Бюлетень "Права Людини", 1999, #11
Новые подходы для нового века Демонстрація на майдані Незалежності Формуємо майбутнє Комісія ООН з прав людини ухвалила резолюцію стосовно повної відміни смертної кари в усьому світі На конкурсе «Учитель года» впервые была введена номинация «Основы правоведения» Заявление Верховного комиссара ООН по правам человека Захист від дискримінації
Слово о слове Чернобыль: тринадцать лет, тринадцать бед Міжетнічні відносини
Чинним законодавством України не забороняється батькам загиблих військовослужбовців подавати позов на Міністерство Оборони Пропозиції учасників круглого столу «Військово-правова реформа України та шляхи удосконалення військового законодавства» Головні пріоритети роботи ОСМУ Кримінально-виконавча система
В Донецке состоится семинар, посвященный проблемам экообразования Будь сьогодні активним, щоб не бути завтра радіоактивним! Погляд
Международный семинар в России Дело Александра Никитина
Хроніка
Новые подходы для нового века
Участники конференции признали тот факт, что тюремные системы стран всего мира находятся в состоянии кризиса. Во всем мире находится в заключении около 8 миллионов человек, тюрьмы во многих странах переполнены, в ряде стран до 75% всех заключенных составляют подследственные. Во всем мире тюрьмы являются учреждениями, которые изолированы от общества и о которых часто забывают. Системы мониторинга и инспекции неэффективны. Переполненность, отсутствие гигиены, нехватка продуктов питания и лекарств, высокий уровень инфекционных заболеваний и смертности в местах заключения, нарушения прав человека и насилие широко распространены в тюрьмах. При этом их эффективность очень низка, и в них слишком велик процент бедных.
Участники конференции попытались найти новые экономически жизнеспособные и низкозатратные модели тюремной реформы, которые учитывали бы культурный контекст и были бы ориентированы на защиту прав человека. В новой структуре проведения тюремной реформы акцент делается на сокращение бедности и улучшение доступа к правосудию.
Важным принципом нового подхода является признание того, что уголовное правосудие играет только ограниченную роль в любом демократическом обществе. Оно не должно использоваться, например, для разрешения социальных проблем. Тюрьмы должны использоваться судами скорее как исключительная мера наказания, а не как одна из основных мер.
Из стран СНГ на конференции были представлены Армения, Грузия, Казахстан, Россия и Украина.
Краткое содержание докладов конференции и ее итоговый документ "Донецкий Мемориал" намерен издать отдельной брошюрой в июне 1999 г.
Демонстрація на майдані Незалежності
Метою демонстрації було привернення уваги киян напередоднi рiчницi Чорнобильської катастрофи до фактiв, що Київська мiська Рада з листопада мiсяця ухиляється вiд проведення громадських слухань щодо закриття Чорнобильської АЕС та добудови реакторiв на Хмельницькiй та Рівненській АЕС, що не проведено екологiчнойi експертизи проектiв i фiнансування будiв-ництва є незаконним. Чи то мiська влада постаралася спецiально для демонстрантiв, чи то це було випадковим спiвпадiнням, але на сходинки мiськради до демонстрантiв вийшов мунiцiпальний оркестр в червоних пiджаках. З однiго боку, це збiльшило аудиторiю, з iншого — промовляти до публiки демонстранти могли лише в коротких перервах мiж музичними творами. Через те деякi з виступаючих відзначили, що це сучасний варiант «глушилок». Iншi порiвняли ситуацiю з загибеллю «Титанiка», де до останнього моменту грав оркестр. Але дивовижне поєднання веселих мелодiй та заклопотаних виступiв через гучномовець спокiйно сприймалося публiкою, яку вже, видно, нiчим не здивуєш.
Формуємо майбутнє
Далебі, Україна має чим похвалитися перед світом: шістдесятники, Українська Гельсінська Група — це приклади принципового й героїчного протистояння тоталітарному режимові.
Знаючи, що молодь схильна довіряти особистостям цілеспрямованим і незаплямованим, маємо використовувати цей наш моральний капітал.
Упродовж двох днів — 27 і 28 квітня — член Хар-ківської правозахисної групи і — на громадських засадах — заступник голови Республіканської Християнської партії Василь Овсієнко (студентом він виготовляв і розповсюджував літературу самвидаву, був членом Української Гельсінської Групи і, відповідно, політ-в’язнем з 14-річним «стажем») провів вісім зустрічей зі студентами Херсонського університету, ліцеїстами, старшокласниками в школах і бібліотеках, з учителями-філологами на курсах підвищення кваліфікації, а також виступив на радіо й телебаченні, зустрівся з інтелі-генцією міста. Теми його бесід — рух шістдесятників, правозахисний гельсінський рух в Україні. Особливий інтерес молоді викликає постать Василя Стуса — поета і правозахисника, якого Овсієнко знав у мордовських та уральських концтаборах.
Таких бесід у середовищі молоді Овсієнко провів за останні роки не менше двохсот по всій Україні — і всюди вони користуються успіхом.
Зустрічі в Херсоні організував Микола Олен-ківський — археолог, в.о. голови Херсонської організації Конґресу української інтелігенції.
Комісія ООН з прав людини ухвалила резолюцію стосовно повної відміни смертної кари в усьому світі
На думку «Міжнародної Амністії», з прийняттям цієї резолюції світ ще на один крок наблизився до заборони смертної кари.
Резолюцію було прийнято значною більшістю голосів: 30 голосів подано «за» резолюцію, що на 4 голоси більше ніж минулого року; «проти» прийняття резолюції проголосувало 11 країн, утрималося — 12 країн. Україна не брала участі у голосуванні, оскільки не є членом Комісії ООН з прав людини.
«Міжнародна Амністія» послідовно виступає проти смертної кари, яку вона вважає різновидом катування, жорстоким, нелюдським і таким, що принижує людську гідність поводженням і покаранням. Наша організація неодноразово закликала українську владу виконати свої міжнародні зобов’язання і скасувати смертну кару за всі злочини, не зважаючи на те, чи були вони вчинені в мирний час, чи під час військового стану або бойових дій. Попри те, що смертні вироки в Україні не виконуються з березня 1997 року, державна машина по винесенню нових смертних вироків не скидає обертів. У минулому році в Україні було винесено не менше 146 смертних вироків. Протягом цього року судами України вже винесено понад десятки нових смертних вироків.
