MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Свобода Висловлювань в Україні, 2003, #11

Деякі загальні дані
Три чверті об’єму телевізійних новин шести основних українських телеканалів прямо торкаються України Міфи про український інформаційний простір на заході вигадують необізнані журналісти — заявив голова Державного комітету з телебачення та радіомовлення Іван Чиж Деякі загальні проблеми
Жанр “інтерв’ю” — один з найсуперечливіших в українському законодавстві Конкурс на "вакансію" представника Уповноваженого Верховної Ради України з питань свободи слова триває. Бюлетень №10 Бюро інформації Ради Європи, з яким можна ознайомитися на сайті http://www.coe.kiev.ua/bul/bul10/index.htm, містить резолюції та рекомендації органів Ради Європи щодо засобів масової інформації. ЗМІ та вибори
Новини про «Українські новини» На ДТРК “Крим” просто вимкнули світло Луцька телекомпанія «Аверс» не надала прямого ефіру Віктору Ющенку Інформаційна (чи тільки?) війна влади проти опозиції набула особливого розмаху „Телекритика” звернулася до учасників II Форуму журналістів „За вибори без цензури” із запитаннями Забезпечення безперешкодної діяльності ЗМІ під час виборчої кампанії 2004 року вимагають від Верховної Ради України, Президента, Кабінету Міністрів, Верховного Суду, Уповноваженого ВРУ з прав людини, МВС, Генеральної прокуратури та Державної податкової адміністрації учасники Другого форуму журналістів України „За вибори без цензури”, який відбувся 10 листопада в Києві Переслідування, утиски, залякування тощо з політичних мотивів
Регіональні ЗМІ на 100 відсотків знаходяться під контролем мерій або держадміністрацій Це сталося на одному з останніх пленарних засідань сесії Львівської міськради Нещодавно за підтримки Міжнародного фонду „Відродження” Полтавський обласний медіа-клуб вперше в історії преси Полтавщини видав Білу книгу Полтавської журналістики (1997-2003 рр.) Її презентація відбулася 19 листопада у Національній спілці журналістів України. Злочинні посягання на журналістів
Напад на шеф-редактора газети “Данкор” (Суми) Ігоря Даниленка В Одесі побито кореспондента газети «Факти і коментарі» Пригоди Сергія Тахмазова з Мер ефи, що під Харковом Втручання в професійну діяльність журналістів та ЗМІ
"Найбільшу загрозу свободі слова на Полтавщині становлять ситі холуї" О. Удовиченко: „Я гарантую свободу слова на Полтавщині”. Перешкоджання виробництву та розповсюдженню ЗМІ
Продовжується тиск на місцеві органи влади, аби перешкоджали передплаті "Сільських вістей" 11 листопада колишня друкарня обкому КПУ, а нині АТЗТ “Видавництво “Донеччина” відмовилося друкувати черговий номер щотижневої газети “Острів” Миколаївська обласна друкарня відмовилась друкувати загальноукраїнську газету "Український Південь" В кіосках Союздруку міста Ірпінь більше не продаватиметься газета "ВВ" Судові процеси на захист свободи слова і преси
Справа Людмили Соколенко, власного кореспондента УНІАН, м. Луганськ Шосткінська міжрайонна прокуратура Сумської області направила до суду кримінальну справу у відношенні начальника міського РАГСу Прояви ксенофобії в ЗМІ
«У Верховній Раді України євреїв більше, ніж в ізраїльському кнесеті», — сказав під час зустрічі з громадськістю Полтави відомий єврейський письменник Едуард Ходос Конфлікти, пов’язані з ліцензуванням електронних ЗМІ
Полтавська телекомпанія „Юта” була альтернативною владній телевізії. Тепер її немає «Податківці, мабуть, блокуватимуть рахунки моєї організації, другі відімкнуть «Континент» від частоти, на якій він веде мовлення. Не знаю, як зі мною боротимуться силовики», — зазначає Шолох. Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Цивільні справи. Дифамація
Позови Юлії Тимошенко до телестудії “1+1” Кіровоградська телерадіокомпанія «TTV» отримала на руки рішення Верховного Суду щодо відшкодування позивачу морального збитку на суму 300 тис. грн. В Синівському суді Львова розпочалось чергове судове засідання за позовом “Львівської газети” до Сергія Медведчука 86 гривень намагається відсудити у “Львівської газети” начальник Західної регіональної митниці Тарас Козак за передрук статті ”Податками по опозиції” впливового польського щоденника “Жечь Посполита Справа Тетяни Коробової в Європейському суді На сьогодні редакція “Вечірніх вістей” має 13 позовів загальною сумою більш ніж один мільйон гривень Керівник Адміністрації Президента України Віктор Медведчук подав цивільний позов про захист честі, гідності та ділової репутації і відшкодування моральної шкоди, відповідачами по якому є Олександр Мороз та Соцпартія Місцевий суддя Головко, розглядаючи позов заступника мера м. Херсон Альони Ротової до місцевої газети "ВІК", видав постанову… Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Кримінальні справи
Кримінальні справи Володимира Бойка (Донецьк) Журналіст проти кримської «коза ностра»: Хто кого? Порушення приватності
Правові засади моніторингу телекомунікацій. Доповідь Євгена Захарова (Харківська правозахисна група) на Громадських слуханнях проекту Закону України “Про моніторинг телекомунікацій”, Київ, 26 листопада 2003 р. Інформаційна безпека
Чи приховує Міністерство оборони України інформацію про загиблих в Іраку? Інтернет
Скрутно буде усім: і інтернет-змі, і провайдерам Новий Закон "Про діяльність у сфері інформатизації" дозволить владі понищити вільне слово в он-лайнових виданнях ООО «Хостмастер» програв справу в Господарському суді Києва 18 листопада — чорний вівторок українського інтернету? Погляди
Про те, як шеф-редактор інформаційно-аналітичної служби „Інтера” отримує темники, ставиться до служби Медведчука в АП, програми „Проте”, політичного піару, інформаційної політики СДПУ(о) – читайте у викладі чат-конференції у „Телекритиці” (витяг) Недержавні організації, які опікуються свободою вираження поглядів
Барометр свободи слова за листопад 2003 року — моніторинг ІМІ Київська незалежна медіа-профспілка (КНМП) планує створити “групу швидкого реагування”, яка буде виїжджати у регіони, збирати інформацію про напади і тиск на журналістів та “надавати її журналістській спільноті”. Темники Медведчука – «рівень асфальту» (Інтерфакс-Україна 31.10.2003 Freedom House закликає Медведчука не тиснути на ЗМІ (Українська правда 29.10.2003)

Деякі загальні дані

Три чверті об’єму телевізійних новин шести основних українських телеканалів прямо торкаються України

Три четверти объема телевизионных новостей шести основных украинских телеканалов касаются непосредственно Украины. Таковы результаты исследования Ассоциации украинской прессы (АУП), которые были представлены в среду на пресс-конференции в Киеве.

Как сообщила руководитель проекта "Мониторинг политических новостей украинских телеканалов" АУП Наталья Костенко, "наиболее украиноцентричными являются Первый национальный канал (84% новостей касаются Украины) и "Новый канал" (81%), наименее — "1+1" (67%) и ICTV (62%).

По словам Н. Костенко, это довольно устойчивая тенденция, характерная и для прошлого года.

Почти четверть всего потока новостей приходится на Первый национальный канал (23%), на "1+1" и "Интер" — соответственно 18% и 19%. На долю СТБ приходится 15% общего количества новостей, ICTV — 13%, "Нового канала" — 12%. Аналогическая ситуация и с распределением эфирного времени, которое отведено под выпуски новостей: УТ-1 — 26%, "1+1" и "Интер" — по 18%, СТБ — 15%, ICTV — 12%, "Новый канал" — 11%.

Процентное соотношение политических и неполитических новостей в общем потоке почти равное — 38% и 36% соответственно, при этом наиболее "политизированы" "Интер" и "Новый канал" (более 40%).

Среди политических новостей только 11% касаются внутриполитических событий, а в 2,5 раза больше внимания (27%) уделяется взаимодействию Украины с другими государствами. Кроме того, в показателях эфирного времени доля внешнеполитических новостей больше в 3,5 раза, то есть сообщения о внутриполитических событиях обычно короче.

В четверти сообщений, которые касаются Украины, отсутствует ссылка на источник информации, причем больше всего это касается политических новостей, для которых доля таких сообщений составляет 29%. Меньше всего злоупотребляет этим СТБ (12%), больше всего — "1+1" (29%).

Почти 80% всех новостей отображают только одну точку зрения, и лишь в 21% новостей содержат две или более точек зрения. По словам Н.Костенко, такая же тенденция наблюдалась в 2002 году: в 78% новостей присутствовала одна точка зрения, в 22% — две и более.

Подбор основных событий ведущих украинских каналов практически идентичен. Все каналы приблизительно в одинаковой мере отражают ключевые события недели.

Лидером внимания в новостях выступает высшая исполнительная власть, в первую очередь, президент, который упоминается в каждом пятом сообщении. Причем сообщения, которые касаются президента, в 99% случаях окрашены в позитивные или нейтральные тона, и только в 1% являются ироничными или критичными. Среди всех институтов власти наиболее критично освещаются местные органы власти — 21% сообщений о них представлены в негативном свете.

В ходе исследования анализировалась первая полная неделя октября (6-11 октября). Цель проекта — наблюдение за динамикой представления политических новостей в информационных выпусках телеканалов. Проект рассчитан на 10 месяцев.

Были проанализированы 35 новостных выпусков (551 сообщение) на шести телеканалах, выходящих в прайм-тайм (19.00-22.00).

В исследовании использовался метод контент-анализа аудиовизуальной информации («Интерфакс-Украина», 05.11.2003)

(www.interfax.kiev.ua )




Міфи про український інформаційний простір на заході вигадують необізнані журналісти — заявив голова Державного комітету з телебачення та радіомовлення Іван Чиж

Міфи про український інформаційний простір на заході вигадують необізнані журналісти. Про це на зустрічі з представниками європейських ЗМІ — European report, New Europe, EuroNews — заявив голова Державного комітету з телебачення та радіомовлення Іван Чиж. Першим найпоширенішим міфом про українські мас-медіа, за словами Івана Чижа, є тотальне одержавлення та тотальний державний контроль над ЗМІ.

— Я переконаний, що таку інформацію продукують у своїх виданнях лише необізнані закордонні журналісти, — підкреслив пан Чиж. Аргументуючи свої слова, голова Держкомтелерадіо навів деякі офіційні дані. Так, на сьогоднішній день в Україні зареєстровано 18 тис. 296 друкованих ЗМІ. Лише 7,6 % — з них засновані державними органами влади або за участю державної влади на центральному та місцевому рівні. Так само активно реєструються електронні ЗМІ – Національна рада з питань телебачення та радіомовлення вже видала 1200 ліцензій на право мовлення. Наступна надумана проблема, за словами пана Чижа, — це утиск політичних партій, які не можуть видавати свої часописи та не мають можливості оприлюднювати альтернативну до влади думку. Коментуючи цей пункт, голова Деркомтелерідіо знову звернувся до статистики: на даний момент в Україні зареєстровано 420 газет, засновниками яких є політичні партії. З них 72 видання – загальнодержавні. “Деяким опозиційним партіям належать по 20-30 видань, які регулярно виходять і дуже жорстко критикують центральну та регіональну владу”, — підкреслив Іван Чиж. Розвіюючи черговий міф про те, що в Україні немає належних умов для того, щоб в інформаційному просторі були представлені видання, засновані іноземцями, Іван Чиж відмітив, що українське законодавство, зокрема Закон “Про друковані ЗМІ”, “набагато випередило об’єктивне формування інститутів громадянського суспільства та інші процеси, які мали визріти щодо інформаційної сфери”. Вищезгаданий закон, за оцінками голови Комітету, не застосовує ніяких обмежень щодо присутності іноземців в інформаційному полі України. При цьому не вибудовано паритетних принципів, аби громадяни України, фізичні та юридичні особи, мали змогу відповідно реєструвати свої видання у інших країнах.

— Виходить, що саме Україна є обмеженою державою щодо можливості паритетно засновувати власні ЗМІ в інших країнах. Проте, у нашому інформаційному просторі господарює хто завгодно, хіба що лінивий не прийшов, — резюмує Іван Чиж. Відповідаючи на запитання журналіста європейського телеканалу EuroNews, чи існують на Україні справді незалежні ЗМІ, голова Комітету сказав, що “наша журналістика, так само, як ваша недостатньо вільна”, після чого звернувся до улюбленого українськими чиновниками прислів’я – хто платить, той і замовляє музику. Додавши при цьому, що він дуже засмучений з приводу того, що вітчизняні комерційні ЗМІ перетворилися в “політичні рупори” та не є комерційними проектами. Європейські журналісти також поцікавилися в пана Чижа, яку позицію по відношенню до уряду займають недержавні ЗМІ? На що Іван Чиж відповів — поводяться таким чином, як їм диктують власники. “Політики, які фінансують видання чи телерадіоканали, не засвічують своє ім’я, проте всі здогадуються, хто за ними стоїть”, — пояснив голова Комітету. Наприкінці зустрічі Іван Чиж поскаржився присутнім, що вся українська журналістика є коментованою. “Вона мала б ґрунтуватися лише на достовірних фактах”, – сказав він. Проте, присутні журналісти не погодилися з такою думкою, наполягаючи, що прісні газети нікому не цікаві (Інститут масової інформації, 13.11.2003)

(www.imi.org.ua)




Деякі загальні проблеми

Жанр “інтерв’ю” — один з найсуперечливіших в українському законодавстві

 Нещодавно одне з київських видань зіткнулись із несподіваною проблемою: журналіст, що брав інтерв’ю був вимушений поділитись гонораром з респондентом. Останній подав судовий позов, бо вважав себе співавтором. Ситуація на перший погляд здається абсурдною, але з точки зору закону позивач не порушив прав журналіста і мав всі підстави звернутись до суду за захистом своїх прав.

Зробивши короткий огляд законодавства у сфері ЗМІ, можна відзначити кілька суперечних моментів. Так норма ст. 26 Закону України “ Про друковані засоби масової інформації ” вимагає від журналіста : “задовольняти прохання осіб, які надають інформацію, щодо їх авторства або збереження таємниці авторства”. А ст. 13 Закону України  “Про авторське право та суміжні права” відносить журналіста та респондента до співавторів. Відповідно до положень цієї статті публікувати інтерв’ю журналіст може лише за згодою особи, яка його дала. Винагорода за використання твору належить співавторам в рівних частках, якщо в угоді між ними не передбачено інше. На практиці це означає, що журналіст має укласти письмову або усну угоду при наявності двох свідків про розподіл гонорару з тією особою, у якої він бере інтерв’ю.

Цікавим є ще один аспект. Якщо інтерв’ю передається по телебаченню за попереднім записом, то при узгодженні журналіст буде змушений переробити ті місця, які “співавтору” можуть не сподобатись. При застосуванні цієї норми на практиці говорити про оперативність подачі матеріалу не доводиться.

Залежно від того, де розміщується інтерв’ю - у друкованих чи електронних ЗМІ, застосовуються різні закони, що визначають відповідальність журналіста за розповсюдження недостовірної інформації.

Ст. 48 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” містить підстави звільнення від відповідальності за розповсюдження даних, що не відповідають дійсності. Серед них: якщо вони є дослівним цитуванням виступів народних депутатів, а також офіційних виступів посадових осіб державних органів.

Ст. 42 Закону України “Про друковані засоби масової інформації” передбачає, що редакція, журналіст не несуть відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян і організацій, порушують права і законні інтереси громадян або являють собою зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації і правами журналіста, якщо вони є дослівним відтворенням офіційних виступів посадових осіб державних органів, організацій і об’єднань громадян. При ретельному дослідження положень цих статей вбачається , що тележурналісти і журналісти друкованих ЗМІ мають неоднакові підстави звільнення від відповідальності.

Наприклад, ситуація 1: якщо телекомпанія оприлюднить інтерв’ю народного депутата, в якому він дасть журналісту недостовірну інформацію, то тележурналіст не буде нести відповідальності за розповсюдження недостовірної інформації, оскільки ст. 48 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” звільняє телерадіопрацівників від відповідальності, якщо виступ є дослівним цитуванням виступу народного депутата.

Ситуація 2: друкований ЗМІ оприлюднив інтерв’ю з народним депутатом на сторінках газети. Відомості, одержані під час інтерв’ю когось образили, це стало предметом позову до журналіста і ЗМІ. У цій ситуації і журналіст, і ЗМІ несуть відповідальність за розповсюдження інформації, що не відповідає дійсності, оскільки ст. 42 Закону України “Про друковані ЗМІ” не передбачає звільнення журналіста від відповідальності, оскільки не містить такої норми.

З точки зору практичного застосування висновок щодо різного ступеню захищеності журналістів, які працюють в друкованих ЗМІ та на телебаченні, лежить на поверхні.

Логічно, що відповідальність за достовірність інформації, яку журналісти одержали під час інтерв’ю повинна покладатись на особу, яка таку інформацію надає. І не має значення, журналіст якого засобу масової інформації її оприлюднює. Юристи та представники мас-медіа вважають, що немає сенсу розрізняти журналістів на тележурналістів та журналістів друкованих ЗМІ, оскільки це люди однієї професії і виконують одну роботу. Таким чином було б доцільним звернутись до Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформації з законодавчою ініціативою про усунення цих суперечностей у законах, які регулюють діяльність ЗМІ, а саме:

1. Вилучити зі ст.13 Закону України “Про авторське право та суміжні права” ч.3: “співавторством є також авторське право на інтерв’ю. Співавторами інтерв’ю є особа, яка дала інтерв’ю , та особа, яка його взяла. Опублікування запису інтерв’ю допускається лише за згодою особи, яка дала інтерв’ю ”.

2. Доповнити ч. в) ст.48 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” та ч.3 ст.42 Закону України “Про друковані засоби масової інформації” такою нормою: “журналіст звільняється від відповідальності , якщо відомості є дослівним відтворенням офіційних виступів народних депутатів ,посадових осіб державних органів, організацій, об’єднань громадян та осіб, що дають інтерв’ю”, оскільки положення даної статті порушують основні права журналіста, зафіксовані в ст.26 Закону України “Про друковані засоби масової інформації”.

(Тетяна Кириченко, Юрист Інституту масової інформації)(“Полтавський обласний медіа-клуб”, №55, 17 листопада 2003 року)




Конкурс на "вакансію" представника Уповноваженого Верховної Ради України з питань свободи слова триває.

Як повідомила в інтерв’ю "Українській правді" Ніна Карпачова, подано вже 10 заявок. Водночас, як пише "УП", Карпачова відмовилася коментувати інформацію, що виконуючим обов’язки на цю посаду призначена колишній юрист Інституту масової інформації Марія Самбур. Саме ця жінка влітку цього року оприлюднила на сайті Інституту масової інформації (ІМІ) листи Ігоря Гончарові, при цьому вилучивши з них, за інформацією "УП", той фрагмент, де Гончаров звинувачував у причетності до вбивства Георгія Гонгадзе Президента Кучму. Після цього пані Марія заявляла в інтерв’ю ЗМІ, що в листах покійного "перевертня" про такі речі взагалі нічого не говориться. Та, зрештою, неправда була виправлена, і пані Самбур довелося піти з ІМІ. Якщо все складеться для неї добре — на підвищення. Ходять чутки, що призначення Марії Самбур представником омбудсмена з питань свободи слова домагається Адміністрація Президента.

("Україна молода", №213, 15 листопада 2003 р.)




Бюлетень №10 Бюро інформації Ради Європи, з яким можна ознайомитися на сайті http://www.coe.kiev.ua/bul/bul10/index.htm, містить резолюції та рекомендації органів Ради Європи щодо засобів масової інформації.

Огляд змісту номера зробив Іван МАЩЕНКО, секретар правління Національної спілки кінематографістів України, академік Української та Євразійської телевізійних академій:

В декларації “Політика в галузі ЗМІ завтрашнього дня”, схваленій 6-ю Європейською конференцією міністрів з питань політики в галузі ЗМІ (Краків, 2000 р.), зазначається, що людський і демократичний виміри у цьому спрямуванні фокусуються довкола чотирьох основних напрямів:

– балансу між свободою вираження поглядів та інформації й іншими правами та законними інтересами;

– плюралізму служб і змісту ЗМІ;

– сприяння соціальній єдності;

– адаптації регуляторних рамок для ЗМІ відповідно до змін, що відбуваються у суспільстві й світі.

За змістом представлені в Бюлетені документи можна поділити на кілька тематичних груп. Перша — це роль парламентів у демократичному розвитку ЗМІ (рекомендація ПАРЄ 1147 (1991) “Про парламентську відповідальність за процес демократичного реформування мовлення”, резолюція ПАРЄ 1142 (1997) “Про парламенти й ЗМІ”, рекомендація ПАРЄ 1407 (1999) “ЗМІ та культура демократії”, рекомендація ПАРЄ 1589 (2003) “Свобода вираження поглядів у ЗМІ в Європі” тощо). Визначаючи, що радіо і телебачення чинять величезний вплив на громадську думку, Парламентська асамблея вважає, що законодавчі органи, які представляють загальнонаціональні, регіональні, політичні та культурні течії думок і керуються довгостроковими національними інтересами, повинні нести найвищу відповідальність не тільки за встановлення правових рамок, в яких функціонують ЗМІ, а й за ухвалення положень, які гарантують їхнє впровадження.

Одним із напрямів удосконалення законодавчих норм у сфері ЗМІ має стати принцип “погляду в майбутнє” преси і електронних мас-медіа, про що йдеться у таких документах, як резолюція ПАРЄ 1120 (1997) “Про вплив нових комунікативних та інформаційних технологій на демократію” й декларація 6-ї Європейської конференції міністрів з питань політики в галузі ЗМІ (Краків, 2000) “Політика в галузі ЗМІ завтрашнього дня”.

Європейська модель розвитку телебачення й радіомовлення суттєво відрізняється від американської плюралізмом форм і методів. Для більшості країн “старого світу” первинним було державне телерадіомовлення. Але вже з 60—70-х років ХХ століття активно почали розвиватися комерційні й приватні форми. Проте зміст програм телерадіокомпаній суто ринкової орієнтації (які віддають кращий екранний час переважно передачам розважального характеру) далеко не завжди влаштовував громадськість, котра потребувала об’єктивного висвітлення подій, освітніх, культурологічних передач, мовлення для дітей. Відповідаючи на запити громадян, керівні органи Ради Європи схвалюють низку документів, спрямованих на розвиток і утвердження громадського телерадіомовлення (резолюція № 1 4-ї Європейської конференції міністрів з питань політики в галузі ЗМІ (Прага, 1994) “Майбутнє громадського мовлення”, рекомендація Комітету міністрів № R (96) 10 “Про гарантії незалежності громадського телерадіомовлення”, вже згадувана декларація “Політика в галузі ЗМІ завтрашнього дня” тощо).

Чи не найбільшу увагу Рада Європи приділяє проблемам діяльності журналістів і захисту їхніх прав (резолюція ПАРЄ 1003 (1993) “Про етичні принципи журналістики”, резолюція № 2 4-ї Європейської конференції міністрів з питань політики в галузі ЗМІ (Прага, 1994) “Свободи журналістів і права людини”, рекомендація Комітету міністрів № R (96) 4 “Про захист журналістів за умов конфліктів і тиску”, рекомендація Комітету міністрів № R (2000) 7 “Про право журналістів не розкривати свої джерела інформації” та ін.). При цьому Рада Європи виходить із того, що інформація та комунікація мають вирішальне значення для розвитку людини й суспільства. Участь громадян у суспільному житті неможлива, якщо вони не одержують від ЗМІ інформацію про всі події та явища. Професія журналіста передбачає права й обов’язки, свободи та відповідальність. Основним принципом будь-яких етичних засад журналістики є те, що повідомлення та міркування слід чітко розділяти, змішувати їх неприпустимо (це саме те, чим нерідко грішить вітчизняна журналістика).

Проте керівні органи Ради Європи в своїх резолюціях і рекомендаціях не протиставляють права й свободи працівників ЗМІ основоположним правам людини й громадянина, зокрема праву на свободу вираження поглядів, праву на невтручання преси в приватне життя тощо (резолюція Комітету міністрів (74) 26 “Про право на відповідь — стан особи відносно преси”, рекомендація Комітету міністрів № R (94) 13 “Про заходи щодо сприяння прозорості ЗМІ”, резолюція № 2 4-ї Європейської конференції міністрів з питань політики в галузі ЗМІ (Прага, 1994) “Свободи журналістів і права людини”, рекомендація Комітету міністрів № R (97) 20 “Про “наклепницькі висловлювання”, рекомендація ПАРЄ 1506 (2001) “Свобода вираження поглядів й інформації в ЗМІ у Європі” та ін.). Провідні принципи рекомендацій і резолюцій керівних органів Ради Європи щодо права особи на відповідь і судовий захист з метою спростування недостовірних відомостей, наведених у ЗМІ, були включені до українського законодавства.

І ще одна проблема, розв’язання якої значною мірою залежатиме від того, чи поведуть врешті-решт законодавці, працівники ЗМІ та широкі кола громадськості рішучу боротьбу за чистоту телепрограм, радіопередач і газетних публікацій. Йдеться про таке поширене в українських ЗМІ ганебне явище, як використання — в першу чергу, телебаченням — елементів жахів, насильства, порнографії. Про це, зокрема, йдеться у рекомендаціях Комітету міністрів № R (97) 19 “Про показ насильства електронними ЗМІ” та № R (84) 3 “Про принципи телевізійної реклами”. Українська громадськість б’є тривогу з приводу забруднення вітчизняного телепростору візуальним непотребом заокеанського виробництва. Вбачається за необхідне ухвалення спеціального закону, який, з урахуванням європейського досвіду, врегулював би всі аспекти недопущення подібних матеріалів у ЗМІ.

За станом справ у нашій країні уважно спостерігають органи Ради Європи, періодично проводячи моніторинги з питань свободи слова та впровадження демократичних засад у наших ЗМІ. Показовою у цьому плані є вміщена в Бюлетені рекомендація ПАРЄ 1506 (2001) “Свобода вираження поглядів та функціонування парламентської демократії в Україні”.

Цінність пропонованого номера Бюлетеня полягає в тому, що вперше під однією обкладинкою подано українською мовою значний масив документів з проблем ЗМІ, ухвалених протягом майже трьох десятиліть керівними органами Ради Європи, членом якої є Україна. Цей збірник має добре прислужитися законодавцям в процесі розробки нових нормативних актів у сфері ЗМІ. Його мають взяти на озброєння і працівники мас-медіа, котрі прагнуть працювати по-новому. І врешті, публікація цих документів сприятиме ознайомленню широких кіл української громадськості з орієнтирами європейського співтовариства щодо розвитку демократичних засад у ЗМІ.

(http://coe.kiev.ua/bul/bul10/index.htm )




ЗМІ та вибори

Новини про «Українські новини»

Доля в 50% информагентства «Українські Новини» от наследников Михаила Коломийца перешла к Владимиру Грановскому. В агентстве разрабатывается программа участия «Українських Новин» в избирательной кампании. Это дает основания утверждать, что одним независимым СМИ в Украине стало меньше.

Информационное агентство «Українські Новини» до сих пор считалось единственным реально независимым средством массовой информации. По крайней мере, ни одна из финансово-промышленных групп не осмеливалась причислять агентство к своим медиа-империям. После гибели в ноябре прошлого года его основателя и совладельца Михаила Коломийца в белорусском лесу под Молодечно управление осуществлял внешний управляющий — Максим Карижский, одновременно являющийся помощником министра экономики и евроинтеграции Валерия Хорошковского. В.Хорошковскому М. Коломиец в 2000 году передал 50%-ю часть акций в агентстве в расчете в дальнейшем получить инвестиции на развитие “Українських Новин”. По признанию приятеля покойного М. Коломийца Владимира Грановского, возглавляющего Агентство гуманитарных технологий, Валерий Хорошковский не интересовался медиа-бизнесом. “Укрсоцбанк” предоставлял в 2002 краткосрочные кредиты М. Коломийцу на развитие УН. В дальнейшем кредиты были погашены. Группа журналистов, расследовавших причины гибели М. Коломийца, утверждала, что ему угрожала потеря контроля над половиной агентства и переход ее в собственность В. Хорошковского. Именно эта угроза, по мнению журналистов, и могла стать причиной самоубийства основателя агентства. “Укрсоцбанк”, который возглавлял В.Хорошковский до своего назначения на государственные посты, был доволен платежной дисциплиной “Українських Новин”. В. Грановский, отрицая заинтересованность “Укрсоцбанка”, АГТ и лично В. Хорошковского в приобретении части агентства, принадлежавшей М. Коломийцу, заявлял, что партнеры покойного не намерены покупать у вдовы М. Коломийца Людмилы унаследованную ею долю в УН. По словам директора агентства Ларисы Горской, фактически агентство сегодня контролирует Владимир Грановский. Она, однако, не уточнила, каковы юридические основания этого контроля. Можно предположить, что вдова основателя агентства продала свою долю или передала в управление совладельцу и его доверенным лицам. Все это свидетельствует о том, что В. Грановский кривил душой, когда отрицал заинтересованность свою и В. Хорошковского в полном контроле над «Українськими Новинами”. Доли в агентстве были распределены между совладельцами в пропорции 50 на 50. И без согласия партнера ни один из них не мог единовластно принимать решения относительно развития или сворачивания проекта, или, например, об изменении медиа-политики агентства. Едва ли Людмила Коломиец после потрясшей ее гибели мужа решилась бы принимать участие в управлении УН. Переход ее доли в руки В.Хорошковского и В. Грановского был предопределен ситуацией. Но ведь об этом В.Грановский знал еще весной. Поэтому логично поставить под сомнения все слова В. Грановского относительно состояния М. Коломийца накануне его загадочного отъезда в Беларусь. Если М. Коломиец был абсолютно спокоен при встрече с В. Грановским накануне своего исчезновения, значит он не планировал отъезд. Утверждения об уравновешенном состоянии М. Коломийца подтверждаются заявлением “Укрсоцбанка” о своевременном возвращении кредита. Здесь вопросов пока больше, чем ответов. Очевидно одно — исчезновение и смерть М. Коломийца давала его партнерам шанс заполучить его бизнес. Что они и сделали. Хотя, как утверждал В. Грановский, совсем к этому не стремились.

По сообщению самого агентства, УН приобрела новый сервер. Первые после смерти хозяина инвестиции пошли в агентство. Это подтверждает информацию о переходе “Українських Новин” в знакомые, но не родные руки. Кроме того, по информации Олигарх.net, в недрах «Українських Новин» идет разработка программы участия агентства в избирательной кампании. Как известно, именно они занимают не последнее место среди направлений деятельности Агентства гуманитарных технологий. Уже сейчас можно говорить о том, что в Украине стало меньше одним политически незаангажированным СМИ (Виталий Демченко)

Олигарх.net, 17.11.2003, www.oligarh.net, www.ukranews.com




На ДТРК “Крим” просто вимкнули світло

Вчера в Симферополе состоялся форум блока «Наша Украина» с участием Виктора Ющенко и других депутатов.

В тот же день вечером он выступил в прямом эфире крымской частной телерадиокомпании «ЖИСА», где отвечал на вопросы телезрителей. Позднее планировалось его выступление также в прямом эфире ГТРК «Крым», однако в тот момент, когда Виктор Ющенко вошел в здание телерадиокомпании во всем микрорайоне, где она расположена, выключили свет. Пока устраняли неполадки, Виктор Ющенко ушел с телерадиокомпании, и выступление не состоялось. На время отключения электричества в телекомпании была прекращена также трансляция по Крыму некоторых других телеканалов: «Интер», «1+1», «УТ-1» и других.

Руководство ТРК «Крым» от комментариев отказывается и на связь с журналистами не выходит. Для «Телекритики» гендиректор ТРК Валентин Козубский сказал, что «мы как раз формируем эту точку зрения на события, сегодня я буду объяснять все в эфире, так что все всё услышат» ((Николай Семена, «Телекритика», 17.11.2003)

(www.telekritika.kiev.ua )




Луцька телекомпанія «Аверс» не надала прямого ефіру Віктору Ющенку

В Волынском областном представительстве «Нашей Украины» в четверг получили сообщение, что луцкая телекомпания «Аверс» не сможет обеспечить предоставления прямого эфира Виктору Ющенко. Проведение прямого эфира с участием лидера блока было запланировано на 15 ноября, когда в Луцке будет проходить областной форум демократических сил, сообщает пресс-служба «Нашей Украины». «Все организационные и технические моменты с руководством телекомпании были согласованы раньше времени, до сегодня велась активная подготовка к выходу в эфир и никаких оснований для возможного отказа у сторон не было», — сообщает пресс-служба. Как передает «Украинская правда», в разговоре с представителями «Нашей Украины» президент компании «Корпорация «Аверс», к которой принадлежит телекомпания, Олег Величко назвал перечень причин срыва договоренности: внезапная болезнь инженера, техническая неготовность студии, неопределенность места и режима трансляции и т.п. «Представители «Нашей Украины» высказали искреннее сожаление Олегу Владимировичу и пожелали быстрого решения всех внезапных проблем, которые свалились на студию. В Волынском представительстве блока абсолютно убеждены, что проблемы телекомпании «Аверс», как и многих других СМИ, будет возможно решить осенью следующего года. Мы надеемся, что профессиональный творческий коллектив телекомпании «Аверс» так же приложит максимальные силы к решению этих проблем», — сообщает пресс-служба («ForUm», 13.11.2003)

(www.for-ua.com )




Інформаційна (чи тільки?) війна влади проти опозиції набула особливого розмаху

Останні події у вітчизняному політикумі, маю на увазі те, що трапилося в Донецьку, ситуацію, яка склалася в парламенті, тощо, яскраво засвідчили, що інформаційна (чи тільки?) війна влади проти опозиції набула особливого розмаху. Говорить про це також і те, що сьогодні вітчизняні медіа затиснуті у жорсткіші рамки, ніж навіть це було ще кілька тижнів тому.

Так, розповсюджувані Адміністрацією президента України "темники" вже містять не коротку характеристику того чи іншого інформаційного матеріалу, а цілком чіткі та розгорнуті інструкції щодо порядку висвітлення певних подій.

Для ілюстрації: у "темнику", розповсюдженому 5 листопада і присвяченому порядку висвітлення подій навколо дострокового закриття засідання Верховної Ради України вжите формулювання "аналітики вважають, що при її (ситуації в парламенті – авт.) висвітленні ЗМІ строго дотримуватимуться наступної логіко-інформаційної рамки: "Наша Україна" в черговий раз зірвала засідання парламенту... Все це (важливі питання, що мали бути розглянуті парламентом – авт.) було принесено в жертву політичній кон’юнктурі ... Буде поданий розгорнутий синхрон Р.Богатирьової ... Буде поданий розгорнутий синхрон Н. Шуфрича... ЗМІ візьмуть низку синхронів депутатів-центристів щодо поведінки "Нашої України" і подадуть у репортажі найкритичніші з них з найжорсткішими формулюваннями... ЗМІ подадуть фінальну заяву В. Литвина "Блокуйте собі далі!" (Микола Томенко, «Українська правда», 07.11.2003)

www.pravda.com.ua




„Телекритика” звернулася до учасників II Форуму журналістів „За вибори без цензури” із запитаннями

„Телекритика” звернулася до учасників II Форуму журналістів „За вибори без цензури” із запитаннями щодо ролі, яку вже грають та ще зіграють ЗМІ під час виборчої кампанії, щодо тих умов, які для медіа мають створити та реально створять політики й законодавці.

На наш погляд, відповіді опитаних дають досить адекватну картину того, що нині відбувається в інформаційному просторі.

Запитання „Телекритики”:

- Наскільки активно ЗМІ вже готуються до виборчої президентської кампанії?

- Чи треба напередодні виборів вносити зміни до законодавства стосовно політичної реклами?

- Чи зможуть власники ЗМІ домовитись про цивілізовану роботу на президентських виборах?

Микола Томенко, голова Комітету ВР з питань свободи слова та інформації:

Звичайно, ми хочемо змінити деякі норми чинного законодавства про вибори президента. Хоча є великі сумніви, що ВР проголосує за ці зміни. Якщо ні, тоді доведеться працювати в нинішніх умовах.

У Законі "Про вибори президента" 1997 року фактично немає чітко прописаної процедури розміщення реклами: на який термін розміщувати, за якими розцінками, ефірний час тощо. Нас непокоїть ймовірність застосування різних стандартів до різних кандидатів на виборах. Є нюанси, пов’язані зі спростуванням, зверненням і таке інше, тобто діючий закон є досить поверхневим.

Ідеальний варіант — привести Закон про вибори Президента в частині ЗМІ у відповідність до Закону про вибори народних депутатів, де ці всі моменти чітко прописані. Якщо цього не буде, тоді діятиме Положення ЦВК.

На майбутнє ми заклали такі рішення, які, на мою думку, є дуже важливими. Ми переконуємо Верховний Суд провести спеціальний пленум про практику судових позовів проти журналістів. Думаю, що і Генеральна прокуратура свою обіцянку виконає, вона спеціально готувала колегію на тему "Перешкоджання виконанню журналістами своїх службових обов’язків". Тобто ми прагнемо домовленості про єдине розуміння того, як мають працювати медіа під час виборів, — між Верховною Радою, Генпрокуратурою, ЦВК. Я думаю, що у цій непростій війні під назвою „вибори” ми будемо у 2004 році набагато більш підготовленими, ніж було до цього.

Про політичну рекламу не буде прийнято спеціального закону, він дуже двозначний і ВР за нього не проголосує — це очевидно. Хоча цей закон теоретично потрібен, але тільки в державі, де є правова культура.

На сьогоднішній день маємо ситуацію, коли не тільки журналісти, а й власники ЗМІ стали заручниками ситуації з виборами. Хоча б подивитись на рейтинги і їх зміну в залежності від того, яку інформаційну політику обирає компанія. Я сподіваюсь, що власники домовлятимуться про якісь правила поведінки. У всякому разі, директори телекомпаній, з якими я зустрічався, зацікавленні у певних корпоративних діях, щоб визначити, як діяти стосовно розміщення виборчої або політичної реклами, щоб був єдиний підхід. Вони зацікавлені у цивілізованих правилах під час президентської виборчої кампанії.

Сергій Гузь, голова Київської незалежної медіа-профспілки:

У нас є ЗМІ комерційні, комунальні, державні, партійні, різних форм власності. Кожен власник має завдання, які він вирішує за допомогою своїх засобів масової інформації. І тут дуже складно сказати... Можливо, як особистості, власники ЗМІ й домовились би між собою, але з огляду на відсутність єдиної стратегії поведінки ключових політичних гравців загальної домовленості не вдасться досягти. На жаль, в Україні ЗМІ залежать від тих правил гри, які створюють саме політики.

Віталій Шевченко, заступник голови Нацради з питань телебачення та радіомовлення:

Ну про що ми можемо говорити, про яке прийняття закону про політичну рекламу, коли ми всі розуміємо, за якими правилами відбуваються вибори, коли навіть виборчі комісії формуються за принципом вузького представництва від кандидата. Можна очікувати, що в цій виборчий кампанії буде задіяно просто адміністративний бандитизм, і говорити, що хтось там буде дотримуватись якихось правил щодо реклами, — просто наївно. Влада висвячує журналістів на повне беззаконня заради досягнення політичного результату.

