MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Свобода Висловлювань в Україні, 2004, #06

Деякі загальні дані
Зареєстровано багато, але виходять не всі С представителями кировоградских СМИ встретился начальник Управления по делам прессы и информации Кировоградской ОГА Игорь Волков, который ознакомил коллег с последними тенденциями в информационном пространстве региона ЗМІ та статистика Деякі загальні проблеми
Сегодня в руках силовиков есть достаточно средств, чтобы закрыть или парализовать деятельность любого предприятия, в том числе и СМИ, изъяв основные средства производства. Речь идет о проверках лицензионности программного обеспечения Примусова передплата На Закарпатті газет та журналів передплачують все менше Застаріла поліграфія вимиває з бюджетів Хмельницької області по 300 тисяч гривень на рік ЗМІ та вибори
Ще одна перлина газетної "правдивості" Переслідування, утиски, залякування тощо з політичних мотивів
Єльцов продав «Україну кримінальну» Міліція знімала кіно Сполучені Штати Америки мають намір домагатися поновлення мовлення на Україну радіостанцій "Свобода" і "Голос Америки" до президентських виборів Злочинні посягання на журналістів
У Харкові побито кореспондента кількох видань («Товариш», «Грані», «Новини нашої України»), редактора газети молодих соціалістів «Гремучая смесь» Андрія Войцеховського Избита сотрудница УНИАН Карний розшук УМВС України у Чернівецькій області оприлюднив у ЗМІ Буковини прикмети та фоторобот зловмисника, який обідньої пори 28 травня біля стін редакції завдав тілесних ушкоджень головному редакторові опозиційної газети «Час» Петру Кобевку, який досі проходить інтенсивний курс лікування “Репортери без кордонів” звернулися до міністра внутрішніх справ Миколи Білоконя з приводу побиття головного редактора тижневика "Час" Петрa Кобевка. Про це повідомляє Інститут масової інформації Журналісти Буковини вимагають звіту силовиків Петро Кобевко, заслужений журналіст України: „Ніби з примхи лихої долі чи завдяки їй мені довелося зустріти професійне свято День журналіста на лікарняному ліжку” Втручання в професійну діяльність журналістів та ЗМІ
Журналіст Чернівецької ОДТРК оприлюднив нові факти цензури Ознайомитися з «темниками»-інструкціями для «щоденного вжитку», які впродовж кількох років диригують інформаційним хором значної кількості українських ЗМІ, можна було на виставці «Проблеми розвитку свободи слова в Україні», приуроченій до Дня журналіста. Її організував у кулуарах Верховної Ради парламентський Комітет з питань свободи слова та інформації Недавнее празднование Дня журналиста было отмечено официозом и несколько неискренними признаниями в любви к журналистам со стороны власть имущих. Особенно трогательно звучали установки Премьер-министра Виктора Януковича: «Журналистский стандарт — это непредубежденность, доброжелательность, правда. Стандарт для власти — это труд на благо общества, граждан, государства» Керівники львівських ЗМІ поскаржилися голові ЛОДА на утиски свободи слова Перешкоджання виробництву та розповсюдженню ЗМІ
"Острову" нет места ни в "Донбассе", ни в "Новом мире", ни на "Восток-Украине", или О том, как познаются в беде защитники свободы слова На батьківщині Януковича відмовляються друкувати опозиційний "Острів", а в Миколаєві "Український Південь" 17 червня видавництво газети "Донбас" довело до відома редакції щотижневика "Острів", що з цього дня більше не буде друкувати газету Коли буде знято протизаконну заборону на друк газети «Інформаційний бюлетень» на Полтавщині? «Інакше як цинізмом і порушенням права людей на інформацію це назвати не можна» У Карлівці "репресували" тираж газети Накануне Дня журналиста редакция газеты "Конотоп" была выброшена на улицу. Газета наступила арендодателю на мозоль... "Русский блок": правительство Крыма запретило выпускать в эфир телепрограмму о жизни русского населения Судові процеси на захист свободи слова і преси
Завершення тривалої судової кримінальної справи за звинуваченням завідуючої відділу РАГС Шосткінського міського управління юстиції за статтею 171 КК України має вібутися вже на початку липня. Про це в приватній розмові з юристом ІМІ повідомила суддя, яка веде цю справу 11 травня суддя Шевченківського суду Києва Наталя Бужак задовольнила позов інтернет-видання “Обком” до Державної податкової адміністрації Прояви ксенофобії в ЗМІ
Міжрегіональна академія управління персоналом, ряд громадських організацій та народних депутатів звернулися з листом до генерального прокурора України Геннадія Васильєва з проханням вивчити і дати оцінку діям голови Державного комітету у справах національностей та міграції Геннадія Москаля Правосуддя — сіоністський вимір «Розправа з «Сільськими вістями» однозначно сприймається доказом утисків свободи слова в Україні». Александр Мороз, из письма к Президенту Украины Л.Д. Кучме Кому служить УТ-1? З виступу народного депутата Ю. А. Кармазіна на сесії Верховної Ради України 4 червня 2004 року "Крымскую правду" викривають у брехні Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Цивільні справи
Валерій Воротник:"Я вдячний редакції "Телекритики" за надання можливості оприлюднити на її сторінках мою точку зору" Последние месяцы ознаменовались целым рядом явно «заказных» процессов против СМИ. «Сельские вести», «Украинская правда», «Украина молодая», целый ряд региональных изданий подверглись массированным «судебным атакам». Сила этих атак говорит о том, что сейчас, перед выборами, речь идет уже не о запугивании, идет война на уничтожение. Эта война не обошла стороной и газету ”Вечерние вести”, уже привыкшую к постоянному дикому количеству судебных исков. Остановимся лишь на двух, наиболее вопиющих примерах Виктор Медведчук - читателям «Украинской правды» Мой совет всем, кто еще захочет подавать надуманные иски Калуський міськрайонний суд відмовив у задоволенні позову ВАТ “Прикарпаттяобленерго” до калуської районної газети “Дзвони Підгір’я”. Протистояння на цьому не завершилося, кожна зі сторін продовжує наполягати на своєму УНИАН подает в суд на "Столичные новости" Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Кримінальні справи
Ранее интернет-издание "Украина криминальная" поместила на своем сайте информацию о том, что ее харьковский корреспондент, автор книги "Мафия на Украине" Александр Помыткин задержан сотрудниками УБОП Харьковской области ДПА визнала свою помилку та не перевірятиме "Такі справи" Чому гендиректор “Таких справ” отримав політичний притулок? Саме так написав чудовий український поет Іван Козаченко, який одного спекотного червневого дня покинув нас: “Наче в світі є дві України, але нас не любить ні одна...”, – так повністю звучить його рядок. Щоденний коментар газети Побоювання щодо упередженості та заангажованості під час розгляду резонансної справи стосовно звинувачення ДПА у Львівській області засновників “Львівської газети” Маркіяна Іващишина та Ярослава Рущишина були не марними Попереднє судове слухання в резонансній справі за звинуваченням Державною податковою адміністрацією у Львівській області засновників “Газети” – Маркіяна Іващишина та Ярослава Рущишина, якою займається Сихівський районний суд міста Львова, перенесли на 4 червня Інтернет
Попытки украинских властей подчинить себе права по администрированию национального домена .UA выглядят для непосвященных все более успешными. Так, на днях Высший Хозяйственный Суд Украины оставил в силе распоряжение Кабинета министров, по которому контроль над доменом передается Украинскому сетевому информационному центру - структуре с сомнительной репутацией в интернет-среде На состоявшемся 2 июня с.г. заседании Комитета Верховного Совета Украины по вопросам законодательного обеспечения правоохранительной деятельности основным вопросом стало рассмотрение законопроекта № 4042 «О мониторинге телекоммуникаций» (законопроект), внесенного Кабинетом Министров Украины Погляди
Журналісти for sale-2 Журналісти for sale Нужна ли журналистам свобода слова? Суды и пресса: сотрудничество или противостояние? О том, что думает руководитель Главного управления информационной политики Администрации Президента Сергей Васильев по поводу исков, предъявленных «Украинской правде» и «Україні молодій», вообще о ситуации с отечественными электронными и печатными изданиями, — в интервью, опубликованном в «Неделе». Якщо найближчим часом не буде вчинено кардинальних дій, то від держави Україна залишиться тільки назва. Саму її зжере й перемеле у своєму шлунку зголоднілий за період нашої незалежності монстр – вампір, відомий під різними іменами, найдавніше з яких – Московське царство, а найновіше – ЄЕП “Влада нищить “Львівську газету” в приклад іншим”. Розмова з Юрієм Луценком, народним депутатом, редактором газети “Грані +” Саморегуляція
Журналістика в Україні залишається небезпечною професією „Жива газета” — деякі публікації Ситуація зі свободою слова в Україні критична, але не безнадійна В день професійного свята Дня журналіста, в Києві відбудеться акція журналістської солідарності “Волю слову”, в рамках якої на Хрещатику на майдані перед Київською міською радою відбудеться акція “Жива газета”

Деякі загальні дані

Зареєстровано багато, але виходять не всі

Стільки засобів масової інформації на невеликому п’ятачку величезного виставкового центру Україна ще не бачила. Уявіть круту газетну розкладку, а тепер розмістіть поряд з нею по периметру ще майже сотню. Це і є Перша міжнародна виставка ЗМІ "Інтерпреса-і2004", що проходила 4-6 червня в Києві. Відкрив її і виступив на наступній конференції "Влада і журналістика в демократичному суспільстві" голова Держкомтелерадіо Іван Чиж.

Він, зокрема, зазначив, що в країні зареєстровано 20507 ЗМІ, серед яких понад 450 - політичні видання. Зрозуміло, не всі газети виходять у світ (треба гадати, не з політичних мотивів), але факт реєстрації стількох засобів масової інформації свідчить сам за себе. І начебто на користь влади. Тим часом, за твердженням одного з ректорів вузу, більшість студентів факультету журналістики на запитання: "Як ви ставитеся до влади?" – відповіли категорично: "Негативно" (87,5%).

- Але ж цим людям у майбутньому формувати громадську думку, - нарікав учений.

Часті відрядження сприяють вивченню регіональної преси. Тому було, м’яко кажучи, дивно чути від деяких представників областей, що на їхніх стендах не помістилися окремі видання. Скажімо, Миколаївщина зайняла солідну, досить простору площу під експозицією, але в ній не було представлено газету "Український південь". На розкладці Дніпропетровщини не знайшлося місця газеті "Кривий Ріг вечірній". Вони з тих, опозиційних...

...Навіть побіжне спостереження за відвідувачами виставки приводило до втішного висновку: вони не шукають пустих розважальних видань. Шукають ті, що дають поживу для міркувань. Серед них, звичайно, наша газета, біля стенду якої раз по раз зупинялися люди.




С представителями кировоградских СМИ встретился начальник Управления по делам прессы и информации Кировоградской ОГА Игорь Волков, который ознакомил коллег с последними тенденциями в информационном пространстве региона

На сегодняшний день на Кировоградщине зарегистрировано 267 периодических изданий, из них 23 журнала. Впрочем, по словам Игоря Волкова, реально выходит в свет лишь половина, остальные, как правило, “оживают” только в период предвыборных кампаний. Что касается языковой ситуации в местном медиа-поле, то на украинском языке печатаются 67 газет и журналов, на русском - 12, а 36 изданий являются двуязычными.

Отдельной темой для разговора стали коммунальные СМИ, которых в нашей области насчитывается 26 - по одной газете на район плюс печатные органы местных властей в городах областного подчинения. Как сообщил Игорь Волков, сегодня прослеживается стойкая тенденция к укрупнению “малой прессы” и образованию на ее базе редакционно-издательских объединений, предоставляющих информационно-полиграфические услуги. Подобные формации уже созданы и успешно работают в Гайворонском, Голованевском, Долинском, Новоархангельском, Бобринецком и Устиновском районах, на очереди - Новоукраинка и Новомиргород. По мнению Игоря Волкова, этот опыт позитивно сказывается на финансовом состоянии “районок”, которые далеко не всегда могут самостоятельно выживать в условиях современного медиа-рынка.

Несмотря на то, что еженедельно в области регистрируется 1-2 новых издания, информационное поле региона (как с помощью весомого тиража, так и наполняемостью газетных полос) заполняют, по словам Игоря Волкова, всего пара изданий. Причем одним из них, отметил Игорь Викторович, является именно “Украина-Центр”...

Что касается электронных СМИ, то в области работают 41 телерадиообъединение, 15 районных и городских студий проводного радиовещания, а в Кировограде и Новоукраинке созданы частные студии, еще две действуют в Александрии. Среди проблем, имеющихся в работе этих видов СМИ, Игорь Волков указал тот факт, что не во всех районах транслируются даже общенациональные телеканалы, а передачи облгостелерадиокомпании могут смотреть лишь две трети жителей региона. Причиной тому, что западные районы области до сих пор не охвачены вещанием ОГТРК, является, по информации Игоря Викторовича, незавершенное строительство передающей станции в Ульяновке, где до сих пор не произведен монтаж технологического оборудования.

Сегодня в регионе установлены и работают 154 тысячи радиоточек, из которых более 140 тысяч находятся у населения - примерно 34,5 радиоточки на 100 семей, или одна на восемь человек. В связи с последствиями погодных катаклизмов позапрошлогодней зимы в области до сих пор ведется дискуссия о том, нужно ли подвергать опасности нового обледенения имеющиеся радиосети (часть которых, кстати, не восстановлена до сих пор) или организовать в селах FM-вещание. Однако, заметил Игорь Волков, последний вариант требует обеспечения населения радиоприемниками, что не по карману сегодня многим сельским жителям. Впрочем, по его словам, вполне возможно, что эти расходы в случае с малообеспеченными семьями возьмет на себя областной бюджет...

Зато издательское дело и книгораспространение на Кировоградщине набирает обороты: в регионе зарегистрировано 53 издательско-полиграфических предприятия и 20 типографий. Ведущим здесь является Кировоградское издательство, ежегодно выпускающее в свет 85 наименований книг, в том числе и детских, тиражом около полумиллиона экземпляров.

В числе флагманов местной полиграфии и книгоиздательства - и предприятие “Мавик”, которое на этой неделе представляло нашу область на всеукраинской выставке “Книжный сад”. При этом Игорь Волков отметил, что немалую долю продукции кировоградских книгопечатников составляет краеведческая литература и произведения местных авторов.

Среди прочих характеристик местного медиа-поля - весьма скромное (21 процент) количество журналистов, имеющих профессиональное образование. По мнению Игоря Волкова, ковать журналистские кадры необходимо если и в Кировограде, то исключительно на базе солидного вуза, коим, по его словам, является сегодня наш педуниверситет.

Одним из главных вопросов, интересовавших представителей СМИ, стала обещанная премьером отмена НДС на подписку, ведь введение налога в буквальном смысле подкосило многие даже финансово стабильные издания и стало неприятным сюрпризом для самих подписчиков. Как заявил Игорь Волков, в 2005 году НДС с подписки будет снят, “но до конца нынешнего года переломить ситуацию вряд ли удастся”.

Начальник “нашего” управления также сообщил о непричастности этого подразделения ОГА к размещению практически во всех местных СМИ “явно заказных материалов об одном из наиболее вероятных кандидатов на пост президента”: “Подобными вещами занимаются политические партии, которые, наверное, платят за это деньги”...




ЗМІ та статистика

С 1991 по 2002 г. количество наименований и тираж выпускаемых в Украине газет и журналов увеличились почти в четыре раза (с 1891 наименования газет тиражом 27 млн. экз. в 1991 г. до 3045 наименований тиражом 87 млн. экз. в 2002 г.).

(„Власть и политика”, № 25, 18 – 24 июня 2004 г.)

Передплатні тиражі деяких українських газет у червні

 

(„Сільські вісті”, №64, 4 червня 2004 р.)




Деякі загальні проблеми

Сегодня в руках силовиков есть достаточно средств, чтобы закрыть или парализовать деятельность любого предприятия, в том числе и СМИ, изъяв основные средства производства. Речь идет о проверках лицензионности программного обеспечения

Процедура проведения таких проверок в Украине четко не регламентирована на законодательном уровне, а соответственно отсутствует и информация о полномочиях проверяющих, что является серьезной проблемой. Контроль за соблюдением законов, особенно составляющих Уголовный кодекс, поручен всем органам МВД, прокуратуре, налоговой милиции и СБУ.А значит, «посмотреть» ваш софт могут сотрудники любого из вышеназванных ведомств. Причем руки сотрудников УБЭП и УБОП более развязаны, так как они имеют право осуществлять контрольные закупки и «заодно» проверять программное обеспечение (ПО). Для этого им не нужно никаких документов, кроме служебных удостоверений.

Далее. В большинстве случаев компьютеры, даже абсолютно «чистые» или лицензированные, изымают для проведения исследования, поскольку никто из проверяющих, как правило, не только не разбирается в ПО, но даже правильно описать конфигурацию изымаемой машины не может. Забирают преимущественно все, включая коврики для «мыши». На этом этапе мы оказываемся жертвами еще одного противоречия: согласно закону «Об авторском праве и смежных правах» изыматься, а в случае контрафактности и конфисковываться в пользу государства, должны только «матеріальні носії комп’ютерних програм та обладнання, призначене для їх виготовлення та відтворення», но тут же юристами «Салкома», официального представителя «Майкрософт», «відтворення» трактуются как «воспроизведение компьютерной программы с целью использования ее полезных свойств и функций».

Исходя из этого «...весь компьютер в совокупности с монитором, периферийными устройствами позволяет полностью использовать... программу», и следовательно изыматься должен полностью. В случае малейшего несогласия владельца компьютера, (например, его желание пригласить адвоката), «на подмогу» якобы «из-за оказанного сопротивления» за считанные минуты приезжает силовое подразделение, после чего разговор продолжается уже в несколько иной тональности... Отдельную опасность представляет конфискация информации, последствия которой могут быть непредсказуемы. Здесь мы имеем дело с очередным несовершенством законодательства, которое не предусматривает каких-либо специальных норм об изъятии электронных носителей. Известно лишь, что если изымаются бумажные документы, предприятию или учреждению разрешается сделать копии.

Наверное, по аналогии можно сделать копии и с электронных носителей, необходимых для работы. Но должны быть выработаны нормы, охраняющие конфиденциальную информацию и от властных структур. Еще один момент: подлежат ли изъятию вообще пользовательские файлы, не относящиеся к ПО? Из 160 уголовных дел, возбужденных ЮФ «Салком» за первый год работы, «максимально оперативным» было расследование, когда с момента выявления нарушения до вынесения решения судом прошло «всего» три месяца. Надо полагать, что даже в случае закрытия дела ввиду отсутствия состава преступления (полной лицензионности всего ПО) все это время конфискованная оргтехника пылилась где-то на складе какого-то силового ведомства.

И, наконец, последнее. Кого миловать, а кого наказывать, решает правообладатель. В данном случае — корпорация «Майкрософт». Пример тому — невозбуждение уголовных дел против компьютерных клубов во время действия моратория. То есть в наших условиях именно «Майкрософт» или его полномочные представители определяют, кто и в какой степени виноват, включая и теоретическую возможность признания лицензионного ПО нелицензионным. А за нарушение авторских прав, кроме конфискации, возможно применение ст. 365 УК о превышении власти и служебных полномочий против руководителя и гражданско-правовая ответственность предприятия как юридического лица.

То есть правообладатель имеет право обратиться в суд с иском о возмещении причиненного ущерба, включая упущенную выгоду, либо о взыскании дохода, полученного вследствие нарушения авторских прав, либо о выплате денежной компенсации за нарушенное право в пределах от 50 до 50000 минимальных зарплат (минимальная зарплата — 205 грн.). Суммы упущенной выгоды или денежной компенсации с лихвой хватит, чтобы закрыть и обанкротить не то что газету, а даже телеканал!

Куда же смотрит Антимонопольный комитет Украины, ведь Евросоюз и США борются с монополией? В любой момент силовое ведомство может официальными и правовыми методами парализовать работу того или иного предприятия, в том числе и СМИ, для которого компьютер является основным средством производства. Все вышеизложенное касается только продуктов «Майкрософт», которая, судя по всему, пролоббировала такое «уважительное отношение» к своим авторским правам на самом высшем уровне то ли в Украине, то ли в США, или в обязательном порядке должно быть лицензировано все использующееся программное обеспечение?

Стоимость лицензий на ПО, чтобы избежать наказания, не оставляет выбора. Для того, например, чтобы выпускать газету, надо иметь как минимум Windows (~800 грн.), Microsoft Office (~2000 грн.), Adobe InDesign (~6500 грн.), Adobe Photoshop (~4700грн.), редактор векторной графики Сorel Draw (~ 2500грн.) или Adobe Illustrator (~ 3500грн.). И это только на один компьютер! Если крупные столичные медиа и могут позволить себе такие траты, то районки просто вымрут как динозавры!




Примусова передплата

Р. Присяжнюк:

«Доброго дня, шановна редакціє газети!

Читаємо Вашу газету регулярно. Не так давно на сторінках «33-го каналу» друкувалась стаття про те, що місцеве районне керівництво змушує підлеглих виписувати обласні комунальні газети і районну. В Липовецькому районі це продовжується кілька років. Керівництво району видало наказ виписати самі такі, всім відомі «способом нав’язування» газети медикам, працівникам культури. Це рішення не обговорюється, коли хочеш працювати, незважаючи на те, що у цих категорій працівників найнижчі зарплати.

Чому ми повинні витягувати газети, які не користуються попитом у населення? І доки в Липовецькому районі буде процвітати «примусовщина»?

І чому керівництво району так вболіває за ці обласні газети? А редколегіям «примусових газет» хочеться побажати, щоб вони писали так, щоб їх хотіли читати і виписувати, а не робили це «з-під палки».




На Закарпатті газет та журналів передплачують все менше

Передплата на ІІ-ге півріччя цього року на газети й журнали, як загальноукраїнські, так і обласні, завершується цими днями в усіх відділеннях „Укрпошти” (На російські видання передплата завершилася наприкінці травня). Тож як просуваються справи в цьому напрямку в Закарпатті, ми спробувала довідатися в керівника відділу передплати Ужгородського поштамту Тетяни Маскаль. Виявилося, що не так уже й добре, як хотілось би. Кількіть передплатників знижується з кожним роком відповідно до того, як знижується рівень життя. Якщо ж говорити про тих, хто здебільшого періодику передплачує, а не купує по мірі її виходу, то це, окрім уже згаданих людей пенсійного віку, сільські мешканці, які не мають змоги постійно її купувати через віддаленість від місць торгівлі, а також підприємства, установи й організації. Останні передплачують, здебільшого, спеціальні видання, необхідні для роботи, та різні юридичні й економічні журнали, без яких також не обійтися. Пересічні ж закарпатці цікавляться й надалі, як за часів СРСР, російськими виданнями, незважаючи на затримку в їх доставці, що виникає останнім часом через митний контроль на кордоні, загальноукраїнськими газетами й журналами та обласною періодикою, яка домінує в процесі передплати. Найбільшим попитом при цьому користуються ті видання, що несуть інформацію про нововведення в законодавстві України. До прикладу, „Голос України”, „Урядовий кур’єр”, а також ті, що торкаються тем здоров’я, такі як додаток до „Аргументов и фактов” – „Здоровье” та однойменний російський журнал. Популярними й надалі залишаються журнали з корисною інформацією для дому й господарства, як, наприклад, „Крестьянка”, „Лиза” й інші. Не втрачають своїх позицій й науково-популярні видання, серед яких домінує „Наука и жизнь”. І, звичайно, обласна преса. До речі, тут чіткого лідера не спостерігається. Народ читає все підряд. Головне – щоб було цікаво й доступно.



Застаріла поліграфія вимиває з бюджетів Хмельницької області по 300 тисяч гривень на рік

Працівники видавництв, поліграфічних підприємстві формують громадську думку, культуру суспільства і кожної людини. У якому ж стані друкарні, де вони працюють?

Із двадцяти комунальних друкарень на Хмельниччині самодостатні лише Кам’янець-Подільська та Шепетівська. Закрилась Летичівська друкарня, на ладан дишуть її посестри в Білогір’ї, Теофіполі, Новій Ушиці. Агонізує видавництво "Поділля", на якому ще років десять тому працювало понад 250 чоловік. Нині тут не більше сімдесяти працівників, котрим заборговано 130 тисяч гривень зарплатні. Не кращий стан і у Хмельницькій міській друкарні, котра два роки тому друкувала більше десяти газет. Число працюючих тут скоротилося удвічі, зарплату заборговано за півроку, а про друкування газет уже й забули.

У приватних же поліграфічних підприємств справи кращі. Найуспішніше працюють "Поліграфіст", "АВІС", "Евріка", "Окта" у Хмельницькому, "Абетка" і "Абетка-Нова", "Художньо-виробничі майстерні" у Кам’янці-Подільському.

До речі, Хмельниччина - єдина область, що не має сучасної великоформатної друкарської машини для повноколірного друку газет. Тому більшість редакцій замовляє тиражі у Львові, Вінниці, Чернівцях. Через це бюджети нашої області щороку недоотримують понад 300 тисяч гривень.

Тим часом важко назвати успішним бізнесом видання газет: із 275 зареєстрованих на Хмельниччині газет виходить лише 75. 25 із них засновані органами влади. Із комунальних газет самоокупні тільки "Подільські вісті" та "Край Кам’янецький". Низький попит на місцеві газети спричинений недостатньою кваліфікацією журналістських кадрів, заангажованістю стосовно органів влади. В багатьох міських і районних газетах мало аналітичних і критичних статей. Не приваблюють читачів і застарілі методи верстки.

Справи кращі знову ж у недержавних та некомунальних газет. Незалежні "Всім", "Є!", "Подільський кур’єр" у Хмельницькому "Пульс" у Славуті "День за днем" у Шепетіці та "Подолянин" і "Фортеця" у Кам’янці-Подільському виживають завдяки публікації різнобічнішої інформації, більшим тиражам та активній рекламній діяльності.

Обласна рада затвердила "Програму розвитку інформаційної сфери Хмельницької області на період до 2008 року". У ній передбачено придбання сучасного поліграфічного обладнання, створення комунального підприємства з видавничо-газетним комплексом, централізовану закупівлю газетного паперу для комунальних видань. Та досі жодного пункту програми не виконано. Ходять чутки, що передбачені на розвиток інформаційної сфери у цьому році 1673 тисячі гривень з обласного бюджету та 83 тисячі з районних бюджетів підуть на виборчу кампанію.
("РІА", Вінниця, , 23.06.04)




ЗМІ та вибори

Ще одна перлина газетної "правдивості"

"Оказалось также, что "нашисты" пытались повлиять на результаты выборов в Мукачеве не только путем фальсификации бюллетеней, но и силовыми методами!..

Сбор подозрительных личностей во время выборов в Мукачеве был нужен "нашистам" для проведения масштабных провокаций в Закарпатье..."

("Крымское время", 19 мая 2004 года).

Що робить злодій, якого піймали за руку? Кричить: "Держи вора"! Тож вважаймо, що в нашій журналістиці з’явився ще один жанр - злодійський...




Переслідування, утиски, залякування тощо з політичних мотивів

Єльцов продав «Україну кримінальну»

Колишній вже власник і редактор інтернет-сайту "Україна кримінальна" Олег Єльцов учора офіційно підтвердив кореспондентові "Телекритики" факт продажу сайту. Причиною продажу він назвав труднощі, пов’язані з його підтримкою. "Річ не в тім, що злякався. Я вважаю, що це нормально й здорово: я трудився, мою роботу оцінили та купили продукт. Не мене купили. Мені ніхто нічого не забороняв робити", — зауважив він.

Єльцов назвав маренням чутки про те, що покупцями сайту стали близькі до СДПУ(о) структури. Він також додав, що, на його думку, колишня генеральна лінія сайту зберігається.

Як припускають деякі експерти, безпосередній стосунок до сайту має перший заступник голови СБУ Володимир Сацюк, який до призначення на цю посаду входив до складу парламентської фракції СДПУ(о).




Міліція знімала кіно

Дивний випадок стався вчора на засіданні Львівської міської ради. Під час розгляду земельно-майнових питань депутат Роман Вороняк звернув увагу на те, що в сесійній залі проводять відеозйомку незнайомі особи. На вимогу представитись, від якого медіа вони акредитовані в міській раді, гості спочатку відмовилися відповідати, а потім усе ж назвалися.

Виявляється, відеозйомкою керував... капітан міліції. На здивовані запитання депутатів, для чого правоохоронцям документувати засідання на відео, капітан пояснив, що “проводить оперативну зйомку” у зв’язку з тим, що на сесії розглядають господарські питання, “які стосуються УМВСУ у Львівській області”. Нагадаємо, що оперативну зйомку правоохоронці мають право проводити лише з санкції прокурора. Та й узагалі не зрозуміло, що це: новий спосіб збору інформації, складова частина “силових” і “контролюючих” навчань, які проводять на Львівщині, чи спроба психологічного тиску на депутатів? Оскільки ніяких правових підтверджень своїх дій міліціонери не надали, їм довелося залишити зал засідань.




Сполучені Штати Америки мають намір домагатися поновлення мовлення на Україну радіостанцій "Свобода" і "Голос Америки" до президентських виборів

Про це заявив журналістам член ради директорів з радіомовлення США Джефрі Гіршберг у четвер у Києві після зустрічі з головою Верховної Ради Володимиром Литвином. Гіршберг не приховував, що саме поновлення роботи обох американських радіостанцій і є головною метою його візиту до України.

Аргументуючи свої вимоги, член ради директорів з радіомовлення США висловив переконання, що український народ повинен знати, про що говорить Америка. "Українські люди повинні чути різні думки, а мета цього -- щоб вони самі вирішили, хто повинен керувати цією країною", -- зазначив він.

Гіршберг також пообіцяв: якщо його візит зазнає невдачі, то він відвідуватиме Україну поки радіо "Своброда" і "Голос Америки" не заговорять на українських частотах. До того ж він повідомив, що під час зустрічі з Литвином вони обговорювали й інші питання, цікаві для обох сторін. Зокрема форми та принципи майбутньої співпраці, особливо у сфері інформації.

Як повідомив журналістам прес-секретар українського спікера Ігор Сторожук, Литвин підтримав позицію американця щодо поновлення мовлення "Свободи" та "Голосу Америки" й підтвердив готовність політично цьому сприяти. Водночас Литвин зазначив, що вихід таких програм -- це питання виконавчої влади і нагадав, що на свій лист, який він скерував ще 14 травня в Кабмін з проханням "розглянути можливість посприяти" виходові в ефір програм радіо "Свобода", він і досі не одержав відповіді (Ростислав Коваль).




Злочинні посягання на журналістів

У Харкові побито кореспондента кількох видань («Товариш», «Грані», «Новини нашої України»), редактора газети молодих соціалістів «Гремучая смесь» Андрія Войцеховського

Напад було скоєно 3 червня близько першої години ночі на Комсомольському шосе в районі Холодної гори неподалік його будинку. Троє невідомих, спортивної статури людей (журналіст сам у минулому спортсмен) несподівано оточили його, звалили на землю, побили ногами і пограбували. Журналіст не переконаний, що його побили за професійну діяльність, але відзначає, що давно перебуває в «жорсткій опозиції до влади» (близько 10 років є членом Соціалістичної партії), «керує опозиційною пресою». Крім того, цього ж дня представники Союзу молодих соціалістів пікетували держадміністрацію з вимогою вивести українських солдатів з Іраку.



Избита сотрудница УНИАН

В Киеве неподалеку от станции метро «Нивки» двумя неизвестными была избита выпускающий редактор-переводчик информационного агентства УНИАН и ее знакомый. Как сообщила агентству пострадавшая, во время прогулки двое неизвестных мужчин (восточной внешности) неожиданно стали цепляться к ней, мол «Пойдем с нами!».

Знакомый редактора вступился за нее, из-за этого между ним и неизвестными завязалась драка, во время которой и девушка, и ее защитник получили травмы и были госпитализированы.

Телесные повреждения также получили и нападающие, но им удалось сбежать с места происшествия на автомобиле (номерные знаки которого успели записать случайные прохожие).




Карний розшук УМВС України у Чернівецькій області оприлюднив у ЗМІ Буковини прикмети та фоторобот зловмисника, який обідньої пори 28 травня біля стін редакції завдав тілесних ушкоджень головному редакторові опозиційної газети «Час» Петру Кобевку, який досі проходить інтенсивний курс лікування

За даними міліції, прикмети зловмисника: вік 20-22 роки, зріст 175-180 сантиметрів, спортивної статури. «Міліція буде вдячна за будь-яку інформацію стосовно встановлення особи та місцезнаходження зловмисника», — йдеться у повідомленні. Редактор «Часу» П. Кобевко повідомив, що губернатор Буковини відмовився з ним зустрітись, аргументуючи це тим, що така зустріч можлива «лише по закінченні лікування журналіста». Як повідомляв УНІАН, в останньому перед побиттям числі газети «Час» було надруковано матеріал про смерть ректора Ужгородського нацуніверситету Сливки, де повідомлялось, що на нього перед смертю чинився тиск прихильників СДПУ(о) з вимогою звільнити місце ректора. «Час» написав, що об’єднані соціал-демократи Буковини свого часу подібним чином тиснули на ректора Буковинської медакадемії Василя Пішака, однак ця спроба провалилася. А кілька номерів перед цим, після виборів мера Мукачевого, у редакційній статті «Часу» П. Кобевко сказав, що «СДПУ(о) нагадує тепер в Україні профашистську силу”.

(„Сільські вісті”, №67, 11 червня 2004 р.)

***

Богдан Казка:

Народна мудрість говорить: якщо ви найняли сторожа, а крадіжки з комори тривають, то, ймовірно, їх здійснює сам сторож. Не так давно на виконання численних указів Кучми по недопущенню нападів на журналістів міліція взялася їх охороняти і мало не приставила біля кожного свого “сторожа”. Зараз цей “сторож” мусить відшукати злодія, щоб відвести від себе підозри. Зважаючи на те, що нинішній напад на редактора “Часу”, як і попередній, кваліфікований як “дрібне хуліганство”, очевидно, правоохоронці традиційно запевнятимуть, що його вчинили троє “ніде не працюючих бомжів” або неповнолітні хулігани.

Так само кваліфіковані недавні напади на буковинських журналістів Юхима Гусара, Тараса Колісника, Володимира Фініва та інших. Не розкритий і підпал друкарні газети “Молодий буковинець”. Можливо, на часі створювати загони журналістської самооборони?..

(«Свобода», 11 червня 2004 р.)




“Репортери без кордонів” звернулися до міністра внутрішніх справ Миколи Білоконя з приводу побиття головного редактора тижневика "Час" Петрa Кобевка. Про це повідомляє Інститут масової інформації

“Репортери без кордонів” очікують, що з приводу цього нападу, який є дуже тривожною ознакою напередодні президентських виборів, що відбудуться в жовтні цього року, буде проведено глибоке та прозоре розслідування”, - сказано у заяві.

“З початку року ситуація зі свободою слова в країні залишається дуже тривожною, - підкреслює міжнародна організація. - Двох журналістів інтернет-газет було заарештовано упродовж двох тижнів".

