Свобода Висловлювань в Україні, 2005, #01

Юрій Кужелюк також зазначив, що з 473 видань, зареєстрованих в області, більшість україномовні — їх 398. Є також 38 українсько-російських та 5 російськомовних. За інформацією “Контекст-медіа”, станом на 1 січня 2005 року на Львівщині зареєстровано 473 друковані періодичні видання, з яких з різною періодичністю виходять близько 200. Серед зареєстрованих видань - 364 газети, 84 журнали, 19 бюлетенів, 3 збірники і 3 альманахи.

(“Високий Замок”, м. Львів, №16, 27 січня 2005 р.)

Анатолій Жучинський, уповноважений у Вінницькій області Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації, головний редактор найтиражнішої в області громадсько-політичної газети «33-й канал», член Національної спілки журналістів України з 1985 року

Випадково з комунальних газет дізнався, що відбувся черговий пленум обласної організації Національної спілки журналістів України, де йшлося про роль та місце засобів масової інформації в становленні демократичного суспільства. Дивно, але чомусь пленум пройшов у тісному колі наближених до влади редакторів та чиновників, які ще вчора відверто ігнорували інформаційні інтереси вінничан. Від нашої, однієї з найбільших в області первинних журналістських організацій, на пленум не запросили нікого. Словом, в області як було, так і залишається дві медійних площини. Одна для влади, інша — для народу.

Найбільше здивував виступ на пленумі голови обласної ради Юрія Іванова, який чомусь повчально зосередився на деяких республіканських засобах масової інформації, усвідомленні виняткової відповідальності за долю України та інших риторично-загальних речах. Конкретно ж про роль місцевих ЗМІ у тому самому становленні демократичного суспільства, а точніше, про роль комунальних газет області в ігноруванні демократичними принципами свободи слова, голова облради не сказав нічого.

Певно, тому, що знову ділять обласний бюджет. І, як стало відомо редакції газети «33-й канал», депутатам облради знову буде запропоновано виділити чималу суму на комунальні засоби масової інформації. Ті самі, які тривалий цей час існували всупереч здоровому глузду, годуючи вінницьку громаду ідеологічною тухлятиною про «патріотів»-губернаторів, «славного Кучму», «великомученика Януковича» і так звану любов його уряду до українців. При цьому 84 відсоткам вінничан, які симпатизували Ющенку, ці газети за бюджетні гроші з номера в номер їдюче розповідали, який їхній кандидат у Президенти, пробачте, «поц».

Парадокс з розряду позареально-абсурдної логіки!.. Мало того, що вінничан у значній мірі змусили передплатити ці газети, мало того, що з обласного бюджету за рік у них «вбухали» майже 1 млн. грн., їм за їхні ж гроші ще й створюють моральний дискомфорт, пропонуючи цю брехню читати.

Власне, президентські вибори — це вершина інформаційного лукавства. А що казати про повсякденне життя області, яке в комунальних ЗМІ перекручувалося і подавалося лише так, як вигідно владі. Кому ж потрібні такі газети?

Якщо вищому обласному керівництву, то нехай воно скинеться (не бідні, слава Богу, люди) і організує собі газету з назвою, скажімо, «Ми при владі» і тішить своє самолюбство. Побачимо, скільки у того видання буде читачів. І чи захочуть пани чиновники викидати на таку забаву свої кровні.

Вінницькій громаді потрібні незалежні від влади ЗМІ, як це практикується у всіх демократичних країнах. На цьому потрібно поставити крапку. Бюджетний мільйон є на що тратити. Очевидно, і депутати обласної ради, яким вінничани довірили представляти свої інтереси, мали б теж проявити принциповість у скасуванні таких подвійних стандартів. Звичайно, якщо вони не виношують планів зберегти тоталітарний режим у межах однієї області.

На Західній Україні уже другий рік не виділяють бюджетних грошей на комунальні газети. Там громада обирає найавторитетніше місцеве видання і пропонує владі з ним співпрацювати у межах законодавства. І всі професійні видання вижили, і влада може незаангажовано спілкуватися з людьми!.. Як це впливає на розвиток демократії і громадянського суспільства — очевидно.

