MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Свобода Висловлювань в Україні, 2003, #10

Деякі загальні проблеми
Ніна Цюпа. Чому НТКУ не любить В. Литвина Продовження боротьби депутатів проти НТКУ “Моя журналістська, людська совість зобов’язує сказати колегам відверто: роздержавленню ЗМІ альтернативи немає!” Голова Національної спілки журналістів України Ігор ЛУБЧЕНКО. Відповідь Олександра Муравенка, редактора газети “Час пик” Припинити владні інтриги навколо свободи преси в Україні вимагають одеські Гільдія власкорів та Незалежна профспілка журналістів. Кому слугує районка Про міфи, пов’язані з військовою журналістикою, і реальні проблеми, якими вона живе сьогодні, «Дню» розповів Ян ІВАНИШИН, ведучий телепрограми «Нова армія» Центральної телерадіостудії Міністерства оборони України (УТ-1). ЗМІ та вибори
Проблема не тільки в політичній цензурі Харків зустрів Ющенка “темником” Триває напружений творчий процес над стрічкою «Звичайний нашизм» Переслідування, утиски, залякування тощо з політичних мотивів
До вбивства Георгія Гонгадзе Загибель та зникнення журналістів Редактор Інтернет-видання «Vlasti.net» Ігор Єнін склав заяву відносно протиправних дій співробітників міліції Потурання злочинцям. Розповідь про те, як вінницькі правоохоронці "захищають" журналістів Вбивця Олександра Панича отримав 12 років До вбивства Ігоря Александрова У Запоріжжі 19 жовтня вночі невідомі побили та пограбували звукорежисера місцевої телерадіокомпанії "Алекс" Ігоря Нарочного Журналистов бьют. Чего добиваются? У Кіровограді жертвою невідомих хуліганів став головний редактор суспільно-політичних програм обласної ТРК Володимир Мощинський Події навколо “Молодої Галичини” «Львівську газету перевіряли і оштрафували правильно» Директор радіостанції "Континент" звернувся з відкритим листом до Президента До ІМІ звернувся колектив газети “Україна молода” Обмеження доступу до інформації
В разгар президентской избирательной кампании Украина может лишиться многих центральных ежедневных газет? По крайней мере, "Укрпочта" вовсе не гарантирует доставку периодики день в день Михайло Бублик. Темники". Повітові варіації. Цензура живе й шириться "до самих до окраїн" Газета "Кременчуцький ТелеграфЪ” розповсюдила звернення щодо перешкоджання професійній діяльності журналістів Лілія Буджурова — Олена Громницька (інформаційний конфлікт) Радіо Рокс глушать Втручання в професійну діяльність журналістів та ЗМІ
Жоден із всеукраїнських каналів не показав фільм про акцію «Україна без Кучми!» «Обличчя протесту», що його зняв журналіст Андрій Шевченко. Фільм зараз показують у регіонах. Ситуація зі станом свободи слова на Полтавщині Комісія з журналістської етики закликає своїх колег не піддаватися тиску влади. Виконком Львівської міської ради розіслав у всі регіональні видання своє офіційне звернення до громадськості з вимогою ігнорувати газету "Високий Замок" Закриття журналістів у прес-центрі Кабінету Міністрів Перешкоджання виробництву та розповсюдженню ЗМІ
Керівник полтавського обласного медіа-клубу Людмила Кучеренко про газету «Новий день»: Судові процеси на захист свободи слова і преси
Шосткинська міжрайонна прокуратура направила в суд карну справу відносно начальника міського РАГСа за перешкоджання професійній діяльності журналістів. Про позов редактора газети “Алубіка” Рагіма Гумбатова Конфлікти, пов’язані з ліцензуванням електронних ЗМІ
Микола Томенко — Адміністрація Президента та уряд взяли курс на ліквідацію державних телеканалів Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Цивільні справи. Дифамація
Керівник полтавського медіа-клубу Людмила Кучеренко на захисті вільних видань Суддя Київського апеляційного суду Олександр Шевченко звернувся з позовною заявою про відшкодування моральних збитків до редакції газети «Вечірні вісті» та співробітника видання Станіслава Речинського. Позов до Олега Єльцова (інтернет-видання “Україна кримінальна) Позови до авторів публікацій в ЗМІ: справа А. Зарвовського (Сєвєродонецьк) Інтернет-видання «Обком» подало в Шевченківський суд м. Києва позовну заяву до інформаційно-видавничої групи «Телеграф» Тижневик “2000” проти Миколи Томенка Володимир Ярошенко проти газети «Украіна-Центр» (Кіровоград) В Україні продовжується переслідування непокірної преси (про чернівецьку газету “Час”) Деякі загальні дані Порушення приватності
Інтернет-Асоціація України відзначає, що в Україні є проблеми з дотриманням прав людини на таємницю листування. Інтернет
Ліцензуймося, бо ми того варті! Проблема українського домену Погляди
Андрій Шевченко — обличчя “5 каналу” Юля Лимарь. Інтерв’ю з Миколою Канішевським (НТКУ) З легкої руки головного редактора «Киевского телеграфа» Володимира Скачка в українській мові з’явився термін «грантоїди». Недержавні організації, які опікуються свободою вираження поглядів
Перші результати дає робота Кременчуцької незалежної медіа-профспілки. 22 жовтня ц.р. Громадська організація «Незалежний культурологічний журнал «Ї» (Львів) за підтримки відділу інформації та преси Посольства США в Україні провела в Луцьку громадські слухання на тему «Свобода слова — права людини» Україна посідає 133-тє місце за класифікацією стану свободи слова в світі

Деякі загальні проблеми

Ніна Цюпа. Чому НТКУ не любить В. Литвина

У п’ятницю Верховна Рада вкотре спробувала дати лад проблемі з висвітленням своєї діяльності. Депутати заслухали звіти про хід виконання парламентської постанови про порядок висвітлення четвертої сесії президента Національної телекомпанії України (НТКУ) О. Савенка, голови Нацради з питань телебачення і радіомовлення Б. Холода та тимчасово виконуючого обов’язки голови Держкомітету телебачення і радіомовлення А. Мураховського.

Головний "обвинувачуваний" О. Савенко запевнив, що НТКУ "завжди відповідально ставиться до висвітлення діяльності Верховної Ради". І, ніби між іншим, уточнив: він уже сьомий керівник НТКУ, з яким з’ясовує стосунки парламент, незалежно від того, хто його очолює. А виконати постанову НТКУ ніяк не має змоги, оскільки досі "не забезпечено розміщення держзамовлення" і "відсутні механізми її практичної реалізації". Мовляв, існує ряд колізій, які без допомоги депутатів не розв’язати.

Конфуз стався при посиланні О. Савенка на участь численних представників парламентської опозиції в популярній передачі "Саме той". Перераховані "саме ті" обурено заявили, що вперше про це чують.

А. Мураховський повторив тезу про невиписаність чіткого механізму розміщення держзамовлення. Б. Холод зіслався на неузгоджені норми "на висвітлення і замовлення" та невиділені Нацраді кошти. Хоча, за його словами, "є підстави для укладання договору між парламентською телекомпанією "Рада" та Нацрадою"...

В. Литвин прокоментував цей "пошук обставин для невиконання" досить емоційно. Він нагадав, що постанова про висвітлення роботи четвертої сесії прийнята 433 народними депутатами. Чи вже й Верховній Раді треба писати "темники" і добиватися їх виконання, поцікавився він у звітуючої трійки. "Повинен в цій державі бути порядок!" - наголосив В. Литвин.

Голова парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації М.Томенко для ілюстрації ситуації на першому каналі УТ навів результати моніторингу за останній тиждень. За його словами, проявилося "чотири гілки влади" — це президент, уряд, Верховна Рада та... СДПУ(о). При цьому президент — на першому місці по висвітленню, СДПУ(о) — на другому. А цитування висловлювань С. Медведчука, голови Львівської обласної податкової служби і брата глави адміністрації президента, зрівнялося по кількості з цитуванням Л. Кучми.

М. Томенко повідомив, що парламентський профільний комітет не затвердив бюджет НТКУ, бо не з’ясовано, скільки вона заробляє від реклами, від передачі приміщень в оренду і як ці кошти використовуються. Комітет пропонує створити слідчу комісію і разом із страйкомом телевізійників з’ясувати ці питання, а заодно й те, чому дружина глави президентської адміністрації Оксана Марченко займає в стінах НТКУ цілий поверх, телеканал "1+1" — два поверхи... "Перший канал УТ приватизувало кілька людей з адміністрації президента і керівництва каналу. Голова Верховної Ради заборонений до висвітлення, всі події в парламенті постійно коментують дві-три особи", — заявив М. Томенко. На його переконання, треба "змінити статус НТКУ і чітко поставити її під парламентський контроль, тоді не соромно буде дивитися перший канал".

За результатами обговорення Комітету доручено підготувати проект постанови.

(“Сільські вісті”, №117, 7 жовтня 2003 р.)




Продовження боротьби депутатів проти НТКУ

Цими днями «нашоукраїнець» Сергій Ратушняк заявив, що підтримує ідею своїх колег, які пропонують припинити державне фінансування НТКУ і перекласти цей «почесний обов’язок» на СДПУ(о) на тій підставі, що «Перший Національний», споживаючи бюджетні кошти, перетворився на кишенькову телекомпанію Віктора Медведчука. Бо нині, як стверджує пан Ратушняк, «журналісти Першого каналу дозволяють собі подачу спотвореної, сповненої цинізму і лицемірства інформації, а також подають образливі і емоційні коментарі... Сповідуючи таку інформаційну політику, НТКУ демонструє неповагу до українських громадян, які своїми податками сплачують за конституційне право на достовірну й неупереджену інформацію».

Кожен сам вибирає собі «господаря». Хоча, у принципі, для Першого Національного цю роль відвели народу, і в журналістів цього каналу мав би бути «люфт» для професійного волевиявлення.

І в цьому контексті наївними видаються слова Віктора Януковича: «Бототьбу з «темниками» повинні вести самі журналісти». Повинні. Але хто наважиться з тієї обойми, яка «годує сім’ї» з гонорарів, чий обсяг масштабніший за масу сумління?

(«Шлях перемоги», №43, 16-22 жовтня 2003 р.)




“Моя журналістська, людська совість зобов’язує сказати колегам відверто: роздержавленню ЗМІ альтернативи немає!” Голова Національної спілки журналістів України Ігор ЛУБЧЕНКО.

— Моя журналістська, людська совість зобов’язує сказати колегам відверто: роздержавленню ЗМІ альтернативи немає! У цьому принциповому питанні я згоден з Асоціацією видавців, — повідомив «Дзеркалу тижня» голова Національної спілки журналістів України Ігор ЛУБЧЕНКО.

— Дивитимемося правді у вічі: багато міських, міськрайонних та районних видань сьогодні є по суті інформаційними бюлетенями, які обслуговують владу, не аналізують справжнього стану справ у районі. Сліпе служіння владі підриває авторитет газети. Практично всі так звані обговорення зводяться на газетних шпальтах до горезвісного «одобрямса».

Проте не можна звинувачувати у цьому тільки журналістів. Місцева влада — і прикладів цього чимало — нехтуючи законами України, звільняє невгодних редакторів, а то й повністю замінює склад редакцій, укомплектовуючи їх учителями, спеціалістами сільського господарства — тільки не журналістами. Не бракує й цензури — коли полоси спершу несуть у райдержадміністрації, а вже потім — до друкарні.

— Тож позиція спілки практично збігається з пропозиціями законопроекту, який пропонує Асоціація видавців?

— У жодному разі! Я рішуче проти законопроекту, презентованого УАВПП, оскільки він пропонує несправедливий шлях приватизації приміщень та майна редакцій і не передбачає надійного соціального захисту журналістів.

Зокрема проект асоціації пропонує трудовим колективам викупити майно нібито за пільговими умовами — за 50 відсотків вартості. Але ж фактично це майно належить працівникам редакцій, оскільки ще за часів СРСР вони сплачували до бюджету або на рахунки обласних управлінь у справах видавництв вагомі кошти, зароблені цими самими журналістами. І тепер редакціям пропонують ще раз заплатити за це майно. Не кажучи вже про те, що зараз ніякий трудовий колектив не зможе нашкребти відповідну суму. Категоричні заперечення викликають і пенсійні перспективи журналістів ЗМІ, які передбачає УАВПП.

Тому я ще у квітні звернувся до голови Верховної Ради України В.Литвина з вимогою, щоб жоден проект роздержавлення ЗМІ не розглядався без участі повноважних представників Спілки.

Натомість ми розробили власний проект концепції роздержавлення ЗМІ, який надіслали в обласні організації для обговорення. Одержані від них пропозиції лягли в основу проекту закону, опублікованого у третьому номері «Журналіста України». Він передбачає віддати редакційні приміщення і редакційне майно трудовим колективам, вирішити питання пенсійного забезпечення журналістів роздержавлених ЗМІ і лише після цього, за бажанням трудового колективу, переходити до роздержавлення.

— Якщо взяти до уваги повідомлення з Одеси, і цей шлях, ближчий до інтересів влади, не всіх влаштовує?

— Я був просто приголомшений цими повідомленнями. Адже близько ста журналістів, які зібралися в Одесі, «засудили деструктивну позицію НСЖУ» у питанні роздержавлення, вимагали, аби я «покаявся» перед журналістами, звинувачували мене у тому, що я нібито відпрацьовую американські та британські гроші…

Цей підлий бруд лився з трибуни за моєї відсутності, хоча напередодні один з організаторів дійства — Василь Юричко — обіцяв, що я неодмінно одержу запрошення, в якому буде сказано, що матиму можливість виступити. До кінця наступного дня ми чекали запрошення, але пани Петренко, Юричко й Муравенко не захотіли мене бачити, бо це зіпсувало б підготовлений сценарій.

— Але ж зібрання в Одесі не обмежилося звинуваченнями на вашу адресу, там озвучено й організаційні пропозиції…

— Так, вони запропонували створити Конфедерацію громадських організацій, що опікуються проблемами журналістики. На мій погляд, створення такої надструктури недоцільне — адже влітку вже створено постійно діючий профільний «круглий стіл». І той-таки пан Петренко запевняв, що керована ним Асоціація працівників ЗМІ братиме участь у цій роботі. Але на жодне з наших зібрань ніхто з представників асоціації не з’явився.

Дивним видається і прагнення створити велике журі для розгляду спорів в інформаційній сфері. Адже аналогічна за функціями структура — комісія з журналістської етики, очолювана головним редактором «Дзеркала тижня» Володимиром Мостовим, — працює в Україні вже третій рік. У складі цієї комісії є і члени НСЖУ, і такі журналісти, які стверджують, що за жодних обставин не вступлять до неї. Але це не заважає нам спільно працювати.

До речі, комісія за цей час стала членом європейського альянсу подібних організацій. А тепер давайте створювати ще одну таку? Скільки ж можна діяти за принципом «два українці — три гетьмани»?

До того ж велике журі хочуть прив’язати до Держкомтелерадіо. Ініціатори вважають за можливе, щоб державні керівники паралельно очолювали громадські структури, а проблеми етики вирішувалися під дахом державного комітету.

Ми маємо законопроект від спілки. Як на мене, парламент не розгляне його наступного року: до цього маємо бути готовими. Тож давайте спокійно вдосконалювати наш проект, готувати політиків, наших читачів, а головне — самих журналістів: і морально, і організаційно, і економічно. Щоб роздержавлення ЗМІ не захопило нікого зненацька, щоб завтра не стало гірше, ніж сьогодні.

(“Дзеркало тижня”, №41, 2003 р)




Відповідь Олександра Муравенка, редактора газети “Час пик”

Александр Муравенко, редактор газеты «Час пик», секретарь правления Одесской областной организации НСЖУ:

Две одесские газеты «Юг» и «Слово», недвусмысленные по своим политическим пристрастиям (поддерживают Виктора Ющенко), написали о состоявшемся в Одессе в начале сентября «круглом столе», организованном Украинской ассоциацией издателей периодической печати, с доминирующей темой — разгосударствление СМИ.

«Юг» выступил даже дважды, первый раз предоставив слово одному из заместителей председателя комитета ВР по свободе слова Юрию Артеменко, члену упомянутой ассоциации.

При этом в противовес— ни одной публикации в изданиях, которые нельзя упрекнуть в столь очевидной политической заангажированности. Промолчали и газеты, пользующиеся финансовой поддержкой государственной власти.

Проблема-то в том, что тема состоявшегося «круглого стола» как раз и затрагивает профессиональные и жизненные интересы, в первую очередь, журналистов местной, региональной прессы. Причем настолько, что завтра они могут оказаться «в офсайде»: в полной зависимости от новых распорядителей. Потому как государство предлагается от СМИ полностью отстранить, а кто придет взамен? Надежда на отечественных инвесторов слаба (не подросли они у нас еще). Проблема явно преждевременная, не имеющая под собой экономической базы внутри страны. Разгосударствление может стать попросту топором, которому отдадут на заклание неоперившуюся региональную прессу.

Государство же в лице его должностных лиц покамест молчит. Хотя уже совершенно очевидно, что развернулась кампания, по сути угрожающая нашей информационной безопасности. Она финансируется зарубежными фондами и за счет заграничных грантов.

Не заметить этого невозможно. Обществу предложили дискуссию о том, что пора прекратить государственную поддержку СМИ. Сторонники такой точки зрения настойчиво требуют не иначе как ликвидировать региональную прессу под видом принятия закона о ее разгосударствлении. Опять искусственно (и не всегда искусно) нагнетается мысль по поводу «государственной цензуры» и отсутствия свободы слова в СМИ. Откровенно ставится задача отстранения Национального союза журналистов от влияния на масс-медиа— и замена его структурами вроде новообъявленной украинской Ассоциации издателей периодической печати (УАИПП).

Откуда такая торопливость? И такая уверенность в своей непогрешимости? Откуда напор и натиск у очередной общественной организации, всего лишь два года тому назад появившейся на свет?

Пользуясь документами самой этой структуры, которые откровенно демонстрировались во время работы «круглого стола» в Одессе, ответим: торопливость и уверенность инспирированы комитетом Верховной Рады по свободе слова, а соответствующий натиск был бы невозможен без финансовой поддержки США и Великобритании.

Удивительный союз, не так ли? Представители законодательной власти Украины за деньги иностранных государств производят «зачистку» правового поля... Якобы для блага отечественных СМИ.

Отметим очевидное: УАИПП, и состав информационного комитета ВР текущего созыва «родились» практически в одно и то же время. Кроме того, среди первых лиц ассоциации— народный депутат Юрий Артеменко, который, по совпадению, представляет парламентский комитет по свободе слова. В свою очередь в составе упомянутого комитета ВР из 13 его членов абсолютное большинство— восемь персоналий (как и упомянутый г-н Артеменко) являются представителями «Нашей Украины».

Можно только радоваться столь цивилизованным нравам: правовое поле государства в области СМИ отдано на откуп правой оппозиции, парламентское большинство само вручает оппоненту оружие против себя же!

Однако и самые оппозиционные депутаты не могут быть свободны от критики. Несколько слов об их тактике и источниках происхождения средств для дела «разгосударствления».

Нет необходимости строить догадки— и да простит читатель за длинные цитаты.

Итак, документ: «Годовой отчет о результатах деятельности УАИПП», представленный во время заседания «круглого стола» в Одессе.

«Получение финансирования для проекта усиления влияния УАИПП в регионах. Лоббирование законопроекта о разгосударствлении СМИ, распространение методической литературы УАИПП. Увеличение доверия гражданского общества в Украине к независимым СМИ. Поддержан Британским проектом медиареформ. Организовать работу по созданию миссии и долгосрочной стратегии УАИПП при финансовой поддержке IREX ПроМедиа (США) и МФ «Відродження». Распространение информации об УАИПП, создание имиджа крупнейшей Ассоциации прессы. К работе приступил консультант по стратегическому планированию Кен Филлипс (США).

Проведены 32 конфиденциальных интервью, подготовлен отчет Кена Филлипса, разослан членам ассоциации.

Переговоры по реализации поддержки долгосрочных планов УАИПП иобеспечение ее самостоятельной политики— сUSAID, IREX. Дирекцией ассоциации проведена серия переговоров с целью выработки принципов сотрудничества в развитии газетной отрасли.

Подготовить и реализовать проект первого профессионального конкурса для работников печатных СМИ при финансировании посольства США.

Организовать подачу двух исков в суд за незаконное непредоставление или закрытие доступа к информации о деятельности органов власти — при финансировании фонда «Евразия».

Разработать проект электронного бюллетеня «Новини друкованих ЗМI України». Проект получил поддержку фонда «Евразия».

Усилить пиар УАИПП за счет роста числа газетных и журнальных публикаций, все проекты должны разрабатываться через призму возможностей пиара. С этой целью создать службу пиара в Дирекции УАИПП, которая будет отвечать и за подготовку публикаций. Получить донорскую поддержку и реализовать проект «Створення і розміщення в регіональних газетах 8-сторінкової спеціалізованої вкладинки «Громадянин і влада» при финансировании Международного фонда «Відродження» (Дж. Сорос). Подготовлен, отпечатан и разослан тиражом 410 тыс. экземпляров. Организовать реализацию проекта разработки Закона Украины «Про роздержавлення друкованих ЗМІ» при финансировании Международного фонда «Відродження». Организовать мероприятия по общественному лоббированию закона при финансировании Международного фонда «Відродження» и Британского фонда медиареформ. Организовать обсуждение проекта Закона и внесение на рассмотрение Верховной Рады. Подготовить проект создания брошюры, организовать подготовку и печать брошюры о разгосударствлении прессы и газетном бизнесе при финансировании Британского проекта медиареформ.

Организовать реализацию проекта разработки Закона Украины «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» при финансировании фонда «Евразия».

Подготовить проект разработки Закона Украины об улучшении доступа СМИ к информации о деятельности органов власти и местного самоуправления, получить поддержку доноров. Проект поддержан фондом «Евразия».

Организовать реализацию проекта подготовки и выпуска брошюры для руководителей органов власти— как власти работать с независимой прессой. При поддержке Британского проекта медиареформ».

Это— неполный, но характерный перечень задач, уже осуществленных так называемой «украинской» ассоциацией. Что же во всем этом отечественного? Над информационной политикой Украины трудятся миллиардер Дж. Сорос, «Евразия», USAID, IREX, Британский фонд, советник Кен Филлипс. Они называют это «самостоятельной политикой», но непонятно, о чьей самостоятельности идет речь? Идеи импортируются, финансы тоже... Наша Украина— разве что территория, на которой происходят подобные «маневры».

Тем не менее, прошу обратить внимание, как настойчиво финансируются действия УАИПП «по созданию имиджа» единственного в стране представителя интересов трудящихся, то есть нашей журналистской братии!

Особое место, и это подчеркнуто в документе, отведено так называемым «конфиденциальным VIP-встречам» с важными и влиятельными персонами и «интервью» с ними. Интересно, что отдельной строкой в плане, уже осуществленном и поддержанном фондом «Евразия», значится «Разработать проект VIP-встреч, получить поддержку доноров». Получили. То есть, как в сатирическом кинофильме, в смету откровенно закладываются «деньги на подкуп депутатов».

И что же это за встречи? С кем? Опять знакомые лица! Как зафиксировано в документе, «установлен контакт с руководством Национального союза журналистов Украины и проведен совместный «круглый стол» по разгосударствлению, который вызвал большой интерес СМИ».

Кроме того, деньги фондов нужны, чтобы «организовать встречу с председателем комитета ВР по вопросам свободы слова и информации. Организовать сотрудничество с заместителем председателя комитета ВР по свободе слова и информации Ю.А. Артеменко. Создание условий для лоббирования интересов издателей. Организовать работу в составе Громадськой рады (при комитете ВР) и использовать ее возможности для лоббирования интересов издателей».

Далее значатся также рандеву с г. Тигипко, Табачником, Чижом, Хорошковским и, конечно же,— в первую очередь!— с Виктором Ющенко.

В обществе, в нашей журналистской среде ряд профессионалов, стоящих на государственнических, патриотических позициях, уже выразили свое негативное отношение к законопроектам. Да и с Иваном Чижом у «Ассоциации искоренения СМИ в Украине» что-то нет взаимопонимания.

Но повод для оптимизма у представителей этой ассоциации есть. И хороший тыл в виде профильного комитета ВР, который не видит никого, кроме ассоциации. Или ее мягких сторонников в лице того же НСЖУ. При этом «разгосударствлители» как будто не замечают оппозиции своим начинаниям.

Более того, вовремя заседания «круглого стола» в Одессе совершенно открыто звучала тема, что национальный союз журналистов— даже с послушным Игорем Лубченко во главе!— им решительно ни к чему. И пора создавать вместо НСЖУ побольше разных «независимых» профсоюзов журналистов, которые «должны быть в оппозиции к власти».

Все правильно: пока еще силен и Союз журналистов— упразднить его! А с «мелюзгой» разговор будет короткий и недвусмысленный: или«лоббируй», что скажут, и получай субсидию (тебя готовы считать при этом VIP-персоной— после «конфиденциального интервью»), или иди с миром из информационного пространства.

В таком случае «имидж» единственного борца за справедливость УАИПП будет уготован, а заодно читательская аудитория наконец-то окажется под контролем извне страны.

И можно будет, наконец, прекратить любые разговоры о цензуре. Потому что в результате «конфиденциального интервью» можно подписать контракт с редактором газеты, что можно, а чего нельзя. О чем писать, о чем молчать. Кого хвалить, кого ругать... Такой контракт— это вовсе не цензура, конечно же!

Пока же деятелям УАИПП приходится сожалеть о том, что журналисты региональных СМИ еще могут высказывать собственное мнение. И государство им эту возможность (пускай не без проблем, прежде всего финансовых) гарантирует. Такое состояние не может устроить и наш профильный комитет ВР, и потому из уст его представителя, все того же Юрия Артеменко снова раздавались жалобы на отсутствие свободы слова в нашей стране и государственной цензуре.

Но оппонентов при этом они слышать не хотят: между прочим, не дали высказаться на заседании своего «круглого стола» и автору этих строк.

Впрочем, «круглый» был он только по названию. А по сути нам демонстрировали однобокость и готовили «слишком острые блюда», основным компонентом которых было пренебрежение национальными интересами.

И грустно, что в этом действе участвует тот, кто с самого начала должен был назвать вещи своими именами,— руководство Национального союза журналистов Украины.

(«2000», «Свобода слова», №41, 10 октября 2003 г.)




Припинити владні інтриги навколо свободи преси в Україні вимагають одеські Гільдія власкорів та Незалежна профспілка журналістів.

Днями Гільдія власних кореспондентів центральних ЗМІ в Одесі та місцева Незалежна профспілка журналістів виступили зі спільною заявою протесту щодо продовження "закулісних владних інтриг навколо свободи слова і преси в Україні". У відозві зазначено: 15 жовтня в одеському пансіонаті "Оріон" "таємно від журналістської громадськості регіону і навіть членів правління обласного відділення НСЖУ готується проведення всеукраїнської конференції з питань роздержавлення засобів масової інформації. Ініціатором і організатором масового заїзду журналістів до Одеси є нібито редактор газети "Час пік", що видається в одному з найвіддаленіших сільських районів Одещини, імена членів оргкомітету та фінансистів також залишаються у таємниці". Єдине, що вдалося дізнатися напередодні багатообіцяючого форуму, наголошували підписанти, президент Гільдії В’ячеслав Воронков і голова одеської НПЖ Леонід Заславський, — це "пропонована учасникам заходу тематика: "Про роздержавлення ЗМІ", "Зарубіжні гранти як інструмент втручання в інформаційний простір України" тощо. Оскільки надійшов цей своєрідний "темник" з Києва до Одеси на бланку Асоціації працівників засобів масової інформації України, очолюваної високопосадовим державним службовцем Віктором Петренком, неважко було здогадатися, хто є насправді замовником, організатором і таємним спонсором запланованого в "Оріоні" дійства.

