MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

СВіП в Україні

Порушення свободи вираження поглядів під час виборчої кампанії 2006 року

 Мета цієї статті – довести, що виборче законодавство та практика його застосування серйозно порушують свободу вираження поглядів. Свобода політичних дискусій – найважливіша передумова прийняття виважених та обґрунтованих політичних рішень щодо будь-яких суспільних проблем. Під час виборчих кампаній свобода політичних дискусій має перебувати під особливим захистом. Проте в Україні сталося навпаки. Цю свободу так суттєво обмежили, що, на мою думку, виборча кампанія стала стерильною, прісною і просто нудною.

Розділ 8 Закону про вибори vs. стаття 34 Конституції: повна перемога

Купа політичних партій, що прагнуть потрапити до парламенту та місцевих Рад, вішають локшину на вуха виборцям своїми обіцянками, які вони, мабуть, ніколи не виконають, але вільно обговорювати питання довіри до цих партій, їхні попередні дії, ідеології, програми, особисті якості членів виборчих списків, як виявилося, просто неможливо. Бажаючи захистити журналістів та ЗМІ від тиску з боку агресивних суб’єктів виборчого процесу, що ми сповна бачили на виборах-2004, законодавець перегнув палку в інший бік і заборонив агітацію за або проти партій (блоків), висунутих ними кандидатів в депутати, в матеріалах і передачах, не обумовлених угодами з цими партіями (блоками), а також заборонив поширювати будь-яку інформацію, яка має ознаки політичної реклами, безоплатно або з оплатою з джерел, не передбачених законом.

В результаті будь-який текст або відеоряд, в яких фігурують партії чи особи членів виборчих списків, піддається жорсткій цензурі: а чи не буде це сприйнято як передвиборна агітація? Бо, дійсно, коли ЗМІ розповсюджують інформацію критичного змісту щодо партії або членів її виборчого списку, вони ризикують отримати судові позови з вимогою їхнього закриття до кінця виборів. Тому статті в газетах та телепередачі рясніють обмовками: „Це не агітація! Це не агітація!”. Нещодавно до мене звернулася дівчинка з однієї з харківських продакшн-студій, яка зняла сюжет до приїзду у Харків Поплавського з концертом. Ця дівчинка, маючи добру музичну освіту, не могла стримати свою іронію щодо „співаючого ректора”. Про вибори – ані слова. Але жодна харківська телерадіокомпанія не наважилася взяти цей сюжет: боялися, що його потрактують як антирекламу. І що тут скажеш? Я порадив журналістці не журитися і почекати кінця виборчої кампанії, бо все ж таки і телекомпанії також можна зрозуміти, хоча і розумів безглуздість ситуації. Але „Чорноморку” ледве не закрили, а причина-то була дріб’язковою. А сумську газету „Громадянин України” таки закрили: 17 лютого Апеляційний суд Сумської області припинив її випуск до закінчення виборів. Причина – „грубе порушення закону про вибори”, яке полягало в публікації в одному з номерів перших п’ятірок кандидатів в місцеві ради і на посаду мера від Республікансько-християнської партії з закликом підтримати їх на виборах. Ця публікація дійсно не була оплачена з виборчого фонду цієї партії. Засновник газети, голова обласного осередку РХП намагався таким чином допомогти їй і був жорстко покараний. Чи було це порушення таким вже тяжким, що треба було припинити випуск газети? Чи не можна було б, наприклад, обмежитися попередженням? Не можна не бачити, що таке обмеження свободи вираження поглядів краще назвати грубим її порушенням.

Дуже показовими для нашої теми є постанови ЦВК №716 від 23 лютого та №793 від 2 березня щодо скарг виборчого блоку „НЕ ТАК!” на дії газети „Сільські вісті” та Петра Порошенка. В обох випадках позивач скаржився на порушення його прав та законних інтересів. ЦВК розглянула питання належності позивача, відповідачів, своїх повноважень щодо розгляду скарги, строки оскарження, а потім розглядала скаргу по суті, обмежуючи свій розгляд виключно виборчим законом.

Предметом скарги блоку „НЕ ТАК!” до газети „Сільські вісті” була стаття „Щасти Вам у благородній справі служіння українському народові”, надрукована в № 18 від 14 лютого. Як відзначає ЦВК в своїй постанові, „стаття містить оціночні судження у формі політичної риторики, критичних, полемічних та саркастичних висловлювань на адресу деяких суб’єктів виборчого процесу, а саме:

“...Україна пам’ятає душителів „Сільських вістей” – Леоніда Кравчука (1986 рік)…, які цинічно топталися по правах людини, забороняючи на підлеглих територіях передплату “СВ”… А Леонід Кравчук, очевидно, на правах старійшини душительського корпусу, а може, на честь 20-ліття з часу першого розмахування сокирою над головою лідера сільськовістян І. Сподаренка розпочав новий похід проти “Сільських вістей”, оголосивши кампанію протесту проти президентського Указу № 60 від 23 січня 2006 р., яким Івану Васильовичу Сподаренку присвоєно звання Герой України.

Екс-ідеолога КПУ зразка 1986 р. зрозуміти можна: не хочеться компартійному катові, щоб самим існуванням на білому світі газета та її лідер нагадували про його чорне минуле. Але ж яке знамено підносить він над собою: честь України!