Але якщо голова обласної ради пан Іванов хоче мати на Вінниччині, як він каже, «спокійні комунікації», то можна робити висновок, що у нас через збережені підфарбовані, але підконтрольні ЗМІ буде вихолощуватися та присиплятися здобуток «помаранчевої революції».

Певно, пан Іванов і надалі збиратиме своїх комунальних піар-менеджерів на закриті медійні тусовки, де вчитиме їх мистецтву «спокійної журналістики», щоразу не помічаючи незалежну професійну журналістику області, яка вже безліч разів довела, що вінницька громада віддає перевагу їй.

Так, шановний Юрію Івановичу, сьогодні дійсно, як Ви кажете, для порозуміння потрібні правда та об’єктивність. Але і вчора, до того, як комунальні ЗМІ Вінниччини перефарбувалися, так само, а, може, ще більше потрібна була правда та об’єктивність... І кому, як не голові облради, варто було постійно про це дбати і давати реальну оцінку?

Ви, звичайно, можете й надалі робити вигляд, що без Вашого відома збиралися редактори комунальних ЗМІ, де їх «нагинали» піарити за провладного, нав’язувалися вінничанам комунальні газети і штучно стримувалася передплата на «33-й канал». Втім, нехай це буде на вашому сумлінні. Ви ж краще знаєте, якою має бути журналістика і хто з газет та журналістів чого вартий. Однак на прагнення людей жити в цивілізованому суспільстві це вже не вплине. Народ обирає правду.

А ми будемо разом з вінницькою громадою радіти з того, що свободу в області не зупинити. Що за справжню, а не перефарбовану свободу слова на Вінниччині своїми кровними (зважте, не бюджетними) цього року проголосувало на 10 тис. читачів більше, приєднавшись до великої родини нашої газети. Бо вони уже знають, що перефарбоване — рано чи пізно облазить, і усе має бути природним.

Низький уклін Вам, дорогі наші люди, шановні читачі. Разом нас дійсно багато, і нас не подолати. А задуха у коридорах обласної влади, сподіваюсь, скоро вивітриться. Ми ж заради цього посилали туди своїх депутатів. І з них спитаємо.

Від редакції. Коли верстався номер, редакції стало відомо, що в державних установах Вінниччини працівників змушують передплачувати газету «Подолія», погрожуючи звільненням. Ми збираємо всі заяви про подібні факти і передаватимемо їх у прокуратуру, щоб нарешті «перефарбовані начальники» зрозуміли, що в Україні більше не можна порушувати Конституцію і права людини.

(“33-й канал”, м. Вінниця, №2, 5 січня 2005 р.)

Про переслідування видавничо-поліграфічного центру "Такі справи" за минулої влади наша газета розповідала не раз. Позавчора на прес-конференції голова центру, брат його генерального директора Олександра Данилова Сергій повідомив, що вони звернулися вже до нового Президента Віктора Ющенка з відкритим листом з приводу "політичних вигнанців", до яких не без підстав, якщо згадати історію боротьби з підприємством та його керівниками зокрема, відносять і себе.

За словами Сергія Данилова, під час недільних інавгураційних заходів в Українському домі він передав листа особисто в руки Віктору Ющенку, а другий примірник — Олександрові Зінченку. Зміст послання до Президента зрозумілий: новий глава держави та його команда "неодмінно повинні розглянути справи політичних вигнанців і надати їм можливість повернутися в країну, а також відшкодувати моральні збитки". Так само зрозуміло, що завдані вони попередньою владною командою. Крім того, в листі йдеться про те, що нова влада мусить змінити обстановку в Україні, "щоб мова про політичний притулок за кордоном взагалі не могла виникати".