"Чиновники найвищих державних установ України не полишають спроб грубого втручання у справи журналістського загалу, намагаючись не лише під час президентської кампанії, а й у подальші роки тримати пресу під пильним наглядом", — констатують лідери непровладної одеської журналістики. І додають питання: чи не заради цього ініціюються також спроби торпедувати розгляд трьох законопроектів про роздержавлення ЗМІ в Україні, в тому числі запропонованого керівництвом Національної спілки журналістів України? Чи не ті ж сумнозвісні держчиновники, що відомі продукуванням "темників" для столичних телекомпаній, інспірують регіональні ініціативи щодо недовіри правлінню журналістської Спілки на чолі з Ігорем Лубченком?

Гільдія власкорів та НПЖ "вимагають припинити закулісні чиновницькі

інтриги в царині журналістики, прямі й непрямі утиски свободи преси в Україні". "Йдучи назустріч" провладному зібранню, Воронков і Заславський від імені своїх структур заявили: досить інспірувати розколи в організаціях НСЖУ і розбрат у журналістському середовищі.

Уже після оприлюднення цієї відозви В’ячеслав Воронков у вечірній розмові з кореспондентом "УМ" розповів дещо про розсекречені документи щодо підготовки паном Петренком масових прес-заходів в Одесі. Що ж із них випливало? А те, що держчиновники, скликаючи редакторів на раду, нав’язують журналістському загалу вигідні владі теми і ухвали, грубо перекручуючи зміст рішень, самостійно прийнятих самими журналістськими організаціями, зокрема, правлінням Одеської обласної організації Спілки журналістів України. Для прикладу, уточнив Воронков, "у вересні поточного року члени правління нашої облорганізації НСЖУ обговорили основні положення проекту голови НСЖУ Ігоря Лубченка про роздержавлення ЗМІ в Україні і підтримали більшістю голосів ідею роздержавлення.

"Можете уявити моє здивування, — продовжував пан Воронков, — коли до рук потрапила факсограма пана Петренка про скликання у пансіонаті "Оріон" всеукраїнської конференції з питань роздержавлення, що нібито проводиться з "одеської ініціативи". Хоча насправді, акцентував член правління облорганізації НСЖУ, "рішення такого не було — я брав участь в усіх, без винятку, засіданнях виборного органу журналістської Спілки". Не менше вразило й надіслане навздогін, 14 жовтня, доповнення до офіційного листа голови ради Асоціації працівників ЗМІ: свіжим факсом Віктор Петренко (котрий, як відомо, є також заступником голови Держкомітету з питань телебачення і радіомовлення) ще й насадив колегам порядок денний конференції регіональних ЗМІ, запропонувавши теми: "Роздержавлення ЗМІ — загроза інформаційній безпеці України", "Зарубіжні гранти як інструмент втручання в інформаційний простір України", "Деструктивна позиція керівництва НСЖУ" тощо. "Що ж це, як не протизаконне втручання урядового чиновника у справи Національної спілки журналістів, перекручення на догоду владі справжньої позиції правління обласної організації НСЖУ?" — підсумував співрозмовник "УМ".

Зауважмо, що, згідно з листом Петренка, очолюваний ним оргкомітет узяв на себе всі витрати на проїзд делегацій з областей (по чотири особи), проживання і харчування.

Результати позавчорашнього "петренківського" зібрання перевершили найпохмуріші очікування. Якщо говорити офіційною мовою, то близько сотні редакторів районних і міськрайонних газет України у пансіонаті "Оріон" піддали різкій критиці діяльність керівництва НСЖУ (де головою — "опозиціонер" Лубченко), Верховної Ради України, парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації (тут керує "нашоукраїнець" Томенко), зарубіжних фондів та деяких посольств, політиків національно-демократичного спрямування "за сприяння щодо роздержавлення місцевої преси, яка перебуває у комунальній власності".

З ініціативи редактора ренійської газети "Час пік" Олександра Муравенка, котрий змушений був публічно визнати непричетність до скликання цього зібрання, присутні утворили оргкомітет для підготовки установчої конференції нової журналістської організації. Ця структура "повинна захищати інтереси колективів районних та міськрайонних газет України". На думку одного з промовців, це може бути "Всеукраїнська асоціація журналістів", альтернативна НСЖУ, оскільки керівництво нинішньої Спілки нібито незадовільно захищає інтереси журналістів. Очолив оргкомітет колишній редактор "Президентського вісника" Василь Юричко, відомий журналістському загалу своїми спробами запровадити цензуру під час роботи в агенції УНІАН. До складу оргкомітету введено також голову Київської організації НСЖУ Ігоря Засєду, редакторів видань Олександра Муравенка, Михайла Малиша тощо.

Панові Юричку як одному зі співорганізаторів одеського заходу було запропоновано також очолити оргкомітет із заснування "Великого журі" нової організації — для розгляду і владнання конфліктних ситуацій між колективами ЗМІ, владою та роботодавцями. Ідею заснування такого журі при Держкомтелерадіо, за словами згаданого пана Муравенка, висловив під час недавнього візиту в регіон голова Держкомітету Іван Чиж.

Присутній на зібранні редакторів міськрайонних газет член правління Одеської облорганізації НСЖУ Йосип Бурчо, редактор одеської газети "Прес-кур’єр", гостро засудив спроби організаторів масового заходу та редакторів державних і комунальних видань створити у пансіонаті "Оріон" оргкомітет для заснування журналістської організації, альтернативної НСЖУ.

"Владу можна любити або не любити, можна їй служити чи не служити, — підсумував він, — але, повірте, панове редактори, ніхто, крім влади, вас не продасть. Саме ця влада вас і продасть" (Михайло Аксанюк, Одеса).

(«Україна молода», №192, 17 жовтня 2003 р.)




Кому слугує районка

Нарешті крига скресла. Знайшовся журналіст, який розповів про те, що являють собою районні газети. Маю на увазі публікацію "Мізерія на районному рівні".

В мене склалося враження, що автор володіє інформацією про стан справ з районними газетами по всій Україні, а відтак і свободою слова на периферії,  яка залежить від першої особи.

Здавалось би, до написаного нічого додати, але, враховуючи, що автор узагальнив, спробую розшифрувати на конкретному прикладі.

Накладом у 1650 примірників виходить наша районна газета "Жашківщина". Така кількість досягнута завдяки усним "рекомендаціям" районних керівників. Так, сільським головам "рекомендовано" передплатити із куцого бюджету районку для малозабезпечених. Наша сільська рада передплатила 10 примірників. Виникає питання: якщо сільська рада спроможна передплатити газету на 188 грн., то навіщо тоді вона обдирає і так бідних, збираючи з кожного двору по 5 грн. самооподаткування? Виходить, що ми, пенсіонери, заплативши самооподаткування, на свою мізерну пенсію утримуємо ще й районну газету.

Чи задумувалися засновники газети — а це: Жашківська райдержадміністрація, Жашківська районна рада, рада колективних сільгосппідприємств, трудовий колектив редакції (переписав дослівно з останнього номера), — скільки неприємностей додали вони сільським головам, яким доводиться розділяти газети на 350 дворів? Спробуй сьогодні визначити малозабезпечених, коли всі бідні.

Якщо вже й вирішили допомогти хворим, інвалідам, то чому газетою, а не продуктами харчування на суму у 18 грн. 80 коп.?

Хоча СВАТ "Леміщиха" добровільно передплатила одну газету для контори, керівника таки зобов’язали, а вірніше, накинули самі ще п’ять примірників для передовиків. І нікому діла немає, що господарство заборгувало своїм працівникам значну суму по зарплаті.

А підрахувати по місту і селах району, враховуючи 20 тисяч гривень, виділених законно, згідно з річним бюджетом, в яку копійку обходиться платникам податку районна газета, та доплюсувати сюди кошти на утримання телебачення "Грант", а в нас є ще й місцеве радіомовлення...

Селяни знайшли б 9 грн. 40 коп., щоб передплатити "Жашківщину" на півріччя, але для чого, коли газета майже не висвітлює життя села. Зате в кожному номері клерки різних рангів, а їх розвелося стільки, що в цьому році довелося добудовувати два поверхи до приміщення райдержадміністрації звітують про виконану їхніми відділами роботу, дають поради, повчають тощо.

Та й для чого передплачувати газету, коли вона все одно не допоможе, бо в кожному номері попереджає: "Листування з читачами тільки на сторінках газети". Ось так. Живе за рахунок платників податку і відгороджується від них, аби, не дай Боже, вони не посміли висловити свою думку, прохання. Отож жителі району пишуть в інші видання. Тільки за неповних шість місяців "Сільські вісті" під рубрикою "Почуто голос селянина" надрукували їм три відповіді (27 березня, 3 квітня, 17 липня), причому на ті питання, які легко могла вирішити місцева газета.

Раніше наша районка виходила тричі на тиждень, а тираж доходив до 14 тисяч. Потім її перевели на два номери, а згодом об’єднали і стали випускати по суботах на 8 сторінках, а інколи й на чотирьох. Газета втратила оперативність, актуальність і... читачів. Отож і вирішили вдатися до ганебного методу передплати, що є принизливим і для читачів, і для працівників газети (журналіст там тільки один). Старше покоління пам’ятає: якщо вже якийсь товар накидають, примушують брати, то він неякісний. В цьому жителі міста могли переконатися, коли в одному з власних магазинів, який передплатив районку за якісь послуги, лежала купа газет і їх роздавали безплатно. І коли про це я сказав редакторові, то у відповідь почув хвальбу на адресу магазину, а невдовзі побачив у номері фото власників і велике інтерв’ю з ними. Шкода, що в редакції не задумалися, як цим самим підривається авторитет газети та її колективу.

Залишається запитати засновників газети: як довго ще триватиме подібна передплата? І владу: чи не пора б роздержавити ЗМІ, а вивільнені бюджетні кошти використати більш розумно? (Петро Савченко, с. Леміщиха Жашківського району Черкаської області.

(«Сільські вісті" №118, 9 жовтня 2003 р.)




Про міфи, пов’язані з військовою журналістикою, і реальні проблеми, якими вона живе сьогодні, «Дню» розповів Ян ІВАНИШИН, ведучий телепрограми «Нова армія» Центральної телерадіостудії Міністерства оборони України (УТ-1).

— Я думаю, що сьогодні військові засоби масової інформації й «цивільні» поділяють штучно. Є професіональні, талановиті журналісти, які вміють працювати. І є люди, які працювати, писати не вміють: все їхнє вміння обмежується набором штампів. І, відповідно, є речі цікаві та нецікаві.

А щодо обслуговування інтересів, я б це назвав інакше: у кожного видання, у кожного ЗМІ — своя специфіка. Скажімо, у вашій газеті висвітлюють громадське, політичне життя, зарубіжні новини тощо. У нас інша спрямованість, інша мета: розповідати суспільству про те, що відбувається у Збройних силах і — певною мірою — розповідати Збройним силам про те, що відбувається у суспільстві. Скажімо, ті самі солдати строкової служби не мають можливості отримувати інформацію з газет, телепередач у повному обсязі. Нашу програму «Нова армія» дивляться всюди у військах, її занесено до розпорядку дня. Можна сперечатися, добре це чи погано, але у тому, щоб щотижня військовослужбовці могли отримати певну інформацію, ми бачимо одне з наших головних завдань.

І ще дещо щодо обслуговування відомчих інтересів. Я працюю на Центральній телерадіостудії Міністерства оборони України з 1993 року і можу сказати: те, що Міністерство оборони коли-небудь прямо примушувало ЗМІ обслуговувати свої інтереси, багато в чому є міфом. Не заперечуватиму: бували випадки тиску, унаслідок чого той або інший матеріал не з’являвся у програмі. Але ці випадки були поодинокими й ініціатива виходила не від перших осіб Міністерства оборони, а, швидше, від структур-«посередників», представники яких просто боялися відповідальності перед вищим начальством і таким чином намагалися перестрахуватися.

Крім того, творчий колектив нашої студії хороший ще й тим, що це — молодіжний колектив. Ті, хто до нього входить, — люди, які формувалися за часів перебудови, за часів небаченої свободи. І навіть пройшовши у військовому училищі досить суворе випробування дисципліною, ми не втратили якогось прагнення до правди, об’єктивності і бажання показувати людям те, що відбувається, так, як воно є насправді. У тому числі й у Збройних силах (оскільки ми вибрали спеціальність «військовий журналіст»).

Свободу слова в армії завжди розуміли по-різному. Що стосується роботи нашої телерадіостудії, то активної цензури (щоб щодня телефонували, наказували: це викинути, цього не показувати) ніколи не було. І навіть якщо йшлося про такі події, як влучення ракети у житловий будинок у Броварах, Скнилівська трагедія, інші трагічні інциденти, які так чи інакше були пов’язані зі Збройними силами, ми це все показували, про все це говорили. Проте (і я не називав би це, скажімо так, захистом свого відомства), якщо цивільні ЗМІ, особливо центральні телеканали, нерідко подають подібні події під соусом сенсаційності — що сталося, скільки жертв тощо, то нашим завданням, я вважаю, є пошук причин трагедії. Та сама ракета, яка влучила в будинок у Броварах, полетіла ж туди не тому, що прицілилися не туди. Вийшов із ладу один із блоків управління в цій ракеті (зроблений, наскільки я пам’ятаю, у Росії). Чому він вийшов з ладу? Ось на подібні запитання ми і повинні відповідати. Наше завдання — показати, що військові сьогодні, можливо, не настільки вже й винні. Тому що, звинувачуючи військових, держава зі своєї сторони тривалий час нічого для них не робила. Озброєння не оновлювали, люди часто живуть просто у нелюдських умовах — навіть у Києві, не кажучи вже про регіони. Ми, наприклад, постійно їздимо до різних гарнізонів, у яких не бувають цивільні журналісти. А якби вони там побували, то це — у більшості випадків — закінчилося б якою-небудь розгромною статтею або сюжетом: ось, мовляв, до чого довели армію. І, зрештою, бруд знову полився б на всі Збройні сили. Як я вже сказав, наше завдання в іншому — розповісти «чому» та «як».

За великим рахунком, ми працюємо не для Міністерства оборони, а захищаємо інтереси кожної конкретної людини у погонах, яка служить в армії та виконує свої професійні обов’язки. Хронометраж «паркетних» сюжетів зведено в наших програмах до мінімуму: людям це нецікаво. У свою чергу, цивільні ЗМІ цікавляться сенсаціями (оскільки потрібен тираж, потрібен рейтинг), але і «паркету» у них значно більше. Оскільки ми — студія бюджетна, ми можемо дозволити собі займатися якимись соціальними питаннями, тими питаннями, до яких просто «не доходять руки» цивільних ЗМІ. І тому я не говорив би про протиставлення цивільних ЗМІ та військових. Я б сказав, що військова журналістика — одна зі складових загальної української журналістики, яка доповнює її, працюючи в сфері, не охопленій увагою цивільних журналістів. Плюс ще один важливий нюанс: військові журналісти — люди, які здобули професійну освіту, які розбираються у військових проблемах. І якщо резюмувати, головне тут таке: наявність цивільної позиції — раз. Уміння професіонально донести інформацію до споживача — два. Ну, і просто елементарна чесність — щоб бути досить об’єктивним...

(«День», №181, 10 жовтня 2003 р.)




ЗМІ та вибори

Проблема не тільки в політичній цензурі

Сергій Гузь, голова Київської незалежної медіапрофспілки:

«Проблема не стільки в політичній цензурі, скільки в комплексі питань, що не розв’язуються в Україні, насамперед — це доступ до інформації та безпека журналістів. Важливо і те, як вони самі відстоюють свої права. Щоправда, активна позиція і протести лише знижують наш рейтинг у списку міжнародної правозахисної організації «Репортери без кордонів». Але тільки тому, що держава не йде назустріч журналістам і не намагається змінити ситуацію.

У наступному році цей рейтинг, можливо, буде ще нижчим у зв’язку з виборами президента. Адже існуюча в нас система не надає журналістам вільного доступу до інформації, свободи від внутрішньої самоцензури. Далеко не всі видання можуть дозволити собі таку розкіш, як, наприклад, надрукувати статтю про походження капіталів тих чи інших кандидатів, про їх економічні зв’язки з певними підприємствами. Те, що вважається нормальним у будь-якій демократичній країні, у нас поки що — закрита тема.

(«Україна і світ сьогодні», №41, 25-31 жовтня 2003 р.)




Харків зустрів Ющенка “темником”

Как сообщили ЛІГАБізнесІнформ в пресс-службе "Нашей Украины", на прошлой неделе редакции региональных СМИ получили перечень вопросов, с которыми журналисты должны обращаться к лидеру "Нашей Украины". Четыре из них дословно были заданы Виктору Ющенко на прошлой неделе во время визита на Харьковщину. В этот раз один из десяти рекомендуемых вопросов озвучил журналист газеты "Молодая Галичина".

(Украинская Сеть деловой информации, октябрь 2003 г.)

***

У конвертах, які вкидали у скриньки харків’ян, була листівка під назвою «Смертельное оружие для Украины. Рекламная версия 2004 года». В ній, зокрема, піднімалася «американська тема», яку активно поширювали на минулих парламентських виборах.

Про поширення листівок повідомив місцевий житель Максим Ковалик, який о 7.45, у вихідний день побачив у під’їзді будинку поштарку, яка розкидала у скриньки іменні листи. За словами Ковалика, більшість місцевих жителів не передплачують газет, тому поштарів можна побачити лише раз на місяць - коли громадянам виплачують пенсії.

Представникам «Нашої України» також стало відомо, що в Харкові розповсюджувалася й інша листівка, у якій лідера «Нашої України» звинувачували у цьогорічній аграрній кризі та підвищенні цін на хліб.

Як стало відомо народним депутатам України, напередодні поїздки Віктора Ющенка в Харків керівники засобів масової інформації області отримали з Києва темники для використання на прес-конференції лідера «Нашої України».

Цей документ містить 10 запитань до Віктора Ющенка, чотири з яких дослівно були озвучені на прес-конференції для харківських журналістів. Вони стосувалися представників парламентської фракції «Наша Україна», оточення Віктора Ющенка, представників ділових кіл, причин підвищення цін на хліб тощо.

Також, повідомляє прес-служба блоку, було відмінено ефір Віктора Ющенка на обласному радіо і телебаченні начебто через те, що працівники Харківської обласної держтелерадіокомпанії оголосили безстроковий страйк через начебто відключення їхнього приміщення від водо- та енергопостачання.

Водночас керівництво ХОДТРК не змогло надати протокол зборів колективу, на якому було ухвалене рішення про страйк із відповідними підписами, а лише показали чернетку документа.

Голова парламентського комітету з питань свободи слова та інформації Микола Томенко, коментуючи оголошення страйку працівниками Харківської обласної державної телерадіокомпанії через погрози місцевої влади припинити теплопостачання, заявив, що його дуже хвилює питання боргу ХОДТРК.

«У мене теж душа болить за цей борг, він дуже великий і давній», - зазначив парламентарій. Водночас він схиляється до думки, що страйк працівників ХОДТРК не випадково почався саме перед приїздом у Харків Віктора Ющенка.

Водночас він закликав журналістів не ставати заручниками політичних ігор. За його словами, важко зрозуміти, коли страйки розпочинають до конкретної дати чи під певну подію.

На думку народного депутата, Харківська обласна державна телерадіокомпанія після завершення страйку має згадати про закон про статус народного депутата і надати ефір лідеру найбільшої парламентської фракції. «Нам не хотілося б, щоб ХОДТРК стала порушником закону», – зауважив народний депутат.

(Українська правда 27.10.2003)

 

***

24-10-2003 Харківська обласна державна телерадіокомпанія оголосила страйк

Приводом для страйку стало чергове попередження про відключення ХОДТРК від теплопостачання виробничо-експлуатаційним підриємством "Держпром", у приміщенні якого знаходиться обласне телебачення. Керівництво Держпрому мотивує свій крок заборгованістю ХОДТРК за комунальні послуги в сумі понад 1 млн. гривень. Як повідомила  референт директора ХОДТРК Марина Ващуріна, дана заборгованість телебаченням не визнана й оскаржується в суді протягом двох років. У травні 2002 рок у господарський суд Харківської області виніс рішення на користь ХОДТРК. В апеляційному суді, куди звернувся Держпром, рішення було переглянуто на користь Держпрому. Телерадіокомпанія подала апеляцію у вищий господарський суд, проте останній її відхилив, мотивуючи недостатністю законодавчої бази. Директор ХОДТРК В’ячеслав Новиков заявив, що оскаржуватиме дії керівництва "Держпрому" у всіх вищих інстанціях.

30 жовтня колектив ХОДТРК повернувся до роботи. Як повідомив перший заступник генерального директора Анатолій Багинець, це сталося завдяки «вимушеному втручанню» глави облдержадміністрації Євгена Кушнарьова. Тепло і воду в приміщення ДТРК подали ще 29 жовтня, мовлення 30 жовтня почато в повному обсязі, «тим самим зроблені перші кроки до розуміння», сказав Багинець.

(Моніторинг Інституту масової інформації)




Триває напружений творчий процес над стрічкою «Звичайний нашизм»

Людмила Коханець:

ТРК «Альтернатива, яку свого часу очолював керівник інформаційного управління Адміністрації Президента, він же — популярний автор патентованих «темників» Сергій Васильєв, вирішила довести всім скептикам, що «документальне кіно» в Україні не згинуло.

Нині, стверджує інтернет-сайт «Провокація», триває напружений творчий процес над стрічкою «Звичайний нашизм». Всі «документи» відзнято, і тепер триває завершальна стадія — монтаж.

За інформацією «Провокації», творці документально-публіцистичного фільму не є громадянами України.

Показана на ICTV, а потім продубльована на інших керованих каналах «правда» про «антидержавну змову», відому в народі, як «касетний скандал», і причетність до неї Віктора Ющенка також ліпилася за кордоном. Але, як і в цьому випадку, на гроші олігархів з найближчого оточення Кучми.

(«Шлях перемоги», ч. 43, 16-22 жовтня 2003 р.)




Переслідування, утиски, залякування тощо з політичних мотивів

До вбивства Георгія Гонгадзе

22-10-2003 У справі про убивство журналіста Георгія Гонгадзе арештовано колишнього начальника департаменту розвідки Міністерства внутрішніх справ України Олексія Пукача. Під час затримання в нього було вилучено діюче посвідчення начальника департаменту так званого “зовнішнього спостереження”. Олександру Пукачу обвинувачення ще не пред’явлено. 5 листопада 2003 року рішенням Київського апеляційного суду утримання Олексія Пукача під вартою було замінено підпискою про невиїзд. На думку народного депутата Юрія Луценко: „Звільнення Олексія Пукача з-під варти в залі суду можна розцінювати як зачистку свідків у справі Гонгадзе... звільнення Пукача – це ні що інше, як замітання слідів МВС.

... Саме у такий спосіб відбувається затягування слідства по справі Гонгадзе”.

(Моніторинг Інституту масової інформації)

***

30-10-2003

Заява Мирослави Гонгадзе з приводу звільнення Ген прокурора:

«Звільнення Піскуна свідчить про те, що, влада намагається призупинити ті позитивні кроки, які намітились у розслідуванні справи Гонгадзе. Арешт конкретних працівників Міністерства внутрішніх справ абсолютно логічно веде до офіційного звинувачення у замовленні вбивства Гонгадзе та інших посадових злочинах, голови податкової адміністрації, а на період 2000 року Міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка. Зрозуміло, що від нього ниточка заплутаного клубка веде до Президента. Такий розвиток подій був занадто ризикованим і Кучма, в поспішному темпі, позбувся не до кінця контрольованого Прокурора. Я не була задоволена ходом розслідування справи вбивства Георгія ні при Потебенькові, ні при Піскунові, але вважаю, що цією відставкою влада робить собі ведмежу послугу, ще раз доказуючи світу не бажання проводити реальне розслідування злочину.

Дане рішення Президента, на мою думку, також свідчить про намагання влади жорстко контролювати всі правоохоронні органи. Ця відставка повинна стати останнім дзвінком попередження для усіх політиків, які ще сподіваються, що в Україні у 2004 році можливі демократичні вибори Президента.

З цієї ситуації повинен зробити висновок перш за все Святослав Піскун. Якщо він і слідча група, справді володіє, доказами і інформацією про вбивство Георгія Гонгадзе та багато інших злочинів, скоєних колишніми чи теперішніми працівниками міліції, то він заради власної безпеки та збереження професійного імені повинен розповісти про це громадськості. Для нього це переломний момент життя і у зв’язку з відставкою у нього з’явився вибір, або піти в забуття, або отримати новий шанс для професійного розвитку.»

(Моніторинг Інституту масової інформації)




Загибель та зникнення журналістів

28.09.2003 6:00 годині ранку в м. Ізяслав Хмельницької області загинув журналіст місцевої газети "Партнер" Валентин Саков. За повідомленням ЦГЗ УМВС У Хмельницькій області, 57-річного Сакова збив автомобіль Нісан (Санні), за кермом якого перебував чоловік 1977 року народження, в стані сильного алкогольного сп’яніння. Від отриманих травм Валентин Саков помер у лікарні.

Загибель журналіста не пов’язана з його професійною діяльністю, — вважають його рідні та колеги. Донька загиблого журналіста Ілона Сакова повідомила ІМІ, що, на її думку, це був нещасний випадок.

(Моніторинг Інституту масової інформації)

***

03.10.2003 о 7.00 ранку з даху будинку викинулась і загинула Ірина Гончаренко, дописувачка газети “Фортеця” (Хмельницький). Тиждень тому у газеті було опубліковано її творчу роботу щодо діяльності наркологічного відділення у Кам‘янець-Подільській міській лікарні під назвою “Один день з життя наркології”.

Після публікації декілька керівників лікарні, дорікаючи їй за “винесене з хати сміття”, наполягли на її виписці, хоча їй нікуди було йти, і вона потребувала подальшого лікування. 2 жовтня її вигнали з відділення. 3 жовтня її знайшли мертвою. Поки що міліція відмовляється коментувати цей випадок.

Ірина – 27-річна жінка зі складною долею, у 14 років залишилася сиротою, у 1998 вона втратила квартиру, останнім часом їй вдалося вилікуватися, хоча вона отримала діагноз “декомпенсований цироз печінки” і потребувала постійної медичної допомоги. Вона зберегла інтелект і збиралася вести в газеті рубрику про людей з важкою долею.

(Моніторинг Інституту масової інформації)




Редактор Інтернет-видання «Vlasti.net» Ігор Єнін склав заяву відносно протиправних дій співробітників міліції

Игорь Енин, редактор интернет-издания «Vlasti.net» — интернет-версии газеты «Курьер», г. Мелитополь:

26 февраля 2003 года в 22.30 редакционная машина (за рулем был редактор) ехала на вокзал встречать очередной тираж газеты «Курьер». Машина была остановлена ГАИ. У водителя забрали документы. В ГОВД редактор составил заявление относительно противоправных действий работников милиции. Однако регистрационный номер заявления дежурный офицер назвать отказался, сославшись на отсутствие начальника милиции, который якобы разберется утром и даст команду для регистрации. Чуть позже редактор «Курьера» нанес еще один визит в милицию, на этот раз происходящее фиксировалось видеокамерой, в результате чего заявление было-таки зарегистрировано и сообщен его регистрационный номер.

