MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Свобода Висловлювань в Україні, 2005, #03

Деякі загальні дані
Інформаційний простір Криму: чи не час перелому? Деякі загальні проблеми
Усі ресурси на нулі, тому не виходить єдина в Криму українська газета Влада і мас-медіа: конфронтація чи співпраця? Редакционная политика без политики? Українська журналістика потребує автолюстрації Дезінформатори повертаються Про чистоту телерадіоефіру Общественное ТВ — значит без цензуры Вихлюпнемо дитя з водою? Через ідею створення громадського телебачення не можна втратити Перший і Другий національні телеканали Наступного тижня керівництво соціально-гуманітарного блоку уряду планує провести нараду стосовно подальшої долі Укрінформу, "Урядового кур’єра" та інших мас-медіа, які фінансуються безпосередньо з Державного бюджету Содержание газет обходится дороже, чем кредитование молодежного жилья Заява Правління Київської організації Національної спілки журналістів України Галузева преса: бути чи не бути? ЗМІ та вибори
Найоперативніше і виважене слово... Про свободу слова-2004 Переслідування, утиски, залякування тощо з політичних мотивів
Скандал на областной телекомпании продолжается Революция на Сумской областной государственной телерадиокомпании Газета "Вісник" припиняє своє існування Журналист свободен с ограничениями. Заявления главы государства противоречат реальным действиям его подчиненных Невже почалося цькування телеканалу "Інтер"? И исчезнет “Русь”? Зачем закрывать канал, который пропагандирует духовное Соломинка з... 822 тисячами гривень. Скандал навколо "Астра ТБ" викликаний небажанням телекомпанії платити ліцензійний збір Донецький телеканал заявляє про політичний тиск і просить захисту Сезон охоты на журналистов Томенко порадив керівникам державних ЗМІ самим подати у відставку Злочинні посягання на журналістів
Чого варте вибачення “Єфремов — це дніпропетровський Гонгадзе”, — стверджує вдова загиблого журналіста у відкритому листі до Президента України Олігарх обікрав сім’ю загиблого журналіста Затримано підозрюваних у побитті журналіста Опальные милиционеры восстановлены В течение двух недель Юрия Вередюка, согласившегося на роль убийцы тележурналиста Александрова, в запертой квартире "натаскивали" на "правильные" ответы в суде. В деле о фальсификациях доказательств оказался замешанным бывший начальник криминальной милиции Краматорска Касетний скандал: “нове видання” Обмеження доступу до інформації
Как меня заставили выписать газету "Ветеран Донбасса" Почему “Газета по-киевски” не опубликовала интервью Анны Герман Все те же грабли? Ігнорувати журналістів — собі ж шкодити. Чи адекватно нова влада реагує на виклики? Мер Севастополя обіцяє Свобода слова чи теревені "Прозрачный" Ющенко секретит свои указы вдвое чаще Кучмы Минюст нужно... "рассекретить" Втручання в професійну діяльність журналістів та ЗМІ
У місті Вишневому на Київщині місцеві депутати заявляють про пряму цензуру з боку мера міста Влада і преса Резонанс. "Дайош назад цезуру..." ("МУ", №22, 25.02.2005). Мороз підбурив Литвина на помилку Не стреляйте в журналиста! Пора политикам понять, что журналисты — это не их пресс-служба, и они вовсе не обязаны пиарить власть. Ряд отечественных политиков и правительственных чиновников предлагают заключить с журналистами "пакт о ненападении" Яйца в новейшей украинской истории последнее время играют пугающе важную роль. Одних они с полулета кладут наземь. Другим – мешают танцевать. Сегодня в роли яиц – пресса. Уже свободная. Как бы. Перешкоджання виробництву та розповсюдженню ЗМІ
"Бриз" знищують! Міноборони — ворог журналістів? Судові процеси на захист свободи слова і преси
Журналисты против чиновника Прояви ксенофобії в ЗМІ
“Персонал” — “Майн кампф” украинского фюрера Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Цивільні справи. Дифамація
І у нас судять по-європейськи Активіст "ПОРИ" подав позов до суду на мера і телеканал "Інтер" за наклеп Василь Червоній: “На інтерв’ю погоджусь після вибачення”. Для Василя Червонія вибачення — нормальне явище Справу “Рівненської газети” розглядатимуть на Волині. Журналістський колектив молодої газети отримав першу маленьку перемогу Справа про бабая Свобода слова по-ривненски: губернатор против прессы. Всеукраинская ассоциация издателей призывает президента не допустить расправы за критику Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Кримінальні справи
Справу закрито. Запитання залишились Погляди
Политики не должны делить медиа-рынок “Хорошим журналістам буде важко завжди” Аналітика замість маніпуляцій. Володимир Здоровега про нові завдання для ЗМІ Роман Скрыпин оценивает свою работу на твердую "тройку" Саморегуляція
"Біла книга" свободи преси Медиа-адвокатура защищает журналистов

Деякі загальні дані

Інформаційний простір Криму: чи не час перелому?

Інформаційне протиборство в Криму в пострадянській історії розпочалося в 1991-1993 роках з початком розподілу Чорноморського флоту. За ним стояли спецслужби Росії. А рупором був прес-центр Чорноморського флоту, газета "Флаг Родины" та інші проросійські засоби масової інформації.

Другий етап інформаційного протиборства у Криму пов’язаний з приходом до влади і обранням Президентом Криму лідера проросійських сил півострова Юрія Мєшкова. Головним намаганням цього горе-політика було приєднання Криму до Росії.

Третій етап інформаційної боротьби пов’язаний з конкуренцією кримського та сочинського курортів. Московські ЗМІ поширюють недостовірну інформацію про епідемії хвороб в Криму, відімкнення електроенергії, непостачання води, публікують листи про труднощі відпочинку в Криму.

Четвертий та п’ятий етапи інформаційних воєн пов’язані із святкуванням 1000-річчя поширення християнства на Русі та боротьбою екс-спікера парламенту Криму, лідера комуністів півострова Леоніда Грача проти уряду Криму, а персонально — проти Голови Ради міністрів Криму Сергія Куніцина.

Останній етап інформаційного протиборства (на думку автора) пов’язаний з президентською кампанією 2004 року. Про це свідчить і заява Комітету з моніторингу, свободи преси в Криму, опублікована в "Кримській Світлиці" 26 листопада 2004 року. Ось який висновок робиться в цій заяві: "Інформаційна політика (значною мірою державних ЗМІ) призвела до дезінформації значної частини кримських виборців, ускладнила їхній вільний та усвідомлений вибір й істотно вплинула на результат голосування в Криму".

Головною метою цього етапу була зміна громадської думки кримчан на користь провладного кандидата в Президенти України Віктора Януковича. Зрозуміло, що така офіційна інформаційно-психологічна обробка кримчан проти Віктора Ющенка велася тільки з санкції та за підтримки деяких вищих посадовців держави і автономії.

Щоб забезпечити підтримку населення півострова Віктора Януковича, засоби масової інформації, які контролюються тими чи іншими політичними угрупованнями та фінансово-промисловими групами, відповідним чином в образі "ворога Криму та кримчан" представляли Віктора Ющенка та його команду. В урядовій газеті Криму "Крымская газета" (18.11.2004 р.) була опублікована передвиборча програма Віктора Ющенка, в якій задекларовані такі пункти, як "закрити кордони з Росією", "Реалізувати проект кримськотатарської автономії на кримському півострові", "Зберегти стару політичну систему влади" та інші.

Зрозуміло, що сам редактор цю фальшивку ніколи б не поставив у номер.

Друкування цієї псевдопрограми (на тлі програми Віктора Януковича), імовірно, спричинило негативну реакцію деяких груп населення Криму стосовно кандидата в Президенти України Віктора Ющенка. Вона створила певне тло, яке сприяло відторгненню частиною населення Криму (особливо проросійського) кандидатури Віктора Ющенка. Робився акцент на особисте життя Ющенка, на його хворобу (хоча професіоналам, в тому числі і від журналістики, було зрозуміло, що його отруїли), на американське походження дружини Віктора Андрійовича і таке інше.

Ось тільки деякі заголовки матеріалів, опублікованих у газеті "Крымское время": "Фашизм Ющенко", "Лицо Украины повернулось к Чубарову задом", "Самозванец".

Друга стратегія інформаційної пропаганди застосовувалася стосовно оточення Віктора Ющенка. Робився акцент на тому, що його оточують олігархи, нечесні та невдалі політики, корумповані особи. Кожний день кримчани стикалися з брехнею про Віктора Ющенка. Деякі ЗМІ свідомо ставили акцент на негативі, використовували ефект замовчування позитивного в діяльності В. Ющенка та його команди (на посту голови Нацбанку України та Прем’єр-міністра України).

Система ЗМІ в автономії мінлива. У перші роки незалежності на півострові домінували російські видання. Сьогодні, особливо влітку, ринок друкованих ЗМІ ділиться порівну між кримськими та російськомовними українськими виданнями, і російськими виданнями з іншого боку.

Решту часу на ньому домінують кримські та українські російськомовні видання.

З московських видань — "Комсомольская правда", "Аргументы и Факты", "Московский комсомолец", "Независимая газета". Серед українських газет в Криму популярні "Факты", "Сегодня", "2000", "Столичные новости", "Голос України", "Урядовий кур’єр". Частина місцевих видань — "Крымское время", "Крымская правда", "Голос Крыма", "Кримська світлиця".

В автономії зареєстровано та перереєстровано 1032 періодичних видань, із них: 875 газет, 99 часописів, 25 бюлетенів, 12 альманахів, 15 збірників, 2 календарі та 1 дайджест.

Однак реально виходить лише половина видань. Більшість має локальний вплив та локальну читацьку аудиторію. Реально ж впливають на формування громадської думки і мають у своєму розпорядженні серйозну аудиторію понад 10 кримських видань. Газет, які зареєстровані з виданням українського мовою, 7. І це майже на 500 тисяч українців автономії. Реально виходять "Кримська Світлиця" та додаток до газети Верховної Ради Криму "Кримський діалог". Але ці видання не задовольняють інформаційного голоду кримських українців. Місцевій владі українські газети зовсім не були потрібні на півострові. Тому й тулиться редакційний колектив "Кримської Світлиці" в кількох кімнатах. Яка тут творча робота? Хоча ця глибоко державницька газета в доленосний для України історичний момент (Помаранчевої революції) не зрадила себе і своїх читачів. Вона була і лишається єдиною україномовною державницькою газетою в Криму.

А ось "Крымская правда", яка до 1991 року була органом Кримського обкому КПУ/КПРС, то інша річ. У часи незалежності партія передала редакції приміщення та кошти. Засновником газети є журналістський колектив редакції. На її шпальтах плюндрується все українське, неспроможність українців вибудувати свою державу і таке інше. Ось і останні газетні грудневі передвиборчі заголовки, сповнені ненависті до людей іншого світогляду:

"Крымчане, виберем Януковича! Скажем "нет" оранжевой чуме!..", "Оранжевая проказа перерастает в коричневую чуму", "Украине угрожает албанизация".

Напередодні Нового року редакція організувала круглий стіл "відомих кримських політологів" (Авт. — не зрозуміло, в яких політологічних колах). Результатом став матеріал у газеті "До оранжевой "революции" Украина была страной непуганных украинцев". "Відомий політолог" господін Никифоров зробив "науковий політологічний" висновок, що люди, які проживають в Західній Україні, це ті ж росіяни, але із "зіпсованою" російською мовою.

У газеті виходить сторінка "Русский мир". Це проект російської громади в Криму та редакції газети. Один із постійних авторів Павло Хрієнко на цій сторінці, оцінюючи політичну кризу в Україні, робить висновок, що "Наша страна (Авт. — Україна) не состоялась как государство", і редакція виносить цю "наукову" думку в заголовок. І це — доктор соціологічних наук, професор, член президії української академії політичних наук. Зауважте, не російської чи американської, а української!

Газета розміщується в Інтернеті. Наклад понад 50 тис. примірників. Не відрізняється також толерантністю до України і газета "Крымское время". Її замовник — благодійний фонд "Центр соціального захисту і допомоги". Тижневий наклад з п’ятничним випуском понад 35 тисяч примірників. Судячи із змісту, головна мета газети — захист інтересів російськомовного населення Криму. Свого часу газета опублікувала інтерв’ю свого кореспондента Олександра Мащенка з доцентом Таврійського національного університету Сергієм Кисельовим, під гучною назвою "Украина будет либо парадным крыльцом России, либо задним двором Европы". З шаманською впевненістю і безкарною зухвалістю доцент Національного університету держави, яка надала йому роботу і платню, пророкує: "Я не верю в то, что к концу столетия на политической карте мира останется независимое государство Украина". Перелицювавши вислів Бісмарка про місце Польщі в Російській імперії, господин Кисельов великодушно відводить Україні роль "парадного крильця Росії".

У передвиборчих баталіях газета посіла позицію провладного кандидата та публікувала на шпальтах такі матеріали, як "Оранжево-коричневий клещ", "Конгломерат зла, или Хунвейбиновская революция в Киеве" та інші.

Стосовно "Крымской правды" та "Крымского времени" до комісії з журналістської етики, яку очолює головний редактор "Дзеркала тижня" Володимир Мостовий, 2004 року надійшла заява Петра Вольвача, доктора філософії у галузі біології, голови Всекримського товариства вчених, в якій він акцентує увагу на тому, що публікації в цих газетах сприяють розпалюванню релігійної і міжнаціональної ворожнечі між жителями півострова. Проаналізувавши публікації в цих ЗМІ, комісія констатувала в своїй заяві, яку ухвалила на засіданні 19 липня 2004 року, що ці видання систематично порушують Етичний кодекс українського журналіста.

"Крымская газета" — орган уряду Криму. До президентських перегонів вона стояла на державних засадах. У передвиборчій риториці зайняла позицію провладного кандидата. Про фальшивки, які публікувалися в цій газеті, я писав на початку статті.

"Крымские известия" — орган Верховної Ради Криму. Значну частину площі займають публікації постанов Верховної Ради Криму та її президії, а також виступи, статті, звіти про діяльність голови парламенту. У передвиборчій гонці займала виважену політику. До речі, таку, як і голова Верховної Ради Криму Б.Д. Дейч. На півострові виходять ще такі російськомовні газети, які мають значний наклад, — "Республика Крым" та "1-я Крымская". До передвиборчої кампанії "Республика Крым" займала кримську проурядову політику. У ході виборів наклад її відчутно зріс. На шпальтах газети перевага була віддана провладному кандидатові. "1-я Крымская" — одне із небагатьох видань, яке об’єктивно висвітлювало події навколо президентських перегонів, чесно та правдиво розповідала про фальшування виборів владою.

У ході передвиборчої кампанії був зареєстрований та став виходити громадсько-політичний тижневик Кримського штабу В.А. Ющенка "Наш Крым". Газета доносила читачам чесні та об’єктивні матеріали про вибори і протиставила правду проти потоку інформаційного бруду, який лився на опозиційного кандидата в Президенти В.А.Ющенка.

Окремо стоїть орган Кримської республіканської організації компартії України, газета "Коммунист Крыма", яка обстоює позиції компартії та критикує Президента й уряд України і ратує за союз слов’янських народів. На виборах, особливо в другому і третьому етапах, підтримувала провладного кандидата.

У автономії видається кілька газет кримськотатарського народу. Усі вони публікують матеріали про життя кримськотатарського народу, обстоюють інтереси всіх політичних рухів кримських татар. Ці газети в передвиборчій кампанії зайняли позицію кандидата в Президенти України В.А. Ющенка.

У Криму зареєстровано майже 120 телерадіоорганізацій, з яких реальне теле- і радіомовлення ведуть понад 40 компаній. Усі ТРК доносять новини російською мовою, хоча останнім часом на ТРК "Крим" збільшується обсяг мовлення українською мовою та мовами депортованих — кримськотатарською, німецькою, болгарською, грецькою і вірменською.

Окремо хочеться сказати про інформаційні структури Чорноморського флоту Російської Федерації та Всеукраїнський інформаційно-культурний центр, розміщений у Сімферополі. Рік у рік інформаційний вплив ЗМІ Чорноморського флоту на кримчан (особливо на севастопольців) зростає. Основний постулат їхніх виступів: Чорноморський флот РФ — гарант стабільності в Криму та Чорноморському регіоні (1991-1995 рр. показали це навпаки). На флоті створено чітку організаційно та технічно забезпечену інформаційну структуру, яка охоплює прес-центр, телестудію та газету "Флаг Родины". Інформаційні структури Українського флоту технічно, кількісно та якісно гірше забезпечені, ніж їх російські колеги.

А ось що пише про Всеукраїнський культурно-інформаційний центр і її керівника Галину Хмільовську в "Кримській світлиці" від 17 грудня 2004 року Петро Вольвач:

"Перебуваючи у відпустці і завершуючи роботу над чотирма книгами, присвяченими творчій спадщині Л.П. Симиренка, я не часто навідувався до ВІКЦу. І завжди, коли там мова заходила про політичні процеси в Україні, складалося враження, що я потрапив на гамірне зібрання провладного кандидата на зашореній комуністичній площі Сімферополя. ...То чи можемо всі ми спокійно ставитися до того, що п. Хмільовська в цей доленосний для України час опинилася по той бік барикади, словом і ділом підтримала антиукраїнські сили? Нам всім брутально вона плюнула в очі та об нас всіх зухвало й свідомо витерла ноги".

Виходячи із політичної, соціально-економічної, етнічної та інформаційної ситуації, яка склалася в Криму за роки президентства Леоніда Кучми, новій владі потрібно фактично з нуля робити справді українську інформаційну політику, яка б слугувала інтересам не політичних угруповань та фінансово-промисловим групам і якійсь одній етнічній групі, а інтересам усього населення півострова. Стосується це і військової сфери. Це питання стоїть в Автономії дуже гостро і воно торкається національної безпеки України. То чи зможе Київ і нова влада переломити інформаційну політику на півострові на користь українському народові? Сьогодні поки що не відомо. А завтра може бути вже пізно.

P.S. Автор дякує упорядникам "Білої книги кримської журналістки" за надану

інформацію.

("Молодь України", 2005.02.01)




Деякі загальні проблеми

Усі ресурси на нулі, тому не виходить єдина в Криму українська газета

Редакція єдиної в Криму україномовної просвітницької газети “Кримська світлиця” вимушена призупинити її випуск. На наступний, 11-й у поточному році й 1162-й, номер елементарно немає коштів. “Вичерпано всі ресурси для виробництва газети, — сказано у зверненні журналістів тижневика, — кілька місяців колектив працює фактично в борг, а на всі наші настійні звертання до вже нової влади (йдеться про віце-прем’єра Миколу Томенка. — Авт.) стосовно подальшої долі часопису не отримано жодної офіційної відповіді. Ми розуміємо, що не до всього відразу доходять руки (сподіваємося, не голови...) у нашого молодого уряду, що спадщина йому після “бригади” Януковича, який вперше за всю “світличну” історію торік позбавив газету фінансування, дісталася непроста, але бодай добрим словом підтримати єдину українську державницьку газету в Криму, яка беззастережно і послідовно (і не за гроші!) підтримувала на минулих виборах народного кандидата, таки можна було б”.
Ситуація у “Кримській світлиці” справді безвихідна: з початку 2004 року її не фінансують iз Держбюджету, вона також не потрапила до переліку періодичних видань, які дотуються республіканським бюджетом АРК. За словами головного редактора Віктора Качули, свого часу, напередодні президентських перегонів, свою підтримку і, відповідно, стабільне фінансування “КС” пропонував голова Верховної ради автономії Борис Дейч. Але колектив не пристав на його милість, оскільки це б само собою означало суттєві зміни політики газети і, головно, переорієнтації на тодішнього провладного кандидата. Не рятує й реклама, бо рекламодавці здебільшого справу мають iз тиражними російськомовними газетами. Отож, як не крути, без урядового рішення не обійтись.
А поки що, аби не плодити далі борги (на сьогодні вони сягають 40 тисяч гривень), які все одно нічим і нікому буде повертати, редакційний колектив у повному складі, тобто 11 чоловік (разом iз прибиральницею), до остаточного вирішення питання з фінансуванням часопису йде у вимушену відпустку (у людей уже просто немає за що добиратися до місця роботи).

(“Україна молода”, №46, 15.03.2005)

Див. також — “Поступ”, м. Львів, 9 березня 2005 р.



Влада і мас-медіа: конфронтація чи співпраця?

За перші 13 років незалежності в Україні було вбито 39 журналістів. І в усіх злочинах є одна цинічна деталь: за винятком головного редактора "Вечірньої Одеси" Дерев’янка, котрий був знищений (хай простять мені читачі цей вислів) "класично" — кулею з пістолета з контрольним пострілом у голову, всі інші були вбиті з відвертим садизмом: Георгію Гонгадзе відрізали голову, Вадима Бойка спалили бензином, двох повісили (одного, Петра Шевченка, на Київській залізниці, другого — аж у білоруських лісах), галичанина О. Кривенка та ще кількох погубили в автокатастрофах, Александрова — бейсбольними битами... Цей мортиролог свідчить, що кримінальна влада прагнула не лише знищити саме цих журналістів, а й залякати інших, мовляв, не смійте виступати, бо буде ще гірше.
Посіяти страх у середовищі журналістів, викликати відчуття безвиході й розпачу в усьому суспільстві — таким було прагнення тих, хто вже в "помаранчевий" день 28 листопада дав наказ вивести проти повсталого народу 13 тисяч озброєних головорізів. Лише перехід на бік народу СБУ та потужна міжнародна солідарність і тиск на Сім’ю врятував країну від кривавої бійні.
А чи є у журналістів якась підтримка в суспільстві? Чи можемо сказати, що, йдучи вранці на роботу, ввечері повернемося додому живі й не ушкоджені, бо наші читачі, ота громадськість, захистить нас від найманців олігархів чи інших злочинних угруповань? Чи є гарантія безпеки сім’ям журналістів уже з боку корумпованої міліції та прокуратури? Чи громадськість і надалі, як за совєтів та Л. Кучми, буде в ролі щедринського премудрого піскаря, що намагався не висовуватися з нори, аби не мати зайвих клопотів. В українському аналозі — "моя хата скраю"... Та й самим журналістам треба розібратися, яким шляхом йти? Чи далі бути "пристяжними пасками", як за Сталіна, чи холуями й улесливими підгавкувачами, як це переважно спостерігаємо нині? Чи потрібна суспільству державна преса? Відомча? Олігархічна?.. Чи, навпаки, — незалежна й смілива? І де межа тієї сміливості, аби вона не переросла в огульне паплюження всього й вся чи кримінально-порнографічне чтиво?
І кому довірити пресу, радіо й телебачення? 14 років тому було лише два факультети журналістики. Нині понад 35... Чи готові викладачі в Запоріжжі, Донецьку чи Дніпропетровську до якісної підготовки кадрів? Чи можуть там професори навчити бодай елементарного, за найголовніше — українську мову — я вже мовчу...
Тож саме цим проблемам мас-медіа й присвячена сьогоднішня вся друга сторінка "Молоді України". Якщо не згодні — пишіть...

("Молодь України", 2005.02.15)



Редакционная политика без политики?

Сегодня ведется много дискуссий вокруг установления редакционной политики (принципов, по которым готовят новости и прочие материалы) в средствах массовой информации. Часть экспертов и специалистов исходят из того, что установление открытой редакционной политики автоматически будет гарантировать защиту интересов общественности. Но все дебаты разворачиваются так, что возникает впечатление намеренного уклонения от дискуссии по поводу собственно политических проблем, связанных с деятельностью СМИ и журналистов.

Чьи интересы отстаивают участники этих дискуссий? Тезис об интересе общества прописать каким-то образом редакционную политику СМИ выглядит не очень убедительно, особенно из уст политиков. Я помню, как во время оранжевой революции, на Майдане, тысячи людей требовали от телевидения правды. И эта правда заключалась в желании видеть на экранах своих политических кумиров. Доминирование на экранах политических оппонентов воспринималось как ложь, даже в листовках писали: “Они лгут!”. Эти же самые события в Донецке или Луганске воспринимались абсолютно противоположно. Очевидно, что интерес общества заключается в получении плюралистической и достоверной информации из разных источников. Но для каждого отдельного члена общества эта информация отвечает его ожиданиям и политическим симпатиям, наполнена конкретным содержанием, которое ну никак не может быть упаковано в какую-то унифицированную форму. Это тот конфликт интересов, дискуссии вокруг которого пока что не происходит, перефразируя известное выражение: “То, что хорошо для либерала — смерть для социалиста”. Так как быть с этим в редакционной политике?

Новое правительство располагает определенным вотумом доверия, поскольку победил Ющенко. Но это еще не означает, что именно эти политики, это правительство получили право определять интересы общества. Поэтому все заявления чиновников о необходимости прозрачной редакционной политики, но без самой политики, следует рассматривать сквозь призму их скрытых интересов. Интересы эти очень просты — выборы 2006. Политики стремятся к тому, чтобы их показывали чаще и в наилучшем виде, а критиковали меньше, да еще и обязательно предоставили право на ответ. А еще лучше, когда будут показывать их конкурентов, чтобы обязательно и им предоставляли эфир. Именно этот принцип активно проталкивается ими в основы редакционной политики. Можно ли это считать интересом общества, если заведомо известно, что показывать, или же печатать новости о всех партиях, которых больше ста, нет физической возможности? Такие правила игры не являются одинаковыми для всех. Будут те, о ком ничего не покажут или не напишут, прикрываясь именно редакционной политикой. Тогда почему такие правила называют справедливыми и демократичными?

Теперь относительно владельцев СМИ. Их интерес еще более прост — располагать такой редакционной политикой, которая бы их ни к чему не обязывала. Тогда можно крутить этой редакционной политикой как Бог на душу положит. А еще лучше, вообще такую политику разработать, чтобы за ее невыполнение никакой ответственности не нести. В условиях неопределенных политических рисков такая позиция владельцев выглядит вполне закономерной.

Наибольшие общественные организации — профсоюзы, религиозные общины, другие объединения граждан — вообще исключены из этой дискуссии. Сейчас они и их деятельность находятся на периферии информационных потоков, поэтому никто и не спрашивает — что такое для них свобода слова, какими они хотят видеть наши средства массовой информации, нужно ли им знать позицию того или иного СМИ. В одном можно быть уверенным — они не откажутся быть включенными в информационное пространство страны так, как это происходит в демократических странах Европы.

Последние в этом списке заинтересованных сторон — редакторы и журналисты. Сегодня предлагается определять редакционную политику без политической составляющей. Редакционный нейтралитет провозглашается единой альтернативой заполитизированности СМИ. Редакционная политика, провозглашенная публично, станет обязательной для выполнения журналистами этих СМИ. Но никто не говорит, что мы можем оказаться в условиях, когда эту публичную редакционную политику придется объединять с абсолютно непубличными, но не менее конкретными политическими интересами владельцев, или назначенных ими топ-менеджеров. Так уже было и так есть сейчас. В чем заключается интерес журналиста в публичной редакционной политике? Возвращаясь к событиям оранжевой революции, можно вспомнить, что журналисты ICTV и НТКУ пытались с помощью соглашения о редакционной политике избежать участия в грязной информационной войне. Но до третьего тура никто из собственников и топ-менеджеров этих телеканалов и не думал такое соглашение подписывать.

Часть журналистов стремились прорвать информационную блокаду, устроенную старой властью по отношению к Ющенко и оппозиции. Фактически они выступили на стороне одной из политических сил, работали в ее информационных штабах. Наверное, сейчас эти проблемы проявляются и у сторонников новой оппозиции. Но трудно понять, связывают ли журналисты и редакторы решение этих вопросов с переходом на публичную редакционную политику.

Есть опыт многих европейских стран и есть разные возможности урегулировать все эти конфликты интересов. Например, в рекомендациях Совета Европы отмечено, что новости в СМИ должны быть достоверными, а взгляды честными. Честные взгляды — это и есть публичность политических, экономических и всех других интересов собственников СМИ и нанятых ими журналистов. Именно для этого общественности предоставляется информация о предпочтениях и симпатиях того или иного средства массовой информации. И тогда не будет удивления и упреков, что “5-й канал”, канал честных новостей, у всех зрителей ассоциируется с “Нашей Украиной”, а новости “Интера” содержат больше сообщений о СДПУ(о). И станет понятным, почему на всех каналах подвергают критике коммунистов.

(“Украина и мир сегодня, № 7, 25 февраля 2005 г)




Українська журналістика потребує автолюстрації

У принципі, я міг би написати — “самоочищення”, але вжив слово “автолюстрація”, щоб дати знак, що роздуми ці ведуться на маргінесах тієї заплутаної і складної дискусії про люстрацію, котра зараз триває в Україні. Тема потреб і перспектив люстрації в журналістському середовищі, а також поміж керівних кадрів ЗМІ вже досить вичерпно представлена на сторінках різних видань. Єдине, чого мені в цих публікаціях бракувало, — це ширшого обговорення аспекту автолюстрації журналістського середовища.

Почати потрібно з того, що самоочищення українського журналістського середовища триває перманентно. Щоразу, як хтось із наших колег зробив якесь “свинство” у професійній сфері, частина середовища визнавала це “руконеподаваємим”. Інша річ, що ці акти були в основному індивідуальними і не завжди послідовними. Отже, автолюстрація мала б зробити процес “руконеподавання” системним і послідовним. Як?

Як переконати журналіста з провінції чи випускника якогось факультету журналістики, щоб той не “подавав руку” Ряшину, Мустафіну, Оселедчику та багатьом іншим “менеджерам”, від рішення яких може залежати успішна кар’єра, високий заробіток, з’ява на екрані тих же згаданих вище журналістів?

Переконати в цьому важко, але це не означає, що ми цього не повинні робити — хоч би просто в рамках передавання досвіду на тему “Хто є хто в українській журналістиці”. Чи переконаємо багатьох — побачимо, але самі ми просто зобов’язані принципово не подавати руку цим людям, принаймні до часткової покути. Коли це з позиції окремих людей перетвориться на традицію журналістського середовища — це може мати вплив на оздоровлення української журналістики в цілому. Навіть якщо це не приведе до “ритуального лінчування” скомпрометованих типів, то принаймні може прислужитися до вироблення певного етикету, моральних стандартів самого середовища — віднині й на майбутнє.

Зрозуміло, що це “ритуальне лінчування” можуть собі дозволити ті з нас, хто вже має достатньо певну позицію і чисту біографію, щоб не заглядати в очі “топ-менеджерам”. Люди, які мають достатній авторитет як серед колег-журналістів, так і серед читачів-слухачів-глядачів — наших головних суддів, зобов’язані також очистити поняття “журналіст-професіонал” від злоякісного пихатого нашарування, котре в устах квазіжурналістів і псевдоредакторів звучить подібно — “проffесіонал”. Усім цим “владам, альошам, славам” — котрі в силу своїх “топ-менеджерських” посад вважають себе super-“проffесіоналами” — ми зобов’язані усіма доступними методами нагадувати, що невід’ємною основою для оцінювання професійних якостей журналіста є чесність. Журналісти, редактори, менеджери ЗМІ, які виявилися нечесними — були спіймані на брехні, на шахрайстві, на маніпуляції, — не можуть вважатися професіоналами.

Тут варто додати, що поняття професіоналізму не присвоюється журналістові навічно. Підтримувати себе у відповідній формі професійний журналіст повинен так само, як і професійний спортсмен. Тут хочу нагадати одну історію десятирiчної давності. В середині 90-х років наші зовнішні цинічні друзі, а пізніше і внутрішні сентиментальні вороги в галузі розвитку нової української журналістики зробили ставку на кількох “молодих професіоналів”, котрі “подавали надії”. У такій довірі було відмовлено, наприклад, таким легендарним у середовищі постатям як Сергій Набока і Сашко Кривенко. Хлопці, кажучи без зайвої делікатності, часом бухали і скандалили, а щодо імовірних спонсорів не виявляли достатньої гнучкості. Кількох iз тодішніх “молодих професіоналів” ми всі знаємо. Це і Микола Канішевський — той, що пiд час оранжевої революції особисто звільнив журналіста Голосняка, який протестував проти цензури; і В’ячеслав Піховшек — той, що задовго до революції вславився своїми “Епіцентрами”; і Микола Княжицький — той, що напередодні другого туру президентських виборів несподівано вискочив із статтею, в якій переконував, що не буде голосувати за Ющенка, бо той, мовляв, зі старої комсомольської номенклатури.