Нагадаю, після того, як "Такі справи" під час парламентських виборів 2002 року надрукували книгу про представника опозиції Юлію Тимошенко, у них, даруйте за каламбур, справи стали зовсім кепськими. Олександр Данилов був змушений виїхати з країни й отримати статус політичного біженця у Литовській Республіці. Серед інших громадян, які мають політичний притулок з тих самих причин переслідування в Україні, в листі названо журналіста Сергія Шолоха, колишнього охоронця Президента Миколу Мельниченка, екс-народного депутата Олександра Єльяшкевича. Схоже, незабаром ми матимемо можливість вітати їх на Батьківщині. Бо, як уточнив С. Данилов, "Такі справи" розраховують на те, що справу, яка їх стосується, буде переглянуто і згідно із законодавством закрито, оскільки вона була політичним замовленням і не має під собою правових підстав.

("Голос України", 26 січня 2005 р.)

Харьковский телевизионный «Седьмой канал» оказался в центре скандала. Его руководство разорвало договор с каналом «Первая столица» и отказалось транслировать его передачи на своей частоте. Но судебных заседаний по этому поводу не намечается.

О том, что передача не пойдет в воскресный эфир, сотрудники «Первой столицы» узнали только тогда, когда уже собирались везти на «Седьмой» кассету с подготовленным видеоматериалом. По словам владельца «Первой столицы» и ее вдохновителя Константина Кеворкяна, руководство «Седьмого канала» сообщило ему о том, что договор не продлен. В результате телезрители не увидели отснятого материала с новогодними поздравлениями известных харьковчан, под угрозой срыва оказались договоренности с рекламодателями.

«Первая столица» считает сложившуюся ситуацию в определенной степени политической расправой. «Мы занимали спокойную, выдержанную позицию во время противостояния оранжевых и бело-голубых, придерживаясь нейтралитета исходя из высших интересов города и не поддерживая курс на жесткую конфронтацию, — объясняет Кеворкян. — Видимо, подобная позиция была воспринята «Седьмым», поддерживающим Виктора Ющенко, как контрреволюционная». Представители видеоканала считают, что сегодня, когда Харьков освободился от влияния Донецка и Днепропетровска, город вполне может оправдывать имя «Первой столицы». Между тем корреспонденту «Вечерки» не удалось получить комментарий ни у генерального директора «Седьмого» Александра Марченко, ни у его заместителя Виталия Багацкого. Передачи «Первой столицы» планируется разместить на канале ТРК «Симон», для чего потребуется налаживать новые технологические и человеческие связи. В суд Константин Кеворкян обращаться не собирается, хотя для него это уже не первый срыв эфира на «Седьмом». «Мы считаем, что нужно заниматься консолидацией общества, а не сведением старых счетов», — сказал он. Напомним, что канал «Первая столица» уже тринадцатый год существует в харьковском эфире.

(“Вечерний Харьков”, №5, 18 января 2005 г.)

17 января в Симферополе прошел митинг в поддержку Виктора Януковича, куда приехала съемочная группа Черноморской телерадиокомпании и корреспондент радио "Ассоль"

"Примерно в 16.00 мы работали на митинге, а люди сейчас очень неадекватно реагируют на Черноморку, нас оскорбляли, кричали, что мы лично помогали Тимошенко и Ющенко", — заявила корреспондент ЧТРК Раиса Чурина.

По словам Чуриной, на площади было около 100 человек, основная масса которых, инвалиды и пенсионеры.

"Толпа окружила нас, выкрикивая оскорбления в адрес нашей телекомпании. Мы с корреспондентом радио "Ассоль" Юлией Егошиной начали медленно отходить назад. В этот момент из толпы выбежал мужчина, который подбежал ко мне и замахнулся на меня костылем. Если бы не мой оператор, то удар бы пришелся по голове, а так, я успела увернуться, но мужчина все равно меня ударил по спине, в область почек", — сказала Р.Чурина.

По словам корреспондентов, телекомпания в суд подавать не будет.

(“Крымская линия”, 18 января 2005 г.)