Сергій Шолох, керівник радіо "Континент":

Я думаю — як і на минулих виборах, ми будемо надавати всім абсолютно рівні права. І провладним, і опозиційним політикам. У 2002-му у нас була реклама і блоку "За ЄдУ!", і блоку Юлії Тимошенко... Думаю, що від усіх, хто буде звертатись, ми будемо розміщувати рекламу.

Однозначно — потрібні зміни у законодавстві з приводу політичної реклами. Я не готовий поки сказати, які саме, але треба конкретизувати, треба унеможливити такі речі, коли, скажімо, олігархічні канали і олігархічні медіа могли відмовляти опозиційним кандидатам або виставлять їм інші фінансові умови.

Ці вибори будуть найжорсткішими у порівнянні з усіма минулими виборами. Особливо олігархічні ЗМІ порушуватимуть усі писані й неписані закони, а реакція судів на це буде дуже повільною і вже після виборів.

Ігор Лубченко, голова Національної спілки журналістів України:

Це вже початок виборчої компанії. Також ми бачимо, кого підтримують засоби масової інформації і проти кого починають воювати, ще коли навіть не висувались ті чи інші кандидатури на президентську посаду...

Також потрібно за два тижні до виборів заборонити розповсюджувати негативну інформацію про будь-якого кандидата. Бо той, проти кого викидають компромат, не встигає до виборів довести в суді, що це наклеп чи брехня. А суди в останні два тижні перед виборами мають працювати навіть у неділю.

Володимир Курінний, головний редактор незалежної газети "ЮГ" (Одеса):

У Законі про вибори народних депутатів України були деякі обмеження для ЗМІ. На перший погляд – вони були логічними. Але це спрацювало проти незалежних ЗМІ. Бо провладні медіа, які прикриваються владою, порушують законодавство, і жодної реакції з боку контролюючих органів це не викликає. А от незалежні ЗМІ таким чином можна весь час тримати підвішеними...

На Одещині рівень монополізації медіа-ринку взагалі, і перш за все — електронного медіа-ринку, — один з найвищих. Тобто, 95% власників усіх одеських медіа — представники тієї чи іншої фінансової політичної групи чи регіонально-олігархічного угрупування. І домовлятись вони не будуть (Денис Іванов, «Телекритика», 12.11.2003)

(www.telekritika.kiev.ua)




Забезпечення безперешкодної діяльності ЗМІ під час виборчої кампанії 2004 року вимагають від Верховної Ради України, Президента, Кабінету Міністрів, Верховного Суду, Уповноваженого ВРУ з прав людини, МВС, Генеральної прокуратури та Державної податкової адміністрації учасники Другого форуму журналістів України „За вибори без цензури”, який відбувся 10 листопада в Києві

Забезпечення безперешкодної діяльності ЗМІ під час виборчої кампанії 2004 року вимагають від Верховної Ради України, Президента, Кабінету Міністрів, Верховного Суду, Уповноваженого ВРУ з прав людини, МВС, Генеральної прокуратури та Державної податкової адміністрації учасники Другого форуму журналістів України „За вибори без цензури”, який відбувся 10 листопада в Києві

У свою чергу журналісти зобов’язалися поважати приватне життя учасників президентської виборчої кампанії, не поширювати необґрунтованих звинувачень і принизливих тверджень, розмежовувати факти й припущення.

У Форумі взяли участь журналісти з усіх регіонів України (у тому числі й з Полтавщини) та з-за кордону, народні депутати України, представники іноземних дипломатичних місій, юристи й правоохоронці, посадовці органів влади. Організували захід Громадська рада з питань свободи слова та інформації, Національна спілка журналістів України, Київська незалежна медіа-профспілка, Незалежна асоціація телерадіомовників спільно з Комітетом Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації та за підтримки Міжнародного фонду "Відродження".

Країна цензури й „темників”

Державою, де свавільно й нахабно порушуються основні демократичні конституційні принципи, постає Україна перед очима іноземних дипломатів. Те, що сором’язливо замовчує наша влада і про що б’є у дзвін опозиція, червоною ниткою пронизало вітальне слово до учасників форуму співдоповідача по Україні Моніторингового комітету Парламентської асамблеї Ради Європи Ханне Северінсен. Цензура в Україні офіційно заборонена, але фактично вона існує, сказала п. Северінсен, виділивши три основні види цензурування українського медіа-простору: відвертий тиск на ЗМІ; самоцензура, породжена страхом журналістів; таємні інструкції, які надсилаються до ЗМІ з чиновницьких кабінетів – ця прихована цензура є дуже небезпечною. Різноманітні перевірки засобів масової інформації часто проводяться в дуже свавільному режимі, наголосила вона. Якщо людина не винна, вона не повинна їх боятися, але відсутність прозорості в українській правовій системі призводить до того, що видавці залякані, констатувала п. Северінсен. Окрім того, кількість за останні 10 років в Україні загинуло 36 журналістів.

Глава американської дипломатичної місії в Україні Джон Гербст наголосив, що українська влада нині робить усе можливе, щоб контролювати ЗМІ за допомогою “темників”. „Україні ще треба подолати довгий шлях, аби в ній насправді була свобода преси”, - підсумував свій виступ (який, до речі, прозвучав з його вуст нашою державною мовою) посол Сполучених Штатів.

Обурив дипломатів і нещодавній цинічний випадок у Донецьку, де опозиційному блокові В. Ющенка „Наша Україна” завадили провести з’їзд. І Гербст, і Северінсен вважають неприпустимим те, що влада не забезпечує проголошену Конституцією свободу зібрання.

Генпрокуратура іспиту з демократії не склала

„Перешкоджання професійній діяльності журналістів” – так називалася одна з тематичних секцій Форуму, де „цвяхом програми” став виступ заступника генерального прокурора України Тетяни Корнякової. Серед досягнень прокуратури в цій галузі вона назвала поновлення права газети на акредитацію в органах місцевого самоврядування на Херсонщині, відмову в порушенні кримінальної справи проти редактора „Інформаційного бюлетеня” Т. Просяник за статті й карикатури на Президента (хоч Полтавське обласне управління у справах преси та інформації бомбардувало прокуратуру відповідними зверненнями стосовно крамольної кременчуцької газети), скасування реєстрації полтавської ТРК „Вояж-ТБ”, яка демонструвала порнографічні фільми, ліквідацію заборгованості з виплати журналістам зарплати... А ще Т. Корнякова повідомила (пройміться гордістю за прокуратуру), що на розгляді в суді знаходиться кримінальна справа про те, що ЗАГС у Шостці не надавав статистичних даних одній з місцевих газет.

Так, цього разу прокуратура захистила право журналістів на інформації, спасибі їй за це. А як же ті зовсім не поодинокі випадки перешкоджання ЗМІ, про які говорили у своїх виступах учасники Форуму? Ненадання (а також несвоєчасне й неповне надання) відповідей на інформаційні запити владними структурами, „терор” з боку контролюючих органів, заборона рекламодавцям публікуватися в опозиційній пресі, а розповсюджувачам – брати такі газети на реалізацію, неофіційна заборона друку та вилучення тиражів – хоча кожен з ораторів говорив про свій засіб масової інформації, це типові методи боротьби з тими медіа, які претендують на незалежність від власть імущих.

Цікаво, що резонансні злочині, скоєні проти журналістів, заступник генпрокурора залишила без коментарів. Це після того, як представниця моніторингового комітету ПАРЄ заявила, зо вони розглядають розслідування вбивств Гонгадзе й Александрова як випробовування демократії. Отже, іспит завалено?

Органи органів

Роздержавлювати чи ні? Голова Державного комітету з питань телебачення та радіомовлення України Іван Чиж проти того, щоб 3% електронних та 8% друкованих ЗМІ, які залишаються державними, були „віддані олігархам”, бо тоді кандидатові від народу нікуди буде податись. „Досягти ідеального стану (виборів без цензури) неможливо, - говорить п. Чиж. – Україна інформаційно окупована просто тотально. Я йшов на вибори 2002 року вже в нинішній іпостасі, але мене „топили” конкретно”. Керівник інформаційного відомства, зокрема, відзначив цензуру з боку власників телеканалів, які фільтрують інформацію про політичних опонентів. А оскільки держава зобов’язана надати всім кандидатам рівні можливості оприлюднення своїх програм, то вона мусить мати для цього свої ЗМІ.

Не можу погодитися з Іваном Сергійовичем, бо навряд чи рейтинг державних ТРК (наприклад, першого національного телеканалу) зможе забезпечити рівні можливості претендентам на президентський пост.

А ситуацію з державними газетами – „органами органів” – головний редактор одеського видання „Юг” Володимир Курінний влучно охарактеризував терміном „демпінг”: отримуючи фінансування з бюджету вони опиняються у вигіднішому становищі, ніж недержавні ЗМІ, тим самим руйнується здорова економічна конкуренція. Крім того, практично всі бюджетні установи отримують вказівки про обов’язкову передплату певних (здогадайтесь, яких) видань. А керівники цих установ, у свою чергу, змушують передплачувати ці газети своїх працівників, порушуючи ще й право споживачів обирати кращий товар.

До слова, в цивілізованих країнах немає практики державних ЗМІ. Коли в прес-офісі місцевої ради лондонського району Кемдена я запитала колег, чи має рада свою газету або хоча б угоду з якимось виданням про висвітлення своєї діяльності (як це передбачено законодавством України), на мене подивилися з нерозуміння. А потім відповіли, що такого не може бути. Рада має свої бюлетені, буклети, Інтернет-сайт, але газети є незалежними.

Доки не настав час „Ч”

Отож, із чим ми йдемо до виборів? З нечіткими законами, де не витлумачено, не розмежовано понять „реклама”, „агітаційні матеріали”, „інформаційні матеріали”, „негативна інформація”, „недостовірна інформація”, „спотворена інформація”. Із загрозою у вигляді нової редакції Цивільного кодексу, який з 1 січня наступного року кваліфікуватиме негативну інформацію як недостовірну. Із системою подвійних стандартів, коли чиновники трактують закони на власний розсуд. Із перспективою сплати податків за будь-який матеріал про виборчу кампанію, якщо податкова розцінить його як рекламний. Із грізною армією з двох десятків контролюючих органів, готових кинутися в бій за наказом головнокоман-дувача. Щоправда, заступник голови комітету ВР з питань свободи слова та ін фор-мації Юрій Артеменко повідомив, що вони попросили Кабмін ввести мораторій на перевірки ЗМІ в наступному році. Однак зобов’язати до цього вони не можуть.

Відомий адвокат Андрій Федур прогнозує, що цензура під час наступних виборів матиме небачені обсяги. Це буде „цензура пістолета, автомата й бейсбольної біти”. Та наймасовішою, очевидно, стане цензура „шматка ковбаси”, коли журналісти, які не отримують достойної платні, писатимуть не те, що думають, а те, що замовляють. А це один з найпростіших способів маніпулювання інформацією й суспільною свідомістю.

Захистити журналістів у таких умовах, об’єднати у відстоюванні своїх прав повинна б сильна власна професійна організація, якої, як констатували учасники зібрання, поки що, на жаль, в Україні нема. Як і немає гарантії дотримання законодавства, в першу чергу, владою. Тож закордонні місії продовжуватимуть нас моніторити, аж доки ми не спроможемося забезпечити проведення справедливих виборів. Перша місія ПАРЄ очікується вже на початку лютого 2004 року, коли президентська кампанія фактично вже буде в розпалі.

Голова парламентського комітету з питань свободи слова Микола Томенко наголосив, що вже сьогодні влада оголосила початок інформаційної війни, спрямо-ваної на маніпуляцію суспільством та дискредитацію опозиційних сил, і закликав журналістів „відмовитися від участі в інформаційній війні і стати пацифістами”. (Настя Тополя)

РЕЗОЛЮЦІЯ ДРУГОГО ФОРУМУ ЖУРНАЛІСТІВ

"ЗА ВИБОРИ БЕЗ ЦЕНЗУРИ"

Ми, учасники Другого Форуму журналістів "За вибори без цензури", наголошуючи на необхідності приділення особливої уваги забезпеченню незалежності й уникнення перешкоджань роботі засобів масової інформації та журналістів у передвиборчий період, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у висвітленні кампанії з виборів Президента України 2004 року, відзначаючи загрозливу ситуацію, що склалася із захистом журналістів від насилля, залякувань та інших форм перешкоджання їхній професійній діяльності, звертаючи увагу органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб на необхідність неухильного дотримання у своїй діяльності конституційних принципів забезпечення права на свободу слова та інформації, підтверджуючи висновки та пропозиції, що містяться в Резолюції Форуму журналістів України "Правовий самозахист" від 10 червня 2003 року, зокрема, стосовно визнання порушення органами влади законів України як головної проблеми у сфері захисту журналістів від тиску, переслідувань, невиправданих судових позовів, цензури та перешкоджання їхній професійній діяльності в інших формах, ВИРІШИЛИ звернутися з такими пропозиціями:

1) до Верховної Ради України:

- розглянути та ухвалити до набрання чинності Цивільним кодексом України (01.01.2004) проект Закону України "Про внесення змін до Цивільного та Цивільного процесуального кодексів України (щодо права на інформацію)" (реєстр. № 3547), який спрямований на усунення прогалин та виправлення помилок прийнятого кодексу;

- відхилити проекти законів України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (щодо сфери охорони державної таємниці) (реєстр. № 2663), "Про моніторинг телекомунікацій" (реєстр. № 4042) та "Про діяльність у сфері інформатизації" (реєстр. № 3038) як такі, що в разі свого ухвалення становитимуть загрозу для діяльності журналістів та вільного обігу й використання електронної інформації;

- чіткіше та повніше врегулювати порядок діяльності засобів масової інформації у період кампаній з виборів Президента України шляхом внесення змін до Закону України "Про вибори Президента України";

- законодавчо врегулювати статус та повноваження Представника Уповноваженого Верховної Ради України з питань свободи слова та ЗМІ;

2) до Президента України:

- припинити практику застосування адміністрацією Президента незаконних методів впливу на засоби масової інформації та журналістів, зокрема, розповсюдження серед керівників засобів масової інформації усних та  письмових інструкцій щодо обмеження представлення окремих політичних діячів, рекомендацій щодо змісту інформаційних повідомлень та їх коментарів, а також поширення версій того, яким чином, з якими формулюваннями і в якій тональності засоби масової інформації мають висвітлювати події і проблеми;

3) до Кабінету Міністрів України:

- вжити заходів для безперешкодного доступу та отримання в органах цент-ральної та місцевої влади інформації, необхідної журналістам для виконання своїх професійних обов’язків із усебічного висвітлення виборчої кампанії 2004 року;

- вжити заходів для припинення перевірок відповідними органами виконавчої влади і державними установами засобів масової інформації з 1 січня 2004 року до 1 січня 2005 року;

- вжити заходів для недопущення незаконного припинення діяльності засобів масової інформації та застосування заходів впливу до них шляхом перешкоджання їх діяльності, зокрема у процесі видання та розповсюдження друкованих видань;

4) до Верховного Суду України:

- узагальнити на пленумі Верховного Суду України практику розгляду судами справ за позовами про захист честі, гідності та ділової репутації, у яких відповідачами виступають засоби масової інформації та (або) журналісти з урахуванням останніх змін до законодавства України та відповідної практики Європейського суду з прав людини;

5) до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини:

- забезпечити прозорість та відкритість процесу відбору кандидата на посаду Представника Уповноваженого Верховної Ради України з питань свободи слова та ЗМІ, врахувати позицію громадських організацій, засобів масової інформації щодо кандидата на цю посаду;

6) до Міністерства внутрішніх справ України, Генеральної прокуратури України:

- поінформувати громадськість на пленарному засіданні Верховної Ради України про результати розслідування резонансних справ застосування насилля до журналістів, зокрема справ Георгія Гонгадзе та Ігоря Олександрова;

- вживати всіх необхідних заходів для запобігання випадкам насилля проти журналістів та здійснювати вчасне і всебічне розслідування справ про такі факти з притягненням до відповідальності винних осіб;

7) до Державної податкової адміністрації України:

- запровадити мораторій на проведення будь-яких податкових перевірок засобів масової інформації з 1 січня 2004 року до 1 січня 2005 року.

Принципи діяльності засобів масової інформації в передвиборчий період

Ми – власники, менеджери, редактори та журналісти українських засобів масової інформації – визнаючи важливу роль засобів масової інформації у забезпеченні вільного та свідомого волевиявлення громадян, усвідомлюючи відповідальність перед собою та суспільством за чесне та збалансоване висвітлення кампанії з виборів Президента України 2004 року, підтверджуючи відданість положенням Декларації принципів поведінки журналістів Міжнародної федерації журналістів 1954 року з наступними змінами, та Етичного кодексу українського журналіста, ухваленого зборами журналістів 14 квітня 2002 р., добровільно беремо на себе зобов’язання дотримуватися таких принципів діяльності на час виборчої кампанії 2004 року:

1. Власники та менеджери засобів масової інформації:

- забезпечити створення та поширення програм, що передбачають дискусію учасників виборчого процесу в прямому ефірі або режимі прямого ефіру;

- не втручатись у редакційну політику та не обмежувати творчу свободу журналістів;

- не вчиняти дії, що матимуть наслідком порушення викладених нижче правил;

2. Редактори та журналісти засобів масової інформації:

- поважати приватне життя учасників виборчої кампанії та допускати поширення інформації про приватне життя цих осіб лише в тих випадках, коли така інформація становить значний громадський інтерес та є необхідною для формування думки про кандидата в Президенти;

- не поширювати необґрунтовані звинувачення, а також недостовірні твердження, що принижують честь та гідність учасників виборчої кампанії;

- чітко відокремлювати інформаційні та аналітичні матеріали, що стосуються передвиборчих подій, від політичної реклами, а оціночні судження та припущення - від фактів;

- не залишатися байдужими до випадків порушення законних прав інших журналістів та засобів масової інформації, активно висловлюючи солідарність з ними.

Учасники Другого Форуму журналістів "За вибори без цензури",

10 листопада 2003 року

("Свобода слова. Полтавщина", електронний бюлетень Полтавського обласного медіа клубу, №54, 12 листопада 2003, [email protected] )




Переслідування, утиски, залякування тощо з політичних мотивів

Регіональні ЗМІ на 100 відсотків знаходяться під контролем мерій або держадміністрацій

Владимир Овдин, Днепропетровск-Бердянск-Днепропетровск

По большому счету, небольшие города Украины с населением от 70 до 300 тысяч человек по части масс-медиа мало чем отличаются от мегаполисов-миллионников. Наличие нескольких радио и ТВ-каналов, пара-тройка печатных СМИ различных политических ориентаций и взглядов, казалось, должны обеспечивать читателей полноценной и, главное, объективной информацией. И, разумеется, соответствовать определению «сторожевых псов демократии», указывая местной власти на ее «проколы». На деле же региональные СМИ на все 100 процентов находятся под неусыпным контролем мэрий или госадминистраций. Где кнутом, а больше пряником местные власти по сути «прикормили» печатные и электронные СМИ. Классический пример — курортный Бердянск со стотысячным населением, треть из которого — пенсионеры.

Самая известная в городе газета — «Пiвденна зоря» — официальный рупор горсовета и горисполкома. Этим сказано все. Приложение к запорожской «Субботе», бердянский «Азовский бульвар», газета рекламных объявлений «Ринг-экспресс» фактически контролируются городским головой Валерием Барановым. По крайней мере, об этом откровенно высказалась в беседе с корреспондентом ИМИ главный редактор «Бердянска делового» лауреат престижной американской премии «За мужество в журналистике» Татьяна Горячева. Так это или нет, сказать трудно. Но, сравнивая публикации на одну и ту же тему во всех СМИ (за исключением «Бердянска делового»), скажем, общение городского головы с медиками Бердянска, видишь абсолютную мэрскую правоту. Вплоть до его советов игнорировать указания областного управления здравоохранения. Не менее теплые отношения с мэрией, по признанию главного редактора «Бердянских ведомостей» Павла Ищука, и у его газеты. Даже печатный орган КПУ, «Патриот Приазовья», симпатизирует делам и свершениям городского головы, мягко указывая на редких «кто-то, кое-где, у нас порой». Аналогично подают информацию три местные радиостанции и «ТВ-Бердянск».

Все бы ничего, но читая, слушая и наблюдая по ТВ городские новости в вышеобозначенных СМИ, трудно представить себе реалии, скажем, использования городских бюджетных средств. Да, в «Пiвденной зоре» регулярно печатаются отчеты горисполкома об израсходованных бюджетных деньгах. Тем не менее, по мнению главного редактора «Бердянска делового» Татьяны Горячевой, проверить эту официально опубликованную информацию невозможно. Более того, блокируется любой, мало-мальски затрагивающий интересы властей информационный запрос.

Летом нынешнего года шеф-редактор «Бердянска делового» Сергей Белоусов направил мэру информационный запрос о расходовании 20 тысяч гривен коммунальным предприятием «Детский оздоровительный центр «Красная гвоздика». Журналисты газеты выяснили, что некая частная фирма через врача городской санэпидстанции продавала туда пищевые добавки, которые добавлялись в пищу детям без ведома их и родителей. Только благодаря «корочкам» депутата запорожского областного совета главного редактора «Бердянска делового» Татьяны Горячевой, удалось докопаться до истины, а прокуратуре возбудить уголовное дело. Что же касается ответа на информационный запрос, то до сих пор «улита едет, скоро будет».

Такая же ситуация и с получением информации на другие злободневные темы. Например, ситуация с обогревом бердянского жилья. Практически больше половины населения курортного города мерзнет в своих квартирах. Пресс-конференция руководителей богатой бердянской «Теплосети» прошла без участия журналистов «Бердянска делового».

 На освещение ключевых вопросов нас не зовут, — утверждает Татьяна Геннадиевна. — А если и приглашают, то ответы на наши вопросы вырезаются из ТВ и радиорепортажей.

Автор этих строк далек от мысли обвинять главредов бердянских, как и других региональных СМИ в зашоренности и раболепстве. Особенности финансирования печатных и иных масс-медиа в небольших городах напрямую зависят от учредителей, коими, как правило, являются местные бизнес-структуры, контролируемые… ну, конечно же, местной властью, которая часто имеет к ним самое непосредственное отношение. Помню, как жестко и нелицеприятно для власть предержащих начинал «Азовский бульвар». Спустя несколько месяцев издание стало вяло и вязко информировать читателей о местных событиях, всецело переключившись на дайджесты из жизни «звезд». Более тонко издаются «Бердянские ведомости», точь-в-точь соответствуя принципу первого президента Украины Леонида Кравчука — «промiж крапельок». Такая вот свобода слова по-бердянски. Но это еще цветочки. Масс-медиа городов и весей Днепропетровщины находятся еще под более жестким контролем. Впрочем, это тема отдельной публикации (Інститут масової інформації, 18.11.2003)

(www.imi.org.ua )




Це сталося на одному з останніх пленарних засідань сесії Львівської міськради

Це сталося на одному з останніх пленарних засідань сесії Львівської міськради, і аналітики вважають, що саме цей крок можна вважати ще більшим загостренням стосунків між пресою та львівським мером, адже до оголошеного списку потрапили власники, головні редактори, кореспонденти ЗМІ Львова. У своїй промові міський голова наголосив, що “не сказав жодного слова проти свободи слова, ні з ким не воюю, це зі мною йде війна”. На думку Любомира Буняка, у кількох медіа розгорнуто його “травлю” – мер демонстрував депутатам при цьому дві львівські газети: “Високий Замок” та “Поступ”. Щоправда, якщо провести моніторинг львівських газет, радіостанцій та регіональних телевізійних новин, то у переліку тих, хто не вельми лояльно налаштований до керівника міста, їх є значно більше. Ретроспектива подій свідчить про те, що відлік такого протистояння є доволі розмитим. Першим таким кроком, коли мер намагався відразу показати, що принципів роботи не змінюватиме, навіть якщо змінить керівництво магістральними нафтопроводами “Дружба” на крісло мера, були відкриті теледебати, проведені ТРК “Люкс” у березні минулого року. Тоді кандидат Любомир Буняк покинув залу, пояснивши свою поведінку небажанням проводити дебати там, де йому готують провокацію.

— Власне, в процесі роботи Любомира Буняка на посаді міського голови, — на думку політолога Тараса Батенка, — мер не зібрав сильної команди, яка б виконувати роботу прес-служби. Прес-служба недостатньо взаємодіяла з журналістськими колами, не знімала внутрішньої напруги, яка творилась довкола персони міського голови.

Останніх штрихів до добре помітної тріщини у стосунках між пресою та владою додала Скнилівська трагедія. Обороняючись від настирливого запитання: “Чому мер дав дозвіл на проведення авіашоу на Скнилові, чому не було скликано засідання міськвиконкому, аби визначитись з того приводу?”, Любомир Буняк звинувачує пресу у закликах до громадян прийти на авіашоу 27 липня 2002року. Журналісти схильні тоді були вважати, що мер не тільки не дає відповіді на поставлені запитання, але й не говорить правди.

Додало масла у вогонь і рішення мера перевести газетні кіоски на реалізацію виключно газетної продукції або прирівняти їх до суто комерційних. Львівська обласна спілка журналістів стала на захист газетярів, як повідомив прокурор міста Львова Володимир Гураль, цією справою зацікавилась міська прокуратура.

Тому преса доволі саркастично у своїх публікаціях, радіо та телевізійних матеріалах відреагувала на заяву міського голови щодо погроз йому та звинуваченні журналістів і депутатів, які за переконанням мера, до них спричинилися.

Вже цього тижня у пресі з’явились публікації про те, що львівський міськвиконком випустив листівки, в яких закликає мешканців міста не купувати газету "Високий Замок". Влада звинувачує журналістів видання в антиукраїнській пропаганді. На вихідних такі листівки з’явилися у поштових скриньках львів’ян. Однак деякі поштарі, прочитавши листівки, відмовились їх розповсюджувати і про їхній зміст повідомили дирекцію "Укрпошти". У міській раді причетність до розповсюдження листівок відкидають. А головний редактор "Високого Замку", обурений листівками, пообіцяв у випадку, якщо подібне повториться, звернутися до суду. Загальний наклад листівок - двісті тисяч штук.

Як далі складатимуться стосунки між пресою та мером, прогнозувати важко – схоже на те, що кульмінаційні моменти цих взаємин уже відбулися… Тепер за усіма відомими характеристиками будь-якого процесу мав би настати спад емоцій…

Хоча і мер, і представники медіа мають свої позиції агресивно-вперті і культурально та соціально обумовлені. З іншого боку, і це зауважують не лише журналісти, але й мої співрозмовники, міська рада нічого не робить для цього, аби продуктивно спілкуватися з пресою, і навіть якщо міська влада щось робить для громади, ніхто цього не помітить. Асистент кафедри психіатрії та психотерапії Львівського медичного університету імені Данила Галицького Олег Березюк зауважив, що при такому конфлікті наявному, чи прихованому, або хтось не витримає – йдеться про фізичний чи моральний зрив, або все ж знайдеться той, хто візьметься за налагодження публічної роботи у мерії.

"Меру не варто загострювати форм спілкування із медіа, бо це в жодному випадку позитивно не відобразиться на його іміджі, йому треба — резюмує політолог Тарас Батенко, — підсилити чи підібрати зовсім новий колектив прес-служби, який би мав довіру, користувався авторитетом у провідних львівських журналістів. Крім цього, мер мусить критично оцінити свої кроки, які він дозволяв собі робити з медіа, тому що якщо він хоче каяття з одного боку, тому мусить бути воно і з іншого. Односторонньої любові немає, як говорив свого часу Любомир Буняк. Тим паче, на тлі подій, які розвиваються у Києві, які нам насаджують різні PR-служби не нашого походження, нам ще тільки бракувало протистояння між мером і медіа, тим паче у Львові. Адже Львів і львів’яни – це та сполука, яка заслуговує на спокійне життя і спокійне вирішення проблем міста і містобудування" (Парасковія Дворянин, Інститут масової інформації, 12.11.2003)

(www.imi.org.ua)




Нещодавно за підтримки Міжнародного фонду „Відродження” Полтавський обласний медіа-клуб вперше в історії преси Полтавщини видав Білу книгу Полтавської журналістики (1997-2003 рр.) Її презентація відбулася 19 листопада у Національній спілці журналістів України.

На днях президент Полтавского областного медиа-клуба Людмила Кучеренко презентовала в НСЖУ «Белую книгу полтавской журналистики», в которой собраны документы, мысли специалистов, материалы СМИ о состоянии свободы слова и прессы в регионе в 1997-2003 годах. Большинство полтавских чиновников до сих пор убеждают европейское сообщество, что политическую цензуру придумали оппозиционные журналисты. А в официальных справках облпресинформа говорится: «Вся палитра периодики обеспечивает практическую реализацию конституционного права граждан на свободу слова, информацию, демократизм...». Впрочем, представители четвертой власти решили написать о «покушениях на правду» и «заблокированной совести» некоторых чиновников. По словам Людмилы Кучеренко, Полтавщина по уровню свободы печати занимает 22-е место в Украине. Опальные журналисты часто попадают в поле зрения налоговиков, СЭС, пожарных. Предпринимателей предупреждают о «неэффективности» размещения рекламы в оппозиционных изданиях. В сборник включены не все факты давления на СМИ, угроз физического уничтожения и даже покушения на жизнь журналистов. Некоторые руководители масс-медиа не захотели «иметь неприятности» от власти и не представили материалы.

(«Голос Украины», №220, 20 ноября 2003 г.)

***

Біла книга полтавської журналістики - перша спроба дати  узагальнену картину мас-медійної ситуації на Полтавщині, насамперед утисків свободи преси та журналістів. Це – збірник, до якого увійшли різноманітні офіційні документи, матеріали засобів масової інформації, листи читачів, слухачів і глядачів.

Можна сказати, що Біла книга... - це літопис нищення вільного слова і водночас літопис боротьби за право журналістів висловити свою думку, право громадян знати правду про всі сторони суспільного життя. У цій книзі – громадянська позиція  й велич духу одних і ницість інших, і не лише чиновників, а, на жаль, і нашого брата журналіста теж...

Місцями Біла книга за накалом пристрастей матеріалів, розміщених у хронологічному порядку, нагадує детектив. 

Начальник полтавського облпресінформу Юрій Дмитренко, котрий  першим повинен би стояти на варті свободи слова в області та якого газета „Інформаційний бюлетень” небезпідставно назвала „ворогом преси” на Полтавщині, вважає, що „політична цензура на Полтавщині є вигадкою опозиційних журналістів”. У всіх офіційних довідках облпресінформу чорним по білому вказано, що „вся палітра періодики забезпечує практичну реалізацію конституційного права громадян на свободу слова, інформації, демократизм...”

Наскільки це не відповідає дійсності й наскільки чиновникам притаманна подвійна мораль (декларують одне, роблять – інше), читачі Білої книги полтавської журналістики зможуть переконатися з поданих у ній матеріалів і документів. Якщо за кількістю назв недержавні друковані ЗМІ переважають, то за тиражами вони програють державним і комунальним ЗМІ в десятки разів.

За даними проведеної 2000 року Центром „Суспільство” громадської експертизи, Полтавщина за рівнем свободи преси посідає 22-ге місце в Україні з 26-ти суб‘єктів (25-ть областей та м. Київ). За останні роки ситуація не поліпшилася, і Полтавщина ще ніколи не була так далеко від демократії, як зараз. Утиски свободи слова стали на Полтавщині звичним явищем. А як відомо, порушення прав журналістів на вільне збирання й поширення інформації автоматично порушує права тисяч, десятків і сотень тисяч громадян (якщо йдеться про телебачення, то й мільйонів) на отримання об‘єктивної й неупередженої інформації. Здається, немає такої форми утисків з „джентльменського набору”, застосовуваного українською владою, які б не були відпрацьовані й на Полтавщині.

Це:

— звільнення з роботи журналістів і редакторів, які дозволяють собі критикувати  владу;

— використання податківців, СЕС, пожежників і т.д. для припинення роботи неугодних ЗМІ;

— накладення арешту на майно та банківські рахунки  неугодних владі ЗМІ;

— неофіційна заборона типографіям друкувати опозиційні ЗМІ;

— заборона підприємцям розміщувати рекламу в неугодних владі ЗМІ;

— заборона реалі заторам періодики продавати опозиційні ЗМІ;

— вилучення спецслужбами під виглядом крадіжки тиражів опозиційних ЗМІ з видавництв;

— випуск фальшивих номерів опозиційних ЗМІ;

— перешкода опозиційним ЗМІ під час передплатних кампаній;

— недоставляння передплатникам під різними приводами передплачених ними опозиційних видань;

— перешкоджання представникам неугодних владі ЗМІ у доступі до джерел інформації (недопущення на наради, сесії, прес-конференції, ігнорування інформаційних запитів тощо);

— організація в провладних ЗМІ кампаній цькування неугодних  владі журналістів (так зване „інформаційне кілерство”);

— величезні суми позовів до  опозиційних ЗМІ та журналістів і задоволення їх корумпованими судами;

— глушіння закордонних західних радіостанцій передачами місцевих радіокомпаній, які їх повинні ретранслювати;

— глушіння неугодних владі телекомпаній  військовими радіорелейними станціями;

— незаконне вимкнення з кабельних мереж  неугодних владі телекомпаній;

— погрози і побиття опозиційних журналістів;

— організація замахів на життя  журналістів і їх фізичне знищення.

Так, і фізичне знищення. Адже першим журналістом, котрий загинув у незалежній Україні (1992 року), був народний депутат від Кременчука, молодий тележурналіст популярної тоді телестудії „Гарт” Вадим Бойко, премію за журналістську мужність імені якого Полтавський медіа-клуб заснував 2002 року.

Зрозуміло, що при нинішньому режимі Л.Кучми не можна говорити про свободу слова в окремо взятій області. Певною мірою за останні два роки вкрай тяжку ситуацію зі свободою преси на Полтавщині зусиллями самих журналістів, опозиційних партій, громадських організацій вдалося якщо не поліпшити, то хоча б стабілізувати. Але, як і раніше, не мають легального друку в області такі газети, як кременчуцький „Інформаційний бюлетень”, „Миргородська правда”, бюлетень „ПолтаваРухінформ”. Полтавський обласний медіа-клуб вісім місяців судився з видавництвами „Полтава” та „Кобеляки”, які у 2001 році за вказівкою з „білого дому” відмовили друкувати його газету „Новий день”, пройшовши навіть апеляційну інстанцію господарських судів, доки отримав рішення, якими ці видавництва зобов‘язані друкувати газету.

Колишній голова Полтавської облдержадміністрації Є.Томін у березні 2003 року офіційно заявив, що „Інформбюлетень” не друкуватимуть комунальні видавництва Полтавщини доти, доки... парламент не ухвалить закон „Про опозицію”. І саме влада дає вказівки витурювати опозиційні газети з видавництв, порушувати проти опозиційних ЗМІ надумані кримінальні справи, переслідувати неугодні ЗМІ й журналістів, які хочуть чесно й відповідально виконувати свою місію, у різні способи.

Органи прокуратури, які повинні б стояти на сторожі закону і конституційних прав і свобод громадян, на практиці є ланкою кругової поруки владних структур: органи виконавчої влади – силові відомства – прокуратура – суд. Так, прокуратура Полтавської області відмовила в порушенні кримінальної справи за ч.1 ст.171 Кримінального кодексу України (перешкоджання законній журналістській діяльності), коли Полтавська міськрада не надала відповіді на інформаційний запит полтавського кореспондента радіо „Свобода” Л. Кучеренко. Миргородська прокуратура не завбачила грубого порушення законності в тому, що редактора газети „Миргородська правда” В. Козоріза побили й за вказівкою голови Миргородської райдержадміністрації П. Кандиби вигнали з наради.

Знищена донедавна краща ефірна телекомпанія у Полтавський області – ТРК „ЮТА”: у 2001 році оператори кабельного телебачення м. Полтави „вимкнули” її з кабеля, а цього року Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення в оголошених нею конкурсах на двох полтавських каналах визнала переможцями... київську й донецьку ТРК, позбавивши Полтавщину єдиної відносно незалежної телекомпанії.

І таких прикладів на Полтавщині чимало.

Та окрім політичної цензури, у полтавських ЗМІ широко розповсюджена і самоцензура редакторів та журналістів, і не лише в державних і комунальних ЗМІ, а й у формально недержавних.

Біла книга полтавської журналістики видана дуже малим накладом – усього 200 примірників. Відверто кажучи, коли ми її задумували, не очікували, що зберемо таку велику кількість матеріалів і вона матиме солідний обсяг. Тож сподіваємося, що вдасться перевидати її більшим тиражем, щоб хоча б задовольнити попит журналістів, дослідників та представників громадських організацій, на яких вона у першу розрахована.

До речі, провладна полтавська преса відреагувала на подію в журналістському й громадському житті Полтавщини, якою є вихід Білої книги, інформаційною блокадою: жодного рядка про її презентацію, що відбулася в Будинку преси у Полтаві, не донесла цю інформацію до членів полтавської територіальної громади, яка своїми податками до бюджету вже оплатила своє право знати, що відбувається у політичному  й суспільному житті області.

На прес-конференції з нагоди перших ста днів перебування на посаді голови Полтавської облдержадміністрації Олександра Удовиченка, я, подарувавши йому примірник Білої книги, висловила щире сподівання, що це буде перша, але остання Біла книга полтавської журналістики, щоб більше не було матеріалів для неї. Як бачимо, свій перший внесок до „другого тому” державні ЗМІ вже зробили (Людмила Кучеренко

(«Полтавський обласний медіа-клуб, №57, 24 листопада 2003 р.)




Злочинні посягання на журналістів

Напад на шеф-редактора газети “Данкор” (Суми) Ігоря Даниленка

Как уже сообщал бюллетень, в ночь с 23 на 24 сентября было совершено нападение на шеф-редактора газеты "Данкор" Игоря Даниленко. Около полуночи он подвергся нападению двух неизвестных в подъезде собственного дома. Один из нападавших попытался заблокировать редактора, а второй брызнул ему в лицо из баллончика неизвестной маслянистой жидкостью с запахом керосина. После этого нападавшие скрылись. Даниленко сразу же вызвал милицию. Сотрудники Заречного РОВД составили протокол о происшествии.

По словам Игоря Даниленко, нападавшие хранили полное молчание и не пытались ограбить его, хотя в руках у него была барсетка. Также он не считает происшедшее случайностью. За день до происшествия, около двух часов ночи 23 сентября, один из нападавших также поджидал Даниленко возле подъезда. Тогда его спугнуло присутствие такси, на котором пострадавший приехал домой. В обоих случаях неизвестные явно дожидались Даниленко, так он приезжает домой в разное время.

