політика „поки що не містили якихось схвалюючих націонал-соціалізм висловлювань і не були злочинними“, і, таким чином, п. Обершлик не був правдивий у своїх твердженнях. Суд далі зробив висновок, що п. Обершлик „звів нанівець принципи чесної журналістики, ... приписавши політикові погляди, які той сам не висловлював“⁵⁰.

Європейський Суд знову зробив ті ж висновки, що і в справі Лінгенса, про те, що підсудний у справі про наклеп не повинен доводити істинність своїх думок. Суд постановив, що опубліковане звинувачення містило факти, за якими йшли оціночні судження, і що неможливо вимагати від журналіста доказів правдивості оціночних суджень, оскільки це „є утисненням свободи виявлення поглядів“⁵¹.

Повторюючи другий висновок справи Лінгенса про те, що політики повинні бути терпимі до великого обсягу критики з приводу їх державної діяльності, ніж прості громадяни, Суд вніс додатковий доказ для розгляду на іншому рівні: „Політик обов’язково повинен розуміти, що кожне його слово та кожен вчинок стає предметом ретельного обговорення як журналістами, так і всією громадськістю, і повинен демонструвати більшу терпимість, особливо роблячи публічні заяви, які, природно, підлягають критиці“⁵².

Але що вражає в даному прикладі, то це рішучість Суду розглядати як висловлення думки заяви про те, що погляди політика „відповідають філософії та цілям націонал-соціалістичної партії“. І лише один суддя вважав це висловлення помилковою інтерпретацією факту⁵³. Більшість визнала дане висловлення провокаційним, але погодилася, що „політик, який висловлюється таким чином, звичайно, викличе сильну реакцію з боку журналістів та громадськості“⁵⁴. Іншими словами, провокаційна заява виправдовує більш провокаційну реакцію, ніж ті ж ідеї, висловлені більш зважено.

У справі Швабе, третій проти Австрії, Суд знову піддав критиці австрійські суди за те, що вони вимагають від людей, звинувачених у наклепі, доказів правильності оціночних суджень⁵⁵. П.Швабе підготував прес-реліз, опублікований потім у газеті, де він привернув увагу до засудження на 18 років позбавлення волі віце-президента каринського уряду за дорожньо-транспортну подію, викликану їздою в нетверезому стані, під час якої одна людина загинула. П.Швабе зробив свою заяву в контексті обговорення того, що глава уряду пред’являє завищені вимоги, закликаючи мера, недавно звинуваченого у керуванні автомобілем у нетверезому стані, подати у відставку, і в той же час замовчує подію з керуванням автомобілем у нетверезому стані віце-президентом; п. Швабе заявив, що обидва політики не відповідають своїм посадам.

П.Швабе був звинувачений у наклепі на підставі того, що його порівняння вини двох політиків було невірним; а саме, віце-президент був засуджений не за їзду в нетверезому стані, а за вбивство, що сталося через необережність (хоча алкоголю в його крові було достатньо, щоб звинуватити його в керуванні автомобілем у нетверезому стані). П.Швабе був також засуджений за те, що згадав злочин, вирок щодо якого вже набув чинності.

Європейський Суд постановив, що засудження п. Швабе порушило статтю 10, адже з цього прес-релізу виходило, що він не збирався використовувати хибні відомості, а лише висловив оціночне судження, будучи впевненим у тому, що обидва випадки можна порівнювати. Іншими словами, як і в справі Обершлика, де оціночні судження грунтувалися на фактах (тут — порівняння двох дорожніх подій, а в справі Обершлика — порівняння заяв політика і цілей Націонал-соціалістичної партії), це не можна вважати наклепом, адже факти правдиві і викладені добросовісно, а оціночні судження не мали на увазі брехні, навіть коли їх і можна було зрозуміти невірно⁵⁶.

На додачу Суд постановив, що засудження п. Швабе за згадку про злочин, покарання за який уже було відбуто, було неправомірним, адже певні кримінальні вироки (включаючи вироки за злочини, скоєні з необережності) можуть бути визнані необхідними факторами для визначення, чи підходить дана особа для виконання посади політика⁵⁷.

У справі Кастеллса Суд додав ще один аспект захисту політичних виступів. Не лише критика політиків та уряду повинна користуватися особливим захистом (див. розділ 9, нижче), додатковий захист потрібен також критичним виступам виборних представників, особливо членів опозиції. Таким чином, вказуючи, що засудження члена парламенту порушує статтю 10, Суд зробив висновок, що „хоча свобода виявлення поглядів важлива для всіх, особливу важливість вона має для виборних представників... Відповідно, свобода виявлення поглядів члена парламенту від опозиції, яким є відповідач, вимагає найуважнішого розгляду Судом“⁵⁸.

Це рішення важливе ще й тому, що воно встановлює принцип, згідно з яким, коли наклеп частково грунтується на викладенні фактів, обвинувачуваному має бути дозволено доводити свою правоту. Іспанський суд відмовив п. Кастеллсу в праві доводити правдивість своєї заяви про те, що уряд вчинив незаконно, навмисне проваливши розслідування вбивства людей, звинувачених у приналежності до сепаратистського руху басків. Хоча Суд і визнав, що стаття п. Кастеллса містила й думки, і факти, і що деякі з його звинувачень були досить серйозними, він надав вирішального значення тому, що судді не давали йому можливості навести докази правдивості його тверджень. Суд постановив, що стаття повинна розглядатися як єдине ціле і що Кастеллс повинен спробувати довести правдивість своїх заяв і свою добросовісність⁵⁹.

Проблему про те, чи повинні питання суспільної зацікавленості, що не стосуються політики, користуватися такою ж мірою захисту, Суд розв’язав позитивно справі Торгейрсона⁶⁰. Суд відхилив заяву уряду про те, що ставлення до політичних дискусій повинно бути іншим, ніж до обговорення інших питань, що викликають законний суспільний інтерес⁶¹.

П. Торгейрсон опублікував дві статті про жорстокість поліції, де він закликав до встановлення нової, ефективнішої системи розслідування злочинів, що скоюються поліцейськими. Він був визнаний винним і сплатив штраф за наклеп на офіцерів поліції на підставі того, що деякі із його заяв мали вигляд „образи“ та „лайку“ (наприклад, він називав офіцерів поліції „тваринами у формі“), а інші твердження були хибними (наприклад, заява про те, що офіцери поліції скоїли велику кількість актів фізичного насильства над людьми, що стали після того інвалідами, і що паралізований чоловік, якого п. Торгейрсон бачив у лікарні, став жертвою жорстокості поліції).

Серед інших обставин, що стосуються справи, важливо те, що темою статті стала нагальна проблема, і, на думку Суду, головною метою статті п. Торгейрсона було сприяння проведенню реформи, а не приниження поліції.

На додаток до розширення висновків у справі Лінгенса стосовно питань суспільної небайдужості, рішення Суду цікаве тим, що, на його думку, статті грунтуються на адекватній фактичній основі. Суд відзначив, що багато з тверджень відображали громадську думку або грунтувалися на „чутках“, „історіях“ або заявах інших і було б, відповідно, нерозумно вимагати від п. Торгейрсона встановлювати фактичну основу цих заяв. Насправді ж уряд надав Судові достатній доказ хибності одного з найгучніших звинувачень, запросивши як свідка паралізованого чоловіка (згаданого у статті), який засвідчив, що він був побитий не поліцейським. П. Торгейрсон у відповідь міг сказати лише те, що хоч у нього й погана пам’ять на обличчя, але, на його думку, свідок не був тією самою людиною.

У світлі вищенаведеного рішення Суд у справі Торгейрсона захищає принцип, який полягає в тому, що журналіст або видавець користується захистом, якщо його заяви грунтуються на громадській думці, не принижують названих по імені приватних осіб і/або націлені на досягнення позитивної мети, такої, як реформа державного інституту. Видавець повинен навести деякі докази на підтримку своїх заяв (у даному разі, засудження офіцера поліції за жорстокість), однак це не таке вже важке завдання.

Єдина справа про наклеп, у якій Суд не знайшов порушення Статті 10, — це справа Барфода проти Данії⁶². П. Барфод, журналіст, був засуджений за образу в зв’язку із статтею, що критикувала винесене Високим судом, що складався з трьох чоловік, рішення на користь місцевого агентства громадянських служб на підставі того, що двоє із суддів були службовцями агентства і повинні бути відведені. Він, зокрема, написав, що судді „виконали свій обов’язок“, прямо заявляючи, що на їх рішення впливали. Європейська Комісія визнала чотирнадцятьма голосами проти одного, що навіть ця заява користується захистом на підставі того, що „здійснення правосуддя має більшу вагу, ніж інтереси двох суддів щодо захисту від подібної критики“⁶³. Думки суддів розбіглися під час винесення рішення про те, що критика складу Суду знаходилася під захистом і що заява п. Барфода „була серйозним звінуваченням, яке завдало значних втрат суддям в очах громадськості“.

Справа Барфода розглядалася 1989 року, і нині в світлі справ Кастеллса та Торгейрсона могло б бути вирішено по-іншому. Барфод міг стверджувати, що діапазон припустимої критики на адресу суддів вужчий, ніж на адресу політиків, представників виконавчої влади та правоохоронних органів, а також вужчий, ніж критика, спрямована на приватних осіб, а не на орган загалом.

Перераховані вище справи дозволяють сформулювати низку принципів, які національні суди повинні брати до уваги під час розгляду справ про наклеп: 1) важлива роль преси в інформуванні громадської думки з питань, що представляють громадський інтерес, а також роль суспільного сторожа вимагають того, щоб пресі було надано певну свободу в коментарях з питань політики та з інших питань, що цікавлять громадську думку; 2) виборним представникам, особливо членам опозиції, також надається певна свобода дій; 3) межа допустимої критики на адресу політичних діячів та уряду ширша, ніж спрямованої на адресу приватних осіб; 4) представники судової влади не повинні підлягати тій же мірі критики з боку громадськості, що й державні службовці; 5) від відповідача не слід вимагати, щоб він доводив істинність оціночних суджень, заяв, які відображають громадську думку, або тверджень, що грунтуються на чутках або заявах інших осіб; 6) оцінюючи згадки про злочин, за який людина вже зазнала покарання, суд повинен розглядати зацікавленість громадськості в цій згадці, а автоматичне покарання за це є порушенням статті 10; 7) заява про наклеп не так обумовлена, якщо образливе висловлювання було зроблено у відповідь на провокаційний випад.

7. Вторгнення у приватне життя

Стаття 8 (1) Конвенції гарантує кожному „право на повагу його приватного та сімейного життя, його дому та листування“. Стаття 8 (2) дозволяє державній владі накладати на це право обмеження, якщо цього вимагає захист різних суспільних та особистих інтересів. Цей перелік відрізняється від списку інтересів, наведеного в статті 10 (2), тим, що він містить „економічний розквіт країни“ і не містить „територіальної цілісності“, „попередження розголошення конфіденційної інформації“, „збереження авторитету та неупередженості судочинства“. Жодна із справ, що розглядалися у статті 8, не стосувалася того, наскільки далеко преса може втручатися у приватне життя.

Рішення Комісії встановили, що розголошення третьою особою фактів, пов’язаних з фізичним станом, здоров’ям чи особою людини, порушує її право на невтручання у приватне життя, але може бути виправдано, якщо здійснено з метою попередження злочину⁶⁴. Саме так використання особистих фото як доказ у суді, збереження записів, включаючи документи, фото, відбитки пальців, що стосуються минулої злочинної діяльності, порушують статтю 8, проте можуть бути виправдані, якщо зроблені з метою попередження злочину або захисту громадського порядку⁶⁵.

Із цього зовсім не випливає, що Європейська Конвенція зобов’язує країни, що підписали її, прийняти закони, які захищають приватне життя. 1986 року Комісія визнала неприйнятною заяву про те, що відсутність у Великобританії закону, який захищає особисте життя, є порушенням статті 8.