«ЗН» подробно информировало своих читателей о перипетиях его расследования. О более чем странной и наводящей на невеселые раздумья позиции руководства правоохранительных органов относительно собственных сотрудников, раскрывших тяжкие преступления и прервавших серию похищений и убийств людей. В частности, «ЗН» уже много месяцев пытается (теперь уже посредством обращения в судебные инстанции) получить ответ на свой запрос, состоящий из конкретных вопросов, касающихся расследования данного дела.

Так вот ни в одном из 76 томов этого беспрецедентного дела (обвинительное заключение составляет порядка пяти томов) нет ответа на главные вопросы — под чьей эгидой была создана и действовала незаурядная милицейская спецгруппа, занимающаяся похищением людей и убивавшая их независимо от получения требуемого выкупа? Какой была изначальная цель создания этой группы? Кто из бывших руководителей МВД был причастен к ее деятельности и кто из нынешних был просто «в курсе дела», а потому счел целесообразным делать вид, что этой проблемы не существует вообще? Чье имя или чьи имена так и не назвал обвиняемый в создании «мобильного отряда» покойный Игорь Гончаров, умерший довольно странной смертью, находясь под арестом, то ли спекулировавший мифической осведомленностью, то ли действительно посвященный в тайну смерти журналиста Георгия Гонгадзе? Может ли дело считаться раскрытым без ответа на эти вопросы? Напомним, что ряд материалов дела «оборотней» стал частью уголовного дела Г. Гонгадзе. Это именно те документы, которые стали достоянием широкой общественности, поскольку были «слиты» в Интернет.

Передав в суд материалы дела, в прокуратуре, разумеется, вздохнули с облегчением. Даже несмотря на то, что генпрокурор С. Пискун успел поощрить коллег сдавших дела под Новый год, праздновать преждевременно. В частности, потому, что до вынесения судебного приговора еще нужно дожить. Особенно актуальным является этот вопрос для главного свидетеля по делу Юрия Нестерова. В одной из публикаций «ЗН» довольно подробно исследовало вопрос о том, каковы шансы дожить до суда и пережить его у свидетелей такого рода. Так вот статистика гибели таких свидетелей удручает. Памятуя о странной смерти обвиняемого в организации банды оборотней И.Гончарова, принимаются ли сегодня реальные меры того, чтобы имя главного свидетеля по делу оборотней Ю.Нестерова не пополнило объемный мартиролог по множеству иных уголовных дел последних лет?

И еще несколько фактов относительно «незавершенной завершенности» данного дела. В прокуратуре остались «детища» дела «оборотней», выделенные в отдельное производство. Это уголовное дело, касающееся подозреваемого по делу Вознюка, который находится в розыске, и ряда «неустановленных следствием лиц». Уголовное дело по факту уничтожения ряда материалов дела «оборотней». Но главное — уголовное дело, касающееся смерти главного обвиняемого Игоря Гончарова. Без честного ответа на вопрос о том, почему он умер, общество никогда не узнает правды о том, что в действительности представляла собой банда милиционеров.

Материалы дела перенесли в другое здание. Обвиняемые теперь числятся за судом. Вопрос о том, чьих рук дело создание столь нетривиальной спецгруппы и сколько их соратников осталось плодотворно трудиться в стенах МВД, не обсуждается вообще. Не актуально?

(“Зеркало недели”, №2, 22-28 января 2005 г.)

Журналист Александров умер в результате побоев в 2001 году. Месяца через три Генпрокуратура в первый раз отрапортовала о том, что убийство раскрыто, а виновный Юрий Вередюк предстанет перед судом. Но суд оправдал Вередюка, посчитав, что доказательства его вины недостаточны. Вскоре Вередюк умер. Как утверждают судмедэксперты, его смерть была ненасильственной. Через несколько месяцев Генпрокуратура заявила о задержании заказчика, организатора убийства Александрова, и его исполнителей.

Любопытно, что «родителем» версии о бомже-убийце Юрии Вередюке, насколько известно, стал подполковник, впоследствии возглавивший горотдел Краснолиманской милиции. В то же время СБУ занималась расследованием версии о том, кто и с чьей подачи убил Вередюка. Пожалуй, это самый важный вопрос. И есть веские основания сомневаться в том, что мы получим на него правильный ответ. И еще одно — что-то не слышно, чтобы к реальной ответственности в связи со своеобразным расследованием уголовного дела об убийстве журналиста привлекался кто-то из прокуроров, курировавших его расследование и получивших за него поощрения еще на первом этапе — когда всю вину свалили на бомжа Юрия Вередюка.