Украинская ассоциация издателей периодической печати подготовила заявление:

“Видавці періодичної преси вимагають рішучих дій міліції. Напади на журналістів і видавців продовжуються, а Міністерство внутрішніх справ України мовчить”. УАИПП получила ответ от начальника Департамента уголовного розыска МВД Украины Евдокимова В.М. “Про вжиття заходів з розкриття хуліганських дій відносно редактора газети “Данкор” Даниленка І.О.”:

“Департаментом карного розшуку МВС України уважно розглянуто Ваше звернення. Встановлено, що 24.09.2003 опівночі між першим та другим поверхами під’їзду будинку по вул. Харківська м. Сум двоє невідомих з аерозольного балончика бризнули в обличчя Даниленка І.О. маслянистою рідиною, після чого зникли у невідомому напрямку. Експертними дослідженнями нафтопродукти та токсичні речовини у вказаній рідині не виявлені. За даним фактом Зарічним ВМ УВМС України в Сумській області порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч.1 Ст.296 КК України (хуліганство).Для розкриття даного злочину створено слідчо-оперативну групу, якою висунуто і перевіряється ряд версій, в тому числі й та, що пов’язана з професійною діяльністю потерпілого. На встановлення осіб, що вчинили злочин, орієнтовано особовий склад органів внутрішніх справ Сумської області, вивчаються номери газети “Данкор” з метою виявлення інформації, що носить компрометуючий характер стосовно юридичних та фізичних осіб. На причетність до скоєння злочину перевіряються особи, які знаходяться на обліках в УМВС в Сумській області та медичних закладах. Стан роботи з розкриття злочину контролюється МВС України.”

УАВПП благодарит начальника Департамента уголовного розыска за ответ, но напоминает, что в своем заявлении указывала по факту нападения на И. Даниленко и издателей из Винницы отца и сына Тарадайко, а также других фактов преступлений против журналистов:

«Українська Асоціація Видавців Періодичної Преси (УАВПП) вимагає негайної реакції Міністерства внутрішніх справ на факти злочинного терору проти журналістів і видавців. УАВПП запропонувала створити спеціальну комісію у складі Міністерства внутрішніх справ з регламентом регулярного звітування громадськості та медіа про стан розкриття злочинів проти працівників ЗМІ. Досі не знайдено ЖОДНОГО нападника”.

Комиссия так и не была создана.

(Електронний бюлетень Української Асоціації Видавців Періодичної Преси, “Новини друкованих ЗМІ України”, №39, 18 листопада 2003 року)

Вбивства в Обухові. Загинув журналіст Сергій Хавтура

11 листопада в Обухові поховали Сергія Хавтуру. Сергій був журналістом. Раніше працював в інформагенствах, але останнім часом був без роботи. Його вбили увечері 9 листопада між 22-ю та 23-ю біля під’їзду свого будинку, коли він повертався додому - виходив за хлібом. Про те, що це було саме вбивство, свідчив великий синець та рана на скроні. Патологоанатоми однак визначили причиною смерті переохолодження та попадання стравових часток у дихальні шляхи. Про травму голови у довідці не було згадано ані слова.

Мешканці Обухова розповідають, що за останній місяць це - 14-те вбивство у них у місті. Як і у випадку з Сергієм, патологоанатоми причиною смерті називали все, що завгодно, аби не засвідчувати факт вбивства. Факти брехливості судмедекспертів та бездіяльності міліції в Обухові кричущі! Люди знаходяться у страху та в очікуванні - хто наступний?
До, друзів Сергія Хавтури, які приїхали з Києва, люди звертались, сподіваючись, що оскільки вони живуть "там, у столиці", то можуть чимось допомогти, щоб нарешті почали шукати злочинців, щоб в Обухові міліція почала діяти, щоб ми про ці злочини "прописали в газеті".

P.S.Ми поцікавилися, хто є народним депутатом від цього округу. Виявилося, що це дружина "губернатора" Київської області Засуха. Про кримінальні безчинства, які діються в керованих кланом Засух містечках Київщини вже повідомлялося на “Вільному Форумі” сайту “Майдан”. Також про це розповідалося у виступах учасників Форуму демократичних сил Київщини, який, незважаючи на опір влади, відбувся 18 жовтня у Білій Церкві

(11-2003 Майдан-ІНФОРМ, “Полтавський обласний медіа-клуб”, №55, 17 листопада 2003 року)




В Одесі побито кореспондента газети «Факти і коментарі»

Як повідомив агентству «Інтерфакс-Україна» начальник Приморського райвідділу міліції Одеси Іван Ястремський, напад скоєно 19 листопада о 20.50 на вулиці Єкатеринінській у центрі Одеси поруч з ринком «Привоз».

П’ятеро невідомих повалили журналіста на землю і стали його бити. При цьому вони говорили О. Левіту, що якщо він буде продовжувати писати критичні матеріали, його вб’ють.

Травмований журналіст самостійно прибув до лікарні, де йому була надана перша медична допомога. Він звернувся з заявою про напад у Приморський райвідділ міліції.

Гільдія власних кореспондентів, членом якої є і О. Левіт, звернулася з листом до губернатора Одеської області, мера Одеської області, начальника УМВС в області, начальника міського управління внутрішніх справ з вимогою провести ретельне і оперативне розслідування нападу на журналіста.

Раніше було вчинено напад на одеського кореспондента московської газети «Московські новини» Ігоря Розова, якому нанесені тяжкі тілесні ушкодження і який перебував на лікуванні у лікарні близько місяця.

За останні роки в Одесі скоєно напад на фотокореспондента газети «Портофранко» Леоніда Бендерського, оглядача газети «Вечірня Одеса» Віталія Чечика й інших. У 1997 році від кулі найманого вбивці загинув головний редактор газети «Вечірня Одеса» Борис Дерев’янко.

(ForUm, 2003-11-21)

Див. також — "Киевские ведомости", 21 ноября 2003 г., "Україна молода", №217, 21 листопада 2003 р.

***

Заявление Одесской гильдии собственных корреспондентов:

19 ноября в 20 часов 45 минут в районе пересечения улиц Екатерининской и Пантелеймоновской подвергся нападению со стороны неустановленных лиц собственный корреспондент всеукраинской газеты "Факты и комментарии" Александр Яковлевич Левит.

Неизвестные нанесли журналисту несколько ударов по голове, а затем стали избивать его ногами. Нападавшие угрожали А. Левиту и предупредили его, что "это тебе для начала, а затем мы тебя убьем". А. Левиту были нанесены телесные повреждения различной степени тяжести.

Нападавшие не похитили ни деньги, ни ценные вещи, ни мобильный телефон, что свидетельствует о том, что цель, которую они преследовали, избивая журналиста, им известна. По факту нападения А.Я. Левит сделал официальное заявление в Приморский райотдел милиции.

Очередное преступление, совершенное против члена Гильдии собственных корреспондентов, мы рассматриваем как беспомощность власти и правоохранительных органов. Публикации А.Левита в газете "Факты" носят острый, принципиальный характер, что, естественно, вызывает раздражение у влиятельных лиц.

А. Левит вел журналистское расследование по факту беспредела со стороны работников кафе по отношению к жильцам дома, находящегося на улице Пантелеймоновской, а также расположенного здесь же перестраивающегося магазина. Вероятно, принципиальной позицией журналиста Александра Левита в разрешении конфликтной ситуации жильцов дома с владельцами кафе и можно объяснить факт избиения некоторое время назад неизвестными его отца Якова Манусовича, 80-летнего ветерана Великой Отечественной войны, участника Григорьевского десанта, обороны и освобождения Одессы, награжденного орденами и медалями, ветерана журналистики.

Мы рассматриваем преступление, совершенное против нашего коллеги, как попытку в очередной раз свести счеты с журналистами, имеющими свою точку зрения на процессы, происходящие в Одессе. В нашей памяти свежи избиения членов Гильдии собкоров Игоря Розова, Станислава Шандара, Аркадия Ромма, телефонные угрозы другим журналистам всеукраинских СМИ, работающих в Одессе.

Мы требуем от областной государственной администрации, городского головы Руслана Боделана, УМВД в Одесской области, Одесского городского управления внутренних дел дать оценку очередному резонансному преступлению, совершенному по отношению к журналисту, провести расследование преступления и проинформировать общественность о принятых мерах по недопущению подобных фактов впредь.

Вячеслав ВОРОНКОВ, президент Гильдии собственных корреспондентов.

От редакции. В эти дни в отделении реанимации госпиталя в тяжелом состоянии находится мама Александра. Журналист отказался от госпитализации еще и потому, что дома его ждет отец, который не может обходиться без посторонней помощи.

Начальнику Управління МВС в Одеській області Г.В.Єпуру

Шановний Григорію Володимировичу!

Стривожений бандитським нападом і звірячим побиттям власного корреспондента газети "Факти и комментарии" в Одеській області Олександра Левіта, прошу вас взяти під особистий контроль розслідування цього злочину, аби зловмисники не уникли справедливого покарання.

Прошу поінформувати Національну спілку журналістів України про вжиті заходи.

Ігор ЛУБЧЕНКО, голова Національної спілки журналістів України.

Версии от милиции

Следствие рассматривает три версии нападения на одесского корреспондента всеукраинской газеты "Факты и комментарии" Александра Левита. Об этом сообщил начальник Приморского районного отдела внутренних дел Иван Ястремский. По его словам, первая версия связана с тем, что у журналиста возникли сложные отношения с людьми, которые ведут в доме строительные работы. Вторая - что А.Левит был избит из хулиганских побуждений "антиобщественными элементами или ранее судимыми". И третья версия - профессиональная деятельность. "По этому уголовному делу создана оперативно-следственная группа из 15 человек, каждая версия отрабатывается по отдельности", - сказал И.Ястремский. По факту нападения возбуждено уголовное дело по статье "Хулиганство". Как пояснил заместитель начальника областной милиции Геннадий Подройко, по ходу следствия статья может быть изменена.

(«Юг», г. Одесса, 22 ноября 2003 г., http://yug.odessa.ua/sn22_11_03/2.html)

***

Только за текущий год в Одессе совершено 9 нападений на журналистов, из которых раскрыто только 4. Такие данные привел на пресс-конференции начальник уголовной милиции области Геннадий Подройко

(Mignews.com.ua, 27.11.2003)

Як повідомив агентству «Інтерфакс-Україна» начальник Приморського райвідділу міліції Одеси Іван Ястремський, напад скоєно 19 листопада о 20.50 на вулиці Єкатеринінській у центрі Одеси поруч з ринком «Привоз».

П’ятеро невідомих повалили журналіста на землю і стали його бити. При цьому вони говорили О. Левіту, що якщо він буде продовжувати писати критичні матеріали, його вб’ють.

Травмований журналіст самостійно прибув до лікарні, де йому була надана перша медична допомога. Він звернувся з заявою про напад у Приморський райвідділ міліції.

Гільдія власних кореспондентів, членом якої є і О. Левіт, звернулася з листом до губернатора Одеської області, мера Одеської області, начальника УМВС в області, начальника міського управління внутрішніх справ з вимогою провести ретельне і оперативне розслідування нападу на журналіста.

Раніше було вчинено напад на одеського кореспондента московської газети «Московські новини» Ігоря Розова, якому нанесені тяжкі тілесні ушкодження і який перебував на лікуванні у лікарні близько місяця.

За останні роки в Одесі скоєно напад на фотокореспондента газети «Портофранко» Леоніда Бендерського, оглядача газети «Вечірня Одеса» Віталія Чечика й інших. У 1997 році від кулі найманого вбивці загинув головний редактор газети «Вечірня Одеса» Борис Дерев’янко.

(ForUm, 2003-11-21)

Див. також — "Киевские ведомости", 21 ноября 2003 г., "Україна молода", №217, 21 листопада 2003 р.

***

Заявление Одесской гильдии собственных корреспондентов:

19 ноября в 20 часов 45 минут в районе пересечения улиц Екатерининской и Пантелеймоновской подвергся нападению со стороны неустановленных лиц собственный корреспондент всеукраинской газеты "Факты и комментарии" Александр Яковлевич Левит.

Неизвестные нанесли журналисту несколько ударов по голове, а затем стали избивать его ногами. Нападавшие угрожали А. Левиту и предупредили его, что "это тебе для начала, а затем мы тебя убьем". А. Левиту были нанесены телесные повреждения различной степени тяжести.

Нападавшие не похитили ни деньги, ни ценные вещи, ни мобильный телефон, что свидетельствует о том, что цель, которую они преследовали, избивая журналиста, им известна. По факту нападения А.Я. Левит сделал официальное заявление в Приморский райотдел милиции.

Очередное преступление, совершенное против члена Гильдии собственных корреспондентов, мы рассматриваем как беспомощность власти и правоохранительных органов. Публикации А.Левита в газете "Факты" носят острый, принципиальный характер, что, естественно, вызывает раздражение у влиятельных лиц.

А. Левит вел журналистское расследование по факту беспредела со стороны работников кафе по отношению к жильцам дома, находящегося на улице Пантелеймоновской, а также расположенного здесь же перестраивающегося магазина. Вероятно, принципиальной позицией журналиста Александра Левита в разрешении конфликтной ситуации жильцов дома с владельцами кафе и можно объяснить факт избиения некоторое время назад неизвестными его отца Якова Манусовича, 80-летнего ветерана Великой Отечественной войны, участника Григорьевского десанта, обороны и освобождения Одессы, награжденного орденами и медалями, ветерана журналистики.

Мы рассматриваем преступление, совершенное против нашего коллеги, как попытку в очередной раз свести счеты с журналистами, имеющими свою точку зрения на процессы, происходящие в Одессе. В нашей памяти свежи избиения членов Гильдии собкоров Игоря Розова, Станислава Шандара, Аркадия Ромма, телефонные угрозы другим журналистам всеукраинских СМИ, работающих в Одессе.

Мы требуем от областной государственной администрации, городского головы Руслана Боделана, УМВД в Одесской области, Одесского городского управления внутренних дел дать оценку очередному резонансному преступлению, совершенному по отношению к журналисту, провести расследование преступления и проинформировать общественность о принятых мерах по недопущению подобных фактов впредь.

Вячеслав ВОРОНКОВ, президент Гильдии собственных корреспондентов.

От редакции. В эти дни в отделении реанимации госпиталя в тяжелом состоянии находится мама Александра. Журналист отказался от госпитализации еще и потому, что дома его ждет отец, который не может обходиться без посторонней помощи.

Начальнику Управління МВС в Одеській області Г.В.Єпуру

Шановний Григорію Володимировичу!

Стривожений бандитським нападом і звірячим побиттям власного корреспондента газети "Факти и комментарии" в Одеській області Олександра Левіта, прошу вас взяти під особистий контроль розслідування цього злочину, аби зловмисники не уникли справедливого покарання.

Прошу поінформувати Національну спілку журналістів України про вжиті заходи.

Ігор ЛУБЧЕНКО, голова Національної спілки журналістів України.

Версии от милиции

Следствие рассматривает три версии нападения на одесского корреспондента всеукраинской газеты "Факты и комментарии" Александра Левита. Об этом сообщил начальник Приморского районного отдела внутренних дел Иван Ястремский. По его словам, первая версия связана с тем, что у журналиста возникли сложные отношения с людьми, которые ведут в доме строительные работы. Вторая - что А.Левит был избит из хулиганских побуждений "антиобщественными элементами или ранее судимыми". И третья версия - профессиональная деятельность. "По этому уголовному делу создана оперативно-следственная группа из 15 человек, каждая версия отрабатывается по отдельности", - сказал И.Ястремский. По факту нападения возбуждено уголовное дело по статье "Хулиганство". Как пояснил заместитель начальника областной милиции Геннадий Подройко, по ходу следствия статья может быть изменена.

(«Юг», г. Одесса, 22 ноября 2003 г., http://yug.odessa.ua/sn22_11_03/2.html)

***

Только за текущий год в Одессе совершено 9 нападений на журналистов, из которых раскрыто только 4. Такие данные привел на пресс-конференции начальник уголовной милиции области Геннадий Подройко

(Mignews.com.ua, 27.11.2003)




Пригоди Сергія Тахмазова з Мер ефи, що під Харковом

"Українська газета" розповідала про бізнесмена, правозахисника, політика Сергія Тахмазова з Мерефи, що під Харковом, який постійно зазнає переслідувань з боку влади через своє гострокритичне ставлення до ситого і неправедного чиновництва. Тепер, здається, його боротьба вступила в нову стадію, оскільки Тахмазов став видавцем-власником газети "Громадський контроль". Уже перше число газети, в якому С. Тахмазов оповів свій многотрудний шлях до правди, став приводом для розмови з ним чиновників з інформаційного управління області, які попередили його про карну відповідальність за неправдиві свідчення в часописі щодо дій влади. Далі — більше.30 липня ц.р. видавець забрав другий 10-тисячний наклад другого числа "ГК", де піддавалися гострій критиці владні структури України, Харкова і області, а вранці 31 липня отримав несподіваний "подарунок".

О 7.15 ранку на окружній дорозі Харкова в районі с. Лідного колесо легкової машини пана Сергія "вибухнуло", і машину почало заносити вбік. Якраз назустріч летів КамАЗ, і С. Тахмазову ледве пощастило впоратися з керуванням і зупинити машину. Колесо розірвало повністю, і пан Сергій запідозрив, що його прострелили. Про те, що за С. Тахмазовим стежили, свідчить той факт, що коли він почав замінювати колесо, у нього з заднього сидіння викрали баретку з документами і грішми. Викрали майстерно в безпосередній близькості від водія, що пан Сергій нічого і не почув, отже, без сумніву, працювали професіонали.

Сергій негайно звернувся до міліції Харківського району, слідчі виїжджали на місце пригоди, але нічого особливого не помітили і порушили справу лише за фактом крадіжки. Невдовзі вони повернули С. Тахмазову документи, сказавши, що знайшли їх якісь люди, але далі справа загальмувала. На сьогодні ніяких слідчих дій не проводиться, і хоч пан Сергій вважає, що куля все таки була, правоохоронці на цю ідею не пристають.

("Українська газета", №41, 6-12 листопада 2003 р.)




Втручання в професійну діяльність журналістів та ЗМІ

"Найбільшу загрозу свободі слова на Полтавщині становлять ситі холуї"

Володимир Грузін:

Свого часу в Полтаві тодішній посол США в Україні Карлос Паскуаль поспілкувався не лише з угодними владі "кишеньковими" журналістами. Отож і отримав-таки об’єктивну інформацію про ситуацію зі свободою слова на Полтавщині, тобто дізнався про численні факти перешкоджання журналістам у виконанні ними свого професійного обов’язку — від того, що опозиційним журналістам не дають змоги брати участь у різних офіційних заходах і отримувати інформацію про діяльність місцевої влади аж до судових переслідувань і фізичної розправи.

Проте один з журналістів охарактеризував цю обстановку по-своєму: "Найбільшу загрозу свободі слова на Полтавщині становлять ситі холуї". Як таке зрозуміти?

Ось що у серпні 2003 року на сторінках газети "Репортер", яка виходить у Лубнах, повідав журналіст Володимир Безчасний. Йому під час відвідання працівниками посольства США Лубенського району довелося їх супроводжувати, про що він підготував для районної газети "Лубенщина" замітку. Та її, аби дозволили опублікувати, було показано голові районної ради В. Алексеєнку, і він після того, як з неї було вилучено декілька рядків, що стосувалися його особисто, дав дозвіл. І вона в газеті з’явилася. Але за підписом "прес-служба районної ради". Сталося це без згоди автора замітки. Коли ж журналіст попросив Алексеєнка роз’яснити причину цього, той відповів коротко: він сам як один із засновників "Лубенщини" вирішує, що друкувати в газеті про нього і який підпис ставити під публікацією.

Факт, здається, промовистий. Справді, найсерйознішу загрозу свободі слова становлять владці і їхнє корумповане оточення, тобто ті, хто всупереч наявному законодавству, яке, на жаль, здебільшого не діє, привласнили собі право цензури, тобто право на свій розсуд вирішувати, що засоби масової інформації повинні нести в маси, а що ні. Не дивно, що за таких обставин наступ на незалежну пресу перетворився на засіб обдурювання народу, навіть на інформаційне кілерство, коли підконтрольні владі або їх прислужникам ЗМІ використовуються для паплюження опозиційних щодо влади сил з метою їх усунення з політичної арени.

Ще один факт з полтавської дійсності. Президент обласного медіа-клубу Л.Кучеренко взяла участь у телепередачі "Подвійний доказ", де йшлося про аграрну реформу, і розповіла, що деяких бізнесменів цікавить не стільки, власне, земля, щоб господарювати на ній, скільки її надра, багаті на нафту і газ. Тому, за її словами, власники агрофірми "Чиста криниця", що в Новосанжарському районі, погоджуються укладати договори на оренду земельних паїв тільки за умови, що власники цих паїв не вимагатимуть державних актів на свої наділи. Причини не називаються, але вони зрозумілі. Невдовзі після цього журналістці передали, що за виступ на телебаченні власник "Чистої криниці", харківський бізнесмен Ю. Лебедин погрожує їй фізичною розправою. Природно, що Л. Кучеренко змушена була звернутися до генерального прокурора України з відповідною заявою, і її через місяць було переслано Новосанжарському райвідділу міліції. І що ж з того? А те, що начальник відділу карного розшуку майор В. Ткаченко відмовив у порушенні кримінальної справи — буцімто за відсутністю складу злочину, бо Ю. Лебедин пояснив, що погроз на адресу Л. Кучеренко не висловлював. Хоча було б більш ніж дивним, якби він сказав щось інше. Цей факт сама Л. Кучеренко розцінює як одне з свідчень того, в якому становищі перебувають журналісти: їм погрожують, міліція відмовляється їх захищати, а прокуратура це благословляє.

Ці й десятки інших фактів знайшли своє відображення в "Білій книзі полтавської журналістики", яку було презентовано в Національній спілці журналістів України. Це солідний збірник офіційних документів, матеріалів, публікацій засобів масової інформації, листів читачів про стан свободи слова й свободи преси в Полтавській області (1997-2003 роки), які є безперечним доказом того, що утиски й переслідування журналістів стали для області звичним явищем.

Отже, журналістика на Полтавщині опинилася в лещатах тотальної політичної цензури, в умовах постійного тиску, який просто унеможливлює її діяльність.

Телебачення, радіо, друковані ЗМІ — майже весь інформаційний простір — контролюються владою. До речі, це підтверджується й результатами проведеної Центром "Суспільство" громадської експертизи, згідно з якими Полтавщина за рівнем свободи преси займає в Україні 22 місце.

Сталося це, як розповіла під час презентації "Білої книги" президент обласного медіа-клубу, через те, що органи влади в регіоні, починаючи з облдержадміністрації і закінчуючи місцевим самоврядуванням, поєднали свої зусилля у намаганні знищити або ж підкорити неугодні їм ЗМІ. Отож упродовж останніх років діяли і діють заради цього вельми наполегливо. Спочатку петлю на шию було накинуто державним теле- і радіокомпаніям, друкованим виданням.

Зробити це вдалося порівняно легко: редакторів і журналістів, які дозволяли собі критикувати владу, просто звільняли з роботи. Потім настала черга незалежних ЗМІ. Аби приборкати їх, владні структури вдалися до найрізноманітніших засобів тиску: в опозиційних газет відбирали приміщення, закривали рахунки в банках, накладали арешт на їхнє майно, конфісковували обладнання. А якщо й це не давало бажаного результату, до редакцій застосовували ще більш убивчі заходи: виставляли їм через суди не підйомні суми позовів, реалізаторам (розповсюджувачам) непокірної періодики забороняли продавати газети, робили все, щоб перешкодити читачам передплачувати їх, а підприємцям розміщувати рекламу на їхніх сторінках. Дійшло навіть до того, що почали знищувати комп’ютерні бази даних редакцій, а друкарні і видавництва примусили відмовляти газетам у друкові.

І це не поодинокі випадки, запевнила Людмила Кучеренко. Подібне свавілля з боку влади сповна відчули на собі такі регіональні опозиційні видання, як "Інформаційний бюлетень", "Новий день", "Миргородська правда", "ПолтаваРух-інформ", "Приватна справа", "Нова Полтава", "Полтавська думка".

Більше того, в березні цього року Є. Томіним, на той час головою Полтавської облдержадміністрації, було зроблено офіційну (!) заяву: опозиційні видання не друкуватимуться комунальними видавництвами області доти, доки Верховною Радою не буде ухвалено закон "Про опозицію".

Тож не дивно, що за таких обставин бути працівником незалежного ЗМІ не тільки на Полтавщині, а й в усій Україні — справа небезпечна. На підтвердження цього Людмилою Кучеренко було наведено чимало фактів побиття журналістів, погроз на їхню адресу, замахів на їхнє життя і навіть убивств. Недарма наша країна, за висновком компетентних міжнародних журналістських організацій, за станом свободи слова посідає аж 133 місце в світі, а президента України Л. Кучму визнано "світовим ворогом преси". Адже хто би що не казав, а політична цензура, утиски свободи слова, переслідування журналістів, — усе це бере свій початок від вказівок, що виходять з найвищих державних кабінетів, передусім з Адміністрації Президента України. І робиться це з єдиною метою — позбавити широкі верстви населення можливості отримувати повну та об’єктивну інформацію, необхідну для прийняття усвідомлених рішень.

("Сільські вісті", №140, 28 листопада 2003 р.)




О. Удовиченко: „Я гарантую свободу слова на Полтавщині”.

Минулої суботи у Полтавській облдержадміністрації (ОДА) відбулася прес-конференція з нагоди перших ста днів перебування на посаді її голови Олександра Удовиченка.

Зініціювала зустріч президент Полтавського обласного медіа-клубу Людмила Кучеренко, бо прес-служба ОДА „проґавила” цю подію. О. Удовиченко зголосився на пропозицію медіа-клубу, який направив офіційного листа на його ім‘я, зазначивши, що хотів, аби зустріч була корисною не лише для журналістів, котрі зможуть задати запитання, а й для губернатора, який матиме змогу почути від представників ЗМІ про ситуацію й проблеми інформаційного простору Полтавщини.

Помічник О. Удовиченка попросив Л. Кучеренко надати список журналістів державних і недержавних ЗМІ, які братимуть участь у зустрічі, що й було зроблено (понад 40 журналістів). Але про місце й дату зустрічі з губернатором її ініціатор Л.Кучеренко дізналася не від працівників ОДА, а колег з державних ЗМІ, які, виявляється, знали про це вже два дні. Однак Людмилі з ОДА ніхто не зателефонував і на третій день. Також з‘ясувалося, що адміністрація вирішила скликати на прес-конференцію близько ста журналістів.

Про ці особливості стилю управління чиновників ОДА не варто було б згадувати, якби на самій прес-конференції О. Удовиченка вони не мали б продовження.

Керівник прес-служби ОДА Андрій Логвиненко, котрий вів прес-конференцію, у першу чергу слово для запитань надавав представникам державних та комунальних ЗМІ – згідно із заздалегідь складеним списком. А також дозволяв собі нетактовні репліки на адресу журналістів, чим страшенно дисонував з губернатором за стилем і змістом спілкування з журналістами (от з колишнім губернатором Є. Томіним А. Логвиненко були б „чудовою парочкою”.)

Звісно, півтори години для такої кількості журналістів явно мало, і чимало журналістів залишилися незадоволеними тим, що не змогли задати підготовлені запитання. Щоправда, О. Удовиченко запевнив, що десь через тиждень таки зустрінеться з членами медіа-клубу.

Питання здебільшого стосувалося становища на ринку хліба в області, формування бюджету області на 2004 рік, проблем в нафтогазовидобувній галузі Полтавщини та екс-гіганті автомобілебудування – „Автокразі”, наслідків зменшення прибуткового податку з громадян з 20 до 13 відсотків, з якого переважно формуються місцеві бюджети. Цікавилися журналісти, чи може бути на Полтавщині таке, як трапилося напередодні в Донецьку. Олександр Удовиченко заявив, що влада на Полтавщині під час виборів не опуститься до аморальних методів. О. Удовиченко заявив, що він поти роздержавлення комунальних ЗМІ, в результаті чого органи державної влади залишаться без своїх друкованих рупорів.

О. Удовиченко, оцінюючи зрушення в економіці як позитивні (за 9 місяців ріст промислового виробництва в області становить 105,3%), вважає, що обласна влада недопрацьовує в інвестиційній політиці і що план доходів бюджету в Полтавській області завищений приблизно на 70 млн. грн.

Кореспондент газети „Кременчуцький телеграф” Тетяна Донченко та власний кореспондент „України молодої” Василь Неїжмак зауважили, що управління облдержадміністрації часто не надають відповідей на інформаційні запити журналістів, а також, що представників недержавних ЗМІ не запрошують на заходи облдержадміністрації. Я запитала Олександра Удовиченка, чи знає він, що Полтавська область займає ганебне 22-е місце в Україні за рівнем свободи преси, і чи гарантує він як найвища посадова особа в області дотримання такого конституційного права, як свобода слова. О.Удовиченко на хвильку задумався, а потім сказав: „Так, гарантую”.

Я подарувала Олександру Васильовичу примірник Білої книги Полтавської журналістики, яку щойно видав обласний медіа-клуб (збірник документів і публікацій про утиски свободи слова на Полтавщині) і висловила побажання, щоб цей перший випуск був і останнім, щоб для неї більше не було матеріалів.

Головний редактор „Інформаційного бюлетеня” Тамара Просяник запитала губернатора, чи нарешті перестане діяти заборона Є. Томіна на легальний друк тижневика в усіх типографіях Полтавщини. О. Удовиченко тут же дав доручення своєму заступнику з гуманітарних питань О. Нестулі знайти видавництво, що друкуватиме „Інформаційний бюлетень”. Взагалі прес-конференція Удовиченка справила позитивне враження. Здавалося, що він щирий у своєму прагненні підняти рівень довіри населення до влади, яку чиновники дискредитують своїми незаконними й аморальними вчинками. Часом здавалося, що перед нами сидить опозиціонер, настільки незвичні в устах чиновника такого рангу були міркування про те, що найбільший нематеріальний ресурс, який влада може мати, - це саме довіра людей, і що він хоче підібрати таку команду і в області, і в районах, якій не соромно буде дивитися людям в очі, яку не проклинатимуть і не плюватимуть услід.

Поживемо – побачимо (Людмила Кучеренко)

(“Полтавський обласний медіа-клуб”, №54, 12 листопада 2003 року)




Перешкоджання виробництву та розповсюдженню ЗМІ

Продовжується тиск на місцеві органи влади, аби перешкоджали передплаті "Сільських вістей"

Володимир Грузін:

До слова, журналістський колектив "Сільських вістей", народної газети, яка не прислуговує владі, а розвінчує її недолугу політику, сповна відчуває це на собі. Нагадаємо читачам лише дещицю.

Свого часу зусиллями Державної податкової адміністрації України (її очолював тоді М. Азаров, нині перший віце-прем’єр-міністр), яка ревно виконувала волю Президента України Л. Кучми, були створені умови, коли газета була змушена тимчасово не виходити. З редакції незаконно здерли 3 мільйони гривень. Тільки завдяки могутній підтримці вітчизняної і світової громадськості журналістському колективу вдалося тоді вистояти і відновити випуск газети. І хоч не раз після того з уст високих владців зривалися обіцянки виправити ситуацію, а прокуратура прийняла рішення про закриття кримінальної справи, порушеної проти керівництва редакції, за відсутністю складу злочину — навіть після цього, по суті, вкрадені у редакції гроші їй не повернули. Зате продовжується тиск на місцеві органи влади, аби перешкоджали передплаті "Сільських вістей". Але газета продовжує свою благородну місію захисту інтересів селян, а значить — і всього народу України. Сподіваємось, що й інші ЗМІ попри все так само наполегливо боротимуться за свою незалежність, за право достойно виконувати своє основне завдання — об’єктивно інформувати громадян, тобто допомагати їм у їхній боротьбі проти нинішнього антинародного владного режиму, сприяти приходові до влади справді патріотичних сил, здатних підняти суспільство на відновлення України, на утвердження в державі не позірної, а справжньої демократії, — словом, діяти в інтересах усього народу.

("Сільські вісті", №140, 28 листопада 2003 р.)




11 листопада колишня друкарня обкому КПУ, а нині АТЗТ “Видавництво “Донеччина” відмовилося друкувати черговий номер щотижневої газети “Острів”

Причини відмови не названо, однак очевидно, що одностороннє порушення договору про випуск видання викликане незалежною позицією обласного щотижневика, який виступив проти свавілля місцевої влади, яка організувала 31 жовтня в Донецьку так званий “Холуїн”. Газета також кожного номера публікує матеріали журналістського розслідування про корупцію в органах прокуратури. Головним “героєм” ще не закінченого “епосу” під назвою “В країні неляканих прокурорів” став колишній прокурор Донецької області, а нині перший віце-спікер ВР, кандидат на посаду Генпрокурора України Геннадій Васильєв. Перший натяк на те, що договірні відносини з видавництвом будуть розірвані, надійшов 10 листопада, коли головний технолог підприємства Володимир Дятловський в особистій бесіді з головним редактором “Острова” Євгеном Талишевим повідомив, що “ми не маємо претензій до вашого видання, але в подальшому друкувати вашу газету не можемо”. При цьому Дятловський запевнив, що до отримання редакцією офіційного повідомлення про одностороннє розірвання угоди, черговий, 45 номер газети побачить світ. Однак видавництво порушило і цю обіцянку. Зранку 12 листопада, коли номер «Острова» із закінченням журналістського розслідування Володимира Бойка «В краю неляканих прокурорів» був зверстаний, виведений на типографські плівки і водій редакційної машини вже віз оригінали в друкарню, з виробничого відділу видавництва надійшло телефонне розпорядження повідомлення, що «Донеччина» друкувати «Острів» більше не буде. Трохи пізніше усе той же головний технолог В.Дятловський сказав, що розпорядження про відмовлення в друкуванні газети дав голова правління Василь Ковальов. Спроби редакції безпосередньо зв’язатися з керівником підприємства успіхом не увінчалися – у приймальні повідомляли, що В. Ковальова немає на місці. Однак, як підкреслили там же, В. Ковальов підтвердив по мобільному телефону категоричну відмову друкувати «Острів» без будь-яких пояснень. Примітно, що в цей же ранок 12 листопада, о 9.40 на стару адресу редакції щотижневика навідалися молоді люди «бритоголової зовнішності», які хотіли особисто зустрітися з головним редактором «Острова» Євгенієм Талишевим. Довідавшись, що офіс редакції змінив «прописку», невідомі видалилися, не повідомивши мети візиту і не залишивши для Талишева жодних координат для контакту. Постійний автор «Острова» Володимир Бойко, добре відомий читачам українського політ-інтернету своїми гострими викривальними статтями про корупцію в правоохоронних органах, переконаний, що відмова видавництва «Донеччина» друкувати незалежну газету викликана публікацією в «Острові» його «багатосерійного» розслідування церковно-прокурорського бізнесу Геннадія Васильєва. Його статті «Прокурор милістю божою», «Христопродавці» і «У краю неляканих прокурорів» давно стали бестселерами «світової павутини», однак у Донбасі «живцем» їх наважується публікувати тільки «Острів». Саме тому, як вважає В.Бойко, кандидат на посаду Генпрокурора України віддав наказ «розірвати газету й автора».

Але є і друга, не менш обґрунтована версія причини, по якій «Донеччина» відмовила газеті «Острів» у типографських послугах і готова виплатити журналістам будь-яку неустойку. Справа в тім, що саме «Острів» виявився єдиним в області друкованим виданням, що не тільки не «замовчало» ганебні події в Донецьку 31 жовтня, але і присвятило цій події практично весь 44-й номер, смуги якого вийшли під загальною шапкою «Кримінальний путч у Донецьку». Причому на першій сторінці цього спецвипуску був крупно поданий знімок, зроблений кореспондентом газети в облдержадміністрації в той момент, коли лідер «Наший України» Віктор Ющенко прямо вказав на організаторів недільного «шоу» і назвав їх справжнім ім’ям: «Холуї!..»Як видно, Вікторові Андрійовичу вище керівництво Донецької області «холуїв» простило, а от правди зі сторінок «Острова» стерпіти не змогло («Наша Україна», 14.11.2003)

(www.razom.org.uа)

Див. Також — "Україна молода", №210, 12 листопада 2003 р.)

***

Журналіст Володимир Бойко, статті якого, присвячені діяльності донецьких кримінальних кіл, регулярно виходять друком у щотижневику, повідомив кореспонденту ІМІ про те, що „у газети „Остров” виникли проблеми з реалізацією, але попит на неї великий”.

— Від розповсюдження газети відмовилися оптові фірми, на які чинить тиск державна податкова адміністрація. Крім того, дивним чином зникли 3 тис. примірників „Острова”, розсилкою яких опікується донецька дирекція „Укрпошти”. Замість того, щоб розіслати газети у 900 відділень області, їх було відправлено на головпоштамт міста Донецька, де їх купила одна особа, — зазначив Володимир Бойко. (Інститут масової інформації, 17.11.2003)

(www.imi.org.ua)

***

Інститут масової інформації:

Сьогоднішній номер донецької газети “Острів” вийшов, незважаючи на всі перешкоди. Як і було обіцяно читачам, видання надрукувало останню частину трилогії “В краю непуганных прокуроров”. Викривальний матеріал розповідає про зв’язок першого віце-спікера, кандидата на посаду Генерального прокурора України Геннадія Васильєва з кримінальними колами Донецька. Дізнавшись про те, який матеріал збирається друкувати “Острів”, типографія “Донеччина” відмовилась друкувати номер, поки з нього не буде вилучено статтю журналіста Володимира Бойка. Працівникам редакції було запропоновано привезти до типографії плівки, де їх перевірять на наявність матеріалів про Васильєва. Головний редактор “Острова” Євген Талишев від таких пропозицій відмовився, повідомив кореспондентам ІМІ Володимир Бойко. Сьогоднішній номер газети друкувала інша друкарня.

Між тим, конфлікт, що виник між типографією “Донеччина” та газетою — лише незначна частина айсбергу...

(“Телекритика”, 13.11.2003 17:03)




Миколаївська обласна друкарня відмовилась друкувати загальноукраїнську газету "Український Південь"

Україномовна опозиційна газета Народного руху України підтримувала в своїх публікаціях блок "Наша Україна". Газета, зокрема, виступала і з критикою обласного керівництва. Формальним приводом відмови друкувати "Український Південь" є малий наклад газети — 5 тисяч примірників.

Це стало своєрідним подарунком обласної влади газеті до 10-річчя виходу першого числа газети 12 листопада 1993р. («Наша Україна», 18.11.2003)

(razom.org.ua)

***

„Говорити про свободу слова в Миколаївській області навіть непристойно”, — заявив кореспонденту ІМІ головний редактор газети „Український південь” Юрій Діденко з приводу відмови Миколаївської обласної друкарні співпрацювати з його виданням.

У розмові Юрій Діденко повідомив про те, що сьогодні на Миколаївщині не залишилося жодної друкарні, яка б мала технічні можливості та погодилася друкувати „Український південь”. Справа в тім, що, надрукувавши нашу газету із критичними матеріалами, які стосуються діяльності перших осіб області, поліграфічне підприємство може придбати багато проблем з владою.

