Свобода Висловлювань і Приватність, 2002, #02
Аналіз доступу до інформації про незаконні дії співробітників правоохоронних органів. Право на свободу слова та інформації в українському законодавстві та судовій практиці (деякі аспекти проблеми). Судова практика
Ухвала Апеляційного суду м. Києва АПЕЛЯЦІЙНА СКАРГА Ухвала Печерського районного суду м. Києва СКАРГА на дії Генеральної прокуратури України, що порушують права громадян СВіП та Інтернет
Як важко вести форум! (принаймні, у Швеції). СВІП та нові технології, що загрожують правам людини
Шифрування на службі в терористів Система Carnivore заважає проводити антитерористичне розслідування. Інтернет зберігає стародавню традицію підслуховування і підглядання СВіП у світі
Премії «Великий Брат» – Big Brother Awards. Перетворення Британії у державу стеження
СВіП в Україні
Аналіз доступу до інформації про незаконні дії співробітників правоохоронних органів.
Проблема катувань і жорстокого поводження є однією з найважчих в області прав людини. За нашими спостереженнями, повідомлення про катування в Україні під час дізнання і попереднього слідства почастішали, а дії міліції стають більш жорстокими. Відомі факти смерті в результаті катувань. Як і раніше, відсутня система незалежного розслідування скарг на жорстокі дії працівників органів внутрішніх справ. Службові розслідування проводяться співробітниками іншого управління МВС, і їх важко назвати швидкими й ефективними, домогтися ж порушення кримінальної справи прокуратурою вкрай важко. Для того, щоб переконатися в коректності цих емпіричних висновків, ми вирішили спробувати зясувати, скільки подається скарг на незаконні дії співробітників правоохоронних органів, скільки з них задовольняється, скільки осіб залучається до дисциплінарної і кримінальної відповідальності, і скільки осіб засуджені за статтями 166 і 175 КК України в редакції 1960 р. (за перевищення влади або зловживання службовим становищем і незаконні методи ведення слідства). З цією метою ми подали до Міністерства юстиції, МВС і Генеральної прокуратури і в усі 27 регіональних управлінь прокуратури і МВС інформаційні запити такого змісту:
Наша організація готує аналітичні випуски бюлетеня «Права людини» стосовно становища з правами людини в Україні. Відповідно до ст. 40 Конституції України, ст.ст. 28,29,32,33 Закону України «Про інформацію», ст.ст. 34,35 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» просимо надати нам письмово такі відомості.
1. Кількість скарг на незаконні дії працівників органів внутрішніх справ [назва регіону] у 1998 – 2000рр. і першій половині 2001 р., кількість задоволених скарг і кількість працівників, яких було притягнуто в звязку з цим до дисциплінарної відповідальності.
2. У доповіді Держдепартаменту США про становище з правами людини в Україні в 2000 році (http:/www.state.gov/g/drl/rls/hrrpt/2000) стверджується, на нашу думку , помилково, що «органи державної влади не увязнювали працівників системи виконання покарань і міліції, які здійснювали або потурали насиллю проти увязнених». Просимо надати відомості про кількість працівників органів внутрішніх справ та установ виконання покарань [назва регіону], які були засуджені за статтями 166 та 175 КК України в 1998 – 2000 рр. і першій половині 2001 р. – за роками і статтями окремо.
Наш запит залишили без відповіді, грубо порушивши ст. 40 Конституції України і ст.ст. 28, 29, 32 Закону України «Про інформацію», прокуратури 13 областей – Вінницької, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Львівської, Одеської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької і Черкаської.
З 13 органів прокуратури, що відповіли на наш запит, 6 відмовили в наданні інформації, мотивуючи різними причинами. Прокуратура Житомирської області послалася на те, що запитана статистична інформація є державною власністю, що знаходиться в оперативному управлінні органів державної статистики, тому надати її вона не вправі. Прокуратура АРК вважає, що розголошення запитуваних відомостей «може заподіяти шкоду інтересам громадян, що охороняються законом» і що «ці відомості можуть бути використані тільки для службового користування». Абсурдність першої частини відмови очевидна, оскільки ми запитували не персональні, а знеособлені кількісні дані. Друга частина відповіді саме підтверджує довільне використання грифів обмеження доступу. Прокуратура Севастополя вважає запитану інформацію «конфіденційною, тобто інформацією з обмеженим доступом, поширення якої, відповідно до розділу 5 Закону України «Про державну статистику» заборонене». Але саме в цьому розділі говориться про те, що заборона на поширення статистичної інформації, звязаної з даними конкретного респондента, не стосується знеособлених даних. Прокуратура Дніпропетровської області повідомила, що не веде подібного обліку, а прокуратура Чернівецької області, пославшись на п.1 ст.6 Закону України «Про прокуратуру» («органи прокуратури становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України, з підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим»), написала, що необхідно звернутися до Генеральної прокуратури.
Після повторного звернення в лютому 2002 року до регіональних прокуратур (було послано короткі листи в усі 13 органів прокуратури, що не відповіли на наш запит, із проханням дати або відповідь, або письмово повідомити про причини відмовлення для оскарження) ми отримали ще девять відповідей. При цьому тільки Черкаська прокуратура подала узагальнені дані за весь період з 1988 року.
Прокуратура Запорізької, Київської, Кіровоградської та Харківської областей рекомендують звернутися до Генеральної прокуратури України. Прокуратури Сумської, Херсонської та Хмельницької областей у наданні інформації відмовили, посилаючись на Закон України «Про державну статистику».
Львівська обласна прокуратура повідомила, що ця інформація статистичною звітністю не передбачена.
Слід також відзначити, що Київська та Львівська обласні прокуратури зазначили, що не отримали нашого першого запиту, хоча всі наші запити надсилалися з повідомленням про вручення, і ХПГ їх має від всіх адресатів, включаючи і Київську та Львівську обласні прокуратури.
На перший наш запит до Генеральної прокуратури перший заступник Генерального Прокурора М. Гарник відповів, що в статистичній звітності органів прокуратури України такі дані не обліковуються, і порекомендував звернутися до Міністерства юстиції, що веде судову статистику. Ця відповідь викликає подив, оскільки саме на прокуратуру покладаються функції нагляду за дотриманням законності органами, що ведуть оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, виконання судових рішень у кримінальних справах і використання інших заходів примусового характеру, повязаних з обмеженням волі громадян. Тому, на наш погляд, саме прокуратура повинна збирати й аналізувати дані про такі порушення законності, що і показали відповіді органів прокуратури 8 областей.
У свою чергу Міністерство юстиції відповіло на наш запит, що в статистичних звітах дані про кількість засуджених працівників органів внутрішніх справ, прокуратури і Департаменту з питань виконання покарань окремо не виділяються.
Ми вдруге звернулися до Генеральної прокуратури, спробувавши оскаржити необґрунтовану, на наш погляд, відмову в наданні інформації, і прохаючи забезпечити виконання Закону «Про інформацію» тими органами прокуратури, що не відповіли нам зовсім. Той же перший заступник Генерального прокурора М.Гарник зненацька підтвердив, всупереч своєму попередньому листу, що статистичні дані, запитані нами, формуються в органах прокуратури, а також у Міністерстві внутрішніх справ і Міністерстві юстиції, а надалі передаються в Державний комітет статистики, куди він і рекомендує нам звернутися. Дуже характерним в цій відповіді, на наш погляд, є абсолютна відсутність будь-якої реакції на явне порушення закону підлеглими Генеральної прокуратури – органами прокуратури регіонального рівня. Тому ми втретє звернулися до Генеральної прокуратури, підсумувавши відповіді або їхню відсутність на наш запит, посилаючись на конституційну норму про обовязок здійснення нагляду за дотриманням законності органами дізнання і досудового слідства, і на те, що в статистичних щорічниках запитана нами інформація не розміщається. Ми ще раз просили забезпечити відповіді на наші інформаційні запити, указавши, що будемо змушені звертатися до суду у кожному конкретному випадку відсутності відповіді. Ми одержали третій, вже зовсім роздратований лист від того ж пана М. Гарника, який повторив, що нам потрібно звертатися в Держкомстат, що в статистичній звітності органів прокуратури, затвердженій Держкомстатом, необхідні нам дані не відображаються, і що підстави для вживання заходів у відношенні окремих прокурорів, що не надали нам інформації, немає.
Для того, щоб цілком замкнути коло, по якому чиновники пускають наші запити, ми направили лист до Держкомстату із проханням про надання інформації, і дуже швидко отримали відповідь, що статистична звітність з правових питань не централізована в органах державної статистики, тобто надходить на адресу Держкомстату за поданням правоохоронних органів для використання в публікаційно-інформаційній роботі. Щодо чисельності засуджених осіб, то така інформація міститься виключно у державній статистичній звітності Міністерства юстиції, однак інформація у звітах подається на адресу Держкомстату лише у знеособленому вигляді. Із загальної кількості осіб, засуджених за статтями 166 та 175 КК України в 1998-2000 р.р. неможливо виділити кількість працівників внутрішніх справ і прокуратури. Отже, коло благополучно замкнулося.
Усе це листування, на нашу думку, свідчить про відверте, якщо не демонстративне, ігнорування Закону «Про інформацію» органами прокуратури, явну відсутність зацікавленості в інформуванні суспільства про дотримання законності в органах правопорядку й в той же час демонстрації своєї повної безкарності. На наш погляд, є всі підстави для судових позовів до Генеральної прокуратури і її регіональних органів.
Не кращий стан справ із відповідями регіональних управлінь внутрішніх справ. Ми не одержали відповіді з 17 управлінь. З 10 управлінь, що відповіли, Дніпропетровське і Кіровоградське обласні управління не надали даних, посилаючись на ст.ст. 30, 31 і 37 Закону «Про інформацію», МВС Криму нас відіслало до Верховного Суду АРК. І в даному випадку спостерігається довільне віднесення інформації до конфіденційної, хоча ми запитували не персональні, а тільки знеособлені кількісні дані.
На наш лист на імя Міністра внутрішніх справ про відсутність відповідей і відмову в наданні інформації з проханням забезпечити відповіді регіональних управлінь і надати необхідну для нас інформацію по країні в цілому ми одержали відповідь, що запитані нами дані перебувають у віданні органів прокуратури. Ця відповідь також викликає подив у світлі внутрішніх нормативних актів МВС. Наприклад, у п. 2.3. Наказу МВС України від 10 червня 1998 р. № 414 «Про затвердження Інструкції про порядок розгляду пропозицій, заяв, скарг і організації особистого прийому в органах внутрішніх справ, внутрішніх військах, вищих навчальних закладах, установах, організаціях і підприємствах системи МВС України» заступникам міністра, начальникам головних управлінь, самостійних управлінь і відділів міністерства, начальникам Головних управлінь МВС України в Криму, Києві і Київської області, управлінням МВС в областях, м. Севастополі запропоновано щокварталу аналізувати стан роботи з письмовими й усними заявами громадян і вносити конкретні пропозиції щодо її поліпшення. А в п.6.8. Інструкції вказується, що, як правило, контролюються звернення з питань недоліків у роботі органів внутрішніх справ, порушень законності працівниками органів внутрішніх справ і недостойного поводження працівників внутрішніх справ, які не вважаються порушенням законності. Згідно ж п.6.14 оцінка службової діяльності органів внутрішніх справ дається з урахуванням стану їхньої роботи з розгляду звернень і прийому громадян. Отже, відповідь на наш інформаційний запит знаходиться в прямій компетенції органів внутрішніх справ.
Таким чином, ми одержали змістовні відповіді з органів прокуратури 8 областей і 7 регіональних управлінь внутрішніх справ. Слід зазначити, що обласні управління МВС надають більш повну інформацію порівняно з органами прокуратури.
Отримані дані про число скарг на незаконні дії співробітників органів внутрішніх справ представлені в табл. 1 а дані про засуджених співробітників зведені в табл. 2 Аналіз цих даних показує, що кількість скарг за рік коливається приблизно від 550 до 3500 у різних регіонах, а в Полтавській і Рівненській областях спостерігається їхній стійкий зріст. Найбільше число скарг (більше 2500 на рік) реєструється в Донецькій області, при цьому, якщо міліція реєструє в 1.5-2 рази менше скарг, ніж прокуратура, то відсоток задоволених в органах міліції скарг на порядок вищий (20-30%), ніж у прокуратурі (1-2%). Це характерно для всіх областей, що надали інформацію: питома вага задоволених скарг у міліції усюди вища, ніж у прокуратурі, і не опускається нижче 14%. Це можна пояснити тим, що в міліції можуть обмежитися дисциплінарним стягненням, тоді як прокуратура порушує по скарзі кримінальну справу. В цілому кількість дисциплінарних стягнень в органах внутрішніх справ на кілька порядків більше, ніж число порушених кримінальних справ.
Впадає в око стабільність відсотка задоволених скарг за рік у кожному окремому відомстві: 20-30% у Вінницькій, Ровенській, Харківській областях, 15-17% у Волинській і Закарпатській областях. Мінімальний відсоток задоволених скарг – у прокуратурі Донецької області – 0.7% максимальний – 39% в УВС тієї же Донецької області.
Що стосується притягнення співробітників органів внутрішніх справ до кримінальної відповідальності за застосування катувань, то по ст. 175 КК України в редакції 1960 р. не засуджена жодна людина, а число засуджених за перевищення службових повноважень зовсім невелике. Тут також лідирує Донецька область. Відзначимо, що тільки прокуратури Волинської, Ровенської і Чернігівської областей надали дані по кількості засуджених.
Наступним кроком цієї кампанії були скарги до суду. Було подано дві скарги до Печерського районного суду: на бездіяльність прокуратури міста Києва (відсутність відповіді на інформаційний запит) і на незаконні дії Генеральної прокуратури (необгрунтована відмова в наданні інформації). Але скарга двічі була визнана неподаною, оскільки, на думку судді, не було обгрунтоване порушення права на інформацію позивача як фізичної особи. Ухвали Печерського районного суду були оскаржені нами до Київського міського апеляційного суду. Апеляційну скаргу на ухвалу по скарзі на незаконні дії Генеральної прокуратури суд відхилив (див. розділ «Судова практика»), і ми будемо подавати касаційну скаргу до Верховного Суду України. А ось нашу апеляційну скаргу на ухвалу по скарзі на бездіяльність прокуратури міста Києва апеляційний суд задовольнив і повернув справу до Печерського районного суду для розгляду по суті. Матеріали цієї судової справи ми надрукуємо в СВіП пізніше.
Дані про кількість скарг на незаконні дії правоохоронних органів та покарання за незаконні дії зведені в табл.