Через 2 дня — 28 февраля 2003 года — на И. Енина было совершено нападение. Главный редактор был схвачен за волосы двумя неизвестными, которые с недюжинной силой вмонтировали его голову в закрытые железные двери гаража, «мягко» предложив прекратить гнусные публикации в принадлежащем ему еженедельнике. А буквально через неделю был ограблен редакционный автомобиль, из которого были похищены гранки еженедельника «Курьер». Многочисленные обращения в правоохранительные органы результатов не дали.

Но редакция все-таки получила ответ, после которого осталось только развести руками:

«Сообщаю, что по Вашему заявлению Мелитопольский ГО УМВДУ в Запорожской области возбудил уголовное дело по признакам ст. 296 ч.1 УК Украины (хулиганство) и по признакам ст. 185 ч.1 УК Украины (кража), по которым в настоящее время проводится расследование.

Одновременно сообщаю, что по факту нетактичного обращения в отношении Вас при приеме заявления помощник начальника отдела — оперативный дежурный, капитан милиции Ивчик С.А. привлечен к дисциплинарной ответственности.

Начальник Мелитопольского ГО УМВДУ в Запорожской области Коломиец».

Главный милицейский офицер вместо того, чтобы вынести благодарность дежурному капитану милиции Ивчику С.А., сдал своего подчиненного с потрохами, хотя мы несколько раз пытались объяснить, что капитан Ивчик всячески старался погасить возникший конфликт.

Спустя 7 месяцев начальник милиции вместе со своим заместителем, явившись 2 октября в редакцию с просьбой не предавать огласке данный инцидент, пообещал оперативно решить все вопросы.

Как уже неоднократно сообщала редакция газеты «Курьер», городскими властями во главе с В. Ефименко наша газета поставлена в жесткий информационный вакуум. Информацию о событиях, которые происходят в городе, ни практически, ни теоретически получить невозможно. Вместе с тем, общая сумма исков, предъявленных газете «Курьер», составила 75 тысяч гривен.

(«Досье», г. Запорожье, №45, 30 октября 2003 г.)




Потурання злочинцям. Розповідь про те, як вінницькі правоохоронці "захищають" журналістів

Талановитого вінницького журналіста Костянтина Федоровича Матущака я знаю майже сорок років. Свого часу ми з ним працювали у Вінницькій районній та обласній газетах. Принциповий, чесний, справедливий, цілеспрямований, він завжди шукав правди і допомагав людям знаходити її. Саме тому мене вкрай обурив той випадок, який стався з ним у червні нинішнього року.

Одного ранку Костянтин Матущак під’їхав своєю малолітражкою до вінницького ринку "Юність". Місця для кількахвилинного припаркування автомобіля з правого боку не було. Вільні місця були з протилежного боку, навпроти входу в Інститут кормів. Увімкнувши сигнал лівого повороту і переконавшись, що нікому не заважає, досвідчений автомобіліст розпочав звичний маневр. Коли до місця припаркування залишилося кілька метрів, несподівано позаду його автомашини заскреготіли гальма іномарки БМВ, яка вигулькнула, наче з-під землі. Не зупиняючись, Костянтин Федорович спокійно закінчив маневр. Залишивши авто на смузі зустрічного руху, водій іномарки хижо накинувся на Матущака. Не пред’являючи жодних претензій, почав несамовито грюкати дверцятами його малолітражки. Щоби з’ясувати, що трапилось, Матущак намагався вийти з кабіни. І як тільки просунув частину лівої ноги, розлючений власник БМВ почав гамселити по ній дверцятами. Костянтин Федорович опинився в своєрідній пастці, тому не мав змоги чинити хоча б найменшого опору. На прощання нападник "почастував" свою жертву кулаком у підборіддя. Та так, що аж на устах зацебеніла кров. І нога моментально набрякла...

Власник іномарки сів у своє авто і поїхав у напрямку Хмельницького шосе. Запам’ятавши номер автомашини нападника, Костянтин Федорович під’їхав до Вишинецького відділу міліції і поінформував про все начальника Анатолія Кубряка. Той розпорядився негайно затримати правопорушника. А потерпілий поїхав до судмедекспертизи, щоб зафіксувати тілесні ушкодження. Уже й два тижні минуло, але гематоми на нозі та обличчі не зникли. На нозі утворилася кривава рана, а на підборідді "красувався" фіолетово-чорний синець, про що було зафіксовано в хірургічному відділенні поліклініки УМВС, де Костянтин Матущак стоїть на обліку як пенсіонер МВС.

Із міліції довго не надходило ніяких чуток, і К.Ф.Матущак знову вирішив навідатися до підполковника Кубряка. На його подив, той не міг сказати, хто з підлеглих займається цією справою. У черговій частині повідомили, що матеріали в дільничного інспектора Івана Франчука, який обслуговує ринок "Юність". Два дні "ловив" дільничного потерпілий, але даремно. Тоді ж з’ясувалося, що матеріали — в начальника слідчого відділу старшого лейтенанта міліції Івачковського. Останній обнадійливо пообіцяв: не мине, мовляв, і місяця, як розслідування кримінальної справи буде завершене. Залишилося тільки уточнити деякі деталі й опитати свідків.

 Костянтин Федорович попросив назвати прізвище свого кривдника, його вік та місце роботи.

«Вибачте, я поспішаю до прокурора Ленінського району Сичука. Хочу порадитися стосовно вашого конфлікту», — з цими словами Івачковський закрив теку з паперами.

Шістнадцятого липня потерпілий знову навідався до слідчого, котрий повідомив: «Слідство закінчене. За порадою прокурора, вам належить звернутися із заявою до суду Ленінського району, оскільки проти вас скоєно злочин за статтею 125 КК України — умисне тілесне ушкодження...

«Ви ж не опитували ні мене, ані моїх свідків, — обурився колишній майор

міліції К.Ф.Матущак. - По-друге, це не спричинення тілесних ушкоджень. Це — типове хуліганство, скоєне привселюдно в громадському місці особливо зухвало та цинічно».

 — Нічого не знаю. Звертайтесь до суду...

Не погодившись з такою "інкримінацією", Костянтин Матущак надіслав скаргу Анатолію Кубрякові, у якій зажадав ознайомити його із матеріалами "розслідування", щоб уточнити прізвище нападника.

Скінчився липень. Та відповіді від Кубряка так і не надійшло. Потерпілий подався до прокурора Володимира Сичука, але на місці його не застав. Про загадкову позицію працівників міліції Костянтин Матущак виклав у скарзі прокуророві Сичукові. Просив нагадати, щоб ті своєчасно реагували на звернення громадян.

Минуло більше місяця, проте від прокурора ні слуху, ні духу. Напевне, вирішив провчити писаку. А можливо, Володимир Васильович не читав статті 3 Конституції України. Є нагода нагадати її зміст: в нашій незалежній країні людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність вважаються найвищою соціальною цінністю. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність, забезпечення прав і свобод. А на ділі - зовсім інше "піклування"...

Матущак черговий раз зателефонував Кубрякові, щоби дав відповідь на його скаргу.

«А ви хіба не отримали? — вдавано здивувався він. — Я давно переслав її поштою».

Лукавив Анатолій Васильович. Дав відписку лише 8 серпня. Варто вдуматися в її зміст: "По факту спричинення Вам тілесних ушкоджень 27.06.2003 р. водієм автомобіля (як його прізвище — секрет) відмовлено згідно ст. 6 п. 2 Кримінально-процесуального кодексу України (за відсутністю в діях нападника складу злочину). По даному факту рекомендуємо Вам звернутися з заявою в Ленінський районний суд міста Вінниці, після чого суду буде наданий відмовний матеріал, де вказані анкетні дані особи, яка заподіяла Вам тілесні ушкодження для вирішення питання по суті".

Тут постає нагальне питання: навіщо звертатися до суду, коли в діях засекреченого хулігана відсутній склад злочину? І ще: який суд прийме заяву, коли в ній не вказано прізвище правопорушника та його адреса? Дивує й таке: чому працівники міліції під пильною опікою прокурора не визнають факт згаданого хуліганства, а беруть до уваги тільки його наслідки — заподіяння легких тілесних ушкоджень? Відповідь частково можна знайти в ст. 27 КПК України, де сказано, що справи про злочини, передбачені ст. 125 КК України, порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого, якому і належить право підтримувати обвинувачення. У такому випадку дізнання і досудове слідство не проводяться.

Тепер можна зрозуміти, чому Івачковський не квапився опитувати свідків. Навіщо зайва морока? Легше ж перекваліфікувати хуліганство на тілесні ушкодження!

Костянтин Матущак плідно працює на ниві журналістики майже 45 років. Ним опубліковано в ЗМІ більше двохсот фейлетонів та критичних матеріалів. Він і тепер бореться на шпальтах газет проти людей, що підривають підвалини нашої незалежності. За останніх два роки видав три цікаві книжки художньо-документальних творів, працює над наступною — нариси про ветеранів війни і праці.

Очевидно, комусь не до вподоби відверта громадянська позиція ветерана журналістики. На думку Костянтина Федоровича, самосуд над ним скоєно не випадково. Можливо, в цю справу втрутяться керівники обласної прокуратури. Адже потурання скоєнню злочинів призводить до небажаних наслідків (Юрій Окіпняк, ст. Копай, Барського району Вінницької області).

("Молодь України", 23 жовтня 2003 р.)




Вбивця Олександра Панича отримав 12 років

15-10-2003 Київський районний суд Донецька виніс вирок тридцатитрьохрічному Олександру Бернику, який здійснив убивство співробітника газети "Донецькі новини" Олександра Панича. Вбивця Олександра Панича отримав 12 років. За словами заступника прокурора Донецька Михайла Сакуна, підсудний цілком визнав свою провину, покаявся та попросив вибачення у рідних і близьких загиблого.

Нагадаємо, 36-річний Олександр Панич зник 17 листопада. 2002 року Олександр Панич. Тоді ж з’ясувалося, що напередодні зникнення він продав свою квартиру в Київському районі Донецька, де разом з ним проживали брати Берники. Квартиранти також зникли з міста, і тільки влітку 2003 року в Чернігові Олександр Берник прийшов у міліцію, щоб зізнатися в убивстві Панича. 2 грудня 2002 року із заявою про зникнення журналіста Олександра Панича до правоохоронних органів звернулась його дружина. Заступник головного редактора газети “Донецькі новини” Ольга Гальська вважає, що зникнення журналіста Олександра Панича не може бути пов’язане з його професійною діяльністю. Під час огляду його квартири, оперативники виявили сліди крові на килимі.

13 липня 2003 року прокурор Донецька Олександр Ольмєзов заявив на прес-конференції, що правоохоронці знайшли тіло, яке може належати зниклому у листопаді минулого року журналісту “Донецьких новостей" Олександру Паничу. За інформацією прокурора, тіло було знайдено в одному з водоймищ, на глибині 7 метрів. Труп позбавлений голови і кінцівок. Ольмєзов наразі не представив журналістам результатів експертиз, які б підтвердили, що знайшли саме тіло Панича. Колеги не пов’язують його зникнення з роботою у виданні.

(Моніторинг Інституту масової інформації)

Див. також — «Без цензури», №32, 17 жовтня 2003 р.




До вбивства Ігоря Александрова

01-10-2003 у Слов‘янську (Донецька обл.) почалися слідчі заходи у справі про вбивство директора телекомпанії «Тор» Ігоря Александрова. У результаті в середу було зірвано роботу телекомпанії, яку очолював покійний Александров. За словами нинішнього генерального директора телекомпанії Валерія Чалого, у цей день підозрюваних у вбивстві Александрова привозили на місце вбивства двічі протягом дня – близько 10 і 17 години. В.Чалий розказав, що експеримент проводився в умовах безпрецедентних заходів безпеки. Підозрюваних супроводили численні співробітники спецпідрозділу СБУ з автоматами і в масках. Зону довкола телекомпанії оточила місцева міліція, нікого не впускаючи і не випускаючи з району. Не діяли на вартових порядку і посвідчення співробітників знімальної групи самої телекомпанії, яким також не дозволили входити в оточену зону або залишати її.

«Про проведення слідчого експерименту нас ніхто заздалегідь не попереджав. Створювалося враження, що ми тут просто «плутаємося під ногами», – заявив Валерій Чалий. – «У результаті була повністю зірвана робота телекомпанії.»

Перед тим, 26 вересня, заступник генерального прокурора Віктор Шокін заявив про те, що правоохоронні органи арештували замовників і безпосередніх виконавців вбивства Александрова. Замовник вбивства – Олександр Рибак, організатор – його молодший брат Дмитро Рибак, виконавці –Турсунов і Онишко. Правоохоронці шукають інших учасників злочину. За даними СБУ, злочинці – члени краматорського злочинного угрупування «17 участок»

Ігор Александров помер 7 липня 2001 року в лікарні після того, як невідомі 3 липня жорстоко побили його бейсбольними бітами біля входу в будівлю телекомпанії. Прокуратура звинуватила у вбивстві Александрова бомжа Юрія Вередюка, який, проте, був виправданий 17 травня 2002 року Донецьким апеляційним судом за недоведеністю участі в скоєнні злочину. Донецька прокуратура оскаржила це рішення суду, а через два місяці Ю. Вередюк помер від гострої серцевої недостатності, що ускладнилася інфарктом міокарда.

25 липня 2002 року Верховний Суд України ухвалив рішення направити на нове розслідування справу про вбивство І.Александрова. Виправдувальний вирок у відношенні Ю. Вередюка був скасований.

(Моніторинг Інституту масової інформації)




У Запоріжжі 19 жовтня вночі невідомі побили та пограбували звукорежисера місцевої телерадіокомпанії "Алекс" Ігоря Нарочного

19-10-2003 У Запоріжжі 19 жовтня вночі невідомі побили та пограбували звукорежисера місцевої телерадіокомпанії "Алекс" Ігоря Нарочного. Напад було скоєно на території Орджонікідзевського району неподалік від будинку, де живе потерпілий.

"І.Нарочний одержав удар по голові важким предметом і впав. При падінні ударився головою об паркан, знепритомнів, а, отямившись, побачив, що пограбований. За словами потерпілого, у нього пропали мобільний телефон, шкіряний піджак, посвідчення працівника телекомпанії і студентський квиток", - розповіли в ГУВС.

Потерпілий, який одержав внаслідок нападу струс мозку і черепно-мозкову травму, потрапив до нейрохірургічного відділення 5-ої міськлікарні. За фактом нападу Орджонікідзевським РВВС порушено кримінальну справу за ст. 186 Кримінального кодексу України – "грабіж". Ведеться слідство.

Побиття звукорежисера запорізької телекомпанії „Алекс” Ігоря Нарочного не пов’язане з його професійною діяльністю. Про це ІМІ повідомив Олександр Смоков, головний режисер ТРК . За словами головного режисера, Ігор Нарочний працює в телекомпанії недавно, півроку, й виконує лише технічну роботу.

(Моніторинг Інституту масової інформації)

***

На недавнем оперативном совещании, посвященном расследованию дел, связанных с нападением на журналистов, которое провел прокурор Запорожской области Григорий Середа, было замечено, что в организации раскрытия и расследования некоторых дел этой категории прошлых лет есть существенные недостатки. В большинстве случаев доказательств того, что совершенные преступления каким-то образом связаны с профессиональной деятельностью потерпевших, не получено. Всего же в 2002-2003 годах в суды области направлено 3 уголовных дела, совершенных в отношении сотрудников СМИ. Все виновные, как сообщило радио «Ностальжи», отбывают наказание в заключении.

(«Досье», г. Запорожье, №45, 30 октября 2003 г.)




Журналистов бьют. Чего добиваются?

Письмо под таким заголовком поступило в редакцию «2000». Его автор — журналистка Людмила Семенюк утверждает, что ответ на поставленный вoпpoc бoлее чем пoнятен — в Киpoвoгpаде, например, бoльшинcтвo меcтных пpедcтавителей маccмедиа любят дoпoздна посидеть в какoм-нибудь кабачке...

— Да и мнoгoчиcленные пpезентации и фуpшеты веcьма этoму cпocoбcтвуют, — утверждает автор. — Пocтoяннo coпpoвoждаютcя вoзлияниями и заcедания местного пpеcc-клуба рыночных pефopм, фуpшеты для пpеccы даже якoбы вхoдят в oбязательную пpoгpамму. Онo и пoнятнo, иначе ктo бы тpатил cвoе вpемя на пуcтую гoвopильню? Кcтати, не pаз жены жуpналиcтoв выcказывали cвoе вoзмущение пo пoвoду фopмы пpoведения пpеcc-клубoв, ведь кoму пoнpавитcя еженедельнo пьяный муж, веpнувшийся запoзднo с заcедания пpеcc-клуба. На днях пocтpадал его руководитель Владимиp Мoщинcкий, кoтopый вoзвpащалcя пocле пoлунoчи с работы и cтал coблазнoм для хулиганoв. Они oтoбpали у жуpналиcта в темнoм пеpеулке мобильный телефoн, чаcы и деньги. А вдoбавoк и пoбили. Интеpеcнo, чтo из этoгo хулиганcкoгo факта cделали шoу на заcедании так называемoгo кoмитета защиты жуpналиcтoв, кoтopый opганизoвал бывший pедактop газеты «Укpаина-Центp», а ныне cвoбoдный жуpналиcт, активнo pабoтающий на oппoзицию, Никoлай Уcпаленкo. На заcедании кoмитета мнoгo гoвopилocь o cвoбoде cлoва, o Гoнгадзе и o тoм, чтo вcе чаще cтpадают акулы пеpа пpи иcпoлнении cвoих cлужебных oбязаннocтей. Меньше пить нужнo, гocпoда хopoшие, и никтo мopду бить не будет.

«2000» связались по телефону с Владимиром Мощинским, который в настоящее время работает главным редактором творческого производственного объединения (ТПО) общественно-политических программ Кировоградской областной государственной телерадиокомпании (ГТРК). И вот что он нам рассказал.

— 28 сентября съемочная группа ГТРК вернулась в Кировоград примерно в 12 часов ночи. Мне нужно было просмотреть отснятые видеоматериалы, так как сюжет должен был пойти в эфир утром. Мой дом располагается в пяти минутах ходьбы от работы. Закончив работу, примерно в два часа ночи я шел по улице Шевченко, когда кто-то сзади ударил меня по голове, а затем последовали удары по ногам в наиболее болезненные места. Несмотря на плохую видимость, я успел заметить, что нападавших было трое, среди них я разглядел девушку. Черненькая, симпатичная, невысокого роста, стрижка каре. Когда упал на землю, мне нанесли несколько ударов по туловищу. Злоумышленники отобрали мобильный телефон, часы и пять-семь гривен. Они вернули ключи от квартиры, а также затемненные очки и, уходя, как бы извинились, у них, дескать, «такая работа». Мне показалось, что хулиганы владели некоторыми приемами восточных единоборств.

В милицию обращались?

— Разумеется. Они делают все возможное, чтобы найти хулиганов. Кстати, нападения на журналистов в Кировоградской области — не редкость. В нынешнем году было избито и ограблено несколько человек.

Вы не связываете нападение со своей профессиональной деятельностью?

— Мне кажется, что это было обычное ограбление, политика и журналистика здесь ни при чем.

А что скажете насчет обвинений в том, что заседания пресс-клуба якобы заканчиваются обильными возлияниями?

— Эти сведения, мягко говоря, не соответствуют действительности. Заседания проводятся с 16 до 17 часов, на них обычно приходят до 20 журналистов. Происходящее снимают на пленку операторы ГТРК, чтобы показать сюжет по телевидению.

По словам гендиректора Кировоградской областной ГТРК Сергея Омельчука, программа о заседаниях пресс-клуба рыночных реформ пользуется популярностью у зрителей области.

— Мы с удовольствием размещаем ее в эфире, — утверждает г-н Омельчук. — Она современна по форме, а главное — интересна по содержанию. К примеру, одно заседание было посвящено органам местного самоуправления, другое — местному здравоохранению, каким образом оно поддерживает региональные медицинские учреждения. Несколько программ вышло в эфир в связи с резким скачком цен. Кстати, глава областной госадминистрации не стал бы участвовать в сомнительных мероприятиях, результативность которых равна нулю. Мы сейчас подумываем о том, чтобы сделать собственную телевизионную версию пресс-клуба. А что касается утверждений, будто журналисты приходят на заседания только лишь для того, чтобы расслабиться, то в Кировограде есть много мест, где это можно сделать без всяких проблем.

Сергей Омельчук подтвердил, что журналистов в Кировоградской области хулиганы не жалуют. К примеру, в 2003 году было избито четверо, в том числе трое сотрудников ГТРК. О том, что журналисты в последнее время довольно часто становятся жертвами хулиганов и грабителей, свидетельствуют многочисленные сообщения на эту тему информационных агентств. Самый яркий пример из этой области — избиения ряда журналистов в Луганской области и в Донецке, случившиеся в августе нынешнего года.

Злоумышленников интересовали не политические убеждения «акул пера», а ценности и личные вещи. Особенно привлекали их почему-то мобильные телефоны. Во всех случаях журналисты с травмами различной степени тяжести попадали в больницы, а милиция возбуждала уголовные дела. Однако было бы несерьезно обвинять потерпевших в том, что они «шатаются по ночам где попало». Журналисты просто добросовестно выполняют свои обязанности и за это расплачиваются здоровьем. И пока милиция не наведет порядок на улицах, представители средств массовой информации Украины, как и другие граждане, будут по-прежнему попадать под «прицел» грабителей. (Владимир Сенчихин)

(«2000», «Свобода слова», №41, 10 октября 2003 г.)




У Кіровограді жертвою невідомих хуліганів став головний редактор суспільно-політичних програм обласної ТРК Володимир Мощинський

У Кіровограді жертвою невідомих хуліганів став наш колега-телевізійник — головний редактор суспільно-політичних програм обласної ТРК Володимир Мощинський. Зі слів самого потерпілого, невідомі напали, коли

він вночі 29 вересня повертався з відрядження. Зловмисники завдали ударів по голові, ногах і ребрах, після чого повалили на землю, відібрали мобільний телефон, годинник і гроші.

Як повідомляє УНІАН, над розкриттям злочину працює група оперативників міськвідділу міліції. Кіровоградські журналісти звернулися до правоохоронців з офіційною заявою та проханням поставитися з особливою увагою до факту нападу на колегу та якомога оперативніше провести слідство і довести справу до судового розгляду. Дана заява на ім’я прокурора Кіровоградської області і начальника УМВС України в Кіровоградській області була прийнята на засіданні обласного Комітету із захисту прав журналістів і правління обласної Спілки журналістів України.

(«Україна молода», №183, 4 жовтня 2003 р.)




Події навколо “Молодої Галичини”

03-10-2003 Шестеро невідомих у респіраторних масках увірвались у редакцію газети "Молода Галичина" у Львові та, випустивши двом працівникам газети в обличчя газ, вчинили погром у комп’ютерному центрі газети та сусідньому з ним кабінеті літературного редактора газети. „Спочатку подзвонили в двері. У нас кодовий замок. Співробітник відкрив. Йому в обличчя випустили газ з балончика. Розтрощили сокирою весь комп’ютерний центр. У них був предмет, схожий на пістолет. Вони все облили невідомою речовиною та спробували зробити підпал, але не встигли", - зазначив співробітник газети Йосиф Пазяк.

Засновником газети "Молода Галичина" є первинною журналістською організацією. На думку експертів, газета за політичними симпатіями наближена до СДПУ(ПРО).

Прокуратурою Франківського району м. Львова за фактом хуліганських дій і умисного пошкодження майна ТЗоВ редакції " Молода Галичина" порушено кримінальну справу за ознаками злочинів, передбачених ч. 4 ст. 296, ч.2 ст. 194 КК України, яка у відповідності до вимог ст.112 КПК України скерована для подальшого розслідування у Франківський РВ ЛМУ УМВСУ у Львівській області. Як повідомив ІМІ заступник редактора „МГ” Євен Тарнавський:”Міліція поки що не знайшла нападників. Інформація з приводу ходу розслідування відсутня, так як міліція посилається на таємницю слідства. Ми звернулися до держохорони з проханням надати охорону приміщенню редакції”.

(Моніторинг Інституту масової інформації)

***

На момент підписання номера до друку у Львові тривала прес-конференція, у якій брали участь потерпілі журналісти та працівники правоохоронних органів. Працівники «Молодої Галичини» поки що стримано висловлюються стосовно причин нападу на редакцію, проте не виключають, що НП могла спровокувати їхня професійна діяльність.

(«Україна молода», №183, 4 жовтня 2003 р.)




«Львівську газету перевіряли і оштрафували правильно»

01-10-2003 Глава податкової адміністрації Львівської області Сергій Медведчук повідомив, що податкові органи не мають претензій до «Львівської газети». За його словами, перевірка газети, що завершилася 10 днів тому, була плановою. «Півроку назад на прес-конференції я зачитав список, складений згідно з національним планом перевірок. У ньому були ЗМІ, які планувалося перевірити цього року, серед них і «Львівська газета». У ході перевірки претензій до газети у нас немає. Виявлені деякі заниження прибутків, накладений штраф у розмірі 16 тисяч. Тобто порушення виявлені такі, які не вважаються серйозними», сказав С. Медведчук.

Він зазначив також, що податкова має претензії до засновників газети. «Стосовно засновників газети, там інша справа. Знайдені серйозні правопорушення, порушена кримінальна справа. Але це не торкається газети».

Нагадаємо 09-09-2003 «Львівська газета» подала позов в Галицький місцевий суд Львова на голову місцевої ДПА Сергія Медведчука і ДПА. За словами заступника головного редактора газети Олег Базара, в позові є вимога визнати поширену Медведчуком інформацію про збитковість ТОВ «Львівська газета» такою, що не відповідає дійсності, підриває ділову репутацію видання і що наносить моральний збиток. Позивачі вимагають компенсувати моральний збиток на суму 25 грн. Крім того, вони вимагають компенсації збитку на суму 20 тис. грн. від ДПА. Дещо пізніше 18-09-2003 ДПА Львівської обл. порушила кримінальну справу проти ВАТ „Троттола” за результатами планової перевірки підприємства за фактом ухилення від сплати податків в особливо великих. Генеральний директор ВАТ „Троттола” Ярослав Рущишин разом з мистецьким об’єднанням „Дзига” є засновником „Львівської газети”.

(Моніторинг Інституту масової інформації)

***

Оснований говорить о «заказном характере» проверок налоговой инспекцией «Львівської газети» нет. Об этом заявляет Государственная налоговая администрация в Львовской области.

«С 10 июня по 23 июля 2003 года, в соответствии с Национальным планом проверок, работниками ГНИ в Личаковском районе города Львова была проведена проверка финансовой деятельности «Львівської газети», – сообщает пресс-центр ГНА в Львовской области.

«Результатом проверки является начисление незначительных штрафных санкций». В Государственной налоговой инспекции Львова на рассмотрении находится жалоба относительно результатов проверки, сообщает налоговая и обещает предоставить ответ в установленном «законом порядке».

По сообщению ГНА, в жалобе «Львівської газети» «обжаловались выводы только одной проверки. Других проверок относительно фирм, которые принадлежат учредителям «Львівскої газети», налоговыми органами не проводится».

В комментарии «Львівської газети» отмечено, что данное сообщение «похоже на, мягко говоря, забывчивость или же, что более вероятно, – сознательную ложь».

