Свобода Висловлювань і Приватність, 2000, #01

Координаційний комітет організацій свободи преси на зборах у Бостоні 28 квітня 2000 року, висловив продовження негативного ставлення до пропозиції „захистити журналістів“.

Хоча такі пропозиції робляться, безумовно, з добрими намірами, досвід, однак, показує, що це приводить до порушень свободи преси через контроль журналістів та їхнього пересування. Проведені дослідження свідчать про те, що коли журналістів убито чи поранено у збройних конфліктах чи інших подібних ситуаціях, це відбувається частіше навмисно, через те, що їх ідентифікували як осіб, пов’язаних з новинами, ніж через випадковість.

Результат цього обговорення має довгу історію. Ні спеціальні журналістські картки, ні ліцензії, ні емблеми чи значки не допомогли журналістам, які постраждали через характер їхньої роботи. Приклади „захисних „ заходів таких як супроводження представників преси спеціально сформованими військовими підрозділами протягом війни в Перській затоці показали себе більше з боку контролю над пресою.

Спеціальні символи, нарівні з тими, які схвалюються Уповноваженим ОБСЄ з питань свободи ЗМІ однаково добре слугують і як ціль, і як магніт для снайперів чи фракцій, задіяних у конфлікті, що заперечують проти висвітлення в новинах їхньої діяльності. Прийняття спеціальних емблем означає створення певної системи для того, щоб вирішити питання про те, хто може чи не може розглядатися власне як журналіст. Насправді, це могла б бути журналістська система ліцензування, з урахуванням усіх недоліків, які це може потягнути за собою.

Журналісти, задіяні в зонах конфліктів, повинні пройти тренінг чи спеціальні курси, для того, щоб отримати певні напрямні для покращання їхньої безпеки. Для таких журналістів також повинне бути передбачене відповідне страхування від такого ризику.

Уряди повинні дати зрозуміти, що ті, хто полює на журналістів, не можуть очікувати амністії за свої злочини.

Не менш важливе місце займає і точка зору комітету, згідно якої законодавство про образу, забезпечуючи особливий захист державним органам, спеціальним інститутам, державам та їхнім символам є повністю неприйнятними у всіх країнах, однак особливо в тих, які недавно стали на шлях демократизації.

Комітет привітав публікацію „Законодавство про образу — образа свободи преси“ — дослідження таких законів, і того, яким чином вони застосовуються більше, ніж в 90 країнах і територіях. Таке дослідження беззаперечно демонструє те що такі закони, включаючи закони про „desacato“ в Латинській Америці і закони про злочинний наклеп, були викликані намаганням придушити свободу слова і свободу преси у всіх регіонах світу. Це також переконливо продемонструвало, що продовження існування таких анахронічних юридичних текстів в збірниках законів традиційних демократичних держав слугує постійним запрошенням до авторитаризму — хоча навіть демократичні держави розглядали ці закони як застарілі і більше ними не користувались. Саме тому Комітет закликає всі уряди відмінити такі закони.

Обґрунтований захист проти випадків наклепу може бути забезпечений згідно засобам, передбаченим у цивільному праві для тих, хто вважає себе несправедливо ображеним, щоб довести заподіяну шкоду. Це повинне бути не відшкодування шкоди як засіб покарання чи ув’язнення за використання свободи вираження поглядів..

В демократичній державі, яка функціонує належним чином, лідери уряду та інші публічні фігури дозволяють собі менше — а не більше — захищатися від відображення в репортажах і від критики. Це необхідна умова для доведення інформації до громадської думки в будь-якій країні.

3 травня 2000 року Комітет захисту журналістів (КЗЖ) оприлюднив свій щорічний список „Десять найбільших ворогів преси сьогодні“, вказавши тих, чиї дії зробили їх особисто відповідальними за нестерпні умови для преси в їхніх країнах. Фодей Санко у Сьєрра-Леоне, Аятола Алі Хомейні в Ірані, Слободан Мілошевіч у Югославії очолюють цьогорічний список.

Санко є керівником Революційного об’єднаного фронту, повстанського руху, для якого журналісти стали мішенню для вбивств протягом громадянської війни у країні. Хомейні як верховний керівник Ірану сприяв антиреформістському клімату, кульмінацією чого стало драматичне закриття упродовж попереднього тижня 16 видань. Мілошевич повертається до списку вже другий рік, стільки ж часу він продовжує свою узгоджену кампанію, спрямовану на зруйнування в його країні незалежних ЗМІ.

КЗЖ помістив до цього списку також президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва і президента Анголи Жозе Едуардо дос Сантос до списку ворогів преси у світі. Вони внесли туди також Альберто К. Фухіморі із Перу та Магатір Мугамеда із Малайзії, кожний з яких потрапляє до цього списку вже другий рік поспіль, так само, як і затяті порушники президент Тунісу Зін аль-Абдін Бен Алі (три роки), президент Китаю Дзян Жемінь (чотири роки) і президент Куби Фідель Кастро (шість років).

„Ці вороги преси використовують методи, які можна вишикувати від позаправних тортур і вбивств до більш витончених способів, спрямованих на стримування від розповсюдження незручної правди“, — сказала Енн Купер, виконавчий директор КЗЖ. — „У Югославії й Ірані загроза настільки сувора, що незалежні ЗМІ знаходяться у смертельній небезпеці зникнення в найближчому майбутньому. В іншому місці, в Китаї та на Кубі, голоси опозиції використали новітні технології, із тим, щоб обійти обмеження, викликавши нові хвилі помсти з боку лідерів, які обумовили контроль за інформацією“. 1. Фадей Санко, лідер Революційного об’єднаного фронту (РОФ), Сьєра Леоне. Повстанські сили РОФ Санко, разом із союзниками зі Збройних сил Революційної ради полюють на журналістів як на ворогів, упродовж громадянської сутички, яка спустошує Сьєрра-Леоне упродовж восьми років. Протягом кривавої тритижневої окупації столиці Фрітаун, в січні 1999 року, повстанські сили скарали на горло принаймні вісім журналістів, декого разом із їхніми родинами, будучи перед тим витісненими Західно-Африканськими миротворчими силами, очолюваними Нігерією. Незважаючи на значну кількість свідчень про порушення прав людини й звірства, вчинені його угрупуванням, Санко увійшов до уряду, у відповідності до минулорічної мирної угоди за посередництвом ООН. Як голова Комітету з управління стратегічними мінеральними ресурсами, він відповідає лише перед президентом Ахмадом Теян Каббаху (Ahmad Tejan Kabbah). Існує дуже слабка надія, що Санко і його організація коли-небудь будуть звинувачені за їхню смертельну кампанію проти журналістів.

2. Аятола Алі Хомейні, верховний лідер Ірану. В іранській теократії, де Хомейні чинить надзвичайний вплив на ключові інституції, особливо на судові, цей безкомпромісний правитель очолював безжалісні репресії над прореформістською пресою, яка почала пускати паростки. За останні два роки суди судили й ув’язнили безкомпромісних журналістів із запаморочливою швидкістю. У квітні, внаслідок запальної промови Хомейні, іранські суди заборонили 16 видань менше ніж за тиждень, значною мірою, зменшивши кількість реформістської преси. У своїй промові Хомейні звинуватив: „Існують газети, виключною метою яких є створити напругу і змусити людей цинічно ставитися до режиму... Складається враження, що 10 чи 15 газет керуються з одного центру; вони подають подібні заголовки... Вони ображають офіційні інституції...“ За кілька днів ці видання були заборонені.

3. Слободан Мілошевич, президент Югославії. Влада посилила свій натиск на незалежні сербські ЗМІ з майже щоденною лавиною нападів на свободу друку за кілька перших місяців 2000 року. Безпрецедентна хвиля нападок на газети й радіостанції по всій країні була наслідком їдких зауважень проти преси, зроблених заступником сербського прем’єр міністра Воїславом Сеселєм (Vojislav Seselj) у лютому. Радіо і телевізійні станції були зачинені, а обладнання знищене або пошкоджене. В редакторських кімнатах було проведено обшуки, а видавці газет переслідувались у судовому порядку і були оштрафовані на значні суми. Декілька незалежних і опозиційних організацій ЗМІ були розв’язані згідно сумнозвісного сербського закону про інформацію. Набагато більше осіб перестало вести суперечки в результаті безупинних зусиль Мілошевича змусити мовчати всі опозиційні голоси.

4. Дзян Жемінь, президент Китаю. Жахливий стан свободи друку в Китаї погіршується ще більше. Уряд зберігає загальний контроль над усіма вітчизняними ЗМІ, а також неповагу до міжнародних норм щодо свободи вираження поглядів. На початку року 18 китайських журналістів перебували в тюрмі, шестеро з них засуджено у 1999 році через використання ними Інтернету. Тепер, навіть, хоча Дзян спрямовує Китай у напрямку більш глибокої участі у глобальній високотехнологічній економіці, він продовжує використовувати таємну поліцію своєї країни для спостереження за мережею Інтернет. Згідно нових постанов, виданих цього року, будь-хто, визнаний винним за передачу невизначених „державних таємниць“ лініями зв’язку, може бути ув’язнений.

5. Зін аль-Абдін Бен Алі, президент Тунісу. На протязі 12 років авторитарного правління Бен Алі поставив туніську пресу на коліна шляхом закриття газет, судовим переслідуванням репортерів, економічним тиском проти видань, залякуванням за допомогою секретних служб. В останні роки декілька журналістів, які насмілилися відкрито не підкоритися владі, були піддані швидкій помсті: їх звільнили з роботи і позбавили акредитації; за ними встановили поліцейський нагляд, їхні телефонні лінії відключили, або їм заважали залишити країну. Тим часом, пропагандистська машина Бен Алі безсоромно намагалась зобразити диктатора як хороброго захисника демократії.

6. Нурсултан Назарбаєв, президент Казахстану. Хоча Назарбаєв пообіцяв пресі свободу, коли його країна стала незалежною в 1991 році, міцні обійми президента стосовно інформації нині нагадують часи радянської влади.

Протягом кампанії з переобрання Назарбаєва у 1999 році державні органи порушили кримінальні справи проти кількох незалежних продавців ЗМІ, звинувативши їх у „зловживанні свободою слова“. Після виборів приватні газети були оштрафовані за звинуваченням у наклепі, що спричинило податкову перевірку і їхнє закриття.

Опозиційна газета ㎥ Століття“, яка була „розбомблена“ у вересні 1998 року, тепер загнана у підпілля, разом з іншими газетами, щоб не дати їм видаватися, шляхом державного контролю над друкованою пресою. Назарбаєв вимагав кредитів на „приватизацію“ колишніх державних ЗМІ, однак потерпів поразку, через згадування про те, що більшість приватизованих ЗМІ таємно куплено його близькими соратниками, включаючи його доньку й зятя.

7. Фідель Кастро, президент Куби. Уряд Кастро продовжує свої атаки на незалежну журналістику шляхом допитів і арештів репортерів, прослуховуванням і перериванням їхніх телефонних розмов, не даючи їм вільно пересуватися, і регулярно піддаючи їх домашньому арешту для запобігання висвітлення у пресі політичних чи релігійних подій. Після кубино-американського самміту в Гавані в листопаді минулого року, коли незалежні репортери отримали широку міжнародну увагу, уряд Кастро став діяти навіть ще більш жорстко проти місцевих журналістів, які тепер утікають із Куби в безпрецедентній кількості. Четверо незалежних журналістів опинились за ґратами, засуджені за такий нечітко визначений злочин як „небезпечність“ через репортажі, які є загрозливими для кубинської системи.

8. Жозе Едуардо де Сантос, президент Анголи. Свобода преси фактично не існує в розірваній війною Анголі, де жорстоке переслідування незалежної журналістики йде пліч-о-пліч із підтримуваною урядом кампанією дезінформації. Згідно сумнозвісного закону цієї країни 7/78 де Сантос має можливість визнати будь-яке публічне згадування про ЮНІТА — повстанську організацію, чи про війну, яка продовжується ось уже на протязі 25 років, злочином проти державної безпеки. Самоцензура є загальною, і кількох журналістів, які насмілились назвати де Сантоса диктатором, систематично турбують і юридично, і фізично. Ті, кого арештували за „злочини, пов’язані з пресою“ можуть утримуватись під вартою без будь-яких подальших доказів окрім „підозри“, а після того їх таємно судять. Журналістів часто б’ють головорізи чи ув’язнені в тюрмах, які симпатизують уряду, а також ставлять під удар величезними штрафами за наклеп на державних службовців.

9. Альберто К. Фухіморі, президент Перу. Фухіморі кинув усі ресурси, які були в його розпорядженні, включаючи його ледь не тотальний контроль над законодавчою і судовою гілкою влади, для того, щоб перетворити на сміття те, що п’ять років тому було процвітаючою й енергійною пресою. Його арсенал включає шпигування, тактику обливання брудом і фабрикування звинувачень проти журналістів і видань.

Систематична кампанія Фухіморі, яка була спрямована на зруйнування незалежної тележурналістики, надала його домаганням на переобрання на посаду президента значний об’єм часу для їхньої підтримки на радіо. А в цей час бульварні газети й Веб-сайт, контрольовані людьми наближеними до внутрішнього кола президента, змальовували як злісних наклепників журналістів, які підготували критичний репортаж про президента.

10. Магатір Мухамед, прем’єр-міністр Малайзії. Магатір керував Малайзією останні два десятиліття, він зобов’язаний значною мірою такою довговічністю своєму контролю над ЗМІ. Минулого року він затягнув гайки на невеликій опозиційній пресі у країні, що стало наслідком виборів, на яких опозиція зробила значні успіхи. П’ятьом газетам загрожували закриттям. Найбільш популярній з них, газеті „Гарака“ („Harakah“), кількість випусків було обмежено до двох на місяць, в той час як її редактор і видавець були арештовані по звинуваченню в антиурядовій агітації. У зв’язку з тим, що всіма найбільшими ЗМІ володіє чи контролює правляча коаліція Магатіра, Інтернет усе більше й більше використовується як альтернативне джерело новин. І навіть, хоча Магатір поклявся не піддавати цензурі Інтернет, один із його заступників міністра застеріг, що „уряду може бути надане право ввести в дію постанови щодо змісту інформації в Інтернеті.“

Аналіз і рекомендації

І. ВИКЛАД ПРОБЛЕМИ

Кількість судових справ проти засобів масової інформації (ЗМІ), зокрема проти друкованої преси, показово зросла за останні десять років, особливо після виборів 1998 року. Офіційна загальнонаціональна статистика щодо цього відсутня, однак отримана Верховним Судом України інформація свідчить, що лише в Радянському районному суді м. Києва, де слухається більшість справ проти загальнонаціональних газет, кількість таких справ виросла з 47 у 1996 році до 83 у 1997 та 103 у 1998 році.

Переважна більшість судових позовів до ЗМІ виникає внаслідок того, що вони поширюють інформацію, яка, за твердженнями позивачів, була неправдивою та завдала шкоди честі, гідності та діловій репутації (далі — справи про „дифамацію“ або репутацію). Дійсно, серед 93 справ, у яких Програма правового захисту та освіти IREX ПроМедіа (ППЗО) надала консультації журналістам та газетам протягом року діяльності, 81% стосувалися захисту їх.

Дещо менша кількість позовів містить претензії щодо того, що ЗМІ втручалися в приватне життя позивачів (справи про „приватність“). Хоча дані цифри не можуть претендувати на статистичну точність, вони добре ілюструють тенденції в країні.

Зростання кількості таких судових справ з одного боку є позитивним показником і свідчить про зміцнення двох фундаментальних засад молодої демократії в Україні:

ЗМІ здатні та спроможні використовувати свободу слова та забезпечувати право громадян на інформацію;

приватні особи, які цінують свою репутацію і приватне життя, активно реалізують своє право захищатися у суді.

З іншого боку, це має загрозливий характер. З названих вже 93 справ ППЗО, майже половина (46%) позивачів є посадовими особами різного рівня, що відстоюють власну репутацію та репутацію очолюваних ними державних установ чи органів. А оскільки майже всі ці позови (93%) стосуються критичних газетних публікацій, в яких розслідуються офіційні дії посадової особи або її кримінальнакорупційна поведінка, це стає небезпечним для демократії в цілому.

Ситуація хвилювала б менше, якби предметом справ була вимога спростування поширеної інформації або її коригування. Та всі посадові особи-позивачі вимагають ще й компенсації ніби-то спричиненої публікаціями моральної шкоди, називаючи надмірні суми, що раціонально не співвідносяться з реальністю.

Суди ж часом задовольняють такі позови. Саме через це у 1998 році газета „Всеукраинские ведомости“ припинила свій випуск. Внаслідок задоволення багатомільйонного позову міністра МВС газета „Киевские ведомости“ опинилася на межі банкрутства — поки не змінила критичне ставлення до влади.

Таким чином вийшло, що закони, призначені для захисту репутації приватних громадян, перетворилися на державну політичну зброю для залякування і замовчування преси, що є по суті першим кроком до залякування і замовчування суспільства в цілому — просто замінивши кримінально-процедурні важелі цивільно-фінансовими. Можна це назвати „приватизованою цензурою“.

Хоча внесені шановними членами¹ Верховного Суду України протести на такого плану рішення допомагають врятувати пресу, цього недостатньо для зупинення амбіцій посадових осіб карати ЗМІ за критику та ще й збагачуватися за їх рахунок. Так, із судових справ, що вже виникли у зв’язку з президентськими виборами 1999 року, позовні вимоги деяких екс-кандидатів досягають астрономічних сум.⁴ Навіть якщо суди не задовольнять позовні вимоги в повному обсязі, погроза такими сумами самодостатня для залякування редакції.

Іншою, менш масштабною, але також негативною тенденцією стало те, що юридичні особи — переважно комерційні фірми — зловживають правовими нормами про захист репутації та приватності. Результатом є значне скорочення в пресі обігу інформації, навіть достовірної та точної, про економічні реалії.

Таке зловживання законами під приводом захисту репутації чи приватності є ключовими факторами, що гальмують реформи в Україні. Під загрозою судових позовів преса вдається до самоцензури, уникає ретельного розслідування діяльності влади, громадських діячів і не здатна надати громадянам зрозумілу інформацію (не масковану метафорами і „іронією“), потрібну їм для прийняття виваженого рішення у суспільних справах. Без прозорості всього, що відбувається в суспільстві, навіть ті, хто при владі, які можливо вважають, що такі обставини відповідають їхнім (короткостроковим) інтересам приховати власну некомпетентність та зловживання, також прийматимуть неправильні рішення, оскільки мають неповну, упереджену чи неправдиву інформацію.

Внесення Комітетом захисту журналістів (США) у березні 1999 року імені Президента України до першої десятки ворогів преси у світі⁵, дуже негативна оцінка міжнародними організаціями стану свободи преси в Україні напередодні та під час виборів Президента України у 1999 році ⁶ однозначно засвідчили, що навколо даної теми в нашій державі існують проблеми.

Круглий стіл на тему „Свобода та відповідальність ЗМІ і українське законодавство“, проведений ОБСЄ, Радою Європи та IREX ProMedia 2-3 грудня 1999, дійшов висновку:

Поточні закони про дифамацію та їх застосування в Україні є важливими питаннями в контексті свободи преси та свободи слова журналістів... Високі суми компенсацій в справах по дифамації стали одним із шляхів ЗМІ до банкрутства і плекають атмосферу самоцензури.⁷

Одна з головних причин такої ситуації — поверхове застосування судами чинної нормативної бази, що призводить до штучного звуження судової практики і необгрунтованої переваги одного із конституційних прав — право на честь і гідність (репутацію) позивача — над такими ж фундаментальними правами, в тому числі і відповідача, на свободу слова (Ст. 34 Конституції України), літературної та художньої творчості (Ст. 54 Конституції України), свободу від цензури, а також обмежує конституційне право громадян отримувати різнобічну інформацію (Ст. 34).

Ситуація радикально поліпшиться, якщо суди звернуться до конституційних норм, законодавчих положень та європейських норм і стандартів, прийнятих Україною, у вирішенні справ про дифамацію та приватність проти ЗМІ. Найшвидший та найефективніший метод скоригувати судову практику — це постанова Пленуму Верховного Суду України.

Нам відомо, що Верховний Суд розглядає можливість коригувати цю практику із змінами і доповненнями до вже існуючих постанов Пленуму про моральну шкоду іабо про захист честі, гідності та ділової репутації. Однак, на нашу думку, розгляд цих правових проблем під егідою прав позивачів продовжить — навіть на підсвідомому рівні — необгрунтоване (і несправедливе) враження про те, що їх права на захист своєї репутації і відшкодування моральної шкоди апріорі домінують над іншими конституційно гарантованими правами на свободу слова, думки та інформації.

Також слід зазначити, що справи проти преси не зводяться лише до цивільних справ про захист репутації і відшкодування моральної шкоди, оскільки в практиці не так вже й рідко виникають цивільні справи про захист від втручання в приватне життя, кримінальні справи про наклеп за фактами публікацій, спори, що виникають з питань реєстрації, припинення випуску видань, порушення інших прав суб’єктів інформаційних відносин і т.п. Тому лише окрема постанова Пленуму Верховного Суду про ЗМІ зможе охопити цей багатогранний спектр правовідносин для вдосконалення судової практики.

З надією, що таку постанову буде прийнято, ми подаємо в цій роботі правовий аналіз та пропозиції щодо даної проблеми.

ІІ. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Головний обов’язок держави визначено у статті 3 (ч.1) Конституції України.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

На жаль, як свідчить історія, держави — особливо в особі їх виконавчих структур, зокрема силових, — часто бувають порушниками прав і свобод людини. Тому головну роль в захисті цих прав і свобод відведено судам як незалежній і рівноправній гілці влади. Так, Ст. 55 (ч.1) Конституції проголошує, що права і свободи людини захищаються судом. Статтею 8 Конституції України гарантовано право кожного на звернення до суду за захистом своїх конституційних прав і свобод на підставі норм Конституції.

Але в демократичному суспільстві жодне право не є абсолютним. Отже, одним із основних завдань демократії взагалі і судів зокрема є справедливе збалансування інколи конфліктуючих прав різних осіб і груп. За змістом статті 8 Конституції суди не можуть відмовити у розгляді конкретного питання через відсутність законодавчого акту, що регулює специфічні правовідносини, представлені цим питанням.

Суд вирішує справи на підставі Конституції, інших актів законодавства України, міжнародних договорів України... В разі відсутності закону, що регулює спірні відносини, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини, а при відсутності такого закону, суд виходить із загальних начал і змісту законодавства України.⁸

У справах проти ЗМІ про захист репутації або приватного життя, такі закони включають статті 7 і 440-1 Цивільного кодексу, закони про інформацію, про пресу, про телебачення та радіомовлення та інші.

Але найвищим законом є Конституція.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй.

Норми Конституції є нормами прямої дії...⁹

В своїй постанові¹⁰ Верховний Суд України зазначив:

Суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акту з точки зору його відповідності Конституції та у всіх необхідних випадках застосувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають грунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Тому, розглядаючи справи проти ЗМІ на захист репутації і приватного життя, суди мають оцінювати, в кожній конкретній справі, відповідність Конституції законодавства про репутацію і приватне життя та застосовувати це законодавство лише в тій частині, що не суперечить Конституції. В разі відсутності закону, що регулює спірні відносини, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини, а при відсутності такого закону, суд виходить із загальних начал і змісту Конституції і законодавства України, що не суперечить їй. ЗОКРЕМА ЇЇ СТАТТІ 10, В УКРАЇНІ

Чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких дала Верховна Рада України, є частиною національного законодавства України.¹¹ Разом з цим „міжнародні договори та угоди, ратифіковані Україною, та принципи і норми міжнародного права“ є частиною законодавства України про інформацію.¹²

Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод була ратифікована Україною і набула чинності для неї. 11 вересня 1997 року, ратифікувавши 11Протокол до Конвенції, Україна визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини, що функціонує на підставі частини ІІ Конвенції, та взяла на себе зобов’язання захищати права, встановлені Конвенцію, в тому числі право на свободу вираження поглядів та свободу інформації. „А це означає не лише повагу до цих прав, але й забезпечення того, щоб існувала законна та дієва система для сприяння і здійснення цих прав“.¹³

Практика Європейського суду з прав людини по застосуванню і тлумаченню статті 10 Європейської конвенції є унікальною за багатогранністю правовідносин, що були предметом розгляду Суду за останні півстоліття, послідовністю і принциповістю його позицій та його правозастосовчим підходом.

Ці позиції та підходи можуть застосуватися в Україні трьома шляхами:

безпосереднім запровадженням цих норм в національне законодавство;

Європейський суд може застосувати їх при розгляді скарг проти України на порушення прав і свобод особи;

українські суди можуть безпосередньо застосувати їх для вирішення спорів.

Оскільки поточна політична ситуація в країні не дозволяє покладати реальні надії на законодавчий шлях (саме депутати всіх рівнів є одним з головних позивачів проти преси), журналісти, ЗМІ та всі громадяни України, яким необхідна інформація про суспільно важливі події, можуть покладатися лише на суд у надійному захисті своїх прав.

Протести Верховного Суду свідчать про розуміння цього завдання. Однак, ці протести вносяться в основному в порядку нагляду і, як правило, стосуються надмірних сум моральної шкоди або процедурних порушень. Надзвичайно потрібен творчий і демократично послідовний розгляд Пленумом проблемних питань навколо справ проти ЗМІ в світлі Конституції, своєї Постанови від 1 листопада 1998 р. та європейських стандартів.

Тут слід згадати, що майже в усіх країнах світу реальність захисту свободи слова і преси залежить не від законодавчих чи виконавчих гілок влади, а від суддів.

1. Розгляд справ Європейським судом

Європейський суд є головним органом контролю за виконанням положень Конвенції та здійснює нагляд за дотриманням її норм через скарги конкретних осіб проти держав-учасниць.

Завдання Суду „ніяк не замінити компетентних національних суддів, але перевіряти згідно зі статтями Конвенції (в т.ч. Ст. 10), які рішення вони виносять...¹⁴

Право на такі скарги гарантовано статтею 55 (ч.3) Конституції України: після використання всіх національних засобів правового захисту, особа вправі звертатися до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна — в тому числі Європейського суду.

Ймовірність визнання Європейським судом невідповідності українського законодавства нормам Євроконвенції (зокрема Ст. 10) не висока. Якраз закони України втілюють в собі європейські норми. Проблема полягає в застосуванні судами цих норм в справах проти ЗМІ лише в інтересах позивачів — особливо в контексті посадових осіб і суспільних інтересів. З певністю можна ствердити, що такий підхід не відповідає європейським нормам і його аналіз Європейським судом з великою ймовірністю мав би результатом рішення про те, що Україна порушує Ст. 10 Конвенції з усіма відомими правовими наслідками для держави.

2. Застосування європейських норм судами України

Окрім самого тексту, норми Європейської конвенції визначаються корпусом рішень Європейського суду, який створює базу прецедентів для всіх держав-учасниць. Звичайно, тільки сторони по спору зобов’язані виконати рішення суду. Але для інших держав-учасниць підхід у правозастосуванні та висновки щодо застосування чи тлумачення норми Євроконвенції мають слугувати орієнтиром щодо загальних принципів розв’язання спорів в аналогічних правовідносинах.

Це особливо доречно для українських суддів в справах проти ЗМІ оскільки Ст. 34 Конституції України майже тотожна Ст. 10 Європейської Конвенції.

Ст. 34 Конституції України

Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Ст. 10 Європейської Конвенції

1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримки авторитету і безсторонності суду і є необхідними в демократичному суспільстві.

Різниця між цими положеннями не є суттєвою. „На свій вибір“ в Конституції включає поняття „без втручання держави“ в Конвенції. Також в Конституції не зазначено, що обмеження права „необхідне в демократичному суспільстві“. Із стенограм обговорення її проекту стало відомим, що депутати, які брали участь у розробці цієї статті, вважали, що відсутність досвіду демократії в Україні, різне розуміння політиками того, що вона означає могло б ускладнити тлумачення фрази „необхідно в демократичному суспільстві“ і могло б призвести до зловживань і надмірних обмежень свободи слова. Таким чином, побоювання застосування суті того поняття поза європейським розумінням демократії було причиною, чому вона свідомо виключена з тексту ч.3 Статті 34 Конституції України. Тож для повного розуміння наміру законодавця, є підстави вважати, що саме європейське поняття „необхідно в демократичному суспільстві“ притаманне Ст. 34.

Наслідуючи Конвенцію в прийнятті Конституції в 1996 р. (і приєднавши Україну до Конвенції в 1997 р.) законодавець продемонстрував намір наслідувати притаманні їй стандарти. А невід’ємною частиною цих стандартів є рішення Європейського суду з прав людини. Відповідно, ці рішення повинні мати силу індикативних прецедентів для надання змісту подібним нормам Конституції України.¹⁶ В свою чергу, законодавство України, що регулює різні аспекти інформаційних правовідносин¹⁷ повинно застосовуватися у відповідності до цього конституційного змісту.

Це не обов’язково означає негайне впровадження в українську правозастосовчу практику принципів прецедентного права Європейського суду. Але оскільки Конвенція є частиною законодавства України, а рішення Суду невід’ємні від самої Конвенції, ці рішення також мають вважатися одним із джерел права для обгрунтування конкретного рішення українського суду, що розглядає подібні правовідносини

3. Підхід Європейського суду при розгляді справи по Ст. 10

Підхід Європейського суду при розгляді справ по Ст. 10 може становити особливу цінність для українських судів у вирішенні спорів щодо свободи слова та інформації. Цей підхід визначається у наступних питаннях:

1. Чи становить втручання держави (дія, застосована для розв’язання спорупозовні вимоги) обмеження прав за Ст. 10 (1) (ст. 34 (1))?

2. Чи має обмеження легітимну ціль, тобто чи воно насправді спрямоване на захист цілей за Ст. 10 (2) (ст. 34 (3))?

3. Чи базується обмеження на законі (передбачене законом)?

4. Чи обмеження „необхідне в демократичному суспільстві“?

Тут слід констатувати, що українські суди не звертають належної уваги на легітимність цілей в справах проти преси згідно з частиною Ст. 34 Конституції. Якщо справа дійсно про захист репутації чи інших прав позивача, це є легітимна ціль. Але якщо вона має за приховану мету замовчування чи покарання критиків чи непідвладних ЗМІ, така ціль буде нелегітимною і розгляд справи повинен відповідно завершитися .

При вирішенні питання, чи є обмеження „необхідним в демократичному суспільстві“ суд мусить розглянути, чи є державна мета доречною і достатньою для виправдання даного обмеження. Це в свою чергу вимагає збалансування, з одного боку, важливості свободи слова як демократичної цінності, з іншого боку, суспільного інтересу в обмеженні цього права по кожній конкретній справі.