Прийняту в Женеві резолюцію на розгляд було представлено Німеччиною від імені Європейського Союзу. В документі знову підтверджується міжнародне зобов’язання усіх країн не виносити смертні вироки особам, яким на момент скоєння злочину не виповнилося 18 років, а також вказується на неприйнятність застосування смертної кари до осіб, що страждають на будь-які види психічних розладів.
Міжнародна Амністія вважає, що останнє обмеження неодноразово порушувалося в Україні. Зокрема, правозахисна організація закликала до проведення незалежної позавідомчої психіатричної експертизи Анатолія Онопрієнка, якого було засуджено до вищої міри покарання Житомирським обласним судом. «Міжна-родна Амністія» підкреслює, що володіє інформацією, яка піддає сумніву стан психічного здоров’я Онопрієнка.
«Міжнародна Амністія» вважає, що державна влада несе відповідальність щодо забезпечення дотримання прав людини по відношенню до усіх громадян, тому організація називає тривожною і безвідповідальною заяву Голови Верховної Ради України п. Олександра Ткаченка про те, що Анатолій Онопрієнко «втрачає право називатися людиною і тим самим підпадати під дію оголошеного Україною мораторію на виконання смертної кари».
Женевська резолюція наголошує на неприпустимості видавати людей до країн, де по відношенню до них може бути застосовано смертну кару. «Міжнародна Амністія» заявляє, що видача в березні цього року Україною до Республіки Узбекистан чотирьох осіб, підозрюваних у причетності до організації терористичного акту, була порушенням міжнародних зобов’язань держави, зокрема статті 3 Конвенції проти катувань, і зобов’язань, яких було дано Україною при вступі до Ради Європи.
Світовий поступ в галузі прав людини, зокрема в справі скасування смертної кари, повинен стосуватися і України, переконана «Міжнародна Амністія».
На конкурсе «Учитель года» впервые была введена номинация «Основы правоведения»
Финал Всеукраинского конкурса, в котором приняли участие 12 лучших школьных учителей правоведения, прошел с 19 по 26 апреля во Львове. Финальная часть конкурса состояла из защиты педагогических идей, профессионального собеседования и уроков, которые конкурсанты проводили во львовских школах.
Лауреатами конкурса стали Анатолий Ковтанюк из Житомира, Любовь Новикова из Севастополя, Светлана Проценко из Харьковской области и Валерий Силенко из Черкасс. А звание «Учитель года-99» в номинации «правоведение» завоевал Александр Наровлянский — учитель школы №124 г.Киева, который является автором учебника «Основы правоведения» для 9 класса и нескольких пособий. Кстати, за несколько дней до финала вышла из печати еще одна книга Александра Наровлянского — «Дидактические материалы по основам правоведения».
Заявление Верховного комиссара ООН по правам человека
Захист від дискримінації
Слово о слове
Для тех, кого беспокоят серьезные трудности в распространении украинского языка на территории Украины, наверное, нет более желательной позиции оппонента из лагеря, говорящих по-русски, чем доброжелательная и внимательная оценка всех доводов и соображений, которыми обычно оперируют активисты распространения украинского языка. Поэтому мы безоговорочно становимся на эту позицию, рассчитывая, в свою очередь, на доброжелательное и внимательное отношение к нашим доводам со стороны этих активистов. Просим только без раздражения воспринимать наше желание участвовать в диалоге равных, так как мы не видим причин для иных взаимоотношений.
Ясно, что вопросы языка общения, языка воспитания своих детей, языка научного или художественного творчества, наконец, если говорить о них в личном аспекте, есть вопросы деликатного свойства, вопросы содержащие в себе значительную долю из эмоциональной сферы человека. Но попытки апеллировать к этой сфере заранее обречены на поражение обеих сторон в разрастающемся пылу эмоций, который ничем не ограничен. Странно спорить о том, кто больше любит свой язык и почему. Другое дело — доводы рассудка. Здесь есть общепризнанные ограничения логических заключений. И вместе с тем, рациональные доводы имеют свойство воздействовать на нашу эмоциональную сферу, создавая таким образом основу для согласия даже там, где эмоции противостоят логике.
С учетом такого предисловия мы приступим к анализу обращения «Слово к украинцу» г. Л.Ященко, выступившего в № 5 «ПЛ».
Прежде всего, нужно отдать должное этому материалу в части объективной оценки реальной языковой ситуации на Украине. Действительно, почти десятилетний период действия закона о языке мало продвинул дело. Украинский по-прежнему широкое распространение имеет только в сельской местности и в Галичине. Автор полагает, что эмоциональное обращение к украинцам может оказать содействие процессу. В этом — его безусловное право, к которому мы относимся с уважением.
Но согласиться с целесообразностью такого шага мы не можем. По нашему мнению, следует иметь в виду, что эмоциональный накал вокруг такой всеохватывающей проблемы способен привести к росту поляризации общественно активных сил, который может закончиться дестабилизацией всего общества. И тогда поздно будет объяснять людям, что язык общения не должен быть средством разобщения этих людей, тем более, что проблем во взаимопонимании-то не возникает. А так как по численности сторонники украинского и русского примерно равны, то конфликт может стать катастрофой. Верно будет возразить, что вероятность такого конфликта сегодня видится ничтожной. Но ведь и опасность его возникновения огромна. Так что лучше остеречься сегодня, чем сожалеть о трагедии завтра, понимая, что маловероятное не есть невозможное.
К положительным сторонам материала г.Ященко относится и намерение рационального обоснования основных положений. Мы воспользуемся некоторыми из этих обоснований для дискуссии в той мере, в какой видим их слабые стороны.