Головний редактор вважає, що політичний тиск здійснюється не тільки прямо, але й опосередковано, оскільки „Український південь” – єдина газета українською мовою, яка постійно є у продажу в кіосках Миколаєва. Інша україномовна газета, яку видає місцева влада, має менший наклад і до пунктів продажу надходить у незначній кількості, а отже очевидним є те, що загальмувавши діяльність однієї україномовної газети, можна штучно нав’язати іншу.

Нагадаємо, що 15 листопада Миколаївська обласна друкарня відмовила газеті „Український південь”, яка відстоює інтереси „Нашої України”, у послугах, мотивувавши рішення замалим тиражем газети і нерентабельністю співпраці. Головний редактор почав шукати можливостей надрукувати номер в іншій типографії, але жодна в області не погодилася друкувати видання, в якому критикуватиметься місцева влада (Інститут масової інформації 19.11.2003).

(www.imi.org.ua)




В кіосках Союздруку міста Ірпінь більше не продаватиметься газета "ВВ"

Причину цього кіоскери не знають, відповідають лише, що їм так сказало начальство. Відтепер бажаючі матимуть таку можливість придбати опозиційну газету лише в розповсюджувачів в електричках або змушені будуть їздити до Києва («Майдан», 07.11.2003)

(maidan.org.ua)




Судові процеси на захист свободи слова і преси

Справа Людмили Соколенко, власного кореспондента УНІАН, м. Луганськ

Прокурору Жовтневого района
города Луганска
старшему советнику юстиции
Найдышу Юрию Михайловичу
ул. Щаденко,2, г. Луганск

Соколенко Людмилы Александровны,
 собственного корреспондента
Украинского Независимого Информационного
Агентства Новости (УНИАН) в Луганской области,
проживающей по адресу: ___

ЗАЯВЛЕНИЕ

о совершенном преступлении

6 мая 2003 года с 11.00 я находилась в открытом судебном заседании Жовтневого районного суда г. Луганска при рассмотрении уголовного дела по обвинению Щербатюка и Зверева.

Суд проходил под председательством судьи Ковалева А.И.

При этом я выполняла свои профессиональные обязанности, так как ко мне лично еще в марте этого года обратилась бабушка подсудимого Щербатюка Гавриленко Вера Семеновна, инвалид 1-й группы, с жалобой на несправедливое к нему отношение во время досудебного и судебного следствия и попросила присутствовать в суде. Как журналисту мне необходимо было собрать информацию о ходе судебного процесса.

Во время предыдущего заседания 31 марта 2003 года я также присутствовала при рассмотрении этого дела, при этом до суда зашла в кабинет судьи Ковалева А.И, представилась, показала ему журналистское удостоверение и сказала, что меня интересует этот судебный процесс и судьба Евгения Щербатюка, у которого трудная судьба — он сирота.

Во время судебного заседания 6 апреля 2003 года, я все время находилась в зале судебного заседания и вела записи в тетради. После перерыва, в 13 часов, когда начали допрашивать в качестве свидетеля Гавриленко В.С., с целью получения более полной и достоверной информации я воспользовалась диктофоном.

Примерно, в 13 часов 40 минут секретарь в судебном заседании заметила, что я пользуюсь диктофоном и сказала об этом судье Ковалеву А.И. 

Судья Ковалев А.И. в приказном тоне запретил мне пользоваться диктофоном, не совершая по этому поводу никаких процессуальных действий – он просто грубо выкрикнул в мой адрес «Выключите диктофон!».

После этого запрета, я поднялась и попросила разъяснить мне, журналисту, который в данный момент исполняет свои профессиональные обязанности, в чем состоит мое нарушение, если суд не принимал никакого постановления о запрете аудиозаписи судебного процесса, либо о каком-либо ином ограничении публичности судебного процесса.

Судья Ковалев А.И. ничего не объяснил и потребовал предъявить диктофон суду. В ответ я возразила, что это мой рабочий инструмент и личная собственность. После это судья Ковалев А.И. приказал охранникам забрать у меня диктофон силой, на что я заявила суду об ответственности за препятствование журналистской деятельности по ст. 171 УК Украины.

Судья Ковалев А.И. приказал мне удалиться. Я еще раз сказала, что я не нарушала порядок судебного заседания и заявила: «Я выйду, если вы поясните мне, в чем состоит мое нарушение». Однако судья Ковалев А.И. ничего не стал пояснять и в истерическом тоне повторил свое приказание. Я вынуждена была покинуть зал заседаний.

Таким образом, судья Жовтневого районного суда Луганска Ковалев А.И. воспрепятствовал моей профессиональной журналистской деятельности, и его действия содержат признаки преступления, предусмотренные ст. 171 УК Украины.

Мне известно, что я могу быть привлечена к ответственности за ложный донос.

Прошу привлечь к уголовной ответственности судью Ковалева А.И. В качестве свидетелей прошу допросить Гавриленко Веру Семеновну (Луганск, квартал Шевченко, дом ___, тел. ___) и Гончарова Владимира Леонидовича, квартал Алексеева, дом ___, тел. ___)

7 мая 2003 года, Л. Соколенко

***

«… Согласно ст. 271 п. 2 УПК Украины " Все участники судебного разбирательства, а также все присутствующие в зале судебного засе­дания должны бесперкословно выполнять распоряжения председа­тельствующего о соблюдении порядка в судебном заседании. "

На основании вышеизложенного, принимая во внимание, что Соко-ленко Л.А. в процессе исполнения своих профессиональных обязан­ностей, присутствуя в открытом судебном заседании суда Жовтневого района г. Луганска, применила звукозаписывающее устройство без предварительного предупреждения суда, не заявив в установленном законом порядке ходатайство о применении звукозаписывающей аппа­ратуры в ходе судебного заседания, руководствуясь ст.ст.6 п.2, 130 УПК Украины…

1. В возбуждении уголовного дела в отношении судьи Жовтневого районного суда г.Луганска Ковалева А.И. по признакам состава преступления, предусмотренного ст.171 ч.1 УК Украины, отказать на основании ст. 6 п.2 УПК Украины - за отсутствием в его деяниях состава преступления.

2. Копию настоящего постановления направить прокурору Жовтне­вого района г. Луганска и  заявителю.

Л. Трубников,

Старший следователь прокуратуры Жовтневого района г.Луганска юрист 3-го класса

***

Прокурору Жовтневого района
города Луганска
старшему советнику юстиции
Найдышу Юрию Михайловичу
ул. Щаденко,2, г. Луганск

Соколенко Людмилы Александровны,
 собственного корреспондента
Украинского Независимого Информационного
Агентства Новости (УНИАН)
в Луганской области,
Адрес: ___

ЖАЛОБА

на ненадлежащее расследование обстоятельств

по моему заявлению о совершенном преступлении от 7 мая 2003 года

1. Изложение фактов

1.1. 7 мая 2003 года я направила на Ваше имя заявление о совершенном преступлении по ст. 171 УК Украины (копия прилагается) – о действиях судьи Жовтневого районного суда Ковалева А.И. в отношении меня, содержащих признаки преступления, предусмотренные указанной статьей уголовного закона.

1.2. 12 мая 2003 года мое заявление из прокуратуры было направлено председателю Апелляционного суда Луганской области Фесенко Л.И. – для рассмотрения его дисциплинарной комиссией судей в соответствии с Законом Украины «О статусе судей». Я получила копию уведомления об этом направлении моего заявления в Апелляционный суд 12.06.2003 г.

1.3. 21.07.2003 г. мое заявление было направлено из Апелляционного суда Луганской области председателю Жовтневого районного суда г. Луганска – «для рассмотрения и дачи ответа».

1.4. 08.08.2003 г. мне позвонил старший следователь прокуратуры Жовтневого района г. Луганска Л.Л. Трубников и сообщил, что он ведет дело по моему заявлению и пригласил меня на собеседование.

1.5. 13.08.2003 г. я встретилась с Л. Трубниковым и передала ему Дополнение к моему заявлению от 7 мая 2003 года – в части исправления даты события, содержащего предмет заявления, и послужившего поводом для его написания в адрес прокуратуры.

1.6. 15.08.2003 г. я вторично была на собеседовании у следователя Л. Трубникова.

1.7. 20.08.2003 г. я получила по почте уведомление от 15.08.2003 г., подписанное старшим следователем прокуратуры Жовтневого района г. Луганска Л.Трубниковым, в котором он сообщил, что «в возбуждении уголовного дела в отношении Ковалева А.И. по признакам состава преступления, предусмотренного ст. 171 ч.1 УК Украины отказано на основании ст. 6 п. 2 УПК Украины – за отсутствием в его деяниях состава преступления».

Мне также сообщено этим письмом о том, что я имею право «обжаловать данное решение прокурору Жовтневого района г. Луганска в 7-дневный срок с момента получения копии постановления об отказе в возбуждении уголовного дела». Между тем, копии постановления я не получила.

2. Нарушение законодательства

2.1. В соответствии с ч.2 ст. 97 УПК Украины по моему заявлению в течение трех дней прокуратура  должна была принять решение: либо о возбуждении уголовного дела, либо об отказе в возбуждении уголовного дела, либо о направлении его по принадлежности.

Прокуратура нарушила процессуальный срок и направила мое письмо «по принадлежности» - в Апелляционный суд Луганской области через пять дней, 12.05.2003 г. При этом мне сообщила об этом (как это следует из даты на почтовом штемпеле) 12.06.2003 г., то есть через месяц.

2.2. Полагаю, что направление заявления в Апелляционный суд было неправомерным, так как в соответствии со ст. 31 Закона Украины «О статусе судей», основанием для дисциплинарной ответственности судьи может быть совершение им дисциплинарного проступка в рамках осуществляемого правосудия при рассмотрении судебного дела, в частности, в случае нарушения обязанностей, указанных в ст. 6 этого Закона. А именно:

Судді зобов’язані:

- при  здійсненні правосуддя  дотримуватись Конституції та законів України, забезпечувати повний, всебічний та об’єктивний розгляд судових справ з дотриманням встановлених законом строків.

Я не была участником судебного процесса и обжаловала не его процессуальные действия в рамках судопроизводства, а его незаконное препятствование моей журналистской деятельности во время судебного заседания.

2.3. Мне неизвестна мотивация дальнейшего движения моего заявления – из Апелляционного суда в Жовтневый районный суд, а затем опять в прокуратуру Жовтневого района: я не получила в связи с этим никаких пояснений.

2.4. Я не получила копии постановления следователя об отказе в возбуждении уголовного дела (о необходимости направлять копию такого постановления заявителю для обеспечения его права на обжалование в порядке и сроки, предусмотренные ст. 991 УПК Украины, указано в Научно-практическом комментарии к ст. 99 УПК). В связи с этим я не могу воспользоваться своим правом на обжалование, так как я не знаю, чем руководствовался следователь Л. Трубников, постановляя отказ в возбуждении уголовного дела. Я не знаю даже, взял ли он показания у заявленных мною свидетелей Гавриленко В.С. и Гончарова В.Л., чем обоснованы выводы следователя об отсутствии состава преступления.

2.5. Обращаю Ваше внимание, что в обжалуемых мною действиях судьи Ковалева А.И. имеется, как я полагаю, состав преступления:

а) его действия имеют общественную опасность, так как препятствование мне, журналисту, свободно собирать информацию во время открытого судебного процесса (я при этом действовала в рамках действующего законодательства, а судья Ковалев не указал мне, какую норму какого закона я нарушила, пользуясь диктофоном во время судебного заседания) противоречит ст. 34 Конституции Украины. Нарушение Конституции не может не наносить ущерба общественным интересам, в том числе правам и свободам граждан; в данном случае нарушались также принципы правосудия, так как, удалив меня из зала заседания, судья нарушил право подсудимого на публичное, гласное рассмотрение его дела (ст.20 УПК).

б) его действия в отношении меня с объективной стороны были противоправны, так как прямо нарушали предписанную норму ст. 171 УК Украины – они были публично, в присутствии свидетелей, выражены в форме воспрепятствования моей профессиональной деятельности;

в) по своему субъективному характеру его действия содержали умысел, который был сознательно выражен в грубой, циничной форме насильственного пресечения моей журналистской деятельности во время судебного заседания. То есть его деяние в данном случае есть деяние виновное.

Прошу:

1. Выслать в мой адрес копию постановления следователя прокуратуры Жовтневого района об отказе в возбуждении уголовного дела в отношении судьи Ковалева А.И., чтобы я могла воспользоваться своим правом на его обжалование.

2. В порядке надзора за соблюдением законодательства на стадии досудебного следствия рассмотреть вопрос о ненадлежащем расследовании обстоятельств по моему заявлению от 7 мая 2003 года и устранить нарушения законодательства.

Приложение: 1. Копия моего заявления о совершенном преступлении прокурору Жовтневого района г. Луганска от 07.05.03;

2. копия моего дополнения к заявлению о совершенном преступлении от 13.08.03;

3. копия письма прокуратура Жовтневого района г. Луганска от 12.05.03, № 20р;

4. копия письма Апелляционного суда в Луганской области от 21.07.03. № II-2987;

5. копия письма прокуратуры Жовтневого района г. Луганска от 15.08.03, № 208.Пр-03

Л. Соколенко, г. Луганск, 27 августа 2003 года

***

В ЖОВТНЕВЫЙ РАЙОННЫЙ СУД г. ЛУГАНСКА

Заявитель:
Соколенко Людмила Александровна,
Адрес: ___

На Постановление
старшего следователя прокуратуры
Жовтневого района г. Луганска Л.Л. Трубникова
от 15.08.2003 года

ЖАЛОБА

Постановлением от 15.08.03 года старший следователь прокуратуры Жовтневого района г. Луганска, юрист 3-го класса Л. Трубников по моему заявлению о совершенном преступлении на имя прокурора Жовтневого района г. Луганска от 7 мая 2003 года отказал в возбуждении уголовного дела в отношении судьи Жовтневого районного суда г. Луганска Ковалева А.И. по признакам состава преступления, предусмотренного ст. 171 ч.1 УК Украины. Отказ постановлен на основании ст. 6 п.2 УПК Украины – за отсутствием в деяниях судьи Ковалева А.И. состава преступления.

Считаю, что данное Постановление незаконно и подлежит отмене, а материалы дела должны быть направлены на дополнительное  расследование.

Аргументы:

1. В описательно-мотивировочной части Постановления следователь Л. Трубников указал на имевший место 6 мая 2003 года в Жовтневом районном суде факт препятствования моей журналистской  деятельности со стороны судьи А.И. Ковалева во время судебного процесса, когда я, журналист редакции, воспользовалась своим правом «открыто совершать записи, в том числе с применением каких-либо технических средств…» (ст. 26 Закона Украины «О печатных средствах массовой информации…», № 2782 от 16.11.92г.) и с целью фиксирования информации включила диктофон. При этом судья Ковалев запретил мне пользоваться диктофоном, не указав, какую норму какого закона я нарушила, включив диктофон без специального разрешения суда, и приказал мне удалиться из зала суда.

2.  Следователь прокуратуры Л. Трубников не нашел в действиях судьи А. Ковалева состава преступления. При этом он сослался на ст. 26 Закона Украины «О печатных средствах массовой информации…», указав, что журналист имеет право «… открыто совершать записи, в том числе с применением каких-либо технических средств, за исключением случаев, предусмотренных законом». 

2.1. В приведенной выше ссылке на ст. 26 ЗУ «О печатных средствах…» подчеркнутая следователем заключительная часть фразы акцентирует внимание на некоем исключении из права журналиста «открыто совершать записи, в том числе с применением каких-либо технических средств». То есть следут предположить, что такое исключение есть, и что если бы такого исключения не было, то моя запись с помощью диктофона части судебного процесса была бы правомерной.

3. Далее следователь прокуратуры Л. Трубников сослался на ст 87-1 п.п. 1,3 УПК Украины: «Полное фиксирование судебного процесса с помощью звукозаписывающей аппаратуры или других технических средств осуществляется по требованию хотя бы одного участника судебного разбирательства дела в суде первой инстанции при рассмотрении дела по существу…

…. О том, что с целью полного фиксирования судебного процесса применяются технические средства, а также данные об их технических характеристиках указывается в протоколе судебного заседания. К протоколу прилагается отчет секретаря судебного заседания, в котором поминутно указываются сведения о процессуальных действиях, произведенных в судебном заседании».

3.1. Указанная выше норма ст. 87-1 УПК Украины не может считаться такой, которая устанавливает исключение из права журналиста (в данном случае – меня, собственного корреспондента УНИАН) «открыто совершать записи, в том числе с применением  каких-либо технических средств» по следующим основаниям:

3.1.1. Норма ст. 87-1 УПК Украины определяет возможность полного фиксирования судебного процесса «… как для фиксации хода судопроизводства, так и для исследования отдельных доказательств…» (Научно-практический комментарий к ст. 87-1 УПК) – «по требованию» участников судебного процесса «либо по инициативе суда».

3.1.2. То есть эта норма никоим образом не регулирует деятельность журналиста, записывающего в зале суда информацию о судебном процессе и потому не может ограничивать его право «открыто совершать запись» такой информации, в том числе с помощью «каких-либо технических средств» — она определяет процессульное право «полного фиксирования судебного процесса»  лишь участников судебного процесса.

3.1.3. Я, как журналист редакции, не являлась участником судебного процесса и находилась в зале судебного заседания Жовтневого районного суда г. Луганска 6 мая 2003 года для сбора информации о самом судебном процессе в порядке исполнения своих служебных обязанностей, которые  находятся за пределами юрисдикции судьи Ковалева А.И.

3.1.4. Техническая запись свидетельских показаний свидетеля Гавриленко В.С., которую я пыталась сделать «открыто» с помощью своего диктофона, нужны были моей редакции и читателям – в качестве информации, представляющей общественный интерес, а не суду — в качестве процессуального документа.

3.1.5. Будучи в зале судебного заседания в качестве «присутствующего» и записывая информацию сначала с помощью одного технического средства – шариковой ручки (что для судьи Ковалева А.И. было приемлемым), а затем, для более точной фиксации информации, прейдя к другому техническому средству – диктофону (что судье Ковалеву А.И. было неприемлемым), я не нарушила ни закон, ни порядок в судебном заседании и не мешала судебному процессу.

4. В обжалуемом Постановлении следователь прокуратуры Л. Трубников указал, что я «применила звукозаписывающее устройство без предварительного предупреждения суда, не заявив в установленном законом порядке ходатайство о применении звукозаписывающей аппаратуры в ходе судебного заседания…», однако не указал, каким именно законом «установлен порядок» заявления суду ходатайств со стороны присутствующих в зале судебного заседания лиц, не являющихся участниками судебного процесса.

4.1. Поскольку в УПК Украины такой процессульной нормы нет, истолкование следователем моих действий, выразившихся в том, что я включила диктофон во время судебного заседания , не заявив на этот счет ходатайства суду, как неправомерных, считаю не только необоснованным, но и невозможным для юриста 3-го класса. Полагаю, что юрист 3-го класса Л.Трубников сознательно неправильно применил указанную норму закона.

5. Учитывая сказанное выше, учитывая также то обстоятельство, что следователь прокуратуры Жовтневого района г. Луганска Л.Л. Трубников не проверил  в полном объеме поступившее в прокуратуру мое заявление о совершенном преступлении от 7 мая 2003 года (не допросил заявленных мной свидетелей Гавриленко и Гончарова), считаю, что обжалуемое Постановление не обосновано и потому незаконно.

6. Таким образом, постановив отказ в возбуждении уголовного дела по моему заявлению о совершенном преступлении от 7 мая 2003 года на основании неправильного применения закона, следователь прокуратуры Л. Трубников отказал мне в праве на правосудие, предусмотренное ст. 55 Конституции Украины.

7. Обжалуемое Постановление принято 15.08.03 г., направлено в мой адрес, как это следует из сопроводительного письма, 30.08.03 г., а получено мной, как это следует из почтового штампа на конверте, — 19.09.2003 г. Таким образом, в соответствии с нормой ст. 2361, срок обжалования  указанного Постановления мною не пропущен.

Руковдствуясь ст. 55 Конституции Украины и на основании ст.ст. 991, 2361 , 236 2  УПК Украины, —

ПРОШУ:

1. Отменить Постановление следователя прокуратуры Жовтневого района г. Луганска Л.Трубникова от 15.08.03 об отказе в возбуждении уголовного дела и вернуть материалы для проведения дополнительной проверки.

Приложение:

1. Копия Постановления об отказе в возбуждении уголовного дела от 15.08.03;

2. Копия сопроводительного письма следователя Л.Трубникова от 30.08.03;

3. Копия конверта от 19.09.03

4. Копия настоящей жалобы – для прокуратуры Жовтневого  района.

Л. Соколенко, 23 сентября 2003 года

***

Комментарий

3 ноября суд Каменнобродского района г. Луганска рассмотрел жалобу Соколенко Л.А. на Постановление ст. следователя прокуратуры Жовтневого района г. Луганска Л.Трубникова от 15.08.03 и удовлетворил её, направив материалы дела на дополнительное расследование.

Следует обратить внимание на два обстоятельства.

1. Волокиту с расследованием обстоятельств дела – практически 7 месяцев потребовалось, чтобы дойти до суда по событию, содержащему признаки преступления, которое можно расследовать за 2 дня.

2. Постановление следователя прокуратуры от 15.08.03 об отказе в возбуждении уголовного дела настолько вопиюще своей правовой безграмотностью, что, скорее всего, она лишь внешне проявляет более глубокое, системное явление – корпоративную круговую поруку, которую можно квалифицировать, как коррупцию или укрывательство преступления.

Н.Козырев
Председатель правления
Общественного комитета защиты
конституционных прав и свобод граждан, г Луганск




Шосткінська міжрайонна прокуратура Сумської області направила до суду кримінальну справу у відношенні начальника міського РАГСу

Шосткинская межрайонная прокуратура Сумской области направила в суд уголовное дело в отношении начальника городского ЗАГСа, которая обвиняется в препятствовании профессиональной деятельности журналистов. В немилость к чиновнице попал местный еженедельник «Перекресток», который со дня своего основания в 1991 году под рубрикой «Архивариус» еженедельно публиковал полученные в городском ЗАГСе данные о рождаемости, смертности и количестве бракосочетаний в городе. Но с недавних пор начальник учреждения начала отказывать журналистам в сотрудничестве. Мотивируя свое решение тем, что, мол, газета не хочет взамен полученной информации бесплатно печатать предоставленную ЗАГСом рекламу. «Перекресток» попробовал было посредством официального письменного запроса главного редактора доказать свое право на получение интересующих его данных, но начальница на него никак не отреагировала. И тогда газета обратилась за помощью в прокуратуру.

(«День», №197, 1 ноября 2003 г.)




Прояви ксенофобії в ЗМІ

«У Верховній Раді України євреїв більше, ніж в ізраїльському кнесеті», — сказав під час зустрічі з громадськістю Полтави відомий єврейський письменник Едуард Ходос

Ця творча зустріч з нашими земляками була організована президентом Полтавського обласного медіа-клубу Людмилою Кучеренко і відбувалася вона
13 листопада у конференц-залі Полтавської облпрофради.

Е. Ходос, автор численних книг-бестселерів про єврейські організації, розповідав полтавцям страшні і жахливі речі. Не всі могли вислухати до кінця ту гірку правду. Дехто зривався з місць і кричав письменнику: «Провокатор!» і в пориві гніву залишав зал. Та подібні «привітання» лише підігрівали гостя Полтави. Адже він неодноразово зазначав, що треба вести боротьбу не з його словами та книгами, а з тим реальним фактажем, яким він оперує.

Про розпад СРСР Едуарду Ходосу було відомо заздалегідь, коли він, ще як голова іудейської общини міста Харкова, стажувався у Нью-Йорку в організації «Хабад». У цьому єврейському мозковому центрі чітко знали всю розкладку наперед. Письменнику  зрозуміло також, чому Україна лишилася без ядерної зброї. Як зазначив Е. Ходос, «Хабад» будувався за принципом «фюрера» і є унікальною течією в іудействі. Унікальність полягає в тому, що це вже не сіонізм, а єврейський фашизм. Це — іудо-нацистська секта, представники якої не знімають своїх типово-чорних капелюхів навіть при зустрічах із президентами країн. Тому у своїй останній книзі єврейський письменник Е. Ходос закликає: «Смерть хабадським окупантам!».

Е. Ходос розповів полтавській громадськості, що за останнім переписом населення в Україні євреями визнали себе 103,4 тис. громадян. За єврейською статистикою, їх 90 тисяч у 47- мільйонному населенні України. А у Верховній Раді пропорція зашкалює: понад 40% народних депутатів — євреї (п’ятеро з них обрано на Полтавщині). Тож, не випадково  Е. Ходос зазначив, що у Верховній Раді України євреїв більше, ніж в ізраїльському кнесеті. Ніде більше в Європі такої пропорції немає.

В інших країнах євреїв також багато, однак в інших країнах люди живуть по-людськи. Чому подібна ситуація не вимальовується в Україні? Єврейський письменник так прояснив цю ситуацію: «В інших країнах єврейський капітал домінує за межами національної політики. В Україні ж єврейський капітал перетворився на саму національну політику. А це вже — все...» Саме після цих слів полтавці зрозуміли, чому Віктора Ющенка, лідера блоку «Наша Україна» хтось хоче звинуватити в нацизмі, малюючи його в есесівській формі. Тут, як мовиться, доморощені єврейські фашисти прагнуть із шкіри вилізти аби перекинути тінь на справжнього патріота України.

Чому Президент Кучма безсилий у боротьбі з єврейськими олігархами? А тому, відповів Е. Ходос, що найкрутіший єврейський олігарх — Пінчук є рідним зятем нашого гаранта.

Синтез єврейського фінансового та політичного капіталу і призвів до того, що в Україні за короткий термін чисельність населення скоротилася на 5 мільйонів чоловік. Як зазначив Е. Ходос, єврейський парадокс в Україні полягає в тому, що у владу нашої країни пішли не євреї-академіки, а євреї-таксисти. На думку Е. Ходоса, «Кобзон керує Ринатом, тому й поставили співаку пам’ятник у Донецьку».

Євреї створили Федеральний резерв США, який завалив доларами увесь світ, євреї керують всесвітнім інформаційно-медійним простором. Тому ця братія, упевнений Е.Ходос, ніколи не допустить, щоб в Україні в політичному вимірі перемогли національно-демократичні сили. На думку Е.Ходоса, саме єврейська фінансово-політична олігархія несе відповідальність за те, що в Україні у 70-річчя трагедії голодомору підвищено ціни на хліб — подібну історичну паралель письменник охарактеризував як «театр абсурда».

Як українські «талмудили» бачуть майбутнє держави? На думку Е. Ходоса, події розвиватимуться так: навесні наступного року уряду Януковича зроблять «обрізання». Замість нього поставлять такого Прем’єр-міністра, який має бути єдиним кандидатом від влади. Хто ним стане? Е. Ходос прогнозує, що С. Тігіпко. Чому він? Харківський письменник розповів — тому, що свого часу комсомольця С. Тігіпка посадили у крісло керівника фінансової установи, яку в Дніпропетровську називали «Банком Абрама» — «Приватбанком». Е. Ходос говорив полтавцям, що представники «Банку Абрама» віднесли папі (Леоніду Кучмі) багато мільйонів, щоб колишній комсомолець доріс до рівня віце-прем’єр-міністра, а згодом став керівником Нацбанку. Ось так хазяї «Банку Абрама» заволоділи всіма фінансами України. А тепер залишилося зробити останній антиукраїнський крок — націлити могутність єврейського фінансового капіталу на приватизацію державного політичного олімпу. Щоб і глава держави був слугою «Абрама». Е. Ходос застеріг полтавців: «Єврейський фашизм страшний тим, що він — незримий, як чорнобильська радіація». Але як і радіацію, цей фашизм можна виміряти, знаючи велику кількість фактажу. А після виміру з ним треба боротися. Боротися, щоб Україна не була перетворена на другу історичну прабатьківщину «синів Ізраїлевих». Подібна доктрина, як запевнив Е. Ходос, уже розробляється. На базі того, що колись на наших землях жили хозари, які сповідували іудаїзм. Саме тому іудо-нацистські сектанти, говорив Е. Ходос, святим для себе місцем вважають місто Любавичі, розташоване на зіткненні кордонів Росії, України та Білорусії — в самому епіцентрі слов’янського світу. Тому єврейські олігархи України й зацікавлені в тому, щоб наші громадяни отримували менші зарплати та пенсії. Щоб вони виїжджали з України в інші країни й поголовно вимирали на своїй рідній землі. Це робиться для того, щоб у перспективі з’явився «Північний Ієрусалим» — на теоретично обґрунтованій доктрині другої «землі обітованої». Щоб він був таким же штучним, як і сама держава Ізраїль, — у чому абсолютно не сумнівається Е. Ходос.

Отож, шановні добродії, багато, дуже багато залежить від наступних виборів. Саме тому єврейські олігархи хочуть позбавити народ України можливості всенародно обирати президента країни. Бо вони знають, що у цьому разі політичні фігури, на зразок далеко не політичної одіозної персони Кохане, ніколи не переможуть. Вони можуть перемогти лише тоді, коли президента обиратиме Верховна Рада, з якою не може конкурувати, як говорив єврейський письменник Е. Ходос, навіть ізраїльський кнесет (Ігор Червчатий, “Полтавська думка-2000”, 21 листопада 2003 року)

Полтавський обласний медіа-клуб, №57, 24 листопада 2003 р.




Конфлікти, пов’язані з ліцензуванням електронних ЗМІ

Полтавська телекомпанія „Юта” була альтернативною владній телевізії. Тепер її немає

Людмила Кучеренко, президент Полтавського обласного медіа-клубу:

З 18 червня 2003 року ТРК „ЮТА” припинила мовлення на 24-му телеканалі, на якому багато років жителі Полтави і навколишніх районів дивилися її передачі.

Власне кажучи, спроби знищити ТРК „ЮТА” почалися набагато раніше. А саме тоді, коли генеральний директор телекомпанії Георгій Чечик „побив горшки” з тодішнім мером Полтави А. Кукобою. Першими можливості дивитися її передачі були позбавлені ті глядачі, ближчі до технічного прогресу, тобто абоненти кабельних мереж Полтави: ще у травні 2001 року чотири полтавські оператори кабельного телебачення, домовившись, в один і той же день солідарно вимкнули ТРК „ЮТА”. А через кілька днів вийшли в ефір передачі студії „Місто”, засновниками якої були три (з чотирьох) оператори кабельного телебачення і одна фізична особа. З якою метою була створена нова телекомпанія і наскільки вона незалежна, можна судити з її передач. Власне, ні для кого не секрет, що маючи

офіційно приватний статус, телестудія „оспівує” мера. До речі, Ю. Цомартов, директор центру кабельного телебачення „Сателіт” (один із співзасновників студії „Місто”) стверджує, що й до цього часу студія не погасила взятого в „Полтава-банку” кредиту.

Наступний наступ на ТРК „ЮТА”, який генеральний директор телерадіокомпанії Г.Чечик розцінює як особисту помсту А. Кукоби, був здійснений через Фонд комунального майна Полтави. Коли телекомпанія, згідно з договором, перерахувала кошти за викуп будинку, в якому знаходилася (вул. Паризької Комуни, 44), то фонд тричі повертав телевізійникам гроші, доки не втрутилися посадові особи з Києва. Ледь була відбита ця атака, як почався шалений тиск на телекомпанію з метою витурити з приміщення по вул. Жовтневій, 43, де знаходилася радіокомпанія „Полтава плюс”. Голова облдержадмінстрації на одній з апаратних нарад дав протокольне доручення демонтувати передавальну антену. Директора Будинку техніки змушували розірвати договір оренди з „Полтава плюс”. Суть нових претензій міськсанепідемстанції зводилася до того, що нібито передавальна антена на даху цього будинку випромінювала шкідливі для здоров‘я радіохвилі, хоча за кілька місяців до цього той же головний санітарний лікар Полтави власноруч поставив дозвільний підпис на санітарному паспорті радіокомпанії. Коли й ці домагання та позови Фонду міського майна про виселення з приміщення були відбиті, схоже, в хід була пущена „важка артилерія”.

Під час парламентської виборчої кампанії ТРК „ЮТА” співпрацювала з київською телекомпанією „ТЕТ”. Та набагато пізніше, після закінчення виборів, у листопаді 2002 року, „ТЕТ” пред‘явив до ТРК „ЮТА” позов на фантастичну суму – 9300000 гривень – про стягнення штрафних санкцій за порушення умов договору. Сума позову більше ніж у 30 разів перевищувала активи телерадіокомпанії. На думку юриста „Інтерньоз-Україна” Павла Моісеєва, куди ТРК „ЮТА” звернулася за правовою допомогою, сума позову, позовні вимоги і обставини справи вказували на те, що дії позивача спрямовані на знищення телекомпанії. До речі, саме в цей час очікувалося оголошення Національною радою з питань телебачення і радіомовлення України конкурсу на використання 24-го каналу, на якому до цього часу мовила ТРК „ЮТА”.

Подальший перебіг подій лише підтвердив, що ТРК „ЮТА” „замовив” хтось із сильних світу цього. Бо вже наступного дня після надходження позову до господарського суду Полтавської області суд виніс ухвалу про забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно і на банківські рахунки телекомпанії та надіслав її у держвиконавчу службу. Держвиконавці спрацювали так же оперативно: наступного дня рахунки ТРК були арештовані, що практично паралізувало діяльність (зазвичай на це йде від двох тижнів до місяця). І тільки потім керівництво ТРК „ЮТА” дізналося, в чому ж справа.

ТРК „ЮТА” подала зустрічний позов про визнання договору між нею і ТРК „ТЕТ” недійсним. Господарський суд Полтавської області ухвалив рішення про стягнення з ТРК „ЮТА” 9300000 гривень та 17118 гривень державного мита. При цьому, як стверджує юрист „Інтерньюз-Україна” П.Моісеєв, суд повністю проігнорував пояснення ТРК „ЮТА”, відмовив у задоволення її зустрічного позову, перекрутив факти, частину рішення проголосив без присутності сторін, тобто грубо порушив норми матеріального і процесуального права.

12 березня ц.р. Харківський апеляційний господарський суд, розглянувши апеляційну скаргу полтавців, визнав спірний договір між ТРК „ЮТА” і ТРК „ТЕТ” недійсним. „ТЕТ” це рішення не оспорювала.

Тим часом ТРК „ЮТА” подала документи на участь у конкурсі Національної ради на право мовлення на 24-му телеканалі, оскільки на цей час у неї закінчився строк раніше виданої ліцензії. На першому засіданні голоси восьми членів Національної ради розподілилися навпіл: чотири – „за”, чотири – „проти”. Цікаво, що присутня на засіданні представник Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення у Полтавській області Лілія Миронович (до цієї посади – референт заступника голови Полтавської облдержадмінстрації П. Шемета), котра, за логікою, повинна б відстоювати інтереси телерадіокомпаній Полтавщини, запропонувала видати ліцензію... київській ТРК „ТЕТ”, що близька до СДПУ(о). І це при тому, що ТРК „ЮТА” має найсучасніше серед інших полтавських телекомпаній обладнання і багаторічний досвід роботи в ефірі.

Через кілька тижнів, на другому засіданні Національної ради, доля ТРК „ЮТА” була вирішена остаточно: більшість членів Нацради проголосували, щоб на 24-му каналі у Полтаві мовила ТРК „ТЕТ”. До речі, коли перед засіданням Г. Чечик спитав одного з членів Нацради, як той голосуватиме, той сказав: „Вибач, але голосуватиму за „ТЕТ”, хоч душею за вас і ви заслуговуєте на ліцензію. Та мене попросила про це людина, котра у свій час профінансувала мою виборчу кампанію. Тому я не можу їй відмовити.”

Тут, власне, немає чому дивуватися, адже відомо, що більшість членів Національної ради представляють інтереси тієї чи іншої політичної сили чи, частіше, олігархічних кланів. Тим більше, що в період підготовки до президентської виборчої кампанії йде, по суті, неприхована боротьба за володіння інформаційними ресурсами,  які й формуватимуть громадську думку. З цієї ж „опери”, переконаний голова Національної спілки журналістів Ігор Лубченко, і зміна кількох директорів обласних державних телерадіокомпаній.

Була надія на те, що ТРК „ЮТА”, пройшовши численні випробування різними формами політичної цензури, й справді стала незалежною, повернеться в полтавський ефір, і полтавці матимуть альтернативну владній телевізію. Але й результати конкурсу Нацради на інший канал, куди подала документа ТРК „ЮТА”, виявилися такими ж, як і попереднього разу: його виграла донецька телекомпанія...

"Телекритика" звернулася із проханням прокоментувати ситуацію до Віталія Шевченка, заступника голови Нацради з питань телерадіомовлення:

„Це дуже давня історія, вона тягнеться не перший місяць. Конкурс, у якому брала участь „Юта”, був одним із, мабуть, десятка конкурсів, які проходили в цей час. І спробуйте ви зараз якогось члена Нацради розпитувати, чому він голосував за ту чи іншу телекомпанію, - кожен скаже, що він керувався загальними положеннями і розумінням ситуації, тому голосував так, а не інакше.Я, наприклад, голосував за „Юту”. Але що з того, коли “за” “Юту” було подано всього два голоси? Я, звичайно ж, враховував при цьому й те, що раніше з цією телекомпанією повелися по-свинському, і якісь попередні рішення де в чому зобов‘язували стосовно неї. Проте теоретично це був новий конкурс, який просто виграв один із кількох претендентів.

Спробуйте зараз дорікнути комусь, що він проголосував не за „Юту”, - він вам скаже, що не знає цих історій і не хоче на них зважати. Просто зараз, розглядаючи результати конкурсу, дійшов висновку, що найбільш оптимальним конкурсантом був інший, а не „Юта.”

Зрозуміло, у первинному конфлікті було багато політики, адже тісно на телевізійному світі стало із компанією, яка політично представляє інтереси СДПУ(о). Не знаю, на який конкурс тепер подасть “Юта”, - зараз у нас іде черговий пакет, за кілька тижнів завершується прийняття документів. У принципі, вони можуть претендувати на все, що завгодно, але, здається, полтавських частот, винесених на конкурс, зараз нема.

Ця ситуація складна, тому що в багатьох містах претенденти просто можуть не дочекатися частот - у деяких регіонах частоти вичерпано. Адже тут ми залежимо від зв’язківців, а вони що хочуть, те і роблять. Якщо виявлять і розрахують частоту, то ми її винесемо на конкурс, а якщо лежить якась заявка нереалізована кілька років, ми тільки руками розводимо і самі не можемо вплинути на ситуацію. Оце вже стосується не тільки „Юти”.

Ми хотіли поламати цей порядок - знайти гроші та наперед проплатити за певну кількість частот, щоб таким чином впливати на розвиток телерадіопростору. Але у зв‘язківців це не викликало ентузіазму. Їм набагато простіше і зручніше розраховувати частоти в борг, бо, зрозуміло, тоді з‘являються компанії, які йдуть

навпростець до них, стають на коліна, просять, готові щось проплачувати. І тоді вже господарі ситуації не ми, а зв‘язківці, від яких залежить, кого прорахують, а кого ні. Тут ми можемо і не вплинути на те, що діється у Полтаві” („Телекритика”)

(«Полтавський обласний медіа-клуб, №56, 21 листопада 2003 р.)




