MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

СВіП в Україні

Відкритий лист до Президента України В.А. Ющенка

Вельмишановний Вікторе Андрійовичу!

Ми звертаємося з проханням скористатися Вашим правом вето щодо Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо захисту особистих прав і свобод людини і громадянина)», який був прийнятий парламентом 12 січня.

Цей Закон передбачає внесення змін до Криміналь­ного кодексу та Кодексу про адміністративні правопору­шення. Але деякі з цих змін мають системний недолік: вони карають невідомо за що, оскільки передбачають кримінальне переслідування за невизначені злочини.

Дійсно, нова стаття Кримінального кодексу 1611 карає за порушення, обмеження чи перешкоджання здійсненню прав громадян щодо рівного доступу до державної служби, але поняття рівного доступу до державної служби жодним законом України не визначено. Зазначимо, що в законодавстві взагалі відсутнє визначення дискримінації, як прямої, так і непрямої. Так, навіть Цивільний кодекс не містить положень про заборону дискримінації. Реалізація права на рівний доступ до влади є важливим завданням держави, але починати виконання цього завдання з Кримінального кодексу, м’яко кажучи, недоречно.

Таку саму недоречність ми вбачаємо в новій редак­ції статті 182 Кримінального кодексу, яка передбачає покарання за незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди або поширення цієї інформації у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації. При цьому санкція передбачає навіть позбавлення волі до трьох років!

Але ж в чому полягає склад злочину? Він не визначений. Не треба бути доктором юридичних наук, щоб це побачити. Зазвичай в законодавстві європейських країн персональні дані (інформація про особу) поділяються на дані загального характеру (прізвище, ім’я та по батькові, дата і місце народження, громадянство, місце проживання) та вразливі персональні дані (дані про стан здоров’я – історія хвороби, діагнози тощо; етнічна належність; ставлення до релігії; ідентифікаційні коди чи номери; персональні символи; підпис; відбитки пальців, записи голосу, фотографії; дані про розмір зарплати або інші законні доходи, про вклади і рахунки в банках, нерухомість, податковий статус; кредитна історія; дані про судимість та інші форми притягнення особи до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності; результати іспитів, професійного та іншого тестування тощо), і законом забороняється збирання, зберігання, використання та поширення без згоди суб’єкта даних саме вразливих персональних даних. При цьому обсяг приватності публічних осіб значно менший, ніж у пересічних громадян. Образно кажучи, публічні особи приватного життя не мають.

У нашій країні закон про захист персональних даних відсутній, інформація про особу статтею 23 Закону «Про інформацію» визначена неточно, а режим доступу до такої інформації взагалі не визначений. Стаття 162 Кримінального кодексу в запропонованій редакції фак­тично визначає як конфіденційну будь-яку інформацію про особу, не враховуючи концепцію обмеження обсягу приватності публічних осіб. Це є, безумовно, помилкою. До того ж ми не пригадуємо жодної європейської країни, де б за незаконні дії з вразливими персональними даними було передбачене покарання у вигляді позбавлення волі – тільки штраф або, у крайньому випадку, арешт. Набуття чинності цієї статті Кримінального кодексу буде тільки віддаляти нас від Європи.

Набуття чинності цього Закону також встановлює серйозні перепони в реалізації права на свободу слова, оскільки основними суб’єктами цього злочину можуть стати «незручні» журналісти, які у зв’язку зі своєю професійною діяльністю можуть збирати інформацію для своїх публікацій. Фактично, при невизначеному складі злочину першими, хто відчує прийняття цього закону буде вільна преса та журналісти, яких несправедливо каратимуть за виконання свого професійного та морального обов’язку стояти на варті демократії в країні.

Маючи на меті посилення захисту особистих прав, автори Закону закладають ще більші їхні порушення. Не можна починати регулювання складних суспільних відносин з кримінальної відповідальності. Але саме таким шляхом пішли автори цього Закону. Недоречності можна знайти й в інших його статтях, але і зазначених суперечностей, на нашу думку, достатньо, щоб його відхилити.

З повагою,

 

Євген Захаров, голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини

Володимир Яворський, директор програм Української Гельсінської спілки з прав людини




Які відомості становлять державну таємницю в Україні?

Кожна держава з метою захисту своєї національної безпеки та деяких інших державних інтересів відносить певну інформацію до державної таємниці.

В нашій країні суспільні відносини, пов’язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречування, розсекречування регулює Закон України «Про державну таємницю», прийнятий в січні 1994 р. Цей закон був помітним кроком на шляху від тотального засекречування інформації за часів СРСР до регулювання питань таємності, притаманного демократичній країні.

Закон “Про державну таємницю” визначає в ст. 1 державну таємницю як вид таємної інформації у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України і які через це підлягають державній охороні. Ступінь секретності інформації визначається можливою шкодою, спричиненою внаслідок її розголошення, і впроваджує різні обмеження у відповідності до ступеня секретності.

Критерії визначення ступеня секретності спочатку були покладені на Державний комітет України з питань державних секретів та технічного захисту інформації. Цей же комітет був спеціально уповноваженим центральним органом влади у сфері забезпечення охорони державної таємниці. Але на початку 1999 р. комітет був ліквідований, а його повноваження були передані СБУ.

У ст.8 перелічена інформація в різних сферах державної діяльності, яка може бути віднесена до державної таємниці. Наявність такої статті є, безумовно, суттєвою позитивною рисою Закону. Однак, у цьому переліку викликають великі сумніви такі характеристики у сфері оборони, як чисельність Збройних Сил України, Прикордонних військ, Національної Гвардії України (зауважимо, що відповідно до п.22 статті 85 Конституції затвердження чисельності усіх військових формувань є повноваженням Верховної Ради України, тобто має бути визначено законами – відкритими публічними нормативно-правовими актами – і, отже, не може бути таємною інформацією); у сфері економіки – фінансування оборонного замовлення; у сфері державної безпеки і охорони правопорядку – фінансування розвідки, контррозвідки та оперативно-розшукової діяльності.

Слід відзначити також, що Закон в ст. 8 забороняє засекречувати будь-які відомості, якщо цим будуть звужуватися зміст і обсяг конституційних прав і свобод людини і громадянина, завдаватиметься шкода здоров’ю та безпеці населення. Не може бути засекреченою інформація про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту; про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, що сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян; про стан здоров’я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення; про факти порушень прав і свобод людини і громадянина; про незаконні дії органів державної влади, місцевого самоврядування та їх посадових осіб та інша інформація, яка відповідно до законів і міжнародних договорів України не може бути засекречена. Проте це не означає, що відповідна інформація є безумовно відкритою, тому що дія цього Закону поширюється лише на державну таємницю, і не поширюється на інші види обмежень у сфері інформації.

Ст. 9 Закону встановлює, що віднесення інформації до державної таємниці здійснюється за мотивованим рішенням державного експерта з питань таємниць. Державними експертами в Верховній Раді є Голова Верховної Ради, в інших органах державної влади – інші посадові особи, на яких ці функції у відповідних галузях державної діяльності покладені Президентом України за поданням керівника відповідного органу. Стаття 9 містить широкий перелік повноважень, прав та обов’язків державних експертів. Зокрема, державний експерт визначає підстави, за якими інформацію має бути віднесено до державної таємниці, надає висновок щодо шкоди національній безпеці України у разі розголошення конкретної секретної інформації, визначає ступінь секретності інформації (“особливої важливості”, “цілком таємно”, “таємно”), строк засекречування (відповідно 30, 10 та 5 років – ст. 13), передає свої висновки до Служби Безпеки України для внесення інформації, що засекречується, до Зводу відомостей, що становлять державну таємницю (далі ЗВДТ), який представляє собою «акт, в якому зведено переліки відомостей, що становлять державну таємницю». Цей акт формує, затверджує і публікує Служба Безпеки України. Після опублікування ЗВДТ дотримання вимог охорони державної таємниці за цим переліком стає обов’язковим.

Зміни до Закону «Про державну таємницю», які були ухвалені Верховною Радою України у вересні 1999 р., суттєво розширили обсяг інформації, яка засекречується. До інформації у сферах оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, яка може бути віднесена до державної таємниці, була додана також інформація у сфері науки і техніки, а саме інформація «про наукові, науково-дослідні, дослідно-конструкторські та проектні роботи, на базі яких можуть бути створені прогресивні технології, нові види виробництва, продукції та технологічних процесів, що мають важливе оборонне чи економічне значення або суттєво впливають на зовнішньоекономічну діяльність та національну безпеку України» (ст.8). На нашу думку, це принципова помилка авторів нової редакції Закону, оскільки засекречування в області науки і нових технологій тільки закладає відставання в майбутньому і викликає еміграцію фахівців. У сфері державної безпеки і правопорядку з’явилися нові позиції: до державної таємниці може бути віднесена інформація «про особовий склад органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність», «про організацію режиму секретності в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, державні програми, плани та інші заходи у сфері охорони державної таємниці», «про організацію, зміст, стан і плани розвитку технічного захисту секретної інформації» та «про результати перевірок, здійснюваних згідно з законом прокурором у порядку відповідного нагляду за додержанням законів та про зміст матеріалів дізнання, досудового слідства та судочинства з питань, зазначених у цій статті сфер».

Останнє зовсім незрозуміле. Засекречування прокурорського нагляду за дотриманням законності, на нашу думку, неприпустиме, тим більше, що обсяг інформації, яка може бути віднесена до державної таємниці у вищезазначених сферах діяльності дуже великий. Загалом можна констатувати, що ці зміни закріпили розпочату ще в середині 90-х років тенденцію до все більшого засекречування.

Зміни 1999 року до Закону «Про державну таємницю» не торкалися порядку формування і оприлюднення Зводу відомостей, що становлять державну таємницю. Відповідно до ст.12 Закону (ст.10 в редакції 1994 р.) зміни і доповнення до ЗВДТ повинні публікуватися в офіційних виданнях не пізніше трьох місяців з дня одержання відповідного рішення державного експерта з питань таємниць. ЗВДТ був надрукований вперше тільки через півтора роки після прийняття Закону, 18 серпня 1995 р. в «Урядовому кур’єрі», і неодноразово передруковувався в різних виданнях. Але вже перші зміни до ЗВДТ, внесені наказами Держкомсекретів № 2 від 29.9.95, № 3 від 12.12.95, № 1 від 16.01.96 і № 2 від 6.02.96 не були опубліковані: перші два мають гриф «таємно», останні  два – гриф «для службового користування», що є прямим порушенням Закону. А потім і сам ЗВДТ отримав гриф „таємно” і був видалений з усіх комп’ютерних правових систем. У системі Інформаційно-аналітичного центру «Ліга-Закон» він був видалений навіть з відповідного номеру „Урядового кур’єру”. І тільки після наполегливих вимог Харківської правозахисної групи, оскільки таке засекречування є брутальним порушенням українського законодавства і норм права, ЗВДТ був розсекречений. Наказом Голови СБУ від 1 березня 2001 р. був затверджений новий ЗВДТ, в кожній статті якого окрім змісту відомостей, що становлять державну таємницю, міститься ще й ступінь секретності, термін засекречування та реєстраційний номер і дата рішення державного експерта з питань таємниць.

Нині діючий новий Звід відомостей, що становить державну таємницю, затверджений Наказом СБУ за №440 від 12.08.2005 р. і зареєстрований Мінюстом України за №902/11182 від 17.08.2005 р.

Цей документ відрізняється від попереднього тим, що в ньому введені визначення допоміжних слів та термінів, в кожній статті визначені також установи, державні експерти яких, включили ті чи інші відомості до таємних. Це, безумовно, є позитивною рисою нової версії ЗВДТ.

Слід відзначити, що новий ЗВДТ містить майже на 50 статей більше, але зовсім нової інформації, що тепер становить державну таємницю, не так багато. Деякі із статей деталізовано і переформульовано,  і таким чином збільшена кількість статей. Серед зовсім нових для ЗВДТ відомостей слід відзначити відомості про конкретні показники впливу гідрометеоумов на дії ЗС, їх тактику (ст. 1.2.5), організацію прихованого управління військами (ст. 1.5.5), схеми фельд’єгерського зв’язку (ст. 1.7.3), про довгострокові прогнози, оцінки центральних органів влади щодо перспектив стратегічного розвитку двостороннього (багатостороннього) співробітництва з питань зовнішньої політичної діяльності України (ст. 3.1.5), про статистичні показники оперативно-розшукової та контррозвідувальної діяльності, що дають змогу здійснити кількісну оцінку оперативних сил і засобів, які застосовувались для здійснення цієї діяльності (ст. 4.4.8), про морально-психологічний стан у військах (1.2.1, 1.2.2, 4.6.4) та психогенні втрати (1.2.3), про охорону та оборону дипломатичних представництв України за кордоном (4.7.4, 4.7.5).

Більш детальний аналіз ЗВДТ викликає запитання про доцільність деяких формулювань, а також правомірність віднесення певної інформації до таємної.

І перше запитання стосується визначення «складових показників» (п. 6, загальні положення) – «для сприйняття одиниці терміну, що використовується в текстах статей ЗВДТ, у більш широкому розумінні, ніж зазначено в статті». Тобто є можливість на свій розсуд розширити межі засекреченої інформації. Наприклад, таким чином за ст. 1.1.9 можна засекретити, фактично, будь-яку діяльність влади та військ, спрямовану на «виконання  ними завдань у мирний час», в тому числі, наприклад, використання військ не за призначенням.

Невідомо, що входить до складових показників у ст. 1.1.1, 1.1.2, 1.1.7, а тим паче до показників, що є невід’ємними складовими ознаками. Тому і в цьому випадку просто розширюються можливості втаємничення.

У відповідності до п. 22 ст. 85 Конституції України «затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України» належить до повноважень  Верховної Ради і тому не може бути державною таємницею. Тому із ст. 1.1.6 ЗВДТ ці відомості треба вилучити із переліку таємних. Те саме відноситься і до ст. 4.1.11, яка засекречує штатну чисельність, в тому числі у цілому щодо СБУ та УДО. Але чому це повинно бути секретом? Може, для втаємничення коштів на утримання цих служб та розмах їхньої діяльності?

Чому вартість постачання озброєння (ст. 1.4.7) щодо ЗС, ДПС, МВС становить державну таємницю? Адже ст. 4. ч. 5 Закону України «Про демократичний цивільний контроль над воєнною організацією і правоохоронними органами держави» передбачає здійснювання цивільного контролю на основі «прозорості видатків на національну безпеку і оборону».

Зовсім незрозуміло, чому і в цьому ЗВДТ до таємних відомостей віднесене постачання речового та медичного майна в цілому щодо ЗС (ст. 1.4.8), хоча чисельність військ в цілому не є таємницею.

Дещо застарілими виглядають статті 1.11.5, 1.11.7 і 1.11.8 щодо топографічних даних, бо зйомки з космосу дають можливість складати умовному противнику дуже якісні і точні карти.

Незрозуміло, чому треба засекречувати «відомості про медичні (транспортні, телекомунікаційні, комунально-побутові, ремонтні) послуги» за ст. 2.1.12, навіть якщо будуть відкриті обсяги цих послуг. Так само незрозуміло, чому відомості про запаси донорської крові в місцевих адміністраціях та АР Криму (ст. 2.1.19) це державна таємниця, хоча ті ж відомості щодо України в цілому не є секретом.

Неясно, як бути з широковідомими об’єктами телекомунікацій, наприклад, такими як телевежі, які напевно входять до мобілізаційних потужностей, місце їх розташування вважається державною таємницею (ст. 2.2.5), хоча воно всім відоме.

Ст. 3.1.5 забороняє, по суті, будь-які аналітичні прогнози і оцінки діяльності України у міжнародній сфері, бо це так чи інакше може впливати на потенційне співробітництво. Якщо у такому вигляді стаття буде застосовуватись, то Україна знову стане закритою державою з невідомими цілями своїх зовнішніх контактів і співробітництва.

Незрозуміло, чому обсяг надходжень від експорту озброєння створює загрозу національним інтересам і безпеці України (ст. 3.2.4, 3.2.5). Слід зазначити, що ці питання дуже жваво обговорюються у ЗМІ, в тому числі, і на телебаченні, за участю виробників озброєння, науковців та представників влади.

Ст. 4.2.7, яка за поданням всіх відомств – розвідка, служба безпеки, державна охорона, прикордонна служба, податкова служба – визнає державною таємницею «кількість приміщень, які на конфіденційній основі використовуються, готуються до використання або використовувалися раніше» для виконання завдань оперативної діяльності. Незрозуміло, як кількісний показник може негативно вплинути на результати оперативно-розшукової діяльності, але його засекречення дає дуже широкі можливості до махінацій і корупції у майновій сфері в кожній із зазначених служб.

Так само і засекречування статистичних даних розшукової та розвідувальної діяльності за окремими напрямами (ст. 4.4.8) дає дуже широкі можливості до порушення прав людини без будь-якої відповідальності за це. У статті, правда, йдеться про такі відомості, що дають змогу здійснити кількісну оцінку оперативних сил і засобів, які застосовувалися для здійснення цієї діяльності. Але це не може завадити втаємниченню таких даних, наприклад, як кількість санкцій на зняття інформації з каналів зв’язку (телефонів, мобільних телефонів, електронної пошти, Інтернету, тощо), терміни цих оперативно-розшукових дій, та наслідки (скільки таких дій привели до судового розгляду справи, заради розслідування якої використовувалося прослуховування). Зате можна використовувати прослуховування у будь-яких цілях за розсудом секретних служб, про що вже не раз заявляли вищі посадові особи, політики, журналісти тощо.