8. Право на відповідь і/або виправлення

Деякі юристи вважають, що право на відповідь непрямо гарантовано статтею 10 (2) у світлі того, що вона виражає захист „репутації та прав інших“. Однак цей аргумент важко підтримати, і той факт, що Комітет Міністрів зобов’язує країни, що підписали Конвенцію, визнати це право, передбачає, що воно ще не гарантовано⁶⁶.

9. Образа державних органів
та приватних осіб

Суд ще не зайшов настільки далеко, щоб заборонити всі покарання за образу держави, її органів та символів. Однак у справі Кастеллса проти Іспанії Суд шістьма голосами проти одного дав зрозуміти, що уряди зобов’язані бути терпимими до пильної уваги до себе навіть у більшій мірі, ніж політики, і можуть заборонити критику на свою адресу лише в дуже обмежених випадках, наприклад, коли країна роздирається національним безладдям або терористичними актами, а критика може викликати безладдя чи насильство⁶⁷.

1979 року п. Кастеллс, сенатор, що представляв Херрі Батасуна, члена сепаратистської організації басків, опублікував у тижневому журналі статтю, що засуджувала вбивства та насильство з боку озброєних угруповань проти басків. Зокрема, він звинуватив уряд у небажанні розслідувати ці злочини і навіть у їх фактичній підтримці. Він був визнаний винним в образі уряду й засуджений до тюремного ув’язнення та усунення з посади строком на один рік. (Покарання було призупинено Конституційним судом і так і не було здійснено). Уряд заявив, що Кастеллс образив демократичний уряд з метою дестабілізувати його в дуже відповідальний у політичному відношенні час, коли різні політичні угрупування удаються до насильства. На додаток до існуючих прецедентів, що стосуються наклепу взагалі (див вище, розділ 6), Суд постановив, що „межі допустимої критики на адресу уряду ширші, ніж на адресу приватної особи або навіть політичного діяча. У демократичній системі вчинки та помилки уряду повинні аналізувати не лише судові органи, а й преса і громадськість“⁶⁸.

10. Державна таємниця та доступ
до урядової інформації

Право на отримання інформації „забороняє уряду обмежувати людину в отриманні інформації, яку йому хочуть повідомити“⁶⁹. Обов’язок держави — не втручатися до процесу обміну інформацією, що дуже істотно, якщо ця інформація життєво важлива для приватного чи сімейного життя одержувача інформації. Таким чином, Суд постановив, що Стаття 8 Конвенції (яка гарантує право на захист приватного та сімейного життя) накладає на уряд зобов’язання забезпечити приватним особам можливість перегляду незалежним органом відмови в наданні конфіденційної інформації з урядових джерел, яка є життєво важливою для їх приватного або сімейного життя⁷⁰.

У справі Гаскіна Суд постановив, що приватна особа, яка знаходилася під державною опікою як вихованець, зацікавлена в отриманні доступу до записів про своє дитинство та виховання. Також було відзначено, що й приватні особи, і уряд зацікавлені в збереженні конфіденційності документів, повідомлених таємно (зацікавленість уряду пояснюється бажанням збільшити потік конфіденційної інформації): Суд зробив висновок, що особа, яка подала запит, має право доступу до інформації, що зберігається в уряду і є життєво важливою для неї, і що Великобританія порушила статтю 8, не створивши органу, незалежного від інституту, що зберігав інформацію, у повноваження якого входило б винесення рішень про доступ до інформації. Однак Суд не знайшов порушень статті 10, роз’яснивши, що це право презуміює необхідність отримання доступу тільки до інформації, життєво важливої для людини.

У справі Ліндера Суд розглянув скаргу від людини, якій відмовили у призначенні на посаду в шведському уряді на підставі інформації, що зберігалася в секретному архіві поліції, яку уряд відмовився обнародувати, посилаючись на інтереси національної безпеки. Суд постановив, що відмова уряду не виходила за рамки Конвенції, але, тим не менш, заявив, що оцінка урядом національної безпеки повинна мати межі, „адже існує ризик, що система збереження таємниці через питання національної безпеки може бути загрозою демократії під приводом її захисту“.

Європейський Суд, таким чином, постановив, що право отримувати інформацію не тягне за собою презумпцію доступу до інформації, що знаходиться у розпорядженні уряду, хоча обмежена презумпція стосовно інформації, що являє суспільний інтерес, ні в якому разі не відхиляється. Більше того, хоча й не існує прецедентного права, що встановлює загальну презумпцію, Комітет Міністрів прийняв рекомендацію, що закликає країни, які підписали Конвенцію, визнати її. Рекомендація про доступ до інформації, що належить державним органам, прийнята 1981 року, закликає держави забезпечити „усім, хто знаходиться під їх юрисдикцією, право отримувати за запитом інформацію, що є в державних органах, крім законодавчих та судових, за винятками, необхідними в демократичному суспільстві для захисту законних суспільних та особистих інтересів“⁷¹. Також рекомендовано, щоб це право включало до себе право на розв’язання питання протягом розумного періоду часу на зазначення причин відмови та право на його перегляд.

Комітет Міністрів услід за розглянутою вище рекомендацією прийняв Декларацію з метою переконати країни, що підписали Конвенцію, проводити „політику відкритої інформації у державному секторі, щоб розширити можливості приватних осіб відкрито обговорювати політичні, соціальні, економічні та культурні питання“⁷².

У Конвенції не передбачено положень про доступ до інформації про навколишнє середовище. Відповідний акт можна знайти у законодавстві ЄС. Директива про свободу доступу до інформації про навколишнє середовище закликає країни-учасниці Конвенції забезпечити доступ до інформації про навколишнє середовище, яка зберігається у державних органах, природно, з низкою винятків. Конвенція повністю збігається з Директивою. Стаття 6 Конвенції, що гарантує право на справедливий неупереджений суд для визначення „цивільних прав та обов’язків“, може за деяких обставин зажадати перегляду відмови у наданні інформації про навколишнє середовище⁷³.

11. Доступ до судових слухань
та публікація судових матеріалів

Доступ до судових документів та засідань регулюється статтею 10 (2) Конвенції з метою захисту „прав інших“ або підтримки „авторитету судової влади“.

Основне „право інших“, яке може мати на увазі доступ до інформації, — це зазначене у статті 6 Конвенції право будь-якої людини, якій пред’явлено звинувачення у скоєнні злочину або яка бере участь у судовому процесі, на визначення її громадянських прав та обов’язків „у справедливому та гласному процесі незалежним та неупередженим судом у розумний строк“. Стаття 6 наголошує, що „в демократичній державі преса та громадськість можуть бути не допущені до будь-якої частини судового процесу в інтересах захисту моралі, громадського порядку та національної безпеки, коли це потрібно в інтересах неповнолітніх або для захисту приватного життя сторін, а також за тих обставин, коли упередженість громадськості може зашкодити правосуддю“.

Існують два пояснення захисту судочинства. По-перше, як заявила Комісія, „гласність процесів сприяє захисту сторін від необ’єктивності суддів“⁷⁴. По-друге, „у співвідношенні з публічним оголошенням вироку гласність судочинства дозволяє інформувати громадськість, зокрема через пресу“⁷⁵. Таким чином, громадськість має право бути присутньою в суді. З іншого боку, у деяких справах Суд ухвалив проведення закритих слухань при взаємній згоді сторін, передбачаючи, що суспільна зацікавленість у доступі може бути й не такою великою⁷⁶.

Інший інтерес, який можуть переслідувати національні суди, обмежуючи розкриття інформації, полягає у підтримці авторитету судової влади. Європейський Суд постановив, що національні суди повинні враховувати зацікавленість громадськості в отриманні інформації суспільної важливості⁷⁷.

У справі Вебера⁷⁸ Суд дослідив засудження до сплати штрафу за швейцарським кримінальним законом, який вважає злочином опублікування „документів або інформації про судове розслідування“, поки воно „кінцево не завершено“. Франц Вебер, журналіст та відомий еколог, порушив судову справу про наклеп проти автора листа до редактора. Незадоволений результатом судового розгляду, Вебер провів прес-конференцію, на якій він розповів, що після подачи позова суддя зобов’язав його подати певні документи і що він частково погодився. Через рік він організував ще одну конференцію, на якій повторив інформацію, розкриту раніше, і знову проголосив, що він подав скаргу проти судді, який розслідував його справу. Вебера було визнано винним у розголошенні конфіденційної інформації, і вирок був стверджений. Швейцарські суди підтвердили, що він і раніше розголошував інформацію, проте, тим не менш, постановили, що він не повинен публікувати її знов.

Європейський Суд вказав на три фактори, згідно з якими засудження журналіста не було необхідним для охорони законних інтересів і тим самим порушило статтю 10. По-перше, хоча це й не має вирішального значення, суспільство було зацікавлене в даній справі завдяки відомості Вебера й через те, що він оголосив слідство несправедливим. По-друге, Суд постановив, що швейцарський уряд не мав законного інтересу у збереженні конфіденційності інформації, яка раніше вже була розголошена⁷⁹. По-третє, прес-конференція не могла вплинути на суддю, адже до того часу останній вже вирішив притягти журналіста до суду, і, таким чином, фактично завершив розслідування⁸⁰.

Схожа ситуація виникла й у справі щодо книги „Ловець шпигунів“. Європейський Суд постановив, що Великобританія не мала законного права перешкоджати публікації книги „Ловець шпигунів“, оскільки вона вже була опублікована за кордоном⁸¹.

У справі Санді Таймс⁸² газетам „Таймс“ заборонили друкувати статтю, де критикувалася практика перевірки та маркетингу, яку проводив британський виробник та постачальник талідоміду — ліків, що спричинили ускладнення у дітей, матері яких вживали ці ліки під час вагітності. Палата Лордів Великобританії заявила, що дана заборона необхідна для збереження єдності судового процесу, оскільки сторони були залучені до тривалих переговорів щодо урегулювання суперечки, на які публікація статті могла б вплинути. Суд зробив висновок, що дана заборона порушила статтю 10, адже інцидент з талідомідом — питання безперечного суспільного інтересу і публікація не завадила б процесу урегулювання суперечки. Суд постановив: „Той факт, що суди не можуть функціонувати у вакуумі, є загальновизнаним. Вони є форумом для розв’язання суперечок, однак це не означає, що не можна заздалегідь обговорювати спірні питання будь-де, хай це спеціалізований журнал, преса взагалі чи просто громадськість. Більше того, оскільки засоби масової інформації не повинні переступати межі, встановлені в інтересах належного відправлення правосуддя, їх обов’язок — давати інформацію щодо питань, які розглядаються судом, саме так як і про інші сфери життя суспільства⁸³.

На додаток Суд засудив прийняття деякими членами Палати Лордів абсолютного правила (так само, як і в справі Вебера у швейцарських судах) про те, що ніяка інформація, яка стосується ще не завершеної справи, не може бути розкритою на законних підставах⁸⁴. Суд знову підтвердив важливість оцінки необхідності обмежень, основаних на певних фактах справи.

12. Попередні обмеження

Стаття 10 не забороняє накладення попередніх обмежень на публікації. Та все-таки Європейський Суд у справі „Ловець шпигунів“ підкреслив, що „небезпека, прихована в попередніх обмеженнях, вимагає дуже ретельного розгляду з боку суду“, особливо в тих випадках, коли йдеться про пресу, адже „новини навіть у разі невеликої затримки їх виходу в світ можуть втратити свою цінність“⁸⁵.

У цій справі суди Великобританії видали велику кількість постанов, що забороняли газетам друкувати уривки з книги „Ловець шпигунів“ — мемуарів колишнього високопоставленого службовця військової розвідки, навіть після її видання в Сполучених Штатах та інших країнах. Уряд Об’єднаного Королівства оголосив, що ці заходи були необхідними з причин національної безпеки для збереження в таємниці інформації, яка є в архівах секретних служб інших держав, для посилення заходів проти розголошення працівниками відповідних органів секретної інформації, а також для охорони прав Генерального Прокурора, що виніс кінцеве рішення про законність постанови Палати Лордів (див. розділ 11, вище). Суд постановив, що, коли інформація вже десь опублікована, інтереси преси та громадськості перевищують інтереси уряду⁸⁶. Однак суд постановив також, що заходи, вжиті до опублікування інформації, проводяться в інтересах уряду.