1. «Без мови немає нації. Без нації немає держави». Эти доводы, на наш взгляд, имеют чисто эмоциональное содержание, т.к. логически отрицают существование самой мощной мировой державы США. А поскольку такие доводы широко распространены в соответствующей литературе, напомним, что все страны западного полушария не удовлетворяют этому условию, что из 239 государств мира только 37 (не считая стран бывшего СССР и бывшей Югославии) имеют понятие «государственный язык» при этом в 32 из них государственных языков 2 и более. Поэтому один государственный язык является в мировой практике большой редкостью, а не правилом, и это не мешает существованию ни стран, ни наций.
2. «Мова єднає народ навіть тоді, коли він розмежований державними кордонами, розділений соціально-політичними та релігійними чинниками». С этими соображениями никак нельзя согласиться, имея в виду те же США, отделившиеся от Великобритании, независимые государства обеих Америк, сохранившие язык метрополий, но отделившиеся от них, наконец, недавно отделившихся от Югославии хорватов, имеющих с сербами общий даже по названию сербо-хорватский язык.
3. «Уніфікація мов — це шлях до виродження». С увеличением интенсивности информационного обмена разнообразие языковых форм, как видно на примерах европейской истории, становится препятствием, которое постепенно преодолевается. Достаточно взглянуть на примеры Франции, Германии, Италии, как многоязычных формирований. Хорошо это или плохо — сказать нельзя. Не будем становиться в позу беззастенчивой самонадеянности, знающей все. Положим, что эволюционный процесс, определяющий долгосрочные явления общественного развития, лучше нас знает, как лучше. С другой стороны, в Британском Содружестве Наций английский язык благополучно служит широко распространенным средством общения не потому, что навязывается силой, а потому, что является языком великого Шекспира и великого Локка. И это определенно хорошо.
4. «Кожне російське слово, вимовлене нами, працює на русіфікацію незалежно від змісту». Автор заметки, очевидно относящий себя к «свідомим українцям», сам убедительно опровергает этот тезис, прибегая многократно к русским цитатам. Если даже считать, что он делает исключение для цитат, произносимых с издевкой в адрес русской речи, то в одном месте он отступает и от этого принципа, касаясь «лица необщего выраженья», фразы, действительно не имеющей аналога на украинском языке и нисколько не снижающей своим присутствием общего пафоса заметки.
5.»Якщо ми не виховаємо україномовних фахівців — не буде живої мови». Естественно возникает вопрос: а сейчас «жива мова» есть? Ведь ясно, что профессиональные темы сейчас обсуждаются в большинстве случаев на русском. Вряд ли автор согласится, что украинский язык сегодня не является живым. Видимо, здесь тоже имеет место чисто эмоциональное выражение, означающее крайнюю желательность появления специалистов, говорящих по-украински. Но тогда акцент фразы переносится на слово «виховаємо». Ясно, как собирается автор «виховувати» специалистов. Этот процесс уже сейчас идет, и согласиться с его корректностью в правовом отношении мы никак не можем. Идет насильное принуждение городской молодежи к изучению украинского языка, поскольку получить высшее образование на родном языке, на языке своих родителей, на языке своего общения она не сможет. Как всякое насилие в языковой сфере (об этом украинцы знают хорошо), эта акция наносит огромный вред культуре Украины, огромный вред возрождению той самой духовности, заботы о которой, по словам многих активистов борьбы за распространение украинского языка, являются главным стимулом в их борьбе. Видимо, чтобы быть понятными и последовательными, активисты этой борьбы должны либо отказаться от поддержки такого способа приема в ВУЗы и громогласно заявить об этом, либо честно признать, что все это имеет характер “акции возмездия” (напоминающей о временах фашизма), не имеющей ничего общего с культурой и духовностью. В противном случае само собой обнаруживается двойное дно в языковой политике, и все разговоры о преследовании нравственных целей приобретают характер привычной для нас пропагандистской лжи. А образ действий — обличает все те же тоталитарные методы в их худшем исполнении. Ради этого ли создавалась независимая Украина?
Если нужно, можно пояснить, почему насилие в обучении городской молодежи украинскому языку наносит огромный вред культуре Украины. Школьные учителя очень точно формулируют ситуацию: растет поколение, которое говорит на языке, на котором не умеет писать, а пишет на языке, на котором не умеет говорить. Действительно, школьные занятия не могут повлиять (а как пишет автор заметки, и не влияют) на язык общения ни дома, ни во дворе, ни даже на перемене. Они только становятся в их сознании практически лишней формальностью, зачем-то навязанной взрослыми. И такое отношение к учебе естественно распространяется далеко за пределы языка и литературы. О каком освоении культурных ценностей в этих условиях может идти речь? О какой духовности можно говорить в связи с поколением, не умеющем писать на родном языке, а говорить на языке государственном? О каком профессионализме будущих специалистов можно в этих условиях мечтать?
6. «Письменники та мовознавці справи не змі-нять». В этом тезисе, как нам представляется, лежит важная ошибка автора заметки. Силу и привлекательность языку могут и должны сообщить только деятели культуры и изящных искусств. Не насильное государственное давление, наносящее вред и цели, и людям, и самой администрации, применяющей насилие, теряя нравственный авторитет. А яркое талантливое творчество украинских авторов из числа тех, кто душой болеет за успешное возрождение украинского языка. Ведь народ Украины действительно необычайно талантлив. Почему же активисты не доверяют ему, не доверяют его талантливости, не могут положиться на нее в важном для них деле? Вот тогда действительно можно будет говорить о возрождении украинской культуры, о духовном подъеме украинского народа. В противном же случае все это напоминает единогласно осуждаемые всеми нами пропагандистские кампании из недавнего тоталитарного нашего прошлого. А они способны привести только к тем же самым печальным результатам, как бы ни грустно это было сознавать малограмотным и экзальтированным деятелям из возвышаемой почему-то автором «Просвіти».
7. В заключение хотелось бы заметить, что доносительство никогда, ни при каких обстоятельствах, ни у каких культурных свободных народов не считалось признаком духовности и нравственности, как и жестокость, как и предательство. Так что призыв писать коллективные жалобы на учителей, на директоров стоило бы дезавуировать. Иначе никак движение за возрождение языка не ассоциируется с движением за нравственное возрождение народа. Скорее наоборот, если такой призыв воспринимать серьезно, становится очевидным, что нравственность и духовность сознательно приносятся в жертву идее возрождения украинского языка, рассматриваемой как самостоятельная цель, что противоречит этой же идее в ее изложении автором. И хотя мы понимаем чувства людей, обретших, наконец, возможность стать законодателями в языковой сфере, мы призываем их сохранять при этом отчетливость нравственных самооценок во благо все того же народа Украины, который вполне заслужил иметь нравственное руководство.