…Дуже муляють пану Кравчуку „Сільські вісті”, вочевидь, якби і в труні лежав, то перевернувся б”,

„…Провідним актором, а за сумісництвом ще й режисером театру абсурду якраз ви і є, пане Кравчук. І справа не лише в тому, що ви легко перевтілюєтеся з ролі войовничого богохула у роль помазаника Божого, що ви вболіваєте за пам’ять жертв Голокосту, а забороняли навіть згадки про Голодомор в Україні. Зрештою, вам однаково, чим торгувати, пішли ж бо свого часу з іміджем першого президента України у козачки до вигідного вам кандидата на пост столичного мера, якого геть не захотіла київська громада. Але то зі сфери моралі. Хоча яка мораль. Ви, будучи президентом України, розциндрили найбільше у світі (на той час) Чорноморське пароплавство. Ви, будучи президентом України, прошльондрили до півтораста мільярдів людських заощаджень, кинувши власний народ у злидні, у безробіття, ще й накривши валом інфляції. І ви – з ласки Кучми – Герой України!

Ось де насправді театр абсурду. І ви розігруєте тепер карту антисемітизму і ксенофобії, нібито забувши, що вона бита і валяється на смітнику – придатна хіба що для бомжів, які з тих смітників живуть, ще дечим зі знахідок і проторговують. Ви ж, пане Кравчук, завжди хизуєтесь знанням законів, правовим нібито всезнайством. То хіба не знаєте, що ініційоване Рабиновичем і сфабриковане Саприкіною звинувачення газети “СВ” в антисемітизмі і ксенофобії, розпалюванні міжнаціональної ворожнечі скасоване Апеляційним судом м. Києва?

Втяглися в цю кампанію і ваші політичні компаньйони Віктор Медведчук та Віктор Янукович, головні стовпи кумівського режиму. Тут, отже, все ясно.

Але під листом, яким розпочато кампанію проти “СВ”, а заодно – на передвиборній хвилі – і проти Президента України Віктора Ющенка, ще 13 підписів…”

ЦВК встановила, що стаття має ознаки передвиборної агітації і друкувалася без укладення угоди з суб’єктом виборчого процесу, та задовольнила в цій частині скаргу блоку „НЕ ТАК!”. Що ж стосується думки скаржника, що в статті „було поширено деякі завідомо недостовірні та наклепницькі відомості про суб’єкта виборчого процесу – кандидата у народні депутати України Кравчука Л.М.”, то ЦВК не погодилася з цим твердженням, зазначивши, що „суб’єкт звернення зі скаргою не подав до Центральної виборчої комісії жодних доказів тієї обставини, що відомості, які він вважає завідомо недостовірними та наклепницькими, є такими. Тому в цій частині скарга задоволенню не підлягає.”

ЦВК зобов’язала газету „Сільські вісті” „утриматися в подальшому від вчинення порушень вимог Закону про вибори”. Таке рішення, на мою думку, буде мати великий „охолоджуючий ефект” і стане на заваді бажанням вільно обговорювати якості учасників виборчого процесу.

У Постанові №793 від 2 березня ЦВК розглянула скаргу блоку „НЕ ТАК” на дії П.Порошенка. Як зазначено в скарзі,

21 лютого 2006 року о 19 годині 40 хвилин під час зустрічі з громадськістю у м. Херсоні, яка транслювалася на телеканалі „СКІФІЯ”, суб’єкт оскарження Порошенко П.О. висловився про те, що „Альтернативи не існує – і це є справжня політична реформа. А не балаканина, яка була започаткована комуністами, Медведчуком, Регіонами і Кучмою”.

Під час цієї зустрічі на питання стосовно Шуфрича Н.І. Порошенко П.О. припустився таких висловлювань: „Вибачте, я вважаю, що він клоун. Щасливий у тому, що це вже бачить все суспільство держави, я вважаю, що політична сила, яку він очолює... єдине, що мені соромно, що перший президент нашої держави, пан Кравчук, знаходиться на чолі списку, який вимагає скасування української мови як державної або введення російської, який...ну йому має бути соромно. А всі решта там – клоуни. Їх час уже пішов. Згадайте, ким був Медведчук рік тому, чи півтора роки тому. Це був володар держави. Як він здувся, як тільки прийшли справді народні люди. Подивіться, який на сьогоднішній день рівень підтримки цієї політичної сили „Не Так!” – без фальсифікації, без заборони виступів на телебаченні – він є ніхто...”.

Як докази вказаних обставин до скарги додано відеокасету та компактдиск із записами виступів Порошенка П.О. Проте ЦВК встановила, що відеокасета не містить наведених висловлювань, а факту трансляції на телеканалі „СКІФІЯ” відеоматеріалу, який вміщений на компактдиску, встановити не можна. Кандидат у народні депутати України Петро Порошенко не належить до виключного кола осіб, яким відповідно до частини першої статті 71 забороняється брати участь у передвиборній агітації. Отже, його участь в передвиборній агітації не суперечить вимогам Закону про вибори. На цих підставах ЦВК постановила відмовити блоку „НЕ ТАК!” в задоволенні його скарги.

Схоже на те, що телеканал „Скіфія” у своєму репортажі про зустріч Порошенка з громадськістю Херсона просто видалив його критичні висловлювання щодо опонентів. І тим самим врятував себе від санкцій, які могли б бути, аж до закриття.