Авторы напоминают господину Зуевскому, руководителю пресс-центра ГНА в Львовской области, что было официально сообщено «и о проверках «Дзиґи», и об открытии уголовного дела против должностных лиц ВАТТ «Троттола» (совладельцы «Львівської газети» – УП).

«Вашими пресс-релизами пользовались представители информагентств, газет, радио и телевидения, описывая ситуацию вокруг «Львівської газети», – напоминает издание.

«Официально внеплановая проверка на «Дзиге» закончилась 27 июля, однако до сих пор нет официальных документов. Вместо этого во всех кафе и галереях «Дзиґи» сидят по трое налоговиков, которые осуществляют т.н. «хронометраж». Что это означает – неизвестно.

Повестки с требованием появиться для дачи показаний получают ди-джеи, музыканты, художники, поэты и писатели, бармены и охранники... Если это не проверка – то чем занимаются тогда ваши люди?» – комментирует сообщение газета.

«На ВАТТ «Троттола» ежедневно продолжаются следственные действия, связанные с уголовным делом о неуплате налогов в особо крупных размерах», – добавляют авторы.

Комментируя «незначительные финансовые санкции», которые были наложены на «Львівську газету» вследствие проверки, приводится сумма в 23,5 тысячи гривень.

«Напомним уважаемым налоговикам, что сумма штрафа более 17 тыс. грн. может быть основанием для открытия уголовного дела, и в этом случае «незначительные финансовые санкции» звучат угрожающе для любого предпринимателя», – напоминает издание и прибавляет, что «есть цепь свидетельств, что львовские налоговики имели четкое указание при проверке любого предприятия начислять штраф на сумму, которая превышает 17 тыс. грн».

«В случае с «Львівською газетою», штраф начислили за то, что использование телефонов и интернета, по мнению инспекторов, не входит в хозяйственные расходы на производство», – пишут работники газеты.

В конце комментария авторы обращаются с вопросом к Зуевскому. «Почему вы как руководитель пресс-центра ГНА в Львовской области, до сих пор не высказали мнение по поводу преступного приказа главы ГНИ г. Львова Мирослава Хомяка».

«Еще 11 сентября он отдал прямой приказ «уничтожить бизнес учредителей этой газеты в течение пяти дней»? Напомним вам, что именно после этого было открыто уголовное дело против «Троттолы», именно после этого у налоговиков наконец дошли руки до поэтов и музыкантов «Дзиґи», – пишет «Львівська газета» (http://lviv.vlasti.net/?Screen=news id=30868®ion=lvov)

(«Права людини», м. Харків, №28, 1-15 жовтня 2003 р.)




Директор радіостанції "Континент" звернувся з відкритим листом до Президента

30-10-2003 Директор радіо “Континент” Сергій Шолох звернувся з відкритим листом до Президента України, в якому просить Леоніда Кумчу не допустити припинення мовлення його радіостанції.

За словами Сергія Шолоха, з достовірних джерел йому стало відомо, що керівництво Адміністрації Президента України “віддало негласне розпорядження силовим органам, структурам Держкомзв’язку та податковим органам вжити невідкладних заходів для припинення мовлення “ЦЗМІ “Медіа-центр” (Радіостанція “Континент”). Через те, що на хвилі радіостанції “Континент” мовлять іноземні інформаційні служби: “Голос Америки”, ВВС, “Німецька хвиля”, “Польське радіо”, Сергій Шолох схильний вважати, що будь-які дії проти його радіостанції можна розцінювати як дії проти присутності в інформаційному просторі України вищезгаданих інформаційних служб. “Зважаючи на зовнішньополітичну ситуацію України, пов’язану з островом Тузла, будь-який тиск на ЗМІ викличе негативну реакцію західних країн та буде передусім вигідний Росії", — йдеться у листі.

(Моніторинг Інституту масової інформації)




До ІМІ звернувся колектив газети “Україна молода”

06-10-2003 до ІМІ звернувся колектив газети “Україна молода”. Колеги привертають увагу до ситуації, яка склалася навколо розміщення реклами цієї газети на державному радіо.

”Колектив газети «Україна молода» з подивом сприйняв відмову Національної радіокомпанії України розмістити наше рекламне оголошення на Першому каналі Українського радіо. Особливо дивує те, що усну відмову ми отримали через кілька днів після укладення відповідного договору і, більше того, виходу в ефір згаданого оголошення в минулий понеділок та вівторок. А після цього — раптовий відбій!...

Редакція газети «Україна молода» має підстави вбачати у такому рішенні Національної радіокомпанії України зовсім не комерційні мотиви, а політичне замовлення вищої української влади, яке наші колеги з державного радіо змушені були виконати. Ми схильні вважати це відвертим тиском влади на газету, відому своїми опозиційними політиці Президента України Леоніда Кучми та його оточення виступами. Вбачаємо у цьому продовження політики придушення свободи слова всілякими адміністративними засобами, що вже не вперше демонструє влада стосовно українських мас-медіа, які обстоюють альтернативну позицію”.

(Моніторинг Інституту масової інформації)




Обмеження доступу до інформації

В разгар президентской избирательной кампании Украина может лишиться многих центральных ежедневных газет? По крайней мере, "Укрпочта" вовсе не гарантирует доставку периодики день в день

По статистике, еще десять лет назад каждая украинская семья выписывала 3—5 изданий. Сегодня с горем пополам на одну ячейку общества приходится около... 0,5 газеты или журнала по подписке. Но даже эта жалкая статистическая цифра может сойти на нет. Вот она-то и станет реальной оценкой состояния свободы слова в стране.

И причиной тому будут не "темники", на которые жалуются многие журналисты, отказывающиеся писать исключительно по приказу сверху. Не редакционная или внутренняя цензура, в той или иной форме существующая во всех творческих коллективах. Не диктат финансово-политических групп, спонсирующих большинство изданий, а значит, имеющих один из мощнейших (материальный) рычагов влияния на судьбу газеты или журнала. Даже приближающиеся президентские выборы, а в связи с этим и предположение, что кому-то выгодно отсутствие в регионах всех центральных газет, здесь ни при чем.

Все просто и до боли неотвратимо. Издающиеся в Киеве газеты и журналы читатели в регионах почти не видят. Точнее, в розничной сети они еще худо-бедно продаются. А вот подписка практически всех ежедневных центральных газет неумолимо сокращается. И главная тому причина в том, что оплаченные наперед издания доставляются читателям с катастрофическим опозданием. Как следствие — подписчики отказываются продлевать контракт на доставку изданий, и редакции несут колоссальные потери. Ведь основные центральные газеты и журналы ориентированы на получение прибыли (собственно, и позволяющей издавать печатные СМИ) как раз за счет постоянных подписчиков! Но какой же читателям смысл отрывать от семейного бюджета немалые средства, если в итоге они получают устаревший продукт? Ответ на этот вопрос один, и довольно простой — отказаться от подписки. Именно так и поступают в последнее время региональные читатели газет, издающихся в Киеве. Причем независимо от того, поддерживает ли издание оппозицию или занимает провластные позиции. Потому что читатели и тех., и других разочарованы одинаково — они рассчитывали на ежедневное получение киевских газет, а издания им доставляют на дом в лучшем случае раз в неделю... И в равных по своей безысходности условиях оказались, по сути, все центральные газеты. Чтобы не нести громадные убытки от нереализованных тиражей, они вынуждены их попросту сокращать. Круг читателей всеукраинских(!) газет неумолимо уменьшается до... киевской аудитории. Параллельно уменьшаются шансы изданий экономически выжить без финансовой подпитки, оказываемой им подписчиками. Еще чуть-чуть, и многие печатные СМИ, ориентированные не только на розничную торговлю, но и на постоянных подписчиков, начнут закрываться из-за нерентабельности своих предприятий.

Подтолкнуть ежедневные газеты, по сути, на грань разорения, а общество — на грань информационной блокады удается, судя по всему, одной-единственной структуре — государственному предприятию "Укрпочта". Дело в том, что оно является монополистом в почтовой связи и сфере распространения периодики. И хотят того журналистские коллективы или нет, но судьба газет и еженедельников общенационального, а не регионального значения, зависит от этого предприятия. А именно: от того, насколько в очередной раз повысит "Укрпочта" тарифы на доставку, насколько четко она будет выполнять свою основную задачу, испокон веков остающуюся для почтовиков неизменной: доставить корреспонденцию (личную и печатную) адресату как можно быстрее.

Предприятие переживает перестройку. Ее суть заключается... в сокращении структурных подразделений, занимающихся доставкой периодики.

Несложные подсчеты показывают: если полгода назад незначительное сокращение почтовых пунктов доставки привело к потере ежедневными и еженедельными центральными газетами десятков тысяч подписчиков, то нынешний эксперимент "Укрпочты", который стартует 1 ноября, может закончиться тем, что Украина... процентов на 80 лишится всеукраинских ежедневных изданий! Они просто не будут поступать региональным читателям, в лучшем случае их основными потребителями останутся киевляне. Может, именно эта цель и преследуется? Разрушить государственную систему распространения периодики, что в конечном итоге и приведет к естественной смерти свободной прессы, все еще пребывающей в состоянии зародыша? Ведь по сути всеукраинские издания таким нехитрым способом отсекаются от читателей в регионах. Без цензуры, без политического и административного давления, без судебных многомиллионных тяжб. И самое интересное — под этот пресс попадают все всеукраинские газеты: оппозиционные, пропрезидентские, российские "в Украине", партийные, печатные органы Верховной Рады, Кабинета министров... Все они зависят от "Укрпочты". А потом уж, как ни парадоксально, от читателей. Потому как прежде чем попасть к своим потребителям, в большинстве своем газеты должны пройти сначала, образно говоря, через руки "Укрпочты". "Укрпочта" удивительным образом всех уравняла в возможности оказаться неуслышанными. Наверняка в преддверии президентской избирательной кампании подобная ситуация кому-то понравится. Это с киевскими редакциями сложно бороться, а местные региональные СМИ куда легче положить на лопатки. Кому бы то ни было. И наверняка после того, как ситуацию уже трудно будет исправить, поднимется шум по поводу отсутствия в Украине свободы слова, а наши доблестные парламентарии будут рассказывать в Европе о жутких условиях, в которых приходится работать журналистам. Может, все же стоит иногда бороться и за права читателей, зрителей? Хотят они или нет, но право знать, что происходит в стране, они имеют...

Главный редактор "Фактов" Александр Швец:

"Речь идет об удушении свободы слова в Украине. И я не считаю такую формулировку резкой. Перестройка в структуре "Укрпочты" ненавязчиво отталкивает читателей в регионах Украины от центральных газет и журналов, в большинстве своем являющихся более профессиональными и информированными по сравнению с региональной прессой. А она, в силу объективных обстоятельств и отсутствия нормального финансирования, не может предоставлять информацию во всей ее полноте, и даже относительную профессиональную свободу себе позволить порой не в состоянии».

Председатель Национального союза журналистов Украины Игорь Лубченко:

"Проблема — очень актуальна и остра. Как для печатных средств массовой информации, так и для подписчиков, читателей газет и журналов. И в первую очередь именно для них.

Эксперименты "Укрпочты" вполне реально могут привести к исчезновению ежедневных газет. Действительно, никто, будучи в здравом уме, не станет выкладывать деньги за издание, выходящее пять раз в неделю, если его привозят в село один-два раза. Но и о газетных киосках сказано несколько оптимистично. Сам убедился: во многих райцентрах газетные киоски торгуют только еженедельниками и ежемесячниками — так проще, ведь ежедневные газеты нужно УМЕТЬ продать в день выхода, ибо позавчерашние новости никому не интересны.

По настоянию Национального союза журналистов Украины сейчас проводится проверка деятельности "Укрпочты" — проследим за ее результатами. Но уже сейчас смогу сказать: мы категорически против всякого рода экспериментов, которые не обеспечат ежедневной доставки прессы подписчику».

(«Факты», №201, 31 октября 2003 г.)




Михайло Бублик. Темники". Повітові варіації. Цензура живе й шириться "до самих до окраїн"

Владний режим в Україні давно втратив би рештки того, що зветься "людським обличчям", але ж в очах Заходу нашим можновладцям так хочеться виглядати цивілізованими. А для цього треба постійно демонструвати відданість західним стандартам, у тому числі у сфері інформаційної політики, де режим виступає прямим, хоча й недолугим, епігоном своїх попередників. Ті стверджували, що в нас цензури немає — і ці з усіх сил пнуться довести дану тезу.

Як на мене, "інтелектуалам" в Адміністрації Леоніда Кучми краще було б вигадати якісь причини для існування цензури, ніж узагалі її заперечувати. Але ж — Європа... І чиновники знайшли (їм так здається) потрібний хід. Коли їх якось спіймали на розсиланні так званим "темників", вони вчепилися зубами в цей термін. Вони спробували епізод загального явища оголосити самим явищем, і тепер щоразу, коли їх звинувачують у застосуванні цензури, вони починають волати... про темники. Мовляв, ми їх не підписували, тому ніяких темників не існує — це все вигадка підступної опозиції.

Дуже цікаво, не зрозуміло лише, кого вони у такий дитячий спосіб хочуть переконати. Особливо в країні, де "телефонне право" визнано мало не офіційно (як, до речі, й корупція).

Існування прихованої цензури легко доводиться... ну, хоча б змістом передач українських телеканалів, тим, що ми там бачимо й не бачимо.

Дякувати Богу (чи Європі?), опозиційних політиків ми хоч іноді зустрічаємо на екранах центральних телеканалів, а трапляється й таке, що чуємо від них по кілька фраз (надійно ізольованих від контексту). Небезпечно, звичайно, зате в телечиновників є підстави час від часу прибріхувати, буцімто опозицію вони показують мало не частіше, ніж самого "гаранта". Натомість у провінції й такого рівня інтелектуальної сміливості не спостерігається — тут влада просто "рубає з плеча". Тобто всім, хто ставиться до неї критично, поява в ефірі або на сторінках контрольованої преси заборонена категорично. Так воно здається спокійнішим.

Ось останній приклад свободи преси в її "уєздной" редакції.

Днями в Луганську першу прес-конференцію давав голова обласного виборчого штабу "Нашої України" Олексій Данилов (президентська виборча кампанія офіційно ще не почалася, тому штаб працює на громадських засадах).

Уже те, що про себе заявляє на "червоному" Сході країни патріотична сила, яка перемогла на останніх виборах, мала зацікавити і журналістів, і населення краю. Але й сам по собі Данилов — людина в Луганську дуже популярна — луганський міський голова в 1994-1998 роках, позбавлений крісла в жовтні 1997-го внаслідок першого в Україні "путчу", влаштованого обласною владою. Як сьогодні стверджують серйозні соціологи, на останніх виборах мера обласного центру він мав одержати абсолютну перемогу. Влада це теж розуміла, і тому зняла Данилова з перегонів з допомогою підконтрольного суду.

Журналісти зустріччю дійсно зацікавилися. За підрахунками прес-секретаря штабу Тетяни Ковтун, на прес-конференцію прийшли представники 26 газет, радіостанцій та телеканалів. Не кажучи вже про представників кількох партій і громадських організацій. Питання, які вони ставили Данилову, теж не свідчили про байдужість аудиторії, хоча іноді здавалися якимись дикими. На кшталт: "Як почуватиметься в проросійськи налаштованому регіоні Ющенко, котрий оголошує себе ворогом Росії». Слід сказати, решта присутніх, навіть ті, хто представляв соціал-демократичні видання, жодної ворожості ні до "Нашої України", ні до її луганського представника не виявляли; радше навпаки. Зате пізніше її виявили їхні шефи. Ні того дня, ні наступного жоден телеканал словом не обмовився про прес-конференцію. Основна маса місцевих газет в області виходить у середу, але лише одна наважилася надрукувати про спілкування преси з колишнім мером. Чи слід уточнювати, що у близьких стосунках із владою це видання не помічене? Згадана вище Тетяна Ковтун сказала, що не бачила (на момент нашої розмови) тільки однієї чи двох газет. Отже, навіть якщо там щось і вийшло, рахунок явно розгромний - на користь повітової цензури.

(«Україна молода», №187, 8 жовтня 2003 р.)




Газета "Кременчуцький ТелеграфЪ” розповсюдила звернення щодо перешкоджання професійній діяльності журналістів

16-10-2003 Газета "Кременчуцький ТелеграфЪ" розповсюдила звернення щодо перешкоджання професійній діяльності журналістів. За їх словами 15 жовтня 2003 року народний депутат України від Кременчука Василь Гаврилюк (група “Народовладдя”) проводив зустріч з виборцями у 4 міській лікарні м. Кременчука. На цю зустріч, стверджується в заяві, не змогли потрапити журналісти газети “Кременчуцький ТелеграфЪ”, ТРК “Аллюр” радіо “Європа плюс Кременчук”.”За ініціативою нардепа Гаврилюка та заступника начальника міського відділу охорони здоров’я Берези, представникам незалежних ЗМІ запропонували вийти з приміщення, у якому для подальшого спілкування залишилися виключно представники вищезгаданих державних ЗМІ ” – констатують журналісти.

Депутат Василь Гаврилюк спростовуючи заяву газети "Кременчуцький ТелеграфЪ" зазначає, що „Формат зустрічі не передбачав жодної прес-конференції і ніхто не повідомляв, що така прес-конференція, чи зустріч народного депутата з представниками ЗМІ планується. Після зустрічі з колективом лікарні В.Гаврилюк пішов до кабінету головного лікаря на його запрошення. За ним пішли журналісти, оскільки представниця газети “Кременчуцький ТелеграфЪ” вимагала прес-конференції. Зрозуміло, що з кабінету головного лікаря журналістів попросили піти. Інформація про те, що там залишилися для спілкування представники державних ЗМІ не відповідає дійсності, оскільки жодної бесіди депутата з журналістами не передбачалося і не проводилося.... На нашу думку, журналіст газети “Кременчуцький ТелеграфЪ” неправильно поінформував свого редактора про те, що планувалася прес-конференція і його туди не пустили – це абсолютно не відповідає дійсності” – говориться в листі, одержаному ІМІ від народного депутата.

(Моніторинг Інституту масової інформації)

***

Головний редактор газети “Кременчуцький ТелеграфЪ” Сергій Кулясов:

Шановні колеги!

15 жовтня 2003 року народний депутат України від Кременчука Василь Гаврилюк (група “Народовладдя”) проводив зустріч з виборцями у 4 міській лікарні м. Кременчука. Зустріч відбулася з приводу передачі медичної апаратури для лікарні. Про захід організатори зустрічі поінформували тільки державні ЗМІ: газету міськради “Вісник Кременчука”, обласну державну телерадіокомпанію  “Лтава”, міське радіо та регіональне радіо “Ера”.

Незалежні ЗМІ (газета “Кременчуцький ТелеграфЪ”, ТРК “Аллюр” радіо “Європа плюс Кременчук”), які прибули на офіційний захід, не отримали можливості поспілкуватися з народним депутатом Гаврилюком. За ініціативою нардепа Гаврилюка та заступника начальника міського відділу охорони здоров’я Берези, представникам незалежних ЗМІ запропонували вийти з приміщення, у якому для подальшого спілкування залишилися виключно представники вищезгаданих державних ЗМІ.

Вважаємо, що в результаті такої політики вибіркового сприяння читачі недержавних ЗМІ втратили можливість отримати актуальну інформацію – виборці мають право знати, що робить і планує робити їхній депутат. Таким чином, їхнє  право на інформацію, на нашу думку, певною мірою порушене.

Лист прес-служби народного депутата Василя Гаврилюка:

16 жовтня поточного року на Інтернет-сторінці Інституту масової інформації було розміщено звернення Головного редактора газети “Кременчуцький ТелеграфЪ” щодо порушення права на інформацію. Глибоко шануючи, постійно дотримуючись та реалізуючи право громадян на інформацію, вважаємо за необхідне поінформувати Вас про те, що відомості викладені у зверненні пана Кулясова не відповідають дійсності.

Дійсно, 15 жовтня, о 16.00, у актовій залі четвертої міської лікарні м. Кременчука відбулася зустріч народного депутата України Василя Гаврилюка з колективом лікарні. Приводом для такої зустрічі стала передача діагностичного обладнання для потреб лікарні, а також інформування народним депутатом України виборців-медиків про особливості проекту Державного бюджету України на 2004 рік, зокрема тих, що стосуються фінансування медичної галузі.

Повідомлення пана С. Кулясова про те, що нібито лише державні ЗМІ було запрошено на зустріч не відповідає дійсності. Окрім перелічених у матеріалі агентства ЗМІ, було, зокрема, запрошено представників ПРИВАТНОЇ телекомпанії “Візит” та часопису “AVтограф”, видавцем якого є приватний підприємець. Як повідомив нам головний лікар четвертої лікарні Войтенко Андрій Миколайович, він особисто запрошував на зустріч журналістів і повідомив про зустріч усі місцеві ЗМІ, які встиг обдзвонити. Як нам відомо, колеги з ТРК “Лтава” повідомили про зустріч своїх колег з радіо “Європа плюс Кременчук”. На зустріч прибули представники згаданого недержавного радіо, а також журналіст недержавної газети “Кременчуцький ТелеграфЪ”. Вони були присутні до кінця зустрічі і ніхто не перешкоджав виконанню їхніх професійних обов’язків. Як наслідок інформація про вручення медобладнання була поширена в ефірі “Європа плюс Кременчук” 16 та 17 жовтня.

Формат зустрічі не передбачав жодної прес-конференції і ніхто не повідомляв, що така прес-конференція, чи зустріч народного депутата з представниками ЗМІ планується. Після зустрічі з колективом лікарні В.Гаврилюк пішов до кабінету головного лікаря на його запрошення. За ним пішли журналісти, оскільки представниця газети “Кременчуцький ТелеграфЪ” вимагала прес-конференції. Зрозуміло, що з кабінету головного лікаря журналістів попросили піти. Інформація про те, що там залишилися для спілкування представники державних ЗМІ не відповідає дійсності, оскільки жодної бесіди депутата з журналістами не передбачалося і не проводилося. Зазначимо, що в кабінеті головного лікаря мала місце приватна бесіда журналіста одного із державних ЗМІ з депутатом, але вона була короткою і стосувалася виключно особистих проблем журналіста.

На нашу думку, журналіст газети “Кременчуцький ТелеграфЪ” неправильно поінформував свого редактора про те, що планувалася прес-конференція і його туди не пустили – це абсолютно не відповідає дійсності. Нас дивує, що пан Кулясов, який називає себе уповноваженим Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформації в Полтавській області подав на всеукраїнський загал інформацію суб’єктивну, побудовану лише на словах свого журналіста. Вважаємо, що він, як головний редактор газети перед тим, як звинувачувати організаторів зустрічі у порушеннях свободи слова повинен був провести перевірку слів свого кореспондента (що є його професійним обов’язком), поспілкувавшись принаймні з кількома журналістами, що були присутні, а тим більше – з організаторами зустрічі – головним лікарем четвертої лікарні.

Загалом є підстави вважати, що ця інформація є не просто проявом журналістської неточності, а черговим фактом політичної боротьби, яка розгорнута проти народного депутата України Василя Гаврилюка окремими політичними силами і особливо інтенсивно проводиться протягом останнього часу. Інститут масової інформації завжди вирізнялося поданням об’єктивної та збалансованої інформації, а тому переконливо просимо Вас поширити інформацію прес-служби В. Гаврилюка, яке слід вважати спростуванням поданої раніше інформації від С. Кулясова.

Коментар до звернення головного редактора “Кременчуцького телеграфа” Сергія Кулясова щодо порушення права на інформацію

15 жовтня 2003 року на кількох інформаційних українських сайтах було розміщене звернення головного  редактора газети “Кременчуцький ТелеграфЪ” Сергія Кулясова про порушення права читачів на інформацію. Факт мав місце на зустрічі народного депутата від Кременчука Гаврилюка, яка відбулася 15 жовтня 2003 року у 4 міській лікарні м. Кременчука. 16 жовтня поточного року на тих самих сайтах з’явилося спростування прес-служби нардепа Гаврилюка. Незалежна медіа-профспілка звернулася до журналістів-учасників подій з пропозицією надати коментар.

Лариса Артеменко, “Кременчуцький ТелеграфЪ”, репортер:

15 жовтня 2003 року я отримала редакційне завдання відвідати зустріч народного депутата від Кременчука Василя Гаврилюка, яка відбувалася того ж дня у приміщенні 4 міської лікарні. Тема зустрічі – передача нардепом медичного обладнання. Наскільки мені відомо, редакція “Телеграфу” не отримала офіційного повідомлення та запрошення на захід. Дізналися ми про нього від колег.

Під час офіційної частини зустрічі нардеп виголосив цілком традиційну промову, у якій пролунали тим не менше цікаві фрази: “ми вибили і вибиватимемо”; “обласне керівництво після цього зі мною не вітається”; “якщо прокуратура не працює, будемо примушувати працювати...” і т. і. Передача медичного обладнання – подія для міста.  Втім отримати відповіді на запитання, як вдалося це зробити та на інші запитання, що стосуються безпосередньої діяльності нардепа, отримати відповіді нам не вдалося. Після закінчення парадної частини нардеп, керівництво лікарні та міського відділу охорони здоров’я, а також журналісти  пройшли до кабінету головного лікаря. Звідти мені як кореспонденту “Кременчуцького Телеграфу” запропонували вийти. Також приміщення запропонували залишити колегам з радіо. У кабінеті залишилися представники газети міської ради, міського радіо та обласної державної телерадіокомпанії.

 Не вважаю доречним коментувати, чому нардеп Гаврилюк, який до того часу радо спілкувався геть з усією пресою, цього разу ухилився від предметного спілкування. Але вважаю потрібним привернути увагу колег до того, що у даному випадку, на мою думку, спрацювала схема, яку українські політики активно використовували на минулих виборах, використовують зараз, і, схоже, використовуватимуть на наступних. За цією схемою журналіст стає заручником політичного піару і його фактичним  розповсюджувачем.  Політики воліють, щоби преса повідомляла про їхні піар - акції. При цьому пресі відмовляють у будь-якій  інформації, крім декларативної заяви політика. Відповідно, і читачі  отримують обмежену інформацію – саме ту, завдяки якій політик позитивно позиціонується. Гадаю, тут можна говорити про порушення права виборця на всебічну і неупереджену інформацію.

Олег Булашев, ТРК “Аллюр” радіо “Європа плюс Кременчук”:

Від колег з ОДТРК “Лтава” я дізнався про проведення зустрічі нардепа Василя Гаврилюка з виборцями-колективом 4 міської лікарні. Звичайно, служба інформації ТРК “Аллюр” радіо “Європа плюс Кременчук” не могла обійти цю подію і відправили на зустріч свого кореспондента, тобто мене. Під час зустрічі до нардепа у мене виникла низка запитань, на які я планував отримати відповідь від пана Гаврилюка. Але цього не сталося. Відразу після зустрічі він разом з головним лікарем 4 міськлікарні та заступником міськздоровідділу почали залишати зал засідань і  запросили з собою журналістів з обласного державного телебачення. Разом з ними за нардепом відправилися і мої колеги з газети міськради “Вісник Кременчука”, міського радіо тощо. Звичайно, аби отримати відповіді на питання, що мене цікавили, я разом з колегами пройшов до кабінету головного лікаря. Але мені було запропоновано вийти з кабінету, де залишилися представники державної преси.

(“Полтавський обласний медіа-бюлетень”, №51. 18 жовтня 2003 р.)