Від нас теж залежатиме (принаймні в рамках наших ЗМІ чи на тих публічних форумах, у яких ми беремо активну участь, — конференції, дискусії, презентації тощо) реалізація того, що Юлія Мостова називає “позбавлення, принаймні на якийсь час, права публічного голосу” найбільш скомпрометованих журналістів, аналітиків, піарників і т.д. Гадаю, не лише в мене викликає протест те, що деякі навіть неолігархічні ЗМІ представляють право оцінки якихось подій на рівних умовах, скажімо, Михайлові Погребинському і Володимиру Полохалу — це щонайменше некоректно щодо другого з них. Якщо вже хтось має необхідність запропонувати своїй аудиторії думку людини, причетної до розповсюдження темників, до масового обману громадськості, то нехай, цитуючи Погребинського, робить застереження, що це думка людини з моральною вадою. Не кажу вже про ті видання, котрі в пошуках сенсаційності “розкручують” такі скомпрометовані провокаторські “проекти”, як корчинські-вітренки. Такої практики ЗМІ не може заборонити жоден суд, але на це можуть не погодитися журналісти і редактори, якщо для них це справа принципу.

І тут я б не погодився з Юлією Мостовою в тому, що в процесі самоочищення журналістського середовища “масові акції є недоречними”. Залежно від того, що розуміти під “масовими акціями”. Хочу навести один приклад iз Польщі. Кожного року 13 грудня в річницю впровадження у цій країні воєнного стану група праворадикальної молоді приходить уночі з факелами під приватний будинок генерала Ярузельського, котрий несе відповідальність за цей “злочинний акт”. Ось уже 15 років суди незалежної Польщі не можуть довести генералові його вини, але молоді поляки щороку приходять під його вікна і нагадують йому про це. Чому б нам не ввести традицію в усіх незалежних ЗМІ раз на рік, скажімо, 28 листопада (коли під час помаранчевої революції на Київ ішли підрозділи Внутрішніх військ) не нагадати головним антигероям революції зі сфери ЗМІ, що вони говорили, друкували і показували в ці дні? Для цього вироки суду не потрібні.

Ще один метод очищення медіального простору пропонує у своєму тексті “Кадри таки вирішують усе” Наталія Лігачова. А саме: “Здійснити моральний тиск на власників медіа і топ-менеджерів”. Хто мав би здійснити цей “моральний тиск”? Можуть, звичайно, чільні представники різних еліт — передусім політичної (яка реалізує владу) і економічної (яка дає рекламу) — але сумнівно, щоб цей тиск здійснювали задля свободи слова. З іншого боку — чи тиск журналістського середовища може мати якесь значення для керівництва ЗМІ?

Справа важка, але не безнадійна. Коли у 1995 році ММЦ “Інтерньюз” під керівництвом Миколи Княжицького починав робити мережу інформаційного мовлення для УТ-2 з незалежними новинами Миколи Канішевського “Вікна”, у нього виникла проблема з кадрами власне через те, що київське журналістське середовище мало до Миколи суттєві застереження. Тоді, щоб урятувати ситуацію, Княжицький запросив зі Львова авторитетного в середовищі журналіста Олександра Кривенка, в команду до котрого прийшла частина людей, які не хотіли працювати безпосередньо з Княжицьким.

Не менш повчальною і цікавою є історія, чим завершилась ця співпраця. Не минуло й трьох місяців після виходу в ефір “Вікон”, як команди Кривенка і Канішевського (всього понад 30 осіб) демонстративно покинули організацію, очолювану Княжицьким. Цей демарш мав на меті, зокрема, підірвати виробничу потужність нової телеорганізації і зруйнувати її щойно народжену престижність. Удалося це частково. На місце професійної і знаної команди ведучих, журналістів, режисерів відразу ж прийшла нова маса людей — недовчених і незнаних, хоч у більшості симпатичних і порядних — людей, які тільки чекали свого шансу. Аудиторія тодішніх “Вікон” теж дещо змінилася, але не зникла — персональні зміни сприйняла як щось належне. Як кажуть галичани в таких випадках, “кожна потвора знайде свого аматора”.

І врешті, чи не найважливіше запитання: чи ця автолюстрація журналістського середовища потрібна взагалі і чому саме зараз? Якщо ми цього не зробимо зараз, коли в суспільстві ще панує постреволюційна потреба змін та самоочищення, то вже за якийсь час ще ми самі (а не наступники) пошкодуємо за цим. Не встигнемо й оглянутися, як на дріжджах критики неуникненних поразок нової влади, зміцніє медіа-імперія Пінчука з передовим “незалежним публіцистом” Дмітрієм Кісєльовим в головній ролі. А там, “дасть Бог”, підросте й медіа-імперія Ахметова з “незалежним аналітиком” Костею Бондаренком на чолі. Ну і так далі. Вони, відповідно, реабілітують таких “поважних експертів”, як Михайло Погребинський, та незалежних журналістів, як Анна Стеців-Герман й іже з ними.

Першими ластівками цих нелегких для української журналістики часів можемо вважати два приклади. Перше — це те, що тихо сконало “Громадське радіо”, незважаючи на його беззаперечні заслуги для свободи слова і становлення громадянського суспільства. А друге — це те, що галасливо пожвавилась хоч і маргінальна, зате скомпрометована телекомпанія “Київська Русь”, співробітники якої — цитую — “призывают международные общественные, правозащитные организации, сообщество журналистов проявить солидарность с ними и защитить свободу слова, священные принципы демократического общества”.

Не мине й 10 років (а може, вистачить і двох наступних виборів — парламентських і президентських), як нове покоління як українських, так і західних журналістів та експертів, а головне — вітчизняних виборців не надто розумітимуть, чому це Мостова і Павлів мають більше морального права говорити про журналістську етику, ніж, скажімо, Дмитро Джангіров чи Василь Базів. Тож — відділімо зерна від полови, поки не пізно.

(“Україна молода”, №43, 10.03.2005)




Дезінформатори повертаються

Так сталося, що моя спокійна робота 3 березня була перервана. Спершу телефонними дзвінками: з Київської міськдержадміністрації — з пропозицією заповнити анкету для одержання відзнаки столичного мера Олександра Омельченка за пропаганду української мови і культури у ЗМІ, та з каналу “1+1” — із закликом узяти участь у новій дискусійній програмі прямого ефіру “Іду на Ви”, яку вестимуть Ольга Герасим’юк та В’ячеслав Піховшек. А потім Людмила Кучеренко, відома полтавська журналістка, занесла свіжий випуск одного з найопозиційніших видань минулих років — “Інформаційного бюлетеня”, який виходить у Кременчуку.

От така вона, українська дійсність весни 2005 року. В’ячеслав Піховшек, відпочивши після трудів із викривлення інформаційного простору під час президентських виборів (нагадаю, він керував інформаційною, точніше — дезінформаційною службою “плюсів”), тепер починає новий проект. І це, здається, не викликає особливих протестів у журналістів. Навіть у тих, хто писав про нього як одного з ідеологів та творців сумнозвісних “темників”. Восени 2004 року з телеекрана Піховшек неодноразово закликав Віктора Ющенка попросити пробачення у народу. Оскільки, мовляв, лідер “Нашої України” не мав права привселюдно звинувачувати владу в його (себто Ющенка) отруєнні, бо ж влада обрана народом, отже, це фактично той самий народ. Тепер же, коли факт отруєння Президента України доведений, схоже, ані керівництву “плюсів”, ані тим, хто вже готовий наввипередки бігти в передачу до “самого” Піховшека, не спадає на думку, що екс-ведучий “Епіцентру” найперше мусить попросити пробачення не тільки у Віктора Андрійовича, але й у телеглядачів. І тільки після того, як буде вивчена громадська думка й опінія колег з цього приводу, можна було б теоретично вести мову про новий проект за його участю — і то у разі, якщо Піховшека пробачать, а його прізвище перестане бути популярною лайкою...

Тепер про відзнаки Олександра Омельченка за пропаганду мови і культури. Я не хочу змальовувати постать київського міського голови самою лише чорною фарбою, але останні гучні “земельні” і “забудовчі” скандали засвідчили, що столичний мер, м’яко кажучи, збився на неправові манівці і більше дбав про власні інтереси, ніж про потреби киян. Тому його відзнака виглядає не стільки визнанням заслуг журналіста, скільки символом його готовності бути лояльним до високопосадовця, чия поведінка і моральність є сумнівними.

І, нарешті, Валерій Лапікура. Не забули ще, як він завзято — куди там Піховшеку! — обслуговував Леоніда Кучму під час президентської виборчої кампанії 1999 року? Як “мочив” його конкурентів, як обливав брудом усіх, хто прагнув змін на верхівці владного Олімпу? Тримайтеся міцніше за стільці: стаття Лапікури з його Лапікурихою передрукована “Інформаційним бюлетенем”. Газетою, чиїм девізом є слова “Сила в правді”. А на яку правду можна сподіватися від людини, прізвище котрої не так давно означало те саме, що зараз слово “піховшек” (саме так, з малої літери, як ім’я загальне). Тепер же тексти Лапікури кожен охочий може прочитати не тільки в “Інформаційному бюлетені”, а й на сайті “Сільських вістей”.

Ви розумієте, що діється в Україні? Я — не дуже.

Однак, все ж звернуся до колег-журналістів. Воля, звичайно, ваша, але якщо хтось прийде брати відзнаки з рук Олександра Омельченка чи згодиться гратися за правилами В’ячеслава Піховшека, я особисто вважатиму вітчизняний журналістський цех хворим на дуже тяжку недугу: безпринципність. Нікому не нав’язую своєї думки і прошу не вважати її за директивну інструкцію, але тільки у разі бойкоту цих, як на мене, аморальних (хоч і по-різному) заходів чи бодай спонтанного протесту проти них вважатиму українську журналістику як певну “неформальну корпорацію” вправі бути “четвертою владою”. А так — звиняйте, колеги.

(“Свобода”, 09-03-2005 13:10)




Про чистоту телерадіоефіру

Доки після виборів “дерибанять” електронні мас-медіа, що само собою процес нормальний, сторонньому оку все більше стають помітними речі, немовбито незначні.

Хочеться поговорити саме про них, оскільки незабаром можемо з’ясувати, що погляд збоку все-таки зауважує дещо не таке вже й незначне.

Безсумнівно, важливо, хто матиме вплив на той чи інший канал із “великих” (так і не повертається язик висловитися донедавна звично – “з олігархів”) – чи котрийсь “Енко”, чи Олександр Волков, який так швиденько та легко, незвично легко, як для його ваги, “літає” ледь не в кожному кадрі поруч із Юлією Володимирівною. Гай-гай, мовляв, як давно це було, чотири роки тому... Тоді Олександр Волков, кажуть, цензурував у мас-медіях справу Георгія Гонґадзе за наказом Леоніда Кучми. Про це принаймні стверджує Володимир Кошів у книзі “Обезголовлений”. І правосуддя наразі не спростувало цього факту.

Це я так, до слова, бо ж справді, який стосунок має Олександр Волков до преси та телебачення сьогодні? Але куди б не прилаштували цього “свого в дошку” хлопця, для всіх – і для донецьких, і для київських, і львівських, – хочеться ще раз нагадати про його не надто добру репутацію. Хто його знає, чи в умовах свободи слова той, хто переслідував за свободу слова та не покараний за це ні морально, ні матеріально, ні, даруйте, фізично (навіть по фейсу йому ніхто за це не з’їздив), а навпаки – був підвищений у чині та мав право безперешкодного просування політичною шахівницею, – хто його знає, чи така людина не візьметься знову за старе, тільки-но для цього створять мінімальні умови? І чи не вони це, ці умови, наразі не надто явні, – наближеність до такої безкомпромісної та твердої Юлії Володимирівни? Зрештою, із глибинки не все помітно, і тут я хочу подякувати Романові Скрипіну за інформацію, яку він викинув у прямий ефір, – про те, що в поїздці в Донецьк пані Юлію супроводжував саме він, Олександр Волков. Правда ж, не секрет, а все-таки соромливо замовчаний, неакцентований, якийсь нібито незручний факт у контексті полум’яних революційних переконань в. о. прем’єра. Так от, щоб не було незручно...

Тут на мене можуть розсердитися фанати “принцеси революції”. І це не дивно. Умова свободи слова не для всіх прийнятна, навіть не для всіх тих, хто віддав журналістиці багато років. Як вони працюватимуть за нових умов? Чи будуть безкомпромісними, чесними, непідкупними та непохитними? Чи не будуть хижими стосовно своїх колег-конкурентів і надто мовчазними, коли йтиметься про переслідування колег по цеху?

Неминуче озирання, знову ж таки – в історію Ґії. Чи не могли друзі запобігти трагедії, яка з ним трапилася? Чи не знали, що за ним стежать? Чи не знали про те, як маніакально Кучма пантрував кожен кадр, кожне речення, які стосувалися його персони, і не пробачав “кривих” натяків і “кривих” слів? Знали. Надто багато й докладно знав Слава Піховшек. Я аж ніяк не звинувачую його в чомусь стосовно Ґії, але те, що впродовж років робив Піховшек із благословення керівництва каналу “1+1”, заслуговує на довідку про профнепридатність. І що ж ми бачимо? Народ стоїть на Майдані, молоді журналісти з “1+1” протестують проти цензури й демонстративно пишуть заяви на звільнення. Невдовзі офіс каналу стає помаранчевим, цих сімох журналістів обіцяють поновити на роботі. І що ж ви думаєте? Ними, принаймні п’ятьма, пожертвували, а Славою – ні. Слава покаявся. Слава чесний перед роботодавцем! Але цей новітній матюк, який, найголовніше, має намір далі, в умовах свободи слова, процвітати в телеефірі! І ніхто, ніхто проти цього нічого не має! Від цього, виходить, чистота телеефіру не постраждає!

Трапляються й парадокси. Скажімо Микола Вересень. Оксамитові баритональні переливи – “мене називають Микола Вересень”. У нього – жести, в нього – шарм, у нього – мінімум підготовки та професійної добросовісності. Дорогоцінні хвилини прямого ефіру примудряється заповнювати своїм багатозначним “е-е-е”, “ме-е-е”, зрештою, збиранням докупи аркушів паперу та гримасуванням – ну, подумаєш, не хочеться йому говорити й усе! Це, схоже, звичка, вкорінена щонайменше з цеківського садка, школи тощо – ну, не хочеться! Не думайте, шановні читачі, що тут щось більше: з вас просто “лахають”, вас мають за простаків, а це – недобре.

Не так давно Микола заробив автомобіль у “озимих”. Він любить кататися в ньому. Він “по життю” переконаний, що “бабло перемагає зло”. Він не може бути сумісним із каналом чесних новин; і щойно гавкне, що його так і так називають, – я вимикаю. Микола Вересень морально відповідальний за смерть свого колеги, батька чотирьох дітей, людини, на якій декілька років паразитував, – йдеться про Олександра Кривенка, президента “Громадського радіо”. У тому самому авто загинула ще одна людина – дипломат ОБСЄ Ґізо Ґрдзелідзе. Микола Вересень, як і так звані “співробітниці”, котрі їхали разом в іншому, також морально відповідальні за трагедію тієї ночі, 9 квітня 2003 року. Але бодай би вони були здатними морально відповідати хоча б за себе...

“Дєвочкі”, які присутні в кадрі та поза, – немалий фактор ризику для працівників ефіру чоловічої статі, фактор засмічування та занечищення не лише робочих місць. Ті, які ще вчора не могли позбирати спідніх по винайнятих квартирах. Сьогодні вони – “обличчя” каналів, провадять добропорядні та благопристойні шоу про сімейне життя, виховання дітей і такі інші дрібниці патріархального буржуазного “загнивання”. У них ціна слів прямо пропорційна ціні кофтин і папужих макіяжів. І що нам із цим удіяти?

Знати, що не лише від грошей залежить майбутня свобода слова.

(“Львівська газета”, №17, 31 січня 2005 р.)




Общественное ТВ — значит без цензуры

У нового руководства Украины, похоже, отсутствует не столько желание, сколько политическая воля создать Общественное телевидение (ОТВ) в кратчайшие сроки. Возможная причина — смена приоритетов накануне парламентских выборов 2006 года.

Оппозиционная необходимость и революционная целесообразность

Трудно поверить, что совсем недавно нынешние лидеры государства доказывали невозможность существования демократии без общественного телевидения и тотальный вред, наносимый обществу государственным контролем над СМИ. В команде Ющенко можно насчитать достаточно авторитетов, у которых есть свои концепции Общественного телевидения: Александр Зинченко, Николай Томенко, Виталий Шевченко, вдобавок — команда журналистов и менеджеров от телевидения.

Правда, часто авторы радикально меняют свои взгляды на возможности и целесообразность создания общественного канала. Взять, к примеру, Александра Зинченко, нынешнего главу президентского секретариата. В 2000-м он был руководителем парламентского Комитета по вопросам информации и вовсю воевал за ОТВ с тогдашним руководителем бывшего Госкомитета по информационной политике Иваном Драчом. И, как писала пресса, — победил, потому что в Верховной Раде приняли закон, по которому должны были создать ОТВ. Но уже в 2002-м в интервью “Галицким контрактам” Зинченко заявил, что в стране нет экономических условий для создания такого телевидения. А все попытки такое телевидение создать связал с желанием разработчиков за казенный счет получить в собственность коммерческий канал.

Думаете за два года экономическая ситуация в стране значительно ухудшилась? Нет, просто Александр Зинченко, тогда еще один из главных идеологов СДПУ(о) и почетный президент телеканала “Интер”, оказался в кресле первого вице-спикера парламента. А на повестке дня стояла избирательная президентская кампания. Как только в 2003-м он потерял контроль над “Интером” и вышел из СДПУ(о) — его тут же определили в кандидаты на руководителя будущего общественного телеканала.

Такая перемена взглядов отнюдь не случайна. Еще пример: вице-премьер по гуманитарным вопросам Николай Томенко. В бытность свою руководителем профильного для СМИ парламентского комитета он активно выступал за создание общественного ТВ и ликвидацию государственных СМИ. В 2003 году инициировал новый проект закона о создании ОТВ на базе НТКУ, с передачей контроля общественному совету. Но уже в начале нынешнего года Томенко, по аналогии с Зинченко, обвинил ряд общественных инициатив по созданию ОТВ в “попытке разнообразных форм коммерциализации и передачи в управление частным лицам НТКУ, ОГТРК, РРТ и других объектов информационного поля нашей страны”.

Сам Ющенко тоже не раз обещал создать общественный канал. Но в его последних заявлениях сквозит желание сохранить контроль над главной информационной кнопкой страны. Наиболее ярко эта ситуация проявилась при назначении президента НТКУ, которым стал соратник по политической борьбе — Тарас Стецькив. В первом же интервью на новой должности Стецькив сообщил, что Ющенко поставил задачу сделать государственный канал объективным, беспристрастным, коммерчески привлекательным. И уже сам Стецькив считает, что государственный канал обязан освещать деятельность Президента Украины, а модели будущего общественного канала будут только разрабатываться.

Быстрого перехода от госконтроля над СМИ, а фактически — победившей на выборах политической силы к общественному контролю — не случилось. Оно и понятно: скоро парламентские выборы, которые, с учетом изменений в Конституцию Украины, будут важнее, чем прошедшие президентские. Политические конкуренты “Нашей Украины” не дремлют и тоже разрабатывают свои концепции общественного телеканала. Например, в журналистских кулуарах активность Александра Ткаченко, бывшего руководителя “Нового канала”, напрямую связывают с интересами спикера парламента Владимира Литвина.

В апреле состоятся парламентские слушания по созданию общественного канала в Украине. Но уже сейчас видно, что дебаты об общественном телевидении переведены в техническую плоскость: кто будет его создавать и где взять деньги. Демократический антураж прикрывает нежелание власти расстаться с влиянием на деятельность государственных средств массовой информации.

Зачем оно нам — Общественное ТВ?

Для политиков — это гарантия, что их идеи услышат миллионы будущих избирателей, для общественных организаций — возможность публично отстаивать свои интересы, для журналистов — работать независимо от власти, политиков и бизнесменов. Для миллионов остальных граждан Общественное ТВ внешне мало чем будет отличаться от хорошего и качественного коммерческого канала. За исключением того, что общественный канал обязан выполнять две важные для нас функции. Во-первых, информировать обо всех событиях в стране и за ее пределами, обо всех мнениях и взглядах, существующих в отношении этих событий. Во-вторых, служить источником обмена новыми знаниями о мире и его культурном разнообразии. Все остальное можно отнести к развлечениям.

Исключительность такого канала еще и в независимости от влияния отдельных частных лиц или их групп, от естественного желания власти навязывать нам свое видение реальности. На практике это означает: включив новости такого канала, мы должны быть уверены в отсутствии цензуры. И если кто-то из политиков врет или погряз в коррупции, то журналисты тут же сообщат нам об этом.

Независимость политическая и финансовая

Порочность существующего гостелевидения — в его зависимости от воли двух президентов — Украины и Национальной телекомпании Украины (НТКУ). Один назначает второго, тот гарантирует защиту личных и политических интересов первого. И даже если мы поставим президента телекомпании в зависимость от воли парламента — ничего не изменится.

Разорвать порочный круг можно, создав в структуре Национальной телекомпании Украины наблюдательный совет из представителей самых разных общественных организаций, профсоюзов, религиозных общин, включив в него авторитетных ученых, писателей, музыкантов, художников и многих других людей. Пусть их будет 50, пусть 100, но никак не 10 — 12, квоты на назначение которых будут распределены между Президентом и наиболее влиятельными парламентскими группировками. Нужно перейти от политического к общественному контролю работы НТКУ.

В Германии, к примеру, такой Наблюдательный совет не может вмешиваться в подготовку программ и новостей до их выхода в эфир, даже если членам совета станет известно о скандальности программы. Сделано такое ограничение специально, чтобы исключить любые возможности для скрытой цензуры. Ведь члены совета тоже люди, со своими слабостями и недостатками. Наивно будет не учитывать это при создании Общественного телевидения в Украине.

Для гарантии полной независимости ОТВ от политических и бизнес-интересов, нужно обеспечить его экономическую независимость. Вариантов финансирования ОТВ немного: абонплата, реклама и госказна. Сегодня НТКУ финансируется из бюджета, что делает руководство телекомпании сговорчивым с чиновниками и политиками, этот бюджет распределяющими.

В той же Германии на общественном канале создали административный совет, который и контролирует все финансовые потоки, не дает возможности для злоупотреблений и защищает финансирование телекомпании от посягательств со стороны политиков. Формируется административный совет из членов наблюдательного совета и ему подотчетен. Финансирование телекомпании, как и программная политика, оказываются под полным контролем общественности.

Быстро сформировав такой наблюдательный совет, правительство уже сегодня могло бы передать под контроль общественности Национальную телекомпанию Украины. Это стало бы базой для последующего создания полномасштабного Общественного телеканала. Но вместо этого из уст высшего руководства страны мы слышим обратное: необходимо сохранить госконтроль из-за внешней угрозы нашему информационному суверенитету. Под государственным контролем, видимо, следует понимать политический контроль нынешнего главы государства и его ближайшего окружения.

(“Украина и мир сегодня”, №9, 2005-03-11)




Вихлюпнемо дитя з водою? Через ідею створення громадського телебачення не можна втратити Перший і Другий національні телеканали

Про це сказав В. Ющенко на прес-конференції у Житомирі. Зокрема, відповідаючи на запитання щодо ідеї створення Громадського телебачення в Україні, В. Ющенко зазначив: "Щоб за цією ідеєю ми не втратили Перший і Другий канал, щоб це не була "технічна жертва", коли, створюючи щось нове, з іншого боку, втрачається те, що люди вже цінують. Водночас, за його словами, "нам треба разом подумати, як підійти до філософії організації такого типу каналу", і, безумовно, "перший крок своїми ресурсами буде робити держава". За словами В.Ющенко, зазначена ідея не має реалізовуватись "безоглядно і любою ціною", щоб не потрапити у ще більшу залежність 2-3 телеканалів, не зробивши при цьому широкого конкурентного поля для інших учасників цього ринку. Президент наголосив, що зараз зазначеним колом питань опікується віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань Микола Томенко.

("Молодь України", 2005.02.15)



Наступного тижня керівництво соціально-гуманітарного блоку уряду планує провести нараду стосовно подальшої долі Укрінформу, "Урядового кур’єра" та інших мас-медіа, які фінансуються безпосередньо з Державного бюджету

Про це повідомив 16 лютого, відповідаючи на запитання журналістів, віце-прем’єр-міністр України Микола Томенко. "Ми хочемо спочатку заслухати пропозиції самих інституцій, які працюють, — я маю на увазі Укрінформ, Держкомтелерадіо, "Урядовий кур’єр". Подивимося, яка їхня позиція, який, скажімо, коефіцієнт готовності до реформування, а потім будемо приймати наше рішення", — зазначив віце-прем’єр.

Водночас Микола Томенко повідомив про своє бачення розв’язання ситуації щодо зазначених інституцій. Так, подальшу долю Держкомтелерадіо Микола Томенко бачить у значному скороченні комітету. "Необхідно, щоб Укрінформ був невеличким агентством, яке більше б працювало з органами державної влади, можливо, в міжнародному контексті. Я думаю, це велика розкіш мати в бюджеті понад 11 млн. гривень", — зауважив віце-прем’єр-міністр стосовно цієї структури.

За словами Миколи Томенка, є пропозиції до Верховної Ради скоротити бюджетне фінансування "Голосу України" та до Держсекретаря припинити бюджетне фінансування "Президентського вісника". "Президент має спілкуватися з усіма медіа на рівних, а не через якесь ЗМІ", — заявив він.

Стосовно регіональних та муніципальних ЗМІ, Микола Томенко пропонує надати їм можливість самостійного розвитку, про що, за його словами, він уже повідомив у своєму зверненні до голів облдержадміністрацій та міських голів.

(“Кримська світлиця”, №8, 18.02.2005)




Содержание газет обходится дороже, чем кредитование молодежного жилья

Похоже, никогда еще столичные СМИ не обрушивали на киевлян столь мощный поток победных реляций, касающихся достижений местных властей. Но делается это отнюдь не стихийно.

Теперь уже многие заметили странный диссонанс. В то время, как в столичных средствах массовой информации преобладает мажорная тональность, тысячи горожан в разных концах Киева организовывают пикеты против хаотической застройки микрорайонов. Они возмущены также скверной работой наземного общественного транспорта, очередями в различного рода городских и районных управлениях, высокими ценами на продукты питания и бензин, колдобинами на дорогах, темными подворотнями и захламленными дворами, ростом числа бомжей и попрошаек всех возрастов.

Тем не менее на днях на расширенном заседании коллегии исполнительного органа Киевсовета Александр Буркивский (первый замначальника столичного главка по вопросам взаимодействия со средствами массовой информации и связям с общественностью) ничтоже сумняшеся заявил: "Минувший 2004-й стал годом настоящего прорыва в сфере коммунальных электронных СМИ".

В чем же состоял этот самый прорыв? Оказывается, впервые стала круглосуточно работать FM-радиостанция "Голос Киева". На спутниковое вещание вышел телеканал "Киев": его ныне могут смотреть не только в Западной Европе, но и в Израиле, Турции. Худо-бедно, но пополняется веб-портал городских властей в Интернете.

Почти в унисон с электронными СМИ информационный тонус киевлян всячески повышали коммунальные газеты "Хрещатик", "Вечiрний Київ", а также еженедельник "Столиця", журналы "Україна", "Київ", соучредителями которых является горсовет. Свою лепту в это дело вносят цветной еженедельник "Столичний вiсник" и журнал "Столичний регiон".

Есть, правда, в этом информпотоке любопытный нюанс. Сделанный мною анализ десятков теле- и радиопередач, а также публикаций, посвященных городской жизни, обнаружил удивительную вещь. Оказывается, более всего наши СМИ боятся оставить "пересичного" киевлянина один на один с голым фактом. Потому-то любой факт столичной жизни, ими сообщаемый, всегда так пережевывается, комментируется чиновниками и даже эмоционально оценивается некоторыми моими усердными коллегами, что бедный зритель, слушатель и читатель, проглатывая его, остается в полной уверенности, что в Киеве все о’кей.

Характерный пример. Недавно по радио, в телепередачах и газетах многословно сообщалось, что до конца 2005 года планируется увеличить протяженность троллейбусных линий с 467 до 506 км, что новые маршруты уже приняли первых пассажиров на Троещине и Оболони. Новость и впрямь первостатейная. Однако, в этих сообщениях не было ни слова о том, что для их пуска пришлось снять часть троллейбусов с других линий. Оно и верно, зачем портить людям радость, рассказывая, как жители, скажем, той же Борщаговки, теперь вдвое дольше должны ожидать свой троллейбус?

Причем подобную информационную "мозаику" городские СМИ подают синхронно и единообразно, судя по всему, следуя примеру военных кораблей, совершающих маневр по приказу: "Все вдруг!".

За счет чего же достигается столь точное выполнение соцзаказа электронными и печатными средствами массовой информации?

— По опыту знаю, — сказал мне заслуженный журналист Украины Анатолий Сытник, — что первейшее дело здесь — своевременное и достаточное финансирование.

Ветеран отечественной журналистики прав. На основании некоторых данных, полученных мною из осведомленных источников на Крещатике, 36, только в минувшем году на содержание упомянутых ТРК и радиостанции, газет "Хрещатик" и "Вечiрнiй Київ" из городского бюджета было ассигновано почти 20 миллионов гривен. В нынешнем же году эта цифра возрастет еще на несколько миллионов. Ну, а сведения о том, сколько собираются отвалить из казенной мошны другим, приближенным к крещатикским офисам, изданиям, держатся за семью печатями. Достоверно известно одно: пока отлучили от финансирования "Столицю", журналы "Київ" и "Україна".

— К сожалению, до сих пор нам неизвестно, насколько возрос спрос на наши СМИ, — заявил недавно председатель постоянной комиссии Киевсовета по вопросам самоуправления и информационной политики Александр Черников, — и сколько они, в конце концов, зарабатывают?

Есть, однако, и еще один действенный рычаг воздействия на коммунальные и близкие к мэрии редакции. За последние годы штаты чиновников, курирующих СМИ, умножились чрезвычайно. Если, скажем, на заре нашей независимости связи с ними в горисполкоме обеспечивала пресс-служба из трех человек, то сейчас в аппарате исполнительного органа горсовета это дело курирует целое Управление информационного обеспечения. В его штате числятся девять госслужащих.

Бюрократия торжествует! Торжествует и процветает. Достаточно сказать, что в структуре госадминистрации функционирует Главное управление по вопросам взаимодействия со средствами массовой информации и связям с общественностью. Его возглавляет бывший председатель горисполкома, он же бывший министр транспорта Украины Иван Данькевич. Как и полагается, в этом главке не покладая рук трудятся первый зам и просто зам, а также пару десятков главных, ведущих специалистов и специалистов второй категории. Надо ли говорить, что все эти клерки восседают в просторных офисах, обеспечены новейшими компьютерами, подключенными к Интернету. Разумеется, за начальниками и замами этих управлений закреплены служебные "Опели" и "Жигули". А еще ведомственную информацию для СМИ фильтруют и дозируют специально созданные в 18 из 30 столичных главков пресс-службы или информотделы, чего раньше никогда не было. Где уж тут достучаться журналистам по поводу того или иного животрепещущего вопроса до начальников управлений?

Уверен, большинство горожан даже и не подозревают, что специально для них райсоветы Киева и их исполнительные органы выпускают ворох всяческих газетенок: "Дарниця", "Днiпровськi новини", "Печерськ", "Нова Оболонь", "Солом’янка", "Святошинськi вiстi" и т. д. и т. п. На их печатание уходит уйма дорогой бумаги, импортных типографских красок, труд полиграфистов, а вот коэффициент полезного действия подобной продукции, как мне показалось после ее изучения, неудержимо стремится к нулю. К такому же грустному выводу пришла и коллегия исполнительного органа Киевсовета, отметив, что "у преимущественного большинства этих газет нет четкой редакционной политики, а публикуемые в них материалы — невысокого профессионального уровня, лишены актуальности".

Спрашивается, если эта газетная овчинка выделки не стоит, то зачем зря изводить в районах деньги налогоплательщиков? Не лучше ли купить на них много апельсинов, яблок, соков для детишек — было бы столько радости!