Таким чином, і Закон про вибори, і практика його застосування, що складається, формують таку картину: кандидати в депутати мають можливість вільно дебатувати на виборчі теми, але журналісти та ЗМІ можуть висвітлювати ці дебати тільки на підставі угод з політичними партіями (блоками), тобто репрезентуючи їхні інтереси. Самі вони вільно висловити свої думки не в змозі, оскільки будь-яке критичне зауваження трактується як передвиборна агітація. Отже, вони змушені відмовитися від висвітлення виборчої кампанії або вдатися до сильної самоцензури.

Звичайно, ЦВК не розглядала регулювання Законом про вибори передвиборної агітації в контексті дотримання прав людини та основоположних свобод. Спробуємо подивитися на проблему з цього боку. Відповідно до статті 34 Конституції здійснення свободи вираження поглядів „може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя”. Зауважимо, що в цьому переліку відсутня така мета обмеження, як „заборона передвиборної агітації без укладення угоди з суб’єктами виборчого процесу”, і цю мету не можна звести, на мою думку, до жодної з перерахованих вище конституційних цілей обмеження свободи вираження поглядів. У той же час згідно із статтею 64 Конституції конституційні права і свободи не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених самою Конституцією. Отже, розділ 8 Закону про вибори народних депутатів суперечить Конституції. Цей висновок мав би зробити Конституційний Суд, але Верховна Рада України зробила все, щоб заблокувати його роботу (зауважимо в дужках, що всі рішення парламенту у відсутність Конституційного Суду є спокуса вважати нелегітимними).

Стаття 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яка захищає свободу вираження поглядів, містить той же самий перелік обмежень, що й стаття 34 Конституції, але зазначає, що вони мають бути необхідними в демократичному суспільстві. Для розгляду питання, чи відповідає регулювання проведення передвиборної агітації міжнародним стандартам захисту свободи вираження поглядів, необхідно врахувати принципи, які сформулював Європейський суд з прав людини, розглядаючи заяви про порушення статті 10 Європейської конвенції захисту прав людини та основоположних свобод[1].

1. Свобода висловлювань складає одну з невід’ємних підстав демократичного суспільства і одну з основних умов для його прогресу і самореалізації кожної особи. З врахуванням п.2 ст.10, прийнятними є не тільки “інформація” чи “ідеї”, які прихильно сприймаються чи вважаються необразливими чи сприймаються з байдужістю, але також і ті, які ображають, шокують чи дратують. Такими є вимоги плюралізму, толерантності і широти поглядів без яких немає “демократичного суспільства”.

2. Сфера обмежень, згідно п.2 ст.10 Конвенції, щодо політичних промов чи дебатів з питань, що мають суспільний інтерес, є невеликою. Крім того, межі допустимої критики ширше стосовно уряду ніж по відношенню до громадянина, що не займає публічних посад чи, навіть, політика. У демократичній системі поведінка чи помилки уряду повинні підлягати детальній перевірці не лише законодавчих і судових органів, але також і громадської думки.

3. Політику, звичайно, надається право захищати свою репутацію, навіть коли він діє не у своїй приватній якості, але вимоги такого захисту повинні бути зважені у світлі інтересів відкритої дискусії з політичних питань, оскільки виключення зі свободи висловлювання повинні тлумачитися вузько. Тому межі прийнятної критики ширше стосовно політиків, які виступають у своїй публічній якості, ніж по відношенню до приватної особи. Перший неминуче і свідомо сам робить себе відкритим для детальної перевірки кожного його слова і вчинку як журналістами, так і всім суспільством, і він повинен показати вищий рівень толерантності, особливо, коли він сам висловлює публічні твердження, які легко піддаються критиці.

4. Принцип, згідно з яким свобода висловлювань охоплює також інформацію чи ідеї, які ображають, шокують чи дратують має, звичайно, також особливу важливість стосовно преси. Хоча преса не повинна переступати обмеження, встановлені, між іншим, “для захисту репутації інших”, її завданням є, проте, передавати інформацію і ідеї щодо політичних питань і щодо інших питань, які містять в собі загальний інтерес. Преса здійснює суттєву функцію у демократичному суспільстві, і це є фактором особливої важливості для рішень Суду. Суд уважно ставиться до того факту, що журналістська свобода також охоплює можливість вдатися до перебільшень чи навіть провокації. Саме тому національна межа розуміння окреслюється інтересом демократичного суспільства у наданні можливості пресі виконувати належну їй за правом роль “сторожового собаки суспільства” у поширенні інформації, що уособлює в собі серйозний громадський інтерес. Для журналістів може бути неприйнятним позбавлення судовими рішеннями можливості вираження критичної оцінки, незважаючи на те, чи міг він чи вона довести свою правдивість.

5. Згідно із статтею 10 Конвенції обмеження свободи вираження поглядів має бути необхідним у демократичному суспільстві. При цьому прикметник “необхідний” у значенні статті 10 має на увазі існування “невідкладної суспільної потреби”.

У світлі наведених принципів Європейського суду стає, на мою думку, очевидним, що регулювання проведення передвиборної агітації в українському Законі про вибори до парламенту є непропорційним втручанням в свободу вираження поглядів і порушує міжнародні стандарти її дотримання. А практика розгляду виборчих спорів взагалі залишає без розгляду необхідність дотримання свободи вираження поглядів.