За даними ІМІ, жертва вважає, що напад має стосунок не до конкретної публікації, а до загальної позиції газети. Зокрема, з моменту створення газети “Час” проти неї було ініційовано 48 позовів у зв’язку зі статтями, надрукованими на її сторінках.

У своєму щорічному звіті 2004 року “Репортери без кордонів” вказують, що "за 2003 рік кількість журналістів, на яких було скоєно напад, збільшилась, та що розслідування вбивств журналістів не зрушуються з місця”.




Журналісти Буковини вимагають звіту силовиків

За фактом побиття головного редактора чернівецької газети “Час” Петра Кобевка, яке сталося 28 травня, журналісти Буковини ухвалили звернення до голови НСЖУ Ігоря Лубченка, голови облдержадміністрації Михайла Романіва, голови облради Олександра Смотра, Чернівецького міського голови Миколи Федорука, прокурора Чернівецької області Олександра Галкіна, начальника УМВС України в Чернівецькій області Богдана Керницького та начальника УСБУ в Чернівецькій області Юрія Кіцула.

“Оскільки побиття журналістів у Чернівцях відбувається вже не вперше, особливо в період виборчих кампаній, члени правління ЧОО НСЖУ розцінюють цей факт як чергову спробу залякати працівників ЗМІ й обмежити їх можливості в об’єктивному висвітленні виборчого процесу”, – зазначено в заяві.

Розповідаючи про те, що з ним трапилося, сам потерпілий, зокрема, зауважив, що “це все пов’язано з політичними подіями в нашій державі”. Ну а стосовно того, що нападники діяли серед білого дня, не боячись того, що їх побачать, то, на думку Петра Кобевка, це свідчить, що відтепер реальна влада в регіоні знаходиться в руках криміналітету, а не органів влади. “Єдиним захистом від їх дій і для самих журналістів, і для керівників області та міста можуть стати лише загони самооборони”, – додав він.

Чернівецькі журналісти вимагають від депутатів обласної ради створити тимчасову слідчу комісію, яка б розглянула всі такі випадки й ухвалила відповідне рішення. Журналісти також пропонують заслухати звіт керівників силових структур області про перебіг розслідування справ, пов’язаних із нападами на журналістів. У разі незадоволення своїх вимог журналісти області погрожують вдатися до бойкоту правоохоронних органів Буковини й узагалі не висвітлювати їхньої діяльності. “Нам набридло те, що правоохоронці ще жодного разу не довели справу про напад на журналіста до логічного завершення. Сам факт таких нападів зазвичай ставлять під сумнів, і лише якщо журналіста знайшли з відрізаною головою, цей факт визнають таким, що насправді мав місце”, – наголошували присутні на зборах.




Петро Кобевко, заслужений журналіст України: „Ніби з примхи лихої долі чи завдяки їй мені довелося зустріти професійне свято День журналіста на лікарняному ліжку”

За тиждень перед тим на мене, головного редактора газети „Час”, вчинено безпрецедентно зухвалий напад. 28 травня біля 14.00 до редакції зайшов молодий хлопець спортивної статури, відповідної зачіски та одягу. Запитав, чи я є головним редактором газети „Час”. Одержавши позитивну відповідь, таємниче прошепотів: „У мене для вас є цікавий компрометуючий матеріал на одного народного депутата України. А говорити в кабінеті не буду. Бо можуть підслухати. Вийдіть на вулицю”.

Нічого не підозрюючи, я пішов з незнайомцем. Біля вхідних дверей стояв ще один молодий хлопець віку і статури, подібної до того, що йшов зі мною. Ми вийшли у двір редакції. До нас підійшов ще один молодик, що мене на мить насторожило. Але той, хто говорив про нардепа, сказав: „Цей зі мною!” — і я заспокоївся. Далі розмова точилася навколо тих матеріалів, які нібито мають хлопці. У цей час той, хто був старшим у них, назвав прізвище народного депутата (правоохоронців я повідомив про „засвічене” прізвище — П. К.). Розрахунок молодиків був стовідсотковий: прізвище зацікавило мене. Адже не більш як два тижні до того мені довелося спілкуватися з цим нардепом. Тому я цілковито втратив пильність і вже довірливо розмовляв з хлопцями. Один з них щось говорив про те, що він методом, як у майора Мельниченка нібито, здобув якісь компрометуючі дані. Насамкінець, перейшов на утаємничений шепіт. Я навіть нахилився до свого нападника, аби краще чути. Один раз перепитав „Що? Що?” „А нічого!” — відповів хлопець і швидким технічно відпрацьованим ударом в перенісся майже нокаутував мене.

По-перше, удар наніс несподівано, а по-друге — майстерно. Тому ніякого супротиву я не міг вчинити. Тим паче, що два його поплічники стояли з обох боків, відрізаючи й відступ, і були готові наносити удари у разі наступу. Після першого удару в перенісся нападник взяв мене за голову і коліном наніс удар у верхню губу. Далі нападники швидко втікли. Їх або хтось налякав, або їхня брудна справа була завершена.

Коли співробітники газети викликали „швидку” і „міліцію”, нападників і слід пропав. Тим паче, що на відміну від „швидкої”, міліція не дуже поспішала. Отож, по гарячих слідах зловмисників затримати не вдалося через непрофесіоналізм правоохоронців або через їхню байдужість до того, що відбулося в редакції газети „Час” 28 травня 2004 року.

Інша версія, яка не дає мені спокою з того часу, — це те, що нападники були надійно захищені. Бо на подібну операцію посеред білого дня можуть піти тільки безумці або ті, хто має надійне і міцне прикриття.

Про безумців говорити не доводиться. Як засвідчують факти, вони чітко продумали операцію, організували охорону біля дверей і воріт редакції, відрізали будь-які шляхи відступу. Діяли ніби по-написаному у школах бойових мистецтв чи у вишкільних таборах. Це був добре продуманий і організований напад, як на редакцію газети, так і на редактора. А те, що нападники не боялися бути впійманими на місці злочину чи впізнаними і згодом притягнутими до відповідальності, свідчить про їхню захищеність і безкарність.

Тому мені дуже важко говорити тепер про розслідування цього конкретного випадку. Тим паче, що наші правоохоронці досі не можуть розслідувати напад на мене, вчинений групою невідомих 13 вересня 2002 року.

Тут вибудовується ланцюг закономірностей, за яких не розслідуються справи про напади на журналістів. Перше, що кидається у вічі, — це неоперативні дії правоохоронців. Після виклику і до виїзду групи пройшло півгодини і більше. Друге — це прагнення міліції швидко перевести напад, який, можливо, пов’язаний з виконанням професійної діяльності, на просту „хуліганку” чи прикрий випадок. Якщо в 2002 році це ще можливо було зробити, то тепер стаття про дрібне хуліганство ніяк не „ліпиться”. Хоча міліція не звертає на це уваги і карну справу порушила за статтею про хуліганство. Навіть на те, що цього разу було вчинено напад на редакцію серед білого дня, і редактору зловмисники явно перешкоджали виконанню своїх службових обов’язків ( до речі, вже третій тиждень я знаходжуся в лікарні і це перешкоджає моїй професійній діяльності — П. К.). Тим паче, що у новому кримінальному кодексі є спеціальна стаття 171, яка спрямована на захист журналістів. Але правоохоронці її бояться, як дідько ладану. Ні першого, ні другого разу за цією статтею вони не порушують справу.

І, насамкінець: у Чернівецькій області розпочався етап розгулу бандитизму. Ні влада, ні правоохоронці не взмозі йому протиставити нічого. Аби підкорити собі все і всіх, бандити вже діють зверх надцинічно: серед білого дня вчиняють розбійні напади на людей та організації. Першими, як завжди, страждають ті, хто може донести людям правду про ситуацію, яка склалася в краї. Бандитів, у свою чергу, можуть використовувати різні політичні партії та угруповання. Тим більше, що активно розпочалася підготовка до виборів президента України. На виборах у Мукачевому ми були свідками активного використання криміналітету для залякування виборців, журналістів і політиків. Чи не станеться подібна ситуація в Чернівцях? Так колись у 20-30 роках минулого століття зароджувався фашизм у Німеччині та Румунії.

У цей час якось дивно веде себе влада. Дрібні клерки від голови ОДА Романіва розпускають різні чутки, котрі нічого спільного не мають з тим, що сталося. Більше того, ці чутки чомусь приписують самому губернаторові: чи, може, вони ним прикриваються?

На Буковину повзе щось негарне, липке, бридке, противне і небезпечне.

Чи не фашизм це?!

P. S. Поки владні клерки стараються переводити стрілки у випадку з нападом на редакцію „Часу”, а політики прагнуть використати ситуацію кожен на свою користь, Петро Кобевко знаходиться у лікарні, журналісти області — у тривозі, а сім’я головного редактора — у страху за завтрашній день. Адже напад було вчинено з якоюсь метою. Яка вона? Просто залякати? Не дозволити писати статті на якісь конкретні теми і про конкретних людей? Тоді які? І найстрашніше: чи не готується в області вбивство когось із журналістів???

На останні запитання правоохоронці зобов’язані дати відповідь у найкоротші терміни.




Втручання в професійну діяльність журналістів та ЗМІ

Журналіст Чернівецької ОДТРК оприлюднив нові факти цензури

Голова Чернівецької облдержтелерадіокомпанії Аркадій Казимірський заборонив випускати в обласний телеефір сюжет з прес-конференції автора книжки "Нарцис" Дмитра Чобота, який 7-8 червня перебував на Буковині. Про це повідомив автор сюжету, тележурналіст обласної ДТРК В’ячеслав Мигалюк. Копію забороненого матеріалу з резолюцією Казимірського в четвер опублікувала опозиційна газета "Час". Телевізійна група облдержтелерадікомпанії, яка за власної ініціативи прийшла на прес-конференцію Дмитра Чобота, отримала на тексті сценарію сюжету резолюцію з відмовою за підписом А.Казимірського: "До ефіру не дозволяю". Мигалюк зазначив, що керівник обласної ДТРК аргументував йому свою відмову тим, що "на зйомки творчу групу не посилав і такого сюжету взагалі не замовляв". Тележурналіст назвав таке рішення "наступом на свободу слова" і визнав, що на Чернівецькій облдержтелерадіокомпанії вже давно існують "так звані темники", що надсилаються з Києва, де журналістам вказують, "що, кого, де і як висвітлювати" (УНІАН)

(„Старий Замок”, м. Мукачево, № 47, 17-23 червня 2004 р.)

Див. також — «Час», м. Чернівці, № 24, 10 червня 2004 р.




Ознайомитися з «темниками»-інструкціями для «щоденного вжитку», які впродовж кількох років диригують інформаційним хором значної кількості українських ЗМІ, можна було на виставці «Проблеми розвитку свободи слова в Україні», приуроченій до Дня журналіста. Її організував у кулуарах Верховної Ради парламентський Комітет з питань свободи слова та інформації

На двох стендах розміщено «експонати», котрі орієнтують, як подавати соціологічні дослідження, як трактувати кожну вагому подію з парламентського, суспільного, міжнародного життя, яку інформацію і висловлювання яких політиків залишати «без коментарів». Серед таких, зрозуміло, — лідери опозиційних партій та парламентських фракцій, мер Києва О. Омельченко, народні депутати, котрі «не дружать» з владою.

Один із експонатів свідчить, що «темники» — документи, обов’язкові до виконання. Це таблиця звітності, де має бути вказано назву теми, дату виконання «за планом» та «за фактом», примітки. Інша інструкція зобов’язує «щотижня в п’ятницю до 13.00 відзвітувати про виконання («темників». — Ред.) за тиждень».

Здебільшого «темники» анонімні. Однак представлено й листи, адресовані обласним державним телерадіокомпаніям, за підписом керівника головного управління інформаційної політики адміністрації президента С. Васильєва.

Виникнення і розвиток «темників» як прихованої цензури в сучасній українській журналістиці досліджено в матеріалах стенду «Історія «темників» та політцензури». Висновки, до яких спонукає виставка, гіркі: уся інформація, що подається, передусім телеканалами, проходить крізь жорстке цензурне сито, а «темники» стали головним орієнтиром у щоденних «творчих» планах провладних ЗМІ. (Вл. інф.)




Недавнее празднование Дня журналиста было отмечено официозом и несколько неискренними признаниями в любви к журналистам со стороны власть имущих. Особенно трогательно звучали установки Премьер-министра Виктора Януковича: «Журналистский стандарт — это непредубежденность, доброжелательность, правда. Стандарт для власти — это труд на благо общества, граждан, государства»

Самое главное слово в пожеланиях господина Януковича — это ПРАВДА. Но именно в этом пункте на этапе выполнения возникает проблема. Ибо информация, которая попадает в большинство наших СМИ (в частности, в электронные), если и является правдой, то, бесспорно, с маленькой буквы. И даже эта маленькая правда по большей части полуобрезана или уже так обрезана, что превращается в абсолютную ложь. Причем — почти одинаковую по всем каналам.

Единодушие телеинформации обеспечивают так называемые темники. Это якобы ненавязчивые рекомендации новостийным редакциям телеканалов: какие именно темы должны быть освещены, с какими акцентами, с чьими комментариями. А также, как и какие темы должны быть замалчиваемы. Сверхцель темников — это создать у зрителя убеждение, что «не все так плохо в нашем украинском доме», власть хорошая, а оппозиция к власти плохая. Следовательно, сквозь их призму украинский телезритель получает искривленное представление о подлакированной Украине, которая на самом деле не такая.

Темники — вещь в большей степени фантомная, они не имеют никаких выходных реквизитов, соблюдается полная анонимность источника происхождения. Разве что на некоторых присутствует подпись руководителя Главного управления информационной политики Администрации Президента Сергея Васильева. Что дает основания утверждать, что этим источником и есть Администрация Президента. Поступают они и по факсам, и по электронной почте, в регионы их передают даже рейсовыми автобусами, поездами. Проигнорировать их проблематично, поскольку авторы темников ревностно требуют отчетности относительно их выполнения: «...настоятельная просьба еженедельно, в пятницу, до 13 часов, отчитываться о выполнении заданий темника за неделю».

Всю красоту темников можно было наблюдать на выставке «История «темника» и политической цензуры с 2001 до 2004 гг.», которую Комитет Верховной Рады по вопросам свободы слова и информации организовал в кулуарах парламента ко Дню журналиста. Экспонаты этой выставки удалось собрать благодаря журналистам тех телеканалов, которые послушно выполняют советы темников: они неоднократно передавали наружу эти бумажки с предписаниями, какую правду должен знать зритель.

Существование темников свидетельствует ни о чем другом, как о ЦЕНЗУРЕ. Вот и получается: юридически в нашем государстве цензура запрещена Конституцией, и действительно нет ни одного органа, который имел бы полномочия цензурировать любые СМИ, но фактически она ЕСТЬ.




Керівники львівських ЗМІ поскаржилися голові ЛОДА на утиски свободи слова

У п’ятницю голова Львівської облдержадміністрації Олександр Сендега зустрівся із головними редакторами провідних ЗМІ Львівщини. У вступному слові керівник області наголосив, що свобода слова є першочерговим критерієм демократичності суспільства. Телебачення, радіо та газети покликані об’єктивно та неупереджено інформувати громадськість, вони не повинні ганятися за “смаженими фактами”, оприлюднювати неперевірені чутки. На його думку, конструктивна критика в ЗМІ тільки сприяє владі виконувати покладені на неї обов’язки. Олександр Степанович завжди готовий реагувати на критику і завдяки ЗМІ дивитися на свою діяльність, “як у дзеркало”.

Редактор газети “Високий Замок”, голова Львівської обласної організації Національної спілки журналістів України Степан Курпіль, загалом позитивно оцінюючи співпрацю влади та журналістів на Львівщині, все ж наголосив на неприпустимості існування такого явища, як “темники”, та намаганнях незаконного втручання у діяльність ЗМІ. Також він звернув увагу голови ЛОДА як представника виконавчої влади на те, що запровадження 20% ПДВ для друкованих видань є передчасним і необґрунтованим. “Такого високого ПДВ для друкованих ЗМІ немає ніде в світі. В тих країнах, де запроваджено ПДВ, він становить для ЗМІ 5-7% і є диференційованим”.

Також останнім часом значно зросла ціна на папір, порівняно з 2003 роком – на 50 дол. за тонну. “Вартість поліграфічних матеріалів така, як у світі, а от відпускна ціна на поліграфічну продукцію в Україні є значно нижчою, враховуючи матеріальний стан потенційних читачів”. Тому газети кілька місяців навіть працювали собі у збиток, – зазначив Степан Курпіль.

Головний редактор “Львівської газети” Олесь Старовойт передав голові ЛОДА відкрите звернення стосовно тиску, який контролюючі органи чинять на “Газету” та її власників. 2 червня в Сихівському суді слухатимуть чергову справу проти засновників “Газети” Маркіяна Іващишина та Ярослава Рущишина. Стосується вона проведення у 2002 році фестивалю “Слухай українське”. Головний редактор “Газети” пов’язує появу цієї судової справи з тим, що на сторінках “Львівської газети” з’явилася рубрика, в якій розміщують матеріали опального радіо “Свобода”. “Викликає велике здивування, що справу розглядатиме Сихівський суд, відомий своїми політичними рішеннями щодо Мукачевого. Яким би не було рішення Сихівського суду (а передбачаємо, що воно стане негативним для “Львівської газети”), газета буде виходити. Вона може змінити формат, виходити на різографі, на ксероксі, але продовжуватиме свою діяльність”, – заявив Олесь Старовойт.

Про намагання певних чиновників тиснути на ЗМІ говорили й інші учасники зустрічі. Генеральний директор Львівської обласної державної телерадіокомпанії Ярослав Климович навів приклад, коли йому погрожувала голова однієї із райдержадміністрацій, а представники кількох районних газет поскаржилися, що їх змушують виступати на боці однієї з конфліктуючих сторін у Львівській обласній раді.

Також ішлося про набуття нових ліцензій обласними електронними ЗМІ. Про це голові ЛОДА доповіли представник Національної ради з питань телебачення та радіомовлення Петро Цеголко та директор комунального підприємства “Телекомпанія “Львів ТБ” Михайло Хвойницький. У свою чергу, незадоволення ліцензійною політикою висловив директор “Львівської хвилі” Іван Задорожний. На його думку, практично неможливо отримати ліцензію для трансляції 100% україномовного продукту, а от філії столичних радіостанцій одержують ліцензії в нашому регіоні без проблем.




Перешкоджання виробництву та розповсюдженню ЗМІ

"Острову" нет места ни в "Донбассе", ни в "Новом мире", ни на "Восток-Украине", или О том, как познаются в беде защитники свободы слова

- Я хотел бы, чтобы количество независимых журналистов возрастало и это будет условием эффективной государственной политики. Обратная связь обязательно должна быть. И чем она будет более четкой, тем будет эффективнее работать власть, тем больше будет доверия... Не надо украшать, не надо рисовать красивые картины, надо говорить о реалиях в нашей жизни, донести до людей правду, сказать действительно, что делается в государстве и как (Виктор Янукович участникам Всеукраинского собрания "Журналистская светлица", июнь, 2004 г.)

Сергей Фурманюк, зам. редактора газеты "Остров":

17 мая газета "Остров" послала в сети интернет известие о том, что ее выгоняют из "Донбасса". Сначала, в ноябре прошлого года, после "Хэллоуина" в Донецке (31 октября), нас скоропостижно отказалось печатать издательство "Донетчина", а теперь, в самый канун перед официальным началом предвыборной президентской кампании – издательство редакции газеты "Донбасс". Причем, в этот раз под дамоклов меч "технических причин" попал не только "Остров", но и многотиражная газета угледарских шахтеров "Ситуация" (тираж - всего 2 тыс. экземпляров, но учредитель – Независимый профсоюз горняков Украины во главе с народным депутатом М.Волынцом из фракции БЮТ), а также "5 канал", который вдруг одновременно "выпал" из программ трансляции всех известных нам кабельных операторов в Донецке и округе.

Нам, как и любому мало-мальски сведущему человеку, совершенно ясно, что техника может монтироваться, модернизироваться, "начиняться", совершенствоваться под индивидуального заказчика, но чтоб ломаться специально под "оппозиционеров" – это уже политическим нюхом надо обладать. Но мы своими соображениями ни с кем из адресатов и не делились. Просто сообщили факты. Без оценки и версий. И еще указали свои контактные координаты для тех, если кому-нибудь захочется узнать подробности о жизни "Острова" на донецком материке и оказать помощь.

Спасибо, многие интернет-издания нашу информацию поставили в своих новостях. "Майдан" – сразу и в полном объеме, даже с телефонами (http://maidan.org.ua/static/news/1087536854.html). Другие – в сокращении. Наш тезка интернет-"Остров" – с указанием на то, что директор издательства "Донбасс" по совместительству является еще и председателем областного союза журналистов (раз уж пошла речь об этом, то добавим, что А.Бриж еще и секретарь НСЖУ! – прим. "Острова").

А вот из Института массовой информации – авторитетной в Украине правозащитной организации в сфере СМИ – нам позвонили. И попросили дать координаты издательства "Донбасс", чтобы выслушать "другую сторону конфликта". Естественно, мы, журналисты, за свободный обмен информацией и мнениями, и все телефоны дали, хотя про себя и удивились, почему сотрудники ИМИ, в таком случае, не поинтересовались нашим мнением о причинах "конфликта". Ведь в своей информации мы изложили только факты.
И вот в понедельник, 21 июня, на сайте ИМИ, наконец, повесили сообщение, я бы даже сказал, результаты "дослідження громадської думки", которое провели признанные защитники свободы слова в Украине (http://imi.org.ua/?read=3951:1):

21-06-2004

Типографія, що відмовила "Острову", готова нести відповідальність за умовами договору Сьогодні генеральний директор Типографії ЗАО „Редакція газети "Донбас" Олександр Бріж повідомив ІМІ, що відмовив донецькій газеті „Остhов” у послугах друку накладу з суто технічних причин. Він розповів, що типографія має друкарські верстати індійського виробництва, які є не дуже потужними, і тому типографія була вимушена відмовити замовникам в особі газети „Остров” у послугах. „Вони прийшли до нас останніми з усіх клієнтів. Зараз ми вимушені відсікати деякі замовлення,” - повідомив ІМІ Олександр Бріж. Він також зазначив, що політичних мотивів відмови немає. „За умовами договору ми готові нести відповідальність”, - додав він.

17 червня газета "Острів" розповсюдила повідомлення, що їй відмовила у послугах Типографія ЗАО „Редакція газети "Донбас". У листі від типографії було зазначено, що вона відмовляє „Острову” через велику завантаженість устаткування і регулярних поломок друкарських верстатів. У повідомленні йшлося, що "Острів" виявився єдиним виданням, якому відмовили у послугах. Нікому з інших замовників (серед яких газета облдержадміністрації "Життя", офіційні видання міської і районної влади області, а також численні рекламно розважальні вісники) відмовлено в послугах не було,” - зазначено у повідомленні "Острова".

”Разом з тим, ще 15 червня редакція "Острів” за кілька годин до здачі чергового номера газети до друку було повідомлено про підвищення тарифів на типографські послуги більш, ніж у 1,5 рази - на 63%.

У листопаді минулого року через технічні причини з газетою "Острів" відмовилося співпрацювати найбільше в області видавництво "Донеччина".

Також у повідомленні „Острова” йшлося про те, що під тиск потрапили газета „Ситуація” та „5 канал”, з яким відмовилися співпрацювати оператори кабельного телебачення. Проте, у розмові з ІМІ представники „5 каналу” повідомили, що поки жодних проблем з трансляцією у Донецькій області не мають.

ІМІ

Мы, журналисты газеты, были просто шокированы результатами обнародованного "правозащитниками" "исследования". Выходит, наша газета просто спекулирует на гражданских чувствах сознательной части населения и взывает о сочувствии к себе без всяких на то оснований. Более того, "Остров" приплел в свою небылицу и ложь о проблемах трансляции "5" телеканала в Донецкой области, о которых (на самом деле!) ничего неизвестно самим телевизионщикам!

Я немедленно позвонил в ИМИ и в разговоре с выпускающим редактором сайта Ириной Курашиной прямо спросил, каким образом она проводила свое расследование (уж не так ли, как Ганна Стецив изучала обстоятельства судимостей Януковича) и не собирается ли ИМИ поставить на поток выпуск из стен Института специалистов типа Марии Самбур? И что мешало редактору сайта, чувствуя ответственность за доброе имя ИМИ, задать хотя бы парочку уточняющих вопросов редактору "Острова" Евгению Талышеву и ознакомиться с его мнением.? Или хотя бы самой задуматься, почему "Донбасс" сначала выставляет оппозиционной газете (и только ей, никому больше!) новые, полуторные цены на услуги, а через день – заявляет своему самому дорогому, золотому клиенту "Острову" (и только ему, никому больше!!) о невозможности его печатания по "техническим причинам"?!.

Ирина мой "наезд" парировала тем, что она не специалист в экономике (надо полагать, что она специализируется по "техническим вопросам"?), но готова рассмотреть наши доказательства версии политического заказа. Будто она работает не в ИМИ, главной целью которого является защита свободы слова, а в наймах у одного из Васильевых – то ли из Генпрокуратуры, то ли из Администрации президента.

"Остров" и на этот раз удовлетворил просьбу редактора ИМИ. Мы переслали в Институт копии:

- трех писем из издательства "Донбасс" – приглашение печататься на их новых станках, уведомление о повышении цен на типографские услуги на 63% и о категорическом отказе от выполнения договорных обязательств,

- три аудиофайла телефонных бесед с секретарем и заместителями директора издательства "Донбасс" А.Брижа, которые достаточно наглядно свидетельствуют о сомнительности "технических" причин отказа в печатании "Острова" (сознаем, что эти доказательства никогда бы не стал рассматривать "наш лепший друг" Геннадий Васильев, но все же ИМИ – организация негосударственная, и не на гранты концерна "Энерго" работает);

- официальный релиз областной организации НСЖУ от 11.06.2004 г. о результатах социологического опроса , согласно которым оппозиционный "Остров", ставший для Л.Брижа "последним клиентом", занял 2-е место в рейтинге наиболее популярных общественно-политических еженедельников региона.

Ну, а пока в ИМИ знакомились с предоставленной нами документами, редакция газеты получила еще один отказ, на этот раз от издательства "Новый мир". По тем же "техническим причинам". Хотя еще утром 21 июня мы им оплатили печатание тиража очередного номера газеты.

Естественно, чтобы не быть голословными, мы направили в ИМИ и документы, подтверждающие наши "трогательные", но так и не состоявшиеся отношения с "Новым миром". И в ответ получили от Ирины Курашиной заверения, что она поняла свою ошибку, и сейчас срочно готовит материал о том, что на самом деле происходит сейчас в Донбассе с "Островом". И что это даже хорошо, что на сайте ИМИ появится новый материал с новой версией. Мол, если бы было 2х1 (две версии в одной заметке), на настоящие причины бойкота "Острова" в регионе никто не обратил бы внимания, а вот большая доказательная статья будет иметь куда более существенный резонанс.

Формула "два в одном" нас не особенно утешила, так как в это время уважаемая нами "Телекритика" и прочие сайты уже разнесли по миру оригинальный взгляд ИМИ о "сугубо технических причинах" расторжения договора между "Донбассом" и "Островом". Но мы решили дождаться, когда Институт сам исправит "ошибку". И что получили?!

Уважаемая выпускающий редактор ИМИ в результате рассмотрения и прослушивания представленных нами документов выдала на-гора, как говорят в Донбассе, новое произведение, после прочтения которого мы, наверное, уже никогда не поймем, чем занимается и чьи интересы защищает в Украине Институт массовой информации, но зато совершенно четко осознаем, почему такие престижные "школы", как ИМИ и прочие выпускают в "большую жизнь" таких специалистов, как Самбур и Герман.

Газеті „Остров” відмовила друга друкарня Донецька

Сьогодні редакція газети „Остров” повідомила ІМІ про те, що їх відмовилося друкувати видавництво „Новый мир». За словами керівництва видання, видавництво аргументувало відмову тими ж технічними причинами, якими минулого разу типографія «Донбасс».

У повідомленні газети йдеться про те, що проплачені за друк гроші «Новый мир» готовий повернути негайно. Зазначимо, що «Остров» замовив друк 14 тисяч екземплярів.

У розмові з ІМІ головний редактор «Острова» Євген Талишев повідомив, що наразі вони терміново шукають друкарню, яка б погодилася друкувати їх газету.

17 червня з тих же самих причин Типографія ЗАО „Редакція газети "Донбас" відмовила „Острову” . Її генеральний директор Олександр Бріж повідомив ІМІ, що відмовив донецькій газеті „Остров” у послугах друку накладу з суто технічних причин.

17 червня газета "Острів" розповсюдила повідомлення, що їй відмовила у послугах Типографія ЗАО „Редакція газети "Донбас". У листі від типографії було зазначено, що вона відмовляє „Острову” через велику завантаженість устаткування і регулярних поломок друкарських верстатів. У повідомленні йшлося, що "Острів" виявився єдиним виданням, якому відмовили у послугах. Нікому з інших замовників (серед яких газета облдержадміністрації "Життя", офіційні видання міської і районної влади області, а також численні рекламно розважальні вісники) відмовлено в послугах не було,” - зазначено у повідомленні "Острова".

Вот уж, воистину, упаси нас, Бог, от таких друзей, а с "донецкими" мы как-нибудь и сами разберемся.

P.S. Сегодня, 22 июня, в 9:00 редакция нашей газеты вместо обещанного счета на оплату типографских услуг в издательстве "Восток-Украина" получила сообщение, что и там все печатные станки перегружены до предела, и если вчера еще печатать новую газету было можно, то теперь для этого нет ну никаких "технических возможностей".




На батьківщині Януковича відмовляються друкувати опозиційний "Острів", а в Миколаєві "Український Південь"

Така знайома для нас ситуація. Газеті "Український Південь" відмовляли в друкові, посилаючись на технічні проблеми, а з 15 листопада під надуманим приводом нерентабельності її друку заборонили друкування в Миколаївській обласній друкарні. За твердженням директора друкарні О.Уманчука, тираж менше 8,5 тисячі екз. економічно збитковий для підприємства, але продовжують друкуватись видання з меншими тиражами. Так, у червні друкарня виконала замовлення №1505-2450, №1406-3 тис., №1476-3,7тис., №1496-3769, №1408-5тис. Газета миколаївської еврейської общини "Яхад" друкується тиражем 3 тис. в обласній друкарні з жовтня 2003 року і не попала під заборону, одночасно "Українському Півдню" було відмовлено в друці, що може стати підтвердженням утисків за національною ознакою. Зважаючи на те, шо друкарня є власністю облдержадміністрації, цікаво, хто покриває злочинну діяльність адміністрації друкарні, що працює у збиток?



17 червня видавництво газети "Донбас" довело до відома редакції щотижневика "Острів", що з цього дня більше не буде друкувати газету

У листі, відправленому по факсу, причиною відмови названа велика завантаженість устаткування і часта поломка машин для друку. Разом з тим, "Острів" виявився єдиним виданням, для якого не знайшлося місця на верстатах друкарні. Нікому з інших замовників (серед який газета облдержадміністрації "Життя", офіційні видання міської і районної влади області, а також численні рекламно-розважальні вісники), відмовлено в послугах не було.

Директор друкарні Олександр Грицюк у телефонній бесіді з редактором "Острова" Євгенієм Талишевим заявив, що ніяких інших причин, крім технічних, для розірвання договору з виданням немає. Разом з тим, ще 15 червня редакція "Острова" за кілька годин до здачі чергового номера газети до друку була повідомлена про підвищення тарифів на типографські послуги більше, ніж у 1,5 рази – на 63%. При цьому жодному іншому своєму замовнику "Донбас" дотепер не виставив нових рахунків за послуги - видаткові матеріали і папір подорожчав винятково для "Острова" - єдиної регіональної опозиційної газети, що зайняла 2-і місце по популярності серед жителів області в номінації суспільно-політичних видань (опитування проводилося на початку червня цього року Фондом соціальних досліджень за замовленням обласного союзу журналістів).

Видавництво "Донбас" - не перше, котре відмовило "Острову" у типографських послугах. У листопаду минулого року в такому ж однобічному порядку , по аналогічним "технічним" причинах і тільки з газетою "Острів" відмовилося виконувати умови договору найбільше в області видавництво "Донеччина". Оголошення "бойкоту" пішло відразу після виходу у світ номера, присвяченого розслідуванню обставин "Жовтневого кримінального путчу" (так журналісти назвали шабаш у Донецьку, влаштований 30-31 жовтня на честь з’їзду "Нашої України", що не відбувся).

Крім газети "Острів", на цьому тижні під жорсткий прес негласної цензури потрапили багатотиражна газета "Ситуація" (засновник - організація Незалежної профспілки гірників України в м. Вугледар), якій відмовлено в послугах видавництва "Донеччина", і "5 канал" телебачення, який одночасно припинили транслювати в області всі оператори кабельного телебачення.

Додаткова інформація:

1) газета "Острів" не має нічого загального з однойменним інтернет-виданням;

2) газета видається приватним підприємством ПП РИТРА "Фортуна", і не залежить ні від влади, ні від політичних партій (у т.ч. і опозиційних);

(18-06-2004 08:34 Майдан-ІНФОРМ,)




Коли буде знято протизаконну заборону на друк газети «Інформаційний бюлетень» на Полтавщині?

4 червня Верховна Рада України направила депутатський запит народного депутата України, члена Української народної партії Павла Мовчана до голови Полтавської облдержадміністрації Олександра Удовиченка з приводу перешкоджання посадовими особами друкові кременчуцької газети «Інформаційний бюлетень».

Запит підготовлено за зверненням до керівника депутатської приймальні П.Мовчана в Полтаві Олександра Кулика представників Полтавського обласного медіа-клубу, занепокоєних тим, що «Інформаційний бюлетень» не має можливості легально друкуватися в області.

Як відомо, Полтавщина займає 22-е місце за рівнем свободи преси в Україні. Колишній голова Полтавської облдержадміністрації Євген Томін, якого опозиційні журналісти назвали «ворогом преси» на Полтавщині, особисто давав вказівки, як утискувати незалежні медіа та журналістів в області, ідеться в депутатському запиті. З приходом до керівництва обласною адміністрацією О.Удовиченка у прес-корпусу Полтавщини зажевріла надія, що на Полтавщині припиниться використання адмінресурсу проти неугодних владі засобів масової інформації і журналістів, які дозволяють собі аргументовану критику тих чи інших структур, бо новий губернатор презентував себе як людину демократичних поглядів, керівника нової формації, котра прийшла на державну службу з підприємницької структури. На першій прес-конференції перед широкою журналістською аудиторією він пообіцяв, що гарантує свободу преси на Полтавщині під час свого перебування на найвищій в області посаді й одразу ж дав доручення своєму заступнику знайти видавництво, яке б друкувало всеукраїнський тижневик «Інформаційний бюлетень», який понад три роки при Є.Томіну не мав легального друку в області.