Суд зазначив, що прикметник „необхідне“ не є синонімом „обов’язкове“, але і не зводиться до таких понять як „дозволене“, „звичайне“, „корисне“, „розсудливе“, „бажане“ і містить в собі наявність „невідкладної суспільної потреби“.18 Узагальнюючи рішення Суду, можна стверджувати, що, „необхідність в демократичному суспільстві“ визначається наступними принципами:

обмеження мусить бути вузьким і пропорційним для задоволення легітимного суспільного інтересу (в обмеженні свободи);

для застосування обмеження як „необхідного“ недостатньо лише факту, що воно пов’язане з переліком причин для можливих обмежень в Ст. 10 (2). Також недостатньо, щоб права за Ст. 10 (1) були обмежені тому, що потрапили в якесь загальне правило. Кожне обмеження розглядається окремо з огляду на конкретні обставини;

преса має визнану роль „сторожового собаки суспільства“. Тому спроби обмежувати або накладати санкції на пресу за поширення інформації, що становить справжній суспільний інтерес, навряд чи „необхідно в демократичному суспільстві“.¹⁹ В демократії, де влада обирається вільним волевиявленням свідомих громадян, вона (влада) підзвітна народу і завжди обмежена в часі наданими їй повноваженнями. Тому для демократії свобода слова — це не розкіш, а обов’язок, ключовий фактор у самоврядуванні. Слова є головними носіями інформації про суспільно важливих осіб, події і питання, про яких громадяни мають право знати. Не випадково свобода слова вважається єдиним надійним гарантом всіх інших прав і свобод.

Важко уявити, як без свободи слова й вільного доступу до інформації, можна наповнити реальним змістом такі конституційно закріплені права як: право на вільний розвиток своєї особистості (Ст. 23 Конституції), право на повагу гідності (Ст. 28), право на свободу думки (Ст.32), право на свободу світогляду (Ст. 35), право на свободу об’єднання (Ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами, виборчі права (Ст. 38), право на збори, демонстрації, мітинги, походи (Ст.39), право на звернення до органів влади, місцевого самоврядування (Ст. 40), право на охорону здоров’я, медичну допомогу (Ст.49), право на безпечне для життя і здоров’я довкілля (Ст.50), свобода літературної, художньої, наукової творчості (Ст. 54), право знати свої права та обов’язки (Ст. 57) тощо.

Широко відомі слова Європейського суду:

Свобода вираження поглядів становить одну із суттєвих основ [демократичного] суспільства, одну з основних умов його прогресу та розвитку кожної людини...Це стосується не тільки тих „інформації“ та „ідей“, які прихильно сприймаються чи вважаються необразливими, або сприймаються з байдужістю, але й тих, які ображають, шокують чи дратують державу або будь-яку частину населення. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає „демократичного суспільства“.

Видатне місце в забезпеченні та реалізації права людини на свободу слова та доступу до інформації взагалі та у її взаємовідносинах з державою, зокрема, посідають вільні засоби масової інформації. Надаючи публічний форум для висловлення і вираження своїм авторам та втілюючи в життя конституційне право кожного використовувати і поширювати інформацію, ЗМІ також забезпечують конституційне право інших людей (суспільство) на інформацію — що за українським законодавством є їхнім обов’язком.

Ст. 34 Закону „Про друковані засоби масової інформації (пресу)“ встановлює, що

всі громадяни України, юридичні особи і державні органи ... мають право на оперативне одержання (через пресу) публічно поширюваної інформації про діяльність державних органів і організацій, об’єднань громадян та їх посадових осіб, а також інших відомостей, необхідних для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.

Ці положення співпадають з позицією Європейського суду:

Мас-медіа зобов’язані надавати інформацію та ідеї про справи, що становлять ... суспільний інтерес. Мас-медіа не лише мають завдання передавати інформацію і ідеї, суспільство також має право їх отримувати.²⁰

[Стаття 10 в принципі] ... забороняє Державі обмежувати людину в отриманні інформації, яку інші бажають чи можуть їй дати.²¹

Можна погодитись, що державні ЗМІ мають завдання інформувати суспільство про „діяльність“ державних органів та посадових осіб. Але надто часто це носить форму одностороннього і тенденційного доведення офіційної позиції влади до відома людей. З досвіду радянського минулого добре відомо, що різниця між офіційним і справжнім буває досить суттєвою. Наприклад, в першій декаді після 26 квітня 1986 р., за офіційними джерелами, радіації в Києві не було.

Навіть в умовах конституційної заборони цензури²² державні ЗМІ, висвітлюючи вчинки представників свого власника — тобто, посадових осіб держави — не здатні приділити належної прискіпливості у розмежуванні офіційного від справжнього чи навіть достовірного.

Прикладом є останні парламентські й президентські вибори, під час яких спостерігачі Європейського інституту засобів масової інформації про державні ЗМІ сказали таке:

Загальнонаціональний державний канал УТ-1 виявився досить упередженим на користь діючого Президента, який отримав широке висвітлення, непропорційне до його ролі як глави держави. Канал транслював низку політичних телепрограм, але не було жодних дебатів поміж кандидатами та ніякого глибокого аналізу платформ кандидатів ...“

Лише вільні від політичного тиску та незалежні від державного фінансування та цензури ЗМІ можуть всебічно інформувати громадськість про події навколо й виконувати роль „сторожового собаки“ суспільства.²³

Роль „сторожового собаки“, який галасує про зловживання і злочини, набуває особливої гостроти з огляду на офіційно визнані обмежені можливості правоохоронних органів. На сьогодні МВС, наприклад, отримує лише 25% потрібного бюджету фінансування.²⁴

Звичайно, навіть вільна преса не завжди дотримується високих принципів свого суспільного завдання, займаючись сенсацією, пліткарством, поширюючи часом непристойності. Але тим, які вважають, що така преса — чи будь-яка інша, що не подобається окремим особам — не заслуговує на конституційний захист, варто навести слова Томаса Джеферсона, сказані 200 років тому:

Я ненавиджу цей гнилий стан, до якого наші газети спустилися. Але наша воля залежить від свободи слова, яка не може бути обмежена без її цілковитої втрати.

Вільні ЗМІ створюють розмаїття думок і поглядів, ініціюють дискусії й публічні дебати, в ході яких громадяни отримують сукупність інформації, потрібної для формування власної думки і свідомої участі у вирішенні суспільно важливих питань.

Держава не може законно вимагати, щоб всі визнали якісь позиції правильними, а якісь помилковими. Держава може тільки виконати свій обов’язок і забезпечити умови для вільного вираження всіма своїх поглядів та переконань.²⁵

ІІІ. СУДОВА ПРАКТИКА В СПРАВАХ ДО ПРЕСИ ДИСКРИМІНУЄ ПРАВО НА СВОБОДУ СЛОВА ТА ІНФОРМАЦІЇ

Як свідчить практика останніх років, суди серйозно ставляться до обов’язку захищати честь і гідність, репутацію і приватне життя різних громадян. З огляду на недавнє тоталітарне минуле, коли приватне життя порушувалося регулярно і можливості захищати людську гідність були вкрай обмежені, можна вітати такий розвиток подій.

Проблема виникає тому, що суди, розглядаючи ці справи, механічно застосовують лише ст. 7 та ст. 440-1 Цивільного кодексу, не звертаючись до конституційних та інших норм чинного в державі законодавства. Внаслідок цього питання досліджується в суді лише через призму прав позивача без аналізу обставин і поза контекстом прав інших людей в демократичному суспільстві.²⁶

Однак, право позивача на повагу до їїйого гідності та на захист власної репутації і приватного життя є в прямому конфлікті з конституційно гарантованими правами інших людей (і відповідача) на свободу слова, свободу творчості, свободу від цензури, правом на інформацію.

У цьому контексті варто нагадати, що — окрім грубого втручання в приватне життя громадян — одним з основних порушень прав людини радянською владою було кримінальне переслідування за сумнозвісною ст. 62 Кримінального кодексу, за вираження, які влада вважала антирадянською агітацією і пропагандою.

Може здатися недоречним порівнювати приватну цивільну справу з вимогою компенсації моральної шкоди з кримінальним переслідуванням. Але коли посадові та публічні особи звертаються до суду з позовами до ЗМІ за захистом власної репутації чи приватного життя з певним наміром виграти величезні, далекі від реалій суми за висвітлення пресою суспільно важливої інформації, це вже перестає бути суто приватною справою.

Навпаки, враховуючи перевагу прав позивачів в поточній судовій практиці, стає очевидним, що досить часто прихованою метою таких „приватних“ цивільних справ є те ж саме, що складало злочин за статтею 62 КК: карати критиків, замовчувати інакодумців, обмежувати право громадян на інформацію. Це можна назвати „приватизованою цензурою“. Наслідок безумовно однаковий — самоцензура ЗМІ та журналістів.

В перехідному періоді, коли механізми громадського контролю за державними органами дуже слабкі, таке залякування преси стає вкрай небезпечним.

А. МОЖЛИВІ КОНСТИТУЦІЙНІ
ОБМЕЖЕННЯ НА СВОБОДУ СЛОВА
ТА ІНФОРМАЦІЇ

Частина 3 Ст. 34 Конституції України містить можливі обмеження права на свободу слова і інформації:

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Логічно пов’язане положення міститься в частині 4 Ст. 32 Конституції України.

Кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та право на відшкодування матеріальної шкоди, завданої ... поширенням такої недостовірної інформації.

З першого погляду стає можливим аргумент, що право на свободу слова та інформації конституційно поступається праву на захист репутації. Та це не так, бо і за Ст. 32(2) право на приватне життя (з урахуванням її частини 4 — право на захист репутації) також підлягає обмеженню в інтересах прав людини. А ці права включають право на свободу слова, думки і інформації.

Б. СУДОВІ СПРАВИ ПРОТИ ЗМІ
ПРО ДИФАМАЦІЮ (ПРИВАТНІСТЬ)
ОБМЕЖУЮТЬ ПРАВА НА СВОБОДУ
СЛОВА ТА ІНФОРМАЦІЇ

„Обмеження цих прав“ переважно розуміється як заборона на вислови чи поширення якоїсь інформації. Але Ст. 34 (1) також містить право „вільно збирати, зберігати, використовувати ... інформацію на свій розсуд.“

Хоча справи проти ЗМІ переважно виникають вже після опублікування чи поширення інформації, цивільна справа про дифамацію також може обмежувати права за Ст. 34 (1), якщо вимагає спростування неправдивої інформації таабо відшкодування матеріальної і моральної шкоди за її поширення.

У разі спростування редактор відповідача-ЗМІ зобов’язаний це виконати. Його право „на свій розсуд“ розмістити чи не розмістити це спростування стає вкрай обмеженим.

Вимога матеріального відшкодування також може обмежити Ст. 34(1), оскільки поняття „право“ не сумісне з накладанням санкцій за його здійснення. Санкції можуть застосуватися лише як покарання за зловживання правами. Та чи всі види відшкодування треба вважати „санкціями“?²⁷ Стягнення плати за доведену в належному порядку матеріальну шкоду, заподіяну протиправними вчинками відповідача, — хто би він не був — навряд чи можна вважати санкцією.

Але коли йдеться про сплату пресою (чи журналістом) надмірних, ніяк не підтверджених доказами сум як компенсацію за начебто заподіяну моральну шкоду, це вже не справа відшкодування, а справді санкції (покарання), в результаті якого ЗМІ може припинити існування, а журналіст — вдатися до самоцензури. Іншими словами, санкція сьогодні — це обмеження майбутніх слів.

В таких випадках право на свободу слова та інформації насправді обмежене, і справа переходить з цивільно-правової сфери в конституційну. Це означає, що суд мусить вирішувати в кожному окремому випадку, наскільки обмеження конституційно обгрунтоване.

Скасовуючи рішення суду присяжних Великої Британії про відшкодування за дифамацію в розмірі 1,5 мільйонів фунтів — найбільша сума відшкодування в британській історії — Європейський суд вирішив:

...згідно з Конвенцією відшкодування шкоди за дифамацію мусить мати раціональний і пропорційний зв’язок зі шкодою, завданою репутації.²⁸

В. КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО КОЖНОГО
ЗВЕРТАТИСЯ ДО СУДУ ЗА ЗАХИСТОМ
СВОЄЇ РЕПУТАЦІЇ НЕ Є ТОТОЖНИМ
АПРІОРІ ПРАВУ КОЖНОГО ВИГРАТИ
СУДОВУ СПРАВУ

І звичайно, це було би абсурдом.

Г. ПРАВО ОКРЕМОЇ ОСОБИ ЗАХИЩАТИ
РЕПУТАЦІЮ МОЖЕ БУТИ ОБМЕЖЕНЕ
ДОБРОВІЛЬНИМИ ВЧИНКАМИ
ЦІЄЇ Ж ОСОБИ

Ніде в Конституції не йдеться, що права за ч.1-2 Ст. 34 мусять бути обмежені однаково для захисту репутації кожної без винятку особи. Хоча Конституція проголошує, що всі є рівними перед законом, і що „не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками“, даний перелік засвідчує, що „ознаки“, за якими заборонена дискримінація, є характеристиками людини, які важко із власної волі змінити.

Втім, це не означає, що людина, яка добровільно і свідомо іде на якийсь вчинок, не може бути обмежена (чи привілейована) законом в порівнянні з іншими людьми. Конституція та закони України передбачають такі підстави. Наприклад, народний депутат України привілейований, оскільки користується недоторканністю.²⁹ Але, з іншого боку, йому (їй) заборонено займатися підприємницькою діяльністю.³⁰ Аналогічно, серійний вбивця, засуджений за брутальні навмисні злочини, обмежений у праві на вільне пересування (Ст. 33 Конституції України). Справедливо також вважати, що він не може з успіхом захищати свою репутацію в суді, оскільки наявність доброї репутації в нього сумнівна.

Д. ОБМЕЖЕННЯ ПРАВА МОЖЛИВЕ,
А НЕ ОБОВ’ЯЗКОВЕ

В Ст. 34 викладено можливі, а не обов’язкові, обмеження права на свободу слова і інформації.³¹ Наведені в Ст. 34 підстави можливого обмеження свідчать, що воно може виправдовуватися лише надзвичайно важливими суспільними чи державними інтересами:

національної безпеки,

територіальної цілісності,

громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам,

для охорони здоров’я населення,

для захисту репутації або прав інших людей,

для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно,

для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Очевидно, цивільні справи про дифамацію або захист приватного життя можуть бути конституційно виправданими обмеженнями свободи слова та інформації. Але, як було наведено раніше, не в кожному випадку.

Однак, суттєвим в даному контексті є те, і про це слід пам’ятати, що права позивача входять в прямий конфлікт не лише з правами ЗМІ-відповідача на свободу слова і правом поширювати інформацію, але й з правами інших громадян на отримання суспільно потрібної інформації від ЗМІ. Тому, якщо йдеться про обмеження свободи слова за Ст. 34, поняття „для захисту репутації або прав інших людей“ не означає і не є тотожним лише індивідуальному праву позивача. Інколи інші люди вправі про нього щось казати, писати і знати згідно Ст. 32(2).

Розглядаючи скаргу Фресо і Руар проти Франції по справі про неправомірне оприлюднення конфіденційної інформації про зростання зарплати президента автопідприємства „Пежо“, Європейський суд вирішив, що в тому був суспільний інтерес, оскільки на час її поширення робітники компанії страйкували за підвищення своєї заробітної плати і мали право знати, що відбувається з платнею їх керівника.³²

Тому суди, виконуючи обов’язок захищати права і свободи людини при розгляді справ за позовами до ЗМІ, покликані законно і справедливо зважати на права позивачів, ЗМІ-відповідачів та — з огляду на роль преси в демократичному суспільстві — право інших людей на інформацію.

Таким чином, формула балансування прав не є

Але

Отже, якщо застосовувати європейську методологію при розгляді позовів про захист репутації, суди мають визначити, чи задоволення позовних вимог необхідне в демократичному суспільстві. Слід зазначити, що у переважній більшості справ Суд не вважає обмеження „потрібними“ з огляду на суспільну важливість поширеної інформації. Приклади містяться в главі ІV.А.2.
¹ Виступ Судді Верховного Суду Василя Гуменюка на науково-практичній конференції „Судова практика у справах за позовами до ЗМІ“ (Травень 1999 р.)
² Дифамація є поширенням неправдивої інформації з вини відповідача, яка порочить репутацію позивача і завдає йому шкоди. Аналогічний делікт є в ст. 7 Цивільного кодексу України ( ЦК).
³ Додаток А
⁴ У жовтні, наприклад, Наталя Вітренко подала позов проти „Киевских ведомостей“ на сім мільйонів гривень за сатиричну статтю.
⁵ Додаток Б.
⁶ Додаток В.
⁷ Додаток Г.
⁸ Цивільно-процесуальний кодекс (ЦПК), ст. 11.
⁹ Конституція України, Ст. 8.
¹⁰ Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996, № 9 „Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя“.
¹¹ Ст. 9 (1) Конституції України
¹² Ст. 4 закону „Про інформацію“
¹³ Стаття 19: Міжнародний центр проти цензури (Лондон), Посібник з питань свободи вираження (IREX ПроМедіа Україна, Київ, 1999), с. 21. (Далі —Посібник). С.Шевчук, „Щодо обов’язковості рішень Конституційного Суду“, Право України, 2000, №2, с. 46-47.
¹⁴ Справа „Санді Таймс“, рішення 26 квітня 1979, серія А № 30
¹⁶ Норми, закладені в рішення Європейського суду по ст. 10, застосовуються не лише державами-учасницями Конвенції. Суди Мавританії (див. Директор Прокуратури проти Моотокарпен 1989 ЛРС (Конст.) 768, 733) та Індії (див. Рангараджан проти Джагіван Рам і Орс, 1990 ЛРС (Конст.) 412.) серед інших країн також керуються цими нормами.
¹⁷ „Про інформацію“, „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні“, „Про телебачення і радіомовлення“, „Про інформаційні агентства“, „Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації“, „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів“, „Про державну таємницю“. „Про авторське і суміжні права“, „Про рекламу“. Існують відповідні статті в Кримінальному та Цивільному кодексах, а також ціла низка нормативно-правових актів нижчої ієрархії.
¹⁸ Справа „Санді Таймс“, рішення 26 квітня 1979, серія А № 30
¹⁹ Див.: справа Толстой, рішення 13 липня 1995, серія А, том 323
²⁰ Справа „Санді Таймс“
²¹ Справа Леандер проти Швеції, рішення 26 березня 1987, серія А № 160. Варто зазначити, що в Конвенції, як і Конституції, „свобода преси“ чітко не згадується але вона без сумніву існує в праві поширювати інформацію.
²² Цензура насправді існує, особливо на телебаченні.
²³ Фактично, нищівних голодоморів ніколи не було в демократичних країнах з вільною пресою, оскільки оприлюднення інформації про екстремальну ситуацію (неврожаї, дефіцити і т.п.) було достатнім для уникнення голоду, який значною мірою є наслідком політичних і суспільних процесів, а не лише дефіциту чи браку чогось.
²⁴ „Гаряча лінія“ Міністра внутрішніх справ, Юрія Кравченка, 01.02.2000
²⁵ В ст. 15 Конституції України викладено, що „суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова“.
Наявність цієї статті поміж загальних начал конституції свідчить про надзвичайну вагу, надану різноманітності суспільної думки.
²⁶ Н.Петрова, „Українське законодавство...“ Судова практика у справах за позовами до ЗМІ (IREX ПроМедіа, Київ, 1999), Том 1, с. 21. (Далі — Судова практика...)
²⁷ Без сумніву, кримінальний штраф (а тим більше позбавлення волі) за наклеп чи образу є санкцією.
²⁸ Справа Толстой. В справі про дифамацію, відповідач розповсюдив листівку, в якій обвинуватив позивача в причетності до „двоїсної і брутальної“ передачі військовопо-лонених та втікачів до СССР і Югославії в 1945 р.
²⁹ Конституція України, Ст. 80.
³⁰ Конституція України, Ст. 42(2).
³¹ Стаття 10, ч. 2 ніде не зобов’язує (держави-учасниці) накладати „обмеження“ або „санкції“ на свободу слова; вона ніяк не забороняє їм користуватися наданим їм можливостям.“ Справа Хендісайд, 7 грудня 1976, серія A № 24) (с. 54).
³² Фресо і Руар проти Франції (див. В.Євінтов, Судова практика, т. 2, с. 234).

ІV. ЗАСТОСУВАННЯ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ВІДПОВІДНО ДО КОНСТИТУЦІЇ ТА У СВІТЛІ ЄВРОПЕЙСЬКИХ НОРМ

Конституційні норми за своїм характером є декларативно узагальненими. Зафіксовані в них положення конкретизовано і врегульовано значною мірою в законах України. В світлі Конституції (Ст. 34 (3)) та підходу Європейського суду до обмежень на права за ст 10 (2), це може означати, що в справах про дифамаціюприватність проти ЗМІ, обмеження встановлені „законом“.

В той самий час судова практика свідчить, що значною мірою суди, зосереджуючись на ст. 7 і 440-1 ЦК, не звертають уваги на інше законодавство або застосовують правові норми без огляду на Конституцію чи практику Європейського суду по статті 10 Євроконвенції. Оскільки слово „законом“ в Ст. 34 (3) Конституції (Ст. 10 (2) Конвенції) стосується системи чинних у країні правових норм щодо обмеження свободи, навряд чи можна стверджувати, що судова практика по обмеженню свободи слова грунтується на „законі“.

Тож надзвичайно важливо, щоб Пленум звернув увагу судів на суттєві помилки в правозастосуванні по даній категорії справ, що призводять до необгрунтованого обмеження свободи слова і інформації. Ці помилки можна класифікувати на дві категорії. Перша категорія стосується змісту поширеної інформації, друга — статусу позивача.

1. Істина і правда: дійсність чи достовірність інформації

Українські суди в справах проти ЗМІ по дифамації не звертають уваги на термінологічні відмінності в різних законах, Цивільному кодексі та Конституції щодо предмету спору. Основою дифамації є поширення відповідачем якоїсь „неправдивої“ інформації. Але „неправди“ бувають різними, і термінологічні відмінності в окресленні рівня „неправди“ в Конституції і законах мають суттєве значення при розгляді прав, обов’язків і правовідносин.

Якщо проаналізувати термінологію „неправди“ в положеннях Конституції і законів, які передбачають право на спростування чи відшкодування шкоди, заподіяної цією „неправдою“, наявна досить важлива різниця:

Різниця між цими термінами вагома. Філологічний аналіз³³ свідчить про те, що прикметник достовірний виник внаслідок скорочення основи достойно і віри — тобто щось, що заслуговує віри. А „недостовірний“ — значить, не заслуговує. Це вказує на якісну оцінку факту чи інформації без елементу категоричності. Тому достовірність — як і кожна якісна оцінка — має елементи суб’єктивності. Але слово „достовірний“ навряд би вживалося відносно, скажімо, дитячої казки — навіть якщо п’ятирічна дитина вірить кожному слову. Зміст поняття „достовірний“ забарвлений об’єктивною розсудливістю. Це не лише оцінка однієї людини, наприклад журналіста (можливо, навіть і не талановитого), а була б оцінкою й інших журналістів, що керувалися професійною розсудливістю.

Однак, ця оцінка може виявитися помилковою. Можливі випадки, коли преса поширює достовірну інформацію, володіючи фактами, що були гідними віри, але згодом виявилися такими, що не відповідають дійсності, або такими? що не можуть бути доведеними в суді. Та це не означає, що на час її поширення вона була недостовірною в значенні Cт. 32 (4) Конституції.³⁴ З цього приводу можна навести конкретний приклад.

Газета поширила інформацію про ніби-то упереджену перевірку податковою інспекцією однієї Фірми. У відповідь на публікацію податкова інспекція надіслала в газету копію акту перевірки і попросила редакцію подати її позицію з викладом мотивів перевірки і зроблених висновків. Дотримуючись принципу об’єктивності у подачі інформації своїм читачам, газета виконала вимогу податкової інспекції. Тим часом фірма звернулася до Арбітражного суду з позовом про визнання недійсним акту податкової. Суд позов задовольнив. Таким чином, достовірна на час поширення інформація з часом перестала бути такою.

Елемент категоричності, відсутній в слові „достовірність“, виразно відчувається у словосполученні „не відповідає дійсності“. „Дійсність“ є щось, що „насправді існує або існувало; реальність, істина“. Звичайно, це вужчий, більш вимогливий стандарт, ніж „достовірний“ — настільки вимогливий, що покладає надзвичайно важкий тягар на свободу слова і на право на суспільно важливу інформацію.

Саме поняття „дійсність“ викликає юридичні труднощі. Фізика вчить, що повна об’єктивність є неможливою, і тому буквальна дійсність не досяжна людині. З теорії права також відомо, що під час судового розгляду абсолютну дійсність, як і істину, встановити неможливо. Хоч встановлення істини чи дійсності в деяких законах згадано як мета судочинства, це завдання не згадується в Конституції. Та встановлення „дійсності“ не є законним завданням журналістів і ЗМІ. Український законодавець це визнає, бо зобов’язує ЗМІ керуватися принц „вірогідності“ (Про інформацію)³⁵, „об’єктивності і достовірності“ (Про пресу), „достовірності“ (Про ТБ) інформації. Тому, зовсім несправедливо і невиправдано покладати відповідальність на ЗМІ, коли вони, дотримуючись наведених принципів і професійних норм, все ж таки поширюють щось, що „не відповідає дійсності“.

Слід зазначити, що вжитий в ст.7 ЦК термін „дійсність“ є підстави вважати юридичною „фікцією“, яка окреслюється доказами, що можуть бути поданими в судовому процесі при вирішенні спору. Якщо відповідач не може доказами підтвердити дійсність поширеної інформації, він програє справу. Але це зовсім не означає, що інформація не була істинною. Просто відповідач не мав у своєму розпорядженні достатньо доказів про неї.

Тобто, йдучи за змістом слова „дійсність“ в ст. 7 ЦК України — відомості (інформація), доведені належними доказами в суді — в пошуках логічного завершення, то ЗМІ не вправі поширювати що-небудь про можливого позивача, якщо не мають доказів, щоб довести це в суді. Це приводить до замовчування преси і позбавляє громадян права на інформацію — навіть не „дійсну“ (в юридичному розумінні). Тому навряд чи воно може вважатися „необхідним в демократичному суспільстві“.³⁶

Інформаційні права не обмежені Конституцією України до „дійсної“ чи „достовірної“ інформації. І це правильно, оскільки таке обмеження означало б заборону збирання скіфських міфів, зберігання віршів чи поширення астрологічних прогнозів.³⁷ Недостовірність інформації набуває правового і конституційного значення тільки у випадках, коли її поширення завдає шкоди конкретній особі. Однак, і тут українські закони мають винятки.

Закони, що регулюють інформаційні відносини і діяльність преси, містять положення про звільнення ЗМІ від відповідальності за поширення „неправдивої“ інформації якщо, наприклад, ця неправда :

міститься у відповіді на інформаційний запит;

містилася в авторських виступах, які передаються без попереднього запису;

одержана від інформаційних агентств або прес-служб;

є дослівним відтворенням виступів народних депутатів, а також офіційних виступів посадових осіб³⁸.

Право позивача відмежуватися від поширеної неправди теоретично захищається в таких випадках, оскільки відповідальність має покладатися на першоджерело. В практиці такий захист трапляється дуже рідко, бо майже нема судових рішень про притягнення до відповідальності посадових осіб чи державних органів.

Все ж таки, звільнення ЗМІжурналіста від відповідальності за „неправдиву“ інформацію свідчить, між іншим, про визнання законодавцем особливого характеру діяльності журналістів, який полягає в:

інтенсивності інтелектуальної праці, її нерегульованій тривалості за умови жорсткої регламентації редакційного і технологічного циклу підготовки та випуску видань і програм;

суспільно впливовому за наслідками значенні роботи;

постійному значному морально-психологічному навантаженні та напруженості, виконанні службових обов’язків і реалізації творчих планів у стресових ситуаціях;

відрядженнях до місць надзвичайних подій, професійній творчій діяльності в екстремальних умовах, виконанні спеціальних завдань з ризиком для здоров’я і життя...

проявах морально-психологічного тиску, погрозах та безпосередніх загрозливих діях проти журналістів у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків.³⁹

З досвіду останніх років попередню тезу можна доповнити ймовірністю смертельних випадків.

Зазначені умови праці створюють велику можливість сумлінної помилки при зборі та передачі інформації, в тому числі і про органи влади, управління чи самоврядування та їх посадових осіб, особливо коли треба швидко передавати інформацію, що має суспільний інтерес. Адже зволікання з передачею такої інформації суттєво вплине на право громадськості бути вчасно поінформованою.

Уявімо ситуацію: за годину до нічного ефіру журналіст від надійного джерела в управління надзвичайних справ дізнається про вибух на хімічному заводі. Токсична хмара прямує на велике місто. Міліція шукає директора заводу, який втік. В приймальні директора на телефонні дзвінки ніхто не відповідає. Журналіст бере інтерв’ю у фахівця, який рекомендує людям закрити вікна і не виходити на вулиці. Підкреслюючи, що інформація попередня, журналіст передає її в ефір під час новин. Наступного дня виявляється, що стався не вибух, а пожежа, і що не директор втік, а його заступник. Але деякі райони міста дійсно хімічно забруднені. Журналіст одразу спростовує помилку в ефірі. Директор подає позов до журналіста про захист честі та гідності, вимагаючи спростування і морального відшкодування в сумі 100 000 гр.

У цій ситуації журналіст працював сумлінно і професійно, реалізував „принципи об’єктивності, достовірності інформації, компетентності, гарантування прав кожного громадянина на доступ до інформації“, в даному випадку — про можливу небезпеку для здоров’я і навіть життя.⁴⁰. Хоча й припустив помилку в інформації другорядного плану, відразу спростував її. Однак, застосовуючи лише ст. 7 ЦК, він все ж таки ніс би відповідальність, бо перша інформація про директора не відповідала дійсності. Але з огляду на конституційну норму, інформація була цілком достовірною, бо була не з надійного джерела і не про втечу директора, а про загрозу наслідків від аварії.

У контексті наведеного, де можливість сумлінної помилки під час поширення навіть попередньої інформації, яка становить суспільний інтерес, велика, видається доцільним, що під час розгляду справ за позовами до ЗМІ за результатами поширення ними інформації суди мають застосовувати конституційну норму достовірності як таку, що найбільш враховує об’єктивні особливості роботи ЗМІ і журналістів, забезпечує права громадян на інформацію і відповідає європейським нормам.

Європейський суд впровадив принцип, що санкції за поширення інформації, правдивість якої не доведена в суді, порушують Ст. 10 коли:

помилка не суттєва в контексті повного поширеного матеріалу,

матеріал стосується теми, що має суспільний інтерес і

журналіст, хоч і помилився, зробив це сумлінно, не порушивши професійних норм.⁴¹

1.1. Необхідність доведення вини

Розглядаючи справи про дифамацію згідно зі ст. 7 і 440-1 ЦК, суди не звертають належну увагу на потребу відрізняти вимоги на спростування [ст. 7(1)] від вимог на компенсацію моральної шкоди [ст. 7(3)], оскільки останнє на відміну від першого вимагає наявності вини відповідача.⁴²

По ст. 7 суди застосовують принцип „відповідальності без вини“, якщо відповідач не може довести, що інформація не відповідає дійсності, він несе відповідальність, навіть якщо не винен — наприклад, діяв в рамках закону.