«Податківці, мабуть, блокуватимуть рахунки моєї організації, другі відімкнуть «Континент» від частоти, на якій він веде мовлення. Не знаю, як зі мною боротимуться силовики», — зазначає Шолох.

«Податківці, мабуть, блокуватимуть рахунки моєї організації, другі відімкнуть «Континент» від частоти, на якій він веде мовлення. Не знаю, як зі мною боротимуться силовики», — зазначає Шолох.

Днями гендиректор радіостанції «Континент» Сергій Шолох заявив, що від «людини, ім’я якої я не можу називати», проте, котра варта довіри, до нього надійшла інформація про те, що керівництво Адміністріції Президента начебто «віддало силовим органам, структурам Держкомзв’язку та податковим органам негласне розпорядження вжити невідкладних заходів для припинення мовлення «Континенту».

«Податківці, мабуть, блокуватимуть рахунки моєї організації, другі відімкнуть «Континент» від частоти, на якій він веде мовлення. Не знаю, як зі мною боротимуться силовики», — зазначає Шолох.

«Континент» постійно був незалежним засобом інформації, відзначався гостротою матеріалів стосовно діючої влади. Серед іншого — тому, що на його хвилях мовлять іноземні інформаційні служби: «Голос Америки», Бі-Бі-Сі, «Німецька хвиля», «Польське радіо». Невідомо, наскільки достовірними є вищезгадані джерела Шолоха, проте одного разу на «Континент» уже «наїжджали». На початку 2001 року Національна рада з питань телебачення та радіомовлення прийняла рішення про позбавлення радіо "«Континент"»права на мовлення. Радіостанція залишилась в ефірі, бо встигла подати документи про оскарження рішення Нацради до Європейського суду з прав людини. Згідно з міжнародними правовими нормами та обов’язками, до завершення розгляду справи в Європейському суді «Континент має повне право на мовлення.

У зв’язку з останньою інформацією Сергій Шолох звернувся з відкритим листом до Президента Кучми, де зазначив, що «тиск на ЗМІ викличе негативну реакцію західних країн та буде вигідний передусім Росії».

(«Україна молода», №203, 1 листопада 2003 р.)

***

Хоч би як запевняли представники української влади різні міжнародні організації у своїй прихильності до принципів незалежності ЗМІ та свободи слова, реальність знову і знову доводить протилежне: професія журналіста в Україні — одна з найнебезпечніших, у нашій країні за журналістами стежать, їм загрожують, їх залякують.

Минулого тижня із заявою на ім’я нового генерального прокурора Геннадія Васильєва звернувся генеральний директор Радіо «Континент» Сергій Шолох. У документі він повідомив про факти стеження за ним і залякування його самого, а також його родини.

Нагадаємо, нещодавно С. Шолох свідчив у Генеральній прокуратурі в справі Гонгадзе, зокрема про участь у ній колишнього шефа міліцейської «наружки» Пукача. Як повідомляла «Українська правда», в ГПУ тоді відбулася очна ставка між заступником Пукача Володимиром Бернаком і керівником Радіо «Континент». В. Бернак на рівні виконавців був куратором стеження за Георгієм Гонгадзе і саме тим самим міліціонером, котрий зустрічався з С. Шолохом 10 липня 2000 р. і розпитував про Гонгадзе. На очній ставці на початку цього місяця В. Бернак, за інформацією «УП», С. Шолоха не впізнав, тоді як журналіст нібито відразу впізнав міліціонера. Правда, в інтерв’ю інтернет-виданню «Главред» С. Шолох цього тижня заявив, що він впізнав не того, чиє прізвище сповістили широкій громадськості. «Я впізнав людину, котра безпосередньо причетна до зникнення Гонгадзе. Я єдиний, хто її бачив, і єдиний свідок, котрий по цій людині проходить», — розповів С. Шолох.

У заяві ж на ім’я генпрокурора він також повідомляє: 29 жовтня ц.р. його попередили, що керівництво Адміністрації Президента України віддало неофіційне розпорядження силовим структурам, органам контролю над використанням радіочастот і податкових структур про негайне припинення діяльності Радіо «Континент».

А невдовзі після цієї звістки й відвідин Генпрокуратури в С. Шолоха почалися чергові неприємності. Він став помічати за собою стеження, у нього з’явилися підстави вважати, що його телефони прослуховуються, а на мобільний йому почали телефонувати невідомі люди й, відрекомендувавшись співробітниками податкової міліції, вимагали впустити їх у квартиру журналіста, де також міститься офіс Радіо «Континент», і пред’явити бухгалтерські документи. А також, відповідно до заяви С. Шолоха, ці люди, психологічно тиснучи на членів сім’ї журналіста, ще й намагалися о восьмій годині вечора потрапити до його квартири, де перебували дружина і троє малолітніх дітей. При цьому невідомі відмовлялися назвати свої прізвища та, згідно із законодавством, подати свої вимоги у письмовій формі.

Врахувавши манеру спілкування людей, котрі дзвонили й приходили, а також натяки на необхідність найняти охорону й визнання стеження за С. Шолохом, журналіст вирішив не повертатися додому й, виходячи з міркувань особистої безпеки та досвіду його колеги Г. Гонгадзе, на певний час сховатися від невідомих переслідувачів.

До генерального ж прокурора С. Шолох звернувся з такими вимогами: забезпечити закріплені в Конституції право на життя йому та родині, право на невтручання у приватне життя; забезпечити право Радіо «Континент» на законну інформаційну й підприємницьку діяльність (відповідно до законодавства України, припинення діяльності ЗМІ може бути здійснене виключно за рішенням суду або засновників); гарантувати прозоре й невідкладне розкриття викрадення та вбивства журналіста Г.Гонгадзе

(«Дзеркало тижня», 24-11-2003, www.zn.kiev.ua)




Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Цивільні справи. Дифамація

Позови Юлії Тимошенко до телестудії “1+1”

28 ноября, решением Шевченковского районного суда города Киева удовлетворен иск Юлии Тимошенко к "Студии 1+1" о защите чести, достоинства и деловой репутации. Об этом ЛІГАБізнесІнформ сообщили в пресс-службе партии "Батьківщина".

Решением суда признаны недостоверными и унижающими честь, достоинство и деловую репутацию Тимошенко Ю.В. сведения, которые были распространены в одной из программ "Проте" ее ведущим Дмитрием Корчинским. Эти сведения касались периода работы Ю.Тимошенко руководителем корпорации "ЕЭСУ".

В соответствии с решением суда, "Студия 1+1" обязана предоставить Ю.Тимошенко эфирное время в прямом эфире на телеканале "1+1" для опровержения недостоверной информации относительно нее.

Это уже не первое дело Юлии Тимошенко против "Студии 1+1". Все предыдущие иски Ю.Тимошенко также были удовлетворены судами, - отметили в партии.

(Украинская Сеть деловой информации, www.liga.net)

Див. також — «Вечерние вести», №182, 2 декабря 2003 г.




Кіровоградська телерадіокомпанія «TTV» отримала на руки рішення Верховного Суду щодо відшкодування позивачу морального збитку на суму 300 тис. грн.

Про це на прес-конференції повідомив генеральний директор ТРК «TTV» Віктор Токарєв.

Позивачем до ТРК «TTV» є голова місцевого суду Кіровограду Володимир Ярошенко. Позов у суд був поданий у зв’язку з трансляцією на каналі «TTV» в червні 2002 року мітингу, на якому один із виступаючих висував обвинувачення на адресу Ярошенка.

Як передає «Контекст-медіа», зі слів Токарєва, рішення було винесено 20 жовтня, а ТРК документ отримала вчора. «Наших представників на засіданні суду не було. Ми не можемо погодитися з його рішенням, будемо звертатися до судів міжнародних інстанцій», — заявив Віктор Токарєв.

(ForUm, 2003-11-27)

***

3:0 в пользу судей. С таким счетом закончились судебные перипетии кировоградских СМИ по искам Владимира Ярошенко. После “Украины-Центр” список должников председателя Кировского райсуда решением Верховного Суда Украины пополнили ТРК TTV и газета “Кiровоградська правда”.

Об этом в минувший вторник сообщил журналистам генеральный директор ТРК TTV Виктор Токарев.

20 октября главный орган украинской Фемиды отклонил кассационные жалобы ответчиков, обязав их принести свои извинения господину Ярошенко и выплатить ему, соответственно, 300 тыс. и 50 тыс. гривен. Напомним, что столь дорогой ценой обошлась нашим коллегам информация о митинге на площади Кирова, который состоялся через несколько дней после второго тура выборов городского головы. Именно выступление одного из соперников В.Ярошенко по мэрскому списку, донесенное журналистами до зрителей и читателей, и вызвало недовольство представленного в невыгодном для него свете политика. Примечательно, что, по словам В.Токарева, никто из ответчиков на заседания палаты Верховного суда допущен не был, а вердикт верхушки правосудия был получен ими больше чем через месяц после его вынесения...

Не менее интересными оказались и последующие действия исполнительной службы: текст опровержения обязывал ТРК TTV извиниться перед судьей за сюжет, подготовленный и выпущенный в эфир... областной гостелерадиокомпанией. (Напомним, что ОГТРК уже подверглась этой процедуре несколько месяцев назад), что, впрочем, вполне законопослушно выполнила ТРК TTV, дословно процитировав в эфире постановление судоисполнителя.

По-видимому, исполнительная служба при составлении этой, мягко говоря, непонятной петиции была главным образом озабочена тем, чтобы деньги попали по назначению. А уж кто их будет платить, а кто - приносить извинения, не суть важно... Между тем, по информации В.Токарева, еще за 5 месяцев до этих событий счета ТРК уже были заморожены, с них было снято около 5 тыс. гривен. Кроме того, неоднократно сотрудниками исполнительной службы уже предпринимались попытки изъять оборудование работающего предприятия... Понятно, что столь значительные суммы могут поставить под угрозу закрытия не только провинциальные, но даже многие столичные СМИ.

Хотя Виктор Токарев утверждает — компания по-прежнему будет работать, привлекая все возможные средства для выполнения решения суда: “При этом мы убеждены в собственной правоте и соблюдении нами законодательных норм. Естественно, продолжим поиски справедливости в Европейском суде. Обидно лишь, что в этом случае нам уже придется предъявлять претензии государству Украина...”

("Украина-Центр", г. Кировоград, №48, 28 ноября 2003 г.)




В Синівському суді Львова розпочалось чергове судове засідання за позовом “Львівської газети” до Сергія Медведчука

Во Сиховском суде Львова началось очередное судебное заседание по иску "Львовской газеты" к председателю налоговой администрации Львовской области Сергею Медведчуку. На предыдущем заседании две недели назад газета обратилась в суд с ходатайством о проведении аудиозаписи заседания. Поскольку в суде необходимой техники не было, заседание было перенесено на 17 ноября. Газета требует от Медведчука публичного опровержения неправдивых сведений, которые он огласил во время пресс-конференции 17 июля, и выплатить газете 20 тысяч гривен в качестве моральной и материальной компенсации. Тогда, после проверки газеты налоговой администрацией, Медведчук заявил, что "есть ряд вопросов к "Львовской Газете". Во-первых, эта газета декларирует тираж 10-16 тысяч, а есть только 4 тысячи. Второе — реклама. Когда предприятие заключает соглашение на рекламу на 15-20 тысяч, а в конце изменяется соглашение и дается 95% льгота. Газета год была убыточной, а как началась проверка — "неделя прибыльная". После этого на пресс-конференции главный редактор газеты Олег Онисько и директор ООО "Львовская Газета" заявили, что Медведчук привел неправдивые данные и этими заявлениями превысил свои служебные полномочия Обозреватель», 17.11.2003)

www.obozrevatel.com.ua)




86 гривень намагається відсудити у “Львівської газети” начальник Західної регіональної митниці Тарас Козак за передрук статті ”Податками по опозиції” впливового польського щоденника “Жечь Посполита

86 гривень намагається відсудити у “Львівської газети” начальник Західної регіональної митниці Тарас Козак за передрук статті ”Податками по опозиції” впливового польського щоденника “Жечь Посполита”, у якій, з-поміж іншого, йшлося про випадок , коли нетверезий Тарас Козак вчинив стрілянину в одному з львівським ресторанів. Наведені у матеріалі факти, на думку Козака, не відповідають дійсності.

У результаті начальник Західної регіональної митниці звернувся до Личаківського місцевого суду з проханням зобов’язати “Львівську газету” спростувати неправдиву інформацію та відшкодувати йому моральну шкоду у розмірі 86 гривень. У своїй позовній заяві він наводить конкретний фрагмент статті польського журналіста Пьотра Косьціньскі “Податками по опозиції”, який завдає шкоди його іміджу:

“Податковими службами у Львівській області нині керують троє. Найважливіший із-поміж них – Сергій Медведчук, брат Віктора – керівника адміністрації президента України. Родинні зв’язки пояснюють багато що. Брати добре допомагають один одному. Жодні запити у справі Сергія Медведчука – навіть польського керівництва у справі “Кредит Банку (Україна)” – не справляють враження ані на президента, ані на прем’єра України. Номер другий – уже згаданий Мирослав Хом’як, заступник голови обласної ДПА, керівник цієї установи у Львові. Номер третій – Тарас Козак, який керує митними службами. Нещодавно він у п’яному вигляді стріляв зі службового пістолета в одному з львівських ресторанів, але ніхто його за це навіть не покартав”.

Натомість, “ЛГ” сумнівається, що пану Козаку вдасться отримати гроші, оскільки українське законодавство не передбачає відповідальності за передрук матеріалів з інших видань.

Стаття була опублікована у “Жечі Посполитій” 15 жовтня 2003 року та передрукована “ЛГ” наступного дня.

Як каже, головний редактор “ЛГ” Олег Онисько, передрук статті було зроблено свідомо, оскільки самі вони не мали доказів стрілянини Козака у місцевому ресторані, містом ходили лише чутки. “Якщо є ображені, то нехай звертаються до польського судочинства та позиваються до самої “Жечі Посполитої”, — зазначив Онисько.

29 жовтня прес-служба Західної регіональної митниці оприлюднила офіційну заяву, у якій не спростовувався факт стрілянини, проте йшлося, що пан Козак за півроку перебування на посаді голови ЗРМ свого службового пістолета в очі не бачив, звинувативши при цьому в пристрасті до “смаженини” “Львівську газету”, яка “з точністю до коми передрукувала неправдиву інформацію”.

— Ми опублікували у себе текст цієї заяви, звичайно з власними коментарями, — повідомив Олег Онисько

За словами головного редактора, позовна заява надійшла до редакції поштою 17 листопада. Того ж дня до редакції завітав представник митниці, який приніс виклик до суду. Проте назвати своє прізвище він відмовився.

Цікаво, що судове засідання було призначене на 18 листопада.

— Наш директор, Юрій Назарчук, відмовився ставити свій підпис на розписці, оскільки, як передбачено законом, такі документи мають надходити не пізніше ніж за 5 днів до судового засідання. Ми не підозрюємо, що суд може порушувати закон, але не знаємо, що думати з цього приводу. Як ви розумієте, сьогодні до суду з нашого боку ніхто не пішов, — розповіли в редакції “ЛГ”.

За інформацією “ЛГ”, Тарас Козак є членом СДПУ(о). До того, як у квітні 2003 року він очолив Західну регіональну митницю, працював у ДПА у Львівській області першим заступником Сергія Медведчука.

На жаль, кореспонденту ІМІ так і не вдалося зв’язатися з керівником прес-служби ЗРМ, проте технічний працівник(!), який протягом дня піднімав слухавку, сказав, що “до суду жодних коментарів не буде”.

Натомість ситуацію прокоментувала юрист ІМІ Інна Ведмеденко:

Законом України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” (ст. 42, ч. 4 ) передбачені випадки, коли журналісти та редакції можуть бути звільнені від відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян і організацій.

Зокрема, таким випадком є публікація, яка дослівно відтворює матеріал, що був опублікований іншим друкованим засобом масової інформації і містить посилання на джерело передруку.

Тому “Львівська газета”, передруковуючи матеріал польської газети, не порушила законодавство про друковані засоби масової інформації.

Відтак, позовні вимоги безпідставні

(Інститут масової інформації, 19.11.2003, www.imi.org.ua)

Див. також — «Обозреватель», 17.11.2003, www.obozrevatel.com.ua




Справа Тетяни Коробової в Європейському суді

Об этом "Телекритике" сообщила представитель правительства в Европейском суде Зоряна Бортнянская. По ее словам, первая процедура рассмотрения дела проходит в закрытом режиме, поэтому представитель ответчика в Европейском суде отказалась от подробных комментариев.

"Это дело газеты "День", — рассказала в интервью "Телекритике" журналист теперь уже газеты «Грани +» Татьяна Коробова. – Две моих статьи, о Наталье Витренко и Петре Симоненко, опубликованные в 1999 году в "Дне", стали предметом разбирательства в украинском суде. Суть публикаций составляли версии и оценки происходящего. Но наш суд к таким материалам подходит традиционно: если сказали плохо – значит, неправильно".

Решением суда газета "День" и журналист обязаны были возместить моральный ущерб. Дмитрий Кутах, адвокат, представлявший интересы ответчиков, подготовил жалобу в Европейский суд по правам человека, которая была признана приемлемой к рассмотрению.

Дмитрий Кутах, юрист, РГС – Российская адвокатская группа:

— Уведомления о начале рассмотрения дела мы пока не получали. Мы действительно подготовили заявление в Европейский суд, и оно было принято к рассмотрению.

Минюст является ответчиком по делу, представляя Украину в Европейском суде. Если Европейский суд направил материалы относительно данного дела в Минюст, то речь идет, скорее, о стадии подготовки материалов для возражений или подготовки для мирного урегулирования конфликта. Такая процедура предусмотрена, и она возможна.

— В чем суть жалобы?

— Основу искового заявления Татьяны Коробовой и АТЗТ "Украинская пресс-группа" в Европейский суд составляют два пункта о нарушении статей Европейской конвенции прав и свобод человека. Во-первых, речь шла о том, что в статье журналиста были оценочные суждения, и украинским судом они были признаны информацией, которая не соответствует действительности. Во-вторых, нарушения касались статьи 4 Европейской конвенции прав и свобод человека о доступе к справедливому суду. Мы в своих аргументах ссылались на решение Европейского суда, приводили в качестве нормативных актов прецеденты Европейского суда, однако наши доводы не только не были опровергнуты, но и не были приняты украинским судом к вниманию. Правда, с того момента изменилось законодательство, определено понятие "оценочных суждений", которые не могут быть предметом опровержения. Но, в принципе, это дело совпадает с известным делом "Лингенс против Австрии", в котором говорится о том, что политик является более открытой фигурой, чем обычный гражданин, поэтому вся его деятельность и критика в отношении его более расширена, поскольку представляет общественный интерес.

— Сейчас Т. Коробова не работает в газете "День", у газеты "День" изменилась редакционная политика, более того, у Т.Коробовой и газеты нынче разные, если можно так сказать, политические убеждения. Может ли это как-то повлиять на решение Европейского суда по этому делу?

— Для Европейского суда важно, чтобы не было нарушения закона и права. Торжество закона не зависит от политических взглядов (Оксана Лысенко, «Телекритика», 14.11.2003)

(www.telekritika.kiev.ua, “Полтавський обласний медіа-клуб”, №55, 17 листопада 2003 р.)




На сьогодні редакція “Вечірніх вістей” має 13 позовів загальною сумою більш ніж один мільйон гривень

Станислав Речинский:

Существует интересная климатическая закономерность: как только наступает осень и отечественные госчиновники возвращаются с Багам, Канар и прочих мест отдохновения, на нашу газету, как желтые осенние листья, сыплются исковые заявления с однотипными заголовками «О защите чести и достоинства». Иногда еще — и «деловой репутации». И с однотипной завершающей фразой: «Прошу взыскать с редакции газеты «Вечерние Вести» в мою пользу… гривен морального ущерба».

Цифра может варьировать от 10 тысяч до пяти миллионов гривен. На сегодняшний день редакция имеет 13 исков на общую сумму свыше одного миллиона гривен.

В прошлом году, нужно заметить, иски были солиднее. Так, Министерство транспорта хотело содрать с нас пять миллионов гривен, а Управление Киевской городской администрации — миллион. Суммы возмещения морального ущерба стали меньше после того, как приняли закон, запрещающий государственным учреждениям взыскивать моральный ущерб и обязывающий истцов платить пошлину, пропорциональную заявленной сумме. То есть просишь миллион, плати сто тысяч. Если проиграешь, деньги к тебе не возвращаются. Впрочем, пошлина не очень-то и спасает редакции от чудовищных по своим размерам исков. Потому что существует множество оснований, по которым судья может освободить истца от уплаты пошлины. Это могут быть как «чернобыльские» льготы, так и «тяжелое материальное положение», которое истец не прочь улучшить за счет газеты. Мало того, если, к примеру, в суде первой инстанции мы иск проигрываем, то при подаче апелляции уже мы должны платить пошлину. В общем, вроде хотели помочь СМИ, а на деле помощь оказалась сомнительной.

Но речь не об этом. А о том, что количество судебных исков к нашей газете и суммы, которые пытаются с нас взыскать за моральный ущерб, могут свидетельствовать о двух вещах. Или журналисты «ВВ» чрезвычайно непрофессиональны, постоянно лгут и оскорбляют кучу людей, или газету «заказали». О профессионализме газеты пусть судят читатели.

Вернемся к искам. Большинство из них получают сотрудники отделов криминала и политики. И это вполне естественно. Было бы по меньшей мере странно, если бы журналисты этих отделов писали только об успехах нашего президента, правительства и правоохранительных органов. Об этом вам расскажут почти во всех телевизионных новостях. Мы пишем иначе. И о том, что видим.

Да, часто наши оценки резки и неприятны для власти. Но это наше право. Если, конечно, мы живем в демократическом обществе и называем себя Европой.

Большинство исков к нашей газете касаются именно не фактов, а оценок. Свежий пример. Бывший глава ГУБОПа недавно подал иск, в котором требует признать «безосновательными и оскорбительными» следующие фрагменты статьи «Змеиное кубло и мертвые стрелочники», касающиеся расследования «дела Гонгадзе» и деятельности ГУБОПа: «...такого «мастера» незаконных спецопераций как Николай Джига»; «И кубло это будет похищать, пытать и убивать»; «…они были выращены в зверинце Леонида Кучмы». (Две последние цитаты посвящены ГУБОПу. — Ред.)

Самое забавное, что в исковом заявлении сразу же после этих цитат Николай Васильевич сам признает, что «отмеченные высказывания являются оценочными суждениями, безосновательными и оскорбительными — как по форме, так и по содержанию». И это освобождает ответчика от необходимости доказывать в суде свою правоту.

В конце иска Джига просит суд признать приведенные выше фрагменты «безосновательными и оскорбительными», запретить ответчику распространять такие оценки относительно истца — сейчас и в будущем. Последнее, кстати, наталкивает на мысль, а не готовится ли Николай Васильевич к очередной «спецоперации», в ходе которой будут «похищать, пытать и убивать»?

Но Джига хоть денег не просит. Другие же требуют. Примечательно, что желает получить сто тысяч гривен за моральный ущерб даже один судья. В своем исковом заявлении он заявляет, что его деловая репутация подорвана из-за того, что журналист «ВВ» опубликовал жалобу осужденного Георгия Янева, в которой есть ряд неприятных высказываний в адрес судьи. По мнению судьи, журналист заведомо ложно позволил себе ряд высказываний, которые оскорбляют его личность. Например, судье не понравилось, что его назвали соратником печально известного прокурора Белой Церкви Александра Лупейко. А что, лучше было бы назвать подельником? Вообще, это дело обещает быть интересным. На первом судебном заседании журналист ходатайствовал о вызове в суд свидетелей. Каких, правда, не уточнил, потому что судья попросила заявить это ходатайство на следующем заседании. А уже на следующий день одному из свидетелей позвонил неизвестный и сказал: «Ты что, хочешь, чтобы тебя повесили?» Наверное, неизвестный ошибся номером. По крайней мере, хочется так думать. Потому что иначе слишком уж страшно за нашу страну становится.

Судья желает получить по 50 тысяч гривен за «моральный ущерб» с редакции и журналиста. Сто тысяч — большие деньги. Но и «моральный ущерб», наверное, большой...

(«Вечерние вести», 10 ноября 2003 г., «Украина криминальная», 03.11.2003)




Керівник Адміністрації Президента України Віктор Медведчук подав цивільний позов про захист честі, гідності та ділової репутації і відшкодування моральної шкоди, відповідачами по якому є Олександр Мороз та Соцпартія

Як повідомляв УНІАН, керівник Адміністрації Президента України Віктор Медведчук подав цивільний позов про захист честі, гідності та ділової репутації і відшкодування моральної шкоди, відповідачами по якому є Олександр Мороз та Соцпартія. Приводом для позову стала демонстрація восени 2002 року фільму «Оцифрована правда», в якому з посиланням на плівки Миколи Мельниченка Віктора Медведчука було звинувачено у співробітництві з радянським КДБ.

Лідер Соцпартії О. Мороз звернувся до голови Верховного Суду України Василя Маляренка та голови Вищої ради юстиції Сергія Ківалова з офіційним листом, у якому просить «втрутитися у ситуацію і дати належну правову оцінку рішенню Апеляційного суду Києва про перенесення розгляду позову з Шевченківського до Печерського суду столиці. У листі, текст якого надано агентству УНІАН, О. Мороз нагадує, що, «по-перше, у відповідності з нормами ЦПК розгляд судових справ здійснюється за місцем перебування відповідача, а, по-друге, Шевченківський суд майже завершив розгляд вищезгаданої справи, в ході чого, зокрема, виявив факти фальсифікації доказів з боку позивача (залишилося провести дослідження доказів і дебати)».

Виходячи з цього, лідер СПУ висловив переконання, що «подібні маніпуляції — не сумісні з нормами судочинства — є результат тиску на судову інстанцію з боку високопосадовців в АПУ».

(«Сільські вісті», №130, 6 листопада 2003 р.)




Місцевий суддя Головко, розглядаючи позов заступника мера м. Херсон Альони Ротової до місцевої газети "ВІК", видав постанову…

У нас 6 ноября случилось почти сенсационное событие. Местный судья Головко, рассматривая иск заместительницы мэра г. Херсона Алены Ротовой к местной газете "ВІК", издал постановление:

"Керуючись ст.ст. 152, 156, 157 ЦПК України, та з метою забезпечення незалежності суду, суд, УХВАЛИВ:

Заборонити ТОВ "Телерадіокомпанія "ВІК", редакції громадсько-політичного щотижневика "ВІК: час, події, люди", Кириченку Сергію Олександровичу та іншим особам протягом розгляду справи за позовом Ротової А.І. до ТОВ "Телерадіокомпанія "ВІК", редакції громадсько-політичного щотижневика "ВІК: час, події, люди", Кириченка С.О. поширювати за допомогою засобів масової інформації будь-які відомості щодо причетності Ротової А.І. до діяльності у сфері поховання, про порушення нею вимог Конституції та Законів України.

Ухвала підлягає негайному виконанню в порядку, встановленому для виконання судових рішень".

А эта самая Алена Ротова (она еще и депутат горсовета к тому же) прихватила почти все кладбища в аренду, что само по себе дичь и запрещено законом, она монополистка в этой сфере и диктует правила, сопротивляться которым никто не может — покойник не будет ждать, пока родственники защитят свои права, нарушенные Ротовой).

(Из сообщений в Харьковскую правозащитную группу)

***

З ухвали місцевого Суворовського районного суду м. Херсона від 6 листопада 2003 року:

"Заборонити ТОВ "Телерадіокомпанія "Вік", редакції громадсько-політичного щотижневика "Вік: час, події, люди", Кириченку Сергію Олександровичу та іншим особам протягом розгляду справи за позовом Ротової О.І. до ТОВ "Телерадіокомпанія "Вік", редакції громадсько-політичного щотижневика "Вік: час, події, люди", Кириченку Сергію Олександровичу поширювати за допомогою засобів масової інформації будь-які відомості щодо причетності Ротової О.І. до діяльності у сфері поховання, про порушення нею вимог Конституції та Законів України".

Тим самим одній з опозиційних газет до місцевої влади, заборонили друкувати матеріали, щодо постійних зловживань заступника міського голови м. Херсона Олени Ротової.

Як стало відомо нашому кореспонденту, головний редактор газети "Вік" Сергій Осолодкін під час ІІ Форуму журналістів "За вибори без цензури", що відбувся у Києві 10 листопада, передав примірник ухвали суду Голові комітету Верховної Ради Україні з питань свободи слова та інформації Миколі Томенку, члену Парламентської Асамблеї Ради Європи, співдоповідачу по Україні Моніторингового Комітету ПАРЄ Ханне Северінсен, голові Національної спілки журналістів України Ігорю Лубченко. Також була направлена апеляція до Апеляційного суду Херсонської області (Михайло Гончар).

(«Політична Україна», 18.11.2003, www.polit.com.ua)

***

УХВАЛА

Іменем України

06 листопада 2003 року Місцевий Суворовський районний суд м. Херсона у складі:

головуючого судді Головко О В ,

при секретарі Дровосекової В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Херсоні клопотання Рогової А.І. про встановлення заборони вчиняти певні дії, –

ВСТАНОВИВ:

Ротова А.І. звернулася до суду з позовом до ТОВ „Телерадіокомпанія „ВІК", редакції громадсько-політичного щотижневика „ВІК: час, події, люди" та Кириченка С.О. про захист честі, гідності і ділової репутації та про відшкодування моральної шкоди.

Підставою для звернення до суду позивач зазначив поширення відповідачами у статті „Міська влада” у номері 33 (39) щотижневика від 21.08.2003 р. відомостей, що не відповідають дійсності та завдають шкоди інтересам позивача, порочать її честь, гідність та ділову репутацію.

Після звернення позивача до суду із зазначеним позовом у громадсько-політичному щотижневику „ВІК: час, події, люди" за № 40 (46) від 09.10.2003 р. на сторінці 12 опубліковано статтю „Я действую в соответствии с законом... Извините, господа, красть некогда” (Алена Ротова)”. У статті відповідачами знову викладено відомості щодо яких судом розглядається справа.

Ознайомившись зі змістом зазначеної публікації, суд розцінює її як спосіб за допомогою засобу масової інформації здійснити вплив на суд у зв’язку з розглядом справи за позовом до осіб, якими було підготовлено та здійснено публікацію, що заборонено статтею 126 Конституції України.

За таких обставин клопотання Ротової О.І. про судову заборону протягом розгляду судової справи поширення відповідачами відомостей відносно Ротової А.І будь яких відомостей, що є предметом судового розгляду підлягає задоволенню.

Керуючись ст.ст. 152, 156, 157 ЦПК України, та з метою забезпечення незалежності суду, суд, —

УХВАЛИВ:

Заборонити ТОВ „Телерадіокомпанія „ВІК", редакції громадсько-політичного щотижневика “ВІК: час, події, люди”, Кириченку Сергію Олександровичу та іншим особам протягом розгляду справи за позовом Ротової А.І. до ТОВ „Телерадіокомпанія „ВІК", редакції громадсько-політичного щотижневика „ВІК: час, події, люди”, Кириченка С. О. поширювати за допомогою засобів масової інформації будь-які відомості щодо причетності Ротової Л.І. до діяльності у сфері поховання, про порушення нею вимог Конституції та Законів України.

Ухвала підлягає негайному виконанню в порядку, встановленому для виконання судових рішень.

На ухвалу може бути подана апеляційна скарга до Апеляційного суду Херсонської області протягом 15 днів з моменту її проголошення через місцевий Суворовський районний суд м. Херсона. Подача скарги не зупиняє виконання ухвали, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи.

Суддя О.В. Головко

***

По сообщению херсонского журналиста Владимира Александрова, заместитель городского головы Херсона Алёна Ротова предъявила еженедельнику «ВИК» иск о взыскании 15 тысяч гривень компенсации морального ущерба чести и деловой репутации, якобы нанесённого публикациями газеты. До решения по иску вице-мэр ходатайствовала перед судом, чтобы тот запретил редакции «ВИКа» что-либо писать о её персоне.

По мнению журналиста решение суда означает, что отныне никакая газета или телеканал не вправе хоть словом намекнуть читателям и зрителям о том, как соучредитель ООО «Полис» Алёна Ротова зарабатывает на обслуживании херсонских кладбищ, совмещая бизнес и деятельность в должности вице-мэра.

Главный редактор газеты «ВИК» Сергей Осолодкин заявил, что вердикт Александра Головко редакция обжалует в апелляционном суде.

Вице-мэр Херсона Алёна Ротова и её дочь – частный предприниматель Яна Ротова предъявили газетам «ВИК» и «Гривна» серию исков о защите чести и достоинства.

Семейство Ротовых добивается, чтобы журналисты выплатили им в общей сложности 130 тысяч гривень. По одному иску на 50 тысяч гривень судья Головко уже вынес решение в пользу Алёны Ротовой.

Комментирует юрист Херсонского областного фонда милосердия и здоровья Александр Бурмагин:

«...Пределы допустимой критики в отношении публичных политиков шире, чем в отношении частного лица. Первый неизбежно и сознательно оставляет открытым для пристального анализа журналистов и общества в целом каждое свое слово и действие, а следовательно, должен проявлять и большую степень терпимости, особенно когда он сам делает публичные заявления, которые способны вызвать критику...» (Из решения Европейского суда по правам человека (г. Страсбург)

Такова позиция Европейского суда не только в отношении нардепов, министров и Президента. К группе «особо критикуемых» судьи относят и представителей госорганов, органов местного самоуправления. Чем выше должность – тем шире пределы критики...

Цензура запрещена. Об этом четко говорит статья 15 Конституции Украины. Но парламентарии, запретив цензуру, забыли указать, какие конкретные действии к ней относятся. Посему на данный момент невозможно доказать «цензурность» действий чиновников... Но основной закон наряду с запретом цензуры гарантирует право на свободу мысли и слова, свободное выражение взглядов и убеждений (ст. 34). Эта же статья говорит, что каждый имеет право свободно собирать, хранить, использовать и распространять информацию устно, письменно или иным способом – на свое усмотрение. Для любого журналиста эти положения имеют особое значение, поскольку являются гарантиями его профессиональной деятельности.

Статья 2 Закона Украины «О печатных средствах массовой информации (прессу) в Украине» гласит: «Не допускается требование предварительного согласования сообщений и материалов, которые распространяются печатными средствами массовой информации, а также запрещение распространения сообщений и материалов со стороны должностных лиц государственных органов...».

Статья 9 Закона Украины «Об информации»: «Все граждане Украины, юридические лица и государственные органы имеют право на информацию, что предусматривает возможность свободного получения, использования, распространения и хранения сведений, необходимых им для реализации ими своих прав, свобод и законных интересов, осуществления заданий и функций».

Судья в своем определении указал основание – статья 126 Конституции Украины, где говорится, что оказывать влияния на судей каким либо образом запрещено. При этом он не объяснил, как суд пришел к выводу, что публикации – способ влияния. Более того, основной мотив – это: “у статті відповідачами знову викладено відомості щодо яких судом розглядається справа”... Вполне возможно, что через СМИ можно оказывать «давление» на суд. И одно из оснований для ограничения свободы слова, указанное в десятой статье Европейской конвенции «О защите прав и основных свобод человека» - это «...обеспечение авторитета и беспристрастности правосудия». А что пишет в судья в определении? «Заборонити ТОВ „Телерадіокомпанія „ВІК"... та іншим особам протягом розгляду справи за позовом Ротової А.І. до ТОВ „Телерадіокомпанія „ВІК"... поширювати за допомогою засобів масової інформації будь-які відомості щодо причетності Ротової А.І. до діяльності у сфері поховання, про порушення нею вимог Конституції та Законів України». Получилось, что судья, защищая суд от постороннего влияния, запретил ВСЕМ СМИ Украины распространять сведения по поводу нарушения Законов и Конституции – ЧИНОВНИКОМ. Довольно странная «рука помощи» от судьи, протянутая Именем Украины...

(Херсонский областной фонд милосердия и здоровья, [email protected])

Див. також — "Вгору", м. Херсон, №46, 13 листопада 2003 р.

***

Вердикт судді Олександра Головка редакція «ВІК» оскаржила в апеляційному суді.

І от 4 грудня Апеляційний суд Херсонської області дав оцінку діям судді О.Головко: «...висновок суду про необхідність забезпечення позову Ротової А.І. шляхом заборони подальших публікацій відповідачами й іншими особами щодо зазначених у позовній заяві обставин суперечить вимогам ст.ст. 149, 152 ЦПК України». Іншими словами, суддя О. Головко застосував «не ті» статті Цивільно-процесуального кодексу.

Апеляційна інстанція також звернула увагу на той факт, що суддя місцевого суду не мав права забороняти будь що особам, які НЕ МАЮТЬ НІЯКОГО відношення до судової суперечки між чиновником міськвиконкому та ТОВ «Телерадіокомпанія ВІК».

«Забороняючи поширювати за допомогою ЗМІ будь-які відомості щодо діяльності позивачки, суд наклав таку заборону, крім відповідачів, і на інших осіб, не визначивши їх коло... чим вийшов за межі спірних правовідносин», — говориться в ухвалі Апеляційного суду.

У такий спосіб Апеляційний суд повернув «у межі» суддю, а також право журналістам поширювати відомості про порушення законів чиновником.

Слід зазначити, що ніколи ще журналісти різних видань Херсона так дружньо не виступали на захист своїх прав у суді. Це стало можливим завдяки проекту «Свободі слова в Херсонській області — юридичну підтримку» Херсонської міської асоціації журналістів «Південь».

(Український Медіа Сервер, Південь 11.12.2003)




Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Кримінальні справи

Кримінальні справи Володимира Бойка (Донецьк)

7 листопада у Ворошилівському районному суді м. Донецька відбулося засідання в справі за позовом журналіста Володимира Бойка до прокуратури Донецької області, Державної податкової інспекції в м. Донецьку та Донецького міськуправління міліції про відшкодування шкоди, завданої незаконним затриманням в редакції газети та утримуванням за ґратами в нелюдських умовах протягом 10 днів.

Обласна прокуратура позов визнала, оскільки В.Бойко ніколи ніяких злочинів не вчиняв, кримінальна справа, порушена проти нього прокуратурою, була закрита за відсутністю в його діях складу злочину, а Апеляційний суд Донецької області ще в серпні минулого року визнав затримання незаконним. Одначе, з цим не погодилися податківці. Оскільки Державну податкову адміністрацію в Донецькій області зараз очолює Олександр Васильєв – старший брат першого віце-спікера Верховної Ради Геннадія Васильєва – ДПА в Донецькій області направила в судове засідання свого представника, інспектора Д. Дзюбу, який оголосив, що податкова адміністрація позов не визнає і вважає, що В. Бойко провів десять діб у ізоляторі тимчасового тримання правильно. Мовляв, так йому й треба. На запитання здивованого судді, який нагадав, що є судове рішення, яким затримання визнане незаконним, податківець від імені О.Васильєва відповів: “Ніякі судові рішення для нас значення не мають”.