Надеемся, что редакция ПЛ поддержит идею обмена рациональными доводами. Такой обмен способен помочь обеим сторонам лучше осознать и позицию оппонентов и, заодно, свою собственную. Это нам видится одной из важных целей на сложном пути к обеспечению прав человека на Украине.
Так что ждем ответных суждений.
Коментарий «ПЛ».
Присоединяясь к призыву Л.Казакевича высказаться по этой теме, ограничусь здесь краткими замечаниями. Во-первых, на мой взгляд, было бы корректнее, если бы автор обращался к читателям от себя лично, а не оперировал неким безликим «мы». Во-вторых, я не могу согласиться с аргументацией Л.Казакевича. На мой взгляд, неправильно сводить роль языка к только одной функции — коммуникативной. Как бы ни была важна она сегодня, все-таки это не единственная и не главная роль. Как писал Иван Дзюба, язык является носителем всего исторического наследства народа, его духовного опыта и мироощущения. Здесь можно было бы вспомнить великих философов прошлого и современности. Например, Хайдеггер доказывал, что язык есть духовное бытие человека и народа, называл язык «основой человеческого бытия». Гадамер утверждал, что в родном языке реализуется вживание в мир, артикуляция мира. Можно согласиться с Казакевичем, что язык не является единственным определяющим признаком народа, но переносить на нашу украинскую ситуацию сюжеты США, Канады и Великобритании, на мой взгляд, логически некорректно. Поневоле вспоминаешь одного из первых правозащитников, математика-логика и поэта Александра Есенина-Вольпина, говаривавшего: «Не ищи логику там, где ты ее не клал». Наконец, представляется очевидным, что унификация языков — безусловно плохо. По-моему, исчезновение любого языка — это обеднение мира. И говорить, что английский язык более распространен, потому что это язык великого Шекспира и великого Локка, — некорректно и неплодотворно: не будем выстраивать по ранжиру гениев, рожденных разными народами...
В третьих, по-моему, языковая проблема становится проблемой, когда к ее решению подключаются государственные чиновники, которые пытаются решать ее формально или же когда политики спекулируют на ней, преследуя весьма низменные цели. Был момент, когда началась формальная украинизация в школах и вузах, которая при полном отсутствии средств на соответствующие государственные программы была обречена на провал.
Тот, кто призывает наше государство вмешиваться в такие тонкие материи, как язык и культура, должен помнить о том, что Украина все еще является посттоталитарной страной с соответствующим уровнем восприятия проблем. Поэтому при сохраняющейся советской системе управления от государства ожидать нечего. В этом плане апеллировать к органам государственной власти, когда речь идет о том, на каком языке ведет занятия преподаватель, действительно бессмысленно. На каком языке у преподавателя лучше получается — на таком он и должен преподавать, лишь бы его понимали. Такова наша реальность сегодня. Но это не значит, что реальность не должна меняться.
Я никак не могу согласиться также с тем, что изучение молодежью украинского языка есть «насильное принуждение». Изучение еще одного языка всегда обогащает, а знание украинского языка в Украине просто необходимо. Считаю совершенно нормальным требование знания украинского языка к людям, которые хотят работать в органах государственной власти.
Большинство из нас — двуязычны. Для того, чтобы стать двуязычным по-настоящему, необходимо небольшое усилие, а для этого усилия — стимул, который вопреки утверждению Л.А.Казакевича, имеется у подавляющего большинства американцев. Чиновник любого уровня вынужден знать английский, иначе он не займет свой пост. Мы видим, что вместо насилия знание государственного языка (или государственных языков в Бельгии, Швейцарии и др. многоязычных странах) стимулируется экономически и психологически. Только на этом пути можно что-то приобрести, а не потерять.
Волна насильственной украинизации, никогда, впрочем не набиравшей особой силы, теперь схлынула окончательно. И можно наблюдать обратный процесс, во всяком случае, на Востоке и Юге Украины. Я сталкивался с отказами вести судопроизводство на украинском языке, даже тогда, когда для участников процесса это родной язык, и с отказами принять заявления, написанные на украинском языке в государственных организациях. Впрочем, сталкивались и с противоположными требованиями. Хаос, который царит в наших госучереждениях, не может не затрагивать языковых проблем, а непопулярность государственной политики в целом не может не отражаться на популярности проводимой властью языковой политики.
Поэтому, на мой взгляд, в первую очередь интеллектуальная элита может способствовать распространению украинского языка. УТ-2 делает для этого гораздо больше, переводя на украинский язык популярные телефильмы, чем все решения исполнительной власти в этой области вместе взятые.
То, что на украинском языке говорят в селе, — показатель его естественной жизнеспособности. В городах на украинском языке говорят далеко не только на западе Украины, а и в Полтаве, Черкассах, на Волыни, — причем говорят массово.
В Чехии в начале ХХ века население пользовалось немецким языком не только в городе, но и в селах, а иврит до образования государства Израиль, вообще был мертвым языком. Имея такие примеры в ХХ веке, говорить о вытеснении русским языком украинского по меньшей мере неграмотно. Украинский язык и украинская культура имеют достаточно мощный потенциал, чтобы не нуждаться в формальной, приказной защите. Зато они нуждаются в людях, которые мыслят на современном европейском уровне, как Мирослав Попович, Вадим Скуратовский, Мирослав Маринович, Зиновий Антонюк, Тарас Возняк, Юрий Андрухович и другие.
Культура нуждается в работниках, а не в полицейских или надзирателях, — и это самое главное.
Евгений Захаров
Чернобыль: тринадцать лет, тринадцать бед
Комиссия не забывает о чернобыльцах, помогая им всевозможными способами. Но это не решает всех проблем 13 тысяч 844 чернобыльцев, проживающих в Харькове.