Однак це можна вважати справедливим лише щодо вимоги позивача спростувати поширену інформацію (ч.1 ст.7), оскільки навряд чи така вимога призведе до самоцензури. Щодо вимоги про стягнення компенсації за спричинену моральну шкоду, суди, застосовуючи ст. 440-1 ЦК, вживають споріднений принцип „презумпції вини“ в цивільних справах.⁴³ Головна різниця полягає в тому, що відповідач може заперечити презумпцію доказами, а відповідальність без вини не підлягає запереченню.

Це виглядало нормальним в контексті теорії цивільного права до прийняття Конституції. Але це не може вважатися таким, що не суперечить їй сьогодні.

В Ст. 129 Конституції закріплено, що „основними завданнями судочинства є... забезпечення доведеності вини“ і що „судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.“ На фоні даної норми дивним виглядає узурпація законодавчим органом функції судочинства в забезпеченні доведеності вини, оскільки законодавець покладає на відповідача вину до того, як це буде зроблено судом.⁴⁴ Крім того, такий підхід також порушує принцип змагання сторін, оскільки звільняє позивача від надання доказів для доведення вини відповідача.⁴⁵

Мабуть, усвідомивши, яким тягарем це лягає на свободу слова та інформації, Верховна Рада прийняла норму, що ставить вимогу доведення вини ЗМІ в деяких справах по відшкодуванню моральної шкоди (включаючи справи по дифамації):

У разі конфлікту щодо завданої моральної шкоди між журналістом і засобом масової інформації, з одного боку, та органом державної влади або місцевого самоврядування чи офіційною посадовою особою..., з іншого, суд має визначитися щодо наявності злого умислу журналіста чи засобу масової інформації...⁴⁶

Словосполучення „злий умисел“ не має аналогів в українській правозастосовчій практиці. Але воно є майже дослівним перекладом американського стандарту. В Сполучених Штатах в справах про дифамацію рівень вини, потрібний для притягнення ЗМІ до відповідальності, визначається статусом позивача і суспільним інтересом навколо оспорюваної інформації. Приватні позивачі, інформація про яких не була суспільно важливою, мають доводити звичайну необережність у її поданні ЗМІ.

Але посадові особи й приватні особи, втягнуті в суспільно важливі події, мусять довести так званий „справжній злий умисел“,^47, тобто, що інформація неправдива і відповідач це знав або був байдужим до того, є вона правдою чи ні.⁴⁸

Наявність злого умислу може бути доведена належними доказами, що відповідач, наприклад:

вигадав поширену інформацію;

грунтував інформацію лише на одному анонімному телефонному дзвінку;

поширив інформацію всупереч серйозних причин не довіряти джерелові;

не пробував перевірити інформацію з найочевиднішим джерелом.

Такі критерії могли б служити і українським судам в застосуванні „злого умислу“ по конкретних справах.

Застосування „злого умислу“ судами зможе полегшити роботу журналістів в інформуванні суспільства і уникнути необгрунтованих відшкодувань моральної шкоди, але не буде поширюватися на вимогу спростування за ч.1 ст. 7 ЦК і не буде стосуватися висвітлення суспільно важливих подій поза політикою і посадовими особами. Таким чином, свобода слова і інформації з великого кола суспільно важливих питань обмежується без вимоги до позивача довести вину відповідача.

Цікавим є досвід Європейського суду, який при розгляді кожної справи за статтею 10 Конвенції, обов’язково визначається щодо наявності вини — суб’єктивного ставлення журналіста до поширеної інформації.⁴⁹ Конституційний Суд Німеччини аналогічно вирішив, що Конституція країни забороняє накладання відповідальності на пресу за поширення помилкових тверджень фактів без доведення вини, коли поширена інформація торкалася питання, що мало велике суспільне значення.

Тлумачення „не відповідає дійсності“ в світлі конституційної „недостовірності“ якраз і впровадить практичний стандарт вини в справах проти ЗМІ. Якщо окреслити „достовірну інформацію“ як таку, що середній розсудливий журналіст (редактор), дотримуючись професійних норм, вважав би її гідною віри на час поширення, тоді журналістЗМІ вважався б винним у поширенні недостовірної інформації, якщо:

інформація була такою, що середній розсудливий журналіст (редактор) не вважав би її гідної віри, і

журналіст (редактор) порушив професійні норми, закладені в законах про пресу, ТБ і т.п. (наприклад, не перевірив інформацію, подав її упереджено тощо)

Різниця між просто поширенням недостовірної інформації і поширенням її із злим умислом полягає в тому, що останнє є суб’єктивним стандартом — суд має встановити, що журналістЗМІ знав про те, що інформація фальшива чи був байдужий до того, чи є вона правдивою чи ні. Натомість, перший стандарт є об’єктивним — суд має визначитись з тим, чи журналістЗМІ повинен був знати, що інформація недостовірна.

Варто зазначити, що впровадження в судову практику по даній категорії справ конституційно визначеної вимоги доведення вини відповідача призведе до підвищення професійної етики працівників ЗМІ та покращання інформованості суспільства. Як не дивно, але покладання відповідальності без вини сприяє феномену замовлених статей, які явно конфліктують з професійними нормами об’єктивності. Якщо ЗМІ несуть відповідальність без огляду на дотримання ними професійних норм (вини), це нехтує один з головних зовнішніх важелів, що заохочує їх дотримання. В таких випадках залишається сподіватися на совість і репутацію журналіста чи видання, чого явно недостатньо з огляду на спокусу пристойного гонорару. Натомість, вимога доводити вину якраз і заохочує дотримання професійності, бо нехтування нормами означатиме фінансову відповідальність.

Оскільки за ст. 440-1 відповідач має довести відсутність своєї вини, логічно виходить, що позивач першим має доводити її наявність. Відповідно до Ст. 32 Конституції і ст. 30 ЦПК, позивач також має доводити недостовірність поширеної інформації, а по справах, де йдеться про вину у формі злого умислу — що відповідач знав про неправдивість інформації.

Крім того, згідно з численними рішеннями Європейського суду справи по дифамації є обмеженням свободи слова та інформації, тому всі їх елементи потребують виправдання, що вони „необхідні в демократичному суспільстві“. Як зазначив Верховний Суд Канади з цього приводу:

Обов’язок доведення того, що обмеження гарантованого (конституцією) права чи свободи є розумним і доказово виправданим у вільному і демократичному суспільстві, покладається на сторону, яка домагається введення цього обмеження.⁵⁰

Таким чином, оскільки позивач бажає обмежити свободу слова та інформації, на нього покладається тягар доводити всі елементи справи на захист репутації.

2. Право знати — інформація, що становить суспільний інтерес

Перш, ніж вирішити питання чи обмеження свободи слова і інформації „необхідне в демократичному суспільстві“, Європейський суд завжди вирішує, чи поширена інформація має „суспільний інтерес“. Хоча Судом не сформульовано алгоритм чи формулу, чи навіть фактори, які враховуються при визначенні „суспільного інтересу“, Суд визнав, що „це поняття не обмежується політикою"⁵¹.

Застосовуючи формулу

великий суспільний інтерес має переважати в бік свободи слова і інформації.

Фраза „суспільний інтерес“ притаманна й Ст. 32 (3) Конституції, де визначено, що право особи на приватне життя може бути обмежене в „інтересах...прав людини“. Звичайно, право на інформацію є одним з таких прав.

В яких випадках право одних людей на інформацію може стати підставою для обмеження права інших на захист репутації й приватне життя? Конституція містить загальні орієнтири. Якщо, наприклад „держава відповідає перед людиною за свою діяльність“ [Ст. 3(2)], „органи державної органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією“ [Ст. 19(2)] і „громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами“ (Ст. 38), то логічним буде висновок, що право людей знати про політичні справи у країні і діячів є дуже широким.

Законодавство має в собі такі положення:

Всі громадяни України, юридичні особи і державні органи... мають право на оперативне одержання через (пресу) публічно поширюваної інформації про діяльність державних органів і організацій, об’єднань громадян та їх посадових осіб, а також інших відомостей, необхідних для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.⁵²

Телерадіокомпанії зобов’язані не розголошувати інформацію про приватне життя громадянина без його згоди, якщо ця інформація не є суспільно необхідною.

[При цьому визнання інформації такою покладено законом на суд. Якщо суд не знайде підстав вважати її суспільно необхідною, моральна шкода та матеріальні збитки відшкодовуються].⁵³

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади України, їх посадові особи зобов’язані надавати інформацію, що стосується їх діяльності, письмово, усно, по телефону чи використовуючи публічні виступи своїх посадових осіб.⁵⁴

Тут можливий аргумент, що право на інформацію само по собі не може бути достатньою підставою для обмеження права на приватність чи репутацію (тобто, лише тому, що хтось хоче щось знати). Але коли ця інформація необхідна іншим особам для здійснення ними своїх прав, обмеження можна вважати виправданим за умови, що ті інші права є одного рівня в ієрархії прав з правом на репутацію і приватність.

Рішення Європейського суду надають конкретні приклади інформації, яку суспільство має право знати і поширення якої не може зазнавати обмежень:

судова справа проти фірми-виробника ліків для вагітних жінок, вживання яких призвело до народження дітей з вадами розвитку⁵⁵;

прихильне ставлення генерального канцлера країни до політика, який під час війни належав до підрозділу військ СС⁵⁶;

жорстока поведінка поліції⁵⁷;

політичні зв’язки, що кидають тінь на неупередженість суддів при прийнятті ними рішення⁵⁸;

підвищення заробітної плати директора заводу, робітники якого страйкують за підвищення своєї заробітної плати (інформація про зарплату директора була конфіденційною)⁵⁹;

будь-яка попередня судимість політика, навіть 20-річної давності.⁶⁰

Узагальнивши фактори для вирішення питання, коли права інших людей на інформацію („суспільний інтерес“) можуть обмежувати права окремих осіб (позивачів) на приватне життя і репутацію, варто також навести критерії з Кодексу практики комісії по скаргах проти преси Великої Британії, де зазначено, що суспільний інтерес включає:

запобігання чи розкриття злочинів або серйозних правопорушень,

захист здоров’я населення і громадської безпеки,

інформацію, що може запобігти введенню в оману публіки висловами чи діями окремих осіб чи організацій.

По таких справах слід розділити права позивачів по категоріях. Так, предметом справи про захист приватного життя є поширення конфіденційної, але правдивої інформації.⁶¹

Щоб запобігти обману людей, наприклад, ЗМІ можуть поширити інформацію, що оприлюднена посадовою особою декларація доходів є недостовірною. Без сумніву, люди мають право знати про чесність і законослухняність політиків, і це право мусить бути захищене судами від цивільних позовів про захист від втручання в приватне життя цих політиків. Згода політика відкрити свої фінансові справи для публічного ознайомлення одночасно означає й те, що він погодився, що така інформація становить суспільний інтерес. Навіть не можна припустити, що посадова особа чи політик в демократичному суспільстві має право поширювати недостовірну інформацію про себе та ще й наполягати на віднесенні справжніх фактів про нього до приватних справ чи ховати їх під категорію конфіденційних.

Натомість, предметом справи по дифамації є поширення недостовірної (неправдивої, такої, що не відповідає дійсності) інформації. В даному контексті виникає справедливе питання: чи люди мають право знати недостовірну інформацію про особу? Якщо пам’ятати, що неспроможність довести „щось“ в судовому порядку не завжди означає, що це „щось“ неправда, то відповідь на це питання мусить бути ствердною. Як відомо з історії, сумлінно подана „недостовірна“ інформація може покласти шлях до достовірної.

Газетою було поширено інформацію про те, що у політика є шикарна дача за конкретною адресою. В суді ЗМІ доводить, що всі сусіди в околиці знають цього політика як хазяїна, але газета не має документальних доказів, що він є законним власником згаданого будинку. ЗМІ програє справу в суді, і інформація начебто визнана „недостовірною“. Але один із сусідів, який бачив першу статтю і дізнався про програш газетою справи в суді через брак доказів, передає газеті копію належним чином укладеної угоди між ним та політиком (наприклад, про виконання сезонних с/г робіт на території дачі), де політик зазначений як її власник.

В США, де вперше було впроваджено конституційний захист для недоведених і неправдивих тверджень, Верховний Суд сказав:

Вільна дискусія не може уникнути помилкових тверджень, а тому вони так само мають право на захист, як і невід’ємна частина свободи слова, що потребує „простору вільного повітря“ для того, щоб вижити. ...Правило, за яким критик офіційної поведінки повинен гарантувати стовідсоткову правдивість усіх своїх тверджень під страхом бути притягнутим до відповідальності за дифамацію та примушений сплачувати необмежені за розмірами відшкодування, призводить до... самоцензури ...Критики будуть утримуватися від своїх коментарів навіть тоді, коли вони абсолютно переконані у правдивості своїх зауважень і коли вони фактично правдиві, через острах неможливості юридично довести це в суді...⁶²

В Нідерландах також неправдиве твердження або таке, що не може бути доведено в суді, не призводить до цивільної або кримінальної відповідальності, окрім випадків, коли дослідження, проведене відповідачем (ЗМІ), не відповідало серйозності спірних тверджень.⁶³ Подібне правило застосовується в Австралії, Індії, Німеччині, Пакистані.

Вживаючи трішечки інакший підхід, Європейський суд також дає зрозуміти, що юридичні правила дифамації, які вимагають доведення правдивості чи дійсності сумлінно поширених оціночних суджень, висновків або ідей порушують Ст. 10 Конвенції.⁶⁴ Що цікаво, вислови, які Суд вважає оціночними, є такими, що різні коментатори вважали б за твердження фактів.

3. Факти чи думки?

Окрім свободи слова і права поширювати інформацію, Конституція (та Конвенція) також гарантують споріднені, але не тотожні права кожному мати власну думку і вільно висловлювати свої погляди і переконання.

Якщо „думка“ — продукт мислення, „погляд“ — судження про що-небудь, а „переконання“ — тверда віра в щось⁶⁵, вони включають критику, оціночні судження, ідеологію. Але всі ці й подібні вислови є суб’єктивними, вони випливають з середини надзвичайно складної і суперечливої істоти — людини.

Для захисту права на власну думку, Пленум Верховного Суду України закріпив принцип що „критична оцінка певних фактів, недоліків, що мали місце, не може бути підставою для відшкодування моральної шкоди."⁶⁶ Подібний принцип закладено і у ст. 134 КК, що передбачає покарання посадових осіб, які переслідують громадян за критику.

Розглядаючи скаргу по справі колишнього Канцлера і голови Соціалістичної партії Австрії Бруно Крайскі проти журналіста Лінгенса за дифамацію, Європейський суд жорстко поставився до обмеження права висловлювати власні думки, оцінки, висновки задля захисту репутації, коли йдеться про репутацію посадової особи або державної установи і тематика має суспільний інтерес.⁶⁷

В двох статтях Лінгенс наводив публічні вислови Крайскі і критикував його „підлий опортунізм“ в прихильному ставленні до деяких політиків, які були в підрозділах СС під час Другої світової війни. Відкидаючи висновок Віденського Суду про те, що Лінгенс порочив репутацію Крайскі, оскільки не зміг довести „підлий опортунізм“ в суді, Європейський суд зазначив:

Насправді, ставлення пана Крайскі до жертв нацизму і тих, що з нацистами співробітничали, були далеко не чіткі й однозначні, вони з’явилися у формі, що дозволяла різні висновки. Тому логічно, (Лінгенсу) було неможливо довести, що єдино можливим висновком міг бути власне його висновок.

Слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень — не можна. Суд зазначає, що факти, на яких пан Лінгенс грунтував свої оціночні судження, були незаперечними так само, як і його добросовісність. Що стосується вимоги довести достовірність оціночних суджень, то неможливо це виконати, і така вимога є порушенням самої свободи поглядів, яка є основною складової права, гарантованого статтею 10 Конвенції.

Однак, практика розгляду справ по дифамації свідчить, що українські суди не завжди правильно відрізняють вислови критичних думок чи оцінок від „певних фактів...що мали місце“. Основна причина цього — в суперечливій термінології тексту ст. 7 ЦК та законів .⁶⁸

В ст. 7 йдеться про поширення відомостей (які недостовірні або викладені неправдиво). Однак, слово „відомості“ в законах не окреслено і суди застосовують його в найширшому значенні: „повідомлення, вісті про кого-, що-небудь“.⁶⁹ А „повідомлення“ — це „щось, що доводиться до відома“.⁷⁰ У цьому розумінні, відомості можуть становити що-небудь, поширене публічно — твердження фактів, оціночну думку, карикатуру, сатиру, фотомонтаж, п’єсу.

Натомість в Ст. 32 (4) Конституції йдеться про „інформацію“, тобто „відомості про події і явища, що відбуваються..."⁷¹. А це вже вужче значення, ніж „відомості“ взагалі, оскільки слово „відбуваються“ містить твердження, що щось насправді є (існує). „Інформація“ — твердження факту. Чи є цей факт правдивим, інше питання. Головне, що повідомлення має вигляд факту чи є про факт.

З огляду на це, суди мають застосувати термін „відомості“ за статтею 7 ЦК в сенсі терміну „інформація“ за Ст. 32(4) Конституції, тобто дифамація по ст. 7 може настати лише від поширення недостовірної інформації щодо фактів. Застосування конституційної термінології є виправданим і логічним, оскільки тлумаченням „відомостей“ також є „певні факти, дані“ ⁷². Тлумачення „відомостей“ як „твердження фактів“ повинно допомогти суддям відрізняти їх від вираження думок.

Як було зазначено вище, Європейський суд вирішив, що Ст. 10 дає дуже широкий захист для критики, оціночних суджень і подібних суб’єктивних висловів в справах по дифамації. Навіть агресивні, шокуючі вислови захищені, коли вони:

мають фактичне і об’єктивне підгрунтя або доведені аргументами⁷³;

стосуються посадових осіб,⁷⁴ державних установ⁷⁵, суспільного інтересу⁷⁶;

добросовісні⁷⁷;

зроблені з дотриманням професійних норм⁷⁸.

Європейський суд надає широкого значення фразі „фактичне підгрунтя“. Для захисту за Ст. 10 достатньо, щоб головна (основна) частина поданих фактів, а не кожен окремий факт, була доведеною відповідачем. В справі Торгейрсона, наприклад, ісландський журналіст писав про брутальність поліції, посилаючись на поширені розповіді і чутки („люди говорять“) про жертви „звірів в уніформах“ та історію одного чоловіка, який, за словами його друзів, тяжко постраждав від поліцейської жорстокості. В справі по дифамації за позовом Поліцейської Асоціації позивач подав докази, що той чоловік постраждав з інших причин. Торгейрсон також не міг довести правдивість фрази „звірі в уніформах“ і тому програв справу в національному суді. Але Європейський суд вирішив, що це було порушення Ст. 10:

[Торгейрсон] висвітлював те, що говорили інші люди про брутальність поліції... тобто, що неназвані члени поліції Рейк’явіку чинять серйозні напади. Вимога, щоб він довів правдивість цього, ставило його, на думку Суду, перед надмірно високим, якщо не неможливим, завданням [що порушує Ст. 10].

Якщо Ст. 10 забороняє вимагати доводити правдивість власних суб’єктивних думок, вона також не дозволяє вимагати доведення правдивості думок інших людей. Таким чином, факти, на яких журналіст добросовісно грунтує свої власні висновки, можуть бути „розповідями або чутками — джерелами яких були інші люди або громадська думка“, навіть якщо їх суть не може бути доведено.⁷⁹ Інакше „відкрита дискусія про суспільно важливі теми може бути обмежена“.

Оскільки Ст. 10 захищає не лише суть, а й тон, висловлення думок може мати крайній, агресивний і полемічний тон. Торгейрсон вживав достатньо агресивні епітети в своїх статтях. Стаття 10 також дозволяє назвати політика „ідіотом"⁸⁰ або „прихильником ідеї нацизму"⁸¹, коли це висновки від аналізу публічних і суперечливих виступів самого політика. Також дозволено висловлювати думку, що судді в конкретній справі були упередженими, оскільки поділяли крайні політичні погляди однієї із сторін.⁸²

Часто оцінки проявляються у формі художніх творів: пародійних п’єс, віршів, байок, малюнків, карикатур, фотомонтажів тощо. Для підсилення художнього ефекту автором часто застосовуються жорсткі та неприємні для об’єкту твору епітети, які також є своєрідними художніми оцінками. Але оскільки твори, по яких явно видно художній, творчий характер не претендують бути „твердженням фактів“ в розумінні слова „відомостей“ за ст. 7 ЦК, вони не можуть бути предметом справи по дифамації.⁸³

1. Загальні принципи

Конституція гарантує судовий захист праву кожного спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї і також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої нею (Ст. 32(4)). Розміщення цієї статті в другому розділі „Права, свободи та обов’язки людини і громадянина“ свідчить, що конституційне право захищати добру репутацію є індивідуальним і належить лише фізичним особам.

Звичайно, законодавство може розширювати конституційні права чи взагалі створювати нові⁸⁴. Раніше прийнята ст. 7 ЦК, наприклад, надає право захищати репутацію громадянам і організаціям, а ст. 37 Закону про пресу до списку потенційних позивачів додає і державні органи. Однак, законодавчо надані права організації, юридичних осіб і державних установ нижче в ієрархії, ніж аналогічні, Конституцією закріплені права фізичних осіб, що матиме принципове правове значення при їхньому балансуванні з конституційними правами на свободу слова, інформації і вираження поглядів.

Незважаючи на статус, згідно зі Ст. 32(4) в першу чергу позивач мусить доводити в захисті своєї репутації, що недостовірна інформація була про нього. Так, в постанові Пленуму Верховного Суду, сказано: „позов... може бути пред’явлено особою, про яку поширені такі відомості, а так само близькими родичами цієї особи, коли відомості прямо чи посередньо їх порочать"⁸⁵. „Про себе“ чи „про яку“ не обов’язково означає, що поширені твердження фактів називали ім’я і прізвище позивача. Але вони мусили бути такими, що містили значення, зрозуміле комусь окрім позивача, що в матеріалі йшлося про нього.

Тут слід звернути увагу на спроби деяких осіб від свого імені захищати честь і гідність цілих національностей чи груп. Розгляд таких справ судами помилковий, оскільки важко стверджувати, що поширення інформації загального характеру про „нових українців“, „росіян,“ „любителів пива“ чи „деяких міліціонерів“ є інформацією про одного конкретного позивача, який навіть і не згадується. Такі позови також загрожують су-
спільному обговоренню важливих проблем —
багато з яких стосуються чи уособлені саме групами людей.⁸⁶ Це є принциповим, оскільки позивачі нерідко бувають посадовими особами, які судяться від свого імені з приводу матеріалів щодо стану справ в очолюваних ними установах.

Після визначення, що поширені твердження фактів були про позивача, суди мають звертати увагу на його статус, оскільки це один із визначальних факторів для вирішення чи обмеження свободи слова — тобто, притягнення до відповідальності за поширення інформації — виправдане в даному конкретному випадку. Тому тут слід пригадати вище наведену формулу для балансування прав в справах про дифамації (і приватність):

2. Посадові і публічні особи

Одним з принципів, на якому грунтується все викладене, є те, що в демократичному суспільстві, де влада є обрана вільним і свідомим волевиявленням громадян, посадові особи справедливо знаходяться під прискіпливою увагою суспільства, особливо через посередництво преси.

Як зазначив Європейський суд з цього приводу:

Свобода преси дає громадськості одну із найкращих можливостей дізнатися про ідеї і позиції політичних лідерів і сформувати власний погляд на них ... Відповідно межі допустимої критики є ширшими, коли вона стосується власне політика, а не приватної особи. На відміну від останньої, перший неминуче і свідомо відкривається для прискіпливого аналізу кожного слова і вчинку як з боку журналістів, так і громадського загалу і, як наслідок, повинен виявляти до цього більше терпимості...

Право політика захищати свою репутацію треба врівноважувати з правом на вільну дискусію на політичні теми.⁸⁷

Можна порівняти „свідоме відкриття“ посадової особи для публічного обговорення до боксера, який добровільно входячи на ринг, свідомо обирає ризик і не вправі пізніше судитися із своїм суперником за те, що той його побив.

Як вже було зазначено, Європейський суд захищає достатньо грубу і навіть агресивну критику, погляди та епітети. Газета чи журналіст може назвати політика „ідіотом“, „прихильником ідеї нацизму“, коли це зроблено добросовісно в контексті суспільного інтересу і на фактичному підгрунті. Також Суд дозволяє ЗМІ і журналістам помилитися, якщо помилка стосується не вирішальної частини поширеного матеріалу.

В Україні також законодавчо визнано, що рівень моральної шкоди посадової особи чи владної структури має залежати від наявності злого умислу з боку ЗМІ чи журналіста (чого немає щодо приватної особи), і вимога до суду „враховувати наслідки використання потерпілим можливостей позасудового спростування неправдивих відомостей є принциповою."⁸⁸ Міністр, який регулярно проводить прес-конференції, спілкуючись в такий спосіб з пресою, має реальну можливість спростувати поширену про нього інформацію чи викласти її інакше. Однак, пересічна приватна особа такої можливості не має.

2.1. Рівність не означає однаковість перед законом

Дехто з фахівців вважає, що застосування при вирішенні справ проти ЗМІ різних правових стандартів щодо посадових осіб порівняно з приватними особами, порушує конституційні норми про повагу гідності і рівності всіх перед законом.⁸⁹ Однак, така позиція по справах про дифамацію і приватність не витримує критики.

Положення, що всі мають право „на повагу до своєї гідності“ знаходиться в Ст. 28 Конституції як гарантія проти катування, жорстокого покарання і подібного приниження і свідчить про те, що конституційне поняття „гідності“ є набагато ширшим від поняття „репутації“ в контексті Ст. 32 і 34 Конституції України або „честі та гідності“ за ст. 7 ЦК. Слово „репутація“ в статті 32 ч.4 вжито законодавцем замість „гідність“ в статті 34 (3), очевидно, свідомо, щоб забезпечити за словом „гідність“ більш глибокий зміст і весь спектр значення кожної людини в демократичному суспільстві. Людська гідність як категорія незалежна від репутації людини. І це правильно, оскільки інше тлумачення дозволило б знущання над непопулярними людьми чи людьми, які знаходяться під владою інших людей (арешт, затримання, ув’язнення, непритомний стан хворого тощо).

Твердження, що посадові і приватні особи мають бути „рівними перед законом“ містить необгрунтоване припущення, що „рівність“ означає „однаковість“. Різне трактування різних осіб в різних обставинах є неминучим і необхідним завданням законів при їх застосуванні. Держава, наприклад, навіть зобов’язана НЕ видавати права водія сліпим для гарантій безпеки іншим.

Європейський суд, аналізуючи неоднакове застосування законів до різних людей в контексті ст. 14 Конвенції⁹⁰, відокремлює поняття „дискримінації“ від „легітимного розрізнення“.

Дискримінація — коли особи чи групи осіб знаходяться в подібних ситуаціях, але трактуються по різному з причин раси, статі, політичних переконань, релігії.

Легітимне розрізнення — коли особи чи групи осіб є в різних ситуаціях і трактуються по різному з об’єктивних причин

В справі, де франкомовні батьки в голландськомовній провінції Бельгії склали скаргу проти уряду, стверджуючи, що бельгійське законодавство про мову дискримінувало право їх дітей на навчання, оскільки не передбачало відкриття франкомовних шкіл в їхній провінції, Суд вирішив, що дискримінації за ст. 14 Конвенції не було.

Стаття 14 не забороняє різниці в ставленні (до осіб), коли вона грунтується на об’єктивній оцінці по суті різних фактичних обставин і які, в інтересах суспільства, знаходять справедливий баланс між захистом інтересів суспільства і пошаною до прав і свобод, закріплених Конвенцією.⁹¹

Державне рішення не відкривати за бюджетні кошти франкомовні школи в провінції, де франкомовне населення було в явній меншості, не порушувало заборону ст. 14 Конвенції на дискримінацію за ознакою (французької) мови, оскільки франкомовна меншість і голландськомовна більшість знаходяться в різних обставинах. Поділ країни на франко- і голландськомовні частини був зумовлений минулими конфліктами на мовній основі, тобто об’єктивними причинами, а рішення про мови навчання забезпечувало легітимний суспільний інтерес у вивченні в школах мови, яка необхідна в даному регіоні. Факт, що це створювало труднощі для малої кількості франкомовних сімей, які були змушені самі забезпечити навчання бажаною мовою, не таке обтяжливе, щоб Суд визнав це забороненою дискримінацією.

Прикладом з українського права може бути положення Ст. 24 Конституції про заборону „привілеїв чи обмеження за ознаками“, які включають расу, стать і політичні переконання та „інші ознаки“. Та як було вже зазначено, „ознаками“ є характеристики людини, які важко чи неможливо з власної волі змінити. За цією логікою „посада“ не може вважатися „ознакою“, бо інакше всі привілеї посадових осіб в Україні були б неконституційними, а шахтар повинен би мати таке саме право займати офіс на Банковій, як і Президент.

Людина своїми добровільними вчинками може поставити себе в умови, де вона обмежена або привілейована в порівнянні з іншими людьми. Звичайно, входження в публічне, політичне життя є одним з таких кроків.

В демократії політики й посадові особи добровільно йдуть в публічне життя, усвідомлюючи, що суспільство може і має право та обов’язок обговорювати їх. Багато з них приймають присягу, в якій, між іншим, обіцяють дотримуватися Конституції і законів⁹². Як представники влади, вони мають доступ до важелів влади, спеціальної й конфіденційної інформації, офіційних ЗМІ. Вони користуються різними спеціальними привілеями. Але за це вони здійснюють свої повноваження і відповідають перед народом.

Нічого подібного не можна сказати про приватних осіб, хіба що від останніх, як від усіх, вимагається дотримання закону. Але приватні особи не беруть на себе додаткової відповідальності, яку накладає присяга.

Тому не дивно, що Європейський суд відхилив твердження, що закони щодо дифамації і приватного життя повинні застосуватися однаково до публічних і приватних осіб⁹³. Застосування інших правил до посадових осіб виправдане, коли це робиться в інтересах суспільства вільно обговорювати важливі проблеми й коли це не обмежує право посадовця звертатися до суду, а лише визначає правила, за якими вони можуть виграти справу. В ст. 17 закону „Про державну підтримку ЗМІ…“, наприклад, йдеться лише про правило для отримання відшкодування моральної шкоди, а не заборона на таке відшкодування взагалі.