(“Зеркало недели”, №2, 22-28 января 2005 г.)

По «делу оборотней» проходят 12 обвиняемых (среди них — четыре сотрудника милиции), завершено досудебное следствие и материалы дела переданы в суд. На счету этой банды умышленные убийства, разбойные нападения, вымогательства и другие преступления.

Дело о так называемой «банде оборотней», лидером которой был заместитель начальника отдела Управления по борьбе с организованной преступностью Киевской области Игорь Гончаров, стало одним из самых резонансных в 2002 году. По данным правоохранителей, эта группировка с 1997-го по 2001 год совершила 11 убийств жителей Киева и Киевской области. Используя оперативно-розыскные методы, они похищали обеспеченных людей, вывозили на загородные дачи и там убивали их даже в случае получения вознаграждения от родственников похищенных. Генеральная прокуратура проверяла «банду оборотней» на причастность к убийству журналиста Георгия Гонгадзе.

И.Гончаров, находившийся под арестом с мая 2002 года по обвинению в организации преступной группировки, умер 1 августа 2003 года. Его смерть стала, по убеждению сотрудников прокуратуры, следствием причинения ему спинальной травмы служебными лицами СИЗО номер 13, в котором он содержался под стражей. Впрочем, остаются веские основания сомневаться в том, что это соответствует действительности.

Кроме того, в суд для рассмотрения по сути переданы уголовные дела по обвинению двух бывших сотрудников милиции в фальсификации доказательств в обвинении Юрия Вередюка в деле об убийстве журналиста Игоря Александрова. Также передано в суд дело по обвинению четырех человек в убийстве генерального директора ЗАО «Антарктика» В.Кравченко в Одессе.

Генеральный директор телерадиокомпании «ТОР» (Славянск, Донецкая область) Игорь Александров, подвергшийся нападению, скончался от тяжелой черепно-мозговой травмы 7 июля 2001 года. Обвиняемый в его убийстве Ю.Вередюк скончался от острой сердечной недостаточности, вызванной повторным инфарктом миокарда, 19 июля 2002 года.

(“Зеркало недели”, № 1, 15-21 января 2005 г.)

В Крыму продолжают избивать «оранжевых» работников СМИ. Только сегодня стало известно, что 6 января было совершено нападение на журналиста джанкойской районной газеты «Зари Присивашья» Романа Бочкалу, передает корреспондент «Трибуны».

По информации газеты, инцидент произошел в тот момент, когда журналист направлялся из редакции домой. В бессознательном состоянии, с переломами ноги и ключицы, ушибами, 20-летний Бочкала был выброшен на обочину дороги за пределами города. При этом нападавшие изъяли у него оранжевый шарф, документы, записную книжку и мобильный телефон.

В настоящее время Роман находится в травматологическом отделении Джанкойской центральной районной больницы. К полученным травмам добавилась пневмония. Предстоит операция.

Журналисты газеты «Заря присивашья» обратились со страниц издания к организаторам разбойного нападения. «Мы не боимся иметь свои убеждения, даже если они сильно не нравятся пока еще власть имущим», - заявил коллектив редакции.

(Трибуна, 18.01.2005 18:10

http://tribuna.com.ua/news/2005/01/18/21990.html)

Конфлікт між міською владою Кіровограда і представниками мас-медіа розпочався місяць тому, коли їх перестали допускати на засідання виконкому та на наради служб і управлінь виконавчого органу. Траплялися також випадки, коли журналістів брутально виганяли із зали засідань, а також відбирали плівки з диктофонними записами. Це стало приводом для зібрання позачергової наради правління обласної організації НСЖУ, на якій було прийнято заяву про порушення права на отримання інформації. Також журналісти вимагали притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб, винних в умисному перешкоджанні їхній професійній діяльності.