Однак досі справа не зрушила з місця, а видавництво «Кобеляки», віддрукувавши без укладення договору три номери «Інформбюлетеня», відмовилося від подальшої співпраці з газетою, не коментуючи причини цього. Відмовляють газеті й інші видавництва області. Хоча вони зацікавлені у збільшенні кількості замовлень, проте бояться тиску з боку органів влади і їх посадовців, бо «Інформаційний бюлетень» - одна з небагатьох газет в Україні, яка доносить правду, часто неприємну для корумпованої влади, до читача.

Безрезультатно закінчилася розмова головного редактора «Інформбюлетеня» Т.Просяник, президента медіа-клубу Л.Кучеренко, заступника голови облдержадміністрації з політико-правових питань І.Момота з директором видавництва «Кременчук» Л.Паренковим, який у Кременчуці є монополістом ротаційного газетного друку. Друзі Тамари Просяник знайшли в Полтаві приватне видавництво, яке погодилося друкувати газету. Але вже після першого номера директору видавництва порадили не мати нічого спільного з цим опозиційним виданням.

Тож депутат просить голову облдержадміністрації допомогти газеті «Інформаційний бюлетень» легально друкуватися в Полтавській області та провести службове розслідування й притягти до відповідальності тих своїх підлеглих, які тиснуть на керівників видавництв, перешкоджаючи укладенню угод про друкування «Інформаційного бюлетеня».




«Інакше як цинізмом і порушенням права людей на інформацію це назвати не можна»

Голові Полтавської облдержадміністрації
О.УДОВИЧЕНКУ
Голові Полтавської обласної ради
В.ГРИШКУ
Депутатам Полтавської обласної ради
Депутатам Полтавської міської ради
Народному депутатові України А.КУКОБІ

ЗВЕРНЕННЯ
учасників конференції «Четверта влада: іспит на незалежність» з питань періодичної преси 3 червня 2004 року

Наприкінці травня ц.р. міліція разом з представником Полтавського міськвиконкому І.М.Убийвовком здійснила облаву на приватних підприємців, які займаються реалізацією періодики в районі центрального ринку. Це не перша така акція, коли правоохоронці орга-нізовують гоніння, без суду й слідства вилучають газети у підприємців-інвалідів, пенсіонерів, котрі виживають лише завдяки такому дрібному й не вельми прибутковому бізнесу, яким молодих і здорових навіть під примусом не змусиш займатися. При цьому влада й міліція завдають цим людям не лише моральних, а й прямих матеріальні збитків, адже газети - це інформаційний продукт, що «швидко псується», бо старих газет ніхто не купує.

Формальною підставою для таких репресивних дій є рішення нового архітектора Полтави пана Вадимова про «очищення» міста від малих архітектурних форм.

Відповідно міськвиконком не продовжує дозволи на торгівлю реалізаторам періодики (овочеві та інші лотки, виходить, не псують обличчя Полтави), і ті мимоволі стають «порушниками-нелегалами», бо людям же треба виживати. У «віддалених районах міста», куди цих жінок спроваджує міськвиконком, цей вид підприємництва заздалегідь приречений на банкрутство, бо полтавці звикли купувати періодику в центральній частині міста. Ці нещасні підприємці-жінки, які наперед сплатили податки, погоджуються на будь-які форми лотків, зі сльозами на очах просять міськвиконкомівських чиновників продовжити дозволи, але ніхто на це не звертає уваги.

Від такої «зачистки» страждають усі: продавці, покупці, редакції газет. Але газети, якщо зразу їх не продати, залишаються непроданими. Від цього втрачають усі: продавці, покупці, редакції. Адмін-справу на інваліда 2-ї групи, матір-одиначку Т.Александрову, яка рятується дорогими знеболюючими мазями, щоб мати змогу ходити й заробляти на прожиття та лікування, міліція передала до суду. На цьому суді обов’язково будуть присутні багато журналістів, щоб уся Україна дізналася, як у Полтаві «виконується» програма підтримки підприємництва, захисту інвалідів, як їх спочатку заганяють у тінь, а потім за це тягнуть до суду. Народний депутат України А.Кукоба на шпальтах місцевих газет постійно закликає до «взаємоповаги, взаєморозуміння, милосердя, любові до ближнього».

А міська влада своїми непродуманими й жорстокими діями позбавляє підприємців-реалізаторів засобів до існування і порушує конституційне право полтавців на інформацію, бо люди, не знайшовши у звичному місці газету, не йдуть шукати її десь-інде.

Втратили роботу приватні підприємці Ліпіна, Коваленко, Утюпіна, Ніколаєва, Никифорова, Шабельник. Більше півроку намагається допомогти жінкам розв’язати цю проблему міська організація ВО «Батьківщина» - обговорювали під час засідання «круглого столу», порушували питання в газетних публікаціях, виступах на мітингах, зверненнях до владних органів, депутатів. Але терор проти дрібного бізнесу продовжується.

Ми, представники засобів масової інформації, громадських організацій вимагаємо припинити ганебну війну з газетами та їх продавцями в нашому рідному місті, щоб люди мали змогу купити газету на шляху до поїзда, на зупинці транспорту, біля магазину. Викликає обурення і той факт, що районні держадміністрації, посилаючись на циркуляр з облдержадміністрації, під тиском змушують працівників бюджетної сфери (вчителі, лікарі, працівники інших установ) передплачувати «Зорю Полтавщини», «Урядовий кур’єр», інші державні та районні провладні видання (і показувати про це квитанції). Вимагаємо припинити таку практику підтримки державних та комунальних газет способом примусової передплати, оскільки це порушує принцип добросовісної конкуренції. В разі продовження подібної практики змушені будемо звернутися до Антимонопольного комітету. Новосанжарська центральна районна бібліотека, як і решта таких же, практично не має коштів, щоб передплатити увесь спектр періодичних видань. Але коли районна орга-нізація УРП «Собор» запропонувала бібліотеці для підшивок безкоштовно надавати такі газети, як «Полтавська думка», «Українська газета», «Самостійна Україна», щоб їх могли читати мешканц райцентру, котрі теж не мають коштів передплатити улюблені видання, завідуюча бібліотекою... відмовилася від такої благодійної допомоги, посилаючись на категоричну заборону районного керівництва мати хоч якісь опозиційні видання. Інакше як цинізмом і порушенням права людей на інформацію такий випадок назвати важко. Вимагаємо нормалізувати ситуацію. Місцевий осередок УРП «Собор» ще раз запропонує бібліотеці свою допомогу в забезпеченні читального залу газетами, які та не передплачує. Але якщо й цього разу послідує відмова чи інший спротив, вважатимемо за потрібне вжиття адекватних заходів.

Вважаємо, що викладені факти мають стати предметом розгляду депутатів Полтавської міської та Полтавської обласної рад.

Відповідь просимо надіслати на адресу:
36013 м.Полтава, вул.Демократична, 34
Полтавський обласний медіа-клуб
За дорученням конференції,
президент Полтавського обласного медіа-клубу Людмила Кучеренко

(„Інформаційний бюлетень”, №23, 10 червня 2004 р.)

Див. також —  17-06-2004 14:33 Майдан-ІНФОРМ




У Карлівці "репресували" тираж газети

Людмила Кучеренко, президент Полтавського обласного медіа-клубу:

16 червня карлівська районна газета "Життя і слово" не потрапила до читачів (Карлівський район Полтавської області входить до 151-го виборчого округу, де 20-го червня відбудуться довибори депутата Верховної Ради).

Увесь її тираж (до речі, суттєво збільшений під час виборчої кампанії), як пояснила керівник Полтавськї облдирекції "Укрпошти" Тетяна Фелоненко, був відкликаний редакцією газети з розповсюдження передплатникам.

Сам же редактор районки Сергій Стеценко повідомив, що не відкликав наклад газети.

Тож залишається припустити, що газету не пустила до споживача влада. Адже у "репресованому" номері був інформаційний матеріал про перебування в Карлівському районі лідера "Нашої України" Віктора Ющенка та головного комуніста України Петра Симоненка, котрі приїхали підтримати своїх кандидатів у народні депутати.

Був тут і фоторепортаж про пікетування Карлівської окружної територіальної виборчої комісії активістами всеукраїнської громадської організації "Пора!" за те, що вона не реагує не лише на факти масового підкупу виборців провладними кандидатами, а й на заяви суб’єктів виборчого процесу про ці грубі порушення виборчого законодавства. Сергій Стеценко відмовився коментувати інцидент, мотивуючи тим, що він не хоче втратити роботу. А перший заступник голови Карлівської райдержадміністрації, яка є співзасновником райони, Віталій Дебольський повідомив, що питання газети він "не курирує". А за словами заступника голови Полтавської облдержадміністрації з політико-правових питань Івана Момота, газета не вийшла "з технічних причин".

(17-06-2004 14:30 Майдан-ІНФОРМ,)




Накануне Дня журналиста редакция газеты "Конотоп" была выброшена на улицу. Газета наступила арендодателю на мозоль...

4 июня конотопскую редакцию "Данкора" ждала опечатанная дверь.

Унтерпришибеевщина-1

Вечером в пятницу 4 июня редактор газеты «Конотоп» и руководитель представительства «Данкор» в Конотопе Ирина Жижкун после праздничных мероприятий, посвященных Дню журналиста, вернулась в офис, где ее ожидал праздничный сюрприз. Очень неприятного свойства.

Первое, что бросилось в глаза, это отсутствие в вестибюле красного почтового ящика с надписью «Данкор» для писем читателей и частных бесплатных объявлений. Вместо ящика в стене красовались две дырки. Далее Ирину ждала опечатанная дверь офиса. Кстати, в кабинете остались личные вещи, ключи от дома…

Конотопская редакция газеты расположена в здании Политехнического техникума Конотопского института СумГУ. Попытки связаться в пятницу по телефону с директором техникума Виталием Бибиком (который, кстати, является депутатом городского совета и входит в состав депутатской комиссии по вопросам образования, культуры и средств массовой информации), чтобы как-то прояснить ситуацию, не привели к успеху. Двери в кабинет были опечатаны в отсутствие редактора, без ее предварительного уведомления. Самой же И.Жижкун было предложено явиться на следующий день к 8-ми утра к директору техникума Виталию Бибику. Тот сообщил, что причиной такого шага якобы был приказ министра образования о недопущении сдачи в аренду помещений учебных заведений. Однако отметим, в здании, где располагалась редакция газеты, подавляющее большинство помещений сданы в аренду различным предприятиям и учреждениям.

Приказ министра, естественно, не предусматривает немедленное выбрасывание арендатора на улицу. Речь идет о дальнейшем непродлении договора аренды. Правда, именно в случае с редакцией «Конотопа» руководство техникума решило действовать кардинально… В дальнейшем, правда, столь поспешное решение по выселению было объяснено тем, что в техникуме идет проверка КРУ, а редакция газеты находится в здании незаконно.

Здесь следует отметить, что год тому назад договор аренды помещения был заключен с частным предпринимателем, впоследствии выехавшим на работу за пределы Конотопа. И.Жижкун предложила в свое время В.Бибику переоформить договор аренды. Но в ответ ей было сказано, что это не имеет смысла, если выставляемые счета за аренду регулярно оплачиваются. О том, что в помещении находится редакция, руководство техникума, выписывающее и читающее газету, безусловно, не могло не знать. Адрес газеты и телефон указаны в выходных данных. Также редакцией было получено согласие на размещение в вестибюле упомянутого выше ящика с надписью «Данкор».

15 марта 2004 года редакция газеты была официально предупреждена о том, что в соответствии со статьей 287 Хозяйственного Кодекса Украины государственные органы приватизации являются единственными арендодателями недвижимого имущества, являющегося государственной собственностью. А государственные учреждения утратили право быть арендодателями недвижимости с 01.01.04. Однако договора, заключенные до 01.01.04, продолжают действовать до окончания срока их заключения (по помещению редакции этот срок истекал 1 июля). Новые договора или изменения и дополнения к действующим будут заключаться непосредственно с региональным отделением Фонда коммунального имущества Украины в Сумской области. Согласие на передачу помещений в аренду необходимо получить в Политехническом техникуме.

Все произошедшее можно было бы объяснить желанием руководства техникума навести порядок в своих отношениях с арендодателями. Но интересно еще вот такое совпадение. 2 июня в газете «Конотоп» была опубликована заметка «Интеллектуальная собственность под охраной закона». В ней говорилось о проверке компьютерных клубов отделом по борьбе с экономическими преступлениями, в ходе которой были изъяты и направлены на экспертизу системные компьютерные блоки. Один из клубов также арендует помещение в Политехническом техникуме. Учитывая, что под внезапное выселение попала именно редакция, складывается впечатление, что основным поводом для незамедлительного выполнения приказа министра стала именно заметка, каким-то образом задевшая руководство техникума. По крайней мере, такие выводы можно сделать из разговора с одним из руководителей упомянутого интернет-кафе, который в грубой форме и в присутствии свидетелей обвинил газету в клевете на его фирму и потребовал от нее публикации опровержения. Аналогичные требования, изложенные также в ультимативной форме, прозвучали чуть позже и из уст владелицы пресловутого интернет-клуба, а по совместительству юриста техникума (не здесь ли объяснение?) в беседе, состоявшейся уже в кабинете Виталия Бибика. Редактор сообщила ей о том, что в заметке были изложены только факты, находящиеся в сводке штаба Конотопского ГРО УМВД, чем, похоже, несказанно удивила квалифицированного юриста…

Унтерпришибеевщина-2

10 июня газета «Конотоп» стала еще ближе своим читателям, оказавшись в прямом смысле с ними с глазу на глаз. Так как помещение, в котором располагалась редакция газеты, вот уже несколько дней было опечатано, то работа по приему и распространению газеты проводилась прямо на улице.

Однако появление журналистов и газеты не на шутку встревожило руководство техникума. Сам господин Бибик выйти и прояснить ситуацию не захотел. Зато появился его заместитель Дмитрий Павлун, который бросился на защиту интересов несовершеннолетних детей.

Он был столь смел, что не побоялся даже изложить свои претензии к газете перед диктофоном.

Дмитрий Павлун, заместитель директора Политехнического техникума, пояснил свое появление в данном месте в данный час, тем, что «на території техникуму появились незнайомі люди, які після робочого часу без дозволу адміністрації роздають різний матеріал».

- Який? Це офіційно зареєстроване друковане видання, акредитоване при міській раді.

-Я як заступник директора забороняю вам знаходитись на території технікуму в якому знаходяться неповнолітні діти.

В общем, получилось как у А.П.Чехова: «По какому полному праву тут народ собрался?»

Послесловие

Разумеется, все произошедшее в определенной мере нарушило привычный ритм редакционной работы и принесло немало переживаний. Но в чем можно не сомневаться, так это в том, что несмотря на нецивилизованные действия отдельных лиц, газета будет выходить в своем обычном режиме. Информируя читателей, способствуя искоренению социальных пороков…("Данкор online")




"Русский блок": правительство Крыма запретило выпускать в эфир телепрограмму о жизни русского населения

Правительство Крыма запретило выпускать в эфир телепрограмму "Куранты", информирующую о жизни русского населения полуострова. Против этого запрета высказался Координационный совет российских соотечественников Крыма, Русская община Крыма и региональная организация всеукраинской партии "Русский блок".

В Русском доме Симферополя их лидеры провели пресс-конференцию, на которой проинформировали, что по распоряжению главы правительства АРК Сергея Куницына руководство телерадиокомпании "Крым" прервало контракт с Русским культурным центром фонда "Москва-Крым", каждую неделю выходившим в эфир с программой "Куранты". ТРК "Крым" потребовало исключить из договора пункт о передаче информации о событиях в жизни русского населения, составляющего абсолютное большинство среди жителей полуострова. Соответствующие заявления против действий администрации направлены в суд.

Как рассказал директор Крымской дирекции фонда "Москва-Крым" Павел Хриенко, в государственной телерадиокомпании "Крым" работают 6 национальных редакций, которые содержатся за счет бюджета, но среди них русской редакции нет. Закрытие программы "Куранты" - демонстративное ограничение прав русского населения Крыма на свободу слова, считает он.

Как сообщили ЛІГАБізнесІнформ в пресс-службе "Русского блока", Координационный совет соотечественников обратился к парламенту Крыма с требованием "пресечь антирусские вылазки и обеспечить русскому населению равные права с другими этносами республики".

(ЛIГАБiзнесIнформ, 16.05.2004)

 

***

Рада міністрів Криму і її голова Сергій Куницин офіційно заявляють про непричетність до рішення керівництва Державної телерадіокомпанії "Крим" розірвати договір про трансляцію телепередачі "Куранти". З цього приводу прес-служба Ради міністрів АРК нагадує, що ДТРК "Крим" є самостійною юридичною особою і також самостійно визначає свою ефірну політику. Крім того, ДТРК "Крим" не є монополістом телемовлення на півострові ні за охопленням ефірного покриття, ні за часом мовлення. Говорити про якусь "заборону" програми, означає навмисне спотворювати факти, лукавити чи попросту брехати.

Разом з тим, Головне управління зовнішніх зв’язків і міжрегіонального співробітництва Ради міністрів Криму має намір звернутися до фонду "Москва-Крим" і уряду Москви за роз’ясненням щодо участі директора кримського представництва фонду Павла Хрієнка і директора Російського культурного центру Олександра Єрмачкова в прес-конференції, де вони були представлені як учасники разом із Сергієм Цековим, Олександром Черноморовим і Михайлом Бахарєвим. Рада міністрів Криму хотіла б знати, чи відомо керівництву фонду та уряду Москви про участь зазначених посадових осіб у спільній з політичними партіями і організаціями прес-конференції (Прес-служба Ради міністрів АРК).

(“Кримська світлиця”, №21, 21.05.2004)




Судові процеси на захист свободи слова і преси

Завершення тривалої судової кримінальної справи за звинуваченням завідуючої відділу РАГС Шосткінського міського управління юстиції за статтею 171 КК України має вібутися вже на початку липня. Про це в приватній розмові з юристом ІМІ повідомила суддя, яка веде цю справу

У черговому судовому засіданні у справі, за позовом редакції шосткінської газети «Перекресток» до місцевої чиновниці взяла участь як спеціаліст юрист Інституту масової інформації.

Порушення кримінальної справи за статтею 171 КК України та доведення її до суду є на сьогодні в Україні єдиним прецедентом.

Саме через це редакція видання звернулася до керівництва ІМІ, аби залучити до процесу в Шосткінському міжрайонному суді Сумської області в якості спеціаліста юриста організації Інну Ведмеденко.

Зі слів юриста, яка брала участь у вчорашньому черговому судовому засіданні у цій тривалій справі, вона виступила в суді із заключеннями, в якому обгрунтувала пріоритетне право журналістів на оперативне отримання інформації із будь-яких джерел, роз’яснила, за якими принципами та ознаками відповідно до законодавства інформація класифікується. І як повідомила Інна Ведмеденко, посилаючись на суддю Людмилу Стародубцеву, яка веде справу, на початку липня вже має бути винесене остаточне рішення.

Коментуючи ситуацію кореспонденту ІМІ, медіа-юрист зазначила, що 171 стаття нового ККУ, яка передбачає кримінальну відповідальність за перешкодання законній професійній діяльності журналістів є каменем спотикання для правоохороннихорганів та судів, оскільки судова практика по даній категорії справ відсутня.

- Ситуація з газетою “Перекресток” – це перший випадок, коли правоохоронними органами було порушено справу за статтею 171 КК України і доведено до суду. Винесення обвинувального вироку по цій справі – виявлення офіційної позиції держави, підтвердженої судовою практикою, яка є визначенням місця журналіста в громадянському суспільстві. Наявність судової практики зламає існуючий стереотип використання правоохоронних органів як засобу захисту чиновників", - сказала Інна Ведмеденко. Висловивши при цьму сподівання, що стаття 171 КК України не буде “мертвою”, і судова практика буде гарантією безперешкодного здійснення законної професійної діяльності журналістами.

Нагадаємо, 2 червня 2003 року Шосткінським міжрайонним прокурором Сумської області порушено кримінальну справу за ст.171 ч.1 КК України про умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів відносно начальника відділу РАГС Шосткинського міського управління юстиції.

У газеті «Перекресток» в рубриці «Архіваріус» друкувались дані про кількість зареєстрованих упродовж тижня шлюбів і розлучень, народжених і померлих. Цю інформацію від дня існування видання (з 1999 року) надавали в міському РАГСі. Але з деякого часу його начальник Ірина Дегтярьова почала відмовляти журналістам в співпраці, мотивуючи відмову тим, що газета не хоче натомість безкоштовно друкувати їх рекламу. Не допоміг і офіційний письмовий запит головного редактора. Газеті довелося згорнути популярну рубрику і звернутися за допомогою в прокуратуру.

Прокурорська перевірка підтвердила законність вимог журналістів і вказала на неправоту чиновниці, яка, до речі, має юридичну освіту і тим більше повинна знати, що порушення цієї статті ККУ передбачає «покарання штрафом до п’ятидесяти неоподатковуваних мінімувів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років». До сьогодні не відбулося жодного засідання, яке б розглядало справу по суті. У редакції схильні вважати, що це робиться навмисно, аби у громадскості втратився інтерес до цієї справи (http://imi.org.ua/?read=3971:1).

 (22-06-2004 18:31 Майдан-ІНФОРМ,)




11 травня суддя Шевченківського суду Києва Наталя Бужак задовольнила позов інтернет-видання “Обком” до Державної податкової адміністрації

Позов подали 2 березня 2002 року, через кілька днів після “нальоту” податкової поліції на редакцію та поширення прес-службою ДПАУ неправдивого прес-релізу з метою виправдати дії податківців.

Нагадаємо, що 19 лютого 2002 року в редакцію “Обкому” увірвалися озброєні люди в масках, провели обшук і затримали трьох працівників редакції, які п’ять годин провели в одному з відділів податкової міліції.

Вилучені під час обшуку редакційні документи, комп’ютери, гроші й особисті речі, за словами головного редактора, журналістам досі не повернули. Хоча під час судових слухань податківці, зазначив пан Миронов, не змогли довести ні єдиного пункту обвинувачень у порушенні звітності, приховуванні доходів, незаконної конвертації валюти або розповсюдженні порнографії (Proua.com).




Прояви ксенофобії в ЗМІ

Міжрегіональна академія управління персоналом, ряд громадських організацій та народних депутатів звернулися з листом до генерального прокурора України Геннадія Васильєва з проханням вивчити і дати оцінку діям голови Державного комітету у справах національностей та міграції Геннадія Москаля

Про це йдеться у листі МАУП і депутатів, переданому УНІАН. Підписанти вважають, що Г. Москаль та ряд інших «діячів» «розпалюють міжнаціональну ворожнечу, сіють розбрат, штучно створюють небезпечну напруженість у суспільстві». У своєму зверненні представники МАУП та громадських організацій висловлюють занепокоєння рішенням Шевченківського суду про закриття газети «Сільські вісті». За оцінками відомих політиків, багатьох громадських організацій, тисяч і тисяч громадян такі дії керівництва комітету інакше як розпалюванням міжнаціональної ворожнечі не можна назвати, оскільки вони спрямовані проти мільйонів українців, яких позбавляють права читати рідною мовою улюблене видання, бо воно не подобається деяким можновладцям, йдеться у зверненні до генпрокурора. Крім того, підписанти висловлюють занепокоєння спробами Держкомнацміграції закрити видання МАУП — журнал «Персонал» і газету «Персонал плюс», позбавити МАУП ліцензії на здійснення освітньої діяльності. У заяві також відзначається, що офіційний сайт Держкомнацміграції розпалює міжнаціональну ворожнечу, оприлюднивши матеріал з полтавської газети «Ідеаліст». «Хто б знав маловідому і малотиражну газетку «Ідеаліст», з якої взято ці рядки, з її «оригінальними» публікаціями, якби не сайт Держкомнацміграції, очолюваний Г. Москалем, який розтиражував ці матеріали на весь світ!» — відзначається у документі.

Заяву підписали президент МАУП Г. Щокін, генеральний директор міжнародної громадської організації «Міжнародна Кадрова Академія» Л. Одерій, голова правління Конфедерації недержавних вищих закладів освіти України М. Головатий, віце-президент Парламентської Асамблеї Ради Європи, народний депутат України Борис Олійник та ще 14 керівників громадських організацій і депутатів.

Як повідомляв УНІАН, 17 червня Держкомнацміграцій звернувся до всіх керівників дипломатичних представництв з проханням не брати участь у будь-яких заходах, що проводить Міжрегіональна академія управління персоналом, керівництво якої, «користуючись необізнаністю іноземних дипломатів у ксенофобській спрямованості цієї установи, залучає їх до співпраці та участі у своїх заходах».




Правосуддя — сіоністський вимір

Сьогодні зранку (мається на увазі 25 травня ц. р. — Ред.) в Апеляційному суді столиці розпочалося слухання справи стосовно газети «Сільські вісті». Національна Спілка журналістів України закликала своїх членів узяти участь у пікетуванні на захист свободи слова в Україні. Крім того, зранку під приміщенням суду зібрались активісти Соціалістичної партії України та численні шанувальники наймасовішого незалежного видання…

Сьогодні ж зранку неподалік Апеляційного суду мітингували і наші штатні «борці з антисемітизмом». Щоправда, Рабинович зі своїм Кацманом і не названі у репортажах сіоністських ЗМІ «народні депутати» вибрали не дуже вдале місце для свого, а точніше — чужого волевиявлення. Повторилася ситуація з так званим «З’їздом євреїв України». Нагадаємо, що під це зібрання було орендовано колишній Палац культури «Жовтневий», де аж до 1941-го року функціонувала катівня НКВС, сформована переважно з представників єврейської нацменшини…

На момент, коли пишеться цей коментар, ми ще не знаємо рішення Апеляційного суду, оскільки засідання триває. Натомість ми знаємо інше, а саме: за всю історію незалежної України ще не було такого нахабного, брудного і відвертого тиску на український суд, на всю українську владу. Один лише факт: ще сонце сьогодні не зійшло над Єрусалимом, як міністр Натан Щаранський розбудив телефонним дзвінком українського посла Олександра Сліпченка і звелів терміново з’явитися до нього на килим для того, щоб — цитуємо — обговорити дії, які має намір вжити український Уряд для загнуздання розпалювачів міжнаціональної ворожнечі…

Отак! І не менше!

Хто такий Щаранський? Міністр у справах Єрусалима і діаспори. Тобто в перекладі на українську номенклатуру він — ізраїльський генерал Москаль. І не більше. Проте ця єрусалимська чиновницька дрібнота, зверніть увагу, бере на себе функції глави ізраїльської держави…

Вадим Рабинович ображається і навіть подає в суд на тих журналістів, котрі згадують про його кримінальне минуле. Але — нікуди не дінешся. «Зона» — то не школа бальних танців Соломона Кляра. Вона залишає в психіці людини такі глибокі травми, що ніякий Фрейд ні за які гроші не допоможе…

Видать і Натан Щаранський ніяк не може позбутися «Зони», котру він носить в собі…

Цікава подробиця: досі Рабинович і його прісні репетували про антисемітизм в Україні. Сьогодні зранку здійняли крик уже про фашизм. Ну, тут, звичайно, сказав своє слово професійний антифашист Самуїл Шлаєн, з якого, власне, вся ця веремія й почалася...

Насамкінець мітингу «антифашисти» прийняли дві резолюції. Перша: нахабні вказівки президенту України, кому і що саме слід вчинити з отими самими незалежними ЗМІ, котрі так не подобаються сіоністам. Список ЗМІ, звичайно ж, додається. Друга резолюція теж містить в собі списочок, тільки цього разу — політиків з лав української опозиції, що характерно, котрих слід на переконання сіоністів оголосити небажаними в Європі особами. От тільки адресована ця резолюція... керівництву Євросоюзу, котре навіть у страшному сні не хоче бачити Ізраїль членом своєї організації.




«Розправа з «Сільськими вістями» однозначно сприймається доказом утисків свободи слова в Україні». Александр Мороз, из письма к Президенту Украины Л.Д. Кучме

Вадим Рабинович, президент Еврейской общины Украины:

Я хочу обратиться к читателям нашего еженедельника, народным депутатам Украины, всем тем, кому небезразлично будущее нашей страны. В последнее время на страницах ряда изданий преподносится мысль о том, что неприятие и жесткая позиция по отношению к гнусным статьям, публикуемым «Сільськими вістями», журналом «Персонал» и газетами «Персонал-Плюс» и «Идеалист», а также к распространяемым в огромном наборе брошюрам и книгам Межрегиональной академии управления персоналом (МАУП), — это, дескать, политические изыски. А лидер социалистов Александр Мороз в интервью сказал, цитирую: «Проблемы возникли не в связи со статьей Яременко, а из-за того, что газета «Сільські вісті» в основном пишет правду. Это попытка власти руками председателя Всеукраинского еврейского конгресса Вадима Рабиновича и ему подобных расправиться с оппозиционной газетой». Мне кажется, что «защитники» всех этих «профессоров» и «академиков» вообще никогда не читали того, что ими защищается. Им сказано было: «Наших бьют!», а «бьют» не ваших: статьи Яременко и ему подобных оскорбляют все нации, живущие в Украине, каждого гражданина страны.

Cловно по команде, вышеупомянутые издания вдруг сообщили, что лично я, придравшись к «безобидной статье» обиженного профессора Яременко, пытаюсь раздуть несуществующую проблему. А Яременко, Щекин, Слисаренко, Бокий, Бондаренко, Нечипорук — это чуть ли не народные герои, не знающие, что такое «межнациональная рознь» и денно и нощно бдящие о дружбе народов.

С глубоким прискорбием должен вам сообщить, что мы не касались и тысячной доли той грязи и гадости, которые льются со страниц этих изданий. Я утверждаю и попытаюсь сейчас доказать это, что на базе МАУП в Украине создано гнездо расовой ненависти. Там открыто существует и распространяет свою идеологию настоящий фашизм. Я уверен, что многих из вас шокируют цитаты, которые до этого дня мы старались не тиражировать. Я надеюсь, что все эти защитники «преследуемой оппозиционной прессы», прочитав эти материалы, найдут в себе мужество никогда больше не создавать «комитеты по защите» ВОТ ЭТОГО.

Как доказательство своих слов я приведу цитаты из различных опусов современных фашистов. А начать хочу с профессора Яременко, из-за «безобидных» высказываний которого «судят оппозиционную газету».

Стор. 25. «Євреї кастрували слов’ян і продавали в гареми багатих мусульман для виконання обов’язків євнухів, а вродливих дівчат з Русі продавали в гареми для розтління».

Стор. 22. «За які «невинні витівки» євреїв виганяли з Іспанії, з інших європейських країн, а за Володимира Мономаха в XII ст. — і з Русі-України. Виганяли, але «слизький і влізливий» (І. Франко) єврейський елемент знову заполонив українські землі».

«Коли терпець уривався, народ відповідав адекватно: знищував своїх кривдників, свого соціального й національного ворога. І не вина українців у звершенні актів помсти».

«Євреїв вбивали за Хмельницького тому, що вони були п’явками соціальними: корчмарі, орендарі, прикажчики, лихварі — це соціальні становища євреїв в Україні. Євреї ніколи не горнулися в Україні до тих сил, що боролися за національне й соціальне визволення, вони завжди (і сьогодні!), за невеликим винятком, з тими силами, що, «делікатно» кажучи, не бажають добра Україні…».

Стор. 27. «Верховна Рада, на догоду єврейському лобі, викреслила з паспорта відмітку про національність…».

Стор. 24. «Історичний досвід підтверджує, що єврейство має бути контрольованим, інакше підуть по світу «обдерті євреєм монархи», не кажучи за простолюддя».

Стор. 26. «У 30-х роках все українське золото, золото громади, що від прадідів передавалося у спадок, опинилося через Торгсини, організовані євреями, в кишенях спритних євреїв, бо спровокований євреями в Україні голод вивертав найглибші кишені, відкривав найпотаємніші схованки».

Стор. 25. «…хочу знати, хто продав півмільйона моїх одноплемінниць у світові борделі, хочу знати національний склад Верховної Ради, хочу знати, в чиїх руках ринки України (від Петрівки в Києві до Балашовки в Харькові), хто керує телеканалами на українському телебаченні, хто керує банками України, хто керує «прихватизованими» стратегічними підприємствами, — перевірити офіційні дані незалежними комісіями, — і тоді відпаде чи постане на повен зріст проблема національної безпеки, загроза їй з боку єврейського елементу».

Стор. 27. «Звісно, в Україні є багато «ожидовілих». Ще в Київській Русі їх називали «жидовствующими», навіть мали свого єпископа Луку Жидягу. Яскравим прикладом цієї публіки для мене стала пані Скорик. Але їх багато, та на їхній істеричний вереск зважати не слід».

Если вы думаете, что ненависть Яременко направлена только на одну нацию, не заблуждайтесь!

Стор. 10 «Скільки цинізму в різних саламатіних, гриньових, алексєєвих, мойсеєнкових, що базікають про захист російської мови (насправді — русифікації) в Україні, коли немає дієвого закону, що захищав би права корінного етносу. Образно висловлюючись, захищаємо «мову-вбивцю»…

Господа из «комитета защиты» профессора Яременко! Для тех, кто не понял, объясню — «языком-убийцей» профессор объявил русский язык. Понимаете? А для сомневающихся — еще цитаты:

Стор. 27. «…розберися, чия мафія, а то Ахметов, Мухамедов, Нуманджанов — українська мафія, бо всі вони — громадяни України, а то — «братья по духу».

Стор. 113. «…за кордоном всіх ахметових, мухамедових, додамо — звягільських, суркісів, григоришиних, ростових, смірнових тощо називають українцями, бо вони громадяни України за паспортом і кладуть тавро ганьби на український народ і на Україну».

И еще: профессор объяснил, за что он не любит нашу газету…

Стор. 32. «…неукраїнських «Столичных новостей» (уже через те, що вони сприяють русифікації)…»

А эту пакость, с вашего разрешения, я процитирую, не комментируя:

Стор. 52. «У захисті біблійних підробок інтереси іудаїзму і християнства збіглися».

Наверное, в следующей брошюре призовут «мочить» иудеев и христиан… А пока — давайте вместе убедимся в фашистском методе подхода авторов в любом вопросе изучения истории по следующим цитатам:

Стор. 71. «Лазар Мойсейович Каганович. Цей добровільно-примусово пошлюбив українських писменниць із євреями, а українських письменників поодружував на єврейках. Те ж саме було зроблено і серед наукової та артистичної публіки. І це була чітка стратегія сіонізму».

Стор. 68. «Различия между славянами и евреями больше, чем между славянами и какими-либо другими европейскими народами, а между тем евреи во многих местах составляют значительный процент населения, сильно влияющий на развитие народа вообще, а особенно пагубно — на распространение социалистических идей в народе».

Теперь мне очень хотелось бы, чтобы вы прочитали отрывки из этого и других «произведений», открыто распространяющихся сегодня в столице государства, претендующего на участие в Европейском сообществе. Все это издается и продается безо всякой реакции со стороны правоохранительных органов и высшего законодательного органа страны. Более того, законодатели создают «комитеты по защите обижаемой прессы»…

Александр Александрович Мороз! Читайте цитаты из «произведений», которые вы так яростно защищаете!

Стор. 95—96. «Преса б’є тривогу, що жидівські гроші в Україні працюють на обездуховлення української молоді, її зомбування».