Припустимо, що вимога мати угоду з суб’єктом виборчого процесу буде знята, і тоді буде можливість вести політичні дискусії, не боячись, що твій ЗМІ закриють. Проте дискусія буде змістовною, якщо її учасники будуть поінформованими, тобто отримають доступ до інформації про політичні партії і блоки. Оскільки в Україні політичні сили сьогодні сприймають насамперед через особистості політиків, які їх репрезентують, виникає наступне важливе для нашої теми питання:

Чи можуть журналісти повідомляти про персональні дані кандидатів в депутати?

На перший погляд, це питання риторичне: не тільки можуть, а зобов’язані. Бо головний обов’язок журналістів – інформувати виборців про хід виборчої кампанії, про програми суб’єктів виборчого процесу, про особисті якості кандидатів. Бо виборці мають право знати все про тих, кого обирають, щоб робити усвідомлений вибір. Але це тільки на перший погляд.

Відповідно до статті 34 Конституції здійснення права на інформацію може бути обмежено законом, зокрема, для захисту репутації або прав інших людей і для розголошення інформації, отриманої конфіденційно. А стаття 32 Конституції гарантує право кожного на невтручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією, і на заборону збирання, зберігання, використання та поширення інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом. Отже, маємо конфлікт двох фундаментальних цінностей, двох природних прав – права на інформацію та права на приватність. Як же цей конфлікт вирішується?

Спочатку дещо про два фундаментальних принципи стосовно свободи інформації. Перший – принцип максимального оприлюднення: вся інформація підлягає оприлюдненню, виключення можуть бути тільки для дуже обмеженого переліку випадків. Другий принцип характеризує вимоги щодо обмежень: відомості, доступ до яких закривається, повинні бути ясними, описуватися вузько і відповідати контролю згідно з трискладовим тестом. А саме: інформація повинна стосуватися легітимної мети, визначеної законом; розголошення цієї інформації мало б завдати суттєвої шкоди цій меті; шкода від розголошення цієї інформації має бути вагомішою, ніж суспільний інтерес в отриманні цієї інформації. В даному випадку легітимною метою є захист персональних даних кандидатів в депутати. Що переважає: суспільний інтерес в отриманні інформації про приватне життя кандидатів в депутати, чи інтерес цих депутатів в збереженні таємниці свого приватного життя? Яка шкода вагоміша – нанесена суспільству відсутністю інформації про кандидатів, чи нанесена політикам, чиї персональні дані розголошені?

Нагадаємо, що прикметник „необхідний” у значенні статті 10 Конвенції означає існування “невідкладної суспільної потреби”. Яка ж є невідкладна суспільна потреба в збереженні в таємниці персональних даних кандидатів в депутати? На мою думку, в даному випадку вона відсутня, і треба безумовно надати перевагу суспільному інтересу знати про кандидатів в депутати якомога більше. Всі обмеження на доступ до інформації про особу повинні бути зняті, коли ця особа балотується на виборчу посаду. Тільки тоді виборець зможе отримати повну інформацію про кандидатів і зробити обґрунтований вибір. Власне кажучи, це означає, що публічна особа, яка хоче обиратися, позбавляється приватності: вона мусить бути готова до того, що будь-які факти її біографії і приватного життя будуть оприлюднені. А тому в Законі „Про інформацію” не вистачає статті такого, скажімо, змісту:

Інформація про особу громадянина, який претендує на виборну державну посаду, обіймає її або обіймав її раніше, не складає державної та іншої передбаченої законом таємниці, не відноситься до конфіденційної інформації і може бути опублікована в будь-якому випадку.

Проте, нічого подібного українське законодавство не містить, і для подальшого розгляду необхідно відповісти на наступне питання: як визначається інформація про особу (персональні дані)? Зазвичай в законах про захист персональних даних вони поділяються на дані загального характеру (прізвище, ім’я та по батькові, дата і місце народження, громадянство, місце проживання) та вразливі персональні дані (дані про стан здоров’я – історія хвороби, діагнози тощо; етнічна належність; ставлення до релігії; ідентифікаційні коди чи номери; персональні символи; підпис; відбитки пальців, записи голосу, фотографії; дані про розмір зарплати або інші законні доходи, про вклади і рахунки в банках, нерухомість, податковий статус; кредитна історія; дані про судимість та інші форми притягнення особи до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності; результати іспитів, професійного та іншого тестування тощо), і законом забороняється збирання, зберігання, використання та поширення без згоди суб’єкта даних саме вразливих персональних даних.

В Україні закон про захист персональних даних відсутній. Вони частково визначені в статті 23 Закону «Про інформацію», згідно з якою інформація про особу – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу, основними з яких є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження. Очевидно, цей перелік персональних даних не є вичерпним, але подальших уточнень поняття персональних даних законодавство не містить. Стаття 23 забороняє збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом. Рішення Конституційного суду України від 30.10.97 №5-зп (по справі Костянтина Устименка) уточнило цю норму: «Частину четверту статті 23 Закону України «Про інформацію» треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини. До конфіденційної інформації, зокрема, належать свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані»).