Відповідь прокуратури журналісти розцінюють як свою першу перемогу і сповнені рішучості надалі боротися за власні права.

("Голос України", 18 січня 2005 р.)

В ньому, зокрема, сказано: «Визнати дії Ямпільської районної ради по відмові у акредитації Кізки В.В. неправомірними. Визнати рішення сесії Ямпільської районної ради від 3.09.2004 року в частині відмови Кізці В.В. в акредитації при райраді незаконними. Зобов’язати Ямпільську райраду Вінницької області акредитувати Кізку В.В. — кореспондента Вінницької обласної газети «33-й канал».

Тепер наш журналіст має право подати і цивільний позов до Ямпільської райради, і стягнути з неї моральні збитки. В. Кізка працює власкором нашої газети і по Могилів-Подільському, Чернівецькому, Томашпільському районах. До їх владних структур ним кілька місяців тому були подані аналогічні заяви про акредитацію. На них, в порушення законодавства, відповіді не одержано і досі. Отож, цілком можливі у найближчий час судові засідання і в цих районах за скаргами нашого журналіста про порушення владою його прав. Про рішення і цих судів ми обов’язково проінформуємо наших читачів, адже боротьба за повноцінну присутність недержавних ЗМІ в органах місцевої влади має значне соціальне і політичне значення.

Тим часом, як не дивно і не смішно, Ямпільська районна рада не згодилася з рішенням Ямпільського районного суду і ... звернулася з касаційною скаргою до обласного Апеляційного суду. На розгляд цієї справи ми запрошуємо всіх колег з обласних і центральних ЗМІ (редакція «33-го каналу»).

P.S. Цікаво, чи взагалі хтось із депутатів Ямпільської райради знає, що таке закон?..

(“33-й канал”, м. Вінниця, №2, 5 січня 2005 р.)

Увагу Національної ради з питань телебачення та радіомовлення привернули програми каналу, які транслювалися 27 і 28 листопада, після другого туру президентських виборів. Передачі, на думку Віталія Шевченка, підігрівали сепаратистські настрої і викликали обурення громадськості. 28 листопада керівництво ТРК "Україна" отримало телеграму, підписану В. Шевченком, із вимогою надати Нацраді записи мітингу в Донецьку, інтерв’ю з мешканцями Донецької та Луганської областей, а також програми новин. Президент ТРК "Україна" Геннадій Кондауров заявив на прес-конференції, що не зреагував на вимоги, бо то не була офіційна телеграма від Нацради.

— Це було прагнення змусити телекомпанію припинити трансляцію виборчих багатотисячних мітингів у Донецьку. Ви знаєте, які вони були гострі, яка кількість людей брала в них участь по всьому Донбасу і південному сходу України.

Г. Кондауров каже, що претензії зараз лунають і на адресу інших телекомпаній південного сходу України, зокрема донецької "Київська Русь", яку пов’язують із ім’ям колишнього Генерального прокурора Геннадія Васильєва, та Першого муніципального каналу.

— Я вважаю, що зараз почалася масова репресивна кампанія проти засобів масової інформації, які не відповідали помаранчевому відтінку, — переконаний президент ТРК "Україна". — Мета полягає в тому, щоб відібрати ліцензії, зробити перерозподіл телевізійних частот на свою користь і позбавити опозицію, яка щойно починає формуватися, доступу до преси.

У свою чергу, Г. Кондауров звинуватив Національну раду в тому, що окремі її співробітники займалися розміщенням передвиборчих роликів кандидата у Президенти Віктора Ющенка. Президент ТРК "Україна" назвав це грубим порушенням, яке повинне зацікавити прокуратуру та судові органи.

("Голос України", 25 січня 2005 р.)