Нагадаємо, що В. Бойко був затриманий на своєму робочому місці в редакції газети “Салон” 25 червня 2002 року. Кримінальну справу проти нього порушила прокуратура після того, як він у лютому 2002 року опублікував в інтернет-виданні “Україна кримінальна” статтю “Прокурори-багатоверстатники” http://cripo.com.ua/stati/rub-2/r2-s24.htm про кримінальний бізнес найближчого оточення Геннадія Васильєва. До Донецька було негайно направлено працівників Генеральної прокуратури України для перевірки фактів, викладених у публікації. Факти підтвердилися, але замість того, щоби притягнути до відповідальності злочинців у погонах, працівники прокуратури Донецької області стали погрожувати В. Бойку, що відправлять його до в’язниці. Про це також повідомила “Україна кримінальна” http://cripo.com.ua/stati/rub-1/r1-s38.htm. Погрози було реалізовано досить швидко, прокурор Куйбишевського району м. Донецька за вказівкою з обласної прокуратури порушив проти В. Бойка кримінальну справу за ухилення від сплати податків та зловживання посадовим становищем і направив справу до слідчого відділу ДПІ в м. Донецьку, але там впродовж 1,5 місяців навіть не інформували журналіста про наявність кримінальної справи бо сподівалися без розголосу її закрити, оскільки розуміли, що в протилежному випадку виникне гучний скандал. Але після того, як В. Бойко підготував статтю про корупцію в податкових лавах на прикладі сина тодішнього голови обласної ДПА, податківці пішли назустріч проханням обласного прокурора: стаття була знята зі зверстаної шпальти, а на В. Бойка наступного дня вдягнули наручники. У наступному суд визнав затримання незаконним, а справу було закрито за ст. 6 п. 2.

Громадське обурення затриманням журналіста було настільки великим, що публічну оцінку діям податкової міліції та прокуратури дав навіть Леонід Кучма на Колегії Генпрокуратури 6 липня 2002: “Допрацювалися!” Але в братів Васильєвих інша точка зору. Очевидно, Голова ДПА в Донецькій області, натхнений думкою про те, що його молодший брат ось-ось стане Генеральним прокурором, вирішив показати, як насправді в його сім’ї ставляться до законів, здорового глузду, іміджу країни та судових рішень, що набули законної сили («Майдан», 10.11.2003)

(maidan.org.ua)

***

Донецькому журналісту Володимиру Бойко загрожує обшук помешкання та ув’язнення. Про це він повідомив кореспонденту ІМІ. Наразі він намагається зв’язатися із депутатами, які працюють у Києві та передати документи, що свідчать про причетність віце-спікера Верховної Ради Геннадія Васильєва до кримінальних кіл Донецька.

Володимир Бойко повідомив кореспонденту ІМІ, що на даний момент у його помешканні збираються виламувати двері і робити обшук для того, щоб вилучити документи, які підтверджують кримінальну діяльність Геннадія Васильєва.

— Зараз я намагаюсь зв’язатися з депутатами, зокрема Володимиром Стретовичем для того, щоб передати плівки із записами розмов, які свідчать про кримінальну діяльність віце-спікера Верховної Ради Васильєва. Ви розумієте, що я не зможу вивезти їх за межі Донецька...

Нагадаємо, що 7 листопада відбулося засідання суду м. Донецька, де розглядався позов Володимира Бойка до прокуратури Донецької області, Державної податкової інспекції в м. Донецьку та Донецького міськуправління міліції про відшкодування шкоди, завданої незаконним затриманням в редакції газети та утримуванням за ґратами в нелюдських умовах протягом 10 днів.

Цього ж дня о 19 годині вечора у помешканні Володимира Бойка задзвонив телефон. Знявши трубку, донецький журналіст почув брутальної форми погрози на свою адресу.

Володимир Бойко повідомив про те, що погрожують йому не вперше. Це, на його думку, пов’язано з професійною діяльністю. Журналіст є автором гострих, викривальних матеріалів, що стосуються діяльності донецьких кримінальних кіл, які публікувалися на „Українській правди" (Інститут масової інформації, 10.11.2003)

www.imi.org.ua)

***

Володимир Бойко, Донецьк:

Увечері 7 листопада хтось невідомий подзвонив мені на домашній телефон і заявив, що “ти вже дописався”, “тюремної параші понюхав, тепер голову відіб’ємо». Два дні я не міг зрозуміти, з якою саме публікацією пов’язаний загрозливий дзвоник. А в минулу неділю мені зателефонував знайомий з Києва і повідомив, що Васильєв наказав прокурору Донецької області В. Пшонці негайно вжити заходів щодо мене і тих, хто дав інтерв’ю для статті. Зі слів знайомого, Васильєв дослівно сказав: “сповісти до третього коліна”. Не секрет, що прокуратурою Донецької області фактично керує Г. Васильєв. В. Пшонка – фігура номінальна, котру ні в гріш не ставлять навіть районні прокурори, а керівники великих підрозділів – наприклад, той же прокурор Донецька А. Ольмезов – взагалі отримують вказівки безпосередньо від Г. Васильєва, минаючи обласну прокуратуру. Васильєв наказав заарештувати тих колишніх працівників міліції і СБУ, які розповіли мені про бурхливу комерційно-кримінальну діяльність нинішнього першого віце-спікера Верховної Ради, і вилучити документи та інші докази (аудіозаписи, наприклад), що компрометують його.

(www.razom.org.ua)

Див. також — «Вечерние вести», №171, 12 ноября 2003 г.)

***

Після оприлюднення на "УК" серії статей про ринково-культову діяльність віце-спікера парламенту Геннадія Васильєва, той не квапився із відповіддю. Першого з числа тих, хто наважився розповісти пресі про ринкові справи Васильєва, вже запроторили за грати. Далі буде? Нижче – інтерв’ю із винуватцем скандалу донецьким журналістом Володимиром Бойко.

— Володимире, "Майдан-інформ" повідомив про телефонні погрози на Вашу адресу, на сайті ІМІ з’явилася інформація про можливий обшук у Вас вдома та навіть арешт. Що, власне, відбувається в Донецьку?

— Відбувається те, що й мало відбутися після того, як Геннадію Васильєву 7 листопада на трибуні Верховної Ради довелося вислуховувати запитання депутата Володимира Стретовича. Голову парламентського комітету цікавило, чи відповідають дійсності факти, викладені в моїй статті “В краю непуганых прокуроров”, яка була вміщена в донецькому тижневику “Остров” і стала широковідомою завдяки передруку на “Україні кримінальній”. Замість відповіді Васильєв став погрожувати.

Подальші події розгорталися наступним чином. Ввечері того ж дня, 7 листопада, в мене вдома роздався телефонний дзвоник і невідомий чоловічий голос передав погрози, щоправда, не конкретизуючи, з якою саме публікацією вони пов’язані. Я негайно звернувся до міліції, до мене додому прибули працівники Київського райвідділу Донецького управління МВС, прийняли заяву про порушення кримінальної справи, відібрали пояснення.

Про всяк випадок я вирішив також зателефонувати черговому СБУ, оскільки за таких обставин не бачив сенсу звертатися до прокуратури. Справа в тім, що в мене досить складні взаємини з наглядовим органом – я тільки в цьому році двічі звертався до прокуратури з заявами про порушення кримінальних справ у зв’язку з нападами на мене працівників податкової та звичайної міліції під час збору матеріалів для публікацій, але від того жодного результату немає, тільки згаяний час. По факту застосування до мене фізичної сили в березні 2002 року працівниками податкової міліції Куйбишевського району м. Донецька суд неодноразово скасовував відмовні постанови прокуратури, бо мають місце явні ознаки злочину. Тепер прокуратура опанувала іншу тактику – мені просто не видають відмовні постанови. Навіть через суд. Окрім того, працівники Київського райвідділу міліції, куди я звернувся у зв’язку з телефонними погрозами, мають всі підстави мене, скажімо так, не любити. Не далі як 30 жовтня я сфотографував заступника начальника цього райвідділу біля донецького Палацу Молоді “Юність”, де той координував по рації дії невідомих осіб проти депутатів “Нашої України”. Тому я набрав номер чергового по УСБУ (062) 332 63 93. Назвав себе, пояснив, що я є журналістом, акредитованим при Верховній Раді, що пишу на гострі теми, а сьогодні телефоном мені надійшли погрози фізичної розправи. Прохав доповісти начальству. Черговий сказав, що це їх не стосується й кинув слухавку...

Наступного дня, 10 листопада, прокуратура перейшла у наступ – о пів на шосту ранку працівники міліції стали грюкати в двері підполковника міліції у відставці Михайла Халаджі, якого прокуратура обібрала на 50 тисяч доларів. М. Халаджі повезли до прокуратури м. Макіївка, де він був затриманий та відправлений до ізолятора тимчасового утримування без будь-якого обвинувачення та будь-яких законних підстав. У протоколі затримання слідчий вказав, що М.Халаджі затриманий, оскільки “може ухилитися від слідства та для виконання вироку суду”. Якщо Ви відкриєте КПК на ст. 106, то побачите, що таких підстав для затримання взагалі не існує. На завтра до прокуратури м. Макіївка викликаються інші особи, які дали інтерв"ю – підполковник СБУ у відставці Олег Кравченко та директор будівельної фірми Олександр Бєлік.

— Чи має М.Халаджі захисника?

— На моє прохання його захист здійснює Сергій Салов, один із фігурантів “записів Мельниченка”. Думаю, представляти його читачам "УК" потреби не має. Сергій Петрович вже підготував скаргу до суду на незаконне затримання М. Халаджі, завтра її подасть.

— Але при чому тут Макіївка?

— А не при чому. Так зване “слідство” проводить прокуратура м. Донецька під проводом Ольмезова — кума Г. Васильєва. А в Макіївку затриманого повезли подалі від людських очей. У яких умоваx перебуває затриманий свідчить хоча б те, що за весь день – з шостої ранку до дев’ятої вечора — М. Халаджі навіть не погодували. При цьому ніякого обвинувачення йому не висунуто. Прокуратуру цікавить лише одне – де “чорна бухгалтерія” Покровського ринку, який працює “під дахом” Г.Васильєва, і де магнітофонна стрічка, на якій записано розповідь президента Компанії “Свята Діва Марія” пана Носатова (який, до речі, має посвідчення помічника депутата Г. Васильєва) про подробиці з життя цієї богоугодної фірми. Але М. Халаджі не може віддати компромат, якби навіть і хотів – документи та касети перебувають у мене. Але найстрашніше для Г. Васильєва те, що в мене є документи, які повністю викривають прокурорську аферу з загарбанням Покровського ринку.

— Були ще якісь погрози на Вашу адресу?

— Після 7 листопада більше погроз не надходило, очевидно, оточення Г.Васильєва буде вдаватися до інших засобів. Але сьогодні, у той момент, коли я був у редакції “Острова”, мені зателефонувала на мобільний телефон моя матір, сказала, що хтось грюкає в двері та намагається їх виламати. Коли я приїхав додому, нікого в під’їзді вже не було. Двері цілі. Чи надовго? До речі, про “Остров”, де вперше вийшла друком історія про “Край непуганых прокуроров”. Сьогодні в редакцію зателефонували з типографії і сказали, що більше друкувати газету не будуть через вміщені там матеріали.

— Який вихід з ситуації, що склалася?

Користуючись нагодою, звертаюся до народних депутатів, передусім – до Голови комітету з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією Верховної Ради Володимира Стретовича, і прошу негайно виїхати до Донецька. Я готовий передати документи, що свідчать про створення в прокуратурі Донецької області злочинної групи, про зв’язок цієї групи з Геннадієм Васильєвим. Прошу депутатів зустрітися з потерпілими від злочинів, зокрема, з ув’язненим М. Халаджі

— Оскільки в ЗМІ пройшла інформація про можливість Вашого арешту, як Ви оцінюєте таку ймовірність?

— Після тієї заяви, яка була 7-го листопада зроблена від імені Олександра Васильєва – старшого брата Геннадія Андрійовича, я вже нічому не здивуюся. У той день у Ворошиловському райсуді м. Донецька слухався мій позов до прокуратури Донецької області, Державної податкової інспекції в м. Донецьку та Донецького міськуправління міліції про відшкодування шкоди, завданої незаконним затриманням мене в редакції газети та утримуванням за ґратами в нелюдських умовах протягом 10 днів.

Природно, що я зажадав компенсації за незаконне затримання, обласна прокуратура позов у принципі визнала, позаяк ніколи ніяких злочинів я не вчиняв. Одначе, з цим не погодилися податківці. Оскільки Державну податкову адміністрацію в Донецькій області зараз очолює Олександр Васильєв – старший брат першого віце-спікера Верховної Ради Геннадія Васильєва – ДПА в Донецькій області направила в судове засідання свого представника, інспектора Д. Дзюбу, який 7 листопада оголосив, що податкова адміністрація позов не визнає і вважає, що я провів десять діб у ізоляторі тимчасового тримання правильно. Мовляв, так мені й треба. На запитання здивованого судді, який нагадав, що є судове рішення, яким моє затримання визнане незаконним, податківець від імені О.Васильєва відповів: “Ніякі судові рішення для нас значення не мають” («Україна кримінальна», 10.11.2003)

(www.cripo.com.ua)

***

Інтерв’ю з Володимиром Бойком:

— Ви не припускаєте, що погрози викликані Вашою недавньою статтею про «Вальпургієвий день» у Донецьку? Кажуть, та стаття дуже образила керівництво Донецької області.

— Я категорично відкидаю саму можливість будь-якої помсти з боку перших осіб області. Скоріше, могла бути протилежна ситуація — хтось міг захотіти виставити в непривабливому вигляді героїв тієї публікації і організував дзвінок з погрозами з суто провокаційною метою. Але, треба сказати, що на провокацію ті погрози також не походили, оскільки не звучало ніякої конкретики — які статті, який «базар»?

—А може мався на увазі не базар, а ринок — якраз 7 листопада Геннадію Васильєву доводилося в парламенті відповідати на гострі запитання, викликані Вашою статтею про Покровський ринок у Донецьку, який, начебто, «кришує» майбутній Генеральний прокурор?

— Я глибоко переконаний, що люди рівня Васильєва повинні прораховувати свої вчинки бодай на два-три кроки вперед і тому також відкидаю подібне припущення. Інша річ — це вся та донецька босота, яка працює «під дахом» героїв моїх матеріалів і яка дуже уважно їх читає. Наприклад, за кілька годин до дзвінка я узнав, що один кримінальний авторитет Донецька дуже обурювався моєю статтею про нелегальні шахти, оскільки в матеріалі прозвучала назва належної йому фірми. Тому з якоюсь конкретною статтею я цей дзвоник доки пов’язати не можу. І вважаю гадання на тему, хто б за цим міг стояти, взагалі некоректним. Я зробив заяву в міліцію, передав останні публікації — нехай правоохоронний орган проведе розслідування.

Якщо мала місце провокація, спрямована проти керівників області — хуліганів моментально знайдуть. Якщо ж погрози є реальними, то ніхто зловмисників розшукувати не стане — тут я вже маю чималий досвід. І ще один факт. Мою заяву передано в Київський райвідділ міліції міста Донецька — за місцем мого проживання. Але в мене є підстави вважати, що

саме цей райвідділ не стане дуже ретельно шукати зловмисників після того, як я сфотографував 30 жовтня 2003 року заступника начальника цього міліцейського підрозділу С. Кочергіна біля Палацу Молоді «Юність».

Ми хочемо висловити свою солідарність та підтримку Володимиру Бойку, та обіцяємо докласти зусиль для забезпечення права всіх журналістів на безперешкодне висловлення своєї позиції.

Зараз ми готуємо звернення до Комітету ВР України з питань свободи слова та інформації, з проханням захистити журналіста та убезпечити його від розправи за виконання ним своєї професійної діяльності («Майдан», 08.11.2003)

(maidan.org.ua)

Див. також — «Голос України», №214, 12 листопада 2003 р.

***

Голова Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації Микола Томенко надіслав листа першому заступнику Генерального прокурора України Винокурову С.М., у якому зазначено, що до Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації продовжують надходити факти перешкоджання законній професійній діяльності журналістів.

Так, 7 листопада 2003 року невідома особа зателефонувала на домашній телефон донецькому незалежному журналісту Володимиру Бойку з погрозами фізичної розправи. За повідомленнями засобів масової інформації, характер погроз, не залишали сумнівів про те, що йдеться саме про професійну діяльність журналіста. Погрози щодо фізичної розправи пролунали на адресу Володимира Бойка після появи його публікацій та критичних матеріалів у низці засобах масової інформації про події в Донецьку 31 жовтня 2003 року.

М. Томенко відзначає у своєму листі, що статтею 171 Кримінального кодексу України встановлена відповідальність за перешкоджання професійній діяльності журналістів. Крім того, Кримінальний кодекс України встановлює відповідальність за погрозу вбивством (стаття 129) та за погрозу або насильство щодо службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок (ст. 350).

Оскільки, відповідно до Кримінального процесуального кодексу України, саме органами прокуратури проводиться досудове слідство у справах за статтями 350 та 171 Кримінального кодексу, Микола Томенко просить першого заступника Генпрокурора терміново здійснити перевірку зазначених у зверненні відомостей та за її результатами вжити передбачених законом заходів реагування.

Після того, як донецька газета "Остров" розпочала по частинах друкувати статтю Володимира Бойка "В краю непуганых прокуроров" про кримінально-церковний бізнес Г.Васильєва, журналісту надійшли погрози по телефону. Окрім того, невідомі особи намагалися проникнути в квартиру журналіста, в якого знаходяться документи, що викривають працівників прокуратури Донецької області в створенні злочинного угрупування під проводом першого віце-спікера Верховної Ради. У зв’язку з таким перебігом подій редакція "Острова" з міркувань безпеки поміняла місце розташування.

11 листопада до редакції зателефонували з виробничого відділу видавництва "Донеччина", де друкується тижневик, і повідомили, що черговий номер газети вийде в світ тільки в тому випадку, якщо там не буде закінчення статі В.Бойка про Г.Васильєва. Зі слів начальника виробничого відділу, працівники редакції повинні привезти плівки до неї, вона спочатку перевірить зміст номеру й тільки в цьому випадку дасть дозвіл на друк. Головний редактор "Острова" Євген Талишев від послуг цензури відмовився.

Тоді наступного дня, 12 листопада, о 9год. 40 хв. до приміщення, де ще кілька днів тому перебувала редакція "Острова", прибули молоді люди бритоголової зовнішності та вражаючих габаритів. "Качки" з’явилися на автомобілі з номером держреєстрації 512-38 ЕВ. Пошукавши редакцію газети та отримавши від власників приміщення відповідь, що "Остров" вже тут не знаходиться, незвані гості уїхали.

А ще через дві години головний технолог видавництва "Донеччина" Володимир Дятловський повідомив редакцію, що Голова правління цього Акціонерного товариства Василь Ковалев дав наказ більше газету "Остров" не друкувати. При цьому видавництво згідно повернути вже отримані за друк гроші та сплатити передбачену договором неустойку.

12.11.03 типографія “Донеччина” відмовилася друкувати черговий номер донецького тижневика “Остров”, де мала вийти стаття Володимира Бойка про кримінальний бізнес першого віце-спікера Верховної Ради Г.Васильєва та його помічника Р.Кузьміна. Тим не менш редакції вдалося віддрукувати газету в іншій типографії. Але газета так і не надійшла на жодне з 900 поштових відділень області, де була повинна реалізовуватися вроздріб за договором з Донецькою дирекцією “Укрпошти” – зрання з’ясувалося, що Р.Кузмін вночі викупив тираж оптом.

Зараз редакція газети вирішує питання про друк додаткового тиражу зі статтею “В краю непуганых прокуроров”. З повним текстом цієї статті можна ознайомитися тут: http://cripo.com.ua/?sect_id=2&aid=1609

(13 листопада 2003, www.maidan.org.ua)

***

Володимир Бойко: донецький "Остров" доГАВкався (20-11-2003, «Остров»)

Обещание, данное ГАВ (то есть Геннадием Андреевичем Васильевым) с трибуны Верховной Рады подать в суд на автора статьи «В краю непуганых прокуроров», опубликованной в донецком еженедельнике «Остров» и «Украине криминальной», имеет шанс превратиться в фарс. Почему - рассказывает автор нашумевшей публикации.

О только что назначенном новом Генеральном прокуроре автор этих строк пишет давно и вдохновенно. И это неудивительно, ведь Г. Васильев известен не только как наиболее состоятельный прихожанин донецкого храма Покрова Пресвятой Богородицы, пожертвовавший на колокольню 450 тысяч долларов, но и как один из богатейших людей страны. За годы пребывания на посту прокурора Донецкой области Геннадий Андреевич не только смог доказать, что настоящая вера способна горами двигать, но и умудрился скопить вполне приличное состояние, пропустив вперед в олигархической табеле только империю Рината Ахметова и Индустриальный Союз Донбасса. Причем, что особо примечательно, Геннадий Андреевич не столько бизнесом занимался, сколько пополнял мошну путем отбирания денег и недвижимости у менее удачливых сограждан.

Когда в феврале 2002 года мы первый раз написали в Интернет-издании «Украина криминальная» http://cripo.com.ua/stati/rub-2/r2-s24.htm о том странном интересе, который проявляет бывший прокурор Донецкой области к чужой собственности, Геннадий Андреевич обиделся и даже распорядился подержать автора статьи за решеткой. Однако вышел скандал. И потому когда в июне этого года в еженедельнике «Грани плюс» появилась наша статья «Прокурор «милостью божьей» http://grani.kiev.ua/2003/19/Boyko36L_ukr.htm, а в сентябре - «Христопродавцы из прокуратуры» http://grani.kiev.ua/2003/25/Boyko02L_ukr.htm об уголовно-церковном бизнесе первого вице-спикера парламента, Геннадий Андреевич сделал вид, что это не о нем. Но когда донецкая газета «Остров» совместно с «Украиной криминальной» стала печатать эпопею «В краю непуганых прокуроров» http://cripo.com.ua/?sect_id=2&aid=1624, Г. Васильеву все таки пришлось признать, что он «в курсе» разоблачительных публикаций о взаимоотношениях между Компанией «Святая Дева Мария», которая владеет Покровским рынком в Донецке, и помощником Геннадия Андреевича Р.И. Кузьминым.

Вся страна могла наблюдать 7 ноября замечательную сцену, когда председатель парламентского Комитета по борьбе с организованной преступностью и коррупцией Владимир Стретович поинтересовался у стоящего на трибуне Верховной Рады кандидата в Генпрокуроры Геннадия Васильева, соответствуют ли действительности факты, приведенные газетой «Остров» и «Украиной криминальной» в статье «В краю непуганых прокуроров». Будущий Генпрокурор обиделся и заявил: «Что касается той оскорбительной статьи, о которой Вы говорили, Владимир Николаевич, то есть иск в суде и я сделаю все, чтобы это дело было рассмотрено».

Трудно передать радость, охватившую меня при звуках елейного васильевского голоса - о такой рекламе можно было только мечтать! Предыдущий Генпрокурор тоже пытался судиться со мной из-за статьи о его знаменитых часах, но делал это не сам - истцом выступил бывший подчиненный Святослава Михайловича, до глубины души обиженный «наездами» на шефа. Однако дело закончилось ничем, ибо истец, поняв, что превратил своего босса в посмешище, попросту перестал ходить в судебные заседания. А тут такая удача - первый вице-спикер публично объявил, что будет судиться Сам.

Однако радость была преждевременной. Оказывается, Геннадий Андреевич обращаться в суд за защитой поруганной чести вовсе не собирался. Г. Васильев имел в виду иск, который заявила его «подкрышная» Компания в связи с иной статьей - «Прокурор «милостью божьей».

Как известно, когда Бог хочет покарать человека, то он прежде всего лишает его разума. Судя по заявлению Г. Васильева, Геннадий Андреевич прогневил Господа давно и всерьез. Во всяком случае, первый вице-спикер так и не понял, что необдуманными заявлениями он полностью изобличает себя - и в коррупционной связи с компанией «Святая Дева Мария» (прости Господи!), и в неприкрытом намерении вмешаться в отправление правосудия.

Однако с упомянутым иском вышла промашка. Исковое заявление следовало подавать в Шевченковский райсуд г. Киева, по месту нахождения еженедельника «Грани плюс», где впервые была опубликована статья «Прокурор милостью божьей». Что, собственно, помощники Васильева от имени «Девы Марии» и сделали еще в августе этого года. Однако, когда представил себе Геннадий Андреевич, как явятся в столичный суд щелкоперы от оппозиции, как начнут описывать в своих подлых газетенках очные ставки прокурорских подельщиков со свидетелями, облапошенными Г. Васильевым на 600 тысяч долларов, так сразу же распорядился иск отозвать и больше столичную газету всякими глупостями не тревожить.

Тогда, вооружившись постом и молитвой, стали помощники первого вице-спикера искать ответчика в регионах. Нашли донецкий «Остров», который осмелился перепечатать статью о знаменитом земляке. Конечно, в соответствии со статьей 42 Закона Украины «О печатных средствах массовой информации (прессу) в Украине», издание за перепечатку ответственности не несет. Однако таких мелочей Геннадий Андреевич, как видно, не знает - где ему, Божьему человеку, законы читать, ежели приходиться днями напролет без остатка отдаваться проблемам личного бизнеса.

Но и это не все. Газета «Остров» (а точнее - ее издатель, поскольку газета не является юридическим лицом) зарегистрирована в Куйбышевском районе г. Донецка и иск следовало бы подавать именно в Куйбышевский райсуд. Однако решил Геннадий Андреевич судьбу не испытывать. Как известно, в записях неуловимого майора Гарант потребовал от губернатора Януковича подвесить председателя этого суда А. Тупицкого за то самое место, которое красят на Пасху. И, зная крутой нрав Виктора Федоровича, Геннадий Андреевич, возможно, подумал, что г-н Тупицкий по сей день пребывает в подвешенном состоянии. Должно быть, именно поэтому помощник Васильева Р.И.Кузьмин попросил обеспечить надлежащее рассмотрение иска богобоязненной Компании своего младшего братишку, прокурора Калининского района.

Пацан сказал - пацан сделал. Поначалу нашелся судья в Калининском районе, который согласился за 500 долларов вынести требуемое решение. Но как прочитал, что в статье о «божьей милости» написано, так предпочел на столь сомнительные заработки не соглашаться. Пришлось идти прокурору на поклон к судье этого же суда Александру Николаевичу Гавриленко, давнему почитателю компании «Святая Дева Мария» и верному собутыльнику ее президента г-на Носатова. Впрочем, если А. Гавриленко, прочитав эти строчки, попытается отрицать свою алкогольную зависимость от руководства компании-истца, то мы готовы привести свидетелей, которые сиживали с Александром Николаевичем за одним столом под сенью Покровского рынка.

Одним словом, за дело взялся судья А. Гавриленко со всем рвением. Чтобы создать видимость законности, в исковом заявлении был написан вычитанный «на потолке» адрес издателя, якобы «прописанного» в Калининском районе Донецка. Естественно, что посмотреть выходные данные газеты и поинтересоваться настоящим адресом судья не решился, как не решился и направить повестку издателю, ограничившись вызовом в суд автора публикации. Пришлось мне идти в суд и пояснять две вещи.

Для судьи явилось открытием то, что, во-первых, привлекать в качестве ответчика нужно в первую очередь не журналиста, а издание. А уже СМИ может в качестве второго ответчика пригласить в суд автора спорной публикации. Но никак не истец, поскольку на журналисте не написано, что именно он является автором. Это может знать только его работодатель. Например, применительно к нашему случаю, откуда Компании «Святая Дева Мария» знать, что именно я написал статью о ГАВе, а не хозяин Мариупольского меткомбината из Партии регионов? Во-вторых, при подаче иска была нарушена территориальная подсудность. Не говоря уже о том, что «Остров» вообще не является надлежащим ответчиком - судиться нужно с «Гранями плюс», причем не в Донецке, а в Киеве.

Надо сказать, что судья изо всех сил пытался изобразить на своем лице трезвую мысль и даже отложил дело на две недели, дабы, как понял автор этих строк, поближе познакомиться с украинским законодательством. Мы же, чтобы не теребить отводами нежную душу этого жреца Фемиды, просим кандидата юридических наук Г. Васильева дать указание кандидату юридических наук Р. Кузьмину не смешить людей.

Многоуважаемый Геннадий Андреевич! Учитывая Ваше обещание приложить все усилия для того, чтобы в суде было рассмотрено то, что рассмотрению не подлежит по определению (а именно - иск Ваших «братьев во Христе» к газете «Остров» за перепечатку ненавистной Вам статьи), обращаем Ваше внимание на то, что подавать иск нужно именно в Куйбышевский суд Донецка и никакой другой. Понимая, что основы процессуального законодательства для Вас - это все равно, что китайская грамота, все-таки призываем поручить Вашим помощникам ознакомиться с Гражданским процессуальным кодексом и доложить Вам статью 125. И вовсе не потому мы к этому призываем, что надеемся на то, что в Куйбышевском суде, в отличии от Калининского, взяток брать не станут или попытаются соблюсти хотя бы видимость законности при рассмотрении иска «Святой Девы Марии». В чем-чем, а в уважении к законности подозревать судей Куйбышевского райсуда Донецка у нас нет никаких оснований. Можете отправлять туда Р.Кузьмина без всякого опасения. Причем, особенно хотели бы порекомендовать Вам судью А. Якубенко и судью С. Добнева. Как говаривал в записях незабвенного майора о таких блюстителях законности классик современной филологии, это судьи «высшей меры».

Мы, Геннадий Андреевич, потому рекомендуем Вам все-таки направить иск по территориальной подсудности, что о Вашей репутации юриста беспокоимся. Потому как по-другому ну никак нельзя. Законы не позволяют. Если, конечно, Вы, еще помните, что это такое... «Остров»

maidan.org.ua, «Полтавський обласний медіа-клуб,
№56, 21 листопада 2003 р.




Журналіст проти кримської «коза ностра»: Хто кого?

Судовий процес проти євпаторійського журналіста Володимира Лутьєва наближається до вирішальної фази — в апеляційному суді м. Севастополя розпочався розгляд справи по суті. Володимира Лутьева обвинувачують в замаху на умисне вбивство депутата ВР АРК Миколи Котляревського, вчинене на замовлення, свідомому неправдивому свідченні, примушенні свідків до відмови від давання показань, а також – в низці економічних злочинів. Ми продовжуємо власне розслідування цієї справи, оскільки деякі обставини й події свідчать про те, що і Котляревський, і окремі працівники кримського УБОЗу, які буцімто розкрили замах на його життя, були особисто зацікавлені в обинуваченні й засудженні журналіста. Бо навіть сам пан Котляревський під час інтерв’ю, розмірковуючи про цей процес, зненацька заявив мені, що не надто любить правоохоронні органи, далі – дослівно: “Тому що є теж в моєму житті приклади, коли мене замовили.” Себто, за логікою з цих слів пана депутата, можна дійти висновку, що справу Лутьєва замовили правоохоронці?

Мені пощастило отримати ні з чим незрівнянний заряд гумору – щоправда, чорного – слухаючи заяви депутата Миколи Котляревського 29 жовтня під час попереднього судового засідання в Севастополі. Між іншим, молодий депутат з досить непростим минулим заявив, що дуже боїться за своє життя, отже він зміцнив, заклав цеглою вікна своєї квартири. На цьому анекдот не закінчується. Мабуть, однофамільцю славетного письменника-гумориста єдиного претендента на роль “замовника його вбивства” видалось замало, якось непереконливо. Він звертається до голови Верховної Ради АРК Бориса Дейча з офіційним листом, у якому скаржиться, що Володимир Лутьєв досі на волі, але крім журналіста, його життю вже загрожує ще одна людина – лікар Юрій Ткач. І не абияк, а “із застосуванням зброї”. Насамкінець пан Котляревський прохає кримського спікера поклопотатися перед міліцією про видачу йому дозволу на придбання, зберігання й носіння індивідуальної зброї...

На основі інформації, зібраної журналістами, логічний ряд виглядає так. Головний редактор “Евпаторийской недели” Володимир Лутьєв стає відомим своїми викривальними матеріалами стосовно окремих працівників Євпаторійського ВБОЗу та депутата ВР АРК Миколи Котляревського. До цього журналіст двічі зазнавав незаконного арешту та примусового приводу за допомогою працівників УБОЗу, на що скаржився в суд і прокуратуру і домігся порушення кримінальних справ у відношенні правоохоронців, через що вони могли втратити не лише свої посади, а й волю. Останнім часом перед “замахом” Лутьєв активно ініціював судовий процес у відношенні Котляревського, надаючи документи, які свідчили, що той став депутатом ВР АР Крим завдяки порушенням на виборчих дільницях. Отже Котляревський міг позбавитися статусу депутата. У листопаді 2002 року працівники кримського УБОЗу затримують Лутьєва за підозрою в організації вбивства Котляревського. При цьому основним доказом є свідчення колишнього працівника кримського УБОЗу Андрія Грачова, а також нібито записані на плівку його розмови з Лутьєвим. Адвокат журналіста Олександр Гнєздов заявляв, що на його підзахисного під час слідства здійснювався тиск, щоб він дав потрібні свідчення. Адвокат припускав, що справа про нібито замовлення вбивства Котляревського пов’язана з професійною діяльністю журналіста і його “досить невживчивим характером”. 29 жовтня цього року, після попереднього судового засідання в Севастопольському апеляційному суді п. Гнєздов стверджував, що вірить у справедливе завершення цієї справи стосовно його клієнта. Однак, як стало відомо, на початку листопада він відмовився захищати Лутьєва. У телефонній розмові адвокат підтвердив мені цю інформацію, пославшись на неможливість їздити з Сімферополя до Севастополя за власний рахунок (він здійснював захист журналіста на безкоштовній основі), а також на існування ще якихось причин, про які він говорити не хоче. Існує інформація, що таке рішення адвоката пов’язане зі згадуванням його адреси підзахисним в одному з документів.

Наразі журналіст звернувся з клопотанням про призначення йому адвоката до Колегії суддів Севастопольського апеляційного суду. 18 листопада 2003 року розпочинається розгляд кримінальної справи по суті.

Володимира Лутьєва двічі обирали в Євпаторії депутатом міськради, — місто його знає добре. За фахом він лікар, у 1980-тих роках працював у Євпаторійській поліклініці дерматовенерологом. 10 червня 1990 року Лутьєв потрапив у тяжку ДТП, отримав дуже серйозні травми, внаслідок чого довгий час був повністю паралізований. Був визнаний інвалідом І, потім ІІ групи. У той час існував відповідний наказ Міністерства охорони здоров’я і Міністерства праці СССР, згідно з яким інвалід ІІ групи з вищою освітою не міг працювати за спеціальністю. Лутьєв не писав жодної заяви за місцем своєї роботи, його просто звільнили у відділі кадрів і надіслали додому трудову книжку, де було записано “Звільнений по інвалідності” і номер згадуваного наказу.

Ще 1990 року, за два місяці до аварії, євпаторійці обрали його депутатом міської ради. Рік він просто фізично був відірваний від цього, але, щойно почавши ходити на милицях, відвідував усі сесії. 1995 року жителі міста знову обрали його до міськради. Як розповідає євпаторійка Віра Бугаєнко, “Лутьєв не входив до жодної партії чи руху, він просто намагався відстояти інтереси жителів міста”.

У 1993 році Лутьєв вирішив заснувати міську газету “Евпаторийская неделя”. Вона виходила близько півтора років, але потім з людьми, яких він залучив у редакційний колектив, виникли розбіжності з приводу спрямованості газети та вирішення фінансових питань. Зрештою Лутьєв призупинив випуск своєї газети. Потім у Криму почались бурхливі події, т.зв. “кримські війни” 1997-1998 років, на думку Лутьєва, “спричинені тим, що з початку 90-тих представники відповідних структур держави й уряду, яким належало боротися з криміналом, або проґавили момент його становлення й “спрутизації” півострову, або свідомо не виконували своїх обов’язків”.

Злочинність поступово набрала нечуваної сили, ба навіть почалося цілком очевидне зрощення криміналітету й законодавчої та виконавчої влади в АРК. За оцінкою письменника Костянтина Чернецова, “ В 1995 році до Верховної Ради Криму, до міських і районних рад пройшло 44 чоловіка, в різній мірі пов’язаних з кримінальними структурами – перш за все з “Сейлемом”.

Дійшло до того, що “Сейлем” великою мірою впливав на те, хто буде прем’єр-міністром в Криму, яким буде склад уряду, вводив туди своїх членів, — вважає Володимир Лутьєв. Він відзначає, що крім цього представники криміналу тримали контрольний пакет у кожній міській раді. 1997 року в міськраді Євпаторії було 30 чоловік, з них, за його оцінкою, 18 належали до ПЕВ (в Криму цю абревіатуру з сарказмом розшифровують “партия экономических воров”), а отже й “Сейлема”, котрі голосували так, як скажуть у Сімферополі Шевйов, Данелян (ще один лідер ПЕВ, колишній заступник голови ВР АРК) та інші подібні персонажі, які зараз знаходяться в розшуку і яких пов’язують з багатьма злочинами, в тому числі й з вбивствами на замовлення.

Лутьєв почав виступати на сесіях з заявами. Заяви не були голослівними, називались прізвища злочинців і факти. Пізніше, відродивши газету “Евпаторийская неделя”, він публікує всі відомі йому факти корупції. І Котляревського, й інших “опонентів” Лутьєва досить легко вирахувати за цими матеріалами та запитами окремих депутатів і відповідями на них переважно з Прокуратури та СБУ. Досить влучно охарактеризувала його газету кримська журналістка Ліля Буджурова: “Евпаторийская неделя” – зведення з фронту особистої боротьби Лутьєва та його товаришів з корупцією, живописання достовірних подробиць з життя місцевої братви, частина якої перебралась в органи міської та республіканської влади”.

Але час повернутися до пана Котляревського Миколи, 30-річного, як він любить підкреслювати, депутата. Чим він займався в 90-ті роки, в якому оточенні виростав, він не любить про це говорити. Але виявляється, про молодого депутата і його друзів вже видано грубе дослідження. До цієї справи доклав чималих зусиль Костянтин Чернецов, автор книги “Крым бандитский-2”, що побачила світу в київському видавництві “Мрія” 2000 року. Судячи з величезного обсягу оперативної інформації, а також з персоналії автора передмови – заступника начальника ГУ СБ України в АРК Н.Боброва, фактаж дослідження брався “з перших рук” борців невидимого фронту. Видається, що інформація стосовно нашого героя, який нині закладає цеглою вікна через “небезпечних” журналістів та лікарів, цілком заслуговує на увагу (Інститут масової інформації, 17.11.2003)

(www.imi.org.ua, («Полтавський обласний медіа-клуб, №56, 21 листопада 2003 р.)




Порушення приватності

Правові засади моніторингу телекомунікацій. Доповідь Євгена Захарова (Харківська правозахисна група) на Громадських слуханнях проекту Закону України “Про моніторинг телекомунікацій”, Київ, 26 листопада 2003 р.