13. Обмеження на використання
образливих висловлювань стосовно певних груп осіб

У справі Джерсілд журналіст був визнаний винним та оштрафований за передачу в ефір телеінтерв’ю з членами білої нацистської молодіжної організації, незважаючи на визнання датським судом наявності вмотивованого інтересу в інформуванні суспільства про існування в Данії расизму. Після того, як цей журналіст подав скаргу до Європейської Комісії, до датського закону були внесені поправки, що виключають відповідальність журналістів, якщо, публікуючи расистські ідеї, вони не мають наміру „погрожувати, ображати та принижувати“ людей. Комісія прийняла скаргу, проте ще не розглянула її⁸⁷.

Комісія оголосила всі інші скарги з приводу засуджень за расистські, фашистські або ревізіоністські висловлювання або дії неприйнятними через відповідність цих судових рішень до Конвенції. Наприклад, одна із скарг стосувалася італійського закону, який вважає злочином „участь у заколоті з метою відновлення фашистської партії“⁸⁸. Інша скарга була подана головою білої нацистської політичної партії в Нідерландах, який був засуджений до двох тижнів тюремного ув’язнення й до виключення його імені з виборчих списків за публічне висловлювання, в якому він стверджував, що настав час змусити іноземних робітників залишити країну⁸⁹.

Так само як Комітет з прав людини визнав неприйнятними скарги на засудження за расистські та профашистські висловлювання, грунтуючись на тому, що звинувачення відповідали статтям 19 та 20 МПГПП (що забороняють „будь-яку пропаганду національних, расових або релігійних забобонів) та статті 5 (що відхиляє „право на участь у будь-якій дії..., спрямованій на порушення прав та свобод“, як сказано в МПГПП)⁹⁰.

14. Образа релігійних почуттів,
брутальність та захист громадської моралі

У справі Хендісайд Суд переглянув засудження за Законом про брутальні публікації (the Obscene Publications Act) видавців книги „Маленький червоний підручник“, яка переконувала читачів зайняти ліберальну позицію стосовно сексуальної активності та вживання наркотиків⁹¹. Суд, акцентуючи увагу на важливості свободи висловлювань, тим не менше, знайшов, що заборона продажу цієї книги лежить в межах повноважень британського уряду. Суд надав особливого значення тому, що Підручник видавався для дітей, і зауважив, що неправильні дії влади інших європейських держав щодо заборони цієї книги не обмежують повноважень Великобританії.

У справі Мюллера Суд роз’яснив, що уряди можуть забороняти продаж брутальних матеріалів особам, які не досягли 18-річного віку, а також їх демонстрацію, якщо молодь може отримати до них доступ⁹². У цій справі Суд підтримав звинувачення в брутальності та штраф за демонстрацію сексуальних малюнків у місцях, відкритих для публіки, в тому числі для дітей.

Хоча Європейський Суд ще не висловлював своєї думки з цього питання, Конвенція вважає, що образа релігійних почуттів є злочином, і визнає закони про богохульство, які захищають лише одну релігію. У двох справах Комісія визнала неприйнятними скарги на існування злочинного богохульства у британському загальному праві, згідно з яким заборонено публікувати матеріал, що викликає обурення та шок у християн, навіть коли це було ненавмисно. У справі Гей Ньюс автор скарги — шановний письменник — був засуджений за публікацію поеми в журналі для гомосексуалістів, показавши гомосексуалістом Христа⁹³. У справі Чадхарі до суду звернулися мусульмани, що бажали покарати Салмана Рушді за його Сатанинські вірші⁹⁴. Британські суди відмовилися притягти автора до відповідальності на тій підставі, що закон про богохульство захищає лише християнську релігію. Комісія також не прийняла цієї скарги.

В той час, як більшість рішень Суду або Комісії з розгляду обмежень свободи виявлення поглядів на основі захисту громадської моралі підтримали ці обмеження, Суд дав яскраво зрозуміти, що свобода дій держави щодо захисту моралі не безмежна. У справі Опен Дор Конселлінг Суд відкинув заяву Ірландії про те, що заборона на інформацію про місця, де роблять легальні аборти поза Ірландією, необхідна для захисту громадської моралі⁹⁵.

15. Обмеження реклами

Стаття 10 захищає і комерційну інформацію, хоча Суд дає урядам ширші можливості щодо обмеження комерційної інформації, ніж інших форм висловлення. Суд у справі „Маркт Інтерн“ розглянув обмеження на комерційну інформацію, накладені німецькими судами для усунення нечесної конкуренції⁹⁶. „Маркт Інтерн“, журнал для споживачів, опублікував матеріал про суперечку хімічної лабораторії з поштовою фірмою. Німецькі суди постановили, що ця інформація створила хибне враження і саме тим сприяла нечесній конкуренції. Більшістю голосів (10 до 9) Європейський Суд підтримав рішення німецького суду і відхилив аргументи тих, хто виступав за більший захист комерційної інформації.

В іншій справі Суд постановив, що висловлення не повинні сприйматися як комерційна реклама, якщо його завдання — інформування суспільства з питань, що викликають у нього законний інтерес⁹⁷. У цій справі німецькі суди видали й ухвалили постанову проти ветеринара на тій підставі, що інформація, яку він дав журналістові про свою особисту практику та про проблеми організації більш компетентних нічних ветеринарних служб, порушила заборону на рекламу працівників „вільних професій“. Суд зробив висновок, що рекламна інформація, яку доктор Бартольд міг отримати, була вторинною стосовно „джерела інформації, яке випустило її у світ“, і що заборона німецьких судів на будь-яке висловлення, що має якесь рекламне спрямування, була видана з метою обмежити можливість працівників „вільних професій“ брати участь у публічних дебатах на теми, що впливають на життя суспільства, а також щоб завадити пресі у її виконанні завдання постачальника інформації та суспільного охоронця⁹⁸.

16. Висновки

Скарги, які були подані до Європейського Суду та Комісії, безперечно, створили певну кількість прецедентів, що захищають свободу преси⁹⁹. Ці органи постійно звертали увагу на життєво важливу роль преси — служити суспільним сторожем і передавати інформацію та ідеї з питань, які цікавлять суспільство; у 5-6 справах, розглянутих Судом, що були обнародувані журналістами та газетами (за винятком справи „Маркт Інтерн“, що стосується комерційної реклами), усі обмеження свободи преси були визнані несумісними із статтею 10.

Зокрема, Суд постановив, що: 1) особа не повинна доводити істинність оціночних суджень і не може бути визнана винною в наклепі лише за висловлення власної думки щодо питань, які викликають суспільний інтерес, якщо ці висловлювання не грунтуються на хибних відомостях, не були зловмисними або висловлені в особливо обурливій формі; 2) політики, уряд та урядові органи повинні приймати більший обсяг критики на свою адресу, ніж приватні особи; 3) ні національна безпека, ні конфіденційність не можуть виправдати приховування інформації, яка вже була опублікована раніше; 4) право отримання інформації, яка викликає законний суспільний інтерес, має перевагу над інтересами збереження таємниці судочинства; 5) попередні обмеження, особливо проти преси, повинні прийматися з особливою обережністю та 6) висловлювання, яке водночас інформує про справи суспільної важливості та рекламує якийсь продукт або послугу, підпадає під повний захист статті 10, якщо його початкова мета не є комерційною.

Інші органи Ради також зробили певні кроки для забезпечення свободи преси. Рада Міністрів та Парламентська Асамблея оголосили, що держави-члени Ради Європи зобов’язані сприяти плюралізму преси, і закликали їх вжити таких заходів, як впровадження законів, що обмежують концентрацію власності на засоби масової інформації. Також вони сприяли державам у проведенні „відкритої інформаційної політики у державному секторі“.

Практика Європейського Суду, що стосується свободи преси, розвивається повільно, чимало питань ще не з’ясовано. Зростає кількість справ за участю преси, включаючи конфіденційність журналістських джерел інформації та питання плюралізму преси. Можна сподіватися, що Суд та Комісія вирішуватимуть ці та майбутні справи саме у відповідності до їх сильних, принципових тверджень на підтримку видатної ролі преси у демократичному суспільстві.

1) The Committee of Ministers, the political and executive arm of the Council of Europe, is composed of one representative, usually the Minister for Foreign Affairs, of each of the member states. The Parliamentary Assembly, which submits recommendations to the Committee of Ministers, is composed of representatives appointed or elected by the parliaments of the member states.

2) See the Preamble to the Single European Act (OJ 1987, L 1); and Article F of Title I of the Maastricht Treaty on European Union [1992] 1 CMLR 719.

3) See, e.g., SPUC v. Grogan and Others, Case C-159/90 [1991] 3 CMLR 849.

4) As of 15 Jan. 1993 the 25 parties to the ECHR were: Austria, Belgium, Bulgaria, Cyprus, Denmark, Finland, France, Germany, Greece, Hungary, Iceland, Ireland, Italy, Liechtenstein, Luxembourg, Malta, Netherlands, Norway, San Marino, Spain, Sweden, Portugal, Switzerland, Turkey and the United Kingdom. Poland is the only member of the Council of Europe which is not a party to the ECHR. Until its dissolution on 31 Dec. 1992, the Czech and Slovac Federal Republic was a member of the Council of Europe as well as a party to the ECHR, but the Council decided that the newly-formed Czech and Slovac republics, which currently have observer status, must apply for membership and may not automatically assume the CSFR’s seat and treaty obligations.

5) See D McGoldrick, The Human Rights Committee (Oxford: Clarendon Press, 1991).

6) Stephen Schmidt case, Inter-American Court of Human Rights, Advisory Opinion OC-5/85 of 13 Nov. 1985.

7) E.g., DPP v. Mootoocarpen, Supreme Court of Mauritius, Judgement of 21 Dec. 1988, in (1989) Law Reports of the Commonwealth (Const.), 768, citing The Sunday Times case, infra note 9. See A Lester, „Freedom of Expression“ in R Macdonald, F Matcher and H Petzold (eds). The European System for the Protection of Human Rights (The Hague, 1993).

8) See Appendix B for the full text of Art. 10.

9) The Sunday Times v. the UK, Judgement of 26 April 1979, Series A no. 30, para 65.

10) The Observer and Guardian v. the UK (Spycatcher case). Judgement of 26 Nov. 1991, Series A no. 216, para. 59(a); The Sunday Times (II), Judgement of 26 Nov. 1991, Series A no. 217 (companion Spycatcher case).

11) Sunday Times case, supra note 9 at para 49.

12) Handyside v. the UK, Judgement of 7 Dec. 1976, Series A no. 24, paras. 48-50; Sunday Times, id. at para. 62.

13) Sunday Times case, supra note 9 at para. 63.

14) Id. at paras. 65-66.

15) Spycatcher case, supra note 10 at para. 65. See also Open Door Counselling, Well Woman Centre and Others v. Ireland, Judgement of 29 Oct. 1992, Series A no. 246.

16) E.g., Markx v. Belgium, Judgement of 13 June 1979, Series A no. 32; Dudgeon v. UK, Judgement of 22 Oct. 1981, Series A no. 45.

17) Sunday Times case, supra note 9 at para. 59.

18) Sunday Times case, supra note 10 at para. 59(c).

19) See, e.g., Muller v. Switzerland, Judgement of 24 May 1988, Series A no. 133, paras 33-35.

20) Handyside case, supra note 12 at para. 48; Sunday Times case, supra note 9 at paras. 79-81.

21) See, e.g., Castells v. Spain, Judgement of 23 April 1992, Series A no. 236 at para. 43; Thorgeirson v Iceland, Judgement of 25 June 1992, Series A no. 239, para. 63.

22) Lingens v. Austria, Judgement of 8 July 1986, Series A no. 103, para. 42; Spycatcher case, supra note 10 at para. 59.