Отже, персональні дані українським законодавством ясно і чітко не визначені. Подивимося, як розглядається в ньому колізія між правом на інформацію і правом на приватність. Стаття 47 Закону «Про інформацію» передбачає відповідальність за використання і поширення інформації стосовно особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної інформації внаслідок виконання своїх службових обов’язків. Стаття 3 Закону про пресу прямо забороняє використання друкованих ЗМІ для «втручання в особисте життя громадян». Правда, закон не визначає це поняття. Закон «Про телебачення і радіомовлення» зобов’язує телерадіоорганізації не розголошувати інформацію про приватне життя громадянина без його згоди, якщо ця інформація не є суспільно необхідною (п. и ст.59). Поняття «суспільно необхідної інформації» закон не визначає, і спори, чи є розповсюджена інформація суспільно необхідною, вирішуються судом.

Відповідно до 182 статті Кримінального кодексу передбачається покарання до трьох років обмеження волі за незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди або поширення цієї інформації в публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в ЗМІ. Нещодавно народний депутат Степан Гавриш запропонував законопроект, яким вносилися зміни до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів та Кодексу про адміністративні правопорушення, та, зокрема, пропонувалося посилити кримінальну відповідальність за статтею 182 до трьох років позбавлення волі і вводилася друга частина цієї статті, де каралися ті самі дії, вчинені службовою особою, або повторно, або за попередньою змовою групою осіб, і тут вже максимальна санкція становила позбавлення волі до 12 років! І парламент навіть ухвалив цей закон 12 січня цього року, але Президент скористався правом вето. Склад злочину за статтею 182 не визначений чітко і ясно, і не треба бути доктором юридичних наук, щоб це побачити. На мою думку, зміна 182 статті КК завбачливо спрямована саме на запобігання журналістським розслідуванням зловживань кандидатів в депутати, коли вони займали вищі посади в державі за режиму Кучми. Набуття чинності цієї статті встановило б серйозні перепони в реалізації свободи висловлювань, оскільки основними суб’єктами цього злочину могли б стати „незручні” журналісти, які у зв’язку зі своєю професійною діяльністю можуть збирати інформацію для своїх публікацій.

Питання, чи переважає право громадськості мати інформацію про публічну особу право цієї особи зберегти в таємниці інформацію про своє приватне життя, вирішується судом. Трискладовий тест частково реалізований в частині 11 статті 30 Закону „Про інформацію”: „Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право власника на її захист”. Але приклади використання цієї норми судами нам невідомі.

Таким чином, можна зробити висновок, що українське законодавство і практика погано відповідають європейським нормам. Так, ЦВК вважає конфіденційними дані з декларації про майно і доходи кандидата та членів його сім’ї, яка подається до ЦВК разом з іншими документами для реєстрації, хоча очевидно, що ця інформація необхідна для суспільства. Цікаво, що в цьому питанні є суттєва різниця в законах про вибори до парламенту та місцевих Рад. Закон про вибори до місцевих рад зобов’язує кандидатів до цих рад та кандидатів на посади сільського, селищного, міського голови подавати до виборчих комісій декларації про своє майно і доходи за попередній рік, а також про майно і доходи членів своєї сім’ї. А Закон про вибори до парламенту вимагає подавати декларації про майно і доходи лише щодо самих кандидатів – про членів їхніх родин не згадується.

Доступ до досьє кандидатів в депутати нерозривно пов’язаний з довірою до них. Щоби проілюструвати важливість тези про доступ до інформації про публічних політиків, наведу такий приклад. На вечорі пам’яті Василя Стуса в Києві 5 вересня 2000 року (15 років з дня загибелі Стуса в Пермському спецполіттаборі №36) Євген Сверстюк в своєму блискучому виступі назвав Віктора Медведчука – адвоката Стуса на його останньому процесі 1980 року – символом кадебістської адвокатури. Я вважаю, що Євген Олександрович тут перебільшив: Медведчук був звичайною маріонеткою в тому фарсі з передбаченим на 100 відсотків результатом. Але виникає інше «питання, від якого не заховаєшся». Адвокати по призначенню в політичних процесах, як правило, не могли не бути пов’язані з КДБ – репресивно-каральним органом, який жорстоко переслідував правозахисників. Сьогодні, коли питання про моральність політика постає з особливою гостротою, чи можемо ми довіряти Медведчукові, який обіймав високі пости і має не менші амбіції? На мою думку, люди, які працювали в цьому каральному органі і переслідували інакомислячих чи допомагали цьому, мали б піти геть з усіх високих постів. На Всеукраїнській громадській науково-практичній конференції «Референдум і ми. Від громадянської позиції — до громадянської дії» 18 березня 2000 року один літній чоловік стверджував, що він працював в КДБ, і Медведчук був його агентом. Це може бути правдою, як може бути правдою і те, що цей чоловік навмисно збрехав, щоби спаплюжити свого політичного ворога.

Отже, ми мусимо знати все про людей, які претендують на обрання в парламент та інші виборні органи, а наш політичний істеблішмент має пройти через таке очищення, як перевірку на особисту причетність до злочинів комунізму. Навіть не про люстрацію йдеться, а про перевірку інформації, що пан Х. особисто не брав участі у переслідуванні інакодумців, відкритому або таємному. Таку перевірку пройшли політики в більшості посткомуністичних країн Центральної та Східної Європи, і вона сприяла підвищенню довіри до політиків і порозумінню у суспільстві. Отже, необхідно створювати механізми доступу до архівів КДБ і отримання відомостей про участь тієї чи іншої особи в політичних репресіях. І найбільше в цьому мав би бути зацікавлений пан Медведчук (презумпція невинуватості змушує вважати його непричетним до злочинів, поки не буде доведено протилежне), якщо всі такі претензії до нього безпідставні.