При перерегистрации харьковских участников и пострадавших от аварии на ЧАЭС были лишены статуса «ликвидаторов» 649 человек. Статус остальных подтвер-жден. По закону. Но законные их права остаются «в тени». Постоянная задержка пенсий, выплат компенсаций, задолженность государственного казначейства «черно¬быльским» аптекам, долги за питание чернобыльских детей вызывают протест и недовольство. Явного их выражения, как справедливо заметила М.А.Шеремет, в городе не заметишь: ни палаточных городков у обл-госадминистрации, ни пикетов у горисполкома в последнее время нет. И все же социальная незащищенность, тяжелые болезни и внутренний надрыв добивают тех, кого мы благодарили 26 апреля за спасенные наши жизни.
За прошедшие тринадцать лет увеличилось число инвалидов. В 1990 году в Харькове — 11 процентов от общего числа ликвидаторов. В 1999 году — 40 процентов. Почти всем инвалидам не больше 45-50 лет. Получить медикаментозную помощь в полном объеме они не могут: из-за десяти тысяч гривень долга со стороны государственного казначейства аптеки Московского, Киевского, Фрунзенского районов не отпускают чернобыльцам лекарства. И это далеко не единственная, хотя, пожалуй, самая ощутимая беда.
По словам М.А. Шеремет, закон, призванный защищать права ликвидаторов и пострадавших от аварии на ЧАЭС, не учитывает слишком многого. Из-за частых болезней чернобыльцы остаются без работы, не могут реализовать свои возможности, лишены перспектив творческого роста, всего того, что делает нашу жизнь полезной. Некоторые из тех, кто потерял почву под ногами, срываются в бездну. За время, прошедшее со дня трагедии на ЧАЭС, 18 харьковчан-ликвидаторов покончили с собой.
Жесткие законодательные акты не учитывают всех нюансов, которые позволили бы чернобыльцам не считать себя «потерянным поколением». Этого не могут не видеть те, кто постоянно общается с представителями общественных чернобыльских организаций
Видят. Понимают. Но… В нынешнем году 330 харьковчан-чернобыльцев получили материальную помощь : 10 тысяч гривень на всех. Если разделить эту сумму поровну, выйдет — 33 гривни 33 копейки на каждого. Суммы этой вряд ли хватит даже на лекарства. Благодаря муниципальной добавке к государственным (нерегулярным) выплатам сорок харьковских ребятишек -чернобыльцев получили на питание дополнительные 8 гривень 50 копеек. За счет городского бюджета содержатся в Харькове 150 чернобыльских коек. Только 150. А чернобыльцев в городе около 14 тысяч, и почти все они постоянно нуждаются в лечении...
Представители городской власти «латают» прорехи государственной системы. С уверенностью, что делают все возможное и невозможное. Так ли это?
Міжетнічні відносини
Чинним законодавством України не забороняється батькам загиблих військовослужбовців подавати позов на Міністерство Оборони
Голові Харківської обласної організації матерів загиблих військовослужбовців у мирний час п.Биковій Л.0.
Шановна Людмило Олексіївно!
Звернення групи солдатських матерів м.Харкова до Президента України з приводу удосконалення законодавства України про надання пільг батькам загиблих військовослужбовців розглянуто.
Інформую Вас, що Президент України підтримав пропозиції солдатських матерів щодо внесення змін до ст.10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», дії якої б поширювались на сім’ї усіх загиблих військовослужбовців, а також на тих, хто став інвалідом під час проходження військової служби у мирний час. Ця та інші пропозиції зараз опрацьовуються у відповідних державних структурах та будуть подані Міністерством оборони на розгляд Верховної Ради України для затвердження.
Крім того, на прохання солдатських матерів для єдиного тлумачення і розуміння чинного законодавства з питань соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей на травень поточного року Мініс-терством оборони України планується проведення круглого столу за участю активістів організації солдатських матерів та представників (фахівців) відповідних міністерств і відомств.
Що стосується пропозиції про внесення в Кримінальний кодекс України спеціальної статті про кри-мінальну відповідальність офіцерів за загибель підлеглих військовослужбовців, то такої необхідності немає. Кримінальним Кодексом України передбачено ряд статей за посадові злочини. Тому, якщо судом буде доказано вину офіцера в загибелі його підлеглого, він може притягуватись до кримінальної відповідальності.
Повідомляю також, що чинним законодавством України не забороняється батькам загиблих військово-службовців подавати позов на Міністерство оборони за завдані моральні та матеріальні збитки.
З повагою, генерал-полковник Т.Собков
Донченко Т. Ф.
Харьковская область, Дергачевский район, с. Подворки, ул. Свердлова, 24/73
Сообщаю, что Ваша жалоба на судебные решения в отношении Паныча и Искандаряна, осужденных за умышленное убийство Вашего сына Донченко, рассмотрена в Верховном Суде Украины.
Изучением имеющихся материалов установлено, что Паныч и Искандарян осуждены обоснованно, их вина доказана совокупностью исследованных в судебном заседании доказательств, а преступные действия квалифицированы правильно. Мера наказания осужденным назначена в соответствии с характером и степенью общественной опасности ими содеянного.
В соответствии с требованиями закона разрешены судом и заявленные Вами гражданские иски в части возмещения расходов на погребение и морального вреда.
На предварительном следствии и в судебном заседании проверялась причастность других лиц, в том числе и должностных лиц части, к убийству Донченко, однако вины в их действиях (бездействии) не установлено. Поскольку Паныч и Искандарян совершили преступление не при исполнении служебных обязанностей, то суд, в соответствии с действующим законодатель-ством, обоснованно присудил произвести взыскания непосредственно с виновных лиц, т.е. с осужденных, а не с воинской части, как Вы утверждаете в жалобе.
Что касается размера присужденного к возмещению морального вреда в сумме 10 000 грн., то суд определил его с учетом всех обстоятельств дела и тяжести наступивших последствий.
В кассационном порядке дело рассмотрено судьями в соответствии с уголовно-процессуальньм законом, требования которого ими не нарушены. В судебном заседании Вы присутствовали и Вам было предоставлено слово для выступления в обоснование поданной Вами кассационной жалобы.