На відміну від кольору шкіри, соціального статусу, статі та інших характеристик людини, які важко змінити з власної волі, „посада“ — це таке, що людина вільно обирає і чого може легко позбутися. Тому її у жодному разі не можна вважати „ознакою“, за якою неоднакове трактування закону забороняється.

2.2. Посадові і публічні особи

Загальне визначення посадової особи міститься в Кримінальному кодексі України:

Ст. 164. Під посадовими особами розуміються особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також займають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядних або адміністративно-господарських обов’язків, або виконують такі обов’язки за спеціальним повноваженням.

Таким чином, посадова особа може бути головою партії, директором підприємства, народним депутатом, президентом неурядової організації чи головою комунальної служби чи КСП тощо.

Звичайно, ця дефініція знаходиться в розділі про посадові злочини і в їх контексті, зрозуміло, включає дуже широкий спектр посад, до найнижчого клерка на державній службі. Але постає питання: чи суспільний інтерес у вільному обговоренні публічних подій і осіб захоплює таке широке коло людей у всіх випадках? Звичайно, публіка має інтерес до всіх, без винятку, людей, які обираються на виборах. Європейський суд та, наприклад, США, не мають сумнівів, що прямо чи опосередковано обрані посадовці є „посадовими особами“. Так само можна сказати й про лідерів політичних партій⁹⁴. За Конституцією України (стаття 79) обрані народні депутати вступають на посаду, а Президент — на пост (стаття 104).

Однак, найбільше питань виникає, коли позивачами є державні службовці⁹⁵, які не обираються, але можуть мати велику владу. Європейський суд поки що не сформулював чітких критеріїв, за якими можна вирішувати, хто є посадовою особою в контексті свободи слова, думки та інформації. Для порівняння можна звернутися до судової практики США, де позивачі-посадовці несуть тягар доведення „справжнього злого умислу“ з боку ЗМІ і тому суди розробили практичні критерії для їх визначення.

В США, посади необраних „посадових осіб“ включають:

посади явно великого значення, до яких суспільство має окремий інтерес щодо кваліфікацій і вчинків людей, які їх обіймають — поза (звичайним) суспільним інтересом до кваліфікацій і вчинків всіх державних службовців (наприклад, міністри),

посади, які дають або створюють видимість, що надають значну відповідальність за або контроль над владними справами (наприклад, голова апарату парламенту),

посади, які дозволяють мати владу і державні повноваження і, таким чином, виконуючи свої обов’язки, мати значний вплив на життя людей (наприклад, міліціонер, податковий інспектор).

За цими стандартами до „посадових осіб“ віднесено: ректорів, професорів державних університетів, тренерів футбольної команди окружної школи, слідчих, лейтенантів міліції, інспекторів митниці, лікарів державної лікарні і т.п. З даного переліку очевидно, що спільним критерієм у визначенні посадової особи, є отримання ними зарплати з бюджету.

Приймаючи своє рішення в 1999 р. про наявність легітимного суспільного інтересу до особистих фінансів директора автомобільного заводу, де відбувається страйк⁹⁶, Європейський суд значно розширив коло осіб, про яких суспільство має право знати, упровадивши для держав-учасниць Європейської конвенції доктрину „публічної особи“.

„Публічна особа“ не окреслюється лише посадою, хоча це є фактором, але й рівнем легітимного суспільного інтересу до її думок і вчинків. Всі політики є публічними особами, але не всі публічні особи є політиками.

В США, де ця доктрина досягла найглибшого розвитку, публічні особи розділяються на дві категорії:

Загальні — це особи (фізичні чи юридичні), які обіймають посади великої влади і впливу і чиє ім’я зразу впізнається великою кількістю людей в даному середовищі. Наприклад, кандидати на виборах, митрополит церкви, приватний коледж, дружина політика, лідер кримінального угрупування, радіостанція, „зірки“ тощо. У всіх справах по захисту своєї репутації такі й подібні загальні публічні особи мусять доводити „справжній злий умисел“.

Умовні — особа, яка залучає себе чи є залученою до суспільно важливих подій в публічну дискусію чи дію, може бути обмежена в праві захисту своєї репутації і приватності. Але в справі по дифамації чи про приватність, умовна публічна особа мусить доводити злий умисел тільки щодо поширення інформації стосовно її участі в конкретній дискусії чи дії. Щодо інших питань, вона залишається приватною особою.

Автор статті про екологію є умовною публічною особою щодо цієї статті. Якщо хтось поширить інформацію з твердженням про те, що він явно не дослідив теми, про яку писав (тобто, твердження факту), автор для захисту своєї репутації має довести злий умисел. Але якщо хтось напише, що він не заплатив податки за попередній рік, автору потрібно довести лише звичайну необережність. Однак, якщо автор після публікації своєї статті про екологію, стає широко відомою телевізійною зіркою, то він переходить в категорію загальної публічної особи і мусить доводити злий умисел стосовно будь-якої суспільно цікавої інформації про себе.

2.3. Приватне життя публічних осіб

Право на приватне життя і на збереження конфіденційності інформації закріплено в Ст. 32 Конституції.⁹⁷ Хоч Конституцією не окреслено „приватне“ і „конфіденційне“, Конституційний Суд витлумачив конфіденційну інформацію про особу, частково застосовуючи ст. 23 Закону „Про інформацію“, з деякими відмінностями. За законом, основними даними про особу є національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, адреса, дата і місце народження. Конституційний Суд вилучив національність і адресу, а додав „майновий стан та інші персональні дані“.⁹⁸

Невідомо, як цей перелік співвідноситься з тим, що складає приватне і сімейне життя за Ст. 32(1). Можна припустити, що приватність більш широка за поняттям, бо виходить далеко за межі сухих персональних даних. Але поняття „приватне“ і „конфіденційне“ об’єднані спільним припущенням про те, що особа, яка скаржиться на порушення цих прав, логічно мала би прикладати хоч якісь зусилля для їх збереження (нерозголошення, зберігання в сейфі і т.п.). Звичайно, коли людина є в публічному місці, вона не вправі вимагати такий рівень захисту свого приватного життя, на який вона може сподіватися у власній спальні.

Так, конфіденційна інформація визначена в законі як „відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих ... осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов“.⁹⁹

Якщо людина дає інтерв’ю на телебаченні і розголошує при цьому свій день народження і вік, вона самостійно оприлюднила цю інформацію. Вона перестає бути „окремою особою“, що володіє нею і тому втрачає право продовжувати вважати її приватною чи конфіденційною. Якщо пізніше якась газета повторює цю інформацію, це не буде порушенням права за Ст. 32 Конституції чи законодавства.

Подібну згоду на поширення інформації про себе дає посадова чи публічна особа. Як боксер, вона свідомо виходить на жорстокий ринг громадської думки, добровільно відкриваючи себе заради якоїсь особистої мети (влади, слави, збагачення). За своїм значенням слово приватне — „не пов’язане із службовою або суспільною діяльністю“.¹⁰⁰ Тому висвітлення дій посадових осіб, пов’язаних з виконанням ними своїх обов’язків, не можна вважати приватною чи конфіденційною справою.

Однак, суди не достатньо звертають увагу на факт, що навіть приватне життя посадовця не може захищатися на тому самому рівні, що й приватної особи, коли аспекти цього „приватного життя“ мають суспільне значення. Без перебільшення можна констатувати, що така помилка сприяє розвитку корупції і зловживанням владою.

На думку Європейського суду, це зовсім не означає, що політик позбавляється права на приватне життя. Але це право вужче, ніж у приватної особи.¹⁰¹

Тоді виникає питання: в яких випадках громадськість має право знати про „приватні“ справи посадової особи?

Відповідь залежить від конкретних обставин по кожній справі. Але загальним правилом може бути таке: якщо посадова чи публічна особа свідомо відкрила частину свого приватного життя для публіки, чи якщо приватні справи мають причинний зв’язок з виконанням нею своїх обов’язків, добросовісне поширення такої інформації не можна вважати протиправним. В таких ситуаціях право інших людей на свободу слова, думки і інформації виступає підставою для обмеження права посадовця за Ст. 32 Конституції.

Якщо політик запрошує журналістів на прес-конференцію до власної квартири, він не може пізніше вимагати захисту приватного життя, коли хтось із журналістів напише про розкішний кахель в його ванній кімнаті. Бо, по-перше, запрошуючи пресу (яка уособлює „публічність“), він, власне, хоче поширення інформації про себе. По-друге, суспільство має справедливий інтерес до економічного добробуту посадових осіб, якщо це може вплинути (чи впливає) на виконання ними службових обов’язків чи дотримання законів.

3. Організації і юридичні особи

Суди, розглядаючи позови про захист ділової репутації юридичних осіб, організації і т.п., не звертають належної уваги на кілька особливостей, що різко відрізняють правові аспекти таких справ від аналогічних справ за позовами фізичних осіб.

По-перше, право фізичної особи захищати репутацію закріплено Конституцією і тому може бути обмежене тільки тоді, коли це потрібно для захисту конституційних прав інших людей на свободу слова, думки та інформації. Організаціям та іншим нефізичним особам, це право надано не Конституцією, а законами, тому воно має нижчий рівень в ієрархії захисту і повинно поступатися конституційним правам інших людей на свободу слова, думки та інформації за умови нижчого рівня суспільного інтересу.

Для фізичних осіб конституційне право на захист репутації обмежується конституційними правами на свободу слова, думки та інформації, коли це необхідне для здійснення чи захисту інших конституційних прав. Але визначене законами право юридичних осіб захищати свою репутацію може бути обмежене конституційними правами на свободу слова, думки та інформації, коли це потрібно для здійснення чи захисту законних — а не тільки конституційних — прав інших осіб (наприклад, прав споживачів).

Право юридичних осіб на конфіденційність (звичайно, не може й бути мови про „приватне і сімейне життя“) також надане їм законами, а не закріплене Конституцією. Тому і це право також може бути обмежене конституційними правами на свободу слова, думки та інформації, якщо це потрібно для здійснення чи захисту законних прав інших осіб. А ці права достатньо широкі:

Всі громадяни України, юридичні особи і державні органи... мають право на оперативне одержання (через пресу) публічно поширюваної інформації про діяльність державних органів і організацій, об’єднань громадян та їх посадових осіб, а також інших відомостей, необхідних для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій (ст.34 Закону про пресу).

Це суттєво, оскільки не можна стверджувати, що люди мають конституційне право на інформацію про недержавні юридичні особи чи організації. Та, зважаючи на надзвичайний вплив, який такі установизаклади можуть мати в економічному, політичному і суспільному житті країни, люди мають законне право бути інформованими про них.

Іншою проблемою в судовому розгляді позовів організацій є неуважне застосування фрази „честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди її інтересам“ за ст. 7 ЦК. Безпідставно допускають, начебто кожен позивач має всі ці якості або не має жодних. Але це помилково. Хоч в своїй постанові на цю тему Пленум Верховного Суду не роз’яснив цих слів, існують певні параметри.

Честь — це сукупність вищих моральних принципів, якими людина керується у своїй громадській і особистій поведінці. Честь є соціальною оцінкою особистості.

Гідність — це сукупність рис, що характеризують позитивні моральні якості. Гідність є певною самооцінкою особи.

У будь-якому випадку „честь і гідність“ повинні розглядатися у взаємозв’язку.

Це означає, що неможливо зганьбити (відповідно і захищати) честь чи гідність, розділивши ці питання. Будь-яке посягання на честь є одночасно і посяганням на гідність.¹⁰²

Тоді постає питання: чи юридична особа, яка утворена людьми як інструмент для виконання функцій та задоволення людських потреб, може мати властиві людині якості, як честь і гідність? Наприклад, чи має банк мораль?

Це вельми спірне філософське питання є новим в українській судовій практиці.¹⁰³

Попри всю дискусійність питання, зрозуміло, що „честь і гідність“ є недоречними поняттями у застосуванні до нефізичних осіб. І уникнути плутанини можна, застосовуючи поняття „ділової репутації“ за ст. 7 ЦК.

Ділова репутація — це громадська думка про ділові, професійні якості людини чи організації у сфері її виробничої, торгівельної та інших видів діяльності.¹⁰⁴ На відміну від моральних якостей у честі і гідності, предметом ділової репутації є оцінка якості особи у сфері послугових чи виробничих відносин. А це якості, що індивідуалізують її серед інших ділових осіб та й визначають рівень довіри до неї в її діловій діяльності (професійність, надійність, діловитість, обов’язковість у ділових стосунках тощо).¹⁰⁵ Ділова репутація необов’язково включає моральні якості. Адвокат, наприклад, може мати надзвичайно добру ділову репутацію — як високопрофесійний юрист, здібний, ерудований, агресивний — навіть якщо в нього 15 позашлюбних дітей.

Шкода діловій репутації юридичної особи може мати суто майновий характер, як і компенсація за неї — наприклад, упущеної вигоди, коли позивач доводить реальні доходи, які могли б бути одержані, якби не було завдано шкоди його діловій репутації.

Якщо юридичні особи не мають моральних якостей в розумінні слів „честь і гідність“, тоді логічним є висновок про те, що вони не можуть зазнати й моральної шкоди.¹⁰⁶ Така шкода фізичній особі пов’язана з „моральними чи фізичними стражданнями“, „моральними переживаннями“, „у порушенні нормальних життєвих зв’язків"107, що взагалі не властиво юридичні особі.

Натомість, незаперечно, що юридичні особи можуть зазнати немайнової шкоди.

Але оскільки немайнова шкода в текстах законів завжди знаходиться в дужках з моральною шкодою („моральна (немайнова) шкода“), ці поняття не розмежовано, хоча це необхідно з огляду на різницю між фізичними і юридичними особами (організаціями).

Поняття „немайнової шкоди“ відсутнє в законах про інформаційні відносини та й у Цивільному кодексі, але з окремих положень в інших нормативних актах можна дійти висновку про те, що оцінка немайнової шкоди нефізичних осіб неможлива без урахування матеріальної шкоди. Наприклад, в Законі „Про зовнішньоекономічну діяльність“: „моральна шкода — шкода, яку заподіяно особистим немайновим правам суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та яка призвела або може призвести до збитків, що мають матеріальне вираження.¹⁰⁸

Якими ж є „немайнові права“? Окрім класичного прикладу інтелектуальної власності, ділова репутація є також немайновим правом. В нормативних актах України, наприклад, ділова репутація (гудвіл¹⁰⁹) належить до нематеріальних активів об’єктів права. Гудвіл визначається як комплекс заходів, спрямованих на збереження або збільшення прибутку підприємств без відповідного збільшення активних операцій, включаючи використання кращих управлінських здібностей, домінуючу позицію на ринку продукції (робіт, послуг), нові технології. З цього можна зробити висновок, що посягання на ділову репутацію в сенсі ст. 7 ЦК може призвести до зниження рівня відповідних нематеріальних активів юридичної особи і, відповідно, до зниження її прибутку (надбань — в широкому сенсі).

Тому немайнова шкода організаціям, на відміну від моральної шкоди фізичних осіб, мусить мати безпосередній та невід’ємний причинний зв’язок з наслідками майнового характеру.110 Якщо позивач цього не доводить, суд має прийняти рішення про відсутність такої шкоди. Логічним висновком з наведеного також є те, що позов юридичної особи про відшкодування заподіяної діловій репутації шкоди, слід вважати майновим з усіма процесуально-правовими наслідками, які з цього випливають.

Такий підхід до розгляду справ про захист репутації за позовами юридичних осіб не лише усуне побудовані судовою практикою протиріччя, але й скоротить можливість таким структурам зловживати правом на захист ділової репутації і претендувати на збагачення за рахунок обмеження свободи слова, думки та інформації.¹¹¹

4. Органи влади і управління

Оскільки органи влади також входять в категорію організацій і юридичних осіб, все викладене вище також стосується й їх з деякими особливостями, що притаманні спеціальному статусу владних структур.

Найсуттєвіша особливість випливає з факту, що позови державних органів на захист репутації створюють небезпеку покарання добросовісних критиків влади. Тому в деяких державах, наприклад, США, владним органам взагалі не дозволено виступати позивачами по справах на захист репутації, навіть коли йдеться про їх репутацію в господарчих справах.¹¹²

Такий підхід цілком можливий і в Україні. Конституція проголошує, що „Держава відповідає перед людиною за свою діяльність"¹¹³. Реалізація цієї відповідальності можлива лише за умови свободи слова, думки і інформації про діяльність владних структур. Але самі по собі справи про захист репутації органу влади (управління), навіть за умови негативного для нього вирішення справи, суттєво обмежують право людини мати інформацію про їхню діяльність, оскільки ЗМІ, притягнутий до суду, уникатиме цієї теми в майбутньому.

Важко навіть собі уявити ситуацію, де надане законодавством право органу влади захищати свою репутацію превалює над конституційним правом громадян знати, що цей орган від їх імені робить. Це набуває гостроти з огляду на вельми нерівні інформаційні можливості двох сторін та закритість і непрозорість владних структур, коли владна структура-позивач якраз і володіє матеріальними доказами, до яких ЗМІ-відповідач не має доступу.

Однак, це правило не скрізь впроваджено в країнах Європи. В справі Кастельс проти Іспанії Європейський суд розглянув це питання в контексті статті кримінального кодексу Іспанії, що передбачала покарання за образу уряду.¹¹⁴. Пан Кастельс без доказів, окрім відсутності офіційної дії, звинуватив уряд Іспанії в навмисній бездіяльності по розслідуванню вбивства і насильства проти басків. Підтримуючи право пана Кастельса це робити, Суд визначив досить широкі параметри на право громадян критикувати уряд.

Межі дозволеної критики ширші відносно Уряду, ніж приватної особи чи навіть політика. В демократичній системі дії чи бездіяльність влади мусять підлягати прискіпливій перевірці ... преси і публіки.

Стаття 17 закону „Про державну підтримку ЗМІ“ визнає цей принцип, вимагаючи наявності злого умислу з боку ЗМІ в справах, де владна структура позивається за відшкодування моральної шкоди.

Але якщо погодитися з тезою, що орган влади за певних умов може захищати свою репутацію, то перш ніж вирішувати питання відшкодування йому шкоди, суд мусить встановити факт шкоди. А це створює теоретичні і практичні проблеми. Звичайно, такий орган має ділову репутацію — тобто, довкола нього існує певна громадська думка про його управлінську ефективність, виконання завдань, престиж. Але в чому полягає шкода цій репутації? Для неурядових чи бізнесових структур, репутація потрібна для виживання в конкуренції за покупців, членів, донорів, передплатників, клієнтів тощо. Шкода цьому немайновому праву, як вже зазначалося, визначається матеріальними збитками, до яких ця шкода призвела або може призвести — від втраченої вигоди до повної ліквідації.

Натомість, незважаючи на величезну кількість негативного характеру інформації, поширеної скажімо, про міліцію (поліцію), ще не було держави, яка б ліквідувала її як владну структуру через незадовільне функціонування.

Це не обов’язково означає, що органи влади не можуть захищати репутацію (хоч ми схильні стверджувати справедливість саме такого висновку). Зниження престижу, який є елементом ділової репутації, може впливати на виконання обов’язків. Міліція без авторитету, наприклад, малоефективна в здійсненні правоохоронних функцій. З деякою натяжкою можливий аргумент, що це може мати матеріальний характер у зменшенні кількості арештів чи бюджетних асигнувань. Але в таких ситуаціях суди задля зменшення загрози свободі слова, думки та інформації повинні вимагати надання дуже переконливих доказів матеріальної шкоди і наявності злого умислу.
³³ В. Німчук, „Тлумачення деяких слів в українських законах“, Судова практика... т. 2, с. 223.
³⁴ Ю. Зайцев, „Вплив однозначного тлумачення різноманітних термінів на якість судової практики України у справах навколо ЗМІ“, Судова практика..., т. 1, с. 116, 119.
³⁵ Поняття „достовірність“ і „вірогідність“ є дуже близькими за змістом і можуть тлумачитися як „достойний віри, „віри гідний“. Однак, на думку фахівців поняття „вірогідність“ має в собі приховане значення „можливість“, тоді як „достовірність“ такого значення не має, тобто є більш категоричним. Див. Німчук.
³⁶ Додаток В
³⁷ Можна порівнювати з Іспанією, де право отримувати і передавати інформацію обмежене до „правдивої інформації“.
³⁸ Закон про пресу (ст. 42), закон про телебачення та радіомовлення (ст. 48). Значення „офіційний виступ“ не має законодавчого окреслення. Тут можлива дуже вузька дефініція, де „офіційне“ обмежене до заяв і спічів на урочистостях. Також можна розуміти це поняття дуже широко, де кожен вислів офіційної особи вважався би офіційним. Мабуть найбільш розумна позиція посередині, тобто „офіційним виступом“ слід вважати вислови, які становлять громадський інтерес, тому що вони зроблені посадовою особою в своїй публічній якості. Наприклад, лідер партії про референдум, нардеп про участь в роботі ПАРЄ.
³⁹ ч. 1 ст. 12 Закону України „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів“.
⁴⁰ Cт. 2 Закону про телебачення і радіомовлення.
⁴¹ Справи Торгейрсон проти Ісландії.
⁴² Ромовська З., „Теоретичні проблеми застосування статті 7 Цивільного кодексу України“, Судова практика..., Том 1, с. 37, 42.
⁴³ Хоча ця презумпція ніде в законах чітко і однозначно не закріплена, існує традиція знаходити її в ст. 440 ЦК: „Той хто заподіяв шкоду, звільняється за її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини“.
⁴⁴ Виступ проф. З. Ромовської на конференції „Судова практика....“ (травень 1999 р.)
⁴⁵ Ст. 139 (4) Конституції України, ст. 30 ЦПК.
⁴⁶ Ст. 17 (4) Закону „Про державну підтримку засобів масової інформації і соціальний захист журналістів“.
⁴⁷ „Actual malice“
⁴⁸ „Нью-Йорк Таймс“ проти Саллівана, Верховний Суд США (1964)
⁴⁹ В справі Толстой-Милославский проти Об’єднаного Королівства, де йшлося про цивільну справу по дифамації, (яка, східно прецедентному праву Англії тягне відповідальність без вини). Суд тільки розглядав розмір компенсації.
⁵⁰ Марк Дженіс, Європейське право в галузі прав людини — Київ, Артек, 1997. — С.187.
⁵¹ Справа Торгейрсон проти Ісландії .
⁵² Ст. 34 Закону „Про друковані засоби масової інформації (пресу)“.
⁵³ Ст. 37 Закону „Про телебачення і радіомовлення“.
⁵⁴ Ст. 32(6) Закону „Про інформацію“.
⁵⁵ Справа „Санді Таймс“ проти Великої Британії.
⁵⁶ Справа Лінгенс проти Австрії.
⁵⁷ Справа Торгейрсон проти Ісландії.
⁵⁸ Справа Де Хес і Гійзельс проти Бельгії.
⁵⁹ Справа Фресо і Руар проти Франції.
⁶⁰ Справа Швабе проти Австрії.
⁶¹ Див. Г.Чанишева, „Співвідношення категорії цивільних справ за позовами про захист від втручання в особисте і сімейне життя особи та справ про захист честі та гідності або ділової репутації особи“, Судова практика..., с. 67.
⁶² Верховний Суд США, справа „Нью-Йорк Таймс“ проти Саллівана (1964). Див. Судова практика. сс. 301, 319, 326 (з деякими різницями в перекладі). Під час руху за громадянські права чорношкірих в США, посадовці південних штатів зловживали цивільними справами про репутацію для залякування преси, яка писала про проблеми дискримінації. На час розгляду справи Саллівана Верховним Судом США, такі посадовці разом вимагали від „Нью-Йорк Таймс“ відшкодування моральної (штрафної) шкоди в сумі, що перевищувала три мільйони доларів.
⁶³ Egbert Dommering, „Unlawful Publications under Dutch and European Law — Defamation, Libel and Advertising“, 13 Journal of Media Law and Practice 262, 264 (1992).
⁶⁴ Наприклад, справа Лінгенса.
⁶⁵ Тлумачний словник української мови („ТСУМ“), т.1, с. 862, т. 3, с. 267, 482.
⁶⁶ Постанова від 31.03.95 № 4 (п. 11).
⁶⁷ Див. Справи Лінгенс, Обершлік (2), Де Хес і Гійзельс проти Бельгії.
⁶⁸ Ст. 47 Закону про інформацію, ст. 37 Закону про пресу, ст. 43 і 39 Закону про телебачення
⁶⁹ Німчук, с. 228.
⁷⁰ ТСУМ, т. 3, с. 465.
⁷¹ Ст. 1 Закону „Про інформацію“.
⁷² Німчук, с. 228
⁷³ Обершлік (2)
⁷⁴ Лінгенс
⁷⁵ Кастельс проти Іспанії
⁷⁶ Торгейрсон
⁷⁷ Торгейрсон, Лінгенс, Обершлик (1)
⁷⁸ Де Хес і Гійзельс проти Бельгії. „Критика може бути надмірною — особливо, коли вона не грунтується на фактах — але не в цьому випадку."
⁷⁹ Див. О. Жуковська, „Правовий зміст поняття „відомостей, що не відповідають дійсності...“, Судова практика..., с. 48.
⁸⁰ Обершлік (2). Суд сказав: „Слово „ідіот“ полемічне, але не було безпідставне, оскільки автор дав об’єктивну і зрозумілу причину, чому його вживав“.
⁸¹ Обершлік (1). Суд сказав: „Політик, який виражає свої думки в формі, що імовірно буде шокуючою для багатьох людей, відкриває себе на потужну реакцію від журналістів і публіки“.
⁸² Де Хес і Гійзельс
⁸³ Європейський суд не розглядав справу, де художній твір призвів до справи по дифамації. Але „свобода журналіста включає право на можливу долю перебільшення і, навіть, провокації.“ Де Хес і Гійзельс.
⁸⁴ Ст. 22(3) Конституція України
⁸⁵ Постанова Пленуму Верховного Суду від 28 жовтня 1990 р., № 7 (із змінами), п. 5, „Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організації“.
⁸⁶ В США, наприклад, загальне правило таке, що група людей не може перевищити 25 осіб для того, щоб одна з них мала право захистити особисту репутацію проти інформації, що поширена про групу
.
⁸⁷ Обершлік (1990)
⁸⁸ Ст. 17 Закону „Про державну підтримку ЗМІ...“
⁸⁹ Для аргументації наводяться її положення про те, що „людина, її ... честь і гідність ... визнаються найвищою соціальною цінністю“ (Ст. 3), „Усі люди є вільні і рівні в своїй гідності та правах“ (Ст. 21), „кожен має право на повагу до його гідності“ (Ст. 28), „громадяни ... є рівними перед законом“ (Ст. 24), та „кожному гарантується судовий захист права спростування недостовірної інформації ... а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди“ (Ст. 32).
⁹⁰ Майже тотожне Ст. 24 Конституції України.
⁹¹ Справа бельгійської мови, 23.07.68
⁹² Див. Ст. 79, 104 Конституція України, ст. 10 Закону „Про статус суддів“, ст. 17 Закону „Про державну службу“.
⁹³ Див. Лінгенс і Фресо і Руар проти Франції.
⁹⁴ Лінгенс, Обершлік (ІІ)
⁹⁵ Швабе
⁹⁶ Фресо і Руар
⁹⁷ Слід звернути увагу, що Ст. 32 не надає конституційної гарантії судового захисту права на приватне життя і конфіденційність. Як було зазначено вище, захист репутації відрізняється від захисту приватного життя в тому, що поширена інформація у першому випадку є недостовірною, а в другому вона достовірна, але приватна. Однако, Ст. 32 подає конституційну гарантію захисту проти недостовірної інформації. Право звертатися до суду на захист приватного життяконфіденційності випливає не з Конституції, а із ст. 47, 49 Закону „Про інформацію“.
⁹⁸ Рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення ст. 3, 23, 32, 47, 48 Закону „Про інформацію“...(справа К.Г.Устименка).
⁹⁹ Ст. 32(2) Закону „Про інформацію"
¹⁰⁰ ТСУМ, т. 3, с. 684.
¹⁰¹ Справа Обершлік(ІІ)
¹⁰² Домбровский І., „Поняття честі і гідності та ділової репутації за законодавством України...“, Судова практика..., с. 103.
¹⁰³ „Ділова репутація“ впроваджена в ст. 7 в 1993 р. Див. Домбровський, с. 105.
¹⁰⁴ Там само.
¹⁰⁵ Полудьонний М. „Юридичні особи як об’єкт посягання з боку ЗМІ“. Судова Практика..., с. 95
¹⁰⁶ Ромовська З., „Теоретичні проблеми застосування статті 7 Цивільного кодексу України“, Судова практика..., с. 37, 42.
¹⁰⁷ Постанова Пленуму Верховного Суду від 31 березня 1995 р. № 4, „Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
¹⁰⁸ Див. роз’яснення № 02-595 Президії Вищого Арбітражного Суду України від 29.02.96: „моральною визнається шкода, заподіяна організації порушенням її законних немайнових прав“. Не має причин вживати інший стандарт в справах про дифамацію.
¹⁰⁹ Наказ ФДМУ та ДК України з питань науки і технологій від 27.07.95 р. Поняття „гудвілу“ зустрічається, також, в постанові ВРУ № 247/95-ВР та в Законі України „Про оподаткування прибутку підприємств“, де його визначення подібне до викладеного вище. „Гудвіл“ є калька з англіийського слова „goodwill“, що можна перекласти як доброзичлівість людей до якогось об’єкту. Іншими словами, це ділова репутація.
¹¹⁰ Палиюк В., Моральный (неимущественный) вред, К.: Право, 1999. — 232 с.
¹¹¹ Полудьонний М.
¹¹² Robert D. Sack, Defamation: Libel Slander and Related Problems (Дифамація та пов’язані проблеми), Practicing Law Institute (New York 1999), Vol. 1, p. 2-133, fn. 554.
¹¹³ Ст. 3(2) Конституції України
¹¹⁴ Можна порівнювати це до конституційної норми в Ст. 105: „за посягання на честь і гідність Президента України, винні особи притягаються до відповідальності на підставі закону“. Тут слід читати „честь і гідність“ в світлі слова „репутації“ в Ст. 34. V. ВИСНОВКИ І ПРОПОЗИЦІЇ

1. Аналіз судової практики дає підстави стверджувати, що в правозастосуванні при розгляді справ проти ЗМІ мають місце суттєві помилки, які призводять до необгрунтованого обмеження свободи слова та інформації.

2. Відповідно до Статті 9 Конституції чинні міжнародні угоди, згоду на обов’язковість яких дала Верховна Рада України, є частиною національного законодавства України. З ратифікацією Верховною Радою України Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод і визнанням юрисдикції Європейського суду з прав людини з усіх питань щодо її тлумачення і застосування, її норми та стандарти в Україні набули чинності і повинні стати орієнтиром щодо загальних принципів вирішення спорів в аналогічних ситуаціях. Згідно з Віденською Конвенцією „Про право міжнародних договорів“ (п.п. а) та b) статті 31) — ратифікованої Україною ще в складі СРСР 14 травня 1986 року — разом з текстом ратифікованого договору повинна враховуватися й практика його застосування та тлумачення.