Стаття 31 Конституції гарантує таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, «з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо».
Порядок здійснення таких виключних заходів регулюється Законом України «Про оперативно-розшукову-діяльність» (далі ОРД), який був прийнятий 18 лютого 1992 р. (з численними змінами та доповненнями в 1992-2003 рр.) та статтею 187 Кримінально-процесуального кодексу (далі КПК) в редакції 21.06.2001.

Згідно ч.1 статті 5 законопроекту про моніторинг він «здійснюється з метою пошуку і фіксування фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп, розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій, а також отримання інформації, пов’язаної з безпекою громадян, суспільства і держави.» Це дуже розмите і неточне визначення уточнюється завдяки згадуванню, що моніторинг здійснюється винятково як засіб оперативно-розшукової, контррозвідувальної і розвідувальної діяльності на підставі відповідних законів. Частина 5 статті 9 Закону про ОРД говорить, що «під час здійснення ОРД не допускається порушення прав і свобод людини і юридичних осіб. Окремі обмеження цих прав і свобод мають винятковий і тимчасовий характер і можуть застосовуватись лише за рішенням суду щодо особи, в діях якої є ознаки тяжкого або особливо тяжкого злочину, та у випадках, передбачених законодавством України, з метою захисту прав і свобод інших осіб, безпеки суспільства.» Таким чином, моніторинг може бути здійснений тільки за рішенням суду у випадках тяжких чи особливо тяжких злочинів.

Зауважимо, що частина 14 статті 9 формулює теж саме дещо по-іншому: «оперативно-розшукові заходи, пов’язані з тимчасовим обмеженням прав людини, проводяться з метою запобігання тяжким або особливо тяжким злочинам, їх припинення і розкриття, розшуку осіб, які ухиляються від відбування кримінального покарання або безвісти зникли, захисту життя, здоров’я, житла і майна працівників суду і правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, припинення розвідувально-підривної діяльності проти України. У разі оперативної необхідності невідкладного здійснення цих заходів оперативно-розшукові підрозділи зобов’язані протягом 24 годин повідомити суд або прокурора про застосування та підстави для їх проведення». Зауважимо, що у частині 5 йдеться тільки про ОРЗ щодо конкретної особи, тоді як у частині 14 – про ОРЗ, які не обов’язково прив’язані до конкретної особи. Як зазначає шведський професор Денніс Телльборг, сьогодні головною функцією негласного нагляду є не викриття злочинця, а встановлення самої наявності злочину. Коли спецпідрозділи провадять розшукову діяльність проти організованної злочинності, торговців наркотиками тощо, вони працюють до вчинення злочину, і мета цих ОРЗ – зібрати інформацію про особу, злочинну групу або можливі насильницькі дії (терористичний акт, наприклад). Іншими словами, те, що хочуть з’ясувати на етапі, коли подається заява до суду про отримання дозволу на негласне стеження, часто неможливо конкретизувати. У таких випадках отримання судової санкції втрачає сенс, а спецпідрозділи фактично можуть організовувати негласне стеження на власний розсуд без застосування судового контролю. Отже, процедура отримання судової санкції повинна чітко визначатися законом, бути ясною і детальною, а формулювання гарантій проти зловживань стає центральним питанням.

Як це не сумно, але й досі процедура надання судового дозволу здійснюється на підставі листа ВСУ від 19 листопада 1996 р. № 16/6 «Про тимчасовий порядок розгляду мате­ріалів про дачу дозволу на проникнення до житла чи іншого володіння особи, накладення арешту на кореспонденцію і виїмку поштово-телеграфних установ та зняття інформації з каналів зв’язку (теле­фонних розмов, телеграфної та іншої ко­респонденції)». У листі наведені тільки загальні принципи порядку надання дозволу на здійснювання оперативно-розшукових заходів. Не вказаний максимальний термін дії дозволу, не вказано, на який термін може бути продовжено дозвіл. Законами інших країн чітко обумовлена максимальна тривалість зняття інформації з каналів зв’язку, яку може дозволити суд: у Франції – 4 місяці, Німеччині – 3 місяці, Фінляндії та Швеції – 1 місяць, Угорщині – 1.5 місяця, Росії – 6 місяців, тощо. Лише в Україні максимальний термін дії дозволу на негласні ОРД взагалі не визначений. Раніше тривалість обмежувалася опосередковано терміном 6 місяців (і тільки в випадках, коли підозри не підтвердилися), оскільки діяла норма про знищення оперативно-розшукової справи, якщо протягом шести місяців не встановлені дані, що вказують на ознаки злочину, скоєного особою, щодо якої здійснювалися ОРЗ. Але ця норма була виключена. Сумнівними виглядають й п.6,7 листа ВСУ. Проте ми не будемо аналізувати положення цього листа. Можна зрозуміти керівництво ВСУ, яке у вкрай стислий проміжок часу видало терміновий документ для використання судами Конституції. А от зрозуміти законодавця, який так і не врегулював процедуру надання та продовження санкції на застосування оперативно-розшукових заходів, які у виняткових випадках обмежують конституційні права людини, ніяк не можна. Тим більше, що Закон про ОРД з 1996 року змінювався 11 разів! Зауважимо, що процедура надання дозволу на накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку під час розслідування кримінальної справи детально розписана у статті 187 Кримінально-процесуального кодексу, проте і вона не містить максимальний термін дії дозволу і положення про періодичний судовий контроль. А от процедура надання дозволу на негласне проникнення до житла чи до іншого володіння особи КПК досі не врегульована.

Отже, суди досі мають керуватися листом ВСУ від 19 листопада 1996 р. № 16/6, юридична чинність якого дуже сумнівна. Адже він не відноситься до нормативно-правових актів, і його не можна назвати навіть квазіджерелом права, як наприклад, керівні роз’яснення Пленуму Верховного Суду України. Дуже дивує відсутність цього листа в системі «Ліга-Закон», оскільки вона повинна містити усі нормативні акти, зареєстровані Міністерством юстиції. Я звернувся з проханням розмістити лист ВСУ в системі, проте отримав відповідь наступного змісту: «Разместить в системе запрашиваемый Вами документ Верховного Суда Украины от 19.11.96 г. не представляется возможным, поскольку он не был обнародован. Кроме того, судя из названия, можно предположить, что этот документ является внутренним, а значит, и получить его будет невозможно». Таким чином, зазначений лист не був зареєстрований в Єдиному реєстрі нормативних актів України. А звідси випливає, що цей лист не може вважатися чинним, адже відповідно до статті 57 Конституції «закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними». На мою думку, ця ситуація яскраво ілюструє реальне, а не декларативне, ставлення органів державної влади України до прав людини. При цьому масштаби таємного стеження в Україні вражають: за повідомленням одного з суддів Верховного Суду України на недавній конференції, у 2002 році було надано більше 40 000 дозволів на зняття інформації з каналів зв’язку, з них найбільше – приблизно 4000 – в Харківській області. Цікаво порівняти ці дані з кількістю засуджених судами України у 2002 р. до позбавлення волі на певний строк за вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів: 41211[3]. Логічно припустити, що оперативно-розшукова діяльність була насамперед спрямована на розкриття організованих груп та злочинних організацій. У 2002 році було виявлено 722 групи, у складі яких діяло 3205 осіб, які скоїли 6467 злочинів. При цьому за вчинення злочинів організованою групою до позбавлення волі засуджено 653 особи. У 2002 році в Харківській області було виявлено 51 організовану групу та злочинну організацію і 237 осіб, які діяли в їх складі. До позбавлення волі загалом було засуджено 3793 особи. У зв’язку ж з чим були надані 4 000 санкції на зняття інформації з каналів зв’язку? Як на мене, ці дані важко зіставити. Отже, вкрай необхідна публікація річних звітів, де були б вказані кількість санкцій, кількість відмов, види злочинів, у випадку яких надавалися санкції, середня тривалість зняття інформації з каналів зв’язку, кількість порушених за результатами ОРД кримінальних справ, тощо.

Виникає ще інше питання. Інтернет не знає державних кордонів, і, перехоплюючи повідомлення якого-небудь громадянина України, правоохоронні органи з неминучістю будуть втручатися в процес його інформаційного обміну з громадянами інших держав, на перехоплення повідомлень яких вони, узагалі говорячи, права не мають. Цей момент ні законопроект, ні закон про ОРД ніяк не враховують. Далі, очевидно, що поняття моніторингу не укладається в рамки «зняття інформації з каналу зв’язку» щодо певної особи, яке розглядається в законі про ОРД. З вимог до системи моніторингу можна побачити, що в процесі моніторингу буде досліджуватися трафік без прив’язки до конкретної особи, відносно якої є дані про причетність до скоєного злочину чи злочину, що готується. Це схоже на дії рибалки, що закидає невід і сподівається піймати яку-небудь рибу. Не виникає сумнівів у тім, що істинна мета моніторингу – не викрити конкретного злочинця, а знайти його, одержати інформацію про підготовку до здійснення злочину чи вже скоєний злочин. Але одержання судової санкції в цьому випадку втрачає зміст, а можливості для сваволі нескінченні. Ні законопроект про моніторинг, ні закон про ОРД узагалі не розглядають трафік як об’єкт правового регулювання і, відповідно, навіть не постає питання про гарантії дотримання законності. Але ж це питання стає ключовим при дослідженні трафіка в контексті дотримання права на приватність. Отже, закон не прописує гарантій від зловживань у випадку дослідження трафіка.

Проте і передбачені законопроектом гарантії дотримання законності під час здійснення моніторингу зовсім слабкі. Незалежний нагляд за законністю відсутній. Ст.10 наказує знищувати інформаційні повідомлення, відібрані помилково, інших повідомлень про збереження знятої інформації немає, а є тільки вказівка, що порядок ведення, зберігання та використання протоколу моніторингу визначається Кабінетом Міністрів України. У статті 12 зазначено, що не підлягає розголошенню інформація стосовно особистого життя, честі та гідності особи, що стала відома в процесі здійснення моніторингу. У ст.9 Закону про ОРД сформульовані більш сильні гарантії законності при здійсненні ОРД, вони повинні поширюватися і на систему моніторингу, коли моніторинг розглядається як засіб оперативно-розшукової діяльності. У кожному випадку наявності підстав для проведення ОРД заводиться оперативно-розшукова справа. Без заведення цієї справи ОРЗ забороняються. При цьому виноситься постанова, у якій вказується місце та час її складання, посада й прізвище особи, яка її підписала, підстава і мета заведення оперативно-розшукової справи. У випадках порушення прав і свобод людини або юридичних осіб в процесі здійснення ОРД, а також у випадку, коли причетність до правопорушення особи, щодо якої здійснювалися ОРЗ, не підтвердилась, підрозділи, що проводили ОРЗ, повинні невідкладно поновити порушені права і відшкодувати заподіяні моральні і матеріальні збитки. Громадяни України й інші особи мають право у встановленому законом порядку одержати від органів, що проводили ОРЗ, письмове пояснення з приводу обмеження своїх прав і свобод та оскаржити ці дії. Відомості, отримані внаслідок ОРЗ, що стосуються особистого життя, честі і гідності особи, якщо вони не містять інформації про вчинення заборонених законом дій, зберіганню не підлягають і повинні бути знищені (частини 1,8,10 і 12 статті 9). На жаль, з частини 3 статті 9 видалена норма про знищення оперативно-розшукової справи, якщо протягом шести місяців не встановлені дані, що вказують на ознаки злочину, скоєного особою, щодо якої здійснювалися ОРЗ.

Очевидно, гарантії законності в законопроекті і законі про ОРД повинні бути узгоджені. Але ці гарантії слабо захищають від зловживань, особливо якщо їх порівнювати з гарантіями законності в німецькому чи угорському законах, які передбачають парламентський нагляд за законністю перехоплення повідомлень за допомогою роботи спеціальних органів. У ці органи може звернутися зі скаргою кожний, хто вважає, що його кореспонденція контролюється спецслужбами незаконно. Цікаво, що німецький Комітет G-10 інформується міністром про всі дозволені ним обмежувальні заходи до того, як перехоплення почали здійснювати. Комітет має право скасувати наказ міністра, після чого перехоплення негайно припиняється, якщо, через терміновість, воно було розпочате до одержання дозволу. Після закінчення перехоплення особа, чиї повідомлення перехоплювалися, повідомляється про це, «якщо це не ставить під загрозу мету розслідування». Уся непотрібна надалі документація повинна бути знищена.

На мій погляд, як законопроект про моніторинг телекомунікацій, так і більш загальний закон про оперативно-розшукову діяльність незадовільні з погляду гарантій права на приватність і суперечать міжнародним стандартам у цій області, оскільки приховують у собі потенційні порушення статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод.

Підведемо підсумки. Законопроект про моніторинг комунікацій передбачає надмірні повноваження СБУ, перекладає фінансовий тягар по впровадженню системи моніторингу на провайдерів, не дає ясні і чіткі правові підстави для проведення моніторингу і не містить надійних гарантій проти зловживань. У цілому законопроект здатний викликати порушення прав людини й основних свобод і насамперед права на приватність. Тому доцільно розробити цей законопроект заново з урахуванням норм законопроекту про захист персональних даних (при цьому необхідно також і погоджене внесення змін у закон про ОРД) і наступних рекомендацій.

1. Перелік злочинів, за яких дозволене зняття інформації з каналів зв’язку, повинний бути звужений, їх необхідно чітко перелічити в законі.

2. Необхідно доповнити закон описом процедури одержання і продовження санкції на перехоплення повідомлень судом, нормою про обмеження тривалості перехоплення. Бажано при цьому забезпечити передачу рішення суду з комп’ютера судді, уповноваженого давати санкцію на перехоплення, безпосередньо в систему моніторингу, а також одержання суддею результатів моніторингу за запитом безпосередньо із системи при розгляді питання про продовження санкції.

3. Необхідно доповнити закон правилами збереження, використання і знищення зібраних матеріалів, зокрема, правилами обміну зібраними матеріалами між різними органами і правилами складання підсумкового звіту. Особливу увагу при цьому необхідно приділити правовому регулюванню дослідження трафіка.

4. Необхідно зробити процедуру зняття інформації з каналів зв’язку більш прозорою, увівши норму про обов’язкове інформування особи, чиї повідомлення перехоплювалися, після закінчення перехоплення й ознайомлення особи з перехопленими матеріалами, які не містять відомостей, що складають державну таємницю (подібні норми містяться в законах Німеччини, Австрії й інших країн). За таких умов положення закону про оскарження незаконних дій служб, які здійснюють ОРД, зможуть бути реалізовані.

5. Для інформування громадськості про масштаби таємного перехоплення повідомлень необхідно внести норму про публікацію річного звіту, що містить інформацію про кількість санкцій на перехоплення з указівкою видів злочинів, за яких було прийняте рішення про перехоплення, кількість відмов у видачі санкції й іншої інформації. Така практика існує в США і багатьох європейських країнах.

6. Необхідно ввести інститут незалежного нагляду за законністю моніторингу, що, з одного боку, одержував би автоматично копії всієї знятої інформації, а з іншого боку, розглядав би скарги на незаконне зняття інформації з каналів зв’язку. Ці функції міг би виконувати відділ секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, відповідальний за дотримання права на захист інформації про особу.

7. Питання про фінансування розробки і впровадження системи моніторингу повинне вирішуватися на підставі угоди між СБУ і провайдером з урахуванням антимонопольного законодавства і практики Європейського суду по статті 1 Першого протоколу Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод.

8. Вхідний код програмного забезпечення системи моніторингу й алгоритм моніторингу повинні бути відкритими (помітимо в дужках, що вхідний код і інші подробиці аналогічної системи в США – Carnivore – були опубліковані під тиском громадськості восени 2000 р., приблизно через півроку після того, як стало відомо про її функціонування).

[3] Ці та наступні статистичні дані наводяться за виданнями: Вісник Верховного Суду України, 2003, №3, 2003, с. - та №4, с.36-41

"Таким чином відбувається порушення конституційних прав громадян на таємницю листування, і винуваті в цьому повинні бути покарані"

По материалам: Интерфакс

В Украине до десятка интернет-узлов оборудованы средствами мониторинга, заявил заместитель председателя Службы безопасности Украины (СБУ) Анатолий Герасимов на общественных слушаниях проекта закона "О мониторинге телекоммуникаций" 26 ноября.

При этом четыре интернет-узла принадлежат провайдерам, которые внесены в реестр провайдеров, имеющих право предоставлять услуги государственным органам (это GlobalUkraine, "Инфоком", Elvisti и "УкрСат").

В соответствии с приказом Госкомитета связи №122 от 17 июня 2002 года, одним из условий внесения провайдеров в указанный реестр является установка мониторингового оборудования.

В то же время во время обсуждения прозвучали экспертные оценки, в соответствии с которыми в Украине около 50 интернет-узлов, оборудованных спецсредствами.

По мнению руководителя интернет-провайдера "Релком-Украина" Алексея Бурсука, до принятия закона "О мониторинге телекоммуникаций" оборудование интернет-узлов таким оборудованием является незаконным. "Таким образом происходит нарушение конституционных прав граждан на тайну переписки, и виновные в этом должны быть наказаны", — считает он.

Аналогичное мнение во время слушаний высказали правозащитные организации и Интернет-ассоциация Украины (ИнАУ).

"Мы обращали внимание различных государственных органов, что приказ №122 противоречит Конституции Украины и международным договорам, при этом получили ответ, что данная ситуация нуждается в изучении", — сказал член правления ИнАУ Игорь Дядюра.

В Украине работает около 400 интернет-провайдеров, при этом крупные провайдеры имеют по несколько интернет-узлов.

(“Подробности”, 27-11-03 13:16)

***

Приблизно 50 вузлів доступу до глобальної мережі передачі даних вже обладнано системами моніторингу, повідомив вчора на громадських слуханнях за законопроектом «Про моніторинг телекомунікацій» генеральний директор «Релком-Україна» Олексій Бурсук.

«У той час, як за даними інтернет-сайта Держкомзв‘язку системами моніторингу вже обладнані вузли 4-х українських провайдерів, а за словами заступника голови СБУ Анатолія Герасимова кількість таких підприємств на сьогодні становить порядку 10, то за моїми особистими оцінками ця цифра досягає 50», - сказав О. Бурсук.

Таку ситуацію О. Бурсук пояснює виданням Указу №122 Держкомзв‘язку, у відповідності з яким провайдерам, які встановили на своїх вузлах системи моніторингу, надаються конкурентні переваги з боку органів державної влади та інших державних структур, передає кореспондент ForUm’у.

Надалі встановлення подібного обладнання і незаконне здійснення моніторингу може призвести до зниження споживання і скорочення інформаційних потоків. «У регіонах Інтернет будуть використовувати ще менше», — зазначив О. Бурсук.

Водночас Служба Безпеки України продовжує працювати над створенням інтегрованої національної системи моніторингу, а розроблений проект Закону «Про моніторинг комунікацій» якраз і необхідний СБУ для законодавчого закріплення основних положень і правомірності створення й існування такої системи.

«Розробка національної системи моніторингу і засобів доступу до всіх операторів зв’язку проводиться СБУ за узгодженням з усіма правоохоронними органами вже багато років, а загалом в Україні існує 28 ліцензіатів з розробки засобів і систем моніторингу» - сказав Анатолій Герасимов.

Крім того, він зазначив, що право на використання систем моніторингу мають сім суб’єктів оперативно-розшукової діяльності, на яких доводиться три структури з правом контролю.

При цьому існуючі масштаби таємного стеження в Україні дивують: за даними одного з суддів Верховного Суду України тільки в 2002 році було видано більш ніж 40 000 дозволів на зняття інформації з каналів зв’язку.

(27 листопада 2003 р., ForUm, http://ukr.for-ua.com)

***

Международная правозащитная организация «Репортеры без границ» выразила свою обеспокоенность стремлением СБУ контролировать действия в Сети и перлюстрировать электронную почту.

Тем, кто долгое время просуществовал «по-советски», ценность всего частного пока не очевидна. Возможно, по этой причине не встречает сопротивления подготовка нового законопроекта, согласно которому СБУ сможет узаконить прослушивание телефонных разговоров и просмотр электронной почты. Вялая реакция общественности — не только результат невнятного общественного представления, что же на самом деле представляют собой формулировки «мониторинг» или «реестр пользователей интернета», но и прямое равнодушие к этой теме большинства соотечественников, по-прежнему воспринимающих электронную систему сообщений как «игрушку балованных детей», а возможность бесконтрольного доступа к информации — как прямую подрывную деятельность.

Между тем только интернет-ассоциация Украины (ИнАУ) пожаловалась в ОБСЕ, где выступила с альтернативным докладом на совещании в Варшаве. Само собой напрашивается вывод, что в интересах некоторых государственных структур необходимо создание системы тотального контроля.

По мнению генерального секретаря «Репортеров» Робера Менара, интернет стал главной мишенью для действий СБУ. Он отметил попытки госорганов отобрать администрирование украинского домена .ua у ООО «Хостмастер», а также активность СБУ в полнейшей легализации мониторинга.

Если провайдеры и телефонные станции станут размещать необходимое оборудование для проведения информационного мониторинга и введут реестр интернет-пользователей, то в недалеком будущем придется надолго забыть о свободе слова. Допустить осуществление контроля спецслужбами — значит преступить не только этические нормы и конституционные права граждан, но и основные принципы предпринимательства, в частности, коммерческую тайну. Полномочий работать «на опережение» сотрудники спецслужб добивались всегда, но даже в советские времена к подобным инициативам полагался хотя бы «фиговый листок» прокурорского ордера, а сам контроль не нес такого тотального характера. Странно, зачем же теперь в стране, столь усердно стремящейся к демократии, «люди в штатском» желают легально вторгаться в нашу частную жизнь?

Так что даже если провайдеры и некоторые операторы разорвут соглашения с клиентами, ограничивающие право контроля за ними (а такие соглашения уже существуют) и начнут «мониторить», то для осуществления задач, поставленных СБУ, потребуется не только время, но и серьезное финансирование.

Некоторый информационный контроль в интернете можно осуществить даже сегодня — для прочтения электронного письма вполне достаточно пары-тройки администраторских команд с консоли сервера, принадлежащего провайдеру. В этом случае может быть задействована поисковая система по ключевым словам, выявляющая и письма от заграничных друзей. Достаточно лишь установить выделенную линию связи и получить доступ системного администратора у провайдера, чтобы в автоматизированном режиме проверять весь поток e-mail. Если в письме имеются словосочетания, помещенные в специальный список, оно может быть продублировано и отослано в мониторинговый центр. При этом никто не гарантирует защиты от корректирования, то есть изменения содержания почты. При этом объяснить потерю или видоизменение письма можно чем угодно. Причем ни о какой санкции суда здесь говорить не приходится.

(«Подробности», №43, 6 ноября 2003 г.)




Інформаційна безпека

Чи приховує Міністерство оборони України інформацію про загиблих в Іраку?

“Нехай сниться тобі Польща, усі рідні і той Ірак, в якому пролито стільки твоєї крові” – такими словами єпископ Лешек Глодзь попрощався з першим загиблим польської армії в Іраку. Церемонія відбувалася 11 листопада у Щеціні за участі президента країни та начальника генерального штабу. Долею випадку того ж таки дня в Іраку загинув український миротворець Сергій Суслов, проте в Києві про це дізналися лише за два дні.

Інформацію про смертельне поранення українського молодшого сержанта Суслова прес-служба Міністерства оборони повідомила 13 листопада пізно ввечері. Зокрема в агентстві Інтерфакс повідомлення про це з’явилося близько 21-ї години вечора. Зрозуміло, що жодна з українських газет наступного дня не змогла повідомити про цю подію. Більше того 14 листопада прес-служба Міноборони ніби заснула, часто не відповідаючи на телефонні дзвінки й ретельно приховуючи головного коментатора прикрої для країни трагедії.

Власне відчуття трагедії було досить примарним. Український миротворець загинув не в бою, і навіть не від теракту. Життя хлопця обірвалося через ... “необережне поводження зі зброєю”. Абсурдність ситуації, мабуть, змусила міністра оборони Євгена Марчука тимчасово відмовитися від коментарів. Пишу “тимчасово”, оскільки вірю, що Євген Кирилович таки вийде до преси, щоб прокоментувати подію. Нагадаю, що це вже друга втрата української армії у Перській затоці, причому вдруге український воїн сам позбавляє себе життя.

Необережне поводження зі зброєю – причина загибелі не лише українців. Цим грішать також британці і навіть американці. Останні, до речі, після введення свого контингенту до центрального Іраку розстріляли півдесятка воїнів Об’єднаного Королівства. Єдина різниця між українським та американським прикладом полягає у висвітленні подій. Телекомпанії Сполучених Штатів дізнавалися про втрати через кілька годин після трагедії (в основному), українські ж телеканали змогли повідомити про втрату лише за дві доби, демонструючи карту Іраку, або ж транслюючи архівне відео. Фотографії загиблого Сергія Суслова не показав ніхто. Дістати її у прес-службі, так само як і отримати інформацію про адресу загиблого та його родичів, практично неможливо.

Складається враження, що міністерство оборони умисно приховує інформацію задля зменшення розголосу. Саме цей висновок напрошується після порівняння українських подій з польськими. Мас-медіа західного сусіда України почали повідомляти про загибель підполковника Єронима Купчика вже через чотири години після його загибелі. “6 листопада 16 поляків поверталися до свого місця дислокації в місті Карбалі. По дорозі на загін напала група терористів, яка смертельно поранила Купчика. Він помер у шпиталі”. Мас-медіа одразу повідомили, що в загиблого залишилася дружина і 21-річна донька. Біографію польського вояка вже по обіді можна було легко прочитати в Інтернеті. Наступного дня усі центральні газети вийшли з фотографіями загиблого Купчика на перших шпальтах. Міністерство оборони Польщі не стало приховувати від мас-медій адреси загиблого, щоправда закликало ЗМІ не надто турбувати сім’ю, яка перебуває в жалобі.

Ще 6 листопада президент Александр Квасневський висловив співчуття родині польського воїна. “Це один з найсумніших днів у історії Польщі і в моєму житті” – заявив він, – “Відправляючи солдатів до Іраку, ми знали, що можуть бути втрати, але коли ми дізналися про цю втрату, коли не стало людини, коли осиротіла 21-річна донька, овдовіла дружина Йоланта – це дуже болісний і драматичний момент”. Польський прем’єр-міністр Лешек Міллер того ж таки 6 листопада, у день загибелі, заявив, що бере розслідування трагедії під власний контроль. 11 листопада Міллер відвідав Ірак, де побував на місці трагедії.

Без сумніву, надзвичайний інтерес, який проявили до цієї події чільні польські урядовці, сприяв утвердженню героїчного образу польської армії загалом та загиблого воїна зокрема. Щоправда для опонентів відправлення війська до Іраку це стало черговим приводом нагадати про недоцільність такого кроку. Цікаво, що 60 відсотків поляків не підтримують рішення уряду про скерування миротворців до Перської затоки. Як прогнозують польські соціологи, кількість незадоволених зростатиме.

Неважко передбачити, що кількість незадоволених зростатиме і в Україні. До речі, не лише серед пересічних глядачів, але й між виробників новин. Навряд чи журналістам вельми сподобається повторення історії із першим загиблим українським миротворцем Юрієм Койданом, якого поховали у Чернігові без преси, так і не надавши їй жодного фото воїна. Про саме поховання прес-служба Міністерства оборони повідомила через півдоби після закінчення церемонії. Сумно. І боляче. Сумно, бо країна так і не дізналася, кого ж втратила на далекій війні. І не так важливо, що, на відміну від поляка, обидва українські воїни загинули не в героїчному бою. Болісно, що з Купчика змогли зробити національного героя, а з Койдана і Суслова ні. Ніхто навіть не захотів цього робити (Інститут масової інформації 17.11.2003)

(www.imi.org.ua, “Полтавський обласний медіа-клуб”, №55, 17 листопада 2003 року)




Інтернет

Скрутно буде усім: і інтернет-змі, і провайдерам

Українські спецслужби запевняють, що чутки про тотальний контроль простору Інтернет значно перебільшені. Спростовуючи чутки, посадовці зі Служби безпеки України говорять про те, що закон „Про моніторинг телекомунікацій” передбачає застосування засобу моніторингу у процесі оперативно-розшукової діяльності. Доступ до „чорних скриньок” (так називають прилади, завдяки яким здійснюватиметься контроль), запевняє в інтерв’ю газеті „2000” голова СБ генерал-лейтенант Анатолій Герасимов, - матимуть тільки чиновники найвищого рангу СБ, уповноважені у ході слідства перевіряти інформацію, що мандрує всесвітнім павутинням. У разі виникнення потреби перевірити пошту чи іншу інформацію, надаватиметься спеціальний код, за яким працівник силового відомства зможе отримати доступ до конфіденційної інформації.

На противагу заспокоєнням, що лунають від силовиків, провайдери б’ють на сполох. Інтернет асоціація України – наймасовіша організація, яка об’єднує 95% учасників Інтернет-ринку України, висловлює побоювання, що більшість середніх і дрібних провайдерів просто не зможуть обладнати свої майданчики апаратурою, яку вимагає встановити власним коштом Державний комітет зв’язку, а отже їм доведеться припинити роботу.

На питання „Кого контролюватимуть?” відповідає Альона Мішуренко, виконавчий директор Інтернет асоціації України:

— Зрозумійте, що трафік розділити не можливо, розповідає Альона Мішуренко, - тому СБУ матиме необмежений доступ як до інформації, що продукують державні органи влади та підприємства, так і до приватного листування, втручання до якого заборонене статтею 31 Конституції України. Кожен, хто живе в Україні повинен розуміти, до чого може призвести тотальна перевірка...

Зазначимо, що найбільша Інтернет асоціація України не делегувала жодного члена до Координаційної ради „Українського мережевого інформаційного центру”, який взяв на себе функції адміністрування домена UA ще у середині 2003 року. Проте, чи буде домен верхнього рівня підконтрольний силовикам – невідомо, оскільки присвоєнням доменних імен займається організація ICANN, що знаходиться у США і з нею українському уряду також доведеться узгоджувати свої наміри. Вона повинна зважити усі за і проти у цьому питанні перед тим, як віддати український Інтернет-простір у розпорядження урядових структур.

Зрозуміло, якщо український сегмент всесвітнього павутиння підпаде під контроль держави, отримати дозвіл на створення інформаційного сайту буде дуже складно. З цього приводу варто зазначити, що у проекті закону „Про моніторинг  сказано, „Суб’єкти діяльності у сфері інформатизації зобов’язані дотримуватись <…> достовірності, повноти та своєчасності інформації, що надається користувачеві.” Суб’єктами у цій сфері може бути будь-який сайт, інформаційний чи рекламний, а отже держава прагне встановити контроль над рекламою, яка представляє іншу сферу інформаційної діяльності.

Таким чином намагання держави встановити контроль над доменом UA та поява законопроекту „Про моніторинг телекомунікацій” становлять ланцюг, який замикається на президентських виборах 2004 року. Журналісти повинні намагатися розірвати ланцюг для того, щоб він не перетворився на зашморг для свободи слова в Україні.

26 грудня пройдуть громадські слухання „Про моніторинг телекомунікацій” в яких планують взяти участь представники Служби безпеки України, галузевих організацій та ЗМІ. Інтернет асоціація України планує виступити з пропозиціями щодо демократизації законопроекту та узгодження його із нормами світової практики. Час покаже.

(www.imi.org.ua, «Полтавський обласний медіа-клуб, №57, 24 листопада 2003 р.)




Новий Закон "Про діяльність у сфері інформатизації" дозволить владі понищити вільне слово в он-лайнових виданнях

Тарас Закусило. Інтернет-правда та інтернет-кривда

Ухвалений Верховною Радою цього вівторка в першому читанні Закон "Про діяльність у сфері інформатизації", що його запропонував уряд, журналісти розцінили як наступ на "останню барикаду" вільного слова. Власне, за останні 2-3 роки єдиним полем, де ще не випасали цензуру та куди не запускали інші форми тиску на свободу висловлювання, були інтернет-видання. Як за радянщини самвидав, у нашу добу інтернет-газети стали джерелом правди про події та явища в політиці держави. Чому досі інтернет-правда не зазнала утисків, зрозуміло: в Україні менше мільйона користувачів всесвітньої павутини, а це не вельми відчутна частина електорату, то ж навіщо вовтузитися з цією ділянкою? Втім, схоже, часи такої недбалості влади у стеженні за свободою слова минають. "Закон виписано таким чином, що всі українські інтернет-ЗМІ апріорі його порушуватимуть. А це, в свою чергу, дозволить органам влади закривати неугодні їм інформаційні ресурси", — таку думку висловив у інтерв’ю УНІАН Ігор Дядюра, голова організації "Українське інтернет-співтовариство".

"Прийняття закону в такому вигляді призведе до звуження рамок свободи слова та права громадян на вільний доступ до інформації", — коментує ситуацію для "УМ" Наталя Лігачова, керівник інтернет-видання "Телекритика".

Дуже дивною здається Наталі Лігачовій спроба покласти на провайдера відповідальність за інформацію, яка може бути розміщена на його сервері, адже зрозуміло: провайдер не має ніякого відношення до змісту, він лише надає своїм клієнтам можливість користуватися інтернетом. Найбільше журналістів-інтернетників обурює положення (і можливі його трактування) про заборону поширення "забороненої, спотвореної та недостовірної інформації".

"Це здається нонсенсом, — каже "УМ" керівник "Телекритики". — Що вважається недостовірною і спотвореною інформацією? Хто оцінюватиме її достовірність? Те ж стосується і заборони на розповсюдження ненормативної лексики. Як зможе відповідати за її розповсюдження провайдер чи власник "мережного об’єкту сфери інформатизації", якщо нецензурна лексика розповсюджується у вільних форумах чи у такому популярному зараз методі спілкування, як "liveJornal"?"

Підтримують позицію Наталі Лігачової й колеги з "Української правди".

"Суб’єктами діяльності у сфері інформатизації", на яких закон покладає високу відповідальність за дотриманням "достовірної, повної та своєчасної інформації", може бути хто завгодно: і власники, і розповсюджувачі та користувачі інформаційних технологій, продуктів та ресурсів, і, звичайно ж, самі інтернет-газети. "Що означають ці три епітети — достовірна, повна та своєчасна інформація — невідомо, — розмірковує "УП. Загалом п’ять сторінок досить абстрактного тексту надають новому закону можливість використати його для знищення інтернет-журналістики. "Будь-яке з існуючих нині Інтернет-видань може бути оголошено таким, що порушує закон — і бути закритим за формальними ознаками", — резюмує ще один "порушник спокою" мешканців вулиці Банкової — сайт "Майдан".

А "Українська правда" критикує опозицію за мимовільне сприяння у прийнятті закону парламентом: "Вирішальну роль, вважає видання, в ухваленні цього закону відіграли три фракції опозиції — КПУ, СПУ та БЮТі. "Наша Україна" того дня бойкотувала роботу парламенту, однак невідомо, як би вона повелася, якби була присутньою у залі". На що представник соціалістів Юрій Луценко виправдався тим, що СПУ "просто не розібралася, що підтримує", й пообіцяв виправитися під час другого читання закону.

("Україна молода", №217, 21 листопада 2003 р.)

Див. також — "Время", г. Харьков, №130, 25 ноября 2003 г.




ООО «Хостмастер» програв справу в Господарському суді Києва

Действующий администратор домена .ua ООО «Хостмастер» в минувшую пятницу подал апелляцию на решение Хозяйственного суда Киева, которым он отклонил иск «Хостмастера» и признал распоряжение правительства от 22 июля «Об администрировании домена .ua» соответствующим законодательству.

Об этом агентству «Интерфакс-Украина» сообщил в понедельник директор ООО «Хостмастер».

Как сообщалось, этим распоряжением правительство, поддержав инициативу СБУ и Госкомсвязи, возложило функции администрирования на Украинский сетевой информационный центр (УСИЦ). «Хостмастер» опротестовал это распоряжение, поскольку, по его мнению, правительство вмешивается в хозяйственную деятельность предприятия.

Хозяйственный суд Киева 7 октября рассмотрел иск ООО «Хостмастер» и отказался удовлетворить изложенные в нем требования. При этом судья отметила, что распоряжение не нарушает права «Хостмастера», поскольку компания может осуществлять свою деятельность совместно с УСИЦ.

Суд также отметил, что правила Всемирной корпорации по назначению доменных имен и номеров (ICANN) не являются источником права в Украине и не могут быть применены судом.

Как сообщалось, домен .ua был делегирован международной организацией IANA (позже переименованной в ICANN) украинским гражданам Дмитрию Кохманюку и Игорю Свиридову в 1992 году в интересах всего украинского интернет-сообщества. До 2001 года домен развивали энтузиасты, объединившиеся в украинскую группу координации сети (UANCG), которые в 2001 году учредили ООО «Хостмастер», которое заключило с Д. Кохманюком и И. Свиридовым договор, и с того момента администрирует домен. Начиная с 2001 года о своих претензиях на домен начало заявлять украинское государство.

Первоначально планировалось, что в создаваемом государственными органами и ассоциациями предприятии (позже названном УСИЦ) доля государства составит 25%, однако позже она возросла до 50%.

Создание УСИЦ сопровождалось скандалом: крупнейшая провайдерская ассоциация «Интернет-ассоциация Украины» (ИнАУ), объединяющая 70 участников рынка, в том числе крупных интернет-провайдеров, и участвовавшая в переговорах по созданию такого центра, отказалась от дальнейшего участия в нем, поскольку «в УСИЦ не отражены должным образом интересы государства и общественности («Интерфакс-Украина», 17.11.2003)

(www.interfax.kiev.ua)

***

Распоряжение правительства от 22 июля «Об администрировании домена .ua» не противоречит законодательству. К такому выводу пришел Киевский хозяйственный суд, рассмотрев в 7 ноября 2003 г. иск действующего администратора домена .ua ООО «Хостмастер» и отказавшись удовлетворить изложенные в нем требования. Как сообщалось, указанным распоряжением правительство возложило функции администрирования на Украинский сетевой информационный центр.

Как напоминает «Интерфакс-Украина», «Хостмастер» оспорил это распоряжение, поскольку, по его мнению, правительство вмешивается в хозяйственную деятельность предприятия.

«Законодательством Украины не установлено ни одной особенности регулирования такого вида предпринимательства, как предоставление услуг администрирования домена .ua. Парламентом Украины этот вид деятельности не отнесен к таким, где предпринимательство невозможно в связи с повышенными требованиями к безопасности работ и/или необходимостью централизации функций управления. Этот вид деятельности не запрещен, не подлежит лицензированию и другим законодательным ограничениям. Ни Конституцией Украины, ни другими законами Кабинет министров Украины не наделен полномочиями по определению порядка управления адресным пространством сети интернет и администрирования доменов, в том числе домена .ua. Законодательство также не предусматривает право Кабинета министров вмешиваться в деятельность по администрированию домена», — аргументировал «Хостмастер» свое мнение в исковом заявлении.

Суд решил, что распоряжение не нарушает законодательство и не вмешивается в хозяйственную деятельность предприятия. При этом суд отметил, что правила Всемирной корпорации по назначению доменных имен и номеров не являются источником права в Украине и не могут быть применены судом.