Так само не оприлюднюються публічно дані про наявність судимості у кандидатів або про їхнє перебування під слідством. А коли засоби масової інформації повідомляють про такі речі, то вони ризикують отримати позови з вимогою їхнього закриття до кінця виборів. Особливо це проявилося у конфліктах навколо оприлюднення міліцією інформації про фігурантів кримінальних справ в виборчих списках. Отже, розглянемо питання,

 Чи можуть державні службовці інформувати про персональні дані кандидатів в депутати?

Стаття 3 Конституції проголошує головним обов’язком держави „утвердження і забезпечення прав і свобод людини”. Отже, таким обов’язком є і забезпечення права на інформацію, гарантованого статтею 34, і, таким чином, державні службовці зобов’язані розповсюджувати інформацію, яка знаходиться в їхньому розпорядженні. Проте стаття 71 Закону про вибори однозначно забороняє посадовим і службовим особам органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, правоохоронних органів і судів участь у передвиборній агітації крім випадків, коли відповідна посадова чи службова особа сама є кандидатом у депутати. Поява такої норми є наслідком сумної практики використання адмінресурсу, свідками чого ми всі були на минулих виборах. Але чи завжди розповсюдження інформації про кандидатів в депутати є передвиборною агітацією? Існуюча на сьогодні практика свідчить, що суди вважають передвиборною агітацією оприлюднення будь-якої негативної інформації щодо кандидатів в депутати, а заборона державним службовцям вести передвиборну агітацію переважає будь-які аргументи на користь захисту свободи вираження поглядів. Схоже, що до такої ж точки зору схиляється і ЦВК (див. Постанову ЦВК від 23 лютого №722 по скарзі виборчого блоку „НЕ ТАК!”). На мою думку, це є наслідком послідовних дій Міністра внутрішніх справ Юрія Луценка та його підлеглих, які протягом всієї виборчої кампанії постійно і наполегливо розповсюджують відомості про судимість та перебування під слідством або в розшуку кандидатів в депутати, незважаючи на стримуючі рішення ЦВК та судів.

Хто ж правий? Працівники МВС чи кандидати в депутати з виборчих списків купи партій і блоків та суди, які задовольняють їхні скарги на дії міліції? Спробуємо відповісти на це питання.

27 грудня 2005 року Юрій Луценко в чаті на сайті „Українська Правда”, відповідаючи на запитання одного з її учасників, зазначив:

„ Як посадова особа, я згідно із законом про вибори не маю права агітувати за чи проти будь-якого списку... Тому хочу підкреслити, що я інформую виборця про наявність або відсутність зацікавленості нашого міністерства до осіб, які в незалежний від мене спосіб обрали той чи інший список. Зокрема, інформую, що в списку Партії регіонів я знайшов 24 цікавих прізвища з першої сотні. В Народному блоці Литвина – 16 на сотню, блоці "Не так!" – 16 на півсотні. Але особливо мене порадував список Наталії Михайлівни Вітренко: серед її одновірців практично вся команда нашого гранд-клієнта Курочкіна в повному складі – і його охоронець, і екс-директор ринку „Озерка”, і керівник, і члени озброєно-рекетирської групи „Нетріка” (в 2000 році в учасників цієї групи вилучено гранатомет "Муха", автомати, гранати і вибухівка пластид). Також у цьому списку оголошений у міжнародний розшук Варцаба (екс-начальник Закарпатської міліції), дуже колоритні два колишніх керівника митниць – Калетник і Козак, і безліч інших цікавих для МВС особистостей. Взагалі, підозрюю, що після публікації цього списку для братви створилася конкуренція єдиній близькій для них до цих пір партії .”

В інтерв’ю газеті „Факти” він знову навів ті ж цифри, зазначивши таке:

„Не знаю, сколько мне отпущено на нынешнем посту, но хочу провести милицию через выборы без вмешательства в политический процесс. Не дать втянуть ее в грязные игры политиками любого направления. Я оставляю за собой право информировать общественность, в списках каких партий и блоков есть лица, которыми интересуется МВД” (Факти, 6.1.2006).

10 лютого Печерський районний суд міста Києва задовольнив позов Блоку Наталії Вітренко „Народна опозиція” і визнав протиправними дії Міністра внутрішніх справ у проведенні передвиборної агітації в формі обговорення політичних та особистих якостей кандидатів від Блоку Наталії Вітренко.

Як можна побачити з тексту Постанови суду, він фактично не розглядав питання, чи є відомості, розповсюджені інтернет-сайтами «Українська правда» й «Цензор.НЕТ» та газетою «Факти», достовірними. У резолютивній частині Постанови про це ані слова не сказано. Виносячи Постанову, суд керувався виключно Законом „Про вибори народних депутатів України” та Кодексом адміністративного судочинства, а про нормативні акти інформаційного законодавства навіть не згадував. Характерно, що резолютивна частина не містить приписів щодо третіх осіб (ЗМІ), які вимагалися позивачем. Отже, суд обмежився виключно розглядом питання, чи можна вважати висловлювання Юрія Луценка передвиборчою агітацією, і чи мав він право, як посадова особа, її проводити.