Ст. 4.4.12 засекречує технічні характеристики конкретних засобів або каналів зв’язку, які використовуються розвідувальними органами. Однак, якщо це стосується звичайних каналів чи засобів зв’язку, а не системи спецзв’язку, то можна і не знати, що конкретний канал чи засіб використовується розвідкою (переліків їх, звісно, немає) і всі їхні характеристики є державною таємницею.

Незрозуміло засекречування ст.ст. 4.5.1, 4.5.2 щодо фінансування забезпеченості спец-та військовою технікою силових структур. Це дає можливість втаємничувати кошти та використовувати їх не за призначенням.

Невідомо, про які відомості йдеться у ст.ст. 4.11.16 та 4.12.1, що можуть викликати засекречення державними експертами матеріалів судових справ та дізнання. Якщо розголошення цих відомостей «може завдати шкоди національним інтересам і безпеці», то ці відомості повинні становити державну таємницю і про засекречення в цьому випадку йдеться у ст.ст. 4.12.2 и 4.12.3, якщо ні – то матеріали повинні бути відкритими. Складається враження, що всі силові структури ввели ст.ст. 4.11.16 і 4.12.1 у ЗВДТ, щоби на свій розсуд і в своїх інтересах можна було засекречувати, фактично, будь-які матеріали дізнання та судочинства.

Майже всі перелічені недоліки були притаманні і попередньому ЗВДТ.

Заради справедливості слід зазначити, що деякі статті попереднього ЗВДТ, що викликали нарікання, вилучені (наприклад, про перспективи співробітництва СБУ із спецслужбами інших країн, про опис під’їздів до великих залізничних вузлів, станцій тощо), деякі, наприклад, стосовно смертної кари, сформульовані більш коректно.

Але нестримне бажання засекретити якомога більше інформації особливо щодо діяльності силових структур, привело до віднесення до державної таємниці відомостей, які за законами України не є таємними, або, навіть, заборонені до засекречування. Так, у три статті (4.9.11, 4.9.13, 4.9.14), що стосуються урядового та спеціального зв’язку, внесена «конфіденційна інформація, що є власністю держави», якій наданий гриф секретності «таємно». Але це є порушенням ч.4 ст.15 Закону України «Про державну таємницю», яка забороняє надавати грифи секретності, передбачені цим законом, носіям конфіденційної інформації, а згідно зі ст.30 Закону України «Про інформацію» порядок її обліку, зберігання і використання визначається Постановою Кабінету Міністрів України за №1893 від 27.11.98 з доповненнями 2001, 2002 та 2004 рр. Тому ці положення повинні бути виключені із ЗВДТ як протизаконні.

Виключенню підлягають і статті, у яких йдеться про „морально-психологічний стан особового складу”. На нашу думку, засекречення цих даних є верхом безпринципності і безглуздя. Визначення самого терміну «морально-психологічний стан» або відомостей про нього ЗВДТ не наводить – просто у ст.ст. 1.2.1 та 4.6.4 йдеться про засекречування відомостей про морально-психологічний стан у військах (ЗС та ДПС), які дають змогу встановити боєздатність військових. Навіть із загальних міркувань ясно, що морально-психологічний стан визначається не тільки бойовою підготовкою (про що експерти подбали окремо), а насамперед відносинами між офіцерами та прапорщиками із солдатами, між самими солдатами, тобто так званими уставними (або неуставними) відносинами, побутовими умовами та медичним обслуговуванням, можливостями спілкування та відвідування частин рідними та близькими солдат, представниками громадських організацій тощо. Таким чином, відомості про «дідівщину», якість харчування, використання солдат не за призначенням та інші негативні особливості строкової служби можуть вважатися державною таємницею. Тоді ясно, що і відомості про психогенні утрати особового складу теж становлять державну таємницю (ст. 1.2.3). Що стосується відомостей про ефективність морально-психологічного забезпечення підготовки чи застосування військ, які дають змогу встановити їх боєздатність (ст. 1.2.1, 4.6.4), то тут зовсім незрозуміло, що саме мається на увазі – може про ефективність впливу тих показників, які перелічені вище, а може йдеться про якісь таємні психологічні або психогенні програми, які можуть впливати на боєздатність. Все це може привести до суттєвих порушень прав людини, але ст. 8 Закону України «Про державну таємницю» забороняє засекречувати інформацію про факти порушень прав і свобод людини і громадянина.

До речі, оскільки в ст.ст. 1.2.1 та 4.6.4 йдеться про морально-психологічний стан взагалі, без будь-яких ознак, то, навіть, якщо у військах все гаразд і морально-психологічний стан нормальний або високий, це все одно є державним секретом.

Що стосується ст. 1.2.2, яка засекречує «відомості про морально-психологічну обстановку в районах застосування військ (сил), які дають змогу встановити їх боєздатність», то це яскрава ілюстрація того, наскільки Генштаб, експерти якого внесли до ЗВДТ всі три зазначенні статті (1.2.1, 1.2.2, 1.2.3) бажає закрити, відокремити армію від суспільства, яке армія і повинна захищати. Що ж саме мали на увазі експерти, що треба засекретити – паніку серед населення, ставлення населення до застосування військ, дії військових щодо населення тощо? І як це можна утаємничити – хіба що оточити весь район, де задіяні війська. Тут і стане ясно, що обстановка неблагополучна. Крім того, та ж ст. 8 Закону України «Про державну таємницю» забороняє засекречувати інформацію про надзвичайні явища, стан правопорядку, факти порушення прав людини і громадянина.

Це дуже цинічні і страшні статті, що підтверджується ще і ст. 1.2.3 про психогенні втрати особового складу, які перш за все залежать від морально-психологічного стану у військах та регіонах, де задіяні війська. Правда, психогенні втрати можуть виникнути ще і внаслідок безпринципної, а іноді непрофесійної роботи медичних комісій, які дають дозвіл на призов явно хворих юнаків, що значно підриває не тільки авторитет, а й боєздатність армії.

Взагалі дуже дивно, що в наш час Генштаб ЗС України вважає, що чим більш закритою від суспільства буде армія, тим боєздатність її особового складу буде вищою. І це при тому, що в останні роки проведено безліч дискусій, зустрічей, домовленостей між військовими і представниками суспільства про якомога більшу відкритість армії, її зв’язок і діалог із суспільством, громадськими організаціями, перш за все задля підвищення як раз морально-психологічного стану у військах, довіри з боку населення до своїх захисників.

Що ж, тепер усі позитивні досягнення у цих напрямах перекреслені? Взагалі кажучи, маємо всі підстави підозрювати, що, наприклад, армія може бути використана проти власного народу, а ні одне ЗМІ не зможе про це повідомити, бо це є державним секретом.

Нагадаємо ще раз про те, що, оскільки немає визначення терміну «морально-психологічний стан», то, навіть, якщо введення і дії військ у певному районі будуть цілком підтримані місцевим населенням, то і про це не можна повідомляти, бо це є державним секретом.

Харківська обласна спілка солдатських матерів звернулася за роз’ясненнями з приводу появи в ЗВДТ статтей 1.2.1, 1.2.2, 1.2.3, і отримала наступну відповідь за підписом начальника Центрального управління захисту інформації і криптології Генерального штабу Збройних Сил України А.І. Дем’яненко:

За дорученням заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил України у Генеральному штабі Збройних Сил України уважно вивчено Вашого листа щодо необхідності перегляду статей "Звіду відомостей, що становлять державну таємницю" (далі – ЗВДТ), затвердженого наказом Служби безпеки України від 12.08.05 № 440, стосовно морально-психологічного стану особового складу військових формувань, ефективності морально-психологічного забезпечення підготовки чи застосування військ.

Збройні Сили України постійно демонструють свою відкритість та прозорість з питань стану військової дисципліни та правопорядку, морально-психологічного стану. Відомості про які йде мова у ст.ст. 1.2.1, 1.2.2, 1.2.3 .ЗВДТ стосуються виключно воєнного стану, введення якого передбачене Законом України "Про правовий режим воєнного стану" від 06.04.04 № 1647-Ш. Саме в цей період відомості про морально-психологічний стан особового складу не повинні стати відомі противнику, так як вони є складовою бойового потенціалу Збройних Сил України.

Це також стосується поняття морально-психологічного забезпечення підготовки та застосування Збройних Сил України. Даний вид забезпечення, у визначений період, є складовою всебічного забезпечення військ (сил) до якого відноситься: бойове (оперативне), технічне, тилове, медичне та морально-психологічне забезпечення.

Враховуючи вищезазначене, відомості наведені у ст. ст. 1.2.1, 1.2.2, 1.2.3 ЗВДТ відносяться до сфери оборони та підлягають засекречуванню. Розголошення зазначеної інформації призведе до розкриття стану бойової готовності Збройних Сил України та умов їх застосування. Крім того, у зазначених статтях ЗВДТ йдеться про узагальнені дані щодо військових формувань, а не про окремих військовослужбовців.

Відомості наведені у ст. 4.6.4 ЗВДТ відносяться до компетенції державного експерта з питань таємниць Державної прикордонної служби України.

Цей лист попри гучну риторику про постійну демонстрацію відкритості армії, вражає відвертою неправдою і нелогічністю. Ні в одній із згадуваних статей про морально-психологічний стан або психогенні втрати особового складу не йдеться про те, що ці статті «стосуються виключно воєнного стану». Ніяких роз’яснень, що саме визначається як «морально-психологічний стан» або що означає «поняття морально-психологічного забезпечення підготовки та застосування Збройних Сил», полковник Дем’яненко не навів, просто відзначивши, що це є складова частина всебічного забезпечення військ. Але засекречуються, як відзначає начальник управління «узагальнені дані щодо військових формувань, а не про окремих військовослужбовців». Це означає, що дані про «дідівщину» у військовому формуванні, наприклад, військовій частині чи училищі – це державна таємниця, а якщо назвати потерпілих та їх катів поіменно, то це вже не є державною таємницею. Тобто не можна робити висновків. То тоді від кого ми ховаємо інформацію про дійсний стан з правами солдат в армії?

Все це свідчіть про майже неприховане бажання військових приховати, незважаючи на всі слова про відкритість армії, справжній стан справ в армії. І тому ці статті повинні бути виключені із ЗВДТ в обов’язковому порядку.

Виходячи із всього наведеного і зважаючи на те, що відносини в сфері охорони державної таємниці регулюються в тому числі Законами України «Про інформацію» та «Про державну таємницю» із ст. ст. 4.9.11, 4.9.13, 4.9.14 треба вилучити термін «конфіденційна інформація, що є власністю держави», а ст. ст. 1.2.1, 1.2.2, 1.2.3 та 4.6.4 повинні бути негайно цілком вилучені із ЗВДТ.

 

Витяг із ЗВДТ (статті, які обговорюються в цій публікації)

 

Номер статті ЗВДТ 

Зміст відомостей, що становлять державну таємницю 

Ступінь секретності 

Строк дії рішення про віднесення інформації до державної таємниці (у роках) 

Суб’єкти режимно-секретної діяльності, державними експертами яких прийняті рішення про віднесення інформації до державної таємниці 

1.1.1 

Відомості про стратегічне розгортання (переведення з мирного на воєнний стан, оперативне розгортання, перегрупування, створення стратегічних резервів військ /сил/) 

 

 

ГШ 

за сукупністю всіх складових показників у цілому щодо: виду, роду, спеціальних військ, оперативного командування ЗС; ДПС  

ОВ 

30 

за окремими складовими показниками в цілому щодо: виду, роду, спеціальних військ, оперативного командування ЗС; ДПС;
за сукупністю всіх складових показників у цілому щодо: корпусу, територіального управління, повітряного командування, ескадри, військово-морської бази ЗС; регіонального управління, морської охорони, розвідувального органу ДПС; внутрішніх військ МВС 

ЦТ 

10 

за окремими складовими показниками в цілому щодо: корпусу, територіального управління, повітряного командування, ескадри, військово-морської бази, тактичної групи, бригади, полку, окремого батальйону (до них прирівняних) ЗС; регіонального управління, морської охорони, розвідувального органу, органу охорони державного кордону, загону морської охорони, органу забезпечення ДПС; УДО; територіального командування, бригади, полку, окремого батальйону внутрішніх військ МВС 

Т 

1.1.6 

Відомості за сукупністю всіх показників про бойові комплекти, бойовий та чисельний склад військ (сил) у цілому щодо: 

 

 

 

виду, роду, спеціальних військ, оперативного командування, корпусу, територіального командування, повітряного командування, ескадри, військово-морської бази ЗС; адміністрації, регіонального управління, морської охорони, розвідувального органу ДПС; внутрішніх військ МВС; СБ; СЗР 

ЦТ 

10 

 

тактичної групи, бригади, полку, окремого батальйону (до них прирівняних), установи, організації, підприємства, арсеналу, бази ЗС; органу охорони державного кордону, загону морської охорони, органу забезпечення ДПС; УДО; територіального командування, бригади, полку, окремого батальйону (до них прирівняних) внутрішніх військ МВС; підрозділу, навчального закладу, військової частини СБ; підрозділу, навчального закладу СЗР 

Т 

 

1.1.9 

Відомості за сукупністю всіх складових показників про побудову системи або проведення заходів оперативного обладнання території  

 

 

ГШ 

у цілому щодо усієї території України 

ЦТ 

10 

 

у цілому щодо: стратегічного напряму, оперативно-стратегічного, оперативного напрямку, морської зони  

Т 

 

1.2.1

Відомості про морально-психологічний стан особового складу військових формувань або ефективність морально-психологічного забезпечення підготовки чи застосування військ (сил), які дають змогу встановити їх боєздатність, у цілому щодо: 

 

 

ГШ 

ЗС 

ЦТ 

10 

 

виду, роду, спеціальних військ, оперативного командування, корпусу, територіального управління, повітряного командування, військово-морської бази, ескадри ЗС; ДПС; МВС; СБ; УДО; СЗР; Державної спеціальної служби транспорту МТЗ 

Т 

 

1.2.2

Відомості про морально-психологічну обстановку в районах застосування військ (сил), які дають змогу встановити їх боєздатність 

Т 

ГШ 

1.2.3

Відомості про кількісні показники бойових психогенних утрат особового складу військ (сил) 

Т 

ГШ 

2.2.5

Відомості за окремими показниками про місце розташування, призначення, потужність об’єктів телекомунікацій телекомунікаційних мереж загального користування, об’єктів поштового зв’язку мережі поштового зв’язку, що належать до мобілізаційних потужностей, у цілому щодо: 

 

 

МЕ 

МТЗ 

ЦТ 

10 

 

окремих об’єктів телекомунікацій телекомунікаційних мереж загального користування або поштового зв’язку мережі поштового зв’язку
Перелік об’єктів, які належать до мобілізаційних потужностей, визначає МТЗ 

Т 

 

4.1.11

Відомості про штат, штатну чисельність, фактичну укомплектованість за штатом 

 

 

ГУР
ДПС
СБ
СЗР
УДО 

за сукупністю всіх показників у цілому щодо: СБ; СЗР; ДПС, розвідувального органу Адміністрації ДПС; ГУР; УДО 

ЦТ 

10 

 

за окремими показниками в цілому щодо: СБ; СЗР; ДПС, розвідувального органу Адміністрації ДПС; УДО;
за сукупністю всіх показників у цілому щодо: органу, навчального закладу, підрозділу Центрального управління СБ; навчального закладу, підрозділу СЗР; розвідувального органу Адміністрації ДПС, його територіального (структурного) підрозділу, оперативно-розшукового підрозділу органу ДПС; підрозділу, військової частини ГУР; оперативного підрозділу УДО 

Т 

 

4.2.7

Відомості про кількість приміщень, які на конфіденційній основі використовуються, готуються до використання або використовувалися раніше для виконання завдань оперативно-розшукової, контррозвідувальної чи розвідувальної діяльності  

 

 

ГУР
ДДВП
ДПС
ДПСУ
СБ
СЗР
УДО 

за окремими показниками в цілому щодо: СБ; СЗР; ДПС; УДО; ГУР;
за сукупністю всіх показників у цілому щодо: ДДВП; оперативного підрозділу СБ; розвідувального органу Адміністрації ДПС, його територіального (структурного) підрозділу, оперативно-розшукового підрозділу органу ДПС; податкової міліції ДПСУ; оперативного підрозділу УДО 

ЦТ 

10 

 

за окремими показниками в цілому щодо: податкової міліції ДПСУ; оперативного підрозділу СБ; оперативного підрозділу СЗР; територіального (структурного) підрозділу розвідувального органу Адміністрації ДПС, його територіального (структурного) підрозділу, оперативно-розшукового підрозділу органу ДПС; оперативного підрозділу УДО; підрозділу ГУР або оперативно-розшукового чи розвідувального заходу; органу кримінально-виконавчої системи;
за сукупністю всіх показників у цілому щодо: підрозділу податкової міліції ДПСУ  

Т 

 

4.4.8 

Відомості про статистичні показники оперативно-розшукової, контррозвідувальної чи розвідувальної діяльності, що дають змогу здійснити кількісну оцінку оперативних сил і засобів, які застосовувалися для здійснення цієї діяльності, але не розкривають об’єкти спрямувань цих заходів  