Интересно, как будут работать городские СМИ в новом году? Редакции коммунальных изданий будут управляться в ручном режиме. Зато в отношении всех прочих газет, на что особо указывал уже упоминавшийся замначальника главка г-н Буркивский, "изменится вектор взаимодействия". И разъяснил этот лукавый пассаж следующим образом. Если до сих пор почти полтора десятка газет и журналов на своих страницах традиционно освещали деятельность Киевсовета, цитирую, в "свободном новостном и статейном формате", а главк платил им за оказание информационных услуг, то отныне планируется переход на "формат размещения заказов". Проще говоря, теперь написанные в редакциях статьи о деятельности властей придется предварительно согласовывать не только в этом самом главке, но и в разных городских структурах.

Интереснее всего, что в мэрии согласились с внедрением такой, наихудшей из форм цензуры. Разумеется, объясняя это необходимостью создания положительного имиджа столичной власти. Да уж, более чем странно выглядят эти меры сегодня, когда новое руководство страны публично заявило о необходимости расширения гласности и свободы слова. Куда тем темникам! Новоявленные томники по-киевски дадут фору коммунистическим главлитам советских времен.

Так вот, в связи с плачевной результативностью городских и районных СМИ вношу на рассмотрение уважаемых депутатов Киевсовета, распоряжающихся городским бюджетом, такое предложение. Давайте, господа, попробуем в порядке эксперимента перевести в 2005 году радиостанцию "Голос Киева", ТРК "Киев", газеты "Хрещатик", "Вечiрнiй Київ", "Столиця" и другие издания, учрежденные городом, на самофинансирование. А сэкономленные на этом 26 миллионов гривен можно направить на льготное кредитование строительства молодежного жилья, на что в прошлом году из бюджета было выделено всего... 14 миллионов. Да за это на вас, господа депутаты, молодые семьи молиться будут!

(“Киевские ведомости”, №16, 1 февраля 2005 г.)




Заява Правління Київської організації Національної спілки журналістів України

Правління найбільшої організації Спілки журналістів, яка об’єднує професіоналів преси, радіо та телебачення, висловлює глибоку стурбованість подіями, що склалися навколо державних ЗМІ останніми днями. Заяви, що пролунали з вуст віце-прем’єр-міністра і державного секретаря, не тільки поставили перед журналістами низку злободенних проблем, а й кардинально відрізняються від позиції Президента України Віктора Ющенка, неодноразово заявленої ним і під час виборчої кампанії, і після інавгурації. Йдеться не лише про форми подальшого існування (або відсутність його) державних ЗМІ, а передусім про долю тисяч професійних творчих співробітників преси, радіо і телебачення. Бо журналісти впродовж десятиліття, виконуючи роль посередника між державними структурами і населенням країни, інформуючи громадян про діяльність державних інститутів, несподівано виявилися без вини винуватими — заручниками нового підходу до проблем інформаційного простору країни. Крім того, постає питання: хто виконуватиме цю роль, якщо масовому роздержавленню будуть піддані ЗМІ — від районних газет, радіо і ТБ до офіційних рупорів державної влади?

Національна спілка журналістів ще кілька років тому виступила з ініціативою роздержавлення ЗМІ і розробила проект відповідного закону, передбачивши насамперед економічні та соціальні гарантії для журналістів. Без цього вести мову про роздержавлення аморально, а тим більше злочинно, не забезпечивши їх належний соціальний статус, викидати напризволяще журналістів видань, що ліквідуються.

Ми не можемо залишити поза увагою і наступ на свободу слова, яка сьогодні виливається в масові гоніння на журналістів, що працювали у ЗМІ, які підтримували через різні причини — економічні або політичні –іншого кандидата. Безперечно, були в наших лавах і добровільні "кілери від слова", що знехтували всі писані й неписані етичні норми журналістики, але про них особлива розмова.

А вимога "добровільного" написання заяв про відставку із своїх постів, складання "чорних списків" видань і журналістів, залякування беззастережним припиненням фінансування, відсутність навіть натяку на можливість відстоювання своїх позицій — усе це, на жаль, починає нагадувати часи компартійного контролю ЗМІ. Але навіть у ті часи неодмінно висували конкретні претензії до журналіста, нехай навіть і формальні.

Київська організація Національної спілки журналістів ще під час виборчої кампанії рішуче виступала на боці журналістів, котрі відстоювали в умовах гонінь і загроз з боку влади право на свободу слова, право на власну незалежну позицію. Ми були впевнені, що демократія в нашій молодій країні несумісна з гоніннями на ЗМІ, на журналістів.

У нинішніх умовах ми не можемо стояти осторонь і мовчки спостерігати, як зусиллями окремих державних мужів зневажається наше право на свободу слова, право бути повноцінними громадянами своєї країни, а не пішаками в чиїйсь політичній грі. Спілка журналістів і надалі відстежуватиме ситуацію, яка складається сьогодні навколо ЗМІ.

("Голос України", №2302, 2005.02.23)




Галузева преса: бути чи не бути?

Нещодавня заява держсекретаря України Олександра Зінченка про ліквідацію галузевої преси не на жарт схвилювала українських журналістів. Працівники ЗМІ вимагали від голови Національної спілки журналістів негайно скликати позачерговий з’їзд майстрів пера. Проте Ігор Лубченко для початку резонно вирішив у стінах спілки організувати круглий стіл: “Чи потрібна галузева преса Україні?”

Звичайно, потрібна! Так вважає майже кожен керівник видання, котрий взяв участь в обговоренні. Гадаю, саме з таким розумінням справи залишав зал засідань НСЖУ і представник держсекретаря Андрій Чирва.

– Донедавна в державному агентстві “Чорнобильінтерінформ” при МНС України випускали три видання, – розповідає головний редактор журналу “Надзвичайна ситуація” Григорій Кримчук. – Щотижневик “Рятувальник” закрили кілька років тому. Залишилася легендарна газета “Вісник Чорнобиля” і, власне, місячник “Надзвичайна ситуація”. Але начальник управління зв’язків із громадскістю МНС України Венжик і заступник міністра Борисов робили все можливе, аби два видання пішли в небуття. Всупереч такому підходу колективи вистояли. Рік завершили з боргами. Зараз метикуємо, як вийти із складної ситуації.

Перш ніж пресу роздержавити, її треба поставити на міцні ноги

– Безперечно, нам усім треба вчитися заробляти, – розмірковує головний редактор газети “Культура і життя” Володимир Бурбан. – Але найближчим часом навряд чи досягнемо рівня самоокупності: газету передплачують лише культпрацівники й відповідні заклади. Нещодавно я побував у кількох бібліотеках Черкащини. Там грошей вистачає лише на передплату районки та обласної газети. Звичайно, можна було б знайти якогось олігарха. Нам, до речі, пропонували. Але тоді в газеті уже не буде культури й життя: з’явиться двійник “Бульвару”. Колектив цього не хоче.

Є й відносно вдаліші приклади. Скажімо, функціонування журналу “Рідна школа”. Останні 15 років, за словами його редактора Івана Щербатенка, видання існує за рахунок передплати. Виручають створене при редакції видавництво та організація спецвипусків.

– Хотів би нагадати, – зазначив пан Щербатенко, – маємо 22 галузеві видання тиражем від 1,5 до 2 тисяч примірників. Для України це мізер. Не в кожній бібліотеці столичної школи знайдеш потрібний журнал. А що вже казати про село. Тамтешнім учителям ніде ознайомитися з фаховими порадами, новинами тощо. У європейській державі так не має бути. Гадаю, українські галузеві ЗМІ слід обов’язково підтримати.

Такої ж думки дотримується і Юрій Кузнєцов, директор видавництва “Педагогічна преса”, де друкуються 20 журналів і 3 газети для освітян. Жодної копійки видавництво не отримало від міністерства, та й не вимагає коштів. Пан Кузнєцов воліє, аби гроші держава перераховувала школам, щоб ті могли передплатити відомчу пресу.

Стурбованість заявою Олександра Зінченка висловив і представник багатотиражки “Наші горизонти”, яку утримує шахта “Комсомолець Донбасу”. У багатьох донбасівських містечках і селищах галузеві газети пишуть не лише про трудові будні шахтарів, їхні проблеми, а й виконують функції довідкових служб. Редактор журналу “Військо України” Володимир Горішняк вважає, що на проблему слід подивитися по-іншому. Чому галузеві видання не цікаві? Необхідно докорінно розглянути механізм взаємовідносин преси й влади. Журналісти в оновленому українському суспільстві зобов’язані бути в конструктивній опозиції до влади. У демократичних умовах це нормальне явище.

Сьогодні хіба що ледачий не критикує президента Білорусі Лукашенка. Безумовно, є за що. Але водночас наші сусіди знаходять можливість фінансувати військову пресу – одне із джерел військово-патріотичного виховання молоді. Значно менша Білорусь має десятитисячний наклад військової газети. Українська ж “Народна армія” – удвічі менший.

Засідання круглого столу підтвердило: галузева преса Україні необхідна. У якому вигляді вона існуватиме – вирішувати державним мужам. На сьогодні зрозуміло одне: на горі повинні визначитись із пріоритетами тих видань, що нестимуть користь нашому суспільству. А відтак, мають пристойно фінансуватись. Якщо ж по міністерству гуляють злидні, то тамтешнє керівництво має чесно заявити: ми закриваємо видання, бо не маємо коштів. Хоч і не по-державницьки, проте цілком зрозуміло.

(“Вечірній Київ”, №32, 22 лютого 2005 р.)




ЗМІ та вибори

Найоперативніше і виважене слово... Про свободу слова-2004

Поза сумнівом, що видавництво Міжрегіональної Академії управління персоналом нині є одним із найавторитетніших з-поміж усіх вітчизняних, котрі продукують книги, підручники, монографії з найактуальніших проблем сьогодення.

Цього разу увагу громадськості має прикувати щойно видана книга "Свобода слова: вибір-2004", автором якої є віце-президент МАУП Юрій Бондар*. І цінність її не лише в глибині науковості й широті охоплення, а й в оперативності, позаяк це — перше подібне видання про перипетії передвиборчого марафону й "помаранчевої" революції. Як завжди, МАУП і тут в авангарді процесу...

Насамперед, вражає обсяг фактажу, наведеного й проаналізованого автором у книжці. Адже охоплено не лише діяльність столичних засобів масової інформації під час буремних подій помаранчевих осені й зими, а й багатьох регіональних часописів та окремих зарубіжних радіостанцій. Автор видання, що продовжило започатковану МАУП серію книг з проблем свободи слова, цього разу вийшов за вузькі рамки суто внутрішньожурналістських проблем і розкрив практику взаємодії преси з політичними і владними інституціями, громадськими угрупованнями і навіть вдало виокремив характери та уподобання тих, хто всупереч цивілізаційним нормам співжиття взявся маніпулювати суспільними взаєминами, зневажати прагнення й уподобання цілого народу. Приміром, для мене особисто було шокуючим відкриттям того факту, що в справі Гонгадзе "люди Медведчука" планували спочатку вбивство журналіста "повісити" на Волкова і Кравченка, потім — на Марчука.

Зрозуміло, що в такій ситуації, яка загрожувала існуванню вже не лише демократичним засадам, а й майбутньому незалежної держави і, не побоїмося сказати, — самому українському етносу, найпередовіші й найпатріотичніші сили України не могли не змобілізуватися й стати на захист цивілізаційних прав і свобод нації.

На тлі терору й насильства, зауважує Ю. Бондар, надто помітною була диференціація засобів масової інформації в Україні: переважна більшість з них підтримувала провладного кандидата, значно менше газет і журналів вступили в нерівний бій на боці В.Ющенка... І саме патріотичні видання, а найперше — це журнал "Персонал" та часопис-побратим "Персонал-плюс", "Сільські вісті", телевізійний "5 канал", "Ера", українська редакція радіостанції "Свобода", деякі інші, прийняли на себе основний удар всіх мерзенних засобів кримінального режиму. Знищення накладів, судові переслідування, відмова в продовженні контракту на ефірну хвилю чи приміщення, терор проти журналістів цих ЗМІ — ось далеко неповний перелік засобів, якими злочинна влада розправлялася з опонентами. Натомість, наче риба у воді, почувалися за такого фашистського мракобісся різні "інтери", "плюси", СТБ, ICTV, "хвакти", "вєдьмості", "столички", "тисячі" та їм подібні. Однак, зазначає автор дослідження, ні підтримка криміналу, ні сотні мільйонів коштів олігархів та зарубіжних країн, ні злочинні політтехнології не спромоглися перетворити абсолютно переважаючу кількість антинародних ЗМІ на переможну якість: невелика група духовно-патріотичних видань у кінцевому підсумку мала всезагальний вплив на мільйони "помаранчевих" повстанців, а отже, й забезпечила остаточний результат виборчого марафону. Бо, в свою чергу, Майдан, стверджує Ю. Бондар, став чистилищем і для всього суспільства, відокремив зерна віри, порядності й патріотизму від лушпиння зрадництва, дворушництва й ницості. Ситуація після перемоги народу позначилася на становленні ЗМІ як повноцінної складової громадянського суспільства, показала, що професія журналіста — це не просто фах, а й високе покликання та відповідальність. Приємно, що в позитивному контексті цих вимог згадані також "Літературна Україна", "Львівська газета", "Молодь України" і навіть суто "неполітичний" "Український футбол", який під час "революції пісень, квітів і танців" виходив, як і низка інших видань, у помаранчевому кольорі.

Наукова аналітичність книги підкріплюється довідковим та бібліографічним матеріалами, що зайвий раз підкреслює цінність видання. У розділі "Додатки" особливо хотілося б виокремити заяви, звернення тощо, з якими виступили політичні партії, громадські організації та творчі спілки, що документально засвідчує широкий фронт патріотичного й духовного спротиву під час "помаранчевої" хурделиці. Загалом, вся тональність книжки "Свобода слова: вибір-2004" дає надію на всезагальне оновлення суспільства і його цивілізоване майбутнє. Розрахована не лише на журналістів, політологів та істориків, а й на широке коло читачів, котрі бачать майбутнє України лише демократичним і вільним.

*Бондар Ю. Свобода слова: вибір-2004. — К.: МАУП, 2005. — 128 с.: іл. - Бібліогр.: с.116-119.

("Молодь України", 2005.02.25)




Переслідування, утиски, залякування тощо з політичних мотивів

Скандал на областной телекомпании продолжается

Отставка нынешнего руководителя областной ОГТРК Александра Гвоздика ожидается со дня на день.

Об этом говориться в письме, направленном частью коллектив компании президенту Виктору Ющенко, председателю госкомитета по телевидению и радиовещанию Ивану Чижу и губернатору Николаю Лаврику. Как сказано в письме, треть коллектива компании выступает против увольнения А. Гвоздика, которого считают не виноватым в поведении компании во время президентских выборов, когда на ОГТРК вовсю транслировалась реклама В. Януковича и антиреклама В. Ющенко. По мнению авторов письма, в условиях давления областных властей А. Гвоздик вынужден был идти на уступки, чтобы сохранить компанию от полного уничтожения.

Ранее часть коллектива ОГТРК потребовала отставки А. Гвоздика, а также его заместителей Ирины Богдановой и Александра Клименко, которых обвиняли в давлении на журналистский коллектив во время выборов. “Мятежники” отправили письмо с требованием отставки руководства на имя вице-премьера Николая Томенко.

("Данкор online", г. Сумы, 17.02.2005)




Революция на Сумской областной государственной телерадиокомпании

Коллектив компании большинством голосов (33 против 28) выразил 15 февраля недоверие руководству ОГТРК во главе с генеральным директором Александром Гвоздиком.

“Пассивная позиция руководства не позволяет использовать технический и кадровый потенциал компании для создания профессиональных и интересных для общества программ”, — заявили сотрудники ТРК.

В свою очередь, Александр Гвоздик считает, что руководство не мешает своим сотрудникам делать качественные программы, но раньше все упиралось в политику прежней областной власти.

— Ни для кого не секрет, что до недавнего времени никакого другого канала, кроме “Видикон” в области не должно было быть”, — сказал А. Гвоздик.

Такая политика, по его мнению, привела к тому, что ОГТРК не имеет ни своего канала, ни доверия зрителей.

("Данкор online", г. Сумы, 17.02.2005)




Газета "Вісник" припиняє своє існування

Як стало відомо, головний редактор Закарпатської обласної газети "Вісник" Ігор Кіцула оголосив про те, що видання припиняє своє існування. Пояснюючи такий крок, І. Кіцула сказав, що "тиск на газету не припиняється.

Продовжуються "навідування" правоохоронців до редакції, виклики на допити до управління по боротьбі з організованою злочинністю. Все це не може не позначитися на психологічному стані працівників редакції, які, до того ж, виконують свою роботу на громадських засадах".

„Оскільки вилучена вся фінансова документація, то нема також і практичної можливості видавати газету”, сказав головний редактор.

Нагадаємо, що у п’ятницю, 25 лютого, працівники УБОЗу вилучили в редакції газети "Вісник" всі основні документи: касову книгу, протоколи і розшифровки дебіторів і кредиторів. З постанови про вилучення фінансових документів (з якої, до речі, не дозволяли навіть зняти копію, мотивуючи це таємницею слідства) було зрозуміло тільки те, що йдеться про фінансування обласних газет, які підтримували на президентських виборах В. Януковича. "Вісник" — у тому числі.

Можна припустити і таку постановку питання, однак ми маємо підстави розцінювати дії убозівців, як помсту за ряд критичних публікацій, у яких фігурувало керівництво УБОЗу у грудні 2004 — січні 2005 року.

(“Репортер”, м. Ужгород, 03.03.05 (19:55)




Журналист свободен с ограничениями. Заявления главы государства противоречат реальным действиям его подчиненных

Тема независимости СМИ, с одной стороны, и подконтрольности их высшим чиновникам — с другой оскомину набила уже при старой власти. Новая, похоже, наступает на те же грабли.

Бойкие слова Президента Ющенко порадовали журналистов всех цветов и политических пристрастий. В Сумах прозвучало: глава государства поддерживает идею заключения соглашения между властью и СМИ, что обеспечит последним свободное существование. "Я готов формализовать эти отношения до такого уровня, который будет устраивать наших журналистов". Власть никогда не будет преследовать прессу, проводить политику дезинформации общества. Страна получит журналиста, который сможет "выражать свое мнение, не обязательно всегда совпадающее с позицией Президента или власти". Тогда же в Сумах Виктор Ющенко обещал, что вскоре будет рассмотрен вопрос о сокращении печатных органов исполнительной власти — дескать, информацию получит возможность распространять вся свободная пресса страны.

Вот так честно, принципиально это звучало. И выглядело обнадеживающе. Вторил Президенту и вице-премьер Николай Томенко: бюджетное финансирование СМИ, мол, минимизируют, а серьезный коллектив журналистов будет способен конкурировать на информрынке и самостоятельно зарабатывать деньги. (Для точности, речь шла об Укринформе.) Что ж, логично и справедливо. И выглядит как принципиальная позиция новой власти.

Да только происходят вещи, полностью противоречащие столь звучным обещаниям. Скажем, журналистам телеканала "Интер" отказали в аккредитации на мероприятия, связанные с визитом Виктора Ющенко в Страсбург, — те якобы обратились слишком поздно. В частном же разговоре с интеровцами представители пресс-службы главы государства заметили, что не любят этот телеканал. Подробно об этом в интервью Институту массовой информации поведал шеф-редактор "Интера" Алексей Мустафин. Он сообщил и о втором инциденте — телекамеры канала не пустили и на первое заседание Кабмина под председательством Юлии Тимошенко.

Быть может, сотрудники пресс-служб столь заняты работой, что не слышат высказываний своих шефов о свободе прессы и уважении к журналистам. Похоже, оглохли и в Нацсовете по телевидению и радиовещанию. По крайней мере есть основания так считать у сотрудников телеканала "Киевская Русь" (КРТ). Канал этот донецкий, но подал заявку на вещание по всей стране. И если в мае прошлого года Нацсовет поддержал их намерения, то уже осенью отказал в выдаче лицензии. Не иначе как по географическому признаку, считает гендиректор канала Елена Скидан, давшая вчера в Киеве пресс-конференцию. Суд обязал Нацсовет выдать документы на вещание, однако это решение проигнорировали. Вот КРТ и взывает к Генпрокурору и главе государства — защитите права "Киевской Руси"! Впрочем, у Нацсовета в отношении КРТ есть свои резоны: интересы канала якобы не вполне честно лоббировал в свое время Генпрокурор Васильев. Однако теперь, когда глава державы гарантирует "появление свободного журналиста", пора, наконец, действовать в этом направлении и нижестоящим чиновникам. Как заметил г-н Мустафин, "если новая власть не хочет учиться на чужих ошибках, то ее только жаль". Да-да, жаль уже с первых недель... Как, впрочем, и пострадавших представителей СМИ.

(“Киевские ведомости”, №23, 9 февраля 2005 г.)




Невже почалося цькування телеканалу "Інтер"?

Колишній співвласник Інтеру, а нині Державний секретар України Олександр Зінченко прокоментував заяву шеф-редактором інформаційно-аналітичного відділу каналу "Інтер" Олексія Мустафіна.
Зінченко вважає, що заява не має під собою підстав, і взагалі, компанія явно спізнилася у своїй ході до сучасного інформаційного простору. І їй потрібно шукати своє місце в ньому. Потрібно займати більш серйозну позицію а не грати в ображених, — зазначив він. І якщо з президентом їздять 12-14 журналістів, це не означає, що "Інтер" має їздити в кожну поїздку. На думку Зінченка, у питанні відкритості "влада випереджає всі попередні влади".
7 лютого Олексій Мустафін заявив про дискримінацію каналу. За його словами, журналістам "Інтеру" відмовили у акредитації на заходи, пов’язані з візитом президента Віктора Ющенка до Страсбургу відразу після його інавгурації, а також не пустили телекамери на перше засідання Кабінету Міністрів під головуванням новопризначеного прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, що відбувалось 4 лютого у приміщенні Верховної Ради.
Телеканалу явно дають зрозуміти, що він повинен перейти від критики на адресу влади до більш лояльних репортажів. Слова про те, що канал повинен шукати своє місце у сучасному інформаційному просторі, наводить на думку, що п.Зінченко вирішив повернути собі власну частку каналу, а потім показати, яким чином потрібно висвітлювати інформацію, щоб знайти своє місце в інфопросторі. І в даному випадку якось не дивним виглядає факт одночасної атаки на канал з судовими позовами з різних боків. Зокрема, активіст Закарпатської ПОРИ Віктор Щадей подає в суд на "Інтер". Тим часом, вже завтра будуть продовжені слухання справи щодо позову Павла Лазаренко до телеканалу "Інтер". Крім того, народний депутат Олег Тягнібок заявив, що має намір подати до суду на ряд ЗМІ і, в першу чергу, до телеканалу "Інтер". Всі ці позови можна було б зрозуміти, однак, щось надто багато випадковостей водночас наводять на думку, що почалося цькування одного із загальнонаціональних каналів.
Таким чином, "Інтер" зараз потребує підтримки і розуміння з боку інших ЗМІ, які хочуть бути незалежними.

(Feb 9 18:37:17 2005
http://zmi.kiev.ua/content/view/1840/2/)



И исчезнет “Русь”? Зачем закрывать канал, который пропагандирует духовное

В СМИ появились сообщения об угрозе закрытия телеканала "Киевская Русь". У обозревателя "Ведомостей" тема вызвала печальные мысли.

Дивны дела твои, Господи... Лукавые и истовые духи, засевшие в дебрях паутины (именуемой Интернетом), все активней завлекают меня в свои силки, обманки и петли, вынуждая иногда страдать, затылок чесать, размышляя либо о бренности шизотекущих многих нынешних конфликтов, либо даже о страстях Христовых... В связи с последними некто выплел паутинный килобайтовый узор: "Союз православных граждан озабочен угрозой закрытия телеканала "Киевская Русь" — первого православного телеканала на постсоветском пространстве!" (источники — ИНТЕРФАКС, "tv-digest. ru"). И в связи с такою призрачной угрозой данный Союз призывает и простых граждан, и журналистское сообщество (получается, и меня в частности) к солидарности. Хорошо, согласен.

Канал этот — "Киевская Русь" — мирно и толерантно входит в кабелированный пакет компании "Воля", за чьи сизифовы услуги совершенно безрадостно плачу ежемесячно по пятнадцать гривен, а они опять присылают разноцветные визовки со слоганом "Подпишись на пакет за 27 грн. — и будешь смотреть еще больше!" Дудки, думаю, больше — не значит лучше. Каналов — море, выкинь из них хоть десяток, мало что трансформируется в моем (и, полагаю, вашем) мировоззрении. Преспокойно можно вытравить из "телепродуктовой сетки" любэ, рябэ и голубэ... Как, например, Михаил Евграфович Салтыков-Щедрин в бытность свою редактором "Отечественных записок" взял да и вымарал из одной бездарной повествушки "целое действующее лицо", а потом чинно похвастался: вот, дескать, каков я молодец, потому что эта потеря оказалась без всякого ущерба для смысла! В том-то и дело, что поиски смысла в нашем ТВ-хозяйстве (кроме наживы) — занятие бесполезное. Что же касается опальной "Киевской Руси", то, говоря словами Александра Николаевича Островского, эта проблема вызвала у меня "целую перспективу мыслей"...

Кто кого прикрывает? Оказывается, "Нацсовет по телевидению и радиовещанию вопреки решению суда отказался выдать каналу лицензию на вещание", — громко заявляет Союз (нерушимых) православных. Почему им не дают? Возможно, Нацсовет таким странным образом претворяет в жизнь один из разделов программы правительства под названием "Вера", учитывая, что канал православный? "Нацсовет препятствует работе канала, а возникшие проблемы объясняются, в частности, тем, что "Киевская Русь" является каналом социальным, не транслирует рекламы, а потому не привлекательна для парламентских лоббистов", — так якобы утверждает руководство "Руси", связаться с которым лично мне, к сожалению, не удалось, но если кто знает, как на них беспрепятственно выйти, помогите. Ведь замучаешься с этой фарисейской путаницей...

Рассудите сами: если каналу Нацсовет дает по шапке только за то, что там отказываются крутить рекламу, то в Нацсовете, должно быть, засели ортодоксальные атеисты.

А если наш Нацсовет сильно влюблен в телерекламу как в произведение, понимаешь, искусства, то эти мудрейшие из мужей напоминают мне провинциального персонажа из одного анекдота, который пишет письмо в телевизор: "Дорогая редакция! До каких пор вы будете прерывать мою любимую рекламу этими пошлыми, скучными и совершенно не интересными художественными фильмами?.."

Относительно кинопоказа. Каюсь, смотрю... Вот показали недавно гуманитарное кино "Воспитание жестокости у женщин и собак" с Еленой Яковлевой — и сразу подумалось (в связи с "Русью") о воспитании жестокости у зрителей, потому как другие каналы воспитывают совершенно неправославными методами, особенно в прайм-тайм. А на днях демонстрировали старый документальный фильм про жизнь и творчество народной артистки Советского Союза Натальи Михайловны Ужвий, где она о Курбасе вспомнила, на которого в сталинские годы накатала телегу, после чего гения и отправили на Соловки.

Все это занятные просветительские зрелища. На "Руси" не найдешь ни одного фильма с элементами жестокости, хамства или насилия — это табуированные темы, поэтому даже детям смотреть рекомендуется. Но коль телесоветчики хотят прихлопнуть канал, который апеллирует исключительно к гуманным ценностям, то, возможно, советчикам больше нравится популяризация на ТВ мордобоя, криминала и аморализма? Всего того, что активно представлено на остальных кнопках. Иначе как понимать?

Предположу также, что у "Руси" возникли лицензионные проблемы из-за ее форматных, сюжетных особенностей: канал-то православный, там показывают святых отцов, купола, службы... А кто-то в Нацсовете, допустим, служит другому ангелу. И что же из этого следует? То, что на освободившуюся частоту поставят, к примеру, "АльДжезиру"? И уж совсем невнятный допуск: угроза закрытия "Руси" связана исключительно с ее родословной — канал имеет донецкую прописку. Но эта тема была модной в прошлом телесезоне. Посему не думаю... А думаю все о том же: идет обычный, предсказуемый, ожидаемый дерибан телерынка, когда лес рубят и все остальное... Упаси же, Всевышний, от щепок, летящих от сей "пилорамы". Ну и избави нас от лукавого.

(“Киевские ведомости”, №37, 25 февраля 2005 г.)




Соломинка з... 822 тисячами гривень. Скандал навколо "Астра ТБ" викликаний небажанням телекомпанії платити ліцензійний збір

"Намагання телекомпанії "Астра ТБ" ("Київська Русь телебачення" — КРТ) "вирвати" ліцензію на мовлення у 36 містах України без участі в обов’язковому конкурсу є, по суті, спробою обдурити державу на 822 тисячі гривень несплаченого ліцензійного збору", — вважає заступник голови Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення Віталій Шевченко. Про це йдеться в переданому УНІАН коментарі В.Шевченка з приводу пікетування Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення представниками "Астра ТБ".

Пікетування Національної ради він називає "хапанням за соломинку тих, хто панічно рятується від відповідальності". При цьому В.Шевченко радить керівникам КРТ розповісти своїм глядачам про "підроблене на користь цієї телекомпанії рішення Національної ради" та про те, що перед спробою отримати без участі в конкурсі 36 додаткових ефірних телеканалів саме "Астра ТБ" "примудрилася без рішення Національної ради вихопити через суд ліцензію на мовлення в резервних кабельних телемережах України". "Тому наступне пікетування "Астрі ТБ" ліпше буде проводити вже не біля Національної ради, а біля Генеральної прокуратури, яка розпочала вивчати обставини надто дивного ліцензування цієї донецької медіа-структури", — зауважує В.Шевченко. Як повідомляв УНІАН, 8 лютого ц.р. керівництво телеканалу "Київська Русь Телебачення" (КРТ) попросило Президента України Віктора Ющенка втрутитися у ситуацію навколо проблеми розширення мовлення каналу та пов’язаних з цим дій Національної ради з питань телебачення та радіомовлення. Генеральний директор КРТ Олена Скидан пояснила, що у березні минулого року канал звернувся до Нацради з проханням дозволити розбудову мережі мовлення, і Нацрада дозволила це, після чого канал здійснив роботи з розбудови мережі. Але коли згодом КРТ звернувся з проханням виставити частоти на конкурс, Нацрада відмовилася це зробити, зазначила О.Скидан. Гендиректор КРТ зазначила, що після цього канал звернувся до суду, і 22 жовтня 2004 року Київський господарський суд зобов’язав Нацраду видати каналу документи на частоти. Однак це рішення не виконане. Згідно з рішенням господарського суду від 22 жовтня, до ліцензії „Телестудія „Астра-ТБ", яка здійснює мовлення КРТ, „шляхом доповнення" мало бути внесено перелік ефірних частот на мовлення у Ковелі, Симферополі, Пирятині, Джанкої, Дубні, Ізмаїлі та інших — усього в 36 містах різних регіонів України, повідомляє сайт "Телекритика". Водночас, за інформацією „Телекритики", ці частоти на конкурс не виставлялися, а „Телестудія „Астра-ТБ" не мала узгодженого із Нацрадою плану на розбудову мережі, тому не могла самостійно замовляти та проплачувати прорахунок частот. "Телекритика" наводить пояснення члена Нацради Тетяни Лебедєвої про те, що "суть проблеми полягає у тому, що за останній період поширилася практика, коли деякі канали не хотіли ліцензуватись так, як це передбачено законодавством, тобто за прозорим конкурсом. Їм здавалось, що значно легше звернутись до суду і, пролобіювавши певне його рішення, додати до ліцензії більше каналів мовлення".

("Молодь України", 2005.02.15)




Донецький телеканал заявляє про політичний тиск і просить захисту

Телеканал "Київська Русь" (КРТ) має намір звернутися до Генеральної прокуратури України та керівників держави по захист його прав від Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Про це заявила гендиректор КРТ Олена Скидан.

Зокрема, за словами адвоката Андрія Січка, канал просить Генпрокуратуру порушити кримінальну справу стосовно посадових осіб Нацради у зв’язку з невиконанням ними рішення суду про розширення частот мовлення каналу й заподіянням шкоди його діловій репутації.

"Напевно все це відбувається тому, що канал почав здійснювати мовлення з Донецька й Донецької області, географічна приналежність каналу позначилася на його долі", — вважає Олена Скидан.

У травні минулого року Нацрада схвалила план розвитку "Київської Русі", що передбачав розширення частот мовлення. Однак, КРТ так і не одержав документи на ці частоти. У жовтні Київський господарський суд зобов’язав членів Нацради виконати своє рішення й видати відповідну документацію. Однак рішення суду залишається невиконаним. За словами гендиректора каналу, співробітники КРТ вважають "неприпустимим таке ставлення до себе з боку державних органів і розцінюють це як факт політичного тиску й порушення законодавства про телебачення".