Лілія Буджурова — Олена Громницька (інформаційний конфлікт)

07-10-2003 Кримська Асоціація вільних журналістів виступила з заявою, в якій висловила «рішучий протест проти дій прес-служби Президента України та його прес-секретаря Олени Громницької, які перешкоджають виконанню професійних обов’язків журналістів». Приводом для заяви стало анулювання акредитації кримської журналістки Лілії Буджурової на саміт «Україна-ЄС».

В заяві, зокрема, говориться: «6 жовтня в Сімферополі в ході офіційного заходу за участю Леоніда Кучми на журналіста Лілію Буджурову було вчинено тиск з боку співробітників прес-служби Президента й особисто Громницької». За інформацією авторів заяви, прес-секретар глави держави «наполегливо радила журналистці не ставити Президенту запитання про ситуацію навколо односторонніх дій Росії в Керченській протоці».

Кримська Асоціація вільних журналістів «вимушена також констатувати, що випадки обмеження свободи преси з боку прес-служби Президента останнім часом стали нормою її роботи». «Подібний стиль роботи прес-служби Президента — це не лише неприпустимий прецедент для країни, яка називає себе європейською, але й замах на конституційне право громадян України на отримання інформації», — наголошується в заяві.

(Моніторинг Інституту масової інформації)

***

Днями в мас-медіа розгорівся конфлікт щодо акредитації на самміті Україна — ЄС кореспондента телеканалу СТБ й агентства «Франс-Прес» Лілі Буджурової. Як з’ясував кореспондент «Дня» і чому були свідками багато журналістів, які працювали в Сімферополі під час прибуття на самміт Президента України Леоніда Кучми, перед приїздом Леоніда Даниловича на місце будівництва української гімназії в місті для закладення пам’ятної капсули прес-секретар Президента Олена Громницька просила Лілю Буджурову не ставити главі держави запитання про будівництво росіянами дамби в Керченській протоці. Зі свого боку, поставити саме це запитання Ліля Буджурова вважала своїм професійним обов’язком і під час розмови Леоніда Кучми з журналістами спитала про це, а інші наші колеги розширили це запитання. Ці відповіді глави держави практично повністю опублікувала наша газета («День», №178). Як сказала Ліля Буджурова, Президент, незважаючи на складну ситуацію, не відмовився поговорити з журналістами, і було чути, як він сказав Олені Громницькій: «Я не боюся політичних запитань». Він, на загальну думку, відповів журналістам гідно й адекватно ситуації. Проте ввечері того самого дня Лілю Буджурову, вже акредитовану на самміті Україна — ЄС, перевели з головного пулу, який мав право працювати в Лівадійському палаці, до групи журналістів, яким пропонували працювати у прес-центрі готелю «Ялта». Особливо неприємно, що цей інцидент стався на самміті Україна — ЄС. Вимога свободи преси, як відомо, — одна з найчастіших претензій Брюсселя по відношенню до офіційного Києва. Конфлікт уже отримав резонанс у пресі. Кримська асоціація вільних журналістів уже виступила з критикою дій прес-служби Президента та його прес-секретаря, які «перешкоджають виконанню професійних обов’язків журналістів». Ситуація за версією Лілі Буджурової виглядає так.

— Я вже казала, що ситуація, коли мене, по суті, позбавили можливості працювати на самміті Україна — ЄС, — абсолютне Задзеркалля: журналіста фактично позбавляють акредитації за те, що він сумлінно і професіонально виконував свої професійні обов’язки, попросивши Президента прокоментувати актуальну подію, що має величезну важливість для країни — адже ситуація була на межі порушення суверенітету України. З боку прес-секретаря Президента навіть дивно припускати, що, знаючи про це, журналісти не намагатимуться отримати коментар глави держави. Ще до того моменту, як Президент приїхав на місце події, журналісти поцікавилися у співробітника прес-служби Президента, чи запланований так званий підхід до преси. Нам відповіли, що програма не передбачає підходу, і тоді ми сказали, що все-таки спробуємо поставити запитання про головну, на наш погляд, подію цього дня. Спочатку реакція на це була цілком спокійна, але потім мені передали прохання Олени Громницької не ставити це запитання Президенту. Через деякий час мені зателефонувала особисто Громницька і довго переконувала, що я не повинна запитувати Президента про косу Тузла. Аргументувала це тим, що це «не мій рівень», проблемою займається МЗС, а Леонід Данилович поки що не готовий давати коментар. Хоч це виявилося не так, глава держави щиро та правдиво відповів нам, оцінив ситуацію адекватно. Я тоді відповіла Громницькій: «Нехай МЗС займається своєю справою, ти — своєю, і я — своєю. Я як журналіст ставитиму запитання про подію, яка всіх хвилює, а твоє завдання — якщо потрібно, підготувати Президента».

Леонід Данилович, почувши прохання журналістів поговорити, незважаючи на спробу свого прес-секретаря перегородити йому дорогу, підійшов до нас. Відводячи руку Громницької зі свого шляху, він сказав їй: «Я не боюся відповідати на політичні запитання». Ми всі це чули. Але ввечері почалося незрозуміле. Раптом з’ясувалося, що прес-секретар Президента позбавила мене акредитації. У прес-центрі МЗС у Ялті Сергій Довбешко, співробітник прес-служби МЗС, по телефону повідомив, що у списку, підписаному Громницькою, замість мого прізвища стоїть прізвище іншого журналіста, і саме він висвітлюватиме всі основні події самміту.

— Але Олена Громницька повідомила кілька агентств, що ви, на її думку, не були позбавлені акредитації.

— У своєму коментарі Олена Громницька виказує те, що наші прес-служби застосовують для недопущення неугодних журналістів до джерел інформації найхитромудріші методи. Вона каже, що канал СТБ акредитував туди двох журналістів, але вона приховує той факт, що другого журналіста — Сергія Сироватку, — акредитовано тільки після того, як вона заявила керівництву СТБ, що моя присутність на самміті небажана.

По-друге, якщо вона каже, що я маю можливість працювати на самміті, то я повинна сказати, що якщо Громницька уявляє собі роботу журналіста на самміті як доступ до прес-центру, куди, крім журналістів, може також зайти будь-який ялтинець і також дивитися телевізор із прямою трансляцією, то це не так. Я уявляю свою роботу професіонально інакшою. Робота журналіста — це безпосередня присутність на події, про яку він пише, про яку повідомляє, — а інакше як він може про це повідомляти? Робота журналіста — це можливість поставити учасникам події будь-яке запитання, що буде цікаве на цей момент його телеглядачам, слухачам, читачам, а не те, яке потрібне Громницькій. І, звісно, робота журналіста може вважатися нормальною тільки тоді, коли йому ніхто не заборонятиме ставити те запитання, яке комусь не подобається. А пряму трансляцію з усіх зустрічей у рамках самміту я можу подивитися і дома по телевізору та не їхати навіть до Ялти. Якщо оцінювати роботу журналіста так, як це робить Громницька, то виявляється, що акредитованими на самміт можна вважати всіх ялтинців або всіх кримчан, адже вони також знаходяться «недалеко» від події і можуть спостерігати за нею по телевізору…

Акредитація — це забезпечення права на роботу, а мені замість права працювати запропонували право… подивитися телевізор. Я думаю, що журналісти всіх видань, каналів і всіх інших ЗМІ, не допущених до джерел інформації на самміт, повинні поставити перед прес-службами всіх державних органів запитання: чи можна допуск до телевізора на 16-му поверсі готелю «Ялта» взагалі вважати акредитацією на самміт, що відбувається у Криму? Чи не є дійсно акредитованими на самміт тільки ті журналісти, які отримують доступ до Лівадійського палацу, а їх ретельно відбирає прес-служба, а інші з деякого часу отримують не акредитацію, а просто імітацію акредитації. Право дивитися УТ-1 на 16-му поверсі готелю «Ялта» — це не акредитація. Це закамуфльоване перешкоджання журналістам у виконанні їхніх професійних обов’язків, оскільки писати для газети, агентства, телеканалу про те, що ти побачив по телевізору і що вже бачили мільйони телеглядачів, — це досить некоректне виконання своїх професійних обов’язків. Чи не так, колеги? До якого часу прес-служби так поводитимуться з нами і ділитимуть журналістів на білих і чорних?

Зі свого боку О. Громницька повідомила, що Л. Буджурову ніхто зі списків акредитованих на самміт журналістів не викреслював. Її прізвище значиться у списках нарівні з ще одним журналістом, акредитованим від телеканалу СТБ. Разом із тим, О. Громницька пояснила, що існують певні пули в рамках самміту, тобто акредитація — це участь у самому заході, в Лівадійському палаці, робота в прес-центрі тощо. «Хто саме на які заходи їде — це вже узгоджене рішення редакції. Наприклад, телеканал СТБ залучив до цього заходу двох журналістів, у тому числі й Буджурову, як вони між собою домовилися, хто куди їде, той і висвітлюватиме заходи», — зазначила О. Громницька, додавши, що хто, яким чином та в якому форматі працюватиме, — це «їхня редакційна політика». Зі слів прес-секретаря, прізвище Л. Буджурової є у всіх списках журналістів, яким надано доступ до прес- центру, де є пряма трансляція з усіх зустрічей у рамках самміту. При цьому О. Громницька наголосила, що допуск журналістів безпосередньо на захід обмежено з технічних причин, оскільки у залах, наприклад, Лівадійського палацу можуть знаходитися щонайбільше 70 чоловік. Щодо ситуації 6 жовтня О. Громницька відзначила, що у заходах з участю Президента існує поняття протоколу, і в той момент, коли журналістка Л. Буджурова хотіла поставити запитання главі держави, підхід преси до Леоніда Кучми не передбачався.

ВІД РЕДАКЦІЇ. Навряд чи варто ставитися до цієї ситуації як до окремого випадку. Проблема, яка полягає у тому, що прес-служби державних органів не сприяють контактам із пресою посадових осіб держави, а часто навпаки — захищають останніх від уваги ЗМІ, «фільтрують» журналістів, заслуговує на широке обговорення. Якщо держслужбовці справді мають намір реалізовувати визначений Президентом політичний курс на інтеграцію в ЄС, то, очевидно, вони зобов’язані дотримуватися цивілізованої практики взаємодії з засобами масової інформації.

(«День», №180, 9 жовтня 2003 р.)

Див. також — «Україна молода», №185, 8 жовтня 2003 р.




Радіо Рокс глушать

03-10-2003 «Трансляцію сесій Верховної Ради України на радіо Рокс глушать», — про це на засіданні Верховної Ради під час обговорення питань висвітлення роботи четвертої сесії Верховного Ради України четвертого скликання заявив народний депутат України Віктор Терен.

Технічний директор радіо Рокс Віталій Шевченко підтвердив, що дійсно, починаючи з вівторка, трансляції сесії справді йдуть з перешкодами, хоч причини цього поки що не зрозумілі. «Ми отримуємо якісний сигнал з Верховної Ради, наше обладнання також передає сигнал якісно. Будемо з’ясовувати причини».

(Моніторинг Інституту масової інформації)




Втручання в професійну діяльність журналістів та ЗМІ

Жоден із всеукраїнських каналів не показав фільм про акцію «Україна без Кучми!» «Обличчя протесту», що його зняв журналіст Андрій Шевченко. Фільм зараз показують у регіонах.

Аристарх Дідич:

Журналістський підхід автора оперував гострополітичними поняттями, зіставляв різні думки та погляди. Перед нами — на 100% телевізійний продукт, до того ж якісний. Автори стрічки відокремлюють самі акції протесту від «касетного скандалу» і «справи Гонгадзе» — по суті про них згадано лише побіжно. Головний герой тут не людина, а та енергія, яка ламає страх та апатію. Автори дали змогу висловитись і протилежній стороні, тобто міліції. Причому тональність фільму останнім сподобалась (про це навіть казав після прем’єри високий міліцейський чин Савченко, котрий у тодішніх подіях з боку столичної міліції відігравав ключову роль).

Володимир Чемерис, член правління Інституту «Республіка»:

Ми вже об’їхали з показом більше 10 міст України. Люди сприймають фільм дуже зацікавлено. У Рівному зал на 700 місць був повен, ну, а в райцентрах по 100-200 чоловік приходять. Влада, звичайно, всюди чинить перепони. У Рівному прийшли вже під час перегляду, наказували перервати показ, бо зачинять зал. У Харкові на вулиці стояв взвод міліції. Показати фільм наважилися тільки регіональні телеканали. Це Луцьк, Львів, Біла Церква, Івано-Франківськ, Тернопіль, Рівне. Також «Обличчя» показували в кінотеатрах Генічеська, Запоріжжя, Львова, Луцька, Одеси, Рівного, Івано-Франківська, Харкова. У планах — Мукачеве, Переяслав-Хмельницький, Тернопіль, і ще раз Львів (для студентів місцевого університету).

(«Без цензури», №33, 24-30 жовтня 2003 р.)




Ситуація зі станом свободи слова на Полтавщині

Ситуация со свободой слова, деятельностью СМИ, несмотря на общие черты в масштабах страны, в разных регионах имеет свои особенности. На Полтавщине непреодолимое желание власти натянуть на всех журналистов розовые очки, добиться послушания и единомыслия привело к особо глубокому размежеванию их на «своих» и «чужих». Управление по делам прессы и информации облгосадминистрации совместно с рядом пресс-центров самостоятельно «наводили порядок» в СМИ. От этого деликатного процесса продолжительное время был отстранен даже областной совет. Название соответствующей постоянной депутатской комиссии было изменено так, что в ней не было даже упоминания о СМИ. При этом, естественно, депутатов лишили возможности влиять на ситуацию в СМИ и вокруг них.

Но расчет на то, что откровенное давление на издания заменит убедительные аргументы, а одновременно с «обрезанием» полномочий депутатской комиссии исчезнут и соответствующие проблемы, не оправдался. Более того, проявился известный эффект, когда при чрезмерном закручивании гаек срывается резьба и получается результат, прямо противоположный ожидаемому. Пользуясь монопольным положением и бесконтрольностью, руководители облпрессинформа допустили целый ряд промахов и злоупотреблений такого масштаба, что не замечать их стало уже невозможно. В то же время независимые СМИ, хотя и понесли потери, сплотились и... радикализировались, а полтавский областной медиа-клуб приобрел такое влияние, что не считаться с ним власть уже не может. Маятник качнулся в противоположную сторону. Созданный при медиа-клубе общественный комитет защиты свободы слова после проведения целой серии круглых столов и гражданских акций добился возвращения полномочий депутатской комиссии, и она снова занялась проблемами СМИ.

Казалось бы, не бог знает что произошло. В большинстве областей, в отличие от Полтавщины, подобные комиссии никогда не прекращали своего существования, хотя, откровенно говоря, не очень-то и мешали действующей власти. Но для Полтавщины это было почти прорывом. Наконец-то появилась хоть какая-то властная инстанция, куда можно было обращаться, и, если не решать, то хотя бы ставить вопросы.

Когда депутатская комиссия, а в ее составе оказались и опытные газетчики, рассмотрела на расширенном заседании деятельность управления прессы облгосадминистрации, многие из участников слушаний были шокированы открывшейся картиной. Чиновники от журналистики хорошо потоптались по свободной прессе. В результате их чрезмерного внимания одни газеты «не того направления» вообще прекратили существование, другие, спасаясь от беды, начали издаваться и даже распространяться где угодно, лишь бы подальше от Полтавы. Местные суды завалены исками. Редакции газет судятся с типографиями, журналисты одних изданий — с сотрудниками других.

Возможно, кто-то и порадовался бы подобным «успехам» чиновников, сумевшим до предела усложнить деятельность газет, которые не желают подстраиваться под власть и посмели иметь и отстаивать собственный взгляд на события, если бы от этого хоть на йоту возрос авторитет провластных СМИ и их руководителей из облпрессинформа. Но этого как раз и не заметно. Бездарное поддакивание штатных лизоблюдов, похоже, уже не устраивает местную власть. Как и позиция многих журналистов-профессионалов из солидных изданий, которые после полученных уроков начали откровенно уклоняться от политической и социальной проблематики в ожидании лучших времен и печатая нейтральные с безопасной информацией материалы на темы краеведения, садоводства, семейных проблем.

Участники заседания депутатской комиссии на конкретных фактах смогли убедиться, что чиновники с журналистскими билетами, по указке «сверху» допускающие нарушения закона, чтобы закрыть рот свободной прессе, так привыкают к беззаконию, что в дальнейшем уже по собственной инициативе плодят невероятные злоупотребления. Например, как могло случиться, что районным газетам не хватает финансов на самое необходимое, в то время как бюджетные средства расходуются на потребности информагентства «Новини Полтавщини», устаревшие материалы-перепечатки которого мало кому нужны? Стали возможными и вовсе невероятные события: не отягощенные излишними доходами типографии (которые, кстати, отказывались выполнять заказы по изданию оппозиционных газет, ссылаясь, в частности, на перегруженность) продолжительное время по-ударному печатали десятитомный фолиант исторической хроники. Автор эпопеи — начальник управления по делам прессы и информации облгосадминистрации Юрий Дмитренко. Директора издательств до сих пор подсчитывают убытки и клянут себя за то, что уступили давлению.

Даже несмотря на то, что депутатская комиссия облсовета не проявляет особого стремления углубляться в «скользкие» проблемы, возникшие вокруг местных СМИ, каждое ее заседание «засвечивает» факты, за которыми можно многое увидеть. Скажем, представитель одной из оппозиционных партий, выступая на сессии облсовета, обратил внимание депутатов на газету «Цілком відверто». Мол, издание имеет таких серьезных соучредителей (облпрокуратура, милиция, апелляционный суд, областное отделение СБУ), но это не мешает ему быть безответственным за слово, использовать приемы самого черного пиара. Даже поверхностное рассмотрение деятельности газеты выявило грубые нарушения законодательства. Оказалось, что многие из тех серьезных соучредителей, которыми оперирует издание, давно отказались от сотрудничества с ним. И если бы уважался закон, то выход подобной газеты давно уже должен был прекратиться, хотя бы для перерегистрации. Но среди соучредителей «Цілком відверто» фигурирует и облпрессинформ. А под такой «крышей» редакция газеты может творить (и творит) что угодно. Даже после того как «выкрутасы» газеты, способной выходить тиражом от 50 экземпляров до 450 тысяч, в зависимости от объема поставленного компромата, стали достоянием гласности.

Впрочем, результаты подобной критики, как и корректировку отношения действующей власти к СМИ, не стоит переоценивать. Гора (имею в виду вопиющие факты, выявленные депутатами облсовета) породила мышь. Факты беззакония и злоупотреблений не вышли за пределы разговоров в узком кругу. Официальные СМИ по этому поводу отделались куцыми заметками, из которых трудно понять, что к чему.

— И все же, — уверена руководитель полтавского медиа-клуба Людмила Кучеренко, — то, что уже и представители действующей власти проявляют признаки недовольства авторитарным стилем управления СМИ, уровнем ведения газет, которых «приручили», лишили собственного голоса, — факт показательный. От того, что своими действиями власть рассекла СМИ надвое, жестко разделила на «своих» и «чужих», страдает вся местная журналистика. И ликвидировать возникшую пропасть непросто, хотя крайне необходимо. Интерес сотрудников прессы к медиа-клубу, члены которого часто бывают в разных странах, встречаются с известными людьми, велик. Но полностью удовлетворить его нам не дают. В небольшом помещении, арендуемом нами, много людей не разместишь. А на наши просьбы провести то или иное мероприятие в более просторном помещении, постоянно слышим резкое и безапелляционное «нет». Такой же ответ от коллег получаем и тогда, когда предлагаем свои услуги по чтению лекций, выступлениям на занятиях вечернего университета журналистики. Наши мероприятия рядовые журналисты, особенно из районных газет, охотно посещают, но провластная журналистская элита приглашение к сотрудничеству игнорирует. Так и существуем, словно две непересекающиеся параллельные линии.

— Полный нейтралитет, невмешательство в дела друг друга?

— Если бы так. Создан целый арсенал методов перекрытия кислорода «не таким» изданиям. Посредством давления на рекламодателей не угодные власть имущим издания лишаются финансовых поступлений, предельно усложняется их распространение. Доходит до того, что даже уличные продавцы побаиваются иметь дело с оппозиционными изданиями.

— Ваша электронная рассылка «Свобода слова. Полтавщина» отличается насыщенностью, свежими фактами, причем не только из Полтавы и Кременчуга, но и из глубинки.

— У нас широкие связи с периферией, и мы дорожим ими. Все больше свободных изданий появляется в районах области. В Пирятине, Лубнах, Миргороде действуют центры областного медиа-клуба. Сейчас работаем над созданием Белой книги полтавской журналистики, собираем лучшие образцы публикаций, которые утверждают стремление к правде, защищают человеческое достоинство. Наряду с учреждением премии за журналистское мужество это обязательно принесет свои плоды.

(«Зеркало недели», №41, 25-31 октября 2003 г.)




Комісія з журналістської етики закликає своїх колег не піддаватися тиску влади.

Чим менше часу залишається до виборів, тим тісніше затягується зашморг на шиї тієї "групи" осіб, яку ми узагальнено називаємо "владою". Але здавати без бою свої "тепленькі" крісла панове зі "штабом" на вулиці Банковій не збираються, і засобів для боротьби за виживання не шкодують. А оскільки й державні мужі, й їхні радники прекрасно усвідомлюють, наскільки важливою зброєю у веденні передвиборчих "бойових дій" є преса, чи не найбільше від цієї "війни" страждають саме засоби мас-медіа.

"Комісія з журналістської етики стурбована продовженням тиску на загальнонаціональні та регіональні засоби масової інформації з боку органів влади. Тиск на ЗМІ має форму обмеження доступу до інформації, відсутності відповіді на критику у пресі, ігнорування незручних запитань журналістів, застосування стосовно журналістів, ЗМІ та їхніх засновників жорстких майнових санкцій", — йдеться у відповідній заяві "етичної" комісії з цього приводу.

"Законодавство України декларує обов’язок органів влади інформувати громадськість про свою діяльність та прийняті рішення, гарантує конституційні свободи людини, проте професійні права журналістів ігнорують державні службовці", — нагадує посадовцям усіх рівнів голова КЖЕ, редактор "Дзеркала тижня" Володимир Мостовий. І наводить конкретні приклади неправомірної з точки зору законодавства поведінки регіональних чиновників: "Так, починаючи з 14 липня 2003 р., журналістів трьох недержавних газет міста Суми не допускають на апаратні засідання міськвиконкому, туди допускають винятково журналістів газети міської ради та телекомпанії, з якою міськрада уклала договір про висвітлення її діяльності. З недержавними газетами, економічно невмотивовано, відмовляються укладати договори друкарні області". Це, звісно, тільки окремий випадок, тоді як подібних йому — маса. На жаль, такі речі, "як правило, залишаються невідомими широкому загалу, створюючи атмосферу безкарності місцевих чиновників". "Водночас, — констатує Володимир Мостовий, — набула поширення практика органів влади різних рівнів за допомогою пільг, сприяння в доступі до інформації, а також конкурсів, премій, нагород, оплачених круїзів впливати на журналістів і видання задля забезпечення контролю над тим, що вони пишуть. Але ж саме через ЗМІ громадяни можуть оперативно отримати інформацію, необхідну їм для реалізації прав, свобод і законних інтересів!"

Комісія нагадує, як на початку жовтня цього року була позбавлена акредитації на ялтинський саміт Україна-ЄС кримська журналістка Ліля Буджурова, як 17 вересня урядові охоронці перешкоджали діяльності мас-медійників, зачинивши цілу групу представників українських та зарубіжних ЗМІ у прес-центрі Кабміну й позбавивши їх не лише можливості взяти коментарі в керівництва уряду щодо рішення по угоді про ЄЕП, а й свободи пересування.

Ці дії, до речі, й досі не отримали належної юридичної оцінки. "Минув місяць із часу оприлюднення заяви низки журналістських неурядових організацій України, в якій від органів прокуратури вимагалося провести ретельне розслідування ганебних дій чиновників та притягти їх до передбаченої законом відповідальності. Генеральна прокуратура України, до якої, крім того, було подано офіційні заяви Київської незалежної медіа-профспілки та Академії української преси, відповіла, що заяву передано для розгляду в Кабінет Міністрів — орган, щодо чиновників якого журналісти вимагали провести розслідування. Вважаємо, що цим Генеральна прокуратура України продемонструвала небажання об’єктивно розслідувати інцидент та виконати покладені на неї Конституцією і законами України завдання та функції", — йдеться в заяві журналістської комісії.

"Водночас під гаслами дотримання законності розгорнулася безпрецедентна боротьба проти "Львівської газети". До видання були застосовані методи тиску із залученням державних фіскальних органів. Перевірки газети та її засновників Державною податковою адміністрацією у Львівській області й податковою інспекцією Львова можуть призвести до закриття газети з неринкових причин, позбавивши журналістів роботи, а громадськість - права на отримання різної інформації з різних джерел", — наголошує голова КЖЕ Володимир Мостовий. І попереджає: "Дедалі більша кількість випадків тиску влади на ЗМІ свідчить, що в Україні розпочалася чергова кампанія влади проти мас-медіа, які намагаються подавати інформацію об’єктивно". Тож, "розуміючи складність чесного виконання журналістами своїх професійних обов’язків", Комісія з журналістської етики нагадує: "Повага до права громадськості на повну та об’єктивну інформацію про факти і події є найпершим обов’язком журналіста". (п. 5 Етичного кодексу українського журналіста); "Журналіст при зборі інформації діє в правовому полі України і може вдатися до будь-яких законних, у тому числі судових процедур проти осіб, які перешкоджають йому в зборі інформації". (п. 12 Етичного кодексу українського журналіста); "Журналіста не можна службовим порядком зобов’язати писати чи виконувати будь-що, якщо це суперечить його власним переконанням чи принципам" (п. 15 Етичного кодексу українського журналіста)".

Від імені свого "загону" з боротьби за дотримання журналістської етики Мостовий закликає усіх колег "усвідомлювати небезпеку, яку містять прояви ігнорування таких демократичних цінностей, як права та свободи людини і громадянина, можливість вільно збирати і поширювати інформацію та ідеї" і "вимагати реалізації професійних прав для всіх журналістів, незалежно від їхніх політичних переконань та форми власності видання". Окрім того, комісія вимагає "від органів державної влади та місцевого самоврядування суворо дотримуватися норм Конституції та законів України", а "від Генеральної прокуратури України — провести ретельне розслідування кожного випадку перешкоджання законній професійній діяльності журналістів та притягти винних до передбаченої законом відповідальності" (Інф. "УМ").

(«Зеркало недели», №41, 25-31 октября 2003 г., "Україна молода" 29 жовтня 2003 р.)




Виконком Львівської міської ради розіслав у всі регіональні видання своє офіційне звернення до громадськості з вимогою ігнорувати газету "Високий Замок"

Коли влада у своїх кабінетах робить дурниці, про це знає лише вона сама. Але коли влада сама свої дурниці виносить на суд громадськості, як це зробила львівська мерія, про них дізнаються сотні тисяч людей.

Виконком Львівської міської ради розіслав у всі регіональні видання своє офіційне звернення до громадськості з вимогою ігнорувати газету "Високий Замок", яка "стала рупором антиукраїнської пропаганди". Причиною радикальних кроків представників влади стали слова пісні "Україна", опублікованої на сторінках популярного видання.

Що ж це за пісня, яка викликала такий спротив влади?

"Газета "Високий Замок" дозволила собі поглумитися над кожним із нас, над кожним українцем, надрукувавши під рубрикою "Співаймо разом" бридкий опус — нікчемні слова невідомого автора, — читаємо у зверненні міськвиконкому. — Якщо свобода слова — це право обпльовувати рідну мову й рідну Батьківщину, глумитися над ними і видавати це творіння за вияв культури, то ми проти такої свободи і такої культури".