 

 

ДДВП
ДПС
СБ
СЗР
УДО 

за окремими напрямами діяльності в цілому щодо: СБ; ДПС;
за сукупністю всіх напрямів діяльності в цілому щодо: оперативного підрозділу Центрального управління, органу СБ; СЗР; УДО 

ЦТ 

10 

 

за окремими напрямами діяльності в цілому щодо: УДО; органу, оперативного підрозділу Центрального управління СБ; СЗР; розвідувального органу Адміністрації ДПС, його територіального (структурного) підрозділу, оперативно-розшукового підрозділу органу ДПС;
за сукупністю всіх напрямів діяльності в цілому щодо: оперативного підрозділу СБ; підрозділу СЗР; підрозділу УДО; органу й установи кримінально-виконавчої системи 

Т 

 

4.4.12 

Відомості за окремими показниками про використання розвідувальними органами України в інтересах розвідувальної діяльності конкретних систем (засобів, каналів) зв’язку, їх технічні (технологічні, експлуатаційні) характеристики, розголошення яких може створити умови для несанкціонованого доступу до інформації, що передається ними
При засекречуванні ступінь секретності встановлюється і змінюється в залежності від обсягу і важливості відповідних відомостей за рішенням посадової особи, уповноваженої на встановлення грифа секретності 

ЦТ
Т 

10

ГУР
ДПС
СЗР 

4.6.4 

Відомості про морально-психологічний стан особового складу, ефективність морально-психологічного забезпечення підготовки чи застосування сил ДПС, які дають змогу встановити їх здатність виконувати оперативно-службові завдання, в цілому щодо: 

 

 

ДПС 

ДПС 

ЦТ 

10 

 

органу ДПС 

Т 

 

4.9.11 

Відомості (окремо за напрямками) про результати наукових досліджень, науково-дослідних (дослідно-конструкторських) робіт з удосконалення норм ефективності захисту технічних засобів, систем (комплексів) урядового або спеціального зв’язку, вимог побудови систем захисту на об’єктах урядового або спеціального зв’язку, від витоку
При засекречуванні ступінь секретності встановлюється і змінюється за рішенням державного експерта з питань таємниць 

 

 

СБ 

секретної інформації 

ЦТ 

10 

 

конфіденційної інформації, що є власністю держави 

Т 

 

4.9.13 

Відомості про норми ефективності захисту технічних засобів (систем, комплексів) урядового або спеціального зв’язку від витоку: 

 

 

СБ 

секретної інформації 

ЦТ 

10 

 

конфіденційної інформації, що є власністю держави 

Т 

 

4.9.14 

Відомості про спеціальні вимоги до побудови системи захисту об’єктів урядового або спеціального зв’язку від витоку: 

 

 

СБ 

секретної інформації 

ЦТ 

10 

 

конфіденційної інформації, що є власністю держави 

Т 

 

Скорочення:

Т – «таємно»; ЦТ – «цілком таємно»; ОВ – «особливої важливості»

СБ – Служба безпеки;  ДПС – Державна прикордонна служба; МЕ – Міністерство економіки;

ДПСУ – Державна податкова служба України; ЗС – Збройні Сили;  УДО – Управління державної охорони;

ГШ – Генеральний штаб; ГУР – Головне управління розвідки; СЗР – Служба зовнішньої розвідки;

ДДВП – Державний департамент з питань виконання покарань

 

 

 




Огляд змін до законодавства в сфері регулювання діяльності засобів масової інформації та свободи інформації в Україні у 2005 р.

Альберт Камю писав: «коли  преса є вільною, вона може бути як  доброю, так і поганою, але  коли преса контролюється, вона може бути тільки поганою». Сформульована півстоліття тому, дана теза залишається слушною й дотепер.

Саме тому, оцінювання змін в українському законодавстві у  сфері свободи слова та ЗМІ, повинно відбуватися за таким критерієм –  чи посилюють внесені зміни державний контроль за діяльністю ЗМІ та обмежують свободу слова.

Основними тенденціями, щодо правового регулювання  діяльності ЗМІ та свободи інформації в Україні, які спостерігались упродовж 2005 року стали: непослідовність, незбалансованість  законодавчої політики; неузгодженість нових законів з чинним законодавством; ухвалення законів та інших нормативно-правових актів, які послаблювали тиск на діяльність ЗМІ, а через деякий час прийняття зовсім протилежних, навіть реакційних законодавчих актів.  Головними  причинами  цього є: відсутність єдиної політики у сфері законодавчого регулювання діяльності засобів масової інформації; боротьба між різними політичними сілами, яка загострилась напередодні парламентських виборів; перманентні конфлікти між законодавчою та виконавчою гілками влади.

Загалом всі зміни, які вносились в інформаційне законодавство протягом року, за характером свого впливу на свободу слова та ЗМІ умовно можна поділити на такі:

1.  Закони та інші нормативно-правові акти, що спрямовані на удосконалення правового регулювання діяльності мас-медіа, а саме: Закон   № 2461-IV “Про внесення змін до Закону України "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення" від 03.03.2005, Закон України „Про Державний бюджет України на 2005 рік” від  25.03.2005 (даним Законом передбачено збереження пільги з податку на додану вартість на продаж і доставку друкованих засобів масової інформації), Закон України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння реалізації виборчих прав громадянами, забезпечення свободи політичних дебатів, неупередженого ставлення засобів масової інформації до кандидатів у депутати, партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу” від 17.11.2005 (даним Законом були внесені зміни до Закону «Про телебачення і радіомовлення» від 21.12.1993 та «Про вибори народних депутатів України» від 7.07.2005), Закон «Про внесення змін до статті 9 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» від 15.12.2005, Закон «Про доступ до судових рішень» від 22.12.2005, Закон «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо права на інформацію» від 22.12.2005, Постанова Верховної Ради № 2684-IV “Про рекомендації парламентських слухань “Перспективи створення громадського телерадіомовлення в Україні” від  21.06.2005, Постанова Верховної Ради  № 3100-IV «Про забезпечення безперешкодної діяльності засобів масової інформації у передвиборний період 2006 року» від 17.11.2005, Указ Президента України№ 1276/2005 „Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики” від 15.09.2005,  Постанова  Кабінету Міністрів України № 933 „Про заходи щодо реформування та розвитку Українського національного інформаційного агентства "Укрінформ" на 2005-2007 роки”, Наказ Міністерства транспорту та зв’язку № 584 “Про скасування наказу Мінтрансзв’язку України № 153 "Про затвердження Порядку проведення державної реєстрації електронних інформаційних ресурсів” від 26.09.2005.

2. Законодавчі акти, які  обмежують свободу слова та інформації, не відповідають Конституції України та міжнародно-правовим стандартам в цій сфері, це: Закон № 2777-IV Про внесення змін до Закону України "Про вибори народних депутатів України” від 07.07.2005,  Наказ Міністерства транспорту та зв’язку № 153 „Про затвердження Порядку проведення державної реєстрації електронних інформаційних ресурсів” від 27.04.2005 (був скасований), Закон «Про телебачення та радіомовлення» (нова редакція) від 12.01.2006 (ще не підписаний Президентом), внесення змін до ст. 182 Кримінального Кодексу України, згідно з Законом  „Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів України, Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо захисту особистих прав і свобод людини і громадянина” від 12.01.2006 (Президент ще  не підписав), "Про порядок призначення керівників (президентів) Національної телекомпанії України і Національної радіокомпанії України та про припинення їхніх повноважень" від 12.01.2006 (Президент ще  не підписав).

3. Зміни, що суттєво не вплинули на свободу слова і  виконують суто технічну роль. Наприклад, 6 вересня 2005 року  були внесені зміни до ст. 12 Закону «Про телебачення та радіомовлення» (нині вже прийнята нова редакція Закону «Про телебачення та радіомовлення» від 12.01. 2005, але не відомо, чи буде вона  підписана Президентом України). Ці зміни мали суто фінансово-господарський характер і стосувалися упорядкування фінансово-господарської діяльності НТКУ та НРКУ, а тому їх внесення жодним чином не позначилось на свободі слова та інформації.

  Розглянемо, як хронологічно змінювалося інформаційне законодавство протягом 2005 та січня 2006 року, з метою дослідити динаміку цих змін.

  Першими позитивними змінами у 2005 році щодо законодавчого регламентування медіа, було прийняття 3 березня нової редакції Закону «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення». Серед змін, які полегшили життя телерадіокомпаній, є, насамперед,  виключення із санкцій (ст. 32 нової редакції закону)  можливість тимчасово (строком до двох місяців) зупиняти дію ліцензії телерадіокомпаніям Національною Радою з питань телебачення та радіомовлення (ст. 21 раніш діючої редакції). Більш демократичною стала й  процедура формування тієї частини Національної Ради з питань телебачення та радіомовлення, члени якої призначаються Верховною Радою України. Відповідно до внесених змін, громадські інститути зможуть приймати більш активну участь у призначенні членів Національної Ради. Також у законі значно підсилені норми, які покликані забезпечувати  відкритість її діяльності. Однак, у той самий час, певні положення Закону не можна назвати прогресивними. Так, Закон не передбачає можливість вносити представниками  ЗМІ  пропозицій  щодо  кандидатур на посаду членів (члена) Національної Ради, які призначаються Президентом України. Слушним є також зауваження Інституту медіа, що «…норма Закону, згідно з якою після розгляду звіту Національної Ради з питань телебачення та радіомовлення Верховна Рада або Президент матимуть право відправити у відставку її у повному складі,  суттєво ускладнює перспективи незалежності Національної ради… така норма, суперечить європейським стандартам».  Проте, загалом нова редакція відповідного Закону є ґрунтовною та  здатна перетворити Національну Раду з питань телебачення та радіомовлення з інструмента, за допомогою, якого влада намагалася контролювати незалежні засоби масової інформації, на інституцію, яка буде підтримувати розвиток телебачення та радіомовлення.

  Втім, прийняття Закону  № 2461-IV “Про внесення змін до Закону України "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення" від 03.03.2005  без внесення відповідних змін до Закону «Про телебачення та радіомовлення» від 21.12.1993 створило колізію між окремими  нормами цих законів. Зокрема, як вже зазначалося, Національна Рада з питань телебачення і радіомовлення була позбавлена права тимчасово зупиняти дію ліцензії, але відповідно до ст. 5 Закону «Про телебачення і радіомовлення» від 21.12.1993 за Національною  Радою, це повноваження залишалось.

  Після ухвалення Верховною Радою України нової редакції Закону «Про вибори народних депутатів» 7 липня 2005 року, стало ще більш незрозумілим, хто саме з органів державної влади має повноваження тимчасово призупиняти дію ліцензії та позбавляти ліцензії телерадіокомпанії. Відповідно до ч. 10  статті 71 “…у разі порушення засобами масової інформації вимог частин п’ятої  та  дев’ятої  цієї статті за поданням Центральної виборчої комісії або відповідної окружної виборчої комісії засобам  масової інформації  тимчасово  (до  закінчення  виборчого  процесу)  у встановленому законом порядку зупиняється дія ліцензії або  випуск друк).  У  разі  інших  порушень засобом масової інформації вимог цього Закону тимчасове зупинення дії ліцензії або випуску  (друку) здійснюється виключно за рішенням суду”.

  Нова редакція Закону «Про вибори народних депутатів» від 7.07.2005 суттєво обмежила свободу слова та взагалі могла паралізувати діяльність ЗМІ на час проведення передвиборчої компанії  2006 року. Зокрема, ч. 12 ст. 67 цього Закону, передбачала, що  «висвітлення  виборчого  процесу  в  засобах  масової інформації всіх форм власності у формі інформаційних  повідомлень, новин  тощо  здійснюється  без  коментарів  і оцінок,  виключно на засадах об’єктивності, неупередженості та збалансованості». 

  Отже, окремі положення даного Закону, що стосувалися регулювання діяльності ЗМІ під час виборчого процесу фактично обмежили конституційне право на інформацію та свободу слова, тобто не відповідали Конституції Україні. Оскільки, відповідно до ч. 3  ст. 22 Конституції України, «при прийнятті нових  законів  або  внесені  змін  до  чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав  і свобод».

  Зміни до Закону «Про вибори народних депутатів» від 7.07.2005,  які привели його у відповідність до Конституції України були внесені лише у листопаді 2005 року,  у зв’язку  з необхідністю законодавчого вирішення найбільш актуальних проблем діяльності засобів масової інформації у період виборчої кампанії 2006 р.  Відповідно до п. 2 Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння реалізації виборчих прав громадянами, забезпечення свободи політичних дебатів, неупередженого ставлення засобів масової інформації до кандидатів у депутати, партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу” від 17.11.2005, частина 10 статті 71  Закону «Про вибори народних депутатів» була викладена в наступній редакції:  «рішення  про  тимчасове (до  закінчення  виборчого процесу) зупинення дії ліцензії або про тимчасову  заборону  (до  закінчення  виборчого  процесу)  випуску друкованого видання прийматиме суд».  Мета цієї норми-гарантії убезпечити  ЗМІ від незаконного позбавлення ліцензії, а отже забезпечити свободу слова в українських мас-медіа. Також була скасована норма, яка забороняла робити журналістам  під час інформаційних повідомлень коментарі  і оцінки.

  Крім того, Законом України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння реалізації виборчих прав громадянами, забезпечення свободи політичних дебатів, неупередженого ставлення засобів масової інформації до кандидатів у депутати, партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу” від 17.11.2005 були внесені зміни до  ст. 5, 28, 30 Закону «Про телебачення і радіомовлення», які стосувалися насамперед обмеження повноважень Національної Ради, щодо анулювання або  тимчасового призупинення дії ліцензії телерадіокомпаній. Зокрема, із статті 5 Закону були виключені частини 16, 17, 18, що надавали право Національній Ради у  разі  виявлення  порушень телерадіоорганізацією  чинного законодавства та умов, зазначених у ліцензії, тимчасово (до двох місяців) припиняти дію ліцензії; анулювати ліцензію. Відповідно до статті 28,  дію  виданої  Національною Радою ліцензії може бути тимчасово зупинено лише за  рішенням  суду.  Отже, згідно з новою редакцією статті 28, у разі трансляції програм,  що містять інформацію,  поширення якої  заборонено  законодавством  про  вибори,  Національна  Рада України  з  питань  телебачення  і  радіомовлення  за  поданням Центральної  виборчої комісії,  окружної (територіальної) виборчої комісії вже не може тимчасово (до закінчення виборчого процесу)  зупинити дію  ліцензії  на  право  користуватися каналами мовлення.

  Таким чином, колізія між  положеннями Закону «Про Національну раду телебачення та радіомовлення» від 3.03.2005 та Законом «Про телебачення і радіомовлення» від 21.12.1993 була усунута.

  Кроком назад щодо  свободи інформації стало прийняття  Міністерством транспорту та зв’язку Наказу „Про затвердження Порядку проведення державної реєстрації електронних інформаційних ресурсів” (№ 153 від 27 квітня 2005 року). Даний Наказ не відповідав міжнародним стандартам у сфері свободи інформації і став спробою влади встановити контроль за Інтернет ресурсами. Але завдяки активній позиції громадськості і перш за все представників медіа даний Наказ був  скасований Наказом Мінтрансзв’язку № 584 від 26 вересня 2005 року.  

У листопаді-грудні 2005 року Верховна Рада прийняла цілу низку прогресивних Законів у сфері свободи слова та ЗМІ, а саме: Закон «Про доступ до судових рішень» від 22.12.2005, Закон «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо права на інформацію» від 22.12.2005, Закон «Про внесення змін до статті 9 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» від 15.12.2005, Закон України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння реалізації виборчих прав громадянами, забезпечення свободи політичних дебатів, неупередженого ставлення засобів масової інформації до кандидатів у депутати, партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу” від 17.11.2005, про який вже йшла мова.

  Прийнятий 22.12.2005 року Закон «Про доступ до судових рішень» (набуває чинності з першого червня 2006 року) є суттєвим кроком в процесі вдосконалення законодавства у сфері забезпечення доступу громадян до інформації. Даний Закон відповідає міжнародним стандартам, логічно побудований та значно полегшує процедуру доступу до судових рішень завдяки створенню Єдиного державного реєстру судових рішень (далі  Реєстр).

  Розглянемо основні положення даного Закону. Стаття 2 Закону «Про доступ до судових рішень» передбачає створення Єдиного державного реєстру судових рішень. Згідно з Законом Реєстр –  це автоматизована  система  збирання,  зберігання,  захисту,  обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень (рішень,  судових наказів,  постанов, вироків, ухвал). Обов’язок забезпечити  введення  в дію Єдиного державного реєстру судових рішень покладається на  Державну судову адміністрацію України. Планується, що вже на момент набуття чинності Законом  01.06.2006 буде забезпечене  постійне внесення до Єдиного державного реєстру судових рішень,  електронних копій  судових  рішень  Верховного  Суду  України,  вищих спеціалізованих судів,  апеляційних та  місцевих  адміністративних судів,  апеляційних  та місцевих господарських судів,  апеляційних загальних, а внесення  судових  рішень  місцевих  загальних судів – не пізніше 1 січня 2007 року.