Табл.1
Кількість скарг на незаконні дії право- охоронних органів | УМВС | Прокуратура | ||||||||||||||||||||||
1998 г. | 1999 г. | 2000 г. | I півріччя 2001 г. | 1998 г. | 1999 г. | 2000 г. | I півріччя 2001 г. | |||||||||||||||||
Область | Всього | Задоволено | Пит. вага, | Всього | Задоволено | Пит. вага, | Всього | Задоволено | Пит. вага, | Всього | Задоволено | Пит. вага, | Всього | Задоволено | Пит. вага, | Всього | Задоволено | Пит. вага, | Всього | Задоволено | Пит. вага, | Всього | Задоволено | Пит. вага, |
Вінницька обл. | 668 | 146 | 21,8 | 575 | 152 | 26,4 | 427 | 116 | 27,2 | Немає відповіді | ||||||||||||||
Волинська обл. | За весь період – 162 скарг Задоволено – 21 скарги або 13% | 795 | 133 | 17 | 555 | 64 | 11,5 | 908 | 127 | 14 | 482 | 71 | 15 | |||||||||||
Донецька обл. | 1097 | 241 | 22 | 956 | 373 | 39 | 1739 | 665 | 38 | 850 | 265 | 31 | 2612 | 56 | 2 | 3417 | 54 | 1,6 | 2952 | 34 | 1,1 | 1636 | 12 | 0,7 |
Закарпатська обл. | Немає відповіді | 758 | 127 | 17 | 1008 | 147 | 14,6 | 689 | 105 | 15 | 479 | 116 | 24 | |||||||||||
Миколаївська обл. | Немає відповіді | За весь період – 6934 скарг Задоволено – 749 скарги або 11% | ||||||||||||||||||||||
Полтавська обл. | За весь період – 854 | 588 | 47 | 8 | 967 | 29 | 3 | 2542 | 184 | 7,2 | 1396 | 106 | 7,6 | |||||||||||
Ровенська обл. | Немає відповіді | 795 | 184 | 23 | 972 | 210 | 21,6 | 1110 | 186 | 17 | 530 | 123 | 23 | |||||||||||
Харківська обл. | 668 | 146 | 22 | 575 | 152 | 26 | 427 | 116 | 27 | Немає відповіді | ||||||||||||||
Черкаська обл. | За весь період – 146 скарг Задоволено – 24 скарги або 16% | За весь період – 423 скарги Задоволена – 1 скарга або 0,24% | ||||||||||||||||||||||
Чернігівська обл. | За весь період – 370 скарг Задоволено – 51 скарги або 14% | За весь період до 2001 г. – 55 скарг Задоволено – 2 скарги або 3,6% | 35 | 1 | 3 |
Табл.2
Покарання за незаконні дії | УМВС | Прокуратура | |||||||||||||||||||||||
1998 г. | 1999 г. | 2000 г. | I півріччя 2001 г. | 1998 г. | 1999 г. | 2000 г. | I півріччя 2001 г. | ||||||||||||||||||
Область | Дисц. | Ст.365 (166) КК Укр. | Дисц. | Ст.365 (166) КК Укр. | Дисц. | Ст.365 (166) КК Укр. | Дисц. | Ст.365 (166) КК Укр. | Дисц. | Ст.365 (166) КК Укр. | Дисц. | Ст.365 (166) КК Укр. | Дисц. | Ст.365 (166) КК Укр. | Дисц. | Ст.365 (166) с Укр. | |||||||||
Вінницька обл. | За весь період – 166 дисциплінарних стягнень | Немає відповіді | |||||||||||||||||||||||
Волинська обл. | За весь період – 2 дисциплінарних стягнень | — | 2 | — | 5 | — | 2 | — | — | ||||||||||||||||
2 | 5 | 2 | - | ||||||||||||||||||||||
Донецька обл. | 497 | 10 | 769 | 6 | 1263 | 3 | 568 | 3 | — | — | — | — | — | — | — | — | |||||||||
Рівненська обл. | Немає відповіді | — | 1 | — | — | — | 3 | — | — | ||||||||||||||||
Харківська обл. | 138 | 1 | 76 | — | 61 | 4 | Немає відповіді | ||||||||||||||||||
Черкаська обл. | За весь період – 24 дисциплінарних стягнень | — | 1 | — | — | — | — | — | — | ||||||||||||||||
3 | 2 | 3 | 1 | ||||||||||||||||||||||
Чернігівська обл. | За весь період – 126 дисциплінарних стягнень | — | — | — | 3 | — | 3 | — | 1 | ||||||||||||||||
1 | 3 | 2 | - |
Право на свободу слова та інформації в українському законодавстві та судовій практиці (деякі аспекти проблеми).
Проблема відповідності українського законодавства та судової практики по статті 10 Європейської конвенції захисту прав людини та основних свобод прав людини (далі – ЄКПЛ) і прецендентному праву Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) по застосуванню цієї норми Конвенції доволі широко висвітлювалась протягом останніх років в Україні, зокрема на сторінках юридичних видань, в матеріалах конференцій, семінарів, тощо.[ Див. наприклад: Марія Місьо, Наталія Петрова «Українське законодавство і захист преси». – // Свобода висловлювань і приватність. – №1-2, 2000. – C. 3-34;] Тому я зупинюсь лише на окремих аспектах цієї проблеми, які, на мою думку, недостатньо розроблені, хоча мають велике прикладне значення, особливо для адвокатської практики.
Нагадаємо текст статті 10 ЄКПЛ:
« 1. Кожна людина має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування радіо-, теле– або кінопідприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно повязане з обовязками і відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або санкцій, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для охорони здоровя і моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.»
Як бачимо, стаття 10 ЄКПЛ за змістом є комплексною і передбачає, по суті, декілька компонентів права на свободу слова та інформації:
– це і право мати переконання,
– і право вільно отримувати інформацію (що включає як право на доступ до інформації, так і право не сприймати інформацію поза своєю волею);
– і право вільно поширювати інформацію (яке своєю чергою розпадається принаймні на 2 компоненти – право особи не бути змушеною давати інформацію проти своєї волі і право поширювати інформацію).
Стосовно всіх цих складових права на свободу вираження поглядів частиною 2 статті 10 ЄКПЛ встановлений вичерпний перелік підстав їх обмеження та наведені умови , за яких ці підстави можуть бути застосовані практично – це «встановлення обмеження законом » та « необхідність в демократичному суспільстві».
Зміст обох згаданих умов може бути виведеним з низки рішень ЄСПЛ по конкретним справам. Щодо «законності» обмежень мова піде далі. Стосовно ж «необхідності обмежень» в демократичному суспільстві, ЄСПЛ у різних справах визначив різноманітні критерії, ознаки, які дозволяють оцінити обставини певної справи, де відбулось обмеження свобод, передбачених статтею 10 (наприклад, у вигляді покладення цивільної або кримінальної відповідальності) з точки зору, чи було це обмеження в даному випадку необхідним в демократичному суспільстві. Головним критерієм необхідності того чи іншого обмеження в демократичному суспільстві виступає пропорційність [Бертольд проти ФРН. – № 90. – 25.03.1985, §55 (тут і далі після назви справи наводиться номер офіційної публікації рішення та дата прийняття рішення).] цього обмеження. Ступінь обмеження співставляється з засобами та метою обмеження, з «нагальною суспільною необхідністю» в ньому. Ознаками ситуації, які беруться до уваги при балансуванні такого роду виступають: суспільна значимість поширеної інформації [ Лінгенс проти Австрії. – № 103. – 08.07.1986.], її політичне забарвлення [Кастелс проти Іспанії. – № 236. – 23.04.1992, §43.
Інкал проти Туреччини. – 09.06.1998, §46.
Лінгенс проти Австрії. – № 103. – 08.07.1986, §41.], існування альтернативних способів поширення інформації, мета дій особи, що поширила інформацію, добросовісність її дій [Кастелс проти Іспанії. – № 236. – 23.04.1992, §48.
Далбан проти Румунії. – 28.09.2000, §57.
Швабе проти Австрії. – № 242. – В. – 28.08.1992, §34.], можливі наслідки поширення певної інформації, або, навпаки її укриття [Сурек проти Австрії. – 08.07.1999, §59.], статус особи, якої інформація стосується [Лінгенс проти Австрії. – № 103. – 08.07.1986.], тяжкість санкції [Бергенс Тайденде проти Норвегії. – 02.05.2000.
Про засади застосування ст. 10 ЄКПЛ див. детальніше:
СВІП та Європейська конвенція з прав людини. Рішення Європейського суду з прав людини. Застосування статті 10 Європейської конвенції з прав людини. Коментар до застосування статті 10. //Свобода висловлювань і приватність. – № 2, 1999. – С. 23-31.
Сандра Колвієр. Свобода преси за Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод. – //Свобода висловлювань і приватність. – № 3-4, 1999. – С. 32-42;
Стаття 19. Визначення дифамації. Принципи свободи вираження поглядів і захисту репутації». – //Свобода висловлювань і приватність. – № 3, 2000. – С. 16-25;
Вольфганг Пікерт. Європейські стандарти щодо свободи висловлювань (стаття 10 ЄКПЛ) стосовно законодавства про захист честі й гідності і практика їх застосування. – //Свобода висловлювань і приватність. – № 1, 2001. – С. 21-24;
D.G.Harris, MOBoyle, C.Warbrick. – Law of the European convention on human rights. – Butterworths. – 1995. – p. 372-433 та ін.] та ін. Жоден з цих факторів не є самодостатнім і обставини справи оцінюються ЄСПЛ в їх сукупності з точки зору пропорційності втручання .
Чи знайшла ст. 10 ЄКПЛ адекватне відображення в українському законодавстві?
Аналіз останнього дозволяє вважати, що відповідь на це питання є неоднозначною, і може мати два рівні:
перший , що ґрунтуватиметься на правах та їх гарантіях, визначених Конституцією і нормами–принципами загальних частин основних спеціальних законів України у сфері інформаційних відносин;
другий – що відбиватиме дійсний рівень правового захисту відповідних прав в Україні, зважаючи на той комплекс обмежень і умов користування правами, який випливає з конкретних зобовязуючих, обмежуючих норм та норм про відповідальність, передбачених чинними законами України, а також враховуючи розяснення постанов Пленуму Верховного Суду України, котрі є обовязковими для виконання судами України.
На першому з названих рівнів, так би мовити, декларативному, українське законодавство виглядає як таке, що досить повно втілює зміст статті 10 Європейської конвенції з прав людини. Так, стаття 34 Конституції України в значній мірі відтворює статтю 10 ЄКПЛ і в її уповноважуючій частині, і в тій частині, де встановлюються підстави можливих обмежень прав, про які в ній йдеться. [У ст.34 Конституції відсутня умова, що обмеження мусять бути необхідними в демократичними суспільстві . – Прим. ред.
Щоправда, досить невдало в ст. 32 Конституції визначено право особи «вимагати вилучення будь-якої інформації»:
«Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сімї та права вимагати вилучення будь-якої інформації.»
За побудовою речення при його буквальному прочитанні це право особи взагалі не обмежене ні предметом інформації, ні її достовірністю. Хоча за загальним «духом» норми ст. 32, такі обмеження малися на увазі. Проте недбале формулювання створює підставу для необґрунтованого обмеження прав інших осіб на поширення відповідної інформації.]
Окремі складові комплексного права, врегульованого статтею 10 ЄКПЛ, прямо або опосередковано відображені цілком «в дусі» ст. 10 ЄКПЛ також в низці інших статей Конституції. Це – стаття 15 Конституції, котра в імперативній формі передбачає, що «цензура заборонена в Україні», що «жодна ідеологія» (а ідеологія – це ні що інше, як система поглядів) «не може визнаватись державою як обовязкова» та закріплює принцип, згідно до якого «суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності»; стаття 63 Конституції, яка передбачає, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів своєї сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом; інші статті Конституції, що опосередковано стосуються окремих аспектів реалізації свободи вираження поглядів: стаття 11 Конституції, яка закріплює свободу інтелектуальної та творчої діяльності; стаття 38 (право брати участь в управлінні державними справами і виборах), стаття 35 (право на свободу світогляду та віросповідання) тощо.
Отже, в загальному плані на рівні Конституційних норм частина 1 статті 10 ЄКПЛ в усіх своїх складових начебто знайшла належне втілення.
З певною натяжкою сказане можна віднести і до частини другої статті 10 ЄКПЛ. Стаття 34 Конституції України майже дослівно відтворює перелік підстав обмежень свободи вираження поглядів, поданий в частині 2 статті 10 ЄКПЛ. Одна з підстав цих обмежень згадана і в ст. 32 Конституції, що регламентує право особи не зазнавати втручання в її особисте та сімейне життя. Сама по собі норма ст. 32 Конституції видається загалом такою, що не виходить за межі допустимого кола обмежень свободи вираження, котре окреслене ст. 10 ЄКПЛ. [Щоправда, досить невдало в ст. 32 Конституції визначено право особи «вимагати вилучення будь-якої інформації»:
«Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сімї та права вимагати вилучення будь-якої інформації.»
За побудовою речення при його буквальному прочитанні це право особи взагалі не обмежене ні предметом інформації, ні її достовірністю. Хоча за загальним «духом» норми ст. 32, такі обмеження малися на увазі. Проте недбале формулювання створює підставу для необґрунтованого обмеження прав інших осіб на поширення відповідної інформації.]
Однак на цьому, конституційному, рівні «гармонія» українського права і Європейської конвенції закінчується, оскільки на рівні галузевого, спеціального законодавства, що регулює різні аспекти інформаційних відносин, проявляється суттєвий відступ від принципів та підходів, закладених як в тексті статті 10 ЄКПЛ, так і в практиці її застосування Європейським судом з прав людини.
Перш ніж зробити огляд відповідних розбіжностей, зазначимо, однак, що в адвокатській практиці по справах, де межі свободи вираження поглядів та свободи інформації є фактично предметом спору (переважно це справи за позовами до ЗМІ про захист честі та гідності, відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням інформації, що не відповідає дійсності), практично корисно використовувати посилання на вищенаведені конституційні норми, які встановлюють адекватний статті 10 ЄКПЛ масштаб свободи вираження поглядів. І в тих випадках, де підпорядковане Конституції законодавство звужує межі цієї свободи або розширює можливості її обмеження в порівнянні з регламентацією тих же питань статтею 10 ЄКПЛ та Конституцією України, – можна цілком обґрунтовано оспорювати можливість застосування норм спеціальних законів з огляду на їх невідповідність статті 10 ЄКПЛ і наведеним вище нормам Конституції та наполягати на безпосередньому застосуванні норм Конституції як норм прямої дії з посиланням на п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р. № 9.