Стор. 118. «…у фашистських військах СС служили десятки тисяч євреїв з усієї Європи, вони відзначались особливою жорстокістю в розправах над радянськими євреями».

Стор. 119. «…якщо по правді, то українські поліцаї стояли, а вели ж у Бабин Яр поліцаї-євреї. А їх же служило у Гітлера 15 тисяч!».

Наверное, это я, по заданию власти, вставил все эти человеконенавистнические куски в курируемое вами издание! Продолжаю цитировать — теперь из других упомянутых выше произведений.

Стр. 13 «Наконец, «всплыл» семит бен Ладен, взращенный спецслужбами США (находящимися, как мы помним, в «особых отношениях» с Израилем), подлинное имя которого, как считает харьковский публицист Э. Ходос, — скорее Беня Ландау».

«11 сентября биржи, как и многие другие финансовые (в том числе международные) структуры в США находятся в руках не арабов, японцев или сербов, а чаще как раз у представителей известной диаспоры, что, возможно, косвенно указывает на истинных организаторов этого чудовищного преступления».

Если кто-то опять меня обвинит в том, что я цитирую фразы психически больных людей, спешу сообщить: это академик Георгий Щекин, руководитель крупнейшего негосударственного высшего учебного заведения страны! А Ходос — это один из главных активистов «Комитета по защите «Сільських вістей». Представляется всем как «барон Ходос», на моем суде с Морозом был его общественным защитником. Регулярно публикуется в «Сільських вістях» как руководитель «еврейской (!!!) общины» из Харькова. Я обратился за разъяснениями в Харьковскую еврейскую общину. Из соображений цензуры не смогу, к сожалению, опубликовать эпитеты, которые применялись харьковчанами по отношению к руководителю несуществующей организации господину Ходосу. Именно на этого клоуна ссылаются теперь в своих «научных опусах» «академики и профессора», предоставляющие ему по две полосы в «Персонале-Плюс» и «Сільських вістях». Еще бы! Нашли «представителя еврейской общины Харькова» — тип настолько редкий, что его даже возят в Киев, показывают… Хотите еще?

Стр. 18 «Все молодые женщины-украинки будут изнасилованы, прежде чем их убьют».

Стр. 15—16 «Сионисты приблизятся к главному духовному оплоту сопротивления — православным славянским землям, на которых не одно десятилетие ими же искусственно разыгрывается противоестественная вражда между Украиной, Беларусью и Россией».

С вашего разрешения, мне бы не хотелось комментировать остальные цитаты, впрочем, как и не хотелось бы их повторять… Но каждый день я слышу о том, что «проблемы нет», что статьи эти — «дискуссионные», «научные», «в рамках национальной толерантности». А то и вовсе — что «такого не бывает».

Стор. 332 «Вищий фюрер «російської» християнської церкви приховує своє справжнє ім’я під псевдонімом Алексий Второй. Справжнє його прізвище — Ридигер, мати єврейка, батько естонець. Таємний громадянин Ізраїлю…».

Стор. 540 «Жид несе з собою тільки смерть. Куди не ступить його нога, там народ, який досі жив своєю працею, раніше чи пізніше починає вимирати. Щороку в ожидівленій Україні кількість населення в середньому зменшується на 300 тис. осіб; за намітками «богообраних» прогностиків, до 2030 р. населення України має знизитись до 15 млн. осіб».

А вот цитата из статьи с характерным названием «Кто и почему хочет закрыть «Сільські вісті»:

«150 тысяч евреев во главе с евреем — любимцем Гитлера Р. Гейдрихом, который контролировал гестапо, полицию и другие структуры, маршировали покоренными территориями, делали черное дело от имени фашистской Германии».

«…евреи в Украине — ноль с чем-то процента, а 73 процента — это украинская нация… Пусть во всех структурах власти каждая нация занимает свой процент… А то сегодня 73 процента власти у евреев, а 0,5 — у украинцев… Остальное забрали россияне».

Хочу, чтобы все поняли: это были цитаты из издания АКАДЕМИИ, а главный редактор его не сидит в тюрьме за разжигание национальной розни, а… ведет новостийные программы на 5-м телевизионном канале.

«Держите жидов под постоянным контролем. Требуйте и добивайтесь их выселения из Украины. Не разрешайте украинским парням жениться на жидовках — и наоборот. Запомните: жидовок подсовывают в корыстных целях!» № 3, 10.06.2004.

«Указывается на приход некого «мстителя», который за «многовековое поругание еврейства» уничтожит Европу. В ней специально говорится и об Украине — «центре славянского мира», — которую этот мститель «превратит в воюющую пустыню… Все молодые женщины-украинки будут изнасилованы, прежде чем их убьют»…».

А вывод, который делают авторы, следующий:

Стр. 44 «Фашистський режим забезпечив Німеччині відродження, зробив її сильною державою».

Стр. 45 «Приход Гітлера до влади полягав у тому, що у всіх сферах державної й економічної діяльності Німеччини величезну роль відігравали особи не корінної національності.

Гітлера обрали не тільки тому, що він виступав як консерватор, який обіцяв захистити цінності й інституції, які й нині є милими й близькими серцю багатьох народів, але ще й тому, що він обіцяв привести до управління державою корінну націю — німецький народ».

Стр. 48 «Німецький націоналізм. Це була спроба згадати своє велике минуле й оживити древніх німецьких богів, відірвати націю від іудео-християнства».

Я мог бы и дальше цитировать расистско-фашистско-мракобесный бред, натравливание на евреев, русских, граждан других национальностей. Но, думаю, те, кто хочет услышать, — уже услышали!

Я еще раз обращаюсь ко всем тем, кто рассказывает — в том числе, и с трибуны Верховной Рады, — о том, что все это есть «проявление свободы слова» и «элементы научных дискуссий». ЭТО ПЕРВЫЕ РОСТКИ ФАШИЗМА, который во всем мире ФАШИЗМОМ И НАЗЫВАЕТСЯ! Весь этот шабаш происходит при полном попустительстве тех, кто обязан по долгу службы не бояться окриков с парламентской трибуны, а дать правовую оценку всем этим ЛЖЕАКАДЕМИКАМ и ЛЖЕПРОФЕССОРАМ.

Я думаю, что те, кто защищает авторов подобных публикаций, сами еще до конца не осознают, в какой опасной близости к пропасти фашизма мы находимся из-за деятельности центров расизма и ксенофобии в Украине.

Я очень надеюсь, что, прочитав все это, никто больше не скажет, что наша борьба с этой грязью — не благое дело; а защищать тех, кто пишет подобное, не может ни один нормальный человек.

P. S. Я думаю, что, к сожалению, для остановки у роковой черты у нас осталось очень мало времени. Я так думаю, потому что нигде в Европе со времен Геббельса невозможно было прочитать то, что спокойно напечатано на первой полосе издающейся у нас газеты. Цитирую:

«Якщо у відкритій війні сіонізму проти людства кожна відважна і чесна людина знищить хоча б одного жида, навіть ціною свого життя, то вони щезнуть на Землі впродовж року, і людство буде врятовано…».

И что — по-прежнему будут желающие утверждать, что ЭТО СВОБОДА СЛОВА, НАУЧНЫЕ ДИСКУССИИ или «РАСПРАВА С ОППОЗИЦИЕЙ»? ЭТО — МАХРОВЫЙ ФАШИЗМ, который прикрывается в условиях политической борьбы лозунгами — иногда провластными, иногда оппозиционными! ЭТО — лозунги группы подонков, которые порочат в первую очередь по-настоящему интернациональный и толерантный украинский народ. Те, кто печатает ЭТО, — и есть настоящие враги Украины, самые страшные ее враги, с которыми мы все и обязаны бороться!..




Кому служить УТ-1? З виступу народного депутата Ю. А. Кармазіна на сесії Верховної Ради України 4 червня 2004 року

Шановні народні депутати! Шановні виборці України! Я звертаюся до вас з приводу того, що 25 травня 2004 року у передачі «Вісті» о 21-ій годині на каналі УТ-1 висвітлювався розгляд в Апеляційному суді міста Київ цивільної справи про закриття газети «Сільські вісті». При цьому було допущено розповсюдження інформації такого змісту: «У суді, передусім, дали виступити народним депутатам. З дорученням від редакції прийшли Юрій Кармазін, Валентина Семенюк та Іван Бокий, а також Костянтин Ситник. Всіх перевершив Кармазін, він зробив сенсаційну заяву про те, що необхідно здійснювати генетичну експертизу, мовляв, її відсутність його як українця ображає». Вищевказане повідомлення здійснене з брутальним перекрученням змісту мого виступу.

У виступі в Апеляційному суді на захист газети «Сільські вісті», яку ми не дамо нікому закрити, засуджуючи фактор розпалювання міжнаціональної ворожнечі, я заперечив існування антисемітизму в Україні, пишався тим, що в Україні, на відміну від інших країн, не проводять генетичну експертизу, і зі змісту мого виступу всім присутнім у залі, а це понад 150 осіб, стало зрозуміло, що я обурювався саме тим, що громадяни України можуть бути піддані такій експертизі за кордоном. Мій виступ фіксувався технічними засобами.

Вважаю, що посилання на мій виступ з перекрученням його змісту для мене і моїх виборців є вкрай образливим. Також вважаю абсолютно безвідповідальним з боку посадових осіб телекомпанії, так званої Національної, розповсюдження цієї та подібної інформації без попередньої перевірки, це є спробою компрометації голови Партії захисників Вітчизни, і я розцінюю вищенаведене висвітлення мого виступу як таке, що не відповідає дійсності, — як умисну спробу розпалити ворожнечу між братніми народами, підірвати авторитет публічного політичного діяча, принизити, зганьбити мою честь і гідність. Взагалі, після того, як я ознайомився з тим, що робить УТ-1 щодо висвітлення подій навколо «Сільських вістей», то в мене склалося враження, що це є не головний український, а головний ізраїльський телеканал.

З легкої руки УТ-1, а також громадянина Ізраїлю Рабиновича, який подібні нісенітниці ніс і в ефірі «5 каналу», нашого посла, посла держави Україна в Ізраїлі, викликав пан Натан Щаранський, другорядний міністр у справах Єрусалима і т. д. Але мовчить наше українське Міністерство закордонних справ. Чи, може, воно вже на службі в Ізраїлю?




"Крымскую правду" викривають у брехні

"Депортация 1944 года спасла татарское население от катастрофического вымирания, а если учесть, что основным местом депортации была Ферганская долина и южные районы Средней Азии, то люди в силу этой самой депортации попали в рай..." ("Крымская правда", 18 мая 2004 года).

Такої кримської "правди", нарешті, не витримав вже й кримський уряд.

Головне юридичне управління Ради міністрів Криму направило в прокуратуру республіки опубліковані в газеті "Крымская правда" дані соціологічного опитування "Молодь про депортацію кримських татар" (№ 87 від 13.05 2004). Уряд звернувся до органів прокурорського нагляду з метою проведення юридичної експертизи і правового реагування.

Згідно з даними опитування, 40 відсотків респондентів підтримали рішення Державного комітету оборони СРСР про депортацію кримських татар. Засудили це рішення 30 відсотків опитаних і 16 відсотків респондентів не мали власної думки. Ще 14 відсотків опитаних висловили інші думки.

Слідом за цим Рада молодих учених Таврійського національного університету ім. В. Вернадського, провівши оперативну перевірку фактів, викладених в "Крымской правде", спростувала ці дані, назвавши їх "грубою фальсифікацією громадської думки університетського соціуму". Як повідомило Кримське агентство новин з посиланням на інформаційно-ресурсний центр ТНУ, "відомості опублікованого соцопитування є абсолютно фантастичними". Авторами дослідження стверджується, що ними були опитані студенти випускних курсів. Однак саме ця категорія студентів протягом 2004 року перебуває в режимі самостійної роботи над дипломними роботами і вкрай рідко з’являється в стінах вузів, а іногородні студенти - і в межах Сімферополя. Крім цього, більше 35 відсотків студентів ТНУ є нащадками народів, які стали жертвами депортації, і важко уявити, щоб частина з них висловилася "за депортацію", як це стверджується в "Крымской правде". Крім того, 16 відсотків студентів, які "не мають власної думки", повідомляє Рада молодих учених ТНУ, — цифра фантастична для студентського середовища і університетського співтовариства.

Заява вчених Таврійського національного університету ставить під сумнів вірогідність соціологічного опитування, об’єктивність його виконавців і замовників, а в сукупності з іншими публікаціями в "Крымской правде" дає підставу говорити про політику цієї газети, спрямованої на розпалення міжнаціональної ворожнечі. Українофобія, підбурювання, культивування недовіри і ненависті до кримських татар стали характерним стилем видання, що заявляє себе як "русская газета".

Рада міністрів Криму звернулася до прокуратури республіки з настійним проханням дати правову оцінку і вжити заходи реагування до видання, що допускає подібні висловлювання і судження.




Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Цивільні справи

Валерій Воротник:"Я вдячний редакції "Телекритики" за надання можливості оприлюднити на її сторінках мою точку зору"

UaMedia відтворює публікацію "Телекритики" під назвою "Валерій Воротнік: "Так, ми фактично завершили журналістське розслідування „справи Гонгадзе” ":

"Телекритика", публікуючи матеріали стосовно позовів працівників Центру кризової журналістики до "Української правди" та "України молодої", вважає за потрібне надати слово всім безпосереднім учасникам подій. Ми будемо вдячні колегам-журналістам з „УП” та „УМ”, якщо вони виявлять бажання надрукувати в нас свої точки зору. Сьогодні ж ми публікуємо думку Валерія Воротніка, одного із співзасновників Центру.

Валерій Воротнік відповідав на запитання "ТК" письмово. "Телекритика" друкує текст виключно зі стилістичним редагуванням, без купюр і власних коментарів. Оскільки ж деякі заяви Валерія Воротніка досить серйозні та провокативні, ми підкреслюємо свою готовність подати відгуки на них усіх зацікавлених сторін.

- Ви могли б пояснити, чим саме публікації у виданні „Українська правда”, до якої ви звернулися з позовом, завдали вам немайнової шкоди?

—З’ясування стосунків у суді – цивілізований шлях вирішення суперечки. Мене дивує той факт, що моє звернення до суду викликало такий вереск. Якщо редакції мають докази власної правоти, вони представили б їх у суді, а не піднімали б шалений ґвалт про утиски власних свобод. Чомусь „Українська правда” попри всі „но пасарани” на своїх сторінках просто заявила, що взагалі не є не тільки ЗМІ, а що „не існує ні де-юре, ні де-факто”. Дивна та цікава позиція! Але вона свідчить лише про відсутність у „УП” та її адвокатів чіткого бачення стратегії захисту.

Взагалі в позовах немає жодного політичного підтексту. Я вважаю, що обрав цивілізований шлях вирішення суперечки. Я маю впевненість у перемозі в суді. І ця впевненість лише зростає після кожного засідання суду. Я абсолютно впевнений, що в обох випадках відповідачі не мають жодних аргументів в захист власної позиції. Натомість вони вибрали тактику, що спрямована на затягування та зрив судових засідань. Під час слухання справи по позовам до „України молодої” я був відверто здивований намаганням самої редакції зробити з співавтора матеріалу, який призвів до позову, співвідповідачем! Дивна та непритаманна журналістському середовищу „здача” авторів. Підкреслю, що на залученні співвідповідачів наголошував саме адвокат „УМ”! Але вважаю, що багато з того, що прозвучало під час того судового засідання з боку представників відповідачів – звичайна гра на публіку, намагання перетворити судове засідання на піарівське шоу, що не має жодного відношення до правових аспектів справи.

У позовах означені конкретні факти. Довести їх достовірність – справа тих, хто розповсюдив цю інформацію. Я не повинен доводити власну правоту. Вивчайте закони, панове! Доволі дивні коментарі з боку Ющенка та інших політиків стосовно спроби звичайних громадян захистити свої звичайні конституційні права. Про все це мова буде йти під час судових засідань. Не раніше.

Я знаю єдине – коли журналіст і ЗМІ працюють професійно, поважають норми чинного законодавства та права людей, про яких пишуть, – позови їм не загрожують. Якщо нехтувати цими поняттями – рано чи пізно виникають проблеми. Та не тільки судові.

- Чому ви не позиваєтеся за власною ініціативою до авторів публікацій В.Бойка та С.Шолоха? Складається враження, що ви ображені не на тих, хто написав ці статті або дав інтерв’ю, а на видання, які їх процитували.

— По-перше, ви вважаєте, що я не маю права звертатися до суду? Чому ви думаєте, що людину обов’язково хтось повинен примушувати захищати свою честь?!! Чому пані Юлія Тимошенко, наприклад, має право звернутися до суду з позовом проти буцімто про-владного «1+1», а я не маю права захиститися від наклепу в ЗМІ лише тому, що він є рупором певної частини опозиції? Щось я не бачив в українському законодавстві подібної вибірковості. Перед законом всі рівні. Незважаючи навіть на політичні переконання та причетність чи непричетність до „святої опозиції”.

Про образи взагалі мова не йде. Я реалізую власне право на судовий захист своєї честі і гідності. Тут справа в іншому.

В подіях, що відбулися, ми вбачаємо цілеспрямовані та керовані заходи щодо дискредитації осіб, які мали необачність зацікавитися певними подробицями життя українського політичного бомонду. Після того, як восени ми почали збирати інформацію щодо «справи Гонгадзе», після того, як необачно вступили в суперечку з особами, які, можливо, причетні до його загибелі, миттєво в журналістських колах почалося сплановане розповсюдження пліток про те, що розслідування нам замовила Адміністрація президента України, певні олігархи або певні можновладці.

- За ініціативою судді В.Бойко та С.Шолох притягнуті до відповідальності як співвідповідачі, чи збираєтеся ви сформулювати до них позовні вимоги?

— Ще раз підкреслюю, що в залученні співавторів інтерв’ю в якості співвідповідачів наполягав саме захисник «УМ», а не ми. У випадку з „Українською правдою” рішення про залучення співвідповідачів прийнято суддею за власною ініціативою.

Загалом питання відповідальності авторів матеріалів дуже дискусійне. Особиста моя практика свідчить, що редакції, як правило, намагаються брати на себе тягар участі в процесах по цивільних позовах, намагаючись максимально „вивести” з під можливого удару авторів. Останній випадок з „УМ” – просте, на мій погляд, намагання затягти процес та унеможливити розгляд справи.

- Ви знали, що „УП” є неналежним відповідачем? Якщо ні, то чим це пояснюється?: а) юридичною безграмотністю М.Самбур у цивільному процесі; б) взаємним піаром, піаром „УП” чи піаром вашого Центру; в) намаганням добитися справедливості посередництвом суду (тобто ви сподівалися, що суд всупереч законодавству ініціює витребування всіх документів?) ; г) інше?

— Позов поданий у повній відповідності до норм цивільного законодавства України. „Українська правда” є належним відповідачем. Вияснити назви юридичних осіб, які реєструють сайти, є видавцями або засновниками ЗМІ, не є проблемою, бо це інформація відкрита, і її будь-який людині повідомлять у відповідних державних установах за інформаційним запитом. Тому доволі дивно чути від деяких громадян, що вважають себе за адвокатів, що ми „ніколи та не при яких обставинах не зможемо дізнатися про те, як працює УП” У випадку з „УП” ми бачимо досить цікавий випадок – спробу уникнути юридичної відповідальності та нехтування законодавчими нормами країни. Все це робиться цілком свідомо, бо відповідачі як ніхто розуміють, що позов, напевне, програний ще до початку судового засідання.

Тому для них залишається єдине — використати ситуацію задля власного піару. Адже не є секретом, що „УП”, наприклад, цинічно використала скандал задля збирання грошей на свій захист. Про це вони відверто заявили на своїй сторінці. Навіть не приховують, що гроші дала амбасада західної та дуже демократичної країни, назву якої приховують, щоб „чогось не вийшло”.

Чи є загроза світовій демократії в звичайній спробі захистити свої громадянські права у суді? Наприклад, якщо в США хтось позивається до ЗМІ з вимогою спростувати інформацію, це теж є загроза демократії?

Взагалі, твердження позивачів про те, що наша мета – закрити цей буцімто „найвільніший” ЗМІ, цинічна пропаганда та їхній власний піар.

„УП” досягла своєї мети – пожертви, нові гранти на боротьбу зі „злочинним режимом”... Якщо проаналізувати безліч недоречних коментарів різних політиків, зокрема Віктора Ющенка, щодо наших позовів, то складається враження, що я як громадянин повністю позбавлений конституційних прав. Здається, одним із перших почав коментувати „утиски” Євген Червоненко. Він наговорив щось на кшталт „треба звертатися з апеляцією” тощо. Потім з дуже гучними заявами виступили „Собор” та „Батьківщина”. Це свідчить про єдине — доволі поверхову поінформованість політиків про суть справи та їх повний правовий нігілізм. Чи, можливо, це свідоме нехтування правдою заради політичних вигод? Взагалі, сьогодні стало модним боротися за „свободу слова”. Також модно це і для певної частини українських громадських організацій, які під боротьбу за „свободу слова” жваво отримують західні гранти.

- На сайті вашого Центру вказано, що представники Центру кризової журналістики найближчим часом оприлюднять "результати розслідування обставин убивства Георгія Гонгадзе", "інтимних" подробиць діяльності окремих громадських організацій і того, "що сказав покійник". Про що саме йдеться? Коли це станеться? А щодо "інтимних" подробиць діяльності ГО, чи означає це, що Марія Самбур розповість про діяльність ІМІ? Про які саме ГО йдеться?

-- Так, ми фактично завершили журналістське розслідування „справи Гонгадзе”. Матеріали розслідування неодмінно будуть оприлюднені. Але мені здається, що ми не назвемо того, що, принаймні, не було відомо Олені Притулі та деяким іншим громадянам з оточення Георгія. Для нас залишаються нез’ясованими ще кілька невеличких епізодів. Але вже зараз зрозуміла позиція Олени Притули – вона робить усе для того, щоб дискредитувати джерела цієї інформації, тому що її оприлюднення вкрай небажане для неї. Тому що я і мої колеги впевнені: вона в перші дні після зникнення Георгія свідомо приховала досить важливі моменти. Багато цікавого ми дізналися і про, так би мовити, „мандри” тіла, після того як в Таращі було знайдено обезголовлений труп.

Стосовно діяльності ГО. Ми зараз займаємося вивченням діяльності окремих українських громадських організацій, що існують за кошти західних донорів та діяльність деяких самих донорів. Ми вважаємо, що суспільство має право знати, хто, скільки та коли витрачає на боротьбу за його „світле майбутнє”. Ми маємо принаймні кілька фактів грубих порушень українських законів з боку осіб, чия діяльність профінансована грантами. До речі, не тільки західними. Але оприлюднити результати ми хочемо, лише отримавши стовідсоткові докази. І я, і Самбур маємо власний досвід спілкування та співпраці з подібними структурами, тому, власне, я частково підтримую позицію, яка була викладена в доповіді Голови тимчасової слідчої комісії ВРУ з питань встановлення фактів закордонного втручання у фінансування виборчих кампаній в Україні через недержавні організації (НДО), що існують на гранти іноземних держав, Валерія Мішури, який вважає, що головною метою діяльності певної частини таких недержавних організацій є вплив на політичну ситуацію Україні та банальна крадіжка грантових коштів, прикриваючись, чим завгодно – чи то боротьбою за демократію, чи то за свободу слова.

- Чому ви саме зараз повернулися до справи Гонгадзе? Хто веде розслідування, якими силами, чи матимете ви можливість оприлюднити документи?

— Ми до неї не повернулися. Кожен із тих, хто зараз разом із нами працює над справою, цікавився її перебігом з початку трагедії. Тому ні в якому разі мова не може йти про повернення. Швидше — про закінчення. Українське суспільство має знати правду про те, хто, за що або навіщо вбив Гонгадзе. До того ж не є секретом, що Марія Самбур є фаховим слідчим – вона працювала у той самий час і в тій самій прокуратурі, що порушила справу за фактом виявлення „Таращанського тіла”.

За весь проміжок часу, що минув з дня трагедії, як мені відомо, крім власного розслідування „УП”, була єдина спроба дослідити її з точки зору журналістів-розслідувачів. На жаль, ця спроба була навіть ініційована не вітчизняними колегами Гонгадзе, а росіянами з агенції „АЖУР”. Українські колеги здебільшого робили емоційні сентенції на тему причетності до загибелі журналіста українського президента та його оточення. Крім плівок Мельниченко та листів Гончарова, не було оприлюднено жодного більш-менш вагомого доказу. Попри професійність, особисту обізнаність в обставинах, більшість наших колег, принаймні публічно, користувалися висновками, в яких було більше припущень та емоцій. Тому виникла певна ангажованість під час будь-якої публікації з приводу Гонгадзе. Очевидно, що суспільству сьогодні відома напівправда. Або правда лише в тій її частині, що вигідна тій або іншій політичній силі.

З оприлюдненням інформації сьогодні, здається, проблем немає. Будь-який український або закордонний телеканал або інформагенція радо візьмуть на себе право першості в оприлюдненні резонансної інформації за умови її обґрунтованості. Але сьогодні є і мережа Інтернет, де ми можемо вільно розмістити будь-яку інформацію. До того ж жодних проблем сьогодні в Києві немає з проведенням прес-конференцій. Я не вбачаю в усьому цьому жодної проблеми. Інша справа — що станеться після цього оприлюднення. У нас є всі підстави вважати, що це небезпечно.

- "Що сказав покійник" – що це означає? Чи йдеться про появу нових записів телефонних розмов? Звідки ви це маєте? Чи будете обстоювати тезу, що Гонгадзе живий?

— Гонгадзе мертвий. Залишки його тіла знаходяться в холодильній камері моргу Інституту судових експертиз по вулиці Оранжерейній. Або, наразі, вони там знаходилися досить тривалий проміжок часу.

Так, ми маємо певну кількість інформації, не відомої ані суспільству, ані, здається, офіційному слідству. Але ми вже зараз зробили так, що не є ексклюзивними носіями цієї інформації. Інакше ми наражалися б на великий ризик. Багато з того, що було знайдено нашою групою, свідомо вже було оприлюднено в різний спосіб в український та закордонній пресі. Багато, але далеко не все.

Щодо джерел інформації — наше право їх не розкривати. Це робиться, по-перше, заради безпеки. Що ж до записів — ви навіть не можете собі уявити, наскільки стала популярною серед українців забавка „диктофон під диваном (у кишені)”. А те, що в країні жоден громадянин не може бути впевнений в конфіденційності свого приватного листування, телефонних розмов, приватних бесід, взагалі стало аксіомою! Тому я припускаю оприлюднення нових записів телефонних та приватних бесід впливових українських політиків або журналістів.

- Представники „ТК” бачили вас у Мукачевому поряд з Нестором Шуфричем. Але ви кажете, що вже давно з ним не спілкувались. Як це поєднати?

— Так, я теж був в Мукачевому і робив там те саме (або майже те саме), що й представники „Телекритики”. Шуфрича я там бачив разом із групою народних депутатів фракції СДПУ(О). Одного разу я навіть намагався з ним поспілкуватися. Але він переймався бесідою з депутатом Романом Зваричем. Потім я бачив його під час оголошення результатів виборів у місті. Шуфрич знов був у компанії Зварича. На жаль, поспілкуватися мені з ним ні тоді, ні після того не вдалося.

Я знайомий з Шуфричем не більше року. Минулого літа я намагався зробити з ним інтерв’ю як з депутатом черкаського виборчого округу. Під час спілкування Шуфрич запропонував мені стати його помічником-консультантом. Пропозиції вступу до СДПУ(О) від нього не надходило. Моя співпраця з нардепом обмежується лише захистом інтересів виборців округу. Там немає, принаймні поки що, жодного політичного мотиву. Посада помічника-консультанта є громадською як за формою, так і за змістом. Я не обмежений ніякими умовами, зарплати ні від апарату ВР, ні безпосередньо від Нестора Шуфрича я не отримую. Все це жодним чином не вплинуло на редакційну політику „Антенни”.

Наголошую, що у виборах Шуфрича на Черкащині я участі не брав. Принаймні на його боці. Публікації в „Антенні” стали майже єдиним свідченням, що надала опозиція під час спроби визнати вибори там недійсними. Суд не встановив фактів порушень з боку Шуфрича.

- Чи відповідає дійсності інформація Сергія Шолоха "Телекритиці" та "УП" та В.Бойка про те, що ви, Марія Самбур та інші пропонували журналістам (С.Шолоху, В.Бойку і т.д.) створити на кошти СДПУ (О) агентство "Репортер" для розслідування справи Гонгадзе?

— Не відповідає дійсності. Як і багато іншого, про що йшлося в їхніх інтерв’ю. У мене склалася впевненість в їхньому свідомому упередженому ставленні.

Взагалі, я з великою цікавістю спостерігаю за новими гучними заявами з боку пана Шолоха. Можливо, в ньому роками спав талант великого пригодницького кіносценариста або письменника-фантаста. Видалася така чудова нагода самореалізуватися. Єкшн про його митарства, переслідування, спостереження різними агентами вже має стати сценарієм голлівудського бойовика. Кілька Оскарів йому гарантовано!

- Центр кризової журналістики створено нещодавно. А чим Марія Самбур і ви займалися до цього? І яким чином ви за такий короткий час діяльності Центру могли здійснити таке розслідування справи Гонгадзе, на яке й досі не сподобилася наша Генпрокуратура?

— Стосовно Самбур – доречніше особисто її запитати! Я працював і працюю головним редактором незалежної громадсько-політичної газети „Антенна”. Наявність Інтернету дозволяє мені дистанційно керувати редакцією, що фізично розташована в Черкасах. Крім того, я займаюся консультативною діяльністю в галузі PR. Працюю з кількома відомими структурами. Здебільшого це іноземний бізнес, що не має жодного відношення до української політичної кухні. Все це дає можливість відчувати особисту повну фінансову незалежність навіть від достатку власної газети та політичної кон’юнктури.

Я пишу рекламні матеріали, беру участь у розробці та плануванні рекламних кампаній як в Україні, так і в інших країнах СНД. Ця робота мене цілковито задовольняє. Здебільшого є можливість працювати завдяки Інтернету дистанційно, лише іноді виникає необхідність в особистому спілкуванні з замовником.

В мене є вільний від цієї роботи час, який я витрачаю на роботу в Центрі кризової журналістики. До того ж я вважаю, що маю власний досвід, який радо ділю з колегами, що знаходяться в стані пошуку виходу зі скрутного становища. Мій приклад – просте свідчення того, що навіть у провінції можна робити успішне ЗМІ і мати з цього певний сенс.

- Хто є засновниками Центру кризової журналістики? На які кошти він фінансується?

— Центр кризової журналістики є неприбутковою недержавною громадською організацією. Щодо її засновників — я один із них. Інші засновники та члени організації – відомі журналісти, фахові юристи-правозахисники. Поки що робота Центру та більшості його співробітників ведеться на громадських засадах. Вся поточна діяльність Центру ведеться за кошти членів організації. Немає ніяких грантів та спонсорів. Принаймні сьогодні. Але ми ведемо переговори з кількома, в тому числі закордонними, установами. Укладено кілька угод про цільове фінансування наших проектів.

- На які кошти ви орендуєте приміщення по вул. Інститутській? Чому воно поруч зі штабом СДПУ (О)?

— ... Офіс „де фактично розташована редакція Інтернет-сайту „УП”, розташований поруч з Адміністрацією Президента! Неподалік, по вулиці Круглоуніверситетській, у 50 метрах від АП, розташований офіс відомої журналістської організації „Хартія-4”... Здається, поруч – офіси „Яблука” Бродського та колишній офіс Павла Лазаренка. Це щось означає? Більше того, юридична адреса громадської організації „Українська правда”, що має пряме відношення до сайту „УП” – та сама вулиця Інститутська, буд.16, кв.4! Та зареєстрована ця ГО трохи раніше за наш Центр. Звідти дещо ближче і до СДПУ(О), і до Адміністрації Президента. Чому ви не звинувачуєте „УП” лише з цього приводу у співпраці з Банковою? Взагалі, в Печерському мікрорайоні розташована більшість відомих громадських організацій, партійних офісів, банківських та державних установ.

Наш офіс поряд із Нацбанком України. Чому ви тоді не питаєте, чи не там ми беремо гроші на фінансування Центру?!! В домі, де розташовано Центр, мешкають кілька депутатів Верховної Ради, дипломатів, міністрів тощо. Звичайну квартиру, яку ми переобладнали в офіс, орендовано одним із членів нашої громадської організації як приватною особою. Укладено офіційну угоду з господарем квартири. Сплачується офіційна орендна плата. Ми шукали протягом кількох місяців гідне приміщення, а коли знайшли — орендували. Нас привабила низька орендна плата та зручне місце розташування.

- Ви були редактором опозиційної "Антенни". Газеті чимало діставалося від влади. Як би ви охарактеризували ситуацію в медіапросторі загалом і що саме безпосередньо вплинуло на те, що ви як журналіст змінили позицію?

-- Я вважаю, що тільки фінансова незалежність може гарантувати ЗМІ незалежність інформаційну. А читачам гарантує право отримувати політично незаангажовану та різнобічну інформацію. Саме за такими принципами розбудовувалася „Антенна”. Тому, як на мою думку, це видання зараз впевнено стоїть на ногах.

Я не є запеклим симпатиком або антипатиком будь-якої політичної ідеї або сили. Я не є членом якоїсь партії або політичної організації. В 99-му році я активно почав співпрацювати з опозицією. Тоді ж став радником екс-кандидата на посаду президента та колишнього черкаського міського голови Володимира Олійника. Так сталося, що з журналіста та редактора газети мені довелося перетворитися на політтехнолога та піарника. А це дуже важко поєднується з роботою журналіста і одразу ж відбилося на газеті.

На думку соціологів, якщо в країні 5% загалу населення вважають за можливе брати участь в активних акціях протесту, то в цій країні одразу відбувається революція. Якщо революції в Україні не сталося, то виходить, що опозицію в 2001 році підтримало менше п’яти відсотків населення? А газета в той час перетворилася на бойову барикадну листівку. Ми почали однобоко висвітлювати події, з‘явилась певна суб‘єктивність у висвітленні тих бурхливих суспільних явищ. І вже в травні газета отримала фінансову кризу. Ні, нас цитували, про нас згадували в загальноукраїнських та іноземних ЗМІ, але це ніяким чином не вплинуло на наклад «Антенни» та обсяг реклами. Марними виявилися і обіцянки з боку політичних, так би мовити, партнерів фінансово допомогти. Ми легко могли надрукувати наклад кілька сотень тисяч примірників. Але лише для того, щоб роздати його серед учасників акції-протесту.

Саме той рік виявився найскладнішим за весь час існування газети та моєї роботи в якості головного редактора. Це було набагато важче, ніж витримати тиск податківців, УБОПу, як то було у 99-му році. Немає грошей закупити папір та оплатити послуги друкарні – тебе ніхто не буде друкувати. Можеш чи мітингувати, чи самоспалюватись. Це не утиски свободи слова, хоч скільки кричи про це! Якщо верстальник або комп‘ютерний дизайнер не отримують протягом трьох місяців платні, змусити їх працювати не можуть ніякі революційні гасла. Вони звільняються та шукають нової роботи.