  Важливою новелою  Закону є те, що  доступ до судових рішень внесених  до  Реєстру,  буде  відкритим для безоплатного  цілодобового  доступу  на  офіційному  веб-порталі судової влади України в повному обсязі. З єдиним обмеженням:   у  відкритих  для загального доступу через оприлюднення на офіційному веб-порталі судової влади або офіційно опублікованих судових рішеннях  не можуть бути розголошені відомості, що дають можливість ідентифікувати фізичну особу, такі  відомості замінюються літерними або цифровими позначеннями.  Необхідність такого обмеження зумовлена необхідністю забезпечити передбачене статтею 32 Конституції України право на приватність. До відомостей, які дають можливість ідентифікувати фізичну особу, закон відносить: імена (ім’я, по-батькові, прізвище) фізичних осіб; адреси місця проживання  або  перебування  фізичних  осіб, номери  телефонів  чи  інших  засобів зв’язку,  адреси електронної пошти, ідентифікаційні номери (коди); реєстраційні номери транспортних засобів. Крім цього у текстах судових рішень, відкритих для загального доступу, не можуть бути розголошені відомості, для  забезпечення  нерозголошення  яких  було прийнято рішення про розгляд справи в закритому судовому засіданні.

  Закон також регулює питання: захисту інформації, внесеної до Реєстру; відтворення та інше використання судових рішень; офіційне опублікування судових рішень; процедуру доступу до судових рішень заінтересованих осіб;  порядок оскарження в разі відмови надати доступ до судового рішення.

  Вважаємо, що Закон «Про доступ до судових рішень» від 22.12.2005 є дуже вдалим, як за формою, так і за змістом, а отже, здатен зробити діяльність судової влади більш відкритою для громадськості.

  Проте, на думку  деяких правників, даний Закон є надто ліберальним, і його прийняття в Україні є завчасним.  Крім цього, на їх думку,  реалізація положень Закону потребує великих фінансових витрат. Ми не поділяємо ці судження, оскільки гарантовані Конституцією України цінності, такі, як право на доступ до інформації та гласність судового процесу, переважає аргумент, що для  створення Єдиного реєстру судових рішень необхідні додаткові  фінансові  витрати з державного бюджету.

З метою розв’язання проблеми організації висвітлення роботи Верховної Ради в аудіовізуальних ЗМІ 15 грудня 2005 року Верховна Рада прийняла Закон «Про внесення змін до статті 9 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації».  Зміни, які були внесені до ст. 9 Закону, стосувалися терміну дії постанови, яка визначає  порядок висвітлення  діяльності Верховної  Ради. Так, якщо раніше порядок  і  форми  обов’язкового  висвітлення  діяльності Верховної  Ради  України  аудіовізуальними  засобами  масової інформації (виконання державного замовлення) визначалися  окремою Постановою  Верховної  Ради  України  на  кожну  поточну  сесію Верховної Ради України, то відповідно до внесених змін окрема постанова приймається на  весь  період  повноважень Верховної Ради України чергового скликання.

  12 грудня 2005 року Верховна Рада прийняла Закон “Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо права на інформацію”. Внесення змін до положень статей 23, 277, 278, 296, 301, 302 Цивільного кодексу України було обумовлено необхідністю більш чіткого визначення  деяких положень Закону з метою уникнення їх неоднозначного тлумачення при застосуванні на практиці, а також узгодження термінології кодексу з термінологією Конституції та чинного законодавства в сфері інформації. Зокрема, була удосконалена редакція статті 277. Попередня редакція  ч. 3 ст. 277  була некоректною: «вважається, що негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною», саме тому для уникнення неоднозначного тлумачення цієї норми судами,  ч. 3. ст. 277 була  викладена в наступній редакції:  «…негативна  інформація,  поширена  про  особу,  вважається недостовірною,  якщо  особа,  яка  її  поширила,  не  доведе протилежного». Це зробило норму більш чіткою, визначеною і можливою для застосування.  

Із статті 302 Цивільного кодексу України було вилучене положення: “…не допускається також збирання інформації, яка є державною таємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи”.  На думку, авторів цього Закону,  вказана норма порушувала конституційне право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Також вони наголошували, що “порядок поводження з інформацією з обмеженим доступом вже унормований законодавством”, саме тому вони  запропонували вилучити цю норму з статті 302 Цивільного Кодексу України.[1]

Отже, ухвалення Верховною Радою цього закону матиме позитивні наслідки для впровадження свободи слова в Україні. Микола Томенко (один із ініціаторів Закону «Про внесення змін до Цивільного кодексу України (щодо права на інформацію), наголошує, що  «…цей закон має не менш важливе значення, аніж інші резонансні перемоги журналістів в боротьбі з політичною цензурою. Адже за старою редакцією відповідної статті Цивільного кодексу будь-яка негативна інформація, поширена про особу, вважалася недостовірною. Цим, фактично, впроваджувалася політична цензура у формі обмеження на публікацію негативної інформації»[2].

  Підтвердженням того, що законодавча політика в сфері регулювання інформаційної діяльності ЗМІ є непослідовною, стало прийняття  нової редакції Закону «Про телебачення та радіомовлення» від 12.01.2006. Цей Закон, на думку багатьох фахівців, в разі набрання ним чинності, негативно позначаться  на розвитку телерадіомовлення, оскільки він має суттєві недоліки. Зокрема, директор Інституту медіа-права Тарас Шевченко, вважає, що:

“1. Запровадження конкурсної гарантії, що не повертається, у розмірі 10% ліцензійного збору повністю підриває засади справедливості конкурсних процедур. Фактично, це означає, що Національна рада братиме плату у розмірі 10 % ліцензійного збору з кожного, хто подасть документи на конкурс. При цьому, гроші повертаються лише переможцю;

2. Закон встановлює квоту на європейську продукцію у розмірі 80 %, квота на українську продукцію залишається стара – 50 %. Однак новела не відповідає Європейській конвенції про транскордонне телебачення, яка жорстко закріплює квоту на європейську продукцію на рівні 50 %. Україна вже підписала Європейську конвенцію і прагне її ратифікувати, навіть посилається на конвенцію в цьому законі, тому вона не має приймати закони, які суперечать міжнародному документу;

3. Положення щодо порядку призначення керівників Національної телекомпанії України та Національної радіокомпанії України не відповідають іншому закону з цього питання, прийнятому днем раніше. Разом з цим, Президент постійно ветує всі ініціативи Верховної Ради України, які передбачають призначення керівників НТКУ та НРКУ за участю Верховної Ради, оскільки такі повноваження Верховної Ради не прописані в Конституції та інше;

4. Нові процедури не мають цілісності, що може призвести до неможливості виконання навіть позитивних положень. Правила про ретрансляцію повністю нівелюють положення щодо заборони суборенди. Закон містить непотрібне дублювання з іншими законами, нормами Цивільного кодексу, Кримінального кодексу, при цьому деякі норми відрізняються.”[3]

  Також викликають зауваження наведені в Законі визначення деяких термінів. Але разом з тим деякі положення Закону є прогресивними. Зокрема, нова редакція Закону «Про телебачення та радіомовлення» передбачає внесення зміни до ст. 16 Закону «Про національну Раду з питань телебачення та радіо мовлення».  Вже зазначалась, що чинна стаття 16 Закону «Про національну Раду з питань телебачення та радіомовлення» суттєво обмежує незалежність Національної Ради, оскільки “…за результатами розгляду звіту Національної ради,  Верховна Рада  України  може  висловити недовіру Національній раді,  що має наслідком відставку її членів у повному складі”. На відміну від чинної редакції, нова редакція передбачає, що відставка всього складу Національної ради можлива, якщо недовіру висловили і Верховна Рада України, і Президент України.

Занепокоєння у журналістів викликає змінена редакція статті 182 Кримінального кодексу України (визначена Законом „Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів України, Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо захисту особистих прав і свобод людини і громадянина” від 12.01.2006). Нова редакція статті 182 в порівнянні з попередньою значно посилює санкцію, зокрема значно зросла сума штрафу. Якщо відповідно до попередньої редакції, сума штрафу не могла перевищувати 50 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, то зараз  сума штрафу становитиме від ста до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Крім цього, стаття 182 була доповнена ч. 2 такого змісту «…ті самі дії, вчинені службовою особою, або повторно чи за попередньою змовою групою осіб, або з використанням технічних засобів для негласного зняття, знищення, перекручення, блокування, витоку чи порушення встановленого порядку маршрутизації інформації, що передається засобами зв’язку, у мережах рухомого (мобільного) зв’язку та у інших телекомунікаційних мережах, через комп’ютер караються штрафом від п’ятисот до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян,  або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі від трьох до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні  посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна».  Вважаємо, що внесення цих змін загрожує свободі слова в Україні.

Протягом 2005-початку 2006 року були схвалені також законодавчі акти, які суттєво не вплинули на свободу слова та ЗМІ, але в той же час  їх прийняття має певне  значення  для  інформаційної діяльності засобів масової інформації. А саме: Закон «Про внесення змін до статті 12 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" від 06.09. 2005; внесення змін до ст.6 Закону «Про інформацію» у зв’язку з прийняттям Закону "Про правовий статус закордонних українців" від 4.03.2004 (ст. 6 Закону «Про інформацію»  була доповнена положенням, згідно з яким одним з головних напрямів державної інформаційної політики є сприяння  задоволенню  інформаційних  потреб  закордонних українців) ; Указ Президента України № 1276/2005 „Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики”, Постанова Кабінету Міністрів № 933 „Про заходи щодо реформування та розвитку Українського національного інформаційного агентства "Укрінформ" на 2005-2007 роки”, Указ Президент України № 1338/2005 „Про вдосконалення державного управління в інформаційній сфері” від 26.09.2005, Постанова Верховної Ради України „Про затвердження Завдань Національної програми інформатизації на 2006-2008 роки” № 3075-IV та інші.  

  Картина змін, які відбувались в законодавстві щодо свободи слова  протягом року була б неповною без розгляду проблеми створення суспільного(громадського)  мовлення. 

  Головна функція ЗМІ –  це доведення до громадськості достовірної суспільно важливої інформації. Але, на думку багатьох науковців, в 20 столітті  ЗМІ перетворились у монополістичні організації, що намагаються не стільки виконувати  свою головну функцію, скільки формувати суспільну думку та маніпулювати нею[4].  Вважаємо, що змінити таку ситуацію, допоможе створення суспільного телебачення.  Джеймс Каррен[5] з цього приводу констатує, що попри все  суспільне телебачення краще впорається з роллю «сторожового пса демократії» ніж ЗМІ, які належать приватному капіталу. Хоча в західній  літературі досить часто висловлюються сумніви,  що суспільне мовлення є  незалежним та  об’єктивно  висвітлює всі суспільно важливі події.  

  Сьогодні в Україні майже всі поділяють думку про необхідність створення суспільного мовлення. Проте вже декілька років точиться дискусія з приводу того, яка модель громадського мовлення є найбільш прийнятною для Україні. У 2005 році  процес обговорення концепції  створення суспільного мовлення та  розробка і прийняття нової редакції Закону «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» був досить напруженим. У  програмі про  діяльність Кабінету Міністрів "Назустріч людям", яку булу затверджено Постановою Кабміну  №115 (115-2005-п ) від 04.02.2005, уряд проголосив  одним із своїх завдань створення суспільного  мовлення  як  невід’ємної  складової існування громадянського суспільства. Президент України при обговоренні проблеми створення громадського мовлення не раз заявляв про необхідність створення громадського мовлення в найкоротші строки. На цьому також наголошував голова Секретаріату Президента України Олег Рибачук, він констатував, що «позиція і Президента України, і Кабінету Міністрів чітка  та однозначна – громадському телерадіомовленню в Україні бути». Голова Секретаріату також звертав увагу на те, що  Закон «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» відіграє вирішальну роль у реалізації національного проекту із суспільним мовленням і має бути якнайшвидше ухвалений.  13 квітня 2005 року Верховною Радою були проведені парламентські слухання "Перспективи створення громадського телерадіомовлення в Україні». По результатам слухань  Верховна Рада прийняла Постанову № 2684-IV “Про рекомендації парламентських слухань “Перспективи створення громадського телерадіомовлення в Україні” від  21.06.2005. В Постанові було зазначено, що проект  нової редакції  Закону  України  "Про  систему Суспільного телебачення і радіомовлення України" необхідно розглянути  як  невідкладний.  Після проведення парламентських слухань Закон «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» розглядався парламентом декілька разів,  але так і був прийнятий. Результатом останнього розгляду даного законопроекту 3 листопада 2005 року стало прийняття постанови про направлення  Закону  України  "Про  систему  Суспільного  телебачення  і радіомовлення України" (нова редакція) (реєстр.  N 7539) на повторне друге читання.

  Узагальнюючи діяльність різних органів державної влади в сфері регулювання діяльності ЗМІ та свободи інформації протягом 2005 – січня 2006 року, можна констатувати таке.

  1. Верховна Рада України ухвалила дванадцять законів в сфері регулювання діяльності  ЗМІ та  свободи інформації, в тому числі шість нових законів чи в новій редакції та шість законів про внесення змін до чинних законів.  Зокрема, були прийняті зміни до Закону «Про телебачення та радіомовлення» від 21.12.1993 та Закону «Про вибори народних депутатів» від 7.07.2005 (зазначені зміни були внесені Законом  України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння реалізації виборчих прав громадянами, забезпечення свободи політичних дебатів, неупередженого ставлення засобів масової інформації до кандидатів у депутати, партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу” від 17.11.2005), Закону «Про інформацію» від 02.101992; були внесені зміни до статті 9 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» (Закон про внесення змін від 15.12.2005), до статті 182 Кримінального Кодексу (Президент Закон про внесення змін до Кримінального кодексу від 12.01.2006 ще не підписав), до розділу „Особисті немайнові права” Цивільного кодексу (Закон “Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо права на інформацію” від 22.12.2005). Парламент ухвали сім нових законів, які стосуються мас-медіа та свободи інформації, а саме:  Закон України "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення" від 03.03.2005, Закон  “Про телебачення і радіомовлення” (нова редакція) від 12.01.2006, Закон України „Про Державний бюджет України на 2005 рік” від  25.03.2005 (даним Законом передбачено збереження пільги з податку на додану вартість на продаж і доставку друкованих засобів масової інформації), Закон “Про вибори народних депутатів” від 7.07.2005, Закон “Про доступ до судових рішень” від 22.12.2005, Закон “Про порядок призначення керівників (президентів) Національної телекомпанії України і Національної радіокомпанії України та про припинення їхніх повноважень” від 12.01.2006  (Президент ще не підписав), Закон «Про телебачення та радіомовлення» (нова редакція) від 12.01.2006 (Президент ще не підписав).  Також Верховною Радою було ухвалено  декілька Постанов щодо інформаційної діяльності в Україні, а саме: Постанова  Верховної Ради № 3075-IV “Про затвердження Завдань Національної програми інформатизації на 2006-2008 роки” від 04.11.2005,  Постанова  № 3100-IV «Про забезпечення безперешкодної діяльності засобів масової інформації у передвиборний період 2006 року» від 17.11.2005, Постанова  № 3175-IV «Про Рекомендації парламентських слухань з питань розвитку інформаційного суспільства в Україні» від 01.12.2005.  

   13 квітня 2005 року Верховною Радою були проведені парламентські слухання "Перспективи створення громадського телерадіомовлення в Україні». Відповідно до прийнятої Верховною Радою Постанови № 2449-IV “Про парламентські слухання "Сучасний стан та перспективи розвитку державної політики у сфері свободи слова та інформації”  від 03.03.2005, парламентом  було заплановано також в листопаді-грудні провести слухання «Сучасний стан та перспективи розвитку державної політики у сфері свободи слова та інформації», однак вони так і не відбулися.

  2. За минулий рік Президентом України було видано п’ять  Указів, що стосуються свободи слова та ЗМІ:  Указ № 1276/2005 „Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики” від 09.2006, Указ № 1338/2005 „Про вдосконалення державного управління в інформаційній сфері” від 26.09.2005, Указ № 62/2006 «Про забезпечення проведення демократичних, чесних і прозорих виборів 2006 року» від 24.01.2006, Указ № 1497/2005 Про першочергові завдання щодо впровадження новітніх інформаційних технологій від 24.10.2005, та внесення 22 січня 2006 року змін до  Указу   № 325/2001 “Про підготовку пропозицій щодо забезпечення гласності та відкритості діяльності органів державної влади” від 17.05.2001.  

  3. Серед найбільш важливих нормативно-правових актів, що визначають  правовій статус ЗМІ та стосуються свободи слова, які були видані Кабінетом міністрів та міністерствами протягом року, є: Програма діяльності Кабінету Міністрів "Назустріч людям" (програму затверджено Постановою КМ  N 115 ( 115-2005-п ) від 04.02.2005),  Постанова № 933 „Про заходи щодо реформування та розвитку Українського національного інформаційного агентства "Укрінформ" на 2005-2007 роки” від 19.09. 2005, Постанова    № 1128Питання державної реєстрації друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств як суб’єктів інформаційної діяльності” від 30.11.2005, Наказ Міністерства транспорту та зв’язку № 153  „Про затвердження Порядку проведення державної реєстрації електронних інформаційних ресурсів” від 27.04.2005,був скасований  Наказом № 584 “Про скасування наказу Мінтрансзв’язку України від 27.04.2005 № 153 "Про затвердження Порядку проведення державної реєстрації електронних інформаційних ресурсів” від 26.09.2005.