Розбіжність в масштабі регулювання зазначених питань нормами Конституції та спеціального законодавства України має ще одне важливе практичне значення. Вона дає можливість адвокатам у справах згаданої категорії ставити питання про те, що покладення відповідальності та застосування інших обмежень свободи вираження поглядів – там де вони виходять за межі підстав подібних обмежень, встановлених статтею 10 ЄКПЛ та Конституцією, – порушують статтю 10 в одному важливому аспекті, на яких зазвичай адвокати не звертають уваги.
Як зазначалось, стаття 10 ЄКПЛ вимагає, зокрема, щоби «формальності, умови, обмеження та санкції », які можуть застосовуватись щодо свобод, сформульованих в частині 1 тієї ж статті, були « передбачені законом». Своєю чергою Європейський суд з прав людини тлумачить цю вимогу в своїй практиці таким чином, що будь-яке обмеження має відповідати вимогам точності та доступності, а в кінцевому підсумку – передбачуваності . Цей підхід, закладений вперше в справі Санді Таймс [Санді Таймс проти Великої Британії. – № 30. – 26.04.79. – Див. також одне з рішень, де відповідна обставина була ключовою: Справа Херцегфалві проти Австрії. – ріш. від 24.09.92р.] неодноразово був підтверджений у подальших справах. Хоча Європейський суд і визнає, що відповідні норми національного законодавства можуть містити оціночні поняття і бути не абсолютно жорсткими [Verglags GmbH and CoKG Austria. – ріш. від 11.01.2000, §40.] і точними, проте згідно до його інтерпретації необхідним визнається такий стан правової регламентації обмежень права на свободу вираження національним правом, за якого особа може заздалегідь чітко передбачити, якими є межі її допустимої поведінки, які негативні наслідки може потягнути порушення цих меж та за яких умов це може відбутися.
Наявність суттєвих суперечностей в регламентації відповідних питань Конституцією та галузевим законодавством, так само як і внутрішня суперечливість норм різних законів, присвячених інформаційним відносинам, причому у дуже важливих, принципових питаннях, дозволяє твердити про невідповідність законодавства України з питань обмежень свободи вираження поглядів та свободи інформації вимозі передбачуваності. А це, своєю чергою, може свідчити в певних випадках про невідповідність санкцій, обмежень, які застосовуються на підставі такого суперечливого законодавства, статті 10 ЄКПЛ.
Розглянемо під цим кутом зору Закон України «Про інформацію».
На рівні норм-принципів (стаття 5 Закону) та загального визначення змісту права на інформацію (стаття 9 ч. 1) цей Закон начебто адекватно відповідає статті 10 ЄКПЛ. Проте на рівні норм з більш вузьким предметом регулювання він, на мою думку, потенціює низку проблем щодо дотримання принципів, передбачених статтею 10 Європейської конвенції. Так, частина 2 статті 9, яка передбачає, що «Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб» – дуже непевно і надто широко визначає коло підстав можливих обмежень права громадян на інформацію. За бажання під наведене визначення можна підвести будь-що. А це робить можливі обмеження права на інформацію недостатньо передбачуваним.
Окрім того, редакція частини 3 статті 9, де зазначено, що:
«Кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України»,
надто звужено визначає обсяг інформації, до якої громадянин має вільний доступ. Сам підхід, за якого доступ до інформації відначала обмежується лише певним предметом видається хибним. Свобода користування інформацією згідно до «духу» статті 10 ЄКПЛ передбачає вільне циркулювання у суспільстві будь-якої інформації, окрім тієї, поширення якої з чітко визначених в статті 10 ЄКПЛ причин може бути обмеженим. Стаття ж 9 дозволяє обмежувати доступ до невизначеного кола інформації на підставі того, що вона «особисто» не стосується громадянина. Тут впадає в око також невідповідність між обсягом інформації, до якої є вільний доступ за статтею 9 Закону «Про інформацію», і тією інформацією, яка не підлягає розголошенню за ст. 46 того ж Закону, хоча за логікою, обєми цих понять мають бути збалансованими.
Далі. Стаття 10 Закону «Про інформацію» містить надто узагальнене формулювання гарантій прав на інформацію; закріплює тут лише активні обовязки держави, не згадуючи пасивних , що випливають із ст. 10 ЄКПЛ. І, знов таки, ст. 10 Закону «Про інформацію» надто вузько визначає обсяг інформації, доступ до якої є вільним.
Статті 28, 29, 30 – «Режим доступу до інформації», «Доступ до відкритої інформації», «Інформація з обмеженим доступом» – також створюють підґрунтя для різноманітних правових проблем. Тут і те, що в ст. 30 не подано жодних критеріїв обґрунтованого віднесення інформації до категорії інформації з обмеженим доступом, і те, що поняття режиму відкритого доступу до інформації та визначення форм доступу до відкритої інформації не отримують адекватного логічного відображення в передбаченні відповідних підстав для звільнення від відповідальності за поширення такої інформації, тощо.
В ст. 43 Закону «Про інформацію» – «Права учасників і інформаційних відносин» начебто досить широко окреслені межі цих прав. Проте через те, що відсутні загальні критерії того, за яких обставин і причин закон може обмежувати ці права, нема посилання на відповідні конституційні засади, і не зроблено посилання на ст. 46 того ж закону – «Неприпустимість зловживання правом на інформацію» – фактично утворюється ґрунт для довільного встановлення в інших законах прямих і завуальованих обмежень цих прав. Крім того, стаття 43 Закону «Про інформацію», на мою думку, невиправдано звужено окреслює перелік видів інформації, право на отримання якої має кожний учасник інформаційних відносин. Відповідно, при розгляді спорів до засобів масової інформації досить складно посилатись на те, що останні діяли в певних випадках для задоволення законних прав учасників інформаційних відносин на одержання інформації.
В результаті Закон «про інформацію» не дає чіткої, передбачуваної і зрозумілої (навіть для юриста, не кажучи вже про пересічних громадян) регламентації обсягу інформації, циркулювання якої є вільним, а значить поширення якої може вважатись легітимним і не повинно тягти санкцій за її поширення.
Непередбачуваність, нечіткість і суперечливість характеризує й безпосередню регламентацію в українському законодавстві підстав відповідальності за поширення інформації в певних випадках. Окрім того, відповідні норми суперечать й низці інших принципів, що випливають із ст.10 ЄКПЛ та прецедентної практики її застосування і закладає основу саме для тих «пост публікаційних» цивільних санкцій, які, як відмічалося у рішеннях ЄСПЛ у справі Бартольда [Бартольд проти ФРН. – № 90. – 25.03.1985.] проти ФРН та Лінгенса проти Австрії [Лінгенс проти Австрії. – № 103. – 08.07.1986.], можуть мати подальший негативний, стримуючий вплив на майбутню практику здійснення свободи слова журналістами та представниками інших професій.
Зокрема, досить суперечливою є регламентація джерел інформації , користування котрими звільняє ЗМІ від відповідальності за поширення відомостей, що не відповідають дійсності, принижують честь, гідність іта репутацію громадян і організацій. Ст.42 Закону «Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні» дає вичерпний перелік таких джерел:
1) « Ці відомості одержано від інформаційних агентств або від засновника (співзасновників);
2) вони містяться у відповіді на інформаційний запит щодо доступу до офіційних документів і запит щодо надання письмової або усної інформації, наданої відповідно до вимог Закону України «Про інформацію»;
3) вони є дослівним відтворенням офіційних виступів посадових осіб державних органів, організацій і об’єднань громадян;
4) вони є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим засобом масової інформації з посиланням на нього.»
Коло цих джерел є, на нашу думку, невиправдано вузьким. Але окрім того вражає, що воно є набагато вужчим, ніж коло легітимних джерел інформації, визначене статтею 26 Закону «Про інформацію». Питається, в чому ж тоді сенс легітимізації певних джерел інформації, якщо користування ними може призвести до відповідальності?
І чи можна вважати законодавство в цій частині «передбачуваним»?
Скажімо, зі ст. 26 Закону «Про інформацію» випливає що «публічні виступи» – без конкретизації, про чиї виступи йдеться, тобто без обмеження субєктів виступів і без вказівки на їх індивідуальний чи колективний характер, себто без обмежень – є цілком легітимними джерелами інформації.
Проте, як ми бачимо, ст. 42 Закону «Про друковані ЗМІ» цій логіці не відповідає і статус джерела інформації, користування яким звільняє від відповідальності, надає не всім виступам, а лише «офіційним виступам посадових осіб державних органів, організацій і обєднань громадян».
Окрім того, що така регламентація є суперечливою, а відтак обґрунтовані нею обмеження не узгоджуються з вимогами статті 10 ЄКПЛ щодо « законності» обмежень свободи вираження поглядів, вона протирічить статті 10 ЄКПЛ і за характером обмеження , фактично створюваного при її застосуванні. Адже перспектива відповідальності за висвітлення публічних виступів, які не підпадають під ознаки, наведені в ст. 43 Закону «Про друковані ЗМІ», не дозволяє пресі виконувати роль інформування громадськості про реальну палітру думок, поширених в суспільстві, зокрема політичних. Між тим, ЄСПЛ наголошував неодноразово, що преса має право і повинна поширювати інформацію, яка складає суспільний інтерес, особливо політичну, з тим щоби громадськість мала повну уяву про дійсний спектр думок та ідей на політичному (або громадському) обрії. [Нагадаємо тут загальновідому цитату з рішення Хендісайд проти Великої Британії (№ А-24. – 12.12.1976, §49):
«Свобода вираження поглядів складає одну із щонайважливіших підвалин [демократичного] суспільства, одну з засадничих умов його прогресу та розвитку кожної особистості… Це застосовно не тільки щодо тих, які ображають, шокують чи бентежать державу або частину населення. Такими є вимоги плюралізму, толерантності і широти мислення, без яких немає демократичного суспільства».
Доречно згадати й цитату зі справи Кастелле проти Іспанії (№ 236. – 23.04.1992, §43): «Надважлива роль преси в державі, що ґрунтується на верховенстві права, не повинно забуватись (.). Свобода преси дає громадськості один з кращих засобів зясування і формування думки про ідеї та підходи її політичних каменем концепції демократичного суспільства».] Причому ЄСПЛ підкреслив, що висловлювання окремих осіб, та навіть чутки можуть використовуватись як належне джерело інформації. [Наприклад, в справі Торгєйрсона проти Ісландії ЄСПЛ зазначив в рішенні:
«Можна використовувати те, що говорять люди. Або, навіть, чутки. Були б ці чутки настільки схожі та чисельні, щоб їх не можна було би вважати брехнею». – 25.06.1992.]
Та й взагалі, покладення відповідальності за висвітлення інформації, що походить з цілком легітимних джерел, може вважатись диспропорційним втручанням в свободу, передбачену ст. 10 ЄКПЛ.
Недостатньо чітко врегульованим в українському законодавстві є й ключове поняття обєктивної сторони складу цивільного правопорушення, за яке найчастіше покладається відповідальність на ЗМІ та інших осіб, що поширюють інформацію через ЗМІ. А саме – поняття « відомостей відносно особи» (ст. 7 ЦК України), чи «відомостей про особу» (ст. 32 Конституції України, ст. 37 Закону «Про друковані ЗМІ»), що не відповідають дійсності, поширення котрих може потягти відповідальність субєктів інформаційних відносин (ЗМІ включно), зокрема у формі відшкодування моральної шкоди.
Практика судового розгляду відповідної категорії спорів свідчить, що суди досить часто тлумачать це поняття розширено і під відомостями, поширеними відносно позивачів, розуміють будь-яку інформацію, яка тим чи іншим чином стосується позивача або зачіпає його інтереси; тобто розуміють термін «відносно» в контексті ст. 7 ЦК максимально широко.
Такий підхід апріорі позбавляє ЗМІ можливості висвітлювати громадську думку, яка висловлювалася, скажімо, під час мітингів, демонстрацій, акцій протесту, на зборах виборців, зборах трудових колективів, у судових засіданнях, на конференціях або в будь – яких інших формах, якщо вона так чи інакше зачіпає певних осіб; або ж ЗМІ відповідатиме в цивільному порядку за кожне гасло, зміст кожного виступу, промови і вигуку, що пролунають під час таких заходів і будуть адекватно відображені на шпальтах газети. Але це вже нонсенс. Тоді картина суспільних процесів у змалюванні ЗМІ буде вкрай необєктивною, косметично ідеалізованою – на зразок гірших стандартів радянських часів.
Не вдаючись тут до аналізу розбіжностей у змістовному навантаженні понять «відомості відносно особи» та «відомості про особу», відмітимо, що оскільки саме остання формула вживається в ст. 12 Конституції, то конституційна термінологія має користуватись перевагою. І граматичний аналіз цієї формули (за відсутності її офіційного тлумачення) дозволяє принаймні визначити критерій побудови меж обговорюваного поняття. Такий критерій можна одержати шляхом переведення граматичного значення прийменника «про» у функціонально-правову площину. Це можна зробити шляхом цілком правомірного ототожнення значення слів «відомості про щось» зі словами «відомості, предметом яких є щось», – у даному разі – особа. Термін же «предмет» має цілком звичне і практично зрозуміле значення для юристів.
«Поширенням ЗМІ відомостей, предметом яких є особа», слід вважати публікацію (чи інший спосіб поширення), безпосередньо спрямовану на висвітлення персональних даних особи, її вчинків, інших чинників чи подій з її приватного життя або професійної, громадської та іншої діяльності.
Якщо ж публікація безпосередньо спрямована на висвітлення інших подій та явищ, що відбуваються в суспільстві та державі, зокрема на висвітлення громадської думки чи свідомості, обєктивізованої в різних формах (мітинги, збори, демонстрації, акції тощо), а ці події та явища, в свою чергу, не відповідають інтересам певної особи (чи осіб), зачіпають її честь і гідність, то предметом поширених ЗМІ відомостей буде не ця особа, не факти з її життя, а такий факт, як існування певним чином сформованої громадської думки, така подія, як її оприлюднення, чи такі суспільні явища, про які свідчить поширення цих думок і переконань.
Думаю, що розглядаючи вимоги, предявлені до ЗМІ, про спростування відомостей, які ганьблять честь і гідність фізичної або юридичної особи, та про відшкодування матеріальної та моральної (немайнової) шкоди, завданої їх поширенням, суди мають чітко визначати, що саме було безпосереднім предметом публікації чи іншого матеріалу ЗМІ – персональні дані особи, її дії, вчинки, факти, події та явища з її життя чи діяльності – тобто безпосередні відомості про особу, чи громадська думка про особу, факт її оприлюднення в тій чи іншій формі. В останньому випадку ЗМІ не повинні нести відповідальність за майнову чи немайнову шкоду, завдану особі поширенням таких відомостей, оскільки предметом дій автора та (або) редакції ЗМІ в такому випадку є відомості про громадську думку, а не відомості про особу.