Отже, необхідно точно і неухильно застосовувати не тільки Конституцію, норми Цивільного і Кримінального кодексів й законодавство України про інформацію, а й ратифіковані Україною міжнародні договори та угоди, принципи і норми міжнародного права, які є складовою частиною внутрішнього законодавства.

3. Спростування поширеної інформації, її вилучення, відшкодування моральної шкоди, завданої поширенням недостовірної інформації, переслідування за наклеп і образу, відмова в реєстрації чи припинення випуску ЗМІ і т.п. становить обмеження свободи слова, думки, вільного вираження поглядівпереконань та інформації. З метою посилення гарантій по захисту судами України конституційно гарантованих прав особи та громадянина, враховуючи положення Ст. 55 ч. 4 Конституції, видається конче потрібним вживати у судовій практиці по цій категорії справ підхід Європейського суду, який полягає в тому, що обмеження свободи слова, думки та інформації має бути виправданим в кожному конкретному випадку і лише з підстав, викладених в Ст. 34(3) Конституції.

При вирішенні питання, чи є обмеження виправданим, суди мають розглядати чотири фактори:

чи становить задоволення вимог позивача (або держави) обмеження прав, гарантованих ч.1-2 Ст. 34;

чи має обмеження легітимну ціль, тобто, чи воно дійсно спрямоване на захист цієї цілі;

чи передбачене обмеження законом; і

чи необхідне обмеження в демократичному суспільстві.

При цьому положення ч. 4 Ст. 32 і ч. 3 Ст. 34 Конституції, ст. 7 ЦК і відповідних норм законів про інформацію, пресу, телерадіомовлення щодо права на захист репутації слід розглядати через призму ч. 2 Ст. 32 Конституції, де право на приватне життя і право на захист репутації також можуть зазнавати обмежень в інтересах прав людини, включаючи і права на свободу слова, думки, інформації.

4. Легітимність цілей в справах проти преси суди мають визначати через аналіз позовних вимог та конкретних обставин в кожній справі. Якщо дійсно йдеться про захист репутації чи інших прав позивача, це є легітимна ціль. Але якщо відповідачем буде надано належні докази того, що позов фактично спрямований на замовчування недоліків або покарання критиків чи непідвладних ЗМІ, а сума надмірних позовних вимог щодо компенсації моральної шкоди свідчить швидше про намір домогтися можливого припинення виходу ЗМІ або знищення свого конкурента, то такі цілі за жодних умов не можна вважати легітимними, і це повинно мати важливе правове значення на результат розгляду справи.

5. Для вирішення питання, чи є обмеження „необхідним в демократичному суспільстві“ суд має розуміти „необхідне“ як „невідкладну суспільну потребу“, а не лише як „можливо“ чи прийнятно“. В свою чергу ця потреба має бути доречною і достатньою для виправдання такого обмеження. Недостатньо для мотивації обмеження як „потрібного“ самого факту, що воно пов’язане з переліком причин для можливих обмежень за Ст. 34(3), наприклад, захист репутації. Не завжди захист репутації за Ст. 34(3) виправдовує обмеження прав за ст. 34(1) і (2). Також недостатнім є те, що права і свободи за Ст. 34 нібито мають бути обмеженими лише тому, що потрапили в якесь загальне правило, наприклад, за ст. 7 ЦК. Відповідність Конституції кожного обмеження розглядається окремо в кожній справі з огляду на конкретні її обставини.

При визначенні, чи введення обмежень по конкретній справі є необхідними в демократичному суспільстві, доцільно звертатися до положень ст. 34 Закону України „Про друковані засоби масової інформації (пресу), ст. 2, 37(з) Закону України „Про телебачення і радіомовлення“, ст.ст. 9,10, 32(ч.6), 43 Закону України „Про інформацію“, ст.6 (ч.3) Закону „Про державну таємницю“, де визначено право громадян на отримання через засоби масової інформації оперативної інформації взагалі і про діяльність органів влади, управління та місцевого самоврядування зокрема та відповідальність чиновників за ненадання такої інформації, її приховування чи необгрунтоване віднесення до відомостей з обмеженим доступом.

Преса має визнану роль „сторожового собаки суспільства“, тому спроби обмежувати свободу слова і преси або накладати санкції за поширення інформації, що становить справжній суспільний інтерес, дуже рідко можуть бути справді „необхідними в демократичному суспільстві“.

6. При розгляді справ за позовами до ЗМІ внаслідок поширеної ними інформації, слід чітко визначатися, про захист якого права йдеться. Нерозмежування предмету позову за правовими підставами призводить до неповного з’ясування обставин, що мають правове значення, і як наслідок, до неправильного застосування норм матеріального права, що в свою чергу негативно впливає на зміст рішення.

Якщо об’єктом судового захисту є приватне життя особи, це передбачено Ст. 32 (ч. 1-2) Конституції, ст. 3 (ч. 2) Закону про пресу, ст. 37 (з) Закону „Про телебачення і радіомовлення“ з викладеними в цих нормах винятками. По таких справах позивач не заперечує достовірність поширеної інформації, але стверджує, що вона стосується тих чи інших конкретних обставин його приватногосімейного життя або за характером є конфіденційною, на розголошення якої за загальним правилом потрібна згода особи.

При розгляді справ такої категорії, якщо суспільно важливу інформацію було поширено друкованими ЗМІ, може виникнути потреба звернутися до положень статті 37 „з“ Закону про телебачення і радіомовлення і вдаватися до застосування аналогії закону через норму статі 11 ЦПК України .

Якщо йдеться про захист репутації на підставі Ст. 32 (ч. 4) Конституції, інформація не обмежена до приватної, але правове значення має її недостовірність.

Оскільки статтею 32 (ч. 4) Конституції кожному гарантовано судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї і право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої поширенням такої інформації, позивач, якщо поіменно не називається у публікації, має довести,

що поширена інформація була про нього (чи членів його сім’ї, за умови, що порочила і його — позивача), тобто, що в ній оприлюднені обставини чи події, за якими інші люди, крім нього, зрозуміли, що матеріал був про нього. Позови осіб, які від свого власного імені звертаються до суду за захистом репутації (честі і гідності) народу (нації) взагалі, етнічних груп чи організацій, слід вважати такими, що подані особою, яка не має повноважень на ведення справи, з відповідними правовими наслідками — залишення без розгляду.

7. При вирішенні питань про „честь, гідність“ як об’єкт захисту за ст. 7 Цивільного кодексу України, ст. 47 Закону „Про інформацію“, ст. 3 (ч. 2) Закону про пресу, ст. 39 (г) Закону про телерадіомовлення, ці поняття слід тлумачити у світлі Ст. 34 (ч. 3) Конституції, де, серед можливих підстав для обмеження прав в Ст. 34(ч.1-2), передбачено й захист репутації або прав інших осіб. За загальновизнаним значенням, репутація — це громадська думка про особу, суспільна оцінка їїйого якостей.

8. Встановивши, що поширена інформація (твердження фактів) є про позивача, суди мають визначитись, ким за статусом є позивач (1) посадовоюпублічною чи приватною особою, (2) фізичною чи нефізичною особою.

9. При вирішенні питання, чи є позивач посадовою особою, необхідно виходити з положень чинного українського законодавства, яке визначає такий статус, керуючись при цьому нормами статті 164 КК України, Закону України „Про державну службу“, „Про боротьбу з корупцією“, „Про статус народного депутата“, „Про органи місцевого самоврядування“ тощо.

До категорії посадових осіб відносяться:

(1) всі прямо чи опосередковано обрані посадовці чи кандидати на обрання;

(2) лідери політичних партій;

(3) люди, які займають чи бажають займати посади високого рівня, до кваліфікацій і вчинків яких суспільство має окремий інтерес — поза (звичайним) суспільним інтересом, який природно проявляється до кваліфікацій і вчинків всіх державних службовців (наприклад, міністри);

(4) посади, які дають або створюють видимість, що дають значну відповідальність за або контроль над владними справами (наприклад, голова апарату парламенту);

(5) посади, які надають широкі владні повноваження і можливість їх здійснення від імені держави і через це можуть справляти значний вплив на життя людей (міліціонер, податковий інспектор...)

10. Публічні особи як статусна категорія можуть розрізнятися у двох групах.

Загальні — це особи (фізичні чи юридичні), які обіймають високі посади у владних структурах й мають відповідний вплив, і чиє ім’я одразу впізнається великою кількістю людей в даному середовищі (кандидати на різного рівня виборах, митрополит церкви, телезірка, зірка естради тощо).

Умовні — особи, які залучають себе самі чи є залученими суспільно важливими подіями до публічної дискусії чи дії і також стають відомими широкому загалу саме через свою участь у цій події (активісти руху за екологічну безпеку, представник страйкуючих для оприлюднення вимог, журналіст).

Висвітлення ЗМІ дій посадових чи публічних осіб, пов’язаних з виконанням ними своїх обов’язків, за жодних умов не може трактуватися як поширення інформації приватного чи конфіденційного характеру. Якщо посадовапублічна особа свідомо відкрила частину свого приватного життя для публіки, чи якщо їїйого приватні справи мають причинний зв’язок з виконанням службових обов’язків, або їх службове становище значною мірою в різні способи впливає на зміни в їх приватному житті (різко зростає добробут, родина отримує не передбачені законом привілеї тощо), то добросовісне поширення такої інформації слід кваліфікувати як правомірне і мотивоване правом громадськості дістати такого характеру інформацію.

11. Суди, розглядаючи позови про захист ділової репутації чи конфіденційність юридичних осіб, мають усвідомлювати, що ці права, на відміну від фізичних осіб, надано їм законами, а не закріплено Конституцією і через це вони мають нижчий рівень в ієрархії захисту. Тому в разі конфлікту повинні поступатися конституційним правам інших людей на свободу слова, думки та інформації, а при меншому рівні суспільного інтересу — коли це потрібно для здійснення чи захисту законних (не тільки конституційних) прав інших осіб (прав споживачів, землекористувачів тощо).

Застосовуючи ст. 7 ЦК та відповідні норми законодавства про інформацію і ЗМІ, слід мати на увазі, що по справах за позовами юридичних осіб предметом може бути лише захист їх ділової репутації (а не „честі та гідності“). Моральні страждання фізичних осіб, причетних до юридичної особи, не можуть вважатися критерієм шкоди діловій репутації останніх, окрім випадків, коли ці страждання мають безпосередній причинно-наслідковий зв’язок з діловою репутацією (наприклад, персонал банку став погано обслуговувати клієнтів тощо).

Ділова репутація — це громадська думка про ділові, професійні якості людини чи організації у сфері її виробничої, торгівельної та інших видів діяльності. Для фізичної особи це необов’язково включає наявність позитивних моральних якостей.

12. Позови про захист ділової репутації органів державної влади, управління чи місцевого самоврядування будь-якого рівня мають розглядатися обережно і з великою відповідальністю, щоби не допустити використання позивачами встановленого законом механізму захисту порушених прав для покарання журналістів чи доведення до банкрутства редакцій за критичні матеріали стосовно них чи дій їх посадових осіб. Задоволення таких позовів може вважатися потрібним в демократичному суспільстві лише в надзвичайних ситуаціях (наприклад, за наявності підстав для обмежень, передбачених не тільки Ст. 34(3), але й ст. 32(2) Конституції України).

13. Важливе правове значення по даній категорії справ має характер „правдивості“ поширеної інформації. З огляду на суттєву різницю у значенні наявних термінологічних відмінностей щодо цього в текстах ст. 7 ЦК, інших законах („не відповідає дійсності або викладено неправдиво“) та Ст. 32 (ч.4) Конституції („недостовірна“) важливо однозначне застосування зазначених норм судами. Як свідчить практика прийняття судових рішень по цій категорії справ, застосування судами норми „не відповідає дійсності“ призводить до необгрунтованого надання переваг визначеному законом праву позивачів і обмежує таким чином конституційні свободи слова, думки, інформації.

З огляду на це важливо досягти термінологічної однозначності і тому слід вживати конституційний термін „недостовірний“ за Ст. 32(ч. 4).

Недостовірною є інформація, яку нормальної розсудливості журналіст (редактор), дотримуючись своїх професійних норм, не вважав би гідною віри.

Недостовірність (достовірність) інформації визначається судом і має правове значення на час її поширення і повинна піддаватися аналізу щодо правдивості в повному контексті поширеного матеріалу, а не в кожному окремому твердженні факту.

ЗМІжурналісти не повинні нести відповідальності за несуттєві помилки в контексті повного поширеного матеріалу, якщо матеріал стосується суспільно важливої теми і журналіст, хоч і помилився, зробив це ненавмисно і не порушив своїх професійних норм. Така позиція грунтується на специфічних особливостях професійної діяльності журналістів, визначених статтею 12 Закону України „Про державну підтримку ЗМІ та соціальний захист журналістів“, а також на практиці Європейського суду по даній категорії справ.

14. У справах за позовами до ЗМІ з приводу поширеної ними інформації з підстав за статтею 7 ЦК України, позивачі формулюють, як правило, дві вимоги: (1) спростування поширеної інформації і (2) компенсація спричиненої таким поширення моральної шкоди.

З метою правильного вирішення справи по суті важлива послідовність розгляду судами цих вимог.

Спочатку — спростування за ст. 7 (ч. 1) ЦК з урахуванням наданих рекомендацій щодо характеру поширеної інформації через призму суспільного до неї інтересу.

Якщо суд не знайде підстав зобов’язувати ЗМІ спростувати поширену інформацію, подальший судовий розгляд інших вимог позивача має грунтуватися на цьому.

Рішення щодо позовних вимог про компенсацію моральної (нематеріальної) шкоди суд базує на своєму попередньому позитивному рішенні про спростування з обов’язковим застосуванням положень не лише ст. 440-1 ЦК України, але й ст. 440 ЦК України (делікт).

15. По справах за позовами до ЗМІ органів владиуправління та їх посадових осіб суд має визначитися щодо наявності злого умислу журналіста чи засобу масової інформації, тому просто зобов’язаний застосувати норму ч.4 ст. 17 Закону „Про державну підтримку ЗМІ та соціальний захист журналістів“, якщо йдеться про компенсацію моральної шкоди у разі конфлікту між журналістом і засобом масової інформації, з одного боку, та органом державної влади або місцевого самоврядування чи їх офіційною посадовою особою, з іншого.

При цьому злий умисел слід тлумачити як прямий умисел і по даній категорії справ вважати його наявним, коли перед поширенням інформації, про спростування якої йдеться, відповідач

знав про її недостовірність або був байдужим до того, правдива вона чи ні.

Особлива форма вини — злий умисел — відповідача (ЗМІжурналіста) щодо спричинення моральної шкоди посадовій особі чи державній владній структурі як умова задоволення позовних вимог по її відшкодуванню (чого нема стосовно приватної особи) грунтується на нормах чинного законодавства про інформацію та враховує роль і завдання засобів масової інформації в суспільстві, а також є формою гарантії для права суспільства на отримання через ЗМІ оперативної інформації про діяльність органів влади та їх посадових осіб. Крім того, на користь зменшення ступеню моральної шкоди суд повинен враховувати наслідки використання такими позивачами можливостей позасудового спростування поширених про них, в тому числі і неправдивих, відомостей (зважаючи на їх вільний доступ до ЗМІ, як правило, необмежені можливості проводити прес-конференції тощо).

16. Різниця між просто поширенням недостовірної інформації та поширенням її із злим умислом полягає в тому, що для другого варіанту властиво суб’єктивне ставлення —

суд має встановити, що журналістЗМІ напевно знав, що інформація неправдива, або був байдужий до її достовірності.

Натомість, перший варіант має об’єктивний стандарт — суд має встановити, що журналістЗМІ повинен був знати, що інформація недостовірна.

Необхідним фактором при визначенні, чи відповідач „повинен був знати“, що спірна інформація була недостовірною, є аналіз обставин щодо дотримання ним професійних норм. Ці норми викладено в ст. 26 закону про пресу, ст. 37, 38, 39 закону про телерадіомовлення, ст. 2 Закону „Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування“, ч.5 ст.15 Закону „Про державну підтримку засобів масової інформації і соціальний захист журналістів“. Прикладом недотримання професійних норм може бути ситуація, коли ЗМІавтор не перевірив інформацію або подав її упереджено.

Якщо предметом позову є інформація за текстом оприлюдненого листа до редакції, відповідач має довести наявність такого листа і, оскільки лист є проявом громадської думки, достовірність його змісту доводити не потрібно.

Виходячи з положень п.п. 2, 3, 4 Ст. 129 Конституції України, дотримуючись принципу змагальності сторін в судовому процесі і рівного їх права надавати докази на підтвердження чи спростування обставин для доведення перед судом їх переконливості, по даній категорії справ позивач повинен доводити недостовірність поширеної інформації, а відповідач — навпаки, її достовірність.

17. Гарантоване Ст. 34 (ч.2) Конституції право вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію не зведено до інформації лише достовірної. Тому, навіть якщо суд встановить, що поширена ЗМІ інформація була недостовірною чи такою, що втручалася в приватне життя позивача, слід вирішити, чи її поширення мотивоване задоволенням суспільного інтересу до неї.

При визначенні інформації як суспільно важливої, слід керуватися: застереженнями в Ст. 32 (ч. 2) та Ст. 34 (ч. 3), Ст. 50 Конституції України, а також положеннями Ст. 10 (ч. 2) Європейської конвенції. Інформація становить суспільний інтерес, коли вона поширена для:

здійснення людьми своїх конституційних прав;

запобігання чи розкриття злочинів або серйозних правопорушень;

захисту здоров’я населення і громадської безпеки;

запобігання введенню в оману публіки висловами чи діями окремих осіб чи організацій.

Позивачі, які за своїм статусом можуть бути віднесені судом до категорій посадових чи публічних осіб, щоб отримати задоволення своїх вимог через застосування обмежень свободи слова і обігу інформації, мають довести відсутність суспільного інтересу до поширеної інформації. Якщо ж позивач є приватною особою, то для обгрунтування важливості поширення інформації наявність суспільного до неї інтересу доводиться відповідачем.

18. По справах навколо ЗМІ важливо розмежовувати висловлювання критичних думокоцінок щодо „певних фактів... що мали місце“. Як зазначив Європейський суд, „наявність фактів можна довести, а правдивість критики, оціночних суджень не можна“. Щоб уникнути в майбутньому таких помилок, суди з врахуванням суттєвих термінологічних відмінностей між текстом диспозиції статті 7 ЦК (відомості) та Ст. 32(ч. 4) Конституції (інформацію) — мали б застосовувати конституційну норму інформації.

Слово інформація за своїм філологічним змістом означає „твердження, що мають вигляд фактів“. Тому, правова відповідальність настає тільки за твердження фактів, а не за поширення думок, оціночні судження і т.п. якщо останні: (1) мають фактичне і об’єктивне підгрунтя або доведені аргументами; (2) стосуються посадових осіб, державних установ, суспільного інтересу, (3) добросовісні і (4) зроблені з дотриманням професійних норм.

Факти, на яких журналіст грунтує свої власні висновки, можуть бути розповідями або чутками, джерелами яких були інші люди або громадська думка, навіть якщо їх суть не може бути доведена. Твердження, що „існує думка про ‘Х’“ є фактом, якщо така думка дійсно циркулює поміж людей, навіть якщо суть ‘Х’ не може бути доведено.

Як зазначено Європейським судом, „висловлення думок може мати крайній, агресивний і полемічний тон“.

По справах про дифамацію чи втручання в приватне життя щодо змісту в творах художньогообразотворчого мистецтва слід мати на увазі, що оскільки за своїм характером вони є проявом образного мислення їх авторів, то не містять в собі „тверджень фактів“ в розумінні „відомостей-інформації“ і свобода такої творчості гарантована та захищена Статтею 54 Конституції України без жодних застережень.

19. Якщо суд встановить, що поширена інформація була недостовірною, і не мала суспільного до себе інтересу, перш ніж прийняти рішення про покладення відповідальності на ЗМІавтора за її поширення та спричинену цим моральну шкоду, суди мають з’ясовувати наявністьвідсутність передбачених законодавством підстав для звільнення ЗМІ від такої відповідальності, звертаючись до ст. 42 Закону про пресу та ст. 48 Закону про телерадіомовлення, паралельно вживаючи заходів для залучення до участі в справі першоджерело інформації (засновника, інформаційне агентство, автора інтерв’ю, посадову особу, яка надала інформацію на інформаційний запит тощо).

Зазначене в цих нормах поняття „офіційний виступ“ слід розуміти, як вислови (заяви, доповіді), що становлять суспільний інтерес тому, що вони зроблені посадовою особою в йогоїї публічній якості (лідер партії про референдум, нардеп про участь в роботі ПАРЄ тощо).

При відсутності підстав для звільнення ЗМІавтора від цивільно-правової відповідальности за поширення недостовірної інформації, своє рішення про задоволення позовних вимог щодо компенсації моральноїнемайнової шкоди і її розмір суди мають грунтувати на належних доказах отримання позивачем такої шкоди, враховуючи при цьому

1. ступінь і форму вини відповідача,

2. вину потерпілого(ст.454 ЦК),

3. майновий стан заподіювача шкоди.

20. При вирішенні питання про можливість задоволення позовних вимог нефізичних осіб про відшкодування моральної шкоди від поширення про них ЗМІ недостовірної інформації слід мати на увазі, що такі особи за своєю правовою природою (як штучні утворення) не зазнають моральної шкоди у властивому для фізичних осіб сенсі (страждання, переживання тощо). Мова стосовно них може йти лише про немайнову шкоду, яка повинна мати безпосередній та невід’ємний причинний зв’язок з наслідками майнового характеру. Якщо позивач цього не доводить, суд має прийняти рішення про відсутність такої шкоди і відмову в позові про її компенсацію.

21. По справах за позовами державних органів влади чи органів місцевого самоврядування до ЗМІ про компенсацію спричиненої поширенням недостовірної інформації немайнової шкоди, суди, крім доведення ними вини ЗМІавтора у формі злого умислу, повинні, як і щодо інших юридичних осіб, вимагати від них надання переконливих доказів про наявну матеріальну шкоду саме внаслідок публікацій (наприклад, мерія втратила інвестора для міста через безпідставні обвинувачення в пресі у корупції, хабарництві тощо).

Додаток Б

Нью-Йорк, штат Нью-Йорк, 3 травня 1999 року — Лідери Югославії, Китаю, Куби, Демократичної республіки Конго і Ефіопії очолюють список десятьох найперших ворогів преси, названих сьогодні Комітетом захисту журналістів (КЗЖ). Виділені за їхнє безжалісне і часто брутальне придушення преси, що задокументовано КЗЖ, вони названі сьогодні, 3 травня, у Всесвітній день свободи преси.

Президента Югославії Слободана Мілошевича було названо найгіршим ворогом преси. Також було названо Дзян Жеміня з Китаю, Фіделя Кастро з Куби, Лорена Кабілу з Демократичної республіки Конго, Мілеса Занаві з Ефіопії та Зін аль-Абдін Бен Алі з Тунісу. У щорічних списках КЗЖ також з’являються: Магатір Мухамед з Малайзії, Альберто К. Фухіморі з Перу, Леонід Кучма з України та Хосні Мубарак з Єгипту.

„Ці десять осіб є руйнівними для незалежних журналістів“, — сказала Енн К. Купер, виконавчий директор КЗЖ. — „Вільна преса інформує, але їхні режими свідомо діють так, щоб придушити інформацію через незліченні порушення проти журналістів, в тому числі за допомогою цензури, в’язниць, фізичних нападів і, навіть, вбивств“.

Вороги преси 1999 року:

1.Президент Югославії Слободан Мілошевич. Придушення преси через загрози, напади, руйнівні штрафи і відмови у видачі ліцензій — все це закодовано у драконівському законі ЗМІ, виданому у жовтні — це найголовніша зброя в арсеналі контролю Мілошевича. Посилені початком бомбардування НАТО репресії Мілошевичем всіх незалежних ЗМІ придушують голос опозиції, загрожують життю журналістів і наповнюють ефір промовами ненависті.

2. Президент Китаю Дзян Жемінь. Збіг у 1999 році 10-ї річниці жорстоко придушеної за наказом уряду демонстрації на підтримку демократії на площі Тянь-Амінь і 50-ї річниці заснування Народної республіки, призвело до того, що Пекін поновив жорстке ставлення до преси. За його керівництва погіршилися умови для політично незалежних журналістів за останній рік, коли відділ пропаганди Комуністичної партії закрив кілька газет, журналів та книжкових видавництв і погрожував багатьом іншим за виклик керівній партії. Ув’язнення журналістів продовжуються і мають загрозливу форму: бізнесмен Інтернету був ув’язнений за надання адрес електронної пошти опальним он-лайновим журналам.

3. Кубинський президент Фідель Кастро. Суворі заходи Кастро щодо незалежної преси зменшили будь-які надії на поліпшення, що виникли після візиту Папи Івана-Павла ІІ минулого року. Кастро придушує незалежних журналістів до винищення, примушуючи їх тікати з країни, щоб уникнути затримання і арешту, на перший погляд, тільки за те, що вони думають про висвітлення суду над дисидентами або публічної демонстрації, яка непривабливо відображатиме його повний контроль. Починаючи з січня, принаймні 28 незалежних журналістів було затримано, а одного було засуджено до 4 років ув’язнення, — це вже четвертий ув’язнений журналіст. Новий закон про пресу ставить свободу слова у рамки злочину і визначає суворі покарання для всіх тих, кого звинувачують у служінні інтересам США проти Куби, що унеможливлює всілякі контакти з зарубіжними ЗМІ.

4. Демократична республіка Конго і її Лорен Кабіла. Очікування, що Кабіла надасть більшої свободи країні, раніше відомої як Заїр, зникли, щойно він захопив владу і розпочав серію нападів на пресу. Жодний журналіст не застрахований від нетерпіння Кабілою опозиційних поглядів. Використовуючи погрозу повстанського захоплення влади для виправдовування своїх дій, він створив царство терору для десятків журналістів через його схильність до звинувачень незалежних журналістів у його військових невдачах. Від того часу, коли він захопив владу, понад 70 журналістів потерпали від затримань без звинувачення, ув’язнення, нападів або переслідувань.

5. Прем’єр-міністр Ефіопії Мелес Зенаві. Утримуючи звання провідного тюремника журналістів — у в’язниці перебувало 12 журналістів наприкінці 1998 року і ще 20 було ув’язнено впродовж року — Мелес знову і знову використовує політику знищення преси, заарештовуючи і ув’язнюючи будь-якого незалежного журналіста, часто без звинувачення. Його тактика, закодована у законі про пресу, надає широкий вибір примушення ЗМІ мовчати, звільнення незалежно мислячих журналістів і вигнання їх з країни. Ті, хто залишаються в своїй професії, потерпають від страшних наслідків.

6. Президент України Леонід Кучма. Використовуючи закон про податки і наклепи як інструменти свого ворожого ставлення до журналістів, Кучма зневажає будь-який вислів опозиції. Його мовчазне прийняття жорстокого ставлення до преси уможливили вибухи в редакціях газет, напади на репортерів і редакторів, а також загальну атмосферу страху і самоцензури. Його політика оподаткування змушує друковані та електронні ЗМІ без іноземної підтримки шукати фінансової допомоги в бізнесменів та політиків, які потім вимагають потрібних їм публікацій. Руйнівні штрафи примусили три газети нещодавно закритися.

7. Президент Тунісу Зін аль-Абдін Бен Алі. Атмосфера страху, створювана впродовж десятиріччя правління цього диктатора, який маскує свої вчинки показним досягненням прав людини, перетворив те, що колись було пресою, до якої ставилися з повагою, на одну з найбільш обмежених в арабському світі. Туніські журналісти, які наважуються відійти від шляху суворої самоцензури, стикаються з негайним відповідним ударом — їх звільняють з роботи, від’єднують від телефонних і факсових ліній, і вони потерпають від нападів, як, наприклад, закладена бомба в машині журналіста. Бен Алі не терпить жодних розбіжностей у державі з його власною політикою, забороняючи іноземні видання і блокуючи доступ до вебсайтів — в тому числі КЗЖ — що пропонують інформацію, яка критично змальовує понуру картину прав журналіста.

8. Прем’єр-міністр Малайзії Магатір Мухамед. Як вправний марионетник, Магатір тягне за мотузки основних ЗМІ, які в основному належать правлячій коаліції або контролюються нею, щоб увічнити свою владу. Суворі вимоги до ліцензій залишаються в силі, схвалюється самоцензура журналістами новин, які вважаються негативними або зневажливими, а зарубіжна преса старанно перевіряється і часто переслідується. Незважаючи на героїчні намагання журналістів вільно висловлюватися через Інтернет та зусилля опозиційних газет повідомляти про обурення громадськості з приводу ув’язнення Анвара Ібрагіма, колишнього його заступника, який виступав за реформи, Магатір продовжує керувати висвітленням потоку головних внутрішніх новин.

9. Президент Перу Альберто К. Фухіморі. Кампанія, яку систематично проводить держава, щоб дискредитувати незалежну пресу Перу, несе на собі ознаку „інформаційного диктату“ Фухіморі. Рука Фухіморі брала участь у планах замахів, погрозах життю, прослуховуванні телефонів, нагляді і тактиці наклепів, щоб переслідувати і залякувати журналістів, часто відсилаючи їх у заслання. Журналісти, займаючись журналістським розслідуванням, цікавляться корупцією в уряді та змовою з наркодільцями і військовими, отримують звинувачення у шпигунстві, державній зраді і тероризмі, що мають на меті дискредитувати їх і відволікати від роботи.

10. Президент Єгипту Хосні Мубарак.

Ув’язнення на підставі схваленого Мубараком закону про пресу і цензуру та закриття газет призвело до гострого погіршення атмосфери свободи преси у країні, де править одна людина впродовж 18 років. У 1998 році КЗЖ задокументував перші випадки ув’язнення журналістів в Єгипті за наклеп, в тому числі двох за повідомлення про спекуляцію сім’ї урядовця. Десятки інших потерпають від ув’язнення за наклепи. Урядова цензура видань, зареєстрованих за кордоном, добилася цього схвалення від Мубарака: „ Будь-яка газета, видана за межами Єгипту, може бути заборонена, якщо вона не відповідає єгипетським соціальним цінностям і намагається внести розлад у „тихе життя“.

Комітет захисту журналістів — незалежна, неприбуткова організація, яка працює, щоб захищати свободу преси в усьому світі. Його щорічний огляд „Атаки на пресу у 1998 році“ читайте за адресою: http://cpj.org .