Було важко прийняти рішення — або закрити газету, або зробити з бойового листка під назвою «Антенна» газету, що, принаймні, окупалася. Більшість співробітників будь-якої редакції -- вельми далекі від політичних проблем і прагнуть лише одного – вчасно отримати пристойну зарплату.

Нами було проведено дослідження ринку, ми виявили коло інтересів читачів газети. І дійшли дивного для нас висновку, що політика в колі інтересів переважної більшості читачів посідає лише 3-4 позицію. Видання було реформоване – змінено дизайн, якісний склад шпальт. Більше уваги почали приділяти розважальним матеріалам та проблемам, якими переймається більшість громадян.

Виявляється, що місцевого читача більше цікавить наявність води, світла та вартість квитка на проїзд у тролейбусі, ніж те, який політичний лідер виступив першим на мітингу протесту в Києві, а який другим. Наклад газети почав збільшуватися. З‘явився рекламодавець, який раніше не наважувався подати свою рекламу поруч з репортажем про черговий штурм Банкової.

А якщо інформацію подавати менш емоційно, надаючи альтернативні точки зору, то і судових позовів меншає. Почало складатися сприйняття роботи не як перманентної боротьби за досить абстрактні ідеали, а як бізнесу. Сьогодні „Антенна” — самодостатнє видання, що не потребує жодної дотації. Прибуток — це надходження від реалізації та реклами. Я вважаю, що „Антенна” — це вільне та незалежне видання. Якби більшість вітчизняних видань орієнтувалася саме на нашу видавничо-редакційну, так би мовити, модель, то заяв про утиски було б значно менше з однієї простої причини. Рівень свободи ЗМІ визначається єдиним – рівнем його фінансової незалежності. На мій погляд, саме це є головною проблемою вітчизняних ЗМІ.

Те, що зараз ми називаємо тиском на ЗМІ – зовсім інша річ, ніж то було під час виборів 99-го року. Тоді – прямий тиск та протиправні дії з боку силових відомств та посадовців. Але навіть вдавалося вигравати справи у судах! Потім з‘явився інший вид тиску – фінансовий. Але його вже неможливо було назвати пресингом свободи слова. Скажіть, чи є тиском випадок, коли податківці перевіряють діяльність комерційної структури, що є засновником ЗМІ? А та структура займається чим завгодно — продажем горілки, автомобілів, будівництвом, та ще й, наостанку, виданням „незалежної” газети? Якщо у такого засновника виникає проблема, наприклад, з приводу продажу підакцизного товару, він відразу починає заявляти, що на нього тиснуть, бо він є засновником газети! Я не хочу персоніфікувати, але неважко сьогодні знайти безліч прикладів.

Найпоширеніша проблема у сучасних недержавних українських медіа – це суперечки поміж власників і між власником та журналістами. Дуже важко звикнути до того, що доля в підприємстві, що заснувало газету або телеканал, є нічим іншим, як власністю її господаря. Він може робити з нею що завгодно. Право на приватну власність — це таке саме важливе право громадянина, як і право на свободу слова.

До того ж, якщо певна особа вклала в розбудову ЗМІ певну суму грошей, напевне, вона зробила це з певних міркувань? Чи має право ця людина бажати бачити відповідний зміст у своєму власному медіа? Якщо ми говоримо про права журналістів, ми повинні поважати і права власників ЗМІ. Саме це сьогодні — головне джерело конфліктності. Саме тут можуть проявити себе профспілки, які повинні наполягати на створенні гарантій роботи журналіста. Коли людина наймається на роботу, вона повинна чітко розуміти свої службові обов’язки. У випадку з журналістом –— напевне, розуміти спрямованість ЗМІ, в якому буде працювати. Чи доречно буде в ЗМІ, засновником якої є комуніст, робити агітувати за націонал-патріота Ющенка? Якщо хтось хоче писати про Віктора Андрійовича, той, мабуть, повинен йти працювати в газету, яка належить його однопартійцям. До речі, таких набагато більше існує, ніж у тих самих комуністів!

Українська преса сьогодні стала більш полярною. Та хіба можна сподіватися на щось інше напередодні президентських виборів? Сьогодні переважна більшість українських видань підтримує ту чи іншу політичну силу. Звідси і певна обмеженість тематики, політична заангажованість, нетерплячість до іншої політичної думки. Поступово преса у нас перетворюється на збірки прихованої політичної реклами. А журналісти стають пропагандистами. А це вже інша професія! І зупинитися стає дедалі важче! В журналістському середовищі фактично розповсюдилася психологія, яка є нетерплячою до протилежних думок.

Саме тут треба шукати причини проблем сучасних українських ЗМІ. Сьогодні активно йде процес, так би мовити, капіталізації преси. Це об’єктивні закони економічного розвитку будь-якого бізнесу. Попит визначає пропозицію. На ринку ЗМІ і журналістської та редакторської праці також. Інформація – це товар. Якщо його ніхто не купує, це означає єдине – той, хто продукує цей товар, має зникнути з ринку. Тому немає нічого дивного в тому, що деякі ЗМІ зникають, а натомість їхнє місто займають інші, більш пристосовані до ринкових умов.

На жаль, досить вагома частина українських медіа має трохи інший погляд на життя. Дехто з наших колег вважає, що займається якоюсь діяльністю на зразок месіанства – сіє „розумне і добре” або „глаголом жгет сердца”, натомість все суспільство повинно йому за те віддячувати та сплачувати всі видатки.

- Як ви плануєте розвивати Центр? Які справи будуть цікавити вас надалі? Що саме розслідуєте зараз?

- Основні напрямки роботи Центру — це дослідження та вивчення проблематики ЗМІ, надання фахової консультативної допомоги колегам-журналістам та менеджерам ЗМІ, що опинилися в скрутних обставинах завдяки своїй професійній діяльності, проведення досліджень медіаринку тощо.

Наші фахівці вже зараз беруть участь у різних семінарах та тренінгах, що проводяться для журналістів у Києві та регіонах. Адже нас знають не завдяки останньому скандалу та галасу навколо нього, а завдяки особистим контактам в середовищі колег, що складалися за останні роки. І не треба ототожнювати „журналістську тусовку” (про яку йшлося в матеріалах, що стали причиною позовів) з журналістською спільнотою. Спробуйте пояснити якомусь звичайному журналісту з віддаленого райцентру, який щоденно отримує погрози з боку місцевих можновладців, якому по кілька місяців не сплачують вчасно мізерну заробітну платню, який взагалі лише чув про існування Інтернету, про конфлікт навколо нас?!! Це мало кого цікавить. Наразі турбує те, як вчинити в тій чи іншій ситуації, як вирішити ту чи іншу проблему, як запобігти судовим позовам, як взагалі вижити ЗМІ! Будь-який журналіст чи ЗМІ може звернутися до Центру та отримати кваліфіковану пораду чи консультацію. Варто просто зателефонувати або, краще, написати мейл. Нас не цікавлять ані політичні переконання людини, що звертається до нас за допомогою, ані будь-що інше. Єдина вимога – проблема має бути пов’язана з журналістською або іншою фаховою інформаційною діяльністю.

- Хто був розробником сайту Центру кризової журналістики? Хто входить до складу його творчої команди?

Сайт розроблено технічною групою газети „Антенна”. Ті самі фахівці кілька років тому розробили сайт газети „Антенна” (www.antenna.com.ua), сайт, що став переможцем першого національного професійного конкурсу друкованих ЗМІ, що проводився минулого року Асоціацією видавців України, в номінації „кращий газетний сайт України”.

Головна мета сайту Центру кризової журналістики (www.uamedia.org) – максимальна інформативність та технологічність. Сторінка має дуже простий та зручний так званий адміністративний інтерфейс, який дозволяє керувати ресурсами сайту та оновлювати і редагувати інформацію на ньому фахівцям, що знайомі лише з „Вордом” або Інтернетом.

Щодо творчої команди – зараз з Центром співпрацює до десяти фахівців у сфері журналістики та юриспруденції. Більшість із них співпрацює з нами на громадських засадах.

- Як ви вважаєте, чи є зараз в Україні політичні сили, які монополізували інформаційний простір? Якщо так – то які це сили?

- Про монополізацію, на щастя, зараз казати поки що важко. Певна частина ЗМІ прагне до незаангажованості та зваженості. Інша, і досить велика, поступово перетворюється на інструмент політичної пропаганди.

Якщо узагальнювати – я б назвав дві достатньо великі групи. Перша — це, безумовно, прихильники діючої української влади. Це видання, власниками або співвласниками яких є партії або фінансові структури, що належать провладним політикам-бізнесменам. Інша група — це медіа, які контролюються опозицією. Здебільшого це ЗМІ, що відкрито симпатизують Ющенку. В цьому випадку так само все дуже просто пояснюється складом власників.

Але ж намагання взяти у власність існуюче або заснувати нове ЗМІ цілком зрозуміле. Але справа в іншому – яким чином досягається мета, скажімо, переділу власності в тому або іншому ЗМІ.

І в тому, і в іншому випадку ми стикаємося з доволі цікавим явищем – непрозорістю фінансової моделі існування ЗМІ. Наприклад, газета, що має наклад 200 тис. примірників та реалізується в роздріб за ціною, значно нижчою за собівартість. Надходження від офіційної реклами в цій газеті мізерні. Але редакція вчасно сплачує заробітну платню, гонорари... В чому секрет „маркетингової стратегії” видання?!! У звичайних тіньових оборотах та готівкових проплатах за приховану політичну рекламу. Я думаю, що це не є секретом ані для самих журналістів, ані для податківців. Мені здається, що відсотків з 50 фінансових оборотів більшості вітчизняних ЗМІ – тіньові. Причин цьому багато. І в першу чергу сама держава видавців прирівняла до виробників горілки. А в цьому році навіть був скасований ПДВ з продажу вітчизняної друкованої преси. Начебто всі в країні цинічно розуміють, що ПДВ сплачується лише з офіційних оборуток, а тому не дуже переймаються тим, що редакції від цього збанкрутіють!

- Чи не збираєтесь ви розслідувати питання власності на всеукраїнські ЗМІ? Адже, як відомо, велику загрозу для можливості журналістам професійно виконувати свої обов’язки становлять саме непрозорі стосунки власності, внаслідок чого журналісти отримують тіньову зарплату. Якими будуть ваші кроки щодо цього?

— В інформаційному просторі країни склалася дуже складна ситуація. Інформаційний простір та ЗМІ знаходяться зараз на дуже неспокійному етапі, етапі стрімкого розвитку та капіталізації відносин на інформаційному ринку. Звідси більшість проблем. Жорстка конкуренція, невизначеність правил гри часом призводять до конфліктів та відвертих бойових дій за теле- та радіочастоти, за рекламодавців.

Що ж до стосунків власності – в Україні у цій сфері діють такі самі передумови та закони, як в будь-якій країні світу. Інформація щодо власників, акціонерів, засновників будь-якого підприємства – відкрита для громадськості інформація. Нічого таємного в цьому немає. Але завжди може виникнути ситуація, коли власник з певних міркувань намагається сховатися за підставну особу. Але, мені здається, механізми захисту від цього однакові скрізь у світі. Якщо через ЗМІ хтось намагається відмити брудні гроші, або вкласти їх у ЗМІ та через нього вплинути на суспільну думку, це швидше справа правоохоронців, ніж працівників громадських організацій.

З зарплатнею „в конверті” боротися дуже просто. В цій боротьбі, за логікою, має бути зацікавлений більше працівник, ніж власник. Але я жодного разу не чув, щоб хтось із вітчизняних журналістів відмовився від отримання конверту з грошовою винагородою! Але ж ця ситуація не тільки в ЗМІ, але і в будь-який галузі вітчизняного господарювання. Чи можливо створити якісь тепличні умови для єдиної галузі в економіці – інформаційної, скажімо, — окремо від загалу в країні? Якщо зміниться ситуація в економіці, зміняться правила гри у вітчизняному бізнесі. Тоді, можливо, зміни будуть і в економічному існуванні українських ЗМІ.

- Кого ви вважаєте ворогами преси в Україні? Як давно ви саме так вважаєте?

— Ворог №1 української преси — нерозвинута економіка країни, за умови якої ЗМІ не можуть стати економічно заможними та самодостатніми. Звідси напряму витікає більшість конфліктних ситуацій навколо власності на ЗМІ, фінансування, спроб з боку ЗМІ заробити кошти на власне існування, навіть ризикуючи отримати судового ляпаса.

Ворог №2 — це „совкова” свідомість досить великої частини самих журналістів і переважної більшості українських політиків та можновладців.

Роки незалежності поки що не привчили нас жити в умовах, так би мовити, капіталістичного господарства. У журналістів та ЗМІ „товар” — це інформація. Якщо якийсь журналіст не може собі знайти роботи, це лише означає, що він поганий фахівець. Адже в Україні можна знайти ЗМІ з будь-яким нахилом та різноманітною редакційною політикою. Але, на жаль, у провінції роботу знайти досить важко. Чому? Тому що немає вільних та незалежних ЗМІ. Влада задавила? Це лише половина причини. Інша половина — те, що не знайшлося людей, які могли б створити це вільне та незалежне ЗМІ. Тому що багато, наприклад, газет змушені закриватися лише з причини фінансової скрути. Незнання елементарних основ маркетингу, а не пресинг з боку будь-кого стають зазвичай причиною зникнення ЗМІ. В чому полягає причина того, що читачі не хочуть купувати ту чи іншу газету? Мабуть, те, що їм просто не цікавий її зміст! Політикою взагалі цікавиться досить обмежена частина суспільства. Тому, так би мовити, „розважальні” та „бульварні” ЗМІ мають більший наклад, ніж занадто заполітизовані. Політичні видання існують лише завдяки дотаціям з боку власників або опосередкованих власників. Прикладів безліч.

Коли я виступаю перед колегами на семінарах, я пропоную не шукати винних та не ображатися на читачів, а переглянути власне ставлення до роботи.

Хочеш бути вільним та незалежним — будь ним! Хочеш регулярно отримувати велику заробітну платню — створи прибуткове ЗМІ або йди працювати в таке. Але треба розуміти, що писати все що завгодно ти зможеш лише в ЗМІ, власником якого є ти сам. Але в тебе є тоді проблема — зацікавити своєю „продукцією” читачів, рекламодавців тощо. Якщо читача більш приваблює оголене жіноче тіло на обкладинці та газетних шпальтах, ніж обличчя відомого політика, що ж тоді дивного в тому, що „Бульвар” чи „Факти” купують більше, ніж „Дзеркало тижня”? Але разом з тим чи варто взагалі порівнювати ці видання? На кожний товар є свій покупець. У кожного ЗМІ є своя власна аудиторія. На жаль, у деяких ЗМІ вона складається лише з працівників редакції. Та чи варто в такому разі говорити, що це ЗМІ хтось „задавив”? Але людина, зазвичай, шукає ворога десь ззовні, ніж у собі (Підготувала Оксана Лисенко, „Телекритика”)




Последние месяцы ознаменовались целым рядом явно «заказных» процессов против СМИ. «Сельские вести», «Украинская правда», «Украина молодая», целый ряд региональных изданий подверглись массированным «судебным атакам». Сила этих атак говорит о том, что сейчас, перед выборами, речь идет уже не о запугивании, идет война на уничтожение. Эта война не обошла стороной и газету ”Вечерние вести”, уже привыкшую к постоянному дикому количеству судебных исков. Остановимся лишь на двух, наиболее вопиющих примерах

Как могли заметить постоянные читатели нашей газеты , «Вечерние вести» всегда очень бережно, чтоб не сказать трепетно относились к украинской судебной власти. Потому что всегда считали ее не третьей ветвью власти, а первой, самой главной, без которой не могут существовать никакие другие. Мы всегда осознавали, что только укрепление действительной независимости судебной власти может стать тем средством, которое сможет вытащить Украину из нынешней пропасти.

Мы полностью согласны с высказыванием украинского политического узника Бориса Фельдмана в том, что «суд должен стать для человека гарантом его человеческого достоинства, его прав, его жизни и свободы». Однако, печальная действительность показывает, что в Украине идет обратный процесс. Судебная ветвь власти, если и не отмирает, то становится неким карательным подразделением власти исполнительной, а точнее — действующего режима. К сожалению, чем ближе выборы, тем сильнее становится давление власти на украинские суды. А судьи… становятся все более послушными, если не сказать сервильными.

Особенно жутко наблюдать, как режим пытается использовать третью власть для уничтожения власти четвертой — прессы. 13 мая этого года судья Печерского районного суда города Киева Юлия Иваненко вынесла решение частично удовлетворить исковое заявление Бориспольского городского совета и исполкома к нашей газете. И признать не соответствующими действительности сведения, порочащие честь, достоинство и деловую репутацию этих органов самоуправления, напечатанные в нашей газете в статье «Бориспольского предпринимателя заказал горсовет?». Напомним, что в статье шла речь о загадочной гибели бориспольского предпринимателя и директора детского клуба Анатолия Сочнева. В частности, в статье цитировались высказывания представителей общественной организации «Молодежный антикоррупционный комитет» о том, что в смерти Сочнева прежде всего были заинтересованы некоторые чиновники Бориспольского горсовета. Заинтересованы в силу того, что Сочнев требовал проведения открытого тендера по аренде одного бориспольского объекта торговли. По идее, иск Бориспольского горсовета должен был быть направлен не против газеты, а против «Молодежного информационного комитета», который заявлял о заинтересованности местных чиновников в гибели Сочнева. Но дело даже не в этом. Судья Иваненко, к примеру, сочла не соответствующими действительности и порочащими честь и т.д. бориспольских чиновников следующее: «Больше всех непримиримая позиция «афганца» была не выгодна городским чиновникам». Но ведь такой вывод может сделать любой человек, ознакомившийся с предысторией убийства. Или «...а в адрес вдовы погибшего постоянно поступают угрозы». Что же здесь неправдивого или порочащего чиновничью честь? Ведь об угрозах говорит сама вдова, при этом она не знает, кто именно угрожает. Но бориспольским чиновникам почему-то кажется, что речь идет о них. Как там в поговорке про кошку, которая чует, чье мясо съела? Однако, и это не самое вопиющее. Судья Иваненко выносит решение о взыскании с газеты в пользу Бориспольского горсовета и исполкома «для возмещения морального вреда 60 000 гривен». Мы не будем останавливаться на том, что в судебном решении напрочь отсутствует мотивировка того, чем доказана неправдивость изложенных в статье сведений, и основания для начисления именно 60 000 возмещения, а не 500 000, как того требовали истцы. Понятно, что медицинскую справку о резком ухудшении состоянии здоровья горсовет принести не может. Основной идиотизм ситуации заключается в том, что 3 апреля 2003 года Верховная Рада Украины приняла закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова». И в статье 49 этого закона совершенно отчетливо говорится о том, что органы государственной власти, органы местного самоуправления как истцы в делах о защите чести, достоинства и деловой репутации вправе требовать по суду только опровержения недостоверной информации и не имеют права требовать возмещения морального вреда. Цитируем специально для судей, не знакомых с этим законом:

«Стаття 49. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди

У випадках, коли правопорушенням, вчиненим суб’єктом інформаційної діяльності, завдано матеріальної чи моральної шкоди фізичним або юридичним особам, винні особи відшкодовують її добровільно або на підставі рішення суду.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації вправі вимагати по суду лише спростування недостовірної інформації та не мають права вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Це не позбавляє посадову особу органу державної влади чи органу місцевого самоврядування права на захист честі, гідності та ділової репутації у суді».

Хотя иск был подан до вступления в силу этого закона, однако в практике европейского суда, которым должны руководствоваться отечественные судьи существует положение, согласно которому органы власти (в том числе и местного самоуправления) не имеют права требовать возмещения морального ущерба. Кроме того, возмещение морального ущерба возможно только в том случае, если доказан злой умысел автора и газеты, которые сознательно, зная о недостоверности информации, распространили ее с целью подрыва чьей-то репутации.

Так что, как любил говорить один персонаж Подеревянского, «Что не ясно?».

Но тем не менее иск все же был частично удовлетворен. И теперь, вопреки закону, но по решению судьи Иваненко орган местного самоуправления должен получить 60 тысяч гривен возмещения морального вреда.

Следует отметить: когда «ВВ», не согласившись со столь беззаконным решением, решили подать апелляцию, представителю газеты в суде дали понять, что редакции придется в этом случае заплатить госпошлину в размере 25 тысяч гривен. И это при том, что по закону редакция должна заплатить половину от суммы пошлины, которую заплатил истец, при подаче заявления в суд. То есть, порядка полутора тысяч гривен. Странная арифметика, особо циничная, учитывая, что в случае, если Иваненко не примет нашей апелляционной жалобы, то ее решение обжалованию не подлежит! Замкнутый круг, за которым стоит или недостаток профессиональных знаний или… извините , «заказ».

Кстати о «заказах». Весьма похоже на оный другое недавнее происшествие. В конце мая редакция получила извещение о том, что на следующий день в Киевском хозяйственном суде будет рассматриваться иск к газете о взыскании 500 000 гривен морального вреда. При этом исковое заявление не высылается и понять вообще ничего невозможно. В суде выяснилось, что Министерству обороны не понравилась наша статья под названием «Батальоны просят ухи», в которой шла речь о том, как высокопоставленные чиновники этого министерства в очередной раз подложили свинью своим товарищам по оружию — менее высокопоставленным военнослужащим. А именно, лишили бесквартирных офицеров возможности получить наконец пристойное жилье. Но речь не об этом. Речь о суде. Хозяйственном. Который в нарушение закона принял иск о возмещении морального ущерба, не подтвержденный решением суда о факте распространения сведений, порочащих честь и достоинство. Как бы и ежику понятно, что отнюдь не в компетенции хозяйственного суда решать вопрос о достоверности информации, злом умысле и моральном вреде. Тем более, что еще в 1996 году Высший арбитражный суд Украины опубликовал разъяснение «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням моральної шкоди»

В этом документе в частности, говорится: «Прийняття рішення про відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, неможливе без їх попереднього спростування. Тому справи у спорах про відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням таких відомостей, підлягають розгляду господарськими судами лише за умови попереднього вирішення питання про їх спростування у загальному суді або добровільно (у тому числі на вимогу заявника) особою, яка поширила відомості. Докази такого спростування повинні бути додані до відповідної позовної заяви.

(пункт 9.1 в редакції листа Вищого арбітражного  суду України від 13.11.98 р. N 02—5/433)»

Не хочется снова цитировать Подервянского, но что же тут неясного. Тем более для лиц, обремененных высшим юридическим образованием. Тем не менее, хозяйственный суд этот дикий иск принимает и, возможно, удовлетворит. Потому что нынешняя деятельность нашей судебной власти — это уже не просто «правовой нигилизм», а скорее правовой беспредел, умноженный на юридическую безграмотность. Да и зачем, по большому счету, современному судье знать законы? «Заказы» можно выполнять и без этих знаний. Главное, чтобы отсутствовала совесть.

Стоит заметить, что «заказы» относительно финансового уничтожения нашей газеты мы пока анализировали лишь с точки зрения украинских законов. Если же обратиться к законам международным, часть из которых Украина обязалась выполнять, то картина будет еще более удручающей. Большинство судебных исков против «ВВ» касаются оценочных суждений. Да, наши оценки резки и неприятны для власти. Но это — наше право. Если, конечно, мы живем в демократическом обществе и называем себя Европой. Кстати о Европе. В одном из решений Европейского суда по правам человека, еще от 1976 года сказано: «Свобода высказывания своих взглядов является основой демократического общества, она является обязательным условием для его прогресса и развития каждого человека. Она применяется не только в отношении к информации или идеям, которые встречают одобрительное восприятие или рассматриваются как неоскорбительные и нейтральные, но и к тем, которые оскорбляют или шокируют страну или часть населения. Таковы требования плюрализма, терпимости и широты взглядов, без которых нет демократического общества.» Таким же общеизвестным для Европы фактом является и то, что государственный чиновник не должен удивляться резким высказываниям в свой адрес со стороны прессы. Потому что он облечен властью, потому что он живет на деньги налогоплательщиков. И право общества не только пристально присматриваться к содержимому его карманов, но и выражать публично свое отношение к этому человеку, давать оценки его деятельности.

Однако, видимо, именно это и не нравится представителям нынешней власти в Украине, которая уже добилась того, что является практически неподсудной. Достаточно вспомнить позорную историю с «делом Василенко». Но власти этого мало, она хочет быть еще и необсуждаемой и некритикуемой. Потому, что не боясь бессильного украинского суда, она все еще боится свободного слова. Она боится увидеть себя в зеркале честной прессы. Потому что власть боится правды о себе. И такая власть, как свидетельствует история, обречена на уничтожение. Это естественно и это справедливо. Неестественно и страшно то, что наши нынешние суды превратились не в последнее пристанище справедливости, а в какое-то энное подразделение президентской администрации. Это страшно еще и потому, что судья — понятие не административное, а скорее сакральное, священное. Библия очень много говорит об этом высоком призвании, например: «Блаженны хранящие суд и творящие правду во всякое время!». Именно «во всякое время». Творят ли наши судьи правду в это беззаконное время? Время скоро изменится, но останется ли уважение к тем, кто «творил ложь»?




Виктор Медведчук - читателям «Украинской правды»

Интернет-издание

«Украинская правда», 02.06.2004

В связи с тем, что веб-сайт регулярно размещает обо мне, моих родных и близких недостоверную информацию, которая порочит человеческую честь и достоинство, а также бросает тень на светлую память о моем отце, я вынужден напомнить о следующем.

Постановлением заместителя генерального прокурора СССР Гусева С. И. уголовное дело №15-100 было закрыто из-за отсутствия в действиях Виктора Медведчука и других состава преступления.

Об этом факте говорится также в решении судьи Печерского районного суда города Киева от 7.04.04. Оно касалось моего иска против автора книги Дмитрия Чобита. Прошу запомнить это принципиальное для моей биографии юридическое формулирование, которое по сути означает, что в свое время имела место судебная ошибка.

Не считаясь с буквой закона, «Украинская правда» продолжает тиражировать выдуманную интерпретацию судебного приговора. Так, в материале «Судимости Януковича, след КГБ и аналогии с Медведчуком» от 14 мая 2004 года, автор В. Бойко пишет о том, что «уголовное дело против В. Медведчука было закрыто за малозначительностью совершенного».

Я считаю, что эта авторская неточность допущена умышленно, чтобы оправдать слухи о якобы моих отношениях с КГБ, которое вроде бы и позаботилось о моей дальнейшей судьбе. Кроме того, такая несуществующая редакция приговора суда оставляет моим оппонентам право и в дальнейшем муссировать исчерпанную тему «судимости Медведчука».

Публично предупреждаю «Украинскую правду» о недопустимости в дальнейшем распространения обо мне сознательной дезинформации. Как известно, автор книги обо мне Д. Чобит в соответствии с решением Печерского райсуда Киева уже «приносит извинения Медведчуку Виктору Владимировичу за распространение о нем сведений, которые не соответствуют действительности».

Чобит, напомню, кроме прочего, порочил память о моем отце, клевеща на покойного. Рассмотрев дело в открытом судебном заседании, Печерский суд установил, что «к принудительному вывозу населения из Украины в Германию он никакого отношения не имел», а осужден был за «контрреволюционную националистическую деятельность».

Кроме того, «В пособничестве немецким оккупантам не обвинялся», вопреки утверждению Чобита в его книге.

В решении суда говорится и о возмещении причиненного мне морального ущерба - с Чобита взыскано 100 тысяч гривен, а с издательства, которое издало его книгу, - 50 тысяч, которые будут направлены в детские дошкольные учреждения.

Имею надежду, что «Украинская правда» исправит ошибку и не будет использовать в будущем относительно меня и моей семьи непроверенные факты.

С уважением, Виктор Медведчук




Мой совет всем, кто еще захочет подавать надуманные иски

На днях в вечернем выпуске новостей канала "Интер" проскользнула информация, что очередной родственник Кобзаря собирается подавать на меня в суд. То же сообщение попросила прокомментировать меня газета "Сегодня". "Праправнук украинского поэта Тараса Шевченко, — пишет она, — заявил о своей решимости судиться с автором скандального издания "Вурдалак Тарас Шевченко". Правда, он не решил еще, на какую сумму претендовать, но "заверил, что цифра окажется весьма солидной: "Богатый, пускай платит".

Мне страшно надоела вся эта суета. Я никогда бы не возвращался к исчерпанной теме, если бы не очередная атака на меня, совпавшая почему-то с подготовкой к президентским выборам. Учитывая, что пол-Киева сегодня оклеено плакатами с нахмуренным Тарасом Григорьевичем и надписью "Де твоя свобода?", подозреваю, что и дальние родственники проснулись не случайно.

Итак, объясняю. "Вурдалак Тарас Шевченко" издан в 2000 году. Срок подачи исковых заявлений по возмещению морального ущерба составляет в нашей родной Украине один (подчеркиваю — один год). Следовательно, он давно упущен. За прошедшее время все, кто хотели со мной судиться, уже доставили себе и мне такое удовольствие и благополучно проиграли.

Желающих было много. На мой взгляд, даже больше, чем заслуживает моя скромная персона. Иски подавали "Просвiта" во главе с депутатом Верховной Рады Павлом Мовчаном, Союз писателей, возглавляемый сначала Юрием Мушкетиком, а потом Владимиром Яворивским, и, наконец, некий человек, фамилию которого я запамятовал, но который упорно утверждал, что он родственник Шевченко, хотя и не умеет разговаривать по-украински. Последний привел еще и своего адвоката, оказавшегося, как выяснилось в результате судебного разбирательства... уголовником, осужденным за клевету. В общем, интересная компания.

Решение Радянського суда г. Киева от 13 февраля 2001 года звучало однозначно: "В удовлетворении иска ВО "Просвiта" имени Т. Г. Шевченко к редакции газеты "Киевские Ведомости", соответчику Олесю Бузине о защите чести, достоинства, деловой репутации и взыскании морального вреда отказать". Потом суд отказал в иске и "наследнику" Шевченко, так как он не являлся близким родственником поэта, к коим украинское законодательство относит только членов семьи, а не далеких потомков. Напомню, что семьи-то у Шевченко как раз и не было. Не было и потомков по прямой линии. Несколько позже, 10 сентября того же 2001 года, Подольский районный суд отклонил и претензии Союза писателей. Формулировка судьи В. Одинца была при этом настолько блестящей, что просто не могу ее не процитировать: "Утверждения истцов, что они являются наследниками творчества Т. Г. Шевченко, — безосновательны. Законодатель не наделил их правом предъявлять данный иск. При таких обстоятельствах суд приходит к выводу, что СПУ (Союз писателей Украины. — О. Б.) не имеет права исковых требований в своих интересах... Исходя из предоставленного суд считает, что Союз писателей Украины по данному иску является ненадлежащим истцом и поэтому в иске необходимо отказать".

Все три решения вступили в законную силу. Некоторые из них неоднократно пытались пересмотреть. Но напрасно! Не виноват я по украинским законам. Все. Вроде бы вопрос исчерпан. И вот очередной родственник снова хочет денег, потому что, как цитируют его слова коллеги из газеты "Сегодня", "богатый, пускай платит".

Я не богат. У меня нет бизнеса, фирм, заводов, счетов в банке. Я — писатель. Я живу только на гонорары, которые в Украине, увы, не могут сделать писателя, даже популярного, богачом. Но я могу дать бесплатную, безвозмездную и, если хотите, благотворительную юридическую консультацию всем, кто захочет со мной судиться, — несколько лет, проведенных в судах, надеюсь, дают мне такое право.

Господа! Не тратьте времени даром. Во-первых, иски по законам Украины подаются по месту жительства ответчика, то есть меня, а не вас. Подумайте, хватит ли у вас сил месяцами мотаться в Киев на электричках. Во-вторых, начиная с весны прошлого года, резко возросла судебная пошлина. Теперь она составляет 10% от той суммы, которую вы хотите получить. И платить ее нужно вперед! Так что если кому-то придет в голову остроумная идея попытаться слупить с Бузины миллион, которого у него нет, то он должен знать, что при подаче искового заявления на счет суда сразу будет нужно перечислить 100000 гривен. Причем безвозвратно. А ведь не факт, что вам светит выигрыш.

В-третьих, если вы не Тарас Шевченко, не его отец, мать, сестра, брат или родной ребенок — вас все равно признают ненадлежащим истцом. В-четвертых, напоминаю, по "Вурдалаку" все сроки подачи исков прошли еще три года назад.

И, наконец, последнее. Я — человек интеллигентный, но справедливый. А потому любой, кто решит в дальнейшем отвлекать меня от прямых творческих обязанностей, должен знать — встречный иск ему обеспечен. Когда одно из киевских бульварных изданий обнаглело настолько, что опубликовало мой домашний телефон, его редактор тут же оказался в суде, хотя и пытался свалить всю вину на своих журналисток. Честно говоря, смотреть на этого парня и слушать его оправдания было просто противно — уж очень неубедительно он жаловался на то, как теперь уже Олесь Бузина отнимает его "дорогостоящее" время.

Поэтому осмелюсь напомнить глубоко чтимую мной библейскую заповедь: не судите да не судимы будете.




Калуський міськрайонний суд відмовив у задоволенні позову ВАТ “Прикарпаттяобленерго” до калуської районної газети “Дзвони Підгір’я”. Протистояння на цьому не завершилося, кожна зі сторін продовжує наполягати на своєму

Енергопостачальне підприємство Івано-Франківщини, як уже повідомляла “Газета”, вимагало від газети спростувати низку тверджень, викладених у статті “Каральна акція РЕМу в Новиці, або Чому енергетики перекладають свій “тягар” на плечі споживачів?”, опублікованій 16 липня 2003 року.

Описуючи масовану перевірку дотримання правил користування електроенергією споживачами в с. Новиці, що відбулася 22 червня минулого року, автор матеріалу Галина Когут ужила кілька епітетів, які не сподобалися керівництву обленерго. “Червневого недільного ранку у Новиці висадився десант ревізорів РЕМу у кількості близько 60 осіб. Ревізори розділилися на групи по 2-3 особи і влаштували облаву від хати до хати”, – так починалася стаття.

Пославшись на визначення слів “десант” і “облава”, що дає Великий тлумачний словник української мови, юристи підприємства зробили висновок, що “автором статті недостовірно відображено дійсність”. Окрім того, енергопостачальники не погодилися зі словосполученням “каральна акція”.

“Позовна заява була подана не за критику, а за викривлення дійсності. Зокрема, дії наших працівників були порівняні з каральними діями, – заявила кореспонденту “Газети” помічник голови правління ВАТ “Прикарпаттяобленерго” з соціальних питань та зв’язків із громадськістю Наталія Дадівєріна. “Образливі випади та спотворене відображення законних, згідно з чинним законодавством, дій підривають імідж підприємства і ставлять під сумнів роботу, яка вже дає значні позитивні результати в боротьбі зі втратами електроенергії”, – додала вона.

На вівторок, коли готували цей матеріал, ні позивач, ні відповідач ще не отримали рішення суду. Однак головний редактор газети “Дзвони Підгір’я” Мирослава Побуцька повідомила, що під час оголошення рішення суддею Калуського міськрайонного суду Ярославом Горблянським, який кваліфіковано розібрався в суті справи, звучали такі формулювання щодо дій “Прикарпаттяобленерго”, як “наступ на свободу слова” та “намагання бути поза зоною справедливої критики”.