У таких випадках суд має згідно зі ст. 105 ЦПК України притягти до участі в справі в якості належного відповідача щодо вимог про відшкодування шкоди, завданої позивачу, ту особу (чи осіб), які під час достовірно висвітлених ЗМІ подій поширили недостовірну інформацію про позивача, що ганьбила його честь, гідність або ділову репутацію, оскільки вона (чи вони) за таких обставин і є субєктами поширення інформації, предметом якої безпосередньо є особа, тобто інформації про особу.» [Позивач, звичайно, при цьому зберігає право вимагати опублікування ЗМІ спростування недостовірних відомостей про себе, що були предметом громадської думки, висвітленої засобом масової інформації, і таким чином – опосередковано, вторинно були поширені через ЗМІ.
Детальніше про тлумачення предмету поширюваної інформації та про відповідні пропозиції до чинного законодавства. – див.: О.Жуковська. Правовий зміст поняття «відомостей, що не відповідають дійсності», поширення яких є підставою цивільної відповідальності. //Адвокат. – №3, 1999 р. – С. 14-19.] Було б корисно аби Пленум Верховного Суду дав відповідні розяснення.
Збереження ж чинного підходу судової практики до цього питання, контрастує з духом практики ЄСПЛ по застосуванню ст.10 ЄКПЛ.
Непередбачуваність у визначенні обєктивних підстав відповідальності, яка може бути покладеною на ЗМІ, вноситься й іншими недоліками Закону «Про друковані ЗМІ».
Наприклад, стаття 41 Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» – «Підстави відповідальності» дає перелік порушень, які можуть потягти відповідальність. В ньому в якості рівновеликих самостійних підстав зазначені:
«. 4) порушення положень статті 3 цього Закону
5) зловживання правами журналіста».
Але ж стаття 3 цього закону містить визначення того, що може вважатись « зловживанням свободою діяльності друкованих ЗМІ». Незрозуміло, в чому може полягати зловживання свободою журналіста, якщо воно не підпадає під визначення зловживання свободою діяльності ЗМІ, і навіщо окремо виділяти категорію зловживань правами журналістів, причому без будь-якої додаткової «розшифровки». Адже за логікою, використання ними своїх прав може бути шкідливим, лише коли воно кероване метою, що суперечить принципам законної реалізації пресою свободи слова. Всі можливі варіанти такої «шкідливої орієнтації», визначені начебто статтею 3 того ж закону. Проте за рахунок того, що стаття 41 поряд із порушеннями, передбаченими статтею 3, в якості самостійної можливої підстави відповідальності журналіста наводить ще якісь непевні зловживання, – у визначення підстав відповідальності вноситься елемент непередбачуваності, що суперечить встановленому ЄСПЛ принципу чіткості та прогнозованості можливих наслідків застосування законодавства. [Санди Таймс проти Великобританії. – 30. – 26.04.79. News Verlags GmbH and Co KD v Austria, Ibid, para 43.]
Суперечливість характеризує й правову регламентацію субєктивних підстав відповідальності за порушення в сфері інформаційних відносин.
Зокрема, існує очевидна невідповідність між ст. 3 Закону «Про друковані ЗМІ», на яку дається посилання в ст. 41 цього Закону, і статтею 47 Закону «Про інформацію» в тому, як ці різні норми описують таке порушення як поширення відомостей, що ганьблять честь і гідніст ь. Так, ст. 3, нагадаю, вживає таку вербальну формулу: «забороняється використання друкованих ЗМІ для втручання в особисте життя громадян, посягання на їх честь і гідність». Слововживання «використання для» свідчить про наявність і направленість цілі того, хто діє, на завдання шкоди честі і гідності. Можна було б чекати, що, відповідно, прямий умисел і відповідна мета мають визнаватись необхідними підставами відповідальності журналістів за зазначене порушення. Проте ст. 47 Закону «Про інформацію» описує те саме порушення в абсолютно іншій вербальній формі: « поширення відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність особи». Тут вже немає натяку на якусь обмежену мету субєкта, що діє, і на певну форму його вини. До речі аналогічно в цьому сенсі сформульовано й ст. 7 чинного на даний час Цивільного кодексу України, яка встановлює підстави цивільно-правової відповідальності за це порушення.
Певна згадка про умисел як необхідну передумову відповідальності ЗМІ є лише в ст. 17 Закону «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», частина 4 якої передбачає, що:
« У разі конфлікту щодо завданої моральної (немайнової) шкоди між журналістом і засобом масової інформації з одного боку та органом державної влади або місцевого самоврядування чи офіційною, посадовою особою (офіційними, посадовими особами) – з іншого, суд визначається щодо наявності злого умислу журналіста чи засобу масової інформації, а також враховує наслідки використання потерпілим можливостей позасудового (досудового) спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі і гідності та врегулювання конфлікту в цілому.»
Але недбалість формулювання робить цю норму дуже уразливою. Адже не передбачено, які ж конкретні правові наслідки мають наступати, якщо суд «не визначиться» щодо злого умислу. Та й взагалі формула «визначиться щодо» не є правовою і не відповідає формулюванням ЦПК України, застосовним до змісту судового рішення. Крім того, коло відносин, на які поширюється дія згаданої норми, апріорі нею ж обмежене до відносин з вузьким субєктним складом. Тобто, як бачимо, в дуже важливе питання про субєктивну підставу відповідальності ЗМІ чинним законодавством України, по-перше, внесено непевність і непередбачуваність, а по-друге, – воно не враховує вимог Європейського Суду (відбитих у низці його рішень) щодо пропорційності та адекватності втручання в свободу вираження поглядів через інститут відповідальності.
Адже Європейський суд з прав людини, як зазначалось, велику увагу при розгляді справ за ст. 10 ЄКПЛ приділяє саме пропорційності обмеження свободи вираження поглядів у вигляді покладення відповідальності «нагальній громадській потребі у використанні згаданого обмеження». І серед факторів, які враховувались Судом при визначенні балансу «за» і «проти» використання такого обмеження неабияке значення надається меті, з якою діяла особа (зокрема, журналіст), ступеню її добросовісності, тощо. Отже субєктивний фактор в таких справах має певне значення і підлягає врахуванню. [Див. наприклад спр. Кастелс проти Іспанії. – № 236. – 23.04.1992, §48;
Далбан проти Румунії. – ріш. від 28.09.2000, §57.;
Швабе проти Австрії. – ріш. від 28.08.92, §34.]
Суттєві розбіжності в підходах українського законодавця і судочинства Європейського Суду проявляються й ще в одному важливому аспекті. Ні стаття 42 Закону «Про друковані ЗМІ», ні інші норми законодавства якими регулюється цивільна відповідальність ЗМІ, не передбачають обставин, які можуть зменшити обсяг відповідальності . Я маю на увазі ті обставини, котрі були визначені в якості важливих при застосуванні ст. 10 Європейської Конвенції Європейським судом з прав людини – «це і суспільна значимість інформації; і її політична забарвленість; і мотиви та мета дій журналіста, скажімо націленість їх на досягнення позитивної мети, такої як наприклад, реформа державного інституту (тут можна згадати справи Тойгерсона проти Ісландії [Торгєйр Торгєйрсон против Ісландії. – № 239. – 25.06.92.], Лінгенса проти Австрії [Лінгенс проти Австрії. – № 103. – 08.07.86.], Кастелса проти Іспанії [Кастеллс проти Іспанії. – № 236. – 23.04.92] та ін.).
Очевидною вадою української судової практики у справах про відповідальність за поширення неправдивих відомостей чи інформації, що ганьблять честь і гідність особи, можна вважати також те, що й досі суди в якості підстави для відповідальності розглядають не тільки повідомлення про факти та осіб , а й думки щодо фактів і осіб, тобто фактично покладають відповідальність за оціночні судження.
Водночас Європейський суд з прав людини досить чітко наголосив у низці справ на «необхідності скрупульозного проведення межі між фактами та оціночними судженнями», оскільки «існування фактів може бути продемонстровано, в той час як правдивість оціночного судження не піддається доведенню». [Лінгенс проти Австрії. – §46; див. також:Швабе проти Австрії. – № 242-В. – 28.08.92, §34.]
Слід відзначити, що Пленум Верховного Суду України неодноразово вдавався до спроб провести межу між відомостями двох згаданих видів. Однак, спроби ці видаються досить невдалими не тільки за кінцевим підсумком, але й з юридико-технічної точки зору.
Так, в п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995р. № 4 «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» відповідна думка була викладена наступним чином:
« Критична оцінка певних фактів, недоліків, що мали місце, критичні рецензії, що торкаються не особи автора, а створених ним образів, не можуть бути підставою для задоволення вимог про відшкодування моральної (немайнової) шкоди.»
Предмет критичної оцінки в цьому розясненні окреслений дуже вузько. Скажімо критична оцінка політичної програми і її носія під час виборчої кампанії під нього не підпаде, так само як і оцінка суспільних явищ, тощо. Окрім того, незрозуміло, про які недоліки тут йдеться (недоліки особи, чи недоліки діяльності, чи недоліки стану речей, чи все це разом). Досить дивно виглядає й імплікована в наведеному формулюванні думка, що критика особи виведена за межу, так би мовити, «дозволених» оціночних суджень.
Постановою Пленуму Верховного Суду від 25 травня 2001 р. про внесення змін та доповнень до наведеної постанови ПВС від 31 березня 1995 р. вище – процитоване розяснення було змінено і викладено в наступній редакції:
« Критична оцінка певних фактів і недоліків, думки та судження, критичні рецензії творів не можуть бути підставою для задоволення вимог про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Однак якщо при цьому допускаються образа чи порушення інших захищених законом прав особи (розголошення без її згоди конфіденційної інформації, втручання в приватне життя тощо), то це може тягти за собою відшкодування моральної шкоди».
Чи прояснило щось це уточнення? На мою думку ні, а подекуди воно навіть ускладнило розуміння позиції Пленуму Верховного Суду. З одного боку, начебто, при буквальному прочитанні першого речення виходить, що будь-які «думки» не можуть бути підставою для задоволення вимог щодо моральної шкоди. Це, однак, видається перебільшенням, оскільки думки можуть викладатися як відверто субєктивна оцінка, а можуть і подаватись як висновок з певних тверджень про нібито встановлені факти. І навряд чи ці випадки мають регламентуватись однаково. Тобто, на перший погляд, здається, що Пленум ВС трошки «далеко зайшов» у визначенні «думок», які можуть поширюватись без застережень. Проте, якщо подивитись на друге речення процитованого фрагменту розяснення – то воно настільки широко визначає коло виключень з правила, передбаченого початковим реченням тези, що фактично зводить нанівець не тільки новелу про необмежено вільний «режим поширення думок», а й весь зміст раніше чинного і відтвореного (в зміненому вигляді) розяснення про « критичну оцінку дійсних «фактів» як вид інформації, що не може тягти відповідальності.
Отже, в кінцевому підсумку, Пленум ВС чітко не розмежував інформацію про факти і оціночні судження, не визначив різних наслідків їх поширення. Таким чином продовжує існувати грунт для порушення принципів, визначених ЄСПЛ у справах Лінгенса, Швабе, Обершлика проти Австрії та ін.
Видається, що наведені у вищепроцитованому фрагменті з Постанови Пленуму Верховного Суду виключення з правила про свободу поширення критичної оцінки, в значній частині мали б бути скасованими, оскільки поняття, на яких вони базуються – «конфіденційна інформація», «інформація щодо приватного життя» – за своєю правовою природою є застосовними лише до фактів, а не до субєктивних оцінок.
Водночас, думаю, що для досягнення балансу прав, передбачених статтею 10 ЄКПЛ, та інших прав громадян, доцільно було б в постанові Пленуму Верховного Суду зробити наголос на тому, що суди повинні диференційовано підходити до правових наслідків оціночних суджень в залежності від того, чи базуються вони на субєктивній оцінці дійсних фактів, чи є узагальненням неправдивої інформації.
Якщо оціночні судження подаються автором публікації в якості субєктивної оцінки дійсних фактів, подій і т. ін. у формі, що адекватно, недвозначно відбиває субєктивний характер судження, то воно не може правити за підставу для спростування, або відшкодування моральної шкоди.
Якщо ж оціночні судження викладено у вигляді висновку, узагальнення оцінки певних фактів, які виявляться неправдивими, то такі судження можуть підлягати спростуванню; що ж до відповідальності за заподіяну їх поширенням моральну шкоду, вона має покладатись чи не покладатись залежно від наявності чи відсутності вини заподіювача шкоди.
Такий підхід відповідав би позиції Європейського суду з прав людини, відображеній, зокрема, в справі Фелдек проти Словакії.[ Лінгенс проти Австрії. – §46; див. також: Швабе проти Австрії. – № 242-В. – 28.08.92, §34.]
І нарешті, говорячи про інші аспекти невідповідності українського законодавства принципам, що визначались в практиці ЄСПЛ по справах, повязаних із застосуванням ст. 10 ЄКПЛ, коротко наголошу на 2-х моментах.
В практиці Європейського суду чітко простежуєтсья позиція, згідно з якою «мета допустимої критики на адресу політичних діячів та уряду ширша, ніж спрямованої на адресу приватних осіб» [Лінгенс проти Австрії. – §46; див. також: Швабе проти Австрії. – № 242-В. – 28.08.92, §34.]. Причому з мотивування в окремих справах випливає, що, так би мовити, більш широким режимом свободи має користуватись не тільки інформація про визначних політиків чи значні політичні події, а політична інформація, що розуміється більш широко, як відомості, що можуть складати предмет суспільного інтересу (тут слід згадати витяг із справи Тойгєрсона проти Ісландії, де суд зазначив: «в прецедентному праві нема підстав для різного підходу до політичних дискусій і дискусій з інших питань, що складають публічний інтерес». Підтвердження цієї позиції ЄСПЛ знаходимо також у справах Бартольда проти ФРН [Лінгенс проти Австрії. – §46; див. також: Швабе проти Австрії. – № 242-В. – 28.08.92, §34.], Барфорда проти Данії []Лінгенс проти Австрії. – §46; див. також:
Швабе проти Австрії. – № 242-В. – 28.08.92, §34. та ін. Причому у справі Лінгенса проти Австрії ЄСПЛ особливо наголосив на тому, що «не тільки преса має завдання поширювати інформацію та ідеї з політичних питань, що відносяться до сфери громадського інтересу, але й громадськість має право отримувати таку інформацію .»
Важливо також наголосити, що ЄСПЛ стосовно інформації згаданого предмету підкреслив також, що і допустима форма вираження її може бути більш різкою і ворожою, ніж стосовно інформації з іншим предметом (див. напр. справи Тойгєрсона проти Ісландії, Кастеллса проти Іспанії). Також з низки рішень ЄС можна зробити висновок, що все сказане щодо більш широких допустимих меж критики стосується не тільки окремих політичних діячів, а й державних інституцій .