Заступник голови Нацради Віталій Шевченко раніше заявляв, що виконання судового рішення про видачу КРТ нових частот завдало б прямих збитків державі в розмірі більш як 800 тис. гривень, не враховуючи шкоди інформаційній безпеці загалом.

("Голос України", №1002, 2005.02.10)




Сезон охоты на журналистов

Национальный союз журналистов создал “горячую линию” для предотвращения притеснения СМИ и репортеров.

Председатель НСЖУ Игорь Лубченко выступил с обращением, в котором призвал работников масс-медиа не поддаваться давлению властных структур и не подавать заявления об отставке. По его мнению, решать вопрос, имеет ли моральное право руководитель возглавлять какое-либо СМИ, должен коллектив. Снять с должности можно только на основании Кодекса законов о труде и редакционного устава. В случаях давления на журналистов г-н Лубченко посоветовал обращаться с исками в суды и направлять их копии в НСЖУ.В обращении сообщается, что юристы, которые сотрудничают с союзом, окажут правовую помощь по телефону “горячей линии” 8-044-235-0851.

С г-ном Лубченко мы встретились в Полтаве, где как раз закончилось заседание пленума правления местной областной организации НСЖУ.На вопрос, чем вызвана столь резкая реакция союза, Игорь Федорович пояснил, что после того как вице-премьер Николай Томенко порекомендовал руководителям, возглавляющим государственные СМИ, подавать заявления об отставке, во многих областях Украины его слова восприняли как руководство к действию: от редакторов областных и районных СМИ, учредители которых — госадминистрации и местные советы, стали требовать добровольно покинуть свои посты.

— Мы категорически против такой политики, — заявил г-н Лубченко. — На пленуме Полтавской областной организации НСЖУ принято решение не оставлять без внимания ни одного факта увольнения журналистов, даже если это было сделано по собственному желанию, по болезни и т. п. Мы знаем, как власть может “уговаривать” людей. Члены правления будут незамедлительно выезжать в районы и разбираться конкретно в каждом случае. Тем более что звонки по “горячей линии” свидетельствуют о том, что “охота на журналистов” уже началась.

(“2000”, 25.02.2005 15:00)




Томенко порадив керівникам державних ЗМІ самим подати у відставку

Віце-прем’єр-міністр України Микола Томенко повідомив, що незабаром уряд запропонує якісно нову модель інформаційної політики, що унеможливить втручання в діяльність і перешкоду органами влади діяльності засобів масової інформації, повідомляє "Обком" із посиланням на прес-службу Миколи Томенка.

"Це означає, що відбудуться не тільки кадрові зміни в системі органів, що займаються інформаційною політикою, але і передбачені, у першу чергу, структурні зміни цих інституцій", — відзначив Микола Томенко.

Зокрема, за його словами "у такий спосіб планується оптимізувати діяльність Державного комітету телебачення і радіомовлення України, "Укрінформу", "Урядового кур’єра" і інших органів, що працювали в системі державної і місцевої виконавчої влади.

На думку віце-прем’єр-міністра, через сумну історію взаємин цих інституцій із суспільством і журналістами зокрема, яка продовжувалася не тільки під час виборчої кампанії, із суспільно-політичної і моральної точки зору було б правильно всім посадовим особам, починаючи з голови Держкомтелерадіо, президента НТКУ і їм подібним, власноруч написати заяви про звільнення посад, які вони обіймають.

(“Репортер”, м. Ужгород, лютий 2005 р.)




Злочинні посягання на журналістів

Чого варте вибачення

"Поступ" підпалили працівники міліції. Їх імена знають, і незабаром справу про підпал буде закрито. Ця четвергова заява заступника міністра внутрішніх справ Геннадія Москаля шокувала всіх поступівців. Після шоку з’явилася втіха: нарешті!

Але втішалися працівники редакції недовго. Адже за всіх перепросин заступника міністра, який просив вибачення за львівських міліціянтів у газети довго і переконливо, для нас справу досі не розкрито. Ми і далі не знаємо ані виконавців, ані замовників акції, яка завдала значних матеріальних і моральних збитків редакції. Виконавцям, як сказав пан Москаль, дали можливість прийти з каяттям. Якщо ж ні, то їх усе одно затримають найближчим часом.

Непокоїть, по-перше, це "найближчим часом". Поняття, чесно кажучи, не надто точне. Незрозуміло, крім того, з якого це дива особам, які, носячи міліцейську форму, вчинили злочин, дають час покаятися. Адже тільки великим дивом останній працівник пішов зі спаленого кабінету за півгодини-годину, а може (адже точного часу підпалу ми не знаємо), й за кілька хвилин перед підпалом! Він міг згоріти, як згорів комп’ютер, за яким він працював, чи особисті речі на його столі! А тих, хто ледве не призвів до смерті людини, не затримано, хоча їхні імена відомі керівництву МВС!!! А що, коли вони за час, який отримали на "щиросердечне зізнання", зникнуть з міста чи з країни? Просити вибачення в газети приїде вже не заступник міністра, а сам міністр Юрій Луценко, котрий, до речі, разом з Олександром Морозом приїжджав у нашу редакцію незадовго після підпалу і щиро нам співчував?

По-друге, хотілось би вірити, що йдеться не лише про сержантів чи лейтенантів, які, мабуть, були виконавцями. Дуже сподіваємося, що затримають і замовників, і на погонах у них будуть зірочки трохи більшого розміру. Але наразі лише сподіваємося. Насторожує те, що жодного натяку на це не зробив генерал Москаль. Насторожує те, що ще тиждень тому начальник міської міліції пан Курочка говорив нам зовсім не те, про що сказав передучора заступник міністра. Насторожує ще й те, що серед міліційних керівників з’явилося не надто багато справді нових людей, а щодо декого з них є аж забагато претензій зусібіч... Я особисто занепокоєний тим, що як півроку тому телефонували з погрозами до тодішнього керівника редакції, так зараз телефонують до мене. Можливо, це пов’язано зовсім не з тим, що минулого тижня ми згадали про підпал газети і подали тему гостро (а як іще ми могли її подати?!). Можливо, це взагалі просто хуліганство. Але в країні, де міліціонери вбивають журналістів і підпалюють редакції, як на мене, мають право на життя будь-які, навіть найбільш неймовірні версії.

Наразі ж поступівцям залишається лише сподіватися. Сподіватися, що нова влада — справді нова, а нова міліція справді нас берегтиме. Мені ж особисто залишається писати до правоохоронців заяву про погрози і сподіватися, що вона не залишиться просто папірцем.

(“Поступ”, м. Львів, 5 березня 2005 р.)




“Єфремов — це дніпропетровський Гонгадзе”, — стверджує вдова загиблого журналіста у відкритому листі до Президента України

Для Інституту масової інформації підтримка сім’ї Єфремова є не лише моральною справою — Володимир Єфремов досить довго працював нашим кореспондентом по Дніпропетровській області. Важливо і те, що конфлікт довкола “11 каналу” демонструє низку досить глибоких проблем щодо власності медіа. По суті, власник 51 відсотка акцій каналу хоче зробити їх емісію, аби зняти для себе проблему блокуючого пакета акцій — 49 відсотків. Провівши збільшення статутного капіталу, саме той, хто має кошти, зможе викупити більшість акцій і самостійно керувати одним із найретинговіших каналів Дніпропетровська. У такому випадку, аби зберегти свою частину акцій — 11 відсотків, родині Єфремових доведеться за них доплатити досить значну суму. Або їх частка у власності каналу, одним із засновників яких був Єфремов, суттєво скоротиться. По суті, за таких умов колектив каналу та більшість його засновників не зможуть реально впливати на політику каналу. Здається, подібною була ситуація і навколо контролю над спортивним клубом “Динамо” — завдяки емісії акцій один з основних власників клубу бізнесмен Григоришин виявився власником лише якоїсь сотої частини клубу.

Відтак тут ми маємо ситуацію, коли нібито ринковими методами відбувається по суті монополізація телевізійного простору. Президент Ющенко назвав ненормальною ситуацію, коли електронні медіа поділені між кількома особами. Цю проблему можна вирішити кількома шляхами: або переділити інформаційний простір, або забезпечити колективам право мати певну частину акцій, аби впливати на редакційну політику каналу. Це унеможливлює повторення ситуації, коли медіа перетворюються на інструмент у руках одного його власника для забезпечення своїх політичних інтересів.

Є ще одна проблема: відкритості щодо акціонерів того чи іншого медіа. Ми вважаємо, що суспільство має знати, хто володіє тим чи іншим медіа. Це так само не дозволить політикам так відверто маніпулювати тими, чи іншими ЗМІ, та забезпечить інтереси тих акціонерів, які не мають контрольних пакетів.

(“Україна молода”, №43, 10.03.2005)




Олігарх обікрав сім’ю загиблого журналіста

Дружина трагічно загиблого дніпропетровського журналіста Володимира Єфремова звернулася з відкритим листом до Президента України Віктора Ющенка, в якому просить захистити пам’ять чоловіка.

У своєму листі Любов Єфремова, зокрема, пише:

“Мій чоловік Володимир Єфремов був серед тих людей, котрі ще в роки радянської влади долучилися до становлення незалежних засобів масової інформації. Заснована ним агенція “Собор” була чи не першим провідником ідей незалежності України та її демократичного розвитку у південно-східному регіоні держави. А наприкінці 90-х років минулого століття засновані “Собором” телекомпанія “11 канал” та радіокомпанії “Дніпро” і “Класик” були серед тих нечисельних мас-медіа, котрі наважилися кинути виклик режимові Кучми.

Не маючи важелів впливу на керівництво агенції “Собор” та заснованого нею “11 каналу”, у 1998 році влада вдається до відвертого шантажу та політичного тиску на мого чоловіка і його ділових партнерів. Аби добитися від нього лояльності до режиму Кучми, під надуманим приводом кидають Володю за грати.

Та коли й це не допомогло, режим взявся за створення штучних передумов для доведення “11 каналу” до банкрутства. Підрозділи “Собору” почали масово виселяти з приміщень, на які були укладені довгострокові договори оренди, податківці тижнями не давали журналістам можливості вийти в ефір, а рекламодавцям Дніпропетровщини надійшла категорична вказівка припинити будь-які контакти з “11 каналом”.

Не маючи джерел фінансування, “11 канал” врешті-решт опинився у боргах, що поставило його на межу закриття. Однак, справжня причина доведення телекомпанії до банкрутства полягала в іншому: дніпропетровський олігарх, а за сумісництвом зять Президента Л.Кучми Віктор Пінчук захотів за безцінь встановити свій контроль над найрейтинговішим каналом Дніпропетровщини. Та прийшовши у якості інвестора й пообіцявши невтручання у творчий процес каналу, В. Пінчук швидко перетворив його на рупор прокучмівських антидемократичних сил.

Мій чоловік намагався знову зробити телекомпанію незалежним мас-медіа. Мав він з цього приводу і серйозну розмову з представниками Пінчука, після чого Володя трагічно загинув на трасі Дніпропетровськ-Київ. Я впевнена, що смерть мого чоловіка була невипадковою. Це було чергове вбивство, цинічно сплановане режимом Леоніда Кучми.

Після смерті Володі 49% акцій “11 каналу” належать його родині та друзям, на які моя сім’я, що залишилася без годувальника, покладала певні сподівання. І ми ніколи не погодимося з тим, аби засобом масової інформації, у становлення якого вклав усю душу мій чоловік, розпоряджалися прокучмівські олігархи, як вони це зробили з “Криворіжсталлю”, “Укррудпромом”, Нікопольським феросплавним та Нижньодніпровським трубним заводами. Ми домагатимемося повернення контрольного пакета акцій телекомпанії. Щоб позбавити нас можливості впливати на політику “11 каналу”, В.Пінчук в ці дні планує без нашої згоди збільшити статутний фонд телекомпанії, аби у людей, не згодних з ним, не залишилося навіть блокуючого пакета акцій”, — закінчує листа до Віктора Ющенка Любов Єфремова.

(“Свобода”, 09-03-2005)



Затримано підозрюваних у побитті журналіста

Кіровоградська міліція затримала двох підозрюваних у скоєнні розбійного нападу на заступника головного редактора всеукраїнського тижневика "Україна-Центр" Геннадія Рибченкова, що стався 25 листопада минулого року.

Тоді журналіст з численними тілесними ушкодженнями потрапив до обласної лікарні.

За повідомленням центру громадських зв’язків УМВС України в Кіровоградській області, заарештували ще чотирьох членів злочинної групи, до складу якої входили ті самі підозрювані. У правоохоронців є вагомі аргументи вважати, що ця група причетна щонайменше ще до п’яти бандитських нальотів.

("Голос України", №1802, 2005.02.18)




Опальные милиционеры восстановлены

В 1999 году двое сотрудников Краматорского отдела по борьбе с организованной преступностью, Олег Солодун и Михаил Сербин, открыто обвинили руководителя своего подразделения в связи с преступным миром. Вскоре они были уволены из органов, а Михаилу Сербину пришлось даже провести несколько месяцев за решеткой, куда он был брошен по надуманному обвинению.

Однако опальные милиционеры не успокоились и обратились с иском в суд. Более того, имея на руках доказательства коррупционных деяний в правоохранительной системе, они стали участниками резонансных программ на славянском телеканале "Тор" при прямом содействии его руководителя Игоря Александрова. Череда судебных заседаний разного уровня особого успеха не принесла, а вот подготовка к эфиру одной из программ, как выяснилось, стоила И.Александрову жизни. Именно О.Солодун и М.Сербин по горячим следам первыми назвали организаторов этого злодеяния. Впоследствии они стали активными помощниками следственных действий Генпрокуратуры Украины по этому делу.

На днях, по словам Олега Солодуна, их пригласил к себе новый руководитель милиции области Михаил Клюев. Итогом трехчасовой беседы стала отмена приказа об их увольнении: обоим милиционерам засчитано время вынужденного пятилетнего "прогула" в общий стаж службы. "Зарплату нам выплатят лишь за один год, — сказал корреспонденту "Донбасса" О.Солодун в телефонной беседе. — Но не это главное, важно, что законность восторжествовала". По его словам, они не намерены сводить счеты с теми коллегами, кто их незаконно преследовал, но если закон был нарушен, то виновные должны быть наказаны. Как в их деле, так и в деле И.Александрова, в котором, по их мнению, еще рано ставить точку.

(“Донбасс”, №40, 26 февраля 2005 г.)




В течение двух недель Юрия Вередюка, согласившегося на роль убийцы тележурналиста Александрова, в запертой квартире "натаскивали" на "правильные" ответы в суде. В деле о фальсификациях доказательств оказался замешанным бывший начальник криминальной милиции Краматорска

Генеральная прокуратура направила в суд дело о фальсификации доказательств в деле ныне покойного Юрия Вередюка, которого обвиняли в убийстве журналиста, директора телекомпании ИРТК "Тор" в городе Славянске Игоря Александрова. Напомним читателям, что в декабре 2001 года уголовное дело по обвинению Вередюка в убийстве Александрова было передано для рассмотрения в Апелляционный суд Донецкой области. В 2002 году обвиняемого освободили из-под стражи под подписку о невыезде, а дело возвратили на дополнительное расследование в прокуратуру Донецкой области. Однако там в течение года никаких новых доказательств вины (или невиновности!) Вередюка не добыли. Расследование зашло в тупик.

Два года назад руководством Генеральной прокуратуры была создана новая следственно-оперативная группа. На днях корреспондент "ФАКТОВ" встретилась с ее руководителем — следователем-"важняком" Александром Калифицким. Первый вопрос: кто же, собственно, автор фальсификаций?

— Вспомните начало июля 2001 года, — начинает рассказ Александр Калифицкий. — Общественность страны взбудоражена циничным убийством известного журналиста в Славянске. Руководство МВД требует раскрыть резонансное преступление в кратчайшие сроки. Подняты на ноги городские отделы милиции Славянска, Краматорска, Артемовска и других соседних городов. В поисках преступника задействованы около 800 правоохранителей. В последних передачах Александрова звучала тема коррупции в Краматорске. Нити к раскрытию преступления логично вели в этот город. Поэтому начальник криминальной милиции Краматорского городского отдела подполковник Криволапов ничего умнее не придумал, как обратиться к своим знакомым с просьбой найти любого бомжа на роль "убийцы Александрова".

За дело взялся некий Благов — сомнительный персонаж без документов, недавно вернувшийся из России, где "мотал срок" за мошенничество. В случае успеха подполковник обещал Благову двадцать тысяч долларов США и оформление паспорта. Главному исполнителю должны были достаться автомобиль и квартира. Благов рьяно взялся за дело. Однако с первым претендентом на роль убийцы вышла промашка — пропив выданные милиционером 300 гривен, пьянчужка протрезвел и передумал ввязываться в авантюру. Отчаявшийся Благов нашел второго подходящего человека — 42-летнего Юрия Вередюка. Отсидевший за кражу, больной туберкулезом, спившийся Вередюк существовал, собирая пустые бутылки на рынке. Семья от него давно отказалась. Наученный горьким опытом, Благов подыскал для своего протеже квартиру и запер внутри — чтобы не сбежал.

Благов убеждал подопечного, что статью он получит не за убийство, а за причинение тяжких телесных повреждений. Мол, больше семи лет не дадут. Для Юрия перспектива получить обещанную награду была сильным стимулом. Он очень любил своих детей, сына и дочь. "Выйду из тюрьмы, подарю одному машину, второму квартиру. Чтобы вспоминали отца добрым словом", — примерно так рассуждал Вередюк. И он дал согласие на участие в спектакле. Тут же в оперативную разработку была запущена версия о некоем бомже Юре, хваставшемся убийством журналиста.

В течение двух недель Благов каждый день навещал своего подопечного. Носил продукты, "натаскивал" на возможные вопросы следователя. Например: "Вы один, а бит было две. Почему?" Ответ: "Я должен был идти на дело с напарником, поэтому для нас подготовили две биты. Но в последний момент решил сам заработать все деньги и приятеля не взял". По версии, разработанной самим подполковником Криволаповым, "заказчиком" преступления следовало называть какого-то неизвестного Михалыча. Мол, "Михалыч попросил побить адвоката, работающего в том же здании, да я спутал. Убивать не хотел, просто так вышло..."

Согласно договоренности, на имя хорошего знакомого Вередюка оформили "Жигули" стоимостью две тысячи долларов. "Квартиру, мол, получишь позднее, — обещал Благов. — Если справишься с ролью". В тот же день, выйдя от нотариуса, Вередюк уселся в городском парке на лавочку, а Благов позвонил в горотдел и сообщил о его местонахождении.

Таксисту, якобы подвозившему Вередюка, работники милиции до опознания показали фотографию подозреваемого

— Естественно, личность бомжа, уверяющего, что именно он нанес смертельную травму высокому сильному Игорю Александрову, требовала проверки, — продолжает Александр Калифицкий. — Но Вередюк на следственном эксперименте вел себя уверенно. Впоследствии довольно успешно, если можно так сказать, прошел тест на "детекторе лжи". Не хватало лишь какой-то детали, свидетеля, который хотя бы косвенно мог подтвердить вину бомжа. Во время допроса Вередюк поведал, что в день убийства приехал в Славянск из Краматорска на такси. И уточнил: машина "Жигули", светлого цвета. Следователь тут же поручил оперативникам городского отдела милиции установить личность краматорского таксиста, возившего Вередюка в Славянск. Ему и в голову не приходило, что милиция в этом деле может играть в свою игру!

Руководство горотдела Краматорска собрало подчиненных и поставило задачу: искать авто светлого цвета, водитель которого подрабатывает извозом. Оперативники и участковые проделали огромную работу. Представьте, нашли две тысячи автомобилей, подходящих под эти приметы! С каждым водителем провели беседу, показали фотографии Вередюка. Никто из таксистов, естественно, его не вспомнил.

Тогда Криволапов обратился к своим доверенным участковым Дроздову и Тамбовцеву, работавшим на территории крытого рынка, с просьбой "помочь следствию": "Нужно найти таксиста, который обязательно подтвердит, что в день убийства он возил Вередюка в Славянск". Сообразительные участковые быстро нашли подходящего "извозчика" и сделали ему предложение, от которого нельзя было отказаться. "Либо ты "играешь" с нами, — сказали парню. — Либо имеешь крупные проблемы". Ему показали снимок Вередюка, а фотокарточку таксиста передали сидящему в СИЗО обвиняемому.

В результате опознание прошло блестяще. Таксист, находящийся в комнате за темным стеклом, из четырех представленных ему лиц уверенно указал на Вередюка. Последний таким же образом узнал таксиста. Все сошлось. Показания лжесвидетеля легли в основу обвинения.

Вскоре решились и другие проблемы. Например, после ареста Вередюка к начальнику криминальной милиции явился Благов и потребовал обещанные ему за "подготовку убийцы" деньги и паспорта. А в случае отказа пригрозил пойти к следователю и рассказать всю правду. Криволапову платить не хотелось, но еще больше он боялся разоблачения. И тут наглец внезапно исчез. (Следствию еще предстоит выяснить, куда делся ставший неудобным для милиционера правдолюбец.) Зато Криволапов за отлично проделанную работу получил повышение по службе — был переведен начальником городского отдела милиции в Красный Лиман.

— Интересные подробности. Что теперь ждет фальсификаторов?

— Дело в отношении бывших участковых Тамбовцева и Дроздова направлено в Артемовский городской суд. Им вменяется в вину превышение служебных полномочий, повлекшее за собой тяжкие последствия. Это грозит лишением свободы на срок от семи до десяти лет. Кроме того, у Дроздова оказался липовый военный билет — он купил этот документ, чтобы поступить на службу в милицию.

— А подполковник Криволапов?

— Поскольку он является организатором еще нескольких резонансных преступлений, то до сих пор находится под следствием.

Убийство главаря банды могло остаться нераскрытым, если бы не... излишняя доверчивость преступника

— Сейчас в Луганске идет громкий судебный процесс над настоящими убийцами и "заказчиками" Игоря Александрова. Однако на скамье подсудимых есть и люди, не имеющие отношения к гибели журналиста.

— Во вновь созданную следственную группу вошли следователи по особо важным делам 3-го "бандитского" отдела Генпрокуратуры, возглавляемого Николаем Дробиняком — Арнольд Серебряков, Анатолий Шайда, Владислав Грищенко, — рассказывает Александр Калифицкий. — Приняв дело к производству, мы поняли, что если расследовать только убийство Александрова, то следствие опять может зайти в тупик. Надо видеть ситуацию шире. Взаимодействуя с Главным управлением по борьбе с коррупцией и организованной преступностью СБУ, мы получили информацию о целом ряде нераскрытых убийств жителей Краматорска и Славянска, бизнесменов и главарей криминалитета. Стало ясно, что эти преступления связаны между собой и выгодны одному лицу — 36-летнему руководителю славянской ассоциации "Укрлига" Александру Рыбаку.

Начать рассказ о его похождениях нужно издалека. В начале 90-х годов в Краматорске действовала преступная группировка, называвшаяся "17 участок". Криминальная структура с жесткой иерархией, включавшая в себя около полутора сотен членов. Сначала ее возглавлял некий Шпортюк по прозвищу Шкрок, недавно осужденный на 15 лет лишения свободы за "заказ" на устранение ближайшего соратника. После него место главаря в группировке занял Яковенко по кличке Егор. Его тоже расстреляли в 1996 году на въезде в Славянск вместе с водителем и охранником. Следующим лидером "17-го участка" стал Игорь Ермаков — Ермак. К тому времени группировка трансформировалась из сугубо бандитской в бандитско-коммерческую. Она обладала немалыми деньгами, которые необходимо было легализовать. Еще при жизни Егора к сотрудничеству с бандой был привлечен преуспевающий славянский бизнесмен Александр Рыбак, в то время занимающийся перепродажей металла. Так возникла ассоциация "Укрлига", для процветания которой были обеспечены все условия — надежная "крыша", вливания капитала.

В это же время в группировку попал и Константин Яворовский, обладавший несомненным экономическим талантом. В результате разработанных им хитроумных бизнес-комбинаций ("кидков" предприятий) группировка за короткое время получила около 15 миллионов долларов прибыли.

Однако через пару лет существования альянса "криминал-бизнес" в группировке назрел конфликт. Ермаку не без оснований показалось, что Рыбак его обманывает, присваивая себе часть денег. А Яворовский, близко сошедшийся с Рыбаком, слишком уж его защищает. Поэтому главарь банды стал подумывать об уничтожении Рыбака и Яворовского. Они уже были ему не нужны. Денег заработали много, вся "верхушка" купила себе виллы в Испании. А в группировке подрастали молодые, более послушные бизнесмены.

В 1998 году, собираясь на ПМЖ в Испанию, Ермаков окончательно надумал провести "зачистку" чересчур осведомленных "коллег". Узнав об этом, Рыбак и Яворовский приняли ответные меры. Рыбак приобрел автомат с глушителем, а Яворовский, пользуясь удобным моментом, когда вся компания сентябрьским вечером заседала в баре "Театральном" в центре Краматорска, расстрелял главаря из автомата. Причем умудрился отвести от себя любые подозрения. Поговорив по телефону с якобы заболевшей супругой, Яворовский вышел из бара, сел в машину, переоделся в спортивный костюм и объехал вокруг здания. Подкравшись к террасе, где спиной к улице сидел Ермак, Яворовский дал очередь из автомата. Из 15 пуль 11 попали в Ермакова. Главарь скончался на месте, еще трое бандитов были тяжело ранены. Для "17-го участка" это был шок. Кто мог осмелиться вот так, в центре города, в упор расстрелять лидера группировки? Но, несмотря на все усилия, стрелявшего тогда найти не смогли.

— Скорее всего, произошедшее так и осталось бы тайной за семью печатями, если бы не... излишняя доверчивость самого преступника, — продолжает Александр Калифицкий. — Полгода спустя отдыхая за границей, Яворовский встретил Дмитрия Германа, предводителя боевиков "17-го участка". Считая его своим другом и рассчитывая на его поддержку, он в порыве откровенности рассказал боевику о случившемся. Но просчитался. Герман захотел отомстить Яворовскому за убийство друга и шефа. Пригласив на встречу еще нескольких членов группировки (это происходило в Германии, в Дюссельдорфе), он записал признания Яворовского на диктофон. Там было все: и рассказ об убийстве, и о покупке автомата...

Герман велел передать богатому Рыбаку: "Миллион долларов — прощаем. А нет — переправим кассету в правоохранительные органы". Яворовский в панике возвратился домой. Расставаться с миллионом Рыбак не собирался, поэтому напуганные приятели срочно вооружились и ждали "приезда немцев в Украину". Тем временем в Славянск явился некий гражданин Куля. С кассетой. И вместо того, чтобы сразу передать кассету правоохранителям, начал болтать повсюду: "Рыбаку и Яворовскому конец, их ребята уже приговорили", в результате чего получил пулю из пистолета ТТ на выходе из фитнес-клуба "Савва". Герману тоже не повезло: по подозрению в совершении ряда тяжких преступлений его задержали еще в Германии. (В настоящее время он осужден, приговорен к пожизненному лишению свободы.)

Таким образом, Яворовский и Рыбак, сами того не ожидая, оказались главными в группировке.

— Помнится, тележурналист Игорь Александров пострадал именно из-за пресловутой "дюссельдорфской кассеты"?

— В серии авторских передач Александрова "Без ретуши" участвовали бывшие сотрудники краматорского отдела по борьбе с организованной преступностью УМВД Украины Сербин и Солодун. Они рассказали телезрителям о том, что начальник городского ОБОП, зная о проделках Яворовского и о его местонахождении, прикрывает преступника. В следующей передаче экс-ОБОПовцы пообещали озвучить "дюссельдорфскую кассету" с откровениями Яворовского. Самому Константину Яворовскому уже нечего было терять, он к тому времени находился в бегах. А вот бизнесмену Александру Рыбаку, опасающемуся, что раскроются его связи с криминалитетом, заявленная тема не понравилась. Только как остановить журналиста?

Попросить того же Яворовского? Но Рыбак перестал ему доверять после невыполненного заказа на убийство бизнесмена Берко и начальника Славянской налоговой милиции Дрыги. (Сидя в засаде с автоматом и увидев выходящего из подъезда Берко, стрелок просто... ушел, а купленный на деньги Рыбака пистолет-пулемет спрятал в специально оборудованный тайник на дне речки Новый Торец в Краматорске.)

Александр вспомнил о брате Дмитрии, который младше его на десять лет. Парню один раз уже поручали щекотливое дельце — убийство конкурента Рыбака-старшего бизнесмена Собко. Тогда Дмитрий подбил на дело своих друзей — Лисицкого и Петренко, работавших у него охранниками. Эти двое устранили конкурента старшего брата как раз в день его рождения — 4 июля 2000 года. Избили молотком в подъезде так, что у молотка отлетела ручка. И помчались в офис... "Укрлиги", чтобы отсидеться в кабинетах и передохнуть после "трудов". Но охранники организации тут же сдали их милиции. Это дало Рыбаку-старшему прекрасный повод твердить о своей непричастности к убийству конкурента. А Лисицкий и Петренко, наивные, в течение трех лет в СИЗО отказывались от показаний — в надежде, что Рыбак вытянет их из тюрьмы! Потом заговорили...

Спустя год Александр Рыбак снова обратился к младшему брату. "Нужно не убивать, а лишь проучить журналиста! — поставил он задачу. — К тому же сделать это так, чтобы журналист понял, ЗА ЧТО". Было выбрано необычное орудие — бейсбольная бита. Если бы человека избили обычной в таких случаях железной арматурой, то случай можно было принять за обычную "хулиганку". Бита легче молотка или железного прута — это демонстрация "заказа именно на избиение". Младший Рыбак купил биты в спортивном магазине в Донецке за сто долларов. Место тоже было выбрано не случайно — возле работы, у входа в офис. За дело опять-таки взялись друзья Рыбака-младшего — Турсунов и Онышко. Биты спрятали в подъезде в куче строительного мусора, запаслись масками с прорезями, резиновыми перчатками. Третий соучастник преступления Корицкий обеспечивал отход группы на легковом автомобиле. За проделанную "работу" заказчик пообещал парням вознаграждение в пять тысяч долларов.

И вот наступило 3 июля 2001 года — канун дня рождения старшего Рыбака. Возможно, младший братец снова хотел преподнести подарок старшему? Но во время "операции" избиения тележурналиста произошло непредвиденное: один из исполнителей, Онышко, желая сразу подавить сопротивление жертвы, не рассчитал силы и нанес первый и самый сильный удар в голову. Александров упал. Больше по голове его не били, лишь по телу, повредили внутренние органы, сломали ребра. Оставив истекающего кровью человека лежать в подъезде, подлецы убежали. Несчастный, не приходя в сознание, скончался через четыре дня в реанимации.

— Какое "развесистое" дело вам удалось распутать!

— В Апелляционный суд Луганской области было направлено 66 томов уголовного дела. Вместе с Александром Рыбаком на скамье подсудимых оказались еще 11 человек. Это его брат Дмитрий, а также Яворовский, Лисицкий, Петренко, Онышко, Турсунов и другие. Однако ставить точку рано. В производстве осталась масса эпизодов, связанных с этой историей.

— Сейчас процесс приостановлен, Рыбак-старший изъявил желание поменять адвоката.

— Думаю, это ему не поможет.

P.S. Сотрудники Краматорского УБОП М. Себин и О. Солодун, обвинявшие своего руководителя и его покровителей в областной прокуратуре в коррупции и связях с организованными преступными группировками и за это незаконно уволенные, на днях восстановлены в органах внутренних дел.

(“Факты и комментарии”, 25 февраля 2005 г.)




Касетний скандал: “нове видання”

Схоже, касетний скандал переживає нове “видання”. І тепер загрожує вже новій владі. Лідер Соцпартії Олександр Мороз збирається виступити з ініціативою про відставку керівництва Генеральної прокуратури в разі, якщо вона найближчими днями не вирішить питання про додання до “справи Гонгадзе” записів розмов у кабінеті Леоніда Кучми. Низку ультимативних заяв про це глава СПУ зробив днями в близькій до своєї партії газеті “Сільські вісті”. Мороз назвав плівки Мельниченка “скринею Пандори”, розкриття якої може “привести на лаву підсудних сотні українських політиків”. На думку лідера соціалістів, оприлюднення цієї більш ніж 700-годинної фонотеки побоюються чимало політиків, які входять до оточення Президента Віктора Ющенка. “Як фігурантів записів Мельниченка питання про міру відповідальності за сказане в кабінеті Кучми може торкатися: держсекретаря України Олександра Зінченка, міністра з надзвичайних ситуацій Давида Жванії, глави Верховної Ради Володимира Литвина, секретаря Ради національної безпеки та оборони Петра Порошенка, народних депутатів України”, — переконаний Олександр Мороз. При цьому, якщо плівки майора Держохорони не отримають юридичної оцінки, Мороз погрожує першим сказати, “що кучмізм повертається”. Налякав...