При таких обстоятельствах оснований к опротестованию судебных решений не имеется, поэтому Ваша жалоба оставлена без удовлетворения.
Заместитель Председателя Верховного Суда Украины В.В.Денисенко
Коментар «ПЛ». Ми друкуємо лист Генерального інспектора Генеральної військової інспекції при Президенті України, який отримала у відповідь голова Харківської спілки сімей військовослужбовців, які загинули у мирний час, Л.А.Бикова. Маємо надію, що соціальні проблеми, про які йшлося в зверненні, будуть найближчим часом вирішені. А от щодо позовів до Міністерства оборони і карної відповідальності офіцерів за загибель підлеглого внаслідок нестатутних відносин, ми ніяк не згодні з шановним паном Собковим.
Перед нами справа, якою ХПГ та ХОССМ займається із 1996 року. Це справа Дмитра Донченка, молодого харків’янина, який загинув у 1995 році, під час служби у будбаті, під Одесою. Хлопця по-звірячому вбили вій-ськовослужбовці тієї ж частини через те, що він опирався нестатутним відносинам. Під час судового засідання в м. Одесі, з’ясувалось, що в частині панувало повне безладдя. Солдати залишалися на ніч без офіцерів, пиячили, били солдат першогодків. Свідки все це підтвердили, але обласний суд Одеського військового гарнізону відмовив батькам у позові до Міністерства оборони. Суд задовольнив позов тільки до вбивць.
На жаль, Верховний Суд України підтвердив вирок, зазначивши, що вбивці Искандерян та Панич знаходились не при виконанні службових обов’язків. Але, у тому ж вироку Одеського суду визначено, що Дмитра Донченко було вбито при виконанні службових обов’язків. Всі три солдата — і вбитий, і вбивці — солдати будбату, вбивство було вчинено вночі, коли всі вони не виконували ніяких обов’язків. І якщо б у частині був порядок, ніхто б із них у п’яному вигляді без дозволу не опинився поза частиною.
Пропозиції учасників круглого столу «Військово-правова реформа України та шляхи удосконалення військового законодавства»
19 — 20 лютого 1999 року Організацією солдатських матерів України спільно з Міністерством оборони України, в рамках проекту Демократичної програми Європейського союзу «ТАСІS», було проведено засідання круглого столу з обговорення проблем удосконалення законодавства України з військових питань.
Учасники круглого столу усвідомлюють, що демократизація в Україні неможлива без демократизації органів виконавчої влади, в яких діючим законодавством передбачена військова служба. Фахівцями-правознав-цями було перелічено ряд суттєвих зауважень до проектів Статутів Збройних сил України та закону України «Про загальний військовий обов’язок та військову службу». Широко обговорювалася проблема гармонізації ук-раїнського законодавства до норм міжнародного права.
Поряд із зауваженнями до цих проектів були висловлені слушні пропозиції щодо налагодження тісної співпраці з військовими відомствами України та встановлення громадського контролю за силовими структурами, серед них такі:
1. Створення, на зразок армії бундесверу (Німеч-чина), апарату Уповноваженого Верховної Ради України з прав військовослужбовців у війську.
2. Введення у військах інституту правознавців та організації консультативних пунктів з соціально-пра-вових питань у військових частинах та військкоматах .
3. Обов’язкове обговорення проектів Статутів та проектів Законів з військових питань у громадських організаціях та військових колективах.
4. В законодавчому порядку визначити існуюче обмеження військовослужбовців у використанні ними своїх конституційних прав і свобод. А також визначити пільги військовослужбовцям, як компенсацію за ці обмеження.
5. Виключити із дисциплінарного Статуту ЗС України, як неконституційну, правову норму, якою встановлюється така міра покарання, як арешт з утриманням на гауптвахті.
6. Переглянути розмір державного обов’язкового особистого страхування військовослужбовців на випадок загибелі або смерті. При цьому виходити з того, що виплата повинна дорівнювати страховій виплаті, яку призначають в таких випадках співробітникам МВС. Ни-нішній розмір страхової суми державного обов’яз-кового страхування військовослужбовців майже в 20 разів менший від цієї суми, встановленої для співро-бітників МВС.
7. Включити в Статут Внутрішньої служби, в розділ 1, частини 1, який має назву «Обов’язки, права та від-повідальність військовослужбовців» основні громадянські права, якими наділені і військовослужбовці.
8. Привести у відповідність із нормами Конституції України, Закону України «Про звернення громадян» порядок звернення військовослужбовців, який встановлений Статутами ЗС України і не відповідає вищеназваним законам.
9. Беручи до уваги санітарно-гігієнічні вимоги, яких повинні дотримуватися в ЗС України стосовно особового складу, зазначити у Статутах ЗС України обов’язкову наявність душових кімнат в підрозділах.
10. Створити в армії професійну службу дізнання, яка буде незалежною від командування військових частин.
Попереднє ознайомлення з правовими нормами загальновійськових статутів дає змогу стверджувати, що рівень забезпечення конституційних прав військо-вослужбовців нижче від рівня забезпечення цих же прав засуджених. Зокрема це підтверджується тим, що виправно-трудовим кодексом України передбачена участь громадських організацій у виправленні і перевихованні засуджених (ст. 9), а ст. 36 кодексу передбачено надання 2 годин вільного часу, який використовується засудженим на власний розсуд.
На відміну від цього, Статутами ЗС України не передбачено надання військовослужбовцям вільного часу, який би вони могли використовувати за своїм розсудом. Встановлений Статутами час для особистих потреб не може розглядатися як час для відпочинку, а редакція, в якій викладена правова норма про наявність у військовослужбовців часу для особистих потреб, не гарантує його використання за власним розсудом. Зв’язки з громадськістю Статутами ЗС України взагалі не передбачені.
З виступу голови ОСМУ п. Артамонової
Користуючись нагодою, я, від імені Організації солдатських матерів України (ОСМУ), хотіла б підняти питання про те, чи в повній мірі здійснюється реалізація конституційних норм, які повинні забезпечувати права і свободи людини та громадянина в нашій армії.