Чи відповідає цим загальним настановам Європейського суду українське законодавство і судова практика? На мою думку, на жаль, відповідь має бути негативною.
Ні закон «Про інформацію», ні Закон «Про друковані ЗМІ» не містить жодних вказівок, які б свідчили про особливий, більш вільний режим поширення інформації згаданого виду. Предмет інформації, мета її поширення, та ін. не згадується й в нормах, про які я говорила раніше, що передбачають підстави відповідальності субєктів інформаційних відносин та підстави звільнення від такої відповідальності.
Щоправда, Постановою Пленуму Верховного Суду від 25.05.2001 р. «Про внесення змін та доповнень до Постанови від 31.03.1995 р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» пункт 11 цієї постанови доповнено вказівкою наступного змісту:
« Звернути увагу на те, що ст. 17 Закону «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» передбачено певні особливості їх відповідальності за заподіяну моральну (немайнову) шкоду.
При вирішення спорів про відшкодування моральної (немайнової) шкоди за позовами органів державної влади, місцевого самоврядування, офіційних осіб (наприклад, зареєстрований кандидат у депутати) чи посадових осіб до засобів масової інформації судам слід мати на увазі, що за змістом ч. 4 ст. 17 зазначеного Закону зясуванню підлягають наявність злого умислу журналіста або засобу масової інформації, а також наслідки використання потерпілим можливостей позасудового (досудового спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі й гідності та врегулювання конфлікту в цілому.)
Під злим умислом журналіста чи засобу масової інформації необхідно розуміти такі їх дії, коли вони перед поширенням інформації усвідомлювали її неправдивість (недостовірність) або неправомірність інших дій (поширення конфіденційної інформації щодо особи без згоди останньої тощо).
Вирішуючи питання про можливість покладення на журналіста і засіб масової інформації солідарної відповідальності та міру вини кожного, суд має виходити із загальних засад ЦК.»
Знов таки, чи знімає ця вказівка проблему в цілому? Адже, по-перше, норма наведеної Пленумом статті 17 є застосовною тільки до інформації, визначеної за колом осіб, якої вона стосується, а не за предметом, який може складати суспільний інтерес. По-друге, не визначені правові наслідки «зясування» злого умислу. По-третє, незрозуміло чим «злий умисел» відрізняється від традиційного поняття «прямого умислу».
Крім того, ст. 17 Закону «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» суперечить Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», оскільки останній в ст. 25 повною мірою поширює на відповідні відносини дію ст. 47 Закону « Про інформацію», ст. 41 Закону «Про друковані ЗМІ», ст. 46 Закону «Про телебачення і радіомовлення, та ін. норми, якими, як зазначалось, передбачаються засади відповідальності, без жодних вказівок на якийсь специфічний, особливий масштаб їх застосування, на якісь виключення з загального принципу відповідальності за вину незалежно від її форми та ступеню у випадках, коли інформація стосується державних органів, чи складає суспільний інтерес. Рівною мірою ст. 17 не узгоджується із нормами Цивільного кодексу, які не роблять якихось виключень з загального визначення підстав відповідальності за поширення відомостей, що не відповідають дійсності, та підстав стягнення компенсації моральної шкоди для випадків поширення суспільно значущої інформації.
Що ж до підходу Європейського Суду відносно «меншої» захищеності від критики публічних осіб , його, незважаючи на наведене розяснення Пленуму Верховного Суду України, також не можна вважати витриманим в українській судовій практиці.
Невдале формулювання п. 9 зазначеної постанови ВС України в її попередній редакції, де переліковувались обставини, які підлягали врахуванню при визначенні розміру компенсації моральної шкоди, призводило стосовно посадових осіб до висновків, прямо протилежних тим, які поділяє ЄСПЛ. Дійсно, п. 9 згадував «характер діяльності потерпілого і його посаду» як обставину, що впливала на можливу ступінь зниження його престижу; а ця ступінь, своєю чергою, наводилася серед інших факторів, що за контекстом сприймалися як такі, що могли потягти можливе збільшення розміру відшкодування, а зовсім не зменшення такого.
Суди України в своїй практиці з відповідної категорії справ досить одностайно тлумачили це розяснення таким чином, що чим вище посада особи, щодо якої поширено інформацію, яка не відповідає дійсності і ганьбить її честь і гідність, тим більшим має бути розмір компенсації завданої при цьому цій особі моральної шкоди.
В новій редакції того ж пункту постанови Пленуму Верховного Суду слово «посада» не вживається. Але цього явно недостатньо для викорінення хибної практики, що міцно узвичаїлась. Пленум Верховного Суду мав би чітко зазначити, що посада особи не може правити за фактор, який тягне збільшення суми компенсації завданої собі моральної шкоди, оскільки згідно до Конституції всі люди є рівними в своїй гідності і правах, тому посада не впливає на рівень гідності особи і, відповідно, на рівень втрат, яких вона зазнає.
Без радикальних змін у судовій практиці в цьому відношенні, суди продовжуватимуть множити випадки диспропорційного (в світлі прецедентного права ЄСПЛ) обмеження свободи вираження поглядів у справах про захист честі й гідності публічних осіб.
Судова практика
Ухвала Апеляційного суду м. Києва
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
Справа №22-3182с
Головуючий в 1 інстанції Кафідова О.В.
27 червня 2002 р. | Апеляційний суд м. Києва в складі |
головуючого Поліщук С.В. | |
суддів Мироненко О.В., Пекар Т.О. | |
при секретарі Добрівській Н.А. |
розглянувши у судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Захарова Євгена Юхимовича на ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 19 квітня 2002 року в справі за скаргою Захарова Євгена Юхимовича на дії Генеральної прокуратури України, заслухавши доповідь судді Поліщук С.В., пояснення особи, що зявилась в судове засідання, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, апеляційний суд
ВСТАНОВИВ:
Ухвалою судді Печерського районного суду м. Києва від 4 квітня 2002 року скарга Захарова Є.Ю. на дії Генеральної прокуратури України про зобовязання задовольнити інформаційний запит у звязку з невідповідністю ст. вимогам 137, 139 ЦПК України, а саме: в ній не зазначено обставини, якими заявник обгрунтував свої вимоги до субєкта оскарження при ненаданні інформації стосовно засуджених працівників прокуратури та органів внутрішніх справ, а також засуджених за наклеп протягом 1998-2000 років, правові підстави подачі скарги в порядку ЦПК України, ст. 248-1 ЦПК України, була залишена без розгляду з наданням терміну для виправлення зазначених недоліків до 14 квітня 2002 р.
Ухвалою судді Печерського районного суду м. Києва від 19 квітня 2002 року у звязку з невиконанням вимог, вказаних в ухвалі судді від 4 квітня 2002 р., скарга визнана неподаною з поверненням Захарову Є.Ю.
В апеляційній скарзі Захаров Є.Ю. ставить питання про скасування ухвали суду та постановлення нової ухвали про призначення справи до розгляду.
Апеляційна скарга підлягає відхиленню з наступних підстав. Відповідно до розяснень, викладених п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами справ за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних, посадових і службових осіб у сфері управлінської діяльності, які порушують права та свободи громадян» від 3 грудня 1997 року, з урахуванням особливостей порядку розгляду таких скарг, в них повинно бути зазначено, чиї саме рішення, дії чи бездіяльність оскаржуються, які конкретно права і свободи порушуються, наведено правове обгрунтування останніх та запропоновані шляхи їх поновлення. До скарг, що відповідають зазначеним вимогам, суд застосовує правила ст. 139 ЦПК.
Як вбачається з матеріалів справи, скарги заявника та скарги, поданої після виправлення недоліків, зазначених в ухвалі судді від 4 квітня 2002 року, фактично такі усунуті не були, тому 19 квітня 2002 року суддя, з дотриманням вимог ст.139 ЦПК України, вірно визнала скаргу неподаною і повернула її Захарову Є.Ю.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що судом порушені норми ЦПК України при вирішенні розвязуваних ухвалою питань.
Керуючись ст. 305, 306, 310, 313 ЦПК України, апеляційний суд
УХВАЛИВ:
Апеляційну скаргу Захарова Євгена Юхимовича відхилити. Ухвалу Печерського районного суду від 19 квітня 2002 року залишити без зміни.
Головуючий: [підпис]
Судді: [підписи]
АПЕЛЯЦІЙНА СКАРГА
у справі № 2-1797/2002
(Печерський районний суд м. Києва)
Захарова Євгена Юхимовича головного редактора Бюлетеня «Права людини»
61002, м. Харків, вул. Іванова, 27, кв. 4
для листів: 61002, Харків-2, а/с 10430
тел. (0572)43-64-55
інші особи, які беруть участь у справі:
Генеральна прокуратура України
01011, вул. Різницька, 13/15
тел. (044)290-10-20
АПЕЛЯЦІЙНА СКАРГА
на ухвалу Печерського районного суду
м. Києва у справі № 2-1797/2002 від 19.04.2002 р.
(суддя Кафідова О.В.)
27.03.02 р. Захаров Євген Юхимович звернувся до суду із скаргою на дії Генеральної прокуратури України, в якій просив постановити рішення, яким визнати дії щодо відмови в наданні інформації за інформаційним запитом – неправомірними та зобов’язати зацікавлену особу задовольнити вимогу заявника і надати інформацію за запитом.
04.04.02 р. суддя Печерського районного суду м. Києва Кафідова О.В. постановила ухвалу, якою надала Захарову Є.Ю. строк для виправлення недоліків скарги до 14.04.02 р., а саме: зазначити обставини, якими заявник обгрунтовує свої вимоги до зацікавленої особи при ненаданні інформації; уточнити правові підстави подачі скарги.
У визначений судом строк заявник Захаров Є.Ю., виправивши всі вказані недоліки, направив суду новий текст скарги, доповнений, зокрема, правовим обгрунтуванням подання скарги: «Таким чином, відмовивши гр. Захарову Є. Ю. надати інформацію за інформаційним запитом, Генеральна Прокуратура України порушує конституційне право на інформацію заявника (ст. 34 Конституції України), який користується переважним правом на одержання інформації, позаяк йому ця інформація необхідна для виконання своїх професійних обовязків (ст. 29 ЗУ «Про інформацію»). Один з напрямів діяльності Харківської правозахисної групи – моніторинг порушень прав людини. Як зазначено в Основному Законі, держава відповідальна перед людиною за свою діяльність (ст. 3). Перевищення посадовими особами правоохоронних органів їхніх повноважень та правова оцінка цього явища з боку держави є двома сторонами однієї проблеми – брутальності та застосування недозволених методів слідства під час розслідування кримінальних справ щодо людини і поваги прав особи на нормальне поводження, свободу від катувань, а також повагу презумпції невинуватості особи». Для зручності суду зазначене доповнення було виділено на сірому тлі.
Проте, хоч усі вказані судом недоліки скарги і було виправлено, 19.04.02 р. суддя Печерського районного суду Кафідова О.В. постановила ухвалу, відповідно до якої скарга Захарова Є.Ю. на дії Генеральної прокуратури України вважається неподаною.
Дану ухвалу оскаржую в повному обсязі, оскільки ухвала Печерського районного суду від 19.04.02 р. у справі № 2-1797/2002 порушує ст. 55 Конституції України, відповідно до якої кожному громадянину гарантується судовий захист його прав та свобод. Також дана ухвала суперечить ст. 139 ЦПК, відповідно до якої після виконання позивачем усіх вказівок суді позовна заява вважається поданою в день її первісного подання до суду. Таким чином, висновки суду суперечать матеріалам справи.
Зважаючи на вищевикладене, керуючись ст. 55, п. 8 ст. 129 Конституції України, ст. ст. 290, 294, 309 ЦПК України,
ПРОШУ:
Скасувати ухвалу Печерського місцевого (районного) суду м. Києва у справі № 2-1797/2002 (суддя Кафідова О.В.) від 19.04.02 р. та постановити нову ухвалу, якою призначити справу до розгляду.
Додаток:
1. Копія апеляційної скарги.
04.05.2002 р.
Ухвала Печерського районного суду м. Києва
ВСТАНОВИВ:
Скаржник звернувся до судді зі скаргою на дії зацікавленної особи і просить постановити рішення, яким визнати дії щодо відмови в наданні інформації за запитом – неправоміними та зобов’язати зацікавлену особу задовольнити вимогу заявника і надати інформацію за запитом.
Скарга Захарова Є.Ю. не відповідає вимогам ст. ст. 137, 139 ЦПК України.
В скарзі не зазначено обставин, якими заявник обґрунтовує свої вимоги до зацікавленої особи при наданні інформації стосовно засуджених за вчинення злочинів протягом 1998-2000 років, а саме працівників органів прокуратури та органів внутрішніх справ, а також засуджених до позбавлення волі за наклеп.
Заявнику необхідно уточнити правові підстави подачі скарги в порядку ЦПК України, оскільки у відповідності до ст.248-1 ЦПК України громадянин має право подати скаргу, якщо вважає, що рішенням, дією або бездіяльністю державного органу, службової особи під час здійсненнями ними управлінських функцій порушено його право або свободи.
При таких обставинах скаргу необхідно залишити без руху, надати заявнику строк для виправлення зазначених недоліків.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 137, 139 ЦПК України,
УХВАЛИВ:
Скаргу Захарова Євгена Юхимовича на дії Генеральної прокуратури України про зобов’язання задовольнити інформаційний запит – залишити без руху.
Надати Захарову Є.Ю. строк до 14.04.2002 року для виправлення недоліків, які у встановлений термін направити до суду.
Роз’яснити, що у разі невиконання в строк наведених в ухвалі вимог, заява буде вважатись неподаною та з усіма додатками повернута предявнику.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Суддя ___ О.В.Кафідова
СКАРГА на дії Генеральної прокуратури України, що порушують права громадян
Печерський місцевий (районний) суд м. Києва
01001, м. Київ, вул. Хрещатик, 42-а
Заявник:
Захаров Євген Юхимович
головний редактора Бюлетеня «Права людини»
61002, м. Харків, вул. Іванова, 27, кв. 4
для листів: 61002, Харків-2, а/с 10430
через представника
Якубенка Вячеслава Михайловича
04212, м. Київ, вул. Малиновського, 13 кв. 176
Суб’єкт оскарження: Генеральна прокуратура України
01011, вул. Різницька, 13/15
СКАРГА
на дії Генеральної прокуратури України, що порушують права громадян
24 січня 2002 року головний редактор Бюлетеня «Права людини» (видавник – Харківська правозахисна група) Захаров Євген Юхимович звернувся з листом до Генеральної прокуратури України, в якому втретє просив Генеральну прокуратуру надати таку інформацію:
1. У доповіді Держдепартаменту США про становище з правами людини в Україні в 2000 роціі стверджується таке: «За даними міністерства юстиції, в 1997 році 135 суддів було притягнуто до дисциплінарної відповідальності, 22 судді було звільнено, а 5 суддів було притягнуто до кримінальної відповідальності за хабарництво» (переклад наш). Просимо підтвердити або спростувати ці відомості і надати такі дані за 1998-2000 р.р. і першу половину 2001 р.