Стверджуючи, що Юрій Луценко в своїх інтерв’ю «фактично провів передвиборчу агітацію у формі публічних негативних висловлювань щодо політичних, ділових та особистих якостей кандидатів у народні депутати України, включених до виборчого списку виборчого блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» Прогресивної соціалістичної партії України та Партії «Русько-Український Союз» (РУСЬ)», суд спирався на Постанову ЦВК №73 від 5.01.2006 року, «в якій зазначені дії визнані такими, що містять ознаки передвиборної агітації». Проте відповідний фрагмент Постанови ЦВК виглядає дещо інакше:

«Центральна виборча комісія вважає, що зазначені вище висловлювання Міністра внутрішніх справ України Луценка Ю. В. містять деякі ознаки передвиборної агітації.

Разом з тим, як видно із тексту (он-лайн) прес-конференції в Інтернет-виданні „Українська правда” Міністра внутрішніх справ України Луценко Ю. В., він відповідав на конкретне запитання: „Чому ви критикуєте тільки список Регіонів за наявність клієнтів МВС?”.

З тексту відповіді Міністра внутрішніх справ України Луценка Ю. В. на поставлене йому питання не вбачається можливим однозначно встановити, що здійснювалася передвиборна агітація з метою спонукання виборців голосувати за або проти певного суб’єкта виборчого процесу.»

Отже, ЦВК оцінила висловлювання Луценка не так категорично, як колегія суддів Печерського суду. Колегія суддів фактично повторила перший абзац з наведеного фрагменту, випустивши слово «деякі». Слід відзначити також, що Юрій Луценко говорив про кандидатів у депутати, які є фігурантами кримінальних справ, незалежно від того, у виборчих списках якої партії чи блоку вони перебувають. Тому, на мою думку, некоректно стверджувати, що Юрій Луценко агітував проти певних політичних сил, даючи негативну оцінку якостям кандидатів в депутати, включених у їхні списки. Крім того, кваліфікуючи дії Луценка як передвиборну агітацію, суд мав довести, що він мав мету схилити виборців до голосування проти позивачів. А висловлювання Луценка такої мети, як на мене, не мали. Таким чином, висновок суду щодо проведення Луценком передвиборчої агітації в порушення статті 71 Закону про вибори, на мій погляд, є помилковим.

На мою думку, Юрій Луценко, як посадова особа, просто зобов’язаний повідомити виборців про причетність кандидатів в депутати до кримінальних справ, які розслідуються, щоби виборці могли зробити усвідомлений вибір. Не кажучи вже про моральні засади, його примушує до цього стаття 3 Конституції, вимога сумлінно виконувати свої службові обов’язки (стаття 5 Закону „Про державну службу»), обов’язок запобігати злочинам, виявляти причини й умови, що сприяють вчиненню правопорушень, вживати в межах своєї компетенції заходів до їх усунення (стаття 10 Закону «Про міліцію»). Зрозуміло, що люди, які фігурують у кримінальних справах, що розслідуються, можуть створити потенційну загрозу, якщо будуть обрані до Верховної Ради України і будуть захищені статусом недоторканності. Тому Міністр внутрішніх справ просто зобов’язаний попередити виборців про таких кандидатів, і твердження суду про те, що такі дії є порушенням статті 19 Конституції, є, на мою думку, помилковим.

З цього, на мій погляд, випливає, що суд порушив право Юрія Луценка на свободу слова, а також право на інформацію усіх виборців, заборонивши Луценку «обговорювати з громадськістю... політичні, ділові та особисті якості кандидатів у депутати від Блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» ПСПУ та Партії «Русько-Український союз» і бути експертом в цих питаннях». Суд взагалі усунувся від розгляду питання, чи є розповсюдження інформації про причетність певних кандидатів в депутати до кримінальних справ втручанням в приватне життя, наскільки правомірно розповсюджувати через ЗМІ інформацію про персональні дані кандидатів.

17 лютого Апеляційний суд міста Києва задовольнив апеляційну скаргу Юрія Луценка і скасував Постанову Печерського суду від 10 лютого. При цьому він встановив, що твердження Луценка щодо наявності в списках Блока Наталії Вітренко людей, близьких до російського кримінального авторитета Курочкіна, є недостовірним.

Останні два тижні лютого Міністерство внутрішніх справ надавало все більше інформації відносно кандидатів в народні депутати, які є фігурантами різних кримінальних справ. Так, 22 лютого МВС повідомило, що 10 учасників виборчих списків мають непогашені судимості, 11 членів списків політичних сил знаходяться в розшуку, щодо 37 осіб порушені кримінальні справи, по яких рішення ще не прийняті, щодо 41 особи справи спрямовані в суд.

З 37 кримінальних справ, порушених проти кандидатів у народні депутати, 15 справ порушено органами внутрішніх справ і 22 – прокуратурою.

За даними МВС, мають судимості по одному кандидату за списками Опозиційного блоку "НЕ ТАК!", Блоку Наталії Вітренко, Блоку Юрія Кармазина, блоку "Держава – Трудовий Союз", блоку партій "За Союз", блоку НДП, партії "Нова сила", всеукраїнського об’єднання "Свобода", а також 2 кандидати за списком Блоку Лазаренка.