Хоч як це парадоксально, такою є позиція лідера партії, яка отримала вагому квоту в новому уряді. Кожен, хто хоч трохи знається на українських політичних реаліях, погодиться, що просто так “союзників” не критикують. Олександр Мороз узагалі останнім часом активно відособляється від діючої влади. Ще тиждень тому він виступив з публічними рекомендаціями: що, мовляв, має робити керівництво країни, щоб забезпечити стабільний розвиток держави. Тепер же — відвертий виклик президентській команді. Чи означає це, що в новій владі намітився розкол? Із цим питанням “День” звернувся до політологів. Експертам також було запропоновано оцінити вплив плівок Мельниченка в новій політичній ситуації.

Коментарi

Костянтин Матвієнко, корпорація “Гардарика”:

— Політична вага пана Мороза не така, щоб його позиція, його заяви серйозно впливали на ситуацію в уряді та парламенті. Думаю, його заява — спроба чергового тиску на Президента, уряд і парламентську більшість перед виборчою кампанією 2006 року. Причому цей тиск набуває персоніфікованого характеру. У м’яких висловах таку позицію пана Мороза можна назвати не дуже етичною. Крім того, внаслідок продовження зниження його суб’єктності, пан Мороз не може істотно впливати на ситуацію у владі. Навпаки, такою поведінкою він посилює своє й без того незавидне політичне становище.

Вадим Карасьов , директор Інституту глобальних стратегій:

— Про розкол влади поки говорити передчасно. Все-таки треба говорити про продовження гри між різними групами влади, її персонами, політичними та економічними силами, які стоять за ними. Позиція Мороза не може бути несподіваною. Оскільки він сам особисто не увійшов ні до складу уряду, ні до інших інституцій нової влади, то зберіг за собою можливість для “опозиційних набігів” на тих чи інших фігурантів нової влади. Мороз, безумовно, готується до виборів 2006 року й розуміє, що якщо він йтиме на вибори самостійно, то в нього буде сильна протидія в лівоцентристських електоральних і соціальних зонах. Тому вже зараз, не роздумуючи і не піддаючись поствиборній, постреволюційній ейфорії, він методично перебирає опозиційні бонуси в інших політичних сил. Причому його тактика багатоцентрична. З одного боку, він підписує угоду з Тимошенко та Ющенком, з другого — відкрито виступає проти ключових політиків нової влади. Таким чином мова може бути не про розкол влади, а про те, що спочатку сама влада не будувалася на єдиному підмурівку, а, скоріше, збиралася з різних політичних сил, частин, уламків виборів і революції. І сьогодні багато хто з них вступає в самостійну політичну гру. Отож, це свідчить, скоріш за все, не про розкол і не про відкол, а про мозаїчний характер нинішньої влади, її різні інтереси й вектори.

Олександр Литвиненко , політолог:

— Із боку Олександра Мороза очевидне прагнення позиціонувати себе як безкомпромісного борця за розкриття справи Гонгадзе, підвищити власний політичний рейтинг, а також поліпшити свої позиції для подальших політичних торгів. Я не думаю, що може йтися про розкол у владі. Поки що це скоріше розмови. Адже розкол мусить якимось чином оформлюватися. Поки владна коаліція, яка зовсім не є монолітною, й має у своїх рядах членів із доволі суперечливими інтересами, все ще залишається об’єднаною спільними завданнями, насамперед — перемоги на виборах 2006 року. Щодо небезпечності для діючих українських політиків плівок Мельниченка скажу так: я не є юридичним експертом, щоб оцінювати можливість долучення цих плівок до карної справи, але мені здається, треба не займатися політичними заявами, а здійснювати процесуальні кроки та доводити справу до суду. Поки справа не пройде розслідування й суду, вона залишатиметься “скринькою Пандори” для української політики.

(“День”, №35, 26 лютого 2005 р.)




Обмеження доступу до інформації

Как меня заставили выписать газету "Ветеран Донбасса"

Уважаемая редакция, добрый день!

Суть моего к вам обращения такова. В конце 2003 года я обратился в Торезский пенсионный фонд по поводу перерасчета пенсии. Там в добровольно-принудительном порядке мне предложили выписать газету "Ветеран Донбасса". Как только я начал получать это издание, понял, что это самая обычная беззубая газета, восхваляющая руководство страны и области. Во время предвыборной кампании на ее страницах было вылито столько грязи и лжи в адрес оппозиции, что газету было противно брать в руки. Но тем не менее, в одном из последних номеров 2004 года редакция с радостью сообщила своим читателям, что их стало больше на 10 тысяч человек и тираж перешагнул отметку в 170 тысяч экземпляров.

В первых числах 2005 года я неожиданно обнаружил в своем почтовом ящике "Ветеран Донбасса", которого уже не выписывал. Я решил, что, видимо, почтальон ошиблась. Пошел на почту, чтобы вернуть газету. Но там мне сказали, что ее мне выписал... Торезский пенсионный фонд. Я с соответствующим вопросом иду в Фонд, а там мне популярно объясняют, что каждого инспектора под угрозой увольнения заставили подписать на "Ветерана..." по 300 пенсионеров.

В 2006 году намечены выборы в парламент. Это тоже будет очень сложная кампания. И до ее начала нужно приложить все усилия, чтобы такие газеты, как описанная мной, выходили "естественным", а не дутым тиражом. Я уверен: чем меньше людей будут читать такие издания, тем быстрее жители Донбасса поймут, где добро, а где зло...

С уважением,

Николай Андреевич Андрющенко,

ветеран труда, шахтер с 40-летним стажем,

Торез, Донецкая область

("Правда Украины", 2005.02.10)




Почему “Газета по-киевски” не опубликовала интервью Анны Герман

Позавчера интернет-издание ForUm распространило заявление экс-пресс-секретаря Виктора Януковича Анны Герман о том, что “Газета по-киевски” отказалась печатать интервью с ней. По словам Герман, это произошло потому, что бравший интервью журналист сдержал свое слово “быть честным и не сделать провокацию”, но руководство редакции отказалось публиковать это “слово правды”.

Конечно, тем, кого сейчас не берут в “победители” ничего не остается, кроме того, как публично подчеркивать свой статус “пострадавших”. Похоже, мы имеем дело именно с таким случаем. Вынуждены огорчить Анну Герман и сообщить, что интервью с ней не было опубликовано исключительно из профессиональных соображений. Она еще не достигла того уровня, когда ньюсмейкер может себе позволить НИЧЕГО не сказать и все равно быть опубликованным. Те крохи откровенности, которые содержались в первоначальном варианте интервью, были из текста г-жой Герман вымараны при согласовании, а дописанные ею фрагменты окончательно превратили материал в пиар-презентацию. Это к вопросу о честности.

Безусловно, нашим читателям было бы интересно узнать о том, чем живет нынче Анна Герман, о ее опыте “хождения во власть”. Но бывший пресс-секретарь бывшего премьера предпочла искреннему разговору уловку в логике предвыборной борьбы. Текст интервью был опубликован на сайте ForUm в нарушение закона без согласия редакции “Газеты...”, рядом с громким заявлением Герман о недостатке свободы слова при новой власти. Это к вопросу о провокации.

“Газета...” вынуждена публично заявить Анне Герман свою позицию: в представленном виде вы просто неинтересны нашему изданию. В этом теперь может убедиться всякий желающий, прочитав интервью с вами в интернете. Что там, спрашивается, такого, что могло бы вызвать противодействие “цензуры”? Это просто скучно! Мы слишком дорожим временем нашего читателя, чтобы подобное публиковать.

(“Газета по-киевски”, 20 февраля 2005 г.)




Все те же грабли?

В благородном кировоградском СМИ-мействе снова скандал. На этот раз — связанный с газетой “Ведомости-плюс”, которая фактически является печатным органом партии “Трудовая Украина”, а на выборах представляла интересы провластного кандидата.

В двух словах о сути произошедшего. Представитель бывшего провластного издания не смог попасть на мероприятие с участием нового, помаранчевого губернатора. Пикантность ситуации придает то обстоятельство, что встреча главы ОГА с журналистами как раз была посвящена обсуждению формата работы новой власти с масс-медиа. Вдобавок журналист, который безуспешно пытался “прорваться” через кордон охраны, при прежнем, “трудовом” губернаторе был сотрудником пресс-службы облгосадминистрации...

По версии пресс-секретаря Эдуарда Зейналова Елены Ивановой-Кваши, причиной “сбоя” стала “досадная техническая ошибка в базе данных пресс-службы ОГА”, в результате чего газета не была внесена в списки участников конференции. Редактор же вышеупомянутого издания Елена Савранова, прибывшая на “место происшествия”, обвиняет новую власть в нарушении Конституции и CМИшного законодательства.

Об истинных причинах конфликта судить сложно. Не хочется думать, что новая власть, которая, будучи в оппозиции, яростно боролась с темниками, цензурой и прочими повадками своих предшественников по отношению к нашему брату, так быстро переняла “их нравы” и наступает на те же грабли. С другой стороны, призывы к журналистской солидарности и пламенные речи о свободе слова из уст представителей данного издания звучат, мягко говоря, несколько запоздало. Ведь, когда во время выборов, в том числе и на “сине-белых” митингах, едва ли не еженедельно избивали и изгоняли журналистов, когда представителей масс-медиа окончательно и цинично “отлучили” от присутствия на мероприятиях в “трудовом” горисполкоме, когда номер одной из газет с материалом о победе Ющенко по вине тогдашних руководителей ОГА оказался под угрозой срыва, в “Ведомостях-плюс”, в отличие от остальных СМИ, об этом не было сказано ни слова...

Впрочем, несмотря на специфическую позицию издания, понятия этой самой журналистской солидарности для нас всех никто не отменял, а новой власти стоит крепко подумать, чем обернется для нее такой “пиар”. Заметим, как сообщила Елена Иванова-Кваша, “пострадавшему” изданию принесены извинения.

(“Украина-Центр, г. Кировоград, 10 марта 2005 г.)




Ігнорувати журналістів — собі ж шкодити. Чи адекватно нова влада реагує на виклики?

Одним із численних викликів новій владі будуть її взаємини зі ЗМІ. Власне, чому будуть? Виклики, як нав’язлива тінь, уже волочаться за новим урядом. Можна погодитися з Євгеном Сверстюком, що брутальний напад на Патріархію Української православної церкви в центрі столиці України серед білого дня в той момент, коли затверджений Президентом України Віктором Ющенком новий уряд зібрався на своє перше засідання в кінозалі Верховної Ради, є диявольським викликом оновленій владі. Чи відреагувала ця сама влада на виклик?

Замість відповіді наведу в скороченому вигляді інформацію від Центру громадських зв’язків Головного управління МВС України в Києві, здобуту довгою і наполегливою працею: “Виїздом на місце події встановлено, що Варваринський корпус Михайлівського Золотоверхого монастиря належить Київському науково-методичному центрові з охорони, реставрації та використання пам’яток історії, культури і заповідних територій. Біля будівлі, розташованої на території монастиря, знаходився настоятель Михайлівської проєрархії м. Києва, який у вказаному приміщенні за дорученням керуючого справами Патріархії архієпископа Харківського і Полтавського Ігоря Ісіченка займався реалізацією церковних речей. Iз його пояснення стало відомо, що годину тому невідомі особи в кількості до 20 осіб примусово вивели його зі вказаного приміщення. Для розв’язання конфліктної ситуації та вирішення її в законному порядку сторони дійшли згоди спільно опечатати всі приміщення до вирішення питання в суді. Попередньою перевіркою встановлено, що фізична сила між конфліктуючими сторонами не застосовувалась. Охорону громадського порядку на території монастиря, з метою недопущення протиправних дій, забезпечує наряд міліції”.

На цей канцелярський документ мені довелося витратити майже чотири години. Таку оперативність можна охарактеризувати виразом “опір матеріалу” в особі начальника згаданого Центру громадських зв’язків Дмитра Андреєва, а можна вважати і явним затягуванням часу. Хоча, як мінімум, мав би бути коментар компетентної людини в погонах. Звичайно, новий міністр входить у справи, але ж його підлеглі орудують від його імені. А тим часом диявол продовжує бенкетувати.

Ще один свіжий приклад. 14 січня, після кількаденних телефонних переговорів, я надіслав листа Київському міському голові Олександрові Омельченку з трьома запитаннями, на які сподівався почути відповідь. 14 лютого збіг місячний термін, визначений законодавством для відповіді будь-якими посадовими особами, в тому числі й міським головою, на письмові запити громадян. Не згадуймо тут про специфіку журналістики. За цей час одне запитання втратило актуальність, а друге застаріло. Залишилося останнє — про спілкування з приймальнею керівника транспортного управління столичної міськдержадміністрації. З огляду на поведінку державного службовця (попри те, що та особа це заперечила), процитую це запитання: “Хотілося б почути з перших уст, як виконується міська комплексна програма заходів щодо розвитку і функціонування української мови в м. Києві на 2002—2005 роки “Українська мова в українській столиці”, яку Ви свого часу підписали. Чому, наприклад, секретарка Шпильового відмовляється спілкуватися державною мовою, а на зауваження відповідає “Какая разніца?”, при цьому зазначаючи, що в приймальні Шпильового вона перебуває на громадських засадах. На мою думку, це не лише порушення Конституції і законів України, а й згаданої міської програми. Це просто обурливо”.

І на все це — ані гич. Очевидно, індульгенція через перезатвердження одержана, тому і на такі “дріб’язки”, як прозорість і відкритість, звертати уваги не варто. Є й важливіші справи.

Нова влада або, як у випадку з Омельченком, нова-стара влада потребує отих “ланцюгових псів демократії”, які допомагатимуть їй адекватно відповідати на нові виклики. Можна не сумніватися, що їх буде чимало.

(“Україна молода”, №30, 17.02.2005)




Мер Севастополя обіцяє

Голова Севастопольської міської державної адміністрації Сергій Іванов, який приступив до роботи на новій посаді, заявляє, що має намір щотижня проводити зустрічі з пресою. В інтерв’ю журналістам у Севастополі С. Іванов сказав: "Не применшуючи роль колишніх керівників міста, я водночас не можу і не буду приховувати недоліки, які будуть виявлені мною чи апаратом ближчим часом". З цього приводу він також додав: "Люди повинні все це знати". За словами голови міської державної адміністрації, він знає, що існує низка програм з розвитку Севастополя, і розуміє, що "дуже багато перспективного будівництва". "Одна з програм — по скороченню армії — торкається і Севастополя; будуть звільнятися землі, на яких зараз знаходяться військові частини, і важливо, щоб ці землі були використані з високим коефіцієнтом", — сказав він. Як запевняє С. Іванов, "хто і як тут буде будувати, і що будуватиме, я думаю, що буду щотижня зустрічатися через пресу з севастопольцями і розповідати". За словами голови Севастопольської міської державної адміністрації, він хотів би, щоб робота апарату (міської і районних у місті державних адміністрацій — УНІАН) була "відкритою і якомога ширше висвітлювалася пресою як з негативної, так і з позитивної точок зору". Попередній голова Севастопольської міської державної адміністрації Леонід Жунько останні роки зустрічався з пресою в середньому один раз на квартал, тоді як в перші роки свого "правління" — раз на місяць.

("Молодь України", 2005.02.15)




Свобода слова чи теревені

Нині, після зміни влади, всенародного обрання Президента України, стають відомими шокуючі факти злочинів колишніх можновладців. За “кучмократії” народ довідувався про злодіяння її представників з незалежних (опозиційних) ЗМІ або з каналів “Бі-Бі-Сі”. Мається на увазі не так приватна телерадіокомпанія Великої Британії, як принцип “баба бабі сказала”, з перших літер якого й складається абревіатура-омонім.

Чому працює “Бі-Бі-Сі”?

Як відомо, Верховна Рада ухвалила чимало законів, які цілком можна назвати неробочими через те, що їх не дотримувалася жодна гілка влади. Є серед них недолугі, некваліфіковано виписані, що й створює лазівки для зловживань, а то й просто злочинних дій. На часі, приміром, потреба ґрунтовних змін до Земельного кодексу, що в рамках чинного законодавства допустив “роздавання земель у заповідній Пущі-Водиці”, Криму. Та й хіба тільки там? Персоналії ж тих високопосадовців та “народних обранців” досі достеменно не відомі народові, бо їх список засекречено. У ЗМІ називають прізвища, роздобуті фактично незаконно, або, як заведено казати, з “утаємничених джерел” чи за горезвісним принципом “Бі-Бі-Сі”.

Це лише останній приклад безпідставної засекречуваності відомствами документів, зміст яких має суспільно важливе значення. Посилаючись на Закон України “Про інформацію”, зокрема, на положення про “конфіденційність і таємність”, казенні та приватні установи цим добряче зловживають. Передусім же це стосується урядових структур. Так, за даними Харківської правозахисної групи на чолі з Євгеном Захаровим, манією засекречування відзначався Кабінет Міністрів України: 2000 року були оповиті таємницею 2 387, а в 2001-му – 2 372 документи. І навіть такий, як розпорядження про нарахування і виплату пенсій №411-р від 13 вересня минулого року. До речі, чи не дивина, що раніше було засекречено й постанову про порядок застосування ідентифікаційних номерів (№709/94)? Вражає також кількість офіційних паперів, приховуваних від народу колишньою Адміністрацією Президента: 1 636 у 2000 році та 1 461 – у 2001-му. Чому подаємо такі “несвіжі” дані? Саме тому, що нові, як, зрештою, і наведені… досі засекречені!

Накладання на нормативно-правові акти грифів “цілком таємно”, “не для преси”, “опублікуванню не підлягає”, “для службового користування” тощо й породжує в суспільстві чутки, плітки та пересуди. А ми ж, український народ, лише обурюємося. Свіженький приклад – надання колишнім віце-прем’єром Азаровим невмотивовано великих бюджетних пільг і привілеїв екс-президентові Кучмі саме за рахунок платників податків. Тим самим, як і раніше, було порушено Закон України “Про державну таємницю”, яким заборонено приховувати інформацію, що стосується прав і свобод громадян, тим паче суспільно значущу.

Три категорії й “туман”

Законодавство і юриспруденція цивілізованих країн поділяють інформацію лише на три категорії – таємну, відкриту і приватну. З першою, здається, все зрозуміло: з огляду на держбезпеку або з комерційною метою такою інформацією користується нормативно визначене коло офіційних осіб, і її поширення обмежене. Що ж до відкритої, то, хоч як дивно, не вся інформація цієї категорії підлягає публікації, а з приватної дозволяється оприлюднювати лише ту, що не завдасть моральної та матеріальної шкоди конкретній особі. Наприклад, не розголошуються дані з адміністративних досьє, про банківські рахунки, надані кредити, комерційні угоди, сексуальну орієнтацію, деяка статистика з оподаткування, щодо національних меншин. Навіть списки членів приватних клубів зберігаються в таємниці.

У нашій же країні можна натрапити на перепони, намагаючись одержати, здавалося б, найдоступнішу відкриту інформацію. Приміром, якщо  випадково стає відомо, що затримано серйозних злочинців, зазвичай пов’язаних з корумпованою владою, то їхні прізвища ніколи не оприлюднювали буцімто “в інтересах слідства”.

Громадяни “з обмеженим доступом” до інформації завзято виловлюють її саме зі ЗМІ. Усталеною була практика, коли служби міністерств і відомств із зв’язків з громадськістю та ЗМІ, як і прес-секретарі окремих держслужбовців, народних депутатів, інших публічних осіб, не інформують правдиво про їхню діяльність, а навпаки, – “напускають туману”, а то й просто вводять громадськість в оману. Тобто порушують наше право на інформацію.

То що ж має дати нам довгоочікувана свобода слова? По-перше, гарантований законом захист від репресій за суспільно корисну інформацію, опубліковану чи усну, а по-друге, дієві заходи з боку влади щодо усунення недоліків, їх причин та покарання тих хто чинить тиск на будь-яке джерело інформації. Інакше свобода слова перетвориться на пустопорожні теревені, а суспільство втратить контроль над владою, що зможе ним маніпулювати.

(“Вечірній Київ”, №30, 18 лютого 2005 р.)




"Прозрачный" Ющенко секретит свои указы вдвое чаще Кучмы

Обилие указов с грифом "не для опубликования", подписанных Президентом Ющенко, поражает даже чиновников со стажем.

Согласно данным сайта Верховного Совета, Виктор Ющенко со дня вступления на должность Президента Украины подписал 11 указов, не подлежащих опубликованию. Причем, интерес к этим документам со стороны избирателей подчас гораздо выше, чем к базовым законодательным актам страны.

Интересно, что в течение сентября-декабря 2004 года, когда страну сотрясали избирательные бури, Леонид Кучма подписал 586 указов. Из них "не для опубликования" — 16. То есть "коэффициент секретности" нормотворческой работы прежнего Президента составляет примерно 36,6 несекретных указов на один секретный.

Ющенко издал с момента инаугурации более 170 указов и его "коэффициент секретности" оказался более чем вдвое выше кучмовского — примерно один необнародованный документ на 15,5 опубликованных.

(“Крымская правда”, №33, 22 февраля 2005 г.)




Минюст нужно... "рассекретить"

Лидер Христианско-либеральной партии Украины Леонид Черновецкий высказал предположение, что новую украинскую власть ждет еще много "сюрпризов" в виде засекреченных незаконных нормативных актов силовых ведомств. И ответственность за это, полагает Черновецкий, лежит на Министерстве юстиции Украины, регистрировавшем эти документы и скрывающем их от общественности.

По словам Леонида Михайловича, лично он неоднократно пытался получить у Минюста документы, изданные, в частности, ГНАУ, но все его просьбы остались без ответа. Для того, чтобы довести до общества все незаконно зарегистрированные документы, Министерству юстиции необходима немедленная инвентаризация всех нормативных актов, особенно, налоговых, которые были засекречены, с последующим их обнародованием, подчеркнул лидер ХЛПУ, отметив, что "если такое положение вещей сохранится и далее, то Украина будет ежедневно получать множество новых нормативных актов, которые будут направлены против собственного народа".

("Правда Украины", 2005.02.10)




Втручання в професійну діяльність журналістів та ЗМІ

У місті Вишневому на Київщині місцеві депутати заявляють про пряму цензуру з боку мера міста

Депутати міської ради міста Вишневого Київської області заявляють про те, що міський голова Анатолій Гошко особисто вдається до цензури в місцевій газеті "Наше місто". Зокрема, такий факт, стверджують вони, мав місце при публікації матеріалів про діяльність самого А. Гошка. Як повідомила УНІАН депутат міської Ради, член фракції "Наша Україна" Валентина Донець, вихід міської газети "Наше місто" було фактично зірвано, коли А. Гошко своїм одноосібним рішенням наказав редакції газети зняти з друку статтю під назвою "Тіньовий бюджет Вишневого" за її авторством.

У статті, повідомила В. Донець, йшлося про те, як в обхід бюджету міським головою скеровуються багатомільйонні суми так званих спонсорських коштів, що, відповідно до Бюджетного кодексу України, мали б направлятися у спеціальний фонд міського бюджету на соціально-економічний розвиток міста. Натомість, стверджує депутат трьох скликань міської Ради В.Донець, значні кошти, згідно з розпорядженнями міського голови та підписаними ним, а не затвердженими Радою угодами, спрямовувалися безпосередньо на рахунки комерційних фірм як комунальної, так і приватної власності. Як повідомила В.Донець, дізнавшись про таку публікацію, А. Гошко в ультимативній формі зажадав від працівників редакції "Нашого міста" зняти вищезгаданий матеріал з номери, погрожуючи заявами на звільнення за власним бажанням. В результаті випуск газети було зірвано, інформує депутат. "Якщо вишнівчани мали ілюзію, що часи "темників", цензури та возвеличення посадових осіб на шпальтах підконтрольних їм видань відійшли у минуле із перемогою на виборах Віктора Ющенка, то тепер зрозуміло, що це не так — у їхньому місті цензура діє, і вдається до цих методів не хто інший, як особа, яка суміщала посади міського голови та голови міського передвиборчого штабу Януковича — Анатолій Гошко", — наголосила В. Донець.

("Молодь України", 2005.02.25)




Влада і преса

Дуже багато питань і на зустрічі з чернігівським губернатором, і на спільній з Р.Безсмертним прес-конференції стосувалися саме взаємовідносин влади і журналістів. Владислав Атрошенко запевнив, що ці стосунки будуть відвертими. Влада не буде тиснути на пресу, гарантує свободу слова, а натомість просить об’єктивності у висвітленні діяльності владних структур.

Голова ОДА висловив надію, що усі негативні моменти у стосунках влади і ЗМІ залишилися у минулому. І пообіцяв щомісяця інформувати журналістів про досягнення і проблеми обласного керівництва.

Щоправда, на жаль, уже є непоодинокі негативні приклади взаємовідносин нової влади і преси. Зокрема, редактор Щорської газети Олена Компанець розповіла про те, як найімовірніший кандидат на посаду голови місцевої райдержадміністрації ще до офіційного призначення намагається командувати газетою. Губернатор обіцяв розібратися і вжити заходів, заявивши, що люди з такими принципами роботи у його команді не працюватимуть.

(“Наше слово”, м. Мена, Чернігівська обл., 26 лютого 2005 р.)




Резонанс. "Дайош назад цезуру..." ("МУ", №22, 25.02.2005). Мороз підбурив Литвина на помилку

Голова Верховної Ради України Володимир Литвин не виключає, що зробив помилку, підписавши звернення до ЗМІ із закликом припинити інформаційні війни та дискредитацію нової влади.

В інтерв’ю журналістам Литвин розповів, що до нього звернувся лідер соціалістів Олександр Мороз і дуже наполегливо просив підписати цей лист.

"Я підписав його через те, що мою увагу привернуло кілька положень щодо того, що деякі люди продовжують жити чварами, інтригами, інсинуаціями. Коли я підписував, я думав, що, можливо, людям, які навіть підписують це, буде також застереженням", — пояснив спікер.

При цьому Литвин наголосив, що, можливо, він зробив помилку: "Я думаю, що я, можливо, зробив помилку, я злегковажив і піддався активній пропозиції це зробити".

23 лютого Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, голова ВР Литвин, віце-прем’єри Роман Безсмертний і Микола Томенко та міністр юстиції Роман Зварич звернулись з листом до співвітчизників, політиків та журналістів із закликом припинити інформаційні війни та дискредитацію нової влади. Лист ініціював лідер Соціалістичної партії України Мороз.

("Молодь України", 2005.03.01)




Не стреляйте в журналиста! Пора политикам понять, что журналисты — это не их пресс-служба, и они вовсе не обязаны пиарить власть.

На минувшей неделе журналисты всех СМИ получили недвусмысленный мессидж от новых властей. Авторы письма, адресованного журналистам, просят не заниматься “информационным киллерством”, поскольку это может дискредитировать новую власть и зарубить на корню все ее благие начинания. Инициаторы письменного обращения к журналистской братии обеспокоены тем, что некоторые ее представители становятся орудием политических интриг и расправ в руках тех, кто намерен использовать прозрачность и публичность новой власти в корыстных целях. В письме много интересных тезисов. Но самое интересное то, что инициатором этого обращения к СМИ выступил Александр Мороз, который, кстати, совсем недавно выступил еще и в роли скандального ньюсмейкера. В своем интервью газете “Сільські вісті” Александр Александрович попытался бросить тень на близких и преданных Президенту людей. В частности, лидер СПУ раскритиковал Генеральную прокуратуру Украины за непризнание достоверными записей бывшего майора охраны экс-президента Леонида Кучмы Николая Мельниченко. Мороз утверждает, что вопрос о мере ответственности за сказанное в кабинете Леонида Кучмы может коснуться... Далее следует внушительный список VIP-лиц, в частности, государственного секретаря Украины Александра Зинченко, министра по чрезвычайным ситуациям Давида Жвания, председателя Верховной Рады Владимира Литвина, секретаря Совета национальной безопасности и обороны Петра Порошенко... Кстати, сам спикер Литвин оказался одним из подписантов обращения к журналистам (подписали также премьер-министр Юлия Тимошенко, вице-премьер Роман Безсмертный, вице-премьер Николай Томенко, министр юстиции Роман Зварич). То есть, по логике Александра Мороза, получается следующее: сегодня мы с тобой подписываем совместное обращение к прессе, чтобы она нас не “мочила”, а завтра я тебя “мочу” при помощи все той же прессы? Странно, но часто получается, что те же, кто публично просит журналистов не позволять себя использовать в политических расправах и интригах, их тут же кулуарно и используют…

А теперь по сути. Призыв журналистами услышан. Но, если честно, не совсем понят. Во-первых, что понимать под терминами “информационное киллерство” и “наезды”? Где четкое определение? Если, гипотетически, чиновник обещает одно, а делает другое, а в газете об этом напечатали — это “наезд”, “киллерство” или объективная подача информации? Если, опять-таки, гипотетически какой-то министр берет взятку, то не следует ли призыв понимать так, что об этом нужно молчать, чтобы не дискредитировать новую власть и дать ей возможность нормально развиваться? Она (новая власть) такая неопытная и на первых этапах своего развития может делать ошибки и оступаться… Если выяснится, например, что кто-то из высших властных чинов замешан в каких-то бизнесово-финансовых махинациях, то что же — его нужно пожалеть и стыдливо умолчать о фактах? В этом ли заключается просьба авторов письма? Одно дело, когда владелец какого-то крупного СМИ сводит счеты со своим врагом или оппонентом, регулярно поливая того грязью с помощью подконтрольного телеканала или газеты. Причем именно грязью, что подразумевает личностные оскорбления, откровенные домыслы, а не факты. Мы это уже проходили. И еще проходим… Но мы также проходили и политику замалчивания правды, политической цензуры. Очень бы не хотелось, чтобы подобное повторялось… Поскольку не ради этого был Майдан. Пора политикам понять, что журналисты — это не их пресс-служба, и мы вовсе не обязаны пиарить власть, показывая только хорошие ее стороны, дабы подбодрить ее на пути развития и создать положительный имидж. Даже если она “супер-пупер” хорошая…

Вы видели, чтобы в тех же европейских станах, когда, например, министр превысил скорость на дороге и его оштрафовали, правительство обратилось к прессе с просьбой не опубликовывать этот факт, поскольку это может повредить его дальнейшей политической карьере? Там это происшествие обязательно появится во всех СМИ. Кстати, именно поэтому любой министр там боится даже машину припарковать в неположенном месте.

И как, кстати, в этом контексте понимать недавний демарш министра культуры Оксаны Билозир во время ее встречи с кинематографистами на киностудии имени Довженко? Министр попросила приглашенную прессу покинуть собрание, а когда никто не сдвинулся с места, вообще отказалась проводить встречу и удалилась сама. У нас же открытая и прозрачная власть!.. Неужели на этом собрании должно было происходить нечто такое, что нужно было скрывать от прессы и общественности? Возможно, нечто такое, что грозило бы разглашением государственной тайны или могло дискредитировать нового министра?.. Да, у кинематографии проблем много, и, возможно, есть даже свои секреты их разрешения. Однако выгонять приглашенную на мероприятие прессу! Зачем тогда звали? Странно и непонятно…

Очень хочется надеяться, что в новую власть пришли люди с новым мышлением и что цензура, репрессии и затыкание ртов больше не повторятся. В письме-обращении есть еще и такая фраза: “Настав час розбудови. Високу довіру до нової влади, яку виявив на майданах народ України, треба виправдати спільними зусиллями всіх”. Позвольте с вами не согласиться, уважаемые авторы письма! То высокое доверие, которое выявил к вам народ на Майдане, придется оправдывать именно ВАМ, поскольку именно ВАМ оно оказано. Журналисты же будут пристально следить за тем, КАК вы это делаете — и информировать доверчивый народ…

(“Столичные новости”, №8, 1-15 марта 2005 г.)




Ряд отечественных политиков и правительственных чиновников предлагают заключить с журналистами "пакт о ненападении"

Растущий уровень свободы слова в стране, похоже, не на шутку испугал политикум и власть предержащих, вдруг обнаруживших, что информпаводок может не только подмочить их репутацию, но и серьезно повлиять на общественные настроения в целом.