2. У тій же доповіді стверджується, на нашу думку, помилково, що «органи державної влади не ув’язнювали працівників системи виконання покарань і міліції, які чинили або потурали насиллю проти ув’язнених». Просимо надати відомості про кількість працівників органів внутрішніх справ та прокуратури, які були засуджені за статтями 166 та 175 УК України в 1998-2000 р.р. і першій половині 2001 р. – за роками, статтями та відомствами окремо й такі ж дані про працівників Державного комітету з питань виконання покарань за 2000 р. і першу половину 2001 р.
3. У цій доповіді стверджується також, що, «згідно зі статистикою Міністнрства юстиції, 1998 році 123 особи було визнано винними за кримінальний наклеп. З них 7 справ закінчились вироком із позбавленням волі». Просимо підтвердити або спростувати ці відомості і надати дані про кількість засуджених за статтею 125 УК України в 1998-2000 р.р. і першій половині 2001 р., вказавши кількість осіб, позбавлених волі за цією статтею. (додається).
Перший заступник Генерального прокурора України М. Гарник в листі від 08.02.2002 р. (додається) від імені Генеральної прокуратури відмовив у наданні цієї інформації, оскільки «це не входить в компетенцію органів прокуратури».
Вважаю, що ця відмова порушує права гр. Захарова Є.Ю. та інших громадян, які є читачами редагованого ним правозахисного бюлетеня, тому що:
1. Насправді вказана інформація наявна в органах прокуратури, що підтверджується:
а) листом М. Гарника № 26-66 від 24.12.2001 р. (додається),
б) відповідями на тотожні запити з прокуратур Волинської, Донецької, Рівненської, Чернігівської (додаються) та ін. областей.
2. Насправді у Державному комітеті статистики статистична звітність з правових питань не централізована і надходить вона туди за поданням самих правоохоронних органів для використання в публікаційно-інформаційній роботі, що підтверджується листом заступника голови Держкомстату Н.С. Власенка (додається).
3. За ст. 19 Конституції України, органи державної влади та їх посадові особи зобов’язані діяти на підставі, в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 6 п. 5 ЗУ «Про прокуратуру», органи прокуратури зобов’язані інформувати громадськість про стан законності та заходи щодо її зміцнення.
4. За ст. 5 ЗУ «Про прокуратуру», саме прокуратура здійснює нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; та нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.
5. Згідно зі ст. 34 Конституції України, кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб.
6. Відповідно до ст. 40 Конституції України, усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення до органів державної влади та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані дати обгрунтовану відповідь.
7. За ст. ст. 29, 32, 35 ЗУ «Про інформацію», обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється законом; переважним правом на одержання інформації користуються громадяни, яким ця інформація необхідна для виконання своїх професійних обов’язків. Громадянин має право звернутися до державних органів і вимагати надання будь-якого офіційного документа, незалежно від того, стосується цей документ його особисто чи ні, крім випадків обмеження доступу, прямо передбачених названим Законом. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади України, їх посадові особи зобов’язані надавати інформацію, що стосується їх діяльності, письмово, усно, по телефону. У разі, коли запитувач звернувся до суду, обов’язок доводити законність відмови задоволення запиту покладається на відповідача – державну установу. В даному разі інформація не належить до тієї, яка не підлягає наданню для ознайомлення за запитами (ст. 37).
8. Відповідно до ст. 34 ЗУ «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на оперативне одержання через друковані засоби масової інформації публічно поширюваної інформації про діяльність державних органів
9. За ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких дала Верховна Рада, є частиною національного законодавства України. За ст. 4 Закону «Про інформацію», міжнародні договори та угоди, ратифіковані Україною, є частиною законодавства України про інформацію. Європейська конвенція про права людини та основні свободи ратифікована Україною і набула для неї чинності. За ст. 10 Конвенції, кожен має право на одержання та поширення інформації.
Відповідно до Рекомендації Комітету міністрів державам-членам Ради Європи № R (81) 19 стосовно доступу до інформації, право доступу до інформації надається будь-якій особі, без будь-яких обмежень.
Таким чином, відмовивши гр. Захарову Є. Ю. надати інформацію за інформаційним запитом, Генеральна Прокуратура України порушує конституційне право на інформацію заявника (ст. 34 Конституції України), який користується переважним правом на одержання інформації, позаяк йому ця інформація необхідна для виконання своїх професійних обов’язків (ст. 29 ЗУ «Про інформацію»). Один з напрямів діяльності Харківської правозахисної групи – моніторинг порушень прав людини. Як зазначено в Основному Законі, держава відповідальна перед людиною за свою діяльність (ст. 3). Перевищення посадовими особами правоохоронних органів їхніх повноважень та правова оцінка цього явища з боку держави є двома сторонами однієї проблеми – брутальності та застосування недозволених методів слідства під час розслідування кримінальних справ щодо людини і поваги прав особи на нормальне поводження, свободу від катувань, а також повагу презумпції невинуватості особи.
Зважаючи на вищевикладене, керуючись ст. ст. 19, 34, 40, 55 ч. 2 Конституції України, ст. ст. 5, 6 п. 5 ЗУ «Про прокуратуру», ст. ст. 29, 32, 35 ЗУ «Про інформацію», ст. 34 ЗУ «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», ст. 10 Європейської конвенції про права людини та основні свободи, ст. ст. 2481, 2488 ЦПК, Рішенням КСУ № 6-рп/2001 від 23.05.2001 р.,
ПРОШУ:
1. Визнати дії Генеральної прокуратури України щодо відмови в наданні інформації за запитом гр. Захарова Є.Ю. неправомірними.
2. Зобов’язати Генеральну прокуратуру України задовольнити вимогу гр. Захарова Є.Ю. і надати інформацію відповідно до інформаційного запиту.
3. Стягнути з Генеральної прокуратури на користь заявника Захарова Євгена Юхимовича державне мито в розмірі 3 грн. 40 коп.
Додаток:
1. Довіреність на представництво в суді на ім’я Якубенка В.М.
2. Лист Захарова Є.Ю. до Генеральної прокуратури № 263/01 від 31.08.01 р.
3. Лист Захарова Є.Ю. до Генеральної прокуратури № 358/01 від 04.12.01 р.
4. Лист Захарова Є.Ю. до Генеральної прокуратури № 20/02 від 24.01.02 р.
5. Відповідь Генеральної прокуратури № 02-33 від 13.09.2001 р.
5. Відповідь Генеральної прокуратури № 26-66 від 24.12.2001 р.
6. Відповідь Генеральної прокуратури № 02-10 від 08.02.2002 р.
7. Відповідь прокуратури Волинської області.
8. Відповідь прокуратури Донецької області.
9. Відповідь прокуратури Рівненської області.
10. Відповідь прокуратури Чернігівської області.
11. Відповідь заступника голови Держкомстату Н.С. Власенка.
12. Квитанція про сплату державного мита.
27.03.2002 р. Захаров Є.Ю.
СВіП та Інтернет
Як важко вести форум! (принаймні, у Швеції).
Як повідомляють читачі, доступ до форуму зараз відкритий тільки в робочі години (включаючи уік-енди).
Повідомлення з нацистською риторикою були відправлені на форум у жовтні 2000 року. Через певні технічні проблеми вони не були вилучені з модерованого форуму і деякий час продовжували там знаходитися. Про це розповідається на сайті Kuro5hіn.org, де обговорюються проблеми культури і технології.
Редакція сайту прибрала повідомлення, але не уникла обвинувачення в агітації проти етнічних меншин (не релігійних, як ми писали раніше).
І суд визнав редакцію винною! У рішенні суду сказано, що Aftonbladet як редактор сайту відповідає за повідомлення, які на ньому зявляються. Очевидно, тепер власникам відкритих форумів у Швеції прийдеться дуже нелегко, якщо видавцям загрожує судова відповідальність за дії інших людей.
З моменту нашої першої публікації кілька читачів надіслали листа з підтримкою рішення шведського суду (щоправда, це суд першої інстанції, і тому його рішення може бути оскаржене вище).
«Модератор повинний знайомитися з УСІМА повідомленнями до того, як вони потрапляють на форум. Схоже, редакція лише бігло переглядала фактично немодерований форум. Рішення судді виглядає цілком обґрунтованим. Якщо редактор оголошує себе модератором, він повинний нести відповідальність,» – пише Пол з Англії.
Ібрагім зі Швеції згодний з ним: «І правда, адже вони пишуть, що переглядають повідомлення ДО відправлення на форум. Так що вони самі собі вирили яму. Схожі судові рішення вже були, наприклад, у США: якщо ти виступаєш у якості цензора, ти несеш відповідальність. Як щодо відповідальності власників таких форумів, як kuro5hin і навіть Slashdot, якби їх сайти знаходилися у Швеції? Важко сказати. Але цілком імовірно, що ми були би свідками більш жорстких судових рішень».
Кай Р., «задоволений громадянин Швеції», продовжує цю тему. «Я знаю, що навіть з модерованим форумом купа турбот у сенсі фільтрації, але в даному випадку вони вирішили перевірити, наскільки діючі закони працюють стосовно онлайнової преси. І суд вирішив, що веб-газета несе ту ж відповідальність, що і звичайна «паперова» газета. Не такий вже і революційний висновок. Ви, як і раніше, можете вести форум в Інтернеті доти, доки він не повязаний за змістом з газетою або публікацією, де існує редакція, що несе відповідальність за свої дії».
Ми як редактори не можемо погодитися з такою аргументацією. Телефонні компанії, наприклад, не відповідають за злочини, що готуються людьми, які використовують телефонний звязок. Хоча треба погодитися, що редакція несе деяку відповідальність за матеріали, які зявляються в неї на форумах.
Але не можна ж застосовувати для повідомлень на веб-форумах ті ж правила, що і для статей, написаних оплачуваними журналістами. У таких умовах дуже важко і дорого вести онлайновий форум, особливо для компанії, яка у стані покрити витрати, повязані з можливими судовими позовами.
Як модератору технічно здійснювати такий контроль? Часто буває, що модератор не одержує грошей за свою роботу і робить усе на одному ентузіазмі (приклад – Overclockers.co.uk, одночасно і компютерна «барахолка», і співтовариство, що активно розвивається, у якому сьогодні вже 8 тисяч членів і 20 ентузіастів-модераторів). Такий модератор навряд чи зможе оцінити всі юридичні «підвідні каміння», які обіцяє йому така діяльність.
Ведучі онлайнових форумів у Великобританії теж повинні відігравати роль редакторів, коли справа стосується обвинувачень у наклепі. Але в цій країні, принаймні, ведучий форуму може уникнути судового переслідування, якщо він просто прибере «сумнівний» матеріал із сайту, коли його про це сповістять. (Отут, щоправда, виникає маса інших проблем: вразливі власники сайтів закривають цілі дискусійні списки і веб-сторінки за одним тільки зверненням адвоката).
Один з варіантів звести ризик до мінімуму – вчинити як власники сайту Fucked Company, тобто, не зберігати повідомлення в архіві. Якщо ввести жорсткий і досить короткий період «життя» повідомлень на форумі (наприклад, два тижні), то більшість юридичних проблем відпаде. Але немодеровані форуми все одне виявляються під загрозою. Альтернативою, особливо для некомерційних форумів, може бути переїзд сайтів у США, де свобода слова знаходиться під більш серйозним захистом.
Організація з захисту прав споживачів під іменем Consumer Project on Technology, заснована у Вашингтоні відомим активістом Ральфом Нейдером (Ralph Nader), веде так званий «список справ про наклеп в Інтернеті». Він може бути корисний тим, хто цікавиться цією темою. Якщо ви – ведучий онлайнового форуму в Обєднаному Королівстві, то для вас є книга Essential Law for Journalists, що видається щорічно (дивіться, не купіть торішню версію). Книга випущена видавництвом Butterworth і коштує приблизно 14 фунтів стерлінгів
СВІП та нові технології, що загрожують правам людини
Шифрування на службі в терористів
«Стійка криптографія дозволяє терористам з «Хамас», «Хезболла», «Аль-Кайєда» підтримувати звязок один з одним без побоювання, що хтось їм завадить, – заявив у березні минулого року директор ФБР Луі Фрі (Louis Freeh) на закритому від преси виступі перед Сенатом США. – Це зводить нанівець спроби правоохоронних органів запобігати і розслідувати незаконну діяльність терористів».
Зброя сучасного терориста
Колись використання криптографії було справою Агентства національної безпеки – особливо секретної американської служби, відповідальної за створення і розкриття шифрів. Сьогодні крипто активно застосовується ісламськими екстремістами в Афганістані, Албанії, Британії, Кашмірі, Косові, на Філіппінах, у Сирії, США, на Західному березі річки Йордан і секторі Газа, Ємені. Так говорять офіційні особи США.
За їх словами, криптографія стала настільки важливим компонентом терористичних операцій, що бін Ладен та інші ісламські екстремісти навчають цій науці своїх бійців у таборах в Афганістані і Судані.
«За традиційним уявленням, ісламський бойовик – це людина з автоматом Калашникова, що живе десь в афганських пустелях, – говорить Бен Венцке (Ben Venzke), директор спеціального відділу компанії iDEFENSE (Фэйрфакс, Вірджинія), який займається кібер-розслідуваннями. – Але в «Хамас», «Хезболла» і групах бін Ладена є дуже підготовлені й освічені люди. Вони добре технічно оснащені, і в них достатньо інтелекту, щоб використовувати сучасні технології».
За твердженнями державних служб США, організація бін Ладена «Аль-Кайєда» одержує кошти від своїх ісламських прибічників і купує на них компютери, у магазинах або поштою. Прибічники бін Ладена скачують з Інтернету прості у використанні криптографічні програми. Американські представники кажуть, що останнім часом шифрування використовувалося при підготовці трьох терористичних актів:
• Вадіх ель Хаге (Wadih El Hage), один з підозрюваних у справі 1998 року про вибухи в двох посольствах США у східній Африці, відправляв зашифровані повідомлення по e-mail під різними вигаданими іменами (зокрема, «Норман» і «Абдус Саббур») спільникам з «Аль-Кайєди». Про це прямо говориться в офіційному обвинуваченні проти підозрюваного від 25 жовтня 1998 року. У понеділок Хаге постане перед федеральним судом у Нью-Йорку.