[1] http://rada.gov.ua:8080/pls/zweb/webproc4_1?id=&pf3511=15103

[2]  Термін «негатива інформація» зникне з нашого законодавства, обіцяє Микола Томенко // http://byut.com.ua/ukr/news-375

[3] Шевченко Т. Десять підстав для президентського вето на Закон «Про телебачення і радіомовлення» // Телекритика Інтернет-видання про ЗМІ в Україні /www.telekritika.kiev.ua/

[4] Теории информационного общества / Фрэнк Уэбстер; Пер. с анг. М.В. Арапова, Н. В. Малыхиной; Под. ред. Е.Л. Вартановой. – М.: Аспект Пресс, 2004. - С. 223

[5]Там же. С. 237




Зауваги та пропозиції щодо проектів законів, присвячених реформуванню паспортної системи в Україні (проекти законів № 7384, №7384-1, №7384-2)

В нашій країні посвідчити особу вимагається в численних ситуаціях. У більшості випадків для цього використовується паспорт громадянина, паспорт громадянина для виїзду за кордон та свідоцтво про народження. Терористичні акти, що мали місце протягом останніх років в різних країнах світу призвели до перегляду низкою країн своєї ліберальної політики щодо паспортів громадян в напрямку жорсткіших вимог. Зокрема, йдеться про занесення до паспортів біометричних даних особи та додаткового захисту цих документів. Попри те, що правозахисні організації (як міжнародні, так і національні) доволі скептично ставляться до досягнення державами своїх цілей у сфері захисту національної безпеки саме таким шляхом, низка країн провела певні зміни в сфері ідентифікації особи. Не оминула ця тенденція і Україну. Якщо спершу нововведення стосувалися створення Єдиного реєстру, в якому кожен громадянин мав би свій власний реєстраційний номер, який супроводжував би його з моменту народження до смерті, то згодом це поширилося на зміни паспортної системи.

Йдеться перш за все про такі проблеми як: наявність чи відсутність єдиного багатоцільового реєстраційного номера особи, перелік відомостей, які мають заноситися до паспорта, форма паспорта, наявність чи відсутність закордонних та службових паспортів, вік особи для отримання паспорта тощо.

Саме на вирішення цих проблем, імовірно, і спрямовано проекти законів України №7384, №7384-1, №7384-2, тексти яких взято з Інтернет-сайту Верховної Ради України (www.rada.gov.ua). Розглянемо їхній зміст детальніше.

Проект Закону України №7384 "Про паспорт громадянина України”, від 19.04.2005, внесений народним депутатом України М. Оніщуком передбачає впровадження єдиного паспорта громадянина, призначений для забезпечення дій, спрямованих на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків як на території України, так і під час перетинання державного кордону України та перебування громадян України за кордоном.

Законопроект №7384 пропонує поєднати в єдиному паспорті чотири види паспортних документів: паспорт громадянина України, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, проїзний документ дитини, свідоцтво про належність до громадянства України. Також пропонується передати функції щодо паспортизації від МВС України до Міністерства юстиції України.

Стаття 3 законопроекту №7384 передбачає, що паспорт видається після досягнення віку неповної цивільної дієздатності. Тобто йдеться про зміну віку видачі паспорті з 16 років до 14 років. Також паспорт за клопотанням батьків чи законних представників може бути видано дитині, що не досягла віку неповної цивільної дієздатності. Однак відсутній мінімальний вік, що дозволяє припустити можливість видачі паспорта від народження, незрозуміло також, що робити з фотографією на паспорті.

Ч. 2 ст. 5 законопроекту №7384 передбачає, що „персоналізація паспортів здійснюється у централізованому порядку Державним центром персоналізації документів Міністерства юстиції України”. Залишається питання: а що ж мається на увазі під персоналізацією паспортів.

Ч.1 ст. 6 законопроекту №7384 встановлює, що граничний термін дії паспорта становить десять років. Дане положення створює зайве навантаження, зокрема фінансове та ресурсне, на Міністерство юстиції та створює певні незручності для громадян, пов’язані з обміном паспортів. Саме тому запровадження цієї норми повинно мати серйозні підстави.

Пояснювальна записка до законопроекту №7384 передбачає, що реалізація законопроекту №7384 буде здійснюватися в межах видатків, передбачених у державному бюджеті для створення Єдиної державної автоматизованої паспортної системи та виготовлення документів, що посвідчують особу i підтверджують громадянство України. Відзначимо, що на нашу думку обсяг видатків, закладених в держбюджеті для створення ЄДАПС і обсяг видатків для запровадження положень цього законопроекту №7384 і подальшого функціонування такої паспортної системи матимуть розбіжності. Можна навести низку причин чому це станеться, наприклад, лише передача функцій паспортизації від Міністерства внутрішніх справ до Міністерства юстиції потребуватиме значних непередбачених витрат.

Інше цікаве питання – хто платитиме за паспорт. Якщо громадянин, то чи означатиме це, що паспорт стає його власністю, з якою він зможе робити все, що забажає, чи означатиме це, що платити за новий паспорт доведеться кожні 10 років?

Ч. 1 ст. 8 законопроекту №7384 передбачає, що „до сторінки даних паспорта вноситься наступна обов’язкова інформація про громадянина: прізвище та ім’я громадянина; дата і місце народження; відцифрований фотовідбиток обличчя; стать; громадянство; номер запису у державному реєстрі фізичних осіб; дані про місце проживання; серія і номер паспорта; дата видачі та строк дії паспорта; код органу, що видав паспорт; особистий підпис громадянина, який досяг віку неповної цивільної дієздатності, або одного з батьків чи законного представника дитини”. Цікаво, що в законопроекті №7384 пропонується вносити до паспорта лише прізвище та ім’я особи (тоді як ч.2 ст. 28 Цивільного кодексу України передбачає, що „ім’я фізичної особи складається із прізвища, власного імені та по-батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить”). Також до цього часу на рівні закону відсутнє регулювання функціонування державного реєстру фізичних осіб. У зв’язку із цим питання фіксування в паспорті такого номеру запису навряд чи, на сьогодні, можна назвати виправданим.

Ч.2 ст.8 передбачає, що „паспорт може містити мікрочип для додаткової інформації (у тому числі, біометричної ідентифікації) про пред’явника паспорта” (виділено мною – Р.Т.). Таке формулювання за допомогою „може” є некоректним (потрібно „містить” або „не містить”. Що стосується додаткової інформації, то законопроект №7384 повинен чітко визначати яка додаткова інформація може вноситися на цей мікрочип, хоча, насправді, основною проблемою є визначення того, чи взагалі можливе занесення на мікрочип інформації, яку власник паспорта не може прочитати.

Ч.3 ст.8 передбачає, що „за клопотанням громадянина до паспорта в установленому порядку можуть вноситися додаткові дані, зокрема: про шлюб, наявність дітей, групу крові, резус-фактор”. Зауважу, що питання чи надавати право громадянину просити про внесення інформації про шлюб і дітей, чи вносити таку інформацію обов’язково, є дискусійним, хоча на нашу думку, для захисту інтересів дітей варто обрати останній варіант.

Проект Закону України №7384-1„Про паспорт громадянина України”, від 12.05.2005 р. внесений народним депутатом України Є. Гірником також передбачає запровадження єдиного паспорта, анулюючи при цьому закордонний та службовий паспорти.

Законопроект також пропонує передати паспортну службу з МВС України до Міністерства юстиції України.

Передбачається внесення до паспорта нового зразка, на прохання громадянина, національності та віросповідання.

Законопроектом не передбачається вилучати паспорти у військовослужбовців та курсантів.

Зауважимо, що законопроект 7384-1 має певну юридико-технічну ваду. Його розбито на пункти, а не на статті, як це прийнято у вітчизняному проектуванні законів. Крім того, пп. 1 і 6 варто для зручності користування розбити на декілька частин.

Що стосується окремих статей, то щодо них також можна висловити низку коментарів.

Наприклад, п.1 передбачає, що „документом, що посвідчує особу громадянина України закордоном і при перетинанні державного кордону України, є паспорт громадянина України або дипломатичний, посвідчення особи моряка і проїзний документ дитини. Ці документи виготовляються і оформляються відповідно до положень, що затверджуються Президентом України на підставі рекомендацій Міжнародної організації цивільної авіації (ІКАО, Doc. № 9303)”. Тоді як (п.3) „бланки паспортів виготовляються у вигляді паспортної книжечки або паспортної картки за єдиними зразками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України”. Така альтернатива – паспортна книжечка або паспортна картка – додає невизначеності. З тексту законопроекту вбачається, що паспортна картка запроваджуватиметься Кабінетом Міністрів України „у міру створення державної автоматизованої системи обліку населення”. Однак Пояснювальна записка до законопроекту стверджує, що „законопроектом пропонується дотримуватися старої форми самого бланку паспорту, тобто виготовляти його у формі книжечки, а не пластикової картки. Це пов’язано із необхідністю відкривати візи та вносити записи до паспорту, що неможливо зробити на пластиковій карточці”. Якщо ж подивитися на п.4, в якому говориться про те, що „внесення додаткової інформації до паспорта може здійснюватися також на вклеюваних аркушах установленої Міністерством юстиції України форми”, а також на подальший текст законопроекту, стає зрозумілим, що сам законопроект спрямовано на впровадження паспорта у вигляді паспортної книжечки. Разом із тим, якщо звернути увагу на п.9., в якому йдеться про паспорт у вигляді паспортної картки (інформаційного листка), до якої вклеюється фотокартка і вносяться відомості про його власника, де окрім прізвища, ім’я та по-батькові, дати народження є ще й особистий номер, то стає зрозумілим, що запровадження цього інформаційного листка спрямоване на посвідчення особистого номеру, який призначається особі державною автоматизованою системою обліку населення. За відсутності чіткої нормативно-правової бази про таку систему посилатися на неї в законі явно недоречно, а створювати новий зразок паспорта громадянина України, з невизначеною перспективою запровадження паспортних карток у запропонованому вигляді явно недоцільно.

У п.6 (7 речення) стверджуються, що „перша сторінка або перший аркуш після внесення до них відповідних записів та вклеювання фотокартки можуть бути заклеєні плівкою”. На нашу думку, таке положення додасть невизначеності умовам користування паспортом – заклеювати чи не заклеювати, першу сторінку чи перший аркуш, хто має заклеювати. Це питання має бути врегульоване більш детально або це положення має бути вилучено.

П. 12 передбачає вклеювання до паспорта нових фотокарток при досягненні громадянином 25- і 45-річного віку. Однак незрозуміло, як бути у цьому випадку із паспортом у вигляді паспортної картки, адже він заклеюється плівкою з обох боків.

Загалом законопроект неповною мірою відповідає на всі ті питання, які виникають при впровадженні нового зразка паспорта і потребує серйозного доопрацювання.

Проект Закону України №7384-2 “Про паспорт громадянина України та інші документі, що посвідчують особу і підтверджують громадянство України”, від 25.05.2005, поданий народним депутатом України О. Зарубінським, визначає типи документів, що посвідчують особу і підтверджують громадянство України, порядок їх оформлення, видачі, продовження строку дії, обміну, вилучення, повернення та знищення, а також опис бланків цих документів, порядок їх виготовлення та персоналізації. Зокрема, йдеться про закріплення на рівні закону підстав існування таких документів як: паспорт громадянина України; посвідчення особи громадянина України; свідоцтво про належність до громадянства України; тимчасове посвідчення громадянина України; паспорт громадянина України для виїзду за кордон; проїзний документ дитини; дипломатичний паспорт України; службовий паспорт України; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну.

Зазначимо також наступні основні моменти законопроекту, на які слід звернути увагу:

–  законопроект зберігає існування як внутрішніх, так і закордонних паспортів, а також низку інших документів, що посвідчують особу;

– законопроект передбачає запровадження посвідчення особи громадянина України, яке у подальшому замінить паспорт громадянина України, зокрема ч.2 ст. 29 передбачає, що „посвідчення є документом, що запроваджується замість паспорта громадянина України”. Однак разом із тим невідомо, що робити із паспортами (Розділ II законопроекту) і для чого законопроект передбачає як видачу паспортів, так і видачу посвідчень особи (Розділ III законопроекту), в тому числі із вкладишами (ч.2 ст.35 законопроекту);

– видача нових документів планується лише після закінчення термінів уже чинних документів, сама реалізація видачі нових документів здійснюватиметься за рахунок коштів, передбачених державним бюджетом на створення Єдиної державної автоматизованої паспортної системи та виготовлення в централізованому порядку документів, що посвідчують особу і підтверджують громадянство України;

–  передбачається застосування персонального номера – незмінного набору цифр, використовуваних для автоматизованого оброблення персональних даних (ст.2);

–  стаття 5 Законопроекту передбачає, що інформація, яка наведена в паспорті громадянина України, призначена для візуального зчитування, а наведена в посвідченні особи громадянина України, свідоцтві про належність до громадянства України, тимчасовому посвідченні громадянина України, паспорті громадянина України для виїзду за кордон, проїзному документі дитини, дипломатичному паспорті України, службовому паспорті України, посвідченні особи моряка, посвідченні члена екіпажу і посвідченні особи на повернення в Україну – також для машинного зчитування.

Однак слід зазначити, що окрім візуальної інформації, з якою може ознайомитися особа, якій видано документ, згідно із ч.2 ст.5 Законопроекту у посвідченні особи громадянина України машинозчитувана інформація додатково включає відомості щодо „відношення особи до військового обов’язку та військової служби”, а згідно із ч.3 ст.5 Законопроекту до машинозчитуваної інформації може (sic!) бути включено у закодованому вигляді дані щодо форми долоні, візерунка папілярних ліній пальців, сітківки ока, мовних характеристик особи. Хоча, напевно, з точки зору правоохоронних органів, така інформація вкрай необхідна для розслідування злочинів і розшуку правопорушників, однак насторожує той факт, що в посвідченні особи будуть міститися у закодованому вигляді дані, з якими самому громадянину буде неможливо або дуже важко ознайомитися. У зв’язку із цим виникає питання чи не буде це суперечити ч.3 ст.22 Конституції України, яка стверджує, що „ при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод”. Що стосується військового обов’язку та військової служби, то, як відомо, протягом найближчих років планується створити професійну армію. Таким чином, виникає закономірне питання, чи потрібно таку інформацію вміщувати до паспорта.

Загалом, окрім детальної розробки умов і правил видачі цих документів, цей законопроект пропонує положення, з якими важко погодитися. Зокрема, зверніть увагу на те, що кожний із перерахованих документів повинен містити таку графу як персональний номер! За відсутності законів про персональну інформацію та про персональний номер цей законопроект не може бути реалізований, оскільки ці питання безпосередньо стосуються права на приватність, гарантії цього права, а тому, згідно із п.1 ст. 92 Конституції України мають визначатися винятково законами України. Безперечно, такий персональний номер без обмеження його застосування щодо цілей, із якими він запроваджується, та без заборони на об’єднання баз персональних даних із несумісними цілями може бути перетворений на механізм стеження за особою з боку держави. Адже очевидно, що цей номер є ідеальним ключем для такого об’єднання.

Завершуючи огляд цих законопроектів, слід відзначити, що, хоча вони і передбачають вкрай необхідну річ – законодавче врегулювання існування паспортної системи, однак їхнє прийняття може не стільки розв’язати проблеми у цій сфері, скільки створити нові, зокрема через посилення можливостей держави контролювати будь-яку особу, яка отримує персональний номер з дитинства. Зважаючи на пристрасті, які розгорнулися щодо функціонування ідентифікаційного податкового коду, можна передбачати, що це питання в суспільстві викличе не менший інтерес і не меншу реакцію. Однак обговорювати питання новітньої паспортизації у суспільстві та ЗМІ практично ніхто не збирається, тоді як лише питання про вартість цієї новітньої системи може зацікавити небайдужих громадян, яких в сьогоднішньому українському суспільстві доволі багато.




СВіП у світі

Думка Європейського Комісара із захисту даних щодо Проекту Директиви Європейського Парламенту і Ради про затримування даних, що обробляються у зв’язку з наданням публічних електронних комунікаційних послуг і внесення змін до Директиви 2002/58/EC (COM(2005) 438 final)

Official Journal C 298, 29/11/2005 P. 0001- 0012

Інтернет-версія:

http://europa.eu.int/eur-lex/lex/LexUriServ/LexUriServ.do?uri= OJ:C:2005:298:0001:01:EN:HTML

КОМІСАР ІЗ ЗАХИСТУ ДАНИХ

Беручи до уваги Договір, що створює Європейську Спільноту, і, зокрема, його Статтю 286,

Беручи до уваги Хартію основоположних прав Європейського Союзу, і, зокрема, його Статтю 8,

Беручи до уваги Директиву 95/46/EC Європейського Парламенту і Ради від 24 жовтня 1995 року про захист осіб у зв’язку із обробленням персональних даних [1] і щодо вільного руху таких даних і Директиву 2002/58/EC Європейського Парламенту і Ради від 12 липня 2002 року з приводу оброблення персональних даних в секторі електронних комунікацій (Директива про приватність і електронні комунікації) [2],

Беручи до уваги Постанову (EС) № 45/2001 Європейського Парламенту і Ради від 18 грудня 2000 року про захист осіб у зв’язку із обробленням персональних даних установами і органами Спільноти щодо вільного руху таких даних [3], і, зокрема, її Статтю 41,

Беручи до уваги запит про Думку відповідно до Статті 28(2) Постанови (ЄС), № 45/2001, одержаний від Комісії 23 вересня 2005 року;

УХВАЛИВ НАСТУПНУ ДУМКУ:

І. Вступ

1. Європейський Комісар із захисту даних (далі – ЄКЗД) вітає той факт, що з ним консультуються на підставі Статті 28(2) Постанови (EС) № 45/2001. Проте, зважаючи на обов’язковий характер Статті 28(2) Постанови (ЕС) № 45/2001, ця Думка повинна бути згадана в преамбулі Директиви.