Пані Побуцька високо оцінила допомогу адвоката, який безкоштовно захищав редакцію в суді в рамках програми правового захисту IREX ProMedia Україна, та відзначила моральну підтримку пленуму Івано-Франківської обласної організації Національної спілки журналістів України та колег-журналістів. “Приємно, що ми в цьому світі не одні”, – сказала вона.

Натомість представники позивача вважають, що в рішенні Калуського міськрайсуду “необ’єктивно й упереджено викладені обставини справи, на яких зроблено хибний висновок про неправомірність дій ВАТ “Прикарпаттяобленерго” та правдивість інформації, опублікованої в газеті “Дзвони Підгір’я”. Підприємство готує апеляційну скаргу на це рішення у вищі судові інстанції.

“Ми не хочемо нічого надзвичайного. Ми не цькуємо газету, як це подавали в деяких ЗМІ... Ми хочемо тільки спростування. Про моральну шкоду вже навіть не йдеться”, – каже Н. Дадівєріна. Помічник голови правління запевняє, що ВАТ “Прикарпаттяобленерго” раніше не судилося з жодною газетою, не має на меті переслідувати за критику ЗМІ, а прагне правдивого та незаангажованого висвітлення своєї діяльності в пресі.

Головний редактор “Дзвонів Підгір’я” все ж остерігається, що після публікації спростування може надійти й вимога про відшкодування моральної компенсації, що буде непосильною для невеличкої газети, яка нині виходить тиражем менше чотирьох тисяч примірників. У телефонній розмові з нашим кореспондентом пані Побуцька схвально відгукнулася про рішення суду. “Хіба можна спростовувати правду?” – риторично запитала вона.




УНИАН подает в суд на "Столичные новости"

Информагентство УНИАН подает в Хозяйственный суд Киева иск к издательскому дому "CN-Столичные новости".

УНИАН обвиняет "Столичные новости" в несанкционированном и некорректнои использование информации агентства.

На пресс-конференции директор юридической фирмы "Правовой консалтинг и практика" Вера Крат сообщила о том, что на протяжении последних шести месяцев ежедневная газета "Столичка", учредителем которой является "CN-Столичные новости", использовала без договора на подписку и какой-либо ссылки на УНИАН более чем 70 информаций агентства.

"Поскольку обращения УНИАН с требованием прекратить такую практику не дали результата, официальное обращение к газете с просьбой разъяснить ситуацию также осталось без ответа, единственный цивилизованный юридический способ защитить свои права - это обращение в суд", - заявила юрист.

В результате, по словам Веры Крат, возглавляемая ею юридическая фирма, согласно договору о защите интересов агентства, подготовила иск с требованием прекратить несанкционированное использование информации и взыскать с "CN-Столичные новости" материальный ущерб, включая стоимость подписки, нанесенные такими неправомерными действиями. Моральный ущерб в иске оценен чисто символично - в 1 гривну.




Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Кримінальні справи

Ранее интернет-издание "Украина криминальная" поместила на своем сайте информацию о том, что ее харьковский корреспондент, автор книги "Мафия на Украине" Александр Помыткин задержан сотрудниками УБОП Харьковской области

Как сообщили агентству Интерфакс-Украина в Центре общественных связей УМВД Украины в Харьковской области, 23 мая А. Помыткин задержан в соответствии со ст. 115 Уголовно-процессуального кодекса страны: "Помыткин А. Л. обоснованно подозревается в совершении преступления, предусмотренного ст.185 ч.2 УК Украины - по факту кражи личного имущества гражданки О., а также ст. 143 ч.2 УК Украины (в редакции 1960 года) завладение деньгами гражданина Л. путем "мошенничества", что причинило значительный ущерб потерпевшему".

Редакция "УК" связывает эти события с расследованиями связей между уголовным миром и властными структурами, которые проводил А. Помыткин. Издание сообщает, что "неприятности у корреспондента начались после того, как он издал книгу "Мафия на Украине".

За эту книгу, по данным "УК", А. Помыткину якобы "объявили войну на уничтожение местные правоохранительные органы, некоторые народные депутаты, а воровское сообщество вынесло автору смертный приговор".

Последнее время, утверждает "УК", А. Помыткину "пришлось фактически перейти на нелегальное положение, спрятать жену и детей, так как за ними началась форменная охота со стороны харьковской милиции".

В "УК" опасаются за жизнь коллеги, редакция заявила, что уже известила международные правозащитные инстанции о задержании корреспондента и обратилась к генпрокурору с просьбой взять ситуацию под личный контроль (ИНТЕРФАКС-УКРАИНА).




ДПА визнала свою помилку та не перевірятиме "Такі справи"

Державна податкова адміністрація Україна визнала свою перевірку київської газети «Такі справи плюс» недоцільною. Про це йдеться в офіційній письмовій відповіді податкової інспекції Шевченківського району в місті Києві.

Нагадаємо, що переревірка ДПІ II дочірнього литовського підприємства “Видавниче, інформаційне та рекламне агентство “Такі справи”, що є співзасновником часопису «Такі справи плюс», була запланована на 14 червня.

Коментуючи ситуацію, голова та співвласник центру Сергій Данилов заявив, що схвально ставиться до самого факту скасування перевірки, але заперечно − щодо його формулювання. За його словами, податківці продовжують хибну традицію, коли спершу видають незаконний наказ, який виконується і завдає шкоди, а потім його скасовують не через незаконність, а через якусь “недоцільність”, яка не є сталим правовим висловлюванням, не є у вжитку в нормативній базі, не може бути обґрунтуванням дій службовців, зазначається в прес-релізі "Таких справ".

- Я вважаю, що податківці зобов’язані законом висловлюватися ясно і однозначно: перевірку скасовано через її незаконність. Інакше вони залишають собі шлях для зловживань: сьогодні незаконна перевірка визнана недоцільною, а завтра може виникнути “революційна доцільність”, і її почнуть проводити. Єдиний правовий наслідок такого формулювання − це те, що воно знаходиться поза рамками правового поля», - сказав Сергій Данилов.

Нагадаємо, що генеральний директор і співвласник видавничого центру Олександр Данилов, який має політичний притулок у Литовській Республіці, минулого тижня виступив із відкритим листом на адресу новопризначеного голови ДПА України Федора Ярошенка. “Ви ще можете зупинити неправомірні дії своїх підлеглих, − писав автор відкритого листа, − і не потрапити в число відповідальних за ту сваволю, яку започаткували попередники Ваших попередників на цій посаді” (IMI)




Чому гендиректор “Таких справ” отримав політичний притулок?

Серед політичних утікачів з України, виявляється, існують не тільки колишні народні депутати, але й людина, яка не займалася політикою. Тим паче, вона мусила виїхати з країни й отримати політичний притулок. Яким чином могло так статися?

Литовський вигнанець

Уже минуло понад два роки, відколи генеральний директор литовського дочірнього приватного підприємства “Такі справи” Олександр Данилов виїхав з Україні. Тим часом в України податкові органи оголосили його в розшук як особу, проти якої порушено кримінальну справу та яка переховується від слідства. Впродовж року (від 13 травня 2002-го) відтоді, як він залишив країну, Олександр зв’язувався з рідними окремим мобільним телефоном, у спеціально визначений час з уживанням конспіративних заходів, аби неможливо було вирахувати місце його перебування. Ось уже понад рік громадянин України Олександр Данилов має змогу в’їзду до будь-яких країн світу за винятком України. 13 травня минув рік, відколи він отримав політичний притулок у Литовській Республіці. Так пан Данилов приєднався до компанії інших політутікачів: легендарного майора Мельниченка, вдови Георгія Ґонґадзе Мирослави й колишніх народних депутатів Олександра Єльяшкевича та Валерія Івасюка, яким надали політпритулок на Заході. Справа очолюваного Даниловим підприємства 2002 року потрапила до щорічного звіту Держдепартаменту США як приклад порушення демократичних прав. Так само вона фігурувала в офіційному звіті авторитетної міжнародної правозахисної організації Human Rights Watch. Це не кажучи вже про висловлювання стурбованості на цю тему західними політиками та публікації в західній пресі й численні матеріали в українських засобах масової інформації.

– Наша фірма замовила експертизу власної діяльності, Київському НДІ судових експертиз Міністерства юстиції України та аудиторській фірмі, – розповідає Олександр Данилов. – Обидва висновки були ідентичними: немає жодних фінансових порушень. Родичі та знайомі переконували мене, що все гаразд, що нічого боятися. Але мав підстави боятися за життя, я просто хребтом відчув небезпеку й вирішив виїхати з країни. Пізніше життя підтвердило мою правоту.

Діловий партнер Олександра Данилова Валентин Романов і співвідповідач у порушеній кримінальній справі отримав солідний термін, про що йтиметься далі.

Сам факт наявності політичного підгрунтя мав би викликати занепокоєння керівництва країни. Одначе воно вдає, що нічого надзвичайного не сталося.

Замовлення на “невиконане замовлення”

Проблеми видавничо-поліграфічної фірми “Такі справи”, яка минулоріч відзначила своє 15-ліття, почалися ще в період парламентської передвиборної кампанії 2002 року. Підприємство виконало замовлення на друк книжки під назвою “Невиконане замовлення”. Брошура була присвячена “газовій леді” й мала рекламний характер. Через кілька днів після того, як тираж передали замовнику, на “Такі справи” завітала група податківців, у складі з понад десяти осіб. Провели ретельну перевірку документів підприємства. Після цього “Виборчий блок Юлії Тимошенко” звинуватив Державну податкову адміністрацію України в політичному тискові на підприємство.

У відповідь прес-служба ДПА України оприлюднила офіційну заяву, яку передрукували численні газети. В ній відкидали звинувачення в політичному тиску та стверджували, що в Україні викрита “розгалужену мережу “фіктивних” структур, через яку здійснювалось відмивання “тіньових” коштів. Слід зазначити, що лише за період із серпня 2001 року до лютого 2002-го через цю мережу було “відмито” та легалізовано 196,9 млн. грн”. “Такі справи” називали причетними до відмивання брудних коштів й оцінили як “активного учасника протиправної діяльності”. У заяві фірму пов’язували з Юлією Тимошенко.

Видавниче й поліграфічне підприємство “Такі справи” – одне з найбільших підприємств України у своїй галузі. Певний час воно надавало спонсорську допомогу Народному руху України, а також на спонсорських засадах друкувало агітаційні матеріали на підтримку ідеї державної незалежності України. Але на комерційних засадах на кожних виборах, починаючи від 1989 року, фірма виконувала замовлення на друк рекламних матеріалів для політичних сил із різними політичними поглядами. Так було й на виборах 2002 року. Крім книжки про Тимошенко, “Такі справи” надрукували рекламу для кількох провладних угруповань і партій. За словами рідного брата “литовського вигнанця”, голови й засновника фірми Сергія Данилова, його фірма ніколи не зазнавала таких прискіпливих перевірок із такою кількістю тих, хто перевіряв. За його словами, вздовж стіни фабрики стояли автомобілі з мікрофонами спрямованої дії. “Складалося враження, – розповів він, – ніби тут викрили штаб-квартиру “Аль-Каїди”, хіба що гелікоптери не прилітали”. Сергій Данилов стверджує, що ці події пов’язані не лише з прагненням дискредитувати опозицію, а ще й перебрати контроль над його підприємством.

Заснована Георгієм Ґонґадзе інтернет-газета “Українська правда” надрукувала під час усе тієї ж парламентської передвиборної кампанії секретного листа керівника штабу пропрезидентського блоку “За єдину Україну” Івана Кириленка до провідника цього блоку Володимира Литвина. Лист потрапив до журналістів від тодішнього народного депутата, а нині – політичного вигнанця Олександра Єльяшкевича. В документі йшлося про те, що регіональні штаби “За єдину Україну” працювали неефективно, там пропонували низку заходів для забезпечення програшу опозиції на виборах. Особливу увагу приділяли так званій радикальній опозиції, до якої зараховували й Юлію Тимошенко. В листі пропонували “нейтралізувати джерела фінансування виборчих фондів радикальної опозиції, порушити справи про незаконність джерел фінансування. За достатнього обсягу матеріалів ініціювати зняття з виборів”. Відповідальними за це призначали Державну податкову адміністрацію, Міністерство внутрішніх справ і Службу безпеки України.

Олександр Єльяшкевич, який оприлюднив ці матеріали, не був переконаним, що вони достовірні. Печерський районний суд міста Києва визнав дані, наведені в листі Кириченка неправдивими. Але поява листа збіглася з викидом компромату від ДПА на Юлію Тимошенко. Пізніше, 26 червня 2003 року, Апеляційний суд Києва задовольнив позов Юлії Тимошенко до ДПА України, який стосувався зазначеної заяви прес-служби ДПА. Суд визнав відомості, розповсюджені в цій заяві, такими, що не відповідають дійсності, паплюжать честь, гідність і ділову репутацію Юлії Тимошенко. Він запропонував ДПА спростувати пункти заяви, більшість яких стосувалася “Таких справ”. Державна податкова адміністрація не виконала ухвали суду. Однак до цього рішення податківці провели чималу роботу.

Постраждав за політику?

Шість із половиною років має відсидіти київський підприємець Валентин Романов, директор підприємства “Продукт БВО” – того самого, яке замовило друкування брошури “Невиконане замовлення”. Хоча спершу Господарський суд міста Києва став на його бік. Він залишив без розгляду позовну заяву ДПА в Києві, в якій вимагали визнати угоду про друкування брошури недійсною, оскільки її, на думку позивача, укладено всупереч інтересам держави. Але жодного доказу на вимогу суду позивач не надав. Імовірно, довести, що друкування книжки, якщо зміст її не суперечить закону, не відповідає інтересам держави – просто неможливо.

Але податківці таки домоглися свого. 7 листопада 2002 року Солом’янський суд міста Києва засудив Валентина Романова до шести з половиною років ув’язнення. Причому державний обвинувач Сергій Хохлов вимагав для підсудного восьми років. Його засудили за низкою звинувачень, серед яких найвагомішим було звинувачення у злочинній змові з видавничим і поліграфічним центром “Такі справи” з метою ухилення від сплати податків у особливо великих розмірах. Державний обвинувач стверджує, що приховано 952500 гривень податків. На думку слідства і звинувачення, вказаних в угодах між “Такими справами” й іншим очолюваним Романовим підприємством “Рембудпроект” послуг не надавали, відповідно, їх укладали з метою відмивання брудних грошей. Київський НДІ судових експертиз Міністерства юстиції України, провівши експертизу, дійшов висновку, що всі угоди між “Рембудпроектом” і “Такими справами” відповідають чинному законодавству. Романов відкинув звинувачення. Його захисники Валерій Корнілов і Богдан Ференц стверджують, що податківці навмисне прив’язали їхнього підзахисного до “Таких справ”, аби знищити підприємство, і вбачають у цьому політичний підтекст.

“Такі справи” впродовж 2001 року уклали з очолюваним Валентином Романовим “Рембудроектом” шість угод із виконання поліграфічних послуг на загальну суму 381000 гривень. Голова підприємства Сергій Данилов демонстрував продукцію, виконану за цими угодами і просив долучити її до справи як речові докази. Суд відмовився це зробити, не надавши жодних мотивацій.

Оскільки навколо друкування брошури здійняли великий галас, то податковим органам, на думку голови “Таких справ” Сергія Данилова, “кров з носа” когось треба було покарати. От вони й “відігралися” на Романовому. Рішення суду, за словами голови “Таких справ”, має упереджений характер і виглядає, як політичне замовлення. Як уже зазначалося, суд не зміг розглянути справу ділового партнера Романова, гендиректора “Таких справ” Олександра Данилова, оскільки той виїхав за межі України й пізніше отримав політичний притулок. Тим часом Верховний Суд України вирішив залишити оскарження адвокатів Валентина Романова без розгляду.

Як не проковтнули ласий шматок

“... Опальна книжечка – лише одна з причин, чому “Таким справам” влаштували кепські справи... Хтось наклав око на цей ласий шматок. У ДП не має жодних боргів, за ним не стоїть жодний олігарх чи підставна особа, лише брати Данилови. В “Такі справи” вкладено шість мільйонів інвестицій. Вочевидь, бажання “прокрутити” операцію з майновим перерозподілом фірми ще палкіше, ніж податкове завзяття”, – так написав “Голос України” 16 липня 2002 року. На думку голови “Таких справ” Сергія Данилова, податкові органи мали на меті не просто когось посадити, а перебрати майно підприємства у свою власність.

Тим часом начальник головного відділу податкової міліції ДПІ в Солом’янському районі Києва Володимир Фурлет звинувачував Сергія Данилова в перекручуванні фактів і казав: “Ми не хочемо ні відбирати в підприємства майно, ні завдавати йому матеріальних збитків, ані залишати працівників без заробітної плати. Навпаки, наші дії свідчать про те, що ми намагалися зробити все, щоб не паралізувати своєю перевіркою роботу підприємства”.

Податкові органи виставляли “Таким справам” грандіозні штрафи на суму понад 2 мільйони гривень. У разі несплати попереджали, що кошти з рахунків підприємства можуть стягнути примусово, а майно та цінні папери реалізують, тобто продадуть. На фірму впродовж двох днів поспіль приходила група податківців, уповноважена накласти арешт на майно “Таких справ”. Але Сергій Данилов не пустив її далі прохідної. При цьому він послався на те, що документи податківців не оформлено згідно з вимогами чинного законодавства. Коли голова “Таких справ” попросив податківців залишитися до приїзду представника посольства Литовської Республіки для з’ясування правомірності їхнього візиту, вони пішли геть. На майно “Таких справ” таки наклали арешт, який діяв упродовж двох місяців. Пан Данилов вважає, що в податкових органів розроблено цілу схему доведення підприємства до такого стану, коли його майно продають із молотка, а купують його за значно зниженими цінами люди, наближені до податкової. На його думку, саме таку схему прагнули застосувати до “Таких справ”.

Уже згадуваний податковий начальник Володимир Фурлет стверджував, що перевіряючі, яких Данилов не пустив на фірму, діяли в рамках закону, не чинили жодних силових дій. І, відповідно, навпаки – закон порушили представники “Таких справ”. За його словами, намірів зупиняти роботу фірми, або завдавати їй шкоди податківці не мали.

ІКСІД усіх розсудить

Нещодавно в засобах масової інформації промайнула звістка про те, що Міжнародний центр вирішення інвестиційних спорів (International Center for Settlement of Investment Disputes) – ІКСІД – визнав, що позов литовської фірми Tokios Tokeles до держави Україна підпадає під його юрисдикцію. Литовська фірма, дочірнє підприємство якої, “Такі справи”, розташоване в Україні, звернулася до міжнародної судової інстанції з метою довести, що державні органи нашої держави здійснюють неправомірні дії стосовно її українського підрозділу.

Міжнародний центр вирішення інвестиційних спорів створили 1966 року за ініціативою Світового банку на основі Конвенції з вирішення інвестиційних спорів між державами й підданими інших держав, яка набула чинності 14 лютого 1966 року. Нині Конвенцію підписали 153 держави світу. У 136 державах-підписантах вона набула чинності після відповідної ратифікації. Україна підписала цей документ 3 квітня 1998 року, ратифікувала 7 червня 2002-го. В нашій країні він набув чинності 7 липня 2000 року. Згідно з Конвенцією, держави-підписанти зобов’язані відповідати на скарги інвесторів-нерезидентів перед міжнародним арбітражним трибуналом, який формують згідно з правилами ІКСІД. Рішення трибуналу є остаточним і не підлягає оскарженню.

“Після того, як цю справу взяв на розгляд ІКСІД, більшість судових позовів навколо “Таких Справ” припинили, як це належить за відповідними угодами, – розповідає генеральний юрисконсульт литовської фірми Tokios Tokeles Іван Лозовий. – Так само притихли “наїзди” з боку податківців. Від тотального знищення підприємство врятувало винятково те, що уряд України мусить виконувати міжнародні зобов’язання. Якби ця справа була суто українською, то на “Такі справи” чекала б ще сумніша доля”.

За його словами, справу розглядатимуть, імовірно, ще впродовж півтора року. Він переконаний, що перемога неодмінно буде за “Такими справами”, оскільки податкові органи діяли з неймовірними численними порушеннями закону.




Саме так написав чудовий український поет Іван Козаченко, який одного спекотного червневого дня покинув нас: “Наче в світі є дві України, але нас не любить ні одна...”, – так повністю звучить його рядок. Щоденний коментар газети

Знакові події останніх років не налаштовують на оптимістичний лад. Загибель Георгія Ґонґадзе, Ігоря Александрова, Бориса Дерев’янка, Олександра Кривенка, десятків інших журналістів... Відлучення від ефіру “Громадського радіо”, радіо “Континент”, радіо “Свобода”, “Голосу Америки”... Десятки судових позовів до незалежних газет із метою довести їх до банкрутства й, відповідно, зникнення з медіа-ринку... Цей перелік можна продовжувати, але відразу наголошу – ми, українці, не хочемо уподібнюватися Білорусі чи Росії, де незалежні ЗМІ позбавлені права на існування. Вважаємо, що це наша країна, наш народ, і він повинен знати правду. Правду, яку сьогодні можемо сказати лише ми, журналісти, а ще – надати наші шпальти й ефір усім, хто має що сказати, до того ж, сказати чесно.

Цими днями в Сихівському суді “слухають” справу фестивалю “Слухай українське”. Саме так, через два роки після цієї події, влада “зреагувала” та винесла попередній вердикт: організатори фестивалю, меценати та рекламодавці, проводячи акцію на захист української мови й української пісні, завдали “їхній” державі збитків “у особливо великих розмірах”. При цьому ніхто не бере до уваги, що насправді група українських бізнесменів використала власні, а не бюджетні, кошти для підтримки української культури.

Два роки тому два українських бізнесмени – Маркіян Іващишин і Ярослав Рущишин – узялися видавати “Львівську газету”. Численні перевірки податківцями “Газети” не дали бажаного результату, і тоді вся контрольно-фіскальна машина звалилася на бізнес засновників. Прикметно і те, що, виявивши безліч епізодів, де, на думку перевіряючих, допущено певні бухгалтерські порушення, не дочекавшись рішень господарських та апеляційних судових засідань, справу про “Слухай українське” швиденько “розслідувала” прокуратура та передала до суду. І, схоже, правосуддя теж не забариться...

Ми не маємо права допустити розправи. Я вірю в мудрість українського суспільства, вірю поки що в правосуддя. Вірю, що патріотизм і порядність – невід’ємні риси кожної людини, яка іменує себе українцем. І в критичний момент саме порядність і патріотизм вивищуються над страхом, бізнесом і кар’єрою.

Я знаю, колись видадуть “Велику чорну книгу українського народу”. В цій енциклопедії зазначать усіх, хто в різні часи боровся з українством. Там будуть і автори Валуєвського та Емського указів, натхненники й виконавці “голодомору” та “пацифікації”, будуть і наші сучасники – ті, хто сьогодні намагається знищити українство та незалежну українську пресу. Колись онук чи онука запитають деяких сьогоднішніх держслужбовців, чинних представників нашої держави: “За що ви так не любили Україну?”




Побоювання щодо упередженості та заангажованості під час розгляду резонансної справи стосовно звинувачення ДПА у Львівській області засновників “Львівської газети” Маркіяна Іващишина та Ярослава Рущишина були не марними

Минулої п’ятниці було вже друге досудове слухання в цій справі, оскільки перше не відбулося у зв’язку з відсутністю представника прокуратури. Цього разу заступник прокурора Львова Володимир Василик з’явився. Йому, як представникові звинувачення, й надали перше слово. Стороння людина, яка потрапила на засідання, з доповіді представника прокуратури винесла б розуміння, що йдеться про якусь бізнесову операцію, проведену між КМЦ “Дзиґа” і ВАТ “Троттола”. Жодним словом не згадали, що насправді йдеться про проведення фестивалю “Слухай українське” навесні 2002 року. Податкова звинуватила “Дзиґу” в тому, що та не надала належних рекламних послуг “Троттолі”. Таким чином, “Троттола” недоплатила податки.

На початку засідання захисники звинувачених подали клопотання, в якому просили повернути справу на дорозслідування у зв’язку з численними грубими порушеннями під час проведення слідства та відсутністю доведеного факту несплати податків, оскільки ці справи ще перебувають на розгляді господарських судів. За їхніми словами, слідство вели з явним обвинувальним ухилом, вдавалися до неодноразових порушень прав обвинувачених. “Слідчий поклав на звинувачених обов’язок доводити свою невинуватість, – наголошувала адвокат Ірина Єрмолова. – Ба більше, опісля їх позбавили можливості навіть захищатися”. За твердженнями адвокатів, слідство неодноразово відхиляло клопотання про проведення незалежної судово-бухгалтерської експертизи, очних ставок і виклик свідків, які були дотичними до фестивалю й можуть насправді пам’ятати й посвідчити – чи рекламували “Троттолу” на акціях “Дзиґи”. За словами пані Єрмолової, проводячи опитування серед відвідувачів, музикантів і груп, які виступали на мистецькій акції “Слухай українське”, слідчі єдиним запитанням: “Чи була на концерті реклама ВАТ “Троттола”?” намагалися з’ясувати наявність або ненаявність реклами, за яку платили кошти. “Не пам’ятаємо, не пригадуємо”, – переважно відповідали люди, – зазначила пані Єрмолова. – А слідчі в протокол вносили відповідь: “Реклами не було”. Але чи можуть музиканти та слухачі через два роки пам’ятати, кого і скільки рекламували на концерті?”

“Ми мали можливість провести ставку віч-на-віч із одним таким свідком, у присутності адвоката, – продовжувала пані Єрмолова. – Його запитали: “Поясність, будь ласка: реклами дійсно не було, ви уважно за цим слідкували, чи просто не можете пригадати?” Свідок відповів: “Я просто не можу пригадати. Особисто не чув, бо моя справа – зосередитися на виступі”.

Серед опитаних не було нікого з тих, хто був причетним до мистецької акції як організатор. Натомість є безліч афіш, буклетів, виданих під час фестивалю, які підтверджують: рекламне обслуговування мало місце. Ці документи долучили до справи, але фактично проігнорували як доказ. Окрім того, керівництво ВАТ “Троттола” не має жодних претензій до КМЦ “Дзиґа”, а всю судову справу базують на звинуваченнях представників ДПА у Львівській області, які стверджують, що підприємство нібито “обділили” відсутністю реклами... Як не парадоксально, але вже починаючи з досудового слухання судову справу умисно позбавили таких вирішальних слів, як “Мистецька акція”, “Фестиваль” тощо.

На засіданні заступник міського прокурора Володимир Василик кількома словами відхилив кількасторінкове клопотання адвокатів. Суддя Приколота повністю його підтримала й на доводи адвокатів-захисників, які наголосили, що порушення буде складно усунути в судових засіданнях, винесла рішення: призначити на 30 червня початок судових засідань. За словами пані судді, суд не має підстав скеровувати справу на дослідування, оскільки вона не бачить порушень під час слідства. Крім того, залишається чинним запобіжний захід щодо Маркіяна Іващишина та Ярослава Рущишина – підписка про невиїзд.

Заступник міського прокурора Володимир Василик відмовився давати будь-які коментарі засобам масової інформації. Пан Василик послався на те, що він не уповноважений цього робити. “Якщо засідання не затягнеться до кінця робочого дня, ви зможете взяти коментар у прес-службі міської прокуратури, яку я попереджу про перебіг справи”, – наголосив він. Незважаючи на те, що засідання завершилося ще перед 16.00, о 19.00 кореспондент “Газети” так і не зумів отримати коментаря прокуратури. Інший заступник міського прокурора, Богдан Дяків, який працює із засобами масової інформації, не зміг нічого сказати з приводу цієї справи, оскільки “не є з нею знайомий”. Окрім того, з понеділка він узагалі йде у відпустку.

За словами головного редактора “Львівської газети” Олеся Старовойта, саме такого розвитку подій, який продемонстрували на досудовому слуханні, слід було очікувати під час судових засідань. “Ми ж розуміємо, що цю справу поспішно передали до суду після того, як ми віддали сторінку для розміщення матеріалів радіо “Свобода”. Не виключено, що так однобоко, як провели розслідування справи, відбудуться й усі судові засідання, – наголосив він. – Представлені захистом докази, прохання про виклик компетентних свідків, вимоги проведення неупередженої фахової експертизи суддя просто ігноруватиме”.




Попереднє судове слухання в резонансній справі за звинуваченням Державною податковою адміністрацією у Львівській області засновників “Газети” – Маркіяна Іващишина та Ярослава Рущишина, якою займається Сихівський районний суд міста Львова, перенесли на 4 червня

Як не парадоксально, але причина такого рішення Феміди дуже проста – не з’явився представник прокуратури...

Нагадаємо, що лише в травні цього року справу передали в прокуратуру міста Львова, та, зазначимо наперед, вона довго там не затрималася. За рекордний проміжок часу її спрямували в Сихівський районний суд. У цій ситуації лише залишається захоплюватися блискавичними потугами рідної прокуратури. Варто зауважити, що не менш ефективно спрацював і суд, який уже на 2 червня призначив попереднє судове слухання.

Досі залишається невідомим, чому цю справу спрямували саме в Сихівський районний суд, адже, згідно з законом, її мали передати в суд за місцем проживання відповідачів, які до Сихівського району не мають жодного стосунку.

Як зазначив один із засновників “Газети” Ярослав Рущишин, “поспіх, із яким діють прокуратура і суд, є свідченням лише політичного замовлення справи, яку провладні слуги планують якнайшвидше виконати. При цьому вони забули всім відому істину: “Поспіх породжує помилки...” Тож очікуємо продовження...




Інтернет

Попытки украинских властей подчинить себе права по администрированию национального домена .UA выглядят для непосвященных все более успешными. Так, на днях Высший Хозяйственный Суд Украины оставил в силе распоряжение Кабинета министров, по которому контроль над доменом передается Украинскому сетевому информационному центру - структуре с сомнительной репутацией в интернет-среде

Кабминовское распоряжение в очередной раз, и безуспешно, пытался оспорить нынешний администратор домена .UA - ООО «Хостмастер». Между тем как показывает анализ конфликта, борьба госструктур за «украинский интернет» - дело длительное, если не безнадежное.

Ликбез для «ламеров»

Каждый компьютер, работающий в интернете, должен иметь уникальный АйПи-адрес. Это - цифровой код, состоящий из четырех чисел, каждое из которых может быть от 1 до 255. Компьютеры «видят» друг друга в сети с помощью этих «личных кодов» и, используя их подобно «адресам на конверте», обмениваются друг с другом данными. Поскольку запомнить эдакую цифирь в состоянии только истинные фанаты-технари, да и пользоваться ими крайне неудобно, были придуманы доменные имена - «словесные заменители» АйПи-адресов. То есть, вместо того, чтобы набирать в броузере число 195.230.148.11, достаточно написать rada.gov.ua. В ответ на это Ваш компьютер вначале «спросит» у серверов «нулевого» домена «.» (точка), какой сервер имен отвечает за домен верхнего уровня UA. Узнав это, он задаст следующий вопрос, уже серверу домена UA - кто отвечает за домен украинских госорганов GOV.UA? И третий вопрос будет задан серверу домена GOV.UA - а на каком IP-адресе находится веб-сервер Верховной Рады Украины? Все это происходит автоматически и практически мгновенно, незаметно для пользователя, на каждом подключенном к Интернету компьютере. «Хорошая связь - та, которую не замечают».

Для того, чтобы получить ответ на вопрос, какой IP-адрес соответствует конкретному доменному имени (и наоборот - какое доменное имя соответствует IP адресу), и была создана система серверов доменных имен - DNS (domain name system).

Для того, чтобы в Интернете появилось конкретное доменное имя, необходимо, чтобы в базе данных доменных имен, на выделенных для этого DNS-серверах, появилась запись, которая бы «привязала» к этому доменному имени уникальный IP адрес.

Именно этим и занимаются регистраторы доменных имен - они создают такие записи в базах данных и поддерживают связь DNS-серверов с этой базой.

Запись для доменного имени верхнего уровня для страны в базе данных DNS называется ссTLD (country-code top-level domain - домен верхнего уровня для кода страны). Так, для Украины ссTLD - это домен .UA

Серверы для доменов первого уровня (например com, org, net) и «нулевого» домена «.» точка - это к нему обращаются в первую очередь, - находятся под управлением IANA/ICANN - Международной интернет-корпорации по распределению адресного пространства и доменных имен.

Поскольку одна организация не в состоянии справиться с поддержкой всего интернет-пространства имен, часть своих полномочий она делегирует.

На серверах, которые поддерживаются IANA/ICANN, записано, что полномочия и обязанности по поддержанию домена .UA делегированы неким Кохманюку и Свиридову.

Немного истории

Данные полномочия и обязанности были делегированы означенным гражданам Украины, ныне работающим в США по контрактам, еще на заре интернет-истории, в 1992 году. А в начале 2001 года Дмитрий Кохманюк и Игорь Свиридов стали одними из 22-х соучредителей ООО «Хостмастер» - администратора публичных доменов в домене .Ua, которому, как юридическому лицу, на основании Соглашения #1/2001 от 25.03.2001 г., они поручили выполнять технические обязанности по администрированию домена .UA. С тех пор маленькая черепашка - эмблема «Хостмастера» является объектом непрекращающихся нападок группы частных лиц, которые ухитрились втянуть в этот процесс целый букет государственных органов Украины.

Игра в «монопольку»

Во главе процесса выступает ООО «ДиМедиа», анти-«Хостмастеровскими» баннерами которого пестрит украинский интернет. Так, по заявлению ООО «ДиМедиа» Антимонопольный комитет Украины с ноября 2002 по май 2004 провел «расследование» деятельности «Хостмастера». В результате этих почти двухлетних «изысканий» компанию было предложено оштрафовать на 40 000 гривен - за монополизм. Дескать, «Хостмастер» занимает монопольное положение на общегосударственном рынке услуг по администрированию национального домена .UA с долей 100% и отказывается делиться полномочиями с ООО «ДиМедиа».

Между тем, по правилам IANA/ICANN, администратор у любого домена может быть только один - в силу технических условий этого вида деятельности. По образной аналогии директора ООО «Хостмастер» Бориса Мостового, с таким же успехом его можно оштрафовать за монополизм как арендатора квартиры, который не желает пустить к себе пожить директора ООО «ДиМедиа».

Однако, когда заинтересованные представители государства выходят на тропу войны, логика «отдыхает». В течение трех с половиной лет высокие чины и руководимые ими подразделения СБУ, Госкомсвязи и Антимонопольного комитета трудятся над тем, чтобы все же отобрать у нынешнего администратора домен UA. И по-прежнему отказываются признаться - зачем им это нужно на самом деле.

А небольшой «Хостмастер» одним фактом своего существования создал в госсекторе украинской экономики несколько сотен рабочих мест, подключенных к Интернету, и обеспечил гарантированную долгосрочную занятость сидящим на этих местах офицерам и клеркам.