• Халіл Дік (Khalil Deek), якого заарештували у Пакистані за підозрою у терористичній діяльності в 1999 році, використовував шифрування компютерних файлів при підготовці вибухів у Йорданії. Представники влади знайшли компютер Діка в Пешаварі (Пакистан), і передали його Агентству національної безпеки. Криптоаналітики, використовуючи суперкомпютери, розшифрували повідомлення, що дало можливість ФБР запобігти вибухам.
• Рамзі Юсеф (Ramzi Yousef), що керував вибухом у Всесвітньому торговому центрі у 1993 році, використовував шифровані файли для збереження плану атаки на 11 американських авіалайнерів. Представники Філіппінської влади знайшли компютер Юсефа в його будинку в Манілі у 1995 році. Спецслужби США розкрили шифр. Щоб розшифрувати тільки два з усіх файлів, як повідомили агенти ФБР, потрібно було більше року.
«Ісламські фундаменталісти і терористичні групи використовують Інтернет для поширення своїх ідей», – говорить Рейвен Паз (Reuven Paz), науковий директор Інституту протидії тероризму (Institute for Counter-Terrorism), аналітичної організації з Ізраїлю.
У кожнім рядку тільки крапки
За деякими повідомленнями, терористи почали активно використовувати стеганографию (метод, за яким дані «ховаються» усередині безневинної картинки) приблизно пять років тому.
Інтерес до цього виду тайнопису зріс після того, як правоохоронні органи США повідомили, що їм удалося прослухати переговори бін Ладена з його бази в Афганістані по супутниковому телефону й у такий спосіб стежити за його діяльністю.
«Тепер можна послати вірш із Корану, прохання про фінансову допомогу і навіть заклик до джихаду і при цьому бути впевненим, що ніякі ворожі сили на кшталт американців це не побачать», – заявив недавно в Лондоні Ахмед Джабріл (Ahmed Jabril), представник військового угруповання «Хезболла».
Екстремісти шифрують не тільки електронну пошту, але і мовні повідомлення. Про це говорила Генеральний прокурор США Джанет Рено (Janet Reno) на дискусії в президентському оточенні, яку проводив колишній директор ЦРУ Джон Дойч (John Deutsch). Шифрувальна програма цілком може обробляти телефонну розмову, якщо апарат підключити до компютера.
«У майбутньому ми порівняно легко зможемо перехоплювати розмови терористів про передбачуване місце закладки бомби, але ми будемо не в змозі щось зробити, якщо не зможемо зрозуміти зміст розмови,» – сказала Рено.
От як це відбувається. Кожна картинка, будь то фотокартка або карта, являє собою сукупність крапок. За кожною такою крапкою стоять числа, що обробляються компютерною програмою для виводу картинки на екран. У цих числах можна сховати повідомлення і навіть іншу картинку.
З такою задачею успішно впораються безкоштовні програми, які поширюються в Інтернеті за підтримкою організацій, що захищають приватність. Ці програми «вмонтовують» ваше повідомлення у вже існуючу картинку. Розшифровка можлива тільки за наявності «закритого ключа» чи спеціального коду, стверджують фахівці. Інакше таке повідомлення прочитати неможливо.
«У вас на компютері може зберігатися картинка, у якій зашифроване час і місце терористичного акта, а ви навіть не будете про це знати, – говорить Венцке. – Усе буде виглядати як обмін фотокартками між друзями чи членами родини».
Офіційні представники США визнають, що знайти потрібне зашифроване повідомлення в Інтернеті – дуже важке завдання. Адже сьогодні у Всесвітній мережі знаходиться приблизно 28 мільярдів зображень на 2 мільярдах веб-сайтів.
І навіть якщо таку картинку знайдуть, «просто так», її не прочитаєш – потрібно буде розкрити шифр. Один зі старших криптоаналітиків Міністерства оборони зізнався, що для цього потрібна купа часу і суперкомпютери.
Зрозуміло, чому ФБР наполягає на тому, щоб шифрувальні ключі зберігалися в архіві якого-небудь федерального відомства і були доступні за рішенням суду. Тоді інтереси національної безпеки не постраждають. Але правозахисні організації, що борються за широке розповсюдження крипто в Інтернет, заявляють про свою незгоду.
Офіційні особи кажуть, що Інтернет усе більше нагадує «схованки», якими користувалися шпигуни часів «холодної війни» для передачі карт, фотознімків та іншої інформації.
Але на відміну від цих схованок Інтернет надає набагато більш серйозні можливості для забезпечення таємності.
«Хто б міг подумати, що пересилка шифрованих повідомлень в Інтернет може використовуватися для передачі інформації про мішені терористів або відповідних інструкцій? – вигукує Пол Бівер (Paul Beaver) з лондонського щотижневика Janes Defense, що висвітлює питання оборони і компютерного тероризму. – І хто б міг подумати, що при цьому буде забезпечуватися рівень таємності, близький до ідеального? Інтернет – це дійсна мрія терористів!»
Система Carnivore заважає проводити антитерористичне розслідування.
Відповідно до внутрішніх документів ФБР, система Carnivore перехоплює надлишкову інформацію. Це свідчить про те, що ФБР не справляється з перехопленням даних для цілей зовнішньої розвідки.
Антитерористичне розслідування ФБР, зокрема про можливу участь Усами бін Ладена у підготовці атаки 11 вересня 2001 року, ускладнилося через технічні проблеми з Carnivore – відомою системою стеження в Інтернеті. Днями ФБР за рішенням суду і під тиском організації Electronic Privacy Information Center (EPIC) обнародувало матеріали, у яких описаний випадок, що припадає на березень 2000 року. Цей випадок свідчить про нездатність ФБР тримати під контролем діяльність з перехоплення інформації.
У внутрішньому електронному повідомленні ФБР від 5 квітня 2000 року, що було відправлено М.Е. Боуману, одному з радників у справах національної безпеки, міститься опис випадку, коли програма Carnivore «була ввімкнена, але не працювала, як треба». Система перехоплювала електронні повідомлення не тільки тим адресатам, у відношенні яких малася судова санкція, але й іншим людям, а це є порушенням федерального законодавства у сфері забезпечення таємниці електронних повідомлень. Якщо вірити ФБР, технічний співробітник був збитий з пантелику і, зрештою, знищив усі «виловлені» повідомлення – включаючи ті, на перегляд яких була санкція суду.
Перехопленням займався відділ ФБР з міжнародного тероризму (ITOS), зокрема, так звана «команда UBL». У матеріалах ФБР згадується і деяка посадова особа з Office of Intelligence Policy and Review (OIPR, відділ Департаменту юстиції США). Хоча імя цієї жінки не розкривається, сказано, що вона була в курсі проблеми і «важко описати словами її розчарування ситуацією, що виникла за вини ITOS та UBL».
Це, очевидно, далеко не перша проблема, з якою зустрічається ФБР, коли намагається реалізувати можливості, надані Законом про зовнішню розвідку (FISA). Представник OIPR, говорячи про помилку UBL, робить такий висновок: «Якщо згадати про інші промахи [описані у неопублікованих документах], випливає ціла картина, що демонструє нездатність ФБР реалізувати FISA на практиці».
У двох інших матеріалах ФБР, що датовані тижнем пізніше, говориться про «схильність» Carnivore до «необґрунтованого перехоплення даних». Автори відзначають, що таке перехоплення порушує недоторканність приватного життя громадян, може серйозно зашкодити веденню слідства і взагалі незаконне. Юрист із ФБР, чиє імя не розкривається, пише, що його контора повинна «щось зробити, щоб не перехоплювати листування непричетних до справи людей». Автор робить висновок: «Я не знаю, чи вдасться працювати з Carnivore і мимохідь не перехоплювати приватні повідомлення третіх осіб, але спробувати дійсно варто».
Той же юрист відзначає, що «проблеми, закладені у FISA, «випливуть» під час чергового звіту перед Радою Президента США з зовнішньої розвідки, і що про всі помилки мусить бути докладено Конгресу». У документі не говориться, чи була інформація про помилку UBL передана до розгляду якій-небудь відповідальній особі.
З того моменту, як система Carnivore набула публічності (2000 рік), вона є обєктом постійної масованої критики з боку EPIC, інших захисників приватності, членів Конгресу тощо. Причина в тому, що Carnivore надає ФБР безпрецедентний, прямий доступ до інформаційних мереж Інтернет-провайдерів. Перед громадськістю ФБР завжди намагалося не приділяти серйозної уваги ймовірності масштабного перехоплення приватного листування. Проте внутрішні документи ФБР доводять, що ризик дійсно існує. Незалежний звіт про можливості Carnivore, підготовлений за замовленням Департаменту юстиції, також показав, що система схильна «стригти всіх під одну гребінку». Автори звіту рекомендували внести зміни в Carnivore, щоб усунути проблему. Але ані Департамент юстиції, ані ФБР відкрито не підтвердили, що які-небудь зміни дійсно були внесені.
Останні документи ФБР були надані EPIC у пятницю 24 травня 2002 року за рішенням окружного судді Джеймса Робертсона (James Robertson). Це рішення стало частиною судового процесу про витребування документів, що EPIC порушив проти ФБР на підставі Закону про свободу інформації. Суддя розпорядився, щоб ФБР повторно надало документи відносно Carnivore після того, як EPIC, незважаючи на заперечення свого опонента, довів, що ФБР формально поставилося до першої заяви про витребування документів, і, як видно, замовчало про деякі суттєві документи.
Дэвід Собел (David Sobel) з EPIC, який веде цю справу, заявив: «Дані матеріали підтверджують те, що багато хто з нас знали вже два роки. Carnivore – могутнє, але незграбне знаряддя, що загрожує недоторканності приватного життя ні в чому не винних американців. Тепер ми знаємо також, що недбала реалізація Carnivore може поставити під загрозу ведення важливих розслідувань, включаючи антитерористичні заходи». Собел додав: «Ще коли ми вперше почули про Carnivore, то одразу заявили, що його використання повинно бути припинене до тих пір, поки не будуть вирішені всі спірні питання. Наш судовий процес, що спирається на Закон про свободу інформації, показує, що ми ще дуже багато чого не знаємо про Carnivore».
Матеріали ФБР про Carnivore можна прочитати на сайті EPIC за адресою:
http://epic.org/privacy/carnivore
Інтернет зберігає стародавню традицію підслуховування і підглядання
Сольвейґ Синґлтон (Solveg Singleton), аналітик Competitive Enterprise Institute, вважає: всі негативні якості, що нині приписуються новим інформаційним технологіям, давним-давно використовуються людством. «Бази даних існують тисячі років», – стверджує вона, – «Інтернет і компютери стали лише інструментами для їхнього розвитку».
Наприклад, Інтернет не додав нічого принципово нового у торговий бізнес. Користувачі електронної пошти постійно стикаються з проблемою одержання рекламних листів. Проте цей хід аж ніяк не винайдений програмістами – розсилання рекламних листів і газет (так званий, «цільовий» чи «директ маркетинг») уперше був проведений у XVІII столітті і досяг піка свого розвитку в 1990-і роки. При цьому, незважаючи на всі протести, споживачі фактично схвалюють подібні розсилки: по усьому світі в 1995 році продажі по рекламних каталогах складали $64 млрд., а в 2000 році вони зросли до $104 млрд.
Відповідно до результатів опитування, проведеного National Quality Research Center університету штату Мічиган, більшість американських споживачів вважають, що рівень сервісу в Інтернет-магазинах вищий, ніж у традиційних торгових закладах. Інтернет-сайт виконує функцію прилавка звичайного магазина, а з 1994 року, коли були винайдені cookies (дослівний переклад «печиво» – спеціальні програми, що дозволяють ідентифікувати відвідувача того чи іншого Інтернет-сайту), «продавці» цього магазина стали відрізняти покупців, що раніше були анонімними. До речі, 54% користувачів Мережі, опитаних Pew Center, вважають використання cookies вторгненням у їхнє приватне життя.
Ще більш парадоксальна ситуація складається у сфері відносин найманого робітника і роботодавця. Журнал Sales & Marketing Management опитав більш 500 високопоставлених менеджерів міжнародних компаній, щоб зясувати, яким чином вони контролюють роботу своїх підлеглих. Результати цього дослідження такі: 21% опитаних менеджерів повідомили, що стежать за тим, як їх співробітники використовують Інтернет, 16% переглядають електронну пошту підлеглих, 19% підслуховують телефонні розмови, 5% перевіряють повідомлення, залишені на автовідповідачах. 4% менеджерів постійно спостерігають за своїми співробітниками за допомогою відеокамер. Додатково використовуються й інші методи контролю: наприклад, визначається, з якою швидкістю співробітник стукає по клавішах компютера. Більше того, відповідно до дослідження, проведеного бізнес-журналом Fortune, 35% провідних компаній США накопичують і при необхідності використовують медичну інформацію про людину (дані про його хвороби, травми, вживання алкоголю і наркотиків і т.д.).
Американські роботодавці пояснюють свої дії наступним розрахунком: якщо співробітник компанії, що одержує $30 тис. у рік, витрачає одну годину в день на балаканину, читання і відправлення особистих листів, перегляд розважальних Інтернет-сайтів тощо, то він завдає збитків компанії, що оцінюються у $3600 на рік. Відповідно, чим більше зарплата – тим більше і збиток. Тому контролю піддаються всі, включаючи навіть топ-менеджерів компаній. За різними оцінками, превентивні міри дозволяють зберегти від $250 до $400 млрд. щорічно – це потенційний збиток, що можуть нанести несумлінні і нечесні співробітники своїм компаніям.
Солвейг Синглтон вважає, що в подібних відносинах працівника і роботодавця немає нічого принципово нового. На її думку, це пояснюється самою сутністю розвитку бізнесу. Будь-яка починаюча компанія підбирає собі співробітників на основі особистих звязків, рекомендацій родичів і знайомих. Тобто новий співробітник, що приходить у нову компанію, вивчається настільки ретельно, наскільки це можливо. Особливо жорсткий контроль існує в невеличких населених пунктах, де роботодавці мають можливість без особливих зусиль перевірити не тільки особисті якості претендента на вакантне місце, але і його матеріальне становище, особливості характеру його батьків, його шкільні оцінки тощо.
Таким чином, наймані робітники психологічно апріорі готові до подібних вторгнень у своє приватне життя. Дослідження, проведене консалтинговою фірмою Angus Reid Group, показало, що 73% найманих робітників вважають, що роботодавці мають право контролювати, як вони користуються Інтернетом і електронною поштою.
ФАКТИ ДО ТЕМИ
Відповідно до опитування Pew Internet & American Life Project, 86% користувачів Всесвітньої Мережі категорично заперечують те, щоб інформація про них, якою володіють Інтернет-компанії, передавалася третім особам чи організаціям.