Що ж, це перший за роки незалежності випад влади проти газети, який гідний бути занесеним до книги рекордів України. Щось подібне могли собі дозволити хіба що в застійні часи, коли з’являлися перші паростки незалежних видань. У чому причина агресивності місцевої влади? Виявилося, що слова пісні "Україна", написані Андрієм Кузьменком, лідером групи "Скрябін", ще в 1990 році й стосуються радянської України. Колись за цю пісню за Кузьменком бігала радянська міліція, вважаючи її "бридким опусом на радянську дійсність". Львівським чиновникам доволі було зайти на сайт групи "Скрябін", щоб дізнатися історію народження пісні, проти якої вони так рішуче виступили. А члени Львівського міськвиконкому, не з’ясувавши всі обставини, показали себе повними невігласами, які навіть не знають елементарних речей. Нічого дивного, коли за духовність і гуманітарну сферу у міськвиконкомі відповідають люди, у яких нічого духовного за душею нема.

Не знаючи, що це слова пісні про радянську Україну, чиновники вирішили спаплюжити газету. Але вляпалися в смішну історію, бо показали себе стовідсотковими дилетантами. "Наїзд" на газету, яка часто критикує міського голову і його команду, закінчився як в анекдоті. Галичани, яким не дуже солодко живеться у цей складний час, змогли завдяки рідненькій владі від душі посміятися.

Замість коментаря

"Коли у квітні 2002 року мером Львова став Любомир Буняк, представники різних мас-медіа багатосторонньо, в найтепліших дружніх тонах висвітлювали цю подію, — говориться у зверненні до громадськості, яке підписали депутати міськради, керівники партійних груп НРУ, УНП, ПРП, КУН, ХДС, що складають депутатськубільшість. — Вже через кілька місяців після обрання Буняк звільняє з роботи щойно призначеного з його подання і затвердженого сесією міськради головного редактора газети "Ратуша" Олега Базара. Згодом зі скандалом виганяє з прес-конференції журналістів, один з яких, Б.Куфрик з "Експресу", у суді довів протизаконність дій міського голови. За цим йде війна з газетою "Високий Замок". Усе це супроводжується повчаннями на пленарних засіданнях сесії міськради, де Буняк розказує, що, як і про кого повинні писати журналісти.

Ми, депутати Львівської міської ради, повністю підтримуємо заяву секретаріату Львівської обласної організації Національної спілки журналістів України про протиправні дії міської виконавчої влади та вимагаємо від міського голови Любомира Буняка припинити війну з пресою і зосередитися на очевидних провалах у міській господарці (Богдан Кушнір, влас. кор. "Молоді України").

(«Молодь України» 28 жовтня 2003 р.)




Закриття журналістів у прес-центрі Кабінету Міністрів

Закриття журналістів у прес-центрі Кабінету Міністрів

01-10-2003 Генеральна прокуратура України отримала та зареєструвала заяву Київської незалежної меда-проспілки з вимогою порушити кримінальну справу та знайти винних у інциденті із закриттям журналістів у прес-центрі Кабінету Міністрів. Ця заява, за інформацією ГПУ, передана для розгляду до відділу нагляду за дотриманням конституційних прав громадян. У Генпрокуратурі підтвердили, що заява буде розглянута протягом 30 днів.

За словами голови профспілки Сергія Гузя, «намагання прес-служби КМУ уникнути відповідальності є зайвим свідченням упередженого ставлення до журналістів. За свідченнями журналістів, і раніше охорона прем’єр-міністра та працівники прес-служби вимагали від представників преси перебувати виключно у прес-центрі, поки коридором пройде пан Янукович. Журналістам перешкоджали вільно пересуватись коридорами Кабміну саме тоді, коли там знаходились найвищі посадовці КМУ. Такі обмеження не можуть бути виправдані міркуваннями безпеки. Обмеження прав журналістів застосоване для зручності найвищих посадовців, аби журналісти не ставили їм зайвих запитань. Саме за допомогою цих “дрібниць” від преси приховують важливу інформацію».

(Моніторинг Інституту масової інформації)




Перешкоджання виробництву та розповсюдженню ЗМІ

Керівник полтавського обласного медіа-клубу Людмила Кучеренко про газету «Новий день»:

Керівник полтавського обласного медіа-клубу Людмила Кучеренко про газету «Новий день»:

«Если газета, преодолевая барьеры, выживает и в этих условиях, то применяется «тяжелая артиллерия. Зависящие от власти типографии могут в любой момент прекратить ее издание. Все эти приемы были сполна использованы против газеты нашего медиа-клуба «Новий день». Она не выходила полтора года, с тех пор как сначала издательство «Полтава», а затем «Кобеляки», в нарушение договора прекратили печатать издание. Директор одного из них мотивировал свое решение «невозможностью дальнейшего сотрудничества». И точка. Мы подали иск в суд. И недавно выиграли процесс. Суд обязал издательства продолжить сотрудничество с газетой. Но мы далеки от того, чтобы удовлетвориться этой победой. Справедливость требует, чтобы виновные компенсировали материальные потери газеты за полуторалетние мытарства. Понимаем, что главные виновники беззакония — не директора, а хозяева высоких кабинетов, руководствующиеся не законом, а телефонным правом. Поэтому продолжаем судиться, добиваясь компенсации материальных потерь, одновременно доказывая, что не всегда можно пренебрегать законом, и каждое должностное лицо может оказаться с ним с глазу на глаз...».

(«Зеркало недели», №41, 25-31 октября 2003 г.)




Судові процеси на захист свободи слова і преси

Шосткинська міжрайонна прокуратура направила в суд карну справу відносно начальника міського РАГСа за перешкоджання професійній діяльності журналістів.

28-10-2003 З недавнього часу начальник РАГСу почала відмовляти журналістам тижневика «Перехрестя» в співпраці, мотивуючи відмову тим, що газета не хоче натомість безкоштовно друкувати їх рекламу. Не допоміг і офіційний письмовий запит головного редактора. Газеті довелося звернутися за допомогою в прокуратуру. 2 червня 2003 року було порушено Кримінальну справу за ч.1. ст..171 перешкоджання професійній діяльності журналіста.

Прокурорська перевірка підтвердила законність вимог журналістів і вказала на неправоту чиновниці, яка, до речі, має юридичну освіту і тим більше повинна знати про ст. 171 Карного Кодексу України, яка за перешкоджання професійній діяльності журналістів передбачає санкції аж до обмеження свободи до трьох років.

У ході перевірки прокуратури Сумської області, спрямованої на виявлення порушень прав журналістів, жодного серйозного порушення не зареєстровано, - заявив прокурор області Юрій Ударцов. Однак бувають випадки, коли журналістам не дозволяють бути присутніми на апаратних засіданнях міськради. Такі ситуації прокурор вважає «необгрунтованою відмовою» і нагадує, що відмова в акредитації журналіст має право оскаржувати в суді.

(Моніторинг Інституту масової інформації)




Про позов редактора газети “Алубіка” Рагіма Гумбатова

21-10-200 Кримський Апеляційний суд відмовився задовольнити скаргу мера Алупки Валерія Андика на рішення місцевого суду за позовом редактора газети “Алубіка” Рагіма Гумбатова. Пан Гумбатов підкреслив, що ухвалення рішення на користь його газети свідчить про визнання права журналістів на отримання інформації від міської влади :„Сподіваюся, що цей прецедент буде наукою для всіх чиновників”, - підкреслив редактор.

Нагадаємо, що у липні 2002 року журналіст Гумбатов, редактор газети “Алубіка”, звернувся до суду міста Ялти зі скаргою на протиправну відмову чиновників Алупки надати журналісту інформацію. За цей час справу кілька разів розглядали у судах різних інстанцій. Двічі місцевий суд задовольняв скаргу Р. Гумбатова, і кожного разу мер Алупки В.Андик оскаржував ці рішення в апеляційному суді.

(Моніторинг Інституту масової інформації)




Конфлікти, пов’язані з ліцензуванням електронних ЗМІ

Микола Томенко — Адміністрація Президента та уряд взяли курс на ліквідацію державних телеканалів

Микола Томенко — Адміністрація Президента та уряд взяли курс на ліквідацію державних телеканалів

За словами Миколи Томенка, голови парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації, Адміністрація Президента та уряд взяли курс на ліквідацію державних телеканалів. Якщо точніше, то вони намагаються зробити все, щоб «довести до банкрутства державні телерадіокомпанії, щоб потім їх скупили олігархічні структури». Як приклад Томенко навів ситуацію, що склалася у Чернівцях. Там під час конкурсу на 60-й телеканал Чернівецька обласна ТРК відмовилася від боротьби, внаслідок чого телеканал дістався ТРК «ТЕТ», власником якого є Ігор Суркіс. Подібна ситуація виникла й у Тернополі. Обласна ТРК несподівано вибула з конкурсу. У результаті перемогла телекомпанія «ТЕТ». Також Томенко повідомляє, що урядом було запропоновано явно занижений бюджет державного телебачення на наступний рік.

До цього часу влада не ухвалила жодного конкретного рішення стосовно громадських ЗМІ. Хоч парламент і затвердив закон про громадське телебачення, але на практиці він ще себе не проявив.

(«Без цензури», №33, 24-30 жовтня 2003 р.)




Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Цивільні справи. Дифамація

Керівник полтавського медіа-клубу Людмила Кучеренко на захисті вільних видань

Руководитель полтавского медиа-клуба Людмила Кучеренко:

«... Защиту свободных изданий и их журналистов считаем первоочередным долгом. Участвуем в десятках судебных дел. Некоторые из них тянутся годами. Скажем, почти четыре года продолжается судебный процесс по иску дочери экс-мэра Полтавы, ныне народного депутата Анатолия Кукобы против газеты «Приватна справа» и его редактора Анатолия Банных. Истец требует от издания 180 тысяч гривен. Суть дела проста. Еще студенткой Анна Кукоба возглавила местную телерадиокомпанию «Анна». Возникла необходимость открыть в Интернете страницу о Полтаве. Это ответственное дело поручили Анне Анатольевне, о чем под рубрикой «светская хроника», а также о том, что на открытие интернет-страницы один из банков выделил 5 тыс. долларов, и написала газета, никого ни в чем не обвиняя. Назвала голые факты. А что они оказались красноречивыми — не ее вина. Вот с 1999 года и до сих пор издание таскают по судам. И трудно понять, за что...»

(«Зеркало недели», №41, 25-31 октября 2003 г.)




Суддя Київського апеляційного суду Олександр Шевченко звернувся з позовною заявою про відшкодування моральних збитків до редакції газети «Вечірні вісті» та співробітника видання Станіслава Речинського.

22-10-2003 У позовній заяві, зокрема говориться: «Протягом весни-осені 2003 року в газеті «Вечірні вісті» опубліковано цикл статей під загальною назвою «Як стати прокурором?», підзаголовок – «особливості українського слідства». Публікації присвячені безчинствам правоохоронних органів, які автор називає «прокурорсько-міліцейсько-суддівським угрупуванням». Головним «героєм» від «прокурорсько-міліцейсько-суддівського угрупування» автор статей Станіслав Речинський представляє прокурора м. Біла Церква – Олександра Лупейка, образ якого з’являється перед читачами у вигляді «чудовиська», яке фабрикує справи, бере участь «у пограбуваннях при обшуках», «убиває арештантів», чинить тортури і страждає «якоюсь разючою ненажерливістю, при повній відсутності бридкості».

Далі, суддя Шевченко у своїй позовній заяві заявляє, що його ділова репутація була підірвана внаслідок того, що Речинський опублікував скаргу осудженого Георгія Янева, в якій є низка неприємних висловлювань на адресу судді Шевченка. На думку судді журналіст «явно помилково… дозволив собі висловлювання, які мене ображають.» Також суддя Шевченко вважає явно помилковою розповідь журналіста Речинського про те, як суддя Шевченко дзвонив йому і погрожував судовим позовом «тисяч на п’ятдесят» і тим, що «почне цікавитися автором статті».

У результаті, суддя просить суд стягти з редакції і журналіста по 50 тисяч гривень «морального збитку». Перше засідання було призначено на 30 жовтня цього року. Розгляд справи перенесено на 24.11.2003 на підставі клопотання ”ВВ”.

(Моніторинг Інституту масової інформації)




Позов до Олега Єльцова (інтернет-видання “Україна кримінальна)

Станіслав Рачинський:

«Простота и величие декана Андрейцева». Вы будете смеяться, но именно так называлась статья, напечатанная в одной из киевских газет о ныне действующем декане юридического факультета Киевского национального университета. Всякое, конечно, бывает в нашем отечестве. В том числе и подобные заголовки. Но «простой и величественный» декан Андрейцев заинтересовал нас совершенно по иному поводу. В Дарницком местном суде столицы 21 октября слушался иск Владимира Андрейцева к Олегу Ельцову, редактору интернет-издания «Украина криминальная»

Все началось с того, что в июне этого года на «УК» появилась статья Ельцова с ехидным названием «Какие люди — и в наручниках». В ней сообщалось, что «12 июня в Киеве средь бела дня сотрудники одной из спецслужб задержали с поличным во время получения взятки декана юридического факультета, профессора, академика Академии правовых наук Владимира Андрейцева. Сам момент получения 8000 долларов за зачисление абитуриента на учебу был задокументирован офицерами, проводившими операцию. После этого на декана надели наручники, в которых отконвоировали его к оперативной машине, стоявшей у стен вуза. В таком виде Андрейцева вывели из центрального — Красного — корпуса университета. Успешному завершению операции помешал звонок на мобильный телефон ее руководителя. Дело в том, что вскоре после появления представителей спецслужбы в кабинете декана тот успел обратиться за помощью к своему помощнику. Последний оперативно связался с влиятельным политиком, занимающим один из самых высоких государственных постов. Чиновник, кстати совсем недавно получивший титул академика НАНУ, по телефону дал офицерам жесткую установку освободить Андрейцева. Что и было сделано — вопреки закону, но в полном соответствии с всесильным телефонным правом.

На сегодняшний день Андрейцев формально продолжает исполнять свои обязанности. Однако, по словам ректора КГУ Виктора Скопенко, «погоревший» декан Андрейцев должен будет оставить занимаемый им пост.

Декан Андрейцев оперативно подсуетился и написал заявления в СБУ, МВД и прокуратуру с вопросом — был ли он задержан сотрудниками спецслужб, а заодно с требованием разобраться с теми, кто распространяет «заведомо ложную» в отношении него информацию. Ответы были однотипными — не задерживался. Что, впрочем, тоже не удивляет. Уж если по телефонному звонку задержанного отпустили, то почему бы по другому звонку не выдать такую справку. Огрызнулась на декана только СБУ, которая в лице тогдашнего своего председателя Владимира Радченко посоветовала академику и доктору юридических наук, и даже «Юристу года» Андрейцеву обратиться за защитой своих прав не в СБУ, а в суд. Как и положено по закону. А также напомнила декану юрфака, что расследование фактов клеветы не относится к компетенции СБУ. Однако «простой и величественный» на этом не остановился. На сайте КГУ появляется текст под названием «Меморандум трудового коллектива юридического факультета КГУ». Стиль меморандума выдержан в лучших традициях бывшего выпускника Киевского университета Андрея Вышинского: «Мы, студенты, аспиранты, докторанты научно-педагогические и научные работники кафедры, факультета, учебно-управленческий и вспомогательный персонал глубоко озабочены провокационной выходкой интернет-издания „Украина криминальная». Опубликовав фальсифицированные данные, Вы их направили на унижение чести, достоинства, неприкосновенности, безопасности жизни и здоровья, самоотверженного труда в сфере правового образования лица — нашего декана — доктора юридических наук, профессора, заслуженного юриста Украины, академика Академии правовых наук, всемирно известного основателя юридической школы, лауреата многих государственных и международных премий, человека, который возродил и сохраняет славные традиции университета, который своей деятельностью на этой должности явился примером верного служения нашей национальной альма-матер, идеалам правового образования, добра, правды и справедливости, уважения к закону и Верховенству права. Понятно, что деятельность такого активного, неравнодушного, откровенного и принципиального человека на поприще национального юридического образования, концептуальное видение перспектив развития юридического образования, высокие требования к лицам, которые реализуют просветительскую практику, — ученых и преподавателей, и в первую очередь к себе, принципиальные выступления в средствах массовой информации — на радио, телевидении, в газетах — со справедливой оценкой деятельности некоторых „новомодных» учебных заведений вызывает волчью ярость и провокационные противодействия, направленные не только против нашего декана юридического факультета, но и возглавляемого им коллектива; коллектива, который недавно почти единогласно доверил на новый срок такому уважаемому человеку управление флагманом юридического образования в Украине.»

Коллектив юрфака, учитывая сегодняшние прискорбно-либеральные реалии, ограничился простым доносцем: «Мы обращаемся к правоохранительным органам, в частности, к Генеральной прокуратуре Украины, Министерству внутренних дел Украины и Службе безопасности Украины с просьбой принять необходимые меры для привлечения виновных лиц к юридической ответственности».

«Простой и величественный» требует с Ельцова опровержения на страницах «Украины криминальной», публичного покаяния на собрании «трудового коллектива» юрфака и немного денег — 1200 грн. университету и 500 грн. лично Андрейцеву. Правда, в качестве мелкой пакости «простой и величественный» требует наложить арест на квартиру Олега Ельцова «в целях предотвращения возможности уклонения ответчика от исполнения судебного решения». Откуда, кстати, такая уверенность в том, что иск будет удовлетворен? Впрочем, откуда — известно. Из тех же «заоблачных» высот, из которых раздался приказ не трогать декана. Но тут есть одна проблемка. Судя по информации на «Украине криминальной», задержание декана происходило в Красном корпусе КГУ средь бела дня. И «вынос тела» должны были видеть сотрудники Андрейцева, возможно, студенты и наверняка охрана у дверей. Понятно, что всех этих людей можно запугать, убедить или уволить. Однако не исключено, что свидетели все-таки найдутся. И вот тогда проблемы возникнут уже не только у «простого и величественного», но и у того, кто отдавал приказ освобождать задержанного, и у тех, кто выдавал справки-индульгенции. Редакция, естественно, будет рада побеседовать с этими свидетелями. И вернуться к теме «простоты и величия» отечественной юриспруденции.

(«Вечерние вести», №163, 29 октября 2003 г.)




Позови до авторів публікацій в ЗМІ: справа А. Зарвовського (Сєвєродонецьк)

При поддержке фонда Мотта с июня по декабрь 2003 года ВОО «Комитет избирателей Украины» реализует в пяти областях, включая Луганскую, пилотную программу общественного консультирования, направленную на предоставление бесплатной квалифицированной юридической помощи избирателям, прежде всего – в судах.

Одним из приоритетов нашей программы является защита политических прав, прежде всего, предусмотренных ст. 10 и 11 Международной конвенции прав человека

Иск к директору северодонецкой СШ 11 А. Зарвовскому подали северодонецкий городской отдел образования и заведующий этим отделом, которые сочли, что последний унизил их честь и достоинство в газетной публикации «Как грабят украинский народ». Моральные страдания были оценены в 5 тыс. гривен. По нашей оценке, информация, которую требовали опровергнуть истцы, содержали оценочные суждения автора, касающиеся проблемы взимания платы с родителей на ремонты школ, что же касается негативных сведений, содержавшихся в материале, то они не оспаривались. 22 октября 2003 г. в ходе судебного заседания истцы отозвали иски.

(“Комітет виборців України, Луганське обласне відділення)




Інтернет-видання «Обком» подало в Шевченківський суд м. Києва позовну заяву до інформаційно-видавничої групи «Телеграф»

21-10-2003 Інтернет-видання «Обком» подало в Шевченківський суд м. Києва позовну заяву до інформаційно-видавничої групи «Телеграф». Журналісти «Обкому» вимагають спростування інформації матеріалу інтернет-газети «Версії» під назвою «Кукловод Тодійчук» від 06.10.2003.

«Просимо зобов’язати протягом 10 днів Василя Тура і ЗАТ «Інформаційно-видавнича група «ТелеграфЪ», на сторінках Інтернет-ресурсу «Версії», що видається ним, опублікувати спростування вищенаведеної недостовірної інформації і… публічно вибачитися перед журналістами Інтернет-ресурсу «Обком». Це спростування має бути опубліковане як головний матеріал на тому ж самому місці, де була розміщена і стаття «Кукловод Тодійчук», говориться в позовній заяві.

„У вказаній статті по відношенню до Інтернет-видання "Обком" були використані відверто неправдиві й наклепницькі твердження” – вважають „обкомівці”. Зокрема у вказаному матеріалі „Обком” звинувачувався у публікації статей замовного характеру  в стилі чорного піару.

„Ми будемо реагувати й розбиратися в цій справі після одержання позовної заяви. Якщо є наша провина – будемо домовлятися, якщо немає – будемо відстоювати свою правоту”, - зазначили ІМІ у редакції „Версій”. Дата першого судового засідання  наразі невідома.

(Моніторинг Інституту масової інформації)




Тижневик “2000” проти Миколи Томенка

Тижневик «2000» програв у суді справу за позовом до голови Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформації Миколи Томенка. Рішення Апеляційного суду м. Києва у справі за позовом приватного підприємства «Газетний комплекс «Інтернет-Медіа» (засновник і видавець тижневика «2000») до народного депутата набрало чинності 14 жовтня.

Позивач вимагав визнання недостовірними окремих положень депутатського запиту щодо перевірки інформації про порушення главою Адміністрації Президента України Віктором Медведчуком, народним депутатом Григорієм Суркісом, президентом футбольного клубу «Динамо» Ігорем Суркісом антимонопольних обмежень через їхню участь у заснуванні телекомпаній «Студія «1+1», «ТЕТ», «Альтернатива», радіокомпанії «Шансон», газет «Киевские ведомости», «День», «2000», «Бізнес», оголошеного на засіданні ВР України у квітні цього року.

5 червня Оболонський районний суд м. Києва у своєму рішенні встановив, що ніхто не може бути притягнений до відповідальності за висловлювання, які не містять фактичної інформації і є оціночними. Було визнано, що порушення перед правоохоронними органами питання про організацію перевірки щодо певних осіб саме по собі не є посяганням на їх законні права та інтереси.

Підтвердивши рішення місцевого суду, Апеляційний суд м. Києва також визнав, що, оспорюючи право на депутатський запит, на порушення питання про організацію перевірок щодо певних осіб, позивач тим самим ставить під сумнів свободу діяльності народних обранців.

(«Юридичний вісник України», №42, 18-24 жовтня 2003 р.)

Див. також — Моніторинг Інституту масової інформації




Володимир Ярошенко проти газети «Украіна-Центр» (Кіровоград)

Зараз у Кіровограді тривають численні судові процеси. Зокрема, минулого тижня Верховний Суд постановив стягнути на користь голови Кіровського районного суду м. Кіровоград Володимира Ярошенка 15 тисяч гривень з кіровоградського журналіста Юрія Михайловича та 50 тисяч гривень з місцевої газети «Україна-Центр». Предметом суперечки в даній ситуації стала публікація в газеті «Україна-Центр» інформації, що базувалася на матеріалах прес-конференції в агентстві УНІАН 12 червня 2002 року, коли четверо кіровоградських журналістів обговорювали ситуацію, що склалася під час виборів мера м. Кіровоград. Один із учасників прес-конференції, Юрій Михайлович, заявив, що екс-кандидат на посаду мера Володимир Ярошенко замовив його вбивство. Інформагенція УНІАН повідомила цю інформацію. 14 червня кіровоградська газета «Україна-Центр» передрукувала повідомлення, посилаючись на УНІАН.

Пан Ярошенко вважає, що публікація мала замовний характер, і «за оприлюднення неправдивої інформації» ЗМІ отримали гонорар. До речі, той же пан Ярошенко судився практично з більшістю кіровоградських ЗМІ («Народне слово», «Кіровоградська правда», обласна ТРК), а на підході — розгляд справи телекомпанії ICTV, де сума відшкодування становить 300 тисяч гривень.

(«Без цензури», №31, 10 жовтня 2003 р.)

***

06-10-2003 Верховний суд України відхилив касаційну скаргу за позовом кіровоградського судді Володимира Ярошенка до щотижневика «Україна-Центр» та журналіста Юрія Михайловича про захист честі й гідності. Протягом 16 місяців тривали судові розгляди в судах всіх інстанцій.

«Рішення суду було шоком для присутніх в залі адвокатів, журналістів, правозахисників, — сказав головний редактор щотижневика «Україна-Центр» Юхим Мармер. — Оскільки всі можливості для захисту вичерпні, нам як законослухняним громадянам залишається виконати рішення суду. Зате у нас з’явилась можливість переконатися в щирості судді, коли він казав, що його цікавить момент морального задоволення, а не гроші».

Володимир Ярошенко сказав: «Остаточну крапку поставлено. Рішення оскарженню не підлягає. Якби відповідачі думали про тих, про кого пишуть, а в разі припущення неточностей своєчасно вибачались, як УНІАН, судів би не було».

(Моніторинг Інституту масової інформації)




В Україні продовжується переслідування непокірної преси (про чернівецьку газету “Час”)

Як повідомляє УНІАН, обласний апеляційний суд м. Хмельницького 24-го вересня на своєму засіданні присудив 25 тис. грн. чернівецькій газеті «Час» на користь чиновника, який упізнав себе у фейлетоні і виграв у квітні цього року в Першотравневому суді Чернівців 50 тис. грн. Таким чином, апеляційний суд лише частково задовольнив апеляцію редакції газети. Про це в інтерв’ю агентству УНІАН повідомив головний редактор газети Петро Кобевко.

Як повідомлялось раніше, у квітні цього року Першотравневий суд м. Чернівців виніс обвинувальний вирок у цивільній справі, задовольнивши позов колишнього начальника Управління боротьби з організованою злочинністю і корупцією Чернівецької облдержадміністрації Олександра Семенка проти газети «Час», присудивши виданню виплатити 50 тис. грн. та опублікувати спростування на матеріал «Як милися у бані Олександр Миколайович із Володимиром Миколайовичем». У цій публікації у сатиричній формі, без зазначення прізвищ, описувався випадок з життя чиновника, який «у лазню ходить із кейсом, набитим 300 тис. доларів». Колишній чиновник ОДА вимагав від газети 200 тис. грн., блокування розрахункових рахунків газети та опису її майна, однак суд цю частину позову не задовольнив. На квітневому судовому засіданні були присутні, крім місцевих журналістів, також представники Інституту масової інформації. Головний редактор «Часу» повідомив, що він розчарований рішенням апеляційного суду, оскільки «мова йде про моральні речі». За його словами, виносячи рішення, суддя у Хмельницькому, як і його колега у Чернівцях, не застосував статтю 10 Європейської конвенції з прав та основних свобод людини, «в чому ми вбачаємо певне порушення». За його словами, незважаючи на зменшення розміру присудженої чиновнику суми, вона залишається для видання «занадто високою», однак висловив переконання, що «газета, як би кому не хотілось на Буковині, буде продовжувати виходити». П. Кобевко повідомив, що «Час» оскаржуватиме нове рішення у Верховному Суді України, а якщо необхідно – «у Європейському суді з прав людини». Водночас П. Кобевко зазначив, що з моменту прийняття рішення у Хмельницькому усі грошові рахунки «Часу» мають бути заблоковані (УНІАН, 25 вересня 2003 р.).

(«Права людини», м. Харків, №28, 1-15 жовтня 2003 р.)