Такой вывод напрашивается после обнародованного в ведущих информагентствах страны на прошлой неделе открытого письма к соотечественникам, политикам и журналистам. Его инициировал лидер Соцпартии Александр Мороз, а подписали премьер-министр Юлия Тимошенко, председатель Верховной Рады Владимир Литвин, вице-премьеры Роман Бессмертный и Николай Томенко и министр юстиции Роман Зварич. К написанию документа авторов побудили "события последних недель, процесс формирования новой украинской власти". Признавая сложности, возникающие в этом процессе, "подписанты" напоминают, что "народ получил шанс создать честную, прозрачную власть, которая находилась бы под публичным контролем".

Откуда исходит угроза

"К сожалению, процессы демократических преобразований сопровождаются попытками отдельных влиятельных политических сил расколоть общество, расколоть политиков, сплотившихся вокруг президента Виктора Ющенко. Украинская реальность теперь характеризуется не только ожидаемыми преобразованиями, но и информационными войнами. Некоторые политики, считая себя, наверное, главными авторами победы в президентской гонке, снова пытаются ввести в политический оборот интриги, "наезды" и информационное киллерство. К подковерным разборкам присоединяются средства массовой информации, известные и влиятельные источники", — говорится в документе, где отмечается, что такая ситуация не является признаком демократии.

Авторы подчеркивают, что информационные войны не должны подменять политический диалог внутри новой властной команды. "Страну надо вести вперед, а не расшатывать лодку, удовлетворяя корпоративные, часто мелочные политические интересы. Позорно, когда политики пытаются решать свои противоречия с помощью клеветы, но вдвойне позорно, когда клеветать на своих товарищей пытаются участники одной политической коалиции", — говорится в документе.

Обращаясь к обществу, политикам и журналистам, авторы обращения отмечают, что время информационных и политических войн уже истекло и пришло время развития. "Высокое доверие к новой власти, которое оказал на площадях народ Украины, надо оправдать совместными усилиями всех украинцев, независимо от того, какие должности они занимают. В этом деле больше всего значит сохранение двух понятий: "товарищ" и "команда". Мы не имеем права потерять настоящую суть этих понятий", — акцентируется в письме.

Отдельно представители власти обратились к масс-медиа. "Журналист не должен быть орудием при решении мелких споров, дискредитирующих новую власть. Дискредитация (тем более, намеренная) новой власти — это, по сути, уничтожение надежд на демократию в Украине. Все мы должны беречь то, что нам совместно удалось получить в нелегкой борьбе", — говорится в письме.

Как наше слово отзовется

Резюме данного послания, следуя его логике, сводится к простому объяснению: когда политики дерутся, у журналистов чубы трещат, а общество страдает от информационных войн, интриг, киллерства и "наездов". Кто виноват? Понятное дело, тот, кто позволяет "быть орудием при решении мелких споров, дискредитирующих новую власть". Что делать? На этот вопрос, похоже, у "защитников демократии" еще нет готового рецепта. Но это сегодня. Что будет завтра?..

Вообще-то данное обращение претендует на ряд полусенсаций, сказанных, правда, в завуалированной форме. Кто эти "отдельные влиятельные политсилы" и кто эти "интриганы"? Полистав подшивки газет, легко обнаружить среди авторов обращения, как ни странно, тех самых "некоторых политиков", причастных к победе "оранжевой революции".

Ну вот, например, как вице-премьер Николай Томенко при представлении губернатора Полтавской области Степана Бульбы одернул одного из местных политактивистов — сторонников Виктора Ющенко — вознамерившегося выступить с трибуны: "Я, вице-премьер, вам слова не давал". А потом из его уст полетело: "Без моего согласия и команды даже на Майдане в Киеве никто ничего не делал". Вот теперь сиди и думай, о каких политиках идет речь, и кто на сегодняшний день является "авторами победы в президентской гонке". Как не написать об этом и не сообщить читателям?

Ну а по части клеветы — вообще масса вопросов возникает. Разве не памятен всем скандальный спич Романа Бессмертного против исполняющей обязанности премьер-министра Юлии Тимошенко, когда он во всеуслышание назвал идейную соратницу (в борьбе с режимом) "профессиональной шантажисткой". Если исходить из того, что с помощью интриг решались противоречия в правительственной команде, и именно поэтому Роман Бессмертный стал вице-премьером, тогда все ясно без комментариев. Ну а если все-таки это была клевета? И кому тогда должно быть "вдвойне позорно" от того, что среди фигурантов "кассетного скандала" были названы "те, кто входит сейчас в окружение Ющенко" и из-за которых "тормозится расследование дела Гонгадзе". Следует ли из этого, что Мороз "команде" больше не "товарищ"? А должен ли после "союзнического письма" министр юстиции Зварич требовать от вице-премьеров Бессмертного и Томенко извинений из-за публично предъявленных ему обвинений по лоббированию коммерческих интересов фирмы, одним из руководителей которой является его жена? И как тогда расценивать недавние слова Владимира Литвина на пресс-конференции, где он публично зафиксировал свое нежелание демонстрировать "телячий восторг от новой власти"?

Да, беда, когда в друзьях согласья нет. Тут, правда, просится перефразирование знаменитых выводов батюшки Крылова: "А вы друзья, как не садитесь, все в подписанты не годитесь".

Впрочем, пока речь о другом — о месте журналистов и журналистики в общественных процессах по демократизации страны. Судя по тону письма, журналисты для "властителей дум" стали как назойливые мухи. И прогнать их нельзя — в попрании демократии обвинят. И отмахиваться от них — надоедливое занятие. Лучше призвать — сначала к "пакту о ненападении", затем, если журналистская братия проигнорирует "демократическое перемирие", — к судебному барьеру. Чему свидетелем общество бывало не раз. И что с успехом используется чиновниками любого ранга в новой "демократической власти". Уже известна масса случаев, когда новоназначенные губернаторы требуют "добровольной отставки" (попутно угрожая судом) отдельных руководителей СМИ, а общественные организации типа той же "Поры" плодят списки "врагов народов" из числа неугодных политиков, нелояльных журналистов, не оправдавших "оранжевые" надежды чиновников.

Почему бы авторам письма на это не обратить внимание и призвать общественность реагировать на такие факты? Не мешало бы для начала и самим "можновладцям" критично признать свои ошибки, не говоря уже об интригах и прочих отрицательных "сдвигах". Ан нет: как в приснопамятные компартийные времена слышатся знакомые призывы к "совместным усилиям", звучат до боли знакомые ценные указания для журналистов.

Да, журналисты не должны быть орудием в руках политиков хотя бы потому, что они находятся по разные стороны баррикад. Ибо между ними конфликт интересов. Любой уважающий себя работник пера и микрофона ратует за светлое "сьогодення", партлидер — за светлое будущее, которое он обещает построить, если ему дадут "порулить".

Да, журналист не должен быть орудием и не его дело давать указания власть предержащим и даже подсказывать им, возможно, какие-то решения. Но его дело — одновременно и обязанность! — писать так, что не принимать решения со стороны соответствующих органов власти или каких-то структур было бы невозможно. Невозможно вследствие представленных фактов и приведенных примеров...

Да, информация бывает из первых рук, а бывает высосанная из пальца. В качестве встречного предложения для авторов письма вижу уместным совет: не указывать пальцем на СМИ при возникновении "подковерных разборок", а давать ту самую информацию из своих рук — открыто и публично. Тогда и будет понятно общественности, кто "расшатывает лодку". И стоит ли тот или иной спор "широкоформатного" выеденного яйца или он претендует только на "мелочную" заметку.

Общеизвестно: чем меньше мы (журналисты, общественность) знаем, тем больше подозреваем.

Из обращения же озабоченных будущим Украины политиков чуть ли не следует, что сегодня (дабы сохранить надежды на демократию) с них неплохо бы сдувать пылинки или "облизывать" как крем-брюле.

Политиков понять можно: когда шансы на нуле (попасть, к примеру, в будущий парламент или стать высокопоставленным чиновником в новом Кабмине), ищут злато и в золе (компромате или обвинениях конкурентов). Но это не вина журналистов, а беда политиков. К тому же, продолжая стихотворную форму Леонида Филатова, пока просится такой неутешительный вывод: "Наши девки (читай, политики в целом) в смысле рожи, далеко не крем-брюле". Но это так. К поэтическом слову. А к прозаическому уместен будет, думается, призыв экс-президента США (коль мы так любим американские демократические стандарты) Ричарда Никсона к масс-медиа: "Рассматривать президента в микроскоп — задача прессы". Надо полагать, что она уж тем более касается всех чиновников рангом пониже. Другое дело, что кое-кто из журналистов микроскоп путает с проктоскопом. Но это уже дело вкуса, авторской и редакционной позиции, о которой многие оппозиционные (еще вчера) масс-медиа начинают забывать с приходом на пост нового главы государства. Как, впрочем, и некоторые политики из его окружения, которые считают, по-видимому, что принародной клятвой — "Уряд красти не буде!" — они получили своеобразную моральную индульгенцию и право указывать всему обществу путь истины.

Не знаю, способна ли дискредитация новой власти уничтожить демократию в Украине, если эта власть ее канонам и стандартам будет следовать. Но я точно знаю, что СМИ — это сторожевой пес демократии, а не тех, кто пребывает у власти.

На заметку

"Свобода прессы является для общественности одним из лучших способов узнать о взглядах и поступках политиков и составить собственное мнение о них. Потому границы допустимой критики являются более широкими, когда речь идет о политиках, поскольку они неизбежно и сознательно предлагают свои слова и поступки под внимательный контроль как журналистов, так и широкой общественности... Границы допустимой критики становятся еще более широкими, когда говорится о критике правительственных чиновников. В каждой демократической системе действия или ошибки правительства должны быть под тщательным контролем не только законодательной и судебной власти, но также прессы и общественного мнения", — из стандартов Совета Европы по свободе выражения взглядов и информации, принятых в Страсбурге 25 февраля 2003 года.

(“Киевские ведомости”, №38, 28 февраля 2005 г.)




Яйца в новейшей украинской истории последнее время играют пугающе важную роль. Одних они с полулета кладут наземь. Другим – мешают танцевать. Сегодня в роли яиц – пресса. Уже свободная. Как бы.

Премьер Юлия Тимошенко, два ее заместителя – Роман Безсмертный и Николай Томенко, министр юстиции Роман Зварич, спикер парламента Владимир Литвин и лидер социалистов Александр Мороз в открытом письме призвали журналистов умышленно не дискредитировать руководство государства. Подписанты утверждают: в СМИ появились прецеденты, именуемые информационным киллерством и “наездами” на политиков, “которые сплотились вокруг президента Виктора Ющенко”. Словом, такая себе информационная Вандея.

Появись такое письмо еще три-четыре месяца тому назад, наверняка, нынешние же подписанты расценили бы его, как попытку давления исполнительной и законодательной власти на “четвертую власть”. Представьте, например, что под подобным письмом стояли бы подписи премьера Януковича, вице-премьера Табачника, министра Лавриновича.

Тот же господин Томенко одним из первых бы отослал копию обращения Ханне Северинсен. Но вчерашние революционеры, видимо, не чувствуют дискомфорта. Они говорят, что обратиться к эпистолярному жанру их подтолкнули события последних недель, когда формировалась новая украинская власть. Дескать, в этом трудном и болезненном процессе пресса позволила себе лишнего. В чем именно? Открытые к публичности чиновники умалчивают.

Чем не нравятся нынешние СМИ, например, Юлии Тимошенко и Николаю Томенко? Своей иронией по поводу коллективного катания правительства на коньках и же нескольких бездумных заявлений по поводу реприватизации 3 тыс. предприятий? Чем не угодили журналисты Роману Безсмертному? Может, вопросами о том, как ему работается с нынешним руководителем правительства, которая, по его словам, “шантажистка” и “авантюристка”? Почему в письме находятся подписи Романа Зварича и Владимира Литвина еще можно как-то предположить. После неудавшейся отставки министр юстиции, вернее бизнес, к которому причастна его жена – Светлана, стал предметом пристального внимания СМИ. Что вполне естественно – глава Минюста готов был отказаться от министерского портфеля, де-факто защищая интересы своей суженой. Роман Зварич, вместо того, чтобы выйти к журналистам и публично отказаться от причастности его семьи к нефтяному бизнесу, решил апеллировать к масс-медийной общественности. Понятное дело, рассержен на СМИ и Владимир Литвин, которого уличают в лоббировании интересов уже отставленного хмельницкого губернатора Олуйко, нынешнего главы Днепропетровской облгосадминистрации Касьянова и руководителя украинской таможни Каленского. Что обидело тонкую и ранимую душу спикера? Предположения или же придание публичности тому, что в политических кулуарах не является секретом? И уж совсем непонятно, что не нравится в нынешних СМИ Александру Морозу, по инициативе которого якобы и было составлено это обращение.

В открытом письме речь идет о неких “влиятельных политических силах”, которые якобы и инициируют информационные “наезды” на новую власть. Кто эти люди? Дайте нам посмотреть в их глаза!

Это – Виктор Пинчук и представители СДПУ(о), которые пытаются защитить свою собственность от реприватизации? Или Виктор Янукович, который продолжает искать смысл в своем политическом существовании? Общество должно знать, кто пытается так подло исподтишка бросить тень на “белую и пушистую” власть. А, может, это ее же представители — Александр Зинченко и Петр Порошенко, которые почему-то не подписали упомянутое письмо?

Показательно, что шестерка подписантов выступает от имени команды президента Ющенко. Но подписи самого “командира” под письмом нет. Похоже, традиции новой власти ничем не отличаются от того, что было присуще их предшественникам. Ведь плохим “танцорам” во власти обязательно что-то мешает. Если не оппозиция (кстати, где она?), то “киллеры” из СМИ.

(http://proua.com/accent/2005/02/24/140229.html

24.02.2005 14:02)




Перешкоджання виробництву та розповсюдженню ЗМІ

"Бриз" знищують! Міноборони — ворог журналістів?

Таємним способом Міністерство оборони України видало директиву, яка передбачає об’єднання військової телерадіокомпанії "Бриз" із друкованими ЗМІ.

Таким чином, ТРК не тільки неминуче втратить ліцензію і право володіння не лише телевізійним каналом, але й усіма каналами радіомовлення.

"Молодь України" підтримує колег з "Бризу" у їхньому протесті проти цього злочину з боку Міноборони, бо це "прибирання до рук" ЗМІ наполеонівськими методами свідчить про майбутню приватизацію ЗМІ з метою політичної дезінформації якомога більшої частини України.

Військове телебачення та радіо живить патріотичну думку захисників України, стоїть на чатах честі, сумління та правди. Держава, що поважає себе, намагається розширити військове мовлення, виводячи ТРК у велику зону — супутник. Так, Росія створила ТРК "Звезда", у Америці працює ТРК "Пентагон", що транслює на 17 країн світу.

Наша держава зараз має авторитетну військово-морську телерадіокомпанію "Бриз", що у Криму. Саме вона, не схиляючись під тиском різних керівників та начальників, підтримала Помаранчеву революцію та Президента Віктора Ющенка і не порушила українське законодавство. І присяги.

Але геройство підривається противниками. Не змогли тоді зупинити патріотичне мовлення — намагаються зараз. І хоч за нової влади начебто все одразу повинне змінитися, та залишилися ще ті посадовці, які прагнуть захопити важелі впливу та розгромити українську військову журналістику.

Злочинство прикривається гаслами оптимізації Збройних Сил, проведення реформи та пропаганди військової служби за контрактом. Але фактично — це курс на знищення військових ЗМІ і, чого доброго, перетворення їх на приватні — громадські.

Ситуацію прокоментував головний редактор ТРК "Бриз" Військово-Морських Сил України, капітан першого рангу, Мирослав Андрійович Мамчак:

— Звичайно, реформа Збройних Сил — це дуже важлива справа, і ми не заперечуємо цього. Але ж не треба під цією егідою нищити все, створене для людей і держави. Ми — єдина військова телерадіокомпанія, яка мовить державною. "Бриз" — це чесні новини. Під час виборчих перегонів ми відстоювали та підтримували Віктора Ющенка, за це я особисто був відсторонений од роботи. А тепер нас хочуть закрити, хоча в оборонному бюлетені написано про військове інформаційне забезпечення. Тим паче після об’єднання з газетою скоротять колектив вдвічі, радіо і телебачення загинуть.

Хочу зазначити, що "Бриз" будували не за кошти Міністерства оборони. Нам дали гроші Львівська, Запорізька області, Київ та Крим. І зараз ми не отримуємо коштів від міністерства, щоб хоча попрати матросам тільники.

Знаю, що в лютому буде нарада з цього приводу в Міністерстві оборони. Але ще за Марчука стосовно нас була визначена система роботи. Ось хочемо переходити на службу за контрактом, але навіть не матимемо ЗМІ, яке цю ідею пропагуватиме. Україна взагалі не має професійних військових газет, не кажучи про спеціалізовані. Протест підтримали війська ПВО та колектив ескадри. Сподіваємося, не відберуть те, чим ми живемо.

Міністерство оборони на "Бризі" не зупиняється. Довгі рученьки потроху тиснуть і на Центральну телерадіостудію Міноборони. Офіцерські збори недавно заявили, що журналісти потерпають від утисків з боку керівництва міністерства. У його надрах розроблено ще одну таємну директиву про об’єднання ЦТРС з відомчою газетою "Народна армія" та журналом "Військо України". І тут знищують! На думку журналістів ЦТРС, таке об’єднання "поховає залишки слова в Збройних Силах". Чи не схоже це на подібну розправу із "Бризом", бо ЦТРС під час революції теж стояло на відкрито-демократичних позиціях?

("Молодь України", 2005.02.08)




Судові процеси на захист свободи слова і преси

Журналисты против чиновника

Завтра местный суд Приморского района Одессы приступит к рассмотрению дела, которое для независимой Украины, без преувеличения, является уникальным.

Служители Фемиды рассмотрят жалобу Одесского отделения Независимого профсоюза журналистов Украины на "неправомерные действия руководства городской прокуратуры".

В конце ноября прошлого года представителей местной и республиканской прессы не допустили на внеочередную сессию горсовета. Несмотря на имевшуюся официальную аккредитацию при мэрии, а также предъявленные редакционные удостоверения, начальник Управления информации горисполкома Алексей Заричанский приказал охране не допускать журналистов в сессионный зал. При этом он сослался на некое решение о допуске на заседание лишь тех, кто получил специальное приглашение.

Возмущенные журналисты усмотрели в данном происшествии грубое нарушение статьи 171 закона о СМИ, и обратились в горпрокуратуру с заявлением о возбуждении уголовного дела в отношении Алексея Заричанского. Представителем заинтересованной стороны выступил Независимый профсоюз журналистов Одессы. Согласно законодательству, прокурор обязан в течение трех дней вынести соответствующее решение либо обосновать отказ о возбуждении уголовного дела.

Однако, до сих пор никакого ответа из прокуратуры нет. Теперь, по закону, суд должен обязать прокурора Одессы более тщательнее отнестись к своим обязанностям.

(“Киевские ведомости”, №22, 8 февраля 2005 г.)




Прояви ксенофобії в ЗМІ

“Персонал” — “Майн кампф” украинского фюрера

Любая революция всегда поднимает на поверхность не только сильных и мужественных людей, но и всякую грязь и шваль. Увы, таковы реалии всех революций, и “оранжевая”, похоже, не исключение. Вместе с реальными героями свою “звезду” хотят получить аферисты и ксенофобы.

Мы были свидетелями многих революций и прекрасно видели все, что выносилось на поверхность. Будет очень жаль, если подобное повторится и на этот раз.

С момента “оранжевой революции” уже прошло достаточное количество времени для того, чтобы расставить кое-какие точки над “і”. Беспрецедентный размах приобрела активность ряда персон, чья деятельность называлась не иначе, как несоответствующей цивилизованному обществу.

Во главе тех, кто отличился своими фашиствующими настроениями и активностью на ниве разжигания межнациональной розни, ярко выделяется фигура печально известного ректора МАУП Георгия Щекина и его прихлебателей. Фашиствующий ректор сегодня решил пойти в большую политику, пытаясь сделать свои реваншистско-шовинистские идеи официальной программой созданной им Украинской консервативной партии.

Два номера подряд щекинские рупоры — журнал “Персонал” и газета “Персонал-плюс” — размещают под обложкой с фотографией Президента страны Виктора Ющенко заголовки статей, которые насквозь пропитаны все теми же шовинизмом и ксенофобией.

Журнал “Песонал” в своем двенадцатом номере (с Ющенко на обложке!) выдает вроде бы научную статью кандидата филологических наук Ирины Фарион под названием “Лингвистическая экспертиза этнонимов “жид” и “москаль” в контексте митинговых речей”. По каким причинам г-жа Фарион решила построить свое исследование на высказываниях депутата Олега Тягнибока — не известно, но, видимо, лучшего образчика для своего труда она найти не смогла. Так, во фразе Тягнибока “Ми боролись з москалями, боролись з німцями, боролись з жидвою та іншою нечистю, яка хотіла забрати в нас нашу українську державу” автор статьи никакого оскорбления не усматривает, а все это — лишь нервы и эмоции, по ее версии...

Дабы не утомлять читателя пересказом статьи, приведем квинтэссенцию этого научного изыскания: Тягнибок, дескать, никого не обижал, просто так он выражает свою точку зрения, а употребление им слов “москаль” и “жид” лежит “соответственно с их фиксацией в фундаментальных толковых словарях украинского языка”. Кроме этого, конечно, есть в сим труде и немного науки, которая выражается в исследовании суффиксов и префиксов. Но суть в том, что под оскорблениями, от которых открестился глава государства в самые трудные предвыборные дни и за которые депутат Тягнибок был с позором изгнан из рядов “Нашей Украины”, в научном журнале “Персонал” подводят вполне оправданный лингвистический фундамент, — мол, ничего в этом такого нет.

В этом же номере журнала можно встретить и еще ряд чисто “научных” изысканий. Все они — прямое оскорбление русских, евреев, представителей других национальностей.

“Мы должны рассказать всем, что собой представляет “еврейский фашизм”, какую политику проводит “Хабад”, почему в Украине за методику преподавания истории отвечает руководитель ордена Бнай-Брит”. (“Хабад” для верующих евреев — все равно, что для католиков собрание кардиналов, а для православных — собор церковных иерархов. — Ред.).

“Понимая ненависть народов к деятельности евреев, их идеологи ловко запускали термин “антисемит”.

Но главной статьей этого номера безусловно стала статья самого академика Щекина “Старцы о последних временах”, которой в любом другом государстве хватило бы для того, чтобы ее автора изолировали от общества. Цитируем академика:

“Целью предтеч антихриста является создание всемирного тоталитарного государства и всемирной антибожественной религии. А также — мировой экономики, которой сможет управлять небольшое количество людей. Ярким примером такого государства является Европейский Союз”. Записав всех европейцев в безбожников и приверженцев антихриста, Щекин, как и следовало ожидать, перешел к сионистам, которые “хотят управлять миром и для того, чтобы добиться своей цели, используют колдовство и сатанизм”. И после всего этого г-н Щекин обижается на нас, что мы называем его не вполне психически здоровым человеком? Да он тяжело болен! Нужны еще симптомы — что ж, обратимся к тому, что пишет академик: “За “совершенной” системой идентификационных кодов, кредитных карточек, компьютерного учета кроется всемирная диктатура, грядущее иго антихриста”. И это пишет человек, который утверждает, что в своем учебном заведении он готовит интеллектуальную элиту страны! Это же мракобес из средневековья? Нонсенс!

Идем дальше, ибо академик не дает нам шансов изменить диагноз: “По мнению православных старцев, число “666” — это число не случайное, оно направлено к национальной выгоде евреев, не уверовавших в Иисуса Христа. Поэтому они будут находиться в заблуждении, сделав своим мессией антихриста, с которым надеются покорить мир”. А свое исследование о числе “666” академик заканчивает, как и подобает душевнобольному с фашистскими наклонностями: “Необходимо объединить все здоровые силы общества и совместно выступить против НОВОЙ СИСТЕМЫ НАЛОГООБЛОЖЕНИЯ с ее идентификационными кодами, т. е. против СИОНО-МАСОНСКОГО ИГА, и, в конечном счете, против рабства сатане”. Подобный апофеоз глупости можно расценивать и как призыв перестроить государственное устройство, и как клич не платить налоги, и как игры больного воображения. Непонятно, что ему так не нравится в идентификационных кодах налоговиков? Неужели они так мешают владельцам ресторанов, закусочных и прибыльного коммерческого предприятия под названием МАУП? Видимо, да.

Следующий “чиряк”, который не дает покоя академику Щекину, — Соединенные Штаты Америки, которые руководством нашей страны называны стратегическим партнером Украины. Более того, американская администрация готова помочь нам в строительстве демократического общества. Но то, что государство считает своим приоритетом во внешней политике, идет вразрез с воззрениями Щекина. В данном случае речь идет о свободе нравов, которая, по мнению Щекина, захлестнет Украину: “Однополые браки будут всячески поощряться и пропагандироваться. Во множестве будут появляться педерасты — артисты, политики, хозяйственники. Уже сейчас устраиваются публичные шабаши гомосексуалистов и лесбиянок в Америке (в этих “мероприятиях” часто принимает участие жена бывшего президента США сенатор Х. Клинтон)”. (Напомню, все это напечатано в “журнале интеллектуальной элиты” “Персонал” №12, 2004 г.).

Не знаю, как у вас, но у меня в голове просто не укладывается, как такому академику разрешают общаться со студентами. Непонятно мне и молчание той самой интеллектуальной элиты страны, которая, видимо, увидев на обложке журнала фото Виктора Ющенко, не удосужилась открыть само издание, дабы понять, что “помаранчевая” обертка не гарантирует от паранойи и шизофрении.

В первом номере “Персонала” за 2005 год, все с тем же Ющенко на обложке, Щекин откровениями не блистал, видимо, решив, что война с “жидами и москалями” — это мелко. Здесь он решил копнуть глубже. “Наехав” на председателя СБУ Александра Турчинова и “пожурив” его, академик призвал, цитирую, “создать Институт Президентства (Школу президентов) в структуре Академии” (стр. 8, “Персонал”, №1, 2005 г.). Не мания ли это величия, г-н Щекин? Не много ли вы на себя берете? Возможно, вы имели бы моральное право указывать новой власти, что и как делать и куда идти, если бы сделали хоть тысячную долю того, что сделал для этой революции г-н Турчинов.

На 23-й странице —рассуждения главного редактора журнала, доцента, вице-президента МАУП и по совместительству — журналиста “5 канала” Игоря Слисаренко на тему борьбы с антисемитизмом в американской внешней политике. Статья, безусловно, громкая. Любопытно, наверное, было бы с ней познакомиться главе СНБОУ Петру Порошенко, который является председателем наблюдательного совета телеканала. Вроде бы на рассуждения г-на Слисаренко натолкнул выход в свет первого отчета “О глобальном антисемитизме” госдепа США, но вот только изыскания главреда оказались в плоскости самого обыкновенного грязноватого антиамериканизма. Суть статьи сводится к тому, что, цитирую, “внешняя политика США преследует не улучшение в тоталитарных и “проблемных” государствах, а является методом давления и шантажа относительно стран, в том числе и на своих традиционных союзников США, для достижения собственных целей”. Вопрос к г-ну Слисаренко прост и понятен: какое давление он испытывает и чем его шантажируют Штаты в целях собственных интересов? Если вспомнить, то, что работая на канале “1+1”, где одним из учредителей был американец, вы не протестовали, беря из его рук зарплату? Вообще-то, после прочтения вашей статьи складывается впечатление, что сама революция была не чем иным, как примером американского давления и шантажа. Размах, конечно же, впечатляет, да вот с реальностью как-то не вяжется...

Далее, следуя, видимо, лучшим традициям Щекина, г-н Слисаренко называет вандализм по отношению к еврейским могилам на Куреневском кладбище выдумкой, “уткой”, целенаправленной клеветнической кампанией. Чтобы убедиться в обратном, всего-то и надо было — съездить туда да посмотреть. А уж после — высказываться. Вы же, г-н Слисаренко, нагло врете! Для того, чтобы ваши сомнения рассеялись, а вы хотя бы по этому поводу перестали лгать — вызовите нас на ваш канал, и мы покажем вам все документы расследования наглого и циничного преступления на Куреневском кладбище. Пока вы такими статьями льете воду на черносотенские мельницы. А в завершение всего вы еще и взяли на себя смелость указывать отечественному МИД, как реагировать на отчеты американского госдепа. (Все это — “журнал интеллектуальной элиты” “Персонал” с портретом  Ющенко на обложке!).

“Венцом” же номера по праву можно назвать опус директора Книжной палаты Николая Сенченко о черносотенстве, в котором автор утверждает, что запятнавшие себя кровью десятков тысяч ни в чем неповинных людей черносотенные организации “объединяли в себе передовые слои общества”! На восьми страницах автор описывает всю “прелесть” черносотенного движения: и что создавалась оно “для спасения Отечества”, и что противостояло масонским лозунгам типа “Свобода. Равенство. Братство”, и было, что называется, “белым и пушистым”. По мнению Сенченко, оплотами свободы были: Русское собрание, Русская монархическая партия, Союз русских людей, Союз русского народа и т. д. И вот здесь у автора нескладушка вышал: если на 61-й странице своего творения он говорил о черносотенцах как о передовых слоях общества, то на 66-й та же черная сотня — “крестьяне и мещане, не являющиеся носителями высокой культуры русского народа 19-го века”. Но вывод автора безапелляционен: черная сотня — не так уж и плохо. Комментарии — дело излишнее...

А теперь несколько слов еще об одном печатном “шедевре” г-на Щекина — газете “Персонал— плюс”. (Спецвыпуск — с Ющенко на первой полосе). Под большим портретом лидера нации статейка с простым таким заголовочком “Україна в лещатах сіонізма”. Статья принадлежит перу небезызвестного Василия Яременко, из-за антисемитских статей которого закрывали в свое время “Сільські вісті”. Он, видимо, почуял, что вполне безнаказанно может продолжать раздувать межнациональную рознь, получив газетные площади под свои измышления. И, что называется, расстарался на четыре страницы. Поучаствовал в этом номере и академик Щекин. Хотя и не блеснув эрудицией по части старцев, он все-таки не изменил себе и сказал “пару ласковых” о “еврейско-американских шовинистах”, “сионистке Олбрайт” и “еврейско-американской демократии”. На этом ярый антиамериканец Щекин не останавливается, приписывая Штатам некий сценарий по расчленению Украины, а евреям — депортацию крымских татар. Неужели и эти “академические” измышления не получат должного внимания со стороны специализирующихся на национальных и правовых вопросах украинских государственных институтов? А как вам о борьбе за Украину между еврейско-американскими и еврейско-российскими кланами? Впечатляет? Даже несмотря на то, что я не врач, диагноз Щекина для меня ясен.

Интересно было бы знать реакцию на статьи Щекина нашего премьера Юлии Тимошенко, спикера Владимира Литвина, секретаря СНБОУ Петра Порошенко, министров Евгения Червоненко и Давида Жвания, председателя СБУ Александра Турчинова, которых в изданиях Щекина поливают грязью, оскорбляют и унижают!

Интересно, а как относятся сотрудники Секретариата Президента Ющенко, его пресс-служба к тому, что именно печатается в журналах и газетах, где на обложках помещен портрет Президента Ющенко?

К еврейско-российскому клану, который борется за Украину, Щекин отнес и нынешнего премьера России Фрадкова вкупе с российским президентом Путиным, “ім’ям якого навіть названий пивний бар в Єрусалимі, де влаштовують свої шабаші “гіперсіоністи”. Как долго можно терпеть все эти антироссийские, антиамериканские, антисемитские, а в результате — антиукраинские выходки академика? Неужели не понятно, что подобные высказывания ставят крест на всех наших курсах сближения как с Западом, так и с Востоком? Знаете, что советовал академик накануне выборов? Читайте и внимайте: “Українські виборці мають обирати президентом тільки того, хто не є ставлеником єврейсько-американських або єврейсько-россійських кланів, оскільки це шлях до одного і того ж концтабору, тільки з різними воротами. Те саме, напевне, стосується і об’єднаної Європи, де намагаються верховодити вже еврейсько-європейські клани”. Вот вам и европейский вектор по Щекину, являющийся одновременно вопросом для нашего вице-премьера по вопросам европейской интеграции Олега Рыбачука...