Додаток В

Європейський інститут
засобів масової інформації засобами масової інформації
у жовтні 1999 року

Європейський інститут засобів масової інформації (ЄІЗМІ), неприбуткова неурядова дослідницька організація, здійснила моніторинг висвітлення засобами масової інформації президентських виборів в Україні. Моніторинг друкованих ЗМІ проводився з 1 жовтня, а телерадіомовних ЗМІ — з 23 жовтня 1999 року. Цей проект фінансувала Європейська Комісія в рамках Ініціативи за демократію та права людини. З 1992 року ЄІЗМІ здійснив більш ніж 30 моніторингів ЗМІ під час парламентських та президентських виборів у країнах Східної та Центральної Європи і колишнього Радянського Союзу. Це третя місія ЄІЗМІ з моніторингу ЗМІ в Україні.

Мета місії полягала в тому, щоб оцінити, чи спромоглися ЗМІ неупереджено та збалансовано висвітлити проблемні питання та політичні альтернативи електорату. ЄІЗМІ проводив моніторинг дотримання владними структурами та політичними партіями і блоками визнаних демократичних вимог щодо ЗМІ.

Відповідальність за цей звіт несе виключно ЄІЗМІ, але звіт відображає лише погляди спостерігачів Інституту.

Моніторинг було здійснено за допомогою якісних та кількісних методів аналізу. За допомогою кількісного аналізу вимірювалася кількість часу та площі, відведених кандидатам у Президенти на трьох загальнонаціональних каналах телебачення, чотирьох київських телевізійних каналах і в шести загальнонаціональних газетах. Кількісний аналіз здійснила Українська Медіа Панель під наглядом ЄІЗМІ. Якісний аналіз політичного змісту повідомлень ЗМІ та збір даних під час співбесід із спіробітниками виборчих штабів та ЗМІ провели Бенедікте Бернер (Франція), директор з міжнародних відносин ЄІЗМІ, Анна Рейд (Велика Британія), фахівець з України, та Джиліан МакКормак (Велика Британія), менеджер проекту ЄІЗМІ, за допомогою голови бюро ЄІЗМІ в Києві Алевтини Борецької.

Попередні результати

· Попередні результати свідчать про те, що загальнонаціональний державний канал УТ-1 виявися досить упередженим на користь діючого Президента, який отримав широке висвітлення, непропорційне до його ролі як голови держави. Канал транслював низку політичних телепрограм, але не було жодних дебатів поміж кандидатами та ніякого глибокого аналізу платформ кандидатів. За винятком телекомпанії „Інтер“, інші комерційні телекомпанії виявилися більш стриманими у висвітленні виборів, ніж загальнонаціональна державна телекомпанія: вони менше висвітлювали вибори та в цілому були менш упередженими (за деякими винятками).

· Газети представляли повний спектр політичних думок, проте більшість недержавних загальнонаціональних газет, як виявилося, фінансується діловими колами, тісно пов’язаними з окремими політиками, і тому відображала скоріше їхні інтереси, ніж інтереси читачів.

· Спостерігачі звернули увагу на те, що були поширеними різні форми тиску на ЗМІ з боку державних установ: перевірки податкових, пожежних та санітарних інспекцій, відмова державних друкарень співробітничати з опозиційними газетами.

· Регуляційні наглядові установи були неспроможні вжити заходів проти постійних та багаторазових порушень виборчого законодавства.

Законодавче регулювання

1.Розподіл часу та площі

Згідно з діючим законодавством, кожен кандидат мав отримати 20 хвилин на загальнонаціональному каналі мовлення УТ-1 під час прайм-тайму (20:35). Черговість користування визначалася шляхом жеребкування. Скарг щодо розподілу ефірного часу та газетної площі в державних ЗМІ не поступало.

В порівнянні з парламентськими виборами 1998 року було помічене покращання в тому, що кандидати стали відповідальними перед законом за всі заяви, зроблені ними в прямому ефірі. Раніше за такі коментарі відповідальність несла телекомпанія.

Ще одним поліпшенням у виборчому законодавстві стало нове положення про те, що оплату політичної реклами всі кандидати мають здійснювати шляхом попереднього безготівкового переказу з банківського рахунку свого виборчого фонду. Проте, слід звернути увагу на численні спроби порушення цього положення шляхом передачі готівки ЗМІ, як повідомили спостерігачам.

2.Центральна виборча комісія

Станом на 12 жовтня Центральна виборча комісія отримала 107 скарг щодо висвітлення виборів ЗМІ. Спостерігачам повідомили, що після цього вона отримала ще набагато більше.

Більшість скарг стосувалася:

· нерівного доступу до ЗМІ для всіх кандидатів: наприклад, 31 серпня вечірні програми новин „Студії 1+1“ та „Інтер“ широко висвітлювали форум політичних партій „Наш вибір — Леонід Кучма“ з агітаційним виступом діючого Президента. Прем’єр-міністр Валерій Пустовойтенко також відкрито виражав свою підтримку діючому Президенту.

· образи честі та гідності: згідно з цим 16 скарг було подано проти політичної програми Валерія Лапікури на каналі „Акценти“. Олександр Мороз також скаржився в ЦВК на повідомлення 2 жовтня в новинах УТ-1 про те, що міліція розшукує співробітника передвиборного штабу Мороза кампанії у зв’язку із замахом на Наталю Вітренко, який стався кількома годинами раніше.

· агітації на користь Президента посадовими особами: всупереч положенню, яке забороняє посадовим особам проводити агітацію у підтримку діючого Президента, було повідомлено про кілька таких випадків. Наприклад, губернатор Львівської області Степан Сенчук використав свою щотижневу прес-конференцію, яка транслювалася регіональним державним телебаченням, для висловлення підтримки Президенту під час кампанії.

· порушень у фінансуванні кампанії: багато кандидатів подали скарги щодо рекламних кампаній своїх опонентів, стверджуючи, що вони сплачували послуги ЗМІ готівкою замість переказів коштів із виборчих фондів, як це передбачено законом.

Центральна виборча комісія була неспроможна застосувати закон. ЦВК контролювала порушення та надсилала листи порушникам, попереджаючи їх припинити, але не мала повноважень вжити будь-яких заходів. Незважаючи на те, що вона підтримала скарги про програму „Акценти“ та надіслала попереджувальний лист Вадиму Долганову, голові Національної Телекомпанії України, програма зберегла таку саму тональність.

3.Національна Рада з питань телебачення та радіомовлення

Національна Рада з питань телебачення та радіомовлення має повноваження надіслати попередження ЗМІ, які порушують законодавство, накладати штрафи, тимчасово закривати ЗМІ за рішенням суду та взагалі відбирати ліцензію компанії. Проте, Рада була позбавлена таких можливостей, оскільки чотирьох з восьми членів Ради не було призначено, тому що Президент не спромігся висунути їхні кандидатури. Під час виборів Рада контролювала поведінку ЗМІ та надсилала попередження ЗМІ, які виявилися порушниками законодавства, але більшою частиною ці попередження було проігноровано.

Телерадіомовні ЗМІ

1.Загальнонаціональні канали

УТ-1:

Загальнонаціональне державне телебачення УТ-1 відкрито підтримувало діючого Президента. Це було найбільш помітним у новинах та розважальних програмах, а також спеціальних передвиборних сюжетах.

Не поступало скарг щодо розподілу безплатного ефірного часу на УТ-1. Слід, проте, зазначити, що ці трансляції мали місце відразу після програми „Акценти“, в якій Валерій Лапікура різко критикував всіх кандидатів. Призначення часу виходу цієї передачі безпосередньо перед блоками безплатного ефірного часу здається спостерігачам ЄІЗМІ навмисною спробою упередити глядачів проти кандидатів у Президенти, які використовували безплатний ефір, наданий їм за законом.

УТ-1 транслював більше політичної реклами, ніж будь-який інший канал, моніторинг якого здійснювали в період з 23 до 29 жовтня. До того ж програми в підтримку діючого Президента, такі, як короткі фільми про школярів, їх родичів та друзів, які виступають на підтримку Президента, регулярно транслювалися до самого дня виборів та вранці 31 жовтня.

Протягом тижня моніторингу Л.Кучма отримав 2 години висвітлення в програмах новин на УТ-1 у порівнянні з 12 хвилинами, які отримав наступний найбільш згадуваний кандидат Олександр Ткаченко.

Двічі на тиждень на УТ-1 траслювалися концерти під логотипом „Обирай майбутнє“ або „Обирай чи програвай“, під час яких відомі співаки та актори виражали підтримку діючому Президентові. Також передавалися інтерв’ю з футбольною командою „Динамо-Київ“, які видавалися сприятливими для Президента. Позитивний виклад біографії Кучми був ще одною особливістю УТ-1, як і фільми про голодаючих українців за часів радянської колективізації та інші емоційні історичні фрагменти, призначені для того, щоб нагадати глядачеві про суворість комуністичних часів.

Загалом, УТ-1 присвятив більш ніж 7 годин програм Кучмі протягом тижня до виборів у порівнянні з 22 хвилинами, присвяченими наступному найбільш згадуваному кандидату Вітренко. Жодного згадування Олександра Базилюка, Миколи Габера та Олександра Олійника не було протягом цього часу.

До того ж було зафіксовано більше 80 позитивних згадувань Кучми протягом того самого часу у порівнянні з критичним висвітленням діяльності Вітренко, Марчука, Мороза, Ткаченка та „канівської четвірки“ в цілому.

Загальнонаціональні комерційні телекомпанії

Загальнонаціональні та місцеві київські телекомпанії виявилися набагато більш стриманими у висвітленні виборів, ніж УТ-1: вони менше висвітлювали вибори та в цілому були менш упередженими (за деякими винятками).

Студія 1+1

Протягом тижня моніторингу Студія 1+1 надала приблизно однакову кількість ефірного часу всім кандидатам, за винятком великої кількості часу спеціальної програми про Юрія Кармазіна, яка була останньою з низки інтерв’ю з усіма кандидатами. Найбільше висвітлення отримала діяльність „канівської четвірки“, за нею слідувало висвітлення Кучми. Тональність висвітлення була переважно нейтральною.

Інтер

Інтер присвятив 1 годину 26 хвилин загального часу висвітлення виборів Л.Кучмі у порівнянні з лише 12 хвилинами О.Морозу та О.Ткаченку кожному, 10 хвилинами Н. Вітренко, 5 хвилинами П.Симоненку та 3 хвилинами Є.Марчуку. Всі кандидати були згадані протягом тижня, проте деякі з них дуже коротко (Базилюк, Габер та Кармазін отримали по 5 секунд кожний).

Висвітлення кандидатів було переважно нейтральним, хоча Л.Кучма був єдиним кандидатом з великою кількістю позитивних згадувань.

2.Місцеве київське телебачення

Новий канал

Протягом тижня моніторингу було зафіксовано невеликий обсяг висвітлення виборів на Новому каналі, де Кучма отримав 15 хвилин, а „канівська четвірка“ 13 хвилин часу. Більшість кандидатів коротко згадували у програмах новин, також була деяка реклама. Загальна тональність висвітлення була нейтральною.

ЮТАР

ЮТАР також небагато часу присвятив висвітленню виборів протягом цього тижня, хоча дещо більше коментувалися дії Кучми, Мороза та Марчука. Цей час переважно стосується спеціальних програм про цих кандидатів. Найнезвичайнішим є те, що було зафіксовано значну кількість негативних повідомлень щодо Кучми (28) одночасно з великою кількістю позитивних згадувань про Марчука (9).

СТБ

Після труднощів, які переніс канал СТБ на початку кампанії, та звільнення колишнього директора Миколи Княжицького, СТБ спромігся поновити висвітлення передвиборної кампанії. Помічник Президента та колишній голова Прес-служби Президента Сергій Куций приєднався до компанії як консультант за офіційним приводом, щоб „запевнити інвесторів СТБ, що політика компанії щодо висвітлення новин буде більш збалансованою“ за його словами під час розмови із спостерігачами ЄІЗМІ. Такий стан справи кидає тінь на передвиборний період, і за повідомленнями джерел, декільком іншим журналістам запропонували залишити СТБ після звільнення пана Княжицького.

Саме зміни у керівництві поставили члена оточення Кучми у впливове положення на СТБ, телекомпанії, яка мала досить стримані стосунки з президентською адміністрацією з того часу, як Княжицького було звільнено минулого року з посади голови УТ-1.

Президент Кучма купив 16 хвилин реклами протягом тижня у порівнянні з 30-секундним блоком Марчука. Проте, спеціальні програми про Олійника, Ржавського та Онопенко були довшими, загалом склавши по 30 хвилин для кожного. Згадувалися всі кандидати, за винятком Кононова. Тональність програм була переважно нейтральною.

ICTV

На ICTV було зафіксовано досить невеликий обсяг висвітлення виборів, хоча більшість кандидатів згадували у новинах. Кучма отримав найбільший час 7 хвилин у порівнянні з „канівською четвіркою“ — 6 хвилин. Тональність висвітлення була переважно нейтральною.

Програми, присвячені виборам

Продюсерська компанія „Фабрика ТВ“ (за повідомленнями газет „День“ та „Kyiv Post“ пов’язана з депутатом парламенту та союзником Президента Віктором Пінчуком) створила програми поточних новин „На самом деле“ (Інтер), „Стріт ТВ“ (УТ-1) та „Вопрос дня“ (УТ-1). Ці програми були спеціально створені для виборів Президента, незважаючи на те, що вони зроблені професійно і часто є розважальними, вони мають тенденцію різко критикувати всіх кандидатів, крім одного, Л.Кучми.

Програма „Студії 1+1“ „Епіцентр“ надала глядачам можливість побачити всіх кандидатів, які представляли інформацію про себе на тому самому форумі упродовж двох днів останнього тижня перед виборами. Проте, дебатів між ними не відбувалося, деякі з них відмовлялися відповідати на запитання ведучого В’ячеслава Піховшека. Коли Піховшек потрапив у лікарню після другої такої програми, керівництво „Студії 1+1“ не спромоглося знайти йому заміну, і в результаті програму було відмінено.

Друковані ЗМІ

В Україні існує велика кількість друкованих ЗМІ, які широко представляють повний політичний спектр. Проте, як і у випадку з телерадіомовними ЗМІ, більшість недержавних загальнонаціональних газет фінансують ділові кола, тісно пов’язані з певними політиками. За таких умов висвітлення, надане різним кандидатам у Президенти друкованими ЗМІ, більше відображає відповідні фінансові спроможності різних політичних угруповань України, ніж поширення суспільної думки. Знову таки, як у випадку з українським телебаченням, культура таємності ділових питань означає те, що важко довести фінансовий зв’язок між політиками та газетами. Все ще невідомо, хто причетний до нещодавньої появи фальшивих випусків проткаченківських „Сільських вістей“ та прокучмівських „Фактів“. Як і у випадку з державним телебаченням, слід відзначити, що місцеві газети, якими володіють регіональні адміністрації — часто єдине друковане джерело новин для сільської місцевості, майже незмінно підтримують Президента. На відміну від парламентських виборів минулого року жодну велику газету не було закрито під час передвиборної кампанії, не заарештовано жодного редактора. Проте, газети повідомляють, що збільшився загальний політичний тиск на них.

Майже всі газети, з якими контактували, повідомляли про збільшення утисків з боку податкової, пожежної та санітарної інспекцій протягом двох місяців до виборів. Податкові органи закрили банківські рахунки львівської газети „Експрес“ на три тижні у вересні на підставі того, що пізніше виявилося бухгалтерською помилкою. Заступник редактора львівської газети „За вільну Україну“ повідомив, що голова обласної податкової інспекції сказав йому нещодавно, що „якщо ви будете підтримувати Кучму і припините підтримку Марчука, всі ваші проблеми зникнуть“. Великі прибуткові газети мають адміністративний та законний вплив, щоб протистояти такому тиску, а невеликі та збиткові не мають. Про такі випадки рідко повідомляють у Центральну виборчу комісію, оскільки редактори не вірять, що вона є дієвою чи незалежною. На додаток, побоюючись дорогих процесів про наклеп перед упередженими, на їхню думку, судами, вони не оприлюднюють подробиці таких випадків у своїх газетах.

Спостерігачам було повідомлено про декілька випадків застосування політичного тиску на газети за допомогою державних друкарень та розповсюджувачів. Сумські газети „Ленінська правда“ та „Сумська новина“, луганські газети „Ракурс“, „Наше завтра“, „ХХІ век“, криворізька „Кривой Рог вечерний“, львівська газета „За вільну Україну“ та чернівецька „Час“ зазначили, що місцеві державні друкарні розірвали ділові стосунки напередодні виборів, змусивши їх шукати інші друкарні. Всі ці газети підтримують Мороза чи Марчука. Львівська газета „Поступ“ повідомила, що державний розповсюджувач „Торг-Преса“ час від часу припиняла доставку до сільської місцевості під тиском місцевих адміністрацій, а адміністрація Городоцького району звернулася до поштового відділення з проханням надати список передплатників „Поступу“. Проте великі добре фінансовані газети, такі, як львівські „Експрес“ та „Високий замок“, які обидві мають власні друкарні та кіоски, повідомили, що уникли подібного тиску.

Кожна газета, з якою ми контактували, повідомляла, що організатори кампанії пропонували їм готівку „під столом“ за політичну рекламу. Це не тільки незаконно згідно з виборчим законодавством, але й викликає підвищений інтерес з боку податкових органів до газет під час передвиборної кампанії. Декілька газет також повідомляли, що організатори кампанії пропонували їм плату за прихильні статті, що теж суперечить виборчому законодавству. Зважаючи на фінансові труднощі більшості газет, було б дивно, якщо б у багатьох випадках такі пропозиції відкидалися.

Повідомлялося про декілька випадків політичного тиску на газети з боку Служби безпеки та міліції. Три журналіста львівської газети „Експрес“ повідомили, що до них нещодавно підходили співробітники Служби безпеки, а від сумської газети „Червоний промінь“ вимагали здати спецвипуск на підтримку Мороза. Це показує передбачену нестачу підзвітності Державної служби безпеки, що газета не схотіла оприлюднити імена журналістів або співробітників СБУ та не поскаржилася в державні органи. Журналіст проморозівської газети „Кривой Рог вечерний“ витримав 17 годин допиту в міліції щодо зв’язків газети з помічником Мороза Сергієм Іванченком після замаху на Вітренко 2 жовтня.

ЄІЗМІ провела моніторинг шести загальнонаціональних газет України. Результати за період з 1 по 26 жовтня свідчать, що „Сільські вісті“ підтримували Мороза, Ткаченко, Марчука та „канівську четвірку“ загалом. В той час, як вона присвятила найбільшу частину висвітлення Кучмі, це висвітлення було в цілому критичним.

„Факти“ (що, як нам повідомили, фінансує союзник Кучми Пінчук) виявилися дуже прихильними до Кучми і критичними до „канівської четвірки“ та Ткаченка, Симоненка, Мороза, Марчука, Вітренко зокрема. „Голос України“, державна парламентська газета, була надзвичайно критичною стосовно Кучми та особливо позитивною стосовно Мороза та Ткаченка. „День“ присвятив Кучмі велику кількість статей, який отримав 25 сторінок у порівнянні з 11 сторінками наступного найбільш згадуваного кандидата, Марчука. Проте висвітлення діяльності Кучми було дуже критичним в той час, як висвітлення дій Марчука переважно позитивним. „Зеркало недели“ присвятило 2 сторінки висвітленню Кучмі у порівнянні з 1 сторінкою Вітренко та Морозу, однак тональність висвітлення була майже завжди нейтральною. Діяльність друкованих ЗМІ виявилася залежною від політичних уподобань або політики видавців.

Висновок

· Загальнонаціональний державний телеканал УТ-1 був дуже упередженим на користь діючого Президента, так само, як і в меншій мірі комерційний канал „Інтер“. На відміну від них „Студія 1+1“ та місцеві київські телекомпанії спромоглися залишитися добре збалансованими та нейтральними.

· Друковані ЗМІ представляли широке розмаїття політичних думок. Проте їхні фінансові зв’язки з бізнесово-політичними кланами та їхня вразливість щодо тиску з боку органів влади за допомогою державних друкарень та податкових інспекцій, викликають сумніви щодо їхньої незалежності.

· Хоча кампанія характеризувалася численними порушеннями виборчого законодавства стосовно ЗМІ, невелика меншість ЗМІ спробувала забезпечити збалансоване та інформативне висвітлення кампанії, незважаючи на тиск з боку різних державних установ. Як і в 1998 році, ЗМІ виявилися тісно пов’язаними з діловими колами, які підтримували певних кандидатів. Якщо під час парламентських виборів більшість ЗМІ підтримувала центристські партії, навіть ігноруючи інші групи, то протягом цих президентських виборів більшість основних ЗМІ підтримувала Кучму, виключаючи або зашкоджуючи іншим.

1 листопада 1999 року

Додаток Г та українське законодавство

Круглий стіл,
2 грудня 1999 року,
Київ

Висновки та рекомендації

2 грудня 1990 року Представник ОБСЄ з питань свободи ЗМІ, Рада Європи та IREX ПроМедіа у співпраці з урядом України та Офісом координатора проекту ОБСЄ провели в Києві відкритий круглий стіл з питань свободи і відповідальності ЗМІ в контексті українського законодавства. Круглий стіл в Інституті міжнародних відносин Київського університету відвідало більше 100 учасників, серед них офіційні представники уряду та парламенту, судді, юристи та журналісти.

· Виклад проблеми: існуючі в Україні закони про дифамацію та їх застосування є важливою проблемою з точки зору свободи ЗМІ та свободи вираження журналістів. Більшість справ проти ЗМІ в судах — це справи про захист честі, гідності, ділової репутації і стягнення у зв’язку з цим моральної шкоди. Великі суми відшкодувань за ніби-то спричинену моральну шкоду внаслідок поширення ЗМІ інформації стали одним із чинників, які можуть призвести і часом призводять до фактичного припинення випуску ЗМІ та сприяють атмосфері самоцензури.

Протягом 1999 року уряд, парламент та Верховний Суд України виступали з низкою ініціатив з цього приводу.

· Метою даного круглого столу, запропонованого Представником ОБСЄ під час його візиту до Києва у травні 1999 року, було провести дискусію за участю як відповідальних українських установ ( органи виконавчої, законодавчої влади та суду), так і українських ЗМІ для детального аналізу поточної ситуації та підготовки рекомендацій щодо можливих кроків її вдосконалення. Участь експертів Ради Європи та Польщі забезпечила учасникам заходу інформацію про відповідні міжнародні правові норми та практику в цій ділянці.

· Висновки: Очевидно, збільшення кількості справ даної категорії за позовами до ЗМІ зумовлено тим , що багато засобів масової інформації на даному етапі зв’язані з політичними групами або рухами та їм часто бракує редакційної незалежності.

Звернення до суду в таких випадках стають інструментом, що використовується проти політичних опонентів, які стоять за цими ЗМІ.

Метою є банкрутство відповідних ЗМІ та залякування журналістів.

Навіть за відсутності державної монополії на ЗМІ, концепція необхідності вільних ЗМІ для суспільного діалогу в демократичній країні не є широко поширеною. Навпаки, застарілий підхід щодо ЗМІ як посередника у передачі інформації від можновладців до народу залишаються сильними. Власна інформаційна політика уряду вважається достатньо обмежувальною. Урядовцям та просто посадовим особам часто бракує досвіду та терпимості у своїх стосунках із ЗМІ, тож вони подають позови проти журналістів, які сприймаються як легковажні.

Рішення суду по таких справах не завжди грунтуються на передбачених законом гарантіях. Це особливо відчутно в регіонах. Очевидно, судам не завжди вдається дотримуватися національного законодавства, їх часто звинувачують у впливі на них з боку політиків, а не відповідних правових норм. З іншого боку, правову базу для вирішення справ про наклеп та дифамацію в Україні можна вважати загалом достатньою, якщо застосовувати її згідно з міжнародними правовими стандартами, що є прийнятними й в Україні.

· Європейські правові стандарти, що діють в Україні-члені Ради Європи з 1995 року: юридична практика України (та деякою мірою окремі елементи її законодавства) мають бути приведені у відповідність з європейськими нормами, як зазначено в статті 10 Європейської Конвенції та витлумачено в обов’язкових рішеннях Європейського суду з прав людини. Конвенція є невід’ємною частиною українського законодавства і може безпосередньо застосовуватися місцевими судами.

Прецедентне право Європейського суду з прав людини по справах щодо свободи слова та вираження має в собі певні орієнтири:

погляди та інформація, „що ображають, шокують або непокоять Державу чи будь-який сектор населення“, є також захищеними Євроконвенцією;

в інтересах демократичного суспільства, щоб ЗМІ могли грати свою повноправну роль „суспільного сторожового пса“ у передачі (повідомленні) інформації, що становить серйозний суспільний інтерес, в тому числі і з суперечливих політичних питань. Громадськість також має право одержувати таку інформацію та ідеї. Було б неприйнятним позбавляти журналіста права висловлювати критичні зауваження чи вдаватися до оціночних суджень, якщо він вона не можуть довести їх достовірність;

межі прийнятної критики є відповідно ширшими для політиків, ніж вони є для приватних осіб. Громадські діячі неминуче та свідомо роблять себе відкритими для прискіпливого аналізу кожного свого слова та вчинку як з боку журналістів, так і громадськості в цілому, і тому вони мають відповідно виявляти більше терпимості. У випадках звернення до суду посадових осіб з позовами проти ЗМІ з метою покарати журналіста за критичні публікаціїпередачі чи призвести до фінансового краху видання такі позивачі — посадові особигромадські діячі — мають самі опинитися під обвинуваченням у переслідуванні за критику;

сума відшкодування у будь-якій справі про дифамацію має бути пропорційною та не впливати в подальшому на критичне висвітлення ЗМІ аналогічних питань. Замість стягнення величезних сум відшкодування моральної шкоди у багатьох випадках може бути достатнім опублікування короткого викладу судового рішення у відповідному ЗМІ, як це практикується у багатьох європейських країнах. Таке вирішення має перевагу в ситуаціях, коли фінансові ресурси ЗМІ обмежені.

Рекомендації урядові України щодо сприяння вільним ЗМІ та скорочення кількості справ про дифамацію:

· Законом України „Про інформацію“ передбачено, що всі правостосунки у сфері інформаційних відносин регулюються не тільки українським законодавством, але й міжнародними угодами, договорами, ратифікованими Україною, з урахуванням принципів і норм міжнародного права.

Уряд має діяти на засадах відповідно до міжнародних зобов’язань як держави-учасниці ОБСЄ та члена Ради Європи і забезпечувати свободу слова, вільного вираження поглядів та свободу засобів масової інформації. Уряд України — держави-учасниці Хартії ОБСЄ про європейську безпеку, нещодавно взяв на себе зобов’язання „забезпечити основні умови для вільних та незалежних ЗМІ (...) як суттєвого компонента демократичного, вільного та відкритого суспільства“. Стаття 10 Конвенції, а також прецедентне право Європейського суду з прав людини мають застосовуватися в Україні, оскільки мають напрацьовані впродовж десятиріч чітко визначені критерії при вирішення справ за позовами до ЗМІ.

· Оскільки в цілому законодавча база сама по собі може вважатися достатньою при правильному застосуванні її місцевими судами та іншими органами влади відповідно до згаданих міжнародних стандартів, положення діючих Цивільного і Кримінального кодексів щодо наклепу та дифамації могли би бути переглянуті.

· Окрім впровадження можливих позитивних змін у законодавчу базу, уряду та іншим органам влади слід вжити негайних заходів з метою забезпечення належного застосування судами національного законодавства згідно з вищезгаданими європейськими правовими стандартами. Уряд може використовувати допомогу, запропоновану Радою Європи та іншими організаціями по програмах навчання суддів, юристів та ін.

· Уряд має виступити з ініціативами — у співпраці з ОБСЄ, Радою Європи, іншими міжнародними та неурядовими організаціями — що матимуть на меті поліпшення обізнаності громадськості про європейські стандарти щодо незалежності ЗМІ та свободи преси. Необхідна для демократії культура терпимості, плюралізму та широкого світогляду, має отримати розвиток.

· Більше того, слід заохочувати посадових осіб, які терпимі до критики преси, розуміють її роль та свою відповідальність і не вдаються до невиправданих позовів проти ЗМІ.

· Уряд та інші органи влади мають забезпечити більший доступ до інформації про свою діяльність, вдосконаливши свої власні програми інформування громадськості. Така прозорість могла би сприяти поліпшенню якості висвітлення ЗМІ офіційної діяльності.

Відень, 9 грудня 1999 року

ДОДАТОК А IREX ProMedia/Україна

Листопад 1999

З початку своєї діяльності в листопаді 1998 року Програма правового захисту та освіти ЗМІ IREX ПроМедіа/Україна відкрила 93 справи. Ця цифра представляє лише частинку з 800 підрахованих юридичних консультацій, наданих програмою через її гарячу лінію та на семінарах з правничих аспектів журналістики. Справа, однак, відкривалася, лише коли (1) ППЗО мала всі необхідні документи (ображаючі статті, позови, рішення суду) та (2) ситуація вимагала постійної та послідовної юридичної підтримки. Для порівняння, у суді Радянського району міста Києва, де слухалися більшість справ проти національних ЗМІ, число справ стосовно ЗМІ дорівнювало 103 у 1998 році, лише на 10 більше того, що опрацювала ППЗО за 11 місяців діяльності.

Хоча наша база даних не дозволяє нам представити статистично точну картину юридичної ситуації навколо ЗМІ в країні в цілому, аналіз цих 93 справ ППЗО все ж таки розкриває та підтверджує те, що вже давно підозрювалося.

Найчисленніші справи проти українських ЗМІ є цивільні судові справи про захист честі та гідностівтручання в приватне життя (81%), розпочаті посадовою особою (41%) проти газети (94%), що знаходиться за межами Києва (73%). Джерелом спору є стаття (77,4%), яка критикує (35%) посадову особу, розслідує її офіційні дії (24%) або звинувачує у злочинній або коруптивній поведінці (34%). Коли редактор (40%) або журналіст (32%) звертається до ППЗО по допомогу, він вже отримав позов (33%) або бере участь у судовому розгляді (32%). Інтереси лише 29% ЗМІ або журналістів представляли адвокати на всіх етапах справи, проте, лише половина з цих справ представлені адвокатами які вивчили закони необхідні для захисту ЗМІ.

У 41% справ ЗМІ діяли відповідально, в той час, як у 39% були порушення етичних або професійних стандартів. У 44% з останніх допускалися недбалі фактичні помилки (24%), більшість яких виникла з-за неперевіреної інформації (47%). Більше занепокоєння викликає той факт, що майже стільки ж справ спричинені навмисним перекручуванням фактів (42%) або тим, що за американськими правовими нормами може бути кваліфіковане як „злий умисел“. Насправді з усіх процесів про захист честі та гідності або приватне життя, 22% спричинені діями журналіста, які з великою вірогідністю могли б призвести до юридичної відповідальності навіть під дуже ліберальними стандартами у Сполучених Штатах.