Деякі загальні дані

За останніми даними, у 2002 році до судів надійшло 770 справ про відшкодування моральних збитків, захист честі та гідності за позовами до ЗМІ. Із них задоволено 223 справи, себто, 62%. В інших випадках справа або була закрита, або розгляд її ще триває. Загальний розмір позовних вимог склав 171 млн. 543 тис. 591 гривню. Але в реальності, після численних судових процесів, із ЗМІ стягнули 1 млн. 191 тис. 47 грн.

(«Без цензури», №31, 10 жовтня 2003 р.)




Порушення приватності

Інтернет-Асоціація України відзначає, що в Україні є проблеми з дотриманням прав людини на таємницю листування.

Інтернет-Асоціація України в альтернативній доповіді на нараді Організації з безпеки і співпраці в Європі з питань людського вимірювання, що проходить з 6 по 17 жовтня 2003 року у Варшаві, відзначає, що в Україні є проблеми з дотриманням прав людини на таємницю листування.

Про це йдеться у прес-релізі Інтернет-Асоціації України. Як наголошується у прес-релізі, в доповіді, присвяченій приватності в Інтернет, підготовленій ІнАУ при підтримці Міжнародного фонду «Відродження», було розглянуто роль професійного підходу при здійсненні державного регулювання в області Інтернет. Так, в доповіді порушено питання, що сьогодні хвилює українських Інтернет-провайдерів - наказ

Держкомзв’язку № 122 від 17 червня 2002 року, яким серед основних вимог до операторів, що надають послуги державним органам, впроваджується вимога обов’язкової установки моніторингового устаткування. Хоча законодавство України не передбачає здійснення моніторингу інформації і обмеження права на таємницю листування. У прес-релізі підкреслюється, що такий моніторинг є незаконним. Він призводить до того, що Служба безпеки дістає повний неконтрольований доступ до інформаційних потоків Інтернет, включаючи конфіденційну інформацію і особисте листування. Інтернет-Асоціація України

вважає неприпустимим таке порушення декларацій про права людини в Україні.

У доповіді ІнАУ також було зроблено огляд законодавчих процесів в області Інтернет в Україні. Зокрема, на думку авторів доповіді, з посиланням на експертів, що працюють в області Інтернет, ухвалення внесених до Верховної Ради законопроектів «Про моніторинг телекомунікацій» і «Про захист персональних даних» призведе до негативних наслідків не лише у сфері розвитку українського сегменту Інтернет, але й в інших сторонах суспільного життя.

(«Юридичний вісник України», №42,
18-24 жовтня 2003 р.,
Майдан 15.10.2003)




Інтернет

Ліцензуймося, бо ми того варті!

Катерина Аксьонова, 09.10.2003

Про появу четвертого ЗМІ – інтернету говорять дуже багато. Звичайно ж, це також нове місце праці та джерело для отримання інформації.

На жаль, мережа нестабільна в усіх своїх аспектах. Стабільність починається, коли законодавчо гарантовано певні права. Україна позбавлена цього. Та низка документів, що існують – “Указ президента України про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет і забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні” від 31 липня 2003 р. № 928, та “Постанова Вищого Арбітражного суду України про питання захисту авторських прав в Інтернеті” від 5 червня 2000 р. № 04/5-7/82 – не витворюють повної юридичної бази.

Журналісти й ентузіасти мережної публіцистики вирішили створювати свої проекти – веб-сторінки й портали на власний ризик, не чекаючи остаточного законодавчого врегулювання. Насамперед, це – набагато дешевше, та необхідна менша кількість устаткування. Але, як кажуть, безкоштовним буває лише сир у пастці.

Оплачуючи рахунки за адреси, ми платимо за повітря. Чому? Коли ви орендуєте поштову скриньку на пошті, то оплачуєте за порожнину всередині, яку наповнюють потрібною вам кореспонденцією. Ви не стаєте власником шафки. І пошта в принципі не винна, що у вас щось негаразд всередині шафки. Провайдери так само нічим не зобов’язані нам. Як це виходить? Усе дуже просто: під час придбання адреси з вами укладають угоду на “реєстрацію та підтримку доменного імені”. Документ цікавий тим, що реєстратор, зареєструвавши вас, не несе практично жодної фінансової відповідальності (хоча обіцяє вести переговори для вирішення суперечок). Довести порушення в мінливому віртуальному світі дуже важко. “Притягувати” докази до існуючого законодавства ще важче, а спеціальних законів для провайдерів ще треба пошукати.

У договорі є одна дуже гарна фраза: “Реєстратор не несе відповідальності за зміст”, тобто наповнення мережної сторінки. Хіба не нагадує вона Пілатову позицію “вмивання рук”? Начебто ті, хто продають доменні імена, не підтримують сервери з порнографією, расизмом, екстремістськими закликами! Гроші ж беруть однаково в усіх. Виходить, поки що не може йтися про пристойніші українські домени.

Я переконана, що нам треба терміново ліцензувати інтернет-видання (як в інших країнах) нарівні з газетами, телебаченням і радіо.

Зрозуміло, після ліцензування певна кількість скандальних електронних видань зникне. Мені можуть закинути прагнення обмежити свободу слова, але обмеження бруду може дати змогу розпочати розмову про якість, чи хоча б україномовність веб-сторінок.

Розмови щодо невеликої кількості тих, хто читають українською, є підтвердженням мовної обмеженості тих, хто так каже. Скажімо, я спокійно читаю українською, російською, польською, повільніше білоруською та англійською. Читаю там, де цікаво, а не там, де легше.

Щодо потенційної аудиторії читачів, то в білоруської мови вона ще менша, тим не менше, білоруська віртуальна мережа дуже багата ресурсами, цією мовою залюбки створюють якісні сайти, і зовсім не обов’язково на них присутня паралельна версія якоюсь іншою мовою.

Треба робити нові й нові віртуальні сторінки українською, а читач знайдеться. Ліцензування дасть журналістам реальне місце роботи. Я сама випускаю інтернет-видання “Аксіома”. Хотілося б повноцінно легалізувати його існування. В податковій мене зареєстрували як приватного підприємця, сферою діяльності якого є видання інтернет-ресурсу “Аксіома”. Це не найкращий шлях створити робоче місце для журналіста. З власного досвіду знаю, що потрібні кращі способи впорядкування правовідносин у світі www.

Мережею блукають мільйони найрізноманітніших повідомлень. Деякі з них, наче скринька Пандори, містять значний потенціал зла. Брехня, чутки, спеціально сфабрикована інформація не мають жодних позначок. Не можна довіряти нікому, і водночас мусиш вірити усім. Інтернет, безперечно, є віртуальним світом, але чинні закони ніхто не скасовував.

Незахищеність авторських прав може стати актуальною проблемою для кожного, хто подаватиме свою інформацію в мережі, адже її можуть скопіювати, і навіть не подякують, про фінансову компенсацію взагалі не йдеться.

Журналісти мовчать і не домагаються врегулювання та реальної дії Закону “Про авторське право...” в інтернеті тільки з однієї причини – вони так само “беруть” чужу інформацію і видають її за свою. Який дурень кусатиме руку, що його годує?! Дійсно цікаву та свіжу інформацію беруть з мережі, підписують власним ім’ям – і гонорар у кишені. Якщо вимагатимуть посилань, то й прибутками доведеться ділитися. Хто сам не грає за правилами – не вимагає чіткого дотримання регламенту.

Журналісти не відчувають переваги того, що, пославшись на джерело в мережі, знімають відповідальність у випадку подання недостовірної інформації.

У разі ліцензування, інформаційні портали інтернету даватимуть більш перевірену інформацію, щоб уникнути матеріальної відповідальності.

Розумію, що без ліцензування вільнішим є політ думок, немає ніякої відповідальності за написане, але водночас ніяких прав на свою роботу в мережі ви теж не маєте.

Ліцензуймося, бо ми того варті! Інакше анархія стане синонімом ставлення до мережі. Мені можуть також закинути, що проблеми, пов’язані з мережею, хвилюють небагатьох. Журналіст може відкинути інтернет, та все одно він приречений на користування інформацією, праматір’ю якої нині є мережа.

І ще одне: якщо журналісти не почнуть працювати над змістом домену Ua, їм доведеться дотримуватися правил, встановлених іншими. Поки відбувається нав’язування правил подання матеріалу з боку програмістів, мережна журналістика буде сиротою. Тільки якщо журналісти розпочнуть самі відстоювати Журналістику з великої літери в мережі, є шанс уникнути занепаду Уанету.

(«Львівська газета», «Телекритика»)




Проблема українського домену

Уряду України вдалося домогтися передачі адміністрування інтернет-домену .ua, — вважає заступник голови Держкомітету зв’язку та інформатизації України Олег Проживальський. «Створено спеціальну організацію, яка здійснюватиме адміністрування домену. Право голосу в ній розподілено таким чином: 50% — урядові структури і стільки ж асоціації, які очолюють інтернет-провайдерів», — зазначає він. Водночас не всі провайдери підтримують думку про організацію «зверху» компанії «Український мережевий інформаційний центр», що й підкреслив пан Проживальський. Є дехто, хто перебуває в опозиції, але більшість ввійшла до асоціації. «Ми не хочемо узурпувати владу, але уряд повинен брати у цьому участь. Маємо намір відстежувати, аби при розподілі ресурсу було враховано спільні інтереси», — підкреслив заступник голови Держкомітету.

Звісно, таке рішення не підтримує нинішній адміністратор домену ТОВ «Хостмайстер». Це підприємство подало позов до Київського господарського суду з проханням визнати недійсним рішення Кабміну (розпорядження №447 від 22 липня «Про адміністрування домену .ua). Інші потужні недержавні оператори ринку також вважають, що домен не повинен бути під контролем державних органів. Представник однієї з інтернет-компаній заявив, що інтернет не повинен підпорядковуватися СБУ та владним структурам. Крім того, міжнародна організація RIPE, яка керує європейським адресним простором глобальної мережі інтернет, також не планує змінювати умови адміністрування ресурсу.

(«Україна молода», №189, 14 жовтня 2003 р.)




Погляди

Андрій Шевченко — обличчя “5 каналу”

Александр Михельсон: Андрей Шевченко – одно из «лиц» «5 канала», появившегося в эфире на базе кабельного канала «Экспресс-Информ».

Если канал интересен тем, что его считают близким к члену «Нашей Украины» Петру Порошенко, а поэтому – чуть ли не единственным антивластным телеканалом Украины, то ведущий его вечерних эфиров утверждает, что старается быть не оппозиционером, а объективным журналистом. Тем не менее, с Андреем связано немало политических событий. Самым ярким стало его участие в слушаниях ВР по вопросам цензуры, где тогда еще ведущий «Нового канала» продемонстрировал депутатам знаменитые «темники». После этого кто-то считает Андрея исполнителем политических заказов оппозиции, а кое-кто – «оторванным от жизни» идеалистом. Сам журналист утверждает, что старается не обращать на это внимания, и уверен, что украинская тележурналистика находится «на пороге рассвета».

 — Андрей, чем ты сейчас занимаешься на «5 канале»?

 — Я – шеф-редактор информационного вещания. Кроме того, мы вместе с Романом Скрыпиным по неделе ведем программу «Час» в вечернем эфире.

 — Какая сейчас ситуация на канале? Ты доволен его развитием?

 — В принципе – да. Думаю, каналу под силу стать, во-первых, информационным игроком, а во-вторых – уникальным каналом честных новостей в этой стране. У нас есть лицензии на вещание в тринадцати или четырнадцати регионах, в кабеле мы представлены почти по всей территории. Есть команда. Теперь дальнейшее развитие – это вопросы технологий, творческой изобретательности и, конечно, инвестиций. Мы понимаем, что нашим информационным программам будет тяжело соревноваться с рейтинговыми каналами Украины из-за ограниченного покрытия и значительно меньшей ресурсной базы. Однако, думаю, мы можем заинтересовать «политических маньяков».

 — А есть такая аудитория?

 — Понимаешь, по разным исследованиям, каждый день смотреть новости готовы не более десяти процентов телезрителей. Из них тех, кто интересуется политикой, еще меньше. Однако мы думаем, что эта аудитория в последние годы очень недовольна, потому что не получает нормальной, сбалансированной информации о событиях в Украине. Обратная связь, которую мы сейчас получаем, яркий тому пример...

 — Андрей, ты говоришь о «честных новостях». Однако не секрет, что все украинские телеканалы, даже государственные, финансируются теми или иными лицами, которые имеют определенные политические цели. А «5 канал», финансируемый влиятельным членом «Нашей Украины», очевидно, отстаивает интересы Ющенко – и как это согласовывается с «честными новостями»?

 — Я отвечу словами Виктора Шендеровича, который был здесь не так давно в эфире. Он сказал, что в отношениях с владельцем канала очень важно провести «красную линию», пересечение которой означает отход от каких-то базовых принципов. Мы эту «красную линию» провели. Мы подписали Основы редакционной политики и соответствующее соглашение с собственником. Эту идею придумали мы с бывшим шеф-редактором «Нового канала» Игорем Кулясом, когда оба ушли с «Нового».

Я верю, что мы строим не оппозиционный канал. Я надеюсь, что это будет первый, но не единственный, сбалансированный канал. Мне кажется, мы смогли доказать владельцу, что это выгодно, в первую очередь, ему. А он, со своей стороны, был достаточно гибким, чтобы это увидеть. Он пока соблюдает условия соглашения. Есть ли гарантия, что политика канала не изменится в будущем? Нет. Как и в отношении чего бы то ни было в этом мире.

 — В том числе и в отношении того, что канал не станет исключительно временным проектом под президентские выборы?..

 — Абсолютно. Это дело собственника, дело инвесторов и, наверное, дело топ-менеджмента этого канала. Но мы можем гарантировать нашим зрителям, что в случае изменения редакционной политики мы об этом скажем. Скажем, что с такого-то момента не гарантируем сбалансированных новостей. После этого каждый, наверное, будет уже делать свой личный выбор... Я думаю, что это очень честный подход. Я думаю, что именно такого честного диалога всегда не хватало зрителям.

 — А ты действительно считаешь, что при помощи таких «технологий» как подписание соглашения с собственником, журналисты могут что-то изменить к лучшему?

 — Я думаю, что на самом деле ситуация очень проста. Рынок сложился. Есть ключевые прибыльные каналы, которые зарабатывают деньги. Сформированы команды, причем дико профессиональные, с кучей современного оборудования. И думать, что вот пройдут президентские выборы, или просто олигархи «одумаются» – и изменится ситуация, изменится редакционная политика... Это просто иллюзия. Изменений ни в собственности, ни в редакционной политике в ближайшем будущем не произойдет. Поэтому журналисты должны делать выводы. И не тешить себя мыслями, что вот надо еще немножко дожить, точнее, довыживать, а там мы начнем работать иначе, вспомним, как писать по-чесному, как давать разные точки зрения. Потому что через год-два выбора уже не будет...

 — Что ты имеешь в виду?

 — Я не думаю, что человек, годами нарушающий базовые стандарты подачи новостей, может так легко вернуться к нормальной работе. Это первое. Второе – я не думаю, что так легко отмыть имя. И в тусовке, и для зрителей. И третье – я думаю, очень тяжело «спрятать в кладовку» самоцензуру.

 — И что же делать? Вот Шевченко со Скрыпиным «сделали» себе «5 канал», и им хорошо. А если у кого-то нет возможности работать там, где хочется?

 — Думаю, для людей, которые заботятся о своем будущем, тактика должна быть очень проста. Надо «инвентаризировать» то пространство свободы, которая есть везде – и на телевидении, и на радио, и, конечно, в Интернете. И следует пытаться заходить в это пространство и его расширять. Локтями.

 — Но ведь далеко не все это делают.

 — У меня есть десятки друзей на других телеканалах. Я понимаю, что я сейчас скажу неприятные и, возможно, где-то жесткие вещи, но я уверен, что многие из них рискуют просто погубить свою творческую карьеру. Превратить свою жизнь в «прозябание». И люди, которые сейчас работают на телевидении, прекрасно чувствуют, что происходит что-то не то.

На днях говорил с друзьями с одного популярного канала, где в технику вложены миллионы. Где люди очень профессиональные. И при всем этом они говорят об очень серьезном творческом кризисе. О том, что люди разучились генерировать новые идеи, что люди разучились расти, разучились думать. Таких примеров много.

Поэтому, думаю, оставаться в этой старой системе координат – очень серьезный риск для журналиста. И сейчас подходит тот «момент Икс», когда сами журналисты это понимают. Возможно даже, он уже прошел.

 — Сейчас многие утверждают, что объективность в журналистике невозможна в принципе. Что любой журналист на самом деле является пропагандистом, что это нормально и даже хорошо, что люди нормально зарабатывают себе деньги... Ты можешь возразить?

 — На самом деле, даже не вижу предмета для дискуссии. Подавляющее большинство журналистов, о которых я говорил, прекрасно знают, что это предательство принципов журналистики, принципов сбалансированной подачи новостей...

 — А что, есть такие принципы? Они где-то записаны? Ведь манипуляции в СМИ есть и в Америке, да и в любом обществе...

 — Понимаешь... я сейчас рискую перевести разговор в такое «космическое» измерение. Но я скажу, что мы заходим в очень интимную сферу. Для журналиста писать свободно и говорить то, что от него ждут люди, а не владелец СМИ – это такое же большое счастье, как, скажем, для скрипача играть то, о чем поет его душа в данный момент. На самом деле, действительно, таких принципов нет четко выписанных. Но, думаю, каждый журналист понимает, что есть определенные довольно простые требования, которые являются, в первую очередь, требованиями к профессионализму. Это – сбалансированная подача новостей, достоверность фактов, разграничение личных суждений журналиста и фактов, фактов – от экспертных комментариев, представление разных точек зрения. Это – базовые вещи, которым учат на первом курсе Института журналистики (кстати, проблемы в нашей журналистике, как мне кажется, связаны еще и с тем, что очень мало людей имеет специальное образование). И эти базовые вещи сегодня нарушаются. Очень многие журналисты, в частности, телевизионщики, нарушая эти принципы, прекрасно понимают, что происходит.

 — Ты думаешь, это для них проблема?

 — Эти люди - на грани профессиональной шизофрении. Причем среди них – масса очень достойных людей. И они фактически каждый день прилагают просто титанические усилия, выигрывая маленькие битвы у своих редакторов – скажем, протащив синхрон какого-нибудь оппозиционера в сюжете, или поменяв какую-то формулировку, или не пустив в свой сюжет какую-то фразу из «темника»...

В принципе, я понимаю, что есть клинические случаи, когда журналист искренне ощущает себя пропагандистом, искренне проникается лишь интересами определенной партии. Что ж, с этим подходом к жизни я даже не берусь спорить. Это тоже очень хорошая работа – работа пропагандиста, и украинская журналистика подарила миру очень много звезд этого жанра. Но логика развития мировой журналистики показывает, что более эффективен другой подход.

 — Эффективней для кого? Или для чего?

 — И для самого журналиста, и для его карьеры, и для успеха его средства массовой информации, и, конечно, для общества.

 — Итак, ты веришь, что спрос на изменения есть. Но несколько минут назад ты говорил, что не видишь возможности для изменений в информационной политике украинского телевидения. Не произойдет ли так, что те, кто с тобой согласен, постепенно будут просто «вымыты» из журналистики? Ну не хотят они работать по-нынешнему, найдут себе другую работу. А пропагандисты останутся, и общество это будет устраивать...

 — Это – тоже сценарий. Вполне возможно, что и такое случится. С другой стороны... Для меня лично нет выбора, работать по-честному или нет. Я себе за последний год подарил такую привилегию – делать исключительно те вещи, которые я сам выбираю. Не все они приятны. Не все легки. Но это те вещи, с которыми я в согласии, с которыми я дружу. И могу сказать, что это большое счастье, и на самом деле это очень просто. Конечно, если большинство людей нашей профессии выберет другой путь, это может повернуть профессию в другое русло. В то же время, сама природа журналистики такова, что нельзя всех заставить думать одинаково. Даже если «темник» сделать законом, или поправкой к Конституции, все равно всех нельзя постричь под одинаковую длину волос. Всегда есть спрос на альтернативную информацию, и всегда есть люди, готовые так работать.

 — То есть ты не страдаешь чрезмерным оптимизмом?

 — Это – «черные сценарии». Но есть и оптимистичные. Ночь не может быть вечной (смеется). У меня сильное ощущение, что мы где-то на пороге рассвета. Большие каналы, которые «кормятся» за счет своих рейтингов, уже имеют определенные проблемы, связанные с кризисом доверия к ним. Новости – это убыточное, дотационное производство на всех каналах без исключения. Они делаются, чтобы завоевывать доверие к каналу, создать лицо. Я думаю, что мы подходим к точке, когда станет экономически выгодным давать честные новости. Ну, и есть какие-то конъюнктурные соображения – поскольку телевизионные менеджеры неизбежно должны класть яйца в разные корзины. И думать о допуске в эфир разных политических персонажей...

 — В свое время ты от имени журналистов обнародовал в Верховной Раде знаменитые «темники». Это, между прочим, была неплохая реклама – немало представителей лояльных к власти СМИ до сих пор ссылаются на тебя, публично утверждая, что видели «темники» «лишь когда их Шевченко показывал»...

...Который сам же их и нарисовал? (Смеется). Я их не рисовал, их рисовали в известных органах власти.

 — Продолжают ли их «рисовать» сейчас?

 — Я уже год не имею счастья видеть «темники», поэтому не могу сказать, изменились они как-то или нет. Но мои друзья утверждают, что продолжают их получать. В истории с «темниками», думаю, большой победой было то, что мы сделали эти факты публичными. Да, мы их не остановили. И вряд ли при нынешних телевизионных «раскладах» это было возможно. Но то, что можно было сделать, надо было сделать. Объяснить людям: то, что они видят в новостях – это манипуляция, корректируемая из одного центра, которым на тот момент была Администрация Президента. Дело в том, что около месяца редакторы всех каналов молча выполняли указания «темников». И эта тема была табу даже в частных разговорах. Когда редакторы разных каналов собирались, пили пиво и молча смотрели друг другу в глаза – так как говорить об этом считалось просто неприличным. Поэтому публичность этого явления, думаю, помогла журналистам расправить плечи.

 — Ты осознаешь, что у многих оппозиционных СМИ тоже есть свои «темники»? То есть, те или иные проявления цензуры, и часто жесткой, там присутствуют?
 —
Да, я об этом знаю. К сожалению, наша оппозиция во многом пошла путем власти. Можем говорить и о нескольких газетах, которые превращены в пропагандистские рупоры, и об определенной телевизионной работе, когда оппозиция просчитывает пути, мало чем отличающиеся от тех, которыми действуют, например, те же социал-демократы...

 — Какие пути? Ведь у оппозиции нет собственного телевидения, или речь идет о «5 канале»?

 — Есть и другие способы распространения телевизионных материалов. Я просто знаю, что сейчас среди оппозиции серьезно обсуждается то или иное телевизионное производство, которое будет строиться на пропагандистских основах. Это все, что я могу сказать. И это очень грустно. Так как вынуждает серьезно поставить вопрос о том, что будет со страной после президентских выборов. Даже если власть изменится. И это нам, журналистам, дает еще одну подсказку, что надо уже сейчас четко договариваться о правилах игры. И, очевидно, в оппозиционных СМИ тоже надо проводить «красную линию» – только с другой стороны. Я верю, что это возможно.

 — Тебе не кажется, что сегодня уже борьба за свободу слова не имеет ничего общего ни с журналистами, ни с их аудиторией, ни с собственно свободой слова?

 — Честно говоря, такая формулировка, как «борьба за свободу слова», по-моему, является весьма размытой и общей. По крайней мере, я за последний год старался ее избегать. Я знаю, что такое борьба за стандарты, и что такое эти стандарты профессиональности. А свобода слова – это что-то очень эфемерное. Конечно, мы, журналисты, тогда подарили политикам прекрасную тему, на которой можно спекулировать. И они это делают, однозначно, с разных сторон. При всем при том есть же изменения в журналистской среде. Есть профсоюз, который развивается не так быстро, как нам хотелось бы, но развивается... Есть принципиально другой уровень честности между самыми журналистами – сейчас они намного лучше понимают, что происходит...

 — Как появился Независимый медиа-профсоюз, который ты возглавлял?

 — Идея обсуждалась годами. Это тот случай, когда история просто «искала повод», чтобы проявиться...

Профсоюз сейчас, возможно, меньше присутствует в информационном поле. Но это никак не свидетельствует об уровне его организованности. Более того – к концу осени состоится всеукраинский съезд профсоюза. Сергей Гузь, сейчас возглавляющий профсоюз, в конце концов, создал аппарат, который может эффективно работать. Хотя более детально я не знаком с этим вопросом сегодня, поскольку, перейдя на «5 канал», сложил из себя полномочия его главы.

 — Чем занимается профсоюз вне политики? Какие у журналистов проблемы, для решения которых он необходим?

 — Это экономические проблемы, ничем не отличающиеся от существующих и в других отраслях по всей Украине. Это и «черные» зарплаты, и отсутствие гарантий, нормальных трудовых соглашений и медицинского страхования.

Вот недавно произошла история на одном из общенациональных каналов, которая освещалась в некоторых СМИ. Там людям раздали трудовые соглашения, или контракты, которые фактически превращают сотрудников в крепостных. Например, это соглашение предусматривает только один вариант прекращения его действия по инициативе сотрудника – если ему своевременно не выплачивают зарплату. Ни по каким другим соображениям такой сотрудник уйти с работы не может. А мы же знаем, что зарплата часто на бумаге составляет сто двадцать гривен, и этим можно человека шантажировать. В целом, этот документ содержит явные нарушения и элементарной логики, и КЗОТа, и даже Конституции Украины. А людей и дальше заставляют подписывать эти контракты, так как они даже не имеют механизма, который мог бы их защитить. В то же время, профсоюз такой механизм дает. Есть положительный опыт на НТКУ, когда людей заставляли уйти с работы и, думаю, не в последнюю очередь благодаря профсоюзу удалось их защитить...

 — И что, никто не старался сделать профсоюз инструментом политического влияния?

 — За тот период, пока я там был, мы никогда не брали деньги в обмен на какие-то политические гарантии. И не думаю, что это может произойти сейчас. При этом некоторые политики нам помогали, но никогда не выдвигали политических «пожеланий». Вся информация об этом является открытой, и я очень признателен этим людям...

 — Много говорится, что люди, получающие деньги от иностранных правительств или даже общественных организаций, становятся агентами влияния этих государств. Речь идет преимущественно о США.

 — Я за последний год слышал очень много разговоров о «грантоедстве». И очень мало слышал о людях, которые реально живут на гранты. Я знаю единичные примеры, ярчайший, наверное – это «Телекритика». И как профессионал, я могу лишь снять шляпу перед тем, что они делают. Сам факт существования «Телекритики» стимулировал очень сильно дискуссию о телевидении и в тусовке, и в обществе. Относительно возможных каких-то интриг, то, по-моему, логика очень проста. Если журналист пишет объективно, сбалансированно, то зрителю или читателю абсолютно все равно, откуда пришли деньги – от Порошенко, от Суркиса, от Деркача или же от американского посольства. Если же эти принципы нарушаются, то читателю одинаково неприятно – независимо от того, кто стоит за конкретным СМИ.

 — Какова судьба твоего фильма о событиях 2001 года «Лицо протеста»?

 — Мы уже проехали с ним Львов, Ровно, Луцк, Ивано-Франковск, Одессу, Харьков, Запорожье, на эти выходные поедем в Сумы...