23) Sunday Times case, supra note 9 at para. 65; Spycatcher case, supra note 10 at para. 59(b).

24) Id.

25) Lingens case, supra note 22 at para. 45.

26) Sunday Times case, supra note 9 at para. 65; Barfod v. Denmark, Judgement of 22 Feb. 1989, Series A no. 149.

27) Lingens case, supra note 22 at para. 42; Oberschlick v. Austria, Judgement of 23 May 1991, Series A no. 204, paras. 57-61.

28) Castells case, supra note 21 at para. 43.

29) Castells case, supra note 22 at para. 44.

30) The five press cases in which the Court ruled a restriction incompatible with Article 10 are Lingens, Oberschlick, Spycatcher, Sunday Times, and Thorgeirson (infra note 60). The one press case in which the Court upheld a restriction is Markt Intern, (infra note 35), which involved commercial speech.

31) Barthold v. FRG, Judgement of 25 March 1985, Series A no. 90, para. 58. See also Castells case, supra note 21 at para. 43.

32) Handyside case, supra note 12 at para. 49; Lingens case, supra note 22 at para. 41.

33) Geillustreerde Pers v. the Netherlands, Commission Report of 6 July 1976, 8 D&R 5 (1976), App. No. 5178/71.

34) Muller case, supra note 19.

35) Markt Intern Verlag Gmbh v. FRG, Judgement of 20 Nov. 1989, Series A no. 165.

36) See UN Doc. A/500, para. 35. See also G Malinverni, „Freedom of Information in the European Convention on Human Rights and in the International Covenant on Civil and Political Rights“, 4 Human Rights Law Journal (1983), 443, 451; D McGoldrick, supra note 5, 459-79.

37) Adopted by the HRC at its 461st meeting on July 1983, UN Doc. A/38/40, 109.

38) See Marckx case, supra note 16; Plattform Arzte fur das Leben v. Austria, Judgement of 21 June 1988, Series A. no. 139.

39) Geillustreerde Pers case, supra note 33.

40) Resolution (74) 43.

41) Recommendation 834 (1978).

42) Committee of Ministers, Declaration on the Freedom of Expression and Information, 29 April 1982.

43) See generally D Voorhoof, „From Government Regulation to Market Regulation: The Press in a New Environment“, (University of Ghent, Dec. 1992).

44) The following analysis in drawn from an article by the author first published in the Interights Bulletin, Vol. 7, Issue 1 (1992).

45) Lingens case, supra note 22 at para. 42.

46) Id.

47) Id. at para. 46.

48) Oberschlick case, supra note 27.

49) Id. at para. 13.

50) Id. at para. 16.

51) Id. at para. 63.

52) Id. at para. 59.

53) Two other judges dissented on the ground that publication in the form of a criminal complaint could create the impression that a criminal action had actually been initiated by a public prosecutor.

54) Oberschlick case, supra note 27 at para. 61.

55) Schwabe v. Austria, Judgement of 28 Aug. 1992, Series A no. 242-B.

56) Id. at para. 34.

57) Id. at para. 32.

58) Castells case, supra note 21 at para. 42.

59) Id. at para. 47.

60) Thorgeirson case, supra note 21.

61) Id. at para. 64.

62) Barfod case, supra note 26.

63) Id. at para. 31.

64) Van Oosterwijck v. Belgium, App. No. 7654/77, Report of 1 March 1979.

65) X v. FRG, App. No. 5339/72, CD 43, 156; X v. FRG, App. No. 1307/61, CD 9, 53.

66) See G Malinverni, supra note 36 at 448 (citing Resolution 26/1974 of the Committee of Ministers).

67) Castells case, supra note 21.

68) Id. at para. 46.

69) Leander v. Sweden, Judgement of 26 March 1987, Series A no. 116, para. 74.

70) Gaskin v. UK, Judgement of 7 July 1989, Series A no. 160.

71) Rec. No. R(81) 19, adopted by the Committee of Ministers on 25 Nov. 1981 at the 340th meeting of the Ministers’ Deputies.

72) Adopted on 29 April 1982 at the Committee’s 70th session.

73) See S Weber, „Environmental Information and the European Convention on Human Rights“, 12 Human Rights Law Journal (May 1991) 177, 184.

74) Axen case, Report of 14 Dec 1981, B.57.

75.) Id.

76) See, e.g., Le Compte, Van Leuven and De Meyere case, Judgement of 23 June 1981, para. 43. See also P van Dijk and G J H van Hoof, Theory and Practice of the European Convention on Human Rights (Kluwer, 2nd ed., 1990), 325-328.

77) The Sunday Times case, supra note 9 at para. 59.

78) Weber v. Switzerland, Judgement of 22 May 1990, Series A no. 177.

79) Id. at para. 51.

80) Id. at para. 52.

81) See Spycatcher case, supra note 10, also discussion in Section 10.

82) Sunday Times case, supra note 9.

83) Id. at para. 64.

84) Id. at para. 65.

85) Spycatcher case, supra note 10 at para. 60.

86) Id., at para. 65.

87) Application No. 15890/89, decision on admissibility issued 8 Sept. 1992.

88) X v. Italy, Application No. 6741/74.

89) Glimmerveen v. Netherlands, Application Nos. D 8348/78 and 8406/78. See also X v. FRG, Application No. 92351/81; T v. Belgium, Application No. 9777/82; Felderer v. Sweden, Application No. 11001/84.

90) M A v. Italy, Application No. 117/81; J.R.T. and the W.G. Party v. Canada, Application No. 104/1981.

91) Handyside case, supra note 12.

92) Muller case, supra note 19.

93) 5 EHRR 123 (1983).

94) Application No. 17439/90.

95) Open Door Counselling case, supra note 15 at para. 67.

96) Markt Intern case, supra note 35 at para. 33.

97) Barthold case, supra note 31 at para. 58.

98) Id.

99) See A Lester, supra note 7, text accompanying nn. 121-122.

Переклад з англійської
Леоніда Курохти

У своїй практиці Європейському Суду з прав людини доводилося неодноразово розглядати справи, коли предметом розгляду ставали питання, що пов’язані з ідентифікацією особи. В ряді справ на перший план виходили зокрема новітні технології, їхнє використання у сфері державного управління. Системи ідентифікації осіб, що використовуються державами Європи, можути створювати серйозні перешкоди для громадян вільно чинити своєю долею без втручання у їхнє приватне та сімейне життя. Саме тому створення нових систем ідентифікації та реєстрації осіб має знаходитися під контролем суспільства. Важливо розуміти, що занадто великі повноваження в цій дуже специфічній сфері, передані державним органам, можуть бути використані проти інтересів як окремих людей так і суспільства загалом. Чи не було у Вас такого відчуття, зокрема при спілкуванні з працівниками паспортної служби при оформленні так званої „прописки“? В певних ситуаціях та за певних обставин формальний запис, зроблений в реєстрах, документах, занесеної до бази даних тощо може створити в майбутньому безліч проблем для конкретної людини. Чи мають зберігатися документи, що засвідчують певну ідентифікацію особи, якщо в подальшому її було змінено? Що саме вони мають відображати: реальний стан чи історичний факт? Чи вільна людина чинити своєю долею в питанні зміни своєї ідентичності? В чому полягають функції держави у сфері реєстрації та ідентифікації і де їхня межа? Що саме мають враховувати державні органи при запровадженні нових ідентифікаційних систем для дотримання права людини на приватність? Відповіді на такі питання не є очевидними. Наочною ілюстрацією цьому може бути справа В. проти Франції, рішення у якій було прийнято Європейським Судом з прав людини 25 березня 1992 року.

Заявниця пані В. народилася у 1935 році в Алжирі і мала громадянство Франції. Від народження вона була записана в реєстрі актів цивільного стану як особа чоловічої статі під іменем Норбер-Антуан. Проте з дуже раннього віку вона поводилась як особа жіночої статі, четверо її братів і сестер вважали її дівчиною. Як було повідомлено, їй було важко пристосуватися до цілком сегрегаційного ставлення під час навчання у школі.

Вона як чоловік пройшла військову службу в Алжирі, і її поведінка в цей період була помітно гомосексуальною. В 1963 році вона виїхала з Алжиру, оселилася в Парижі і знайшла роботу в кабаре.

У 1967 році вона пройшла курс лікування у зв’язку із приступами нервової депресії. Її лікар помітив гіпотрофію чоловічих статевих органів і призначив терапію жіночими гормонами, результатом якої став швидкий розвиток молочних залоз і зміна зовнішнього вигляду на жіночий. 3 того часу заявниця почала носити жіночий одяг. У 1972 році вона пройшла хірургічну операцію в Марокко, яка полягала у видаленні зовнішніх статевих органів і утворенні вагінальної порожнини.

На цей час пані В. живе з чоловіком, якого зустріла незадовго до операції і якому вона одразу ж повідомила про своє становище. Вона більше не працює на сцені і, як заявила сама, не може знайти роботу з причин ворожого ставлення до себе.

Позовна заява пані В. про зміну запису щодо її статі в реєстрі актів цивільного стану з чоловічої на жіночу під іменем Ліна-Антуанетта, щоб мати можливість взяти шлюб, була відхилена Трибуналом великої інстанції Лібурга. Апеляційний суд Бордо, а згодом і Касаційний суд, відхилили її скаргу. Останній постановив, що нижчі суди виправдано відмовляли у наданні засобів судового захисту у подібних випадках, коли докази не підтверджують, що зміна статі, про яку заявлено, є „результатом факторів, що існували до операції, і викликана потребами лікування“, а навпаки, — особа просто бажала провести таку зміну.

Проведення гормонального лікування чи хірургічної операції з метою надання транссексуалам зовнішніх ознак статі, до визнання якої за собою вони прагнуть, не вимагає ніяких юридичних формальностей або дозволу.

Події, що відбуваються в житті окремих осіб і впливають на їх цивільний стан, є підставою для внесення у свідоцтво про народження примітки або запису: визнання незаконнонародженої дитини, усиновлення, шлюб, розлучення, смерть тощо.

Повна копія свідоцтва про народження може видаватися лише самим особам, їх родичам по прямій висхідній і нисхідній лінії, чоловікові, дружині або законному опікунові. Проте виписку може отримати будь-яка особа. Для певних формальних цілей державні установи мають право отримувати свідоцтво про цивільний стан, у якому не вказується стать. З метою виправлення помилок та заповнення прогалин було прийнято законодавче положення про те, що „за наявності законного інтересу“, будь-яка особа може звернутися з проханням, щоб у її свідоцтві про народження були змінені імена. В противному випадку особа має використовувати імена, вказані у свідоцтві.

Згідно з рішенням Касаційного суду, що було прийнято після розгляду заяви про зміну запису про цивільний стан у свідоцтві про народження, не повинні враховуватися статеві зміни, що виникли після гормонального лікування й хірургічної операції, на проведення яких зацікавлена особа добровільно погодилася, але суди можуть брати до уваги недобровільно набуті морфологічні зміни після лікування, проведеного у концентраційних таборах під час Другої світової війни.

При розгляді однієї справи суд мав прийняти рішення про становище транссексуала, який перебував у шлюбі і був батьком дитини. Хоча Апеляційний суд Німа визнав, що генетично ця особа все ще залишалася чоловіком, 2 липня 1984 року цей суд видав наказ про виправлення запису в його свідоцтві про народження і про зміну імен. За касаційною скаргою прокуратури Касаційний суд скасував це рішення на тій підставі, що встановлені ним факти не підтвердили наявність зміни статі, викликаної фактором, незалежним від волі зацікавленої особи. Зазначалося, що: „транссексуалізм, навіть якщо він підтверджений медично, не може вважатися справжньою зміною статі, оскільки транссексуал, хоча і втратив певні характеристики своєї початкової статі, проте не набув ознак протилежної статі…“

Згідно з загальним правилом, стать не вказується в адміністративних документах, що видаються фізичним особам, таких як звичайні державні посвідчення особи, стандартні паспорти, посвідчення водія, картки виборця, посвідчення про громадянство тощо. Однак у нових машинозчитуваних ідентифікаційних картках визначається стать, щоб машина змогла ідентифікувати особу і врахувати існування неоднозначних імен. Це також стосується паспортів Європейського Співтовариства, які поступово замінюють національні паспорти.