Як повідомила редактор газети Ольга Ільчук, пан Червоній просить суд визнати недостовірною інформацію, опубліковану в “Рівенській газеті” 17 грудня 2004 року в колонці редактора із заголовком “Бабай під рівенським соусом”. Стаття починається словами: “Якщо маленьких дітей батьки лякають бабаєм, то значну частину населення Рівенщини – політиком і народним депутатом Василем Червонієм... Напередодні виборів у поштових скриньках рівняни могли знайти листівку, на якій було написано: “Якщо ви обираєте його (тобто В. Ющенка, – “Газета”), то обираєте й цього (Василя Червонія, – “Газета”)”.

Василь Червоній просить суд зобов’язати редакцію, засновника та видавця газети ТОВ “Видавничий дім ОГО” опублікувати спростування та попросити пробачення у депутата на сторінках видання, а також відшкодувати завдану моральну шкоду в сумі 50 тис. гривень.

Окрім того, пан Червоній просить суд визначити міру провини кожного з відповідачів і стягнути штраф з них за заподіяну йому моральну шкоду. Народний депутат вважає, що наведені в публікації дані поставили під сумнів його честь, гідність, моральні, професійні та ділові якості.

Як повідомила Ольга Ільчук, зазначена в позові депутата Червонія сума ставить під загрозу подальше існування видання.

Як інформує агентство “Українські новини”, раніше журналісти Рівенської області закликали лідера блоку партій “Наша Україна” Віктора Ющенка засудити дії Василя Червонія. За словами голови комітету Рівенського незалежного медіа-профсоюзу Сергія Штурхецького, приводом до звернення був інцидент між Червонієм і головним редактором рівенської обласної газети “Панорама” Миколою Кульчинським, який стався 14 серпня, коли Червоній і Кульчинський побилися у приймальні депутата. Пан Штурхецький зазначає, що конфлікт спричинила публікація в підконтрольній Червонію газеті “Волинь” образливої для Кульчинського статті.

Прокуратура Лубненського району звинуватила журналіста, який захищав себе і родину, у навмисному вбивстві. Проте суд визнав, що Коряк діяв у рамках необхідної самооборони.

(“Високий Замок”, м. Львів, №16, 27 січня 2005 р.)

В субботу в два часа дня Речинскому позвонил неизвестный, представился следователем СБУ Сизяковым Сергеем Александровичем и попросил прибыть в понедельник в центральный офис «конторы» для допроса в качестве свидетеля по некоему уголовному делу. Неизвестный звонил с мобильного телефона, поэтому утверждать, что звонивший действительно является сотрудником СБУ, мы не можем. Тем не менее, несмотря на некорректность этого предложения (повестка где?! Почта, что — не работает?), Речинский на встречу согласился. Почему — не знаем. Мы, например, без повестки в такие места не ходим.

«ВВ» попросили прокомментировать этот вызов самого «виновника торжества».

— Стас, по какому делу собираешься лжесвидетельствовать?

— Почему обязательно лжесвидетельствовать?

— Потому что «любое ваше высказывание может быть использовано против вас» или как там еще в американских боевиках говорят? Ведь вызвали они тебя явно не о благе Родины беспокоясь, а, преследуя, как обычно, свои низменные, я бы даже сказал, антинародные цели. Наверняка хотят узнать, откуда информацию черпаешь, чей, грубо говоря, заказ исполняешь?.. А потом быстренько пришьют что-нибудь, переквалифицируют тебя из свидетелей в подозреваемые.

И задержат в порядке статьи сто пятнадцатой до получения соответствующей санкции суда. Ты, кстати, знаешь, по какой статье на Владимирскую поедешь?

— По статье 328, «разглашение государственной тайны». Следователь, мало того, что по гнусному обыкновению поленился повестку прислать, но и статью не назвал. Но мне из хорошо информированных источников известно, что речь идет о разглашении государственной тайны.

— А ты что, допуск имеешь?