Можливо, це є важлива причина тому, що ЗМІ програли 29% справ, судовий розгляд яких таабо апеляцій завершений за станом на 30 вересня 1999 року. Все-таки ми вважаємо, що юридична підтримка ППЗО у тому, як відповідати на позови (83%), збирати докази (47%), поводитися в суді (43%) або обгрунтовувати апеляцію (22%), сприяла значному зменшенню сум відшкодування моральної шкоди по цих справах. Насправді, коли 83% позивачів вимагали морального відшкодування у розмірах від 10 тисяч до більш ніж мільйона гривень, насправді призначені суми відшкодування були меншими 10 тисяч гривень у 71% випадків та між 10 тисячами та 49 999 лише у 14% випадків.

Всього справ, по яких ППЗО надавала регулярні консультації від 01.11.98 до 30.09.99 — 93

Всі цифри є у відсотках (можуть дорівнювати більше 100% після округлення)

1. Засіб масової інформації

друкований	94.0%
телебачення	4.3%
радіо	1.1%

2. Хто звернувся

автор	32.0%
редактор	40.2%
юрист	25.0%
власник	2.0%

3. Регіон

Схід	16.0%
Захід	19.0%
Північ	8.0%
Центральний	16.0%
Південь	14.0%
Київ	27.0%

4. Категорія справи

Цивільна (захист честі та гідності. Приватність)		81.0%
Наклеп		4.2%
Авторські права	7.4%
Адміністративна (ліцензії)		5.3%
ЗМІ закрито		2.1%

5. Позивач (може бути з кількох категорій)

Приватна особа	24.0%
Посадова особа	41.0%
Бізнесорганізація	13.5%
Політична партія	1.0%
Держустанова	1.0%
Прокурор	4.2%
(в інтересах держави)
ЖурналістЗМІ	11.0%
Публічна особа (Рабінович)	1.0%
Інші	5.0%

6. Стан справи на час звернення

Вимога на спростування
Вибачення	11.0%
Подано позов	33.0%
Судовий розгляд	32.0%
Рішенняоскарження	21.0%
Порушено крим. справу	2.4%

7. Джерело конфлікту

Фото	3.2%
Стаття	77.4%
Телерадіопередача	4.3%
Карикатура	1.1%
Лист в редакцію	2.1%
Інтерв’ю	2.1%
Інше	9.7%

8. Робота по справі юриста на час
звернення — 29.0%

З них 13 справ надійшло від „Медіа адвокатів“ ППЗО

Зі звичайних звернень лише по 16% справ працювали адвокати

9. Вина

ЗМІ були етичніпрофесійні	41.0%
ЗМІ були винні	39.0%
Визначення поведінки ЗМІ є дискусійним	20%
Вид вини
Недбалість	44.0%
Груба недбалість	2.8%
Необ’єктивність	5.4%
Навмисне	42.0%
Коли ЗМІ були винні, оскаржена інформація була
Неправдиванеперевірена	47.0%
Приватнаконфіденційна	28.0%
Порушила презумпцію невинуватості	11.0%
від офіційного джерела	14.0%

10. Тема матеріалу

(може бути в більше ніж в одній категорії)

Журналістське розслідування	24.0%
Криміналкорупція	34.0%
Новинисуспільний інтерес	30.0%
Критика	35.0%
СатираСенсація	4.9%
Замовлення	4.9%
Зведення рахунків	2.4%
Вибори	9.7%

11. Допомога, надана ППЗО

Консультація	83.0%
Рекомендації по збору доказів	47.0%
Відпрацювання тактики поведінки в суді	43.0%
Аргументи для оскарження рішення	22.0%
Організовано роботу по справі адвоката	15.5%
Робота з адвокатом	31.0%
Оплата гонорару	13.0%
Складання документів (позови, скарги, клопотання)	7.5%
Мирні переговори	6.5%

12. Стан справ на 30.09.99

Судовий розгляд	37.0%
Складено мир	9.6%
Позов відмовлено	9.6%
ЗМІ виграло	1.4%
Рішення (проти ЗМІ) оскаржено	4.1%
Рішення (проти ЗМІ) скасовано	2.8%
Справа неактивна	5.5%
Кримінальна справа закрита	1.4%
Амністія	1.4%
ЗМІ програло суд	29.0%

13. Скільки позивач вимагав у всіх справах

1 — 999 гривні	4.3%
1,000 —- 9,999	13.1%
10,000 — 49,999	30.0%
50,000 — 99,999	11.6%
100,000 — 999,999	30.4%
1,000,000+	10.0%

14. Скільки позивач виграв у завершених справ

1 — 999 гривні	19.0%
1,000 — 9,999	52.0%
10,000 — 49,999	14.0%
50,000 — 99,999	9.5%
100,000 — 999,999	4.8%
1,000,000+	0%

15. В справах, де ЗМІ програли, порівняння, які суми позивачі вимагали і скільки виграли

1 — 999 гривні
вимагали	0%
виграли	11.0%
1,000 — 9,999
вимагали	16.6%
виграли	28.0%
10,000 — 49,999
вимагали	16.6%
виграли	5.5%
50,000 — 99,999
вимагали	8.3%
виграли	2.7%
100,000 — 999,999
вимагали	8.3%
виграли	2.7%
1,000,000+
вимагали	2.7%
виграли	0%

Прийнята і відкрита для підписання, ратифікації і приєднання резолюцією ... Генеральної Асамблеї від
число, місяць, рік
НАБРАННЯ ЧИННОСТІ: число, місяць, рік, відповідно до
статті №...

ПРЕАМБУЛА

Держави, що беруть участь у цій Конвенції (далі — учасники),

ВИХОДЯЧИ ІЗ УСВІДОМЛЕННЯ ТОГО, що проблема пошуку шляхів творчого натхнення народів стає дедалі більш нагальною; що співпраця права і наук про людину довгий час була нереалізованою; що світ сучасних знань не можна охопити єдиною теорією і правилами; що символічний тип вирішення проблем стає все більш значущим для людей; що бюрократичне обмеження інтелектуальних імпровізацій є згубним для духовності; що на учених покладено особливу місію перед майбутнім; що цінність інтелектуальної свободи визначають її непередбачувані можливості; що інтелектуальна свобода не може підлягати диктатові більшості; що не існує єдино вірного шляху пізнання; що раціональне буття людини просякнуте релятивізмом;

ВИЗНАЮЧИ, що ідеї керують головними подіями сучасного світу; що абстрактні концепції є підгрунтям найважливіших досягнень, а символічна дійсність корисна і продуктивна; що в основу творчості покладено все розмаїття форм людської свідомості; що зразки до наслідування дають суспільству інтелектуально активні індивіди; що ХХ століття для багатьох було часом фактичного догматизму; що перебіг людської історії є все більш швидкоплинним; що основним фактором соціального розвитку стали інформація і знання, попит на які стрімко зростає; що культурний прогрес все більше визначає структуру економічної діяльності і гіпотетичні побудови втручаються у сферу ділової активності; що інтелектуальна творчість створює нові права і свободи людини;

ПОГОДЖУЮЧИСЬ ІЗ ТИМ, що соціальний порядок визначають природа людини і спонтанні процеси самоорганізації; що розвиток сучасних технологій потребує не ієрархічних, а партнерських стосунків персоналу; що творча самореалізація людей здійснюється все більш незалежно від державних кордонів; що в основі творчості закладений глибокий критицизм; що посягання на свободу самовираження призводить до соціальної деградації й виродження;

ПІДКРЕСЛЮЮЧИ, що інтелектуальні фактори прямо впливають на долі людей; що відкритість і доступність інформації захищає людину від патерналізму; що бюрократизм і розподільчі коаліції загрожують суспільству стагнацією; що можливості інтелектуальних ініціатив в багатьох регіонах світу є обмеженими; що універсальні способи вирішення проблем стають дедалі менш придатними; що новатори потребують не опіки, а підтримки;

СПОДІВАЮЧИСЬ НА ТЕ, що пошук і винагорода інтелектуальної еліти можуть відбуватися за дотримання принципів громадянської рівності й справедливості; що вільна наукова творчість і мистецтво в новому столітті продемонструють свою найвищу силу;

ПОБОЮЮЧИСЬ ТОГО, щоб вільному і демократичному суспільству не заподіяли шкоду догматичні доктрини і погляди, а творці не працювали під контролем політичних функціонерів;

ЗВАЖАЮЧИ на міжнародні угоди і конвенції щодо забезпечення права інтелектуальної власності, а також на такі джерела, як: Загальна декларація прав людини 1948 р.; Європейська конвенція з прав людини 1950 р.; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р.; Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р.; Прикінцевий акт наради з питань безпеки та співробітництва в Європі 1975 р.; Підсумковий документ Мадридської зустрічі держав-учасниць НБСЄ 1983 р., Підсумковий документ Віденської зустрічі 1986 р. держав-учасниць НБСЄ 1989 р.; Документ Копенгагенської наради Конференції з питань людського виміру НБСЄ 1990 р.; Паризька хартія для нової Європи 1990 р.; Йоганесбурзькі принципи. Національна безпека, свобода висловлювань і доступ до інформації 1995 р.; Хартія свободи преси Всесвітньої конференції „Голос свободи“ 1987 р.; Резолюція 45/76А Генеральної Асамблеї ООН стосовно інформації на службі людства; Резолюція 428(1970) Парламентської Асамблеї Ради Європи стосовно „Декларації про засоби масової інформації і права людини“ Резолюція 1003(1993) Парламентської Асамблеї Ради Європи з журналістської етики; Рекомендація 748(1975) Парламентської Асамблеї Ради Європи „Про роль національної трансляції та управління нею“

БУДУЧИ ПЕВНИМИ, що нові закони мають дійсну цінність тільки якщо вони розширюють простір реалізації прав, свобод і гідності людини;

ПОГОДЖУЮТЬСЯ щодо таких статей:

Стаття 1. Принципи захисту інтелектуальної свободи

Існуючі соціальні проблеми мають розв’язуватися вільними інтелектуальними зусиллями всіх зацікавлених членів суспільства; думка більшості має пріоритет лише при вирішенні політичних проблем.

Необмежена свобода вираження будь-яких думок і ідей визнається найважливішою потребою людського розуму, основним пріоритетом культурної політики держави.

Органічний політичний устрій вільного і демократичного суспільства грунтується на порядку культури.

Демократичне правління грунтується на праві критики кожного і можливості кожного дослухатися до критики інших; імунітет від критики не може бути надано за жодних обставин.

Примус до мислення в термінах політичних розбіжностей є засадою інтелектуальної несвободи в усіх її різновидах.

Необмежені свобода слова, інформації і комунікацій є головними елементами демократичного правління.

Визнання цінності наукового знання передбачає визнання необмеженої свободи оволодіння ним.

Органічна соціальна інтеграція передбачає збільшення ступеня свободи самовираження індивіда; необхідне державне планування передбачає зміцнення автономного статусу індивіда.

Різновиди інтелектуальної свободи можуть суперечити один одному, але вони не повинні виключати один одного.

Інтелектуальна нетерпимість не повинна бути предметом політичних заохочень.

Кожний індивід може пристосовуватися до непередбачуваності і новизни культурного поступу на основі самостійно і вільно обраних стратегій і способів.

Держава, громадські організації, соціальні групи, церква, масові рухи не мають права на примусову індоктринацію в громадську свідомість конкретного світогляду, способів пізнання дійсності, життєвих цінностей та зразків поведінки.

Людина не може бути пов’язана зобов’язаннями з будь-яким онтологічним принципом на підставі визнання його істинності владою чи демократичними інститутами.

Людина не може бути пов’язана будь-яким офіційно запропонованим чи пануючим в громадській думці розумінням дійсності в науці, мистецтві, політиці чи судженнях смаку.

Кожна політична система, що претендує на припис світоглядних істин чи виключних правил поведінки, визнається радше небезпечною, ніж корисною.

Наукові пошуки істини і рішень існуючих громадських проблем є вільною і відкритою для всіх діяльністю; захист цієї діяльності від примусового впливу будь-яких авторитетів є обов’язком держави.

Будь-яка конкуренція ідей не може визнаватися небезпечною у вільній і демократичній країні.

Для того, щоб держава і організації могли плідно співпрацювати з індивідом, їх інформаційні потоки мають бути максимально прозорими і доступними.

Інтелектуальна незгода з думкою політичної, в тому числі демократичної влади визнається невід’ємним правом людини.

Оскільки свобода людської уяви є головною запорукою творчості, інтелектуальні зусилля індивідів і засновані на них судження розуму не можуть як-небудь обмежуватися.

Інтелектуальна свобода повинна зберігатися і гарантуватися державою, її органами і посадовими особами навіть при усвідомленні ними похідних із цього невигод чи небезпеки для себе.

Інтелектуальна свобода передбачає таке розуміння прогресу, при якому його хід не може грунтуватися тільки на державних програмах розвитку і(або) голосуванні.

Правові засоби, що їх застосовують учасники цієї Конвенції для захисту інтелектуальної свободи, не можуть бути використаними для обмеження інтелектуальної активності.

На відміну від інших видів свободи людини, інтелектуальна свобода не може бути обмеженою з метою самозбереження.

Стаття 2. Свобода інтелектуального самовираження

Кожному належить свобода інтелектуального самовираження, яка означає свободу шукати, створювати, одержувати і передавати будь-яку інформацію, незважаючи на адміністративні і державні кордони усно, письмово чи в запису на інших (електронних) носіях; або в формі твору мистецтва чи будь-якими засобами комунікації на свій вибір.

Не можна встановлювати будь-які юридичні, політичні, адміністративні та інші заборони чи обмеження на тему, предмет і матеріал інтелектуального самовираження.

Свобода інтелектуального самовираження передбачає реальну можливість людини слідувати власним життєвим цілям і перспективам, і діяти виходячи із власного розуміння обставин; у цьому прагненні і зродженій ним активності індивіди можуть бути обмежені лише для забезпечення необхідного простору свободи кожного.

Будь-яке обмеження свободи інтелектуального самовираження під приводом захисту національної безпеки не може бути застосованим, якщо тільки орган державної влади чи посадова особа не доведуть перед компетентним судом, що це обмеження грунтується на вимогах ч. 6 цієї статті і приписано законом для забезпечення необхідного простору свободи кожного.

Обмеження свободи інтелектуального самовираження може грунтуватися виключно на прямому твердженні закону, який має бути загальнодоступним і сформульованим так, щоб кожний міг передбачити, чи є його дії (бездіяльність) протиправними.

Свобода інтелектуального самовираження може бути обмежена з причин загрози національній безпеці тільки якщо державний орган чи посадова особа зможуть довести в суді, що:

а) даний спосіб інтелектуального самовираження є формою заклику до насильницьких дій;

б) даний спосіб інтелектуального самовираження може призвести до насильницьких дій;

в) існує прямий зв’язок між даним способом інтелектуального самовираження і реальними фактами насильницьких дій.

Інтелектуальне самовираження не становить загрози національній безпеці, якщо воно:

а) є критикою чи образою країни, держави чи її символів, уряду, державних органів чи діячів, а також іноземної країни, держави чи її символів, уряду, державних органів чи діячів;

б) є запереченням чи виступає на підтримку заперечення за мотивами релігії (совісті), моралі чи інших переконань проти призову на військову службу чи військової служби як такої; проти учасників (сторін) політичних конфліктів і(або) застосування ними сили (загрози силою) для розв’язання суперечок;

в) спрямовано на передачу співгромадянам і(або) міжнародній громадськості інформації про гадані порушення конституційних та інших (міжнародних) норм про захист прав і свобод людини.

Інтелектуальне самовираження, що не становить загрози національній безпеці, не обмежується переліком форм і способів, наведених у ч. 7 цієї статті.

Ніхто не може бути покараний за критику чи образу країни, держави і(або) її символів, уряду, державних органів, посадових осіб чи політичних діячів, а також іноземної країни, держави і(або) її символів, уряду, державних органів, посадових осіб чи політичних діячів, хіба що ця критика чи образа спрямовані на підбурення до насильницьких дій і можуть безпосередньо спричинити такі дії.

Будь-якого суб’єкта інтелектуального самовираження не можна обмежувати чи карати на тій підстави, що в його самовираженні міститься інформація, опублікована організацією чи індивідом, а також про організацію чи індивіда, які оголошені учасниками цієї Конвенції чи іншою державою як такі, що загрожують інтересам національної безпеки.

При розробці законодавства та інших нормативних актів, що торкаються свободи інтелектуального самовираження, учасники цієї Конвенції мають зважати на те, що побоювання чи острах перед карою здатні легко зруйнувати тонкий інструмент людського розуму; з цієї причини національне законодавство учасників цієї Конвенції необхідно узгоджувати з її вимогами.

Законодавство учасників цієї Конвенції про об’єднання громадян (в тому числі політичні і релігійні) не повинно містити норм, які дозволяли б громадським об’єднанням вчиняти ідеологічний чи інший інтелектуальний примус стосовно своїх членів.

Свобода інтелектуального самовираження включає право людини на неконформну поведінку; це право передбачає можливість індивіда не погоджуватися з офіційною, корпоративною чи загальноприйнятою в певних політичних колах чи культурному середовищі точкою зору з будь-якого питання.

Право людини на неконформну поведінку підлягає судовому захисту; кожний має право не погоджуватися з офіційною чи загальноприйнятою думкою без побоювання чи остраху застосування до нього політичного, юридичного чи адміністративного примусу, а також психічного і(або) фізичного насильства.

Свобода інтелектуального самовираження передбачає, що політичним меншинам надаються гарантії соціальної терпимості, достатні для організації їх життя відповідно до прийнятих ними норм, цінностей, віри і переконань.

Свобода інтелектуального самовираження передбачає, що кожна людина має право на творчий ризик, можливість чинити і діяти на основі виключно власних знань і уявлень, навіть якщо така поведінка пов’язана з відмовою від додержання традиційних норм і(або) обмежень.

Учасники цієї Конвенції зобов’язуються докладати своїх зусиль для того, щоб свобода інтелектуального самовираження була якомога більше забезпечена під час військового чи надзвичайного стану, на території постійної чи тимчасової дислокації військ (сил самооборони), у лікарнях, інтернатах, санаторіях, психіатричних лікарнях, в’язницях та інших місцях примусового позбавлення чи обмеження індивідуальної свободи.

Стаття 3. Свобода інформації як гарантія забезпечення інтелектуальної свободи

Свобода інформації визнається головною гарантією інтелектуальної свободи людини.

Людська здатність створювати, набувати у власність, передавати і поширювати будь-яку інформацію про події і обставини власного життя визнається одним із основних прав людини.

Свобода інтелектуального самовираження в тому вигляді, як її передбачено у ст. 2 цієї Конвенції, поширюється також на засоби масової інформації.

Забороняється будь-який державний контроль за змістом публікацій преси, радіопередач, телевізійних та інших програм аудіовізуального мовлення, за винятком контролю на основі ч. 6 ст. 2 цієї Конвенції.

Незалежність друкованих та інших засобів масової інформації від прямого чи непрямого державного втручання і контролю повинна гарантуватися законом; її тимчасове обмеження допускається виключно за рішенням суду і не може покладатися на органи державної виконавчої влади чи їх посадових осіб.

Засоби масової інформації повинні використовуватися не лише для інформування людей і надання їм дискусійної трибуни, але також для незалежного нагляду і контролю громадян за керівними структурами суспільства, діяльністю (бездіяльністю) будь-яких державних органів і їх посадових осіб.

Свобода інтелектуального самовираження в засобах масової інформації передбачає, що жодні інформаційні повідомлення не можуть бути повною мірою об’єктивними.

Прояви особистості журналіста чи його джерела в інформаційному повідомленні не повинні обмежуватися, але в необхідних випадках вони мають спеціально застерігатися.

Засобам масової інформації гарантується співпраця та обмін повідомленнями незалежно від державних кордонів; з цією метою учасники даної Конвенції відмовляються від будь-яких обмежень на поширення належної їм інформації на території один одного.

Забороняється прийняття і впровадження будь-яких технічних, митних, тарифних чи інших юридичних норм і правил, що перешкоджають, суттєво ускладнюють чи обмежують вільне поширення інформації, записаної на будь-яких видах матеріальних носіїв; цю заборону не слід тлумачити як можливість втручання в свободу ціноутворення на ринку інформаційних послуг і технологій.

Органи друку, теле- і радіомовлення учасників цієї Конвенції мають вільний доступ до будь-яких іноземних джерел інформації і новин; їх громадяни користуються необмеженою свободою одержання інформації з будь-яких національних чи іноземних (міжнародних) інформаційних джерел.

Державні кордони є відкритими для іноземних журналістів; жодні квоти та обмеження щодо професійних журналістів не можуть бути застосовані; запити на одержання журналістами віз, посвідчень преси та інших документів мають задовольнятися у найкоротші строки.

Іноземним журналістам надається національний режим пересування по країні, вільний доступ до офіційних і неофіційних джерел інформації, а також необмежене право ввозу і вивозу з країни професійно необхідних їм матеріалів і обладнання (апаратури).

Учасники цієї Конвенції не визнають обмеження журналістської діяльності шляхом введення офіційних ліцензій, дозволів чи інших свідчень про виключні права; це правило не посягає на прийнятий учасниками цієї Конвенції порядок надання офіційних журналістських акредитацій.

Державі, її органам, підприємствам, установам і організаціям всіх форм власності не дозволено посідати монопольне становище на ринку інформаційних технологій, засобів і послуг; будь-яка, в тому числі державна монополія на забезпечення доступу до Інтернету, електронної пошти, теле- і радіомовлення на території учасників цієї Конвенції визнається протиправною.

Свобода інтелектуального самовираження в засобах масової інформації передбачає необмежене право кожного обговорювати, крити-кувати, піддавати сумніву і оскаржувати будь-які дії (бездіяльність) і вислови офіційних представників влади, громадських і релігійних діячів.

Учасники цієї Конвенції гарантують право кожної людини висловлювати будь-які непопулярні судження, так само як і право кожного погоджуватися з думкою більшості.

Стаття 4. Визначення інформації і нової інформації

Інформацією в цій Конвенції вважається будь-яке повідомлення, що має сенс, зміст якого може бути поданий в знаковій чи символічній формі і збережений на будь-яких зовнішніх, по відношенню до людської свідомості, матеріальних носіях.

Новою інформацією в тексті цієї Конвенції вважається згадане в ч. 1 цієї статті повідомлення, основний зміст якого не може бути наперед відомий чи передбачений одержувачем (адресатом) цього повідомлення.

Стаття 5. Інформація, одержання, використання і зберігання якої належить до виключних функцій держави

Інформацією, одержання, використання і зберігання якої належить до виключних функцій держави є відомості, які надаються главі держави, органам і посадовим особам державної виконавчої (в тому числі військової і(або) надзвичайної) влади спеціально уповноваженими на це органами служби національної безпеки, поліції, органами (бюро) розслідувань, відомствами зовнішніх зносин, військовою розвідкою і контррозвідкою а також іншими спеціально уповноваженими на це державними органами і посадовими особами.

За своїм змістом така інформація може бути відкритою чи віднесеною до переліку відомостей, що становлять державну таємницю.

Не можуть вважатися інформацією, передбаченою ч. 1 цієї статті відомості, що надходять главі держави, органам і посадовим особам державної виконавчої влади від недержавних національних та іноземних джерел.

Стаття 6. Основи інформаційних відносин громадянського суспільства і держави

Учасники цієї Конвенції виходять із визнання того, що найефективнішими стимулами політичної свободи і демократії є незалежні від політичного контролю і ідеологічних фільтрів, засновані на свободі інтелектуального самовираження інформаційні потоки, що не дозволяють урядові тримати у невігластві чи дезінформувати свій народ.

Учасники цієї Конвенції визнають демократію формою правління, яка вимагає ефективних законів та інститутів, що запобігають небезпечним помилкам і зарозумілості політичної влади; вони також погоджуються, що у законах і рішеннях, які вони приймають чи розробляють, захист інтелектуальної свободи повинен забезпечуватися у пріоритетному порядку.

Учасники цієї Конвенції визнають, що сучасне громадянське суспільство являє собою сферу вільних інтересів, яка самовизначилася і відокремилася від апаратно-державної сфери; вони також погоджуються, що аналіз, тлумачення і критика державних інтересів і пріоритетів повинні здійснюватися громадським загалом в цілому, а не тільки офіційною владою, політичними партіями, впливовими групами і діячами, хоча б якими добрими не були їхні наміри.

Інформація про діяльність держави в цілому, її органів і посадових осіб визнається відкритою для громадського загалу; жодне з державних рішень не може бути вилучено із сфери громадянської критики і контролю; прийняття державних рішень, віднесених до категорії державної таємниці повинно здійснюватися за участю суб’єктів, що мають представницький мандат.

Громадянському суспільству і його членам належить пріоритет перед державою, її органами і посадовими особами в одержанні нової інформації будь-якого змісту, за винятком відомостей, одержання, використання і зберігання яких віднесено до виключних функцій держави.

Будь-які державні обмеження одержання, поширення, використання і зберігання нової інформації, одержання, поширення, використання і зберігання якої не належить до виключних функцій держави, забороняються.

Обмеження державою, її органами і посадовими особами одержання, поширення, використання і зберігання інформації із наперед відомим чи передбачуваним змістом може здійснюватися у виключних випадках і лише на підставі закону, прийнятого вищим представницьким органом країни.

Забороняється обмеження державою, її органами і посадовими особами одержання, поширення, використання і зберігання інформації світоглядного, релігійного, філософського, наукового чи художнього змісту.

Держава не може обмежувати доступ недержавних юридичних чи фізичних осіб до ринку газетного паперу, друкарського обладнання, розмножувальної техніки, інших засобів (апаратура, системи, послуги) переробки і поширення інформації, в тому числі обладнання для теле- і радіомовлення, електронної пошти і Інтернету; ця заборона діє також стосовно ринку доступних для ретрансляції повідомлень національних і іноземних (міжнародних) інформаційних агентств, служб новин та інших інституцій (органів) збирання та розповсюдження інформації.

Забороняється ліцензування чи квотування державою, її органами чи посадовими особами діяльності недержавних юридичних і фізичних осіб, спрямованої на комерційне і некомерційне використання національних і міжнародних кабельних, супутникових та інших комп’ютерних інформаційних мереж (систем) загального призначення; дія цієї заборони, однак, не поширюється на порядок розподілу і надання теле- і радіо частот.

Загальний перелік відомостей, що становлять зміст державної та іншої таємниці, що охороняється законом, має бути вичерпно визначений в загальнодоступному законодавстві учасників цієї Конвенції.

Загальний перелік відомостей, які за бажанням їх власників можуть бути віднесені до категорії конфіденційної інформації, має бути вичерпно визначений в загальнодоступному законодавстві учасників цієї Конвенції.

Загальні правила зберігання і надання доступу до інформації, що містить відомості, віднесені до категорії державної та іншої таємниці, що охороняється законом, мають бути вичерпно визначені в загальнодоступному законодавстві учасників цієї Конвенції.

Охорона відомостей, що становлять зміст державної таємниці завжди є прерогативою держави, її органів і посадових осіб. Всі інші фізичні і юридичні особи, за винятком офіційно допущених до таких відомостей на основі належно даних зобов’язань про нерозголошення, не несуть відповідальності за розголошення державної таємниці в будь-якому випадку.

Прийняття будь-якими державними органами чи їх посадовими особами норм і рішень, що забороняють чи обмежують надання всім зацікавленим особам відомостей, не віднесених до категорії державної чи іншої таємниці, що охороняється законом, є протиправним.

Стаття 7. Опублікування інформації критичного змісту

Опублікування достовірної інформації критичного змісту, що компрометує авторитет учасників цієї Конвенції, а також авторитет (престиж) державних органів і їх посадових осіб в очах громадськості не може бути підставою для притягнення до відповідальності.

Опублікування достовірної інформації критичного змісту, що компрометує авторитет глави держави-учасниці цієї Конвенції не може тлумачитись як посягання на честь і гідність його особи, навіть якщо останні охороняються спеціальним конституційним чи законодавчим приписом.

Публічна критика діяльності (бездіяльності) держави, її органів і посадових осіб не може бути підставою для притягнення до відповідальності в будь-якому випадку.

Якщо інформація критичного щодо держави, її органів і(або) посадових осіб змісту стала відомою громадському загалу внаслідок використання незаконних прийомів і засобів, будь-які вимоги про припинення її подальшого розповсюдження поступаються перед правом громадян на одержання доступу до цієї інформації.

Стаття 8. Доведення до відома громадськості інформації про виборних посадових осіб

Інформація про приватне (особисте) життя громадських і державних діячів має бути захищена, за винятком випадків, коли вона може чинити вплив на події громадського значення; журналіст має право оприлюднити інформацію про приватне життя осіб, які виконують важливі громадські функції, або привносять елементи свого приватного життя в сферу громадських інтересів.

Інформація про особу громадянина, що претендує на виборну державну чи іншу значущу громадську посаду, займає її чи займав її раніше, не може становити державної чи іншої таємниці, що охороняється законом; така інформація не вважається конфіденційною інформацією і може бути наданою для загального розповсюдження.

Громадянам, що не виконують публічних чи представницьких функцій, надаються більші гарантії права на захист приватного життя, ніж державним і громадським діячам, посадовим особам та індивідам, які претендують на владу, політичну чи іншу впливову громадську посаду.

Офіційно оприлюднені чи передані аудіовізуальними засобами (друк, радіо, телебачення, Інтернет тощо) політичні програмні виступи (заяви) глав держав, керівників і членів уряду, інших державних діячів і посадових осіб, повинні, як правило, супроводжуватися коментарями і відгуками незалежних експертів і(або) опозиційних політичних діячів.

Стаття 9. Обмеження режиму секретності інформації

Режим секретності на інформацію, зміст якої віднесено до відомостей, що становлять державну таємницю, а також на інформацію, одержану внаслідок здійснення виключних функцій держави, не може тривати довше 30 років.

Інформація, строк режиму секретності якої минув, є відкритою для всіх зацікавлених юридичних і фізичних осіб; спеціального дозволу на доступ до цієї інформації і доведення її до загального відома (оприлюднення) не вимагається.

Ніхто не може стати об’єктом переслідувань і(або) покарання за розголос державної чи іншої таємниці, що охороняється законом у випадку, коли незалежним і компетентним судом буде встановлено, що громадський інтерес до одержання такої інформації був більш значущим, ніж шкода, заподіяна внаслідок її оприлюднення.

Стаття 10. Заборона довільного знищення інформації

Інформація, одержана внаслідок здійснення виключних функцій держави, не може бути знищеною за рішенням органів державної виконавчої влади чи їх посадових осіб; знищення такої інформації повинно відбуватися виключно під громадським контролем, на основі закону чи іншого акту, прийнятого вищим представницьким органом учасника цієї Конвенції.