Національний інститут статистики й економічних досліджень INSЕЕ надає кожній людині номер. Перша цифра номера означає стать (1 — чоловіча, 2 — жіноча). Номер заноситься до національного ідентифікаційного реєстру фізичних осіб; органи соціального забезпечення використовують його разом із додатковими цифрами для кожної застрахованої особи. Дозвіл на використання цих номерів дає Державна рада своїм декретом, який видається після консультацій з Національним комітетом з обробки даних і громадянських свобод (CNIL). Реєстр не може використовуватися для стеження за людьми.

У своєму висновку, зробленому в червні 1981 року СNIL дав загальне визначення принципів, що він мав намір їх дотримуватися, здійснюючи нагляд за користуванням реєстром і занесеними до нього реєстраційними номерами. Було рекомендовано не використовувати номери або припинити їх використання у багатьох випадках, які, окрім іншого, стосуються сфери оподаткування і державної освіти. Проте було схвалено їх використання для перевірки особи людей у зв’язку з комп’ютеризацією досьє злочинців і центральної бази даних про чеки Банку Франції. Декретом від 11 квітня 1985 року установам соціального забезпечення було також дозволено користуватися реєстраційним номером. СNIL також дозволив використовувати номер для обміну інформацією з органами соціального забезпечення при розробці правил оплати праці.

Не існує жодних законодавчих положень, якими було б передбачено обов’язкове використання банківськими та поштовими установами на чеках звернення „мадам“, „мадемуазель“ чи „месьє“, але на практиці їх переважно вказують. Однак кожен може звернутися з вимогою, щоб використовували лише його прізвище та ім’я.

3аявниця стверджувала: через те, що французькі власті не дали дозволу виправити запис про її стать у реєстрі актів цивільного стану й офіційних документах, що посвідчують особу, вони примусили її відкрити інформацію суто особистого характеру третім особам; вона також стверджувала, що зіткнулася зі значними труднощами у своєму професійному житті.

Судом були взяті до уваги дві попередні справи: „Ріс проти Сполученого Королівства“ і „Коссі проти Сполученого Королівства“, у яких було відхилено вимоги транссексуалів про виправлення запису про цивільний стан, зважаючи на неоднаковий підхід до вирішення цього питання у договірних державах.

У своєму рішенні у справі Коссі Суд зазначив, що з часу ухвалення рішення у справі Ріса, як йому було повідомлено, „суттєвого наукового прогресу не відбулося“ „зокрема, хірургічна операція зі зміни статі й далі не приводить до набуття всіх біологічних характеристик протилежної статі“.

За словами заявниці, наука, очевидно, внесла два нових елементи до дискусії про невідповідність між зовнішнім виглядом (змінена соматична стать і сформовані гонади) і реальністю (незмінна стать за хромосомним набором, але протилежна стать з психосоціальної точки зору) в питанні про стать транссексуалів. По-перше, хромосомний критерій не безпомилковий (випадки існування осіб з тестикулами в черевній порожнині, так звана тестикулярна фемінізація, або з XY хромосомним набором, незважаючи на жіночу зовнішність); по-друге, сучасні дослідження показують, що введення деяких речовин на певному етапі вагітності або протягом перших кількох днів життя зумовлюють транссексуальну поведінку і що транссексуалізм може стати результатом хромосомної аномалії. Тому цьому явищу можна дати й фізичне, а не тільки психологічне пояснення, і це означатиме, що не існує підстав для того, щоб відмовлятися враховувати його з юридичної точки зору.

Суд зауважив, що залишається деяка непевність у питанні про справжню природу транссексуалізму і що законність хірургічного втручання в таких випадках інколи залишається під питанням. Крім того, внаслідок цього виникають надзвичайно складні юридичні ситуації: анатомічні, біологічні, психологічні й моральні проблеми у зв’язку з транссексуалізмом і визначенням цього поняття; надання згоди та інші вимоги, які повинні бути задоволені перед проведенням будь-якої операції; умови, за яких можна давати дозвіл на зміну статевої належності (обгрунтованість, наукові припущення та юридичні наслідки проведення хірургічної операції, спроможність жити з новою статевою належністю); міжнародні аспекти (місце проведення операції); ретроспективні чи інші юридичні наслідки зміни статі (виправлення документів про цивільний стан); можливість обрати інше ім’я; конфіденційність документів і даних, де згадується зміна статі; наслідки сімейного характеру (право на вступ у шлюб, доля існуючого шлюбу, встановлення батьківства) тощо. Між державами — членами Ради Європи ще не існує достатньо широкої згоди щодо цих різних моментів, щоб переконати Суд дійти висновків, протилежних тим, які зроблені в рішеннях у справах Ріса і Коссі.

Заявниця стверджувала, що долю транссексуалів у Франції можна вважати набагато тяжчою, ніж в Англії, з огляду на ряд моментів, і Комісія погодилася з цією думкою. Однак, на думку уряду, стосовно Франції Суд не може відступати від вирішення проблеми, застосованого в рішеннях у справах Ріса і Коссі. Безсумнівно, у повсякденному житті заявниця могла стикатися з низкою складних ситуацій, але вони не були настільки вагомими, щоб порушувати статтю 8. Французька влада ніколи не відмовляла транссексуалам у праві жити так, як вони бажають. Свідченням цього є історія самої заявниці, оскільки пані В. з успіхом видавала себе за жінку, незважаючи на те, що була чоловіком за цивільним станом. Крім того, транссексуал, який не хоче, щоб треті сторони знали його біологічну стать, перебуває у стані, подібному до стану особи, яка хоче приховати іншу інформацію особистого характеру (вік, прибуток, адресу тощо).

Насамперед Суд дійшов висновку, що між Францією й Англією існують помітні відмінності у праві й практиці стосовно цивільного стану, зміни імен, користування документами, що посвідчують особу тощо. Нижче ним буде досліджено можливі наслідки цих відмінностей для даного випадку з точки зору Конвенції.

Щодо англійської системи реєстрації актів цивільного стану, то Суд встановив, що мета ведення реєстрів полягає не у визначенні існуючої належності особи, а у фіксуванні історичного факту, і їх публічний характер перетворив би захист приватного життя на ілюзію, якщо можна було б надалі вносити до них виправлення або доповнення такого роду. У Франції справа має інший вигляд. Заплановано, що свідоцтва про народження повинні оновлюватися протягом життя відповідної особи, тому у судовому рішенні цілком можливо давати розпорядження про зміну запису щодо початкової статі. Більш того, єдиними особами, які мають прямий доступ до них, є державні посадові особи й особи, які отримали дозвіл від прокурора Республіки; їх публічний характер забезпечується видачею повних копій або виписок. Тому Франція може задовольнити вимогу заявниці без внесення змін до законодавства. Для цього достатньо змінити прецедентне право Касаційного суду...

Суд зазначив, що оскільки судове рішення ухвалено, ніщо не може стати на заваді внесенню до свідоцтва про народження пані В. у тій чи іншій формі запису, метою якого, точно кажучи, є не виправлення фактичної початкової помилки, а оновлення документа так, щоб він відповідав нинішньому стану заявниці. В результаті операції пані В. безповоротно втратила зовнішні ознаки своєї початкової статі. Суд вважає, що за даних обставин яскраво виражена рішучість заявниці є фактором, достатньо суттєвим для того, щоб врахувати його поряд з іншими факторами у зв’язку зі статтею 8.

Заявниця підкреслила, що законом забороняється будь-якому громадянинові мати прізвище або ім’я, відмінні від тих, що записані у його свідоцтві про народження. Тому з точки зору закону її ім’я — Норбер — вказувалося в усіх документах, що посвідчують особу (ідентифікаційна картка, паспорт, виборча картка тощо), чекових книжках і офіційних повідомленнях (телефонні рахунки, податкові повідомлення тощо). На відміну від цього, у Сполученому Королівстві можливість змінити своє ім’я не залежала б лише від її бажання; стаття 57 Цивільного кодексу ставить у залежність цю можливість від судового дозволу і доведенню „законного інтересу“, яким може бути обгрунтовано внесення змін.

3 іншого боку, уряд стверджував, що з даного питання існує багате прецедентне право, яке може бути використане і яке було підтримане органами прокуратури. Згідно з ним необхідно просто обрати „нейтральне“ ім’я, таке як Клод, Домінік або Каміль. Однак заявниця звернулася з проханням взяти собі ім’я, що дається тільки жінкам. Багато людей часто користуються неофіційно взятим іменем (prenom d’usage), що відрізняється від того, яке записане у їх свідоцтві про народження. Однак уряд визнає, що така практика не має юридичної сили.

Судові рішення, представлені Судові урядом, справді показують, що невизнання зміни статі не обов’язково стоїть на заваді отримання тією чи іншою особою нового імені, яке б краще відповідало її фізичному зовнішньому вигляду. Однак прецедентне право у цій частині ще не було усталеним тоді, коли суди Лібурна і Бордо ухвалили свої рішення. Справді, воно, здається, не є усталеним і нині, оскільки Касаційний суд, очевидно, так і не підтвердив його. Більше того, ті двері, які воно відчиняє, є занадто вузькими, оскільки обрати можна лише кілька нейтральних імен.

Підсумовуючи, Суд вважає, що відмова надати заявниці дозвіл змінити ім’я, за яким вона звернулася, також є вагомим фактором з точки зору статті 8.

Заявниця наголосила, що стать вказується у все більшій кількості офіційних документів: виписках зі свідоцтв про народження, комп’ютеризованих ідентифікаційних картках, паспортах Європейського Співтовариства тощо. Як наслідок, транссексуали не можуть перетинати кордони, проходити перевірку особи або займатися багатьма повсякденними справами, де необхідно підтверджувати свою особу, без того, щоб не розкривати невідповідність між своєю юридично зареєстрованою статтю та статтю, що відповідає їх зовнішньому вигляду.

За словами заявниці, стать також вказується на всіх документах, де використовується ідентифікаційний номер, наданий INSЕЕ кожній людині. Цей номер використовується в системі ділових відносин між установами соціального забезпечення, роботодавцями й страховими установами; тому він вказується в облікових відомостях про зроблені внески і квитанціях. Як наслідок, транссексуал не має змоги приховати своє становище від потенційного роботодавця й його адміністративного персоналу; те саме стосується багатьох випадків, що трапляються у повсякденному житті, коли необхідно підтвердити доходи і їх розмір (оренда, відкриття рахунку в банку, звернення за наданням кредиту тощо). Це призводить до труднощів на шляху до соціальної і професійної інтеграції транссексуалів. Як стверджується, пані В. сама стала жертвою цього. Наданий INSЕЕ номер також використовується Банком Франції для ведення обліку вкрадених і незабезпечених чеків.

І, нарешті, заявниця стикається з економічними проблемами у повсякденному житті, оскільки в рахунках і чеках вказується її початкова стать, а також прізвище та ім’я. Європейська Комісія з прав людини по суті погодилася з твердженнями заявниці. На її думку, внаслідок частої необхідності розкривати інформацію про своє приватне життя третім сторонам, заявниця зазнавала надто серйозних страждань, які не можна виправдати на підставі поваги до прав інших людей.