Відразу хочеться звернути Вашу увагу на те, що права та свободи військовослужбовця в прямій формі у основному документі, який встановлює правила повсякденної діяльності ЗС України, в тимчасових Статутах Збройних Сил майже не визначені. На жаль, не знайшли вони свого відображення і в підготовлених Міністер-ством оборони України проектах Статутів Збройних Сил України, які зараз проходять попередній розгляд в Комітетах Верховної Ради.
Так, в розділі 1 частини 1 проекту Статуту внутріш-ньої служби, який має назву: «Обов’язки, права та відповідальність військовослужбовців», про їх права сказано наступне:
· в ст. 18: «Військовослужбовці перебувають під за-хистом держави і мають усю повноту прав і свобод, закріплених Конституцією України»;
· в ст. 19: «Держава гарантує військовослужбов-цям та членам їх сімей соціальний і правовий захист відповідно до законодавства».
На відміну від такого короткого викладу прав військовослужбовців, загальні обов’язки в цьому розділі викладені в 7-ми статтях у 18-ти пунктах.
Після порівняння кількості правових норм, які закладені в Статути і якими визначені права військо-вослужбовців, з кількістю правових норм, в яких визначені обов’язки військовослужбовців, складається враження, що військове законодавство України звернено обличчям до обов’язків, а не до прав людини у ЗС України.
Нам можуть заперечити тим, що права і свободи військовослужбовців визначені в законах України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей», «Про пенсійне забезпечення військовослуж-бовців та осіб начальницького складу органів внутрішніх справ», «Про загальний військовий обов’язок та війсь-кову службу».
Ми думаємо, Ви погодитеся з тим, що для військовослужбовця строкової служби важливішого нормативного акту, ніж Статути ЗС України, не існує. І більша частина цієї категорії військовослужбовців взагалі не знає про існування названих мною вище законів. Доречно зауважити про те, що і певна кількість офіцерського складу не знає правових норм законів, в яких визначаються права військовослужбовців. Враховуючи це, ми вважаємо, що було б доцільним викласти в Статутах України основні громадські права, якими мають користуватися військовослужбовці. Розкиданість правових норм, якими регулюється правовий статус військовослужбовців, правові норми яких в певній мірі, в порівнянні з Конституцією, є частково застарілими, не сприяє реалізації своїх прав військовослужбовцями.
Організацією солдатських матерів України проводилася експертиза правових норм проектів Статутів Збройних Сил України, які знаходяться зараз на розгляді в Комітетах Верховної Ради. Обговорювали ми питання і відповідності правових норм, викладених в проектах Статутів ЗС України, нормам Конституції України на круглому столі, в якому приймали участь представники КМ України, ВР України, МО України, Генеральної прокуратури, Генеральної військової інспекції при Президенті України та громадських організацій.
В ході проведення незалежної правової експертизи проектів Статутів Збройних Сил України, їх обговорення під час роботи «круглого столу» виявилася невід-повідність деяких положень проектів Статутів нормам Конституції України.
Так не в повній мірі відповідає нормам Конституції та закону «Про звернення громадян» в проектах Статутів порядок звернень військовослужбовців.
Проектом Статуту про Внутрішню службу встановлено, що військовослужбовці мають право звертатися практично майже по всіх питаннях, в тому числі і по особистих, до компетентних осіб через безпосереднього командира.
Виходячи з правових норм, викладених в Конституції та Законі України «Про звернення громадян», ми запропонували викласти частину 2 ст. 14 Статуту Внутрішньої служби в редакції: «З особистих питань військовослужбовець має право звертатися до посадових осіб і органів державної влади у відповідності до ЗУ «Про звернення громадян».
Також ми запропонували доповнити Розділ 1 частину 1 статтею:
«Начальники та старші за військовим званням не мають права ображати честь і гідність підлеглих», бо на наш погляд, це буде в деяких випадках стримувати певних командирів від проявлення хамства.
Опираючись на норми Конституції України, ми запропонували доповнити ст. 36 — 37 правовою нормою наступного змісту: «Ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази». Пропонуючи внести таку правову норму, ми виходимо із того, що згідно із міжнародним законодавством, відповідальність за виконання злочинного розпорядження, нарівні з особою, яка його віддала, несе і виконавець.
У нас викликала здивування норма, закладена у проект Статуту внутрішньої служби, відносно розмі-щення ліжок в два яруси. За нашими даними, за роки реформування ЗС України, кількість особового складу зменшилася на 60%, а кількість казарменого фонду на 13%. Якщо порівняти ці цифри, можна говорити про те, що ліжка можуть розміщатися одне від одного на відстані 3 метрів, а не про їх розміщення в два яруси.
Не зовсім зрозуміла нам і відсутність у розпорядку денному такого поняття, як час для відпочинку. В типовому розпорядку, встановленому ст. 201 проекту Статуту внутрішньої служби, визначений тільки час «Для особистих потреб». На думку фахівців-правознавців, існує певна відмінність між цими двома поняттями, а саме «час для відпочинку» та «час для особистих потреб». Доречно зауважити, що право на відпочинок визначене Конституцією України (ст. 45).
Ми вважаємо, що потрібно повністю змінити порядок проведення опитування військовослужбовців, який встановлений в додатку N 6 до Статуту внутрішньої служби, і пропонуємо МО розробити новий порядок проведення опитування військовослужбовців, виходячи із того, що воно повинне проводитися віч-на-віч в окремому приміщенні. Порядок, який зараз діє, а саме загальне опитування на плацу, на наш погляд має низьку ефективність.
Виступаємо ми і за відміну такого дисциплінарного покарання, як арешт з утриманням на гауптвахті. Керуючись Конституцією України, ми вважаємо, що арешт військовослужбовців не відповідає 11 нормам, якими визначено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за мотивованим рішенням суду (ст. 29).
Незрозуміла нам і норма ст. 24-2 проекту Статуту внутрішньої служби, в якій визначено, що до санітарно-гігієнічних і протиепідемічних заходів, які проводяться в армії, входить щотижневе миття в лазні зі зміною натільної та постільної білизни. Цікаво, виходячи з чого, закладалася така норма?!