«Достояние республики»

Около года назад правительство перешло к решительным действиям. 22 июля 2003г. Кабмин принял Распоряжение # 447-р «Об администрировании домена .UA». Проект Распоряжения был подготовлен одним из самых засекреченных подразделений СБУ - Департаментом специальных телекоммуникационных систем и защиты информации (ДСТСЗИ), к компетенции которого относится защита некоторых видов информации «государственного» уровня. Причем здесь Интернет в целом и домен .UA в частности - непонятно. Тем не менее, данным Распоряжением определяется создать «объединение предприятий «Украинский сетевой информационный центр» с целью... обслуживания и администрирования... домена .UA» . Кто стоит за упомянутым УСИЦ - вопрос отдельной статьи - неподцензурные интернетчики прямо называют эту структуру «кагэбистской». Например, в состав наблюдательного совета УСИЦ входят генералы СБУ, шеф Госкомитета по связи и информатизации Олег Яценко, и... тот самый Юрий Кравченко, зампред АМКУ, который уделил столько времени и сил «анализу» деятельности «Хостмастера». Все эти государственные люди, очевидно, считают, что справятся с администрированием домена .UA лучше, чем «Хостмастер». И все они работают в интересах г-на Юрия Гончарука, владельца ООО «ДиМедиа» и одновременно директора УСИЦ. Видимо, интересы сторон совпали: государство в год выборов хочет получить мощный рычаг контроля над украинским сегментом Интернета, а ООО «ДиМедиа», как коммерческая организация, выступает спонсором государственных надежд и рассчитывает быстрыми и легкими деньгами "отбить" свои инвестиции.

А заодно, наверное, чтобы два раза не вставать, УСИЦ протянул руки еще и к раздаче IP-адресов, протянув в Закон о телекоммуникациях и прочие нормативные акты расплывчатые формулировки об «адресном пространстве Интернет» в целом.

Не вдаваясь в данном материале в детальный разбор всех технических и фактологических несообразностей, содержащихся в тексте Распоряжения, а особенно в Пояснительной записке к нему, отмечу лишь, что признание домена .UA «национальным достоянием» способно вызвать хохот у технически продвинутых личностей. На одном из специализированных интернет-форумов высказывалось ехидное предложение руководству СБУ объявить национальным достоянием широту и долготу здания «конторы» на Владимирской и запретить геологам и географам всего мира ссылаться на эти числа без письменного разрешения господина Радченко. Или господина Смешко. А почему бы и нет, ведь широта и долгота - это тоже вид «адреса».

«Именем Галактики»

ООО «Хостмастер» попыталось признать кабминовское Распоряжение недействительным через суд. Как и следовало ожидать, Хозяйственный суд г. Киева признать Распоряжение недействительным отказался, а Киевский Апелляционный хозяйственный суд оставил это решение в силе. 8 июня этого года Высший Хозяйственный Суд Украины рассмотрел это дело в кассационном порядке - с аналогичным результатом.

На первых этапах судебной тяжбы представители «Хостмастера» еще пытались объяснять представителям своих процессуальных противников из Кабмина и судьям, что вынуждать IANA/ICANN «именем Украины» «забрать» у Кохманюка и Свиридова и «отдать» кому-то другому функцию администрирования домена .UA - так же нелепо, как украинским судебным решением объявить, к примеру, планету Юпитер собственностью Государственного комитета Украины по земельным ресурсам. В кассационной же жалобе остались лишь сухие юридические аргументы типа неконституционности Распоряжения, превышения Кабмином своих полномочий и т.д.

Лично я не склонна подозревать, что представители «Хостмастера» столь наивны, чтобы верить в украинское правосудие. Складывается мнение, что главной целью «Черепашки» в указанной судебной эпопее было продемонстрировать всем заинтересованным лицам уровень компетентности и правосознания государственных и окологосударственных структур Украины, претендующих на администрирование домена .UA. Судя по судебным решениям, а особенно по расшифровкам аудиофайлов технической записи судебных заседаний, это «Хостмастеру» удалось - «перлы» с комментариями типа «Жванецкий отдыхает» активно обсуждаются на интернет-форумах.

Но главное, что прокатившийся по СМИ всеобщий стон на тему «гэбня наложила лапу на украинский интернет» как минимум преждевремен. От признания всеми украинскими судебными инстанциями Распоряжения законным ровным счетом ничего не зависит. Потому что «главный» в данном случае - все равно IANA/ICANN. И даже не он.

Пишите письма мелким почерком

Еще 29 августа 2003 года вице-премьер Виталий Гайдук подписал от имени правительства Украины официальное письмо-обращение к президенту ICANN Полу Туми, в котором сообщил о принятии Кабинетом Министров Распоряжения "Об администрировании домена .UA", а также о том, что «негосударственное некоммерческое объединение "Украинский сетевой информационный центр (UANIC)" определяется украинским правительством как соответствующая организация для управления доменом .UA «в интересах украинского и глобального интернет-содружества» (правда, ни о каком тендере при выборе правительством уполномоченной на столь важное дело организации никто и слыхом не слыхивал). В письме также сообщалось, что оно является «началом процедуры переделегирования домена .UA». Правда, пару лет назад, когда государство еще только подбиралось к домену, письмо с похожим текстом, но за подписью секретаря Кабмина Виталия Лисицкого уже уходило в ICANN, и тоже гласило, что оно есть «начало процесса».

Господин Пол Туми с ответом не задержался. Правительству Украины было вежливо разъяснено то, что ранее безуспешно пытались втолковать представители «Хостмастера», а именно: что в данном вопросе его место - в буфете. Впрочем, если бы вместо того, чтобы посылать письма, убеждающие Туми, что ЭТОМУ правительству не то что домен - домашнего котенка страшно доверить, чиновники заглянули бы на сайт IANA/ICANN, они бы и без подсказки нашли ссылку на так называемые «Этапы изменения регистратора доменных имен верхнего уровня страны».

Этих этапов всего шесть.

Первый шаг. Организация-претендент, которая хочет получить контроль над регистрацией доменных имен для данного домена верхнего уровня (в нашем случае получить контроль над доменом .UA ) должна послать определенный набор документов по специальному адресу IANA/ICANN.

Второй шаг. IANA рассматривает материалы и проверяет данные, которые присланы. Проверка может занимать длительный срок - так, например, в случае смены доменных серверов, IANA протестирует все эти сервера, для того чтобы убедиться, что они имеют конфигурацию согласно стандартам. Сегодня технические и организационные возможности УСИЦ ограничиваются средствами, имеющимися у ДСТСЗИ СБУ и ООО «ДиМедиа». Средств явно недостаточно. Организации не располагают небоходимым количеством серверов для того, чтобы выполнять те функции, на которые они претендуют. И фокус в том, что до получения разрешения на администрирование домена .UA никто и не спешит вкладывать средства в расширение базы.

Об источниках финансирования УСИЦ тоже никому ничего не известно, достоверен лишь тот факт, что открыто опубликованной частью бюджета Украины расходов на создание и содержание УСИЦ не предусмотрено.

Третий шаг. IANA запрашивает подтверждение о переделегации у действующих на момент запроса ответственных за данный домен (в настоящий момент для домена .UA это Дмитрий Кохманюк - для административных контактов, Игорь Свиридов - для технических контактов.) Если по каким-то причинам такого потверждения не поступает, процес переделегации останавливается, и начинаются консультации для того, чтобы решить этот вопрос.

Как показывет опыт ICANN - каждая ситуация уникальна и требует разных подходов и решений. Впрочем, ICANN готова помогать странам в поисках возможных решений.

Четвертый шаг. Все участвующие стороны договариваются и подписывают соответствующие соглашения формы "ccTLD - ICANN". Как правило, это одна из двух форм договора:

http://icann.org/cctlds/model-tscsa-31jan02.htm
http://icann.org/cctlds/model-legacy-mou-23mar02.htm
Люди, записанные на административной и технической должностях в новой организации, которая будет отвечать за домен, подтверждают свое согласие занять эти должности.

Пятый шаг. После выполнения всех предыдущих пунктов, IANA составляет отчет и направляет его в Департамент коммерции США. Вот он-то и является САМЫМ главным в «доменном вопросе», поскольку лишь после полного и безоговорочного согласия Департамента коммерции IANA/ICANN может внести в базы данных всемирной системы доменных имен изменения, нужные для того, чтобы переделегация состоялась.

Шестой шаг. Новые ответственные за домен верхнего уровня данного государства после получения уведомления от IANA проверяют, все ли необходимые изменения произведены правильно. Новый ответственный за ccTLD, т.е. домен верхнего уровня для данного государства начинает деятельность по поддержке домена.

Как легко заметить, пройти все вышеперечисленные этапы значительно сложнее, чем обеспечить нужные судебные решения «тети Хвемиды». Особенно сомнительными представляются перспективы получить согласие на переделегирование от Кохманюка и Свиридова, а также способность «УСИЦа» выполнить все технические условия и пройти тестирование. Но даже если все это каким-либо чудом удастся, нет никакой гарантии, что Департамент Коммерции США «отдаст» домен .UA структуре, связанной с СБУ.

А то ведь, чего доброго, они там таких записей на серверах наделают, что пользователь интернета, вознамерившись почитать «Украинскую Правду» и набрав в броузере pravda.com.ua, попадет на какой-нибудь «Темник» или «Телки.ру». А дай им еще и IP-адреса - такого наворотят... И будет в Украине к самым выборам очередного президента уже не сегмент Интернета, а полная и всеобщая корпоративная сеть службы безопасности в одной отдельно взятой стране. Как в Туркменистане, Белоруссии, Северной Корее...

(http://tribuna.com.ua/society/2004/06/15/11196.html).

(http://maidan.org.ua/static/mai/1087385499.html , 16-06-2004 )




На состоявшемся 2 июня с.г. заседании Комитета Верховного Совета Украины по вопросам законодательного обеспечения правоохранительной деятельности основным вопросом стало рассмотрение законопроекта № 4042 «О мониторинге телекоммуникаций» (законопроект), внесенного Кабинетом Министров Украины

Представлял законопроект заместитель председателя Службы безопасности Украины Анатолий Герасимов. По его словам, принятие этого законопроекта просто необходимо, так как на сегодня «десятки тысяч людей имеют доступ к мониторингу телекоммуникаций». Речь идет о том, что в настоящее время самостоятельный мониторинг телекоммуникаций осуществляют, по меньшей мере, девять органов, и этот процесс практически не контролируется. Кроме того, ряд органов с целью мониторинга обращаются к операторам связи, и таким образом секретная по сути информация становится доступна лицам, работающим у оператора. Законопроект же предлагает передать эту деятельность под исключительную юрисдикцию Службы безопасности Украины (СБУ). В случае принятия законопроекта у каждого оператора связи будет установлено оборудование, позволяющее проводить мониторинг без задействования оператора, под непосредственным контролем СБУ. Таким образом, доступ к материалам мониторинга будут иметь исключительно те, кому это положено по закону. Как утверждает г-н Герасимов, законопроект не расширяет и не изменяет основания проведения оперативно-розыскной деятельности.

Членов Комитета насторожило то, что главным ответственным по этому законопроекту был определен Комитет по вопросам строительства, транспорта, жилищно-коммунального хозяйства и связи, а Комитет по вопросам законодательного обеспечения правоохранительной деятельности упомянут лишь третьим.

При детальном рассмотрении в законопроекте был выявлен ряд существенных недостатков. В нем не определен уровень судов, предоставляющих санкцию на проведение мониторинга, не назван субъект представления, не указана необходимость наличия возбужденного уголовного дела как одно из оснований для проведения мониторинга. Кроме того, все расходы по установке оборудования возложены законопроектом на операторов.

По результатам рассмотрения члены Комитета решили предложить ответственному комитету рекомендовать парламенту отклонить законопроект как неприемлемый. Ведь в законе должны быть выписаны все подробности, чтобы исключить даже возможность злоупотреблений.




Погляди

Журналісти for sale-2

Останнім часом деякі журналісти з провладних ЗМІ тікають у опозиційні. Їх небагато, але вони є. Причини для цього можуть бути різними, але все ж таки не можна відкидати й думки про те, що їх як людей порядних дістала клоунада, коли з розумним обличчям треба говорити чи писати всілякі бздури. Хтось іде з інформаційних у шоу-програми, як Іванна Найда на "Новому каналі", а хтось просто в опозицію.

Колишня провідна журналістка телеканалу "Інтер" Ірина Геращенко працює прес-секретарем у Ющенка, а провідний екс-репортер того ж "Інтера" Володимир Ар’єв став затятим опозиціонером і робить не лише програму "Закрита зона" на 5-му каналі, а й пише для "Української правди", "Дзеркала тижня" і "Телекритики". Нещодавно з "Нового каналу" на 5-й перейшов талановитий молодий львів’янин Святослав Цеголко. Побільшало тут у програмі "Час" і дуже відомих українських тележурналістів, які свого часу працювали на "1+1" і в різний час через конфлікти з керівництвом цього каналу пішли з нього. Це Микола Вересень, Ігор Слісаренко, якого звинувачували в антисемітизмі та Данило Яневський.

Схоже на те, що опозиційна тележурналістика, якій закидали низький професійний рівень порівняно з провладною, міцно стає на ноги й має шанс наблизитися до професіоналізму газетної опозиції, яка завжди, без сумніву, давала великої фори провладним друкованим ЗМІ.

Однак опозиційність і провладність — поняття, які за деяких обставин можуть раптово змінитися, і тут найголовніше — не загубити своїх орієнтирів. Припустімо, що 2004 року перемагає Ющенко та його команда, а після виборів 2006 року в парламенті переважатимуть колишні опозиційні партії. Тоді маємо, що ніби автоматично 5-й канал, "Україна молода", "Дзеркало тижня" стають провладними ЗМІ, а "Інтер", "1+1", "Киевские ведомости" і "2000" — опозиційними. Чи не означає це, що перші гнутимуть провладну лінію, а інші одержать дуже привабливий ореол опозиційності? Андрій Шевченко, Роман Скрипін, Сергій Рахманін і Юлія Мостова стануть провладними посіпаками, а Корчинський з Джангіровим вкупі із журналістами "2000" і "Фактів" — борцями з режимом?

Деякий комізм такої навіть гіпотетичної ситуації свідчить про те, що заангажована журналістика має дуже мало спільного із журналістикою справжньою. Ми можемо наводити всім відомі міркування скептиків, що ніде у світі немає незалежних ЗМІ, але ступінь залежності журналіста від будь-чого корелюється з його моральними переконаннями. А коли нема громадянського суспільства, існування незаангажованих медіа просто неможливе -- і те, що сьогоднішні випускники українських журфаків не мають жодного уявлення про незаангажованість, на відміну від їхніх попередників початку 1990-х, коли трохи повіяло духом свободи, є підтвердженням відступу України далеко назад у справі утвердження засад демократії.

Журналісти не хочуть працювати на політику, особливо на ту брудну політику, яка асоціюється з нашою чинною владою. На каналі ICTV у програмі Дмітрія Кісєльова головний редактор газети "Факти" Олександр Швець і голова правління телеканалу "Інтер" Влад Ряшин з великим ентузіазмом говорили про те, що вони та їхні колеги не хочуть бути політично заангажованим, до чого змушують їх сучасні українські реалії. У ідеалі журналіст — творча особистість, а його менеджер — бізнесмен, який повинен дбати лише проте, щоб його канал чи газета заробляли якнайбільше грошей і заробляли ці гроші на своїй власній популярності, а не отримували їх із кишені партій чи олігархів, які переслідують політичні інтереси.




Журналісти for sale

Засадничим і усім відомим принципом справжньої журналістики є партійна незаангажованість. Це не означає щось таке високе і моральне, а лише те, що журналіст виступає як професіонал-найманець, який продає свою працю за гроші (а хто більший професіонал, то і за більші гроші) без огляду на напрямок чи ідеологію тих, на кого він працює.

Чому ж тоді ми дорікаємо, наприклад, Ганні Стеців, за те, що вона, промінявши радіо "Свобода" на Януковича, перейшла з табору проукраїнського в антиукраїнський? Ми ладні картати її так, ніби вона з упівської криївки перебігла у війська НКВД. Ми ж заздалегідь знаємо і погоджуємось із думкою, що ідеальний журналіст не повинен мати жодних ідеологічних симпатій чи антипатій. Він, як і добрий фахівець-будівельник, що може збудувати гарний будинок і для чесної людини, яка заробила свої гроші потом і кров’ю десь у Португалії, і для бандита, який ці гроші забрав у зарізаних ним жертв. Це залежатиме лише від того, хто більше заплатить. І його професіоналізм як будівельника не збільшиться і не зменшиться ні в тому, ні в іншому разі.

І невже ми себе тішитимемо думкою, що місія журналіста полягає ще у чомусь іншому, окрім того, аби склянку, до половини наповнену водою, в одному випадку описати як майже порожню, а в іншому -- як майже повну? Ви думаєте, Корчинський, Джангіров чи Піховшек отримують велику творчу насолоду від того, чим вони займаються? У них на обличчі написано: "Ми мали вас усіх у дупі, як одних, так і інших, ми заробляємо великі гроші і все." І ви маєте сумнів у тому, що якщо би цій трійці платили удвічі більше за обливання брудом Медведчука, Кучми чи Януковича, замість Ющенка і Тимошенко, то вони би на це не погодились? Звичайно, погодились і працювали би зі своїм талановитим деструктивним запалом так, що владі мало би не було.

І не варто звинувачувати дев’яносто дев’ять відсотків українських журналістів у продажності, адже вони лише писаки і готові скерувати своє перо туди, де більше платять. Лиха доля радянських журналістів полягала у тому, що вони всі, люди загалом недурні і не цілком зіпсовані, повинні були, тримаючи дулю в кишені, писати усіляку пургу про силосні ями, цукрові буряки і надої молока. А куди було подітися? Треба ж було годувати себе і дітей. Правда були одиниці, які, не витримуючи цього, йшли у кочегари, але кажуть, що виняток підтверджує правило.

І сьогодні багато талановитих журналістів і цілком нормальних людей мусить, затуляючи носа від своєї ж писанини, працювати на владні ЗМІ, де незаангажованістю і об’єктивністю навіть і не пахне. Таких журналістів є досить і на телеканалах "Інтер" чи "1+1", і в газетах "Киевские ведомости" чи "Молода Галичина". Ситуація приблизно або навіть точно така ж, як і в СРСР: годувати дітей треба, жити солодко хочеться, журфаки щороку випускають писак пачками, і ніде не подінешся. Хоча винятки бувають. Бувають у тому сенсі, що коли є можливість перейти в опозиційні ЗМІ, де платять, можливо, й менше, але не треба з себе корчити вар’ята, то деякі журналісти переходять туди. А хто саме, ви довідаєтесь у наступному понеділковому числі "Поступу".




Нужна ли журналистам свобода слова?

Эта тема с завидным постоянством поднимается на щит накануне предвыборной кампании. Причем каждый раз повторяется наработанная схема аргументации: хорошие журналисты и рады бы писать все что им в голову взбредет, но вот зловредное начальство (учредители, правоохранительные органы, местные власти, олигархи, Администрация Президента — нужное подчеркнуть) им в этом препятствует.

Такая черно-белая картина, может, и годится для предвыборной агитации, но никак не отражает истинное положение дел. Еще десять лет назад оплата труда квалифицированного журналиста была вполне достойной, а найти работу особого труда не составляло — не так уж и много было корреспондентов. Соответственно можно было себе позволить высказывать какие-то взгляды. Теперь в любом людном месте плюнь не глядя — в журналиста попадешь (вопрос о профессиональном уровне пока не рассматривается), печатные издания, сетевые, электронные СМИ множатся как грибы после дождя, только вот о зарплатах там говорят неохотно: не потому что коммерческая тайна, а просто стыдно за такую оплату труда.

Места, где платят более-менее нормально, у всех на слуху, и прорваться туда практически невозможно. Дошло до того, что некоторые солидные, казалось бы, люди, открывают новые проекты, вовсе не заботясь об оплате труда сотрудников: пока перебьются, а дальше — практика покажет... На одном из многочисленных мероприятий по свободе слова заместитель главного редактора донецкой газеты «Остров» Сергей Фурманюк вспомнил о печальной судьбе телеканала ЮТАР. По словам коллеги, уничтожили его совсем не власти, а хронические невыплаты зарплаты. Кто бы мог подумать, хозяйка — весьма известная в Украине леди, а на свободу слова денег пожалела.

Но вот вопрос: если все так плохо, почему ряды журналистов не редеют, а наоборот, увеличиваются? Ясное дело, некоторые работники СМИ трудятся «за идею», а кормятся на фуршетах. Но не все же! Чем живут остальные? Как раз тем, что преступают идеи свободы слова, которые, по идее, должны защищать: «пиарят» хозяев или за их спинами остальных, кто заплатит. Причем находятся желающие платить не только за пространное интервью или хвалебный материал, но и за каждое появление своего имени в печати. Чем не жизнь! Представьте себе ситуацию: ставки и гонорары остались на прежнем уровне, а «добрые дяди» исчезли... Храни нас Господь от подобного! Не зря почти все корреспонденты против перехода к пропорциональной системе выборов: «пиарить» партию целиком намного дешевле, чем каждого политика в отдельности.

Так нужна ли украинским журналистам свобода слова? Как видим, большинству — нет. Тем не менее есть и исключения. Консультант коалиции общественных организаций «Свобода выбора» Мартин Валецкий (Польша) на одном из форумов по данной теме искренне удивлялся: почему Запад Украине перечислил такие большие деньги на развитие свободы, а ничего толком не сделано?

В его трактовке, никто не хочет создать единый мощный оппозиционный орган, а каждый свой.

Но возможна и другая оценка ситуации. Международная помощь не может быть потрачена эффективно, поскольку существует узкий круг «грантоедов», профессиональных «борцов за свободу», которые делят заграничные деньги в этом самом кругу, не допуская посторонних. Создаются все новые структуры, занимающиеся свободой слова, но фамилии там фигурируют одни и те же (достаточно почитать две-три публикации по теме). Кому же охота делиться «кормушкой»?

Причем, что интересно, часть этих людей — действительно квалифицированные журналисты, другие же так зарекомендовали себя на профессиональном поприще, что теперь для них демонстрация борьбы за свободу слова — единственный способ не умереть с голоду. Именно демонстрация, а не серьезная борьба. Ведь если долгожданная свобода слова действительно настанет, они останутся без средств к существованию. Так стоит ли удивляться, что иностранные деньги через «трубопроводы» всяческих общественных проектов идут в песок?

Вот и получается: свобода слова как таковая в Украине нужна лишь небольшой группе идеалистов, и лишь в том случае, если они еще не вымерли с голоду!

Примечание редакции. Мнение С.Фурманюка, приведенное в статье, является его частной точкой зрения.




Суды и пресса: сотрудничество или противостояние?

Необходимость разговора на заданную заголовком тему вызревала постепенно. Реалии нашего времени: журналисты часто пишут в рубрику “Из зала суда” - и не всегда эти публикации воспринимаются однозначно. Журналисты сами предстают перед судом в качестве ответчиков по опубликованным материалам и нередко остаются неудовлетворенными судебными решениями. Наконец, случается, что с исками против СМИ и журналистов обращаются в суд... сами судьи. Словом, проблема есть - она многогранна и, уверен, интересна для читателей.

Естественно, что и собеседником в планируемом разговоре должен был стать человек, мнение которого было бы максимально компетентным. По этой причине мы пригласили к беседе председателя Апелляционного суда Кировоградской области Виктора Телеганенко.

- Виктор Иванович, общаясь по роду деятельности с представителями вашей профессии, приходится слышать разные оценки журналистской работы. Диапазон мнений достаточно широк - от негативных до, скажем так, осторожно-позитивных. Поэтому и возникает невольный вопрос: а кто же мы друг для друга, что называется, “по жизни”? Где и в чем мы, журналисты и судьи, можем считать себя соратниками? А если возникает противостояние - не заложена ли почва для него в особенностях самих наших профессий?

- Безусловно, своя специфика в обеих этих профессиях есть, с этого и стоит начать разговор - естественно, я буду говорить о специфике профессии судьи и о специфике работы суда. По моему глубокому убеждению, наша профессия и наша работа по своей сути публичны - как, пожалуй, никакие другие, за исключением работы профессионального политика. Это то, о чем судья должен и обязан помнить ежечасно. Если в работе других правоохранительных органов есть те или другие элементы закрытости, то работа суда и сами судьи всегда открыты для общественности. А следовательно, и для прессы.

- Действительно, на примере апелляционного суда это видно, как говорят, невооруженным глазом. Если идет открытый процесс, то в зале можно увидеть самых разных людей - родственников участников процесса, их друзей, сослуживцев, журналистов, студентов юрфака и, не исключаю, случайных прохожих.

- Да, при закрытых дверях слушается очень небольшой процент дел, которые касаются государственной тайны или затрагивают определенные стороны частной интимной жизни, не подлежащие оглашению. Все остальные процессы - открытые. И я не случайно затронул этот аспект. Суд - вершина юридической пирамиды, а обществу и прессе, выражающей интересы общества, небезразлично - кто он, тот человек, которому доверено выносить судебные решения. Не случайно еще древние римляне говорили: “Что дозволено Юпитеру...” Поэтому судья должен отчетливо понимать, что ему, образно говоря, “не дозволено”, быть готовым к вниманию, может быть, даже повышенному вниманию прессы - это ее право. И таков мировой опыт. Судья должен знать, что его общественная личность и то, как он проявляет себя в каких-то ситуациях вне зала суда, могут быть преданы гласности, в том числе и с помощью СМИ. То, что зачастую нельзя сказать о частном лице, то можно сказать о судье - и это будет правильно. Такова реальность. Я убедился в этом, побывав во многих странах, знакомясь с их судебными системами и работой судов.

- Но есть и другая сторона дела. Порой, случается, судьи предубеждены против журналистов по очень простой причине. Журналист присутствовал в зале суда - но то ли что-то недослышал, то ли “не захотел” услышать. Взял у судьи комментарий по какому-то кляузному делу, а потом либо исказил суть, либо вообще не включил этот комментарий в свой материал...

- А это вопрос профессиональности журналиста. Но у меня против ваших коллег предубежденности нет: я не раз убеждался, что в большинстве своем журналисты - это профессионалы высокого уровня. А их работа - тоже своего рода расследование, не случайно и термин такой есть - журналистское расследование. Ошибки, неточности, искажения - они возможны. К сожалению, случаются и судебные ошибки, но, думаю, подлинный профессионал от них застрахован как раз в силу своего профессионализма, который позволяет увидеть проблему со всех сторон и не допускает предвзятости. Что касается судебных дел, то, представляется, писать о них лучше тогда, когда уже вынесен приговор.

- Я с вами не согласен...

- Объясню свою позицию. Приговор - это итог кропотливой судебной работы, это результат слушания дела. И предвосхищать этот итог судья не вправе. Точно так же не стоит спешить с выводами и журналисту, поскольку только в судебном вердикте судья высказывается окончательно - именем Украины.

- Виктор Иванович, однако есть так называемые резонансные дела - как, например, дело о маньяке, слушание которого недавно завершил апелляционный суд. Они обрастают слухами, домыслами, жуткими подробностями, которые были и которых не было. Убежден, что долг журналиста - писать о таких делах. Согласен - не предвосхищая приговор. Но общество вправе знать, что подозреваемый предстал перед судом, что суд слушает дело беспристрастно и объективно - волей-неволей журналист затронет и ход процесса. Ход, но не итог.

- Анатолий Петрович, но ведь и вы фактически повторяете то, что я уже сказал. Могу добавить к вашим же словам, что никто не вправе препятствовать журналисту вести на процессе записи, делать пометки, записывать вопросы и ответы, никто не вправе требовать письма от газеты, если журналист пришел на открытый процесс.

- А пользоваться диктофоном?

- Только с разрешения судьи. Это касается аудио- и видеозаписей, фотографирования. Но у нас, в апелляционном суде, мы настраиваем судей на то, чтобы они давали такие разрешения - особенно, когда слушаются дела, имеющие значительный общественный интерес. Я вам больше скажу: присутствие в зале суда представителей СМИ мобилизует судью.

- В свою очередь, и я бы сказал, что присутствие на процессе требует и от журналиста высокой степени мобилизации. Но, к сожалению, всегда есть опасение, что кому-то захочется обвинить корреспондента и газету в предвзятости или попытке “повлиять на суд”.

- А защитой от этого может быть только высокий профессионализм. Не случайно есть такая расхожая фраза: миром должны править профессионалы. Незаангажирован, объективен? Значит, нечего опасаться. Но давайте заодно спросим: что это значит “повлиять на суд”? С моей точки зрения, если в публикации высказаны какие-то сомнения, вопросы, это может стать поводом для размышлений судьи, но, как говорится, не должно становиться поводом для обид. Судья в любом случае принимает решение в соответствии с духом и буквой закона, а не публикации в газете. Степень демократизации общества как раз и характеризуется степенью независимости суда и СМИ. Думаю, в этом отношении они равны друг другу.

- Другими словами, если у журналиста есть только одна “тайна” - его “творческая кухня”, то и у суда - только тайна совещательной комнаты.

- Бесспорно. В том, что касается открытости, мы должны быть, используя ваше выражение, соратниками: работа суда строится на гласности, а пресса - мощное средство гласности.

- Думаю, резюмировать этот разговор можно одной фразой: равно как суд несет ответственность за свои решения перед обществом, так и СМИ несут ту же самую степень ответственности перед тем же самым обществом за то, что они пишут, как пишут и как информируют своего читателя.

- Под таким резюме я готов подписаться обеими руками. Именно этими словами я хотел закончить наш разговор.

Беседовал Анатолий Юрченко, “УЦ”




О том, что думает руководитель Главного управления информационной политики Администрации Президента Сергей Васильев по поводу исков, предъявленных «Украинской правде» и «Україні молодій», вообще о ситуации с отечественными электронными и печатными изданиями, — в интервью, опубликованном в «Неделе».

События последних недель прямо ли, косвенно, но были связаны с темой украинских СМИ. Причем всплеск интереса общества к внутренней жизни массмедиа объяснялся не столько Днем журналиста, сколько событиями, образно говоря, происходящими в «судебной плоскости». Можно соглашаться или не соглашаться с мнением г-на Васильева на сей счет, но его точка зрения, на наш взгляд, представляет определенный интерес.

Ниже мы публикуем некоторые высказывания Сергея Васильева по поводу резонансных тем.

— А в отношении иска, который подали г-да Воротник и Самбур к изданию, я считаю, что это как раз свидетельство того, что в Украине существует совершенно демократическая форма взаимоотношений между разными субъектами права. Есть Воротник и Самбур, которые считают, что их доброе имя было попрано на страницах газеты «Україна молода», что в отношении их распространены ложные сведения... Во всем цивилизованном мире суд является тем местом, где стороны выясняют спорные отношения, по поводу которых они не могли прийти к общему знаменателю в иной форме. Поэтому я и считаю, что такая практика как раз и является свидетельством того, что украинский медиарынок достаточно цивилизован, и нечего здесь ломать копья и подменять понятие «клевета» понятием «свобода слова».

Что касается госпожи Северинсен, то я не собираюсь отчитываться перед ней по поводу того, какие решения принимают суды. Если ее это интересует, я бы посоветовал ей обратиться непосредственно в суд. Если суд сочтет возможным дать ей какую-то информацию — даст. И в соответствии с действующим законодательством Украины, куда приедет госпожа Северинсен, она вынуждена будет считаться с теми нормами и правилами, которые существуют на территории, где она будет гостьей.

Если же ее заинтересует моя точка зрения по поводу того, что происходит, как происходит, и почему происходит, то я отвечу ей без каких-либо проблем. Я с ней встречусь, объясню, как я вижу ситуацию и каковы, на мой взгляд, реальные причины того, что происходит с некоторыми изданиями, которые интерпретируют ситуацию как попытку давления на них, попытку прекратить их существование и другие домыслы, не имеющие ничего общего с реальными фактами.

Если госпожу Северинсен это заинтересует, то я готов ей все рассказать, но главное — чтобы не случилось так, как это было с информацией, которую я в свое время попытался госпоже Северинсен по своей наивности предоставить в полном объеме. А она гордилась тем, что по рекомендации господина Томенко выбросила ее в мусорное ведро. Я думаю — мне хотелось бы ошибаться — госпожа Северинсен снова воспользуется рекомендациями господина Томенко.

Нет сомнения: в стране идет война, настоящая информационная война за овладение украинским информпространством. Есть не СМИ, оппозиционные власти, а СМИ, оппозиционные украинской национальной безопасности. Они пытаются завладеть ключевыми «высотами», если выражаться военной терминологией, и создать плацдармы влияния в Украине неукраинских идей и распространения неукраинских интересов, а также навязывания людям неукраинских проблем и зомбирования наших сограждан высосанными из пальца проблемами. Разрушения национального самосознания, патриотизма и превращения Украины в полигон для политтехнологий — вот чего они добиваются.

Кто-то выбрал нашу страну в качестве территории для испытания политтехнологий. И те журналисты, которые исповедуют такие принципы, на самом деле являются наемниками, получают за это деньги и не стыдятся этого. Поэтому я, например, не стесняюсь, и считаю, что те журналисты, которые имеют иную точку зрения, тоже не должны стесняться патриотических чувств и своих патриотических убеждений. Все, кто противостоит давлению извне, являются патриотами этой страны. И ни госпожа Северинсен, ни госпожа Вольвенд, ни другие «господа» и консультанты самых авторитетных европейских организаций не могут и не будут навязывать ни мне, ни моим коллегам свою точку зрения и свое видение того, что и как должно быть в Украине.

Мы сами в состоянии определиться с тем, что у нас происходит, как происходит и как должно происходить. Если понадобится, мы обязательно проконсультируемся у наших европейских коллег. Навязчивый «сервис» нам ни к чему. Мы достаточно квалифицированы, грамотны и умеем отличить плохое от хорошего, видим, что происходит со свободой слова в европейских странах и США.Поэтому нечего нас учить тем, кому необходимо у себя в доме еще навести порядок.

Я считаю, что в информационном пространстве Украины, как в природе, должно все быть сбалансированным. Есть, очевидно, люди, которые регулярно питаются информацией из тех источников, из которых я никогда воды не попью.

У каждого человека должен быть свой источник, которому он доверяет, которым он пользуется ежедневно. Он зависит от уровня его образования, информированности, симпатий и антипатий в конце концов. Есть люди, которые никогда не читают, например, газету «Вечерний Киев», но есть и те, кто никогда не возьмет в руки газету «2000». Есть те, кто смотрит канал УТ-1, и есть те, кто часами просиживает у телевизора, взахлеб смотря программы Пятого канала. Чем больше будет выбор СМИ, которые обслуживают людей с разными точками зрения и вкусами, тем меньшим в стране будет напряжение.

Не нужно нам выстраивать баррикады и делить одних на оппозиционные, а других — на провластные СМИ.Это изначально ложный посыл, поскольку такое деление не вечное. Завтра оппозиционное СМИ становится провластным и наоборот. Получается, общественное мнение постоянно находится в состоянии войны. А журналисты, играя в свои игры, пытаются привлечь на свою сторону мирных людей и сделать из них «подносчиков снарядов». Я считаю, что это совершенно неправильно. Люди должны, как на рынке, прийти и иметь возможность выбрать. Хочу — эту радиостанцию, хочу — этот телеканал. Или не хочу.