У відповідь уряд заявив, що у свідоцтвах про цивільний стан і французьке громадянство, посвідченнях водія, виборчих картках і національних ідентифікаційних картках традиційного зразка стать не вказується. Що ж стосується паспорта Європейського Співтовариства, то його визначають норми, вироблені в Брюсселі, тому не може бути предметом вимог до Франції. Номер ІNSЕЕ було введено після Другої світової війни для демографічної статистики, і він використовується надалі для визначення осіб, які мають отримувати соціальну допомогу від Франції. Він не вказується на ідентифікаційних картках, паспортах або інших адміністративних документах. У будь-якому разі, державні органи, яким він повідомляється, зобов’язані тримати його в таємниці. Щодо роботодавців, то їм необхідно його знати, щоб виплачувати певний відсоток від прибутків своїх працівників до фонду соціального забезпечення. Також, на думку уряду, не існує причин, які не давали б можливості звернутися до банків з проханням видруковувати на чеках прізвище й імена особи, яка виписує чек, без скороченого звернення „М“, „Mmе“ або „Мllе“, Банки не проводять перевірку того, чи вказані імена збігаються з іменами, занесеними до реєстру актів цивільного стану. Так само в рахунках-фактурах, як правило, не вказується стать чи ім’я клієнта, а лише прізвище. Тому у розпорядженні транссексуалів є засоби, що дають можливість зберігати недоторканність свого приватного життя.

Суд визнав наведені урядом аргументи непереконливими і він визначив, як і Комісія, незручності, на які скаржилась заявниця, достатньо серйозними, щоб їх врахувати для цілей статті 8.

Суд дійшов висновку, що заявниця щоденно знаходилася в ситуації, що в цілому не відповідає належній повазі до її приватного життя. Як наслідок, навіть враховуючи межі свободи розсуду, відведені для держави, не було встановлено справедливого балансу між загальними інтересами та інтересами особи. Тому Суд постановив 15 голосами проти 6, що мало місце порушення статті 8.



За матеріалами рішення
Європейського Суду з прав людини

підготував Роман Романов Також були використані видання:
Гілль Дютерт і Якоб ван дер Вельде, Ключові витяги з вибраних рішень Європейського Суду з прав людини і ухвал та звітів Європейської Комісії з прав людини, Директорат прав людини, Рада Європи, 1998

Марк Дженіс, Річард Кей, Ентоні Бредлі, Європейське право у галузі прав людини: джерела і практика застосування, Інститут Конституційної і Законодавчої політики (COLPI),
Будапешт, 1997

Цей документ було вперше видано в жовтні 1995 року після міжнародної наради, скликаної ARTICLE 19, Міжнародним центром проти цензури у співпраці з Центром прикладних правових дослідів Університету Вітватерсранд у Йоганесбурзі, як один з випусків про право і діяльність засобів масової інформації в країнах-учасницях Південноафриканської угоди про спільний розвиток (ПУСР). Конференцію з цього питання було скликано в Занзибарі у жовтні 1995 року, ARTICLE 19 разом з Інститутом засобів масової інформації Південної Африки.

В 1996 році Йоганесбурзькі принципи було подано на сесію Комісії ООН з прав людини в Женеві паном Абід Гуссейном, спеціальним доповідачем ООН зі свободи думки і висловлювань. Ці принципи також були рекомендовані Комісією в доповіді Дато Парам Кумарасвамі, спеціального доповідача ООН з незалежності суддів та адвокатів, Комісія також посилалася на них у резолюції 1996 року про свободу висловлювань.


СЛОВО ПОДЯКИ


Ці принципи було складено та ухвалено на міжнародній нараді експертів, імена яких вказано в Додатку А. Видано Сандрою Колівер, директором видавничої програми ARTICLE 19. Цей документ було перевидано пані Ліз Скофілд та оформлено Сью Йорк.

ARTICLE 19 висловлює свою подяку Шведському агенству міжнародного розвитку за щиру підтримку.

ПЕРЕДМОВА

Ці Принципи було ухвалено 1 жовтня 1995 року групою експертів з міжнародного права, національної безпеки і прав людини, скликаною ARTICLE 19, Міжнародним центром проти цензури, за допомогою Центру прикладних правових дослідів Університету Вітватерсранд в Йоганесбурзі.

Ці Принципи грунтуються на міжнародних і регіональних правових нормах і стандартах з захисту прав людини, поточній практиці окремих держав (втіленій, між іншим, у присудах національних судів), а також на загальних принципах права, визнаних міжнародним товариством.

Ці Принципи ніяк не спростовують чинність Сиракузьких Принципів щодо обмежень і винятків у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, а також Паризьких мінімальних стандартів щодо норм з прав людини за умов надзвичайного стану.^[1]

ПРЕАМБУЛА

Учасники наради, які брали участь у складанні цих Принципів:

враховуючи, що згідно з принципами, проголошеними в Статуті ООН, визнання природної гідності і рівних і невід’ємних прав усіх членів людської родини є основою свободи, справедливості і міжнародного миру;

переконані, що доконечно, аби люди не були змушені вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і пригнічення, забезпечити права людини за допомогою верховенства права;

знов підтверджуючи своє переконання, що свобода висловлювань і свобода інформації є конче потрібними для демократичного суспільства і важливими для його поступу і добробуту, а також для здійснення інших людських прав та основних свобод;

зважаючи на відповідні положення Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Конвенції ООН про права дитини, Основних принципів ООН про незалежність судових органів, Африканської Хартії прав людини і народів, Американської конвенції про права людини та Європейської Конвенції про права людини;

занепокоєні тим, що найбрутальніші порушення прав людини та основних свобод виправдовуються урядами як необхідні для захисту національної безпеки;

пам’ятаючи про необхідність того, якщо люди мають бути здатними наглядати за діяльністю власного уряду і брати активну участь в управлінні демократичним суспільством, щоб вони мали доступ до інформації, якою володіє уряд;

бажаючи сприяти відвертому визнанню потреби зменшити засяг таких обмежень свободи висловлювань та інформації, які можуть накидатися в інтересах захисту національної безпеки, аби відвернути уряди від використання інтересів національної безпеки як приводу для накидання невиправданих обмежень на здійснення цих свобод;

визнаючи необхідність правового захисту цих свобод завдяки ухвалі законів, що містять чіткі та однозначні норми, а також задовольняють істотним вимогам верховенства права; і

знов наголошуючи на доконечності судового захисту цих свобод незалежними судами;

погоджуються щодо цих Принципів, і рекомендують, щоб компетентні органи на національному, регіональному і міжнародному рівнях вжили заходи до поширення загальної обізнаності з цими Принципами, їх схвалення і виконання.

I. ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ

Принцип 1: Свобода думки, висловлювання та інформації

а) Кожна особа має право вільно дотримуватися власних думок і переконань.

б) Кожна особа має право вільно висловлювати свої думки, яке включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї попри державні кордони, усно, письмово або друком, художніми формами або будь-якими іншими засобами масової інформації за власним вибором.

в) Користування цими правами, передбачене у параграфі б), може підлягати обмеженням на певних підставах, визначених міжнародним правом, серед них і в інтересах захисту національної безпеки.

г) Жодне обмеження свободи висловлювань або інформації на підставі захисту національної безпеки не може накидатися, якщо уряд неспроможний довести, що таке обмеження приписано законом і є необхідним у демократичному суспільстві для захисту законних інтересів національної безпеки.^[2] Тягар доказування законності такого обмеження покладається на уряд.


Принцип 1.1: Приписаний законом

а) Будь-яке обмеження свободи висловлювань або інформації повинно бути приписано законом. Закон має бути доступним, однозначним та містити чіткі і точні формулювання, щоб дозволити особі передбачати, чи не коїть вона правопорушення.

б) Закон має містити належні гарантії проти зловживань, серед них об’єктивну, всебічну та правосильну перевірку законності такого обмеження незалежним судом або трибуналом.


Принцип 1.2: Захист законних інтересів національної безпеки

Будь-яке обмеження свободи висловлювань або інформації, яке уряд прагне обгрунтувати захистом інтересів національної безпеки, повинно мати істинною метою і наочним результатом захист законних інтересів національної безпеки.


Принцип 1.3: Необхідний у демократичному суспільстві

Для з’ясування, чи необхідне обмеження свободи висловлювань та інформації для захисту законних інтересів національної безпеки, уряд повинен довести, що:

а) певне висловлювання або інформація наражає на серйозну небезпеку законні інтереси національної безпеки;

б) накинуте обмеження є якнайменш суворим засобом захистити такі інтереси; а також

в) обмеження є сумісним з принципами демократії.


Принцип 2: Законний інтерес національної безпеки

а) Обмеження, яке має бути виправдане захистом інтересів національної безпеки, є незаконним, хіба що його істинною метою і наочним результатом є захист існування країни або її територіальної цілісності проти застосування або загрози застосування сили, або її здатності відповідати на застосування або загрозу застосування сили, як від зовнішніх чинників, як-от військової агресії, так і від чинників внутрішніх, наприклад, підбурення до повалення уряду силою.

б) Зокрема, обмеження, яке має бути виправдане захистом інтересів національної безпеки, є незаконним, якщо його істинною метою і наочним результатом є захист інтересів, які не стосуються національної безпеки, серед них, наприклад, захист „престижу уряду“ або захист від викриття правопорушень, або ж приховування інформації про діяльність державних установ, або щеплення певної ідеології, або придушення мирних акцій протесту.

Принцип 3: Надзвичайний стан

Під час дії надзвичайного стану, який загрожує існуванню країни, і наявність якого офіційно і законно оголошено згідно з нормами національного і міжнародного права, держава може накидати обмеження на свободу висловлювань та інформації, проте лише такою мірою, яка суворо відповідає вимогам певної ситуації, і лише допоки вони не стають несумісними з іншими зобов’язаннями уряду згідно з міжнародним правом.


Принцип 4: Заборона дискримінації

Обмеження свободи висловлювань, бодай на підставі інтересів захисту національної безпеки, в жодному разі не повинно передбачати дискримінацію на підставі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, громадянства, майнового стану, народження або інших статусних обставин. 
 

II. ОБМЕЖЕННЯ СВОБОДИ СЛОВА

Принцип 5: Захист особистої думки

Нікого не можна піддавати жодним обмеженням, обтяженням або санкціям на підставі особистих думок чи переконань.


Принцип 6: Способи висловлювання думок, що можуть становити загрозу національній безпеці

Згідно з Принципами 15 і 16, особа може бути покарана за висловлювання як таке, що загрожує інтересам національної безпеки, тільки якщо уряд спроможеться довести, що:

а) висловлювання прямо спрямоване на підбурення до насильства;

б) висловлювання, імовірно, матиме наслідком спалахи такого насильства;

в) існує прямий і негайний причинний зв’язок між висловлюванням та імовірністю спалаху такого насильства або дійсним спалахом.


Принцип 7: Захист свободи висловлювань

а) Згідно з Принципами 15 і 16, мирне користування правом на свободу висловлювань не повинно вважатися загрозою для національної безпеки або піддаватися будь-яким обмеженням чи покаранням. Висловлювання, які не повинні вважатися такими, що становлять загрозу для національної безпеки, включають, але не обмежуються, висловлюваннями, що:

і) обстоюють ненасильницькі зміни політики уряду або самого уряду;

іі) містять критичні або образливі зауваження щодо нації, держави або її символів, уряду, його установ, або окремих урядовців,^[3] або іноземної нації, держави або її символів, уряду, його установ або окремих урядовців;

ііі) містять заперечення або обстоюють заперечення — на підставі релігії, сумління або переконань — щодо військової мобілізації або служби, певного конфлікту, або застосування чи загрози застосування сили у розв’язанні міжнародних конфліктів;

iv) спрямовані на поширення інформації про гадані порушення міжнародних стандартів з прав людини або норм міжнародного гуманітарного права.

v) Жодна особа не повинна бути покараною за критичні або образливі зауваження щодо нації, держави або її символів, уряду, його установ, або окремих урядовців, або іноземної нації, держави або її символів, уряду, його установ або окремих урядовців, хіба що такі зауваження прямо спрямовані та матимуть імовірним наслідком спалахи насильства.


Принцип 8: Оприлюднення дій, що можуть становити загрозу національній безпеці

Заборонено заважати висловлюванню або карати за висловлювання лише тому, що воно містить інформацію, створену організацією або про організацію, яку уряд оголосив такою, що загрожує інтересам національної безпеки або спорідненим інтересам.