2. ЄКЗД визнає важливість для правоохоронних органів мати у своєму розпорядженні всі необхідні юридичні інструменти, зокрема, для боротьби із тероризмом та іншими серйозними злочинами. Адекватна доступність певних даних трафіку і місцезнаходження публічних електронних послуг може бути ключовим інструментом у діяльності цих правоохоронних органів і може сприяти фізичній безпеці людей. Крім того, слід зазначити, що це автоматично не передбачає необхідність нових інструментів, згаданих у цьому Проекті.

3. Рівною мірою очевидно, що цей Проект має значний вплив на захист персональних даних. Якщо лише розглядати Проект винятково з перспективи захисту даних, то дані трафіка і місцезнаходження не повинні взагалі затримуватися для правоохоронної цілі. Саме з причин захисту даних Директива 2002/58/EC встановлює як принцип права те, що дані трафіка повинні бути стерті відразу, як тільки їх зберігання більше не потріб­не для цілей, безпосередньо пов’язаних з комунікацією (в тому числі ціль складання рахунків). Винятки з цього принципу права підлягають жорстким умовам.

4. У цій Думці, ЄКЗД повинен висвітлити вплив Проекту на захист персональних даних. Крім того, ЄКЗД повинен взяти до уваги те, що не доведення важливості Проекту для правоохоронної діяльності матиме своїм наслідком позбавлення осіб їхнього основоположного права мати захист права на приватність.

5. Ця Думка ЄКЗД повинна розглядатися у світлі цих зауваг. ЄКЗД віддає перевагу збалансованому підходу, в якому необхідність і пропорційність втручання в захист даних відіграють центральну роль.

6. Щодо безпосередньо самого Проекту, він повинен розглядатися як реакція на ініціативу Французької Республіки, Ірландії, Королівства Швеція і Об’єдна­ного Королівства щодо Рамкового Рішення про затримуван­ня даних, що обробляються і зберігаються у зв’язку з наданням публічно доступних електронних комунікаційних послуг або даних публічних комунікаційних мереж з метою запобігання, розслідування, виявлення і переслідування злочинів і проступків, включаючи тероризм («Проект Рамкового Рішення»), яке було відхилене Євро­пей­ським Парламентом (під час консультаційної про­цедури).

7. ЄКЗД не надавав консультацій щодо Проекту Рамкового Рішення, ані не ухвалюючи Думку, ані з своєї власної ініціативи. ЄКЗД все ще не мав наміру надавати Думку про Проект Рамкового Рішення, але буде у цій Думці посилатися на Проект цього рішення, там, де він вважатиме це корисним.

II. Загальні спостереження

Вплив Проекту на захист персональних даних

8. Для ЄКЗД є суттєвим, щоб Проект дотримувався основоположних прав. Законодавчий захід, який би шкодив захисту, гарантованому правом Спільноти, а також, зокрема, прецедентним правом Суду Справедливості і Європейського суду з прав людини, є не тільки неприйнятним, але й незаконним. Обставини в суспільстві, можливо, змінилися внаслідок терористичних нападів, однак ці зміни не можуть мати наслідком те, щоб високі стандарти захисту в правовій державі були поставлені під загрозу. Захист надається згідно із законом незалежно від фактичних потреб правоохоронців. Більше того, якщо це необхідно в демократичному суспільстві, то прецедентне право безпосередньо дозволяє винятки.

9. Проект має прямий вплив на захист, наданий Статтею 8 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (далі – ЄКПЛ). Згідно із прецедентним правом Європейського суду з прав людини:

– зберігання інформації про особу розглядалося як втручання у приватне життя, хоча б вона не містила ніяких вразливих даних (Amann [4]).

– таке ж правило застосовується до практики «вимірювання» телефонних розмов, яке включає використання приладу, який автоматично реєструє набрані номери і час та тривалість кожної розмови (Malone [5]).

– обґрунтування втручання повинно переважити шкідливий вплив, який саме існування юридичних припи­сів з цього питання може мати для суб’єктів (Dudgeon [6]).

10. Стаття 6(2) Договору про ЄС передбачає, що Союз повинен поважати основоположні права, гаранто­вані ЄКПЛ. У попередньому параграфі було показано, що згідно із прецедентним правом Європейського суду з прав людини, зобов’язання затримувати дані входить у сферу Статті 8 ЄКПЛ і переконливе обґрунтування вимагає, щоб було дотримано критерій рішення Dudgeon. Повинно бути продемонстровано – повною мірою – необхідність і пропорційність зобов’язання затримувати дані.

11. Крім того, Проект має величезний вплив на прин­ципи захисту даних, визнані правом Спільноти:

– дані доведеться затримувати на період значно довший, аніж періоди, які звичайно використовувались для такого затримування постачальниками публічно доступних електронних комунікаційних послуг або публічною комунікаційною мережею (обидва види надалі згадуються як «постачальники»).

– згідно із Директивою 2002/58/EC, зокрема Статтею 6, дані можуть збиратися і зберігатися тільки з причин, безпосередньо пов’язаних з самою комунікацією, включаючи, зокрема, ціль складання рахунків [7]. Згодом, дані повинні бути стерті (за деякими винятками). Згідно із цим Проектом, затримування з метою застосу­вання кримінального права є обов’язковим. Таким чином вихідна точка є цілком протилежною;

– Директива 2002/58/EC гарантує безпеку і конфіденційність. Цей Проект не може призвести до лазівок у цій сфері; потрібні строгі гарантії безпеки, а обме­ження мети слід висвітлити;

– запровадження зобов’язання затримувати дані, як це передбачається Проектом, матиме своїм наслідком створення значних баз даних і несе особливі ризики для суб’єкта даних. Хтось може подумати про комерційне використання цих даних, так само як і використання даних для «рибалки даних» (fishing operations) і/або видобуток/відбір даних з боку правоохоронних органів або служб державної безпеки.

12. І нарешті, як захист приватного життя, так і захист персональних даних визнаються в Хартії про основоположні права, як це було згадано в Пояснювальному Меморандумі.

13. Вплив Проекту на захист персональних даних потребує повного аналізу. У цьому аналізі ЄКЗД врахує викладені вище елементи і зробить висновок про те, чи потрібна більшість заходів. Простого посилання на чинну правову основу про захист даних (зокрема, директиви 95/46/EC і 2002/58/EC) не достатньо.

Необхідність затримування даних трафіку
і місце знаходження

14. ЄКЗД нагадує висновок Робочої групи із захисту даних від 9 листопада 2004 року щодо Статті 29 Проекту Рамкового Рішення. Робоча група стверджувала, що обов’язкове затримування даних трафіка, згідно із умовами, передбаченими у Проекті Рамкового Рішення, є неприйнятним. Цей висновок, окрім іншого, заснований на неможливості надати будь-який доказ щодо необхідності затримування в цілях суспільного порядку, було зроблено завдяки результатам дослідження, які показали, що найбільша кількість даних трафіка не старша шести місяців.

15. На думку ЄКЗД, зауваги Робочої групи із захисту даних щодо Статті 29, згадані вище, повинні бути вихідним пунктом для оцінки цього Проекту. Проте, результат цих зауваг не можна механічно перенести на цей Проект. Слід взяти до уваги, що обставини можуть змінюватися. На думку ЄКЗД, для оцінки можуть бути доречними такі обставини.

16. По-перше, було запропоновано деякі ілюстрації для того, щоб продемонструвати, що на практиці правоохоронцям потрібні дані трафіка аж до одного року. Комісія так само як і Президія Ради відзначили важливість дослідження поліції Об’єднаного Королівства [8], яке свідчить, що, хоча 85 % даних трафіка, потрібних поліції, зібрали менше, ніж за шість місяців, однак дані від шести місяців до року використовувалися у складних розслідуваннях серйозніших злочинів. Також були представлені деякі приклади справ. Період затримування в Проекті – один рік для телефонних даних – відображає ці методи правоохоронців.

17. ЄКЗД не переконаний, що ці ілюстрації надають докази необхідності затримування даних трафіка аж до одного року. Той факт, що в деяких випадках доступність даних трафіка і/або місцезнаходження допомогла розкрити злочини, не означає автоматично, що ці дані потрібні (взагалі) як інструмент для правоохоронців. Проте, цими ілюстраціями не можна нехтувати. Вони представляють, принаймні, серйозну спробу продемонструвати потребу затримування. Окрім того, ілюстрації прозоро вказують на те, що період затримування більше, ніж один рік, не потрібен з перспективи поточних методів правоохоронної діяльності.

18. По-друге, чинні можливості постачальників, згідно із Директивою 2002/58/EC, затримувати дані трафіка для цілей складання рахунків не завжди використовуються, оскільки у низці випадків, число яких зростає, затримування даних з метою складання рахунків взагалі не має місця (наперед оплачені картки мобільного зв’язку, передплата за єдиною ставкою тощо). У цих випадках – які на практиці зустрічаються все частіше – дані трафіку і місцезнаходження не зберігатимуться взагалі, а будуть видалені відразу після комунікації. Те ж саме стосується невдалих викликів. Це може впливати на ефективність правоохоронної діяльності.

19. Окрім того, такий розвиток телекомунікаційних послуг може призвести до порушень у функціонуванні внутрішнього ринку, серед іншого, завдяки прийняттю (загрозі прийняття) законодавчих заходів в державах-членах згідно із Статтею 15 Директиви 2002/58/EC. Наприклад, італійський уряд нещодавно видав декрет, який зобов’язує постачальників зберігати телефонні дані протягом чотирьох років. Це зобов’язання приводитиме до значних витрат в певних державах-членах, наприклад, у Італії.

20. По-третє, робочі методи правоохоронних органів також зазнали поступу: розслідування із випередженням і використання технічної підтримки стали важливішими. Ці обставини вимагають, щоб органи влади розпоряд­жалися адекватно і точно сформульованими інструмен­тами для того, щоб дозволити їм виконувати свою роботу з належним ставленням до принципів захисту даних. Один із таких інструментів, яким органи влади держав-членів звично розпоряджаються – це консервація даних, або заморожування комунікаційних даних на запит у конкретному розслідуванні. Стверджувалося, що цього інструмента, який сам по собі має менший вплив на ці принципи, аніж інструмент, який зараз пропонується (затримування даних), може не завжди бути достатньо, зокрема, він не дозволяє відслідковувати осіб, причетних до тероризму або іншого серйозного злочину, які раніше не підозрювалися в будь-якій злочинній діяльності. Проте, для того, щоб визначити, чи насправді такий випадок має місце, потрібно більше доказів.

21. По-четверте, занепокоєння терористичними нападами зростає. ЄКЗД поділяє погляд, виражений у контексті пропозицій про затримання даних, що фізич­на безпека має, сама собою, першорядну важливість. Суспільство потребує захисту. Для цього уряди зобо­в’я­зані, у разі нападів на суспільство, продемонструвати, що вони приділяють значну увагу цій потребі в захисті і провести дослідження, а якщо їм доведеться реагувати, то й запровадити нові законодавчі заходи. Йдеться, безсумнівно, про те, що ЄКЗД повністю підтримує завдання урядів – як на національному, так і на європейському рівні – захистити суспільство і продемонструвати, що вони роблять все, що потрібно для того, щоб запропонувати захист, в тому числі через прийняття нових, законних і ефективних заходів внаслідок досліджень.

22. ЄКЗД визнає зміни обставин, але поки що не переконаний у необхідності затримування даних трафіку і місцезнаходження в правоохоронних цілях, як це стверджується у Проекті. Він наголошує на важливості принципу права, встановленого Директивою 2002/58/EC, який вказує, що дані трафіка повинні бути стерті відразу, як тільки їхнє зберігання не потрібне більше для цілей, які безпосередньо пов’язані з комунікацією. До того ж, надані ілюстрації не доводять ані те, що чинна правова структура не пропонує інструментів, потрібних для захисту фізичної безпеки, ані те, що держави-члени пов­ністю застосовують свою компетенцію згідно із європейським правом, щодо співпраці, наданої їм у межах чинної правової структури (однак без результатів, які потрібні).

23. Проте, якщо Європейський Парламент і Рада – після обережного зважування інтересів – зроблять висновок, що необхідність затримування даних трафіку і місцезнаходження продемонстрована достатньою мірою, ЄКЗД притримуватиметься точки зору, за якою затримування може бути виправдане згідно із правом Спільноти тільки тією мірою, якою дотримується принцип пропорційності і гарантовані адекватні заходи безпеки у відповідності до цієї Думки.

Пропорційність

24. Пропорційність запропонованого нового законо­давчого заходу безпосередньо залежить від сутності положень, які він охоплює: чи охоплює він адекватну і пропорційну відповідь на потреби суспільства?

25. Перша заувага зачіпає адекватність пропозиції: чи можна очікувати, що Проект збільшить фізичну безпеку мешканців Європейського Союзу? Одна з причин сумніватися в цій адекватності, часто згадувана в пуб­лічних дебатах, – це те, що дані трафіка та місцезнаход­ження не завжди пов’язуються із конкретною особою, таким чином, знання про телефонний номер (або IP-адресу) не обов’язково виявляє ідентичність особи. Інша, і навіть більш серйозна причина для сумніву полягає в тому, чи існування величезних баз даних надає можливість правоохоронцям полегшити пошук, який їм потрібно провести у конкретній справі.

26. ЄКЗД вважає, що затримування даних трафіка і місцезнаходження за своєю природою не є адекватною чи ефективною відповіддю. Потрібні додаткові заходи для того, щоб гарантувати, що органи влади мають ціль і швидкий доступ до даних, потрібних у певній справі. Затримування даних є адекватним і ефективним тільки в тому разі, коли існує ефективний механізм пошуку.

27. Друга заувага стосується пропорційної природи відповіді. Для того, щоб бути пропорційним, Проект повинен:

– обмежувати періоди затримування. Ці періоди повинні відображати продемонстровані потреби правоохоронної діяльності,

– обмежувати кількість даних, що зберігаються. Ця кількість повинна відображати продемонстровані потреби правоохоронної діяльності, і слід гарантувати, що доступ до змісту є неможливим.

– містити адекватні заходи безпеки, так щоб обмежити доступ і подальше використання, гарантувати безпеку даних і забезпечити, що самі суб’єкти даних могли використати свої права.

28. ЄКЗД наголошує на важливості цих суворих обмежень з адекватними заходами безпеки, зважаючи на обмежений доступ. Він вважає, що у перспективі важливості трьох елементів, згаданих у викладеному вище пункті, держави-члени можуть – що стосується цих трьох елементів – не вживати додаткових заходів на національному рівні, які ставлять під сумнів пропор­ційність. Ця потреба в гармонізації буде детальніше висвітлена у IV розділі.

Адекватні заходи безпеки

29. Наслідком Проекту буде те, що постачальники розпоряджатимуться базами даних, у яких буде зберігатися значна кількість даних трафіка і місцезнаходження.

30. По-перше, Проект має гарантувати, що доступ до даних і подальше їх використання буде обмеженим: тільки згідно із спеціально вказаними обставинами і для обмеженого переліку спеціально вказаних цілей.

31. По-друге, бази даних доведеться адекватно захищати (безпека даних). Для досягнення цього впливу, повинно бути гарантовано, що після закінчення періодів затримування дані будуть ефективно видалені. Не повинно бути ніякого «зливу даних» або експлуатації даних. Коротше кажучи, вимагається високий рівень безпеки даних і адекватні технічні і організаційні заходи безпеки.

32. Високий рівень безпеки даних є навіть важливішим, оскільки просте існування даних може призвести до запитів на доступ і користування ними як мінімум трьох груп користувачів:

– самі постачальники. Вони можуть спокуситися використати дані для своїх власних комерційних цілей. Необхідні гарантії для запобігання копіювання цих файлів,

– органи влади відповідальні за правоохоронну діяльність: Проект пропонує їм право мати доступ, але тільки у спеціально визначених випадках і згідно із національним законодавством (Стаття 3(2) Проекту). Не повинно бути доступу для цілей «копання» в даних чи їхнього «виловлювання». Обмін даних з органами влади в інших державах-членах має бути прозоро врегульовано,

– розвідувальні служби (які уповноважені гарантувати національну безпеку).

33. Щодо доступу розвідувальних служб ЄКЗД відзначає, що згідно із Статтею 33 Договору про Європейський Союз і Статті 64 Договору про Європейську Спіль­ноту втручання в межах Третьої опори і Першої опори не повинно впливати на здійснення повноважень, дору­чених державами-членами щодо підтримки правопорядку і гарантування національної безпеки. На думку ЄКЗД, наслідком цих положень є брак компетенції Європейського Союзу керувати доступом сил безпеки або розвідувальних служб до даних, затримуваних постачальниками. Іншими словами, ані доступ цих служб до даних трафіку і місцезнаходження, що знаходяться у постачальників, ані подальше використання інформації, набутої цими службами, не регулюється правом Європейського Союзу. Це той елемент, який слід враховувати при оцінці Проекту. Саме держави-члени повинні вжити необхідних заходів для того, щоб врегулювати доступ розвідувальних служб.