— Нет, конечно. Дело возбуждено по факту. По какому — не знаю. Но, судя по тому, что последние мои статьи были о не очень благовидных поступках и связях высшего руководства СБУ, это и является очень страшной государственной тайной. Сразу же после интервью с генералом Кравченко меня предупредили, что заведено оперативно-розыскное дело и проводятся соответствующие технические мероприятия по отношению к моей персоне. Слушают, пишут, смотрят, ходят всякие. Кстати, следователь позвонил мне не на домашний телефон, а на мобильный. Причем, на тот номер, который на меня не зарегистрирован. Я спрашиваю, а откуда у вас этот номер? Он отвечает — ну мы же не в детском саду работаем. Нормально: повестку домой принести лень, домашний телефон узнать тоже. Тупо берут и звонят по тому номеру, который же и слушают. Они бы еще в разговор вклинились и на допрос вызвали. Никакого уважения к процессуальным нормам. Причем год назад, когда меня в СБУ вызывали в качестве свидетеля по делу о покушении на Лазаренко, тоже повестку не принесли. Полгода назад, когда черниговские менты в квартиру ломились, тоже «чисто на пальцах» объясняли, что им от меня нужно. Просто «братки» в погонах какие-то.

— Кстати, чем для тебя закончились разбирательства с черниговской милицией?

— Там две версии было: что я сбил кого-то, а потом — что музей ограбил. Кончилось все обыском, после которого интерес ко мне сразу пропал. Кстати, у меня тогда как раз материалы по Гончарову появились любопытные. Сейчас, наверное, тоже основной целью является обыск. Хотят поискать, что у меня по «семье» Смешко еще есть. Зачем — непонятно. Оно и так на следующей неделе в интернете появится. По-моему, это уже какая-то интеллектуальная агония. Хотя, может, конечно, это и просто мелкие пакости в стиле «конторы».

— А зачем ты вообще согласился на этот допрос без повестки идти?

— Люблю я это дело. Не буду вдаваться в детали, но это ведь процесс обоюдополезный. Много можно нового узнать. Да и откладывать не хочется. В понедельник, так в понедельник. Во вторник, глядишь, Смешко уже снимут, так и не узнаю, чего хотели. Мучиться буду.

— Ладно, удачи тебе. Расскажешь, чего хотели.

— Под статью подвести хочешь — о разглашении данных досудебного следствия? Мало мне гостайн Смешко и компании?

На этой оптимистической ноте мы завершили наш разговор с Речинским. Надеемся, что во вторник он, как обычно, выйдет на работу.

(“Вечерние вести”, 17 января 2004 г.)

До сих пор Ляшко не удавалось доказать в Апелляционном суде Черкасской области то, что он не бросался с кулаками на милиционеров. Не помогало в этом деле и наличие видеозаписи событий. А тут на тебе — такой новогодний подарок от того же Сосновского районного суда, который 5 февраля 2003 года признал Олега Ляшко виновным в оказании физического сопротивления сотрудникам милиции и прокуратуры при проведении обыска в типографии МП «Республика» в марте 2002 года, что влекло за собой ответственность, предусмотренную частью 2 статьи 342 УК Украины. Тогда обыск в типографии завершился совершенно незаконным изъятием 107-тысячного тиража газеты «Свобода».

Это был уже повторно отпечатанный тираж: накануне неизвестные совершили нападение на машину МП «Республика», перевозившую газету в Киев, похитили весь тираж и утопили его в реке. Вместо того, чтобы активно заняться розыском грабителей, прокуратура возбудила уголовное дело... о неких злоупотреблениях должностных лиц МП «Республика», в рамках которого и был произведен обыск. Естественно, главный редактор «Свободы» отказывался отдать повторно отпечатанный тираж. За что и поплатился — сначала заключением в ИВС, а затем судебным приговором.

Интересно, что именно в этом «несчастливом» номере «Свободы» был помещен запрос народного депутата Украины, главы депутатской группы «Антимафия» Григория Омельченко с обвинениями в адрес тогдашнего генпрокурора Михаила Потебенько в получении взятки в размере 100 тысяч гривен…

После оглашения судебного постановления Ляшко заявил: «Я рад, что здравый рассудок пришел в органы прокуратуры». Хотя не исключено, что этому «пришествию» поспособствовала весьма неприятная эмоция — страх...

(“Вечерние вести”, 11 января 2004 г.)