Принцип 9: Використання мов національних меншин та інших мов

Висловлювання, письмові або усні, в жодному разі не підлягають забороні на підставі того, що їх подано певною мовою, зокрема, мовою національної меншини.


Принцип 10: Незаконне обмеження свободі висловлювань третіми особами

Уряди повинні вживати належні заходи задля запобігання окремим особам або групам осіб незаконно заважати мирному здійсненню свободи висловлювань, навіть коли висловлювання засуджують уряд або політику уряду. Зокрема, уряди повинні засудити незаконні дії, спрямовані на обмеження свободи висловлювань, а також розслідувати такі справи і віддавати винуватців під суд. 

 
III. ОБМЕЖЕННЯ СВОБОДИ  ІНФОРМАЦІЇ

Принцип 11: Загальні норми доступу до інформації

Кожна особа має право одержувати інформацію від органів влади, також і інформацію стосовно національної безпеки. На це право не можна накидати жодних обмежень на підставі захисту інтересів національної безпеки, хіба що уряд спроможеться довести, що це обмеження приписане законом і є необхідним у демократичному суспільстві для захисту законних інтересів національної безпеки.


Принцип 12: Вузьке розуміння винятків  в інтересах національної безпеки

Держава не може повністю відмовляти у доступі до будь-якої інформації стосовно національної безпеки, але повинна визначити в законах тільки такий специфічний і вичерпний перелік видів інформації, які треба приховувати заради захисту законних інтересів національної безпеки.


Принцип 13: Громадський інтерес  в оприлюдненні інформації

В усіх законах і нормативних актах стосовно права одержувати інформацію, громадський інтерес в обізнаності з цією інформацією повинен мати пріоритет.


Принцип 14: Право на незалежний
контроль за спростуванням
інформації

Держава повинна вжити належні заходи, щоб право одержувати інформацію набрало реальної чинності. Ці заходи повинні зобов’язувати органи влади, якщо вони заперечують інформаційному запиту, визначити підстави таких дій на письмі і якомога швидше; а також забезпечувати право контролю незалежного органу щодо змісту і законності такої відмови, серед них і певну форму судового контролю щодо законності відмови. Орган контролю повинен мати право перевіряти приховану інформацію^[4].

Принцип 15: Загальні норми оприлюднення секретної інформації

Жодна особа не повинна бути покараною на підставі захисту інтересів національної безпеки за оприлюднення інформації, якщо 1) оприлюднення не становить дійсного або імовірного порушення законних інтересів національної безпеки, або 2) громадський інтерес в обізнаності з цією інформацією є більшим за шкоду від її оприлюднення.



Принцип 16: Інформація, одержана на посаді державного службовця

Жодна особа не повинна піддаватися будь-яким утискам на підставі захисту інтересів національної безпеки за оприлюднення інформації, яку вона одержала на підставі виконання державної служби, якщо громадський інтерес в обізнаності з цією інформацією є більшим за шкоду від її оприлюднення.



Принцип 17: Інформація в державних
справах

Якщо інформація вже стала загально відомою, байдуже, в законний чи в незаконний спосіб, право громадськості бути обізнаною з цією інформацією матиме пріоритет щодо будь-якого обгрунтування спроб зупинити дальше поширення такої інформації.



Принцип 18: Захист джерел інформації
журналістів

Захист національної безпеки не повинен використовуватися як підстава для примушування журналістів викрити джерела конфіденційної інформації.



Принцип 19: Доступ до заказаних зон

Будь-яке обмеження вільного обміну інформацією не повинно суперечити цілям гуманітарного права і правам людини. Зокрема, уряди не повинні заважати журналістам або представникам міжурядових чи неурядових організацій, уповноваженим наглядати за додержанням прав людини або гуманітарних стандартів, відвідувати території, щодо яких є розумні підстави гадати, що там кояться або щойно скоїлися порушення прав людини або гуманітарного права. Уряди не повинні висилати журналістів або представників таких організацій з територій, де точаться насильство або збройні конфлікти, хіба що їхня присутність наражатиме на очевидний ризик безпеку інших осіб.

 

IV. ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА
ТА ІНШІ ПИТАННЯ

Принцип 20: Загальні норми правового
захисту

Кожна особа, обвинувачена у скоєнні злочину проти національної безпеки^[5], який містить висловлювання або інформацію, має право на всі засоби правового захисту, які передбачено принципом верховенства права і нормами міжнародного права. Вони охоплюють, але не обмежуються ними, такі права:

а) право на презумпцію невинуватості;

б) право не піддаватися свавільному затриманню;

в) право бути належно поінформованим мовою, яку особа розуміє, про обвинувачення і наявні докази проти себе;

г) право на вільний доступ до адвоката за власним вибором;

д) право на судовий розгляд без невиправданих зволікань;

е) право мати досить часу для підготовки власного захисту;

є) право на справедливий і публічний розгляд справи незалежним і неупередженим судом чи трибуналом;

ж) право допитувати свідків обвинувачення;

з) право заперечувати подання доказів суду, якщо обвинуваченого не повідомили про такі докази і особа не мала змоги спростувати ці докази; а також

и) право апелювати до незалежного суду або трибуналу, компетентного переглянути присуд на підставах права або фактів і скасувати такий присуд.



Принцип 21: Засоби правового захисту

Всі засоби правового захисту, також і спеціальні, як-от habeas corpus або amparo, повинні надаватися усім особам, обвинуваченим у скоєнні злочинів проти національної безпеки, також під час надзвичайних обставин, які загрожували існуванню країни, як їх було визначено у Принципі 3.



Принцип 22: Право на розгляд справи
незалежним судом

а) За вибором обвинуваченого, кримінальне обвинувачення у скоєнні злочину проти національної безпеки має розглядатися судом присяжних, якщо такий орган існує, або ж справді незалежними суддями. Розгляд справ осіб, обвинувачених у скоєнні злочинів проти національної безпеки, суддями, чия незалежність не гарантована, презумується як порушення права на розгляд справи незалежним судом.

б) В жодному разі цивільну особу не може судити за скоєння злочину проти національної безпеки військовий суд чи трибунал.

в) В жодному разі цивільну особу або вояка не може судити тимчасовий або спеціально створений національний суд чи трибунал.


Принцип 23: Попередня цензура

Висловлювання не повинні підлягати попередній цензурі в інтересах захисту національної безпеки, окрім часу дії надзвичайного стану, який загрожує існуванню країни згідно з умовами, наведеними у Принципі 3.


Принцип 24: Надмірні покарання

Жодна особа, засіб масової інформації, політична або інша організація не повинні піддаватися таким санкціям, обмеженням або покаранням за скоєння злочинів проти національної безпеки, що зачіпають свободу висловлювань чи інформації, котрі є несумірними з тяжкістю дійсно скоєного ними злочину.

Принцип 25: Співвідношення цих Принципів з іншими стандартами

Ніщо в цих Принципах не повинно тлумачитися як таке, що обмежує будь-які права чи свободи людини, визнані міжнародними, регіональними або національними правовими нормами і стандартами.

 

ДОДАТОК А

Наступні експерти брали особисту участь у Нараді, яка склала ці Принципи. Організації і членство зазначено тільки з метою ідентифікації.

Лорел Ангус, виконавчий директор, Центр прикладних правових дослідів, Університет Вітватерсранд, Південна Африка

Лоренс Бір, професор громадянських прав, факультет управління та права, Лафайєт коледж, США

Джефрі Біндмен, адвокат, Біндмен і партнери, Лондон, Великобританія

Дана Бріскмен, директор з правових питань, Асоціація на підтримку громадянських прав, Ізраїль

К.С. Венкатесваран, адвокат, Індійська асоціація адвокатів, викладач, юридичний факультет, Ольстерський Університет, Північна Ірландія

Феліпе Гонзалес, професор права, Університет Дієго Порталес, Сантьяго, Чилі, і юридичний радник для Латинської Америки, Міжнародна група юристів з прав людини, Вашингтон, США

Пол Гофман (голова Конференції), адвокат в справах засобів масової інформації, Лос-Анджелес, США

Петер Дановскі, Дановскі і партнери, Стокгольм, Швеція

Еманюель Дерйо, професор права засобів масової інформації, Університет Париж-2, співредактор „Лежіпрес“, Париж, Франція,

Френсіс Д’Соуза, виконавчий директор, ARTICLE 19, Лондон, Великобританія

Елізабет Івет, адвокат, член Комісії ООН з прав людини і юрисконсульт, Сидней, Австралія

Гітобу Іманьяра, адвокат Високого суду Кенії і головний редактор „Найробійського юридичного місячнику“, Кенія

Керим Їлдиз, виконавчий директор, програма з прав людини для курдів, Лондон, Великобританія

Ліна Йоганесен, програма засобів масової інформації, Центр прикладних правових дослідів, Університет Вітватерсранду, Йоганесбург, Південна Африка

Річард Карвер, консультант програм для Африки, ARTICLE 19, Лондон, Великобританія

Сандра Колівер, директор правничої програми, ARTICLE 19, Вашингтон, США

Лоренс Ластгартен, професор права, Університет Саутгемптона, Великобританія

Раймонд Лоув, голова, Інститут свободи висловлювань, Йоганесбург, Південна Африка

Джілберт Маркус, адвокат Верховного Суду Південної Африки, Йоганесбург, Південна Африка

Кейт Мартін, виконавчий директор, Центр досліджень національної безпеки, Вашингтон, США

Пол Мегоні, заступник архіваріуса, Європейський суд з прав людини, Рада Європи^[6]

Хуан Е. Мендес, юрисконсульт, Варта прав людини, Нью-Йорк, США

Браніслав Мілінкович, редактор, „Огляд міжнародних справ“, Белград, Федеративна Республіка Югославія

Етьєн Мурейнік, професор права, Університет Вітватерсранду, Йоганесбург, Південна Африка

Мамаду Н’Дао, адвокат з прав людини і юрисконсульт, Інститут Паноса, Дакар, Сенегал

Ендрю Ніколь, королевський адвокат, корпорація Доті-стріт, Лондон, Великобританія

Енн Ноутон, директор з видавничих справ, ARTICLE 19, Лондон, Великобританія

Давід Петрашек, радник з питань правової політики і мандатів, Міжнародна Амністія, Лондон, Великобританія

Лора Поллекат, виконавчий директор, Юристи за права людини, Преторія, Південна Африка

Джон Сангва, „Сімеза, Сангва і партнери“, Лусака, викладач, юридичний факультет, Університет Замбії

Сергій Сироткін, Комісія з прав людини, Москва, Росія

Малкольм Смарт, заступник виконавчого директора, ARTICLE 19, Лондон, Великобританія

Таня Сміт, Центр ООН з прав людини, Женева, Швейцарія

Солі Сорабджі, старший адвокат, Верховний Суд Індії, Делі, Індія

Ян Ван Чжу, адвокатська фірма Дуксу, Сеул, Південна Корея

Кью Го Юм, професор, Школа журналістики і телебачення Кронкайта, Університет штату Аризона, США



Переклад з англійської
Олександра Винникова

^[1] Сиракузькі Принципи ухвалено у травні 1984 року групою експертів, скликаною Міжнародною комісією юристів, Міжнародною асоціацією з кримінального права, Американською асоціацією на підтримку Міжнародної комісії юристів, Інститутом прав людини Урбана Моргана, а також Міжнародним інститутом вищих студій у кримінальних науках. Паризькі мінімальні стандарти було ухвалено у квітні 1984 року групою експертів під егідою Асоціації міжнародного права.

^[2] В цих Принципах „демократичним суспільством“ визнається таке, в якому уряд є справді підзвітним іншій установі або органу; вільні періодичні вибори здійснюються на підставі загального і рівного виборчого права таємним голосуванням, що гарантує вільне волевиявлення виборців; політичні групи вільно організують опозицію уряду; дійові правові гарантії основних прав забезпечуються незалежною судовою системою. Це формулювання грунтується на дефініції конституційного правління, яку подав професор С.А. де Сміт у праці „Британська Співдружність та її конституція“ (Лондон: Stevens & Sons, 1964), стор. 106, що містить посилання на статтю 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

^[3] У цих Принципах „урядовцями“ визнаються глава держави, глава уряду, всі службовці уряду, серед них міністри, всі офіцери збройних сил, служб безпеки і поліції, а також всі особи, які посідають виборні посади.