Інформація про геноцид, політичні, етнічні, релігійні та інші масові злочини чи репресії, скоєні від імені держави чи від свого імені її органами і(або) посадовими особами, а також інформація про корупцію, хабарництво та інші передбачені законом зловживання державною владою чи службовим становищем не може бути віднесена до відомостей, що становлять державну чи іншу таємницю, що охороняється законом; знищення цієї інформації державними органами чи їх посадовими особами є протиправним.

Не дозволяється знищення державою, її органами чи посадовими особами будь-якої належної їм інформації з ідеологічних чи політичних міркувань.

Стаття 11. Заборона знищення інформації громадянського суспільства

Інформація, що належить на праві власності недержавним юридичним чи фізичним особам, не може бути знищеною за рішенням органів державної виконавчої влади чи їх посадових осіб.

Прийняття рішення про знищення такої інформації проти волі її власника є прерогативою суду і має грунтуватися виключно на законі.

Примусовий викуп чи інше, не засноване на судовому рішенні, вилучення в державну власність інформації, що належить недержавним юридичним чи фізичним особам, забороняється.

Стаття 12. Гарантії свободи інтелектуального самовираження журналістів

Обов’язком журналіста є забезпечення суспільства новинами настільки актуальними, повними і точними, наскільки це дозволяє цілісність його особистості та відданість етичним (моральним) ідеалам; журналіст має право говорити про будь-які позитивні і негативні сторони поведінки і природи людини і суспільства навіть тоді, коли це не заохочується його аудиторією.

При здійсненні своїх професійних обов’язків журналісти не повинні ставити свої переконання на службу особистим і(або) корпоративним інтересам державних і(або) громадських діячів, державних органів, видавців, інших юридичних чи фізичних осіб.

Журналіст має право категорично відкидати будь-яке пряме чи непряме втручання державних органів та їх посадових осіб, а також видавців, редакторів, інших юридичних і фізичних осіб у сферу здійснення своїх професійних обов’язків.

Професійна відповідальність журналіста перед громадським загалом переважає над його відповідальністю перед державою, державними органами і їх посадовими особами, будь-якими недержавними юридичними чи фізичними особами.

Журналіст повинен діяти виключно на основі власних професійних знань та переконань; обговорюватися як предмет торгу чи обміну може виключно інформація, а не позиція журналіста.

У випадку, коли свобода інтелектуального самовираження журналіста опиняється у конфлікті з іншими основними правами і свободами людини, редактор разом із журналістом вправі остаточно вирішити, що є в даному випадку пріоритетним.

Журналіст не повинен брати участі в конфліктах редакторів, керівників відділів, інших вищих щодо нього посадових осіб; його не можна примушувати до підписання будь-яких колективних редакційних чи інших заяв.

Гарантуючи право громадян на одержання максимально повної і різнобічної інформації, журналіст повинен поважати їх право на відмову від надання (повідомлення) йому чи його аудиторії відомостей, якими вони володіють.

Уявлення журналістської аудиторії про рівень надійності (достовірності) інформаційних джерел не можуть зв’язувати чи обмежувати журналіста у його виборі; будь-які офіційні і неофіційні джерела інформації можуть бути однаково достовірними і надійними; у випадку, коли журналіст дав зобов’язання не розкривати своє джерело інформації, відомості про нього не повинні стати відомими його аудиторії, державним органам чи їх посадовим особам.

Інтереси захисту національної безпеки не можуть бути підставою для розкриття конфіденційного джерела інформації; таке джерело має бути розкрито лише в тому випадку, коли незалежний і компетентний суд встановить, що цього вимагають міркування найвищої державної ваги.

Свобода інтелектуального самовираження журналіста не передбачає і не виправдовує умисного застосування журналістом прийомів, засобів і способів, що суттєво впливають (здатні впливати) на підсвідомість людини.

Стаття 13. Заборона зобов’язань щодо подвійної лояльності

Журналіст, як правило, не повинен працювати за сумісництвом, в тому числі бути зайнятим на державній службі чи в органах місцевого самоврядування, якщо це заважає свободі його інтелектуального самовираження.

Журналіста не можна примушувати до співпраці з органами поліції (внутрішніх справ), державної безпеки, розвідки і контррозвідки в будь-якому випадку; примус журналіста до такої діяльності є протиправним.

Якщо журналіст змінює сферу своєї діяльності і стає державною посадовою особою, не припиняючи при цьому професійних стосунків із засобами масової інформації, то при прийнятті його на державну службу і при підписанні контракту він має уникати зобов’язань щодо подвійної лояльності; такий розподіл професійних зобов’язань є істотною гарантією існуючої в суспільстві інтелектуальної свободи. САМОВИРАЖЕННЯ
В НАУКОВОМУ СПІВТОВАРИСТВІ

Стаття 14. Наукові організації і асоціації

При створенні наукових організацій і асоціацій необхідно розрізняти об’єднання учених за галузевою ознакою, в яких адміністративна організація і дисципліна можуть бути частково допущені, і їх об’єднаннями на ідейній основі, в яких впровадження адміністративних засад і дисципліни є неприпустимим.

Члени наукових організацій і асоціацій в своїй діяльності вільні від державного і будь-якого іншого, заснованого на посадовій субординації і адміністративній ієрархії впливу чи примусу.

Наукові організації і асоціації учасників цієї Конвенції можуть приймати до свого складу в якості повноправних членів будь-яких іноземних учених, також учених із країн, що не мають дипломатичних чи інших офіційних стосунків з учасниками цієї Конвенції.

Організаційні та інші корпоративні інтереси не можуть бути підставою для зменшення обсягу свободи інтелектуального самовираження учених; незгода і незадоволення визнаються елементарними формами наукового самоствердження, а толерантна реакція на них — органічною формою їх культурного і професійного визнання.

Стаття 15. Свобода наукових переконань

Інтелектуальна творчість учених не регламентується через будь-які юридичні, політичні, адміністративні чи ідеологічні норми і обмеження.

Оскільки визнається можливість виключних здібностей людей, право учених на неконформну поведінку суворо забезпечується; учені можуть піддавати сумніву будь-яке пояснення своїх колег, навіть якщо при цьому їх позиція виглядає нелогічною і(або) неконструктивною.

Цінність наукових та інших професійних знань і переконань учених не можна визначати в залежності від того, чи є їх погляди на даний момент панівними у науковому співтоваристві, чи ні.

Учені, що є членами певних професійних, політичних чи інших організацій і асоціацій, вільні від необхідності узгоджувати свої наукові позиції і погляди з існуючими в їх країні політичними режимами, партійними позиціями і громадською думкою.

Оскільки цікавість, критичний підхід, скептицизм, схильність до експерименту і гри є характерними рисами інтелектуального самовираження учених, до свободи переконань і наукових інтерпретацій учених виявляється найвища терпимість.

Аргументи, засновані на переконаннях більшості, не можуть мати переважаючої сили в науковому середовищі, вони можуть бути задіяні в науковому спорі чи громадському дискурсі виключно в якісному аспекті.

Спілкування учених не може бути пов’язаним чи обмеженим державними кордонами, іншими юридичними, політичними чи ідеологічними застереженнями або умовами; право учених на спілкування незалежно від державних кордонів визнається фундаментальним і невід’ємним.

Нікому з учених не може бути відмовлено у відрядженні, стажуванні, навчанні чи роботі за кордоном з політичних, ідеологічних, релігійних і(або) інших світоглядних мотивів і причин; з цих же міркувань ученим не може бути відмовлено у в’їзді в державу, що є учасником цієї Конвенції.

Робота учених не може безпосередньо служити формуванню політичної волі; функцією учених є застосування аналізу та інших наукових методів і прийомів для критики і перегляду (підриву) існуючих наукових постулатів, способів дії і мислення, переоцінки правил, установлень, наявних у суспільстві і світі порядків, а також інших визнаних цінностей.

Оскільки визнається, що сфера науки складається з конфліктуючих елементів з різними стратегіями, метафізичними принципами і результатами, до поглядів і позицій учених не можуть висуватися вимоги об’єктивності.

Оскільки визнається, що учені працюють в царині інтелектуальної аномії, непередбачуваних висновків і результатів, до їх інтелектуального самовираження не застосовуються будь-які обмеження свободи думки і слова.

Результати інтелектуальної роботи учених повинні мати ту форму і атрибути зовнішнього вираження, на яких наполягають їх автори; зовнішнє редагування, форматування чи інше упорядкування текстів, рукописів, відеоряду, звукозапису та інших форм інтелектуального самовираження учених може здійснюватися лише за згодою їх авторів.

Стаття 16. Свобода наукових стратегій і методологій

Інститути демократії, державні органи і(або) їх посадові особи не можуть бути арбітрами в царині наукових ідей; будь-яка державна експертиза інтелектуальних проектів не повинна вважатися остаточною.

За ученими в першу чергу визнається право на інтелектуальну помилку; учені не несуть політичної чи юридичної відповідальності за недостовірність чи помилковість результатів своїх досліджень.

На учених не може покладатися тягар рішень, які звичайно приймаються шляхом демократичних процедур, але до учених можна звернутися із офіційним проханням (запитом) щодо розробки політичних чи інших подібних рекомендацій.

Оскільки проблеми науки мають власну хронологію, пряме державне планування та інше політичне втручання в царину фундаментальних наукових досліджень визнаються таким, що загрожують соціально-культурному прогресу.

Державні бюджетні та інші асигнування на фундаментальні дослідження надаються під відповідальність учених, а не державних органів чи їх посадових осіб; це правило не поширюється на сферу досліджень у приватних наукових і науково-виробничих фірмах і корпораціях, інших недержавних наукових установах та інститутах.

Стаття 17. Відкритість наукового середовища

Оскільки основною гарантією наукової творчості є необмежений доступ учених до сучасних знань, національних і міжнародних банків і баз даних, спілкування учених зі своїми колегами, а також звернення учених до будь-яких інших носіїв і джерел інформації не підлягає будь-яким політичним, юридичним чи адміністративним обмеженням; учені мають вільний доступ до будь-яких відкритих національних чи міжнародних банків (баз) даних, бібліотек, інших інформаційних джерел і каналів (мереж) комунікацій.

Учені, які працюють у корпораціях чи індивідуально, не можуть претендувати на незалежність від зовнішньої критики; вони повинні інформувати громадський загал про результати своїх наукових розвідок, розголошувати свої науково і соціально значущі вчинки і рішення, втаємничувати громадськість в історію своїх помилок, невдач і поразок.

Ученим, які працюють в галузі інформації, що не належить до категорії державної чи іншої таємниці, що охороняється законом, гарантується право на вільний міжнародний обмін результатами своїх досліджень; такий обмін передбачає доповіді і повідомлення на наукових міжнародних форумах і конференціях, міжнародний обмін публікаціями і рукописами ще неопублікованих творів, передачу текстів та інших наукових даних на будь-яких інформаційних носіях, через будь-які поштові служби чи системи а також електронні кабельні і(або) супутникові комунікації.

Ученим, які одержують запрошення державних органів чи їх посадових осіб працювати за офіційно закритою (секретною) науковою тематикою, мають бути пояснені всі можливі в подібного типу контрактах невигідні наслідки, включаючи обмеження свободи вибору місця проживання, в’їзду і виїзду з країни, а також можливе звуження кола спілкування.

Ніхто з учених не може проти своєї волі, тобто під впливом погроз, обману, шантажу чи іншого психічного або фізичного насильства бути залученим до роботи за закритою (секретною) науковою тематикою.

Будь-які зобов’язання учених перед державою чи її органами, пов’язані з їх участю в дослідженнях за закритою (секретною) тематикою не можуть зберігатися довше 5 років після припинення їх участі в цих дослідженнях.

Точна дата припинення режиму секретності роботи ученого має бути вказаною у його контракті; нехтування цим правилом означає відмову держави від будь-яких претензій і зобов’язань, що могли б обмежувати свободу ученого.

Стаття 18. Обмеження формальних критеріїв оцінки

Для оцінки роботи учених дозволяється застосовувати будь-які методологічні стандарти і критерії, але в індивідуальних наукових дослідженнях чи роботі, за результати якої учені несуть особисту відповідальність, вони можуть покладатися на суто власні пізнавальні прийоми, методи і творчу інтуїцію.

Професійний статус і науковий рейтинг учених не може грунтуватися виключно на формальних свідченнях їх освіти, одержаних ними офіційних наукових ступенях і званнях; заробітна плата, наукові стипендії, міжнародні гранти, інші форми винагороди учених не можуть бути обумовлені виключно формальними свідченнями їх освіти і(або) наукової кваліфікації.

В своїй науковій кар’єрі учені найвищою мірі користуються перевагами, що випливають із самоосвіти.

При прийомі на роботу за конкурсом учені повинні оцінюватися за формальними критеріями здобутої ними освіти і наукової кваліфікації лише до певної межі.

Якщо результати відкритих і справедливих тестових або інших перевірок фактичної кваліфікації учених продемонструють очевидні переваги одних претендентів над іншими, формальні критерії оцінки мають поступитися перед неформальними.

Праця і конкретні творчі здобутки учених можуть бути оцінені науковим співтовариством як внесок „зірки“ на цій підставі учені можуть одержувати необмежену винагороду на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також від суб’єктів благодійності.

Учасники цієї Конвенції зобов’язуються не обкладати будь-якими прямими чи непрямими податками і зборами внутрішні і міжнародні премії, одержані ученими за свою роботу.

Стаття 19. Принципи інтелектуальної свободи в системі державної освіти

Цілі освіти, крім початкової і середньої загальної, обираються особами, які навчаються, самостійно.

Зміст освітнього процесу в усіх навчальних закладах, крім початкових і середніх загальноосвітніх шкіл, є вільним від державного контролю.

Вибір інформаційних джерел освіти є вільним і необмеженим.

Випускникам державних закладів освіти гарантується свобода розпорядження одержаними знаннями.

Стаття 20. Загальні гарантії інтелектуальної свободи в системі державної освіти

Забезпечення свободи інтелектуального самовираження у викладанні є пріоритетом державної політики в царині освіти.

За винятком принципів інтелектуальної свободи, жодна політична ідеологія, наукова доктрина чи релігійна догма не може бути використана як фундаментальна основа або мета навчання в системі державної освіти.

Створення і функціонування державної системи освіти має спиратися на залучення до неї викладачів належного рівня знань і кваліфікації, а не на стандартизацію та уніфікацію програм навчальних курсів і дисциплін; державні програми навчальних курсів і дисциплін можуть розроблятися і пропонуватися для впровадження лише в якості рекомендацій.

Викладачам, які задовольняють кваліфікаційним вимогам своєї посади, надається право на експеримент і творчу імпровізацію в процесі навчання студентів, слухачів і учнів.

Винагорода викладачів за їх працю не може бути обумовленою лише престижністю їх диплому чи належністю навчального закладу, в якому вони працюють, до певної офіційної категорії; особливо обдаровані викладачі заслуговують адекватної винагороди незалежно від свого віку, досвіду, місця роботи чи інших формальних ознак викладацької кваліфікації.

Викладачі, які працюють в системі державної освіти, мають право одержувати коштом місцевих бюджетів регіональні та інші надбавки до заробітної плати за рішенням органів місцевого самоврядування; такі надбавки можуть виплачуватися викладачам із коштів добровільних пожертв благодійників, спонсорів та інших законних джерел.

Стаття 21. Свобода інтелектуального самовираження в державних вищих учбових закладах (університетах)

Функціонування державних вищих учбових закладів (університетів) грунтується на таких принципах академічної свободи:

а) праві університетів самостійно визначати критерії конкурсного відбору студентів.

б) праві університетів самостійно визначати академічні основи навчання;

в) праві студентів самостійно обирати своїх викладачів;

г) праві професорів і доцентів на вільний вибір методики викладання.

Ректори університетів обираються на університетських форумах таємним голосуванням; вони не можуть призначатися на свої посади виключно в адміністративному порядку.

Якість підготовки спеціалістів в університетах має визначати ринковий попит і практичні досягнення їх випускників, а не формальні критерії оцінки.

Цілі і пріоритети вищої освіти визначаються університетами самостійно на основі вільного вибору і незалежної оцінки; вказані цілі не можуть бути в обов’язковому порядку приписані університетам державою чи її органами.

Професори, доценти, викладачі і студенти університетів вільні у виборі підручників та інших інформаційних джерел навчання.

Викладання і навчання в університетах не може бути обумовлено обов’язковим використанням офіційно затверджених або санкціонованих державою чи її органами підручників і(або) інших інформаційних джерел.

Стаття 22. Професори і викладачі в державних університетах

Професори і доценти університетів обираються на свою посаду таємним голосуванням на університетських форумах перший раз — на строк не менше 5 років; другий раз — на строк не менше 10 років; третій раз — безстроково.

Професори і доценти університетів несуть особисту відповідальність за розробку і зміст дисциплін і навчальних курсів, які вони викладають; конкретний зміст навчальних дисциплін і курсів не повинен централізовано розроблятися державними органами чи адміністраціями університетів.

Заробітна плата професорів і доцентів в університетах не може бути нижчою за встановлений державою чи університетом рівень, проте її верхня межа визначається стосовно кожного професора чи доцента диференційовано.

Розмір заробітної плати кожного з професорів і доцентів в університетах належить до конфіденційних відомостей; він не може бути розголошений за рішенням університетської адміністрації; індивідуальні претензії до адміністрації університетів щодо розміру заробітної плати приймаються.

Професори і доценти мають свободу вибору методики і мови викладання, проте вони несуть виключно особисту відповідальність за свій викладацький успіх.

Всім викладачам університетів гарантується безплатний і необмежений в часі доступ до Інтернету;

Професори, доценти і викладачі університетів можуть об’єднуватися на ідейній основі в неформальні науково-дослідні центри і корпорації.

Стаття 23. Студенти в державних університетах

Студенти університетів мають право самостійно обирати не менше половини із запропонованих їм університетом дисциплін і навчальних курсів.

Студенти університетів мають право на вільний вибір професора чи доцента, якщо подібні за змістом лекційні курси читаються різними особами.

Студенти університетів мають право вимагати введення в учбовий план і викладання їм альтернативних курсів гуманітарних дисциплін, які виходять з істотно відмінних від традиційних методологічних засад, ідей і принципів.

Студентам університетів забезпечується можливість вивчення іноземних мов незалежно від профілю факультету і майбутньої спеціальності; університети мають надавати студентам змогу оволодіти принаймні двома іноземними мовами.

Всім студентам гарантується безплатний доступ до Інтернету в обсязі не менше 20 годин на місяць.

Платний доступ студентів до Інтернету не може бути обмеженим.

Всім студентам гарантується персональний код користувача і пароль доступу до Інтернету, а також індивідуальна адреса електронної пошти.

При наданні бібліотечних послуг студенти мають рівний з викладачами стандарт доступу до книжок та інших інформаційних джерел (носіїв), а також рівний з ними рівень комфортності обслуговування.

Стаття 24. Університетські бібліотеки і інформаційні центри

Бібліотеки та інформаційні центри визнаються головними науковими і навчальними підрозділами університетів; фінансування бібліотек (інформаційних центрів) в університетських бюджетах є пріоритетним.

В основу структури адміністративного управління університетами має бути покладений принцип: університет — це кафедри при бібліотеці.

Бібліотеки і інформаційні центри автономні у вільному виборі і придбанні книг та інших інформаційних джерел (носіїв); книги, а також інші інформаційні джерела (носії) з бібліотечних фондів не можуть бути знищені за рішенням університетської адміністрації.

Стосовно організації роботи бібліотек і інформаційних центрів ректори університетів мають виключно фінансові повноваження.

Директор (завідувач) університетської бібліотеки (інформаційного центру) за посадою є першим проректором університету.

Бібліотеки та інформаційні центри надають рівний і відкритий доступ до своїх фондів професорам, доцентам, викладачам і студентам.

Обмеження користування бібліотеками і інформаційними центрами не може вживатися в якості адміністративного (дисциплінарного) покарання; за втрату чи ушкодження книг та інших інформаційних джерел (носіїв) можуть застосовуватися виключно фінансові санкції.

Бібліотеки та інформаційні центри забезпечують вільний доступ читачів до копіювальної техніки; кількість копіювальних машин та інших розмножувальних пристроїв має бути достатньою для копіювання матеріалів всіма бажаючими без черги.

Книжкові (інформаційні) фонди бібліотек мають перебувати в режимі прямого доступу читачів до книжкових полиць та інших місць зберігання інформації.

Винесення книжок та інших інформаційних носіїв за межі бібліотек обмежується тільки для раритетних видань, рукописів та інших унікальних інформаційних джерел.

Бібліотеки і інформаційні центри університетів працюють не менше 12 годин на добу; читальні зали бібліотек (інформаційних центрів) повинні працювати цілодобово.

Коло міжнародних зв’язків і книжкових обмінів бібліотек і інформаційних центрів не обмежується державою, її органами чи університетською адміністрацією; в інформаційних обмінах бібліотеки і інформаційні центри автономні і незалежні від адміністрації і ректорів університетів.

Бібліотекам і інформаційним центрам університетів гарантується доступ до багатоканальної кабельної і супутникової телевізійної трансляції; студентам гарантується вільний доступ до бібліотечних телеприймачів і моніторів, що транслюють міжнародні програми кабельного і супутникового телебачення.

Для поповнення фондів університетських бібліотек і інформаційних центрів іноземними книжковими, журнальними, газетними та іншими інформаційними джерелами повинно виділятися не менше 50% від загальної суми коштів, призначених у щорічних університетських бюджетах для поповнення бібліотечних інформаційних фондів.

Забороняється встановлювати будь-які привілеї для окремих категорій читачів і користувачів університетських бібліотек і інформаційних центрів.

Стаття 25. Правило мінімального стандарту

Приєднання до цієї Конвенції учасників-засновників і нових учасників може відбутися лише за умови, коли викладені у статтях 19-24 цієї Конвенції вимоги і гарантії можуть бути надані для не менш ніж 15% існуючих в країні-учасниці цієї Конвенції державних вищих учбових закладів (університетів). ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ СВОБОДИ

Стаття 26. Книжкові та інші друковані джерела інформації

Ввіз, вивіз, пересилка та інші форми доставки книг та іншої друкованої продукції в країну-учасницю цієї Конвенції є вільними.

Передпродажна цензура, в тому числі прихована чи непряма, книжок та інших друкованих і недрукованих інформаційних джерел не дозволяється.

Продаж іноземних книжок, журналів, газет та інших друкованих періодичних видань не може бути предметом правових, політичних чи адміністративних обмежень.

Індивідуальна (особиста) пересилка книг та іншої друкованої продукції будь-якими видами пошти не може обкладатися митними податками і(або) зборами.

Індивідуальне перевезення книг та іншої друкованої продукції не підлягає митним обмеженням, податкам і зборам.

Книговидавнича діяльність не може підлягати оподаткуванню, яке перевищує 15% суми прибутку видавця.

При виданні, друкуванні (тиражуванні), продажу, копіюванні книг та іншої друкованої продукції захист існуючих в національному та міжнародному законодавстві авторських прав гарантується.

Стаття 27. Торгівля іноземними книгами гуманітарного, філософського, наукового та іншого світоглядного змісту

Учасники цієї Конвенції зобов’язуються відкрити чи розширити існуючу у них мережу спеціалізованих книжкових крамниць з метою вільної торгівлі іноземними книгами гуманітарного, філософського, наукового та іншого світоглядного змісту.

Згадані в ч. 1 цієї статті книжкові крамниці можуть бути державними чи приватними; в кожному випадку для їх утворення, відкриття (розширення) і роботи створюється найсприятливіший національний митний, податковий, орендний та інший правовий режим.

Якщо протягом одного року після приєднання до цієї Конвенції кон’юнктура ринку не дозволить відкрити згадані в ч. 1 цієї статті крамниці на комерційній основі, такі крамниці відкриваються (розширюються) учасниками цієї Конвенції за рахунок коштів державного бюджету.

Учасники цієї Конвенції беруть на себе зобов’язання відкрити подібні крамниці з розрахунку: одна крамниця на 5 мільйонів населення; мінімальна кількість назв книжок на полицях кожної крамниці має бути не менш як 1.000 примірників.

Столична книжкова крамниця цієї категорії повинна мати не менш як 10.000 назв книжок, що постійно пропонуються у відкритому продажі.

Доступ покупців до огляду книг в усіх крамницях цього типу має бути вільним (без участі продавця-посередника).

Учасники цієї Конвенції не несуть зобов’язань за цією статтею, якщо на їх території вже функціонують подібні крамниці в кількості, яка перевищує встановлений в ч. 4 і 5 цієї статті мінімальний стандарт.

Учасники цієї Конвенції гарантують приєднання їх книготоргової і колекторної бібліотечної мережі до системи міжнародного замовлення і доставки книг на основі комп’ютерному каталогу „Books in Print“ або рівнозначного йому за потужністю.

Стаття 28. Свобода інформаційного обміну в електронних мережах

Учасники цієї Конвенції визнають право кожного на вільне користування будь-якими, як існуючими, так і тими, що можуть виникнути в майбутньому, електронними (кабельними, супутниковими та іншими) засобами передачі інформації.

Будь-які існуючі на відкритому міжнародному ринку технічні засоби і допоміжне обладнання для передачі інформації дозволяються для вільної купівлі-продажу на споживчому ринку учасників цієї Конвенції.

Свобода і гарантії невтручання в користування Інтернетом та іншими інформаційними системами (мережами) загального призначення гарантується для всіх недержавних юридичних і фізичних осіб; робота цих осіб в Інтернеті здійснюється в режимі комунікаційної приватності (privacy).

Свобода і гарантії невтручання в користування Інтернетом та іншими інформаційними системами (мережами) загального призначення надаються також державним органам і юридичним особам, якщо вони не пов’язані професійними зобов’язаннями стосовно захисту державної чи іншої таємниці, що охороняється законом.

Тимчасове зняття або обмеження гарантій, наданих п. 3, 4 цієї статті щодо конкретних користувачів може відбуватися лише на законних підставах за рішенням незалежного суду.

Учасники цієї Конвенції домовляються про те, що вільна купівля-продаж їх громадянами і юридичними особами існуючих на внутрішньому і міжнародному споживчому ринку інформаційних технологій і засобів передачі даних не може бути обмеженою за мотивами національної безпеки.

Захист авторських прав у сфері використання інформаційних технологій, електронних та інших систем (мереж) передачі даних гарантується.

Можливі колізії норм національного та міжнародного авторського права і цієї Конвенції розв’язуються на користь захисту авторських прав.

Стаття 29. Антени теле- і радіоприйому

На внутрішньому ринку учасників цієї Конвенції гарантується вільна купівля-продаж теле- і радіоантен необмеженої чутливості і категорії складності.

Необмежене застосування громадянами і юридичними особами вказаних в ч. 1 цієї статті приладів і пристроїв з метою одержання інформації гарантується.

Усі юридичні і(або) фізичні особи мають право на безперешкодну купівлю-продаж і переміщення через кордон існуючих на відкритому міжнародному ринку антенних пристроїв та іншого обладнання для ефірного прийому.

Стаття 30. Заборона примусового порушення якості теле- і радіомовлення

Учасники цієї Конвенції зобов’язуються не застосовувати засобів примусового порушення якості будь-якого (державного, недержавного, в тому числі опозиційного) внутрішнього і іноземного теле- і радіомовлення.

За умов надзвичайного чи військового стану дозволяються окремі обмеження щодо застосування цієї статті. Обмеження дії цієї статті за мотивами охорони національної безпеки до введення воєнного чи надзвичайного стану не дозволяється.

Стаття 31. Заборона монополії на надання комунікаційних послуг

Учасники цієї Конвенції відмовляються від державної монополії на надання поштових, телефонних, телеграфних, теле- і радіомовних, а також інших комунікаційних послуг.

Заборона монополії на надання комунікаційних послуг означає також заборону встановлення державою будь-яких пільг і переваг щодо окремих національних, іноземних, міжнародних (транснаціональних) корпорацій, фірм, підприємств, установ та організацій всіх форм власності, що надають комунікаційні послуги на комерційній і некомерційній основі.

Кожен учасник цієї Конвенції здійснює законодавчі та адміністративні заходи, що регламентують виконання положень цієї Конвенції і забезпечують належні умови її застосування.

Кожен учасник Конвенції зобов’язується сприяти вільному доступу громадського загалу до інформації про положення цієї Конвенції і гарантії їх виконання; кожен учасник Конвенції забезпечує належне визнання осіб або груп, що поширюють таку інформацію, надаючи їм відповідну підтримку.

Положення цієї Конвенції не можуть тлумачитися у спосіб, що міг би послабити вже діючі у національній правовій системі гарантії передбачених Конвенцією прав і свобод, або обмежити впровадження їх більш дієвих гарантій.

Учасники цієї Конвенції зобов’язуються сприяти застосуванню її положень в рамках прийняття рішень міжнародними організаціями, учасниками яких вони є.

Кожен учасник цієї Конвенції забезпечує умови, щоб особи або групи мали змогу здійснювати свої права відповідно до положень Конвенції без будь-якої дискримінації за ознаками громадянства, місця проживання, реєстрації або місця здійснення передбачених цією Конвенцією прав.
¹ Автором тексту „Обгрунтування“ та проекту „Конвенції про захист інтелектуальної свободи“ є Всеволод Речицький — доцент кафедри конституційного права Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого, кандидат юридичних наук, конституційний експерт Харківської правозахисної групи, лауреат премії часопису „Сучасність“ за 1996 р. В науковому доробку автора чотири монографії, біля 80 наукових та науково-популярних статей. На протязі 1996-1999 рр. В.Речицький стажувався в наукових і освітніх установах США, Великобританії та Канади.
² Baudrillard J. Seduction. — N.-Y.: St. Martin’s Press, 1990. — P. 151.
³ Бжезинский З. Вызовы ХХІ века и философская обеспокоенность, религиозная неопределенность // День, 17 августа 1999 г. — С. 3.
⁴ Пятигорский А. Вспомнишь странного человека... — М.: Новое литературное обозрение, 1999. — С. 113-114.
⁵ Mumford L. Technics and Civilization. — N.-Y.: A Harbinger Book, 1963. — P.108.
⁶ Feyerabend P. Killing Time. — Chicago and London: The University of Chicago Press, 1995. — P. 143.
7 Слід зазначити, що в загальних рисах задум створення проекту міжнародної „Конвенції про захист інтелектуальної свободи“ народився в результаті осмислення практики моніторингу за дотриманням прав людини в інформаційній сфері, що його на протязі кількох років здійснювала Харківська правозахисна група (ХПГ, директор Є.Захаров). Вперше ідея створення конвенції була висловлена на міжнародному просвітницькому семінарі ХПГ „Європейське законодавство стосовно прослуховування телефонних розмов та вдосконалення українського законодавства“, який відбувся 22-23 вересня 1999 р. в Києві. Пізніше про намір створити експертними зусиллями модельний проект „Конвенції про захист інтелектуальної свободи“ Є.Захаров доповів на міжнародному форумі представників та експертів національних і міжнародних правозахисних організацій, що відбувся 21-22 лютого 2000 р. в Римі.