Вообще-то, “врагов нации” у Щекина много. Есть они и в новом правительстве, и среди губернаторов, не говоря уже о близких соседях и далеких партнерах. Есть у него, конечно же, и друзья, разделяющие “академическую” точку зрения. Видимо, из-за близости в отдельных вопросах, как-то: антисемитизм и русофобия, на страницах “Персонала-плюс” нашлось место нардепу Олегу Тягнибоку. Да и Ющенко, если верить Тягнибоку, не выгонял того из фракции, а, наоборот, успокаивал. Кстати, мы знаем реакцию Виктора Ющенко на поступки Тягнибока: он говорил об этом и в Европе, и на съезде Всеукраинского еврейского конгресса. И его заявления отличаются от слов Тягнибока. А Президенту мы верим куда больше, чем депутату-шовинисту и издателю-фашисту.

И вот сегодня Георгий Щекин решил, что пора переходить от грязных газетно-журнальных публикаций к прямым политическим действиям. С этой целью он и заявил о создании своей Украинской консервативной партии. Если она будет зарегистрирована в Минюсте, то это будет означать лишь одно: в стране официально разрешен фашизм, расизм и шовинизм. (Щекин, кстати, не скрывает, что “власть должна была достаться титульным украинцам, а не грузину Жвания или еврею Червоненко”. “Персонал плюс”, №8 от 27.02.2005).

В связи с вышеизложенным я бы просил министра юстиции Романа Зварича считать эту статью моим официальным запросом, дабы тот разъяснил: возможно ли на основе приведенных мной выше фактов регистрировать партию, исповедующую щекинскую идеологию. Нет такой партии. Есть академик, который немного не в себе, и которому, по идее, можно разрешить все, но... в отдельной палате. А вот партии Щекина — нет. И верю, что не будет. Потому что мы идем в Европу. А там щекиным и слисаренко делать нечего!

P.S. Когда я заканчивал свой материал, вдруг вспомнил: а ведь недавно после удара битой ректор МАУП Щекин получил черепно-мозговую травму... Возможно, его изданиям нужна не юридическая, а медицинская оценка?

(“Столичные новости”, №8, 1-15 марта 2005 г.)




Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Цивільні справи. Дифамація

І у нас судять по-європейськи

Засоби масової інформації є одним з тих комунікаторів, через який громадяни мають можливість реалізовувати своє право на інформацію про діяльність тих чи інших органів або публічних осіб. Майже кожному зі ЗМІ доводилося бути відповідачем у суді у справах про захист честі, гідності та ділової репутації (дифамацію).

Важливим під час розгляду таких справ є застосування Конвенції про захист прав людини та основних свобод, до якої Україна приєдналася 1997 року. Практика Європейського суду з прав людини стає частиною національного законодавства України і підлягає застосуванню при розгляді справ про дифамацію.

Європейський суд з прав людини встановив спеціальні правила, коли розглядає справи про дифамацію стосовно політиків, посадових осіб. Показовою для цього стала справа Лінгенса проти Австрії. Австрійського журналіста звинуватили в публікації двох статей, у яких суворо критикувався тодішній канцлер Бруно Крайський за те, що він підтримував політика, який служив офіцером СС. Суд виявив, що Лінгенс не може довести, що висловлені ним погляди є правдивими, а це – необхідний крок у процесі встановлення відсутності вини у здійсненні кримінального наклепу. На Лінгенса наклали великий штраф, і примірники з його публікацією було вилучено. Європейський суд встановив порушення статті 10 Конвенції та одностайно постановив, що: 1) межі допустимої критики (щодо ведення суспільної діяльності) є ширшими стосовно політика, ніж стосовно приватних осіб (на відміну від останньої, перший неминуче та свідомо виставляє себе, свої вчинки на суворий суд як журналістів, так і широкої громадськості); 2) вимога від відповідача довести правдивість його, можливо, дифамаційного погляду порушує його право на поширення поглядів так само, як і право громадськості знайомитися з поглядами. Європейській суд заявив також: “Слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна підтвердити, в той час як правдивість оціночних суджень не підлягає доведенню. Щодо оціночних суджень, цю вимогу (довести їхню правдивість) неможливо виконати, і вона є порушенням самої свободи думки...”

Аналіз судової практики українських судів у справах про дифамацію свідчить, що вони дедалі частіше посилаються на Конвенцію. Чи не найпершим судовим рішенням, в якому містилося посилання саме на практику Європейського суду, стало рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців у справі за позовом колишнього депутата обласної ради К. до редакції газети “Молодий буковинець” про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди. Головуючий суддя В.Марчук, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, обгрунтував судове рішення, зокрема, рішенням Європейського суду у справі Лінгенс проти Австрії, застосувавши тим самим у здійсненні національного правосуддя практику Європейського суду та вироблені ним принципи. Судове рішення у справі К. до газети не було оскаржене і набуло законної сили. Така новація, сподіваємося, дасть поштовх для застосовування у справах про дифамацію в національних судах принципів та критеріїв судової практики Європейського суду.

В іншій справі, що була нещодавно розглянута суддею того ж суду О. Забавською, за позовом про дифамацію іншого колишнього депутата обласної ради Д. до “МБ”, хоча і не міститься посилань на принципи Європейського суду, але в позові відмовлено з інших правових підстав. Натомість позиція редакції газети та автора публікації у відстоюванні права на свободу вільно виказувати свої думки та переконання базувалася на принципах, що вироблені Європейським судом з прав людини у своїх судових рішеннях. Рішення судді О. Забавської ще не набуло законної сили і з огляду на затяту “послідовність” позивача Д., заявлену ним до відшкодування суму у 300000 грн, а також з огляду на поширену в Інтернет-виданні “Об’єктивної газети” пасквіль-публікацію позивача Д. щодо суддів чернівецьких судів під псевдо Петро Хавкатий, очікуваним є надходження найближчим часом апеляційної скарги Петра Хавкатого (він же колишній партійний функціонер обласного масштабу однієї з колишніх найреволюційніших (не “помаранчевих”) партій. Він же, напевно, бізнесмен, з огляду на заявлену суму позову).

До речі, до відома П. Хавкатого, єдиною справою про дифамацію, у якій Європейський суд не встановив порушення статті 10 Конвенції, була справа Барфорд проти Данії (1989 р.). Пан Барфорд –журналіст – був засуджений за кримінальний наклеп у статті, де він критикував рішення суду з трьох осіб на користь місцевої громадської служби на підставі того, що двоє судових засідателів були працівниками цієї служби, і тому їх мали дискваліфікувати. Європейський суд у цій справі постановив, що хоча “критика складу суду була захищеною, твердження пана Барфорда були серйозним звинуваченням, яке, вірогідно, знизило громадську повагу до суддів”. Критерій, що вироблений у цій справі Європейським судом, свідчить на користь того, що “межі допустимої критики стосовно судових посадових осіб є вужчими, ніж стосовно політиків, представників виконавчої влади або правоохоронців, і також є вужчими, коли вона спрямована швидше на окремих названих осіб, ніж на установи взагалі”. Але П. Хавкатий на те й хавкатий, щоби не перейматися тонкощами європейських стандартів свободи слова та принципів судочинства.

(“Молодий буковинець”, №21, 24 лютого 2005 р.)




Активіст "ПОРИ" подав позов до суду на мера і телеканал "Інтер" за наклеп

Aктивіст Закарпатського відділення громадянської кампанії „Пора" Віктор Щадей подав позов до суду на мера Ужгорода В. Погорєлова та телеканал „Інтер" за наклеп. Як повідомили УНІАН у прес-службі „Пори", позов пов’язаний з поширенням неправдивої інформації про активістів „Пори", які 28 січня 2005 року закидали В. Погорєлова яйцями. Відразу ж після цього міський голова заявив, що в нього кидали камінням. Це ж саме він заявив і журналістам, зазначає прес-служба. „Протягом всього часу діяльності про громадянську кампанію „Пора" з боку представників злочинного режиму поширювалась брехня, яка нерідко перетворювалася на абсурд. Наших активістів арештовували, висуваючи безглузді звинувачення. Ця неправда тиражувалась олігархічними ЗМІ, які переступали всі можливі моральні межі", — йдеться у заяві В. Щадея.

Активіст кампанії повідомив, що "Пора" прагне, "аби брехня Погорєлова та „Інтера" про „кам’яні яйця" була останньою брехнею в українських ЗМІ". "Наш судовий позов сприятиме цьому", — вважає В. Щадей. Як повідомляв УНІАН, 28 січня на сесії Ужгородської міської ради активісти "Пори" В. Щадей і Любомир Лазар закидали міського голову В. Погорєлова яйцями. Після цього прес-служба Ужгородської міськради повідомила, що "серед кинутого були й інші предмети".

До речі. США хотіли критикувати Ющенка за "Інтер", але виявилось, що ні за що

США будуть критикувати новий уряд України так само, як і старий, якщо він буде повторювати помилки старого.

Про це заявив посол США в Україні Джон Гербст, виступаючи на конференції "Україна, ЄС і Росія: виклики й можливості для нових відносин" у Києві.

За його словами, США були стурбовані повідомленнями ЗМІ про те, що журналістів телеканалу "Інтер" нібито не пустили на заходи за участю Ющенка.

США також були стурбовані повідомленнями ЗМІ про наміри уряду зафіксувати ціни в аграрній сфері, що могло б перешкодити формуванню ринкової економіки.

За словами Гербста, США перевіряли обидва повідомлення, і вони виявилися

неправдивими.

("Молодь України", 2005.02.15)




Василь Червоній: “На інтерв’ю погоджусь після вибачення”. Для Василя Червонія вибачення — нормальне явище

Щоб з’ясувати думку Василя Червонія про перенесення судової справи у місто Ківерці, ми поспілкувались з головою облдержадміністрації (ОДА). Коротка розмова відбулася по суті на ходу після представлення на посаді в.о. начальника управління з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення.

— Пане голово, як ви ставитесь до перенесення судового слухання в іншу область?

— Спокійно. Суди переносять не вперше.

— Ви не збираєтесь зменшити або збільшити суму позову до “Рівненської газети”?

— Зменшити навряд, а от збільшити можливо. Тому що, замість вибачення, продовжуються і далі інсинуації.

— Які саме?

— Друк листівок тощо. Автор статті не зрозуміла, що потрібно надрукувати вибачення і згортати цю річ, а навпаки, йде на загострення.

— Ви пропонували “Газеті” свій варіант спростування?

— А я не повинен пропонувати. Хто вам сказав, що я повинен давати варіант спростування?

— Тобто ви не хочете спростування?

— Це ви не хочете, шановні, ви, зрозуміло? А знаєте чому? Тому що ви вважаєте, що у вашому середовищі працюють одні ангели, які ніколи не помиляються. Для вас попросити вибачення — це смерті подібно. А я така людина, яка просить вибачення за помилки. Для мене це не трагедія, навпаки — нормальне явище. Людина самовдосконалюється і очищується від гріха. А ви ж у нас безгрішні, правда?

— Безгрішних людей немає.

— Ви не мою совість питайте, я не повинен просити вибачення в себе. Це ви повинні просити вибачення, якщо у вас є совість. А у вас її, мабуть, немає, маю на увазі автора статті.

— Журналісти між собою говорять, що ви в дружніх стосунках з губернатором Волинської області Володимиром Бондарем, це правда?

— Ні, це не відповідає дійсності. Ми належимо до різних політичних партій. Ми ніколи з ним не пили по чарці, наші сім’ї не знайомі, я жодного разу не був у нього в гостях, а він у мене.

— Скажіть, ви погодитесь на інтерв’ю “Рівненській газеті”?

— Після того, як “Газета” попросить вибачення за образу честі й гідності.

P.S. Автор редакційної колонки (а не статті) Ольга Ільчук не зобов’язана перепрошувати за те, що має власну думку. Право на неї гарантоване Конституцією України. З цього виходить, що відповіді на гострі запитання, які ми хотіли б задати голові ОДА, наші читачі не отримають. А, може, пан Червоній передумає?

(“Ого”, м. Рівне, 2 березня 2005р.)




Справу “Рівненської газети” розглядатимуть на Волині. Журналістський колектив молодої газети отримав першу маленьку перемогу

Верховний Суд України задовольнив клопотання “Рівненської газети” щодо перенесення розгляду справи за позовом голови облдержадміністрації Василя Червонія до “Рівненської газети” з Рівненського міського у будь-який інший суд України.

Нагадаємо, наприкінці минулого року Василь Червоній подав на видання до суду з вимогою компенсувати 50 тисяч гривень за нібито образу честі та гідності на сторінках газети. Підставою для судового позову став матеріал Ольги Ільчук “Бабай під рівненським соусом”, опублікований у “Рівненській газеті” під рубрикою “Колонка редактора”. На думку В. Червонія, у цьому матеріалі містились висловлювання, що є образливими для нього.

“Рівненська газета” не хотіла, аби справу розглядали у Рівненському міському суді, з огляду на можливі сумніви в неупередженості місцевих суддів. На підтримку перенесення розгляду справи в іншу область журналісти газети збирали підписи рівнян на Театральній площі впродовж чотирьох днів — з п’ятниці до понеділка. Колектив “Рівненської газети” також звернувся до голови облдержадміністрації з відкритим листом, у якому запропонував, аби Василь Червоній сам зініціював перенесення судового розгляду справи в іншу область, щоб уникнути можливих звинувачень в упередженості суду.

Отже, журналістський колектив молодої газети отримав першу маленьку перемогу. Відтепер судові розгляди відбуватимуться у Ківерцівському районному суді, що на Волині.

Голова Рівненської облдержадміністрації Василь Червоній, як законослухняний громадянин, сприйняв рішення про перенесення справи за позовом до “Рівненської газети” в іншу область, повідомив прес-секретар голови обласної адміністрації Сергій Шидловський. Щодо того, чи вплине перенесення судового засідання, то всі суди, які були перенесені в інші області, Василь Червоній вигравав, повідомив його прес-секретар.

Маленьким кроком до неупередженого слухання справи вважає редактор “Рівненської газети” Ольга Ільчук перенесення в іншу область розгляду справи за позовом Василя Червонія до газети. “Серйозної впевненості, що все буде нормально, немає, оскільки недовіра до судової системи залишається. Однак, на думку наших юристів, гірше не буде”, — додала Ольга Ільчук (За повідомленням ІА “Контекст-медіа” та служби новин ТРК “Рівне 1”).

(“Ого”, м. Рівне, №951, 3 березня 2005р.)




Справа про бабая

Судовий позов народного депутата, а віднедавна нового губернатора Рівенщини Василя Червонія до місцевої “Рівенської газети” призвела до чергової журналістської акції в центрі Рівного.

Нагадаємо, що причиною судового позову стала редакційна стаття, в якій журналісти порівняли Василя Червонія з бабаєм.

Акція, аби домогтися чесного суддівства, розпочалася в п’ятницю на Театральній площі, повідомила “Газету” редактор видання Ольга Ільчук. За її словами, під час акції на площі зібралися і прихильники видання, і прихильники нового губернатора. Останні, за її словами, поводяться дещо агресивно, а одна з прихильниць Червонія, пані Поліна, пообіцяла молитися в церкві(!), “щоб вам (журналістам) була смерть”! А в суботу інша пані кинулася виривати помаранчеві прапори, забирати списки з підписами рівнян на підтримку перенесення судового слухання в інший регіон, поливаючи протестантів лайкою. Втихомирити заповзяту прихильницю вдалося лише з допомогою міліції.

Інша ж частина людей підтримує видання і засуджує дії губернатора. До того ж, серед різних пропозицій були навіть прохання збирати підписи за зняття Василя Червонія з посади губернатора. “Слово “бабай”, на яке пан Червоній образився, виглядало похвалою порівняно з тим, як висловлювалися про нього люди на площі”, – стверджують газетярі.

Учора місцевий суд Рівного вирішив перенести розгляд справи за позовом голови Державної адміністрації Рівенської області Василя Червонія до “Рівенської газети” в Ківерцівський районний суд Волинської області.

(“Львівська газета”, №38, 1 березня, 2005 р.)




Свобода слова по-ривненски: губернатор против прессы. Всеукраинская ассоциация издателей призывает президента не допустить расправы за критику

Сегодня в горсуде Ривного должно состояться очередное заседание по иску Василия Червония, который ныне является губернатором Ривненской области, к "Ривненской газете", ее редактору и издательству OOO "ИД "ОГО". Основанием для иска послужила статья редактора газеты Ольги Ильчук "Бабай под Ривненским соусом", опубликованная 17 декабря. Она начинается так: "Если маленьких детей родители пугают бабаем, то значительную часть населения Ривненщины — политиком и народным депутатом Василием Червонием". Последний посчитал, что это и некоторые другие, содержащиеся в статье оценочные суждения, унижают его честь и достоинство, а потому потребовал в качестве компенсации за моральный ущерб 50 тыс. грн. Для молодой газеты, которой еще не исполнилось и года, удовлетворение иска равнозначно закрытию. На момент опубликования статьи и начала скандала Василий Червоний еще не был губернатором.

В связи с этим Украинская Ассоциация издателей периодической прессы направила обращение к президенту Виктору Ющенко и председателю ВР Владимиру Литвину — "Отстоим свободу слова в Ривном — отстоим свободу слова в Украине". Ассоциация призывает президента и спикера обратиться к политикам и чиновникам "учитывать право прессы критиковать власть и оценивать ее деятельность". В минувшую пятницу генеральный директор УАИПП Лилия Молодецкая, рассказала "Сегодня", что никакой реакции на данное обращение до сих пор не последовало.

Отношения нардепа Василия Червония с местной прессой не в первый раз носят скандальный характер. Так, в августе прошлого года в якобы подвластной руководителю предвыборного штаба Виктора Ющенко в области Василию Червонию газете "Волынь" была опубликована статья, затрагивающая честь родителей главного редактора ривненской газеты "Панорама" Николая Кульчинского. Оскорбленный редактор пришел в приемную нардепа, чтобы разобраться. Однако, по его словам, был избит охранниками Червония. В сообщении ЦОС УМВД в Ривненской области сообщается, что драка произошла "на почве внезапно возникших неприязненных отношений". В тот же день и Червоний, и Кульчинский написали заявления в горотдел. Червоний заявлял, что Кульчинский напал на него и пытался избить.

К сожалению, "Сегодня" не удалось связаться с Василием Червонием — управление областью требует много времени. Но мы готовы предоставить газетную площадь губернатору Ривненщины, чтобы он изложил взгляд на ситуацию, сложившуюся в медиа-пространстве своей области.

(“Сегодня”, №46, 28.02.2005)




Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Кримінальні справи

Справу закрито. Запитання залишились

Широкого громадського розголосу набули подiї виборчої кампанiї у Прилуках в липнi минулого року. Тодi активiсти "Нашої України" виявили, що члени виборчої команди Януковича грубо порушили виборче законодавство, використовували адмiнресурс, зокрема, втягували у виборчу кампанiю державнi навчальнi заклади. Коли в одному з навчальних закладiв активiсти блоку Ющенка — голова обласної органiзацiї Народного Руху, редактор газети "Свiтанок над Сіверщиною" Вiктор Лабазов, а також Микола Кирєєв та Володимир Манько — виявили порушення виборчого закону i повiдомили про це мiлiцiю, правоохоронцi замiсть того, щоб навести порядок, затримали цих людей i завели на них кримiнальну справу. За фактом "хулiганства". Лабазова навiть заарештували i доставили в Чернiгiвський слiдчий iзолятор.

Усе це викликало обурення виборцiв, представникiв демократичних сил. I ось, нарештi, фiнал висмоктаної з пальця кримiнальної справи. 19 сiчня ц.р. суддя Прилуцького мiськрайсуду Кантур винiс рiшення: Вiктора Лабазова, Миколу Кирєєва, Володимира Манька визнати невинними у скоєннi злочину, передбаченого ст.356 КК України, та виправдати за вiдсутнiстю в їх дiях такого злочину.

Отже, люди повнiстю виправданi. Залишається лише запитання: чи понесуть якусь вiдповiдальнiсть, якщо не кримiнальну, то хоч би дисциплiнарну або адмiнiстративну, тi, хто переслiдував активiстiв "Нашої України"? I чи понесуть вiдповiдальнiсть порушники виборчого закону?

(“Сіверщина”, м. Чернігів, №6, 4 лютого 2005 р.)




Погляди

Политики не должны делить медиа-рынок

Главные вопросы, на которые сегодня хочет знать ответ каждый рядовой и нерядовой зритель страны, связаны с теми изменениями за кадром, которые уже в ближайшем будущем могут сказаться на качестве нашей телевизионной картинки. Известный медиа-эксперт, шеф-редактор Интернет-издания и журнала “Телекритика” Наталья Лигачева, отвечая на вопрос нашего корреспондента о возможных последствиях назначения Тараса Стецькива на должность президента НТКУ, рассказывает:

— Для того чтобы Стецькив реально имел большие возможности реорганизационных мер в отношении НТКУ, чтобы расчистить, как он сам говорит, авгиевы конюшни, он должен обладать и определенными полномочиями и определенной харизмой, и доверием со стороны власти. И в этом плане сам факт назначения политика на эту должность, может быть, и хорош. С другой стороны, мы имели единственный прецедент, когда в свое время президентом НТКУ Кучма назначил Александра Савенко, который был не телевизионщиком, а газетчиком — и это уже вызывало вопросы. Сейчас же, назначение Стецькива без одновременного назначения телевизионного продюсера-профессионала тем более вызывает множество вопросов. В кулуарах гуляет почти анекдот о том, что многие сотрудники-технари за три дня до прихода Стецькива на НТКУ занимались тем, что растаскивали все, что только возможно унести на себе. Но, к сожалению, вероятность того, что Тарас, зайдя в аппаратную, вряд ли сможет определить, что там чего-то не хватает — слишком велика. Более того, вызывает обеспокоенность заявление Николая Томенко о том, что заместители Стецькива будут назначены уже после Евровидения. А что же будет до Евровидения?

Речь идет о том, что заместители будут отобраны на основе конкурса программных концепций. Но ведь до сих пор не определились с программой концепции чего? То есть непонятно: Национальная телекомпания должна перейти в статус общественной? Будет дальше развиваться как государственная? Задача Стецькива и людей, которые придут с ним, заключается в коммерционализации канала или наоборот?

Для того чтобы появились программные концепции, должна быть определена общая стратегия, параметры. Этого пока нет. Более того, у нас, по сути, нет общей стратегии в развитии информационного поля. Хотя мне кажется, что у людей, готовившихся победить на президентских выборах, уже должна была быть стратегия.

— Какова на сегодняшний день ситуация с созданием Общественного телевидения?

— Что касается коалиции “Суспільне мовлення”, сейчас продолжаются обсуждения в рабочих группах. В частности, ОО “Телекритика” координирует работу над предложениями о принципах, по которым должны работать прежде всего служба новостей. Автор разработки Игорь Куляс, ММЦ “Кандидат” ОО “Интерньюз”. Члены рабочей группы уже внесли свои предложения, которые нашли отражение в итоговом документе. Надеюсь, что и в других рабочих группах вырабатывается общеконцептуальное видение тех или иных направлений: управление, финансирование, программная политика общественного ТВ. С другой стороны, до сих пор пока не состоялось ни одного общественного обсуждения, на котором бы речь шла не об общественном ТВ в целом, о его необходимости и целесообразности как таковой, а о конкретных вопросах: например, должно ли общественное ТВ быть коммерческим или должно финансироваться прежде всего из бюджета, или какая должна быть абонентская плата? Как мне кажется, обсуждения такого рода должны пройти как можно скорее. Но тормозить их проведение будет, опять-таки, непроясненность главного вопроса. Понятно, есть определяющая дата — 13 апреля, на которое запланированы парламентские слушания. К этому времени должен быть подготовлен законопроект об общественном ТВ. Но непонятно, что и как будет происходить дальше. Если бы были намечены определенные сроки для каждого этапа: допустим, осенью 2005-го принимается уже в целом законопроект и с ноября-декабря начинается непосредственно процесс создания общественного ТВ, набирается команда. Или, наоборот, чтобы было заявлено о том, что этого не будет до парламентских выборов 2006. Тогда был бы другой алгоритм, но уже был бы. То есть, я считаю, что сейчас власть допускает большую ошибку: не выстраивает алгоритм перехода к общественному ТВ. Власть должна заявить о своем видении этой проблемы и аргументировать его. Общество должно согласиться или не согласиться, и после этого должна начинаться работа уже в том русле, в котором будет найден компромисс. На сегодняшний день существует несколько принципиально отличающихся взглядов на то, каким должно быть общественное ТВ. Наиболее сформированное — у группы Александра Ткаченко. Есть еще концепция Александра Зырина, суть которой в необходимости укрепления Национальной телекомпании как государственного вещателя, а создание общественного ТВ в связи с этим должно быть либо отложено надолго, либо должно произойти на другом канале. Кроме того, есть точки зрения различных экспертов как по проблематике общественного ТВ в целом, так и по отдельным его аспектам, не нашедшим пока еще отражения в документах. И их тоже можно понять, потому что одно дело, когда Александр Ткаченко создавал свою концепцию явно надеясь заниматься этим непосредственно, а другое дело эксперты, которым так и не подано сигнала о том, нужно ли вообще все это кому-либо. И в какой период. Потому что после парламентских выборов создание общественного ТВ будет происходить уже на концептуально иной основе. Тогда, возможно, будет более зрелое гражданское общество, будут совершенно другие интересы парламентских групп, будет или не будет большинство у нынешней партии власти. И все это повлияет на изначальные параметры. Сегодня же пробуксовка происходит именно из-за того, что отсутствует внятно выраженная политическая воля к созданию общественного ТВ.

— Все ожидали, что после президентских выборов произойдет передел медиа-рынка. Можно ли говорить о том, что он действительно произойдет в ближайшем будущем?

— Я хочу верить в то, что вручную делить рынок не будут. Может произойти более жесткий мониторинг вновь созданного Нацсовета за тем, как телеканалы выполняют лицензионные условия. И это будет способствовать тому, что определенные группы могут лишиться телеканалов. А другие — претендовать на них. С другой стороны, возможно те или иные группы не смогут свои телеканалы содержать, такое тоже может быть. Одно дело, когда они пользовались политической крышей, другое, когда этой политической крыши нет.

— На недавнем партийном съезде “Нашей Украины” Ющенко прямо поднял вопрос о медиа-монополии Пинчука и Медведчука...

— Но это не значит, что Ющенко даст команду: заберите и поделите. А все должно идти через Нацсовет, через суды и через состояние самих субъектов медиа-рынка. Вот захочет, например, Плужников продать часть акций россиянам, он продаст и никто этому не должен мешать, если это происходит в соответствии с законом. С другой стороны, и Нацсовет должен знать, кому принадлежит какой канал. Это должно быть прозрачно. И Нацсовет имеет право промониторить соответствует ли деятельность телеканала условиям лицензии или нет. Например, в 2006 году заканчивается лицензия “1+1” и если выяснится, что лицензия бралась под одно программное наполнение, а на самом деле программная политика канала совсем другая, то, вероятно, Нацсовет может объявлять конкурс на эти частоты. С одной стороны, у “1+1” будет приоритетное право на получение этой лицензии, с другой — могут возникнуть и претензии и претенденты. Но все это должно происходить в пределах правового поля. Политики не должны делить медиа-рынок в ручном режиме. Кроме того, если все телеканалы будут обязаны оплачивать всю инфраструктуру по прозрачным механизмам, то, многие телеканалы у нас окажутся совсем не такими сильными и финансово обеспеченными. Совсем не такими монстрами и совсем не общенациональными, если они окажутся в равных конкурентных условиях. Если конкуренция будет прозрачной и честной, а не через льготы, “крыши”, налоговые послабления...

(“Украина и мир сегодня”, №9, 2005-03-11)




“Хорошим журналістам буде важко завжди”

Ім’я Сергія Гармаша стало відоме ще задовго до виборів 2004 року. Резонансний донбаський автор, чия творчість асоціюється з популярним і дуже неоднозначним за своєю позицією інтернет-виданням “Острів”, здобув популярність опозиційного журналіста, який, на думку багатьох, перебував в опозиції не лише до чинної влади, а й до всього закоренілого, потребуючого змін устрою життя як Донеччини, так і всієї країни загалом.

Ще зовсім недавно представляти “опозиційну пресу” в шахтарському регіоні було вельми непросто, якщо не сказати — практично неможливо. До опозиційних прирівнювалися всі видання, які так чи інакше виступали з критикою та не бажали приховувати від читачів правду про владу, хоч якою б вона була. Дуже часто подібні “інакомислячі” газети й телеканали не витримували так званої “перевірки Донбасом” і з різних причин або надовго переставали виходити, або йшли в небуття. Інтернет-газета “Острів” і її беззмінний автор та керівник Сергій Гармаш — одні з небагатьох, кому вдалося не лише вистояти, а й підвищити свій рівень, не втратити шанованої читачами якості матеріалів. І навіть після змін у владних структурах конструктивна критика й об’єктивно-аналітичне висвітлення резонансних подій регіону, як і раніше, залишаються характерною рисою, своєрідною “візитною карткою” видання.

Революція в країні послугувала сигналом до перевороту і в засобах масової інформації Донецької області. У зв’язку з цим сьогодні багатьох цікавить питання, що ж далі буде з “Островом” на Донеччині, на що перетвориться видання в результаті — на провладну газету, що торжествує на уламках колишнього ладу, або, як і раніше, залишиться опозиційним сайтом, який, попри все, не бажає поступитися та піддатися чиємусь впливу? Про особливості існування преси в Донецькій області, специфіку та майбутнє опозиційних видань у Донбасі, а також про прийдешні зміни у сфері засобів масової інформації розповідає керівник “Острова” Сергій Гармаш.

— Почнімо із запитання, що дозволяє визначитися з загальними поглядами та відчуттями. Яке ваше враження від нової влади?

— Треба зазначити, що певний момент розчарування існує. Це стосується як влади загалом, так і влади в Донецькій області. Той самий Кремень, кілька нових голів облдержадміністрацій, заступники генерального прокурора, скандали в уряді… Що стосується Донецька й області, то тут поки що змін мало. Перше враження від нового губернатора вельми суперечливе. Людина нібито порядна, щира, але поки що не володіє ситуацією в регіоні та буває надто емоційною. Тобто поки що розчаровують не персоналії, а незбагненність логіки їх призначень. Наприклад, новий начальник УМВС у Донецькій області — Клюєв. Я нічого не маю проти нього, я його просто не знаю. Але оскільки я платник податків, і він отримуватиме зарплату з податків, я хочу знати, чому саме він? Якщо, попри тривалу роботу на керівних постах у міліції, він зберіг моральну чистоту — це одне. Але якщо це поступка соціаліста Луценка депутату та керівнику агропромислового холдингу “комбінат Ілліча” Володимиру Бойку в обмін на голоси для Соцпартії на виборах — це зовсім інше…

Проте загалом зміни можна вважати доцільними. Принаймні, я вважаю, що владу треба періодично змінювати, хоч би для того, щоб вона не почувалася безконтрольною.

— Ваше видання “Острів” раніше вважалося опозиційним або, принаймні, близьким саме до опозиційних настроїв. Наскільки це вірно? Ваш досвід: чи важко бути “опозиціонером” на Донеччині?

— У нашій країні, якщо ти не підспівуєш владі, то ти вже опозиціонер. Хоча ми себе такими не вважаємо. Просто колишня влада буквально виштовхувала нас в опозицію, коли не коментувала на наше прохання події, не давала запитуваної інформації, інтерв’ю. Ми критикували дії колишньої влади, але при цьому раді були б представляти і її думку. Проте нас записали в опозиціонери та не йшли на контакт із нами. На мій погляд, це просто нерозумно. Водночас опозиція на той час була зацікавлена в ЗМІ, а тому більш відкрита. Тому ми, так би мовити, вживу працювали з нею, а іншу думку представляли здебільшого передруками з інших джерел. Найцікавіше, що та влада, ставши сьогодні опозицією, так нічому і не навчилася. Вони кричать, що їх загнали в інформаційну блокаду, але на офіційні контакти, як і раніше, не йдуть. Неофіційно — будь ласка, але говорити для публіки чи то бояться, чи то не вміють. Щиро кажучи, це стає проблемою, бо нова влада втратила передвиборну зацікавленість у ЗМІ, а стара просто не розуміє важливості роботи з ними не під замовлення. Виникає дефіцит оригінальної інформації.

— Як зміниться позиція вашої газети у зв’язку зі змінами у владних структурах?