Перебувають у розшуку по 2 члени списку Партії регіонів, Опозиційного блоку "Не так!", Блоку Вітренко, блоку "Держава – Трудовий союз", по одному – блоку "Влада народу" і партії "Нова сила".

Порушено кримінальні справи, по яких рішення ще не ухвалено, щодо 5 членів списку БЮТ і 5 – блоку "НЕ ТАК!", по 3 – блоку Литвина, "ПОРА-ПРП" і "Сонце", по 2 – Блоку Лазаренка, блоку Юрія Кармазіна і партії екологічного порятунку "Эко+25%", а також по 1 – Партії регіонів, блоку "Наша Україна", блоку "Євген Марчук – Єдність", Компартії, партії "Відрождення", блоку "Держава – Трудовий Союз", Ліберальної партії, партії "Нова сила", блоку "Патріоти України", "Союз. Чорнобиль. Україна", партії "Третя сила", партії "Трудова Україна".

Кримінальні справи передані в суд щодо 3 членів списків БЮТ, блоку Литвина, блоку "НЕ ТАК!", Блоку Лазаренка, партії "Третя сила", по 2 – Партії регіонів, блоку "Наша Україна", Блоку Вітренко, блоку "Держава – Трудовий союз", партії "Нова сила", Селянської партії, Української консервативної партії, по 1 – блоку партій Бориса Олійника і Михайла Сироти, Компартії, Партії зелених, Блоку Юрія Кармазіна, партії "Эко+25%", партії "Зелена планета", Українського народного блоку Костенка і Плюща, Партії пенсіонерів, Партії політики Путіна, блоку "ПОРА-ПРП", блоку безпартійних "Сонце", Соціально-християнської партії.

Таким чином, за повідомленням МВС проблеми з законом мають найбільше членів списку Опозиційного блоку "НЕ ТАК!" (11), Блоку Юлії Тимошенко (8), Блоку Лазаренка (7), Народного блоку Литвина (6), блоку "Держава – Трудовий союз" (6), Партії регіонів (5), Блоку Вітренко (5), партії "Нова сила" (5), Блоку Кармазіна (4), Блоку "ПОРА-ПРП" (4), Блоку безпартійних "Сонце" (4), партії "Третя сила" (4).

Жодних претензій правоохоронні органи не мають до членів списків Соцпартії, партії "Вперед, Україно", партії "Європейська столиця", Всеукраїнської партії народної довіри, Партії патріотичних сил, Партії соціального захисту, Народного Руху за єдність, Української партії честі, боротьби з корупцією й оргзлочинністю, партії "Віче", Партії національно-економічного розвитку, Української Національної Асамблеї.

На питання, чому не виявилося таких кандидатів саме в близькій Міністру Соціалістичній партії, він відповідає, що він провів моніторинг списку до реєстрації і рекомендував виключити із списку сумнівних осіб. Проте, коли інформація такого ґатунку перейшла на місцевий рівень, то і соціалісти з’явилися, і кількість кандидатів в місцеві Ради, до яких МВС має претензії, значно збільшилася, і кількість судових позовів до Міністра зросло.

На мою думку, наведені дані посилюють аргументацію щодо відсутності у Міністра мети змусити виборців голосувати „за” або „проти” певного суб’єкта виборчого процесу, тобто необхідної умови кваліфікації його дій як передвиборної агітації. Дійсно, у справі виявлення потенційного кримінального елементу в виборчих списках усі партії (блоки) перед МВС рівні. Проте позиція ЦВК в оцінці дій Міністра внутрішніх справ змінилася в інший бік.

У Постанові №722 від 23 лютого ЦВК, ретельно виклавши підстави, за якими міліція має обов’язок інформувати виборців, підстави для обмеження розповсюдження інформації про особу, згадавши про особливості поширення інформації про осіб, які є кандидатами в народні депутати, дійшла висновку, що міліція в межах своєї компетенції має право поширювати інформацію про особу без згоди її власника в разі, якщо ця інформація є суспільно значимою, але діяти при цьому має з урахуванням спеціальних обмежень, встановлених законодавством про вибори. А оскільки ЦВК вважає розповсюдження такої інформації передвиборною агітацією, то вона задовольнила частково скаргу блоку „НЕ ТАК!” і зобов’язала Міністра утримуватися від порушень чинного виборчого законодавства та порушень прав суб’єктів виборчого процесу.

Отже, ЦВК визнала колізію між забороною державним службовцям вести передвиборну агітацію та їхнім обов’язком забезпечити право виборців на інформацію і віддала перевагу забороні вести агітацію. На мою думку, це рішення є помилковим, оскільки воно порушує Конституцію та міжнародні стандарти. І тому, якщо Юрій Луценко встигне програти до 26 березня в судах обох інстанцій чергові скарги політичних сил на його дії, я би радив йому звернутися до Європейського суду з прав людини. Цікавою буде справа, коли Міністр внутрішніх справ буде скаржитися на порушення державою своїх прав!



[1] Детальніше див.: Вольфганг Пікерт. Європейські стандарти щодо свободи висловлювань. //Свобода висловлювань і приватність, №1, 2001. – С.21-24.




Свобода Висловлювань і Приватність, 2006, #01