34. По-третє, наслідки, описані в попередніх параграфах, мають потенційний вплив на суб’єкта даних. Додаткові заходи безпеки є потрібними для того, щоб гарантувати, що він, як суб’єкт даних, може просто і швидко скористатися своїми правами. ЄКЗД указує на потребу ефективного контролю щодо доступу і подаль­шого користування, бажано з боку судових органів держав-членів. Ці заходи безпеки повинні також застосовуватися у випадку доступу і подальшого користуван­ня даними трафіку з боку органів влади в інших державах-членах.

35. У цьому контексті ЄКЗД посилається на ініціативи нової правової структури щодо захисту даних, застосовної до правоохоронної діяльності (у Третій опорі Договору про Європейський Союз). На його думку, така правова структура вимагає додаткових заходів безпеки і не може обмежуватися лише повторним підтвердженням загальних принципів захисту даних у Першій опорі [9].

36. По-четверте, існує пряма залежність між адекват­ністю заходів безпеки і витратами на ці заходи. Саме тому адекватний закон про затримування даних повинен містити стимули для постачальників інвестувати у технічну інфраструктуру. Такий стимул міг би полягати у тому, що постачальникам компенсуються додаткові витрати на адекватні заходи безпеки.

37. Підсумовуючи, адекватні заходи безпеки повинні:

– обмежити доступ до даних і їхнє подальше використання,

– надати адекватні технічні і організаційні заходи безпеки для захисту баз даних. Це включає в себе адекватне видалення даних в кінці періоду затримування і визнання запитів на доступ і користування різними групами клієнтів;

– гарантувати користування правами суб’єктів даних, а не тільки підтвердити загальні принципи захисту даних;

– містити стимули постачальникам інвестувати в технічну інфраструктуру.

III. Правова основа і Проект Рамкового Рішення

38. Проект, заснований на Договорі про Європейську Спільноту, зокрема Статті 95, а цілі, згідно із Статтею 1 Проекту, передбачають гармонізацію зобов’язань постачальників щодо оброблення і затримування даних трафіку і місцезнаходження. Стверджується, що ці дані повинні надаватися тільки уповноваженим національним органам влади в окремих справах, пов’язаних із кримінальними правопорушеннями, але потребує врегулювання, точніше, визначення мети так само, як і доступ і подальше використання даних за розсудом держав-членів, що підлягають заходам безпеки чинної у Спільноті структури захисту даних.

39. У цьому відношенні Проект більш обмежений, аніж Проект Рамкового Рішення, який базується на Статті 31(1)(c) Договору про Європейський Союз і містить додаткові положення про доступ до затримуваних даних, так само, як і про запити на доступ від інших держав-членів. Пояснювальний меморандум обґрунтовує таке обмеження сфери Проекту. Він стверджує, що доступ до інформації і обмін нею між відповідними правоохоронними агенціями є питанням, яке виходить за межі сфери дії Договору про Європейський Союз.

40. ЄКЗД не переконало це твердження Пояснювального меморандуму. Втручання Спільноти на підстави Статті 95 Договору про Європейську Спільноту (внутріш­ній ринок) мало усунути бар’єри торгівлі як його головний об’єкт. Згідно із прецедентним правом Суду Справедливості, таке втручання повинно бути насправді необхідним для сприяння усуненню такого бар’єру. Проте, у своєму втручанні законодавець Спільноти повинен гарантувати повагу основоположних прав (Стат­тя 6(2) Договору про Європейський Союз; див. Розділ 2 цієї Думки). Незважаючи на все це, встановлення на рівні Спільноти норм щодо затримування даних в інтересах внутрішнього ринку може вимагати, щоб про дотримання основоположних прав йшлося на рівні Європейської Спільноти. Якщо законодавець Спільноти не може встановити норми про доступ і використання даних, він не може виконати свої зобов’язання за статтею 6 Договору про Європейський Союз, оскільки остан­ні норми необхідні для того, щоб гарантувати, що дані затримуються з належним дотриманням основополож­них прав. Іншими словами, на думку ЄКЗД, норми про доступ, використання і обмін даними є невіддільними від самого обов’язку затримування даних.

41. Щодо встановлення уповноважених органів ЄКЗД визнає, що це відповідальність держав-членів. Подібним чином це стосується організації правоохоронної системи і судового захисту. Проте, акт Спільноти може встановити положення для держав-членів щодо призначення уповноважених органів, судового контролю або доступу громадян до правосуддя. Ці умови гарантують, що відповідні механізми існують на національному рівні для того, щоб гарантувати повну дієвість акту, включаючи дотримання повною мірою законодавства про захист даних.

42. ЄКЗД звертає увагу на інший пункт, пов’язаний з юридичною основою. Справа саме законодавчого органу Спільноти вибрати адекватну юридичну основу і, відповідно, адекватну законодавчу процедуру. Цей вибір виходить за межі повноважень ЄКЗД. Проте, у світлі важливих основоположних проблем, ЄКЗД віддає в теперішній ситуації значну перевагу процедурі спільного ухвалення рішень. Тільки ця процедура встановлює прозорий процес ухвалення рішень за повної участі трьох причетних установ і з належним дотриманням принципів, на яких засновано Союз.

IV. Потреба у гармонізації

43. Проект директиви гармонізує типи даних, які мають бути затримані, періоди часу, протягом якого дані слід затримувати, так само як і цілі, для яких дані можуть надаватися належним органам. Проект передбачає повну гармонізацію цих елементів. У цьому відно­шенні він має істотно іншу природу, аніж Проект Рамкового Рішення, який передбачав мінімальні норми.

44. ЄКЗД підкреслює потребу повної гармонізації цих елементів, зважаючи на функціонування внутрішнього ринку, потреби правоохоронної діяльності і – останнє за порядком, але не за значенням – ЄКПЛ і принципи захисту даних.

45. Щодо функціонування внутрішнього ринку, гар­монізація зобов’язань затримувати дані виправдовує вибір юридичної основи Проекту (Стаття 95 Договору про Європейську Спільноту). Дозволяючи суттєві відмін­ності між законами держав-членів не можна усунути існуючі розлади на внутрішньому ринку електронних комунікацій, які, серед іншого, мають місце завдяки прийняттю (або загрозі прийняття) законодавчих заходів в державах-членах згідно із Статтею 15 Директиви 2002/58/EC (див. пункт 19 цієї Думки).

46. Це є навіть важливіше, оскільки значна кількість електронних комунікацій стосується юрисдикції більше однієї держави-члена. Серед ілюстративних прикладів можна назвати: телефонні дзвінки за кордон, роумінг, перетин кордонів під час мобільного зв’язку і використання постачальника з держави-члена, іншої, аніж країна проживання особи.

47. Окрім того, в цьому контексті брак гармонізації шкодив би потребам правоохоронної діяльності, оскільки належним органам доведеться підкорятися неоднаковим юридичним вимогам. Це може перешкодити обміну інформацією між органами влади держав-членів.

48. Врешті решт, ЄКЗД наголошує – з посиланням на свої повноваження згідно із Статтею 41 Постанови (EC) № 45/2001 – що повна гармонізація головних елементів, включених до Проекту, є необхідною для того, щоб підкорятися ЄКПЛ і принципам захисту даних. Будь-яка законодавча міра, яка зобов’язує затримувати дані трафіку і місцезнаходження має чітко обмежувати кількість даних, які затримуються, періоди затримування і (цілі, з якими здійснюється) доступ, а також подальше використання даних для того, щоб бути прийнят­ним з перспективи захисту даних та для того, щоб виконати вимоги необхідності і пропорційності.

V. Коментарі до статей Проекту

Стаття 3: Зобов’язання затримувати дані

49. Стаття 3 – ключове положення Проекту. Стаття 3(1) запроваджує зобов’язання затримувати дані трафіка і місцезнаходження, тоді як Стаття 3(2) надає чинності принципу обмеження мети. Стаття 3(2) викладає три важливих обмеження. Затримування даних повинно здійснюватися тільки:

– уповноваженими національними органами;

– у спеціально визначених випадках;

– з метою запобігання, розслідування, виявлення і судового переслідування серйозних кримінальних злочинів, наприклад, таких, як тероризм і організована зло­чинність.

Стаття 3(2) посилається на національне законодавство держав-членів за визначенням подальших обмежень.

50. ЄКЗД вітає Статтю 3(2) як важливе положення, однак вважає, що ці обмеження не є достатньо точними, що доступ і подальше використання повинно бути врегульоване згідно із Директивою, а також, що потрібні додаткові заходи безпеки. Як було сказано в Розділі III цієї Думки, ЄКЗД не переконаний, що не включення (точних) умов про доступ і подальше використання даних трафіку і місцезнаходження – неминучий наслідок юридичної основи Проекту (Стаття 95 Договору про Європейську Спільноту). Це потягнуло за собою наступні коментарі.

51. По-перше: не вказано, що інші зацікавлені сторони, подібно до самих постачальників, не мають доступу до даних. За Статтею 6 Директиви 2002/58/EC постачальники можуть тільки обробляти дані трафіка до закінчення періоду на який дані затримуються з метою складання рахунків. На думку ЄКЗД, немає жодного виправдання на доступ постачальниками або іншими зацікавленими сторонами, окрім випадку доступу, передбаченого Директивою 2002/58/EC і на умовах цієї директиви.

52. ЄКЗД рекомендує додати в текст припис з тим, щоб гарантувати, що крім уповноважених органів жод­на особа не матиме доступу до даних. Цей припис може бути сформульованим наступним чином: «дані можуть бути доступними і/або оброблятися тільки з метою, згаданою в Статті 3(2)» або «постачальники повинні ефективно гарантувати те, що доступ надається лише уповноваженим органам».

53. По-друге: обмеження спеціально визначеними випадками, як видається, забороняє звичний доступ до «рибалки даних» («fishing operations») або до видобутку/відбору даних. Проте, текст Проекту повинен спеціально визначити, що дані можуть надаватися тільки в разі, коли це необхідно у зв’язку із певним злочином.

54. По-третє: ЄКЗД вітає той факт, що мета доступу обмежена серйозними злочинами, такими як тероризм і організована злочинність. У інших менш серйозних випадках, доступ до даних трафіку і місцезнаходження не завжди буде пропорційний. Проте, ЄКЗД виражає сумніви, чи цього обмеження цілком досить, особливо, коли йтиметься про надання доступу щодо серйозних злочинів, окрім тероризму і організованої злочинності. Практика держав-членів відрізняється. ЄКЗД наголошує в розділі IV цієї Думки на потребі повної гармонізації головних елементів, включених до Проекту. Саме тому ЄКЗД рекомендує обмежити приписи певними серйозними злочинами.

55. По-четверте: всупереч проекту Рамкового Рішен­ня, Проект не містить припису про доступ. З точки зору ЄКЗД, доступ до даних і їх подальше використанням не повинно бути проігнорованим у Директиві. Вони складають невіддільну частину змісту (див. Розділ III цієї Думки).

56. ЄКЗД рекомендує доповнити Проект однією або кількома статтями про доступ до даних трафіку і місцезнаходження уповноважених органів і про подальше використання даних. Мета цих статей – гарантувати, що дані використовуються тільки для цілей, згаданих у Статті 3(2), що органи влади гарантують якість, конфіденційність і безпеку даних, які вони одержали і що дані будуть стерті, коли вони не будуть більше потрібні для запобігання, розслідування, виявлення і судового переслідування певного злочину. Окрім того, слід вказати, що доступ у певних справах повинен перебувати під судовим контролем держав-членів.

57. По-п’яте: Проект не містить додаткових заходів безпеки для захисту даних. У преамбулі просто посилаються на заходи безпеки в чинному законодавстві, перш за все Директиву 95/46/EC і Директиву 2002/58/EC. ЄКЗД не погоджується із цим обмеженим підходом до захисту даних, незважаючи на особливу важливість (додаткових) заходів безпеки (див. Розділ II цієї Думки).

58. Саме тому ЄКЗД рекомендує включити параграф про захист даних. У цей параграф можуть бути вставлені попередні рекомендації з приводу Статті 3(2), так само як і інші приписи про захист прав даних, на кшталт приписів, пов’язаних з користуванням суб’єк­том даних своїх прав, про захист даних (див. Розділ II цієї Думки), щодо якості даних і безпеки даних, а також щодо даних трафіку та місцезнаходження, які не стосуються злочину.

Стаття 4: Затримувані категорії даних

59. Загалом, ЄКЗД вітає статтю і Додаток, оскільки:

– вибрано законодавчу техніку з функціональним описом в тілі директивних приписів і технічними деталями у додатку. Це достатньо гнучко для того, щоб адек­ватно відповісти на технологічні події і це надає громадянам правової певності;

– відмінність між даними телекомунікації і Інтернет-даними, не зважаючи на те, що відмінність стає технологічно менш важливою. Однак, з перспективи захисту даних ця відмінність є важливою, оскільки в Інтернеті межа між змістом даних і даними трафіка не є чіткою (див., наприклад, визнання в Статті 1(2) Директиви що інформація, отримана з Інтернету, – це дані змісту);

– рівень гармонізації: Проект передбачає високий рівень гармонізації з вичерпним списком категорій даних, які мають бути затримані (на відміну від проекту Рамкового Рішення, який містив список-мінімум, з широ­ким повноваженням держав-членів додавати дані). З перспективи захисту даних повна гармонізація є суттєвим (див. Розділ IV).

60. ЄКЗД рекомендує наступні зміни:

– Стаття 4, другий параграф, повинен містити реальніші критерії для того, щоб гарантувати, що дані змісту не включаються. Слід додати наступне речення: «Додаток не може включати дані, які показують зміст комунікації»

– Стаття 5 відкриває можливість для перегляду Додатку директивою Комісії («comitology»). ЄКЗД радить, що перегляд Додатку з суттєвим впливом на захист даних повинен переважно здійснюватися за допомогою Директиви відповідно до процедури спільного ухвалення рішень [10].

Стаття 7: Періоди затримування

61. ЄКЗД вітає той факт, що періоди затримування у Проекті значно коротші, аніж періоди, що передбачалися у проекті Рамкового рішення:

– Нагадуючи про сумніви, виражені у цій Думці, про доказ необхідності затримування даних трафіку аж до одного року, період тривалістю один рік відображає методи правоохоронної діяльності, як це було показано за допомогою прикладів-ілюстрацій, наданих Комісії Президії Ради.

– Ці ілюстрації показують також те, що, виключаючи виняткові випадки, затримування даних протягом довших періодів не відображають практику правоохоронної діяльності.

– Коротший період в шість місяців для даних, по­в’язаних з електронними комунікаціями, що мають місце з винятковим або переважним використанням Інтернет-протоколу, є важливим з перспективи захисту даних, оскільки затримування Інтернет-комунікацій призводить до об’ємних баз даних (ці дані звично не затримуються для цілі складання рахунків), межа з даними змісту є невизначеною, а затримування довше, ніж шість місяців, не відображає практики правоохоронців.

62. Потрібно прояснити у тексті, що:

– період затримування – 6 місяців, відповідно один рік – максимальний період затримування;

– дані видаляються після закінчення періоду затримування. Текст повинен також прояснити, як ці дані потрібно видалити. На думку ЄКЗД постачальнику доведеться видаляти дані автоматизованими засобами, як мінімум з дня в день.

Стаття 8: Вимоги до зберігання
затримуваних даних

63. Ця стаття близько пов’язана зі Статтею 3(2) і містить важливе положення, яке може гарантувати, що доступ у спеціально визначених випадках може бути обмежений даними, які особливо потрібні. Статті 8 і 3(2) припускають, що необхідні дані передаються постачальниками органам влади і що останні не мають прямого доступу до баз даних. ЄКЗД рекомендує закріпити цю презумпцію безпосередньо в тексті.

64. Положення повинно бути деталізовано, вказуючи що:

– необхідні дані передаються постачальниками органам влади (див. пункт 63).

– постачальники повинні встановити необхідні технічні пристрої, зокрема, системи пошуку для того, щоб полегшити цілеспрямований доступ до спеціально визначених даних.

– Постачальники повинні гарантувати, що тільки члени їхнього персоналу з відповідними технічними повноваженнями мають доступ до баз даних з технічних причин, і що ті члени персоналу обізнані із вразливою природою даних і працюють згідно із суворими внутрішніми правилами конфіденційності.

– Передача даних повинна не тільки мати місце без невчасної затримки, але і без показу інших даних трафіку і місцезнаходження, аніж ті, які були потрібні для цілей запиту.

Стаття 9: Статистика

65. Обов’язок постачальників подавати щорічно статистику допомагає установам Спільноти контролювати ефективність впровадження і застосування цього Проекту. Потрібна адекватна інформація.

66. На думку ЄКЗД, це зобов’язання приводить в дію принцип прозорості. Європейський громадянин має право знати, наскільки ефективним є затримування даних. Для цього постачальника потрібно додатково зобов’язати зберігати реєстраційні журнали і систематично виконувати роль (само)ревізії, для того, щоб надати можливість національним органам із захисту даних контролювати застосування норм про захист даних на практиці [11]. Проект має бути змінений у цьому сенсі.