И не будет постоянно конфликтных ситуаций с самим собой, когда навязывают одно, а отбирают другое. Нынешняя власть не навязывает и не отбирает — она дает возможность существования и одним, и другим — пусть люди сами выбирают, какой товар для них наиболее интересен и наиболее приятен.




Якщо найближчим часом не буде вчинено кардинальних дій, то від держави Україна залишиться тільки назва. Саму її зжере й перемеле у своєму шлунку зголоднілий за період нашої незалежності монстр – вампір, відомий під різними іменами, найдавніше з яких – Московське царство, а найновіше – ЄЕП

З преси і коротеньких інформаційних повідомлень у новинах дізнаюся, що українка Руслана після перемоги у конкурсі Євробачення – гіт тижня у країнах тієї самої Європи. Відео із її виступом мало не цілодобово "крутять" провідні європейські телевізійні канали. Вона – перша, найкраща, модна. Перемикаю наші "загальнонаціональні" - анічичирк. Коротке повідомлення у теленовинах – і все. Натомість повно всяких "Аншлагів", "Хароших пєсєн", "Хароших шуток", різноманітних "шоу" для збоченців та ін. І раптом чую знайомий мотив: "Мой а-дрес – нє дом и нє у-лі-ца, мой а-дрєс Са-вє-цкій Саю-ю-юз!" Пісню, із якої сміялися і називали гімном (українською – славнем) волоцюг-космополітів, подають нам як еталон "хароших пєсєн" у концерті (сядьте, аби не впасти) "Наша родіна – есесесер". Московські артисти, серед яких чи не 90 % – українці за походженням, але хохли за духом, в чергу вибудувались, аби вийти і заспівати якусь пісеньку радянських часів.

Усе "шоу" супроводжувалося потужним аудіовізуальним інформаційним пресінгом, де акцент робився на дешевизні товарів і послуг, досягненнях науки, "трудових подвигах" та щасливому житті "простих радянських громадян". Мета концерту – викликати стійку і невиліковну тугу за радянськими часами. Особисто у мене цей концерт викликав стійку… нудоту, бо надто добре пам’ятаю "брєжнєвську демократію" із її лицемірною "турботою про людину", інформаційною блокадою, атеїстичною пропагандою ( шкільні анкети "Чи вірите ви в бога (з маленької літери) ?"), порожніми полицями магазинів ("маргарин – смачний, поживний…"), слоганом "15 республік – 15 сестер", де між рівними Росія була найрівніша та "вєлікім могучім русскім язиком", який, вибачте, заліз в усі сфери життя. А ще я згадала В.Стуса, Ю.Литвина, О.Тихого, В.Марченка, В.Івасюка та багатьох знищених фізично і морально, замовчаних і викреслених із української культури на довгі роки тільки за те, що насмілились бути українцями…

Дуже добре розумію мотиви російської сторони проводити таку політику. Схоже на те, що взята на довгі роки в оренду історія Руси-України мало вкладається у ментальність нації, яка за 13 років потроху почала "очищатися" від "нацменів" і "заспиртовуватися у власному соці". Стало видно, "хто є ху" і що Росії до Русі – як із Москви до Києва рачки. Тому поспішно почали вибудовувати нові ідеали. Копати нікуди, бо де не копни – всюди якась "чудь, лів, водь, ямь, чухна, вєсь, пєрм, мурома, мордва, мокша, мєщєра, югра" і т.д. (див. П.Штепа. "Московство", ВФ "Відродження". Дрогобич). Тому почали задивлятися у нещодавнє минуле, коли дерева були великими, а Ленін – такий молодий, і Путін – рядовий кадебіст, борець із дисидентами. Як не дивно, але цю політику підтримує величезна кількість відомих у Росії людей – від Йосипа Кобзона до силіконових барбоїдів "Блєстящих". Тільки до чого тут Україна? Для чого нашу свідомість ґвалтують чужомовними і низькопробними "піонерськими концертами"? Просто наші сусіди зрозуміли, що слова "канал" і "каналізація" – спільнокореневі. Тому зливають продукти своєї життєдіяльності на наші загальнонаціональні канали як у каналізацію. Дружба-2 : не перетравив сам – дай перетравити товаришу по ЄЕПівському простору. Подвійна вигода виходить: і вуха-очі українцям можна забити всяким… мотлохом, і ще й гроші на цьому заробити. Бо скажіть мені, хто ще у світі буде дивитися серіали про поганих чеченців, хороших російських мєнтів, веселих російських бандитів, добрих російських царів і вгодованих російських кріпаків, слухати всякі "пєсні о главном" із одними і тими ж фізіономіями та сміятися до сліз від "хароших шуток" у виконанні Фіми Шифріна та інших Клар із Карлами?

Україна мені часто нагадує якусь сюрреалістичну каліку із великим горбом. Вона усім його демонструє із якоюсь мазохістичною насолодою, приймає співчуття, жаліється на свою нещасливу долю, гнеться, плаче, але при цьому пильно із-під брів відслідковує реакцію оточення на своє каліцтво. Навіть зігнувшись, свідомо зібгавши всю себе у конвульсивному корчі, вона не набагато нижча від інших. Маючи від природи хороший окомір, бачить: розігнеться, випростається – стане набагато вищою за сусідів. Вона навіть підозрює, що горб – і не горб зовсім, а зібгані, скручені крила… От розправити б їх, розпростерти, змахнути і полинути до омріяних висот. Але за стільки років неповносправного існування вона звикла до думки про своє каліцтво, змирилася з ним. Як у Т.Шевченка: "Не знав, сіромаха, що виросли крила, що неба достане, коли полетить, не знав, нагинався…"

Не став гітом тижня у ЗМІ і сам Т. Шевченко. А нагода була. 22 травня – річниця перепоховання поета на Чернечій горі. Тільки Національне радіо присвятило цій темі кілька передач. УТ-1 – одну півгодинну передачу і фільм "Тарас Шевченко", який демонструвався далеко за північ. А решта "моголів" багатозначно промовчала. А це ж був день усвідомлення українцями своєї єдності:

Йшла вперше Україна по дорозі

У глибину епох і вічних злетів –

Йшла за труною сина і пророка.

За нею по безсмертному шляху

Ішли хохли, русини, малороси,

Щоб зватись українцями віднині.

(Іван Драч)

Цей матеріал задумувався як аналіз преси з "тамтого боку барикад". Я хотіла відслідити, що ж пишуть такі газети як "Комсомольская правда", "Аргументи і факти", "Московский комсомолец", "Факти", "Бульвар" та ін., які зазвичай не читаю. Накупивши цілу купу того мотлоху, я не дізналася для себе нічого нового, а лише зайвий раз переконалася, що це – брудна жовта преса, яку поширюють з метою повної дебілізації українського народу. Аналізувати нема що. Єдине бажання, яке у мене виникло після цього "спілкування", – вимити милом руки. Я мила їх, щедро намилюючи і тручи щіткою, а в раковину стікав жовтий, коричневий і червоний бруд. Більше я не буду купувати цих газет. І вам не раджу. Чисті руки – запорука здоров’я.




“Влада нищить “Львівську газету” в приклад іншим”. Розмова з Юрієм Луценком, народним депутатом, редактором газети “Грані +”

– Пане Луценко, на вашу думку, що відбувається з медіа-простором України?

– Те, що й завжди, особливо перед виборами: йде зачистка непідконтрольних владі ЗМІ.

– Але хіба ці медіа, які потрапили під тиск влади, можуть конкурувати за потужністю, масштабами впливу з провладними ЗМІ?

– Та ж “Українська правда” має вплив на тих, хто ухвалює рішення й потім індукує їх на своє оточення. “Львівська газета” – взірець вільного засобу масової інформації настільки, наскільки це можливо в тоталітарній країні. Зрозуміло, що з точки зору влади “дурний” приклад “Львівської газети” є небезпечним для інших ЗМІ з поки що підконтрольних владі регіонів. Зверніть увагу, що навколо Львова утворилася значна кількість критичних газет: у Рівному, на Волині, а не тільки на Галичині. Тому тиск влади на “Львівську газету” – це спроба витягнути стрижень. Окрім того, Львів – це полігон чергової великої битви Медведчука з демократією.

– Пане Луценко, ви самі є редактором опозиційної газети “Грані +”. Які нині умови вашого існування?

– Юридично я – головний редактор газети, але реально є її “політичним дахом”. Нині проблеми в “Грані +” виникають лише в день зарплати. Цензурний тиск щодо нас зняли на початку 2001 року після відставки Деркача з посади голови СБУ. В ті часи ми стикалися і з забороною на друкування в друкарнях, і з полюванням на розповсюджувачів, і з моральним тиском на журналістів. Ми змінювали друкарню кожного третього випуску. Після кожного числа газети керівника друкарні викликали або до обладміністрації, або до СБУ. Після відставки Деркача друкуємо видання в Житомирі.

Головний спосіб зняти цензурний тиск – максимальна публічність і максимальна необережність писати те, що думаєш. Як тільки газета починає підбирати вислови чи об’єкти критики: кого час мочити, а кого ще не час – на цьому припиняється її свобода. Й зона людей, яких оголосять поза критикою, невпинно розширюватиметься.

– Перший публічний протест проти влади в Україні датований кінцем 2000 року. Як відтоді змінилася ситуація?

– Я думаю, ЗМІ стали більш цинічними, менш корпоративними, але ті, хто хотів, стали вільнішими. Виявилося, що журналісти – це не лицарі на білих конях, які ведуть суспільство до сяючих висот демократії. Вони – такі самі люди, як і інші громадяни, зі своїми слабкостями, спокусами, в них такий самий ступінь сміливості, як і в усього громадянського суспільства.

– І підконтрольне владі телебачення залишається головним засобом впливу на громадську думку...

– На жаль, так. Значна частина суспільства після брутальних маніпуляцій телевізійниками під час виборів отримала щеплення від цієї пропагандистської кампанії. Але, на жаль, це стосується лише людей, які мають час осмислити почуте. Більша частина зайнята щоденним виживанням, і тому ковтає пропаганду. Хто з огидою, а хто й не помічаючи цього.

В підсумку ми матимемо не зовсім коректні результати виборів, засновані не на рівних можливостях кандидатів, а на перемозі технологій пропаганди провладних ЗМІ.

Питання в одному – чи люди повірять у правдивість програми “Проте”, чи розглядатимуть її як брутальну і брехливу пропаганду (Розмовляв Сергій Лещенко, “Українська правда”)




Саморегуляція

Журналістика в Україні залишається небезпечною професією

Якщо позаминулий рік відзначався колективною боротьбою українських журналістів за право визнати існування цензури, то в 2003 році «темники» (або ж, як образно кажуть офіційні ідеологи, «рекомендації») прижилися, як даність. У 2002 р. чимало мас-медія пручались і обурювались, отримуючи такі настійливі «рекомендації» з високих кабінетів, що дозволило тоді Інституту масової інформації констатувати, що число втручань державних органів у діяльність ЗМІ зросло, порівняно з 2000-2001 роками майже утричі. Торік протестів поменшало. Поза тим, підскочила кількість повідомлень від наших регіональних кореспондентів про ідентичні матеріали, часто й за однаковим підписом, що виходили в різних районах у той самий день. Така інформація надходить настільки системно, що можна твердо констатувати сліди невловимих темників, а також той факт, що за реальних економічних і політичних умов районна преса, на жаль, регулярно отримує «рекомендації», від яких у неї немає сили відмовитись.

Результати моніторинґу Інституту масової інформації свідчать про те, що найбільш системно позитивно-рекламні матеріали-близнюки розповсюджуються на підтримку керівників виконавчої влади – прем’єр-міністра Віктора Януковича і голів обласних адміністрацій. Відповідно, неґативно нищівні «близнюки» з’являються на світ, коли опозиційні лідери висловлюють чітку незгоду з владою (голосування щодо конституційної реформи, візити Віктора Ющенка у регіони тощо). Тут важко казати про прямі порушення закону, але є сенс замислитись, наскільки забезпечується конституційне право українських громадян, – за сумісництвом глядачів, слухачів та читачів, – на об’єктивну інформацію.

* * *

Від райцентрів до Палацу Европи у Страсбурзі не вщухає дискусія про те, чи існує цензура в Україні. Апологети влади доводять, що не існує. Активісти з опозиції наполягають на протилежній точці зору. Де ж істина?

Позицію ІМІ викладено у передмові до «Хроніки протистояння 2003»: «Радянське керівництво ніколи не приховувало відрази до свободи преси, тому радянські цензори працювали відкрито і були леґально об’єднані в єдину структуру, названу Главлітом. В Україні, керівництво якої на словах проголошує відданість чеснотам демократії, легальна пряма цензура відсутня. Натомість, присутня непряма цензура – ситуація, коли факт політичного тиску приховується під будь-яким иншим приводом. Здійснення непрямої цензури під найрізноманітнішими приводами вимагає відповідного залучення широкої мережі інституцій, що виконують різні функції у суспільстві, – починаючи від стягнення податків і закінчуючи технічним забезпеченням роботи телебачення.» (с. 6, – Київ, видавництво «Софія-А», 2003).

За даними ІМІ, з 1996 до 2003 року найчастіше до непрямої цензури виявлялися причетними міліція, місцеві адміністрації, податкові органи, управління пожежної охорони, прокуратура і органи судової влади. Причому, якщо у випадках із судовими позовами можна бодай чітко відстежити зв’язок між конкретною публікацією, системною увагою до гострої теми або політичними симпатіями мас-медія та актом чиновницької помсти, то у випадках з пожежниками або з технічними контролерами однозначно довести факт тиску надзвичайно важко. Опосередковано можна робити висновки через кілька тижнів чи місяців по тому, як відбулась неоднозначна перевірка. Якщо мас-медія відмовляється від гострих тем, якими цікавилась до втручання державних органів, якщо змінюється політична орієнтація або ЗМІ просто перестає існувати – можна робити якщо не впевнені висновки, то арґументовані припущення.

Як констатує моніторинґ ІМІ, значна частина тиску на журналістів здійснюється не силовими структурами. Більшість нападів, убивств, залякувань здійснюються «невідомими особами». Позаторік таких відомих нам нападів сталося 24, торік чи не вдвічі більше – 42. Причому, зазвичай міліція розкриває лише ті злочини, котрі не пов’язані з професійною діяльністю журналістів. Ті ж побиття, де журналісти наполягають на імовірних професійних мотивах, як правило, «зависають» у районних і міських відділах міліції. Чи не означає це, що стражі порядку досить часто майже знають або здогадуються, які відомі виконавці і замовники ховаються за «невідомими особами»?

Побіжно наведемо напади на журналістів, які сталися торік і де «професійна версія» цілком має право на існування.

11 квітня у Сімферополі двоє невідомих побили кореспондента інформаційно-аналітичного тижневика «Крымские новости» Олексія Єрмоліна. Журналіст спеціалізується на досить гострих темах, серед яких – зловживання у використанні земель Південного узбережжя Криму, конфлікт між мешканцями селища Гурзуф і МДЦ «Артек», функціонування ринків у столиці автономії... Раніше Єрмоліну неодноразово погрожували і він про це інформував Комітет з моніторинґу свободи преси у Криму. Кримінальну справу було порушено, але злочинців не знайдено.

15 травня скоєно напад на юриста телекомпанії «Одеса Плюс» Олександра Мідіна. У редакції цей інцидент пов’язують з діяльністю телекомпанії. Кримінальну справу не лише відкрито, але й завершено і передано до суду, але дату судових слухань не визначено, тож винних не покарано.

26 травня у Переяславі-Хмельницькому (Київська область) здійснено напад на журналіста газети «Діловий Переяслав» Олександра Помойницького. Дружина журналіста Світлана говорить, що свідки бачили, як нападники сіли потім в синій «опель», що чекав їх у кількохстах метрах від місця події. На її думку, це є підтвердженням, що напад був ретельно спланований. Помойницький є автором кількох розслідувань, зокрема пов’язаних з нечесною приватизацією. Також заанґажований у суспільно-політичну роботу, є членом виконавчого комітету міської ради. Міліція порушила кримінальну справу, але, як часто трапляється, винних не знайдено.

17 липня у Запоріжжі скоєно напад на виконуючого обов’язки генерального директора запорізького обласного тижневика «Досьє» Анатолія Наумова. На думку шеф-редактора «Досьє» Валерія Полюшка, напад на А. Наумова може бути пов’язаний з його професійною діяльністю журналіста і виконуючого обов’язки гендиректора газети. Газета «Досьє» відома в області своїми гострими матеріалами на соціяльно важливі теми. Слідство триває, нападники не ідентифіковані.

Цей список можна довго доповнювати, матеріалу не бракує. Дивує инше. У грудні позаминулого року тодішній міністр внутрішніх справ Юрій Смирнов проголосив, ніби показник розкриття злочинів в Україні становить 85%. За даними ж ІМІ, стосовно злочинів проти журналістів розкриваються ледве 15-20%. Отже, або статистика Міністерства внутрішніх справ не є точною, або міліція ставиться до журналістів як мінімум упереджено.

* * *

Найважче визначити та довести тиск на мас-медія, який здійснюється не напряму, а на підприємницькі структури, котрі їх підтримують.

Невеличкі острівці свободи зберігаються в малотиражних елітних газетах та журналах з мінімальною читацькою аудиторією («Критика», «Свобода», радикальні Інтернет-видання). Але ця свобода також має свої межі – за неї щодня доводиться боротись і редакційним колегіям, і авторам, часто через суд.

2003, як і попередній 2002 рік, запам’ятаються неоднозначними подіями у журналістиці. Якщо позаторік не стало, за вельми дивних обставин, засновника і керівника аґентства «Українські новини» Михайла Коломійця, то минулого року, також за неоднозначних обставин, загинув власний кореспондент ІМІ у Дніпропетровську Володимир Єфремов.

Пан Єфремов загинув у автомобільній катастрофі 14 липня 2003 року. А перед тим, 13 жовтня 2001 року в газеті «Голос України» він писав: «Уперше за тридцять років журналістського стажу пишу через те, що боюся. Боюся безглуздої смерті. Але ще більше боюся, що її потім спишуть на випадкову «зустріч з наркоманами», банальне «вбивство з метою пограбування» або чергову «трагічну автокатастрофу...».

У квітні минулого року Єфремов зустрічався з американськими адвокатами Павла Лазаренка і погодився свідчити на суді у справі колишнього прем’єра. Він планував передати залишки своїх акцій на володіння 11 каналом дніпропетровській опозиції – свого часу Єфремов мусив під тиском поступитись більшістю своїх акцій на це медія на користь одного провладного олігарха. Від судився з Дніпропетровською облрадою, і мав непогані шанси виграти, але через його загибель суд так і не відбувся, а справу відразу ж закрили.

Свого часу ІМІ отримав два різні відеозаписи з місця аварії Єфремова, що сталась за селом Мишурін Ріг у 100 кілометрах від Дніпропетровська. Експертизи ще тривають, і слідство ще не оприлюднило висновків. Утримаємось від них і ми. Лише наголосимо, що людина, дотична до перерозподілу медія-ринку в Україні на вельми серйозному рівні, свідома власної небезпеки, гіпотетично могла стати на заваді тим чи иншим силам.




„Жива газета” — деякі публікації

Віталій Шевченко, заступник голови Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення:

Ви можете уявити, щоб, скажімо, п’ятнадцять років тому, коли всі ЗМІ були ЗМІПами (засобами інформації та пропаганди в руках лише однієї сущої тоді керівної й спрямовуючої сили), товстіший Діма і тонший Діма день у день сиділи перед телекамерою і "поливали" тих, хто не подобається першому секретарю ЦК? Навіть для боротьби з невгомовними рухівцями тоді мусили започаткувати теледебати, в яких красномовний Кравчук з якимось "противником" дебатував із перемінним успіхом. І лише у суверенній Україні на зміну один одному почали з’являтися "телепроповідники Банкової", покликані нести людям "істину".

У далекому 90-му, під час перших альтернативних виборів, у газеті-"районці", підконтрольній бюро райкому КПУ, можна було за два дні "проштовхнути" спростування недостовірної політичної інформації. То були фантастичні часи! Нині в цій же газеті, заснованій буцімто цілою юрбою колегіальних органів, появи нейтральної інформації на 3-4 речення доводиться чекати по три тижні. Зелена вулиця - повідомлення про "кипучу діяльність" тих партійців , хто в назві має О в дужках. Так повелося нині в Фастові на Київщині. Парадокс, але нардепові Є.Жовтяку, голові обласної організації УНП, дешевше обійшлося заснування власної газети для донесення блокованої владою інформації, ніж безнадійно проштовхувати інформацію в газети області.

У Фастові, до речі, вже майже п’ятнадцять років самвидавно з’являється вісник "У Хвастові". Таким же накладом, як і "районка". Так дешевше й простіше доносити людям важливі новини. Такі реалії. Повсюдна затхлість. І змінити на краще ситуацію зі свободою слова можна лише внаслідок рішучих змін у середовищі політичних еліт.

(“Львівська газета”, 6 червня 2004 р.)

***

С. Трускавецький:

В сучасній українській журналістиці на жаль не бракує зірок різного рівня, які без жодних моральних застережень ладні змінювати свої погляди і переконання. І то, іноді аж надто кардинально. Ще вчора такий, так би мовити публіцист, був поборником комуністичної чи націоналістичної ідеології, а сьогодні робить розворот на 180 градусів, і з такою ж переконливістю славить своїх учорашніх супротивників.

Ці горе-публіцисти нагадують тих хробаків, що занурившись з головою у гній, через назначний час виповзають в іншому кінці городу.

Звичайно до цього значною мірою спричинили наші таки вітчизняні політики, які без оглядів на сумління легко змінюють партії і парламентські фракції. Проте, всі ми люди, а більшість із пишучої і говорячої братії ще й з університетською освітою, і чудово усвідомлює відповідальність перед читачами і слухачами за те, що потрапляє на газетну шпальту, в мережу Інтернету чи в етер. Однак, якщо глянути на рейтинги довіри нашого населення до ЗМІ, зрозуміло, що усвідомлюють це далеко не всі. Та й пощо ті рейтинги? Варто переглянути кілька наших видань чи передач, і все стає зрозуміло.

Стосовно ж моніторингів, то їх у нас проводять не лише такі поважні установи, як: Інститут соціології, Центр Разумкова чи Фонд Демократичні ініціативи, а й влада. От тільки призначення таких досліджень, як і їх подальше використання, різняться. Одні роблять це, щоб мати зріз громадської думки, а інші — щоб контролювати цю думку, спрямовуючи її у відповідне русло.

Говорячи про різного роду моніторинги ЗМІ не обійдеш того, що робить Держкомтелерадіо, і неординарної постаті керівника відповідного управління, яке займається моніторингом преси в Держкомтелерадіо. Шанувальники таких патріотичних видань, як Українське Слово і Україна молода добре пам’ятають публіцистичні статті Богдана Червака. Тож коли він очолив відповідне управління у відомстві Івана Чижа, були сподівання на певні зміни. Та не так сталося, як гадалося.

Новий керівник управління моніторингу ЗМІ Держкомтелерадіо з особливою наполегливістю взявся моніторити таке видання, як щоквартальник „Самостійна Україна”. Важко пояснити нічим іншим як власними порахунками таку увагу до видання Організації Державного Відродження України (ОДВУ), що з 1948 року виходило в США, а з середини 90-х в Україні. Від скарг, щодо порушень у паспорті журналу, яких вистачає у відповідному управлінні Держкомтелерадіо, керівник моніторингового комітету перейшов до судової тяганини, ставши одним із позивачів до Печерського райсуду столиці. При цьому, ті хто ведуть боротьбу проти видання не гребують найбридкішою брехнею. А як же бути із моральністю і принциповістю?

Наразі, залишається нез’ясованим ще одне запитання — коли Богдан Червак був собою? — Як автор чудових публіцистичних статей, чи як керівник управління моніторингу?

(“Львівська газета”, 6 червня 2004 р.)

***

Сергій Лавренюк, “Голос України”:

Сьогоднішня ситуація зі свободою слова нагадує непрацюючий піщаний годинник – коли верхній пісок не завантажений, то завтра він опиниться знизу. Власне, це не проблема свободи слова – це проблема агресивного владного середовища

Ці слова я вимовляю під наметом “Львівської газети”, яка, зовсім не бажаючи того, змушена знову сідати на асфальт. Кажу “знову” тому, що пам’ятаю, як у 1990 році Маркіян Іващишин на колишній площаді Октябрськой революції сказав: “Ну, що, починаємо ставити намети, а там – як Бог дасть!”

Бог дав. Але в нас знову відбирають свободу. Відбирають тому, що багато з тих, хто в 90-х сідав на асфальт, зайнялися іншими справами, дехто виїхав за кордон, дехто просто відійшов від “революційних справ”.

Але їх можна зрозуміти – вже 13-й рік Незалежності – то скільки може тривати революція? Саме тому сьогодні ті, кого не до кінця винесли з їхніх затишних компартійно-кагебістських кабінетів, намагаються взяти реванш.

Реваншу не буде! Але, на відміну від нас, вони намагатимуться пити нашу кров. Власне, це вже традиційна риса українських революцій. Згадаймо Київ 1917 року – Грушевський & Co проголосили, що віднині й довіку в Києві та Україні всі житимуть добре й демократично.

Результат відомий: назавтра місцеві чорносотенці вкупі з муравйовцями та п’ятаковцями змели з політичної мапи країну, яка добровільно відмовилася від мільйонної армії.

Те саме мали у Львові в 1918 році, в Західноукраїнській народній республіці. Там так само пообіцяли добре й демократичне життя всім. Результат також відомий. Останній у часі подібний приклад – 1991 рік. Відтоді лише триває відступ. Повільнішій, ніж у 20-ті роки, але відступ.

Хто міг подумати в 1988-му, коли Маркіян Іващишин власним коштом із великим ризиком створював українські самвидавні мас-медіа, що в 2004-му податкова адміністрація незалежної України виставить йому рахунок за ту “незаконну” діяльність? Інакше оцінювати претензії цієї структури немислимо й неможливо. Але ми продовжуватимемо ставити намети! Українська революція врешті-решт має перемогти.

Щойно в Україні побувала Ханне Северінсен – від імені ПАРЄ вона висловила сподівання і майже впевненість, що податкова, пожежна й решта адміністрацій не перевірятимуть ЗМІ під час нашого вибору президента.

Проте, як зауважує моя колега, оглядач газети “Голос України” Людмила Коханець, може статися, що не буде кого перевіряти: всіх, хто здатен сказати живе слово, “зачистять” за допомогою судової системи. Саме про це свідчать останні позови проти “Української правди”, “Львівської газети”, “України молодої”. Впевнений, що цього разу не вдасться ліквідувати черговий “український континент”.




Ситуація зі свободою слова в Україні критична, але не безнадійна

6 червня українські журналісти відзначають професійне свято. На жаль, більшості з них хочеться говорити про негативний бік професії та стан свободи слова в Україні. Натомість іноземні колеги, які працюють у нашій державі, налаштовані значно оптимістичніше: чи то в них на далекій батьківщині все так нецікаво та легко, чи, може, їм на відстані видно краще? А ми, аборигени, варимося у власному сиропі…

Чи відбулися відчутні зміни у сфері українських мас-медіа за останній рік і чи простежуються якісь тенденції? Наскільки можливе повторення в Україні “російського сценарію” утисків свободи слова після переобрання президента?

З цими питаннями кореспондент ІМІ звернувся до Тома Ворнера, Джеда Сандена, Олександра Народецького та Руслана Дейниченка.

Том Ворнер, кореспондент Financial Times в Україні:

Ситуація погіршилася. Телебачення, зокрема канал “1+1” та національні канали, почали працювати як за радянських часів або десь у Середній Азії. Вони не представляють Україну як країну європейську.

Одночасно Україна – це суспільство, яке розвивається за європейською моделлю. Та я не думаю, якщо брати довгий відрізок часу, що Україна повторить шлях Росії. Порівнювати Росію та Україну більше не можна. Тут немає такої секретної служби, до того ж на такому ж рівні, як колишній КГБ у Росії.

Крім того, менталітет українських людей інший. Та якщо брати найближчі терміни, то, можливо, Україна стане більш диктаторською державою, де все пильно контролюватимуть. На певному рівні ви (Україна) вже стали диктатурою впродовж останніх п’яти років. І це може посилитися. Але я не думаю, що Україна на цьому зупиниться. Це не кінець.

В Україні, на відміну від північної сусідки, існують інші традиції. Україною керували чужі диктаторські режими, вона не мала власного диктатора. А це не одне й те саме. Росія мала традицію підкорятися своєму диктаторові, та й зараз має дуже міцного лідера.

Джед Санден, видавець, власник Kiev Post Publіcatіons:

Торік відзначали потужне зростання ринку мас-медіа. На щастя, в Україні мало місце серйозне економічне зростання, а також покращав ринок реклами, що дозволило всім ЗМІ розвиватися, а журналістиці підвищити свій рівень. У всіх великих ЗМІ збільшуються бюджети. До того ж, “запущені” деякі нові проекти, що змогли “зачепити” читача та глядача.

Я не згоден, що “російський сценарій” можливий в Україні. Насамперед, власність на ЗМІ тут має набагато різноманітніші форми, ніж у Росії. По-друге, не думаю, що хто-небудь із кандидатів вийде та відкрито нападатиме на пресу. Я впевнений, що українська преса буде продовжувати підвищувати свій рівень.

Руслан Дейниченко, кореспондент радіо “Голос Америки”:

У мене особисто враження від минулого року суперечливі. З одного боку, безглузде знищення радіо “Континент”, зникнення з ефіру “Громадського радіо”, подальше перетворення новин на загальнонаціональних каналах на виступи агітбригад різних політичних сил. Проте з’явився “П’ятий канал”, який доповнює картину подій для людей, які хочуть почути не лише одну точку зору.

Олександр Народецький, керівник українського бюро радіо “Свобода”:

Чимало міжнародних правозахисних журналістських організацій, які стежать за розвитком подій в Україні, відзначають, що зміни в українських мас-медіа якщо й відбуваються, то не на краще. Так чи інакше, а в Україні частіше виникають тривожні ситуації. В цьому зв’язку те, що сталося з радіостанціями “Свобода” та “Континент”, є яскравим підтвердженням цьому. Зараз ситуація не поліпшується.

Як не дивно, але президент Леонід Кучма був правий, коли сказав “Україна – не Росія”. Я повністю підтримую цю ідею. Щодо того, що Україна буквально копіюватиме те, що відбувається в Росії, – навряд чи. У багатьох людей у самій Україні та поза її межами залишається дуже багато надій і сподівань, що тут події розвиватимуться в набагато ліпшому напрямку, ніж у Росії. Дуже багато сподівань пов’язують саме з Україною, чого не скажеш про нашу північну сусідку. І це про щось говорить.

Цей матеріал підготовлений Інститутом масової інформації та опублікований у “Живій газеті” 6 червня 2004 року




В день професійного свята Дня журналіста, в Києві відбудеться акція журналістської солідарності “Волю слову”, в рамках якої на Хрещатику на майдані перед Київською міською радою відбудеться акція “Жива газета”

Незалежні журналісти на очах у киян і гостей міста щогодини друкуватимуть оперативні випуски газети й роздаватимуть їх усім охочим. Примірники готуватимуть за допомогою ноутбуків і тиражуватимуть на різографі. Одночасно публікуватимуть інтернет-версію проекту для доступу користувачів із-за меж Києва й України.

Упродовж минулих років українська влада неодноразово демонструвала своє ставлення до незалежної преси – судові позови проти видань із суто політичним контекстом, переслідування й убивства журналістів, закриття видань. Досі не відомо прообставини зникнення Георгія Ґонґадзе та вбивства директора телерадіокомпанії “ТОР” Ігоря Александрова.

Останнім часом громадськість не побачила не тільки намірів виправити ситуацію, але й стала свідками посилення адміністративного й політичного тиску на незалежні видання. Судові переслідування “Української правди”, “України молодої”, “Львівської газети”, тиск на “5 канал”, припинення мовлення радіо “Континент”, позбавлення сталих частот радіо “Свобода”, невидача ліцензії на власні частоти для “Громадського радіо”, переслідування й перешкоджання роботі журналістів – побиття журналіста Володимира Бойка просто в судовій залі, відмова в акредитації журналістів у державних органах влади, погрози депутатів Мукачівської міської ради журналістам “5 каналу”, провокації, вчинені в Мукачевому проти журналіста інтернет-видання “Гаряча лінія” Костянтина Сидоренка, побиття головного редактора чернівецької газети “Час” – перелік можна продовжувати...

За таких умов журналісти повинні показати владі свою силу й солідарність, продемонструвати, що незалежна преса може існувати за будь-яких обставин, що вільне слово неможливо знищити.

В акції візьмуть участь газети “Україна молода” та “Львівська газета”, інтернет-проект “Українська правда”, низка центральних і регіональних видань і радіостанцій.

(“Львівська газета”, 4 червня 2004 р.)

***

Упродовж дня вийшло 5 номерів “Живої газети”. З 12.00 до 18.00 у день професійного свята – Дня журналіста, в редакції, розташованій просто неба – на відгородженій території на вулиці розміром п’ять на п’ять метрів – працювали журналісти різних медіа. Головна мета акції – довести, що газету можна робити навіть тоді, коли для цього немає жодних умов. А “Жива газета” мала стати символом живої, незалежної журналістики.

До першого номера “Живої газети” ввійшли статті про свободу слова журналіста Єгора Соболєва, члена Нацради з питань телебачення й радіомовлення Віталія Шевченка, а також розслідування Володимира Ар’єва про перебування Леоніда Кучми цієї зими в Баден-Бадені. У другому номері були інтерв’ю з редактором опозиційної газети “Грані +” Юрієм Луценком і матеріал редакції “України молодої”. Третє число “Живої газети” становила стаття Вахтанга Кіпіані про зміни в ситуації зі свободою слова в Україні впродовж 10 останніх років, а також матеріал речника Комітету виборців Олександра Черненка. Всі статті, які вийшли в “Живій газеті”, друкували вперше, їх підготували саме для цього видання.

Метою акції організатори називають “показати, що газету можна робити навіть тоді, коли для цього немає жодних умов: приміщення, належної техніки, друкарні. Аби подолати засоби тиску, які часто використовує влада, достатньо чесно та якісно виконувати свою роботу”.

На відкриття “Живої газети” зібралися журналісти, громадські діячі, а також депутати Володимир Філенко, Юрій Луценко, Микола Томенко. Співорганізаторами акції стали Спілка журналістів України, Інститут масової інформації, Комітет Верховної Ради зі свободи слова, коаліція “Свобода вибору”.

Коментуючи акцію, народний депутат Володомир Філенко зауважив, що, на його думку, тут зібралися в жодному разі не представники опозиційних медіа. “Думаю, що ця акція – реакція на безвихідь тих, хто хоче писати вільно. Сподіваюся, що кількість вільних медіа зросте, й журналісти зможуть працювати так, як їх учили в університетах”.

(“Львівська газета”, 7 червня 2004 р.)




Свобода Висловлювань в Україні, 2004, #06