^[4] Додаткові підстави для одержання і виправлення інформації про особу в інформаційних системах такою особою, як-от право на недоторканність особистого життя, не охоплюються цими Принципами.

^[5] В цих Принципах „злочин проти національної безпеки“ становить дію або недогляд, які уряд вимагає покарати задля захисту національної безпеки або споріднених інтересів.

^[6] Оскільки пан Мегоні посідає посаду міжнародного цивільного службовця, він ані ухвалював, , ані заперечував цим Принципам

Загальне число журналістів, які загинули у зв’язку з їхньою роботою або за їхні переконання в 1999 р. складає 36 і 50 допоміжних робітників (смерті 69 осіб не підтверджені). 446 журналістів були заарештовані і 635 журналістів постраждали від насильства або погроз. 375 засобів масової інформації були змушені призупинити роботу через різноманітні обмеження їхньої діяльності. На кінець грудня 1999 р. 85 журналістів були ув’язнені за виконання своїх фахових обов’язків. Свобода преси практично відсутня у 20 країнах, населення яких є близько 2 мільйонів осіб. Приблизно в 70 державах свобода ЗМІ часткова і хистка.

Число загиблих у 1999 р. журналістів майже в 2 рази більше, ніж у 1998 р., коли їх загинуло 19 чоловік (за інформацією Комітету захисту журналістів — у 1999 р. загинуло 33 особи, а в 1998 — 24). Таке збільшення смертей пов’язано, в першу чергу, зі збройними конфліктами, що почастішали на земній кулі. 28 журналістів загинули в зонах військових конфліктів: Сьєрра-Леоне (10), у Югославії (6), Колумбії (6), Чечні (3), Східному Тіморі (2), Лівані (1).

У Сьєрра-Леоні повстанці Об’єднаного революційного фронту провели заплановану операцію по усуненню журналістів, близьких до уряду. Дев’ятеро із загиблих були в результаті страчені повстанцями, наприклад, Поль Абу Мансарі, заступник редактора приватної газети „Стандарт Таймс“. 41-літній журналіст молився в церкві з дружиною і трьома дітьми, коли бойовики з ОРФ знайшли та убили їх. Повстанці також не вагаються, убиваючи представників міжнародних ЗМІ. Майлс Т’єрней, оператор американського інформагентства „Ассошіейтед Прес“, був убитий бойовиками ОРФ, замаскованими під блакитні каски. Солдати Східно-африканського миротворчого підрозділу Екомог відповідальні за інше убивство. Вони вбили Абдулу Джума Джалоха, редактора новин часопису „Африкан чемпіон“, підозрюючи його в тому, що він був бойовиком ОРФ. У Колумбії шість журналістів стали жертвами збройних організацій і нерегулярних збройних формувань. Серед жертв - гуморист Джейм Гарзн, символічна фігура в колумбійській журналістиці, палкий борець за мир, що був застрелений двома мотоциклістами в Боготі 13 серпня.

У Косово Габріель Гренер і Волкер Крамер, спецкори німецького часопису „Штерн“, були убиті при дотепер не з’ясованих обставинах, незабаром після того, як підрозділи миротворців ООН ввійшли в провінцію. Розслідування самого „Штерна“ вказує на те, що вони були убиті нерегулярними військовими частинами, що відступали до Сербії. 16 журналістів і працівників допоміжного персоналу загинуло при бомбардуванні НАТО будинків радіо і телебачення Сербії і троє китайських журналістів загинули в будинку китайського посольства у Белграді, коли американська ракета влучила в нього.

У Східному Тіморі, безсумнівно, саме регулярна індонезійська армія відповідальна за смерть двох журналістів. Агус Муліаван, репортер Азіа Прес Інтернейшенл (Токіо) був у групі священиків, розстріляних по дорозі з Баукау в Лоспалос. Тіло Сандера Соенса, датського репортера, було знайдено в передмісті Бекори.

Останній російський наступ в Чечні забрав життя трьох місцевих репортерів. Один із них - Суріан Ерендієв із незалежної газети „Грозненський робочий“ — висвітлював наслідки влучення російської ракети в юрбу на Грозненському ринку, коли туди ж потрапила ще одна ракета.

Журналісти усе ще сприймаються як мішені екстремістськими угрупованнями у Шрі Ланці (3), Індії (1) і Туреччині (1). У Нігерії троє журналістів загинули, коли вони висвітлювали сутичку між національними групами.

Джоан Фрітс - директор Міжнародного інституту преси відзначає небажання влади розслідувати всерйоз убивства журналістів. „Вбивці журналістів і робітників персоналу не повинні залишатися безкарними!“. Далі він закликає журналістів також боротися з убивствами своїх колег: „Якщо вбивці переконаються, що у випадку убивства журналіста історія, яку вони намагаються сховати, значно ширше освітлюватиметься в пресі, їм доведеться добряче замислитися перед тим , як удатися до насильства“.

85 журналістів знаходяться
в ув’язненні

Загальне число ув’язнених журналістів дещо знизилося. На кінець грудня 1999 р. їх нараховувалося 85 чоловік, у той час як у грудні 1998 р. - 93. Але ці цифри не відображають повною мірою репресій щодо ЗМІ в деяких країнах. У Демократичній республіці Конго 40 журналістів були заарештовані службою безпеки і утримувалися в одиночних камерах, але тільки троє з них усе ще залишалися за гратами на кінець року. З того часу, як Лаурент-Дізірі Кабила прийшов до влади в 1997 р. біля 100 журналістів були ув’язнені на різні терміни. У 1999 р. на Кубі 46 журналістів були затримані й утримувалися під вартою — дехто по декілька разів, але тільки четверо з них знаходилися у в’язниці на кінець року. Подібна ситуація й у Туреччині, де принаймні 19 журналістів сиділи в державних в’язницях у 1999 р. і ще 87 були затримані.

На кінець року державами з найбільшою кількістю журналістів, що знаходяться у в’язницях, залишалися Бірма (13 чоловік утримуються у в’язниці), Сирія (10), Китай (9) і Ефіопія (9). У в’язницях Бірми і Сирії журналісти піддаються принижуючому гідність поводженню і не завжди отримують необхідне медичне обслуговування.

Бірманська журналістка Сан Сан Нвех, що одержала у 1999 р. премію Reporter Sans Frontiers-Fondation de France утримувалася під вартою з 1994 р. У неї хвороба печінки і проблеми з зором. Друзі і сім’я, що намагалися переслати їй їжу і ліки, піддалися погрозам з боку секретних служб. Сірійський журналіст Нізар Найюф, що відбуває десятилітній термін, страждає від хвороб, викликаних катуваннями: параліч, сліпота, інфекція шкіри. У Туреччині, яка є кандидатом на вступ до Європейського Союзу, чотирьох журналістів катували представники державних служб. Серед журналістів був Айдоган Інал із прокурдської щотижневої газети. Його роздягли й змусили співати турецький державний гімн, обливали крижаною водою, після чого били по п’ятах і придушували. 26 журналістів піддалися насильству в Туреччині. Незважаючи на ряд позитивних кроків, започаткованих владою, зокрема, проведення амністії, коли звільнилося з тюрем сім журналістів, Туреччині ще далеко до європейських стандартів у ставленні до свободи преси.

Журналісти усе ще піддаються катуванням і жорстокому поводженню в Центральній Африці. У Конго служба безпеки січе батогами журналістів, визначаючи кількість ударів „пропорційно віку і вазі“ - говорячи словами катів. У Сьєрра-Леоні багато журналістів піддавалися жорстокому поводженню і навіть катуванням із боку ОРФ. Серед них були Мустафа Сісай, репортер „Стандарт Таймс“, який був обвинувачений у тому, що він шпигун уряду. Він був жорстоко побитий бойовиками ОРФ, крім того, ударом мачете вони позбавили його одного ока.

34 журналіста були викрадені

Число збройних конфліктів, що збільшилося, призвело також до хвилі викрадень журналістів: 34 особи були взяті в заручники в 1999 р. У Сьєрра-Леоні повстанці утримують 15 журналістів, включаючи Каліфу Фофанах, редактора часопису „Піонер“, який, за його словами, буде убитий, якщо не буде працювати на повстанців. У Колумбії 16 журналістів були викрадені, а потім звільнені різноманітними збройними формуваннями. У Чечні, де викрадення журналістів досягло рівня народного промислу, троє журналістів усе ще утримуються озброєними бандитами, які вимагають величезні суми викупу за їхнє звільнення. Один із них, французький фотограф Бріс Флутуа, захоплений 1 жовтня, утримується в підвалі, і, мабуть, страждає від поганого поводження. Близько 20 журналістів були захоплені в цьому регіоні Північного Кавказу ще в 1997 р. Боротьба і тиск із боку влади в деяких державах примушують журналістів залишати ці країни. У 1999 р. 9 колумбійських журналістів були вимушені полишити країну через погрози з боку нерегулярних збройних об’єднань. Четверо кубинців вирішили покинути острів через тривалий державний тиск. Щонайменше 10 африканських журналістів із таких держав, як Конго і Камерун, втекли із своїх держав, побоюючись за своє життя.

Оголошення стану війни або надзвичайного стану часто слугують приводом для обмеження свободи преси. У Югославії незалежні ЗМІ примушували дотримуватися курсу Слободана Мілошевіча, який підтримує „патріотизм“ і сербський опір НАТОвській кампанії. Убивство Славка Курвія, редактора незалежної газети, що був обвинувачений урядом у „зраді“, стало попередженням для тих, хто відмовлявся дотримуватися цього курсу. У Шрі Ланці армія встановила сувору цензуру на новини з зони конфлікту на півночі острова. Багато журналістів були засуджені в Конго за „розголошення державних таємниць“ або „порушення територіальної цілісності“. В Анголі на журналістів чиниться систематичний тиск із боку військових, коли в ЗМІ публікуються репортажі із зони, контрольованої підрозділами УНІТА. У Чечні влада рідко допускає представників міжнародних ЗМІ до зони боїв, звинувачуючи їх у роботі на розвідувальні служби західних держав.

20 ворогів Інтернету“

На додаток до військової цензури багато держав також карають тюремним ув’язненням такі правопорушення, як „публікацію брехливої інформації“ і „образа глави держави“. В інших - уряди систематично застосовують карні покарання журналістів за наклеп як засіб удушення свободи преси. Це часто трапляється в Африці, але також відбувається й у Європі, особливо в Хорватії і Бєларусі. Уряди багатьох інших країн усе ще зберігають контроль за радіо і телебаченням, тими ЗМІ, що, як вважається, мають найбільший вплив на суспільну думку. Не менше 75 держав мають монополію на мовлення і 45 із них намагаються затримати хід революції зв’язку, обмежуючи своїм громадянам доступ до Інтернету. На кінець 1999 р. 20 країн можуть вважатися „ворогами Інтернету“, серед них Бірма, Куба, Туніс, В’єтнам. Їх уряди контролюють одного або декількох провайдерів, встановлюючи фільтри, що закривають доступ до WEB-сайтів, які вважаються шкідливими, й переслідуючи, відповідно, громадян, що намагаються знайти обхідні шляхи для вільного одержання інформації. Два китайських користувача Інтернету Лін Хай і Кві Ян-Чен були засуджені до тюремного ув’язнення за „підривну діяльність“, за те, що вони намагалися привернути увагу міжнародної громадськості до порушень прав людини в їхній країні.

Огляд по звітах ARTICLE XIX,
Всесвітнього Комітету захисту преси,
Комітету по захисту журналістів і „Репортерів без кордонів“ підготовлений
Іваном Ліщиною і Євгеном Захаровим