— Наша позиція не зміниться. Я не бачу підстав для змін. Звісно, ми живі люди, і ми мали свої політичні симпатії, але ніколи з жодним передвиборним штабом не працювали. Тому наші джерела фінансування не змінилися, і закінчення передвиборної кампанії не диктує нам нових правил життя. Крім того, наша ніша не перестає бути актуальною, а, отже, її просто невигідно змінювати. Я думаю, що проблеми виникнуть у тих небагатьох видань, які справді були рупорами опозиції, її пропагандистами. Ми ж, як і раніше, залишаємось запитаними. Принаймні, допоки на нашому форумі народ сперечається, кому я продався: “блакитним” чи “оранжевим”, ми будемо цікаві всім. Ми залишаємось відкритими і для старої, і для нової опозиції.

— Приблизно через тиждень після призначення нового губернатора Вадима Чупруна ваше видання опублікувало досить сміливу та різку статтю “Новий губернатор у старому інтер’єрі”. Це була спроба одразу поставити ваші взаємовідносини з обласною владою в певні рамки?

— Це не редакційна стаття і не моя. Це позиція конкретної людини, з якою я багато в чому погоджуюся, але не у всьому. Я поставив її на сайт, по-перше, тому, що така думка є і воно має право на існування. А по-друге, це можна назвати своєрідним тестом: чи вміє нова влада слухати, чи сприймає лише те, що їй хочеться чути? Я вважаю, що цією статтею ми допомогли Вадиму Чупруну, дали можливість коректувати лінію поведінки губернатора, наприклад, із журналістами.

— А не боїтеся, що влада відреагує не дуже лояльно? Почне тиснути на вас, “з’ясовувати відносини”? Як тоді захищатиметеся?

— Узагалі я вважаю, що тиснуть на тих, хто дозволяє на себе тиснути. Ми зможемо захистити себе, тому на нас тиснути марно. Частково завдяки специфіці інтернету та нашій структурі: ми — громадська організація, можемо працювати навіть із дому, ми не маємо особистого бізнесу, через який можна було б тиснути фіскальними органами. Як захищатимемось?.. Не знаю. Буде тиск, тоді й вирішуватимемо. Взагалі я думаю так: за тієї влади жили й за цієї проживемо! Я від нової влади жодних преференцій не чекаю, тому — тільки б гірше не було. Єдине, на що я розраховую з боку влади, — здоровий глузд і справедливість.

— Як ви вважаєте, чи фігуруватиме при новій владі таке явище, як темники?

— Темник — явище, зумовлене політичною волею вищого керівництва країни. Я не думаю, що в Ющенка може виникнути таке бажання. Або в Томенка. Ми з ним трохи спілкувалися, і я не вважаю, що в його голові може виникнути така нісенітниця. До того ж темники — це дуже груба робота. Вони принижують журналістів. Напевно, наше суспільство вже все-таки змінилося, щоб прийняти темники за належне, як це було півроку тому.

— Інше питання — питання української мови. Як відомо, зараз говорять про особливе положення, згідно з яким російськомовна преса повинна мати другий, український, тираж. Наскільки це актуально для вашого інтернет-видання?

— Думаю, це не може бути застосовне по відношенню до нас, адже в нас інтернет-газета. Та я й не вбачаю необхідності це робити. Такі речі повинен диктувати інформаційний ринок. Там, де це запитане, це обов’язково буде. А взагалі, я вважаю, що в Україні та в Донбасі проблема мови дуже надумана.

— Як, на ваш погляд, можна охарактеризувати самопочуття інших донецьких ЗМІ (особливо тих, які сповідали “офіційну” позицію) після змін? Чи стурбовані вони? Чи можливі “чистки”?

— Насамперед запитання: що таке “офіційна позиція”? Офіційна позиція — це насправді відсутність будь-якої позиції в журналіста. Напевно, багато донецьких ЗМІ зараз не дуже комфортно почуваються. Але це швидше моральний дискомфорт. Хоча якщо хтось явно порушував закон, то він повинен відповідати за це, і не треба прикриватися казками про політичне переслідування… Інше запитання, що ця передвиборна кампанія показала, наскільки непрофесійні та залежні журналісти, оскільки вони на замовлення своїх власників створювали міфи і самі в них вірили. Тепер, якщо змінять свою позицію господарі, то й ЗМІ доведеться змінити свою позицію, а це психологічно нелегко. А загалом, і в нової опозиції, і в опозиції взагалі повинні бути свої ЗМІ, тож донецькі видання, я думаю, не пропадуть. Головне, щоб вони не брехали. Журналіст за фахом — апріорі опозиціонер, він повинен бути опозиційним до влади, інакше втрачається його соціальна роль. Тож хочеш бути професіоналом — дивись на людей при владі, як на рівних. Не благоговій перед ними.

— Чи можлива сьогодні свобода слова, про яку говорив Віктор Ющенко, захист журналістів?

— Свобода слова — поняття не політичне, а етичне та психологічне. Ніхто не може заборонити тобі говорити те, що ти думаєш, крім тебе самого. Інше запитання — чи готовий ти за це платити благополуччям або навіть здоров’ям. Тому в те, що свободу слова забезпечить держава, я не вірю. Бо одразу виникає запитання: хто її охоронятиме? Міліція, яка сфальсифікувала справу Александрова? Прокуратура, яка чотири роки знищує справу Гонгадзе? Хорошим журналістам буде важко завжди. І кількістю законів про захист журналістів цієї проблеми не вирішити. Я взагалі думаю, що чим більше законів, тим гірше. Адже в нас дозволене все, що не заборонене законом, тому — чим більше законів, тим менше прав. Ось у Конституції США, якщо я не помиляюся, є одна поправка, що забороняє переслідування за професійну діяльність журналістів, і цього досить.

— Що таке журналістська діяльність у сучасних умовах? Хто такий журналіст? Якими повинні бути його відносини з владою?

— Насамперед журналіст повинен розділяти інформаційну діяльність та ідеологічну або політичну. Тобто, якщо ти просто інформуєш суспільство про якісь процеси в ньому, то емоції тут повинні бути вимкнені. Якщо ж ти даєш чомусь оцінку, загострюєш увагу суспільства на якійсь проблемі, то не маскуй це під останню істину. Це лише твоя думка. Мене, наприклад, дратує непрофесіоналізм, коли журналіст на прес-конференції встає і замість того, щоб ставити запитання, починає висловлювати свою думку. Він повинен пам’ятати, що він не гуру, а людина, яка ставить запитання. До речі, так само повинна сприймати журналістів і влада. Безглуздо ображатися на журналістів, бо це їхня робота — вказувати на недоліки та помилки влади. Ось наш новий губернатор цього не розуміє. Він дозволяє собі публічно ображатися на журналістів. Сподіваюся, в тому числі й із нашою допомогою, це скоро мине. Адже чиновники часто ображаються на те, що журналісти їх цитують. Вони сприймають цитування їхніх дурниць як агресію проти них. Вони не розуміють, що зараз усе визначає ринок. І якщо навіть я, керуючись своїми симпатіями до чиновника, не напишу чого-небудь, то про це напишуть інші мої колеги. І тоді виникає запитання: або я продався, або непрофесійний. Тому я просто не можу собі такого дозволити, навіть якби цей чиновник був мені батьком рідним. Загалом прес-служби повинні сьогодні засвоїти істину, що простіше навчити одного чиновника, що та як говорити, ніж “навчити” десяток журналістів, як про це писати.

— Тоді суміжне запитання: питання роботи прес-служб, прес-секретарів. Як змінилася їхня специфіка, зокрема в Донецьку? Які зміни необхідні в цій сфері?

— Прес-служби насамперед повинні відстоювати інтереси журналістів перед своїми шефами, а не навпаки. Якщо прес-служба лояльно ставитиметься до мене як до журналіста, якщо вона допомагатиме мені та відстоюватиме мій інтерес, то я вже сам подумаю, чи варто погано писати про того ж губернатора, щоб не образити цю прес-службу. А поки що наші прес— служби працюють у режимі санпропускників. У зв’язку з цим у нас у Донецькій області був інформаційний вакуум. Та й зараз мало що змінилося. Як можна говорити про відкритість влади, якщо про багато подій ми дізнавались постфактум. Наприклад, що в області новий прокурор…

— Коли здійснювалися зміни, в журналістській спільноті побутувала чутка, що вас можуть призначити прес-секретарем нового губернатора. Можливо, це пов’язане з уже згаданою “опозиційною” спрямованістю вашого видання…

(“День”, №34, 25 лютого 2005 р.)




Аналітика замість маніпуляцій. Володимир Здоровега про нові завдання для ЗМІ

Трансформації в медіа-середовищі, які відбулися під час найдовших в українській історії президентських виборів, у поствиборний період поставили перед українськими журналістами чимало складних питань — це і критерії, за якими мають функціонувати мас-медіа в нових умовах, і проблема люстрації, й потреба перегляду стандартів журналістської освіти. Висловити свій погляд на ці проблеми “День” запропонував і професору факультету журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка Володимиру Йосиповичу Здоровезі.

— Останнім часом багато говорять про нові умови для ЗМІ. А як добре в нових постреволюційних умовах українська журналістика дає раду “старим” завданням — інформувати й розважати? (Принаймні так ці завдання визначали раніше топ-менеджери вітчизняних телеканалів — на противагу ленінському визначенню “агітатор, пропагандист та організатор”). І як ви гадаєте, чи достатньо для ЗМІ сьогодні лише інформувати й розважати?

— ЗМІ за будь-яких умов справді повинні інформувати: по-можливості всебічно й об’єктивно, дохідливо й оперативно. Це, власне кажучи, і є ґрунтовним завданням ЗМІ. Хоча в сучасних умовах ЗМІ не можуть і не розважати, особливо це стосується ТБ та радіо. Ця функція за ними залишиться й надалі. Адже якщо ми не розважатимемо, то це робитиме за нас хтось із-за океану... Але в процесі тих соціальних змін, які відбулися на наших очах, дуже яскраво проявилася інша функція мас-медіа — функція резонатора й аналізатора всіх подій, що відбуваються. Мас-медіа повинні виконувати обов’язки аналітика, який може оцінювати ті чи інші події; не тільки інформувати, а й дискутувати, тобто виявляти різні погляди. Іноді це виглядає по-менторському набридливо, особливо, якщо за допомогою довгих монологів бавитися, як кажуть, в “розмишлізми”. Представляти різні думки слід якісно й уміло.

Але в будь-якому випадку винятково важливим стане посилення аналітичної функції ЗМІ. Адже ті події, які відбувалися на наших очах, дають, перш за все, урок соціально-політичний. Цей урок полягає в тому, що хоч як старалися наші офіційні проурядові телеканали зомбувати свідомість мас, все-таки вони не змогли до кінця провести цю спецоперацію.

Я сам відношу себе до газетярів, та, хоч як це прикро визнавати, головним джерелом інформування в цій піковій ситуації стали не газети, а інтернет, ТБ, радіо. Тобто у гострі, переломні моменти на перший план виходить саме оперативність. І тут слід сказати добре слово про “5 канал”, який став одним із найпопулярніших джерел інформування, коли йшлося про важливі й переломні для України дні. З цього, мені здається, ми, газетярі, мусимо зробити серйозні висновки. Преса повинна знайти (або віднайти) свою нішу в царині документальної аналітики. Адже допитливі, мислячі люди воліють мати в своєму розпорядженні документи, фактаж — те, чого не може дати в силу своєї специфіки ні ТБ, ні радіо.

— До помаранчевої революції багато хто серйозно сприймав лише традиційні ЗМІ — ТБ і пресу. А інтернет— видання часто сприймались як щось маргінальне. Однак, помаранчева революція показала, що вплив інтернету недооцінювати не варто. Як зміниться, на вашу думку, в найближчому майбутньому баланс між традиційними ЗМІ й інтернет-виданнями?

— Я над цим питанням дуже серйозно думав і категорично не належу до тих, хто вважає, що інтернет не відіграв своєї суттєвої ролі. У силу того, що інтернет цензурно майже не обмежувався, він був тоді джерелом найбільш достовірної інформації й залишається таким сьогодні. Але, на жаль, цей ЗМІ є доступним для порівняно обмеженої кількості аудиторії.

Знаємо, що поважні люди, аналітики сьогодні, власне, і газет вже майже не читають, хіба що “День” чи “Дзеркало тижня”... Багато журналістів поки що не остаточно усвідомили, що будь-яка інформація, яка з’являється, тут же сприймається й передається. Інтернет — це дуже потужна сила, яка з часом складе серйозну конкуренцію й телебаченню, й радіо, і, тим більше, друкованій пресі. Нові джерела інформації виникатимуть безперервно.

— А як ви ставитесь до теми люстрації в журналістському середовищі, яку нині досить активно обговорюють?

— Думаю, що стосовно журналістів питання люстрації не стоїть. Тут немає законної основи. Але це питання професіоналізму, конкуренції, морального права. Тому дуже важливо, щоби люди, які себе скомпрометували, не мали морального права продовжувати свою діяльність у ЗМІ. Їм слід зійти з арени. Хоча провадити люстрацію варто було б іще на початку 1990-х років. А сьогодні це може виглядати трохи трагікомічно. Тих журналістів, які втратили право бути відповідальними, авторитетними журналістами, ігноруватиме сама аудиторія. Однак це — не миттєвий процес.

Є ще один аспект. ЗМІ, крім усього іншого, є ще й засобами комерції, заробітку. Медіа повинні навчитися нарешті заробляти гроші на себе, а суспільство, уряд повинні створити для цього відповідні умови. Коли питання буде поставлене саме так, то будь-який власник намагатиметься, аби його канал чи газета був респектабельним. Для цього не слід користуватися послугами журналістів, які втратили моральний авторитет.

Нині ми перебуваємо в умовах майже ідеальної свободи висловлювати ті чи інші погляди. Але так не буде тривати вічно. Будуть сили, які протистоятимуть цьому. Відтак, ті досягнення й успіхи, що здобула журналістика в процесі помаранчевої, як ми кажемо, революції (хоча я гадаю, що дане визначення не зовсім підходить до того “тектонічного зсуву”, що мав місце), слід законодавчо закріпити. Звичайно, добре мати перелік законів, які гарантують ті чи інші права й обов’язки, однак, слід їх укомплектувати в єдиний кодекс, згідно з яким можна було б не тільки заохочувати, а й карати, при чому не журналістів, як це робили завжди, а власників ЗМІ, політиків. Кодекс має регламентувати стосунки між засновником, власником, редактором, редакційним колективом і журналістом. Така система нормально функціонує в цілому ряді країн...

— Які, на вашу думку, можуть бути критерії “допуску” в журналістику?

— Я вважаю, що ми мусимо мати ту систему, яка існує в інших країнах — скажімо, в Німеччині, у Франції. У журналістиці чи над журналістикою повинна стояти громадська наглядова рада. Це має бути неурядова організація, яку складають авторитетні люди — представники духовенства, науки, політики тощо. Впевнений, що ми доживемо до того часу, коли видаватимемо журналістам професійні картки допуску в професію. Відтоді питання щодо журналістської етики взагалі буде зняте. Бо якщо журналіст порушує етичні норми, то його слід позбавити ліцензії. Він на правах громадянина держави може виступати, полемізувати, але він не зможе займатися журналістикою як професіонал. Адже те, що робиться сьогодні в журналістиці стосовно кадрового потенціалу, — сумна картина. Можливо, ця проблема не так гостро стоїть у Києві, Львові, Харкові. Але є багато регіонів України, де в журналістику йдуть абсолютно випадкові люди.

— Що особисто вам як громадянину, науковцю, журналісту дала помаранчева революція?

— Я давно знав, що зміни неминучі. І завжди розповідав про це своїм студентам... Як і всі люди, я не думав, що всі ці знакові події можуть відбутися так раптово, несподівано та пройти порівняно легко, без жертв. Для мене це велике щастя, і я, скільки в мене є сил, намагатимусь усіляко сприяти подальшим позитивним змінам, оприлюднюючи свої думки, зокрема — й через газету “День”, яку я дуже шаную.

(“День”, №19, 4 лютого 2005 р.)




Роман Скрыпин оценивает свою работу на твердую "тройку"

На популярном “канале честных новостей” грядут большие перемены. Об этом, да и просто о ситуации в медийном пространстве Украины, корреспондент “ВВ” беседовала с креативным директором и телеведущим “5 канала” Романом Скрыпиным.

— Я знаю, что буквально на днях вы вернулись из Польши. Наверняка, поездка была связана с переменами, которые готовятся на вашем канале?

— О переменах лучше спрашивать у нашего руководства. Но Польша и то, что происходит на нашем канале, — вещи действительно взаимосвязанные. Еще в декабре 2002-го журналисты разных украинских телеканалов собрались, чтобы обсудить, каким, с нашей точки зрения, должен быть идеальный канал, на котором именно мы хотели бы работать? Оказалось, что в целом он очень напоминает польский TVN-24. Свой проект мы передали владельцам ТРК “Экспресс-Информ” (название “5 канал” появилось позднее). Сегодня я очень рад констатировать, что выработанный нами еще в 2002 году стратегический план развития работает. Два года тому мы мечтали делать именно информационное телевидение. И вот, наконец-то, вышли на тот этап, когда первыми в Украине будем создавать сугубо информационный телеканал.

— Чем наше информационное телевидение будет отличаться от польского? Ведь не секрет, что ТВ разных стран имеет свою специфику…

— Национальной специфики у информационных телеканалов не существует.

Есть просто разные форматы. Скажем, на Euro News в принципе отсутствуют ведущие, а новости следуют в режиме нон-стоп. У BBC больше общего с CNN. К нашему “5 каналу”, который будет развиваться как информационный, позже, скорее всего, как практикует и CNN, присоединятся другие специализированные телеканалы.

— На создававшийся “5 канал” ведущие шли с условием, что смогут реализовать свои авторские проекты. Сегодня формат меняется. Не означает ли это, что вскоре мы сможем увидеть новые телепроекты Романа Скрыпина?

— Идей всегда много, желание тоже есть. Но вместе с тем, я — креативный директор 5-го, и работы по его “переодеванию” сейчас как никогда много. Возможно, к марту вы нас просто не узнаете: изменится все — от оформления студий до стиля информационного вещания, который будет приведен к общему знаменателю. Более информативным станет и наш сайт. В общем, как вы понимаете, времени на то, чтобы запускать еще и собственные новые проекты, у меня пока просто не остается. Предвидя ваш следующий вопрос, скажу еще такое. Я сужу объективно: тот продукт, который мы делали до сих пор и по-прежнему делаем сейчас, “тянет” на твердую “тройку”. Максимально качественное ТВ требует другой техники, большего количества людей — банально, других денег. Но мы хотим изменить канал в лучшую сторону, и сделаем это. Уже в марте информационный вечер на “5 канале” будет начинаться в 20.00, и заканчиваться — в 23.00.

— Число художественных фильмов в связи с этим уменьшится?

— Их вовсе не будет. Но мы считаем, что именно такой подход — специализация — наиболее перспективен стратегически. ТВ любой страны строится по законам рынка. Сегодня в Украине 8 “семейных” телеканалов, эдаких “клонов” “1+1” или же “Интера”. Эта ситуация ненормальна, а значит, она будет меняться. Уже сейчас начинается определенная рубрикация — каждый из каналов пытается занять собственный сегмент. “Новый”, к примеру, явно переориентируется на чисто развлекательный формат. СТБ пытается позиционировать себя уже не как “семейное” телевидение, а все чаще ориентируется на людей, которые больше времени проводят дома: домохозяек, пенсионеров и т.д. А информационное вещание всегда востребовано, и во время сверхординарных событий информационный канал однозначно будет занимать первые позиции в рейтингах, что и подтверждают социсследования. А рейтинги — это, простите, деньги.

— Какие механизмы предусмотрены, чтобы даже в теории новостийный “5 канал” не стал со временем рупором одной, определенной политической позиции?

— А он таким когда-нибудь был?

— Я спрашиваю о другом.

— У меня такое впечатление, что сейчас мы с вами откатились далеко в прошлое, что всего предыдущего разговора просто не было. Эти механизмы на 100% действуют сейчас, они никогда никуда не пропадали. Если вы имеете в виду тот факт, что во время оранжевой революции ведущие позволяли себе какие-то эмоциональные высказывания, или, скажем, взять в эфир оранжевого цвета ручку… Это были просто человеческие эмоции конкретных, живых людей. Хотя такие вещи наша редакционная политика запрещает. После парламентских слушаний мы встретились с владельцами канала и потом — с будущим Президентом, который лично выступил политическим гарантом свободы слова, невмешательства в редакционную политику. Все эти договоренности соблюдены и сегодня. Договор о невмешательстве в наш творческий процесс владельцев канала, Основы редакционной политики — эти документы вообще сделали большое дело. Сейчас (тем более, что у нас новый вице-премьер по гуманитарным вопросам) я более чем уверен, что соглашения, подобные этим, будет заключать большинство украинских телеканалов. И все телевизионные журналисты получат реальную свободу слова. Нет, еще раз повторю: “5 канал” никогда не скатится к цензуре — перспективы стать рупором определенных политических сил у нас просто нет. И этого же я искренне желаю всем своим коллегам не только по телерадиоэфиру, но и пишущим журналистам. Мы все должны помнить об ответственности за написанное и сказанное, а значит, просто обязаны договориться о правилах игры и жестко их придерживаться. А не “прогибаться”. В том, что происходило с медиа до определенных политических событий, я считаю, виноваты сами же журналисты. В “удобную” позу многие становились самостоятельно… Надеюсь, я исчерпывающе ответил на ваш вопрос?

— Во время минувших выборов наше общество оказалось поляризированным. Какие механизмы предусмотрены для обеспечения равнозначного освещения позиций всех сторон информационным телеканалом?

— Максимальный баланс при освещении событий — чтобы зритель видел объективную картину происходящего. Это краеугольный камень редакционной политики “5 канала”. Мы всегда стараемся дать комментарии обеих сторон, а в придачу еще и мнение нейтрального эксперта. Другое дело, что в реалиях Украины не каждый раз можно получить комментарии. Но, честно говоря, я даже не очень понимаю, о чем мы с вами говорим? Если утверждать, что нами кто-то руководил таким образом, что “оранжевых” мы показывали — так, а “сине-белых” — только этак… Такого у нас никогда не было! Поверьте мне, сторона Януковича сама сделала все, чтобы испортить свой имидж! Владельцы “5 канала” никогда не вмешивались в редакционную политику! И, повторяю еще раз, для нас никогда не стоял вопрос, давать или не давать слово противоположной стороне. Эти люди всегда присутствовали в эфирах нашего канала. Вы просто сами посчитайте, сколько раз на “5 канале” выступал Петр Алексеевич Порошенко и сколько — Нестор Иванович Шуфрич? Я могу вам сказать, что у второго будет огромное преимущество. Те, кто олицетворял вчерашнюю власть, вообще чаще всего появлялись на “5 канале” именно потому, что мы всегда стараемся поддерживать пресловутый баланс.

— Роман, так уж повелось, что десятки лет, с Кучмой или до него, мы все играли по известным правилам. Что, с вашей точки зрения, необходимо сделать сегодня, чтобы не было даже минимального шанса нового превращения искреннего порыва людей в обязательные к исполнению славословицы?

— Еще раз повторяю: я — не романтик, сейчас я мыслю категориями бизнеса. Если мы будем воспевать только одну сторону, то заведомо проиграем, канал просто умрет. Как только Ющенко сделает первый же неправильный шаг, мы обязательно об этом скажем. Просто, на сегодня такой необходимости не возникало. А чтобы захваливать новую власть — Боже нас избавь! Если пресса не будет “кусать” правителей, я просто не знаю, кто еще это сделает. Советской журналистикой я, в отличие от некоторых, не занимаюсь, ничьих указок “сверху” не выполняю. У меня в студии были и Тимошенко, и Кинах, и Порошенко. И все они спокойно в эфире себя не чувствовали! Может быть, симпатики Тимошенко восприняли все так, будто Скрыпин занялся политическим киллерством? Должен вам сказать, что никогда не буду заниматься этим. Просто поблажек не будет ни для кого, и фамилии тут не играют никакой роли!

— Договорились. Давайте немного пофилософствуем. Как, по вашему мнению, в Украине обстоят дела с пресловутой свободой слова? Я ни в коем случае не намекаю на ваш канал — это “общий” вопрос. Просто, уже сейчас мнения звучат просто-таки полярные…

— В формулировке “пресловутая” уже содержится намек на желательный ответ…

— Да нет же!

— Спорить, есть или нет, бессмысленно. Реальная свобода слова во всех странах измеряется в так называемых индексах, которые слагаются из многих показателей. Так вот, в Украине такой индекс кардинально вырос. Есть ли пределы роста? Нет, конечно. Посмотрите на украинский сегмент Интернета — он вообще никак не регулируется законодательством! Свобода там максимальная. Если снять все законодательные ограничения со всех медиа, и все начнут играть без правил… Знаете, дух свободы может опьянить до такой степени, что будет полная “чернуха”. Свобода для нашего канала — это практика. И — ответственность. А за другие медиа я не могу говорить. Могу ли я лично без идиосинкразии смотреть эфиры других телеканалов? Да, сегодня могу. Хотя до последнего времени просто выключал телевизор — мне физически сложно терпеть ложь.

(“Вечерние вести”, 23.02.2005)




Саморегуляція

"Біла книга" свободи преси

П’ятий том "Білої книги кримської журналістики" з матеріалами, документами й думками експертів про стан свободи преси на півострові видано у помаранчевих, білих і блакитних кольорах. Шеф-редактор видання голова Комітету з моніторингу свободи преси в Криму Володимир Притула з приводу виходу щорічного видання, зауважив: політика торік дуже вплинула на ЗМІ, але й журналісти прагнуть бути незаангажованими, хоча на півострові це ще мало кому вдається.

("Голос України", №2202, 2005.02.22)




Медиа-адвокатура защищает журналистов

Донецкая областная организация профсоюза работников средств массовой информации реализует проект "Донбасс — не политическая провинция", поддержанный Фондом развития СМИ Посольства США в Украине. Важным направлением проекта является правовая защита как отдельных журналистов, так и целых изданий. Партнерами проекта выступают областной Союз журналистов и патентно-юридическое агентство "Интеллект", которое возглавляет Наталья Грановская. Сегодня она наш собеседник.

— Наталья Леонидовна, медиа-адвокатура в современной Украине — дело новое. И хотя в мире практика защиты интеллектуальной собственности, свободы слова, прав журналиста существует довольно давно, в Украине она только формируется....

— Действительно, юридических споров подобного направления у нас немного, такая практика рождается по крупицам. Похвально, что и областной Союз журналистов, и профсоюз работников СМИ этому вопросу уделяют особое внимание. Конечно, не все удается сразу, но главное, есть желание и стремление добиваться защиты прав и интересов СМИ.

Вот несколько фактов из практики донецкой медиа-адвокатуры.

Пример первый. Еще не завершено дело о защите чести и достоинства, в котором истцом выступают родственники осужденного приговором суда юноши. Иск предъявлен журналисту, опубликовавшему статью об этом деле в одной из ведущих донецких газет. Сотрудник, работающий в области криминальной тематики, после официально вынесенного приговора, ничем не нарушая журналистскую этику, изменив фамилии участников событий, подал в газете свое видение и толкование событий. Но родственники осужденного узнают в статье конкретную ситуацию и подают иск о защите чести и достоинства, считая, что нарушены их права. Иск абсолютно бесперспективный, ничем не обоснованный, но, тем не менее, он выбивает из колеи и газету, и журналиста, которые являются соответчиками по данному делу.

Истцом выдвигаются все новые требования, например, появления в суде этого журналиста и раскрытия его псевдонима. Здесь явно нарушаются права журналиста. В данном случае журналист, высказывая свое мнение, не нарушил ничьих прав, хотя по закону он мог даже назвать подлинные имена участников дела, так как приговор уже вступил в законную силу. Кроме того, подобный жанр, основываясь на реальном факте, предполагает долю вымысла автора. До настоящего времени состоялось уже несколько заседаний, но завершения пока не видно.

Другой пример относится к категории недобросовестной конкуренции и защите авторских прав. Сейчас медиа-адвокатура отстаивает авторские права донецкого агентства "Норма-пресс". Камнем преткновения в споре стал деловой имидж-календарь, воплощение которого принадлежит агентству "Норма-пресс". Этот календарь, представляющий на своих страничках деловых людей Донбасса, оказался полезным, интересным и приобрел популярность не только в Донецком регионе. Но представители киевского рекламно-информационного центра "Укримиджкалендарь" "позаимствовали" оригинал-макеты некоторых страниц "Делового Донбасса", изданного "Норма-пресс", причем не согласовав эти действия ни с агентством, ни с руководителями предприятий, которые были размещены на страницах календаря.

Ответчики уже после подачи искового заявления зарегистрировали в департаменте интеллектуальной собственности авторское право на весь календарь как на сборник произведений... Клубок запутывается. Параллельно в антимонопольном комитете рассматривалось заявление агентства "Норма-пресс" о недобросовестной конкуренции. Патент на промышленный образец, то есть на дизайн, не означает, что можно препятствовать выпуску иных календарей другими издателями, потому что печатная продукция как таковая не может быть зарегистрирована как объект авторского права.

Поэтому антимонопольный комитет на сегодняшний день вынес окончательное решение о том, что действия "Укримиджкалендаря" являются недобросовестной конкуренцией, что многие предприятия-рекламодатели были умышленно дезориентированы столичной фирмой. Донецкому агентству нанесен и моральный, и материальный вред. Согласно ч.1 ст. 21 Закона Украины "О защите от недобросовестной конкуренции", на рекламно-издательский центр "Укр-имиджкалендарь" наложен штраф в сумме 6 тысяч 800 гривен. Решение было принято на открытом заседании с приглашением СМИ. Думаю, это послужит и уроком, и предупреждением для других — тех, кто использует или намерен использовать элементы недобросовестной конкуренции в своей деятельности.

А вот третий спор. Он возник между двумя известными региональными изданиями, журналист одного из которых очень резко высказался по отношению к другому изданию. Давалась оценка редакционной политики, работе сотрудников, тенденциях в кадровой политике и пр. Эта статья носила, безусловно, оценочный характер, высказывалось личное мнение журналиста. "Обиженное" издание подало исковое заявление в хозяйственный суд о защите своей деловой репутации и взыскании морального ущерба с "виновного" издания и автора статьи.

Мы представляли интересы ответчиков и доказали, что это были оценочные суждения, на которые по закону имеет право журналист, выполняя свои профессиональные обязанности. Дело дошло даже до Верховного суда, но и там подтвердилась наша позиция о том, что журналист не может быть наказан за оценочные суждения, а реальные факты, названные в статье, полностью подтвердились.

— Наталья Леонидовна, раньше, признаться, мне не приходилось слышать о каких-то конкретных шагах и действиях медиа-адвокатуры в нашем регионе.

— Неудивительно. Во-первых, профсоюз работников СМИ молодая организация, во-вторых, такие общественные объединения существуют только на взносы своих членов, что затрудняет реализацию существенных целевых проектов, требующих определенных затрат. И то, что данный проект получил финансовую поддержку от Фонда развития средств массовой информации Посольства США в Украине, придало организации уверенности, открыло больше возможностей и в техническом, и в финансовом плане. Профессиональный союз призван практически помогать всем, кто занят в информационной сфере. Также наши медиа-адвокаты будут на сайте организации отвечать на волнующие их вопросы, консультировать, оказывать практическую правовую помощь.

— Недавно получили огласку несколько довольно резонансных заявлений творческих коллективов газеты "Салон" и ТРК "Украина"...

— Да, нам они известны. И те, и другие обнародовали свои намерения обращаться в международные правозащитные организации. Думаю, было бы нелишне сначала подключить донецкие ресурсы. К слову, и руководству "Салона", и непосредственно пострадавшему фотокорреспонденту этого издания мы предложили бесплатные услуги наших медиа-адвокатов. Но воспользуются они ими или нет — это уже их решение. А в нашумевшей истории с телерадиокомпанией очень заметна политическая окраска. И даже после некорректных высказываний руководителя ТРК "Украина" перед телекамерами в адрес областного Союза журналистов, медиа-адвокатура профсоюза СМИ готова бесплатно оказать любую правовую помощь журналистам этого коллектива, если их права и интересы нарушены.

— Наталья Леонидовна, у вас есть правила, которые вы считаете главными в своей работе?

— Есть. И они, кстати, очень простые. К каждой проблеме, с которой к тебе обратились, надо относиться как к своей. Нужно ею проникнуться, разобраться во всех тонкостях. Одним словом, чужую проблему принимать как личную, вкладывать в ее решение не только знания, опыт, но и душу...

(“Донбасс”, №22, 2 февраля 2005 г.)




Свобода Висловлювань в Україні, 2005, #03