Стаття 10: Витрати

67. Як це було сказано в Розділі II, існує пряма залежність між адекватністю заходів безпеки і витратами на ці заходи, або, іншими словами, між безпекою і витратами. Саме тому ЄКЗД бере до уваги Статтю 10 – вона передбачає компенсацію пред’явлених додаткових витрат – як важливе положення, яке могло б послужити стимулом для постачальників інвестувати в технічну інфраструктуру.

68. Згідно із оцінками, поданими в «Оцінці впливу», переданою Комісією до ЄКЗД, витрати на затримування даних значні. Для великої мережі і постачальника послуг витрати становлять більше ніж 150 мільйонів євро, а протягом 12-місячного періоду затримування з річними експлуатаційними витратами – близько 50 мільйонів євро [12]. Немає, однак, ані жодних цифр про витрати на заходи додаткової безпеки, як, наприклад, дорогі пошукові системи (див. коментар до Статті 6), ані про (приблизно) фінансові наслідки повної компенсації додаткових витрат постачальників.

69. На думку ЄКЗД, точніші цифри потрібні для того, щоб бути здатним оцінити Проект в його повному обсязі. Він пропонує висвітлити фінансові наслідки Проекту в Пояснювальному меморандумі.

70. Щодо безпосередньо положення Статті 10, залежність між адекватністю заходів безпеки і витратами слід прояснити у тексті припису. Окрім того, Проект повинен передбачати мінімальні стандарти для заходів безпеки, вжитих постачальниками, для того, щоб претендувати на відшкодування з боку держави-члена. На думку ЄКЗД, визначення цих стандартів не можна повністю покласти на держави-члени. Це може поставити під сумнів рівень гармонізації, запровадженої Директивою. До того ж, потрібно взяти до уваги, що держави-члени несуть фінансові наслідки компенсації.

Стаття 11: Поправка до Директиви 2002/58/EC

71. Слід висвітлити відношення до Статті 15(1) Директиви 2002/58/EC, оскільки цей Проект позбавляє це положення більшості його змісту. Посилання в Статті 15(1) Директиви 2002/58/EC на Статтю 6 і Статтю 9 (цієї ж Директиви) потрібно видалити, або, як мінімум, змінити таким чином, щоб прояснити, що держави-члени більше не мають компетенції приймати законодавство відносно злочинів, доповнюючи цей Проект. Будь-яка неоднозначність щодо залишків їхньої компетенції, – наприклад, щодо затримування даних для цілей «не серйозних» злочинів – повинна бути усунена.

Стаття 12: Оцінка

72. ЄКЗД вітає, що Проект містить статтю про оціню­вання Директиви, протягом трьох років після набуття нею чинності. Оцінка є дуже важливою з огляду на сумніви про потрібність Проекту і його пропорційність.

73. У цій перспективі ЄКЗД радить передбачити дуже суворе зобов’язання, який містить наступні елементи:

– Оцінювання повинно охоплювати оцінку ефектив­ності виконання Директиви з перспективи правоохоронної діяльності, так само як і оцінку впливу на основні права суб’єкта даних. Комісія повинна включати будь-які докази, які можуть вплинути на оцінювання.

– Оцінювання повинно проходити регулярно (як мінімум, кожні 2 роки).

– Комісію слід зобов’язати представити зміни до Проекту там, де необхідно (як в Статті 18 Директиви 2002/58/EC).

VI. Висновки

Попередні умови

74. Для ЄКЗД має велике значення, щоб Проект дотримувався основоположних прав. Законодавчий захід, який би завдавав шкоди захисту, гарантованому правом Спільноти і особливо прецедентним правом Суду Справедливості і Європейського суду з прав людини, є не тільки неприйнятним, але і незаконним.

75. Необхідність і пропорційність зобов’язання затримувати дані – повною мірою – мають бути продемонстровані.

76. Щодо необхідності: ЄКЗД визнає зміни обставин, але поки що не переконаний у необхідності затримуван­ня даних трафіку і місцезнаходження в цілях правоохоронної діяльності, як це встановлено у Проекті.

77. Тим не менше ЄКЗД представляє у цій Думці свій погляд на пропорційність Проекту. Це означає, в першу чергу, що затримування даних трафіку і місцезнаходження не є адекватною або ефективною відповіддю. Потрібні додаткові заходи, щоб гарантувати, що органи влади мають цілеспрямований і швидкий доступ до даних, потрібних в певному випадку. У другому місці, Проект повинен:

– обмежувати періоди затримування. Періоди повинні відображати потреби правоохоронної діяльності;

– обмежувати кількість даних, які затримуються. Цей номер повинен відображати потреби правоохоронної діяльності і гарантувати, що доступ до змістовних даних є неможливим;

– містити адекватні заходи безпеки.

Загальна оцінка

78. ЄКЗД підкреслює важливість того факту, що цей текст Проекту передбачає повну гармонізацію голов­них елементів Проекту, зокрема, види даних, які затримуються, періоди часу, протягом якого дані потрібно затримати, так само як і (цілі) доступу і подальше використання даних.

79. По деяких пунктах потрібно подальше роз’яс­нен­ня, наприклад, щоб гарантувати адекватне видалення даних після закінчення періоду затримування і щоб ефективно запобігти доступу і використанню різними групами хранителів.

80. ЄКЗД розглядає наступні пункти, суттєві для того, щоб Проект був прийнятним з перспективи захисту даних:

– додавання до Проекту спеціальних положень про доступ до даних трафіка і місцезнаходження уповноважених органів влади і про подальше використання даних, як суттєвої і невіддільної частини змісту.

– додавання до Проекту подальших додаткових заходів безпеки для захисту (на відміну від простого посиланню на заходи безпеки в чинному законодавстві, зокрема Директива 95/46/EC і Директива 2002/58/EC), між іншим, щоб гарантувати дотримання прав суб’єкта даних.

– додавання до Проекту подальших стимулів постачальникам інвестувати в адекватну технічну інфраструктуру, зокрема, фінансові стимули. Ця інфраструктура може бути настільки адекватною, наскільки існують ефективні пошукові системи.

Рекомендації для модифікацій Проекту

81. Щодо Статті 3(2):

– додавання положення для того, щоб гарантувати, що окрім уповноважених органів жодна особа не матиме доступу до даних. Це положення могло б бути сфор­мульоване таким чином: «дані, можуть бути доступними і/або оброблятися з метою, згаданою в Статті 3(2)» або «постачальники повинні ефективно гарантувати, що доступ надаватиметься тільки уповноваженим органам»:

– деталізація того, які лише дані можуть надаватися, якщо це потрібно відносно певного злочину;

– обмеження положень щодо певних серйозних злочинів;

– додавання до Проекту однієї чи більше статей доступу до даних трафіку і місцезнаходження уповноваженими органами влади і про подальше використання даних, так само як і положення про те, що доступ в певних випадках повинен здійснюватися під судовим контролем в державах-членах;

– включення параграфа про захист даних.

82. Щодо Статей 4 і 5:

– додавання до Статті 4 другого параграфу наступного змісту: «Додаток не може включати дані, які показують зміст комунікації»

– деталізація того, що перегляди Додатку з реальним впливом на захист даних повинні переважно проводитися за допомогою Директиви відповідно до процедури ухвалення спільних рішень.

83. Щодо Статті 7, деталізація тексту про те, що:

– періоди затримування строком 6 місяців і один рік є максимальними періодами затримування,

– дані видаляються після закінчення періоду затри­мування. Текст повинен також прояснити, як ці дані потрібно видаляти, а саме постачальником автоматизованих засобів, як мінімум день за днем.

84. Щодо Статті 8, деталізація тексту про те, що:

– необхідні дані передаються постачальниками органам влади;

– постачальники повинні встановити необхідну технічну архітектуру, зокрема, пошукові системи, щоб полегшити цілеспрямований доступ до вказаних даних;

– постачальники повинні гарантувати, що тільки члени їхнього персоналу зі спеціально визначеними технічними повноваженнями мають доступ до баз даних з технічних причин, а ці члени персоналу обізнані про вразливий характер даних і роботу згідно із суворими внутрішніми правилами конфіденційності;

– передача даних повинна не тільки мати місце без невчасної затримки, але і без відкриття інакших даних трафіка і місцезнаходження, аніж тих, які були потрібні для цілей запиту.

85. Щодо Статті 9:

– доповнення положенням, яке зобов’язує постачальника зберігати журнали і виконувати систематичні (само)ревізії, для того, щоб надати можливість національним органам із захисту даних контролювати застосуванням норм про захист даних на практиці.

86. Щодо Статті 10:

– висвітлення залежності між адекватністю заходів безпеки і витрат слід прояснити у тексті положення;

– доповнення мінімальних стандартів для заходів безпеки, які вжиті постачальниками, для того, щоб набути право на компенсацію від держави-члена;

– висвітлити фінансові наслідки Проекту в Пояснювальному меморандумі.

87. Щодо Статті 11:

– поправка до Статті 15 (1) Директиви 2002/58/EC, про видалення посилання на Стаття 6 і Статтю 9 (цієї ж Директиви), або, як мінімум, їхня модифікація для того, щоб прояснити, що держави-члени не мають більше повноважень приймати законодавство відносно злочинів, доповнюючи цей Проект.

88. Щодо Статті 12, поправки до положення про оцінювання:

– слід охопити оцінку ефективності виконання директиви

– слід проводити на регулярній підставі (як мінімум кожні 2 роки)

– Комісію слід зобов’язати представити зміни до Проекту там, де необхідно (як в Статті 18 Директиви 2002/58/EC).

Вчинено у Брюсселі 26 вересня 2005 року

Пітер Гастінкс (Peter Hustinx)

Європейський Комісар Захисту Даних

[1] OJ L 281, 23.11.1995, p. 31.

[2] OJ L 201, 31.7.2002, p. 37.

[3] OJ L 8, 21.1.2001, p. 1.

[4] Judgment of the ECHR of 16 February 2000, Amann, 2000-II, Appl. 27798/95.

[5] Judgment of the ECHR of 2 August 1984, Malone, A82, Appl. 8691/79.

[6] Judgment of the ECHR of 22 October 1981, Dudgeon, A45, Appl. 7525.

[7] Див. також пункт 3 цієї Думки.

[8] Liberty and security, striking the right balance. Paper by the UK Presidency of the European Union of 7 September 2005.

[9] Див. в такому ж сенсі: «The Position Paper on Law Enforcement and Information Exchange in the EU», прийнятий на Весняній конференції Європейських органів захисту даних, Краків, 25 –26 квітня 2005 р.

[10] Див. в такому ж сенсі: «The Opinion of the EDPS of 23 March 2005 on the Proposal for a Regulation of the European Parliament and of the Council concerning the Visa Information System (VIS) and the exchange of data between Member States on short stay-visas» (Paragraph 3.12).

[11] Див. в такому ж сенсі: «The Opinion of the EDPS of 23 March 2005 on the Proposal for a Regulation of the European Parliament and of the Council concerning the Visa Information System (VIS) and the exchange of data between Member States on short stay-visas» (Paragraph 3.9).

[12] Комісія посилається на цифри ETNO (асоціація операторів телекомунікації ЄС) і на звіт MEP Alvaro щодо проекту Рамкового Рішення.

Переклад з англійської Руслана Тополевського




Інтернет-магнати проти китайських кібердисидентів: уроки для України

Свого часу Китай став першою країною, котра розпочала вводити централізовану цензуру в кіберпросторі. "Китайські умільці" за завданням партії розробили такі програми, котрі блокували доступ користувачам Інтернету в їхній країні на сайти тайванських та інших діаспорних китайськомовних газет, в яких містилася критика комуністичного режиму. Проте, як відомо, якщо народ вдалося примусити терпіти одні інформаційні обмеження, то влада вже готова до нових, більш жорстких ідеологічних акцій.

Нині в Китаї вже налічується близько 100 мільйонів інтернавтів, і їхня кількість безперервно зростає. Комуністична влада, очевидно, ніяк не може погодитися з тим, щоб якийсь пересічний користувач кіберпростору міг так просто "виловити" саме ту інформацію, котра його дійсно зацікавила. Однак, щоб "намордник" на Інтернет виявився ефективним, необхідно залучитися підтримкою і допомогою інтернет-магнатів.

Але найдивніше те, що якимось чином комуністи такої підтримки добилися. Лідери світової кіберіндустрії Microsoft, Google, Yahoo, Cisco, Nortel, Sun та Websense незрозуміло за які дивіденди "продали" свою душу й погодились співробітничати з Пекіном аби забезпечувати йому цензуру. Так, у такій спосіб три перших погодились систематично блокувати доступ до будь-якої сторінки в Інтернеті, де представлені "крамольні" слова – "демократія", "свобода", "права людини", "незалежність Тайваню" чи "демонстрації".

Якщо необізнаний з новими китайськими інформаційними правилами, котрі введені після підписання угоди минулого місяця з державним підприємством Shanghai Alliance, пересічний китайський користувач Інтернету намагатиметься набирати на західних пошукових системах "крамольні" слова, він стикатиметься з несподіваними відповідями. Йому коректно повідомить віртуальний цензор, що "ця стаття не повинна містити слів, котрі заборонені. Будь-ласка використайте інші терміни".

Під таким тотальним контролем власники персональних веб-сайтів вже ніколи не зможуть більше висловлювати свої політичні тривоги. Але це ще не все. Влада зобов’язала усіх власників веб-сайтів до 30 червня 2005 року пройти офіційну реєстрацію, якщо вони не хочуть бути закритими. Вже 75 % користувачів погодилися з подібним рішенням. Очевидно, що подібні дії були б абсолютно немислимі в державі, яка гарантує своїм громадянам елементарні демократичні свободи.

Крім цього, Yahoo погодилась заблоковувати будь-яку інформацію, що вважається Пекіном шкідливою. Так само і у Google вирішили не включати, під час пошуку до доступної китайським споживачам інформації, сторінки, котрі владою визначені крамольними.

Комуністична влада виправдовує свої вимоги необхідністю контролювати повідомлення, які становлять загрозу для безпеки країни. На думку її провідників, користувачі Інтернету, який здобув масового поширення в країні, здобувають інформацію, що містить секс, насилля, марновірство та інші шкідливі повідомлення, котрі отруюють суспільство.

Потуги китайської влади обмежити і дозувати інформацію для своїх громадян підкріплені допомогою помічників з Cisco, Nortel, Sun і Websense, які, не сумніваючись, виявили бажання продати "борцям з інформацією" необхідні обмежувальні технології, необхідні для полювання на кібердисидентів.

Хоча бажання абсолютного контролю Пекіна контролювати китайців інформаційно виглядає настільки ж патетично, як і смішно, але викликає великий подив, що задля фінансової вигоди західні інтернет-магнати готові забути про будь-які принципи, звичайно, не кажучи вже про таку маленьку "дрібницю", як права людини.

В цьому контексті пригадується іще одна така собі "дрібничка", яка не може не хвилювати вже українську громадськість. Чомусь після перемоги помаранчевої революції нова демократична влада не спромоглася згадати (та відповідно і відмінити) сумнівне рішення кучминого режиму щодо державного моніторингу українського інтернет-простору.

А якщо не згадала, то, можливо, саме така ситуація в Україні цілком і влаштовує владу? Це питання, поки що так і залишається без відповіді. Хоча можна пригадати, що ще кілька років тому і в Україні вже висувалися ідеї зареєструвати усіх користувачів Інтернету аналогічно існуючій телефонній книзі, в якій вказані всі телефонні номери власників і користувачів телефонів.

Тим більше, що свого часу, Служба безпеки України вимагала, аби постачальники інтернет-послуг купили і встановили обладнання, яке дозволить СБУ контролювати електронну пошту і веб-сайти.

Тому цікаво було б дізнатися, як далеко вже просунулися українські спецслужби на поприщі контролю за інформацією в Україні? І чи не виникне у когось з представників нової влади сумнівне бажання просунутись на декілька кроків далі до новітнього китайського досвіду? Тим більше, що ідеї щодо необхідної реєстрації усіх українських сайтів вже висловлювались деким із ющенківської команди.

У разі, якщо дійсно український інтернет-простір і далі продовжує тотально моніторитись, то українська громадськість має усі законні підстави для того, аби дізнатися на яких підставах відбувається це позадемократичне дійство, і яким чином подібні дії корелюються з деклараціями влади про дотримання прав пересічних українських громадян.

Між тим, питання контролю української влади за інформацією, поширеною у Інтернеті, є чудовим тестом на те, якими можуть бути наступні кроки "помаранчевої влади" після того, як вона укріпить свої позиції і контроль над суспільством після 2006 року.

Це питання зовсім не риторичне. Так як від препарування, дозування, приховування і заборони інформації дуже таки легко, за відповідного бажання, перейти до більш рішучих кроків щодо тих, хто не виявляє схильності думати і діяти стандартно, та ні за яких обставин не погоджується відмовитись від свого законного права вільно отримувати і поширювати інформацію у кіберпросторі.

Необхідно визнати, що будь-яка влада почувається некомфортно, коли щодо її дій поширюється певна негативна (нехай і достовірна) інформація. І ось тут необхідно провести чітку межу між бажанням унеможливити поширення некомфортної для себе інформації та правомірністю й законністю заборонних дій.

"Українська Правда"

http://maidan.org.ua/static/mai/1121784428.html



Свобода Висловлювань і Приватність, 2005, #04