Фильм вышел в эфир в нескольких областных центрах, уже шесть региональных каналов его показали, — для нас это очень большая победа. В конечном счете, мы, думаю, все-таки выйдем в общенациональный эфир.

 — Есть ли какие-то проблемы с этими показами?

 — Есть сильное тревожное отношение местной власти. Одна из последних историй – когда мы показывали фильм в Харькове, во время просмотра под то помещение, где все происходило (в Доме культуры) подогнали отряд милиции. Правда, ребята постояли, откомандировали нескольких в зал, те там остались до конца просмотра, а отряд потом ушел. Или, например, был показ в Одессе, где тяжело пришлось местных чиновников убеждать, что единственной нашей целью было дать людям возможность обсудить разные точки зрения. Были случаи другого плана. Когда мы, скажем, показывали фильм в Ивано-Франковске, туда пришли представители местной власти. И несмотря на то, что люди под конец фильма начинали кричать «Кучму геть!», эти чиновники выходили перед залом, делились своими впечатлениями – и часто совсем не такими, как хотелось залу. Тогда мы чувствовали, что на наших глазах рождается какой-то диалог...

 — Видишь, ты говоришь, что с тобой на показы фильма оппозиционные депутаты ездят. И ты считаешь этот фильм неполитическим?

Я считаю его очень политическим! Но моя миссия в нем – журналистская: показать разные точки зрения. Мы показываем то, чего никто не мог увидеть три года назад. Ведь тогда страна так и не увидела ни палаточного городка, ни пешего похода людей на Киев из Житомира, ничего. Все, что она видела – это сухие сообщения в выпусках новостей: акции протеста начались, закончились, возобновились, решения суда. Когда мы начали это снимать, мы увидели, что на самом деле это – живые люди, любовь и ненависть, надежда и все, что хочешь...

(«Главред», 10/10/03)




Юля Лимарь. Інтерв’ю з Миколою Канішевським (НТКУ)

Николай Канишевский работает первым вице-президентом Национальной телекомпании. Той самой, которая попадает в каждый украинский дом, которую часто упрекают в слишком провластной позиции и предлагают превратить в канал общественного телевидения. И если первый тезис – объективен, со вторым Николай Дмитриевич соглашается, то против третьего выступает категорически. Впрочем, сейчас Первый национальный больше обеспокоен не «томенковской реформой», а бюджетным процессом. То есть выбиванием денег налогоплательщиков на существование УТ-1.

 — Сейчас на Национальном телевидении довольно сложный период, — рассказывает Николай Канишевский. — Мы очень обеспокоены заявлениями спикера парламента о том, что финансирование Национальной телекомпании может быть прекращено.

 — Почему? Ведь эти слова не имеют официального характера...

 — Да, но эти слова были сказаны ответственным государственным должностным лицом. Коллектив возмущен. Было уже два выступления профсоюзов – «легального» и так называемого «независимого». Они никогда не могли прийти к согласию между собой, а здесь даже Борис Гривачевский (идеолог независимого профсоюза УТ-1 – Авт.), который всегда искал правду и был в оппозиции к администрации, сотрудничает с официальными профсоюзами, так как существует вполне реальная угроза для Нацтелекомпании остаться без финансирования...

 — «Главред» похож на УТ-1 тем, что и у вас, и у нас есть «четверта влада». У вас программа, у нас – рубрика. Верите ли вы в силу этой четвертой власти? Является ли она властью в Украине или медиа – это способ обслуживания интересов политических групп?

 — Я верю, что есть четвертая власть. Так же верю и в то, что это способ обслуживания тех или иных инстанций. Даже вы, например. Вы же от кого-то получили средства на создание вот такой редакции. И, слава Богу, что она существует. Возможно, у вас другое мнение, чем то, которое декларирую я со своего телеэкрана. Но не было бы вашего владельца, не имели бы вы рабочего места и места, где вы можете размещать свои материалы, и не сидели бы мы здесь сейчас…

Государственная структура отличается тем, что все новости и программы у нас в определенной степени консервативные. Но и новости государственного телевидения могут быть интересными. И до меня на УТ-1 было несколько периодов взлетов и падений. Посмотрите на наших друзей россиян. Интересно же смотреть российское государственное телевидение, правда? Но ведь у них тоже есть определенная идеология, как и у нас.

 — Да, идеологии РТР и Первого национального похожи. Но речь идет о методах работы. РТРешники никогда не прибегают к замалчиванию информации...

 — Вы говорите о постоянных нападках «Телекритики»?

 — О них тоже.

 — Вы заметили, что с 22 апреля, с тех пор как я здесь работаю, нигде в прессе нет ничего о новостях Первого национального?

 — Нет, не заметила. Я не мониторю публикации об УТ-1.

 — А вы поинтересуйтесь. Действительно, нет нигде информации. Сначала Лигачева зацепила немного, как только я пришел, но потом все стихло.

 — Вы что, запугали журналистов?

Ага, Лигачеву напугаешь… Мне кажется, просто все видят: пришла команда работать на власть и делает это хорошо. Не к чему прицепиться. А если и заденут нас, то и «Подробности», и ТСН, и «Репортер». И это хорошо. Они все информационные службы отслеживают, и ко всем есть претензии...

Но посмотрите: пришел я и «Вісті тижня». Да, это было мое условие: я никогда не буду делать программу «Панорама»... Если нужна аналитическая программа, то это будут «Вісті тижня». Она с 1996-го года в эфире, и уже имеет своего зрителя. Нас гоняли с эфира на эфир: с «Интера» – на ICTV, с ICTV – на «ТЕТ» и так далее. И как только нашу программу снимали с эфира, значит, мне какую-то премию вручали. Я уже все эти престижные премии имею. Впрочем, с эфира нас давно что-то не снимали...  — Возможно, потому, что ваша программа слишком лояльная к власти?

 — Она просто взвешенная. Во-первых, это в моем характере. Никогда не хочется обидеть человека и его идеи. Как бы я ни относился к коммунистам, но обижать их не хочу. У меня отец был коммунистом, я целый год был коммунистом, миллионы людей с такими убеждениями… Скажите, почему я должен лить на них грязь? Это же нехорошо! Скажем, те же националисты... Неважно, нравятся они лично мне или нет. Я их не обижаю. Нужна сбалансированность. Мы делаем уже совсем не то, что делал Вадим Долганов. Его можно было смотреть увлеченно: на кого еще выльет? Но это не мое. По крайней мере, если на меня будут давить, я скорее от программы откажусь, чем такое буду делать...

 — Давайте подробнее остановимся на вашей фразе о том, что вы работаете на власть и делаете это профессионально. Любой сюжет можно сделать, незаметно для зрителя расставив акценты. Даже на первый взгляд в объективном сюжете видно, на чьей стороне журналист. В связи с этим уточните: вы информируете о деятельности власти или пропагандируете ее?

 — Если у нас подавляющее большинство сюжетов посвящено именно власти, и это повторяется изо дня в день, то, наверное, это информирование все-таки переходит в пропаганду. Но вопрос в том, кто это будет делать, если не государственный канал? Канал, который от власти получает деньги и существует на них, наверное, и должен этим заниматься? Мы должны быть вежливыми с властью.

 — Вы получаете от власти деньги и говорите в эфире, что власть хорошая. Это выполнение политического заказа?

 — Эквилибристика с этими понятиями, я уверен, сведется к тому, что каждый делает то, что он делает. Я знаю на какие деньги живет «Телекритика», и поэтому понимаю ее задачи. Хорошо, что этот пес есть, который на нас тявкает, и мы к нему прислушиваемся. Та же «Телекритика» знает, на чьи средства живут «Интер», «Новый» и Национальная телекомпания. Да, у нас есть задача информировать о том, что делает власть, и пропагандировать это. Но власть – это и Кабмин, и Верховная Рада, и Президент...

 — Между перечисленными вами политическими институтами давно уже нет покоя и согласованности позиций. Более того, председатель парламентского комитета Николай Томенко неоднократно заявлял, что информирование на УТ-1 о деятельности Президента и Верховной Рады проходит по-разному. Парламентские события, мол, вы часто освещаете не объективно. Вместе с тем, Александр Савенко говорит, что не собирается превращать Первый национальный на парламентский канал... Давайте разберемся. Верховная Рада выделяет бюджетные средства на оплату освещения своей деятельности. И пусть бы Николай Владимирович направил эти деньги, например, на «1+1» или на «Интер». Александр Зинченко, тогда возглавляя комитет и принимая эти постановления, на «Интер» ни одной программы о парламенте не поставил. А УТ-1 пусть берет! Коммерческие каналы заботятся о своих рейтингах. И они снимут с эфира любую программу, которая не имеет рейтингов. Потому что рейтинг – это реклама, реклама – это деньги. Например, в постановлении парламента записано: с 19 до 20.00 разместить «Вісник Верховної Ради». Ну и что? Люди будут смотреть в это время кино на «1+1». А у нас рейтинг упадет до 0,001.

 — Почему парламентские заседания должны транслировать коммерческие каналы, если есть государственное телевидение. У вас же задача информировать о деятельности власти…

 — Наша задача делать хорошее телевидение государственного направления. В прошлом году мы заработали 19 миллионов гривен на рекламе и каких-то информационных вещах, и как-то еще держались. А что же будем делать, когда нам лучшее время забьют парламентскими вестниками? С чего будем жить? Слава Богу, сейчас есть техническая возможность сделать кабельный канал. Пусть заводят этот кабель в каждую украинскую семью и показывают события в парламенте. Хоть круглые сутки. Хотел бы я увидеть рейтинг этого канала! Но я за то, чтобы он был, потому что как только он придет в наши дома, исчезнет ряд вопросов...

(«Главред», 23/10/03)




З легкої руки головного редактора «Киевского телеграфа» Володимира Скачка в українській мові з’явився термін «грантоїди».

Чуть позже Андрей Шевченко обогатил наш лексикон семантически родственным словом «темник». Вот, собственно, истоки дискуссии о свободе слова в Украине, следствием которой, в частности, стало появление в „Главреде” рубрики «Четверта влада» и нашей беседы с Владимиром Скачко (Тарас Друм)

 — Я не вижу, из-за чего сыр-бор между властью и оппозицией». Кампания против так называемых грантоедов в свое время развернулась именно на страницах «Киевского телеграфа» и на сайте «Версии.com». Поясните, пожалуйста, кто такие грантоеды, и за что вы их так не любите?

 — Я бы не говорил о «Версиях» и «Киевском телеграфе». Это, скорее, моя личная позиция. И связана она с тем, во что превратился процесс получения грантов в Украине... Сложился некий союз между распорядителями и получателями грантов, который работает по принципу: чем хуже дела в стране, тем лучше для распорядителей грантов и их получателей. Это некий модифицированный большевизм ленинского толка. Ленин когда-то призвал выступить за поражение собственного правительства в империалистической войне. То есть, за то, чтобы любой ценой сделать все хуже, чтобы подорвать власть, взять ее самому и уже потом «наш новый мир построить». Чем это обернулось с большевиками, и что они потом сделали со страной и с ее народом, ясно всем. Уверен, прекрасно понимают это и грантодатели, и грантоеды, но, тем не менее, продолжают свою деятельность с выгодой для собственного кармана. Одни говорят, что нет демократии, другие на ее развитие дают деньги: и чем меньше «нет демократии», тем больше гранты... Это такой бизнес уже образовался: «наши» хают страну, а «ихние» деньги на это дают. И, повторяю, моя позиция не зависит от того, люблю я или нет гранты. Я сам пользовался грантами. И, наверное, буду ими пользоваться, если это будут гранты, например, на освещение предвыборных кампаний в других странах или проведение учебных семинаров для журналистов. Ради Бога, пусть выдают. Спасибо им за это. Но пусть выдают гранты не на разрушение этой страны, она и так развалена...

 — Если говорить о внутреннем выборе – ругать или поддерживать власть, почему в «Телеграфе» и «Версиях» все статьи, скажем, о Викторе Ющенко резко критические, а в отношении провластных политиков вы обычно более осторожны? Это ваша личная неприязнь к Ющенко или выполнение некоего политического заказа?

 — Первое: мы – издание, основателем и владельцем которого является провластный политик (народный депутат Андрей Деркач. – Т.Д.), что, конечно же, накладывает свой отпечаток на редакционную политику. Второе: мы стараемся все-таки представлять у себя все точки зрения, в том числе, и Ющенко. В нашей рубрике «Гость редакции» побывали практически все оппозиционные политики: Симоненко, Тимошенко, Мороз, Ющенко и практически все его помощники. И все детали интервью мы согласовывали с интервьюируемыми, утверждали окончательный текст, чтобы он был таким, каким они хотели бы видеть его в газете.Третье – проблема Ющенко. Мои личные статьи, их настрой, характер и тональность вызваны моим личным же неприятием Ющенко как политика...

 — Личностный аспект в ваших статьях очень ярко выражен. В этой связи вопрос: кем вы себя считаете — журналистом или своего рода частным экспертом от политологии, как Вячеслав Пиховшек?

 — Я «альфонс» от журналистики – она меня кормит. И это очень плохо, что личностный аспект доминирует в моих статьях, я признаю. Но что я могу сделать, если ситуация сейчас такая?..

 — Андрей Деркач как-то вмешивается в редакционную политику ваших изданий? Кто ее определяет?

 — Если ему нужно провести те или иные политические воззрения через газету, конечно, это делается. Потому что так делается везде, во всех странах и во все времена. А все остальное определяем мы – я, как редактор, и журналистский коллектив. Хочу еще раз напомнить, что все интервью с украинскими политиками, которые мы размещаем, обязательно предварительно сверяются с интервьюируемым. И не потому, что мы боимся цензуры, а потому, что боимся обвинений именно в цензурировании...

 — Тот факт, что ваш владелец – народный депутат и вообще человек влиятельный, дает вам какие-то преимущества, например, эксклюзивные источники информации?

 — Я думаю, что близость к политику Деркачу не дает газете практически никаких преимуществ. Кроме одного: что эта газета есть, что она, так или иначе, получает средства к существованию и даже более того – какие-то гонорары. Это единственное и, может быть, главное преимущество от близости к олигарху. А по части источников информации или получения какого-то доступа к власти, к некоей закрытой информации, то даже наоборот – из-за этой близости иногда, к сожалению, не происходит даже утечка информации. Борются с «нашим» олигархом – борются и с нами. В частности, недопуском к информации…

Я работаю в газете с июня 2002 года... Может, это все выглядит как-то подхалимски, но я все равно хочу сказать, что дай Бог всем, у кого хозяева – олигархи, такого олигарха, как Деркач. Во всяком случае, я не могу сейчас сказать, что чувствую себя «прессованным». Мы в редакции можем отстоять свою точку зрения, даже если она не нравится людям, которые пытаются так или иначе влиять на редакционную политику, на содержание отдельных статей, даже на тематику полос...

 — На ваш взгляд, кто из авторов темников – Сергей Васильев или Николай Томенко – является большим злом для современной украинской журналистики?

 — Они „обоє рябоє”. И те, и другие темники превратили информационное пространство страны в некое поле битвы, перегороженное баррикадами. И те, и другие темники – безапелляционные. В темниках, которые выдает Томенко, «мессия всех времен и народов» – это Ющенко, и критиковать этого человека за нерешительность, за непоследовательность, за прочие недостатки нельзя. В темниках Васильева четко обозначены враги его шефа – Виктора Медведчука, и их тоже мочат бескомпромиссно, практически не давая возможности если не сказать что-нибудь в свое оправдание, то хотя бы объяснить свою позицию. И в таком жестком режиме противостояния вынуждены работать журналисты, так или иначе обслуживающие темники. Не знаю, реклама это или нет, но «Киевский телеграф» старается не получать указаний. И наши авторы пишут то, что им Бог на душу положит и «талану в руку вкладе».

 — Вы довольно активно участвуете в околомедийных обсуждениях, дискуссиях. В то же время вы никогда не упоминаете о цензуре. Вы с этим не знакомы?

 — Почему не знаком? С цензурой я так или иначе сталкиваюсь на протяжении всей своей работы в журналистике. Могу даже сказать, что меньше всего, как мне сейчас кажется, пытались влиять на то, что я пишу, в «Учительской газете», органе ЦК КПСС, где я начал свою журналистскую карьеру в Москве в 1989 году. Это был тот славный период, когда коммунистам сказали, что они должны безропотно слушать критику, внимать ей и не сопротивляться. Тогда можно было писать все, что угодно. Можно было еще в 90-м – 91-м. А сейчас… Я не верю, что у нас есть цензура – есть жесточайший контроль. Цензура – это удаление какой-то информации, недопущение ее в эфир или на страницы газет по некоему четко обозначенному идеологическому плану, то есть, по принципу идеологического неприятия и несоответствия. У нас можно найти какую-либо идеологию? Кучма – не идеология, Медведчук – не идеология, Ющенко – не идеология, Деркач – не идеология. Это люди, которые занимают ту или иную нишу в политической системе, и они стараются проводить политику, выгодную себе. Господи, да если бы и была у нас государственная цензура, например, что-то типа «программы повышения имиджа Украины за рубежом»... Может быть, она и нужна даже… Хотя, упаси Господи, цензура не нужна любая. Но, с другой стороны, нужна хоть какая-то направляющая национальная идея, чтобы если не жить с нею, то, во всяком, случае, ею руководствоваться.

 — Вы – журналист с серьезным опытом, еще из поколения покойного Набоки. Как вы оцениваете сегодняшние персоналии в отечественной журналистике, хотя бы самые видные, как Татьяна Коробова, Юлия Мостовая?..

 — Это личности в журналистике. Могу к ним добавить Ирину Гаврилову, Александра Юрчука, Сергея Рахманина, Ольгу Анисимову, Алексея Мустафина. Могу назвать молодую поросль – журналистов, которые, так или иначе, поднялись до уровня серьезных профессионалов и заметных личностей в политической журналистике. Есть Егор Соболев, Галина Моисеева, которая работает у нас в «Версиях» и «Киевском Телеграфе», Александр Сергий, Захар Бутырский, даже такой активный грантоед, как Андрей Шевченко. Я недавно был потрясен статьей Алены Гетьманчук в «Главреде» о выборах в Азербайджане. Я, может быть, не могу вот так, навскидку, назвать фамилии, но мне нравятся, например, многие статьи в львовском «Поступе». Я вижу, что люди работают. Мозгами. У них есть немного националистических тараканов в голове, но то, что они пишут, – это классно изложенная информация, там есть мысль, есть слово, есть даже, что мне кажется очень ценным в нашей журналистике, немного эмоций, личностных каких-то переживаний.

Отличительная черта всех этих людей – о них можно говорить плохо, можно говорить хорошо, но если они не потеряют свое журналистское реноме, то не считаться с ними будет нельзя... Если бы было понимание того, что журналист – это навсегда, а политик зависит от мнения народа, тогда бы политики знали свое место, а журналисты не превращались в придворных шавок. И не надо было бы вести эти бесконечные споры: есть цензура – нет цензуры, кто-то кому-то служит – кто-то не служит. Я повторяю, кто-то в лагере, противостоящем журналистам, нашелся очень умный. Он взял и бросил яблоко раздора, которое рассорило журналистов. Одно из самых больших достижений власти за 12 лет независимости – это раздрай и шатание в стане журналистов. Это власти удалось блестяще...

 — А вот сами вы на «Украинскую правду» почему нападаете?

 — Я нападаю не на «Украинскую правду», а на позицию ее редактора Алены Притулы. И имею в виду даже не ее всеядность, позволяющую за деньги напечатать кого угодно и все, что угодно, а то, что она является как бы знаменем того грантоедства продажного, о котором я говорил. Доходит ведь до маразма: люди, чтобы отбить полученные гранты, готовы написать обо всех, а главное – о стране, все, что угодно. Я говорю так не потому, что я – суперпатриот. Упаси Господи! Я даже сторонник Сахаровского лозунга: «оказывайте давление на мое отечество». Но оказывайте давление с пользой...

 — Считаете, сетевые издания надо легализировать?

Я – за легализацию их как СМИ, но против любого контроля над Интернетом. Возможно, нужно создавать некие механизмы сдерживания перед компроматом, очернительством и вмешательством в личную жизнь, процветающими в Интернете. Но я говорю, пока эти сдерживающие тормоза не появятся в умах самих журналистов, и пока будет заказ со стороны политиков и денежных мешков – будет продолжаться война компроматов. А Интернет-издания должны быть средствами массовой информации, потому что они могут быть достаточно влиятельными. Вплоть до влияния на принятие общегосударственных решений, как это получается у той же «Украинской правды», «Корресподента», «UAtoday» и прочих… В общем, я хочу прекратить этот спор, так как не очень разбираюсь в проблемах Интернет-СМИ, но скажу лишь, что не будь Интернет-издания настолько влиятельными – не велась бы против них такая бескомпромиссная борьба, как против того же интернетного «Обкома». Это говорит о том, что их читают. И не надо делать скидку на то, что к Интернету в Украине имеют доступ 2,5% населения. Это, видимо, «нормальные» 2,5%, если власть так реагирует, что начинает топать ножонками, махать ручонками и шипеть сквозь зубы…

(«Главред», 27/10/03)




Недержавні організації, які опікуються свободою вираження поглядів

Перші результати дає робота Кременчуцької незалежної медіа-профспілки.

2 жовтня до КрНМП приєднались ще три нових працівники медіа Кременчука, що разом з членом КрНМП Мариною Макєєвою утворили первинний осередок у редакції тижневика “Вісник Кременчука”. Головою правління та делегатом в Комітет КрНМП обрано кореспондентку видання Віру Ількову.

Склад засновників первинного осередку є таким: Віра Ількова – кореспондент, голова Правління, Леонід Перепелятник – зам. головного редактора, член Правління, Людмила Обревко – кореспондент, голова Ревізійної комісії, Марина Макєєва – оператор комп’ютерної верстки, член Ревізійної комісії КрНМП.

“Вісник Кременчука” є офіційним виданням міської ради, неприватним ЗМІ, в якому працюють близько десятка працівників медіа.

Основною причиною вступу членів та створенням первинного осередку голова нового профоб’єднання В.Ількова вважає надію на вирішення проблем колективу за допомогою профспілкового апарату. Першочерговою проблемою трудового колективу “ВК” можна вважати позбавлення прав співвласництва, незаконне та неправомірне рішення річної давності про виключення трудового колективу з числа співвласників, що було зроблено без рішення сесії міської ради, але за ухваленням міського голови.

Члени первинного осередку “ВК” налаштовані на захист, відстоювання та повернення власних прав, отже, можна очікувати першої підготовленої судової ініціативи в Кременчуці, де профспілковий апарат захищатиме інтереси колективу.

Створенням первинного осередку “ВК” окреслено початок основних дій Кременчуцької профспілки, поточного тижня очікується створення ще трьох первинних осередків в редакціях ЗМІ Кременчука. На початку наступного ж тижня, 13 жовтня планується проведення загальних позачергових зборів, де будуть  прийняті загальні рішення про розмір членських внесків, затверджено план подальших дій КрНМП.

(http://vlada.kiev.ua, “Полтавський обласний медіа-бюлетень”, №50, 9 жовтня 2003р.)

 

***

З моменту заснування Кременчуцької НМП пройшло трохи більше двох місяців. За цей термін було проведено певну роботу. Її перші результати – ефективний збір інформації, пошук спільних точок зору на профспілку, виявлення компромісів, як можливих вирішень існуючих конфліктів в медіа-середовищі Кременчука. Громадське середовище медійних профоб’єднань кількісно поширилось. В місті засновано та легалізовано, окрім існуючих (“Медіа-ліга”, “Асоціація гуманітарно-інформаційних технологій”, “За права кожного”), ще два нових неурядових профоб’єднання – “Репортер” (засновники – професіонали з різних ЗМІ) та Фонд “Журналіст” (засновники – професіонали офіційного видання міської ради “Вісник Кременчука” та члени КрНМП, засновники первинного осередку “ВК” КрНМП). Більше половини з вищезгаданих об’єднань вже представлені в профспілці. Якщо два місяці тому, членів КрНМП було шість, то тепер їх двічі більше. Зростає і кількість потенційних членів профспілки, що цікавляться та бажають приєднатися. Загалом максимальна кількість потенційних членів профспілки до кінця року – до 40 професіоналів. Такою є позиція КрНМП сьогодні в процесі розвитку діючого профоб’єднання медіа-професіоналів (Громадське об’єднання “За права кожного”, http://froe.org)

 

(“Полтавський обласний медіа-бюлетень”, №50, 9 жовтня 2003р.)

***

13 жовтня в Кременчуці відбувся семінар “Юридичне забезпечення індивідуальних та колективних ЗМІ-ініціатив”. Програма семінару передбачала загальні збори профспілки, що мали б вирішити розмір членських внесків, окреслити програму розвитку профспілки. Більшість членів профспілки схиляється до найменшого варіанту членських внесків – 5 гривень на місяць, що є на початку достатнім для такого регіону, як Кременчук.

Не дивлячись на невисоку кількість відвідувачів, – членів КрНМП та бажаючих приєднатись, обговорення висвітило декілька важливих тем та механізмів протидії власникам та держорганам, зокрема, укладання колективних договорів, трудових угод, захисту від неправомірних звільнень, опрацювання процедур судового захисту, механізмів юридичного та інформаційного захисту журналістів.

Найцікавішим є саме момент розробки механізмів захисту, бо вони є основною протидією для працівника, що найчастіше міг лише побоюватись користуватись законодавчими положеннями та власним правом, адже він мав прямі, хоча і неправомірні, накази керівництва. Тепер працівники медіа мають можливість відповідати не менш прямо за керівництво, не боятися цього, адже порушені права працівника, окрім нього та профспілки, до якої він належить, захищати більше нема кому. А механізми діють, їх необхідно лише розробляти та впроваджувати, саме від цього залежить ефективність відстоювання права.

(“Полтавський медіа-бюлетень, №51, 18 жовтня 2003 р., www.froe.org )




22 жовтня ц.р. Громадська організація «Незалежний культурологічний журнал «Ї» (Львів) за підтримки відділу інформації та преси Посольства США в Україні провела в Луцьку громадські слухання на тему «Свобода слова — права людини»

В обговоренні цієї актуальної для нашої держави проблеми взяли участь представники регіональних ЗМІ та громадських організацій Волині. Матеріалом для дискусії слугували результати моніторингу преси Волинської та Львівської областей, що проводився протягом 9-ти місяців журналом «Ї». Предметом дослідження були публікації регіональних ЗМІ з проблем дотримання ст. 34 Конституції України, що гарантує «кожному... право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Для цілісної картини було обрано 3 найпопулярніші газети Львівської та Волинської областей. На громадських слуханнях координатор проекту Ян Чайковський представив аналітичний звіт, де, зокрема, зазначалось, що за період з квітня по серпень 2003 р. у ЗМІ Львівської області було опубліковано 86 матеріалів щодо питань свободи преси і прав журналістів, тоді як у Волинській — лише 24.

(«Вісник & К°», №44, 30 жовтня 2003 р.)




Україна посідає 133-тє місце за класифікацією стану свободи слова в світі

Україна посідає 133-тє місце за класифікацією стану свободи слова в світі

Такі дані наведено у щорічному звіті міжнародної правозахисної журналістської організації "Репортери без кордонів". Як повідомляє сайт Інституту масової інформації, представника "РБК" в Україні, торік Україна стояла у цьому рейтингу на 112-му щаблі, а зміна позиції у переліку пояснюється тим, що список порівняно з 2002 роком збільшився із 139 до 166 країн.

(«Україна молода» №195, 22 жовтня 2003 р.)




Свобода Висловлювань в Україні, 2003, #10