Дослідження, проведене компанією Harris Interactive, за замовленням відомої консалтингової фірми Ernst & Young, показало, що приблизно дві третини споживачів вважають, що контроль з боку незалежних організацій – кращий засіб уникнути передачі персональних даних третім особам. 84% упевнені, що такий контроль повинен бути обовязковим для всіх компаній, що володіють такого роду інформацією. Девять з десяти опитаних заявили, що вони хотіли б мати справу виключно з компаніями, у яких контроль за базами даних ведуть незалежні структури.
47% американців, опитаних Council for Exellence in Government, вважають, що введення персональних ідентифікаційних карток, які можна використовувати при складанні угод за допомогою Інтернет, при сплаті податків тощо, позитивно вплине на безпеку людей, роботу державних органів і бізнес-структур. 44% жителів США, навпаки, переконані, що введення подібних документів вкрай погіршить ситуацію – позбавить людей права на приватне життя і буде зазіханням на їхні громадські права.
Додаткова інформація доступна на сайті: http://washprofile.org/SUBJECTS/Human.html
Переклад з англійської Романа Романова
СВіП у світі
Премії «Великий Брат» – Big Brother Awards.
Щорічно громадська організація Privacy International разом з деякими партнерськими організаціями вручає «премію» «Big Brother» державним органам, комерційним структурам і окремим особистостям, що завдали найбільшої шкоди приватності громадян.
«Big Brother» (Великий Брат) – узагальнений образ спецслужб, підглядання, підслуховування. Назва премії запозичена з роману-антиутопії Джорджа Орвела «1984», у якій автор попереджав про загрозу втручання держави в особисте життя громадян за тоталітаризму.
Премії вручаються у номінаціях:
• «Найагресивніша компанія» (Most Invasive Company)
• «Найжахливіший проект» (Most Appalling Project)
• «Найбільш огидна державна організація» (Most Heinous Government Organisation)
• «Грандіозна небезпека» (Lifetime Menace)
Окрім цього, у багатьох країнах організатори засновують додаткові номінації, наприклад, «Найбільш незграбне місто» (Most Intrusive City) у Франції (у цій номінації перемогло місто Манте ля Жолі (Mante la Jolie), що встановило відеосистему спостереження в одному з бідних кварталів, де мешкають іммігранти). В Угорщині існує також премія «Народного обранця», що присуджується одному з претендентів за результатами Інтернет-голосування.
Лауреати одержують статуетку, яка являє собою грубий армійський черевик, що наступив на повержену людську голову. Це символізує владу, що зневажає особистими правами громадян.
Існують спеціальні «позитивні» нагороди, які одержують організації й окремі особи, котрі зробили найбільший внесок у захист приватності. В Англії це премія «Winston», у Франції – «Voltaire» (Вольтер). У США премія називається «Brandeis» на честь Луїса Брендейса (Louis Brandeis), судді Верховного суду США, якому належить визначення приватності – «право бути залишеним у спокої». В Угорщині супротивники «великих братів» також одержують «Премію захисника онлайнової приватності» (Positive E-privacy Award).
Природно, що більшість «негативних лауреатів» не приходить на церемонію, але це не послаблює громадський інтерес до заходу.
Єдиним лауреатом, який надіслав представника для одержання премії, була страхова компанія Norwich Union, яка була відзначена у номінації «найагресивніша компанія» за те, що змушувала своїх потенційних клієнтів здавати тести на наявність смертельних генетичних захворювань.
Церемонія вручення, так звана «Orwell Party», звичайно збігається з яким-небудь заходом, присвяченим проблемам приватності, свободі інформації тощо. Наприклад, Orwell Party 2001 у США проходила в рамках конференції «Компютери, свобода, приватність – 2001» (Computers, Freedom and Privacy 2001). Церемонія вручення премій у Франції відбулася на зустрічі інформаційних дисидентських груп Європи.
Big Brother Awards у Великобританії
У жовтні 1998 року англійська організація Privacy International вперше оголосила про щорічне присудження премій Big Brother (Великий Брат) урядовим органам і комерційним організаціям, які завдали найбільш серйозної шкоди недоторканності приватного життя.
Перша церемонія вручення премій відбулася 26 жовтня 1998 року в Лондонській школі економіки. Крім того, були вручені премії «Winston» організаціям і окремим особистостям, що зробили найбільший внесок у захист приватності, а також тим, чиє право на недоторканність приватного життя було порушено найбільш брутально.
Комісія експертів, в яку входили юристи, вчені, журналісти і правозахисники, визначила лауреатів, вибираючи їх зі списку претендентів, складеного на основі заяв громадян. Серед претендентів були як великі, широко відомі організації, так і дрібні компанії, що займаються системами спостереження. На премію висували приватних детективів, правоохоронні органи, компанії телекомунікацій, державні структури і ті компанії, що продають технології спостереження урядам тоталітарних країн.
4 березня 2002 року Privacy International вже в четвертий раз презентувала щорічну премію «Big Brother». Лауреатами 2002 року стали:
• «Найгірший державний службовець»: сер Річард Уілсон (Richard Wilson), Секретар Кабінету міністрів. Премія за завзяту і тривалу боротьбу проти свободи інформації, недоторканності персональних даних і за зниження відповідальності державних чиновників.
• «Найагресивніша компанія»: Norwich Union. Премія за невиправдане використання тестів на смертельні генетичні захворювання при страхуванні життя клієнтів.
• «Найжахливіший проект»: Національна служба розслідування кримінальних злочинів (The National Criminal Intelligence Service, NCIS). Премія за внесену в 2001 році пропозицію про створення інформаційної бази, у якій зберігалася б уся інформація, передана через Інтернет, електронну пошту і телефонні лінії.
• «Найбільш огидна державна організація»: Департамент освіти (The Department of Education and Skills). Премія за пропозицію про скасування анонімності при проведенні щорічного перепису в державних школах країни.
• «Грандіозна небезпека»: Національна система ідентифікації й обміну даними (The national Identification and data sharing system). Премія за пропозицію про створення широкої системи обміну даними між державними структурами і приватними фірмами. Останнім часом ця ідея всі частіше стає предметом обговорення в урядових колах. Ці плани становлять серйозну небезпеку для права на недоторканність приватного життя, що й відображає назва номінації.
Премії «Winston» 2002 року у Великобританії вручені організаціям і окремим особам, що зробили найбільший внесок у захист приватності:
• Моріс Френкель (Maurice Frankel), директор «Кампанії за свободу інформації» (the Campaign for Freedom of Information). Премія за видатний внесок у створення і просування Закону про свободу інформації.
• Лорд Садберійський, Ендрю Філіпс (Andrew Phillips). Премія за внесок у розбудову громадянського суспільства і забезпечення цілісності судової системи, а також за просування змін до урядового законодавства про боротьбу з тероризмом.
• «Вільна країна» (Free Country), кампанія газети «Дейлі телеграф» (The Daily Telegraph). Дейлі Телеграф торік почала кампанію проти обмежень особистих свобод громадян. З тих пір, незважаючи на події 11 вересня, газета дотримується цієї позиції з багатьох питань від реформи закону про наркотики до проблем порушення приватності громадян.
• Ілка Шрьодер (Ilka Schroder), представник німецької партії Зелених у Європейському Парламенті. Премія за послідовну боротьбу проти надмірного втручання держави в особисте життя громадян. Пані Шредер брала активну участь у вивченні системи спостереження «Ешелон» (Echelon), розробленої Агентством національної безпеки США (National Security Agency).
• Дэвід Шэйлер (David Shayler). Премія за боротьбу із закритістю державних служб ціною великих особистих зусиль.
Big Brother Awards у США
Четверта церемонія «Big Brother Awards» у США відбулася в рамках конференції «Компютери, свобода, приватність – 2001» (Computers, Freedom, and Privacy 2001) у Сан-Франциско 18 квітня. Лауреатами стали, зокрема, Ларі Элісон (Larry Ellison), голова компанії Oracle – за свою ідею впровадження державної системи ідентифікаційних карт і Генеральний прокурор Джон Эшкрофт (John Ashcroft).
Big Brother Awards у Нідерландах
Перша церемонія «Big Brother Awards» у Нідерландах відбулася 14 лютого 2002 року в Амстердамі. Лауреатами премії стали, зокрема:
• Національний інститут охорони здоровя і навколишнього середовища (National Institute of Public Health and Environment), що створив базу даних по аналізах крові 164 мільйонів дітей без відома їх батьків.
• Організація прикладних наукових досліджень (Organisation for Applied Scientific Research), що запропонувала компютерну програму «автоматичного визначення агресивної поведінки» (Automatic Aggression Detection), яка працює з використанням відео.
• Монік де Вріє (Monique de Vries), державний секретар у справах транспорту, громадської діяльності і водяних шляхів сполучення, за просування рішення Європейського Союзу про збереження даних телекомунікаційними компаніями (data retention).
Big Brother Awards у Данії
Перші датські премії «Big Brother» вручені 21 січня 2002 року в Копенгагені. Серед лауреатів – поліція, компанія Datametrix, міністр Франк Йенсен (Frank Jensen).
Big Brother Awards у Франції
У Франції 29 січня 2002 року відбулася друга церемонія, на якій премії «Великого Брата» одержали голова французької вязниці, Міністерство юстиції, компанія Cegedim і місто Манте ля Жолі (Mante la Jolie).
Французька премія Voltaire
Big Brother Awards в Угорщині
Перша угорська церемонія вручення премії «Big Brother Awards» відбулася у Будапешті 28 листопада 2001 року. Серед переможців – мережа супермаркетів Tesco, Міністерство юстиції, член парламенту Роберт Репасі (Robert Repassy). «Позитивну» премію одержав колишній член парламентської Комісії з захисту інформації доктор Ласло Майтені (Laszlo Majtenyi).
Big Brother Awards в Австрії, Німеччині і Швейцарії
Організації, що займаються захистом права на недоторканність приватного життя, разом з Privacy International провели церемонії «Big Brother Awards» в Австрії, Німеччині і Швейцарії 26 жовтня 2001 року. Серед лауреатів – Отто Шілі (Otto Schily), міністр внутрішніх справ Німеччини, австрійська пошта, компанія RealNetworks.
Посилання на матеріали про премії «Великий Брат» (Big Brother Awards): Privacy International – The Big Brother Awards: http://privacyintemational.org/bigbrother Франція: http://bigbrotherawards.eu.org Австрія: http://bigbrotherawards.at Фінляндія: http://effi.org/bb.html Нідерланди: http://bigbrotherawards.nl Німеччина: http://bigbrotherawards.de Швейцарія: http://bigbrotherawards.ch Данія: http://bigbrotherawards.d k |
За матеріалами конференції «Вікно у відкритий світ – 2002», Москва, 20-21 червня 2002 р.
Перетворення Британії у державу стеження
Британія займає лідируюче місце на планеті щодо стеження, що здійснюється за допомогою 1,5-2 мільйонів прихованих камер, які покривають публічні і напівпублічні місця. Це в чотири рази перевищує кількість камер на одного мешканця в будь-якій іншій країні. Людина, що проводить день, йдучи за покупками в Лондоні, може розраховувати, що зявиться в обєктивах камер в більше ніж 500 випадках. Інформація про кожну дорослу людину, що здійснює активну економічну діяльність, знаходиться в середньому в 600 основних базах даних.
Близько 2 000 слів на тиждень збирається і заноситься до баз даних про життя кожної дорослої людини у Великобританії. На час, коли людина досягає середини свого життя, на нього зібрані відомості, обсяг яких еквівалентен трьом великим томам роману, майже про кожен аспект її життя: звички, вірування, телефонне спілкування, здійснення покупок. Протягом десяти років поліція збере і занесе до відповідного архіву ДНК більшості чоловічого населення Британії.
Недавнє дослідження, проведене Європейським Парламентом, дає висновок, що майже всі форми електронного звязку тепер постійно контролюються, інформація в них сканується і ідентифікується для подальшого використання спеціальними службами і органами правопорядку.
Був час, коли тема стеження викликала в уяві зустрічі шпигунів часів Холодної війни на темних мостах та напівпорожніх барах. За теперішніх часів більш близькими асоціаціями є приховані камери з централізованим управлінням (ССTV – Closed Circuit Television), що розміщені по наших містах та містечках.
Британія закохана в технологію прихованих камер. Недержавна організація з прав людини «Privacy International» передбачає, що протягом десятиліття ці технології в багатьох містах будуть всюдисущими. CCTV охопить кожен квадратний метр міського простору, і мініатюрні камери будуть обовязковою вимогою в більшості кінотеатрів, пабів, нічних клубів, а також будь-якого закладу або території громадського користування.
Проте, популярність CCTV – просто ознака набагато більш широкої тенденції в усьому світі. Організації державного та приватного сектору останніми роками здійснюють заходи задля того, аби включити стеження в кожну сферу людської діяльності: фінанси, комунікації, спосіб життя.
Плату за послуги у вигляді позбавлення приватності вони обґрунтовують тим, що стеження необхідне для підтримки правопорядку та забезпечення економічного добробуту. Таке пояснення часто є самовиправданням і багато в чому обманом, але значна кількість людей, тим не менш, переконані, що приватність – це та ціна, яку ми маємо заплатити за те, аби жити в безпечному суспільстві.
Ця проблема ніколи не була простою. Захист індивідуальної приватності завжди викликав велику полеміку в аспекті прав людини. В основі полеміки лежить пошук ідеального балансу між автономією індивідууму та владою держави.
Все ж, зараз ця проблема, за загальним визнанням, є більш складною, ніж будь-коли раніше, ніколи ще вона не була настільки загрозливою.
Напевно, ніколи раніше в історії не було накопичено таку кількість інформації в мірилі всього населення.
Дії по збору інформації спричинили відповідне зростання в економічному секторі. У Великобританії, в індустрії стеження в усіх її формах – приватні пошукові агенції, кредитні установи, спеціальні служби, тощо, працевлаштоване більше мільйона людей. Наявність цілої когорти професійних шпигунів частково пояснюється виникненням масового стеження. В минулому стеження застосовувалося по відношенню до окремих осіб та груп. Тепер систематичне стеження здійснюється в зростаючій кількості сфер по відношенню до мільйонів людей одночасно.
Ці питання є важливими тому, що зростання рівня інформаційних відносин між громадянином та державою (а також, звичайно, приватним сектором) призводить до зменшення автономії людини. Прийняття рішень різними установами з питань, що впливають на наше життя, стає автоматизованим і здійснюється на підставі зростаючої кількості особистих даних. Відповідно зростає ризик збільшення кількості осіб без громадянства, а також застосування дискримінації.
За матеріалами ВВС
Переклав з англійської Роман Романов