Как сообщалось, домен .ua был делегирован международной организацией IANA (позже переименованной в ICANN) украинским гражданам Дмитрию Кохманюку и Игорю Свиридову в 1992 году в интересах всего украинского интернет-сообщества. До 2001 года домен развивали энтузиасты, объединившиеся в украинскую группу координации сети (UANCG), которые в 2001 году учредили ООО «Хостмастер», которое заключило с Д.Кохманюком и И.Свиридовым договор и с того момента администрирует домен. Начиная с 2001 года о своих претензиях на домен начало заявлять украинское государство.

Первоначально планировалось, что в создаваемом государственными органами и ассоциациями предприятии (позже названном УСИЦ) доля государства составит 25%, однако позже она возросла до 50%.

Создание УСИЦ сопровождалось скандалом: крупнейшая провайдерская ассоциация «Интернет- ассоциация Украины» (ИнАУ), объединяющая 70 участников рынка, в том числе крупных интернет- провайдеров, и участвовавшая в переговорах по созданию такого центра, отказалась от дальнейшего участия в нем, поскольку «в УСИЦ не отражены должным образом интересы государства и общественности».

Госрегистрация УСИЦ была завершена на прошлой неделе.

В конце октября Международная правозащитная организация «Репортеры без границ» распространила заявление, в котором выражала обеспокоенность попытками Службы безопасности Украины взять под контроль домен .ua. Среди прочего правозащитники отмечают попытки госорганов забрать администрирование украинского домена .ua у частного предприятия «Хостмастер». Копию заявления международная организация направила в ICANN.

http://for-ua.com/news/2003/11/08/162547.html




18 листопада — чорний вівторок українського інтернету?

Україна завдяки проголосованим 18 листопада законам стрімко входить у ряди таких розвинених у плані контролю за Інтернетом країн, як Саудівська Аравія та Китай. Чудовий подарунок Кучмі перед президентськими виборами.

Усі депутати, що голосували за законопроекти "Про діяльність у сфері інформатизації", та "Про телекомунікації", зробили чудовий подарунок владі. Одне з небагатьох середовищ – Інтернет, - де можуть розвиватись незалежні ЗМІ, стає все більш несвободним.

Згідно з першим законопроектом, будь яке з існуючих Інтернет-ЗМІ може бути оголошено таким, що порушує закон - закрите за формальними ознаками.

Згідно з другим законопроектом, вводиться тотальний моніторинг Інтернет-трафіку від користувачів за допомогою встановленого на майданчиках провайдерів Інтернет спеціального обладнання (встановленого, звичайно, за кошт провайдерів).

Усе це вкупі з успішними спробами держави поставити під контроль спецслужб домен .ua, дозволяє зазначити що влада добре підготувалася до того, щоб нищити Інтернет-ЗМІ за умов виборів, що наближаються. З чим ми і поздоровляємо всіх депутатів від опозиції, що голосували за ці закони.

(maidan.org.ua, «Полтавський обласний медіа-клуб, №56, 21 листопада 2003 р.)

***

Сьогодні інтернет-ЗМІ нанесено ще одного удару. У першому читанні прийнято закон "Про діяльність у сфері інформатизації".

Ми детально писали про цей закон. Ще 3 липня була проведена конференція під назвою "Інтернету в Україні загрожує контроль і цензура", де представники інтернет-ЗМІ пояснювали, чому цей закон приймати не можна навіть у першому читанні.

З сумом повинні зазначити, що комуністи та СПУ (обидві фракції фактично у повному складі) зігнорували всі попередження і проголосували за закон, який дозволить владі легально розправлятись з інтернет-ЗМІ.

Дії комуністів вже досить давно подиву не викликають (наприклад, комітет комуніста Крючкова любить проштовхувати закони, які допомагають владі знищувати опонентів) — останнім яскравим прикладом стала сьогоднішня плідна співпраця з пропрезидентською більшістю. Водночас, присутність у цій компанії соціалістів дивує.

Залишається невелика надія, що у такому реакційному варіанті законопроект далі не пройде.

Якщо сьогодні буде прийнято ще й "закон про телекомунікації", цей день можна сміливо буде назвати чорним вівторком українського інтернету («Майдан», 18.11.2003)

(maidan.org.ua)




Погляди

Про те, як шеф-редактор інформаційно-аналітичної служби „Інтера” отримує темники, ставиться до служби Медведчука в АП, програми „Проте”, політичного піару, інформаційної політики СДПУ(о) – читайте у викладі чат-конференції у „Телекритиці” (витяг)

– Как Вы считаете, насколько позволительно руководителю информационной службы общенационального телеканала, продолжать работу на ТВ, не прерывая членство в партии?

– Щодо членства в партії, це запитання не до мене, а до роботодавців. Принаймні, я не приховував, що є членом СДПУ(о) ані коли працював в «Післямові», ані на «1+1», ані на «Інтері».

– Допустим, политическая «джинса» – необходимость. Она делается не за деньги, и не из «любви к искусству». Но не боитесь ли Вы, что со временем, при той манере исполнения «джинсы» в новостях «Интера» даже простые граждане – очень простые: токарь-инструментальщик или бабушка-вахтер – начнут просто переключать канал? Спрашиваю с полным осознанием того, что «Интер», как не крути, самый рейтинговый канал, а профессиональному опыту А. Мустафина можно только позавидовать!

–Я думаю, що жоден телевізійник не хоче, щоб глядач перемикав телевізор на інший канал...

– Чи не вважаєте ви, що журналістський колектив повинен обов’язково бути співвласником ЗМІ, бо тільки тоді журналіст та власник опиняться по один бік барикади?

– Я вважаю, що кожен має займатися своєю справою. Телебачення - надто затратна справа, аби журналісти могли бути співвласниками.

– Скажите, а вы лично получали в предвыборный период «темники»?

– Якщо ви вважаєте, що «темники» – це вказівки про висвітлення тих чи інших подій, то я їх отримував і отримую зараз. Інша справа – виконуємо ми їх чи ні.

– А якщо не виконуєте темників - то це влаштовує власників каналу чи ваших партійних босів?

– Я думаю, що авторів темників не влаштовує.

– Як ви вважаєте, де різниця між «рекомендаціями», що надсилаються з АП, та забороною втручання в діяльність друкованих ЗМІ (ст.6 ЗУ «Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні»?

– Я думаю, що краще це доводити в суді...

–Чому, на вашу думку, провалилася спроба Васильєва та К° створити нову структуру „кишенькових журналістів” в Одесі? Як там справа з Великим журі просувається зараз?

– На жаль, чи на щастя, я не займаюся питанням Великого журі.

– Если вы все так правильно понимаете - тогда почему «Интер» так часто выполняет манипулятивные функции?

– Не згоден...

– Як ви вважаєте, програма „Проте” створює добрий імідж СДПУ(о)? А наскільки ефективно, на ваш погляд, вона діє проти Ющенка, якого в ній поливають брудом щодня?

– Я не прихильник програми «Проте». Якщо ви знаєте щось про зв’язок між нею та СДПУ(о), повідомте мені, будь-ласка.

– Про зв’язок «Проте» і СДПУ(о) знаю я. Повідомляю. Що ви тепер можете сказати?

– Обов’язково поставлю це питання за засіданні політбюро.

– А якщо ви знаєте, що «Проте» ніяк не пов’язане з СДПУ(о), а також з Васильєвим, компанією «УРА» – повідомте мені, будь ласка... Тобто, за вашою логікою, Роднянський, Джангіров та Корчинський виробляють цю програму за власним бажанням? Чому ж тоді з’явилась відома заява Роднянського навесні?

– Це питання до менеджерів «1+1». Оскільки я працюю на «Інтері», я не можу це коментувати.

– Але, як відомо, режисером цієї програми - «Проте» - є працівник «Інтерa»!

– Добре, що не журналістом.

– Ну добре, залишимо справу щодо господарів програми «Проте». Але чому вона вам особисто не подобається? І що би робили ви, якщо б вам, як топ-менеджеру, нав’язували таку програму в сітку? До речі, чому вона не іде на «Інтері»? Завдяки чому?

– Зробив би все, щоб такої програми не було.

– Взагалі-то, “інтерівцям” не хочеться самим перейти до більш тонких форм роботи, коли в ефірі стикаються аргументи різних сторін?

– Хотілося б взагалі не займатися піаром. Навіть тоншим.

– Та ви, Олексію, романтик... Хто ж вам дасть взагалі не займатись піаром?

– К примеру, не ограничивать комментарии событий в парламенте Кравчуком и Шуфричем...

– Ви один з тих, хто формує інфoрмаційну політику не тільки телеканалу «Інтер» – адже ви в „колі партійних та співчуваючих друзів” створюєте концептуальні засади висвітлення тих чи інших подій всіма центральними телеканалами. Як би ви сформулювали головну ідею цієї діяльності: тобто, яка концепція тієї дійсності, яку ви з К° таким чином створюєте?

– Ви перебільшуєте мій вплив, але, чесно кажучи, завжди хотів створити телепрограму, яка б продемонструвала, наскільки передбачуваними є українські політики і українські ЗМІ...

– Hет ли в планах «Интера» идеи предоставлять более широкие возможности выступить в эфире вашего канала лидерам оппозиции?

– Що ви маєте на увазі під «более широкими возможностями»?..

– Что нужно изменить в законодательстве, чтобы власть была лишена возможности манипулировать собственниками СМИ?

– Змінювати треба не в законодавстві, а в суспільстві...

– Чому СДПУ(0) має найбільш одіозну політику щодо медіа? Що б ви виправили в цій політиці? Ваше ставлення до ролі Васильєва ?

– На жаль, не бачу в інших власників ЗМІ принципово інших підходів у відносинах з ними. Мабуть, тому що СДПУ (о) має найбільшу кількість медіа.

– Система управління інформаційною галуззю, яка склалася сьогодні в Україні, цілковито децентралізована. Існує, принаймні 5 суб’єктів, покликаних здійснювати інфополітику: Нацрада, Держкомзв’язку, Мінінформ, Управління з інформаційної політики АП, профільний комітет ВР тощо. Але в результаті ніхто не несе відповідальності за те, що відбувається у вітчизняному інформаційному просторі. Немає можливості обумовити правила гри, рівні для усіх. Що, на ваш погляд, треба зробити для виправлення такого становища?

– Вважаю, що «здійснювати інформполітику» взагалі непотрібно. Що менше втручання в діяльність ЗМІ, то краще.

– Назвіть основні критерії редакційної політики ІАС каналу «Інтер».

– Розповідати про найбільш важливі з нашої точки зору події.

– Чи потрібно, на вашу думку, позбавити органи державної влади права виступати засновниками ЗМІ? Чи зробить це ЗМІ більш вільними?

– Вважаю, що потрібно. Але це не зробить ЗМІ більш вільними...

– Чи бачите ви в Україні передумови для створення громадського телемовлення?

– Вважаю, що громадське телемовлення має бути створене якнайшвидше. На жаль, передумов для цього не так вже й багато. Але варто було б розпочати...

– Що з інформаційних, піарних засад діяльності СДПУ(о) у вас викликає відразу?

– Засади діяльності СДПУ (о) викладені в програмових документах, відрази не викликають. Діяльність окремих осіб з інформпростору - так. Але це не залежить від партійної приналежності...

Яку роль грає інформаційне управління АП у інформаційному просторі України, на вашу думку? І як ця роль зміниться після відставки Васильєва?

– Думаю, що після відставки не зміниться...

– Кто, по-вашему, должен нести ответственность за то состояние медиа, которое сейчас в Украине, прежде всего?

– Журналісти, менеджери, власники медіа, політики, влада, суспільство - здається, всіх перерахував.

– Ваши новости показывают на «Интер+». Как вы считаете сложится ли у Украины позитивный имидж, если зрители будут смотреть ваши заангажированные новости?

– Можливо, ви будете сміятися, але наші американські глядачі кажуть, що у нас занадто критичні новини щодо України.

– Чи доводилося вам брати участь у засіданнях виборчого штабу СДПУ, де розроблялись темники?

– У СДПУ (о) було занадто багато виборчих штабів. Схоже, це вплинуло на результат.

– Виходить так, що ви задоволені тим, що діється на «Інтерi» у вашій сфері відповідальності... Так чи ні?

– Ні, не задоволений. Але вважаю і себе відповідальним за те, що відбувається...

— Kим би ви хотіли бути у житті «при Ющенку-президентові»?

– Не хотів би бути при Ющенку-президентові. Головне – шкода країну...

–Яким ви прогнозуєте перебіг виборів на ТБ? Буде війна компроматів? Чи з’являться ще програми на кшталт «Проте»?

– Після касетного скандалу жоден компромат не вплине на виборців. Але, як відомо, історія вчить тому, що нічому не вчить...

–Хто визначає, давати прес-конференцію Ющенка у ефір чи ні?

–Я...

– Чому багатьом каналам вдається подавати всі теми, хоч і специфічно, а «Інтеру» ні? Немає кому?

–Цікаво, якому каналу вдається подати всі теми? А «Подробиці» тому і називаються «Подробицями», що про всі теми не кажуть.

–А почему на вашем канале ничего не слышно о деле Фельдмана? И когда были сюжеты, об объективности не было и речи. Темник мешал?

–Чесно кажучи, не хочеться з’ясовувати стосунки з Фельдманом у суді. Бо в нього адвокат – краще не зустрічатися. Інші адвокати скаржилися, що всю роботу в них відібрав.

–Так покажите объективную информацию, и в суд на вас подаст разве что Кучма. А у него адвокаты лажовые.

–Якщо покажемо об’єктивно, в суд подасть якраз Фельдман.

–Вы, очевидно, не в теме. Иначе такого бы не говорили.

– Мені здається, що я якраз в темі. Чи ви вважаєте, якщо в мене інша точка зору, то я некомпетентний?

– В вопросах закона не может быть «другой точки зрения». Закон есть закон. А все что делали наши судебные органы и прокуратура было незаконно. Но вы наверное не озабочены судебным и прокуроским беспределом?

– Озабочен. Но, к сожалению, беспредел у нас не только судебный и прокурорский…

–Чи повинен журналіст переконувати шеф-редактора в очевидному. А саме, що новина є новиною.

– В очевидному – ні. Але є очевидне і неймовірне. Саме цим пояснюється необхідність існування і журналістів, і редакторів.

–Тобто, засідання у справі Козаченка це неймовірне, а соте подання Генпрокуратури на Тимошенко – очевидне. Правильно?

–Та невже? Я думав, що це четверте.

–Це не відповідь.

–Це відповідь...

(Телекритика 29.10.2003, “Полтавський обласний медіа-клуб”, №54, 12 листопада 2003 року)




Недержавні організації, які опікуються свободою вираження поглядів

Барометр свободи слова за листопад 2003 року — моніторинг ІМІ

Вбивства журналістів – 0
Арешти журналістів – 0
Побиття, напади
та залякування журналістів - 2

07.11.2003 Донецький журналіст Володимир Бойко отримав брутальної форми погрози на свою адресу по домашньому телефону. Він повідомив, що погрожують йому не вперше. Журналіст пов’язує погрози з засіданням суду м. Донецка, де розглядався його позов до прокуратури Донецької області, Державної податкової інспекції в м. Донецьку та Донецького міськуправління міліції про відшкодування шкоди, завданої незаконним затриманням в редакції газети та утримуванням за ґратами в нелюдських умовах протягом 10 днів. Наразі Бойку відмовлено у порушенні справи за статтею 129 Кримінального кодексу України „Погроження вбивством” на підставі того, що ця стаття не передбачає покарання за погрози, пов’язані з професійною діяльністю.

19-11-2003 В Одесі побито власкора газети „Факты и комментарии” Олександра Левіта. На журналіста напали, коли він повертався з лікарні, де після серцевого нападу перебуває його матір. Двоє невідомих повалили журналіста на землю та стали його бити, ще троє стояли поряд та спостерігали. Як повідомив IMI начальник Приморського райвідділу Одеського міського управління МВС Іван Ястремський, правоохоронці сьогодні відпрацьовують три головні версії цього злочину – професіональна діяльність журналіста, хуліганство та неприязні стосунки Левіта із сусідами. У прокуратурі міста IMI повідомили, що кримінальну справу за фактом нападу поки порушено за статтею “хуліганство” (стаття 296 частина 2 ККУ), проте це не значить, що цю версію вважають пріоритетною – у разі виявлення нових фактів, справу можуть перекваліфікувати. Як повідомляло Інформаційне агентство “Інтерфакс-Україна”, під час нападу зловмисники говорили Олександру Левіту, що якщо він буде продовжувати писати критичні матеріали, його вб’ють.

Натомість, у редакції газети “Факти” відкидають напад на журналіста через його професійну діяльність оскільки, за словами відповідального секретаря кореспондентської мережі газети “Факты и комментарии” Валентини Чепурної, журналіст писав на різні теми. На сьогоднішній день справу не розкрито. Ведеться слідство.

Факти політичного та економічного тиску на ЗМІ та журналістів – 5

12.11.03 газеті „Остров” (Донецьк) було відмовлено у послугах друку. Головний технолог видавництва АТ “Донеччина” Володимир Дятловський повідомив, що голова правління Василь Ковалев дав наказ більше газету “Остров” не друкувати. Днем раніше (11.11.), редактора „Острова” попередили про те, що видавництво візьме до друку газету у тому випадку, якщо у ній не буде закінчення статі Володимира Бойка про нового Генерального Прокурора України Геннадія Васильєва. Зі слів начальника виробничого відділу, працівники редакції повинні пред’явити плівки для перевірки змісту номера. Головний редактор “Острова” Євген Талишев від послуг цензури відмовився. При цьому видавництво погодилося повернути вже отримані за друк гроші та сплатити передбачену договором неустойку. Не зважаючи на перешкоди, газета вийшла друком 13.11.03. в іншій друкарні міста.

19-11-2003 Газету „Український південь”(Миколаїв) відмовилися друкувати друкарні Миколаївщини. 15.11.03. Миколаївська обласна друкарня відмовила у наданні послуг газеті „Український південь”, мотивувавши своє рішення замалим накладом видання. За словами головного редактора Юрія Діденка відмова Миколаївської та інших друкарень області пов’язана з тим, що газета підтримує блок „Наша Україна”, друкує матеріали, що містять критику дій перших осіб області, крім того це одна з небагатьох газет, українською мовою, яка продається у кіосках „Преса”.

19-11-2003 Асамблея національних меншин, що розпочала роботу 18 листопада 2003 року, звинуватила газету „Сільські вісті” у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. Її учасники ухвалили звернення до Генпрокуратури в якому сформулювали прохання припинити роботу газети. Приводом до цього стали опубліковані у „СВ” уривки з книги професора Василя Яременка, яка присвячена міфам і реаліям життя євреїв в Україні. Головний редактор „СВ” Василь Грузін відкинув звинувачення, зауваживши, що газета завжди тільки сприяла об’єднанню націй, що живуть в Україні.

21-11-2003 Редактора одеської газети „Моряк” Євгена Кравця блоковано у приміщенні редакції представниками президій Профспілки працівників морського транспорту України, на чолі з головою Киреевим. Конфлікт виник внаслідок того, що ППМТУ перереєструвала видання та видала наказ про звільнення головного редактора. Не погодившись, Євген Кравець подав позов до суду і суд ухвалив рішення від18.08.03, у якому, зокрема, зазначено: „Заборонити профспілці працівників морського транспорту України та її центральним органам здійснювати дії, пов’язані з виконанням оскарженої Кравцем Є.О. постанови.” Проте члени президії профспілки все ж таки намагалися виставити Кравця з редакційного приміщення, яке він відмовився залишити, заявивши, що в іншому разі він сюди більше не повернеться. Цього дня Кравець викликав міліцію, яка приставила до нього охоронця. 25.11.03 голова СЖУ Ігор Лубченко направив факсове звернення до прокурора Одеської області та мера міста Одеса, проте, за словами головного редактора, реакції не було.

28-11-2003 Євген Кравець почав голодування. В такий спосіб він висловив свій протест і з протизаконними діями видавця газети “Моряк” - Профспілки працівників морського транспорту України, і з діями прокуратури Одеської області, котра не реагувала впродовж тижня на його звернення. Цього ж дня захисник Євгена Кравця – адвокат Сергій Кармазін подав в Одеську обласну прокуратуру 2 заяви про притягнення до кримінальної відповідальності голови профспілки ППМТУ Кирєєва та про невиконання профспілкою судової ухвали від 20.05.03 щодо припинення дій, пов”язаних з ліквідацією підприємства-видавця газети „Моряк”.

24.11.2003 Рівненська преса подорожчала з 17 листопада. У місцевих кіосках мережі “Кругозір” (колишній “Союздрук”) підскочила ціна щоденної газети “ОГО”, тижневиків “Рівне вечірнє”, “Волинь”, “Нова Волинь”, “Сім днів”, “Рівненський діалог”.Такий крок торгівців був негативно сприйнятий як видавцями, що постраждали, так і покупцями. Фахівці відзначають, що націнка на деякі газети в мережі “Кругозір” сягнула 100%, що відчутно б’є по їх конкурентоспроможності. Підняття цін найбільше вдарить по незахищеним верствам населення, особливо пенсіонерам, які не можуть дозволити собі купувати дорогі видання, переконаний редактор “Нової Волині” Іван Дем”янюк. До того ж, у розмові з ІМІ, він сказав, що такий крок розповсюджувачів можна розцінювати як економічний спосіб боротьби зі свободою слова. “Я припускаю, що ініціатива йде “зверху” і за таким “економічним ” тиском стоять сили, які хочуть обмежити доступ людей до неупередженої інформації, яка подається в опозиційних видяннях”, зазначив Іван Дем’янюк. Засновниками “Нової Волині” є Народний рух України.

Натомість, у самому “Кругозорі” подорожчання газет мотивують подорожчанням товарів та послуг по всій Україні. За словами генерального директора Руслана Романюка, подорожчали лише малотиражки. “Ніякого політичного підтексту тут немає”, - повідомив він.

Судові позови до ЗМІ та журналістів - 6

17.11.2003 До редакції “Львівської газети” надійшла позовна заява.

86 гривень намагається відсудити у часопису начальник Західної регіональної митниці Тарас Козак за передрук статті ”Податками по опозиції” впливового польського щоденника “Жечь Посполита”, у якій, з-поміж іншого, йшлося про випадок , коли нетверезий Тарас Козак вчинив стрілянину в одному з львівським ресторанів. Наведені у матеріалі факти, на думку Козака, не відповідають дійсності.

У результаті начальник Західної регіональної митниці звернувся до Личаківського місцевого суду з проханням зобов’язати “Львівську газету” спростувати неправдиву інформацію та відшкодувати йому моральну шкоду у розмірі 86 гривень. Спочатку “ЛГ” сумнівалася, що пану Козаку вдасться отримати гроші, оскільки українське законодавство не передбачає відповідальності за передрук матеріалів з інших видань. Проте, після першого судового засідання, яке відбулося у п’ятницю, 28 листопада, у редакції побоюються за подальшу долю газети.

Натомість, керівник прес-служби Західної регіональної митниці Еміль Кімакович у розмові з ІМІ, сказав, що “ Суму відшкодування у 86 гривень призначено для того, щоб “Львівська газета” не звинувачувала пана Козака в намаганні фінансово знищити видання.”

25-11-2003 Із позовом на програму Ольги Герасим’юк “Без табу” до суду вирішили звернутися сільська рада села Устя Бершадського району Вінницької області та місцева міліція. Приводом послужила трансляція телеканалом вересневої програми, у якій місцеві мешканці звинуватили бершадського дільничного інспектора в доведенні до самогубства односельця. Зараз сільська громада і міліція району стверджують, що показані в програмі кадри не відповідають дійсності. Більше того, деякі жителі села заявили журналістам, що їхні інтерв’ю були неправильно змонтовані і в програмі мали інший контекст. За словами начальника Бершадської міліції Володимира Соляра, прокурорська перевірка після телепередачі не знайшла підтверджень озвученим в «Без табу» обвинуваченням.

Натомість, у розмові з ІМІ Ольга Герасим’юк, автор і ведуча програми “Без Табу”, висловила здивування тим штучно створеним ажіотажем навколо вказаного випуску програми “Без табу” і висловила сумніви в тому, що представники вінницьких ЗМІ роблять це з власної волі. На сьогоднішній день позов ще не подано, повідомив ІМІ 1-ий заступник начальника кримінальної міліції Бернадського району Вінницької області Петро Полотнянко.

27.11.03 Київськй районний суд м. Донецька присудив Володимиру Бойку на підставі статті 7 „Захист честі, гідності та ділової репутації” Цивільного кодексу України, виплатити 70 тис. гривень моральної шкоди помічнику дійсного Генерального прокурора України – Рафаелю Кузьміну за образу у публікації „В краю непуганных прокуроров”. Журналіст зазначив що рішення суду сфабриковане, оскільки він не був присутній на засіданні, через те, що повістку доставили вранці (о 9.00) 21.11, а суд мав відбутися об 11.00 того ж дня. Держмито (1850 грн.), яке потрібно сплатити при поданні апеляції, Бойко заробить у підземному переході під майданом Незалежності у Києві, продаючи, спеціальний випуск газети „Остров”, де буде вміщено усі статті, що стосуються причетності Геннадія Васильєва до кримінального бізнесу у Донецьку.

27.11.03. Втрете за півтора року проти донецького журналіста Володимира Бойка порушено кримінальну справу за частиною 1 статті 212 Кримінального кодексу України «Ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів». Відсутність факту несплати податків журналіст та його захисники вже двічі доводили у суді. Офіційне повідомлення про поновлення проти Бойка кримінальної справи журналісту доставили 29.11.03.Справу поновлено за ініціативою Генерального прокурора України Геннадія Васильєва на підставі минулих звинувачень у несплаті податків, відсутність яких було доведено у ході минулих судових засідань.

28-11-2003 28 листопада Шевченківський місцевий суду міста Києва задовольнив позов Юлії Тимошенко до «Студії 1+1» про захист честі, гідності і ділової репутації. Як повідомили у прес-службі партії “Батьківщина”, позовну заяву було подано 26 травня 2003 року. Рішенням суду визнані недостовірними і принижуючими честь, гідність і ділову репутацію Юлії Тимошенко дані, які були поширені в одній з програм «Проте», а саме 25 квітня 2003 року, її ведучим Дмитром Корчинським. Ці відомості стосувалися періоду роботи Юлії Тимошенко керівником корпорації «ЄЕСУ». Відповідно до рішення суду, «Студія 1+1» зобов’язана надати Юлії Тимошенко ефірний час в прямому ефірі на телеканалі «1+1» для спростування недостовірної інформації відносно неї.

Зі свого боку, Дмитро Корчинський, у розмові з ІМІ, сказав, що не ображав Юлію Тимошенко: “Насправді, у цій програмі я захищав пані Тимошенко. Вона просто неправильно зрозуміла мої слова”. На даний момент, адвокати відповідача знайомляться з текстом судового рішення.

Нові елементи про позови до ЗМІ та журналістів - 4

22.11.03 Володимир Бойко заявив про те, що держмито (1850 грн.), яке потрібно сплатити при поданні апеляції на рішення Київського районного суду м. Донецька про необхідність відшкодування моральної шкоди, нанесеної публікацією „В краю непуганных прокуроров” помічнику генерального прокурора України Рафаелю Кузьміну він заробить у підземному переході під майданом Незалежності у Києві, продаючи, спеціальний випуск газети „Остров”, де буде вміщено усі статті, що стосуються причетності Геннадія Васильєва до кримінального бізнесу у Донецьку.

24.11.2003 24 листопада кіровоградська телерадіокомпанія «TTV» отримала на руки рішення Верховного Суду щодо відшкодування позивачу морального збитку на суму 300 тис. грн. Про це на прес-конференції повідомив генеральний директор ТРК «TTV» Віктор ТокарєвПозивачем до ТРК «TTV» є голова місцевого суду Кіровограду Володимир Ярошенко. Приводом звернення до суду слугувала трансляція на каналі «TTV» в червні 2002 року мітингу напередодні виборів міського голови, на якому один із виступаючих висував обвинувачення на адресу Ярошенка, кандидата в мери. Позов було подано восени того ж року. За словами Віктора Токарєва, суд навіть не розглянувши, відхилив касаційну скаргу телерадіокомпанії і зобов”язав її спростувати неправдиві відомості. Хоча, гендиректор “ТТV” стверджує, що минулорічний мітинг транслювався без жодних коментарів. На прохання місцевих журналістів прокоментувати ситуацію, суддя Ярошенко відповів, що у разі, якщо в „TTV „не знайдеться 300 тисяч гривень, він розпочне процес по банкрутству телеканалу. А це, на думку генерального директора, призведе до втрати ліцензії та закриття телеканалу. Раніше суддя Ярошенко, за інформацією Віктора Токарєва, на численних прес-конференціях говорив, що у разі вибачення телекомпанією він перегляне свої претензії. “Ми не можемо погодитися з цим рішенням, будемо звертатися до судів міжнародних інстанцій”, - заявив Віктор Токарєв. Він також додав, що 24 листопада телекомпанія „TTV” у своїй вечірній програмі „Преса. Влада. Аналіз” спростувала інформацію у тій формі, яку запропонували судові виконавці. Проте, Володимир Ярошенко не вважає повідомлення “ТТV” за спростування як таке. “Це не було схоже на справжнє спростування або вибачення, швидше – знущання”, - зауважив він у розмові з ІМІ.

25-11-2003 Засідання у справі дніпропетровського журналіста Володимира Овдіна та газети „Лица” перенесене на 21 січня 2004 року через хворобу секретаря суду. Нагадаємо, що справу було порушено 23 червня 2003 року на підставі позову начальника Дніпропетровського УБОЗу Шевченка про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди в розмірі 10000 грн. до журналіста Володимира Овдіна та редакції газети “Лица”. З п’яти призначених засідань відбулося лише одне.

28-11-2003 28 листопада Шевченківський місцевий суду міста Києва задовольнив позов Юлії Тимошенко до «Студії 1+1» про захист честі, гідності і ділової репутації. Як повідомили у прес-службі партії “Батьківщина”, позовну заяву було подано 26 травня 2003 року. Рішенням суду визнані недостовірними і принижуючими честь, гідність і ділову репутацію Юлії Тимошенко дані, які були поширені в одній з програм «Проте», а саме 25 квітня 2003 року, її ведучим Дмитром Корчинським. Ці відомості стосувалися періоду роботи Юлії Тимошенко керівником корпорації «ЄЕСУ». Відповідно до рішення суду, «Студія 1+1» зобов’язана надати Юлії Тимошенко ефірний час в прямому ефірі на телеканалі «1+1» для спростування недостовірної інформації відносно неї.

Зі свого боку, Дмитро Корчинський, у розмові з ІМІ, сказав, що не ображав Юлію Тимошенко: “Насправді, у цій програмі я захищав пані Тимошенко. Вона просто неправильно зрозуміла мої слова”. На даний момент, адвокати відповідача знайомляться з текстом судового рішення.

03.12.03 Третій день продовжує голодування Євген Кравець – головний редактор одеської профспілкової газети „Моряк”. Заяви, про неправомірність дій президії профспілки ППМТУ розіслані кілька днів тому, проте реакції з боку прокуратури Одеської області досі немає.

Позови, ініційовані ЗМІ та журналістами – 0

Нові елементи про позови, ініційовані ЗМІ та журналістами - 1

20.11.03 Сихівський суд міста Львова відмовив у задоволенні позову „Львівської газети” від 09.09.03 до голови Львівської ДПА Сергія Медведчука. Суд визнав, що голова Львівської обласної державної податкової адміністрації – Сергій Медведчук лише констатував подану органами ДПА неправдиву інформацію стосовно нерентабельності „Львівської газети”, - повідомив адвокат видання Остап Сеньків, - тому визнав голову ДПА Львівської області невинним. Причиною позову „ЛГ” були слова посадовця, що прозвучали на звітній прес-конференції 17 липня 2003, присвяченій роботі та здобуткам Львівської обласної ДПА за перше півріччя. Тоді Сергій Медведчук заявив журналістам про те, що „Львівська газета” завжди була збитковою, проте у останній тиждень підзвітного періоду раптово стала прибутковою. Саме через слово „завжди” виник конфлікт, оскільки „Львівська газета” вважає ці слова неправдивими.

(ІМІ 13.12.2003, www.imi.org.ua)




Київська незалежна медіа-профспілка (КНМП) планує створити “групу швидкого реагування”, яка буде виїжджати у регіони, збирати інформацію про напади і тиск на журналістів та “надавати її журналістській спільноті”.

Про це повідомив голова КНМП Сергій Гузь на конференції “Соціальний захист журналістів. Роль профспілок. Український та західний досвід” 14 листопада у Києві. За його словами, до групи входитимуть провідні журналісти, які спеціалізуються на журналістських дослідженнях. Медіа-профспілка, у свою чергу, буде “реагувати через Генеральну прокуратуру, МВС, міжнародні профспілки”, - зазначив С. Гузь. Він повідомив, що під час президентської виборчої кампанії медіа-профспілка буде здійснювати юридичну підтримку журналістів, проводити моніторинг ЗМІ.

Голова КМНП поінформував про нещодавні переговори з Міжнародною федерацію журналістів, де “ми домовились про вступ профспілки українських журналістів” до цієї організації. С. Гузь також зазначив, що медіа-профспілка проводить переговори про співпрацю з британською та німецькою спілками журналістів. Він також розповів про плани здійснити соціально-економічне дослідження умов праці журналістів, “щоб ми могли на рівних спілкуватися з Міністерством праці та Федерацією роботодавців”. За його словами, згідно з результатами анонімного опитування, 70% журналістів “отримують нелегальну зарплату”, а приблизно 50% не мають офіційних трудових угод.

Лідер КНМП також пропонує встановити мінімальну зарплату журналіста. Журналіст Ів-Клод ЙОРКА з агенції “Франс-Прес” зауважив, що мінімальна зарплата французького журналіста-стажера становить приблизно 1300 євро на місяць, а у Парижі – 2500 євро.

Керівник інтернет-видання “Телекритика” Наталія Лігачова у своєму виступі на конференції заявила, що журналістські профспілки “поки не стали реальною гарантією захисту їх інтересів”, в українських журналістів поки немає корпоративної солідарності. За словами Н. Лігачової, опитування та нещодавній Форум журналістів України “За вибори без цензури” продемонстрували, що “більшість журналістів… не вірять, що топ-менеджери ЗМІ та видавці зможуть домовитися про правила чесної боротьби під час президентської виборчої кампанії”.

(UNIAN, “Полтавський обласний медіа-клуб”, №55, 17 листопада 2003 року)




Темники Медведчука – «рівень асфальту» (Інтерфакс-Україна 31.10.2003

Президент Центру вивчення маніпуляційних технологій Деніс Богуш вважає дуже низькою якість маніпуляційних технологій, що використовуються в Україні в політичній боротьбі.

На засіданні медіа-клубу, організованого в п’ятницю Могилянською школою журналістики на тему «Маніпуляція в ЗМІ: як їх виявити і захиститися», Богуш підкреслив, що на сьогоднішній день «маніпуляційні технології, що виходять від власників каналів комунікацій - на рівні асфальту».

На його думку, виходячи з досвіду минулих виборів в Україні, в основному спостерігається використання чуток, залякувань, дезінформації й інформаційних атак.

Серед телевізійних маніпуляційних технологій, за твердженням Богуша, використовується вплив, зокрема, 25-го кадру, технології негативних уставок, контрастів добре - погано, трансова музика, сугестивне зображення.

Серед інтернет-технологій спостерігається використання методу імітації суб’єкта, використання інтернету в обговоренні тем, негласно табуйованих у ЗМІ, створення інформаційних приводів і система реанімування інформації.

Крім того, за словами Богуша, дуже часто використовуються інформаційні атаки. Так, у ході передвиборної компанії 2003 року проти Віктора Ющенка були використані 23 інформаційні атаки, що, за підрахунками центру, «стали найкоштовнішою негативною рекламою, що у сумі склала $15 млн.»

Богуш підкреслив, що дійсна професійна маніпуляція повинна бути «ретельно продуманою, так, щоб її не було видно». «Якщо маніпуляція відчувається - поганий сценарист», - вважає він.

Засідання медіа-клубу проводилося в рамках проекту «Медіа-реформи», організованого в Україні урядом Великобританії. Наступною темою засідання медіа-клубу стане «Ринкова реформа в засобах масової інформації».

(www.interfax.kiev.ua)




Freedom House закликає Медведчука не тиснути на ЗМІ (Українська правда 29.10.2003)

Міжнародна правозахисна організація Freedom House (Дім Свободи) висловлює занепокоєння з приводу тиску влади на засоби масової інформації, що "ставить під сумнів можливість збалансованого і чесного висвітлення перебігу виборчої кампанії".

Про це йдеться в розповсюдженому у вівторок звіті організації.

"Втручання офіційної влади в діяльність українських ЗМІ унеможливлює відкрите і неупереджене висвітлення альтернативних ідей та поглядів, а отже, і зважений вибір українців, які прийдуть на виборчі дільниці наступного року", - зазначила виконавчий директор Freedom House Дженіфер Віндзор.

"Необхідно у будь-який спосіб протидіяти описаним у звіті методам тиску та залякування працівників ЗМІ, якщо Україна прагне проведення чесної і відкритої виборчої кампанії. Цей звіт варто розглядати як попередження для українського суспільства та міжнародної спільноти", - сказала Віндзор.

"Важко переоцінити політичну, соціальну та економічну важливість президентських виборів 2004 року для України. Вочевидь вони можуть стати відправною точкою для нових змін в країні, яка загрузла в офіційній корупції", - говориться в звіті.

"З огляду на попередній історичний досвід України, цілком очевидно, що наступний рік виборів навряд чи сприятиме посиленню незалежності національних ЗМІ. Через неможливість для президента Кучми балотуватися на третій термін, він та його союзники намагатимуться будь-якою ціною забезпечити перемогу на виборах визначеному ними правонаступнику", - зазначає Freedom House.

Організація наголошує також, що "дотепер залишаються нерозкритими справи про вбивства українських журналістів, в тому числі містичної смерті Георгія Гонгадзе, який займався розслідуванням корупції у вищих ешелонах влади. Таємно зроблені записи розмов у кабінеті Леоніда Кучми незадовго до зникнення Гонгадзе у вересні 2000 року натякають на причетність діючого президента до викрадення журналіста".

Серед інших представлених у документі рекомендацій автори звіту звертаються до українського уряду з наполегливим проханням "забезпечити належний рівень фінансової підтримки для субсидованих державою ЗМІ, що має здійснюватися під контролем багатопартійного комітету, створеного за участі представників найбільших політичних партій".

Вимагається також провести належне розслідування справ про вбивства, напади та погрози, як фізичної, так і фінансової розправи з журналістами, в тому числі справи Георгія Гонгадзе.

Крім того, у своєму останньому огляді стану свободи слова у світі "Свобода преси 2003", Freedom House перевів Україну з категорії "частково вільних" до "невільних" країн "через жорстку державну цензуру на телебаченні, постійні залякування та втручання у роботу незалежних ЗМІ, а також через неспроможність або небажання влади провести належне розслідування у справах нападів на журналістів".

(www.pravda.wcom.ua, “Полтавський обласний медіа-клуб”, №54, 12 листопада 2003 року)




Свобода Висловлювань в Україні, 2003, #11