Військовослужбовці дуже часто знаходяться в таких умовах та виконують такі роботи, після яких виникає потреба прийняти душ. І на нашу думку, це необхідно викласти в Статутах, як і те, що в казармі повинен бути душ, а не тільки загальна лазня на всю військову частину, а то і на гарнізон.
Говорячи про права військовослужбовців взагалі, також звертаємо вашу увагу на існуючу нерівність у використанні військовослужбовцями та співробітниками силових відомств права на соціальний захист, а саме права на державне особисте страхування військо-вослужбовців Збройних Силах України, яке визначене ст. 16 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців», і права на такий вид страхування осіб інших силових структур, і зокрема в МВС.
У відповідності із чинним законодавством, військо-вослужбовці підлягають державному особистому страхуванню на випадок загибелі або смерті в розмірі 100-кратного мінімального прожиткового рівня населення України. На сьогоднішній день ця страхова сума складає 3000 гривень. А у відповідності із чинним законодавством така страхова сума у співробітників МВС, при виникненні страхового випадку, складає близько 60000 гривень.
Виникає питання: на підставі чого, так по-різному оцінили життя людини. А якщо ці люди загинуть під час виконання одної задачі або при однакових обставинах?
Ми вважаємо, що до вирішення такого питання, як державне особисте страхування, треба підійти більш уважніше. Не треба оцінювати життя військовослужбовця (якщо так можна сказати) набагато менше, ніж життя інших осіб.
Всі військовослужбовці, особливо строкової служби, під час проходження служби відчувають на собі певні обмеження у використанні конституційних прав і свобод. І це зрозуміло, адже військова структура — це специфічна організація, відмінна від цивільної. В ній переважають такі поняття, як дисципліна, порядок, єдино-начальність.
Певні обмеження повинні існувати, і про це повинні знати ті громадяни, які мають стати військово-службовцями і які вже є військовослужбовцями.
На теперішній час законодавчим шляхом закріплені нормами Конституції тільки два обмеження, які відносяться до військовослужбовців. А саме:
· заборона створення політичних партій у війсь-кових формуваннях (ст. 36, 37 Конституції);
· заборона військовослужбовцям займатися під-приємницькою діяльністю.
Виходячи з цього, можна говорити про те, що інших обмежень у використанні військовослужбовцями конституційних прав не повинно бути. Але вони реально існують. Це, наприклад: в праві на вибір місця служби та проживання (ст. 33 Конституції); в праві володіти, користуватися та розпоряджатися власністю під час проходження служби (ст. 41 Конституції); в праві на відпочинок (ст. 45 Конституції); в праві на освіту (ст. 53 Конституції). Підстави існування цих та інших обмежень, або механізм їх реального виконання повинні бути відображені в законодавстві України.
Взагалі вже назріло питання про офіційне та законодавче визначення такого поняття, як юридичний статус військовослужбовців, який повинен включати в себе сукупність прав, свобод, обов’язків та відповідальності військовослужбовця, встановлених державою.
Головні пріоритети роботи ОСМУ
Аналіз показує, що в основі всіх цих проблем, насамперед, лежить правовий нігілізм, який має місце не тільки у збройних силах України і не тільки серед військових, а в нашій державі в цілому, бо всі вони зв’язані, в першу чергу, з елементарним порушенням прав людини в нашому суспільстві на всіх рівнях державної влади. 90% бід можна було би уникнути, якби правосвідомість наших громадян і можновладців була іншою. Ставши членом ОБСЄ і Ради Європи, підписавши ряд міжнародних документів ООН, прийнявши Конституцію України, фундаментальні положення якої закріпили за людиною-громадянином принципи верховенства права, наша держава повинна знайти шляхи розв’язання нових військово-політичних і правових проблем. Всі ці міжнародні документи спрямовані на формування у суспільстві, як у цивільної особи, так і військовослужбовця, нового ставлення до людини і громадянина, до суспільства і держави. Це ставлення грунтується на повазі прав і свобод насамперед власних, а потім і інших людей. Це нове ставлення громадянина (як цивільного, так і військового) до державного апарату, як до виконавця волі суспільства. Все це досить нові і незвичні для нас морально-етичні ідеї.
Я звертаюсь до цієї високоповажної аудиторії з наступною думкою: головною рушійною силою є суспільство (тобто громадяни — всі ми). Ми обираємо найвищий законодавчий орган — парламент, Президента, врешті-решт утримуємо виконавчу владу та інші структури, ми наймаємо для своїх потреб армію, уряд, суд (хоча суд, чомусь, в нашій державі сам для себе здається іноді такою надверхньою структурою, яка спустилась з неба, а не висунена суспільством). Все це для того, щоб всі ці структури забезпечили отой самий проголошений і закріплений за кожним з нас невід’ємний пріоритет прав людини: право на життя та здоров’я, право на повагу до людської гідності, право на особисту недоторканність і т. ін.). Всі ці владні структури існують саме для захисту наших прав і свобод. Вони для нас, а не ми для них. Отже, потрібно змінювати не економічну систему, а передусім, свідомість наших людей. Саме правове виховання людини-громадянина — один з головних базових структурних елементів розбудови правової держави.
Хочу нагадати присутнім, що майже за рік до прийняття Конституції, ще 29.05.1995 р., Кабінет Міністрів прийняв постанову «Про програму правової освіти населення України», підписану виконуючим обов’язки прем’єр-міністра Є. Марчуком та міністром КМ В. Пустовойтенком, була затверджена Всеукраїнська між-відомча координаційно-методична Рада правової освіти населення на чолі з міністром юстиції та в особі майже 20-ти інших міністерств, відомств та владних структур. Методичне забезпечення покладалось на Міністерство юстиції та Інститут держави і права Національної академії наук України. Сама програма правової освіти містить чітко визначені організаційно-правові заходи, повне проведення яких суттєво сприяло б вихованню дійсно правосвідомого громадянина, бо вона передбачає правове супроводження особистості, починаючи з дошкільних закладів.
Що стосується армії, то ще на початковому етапі розбудови ЗС України приділялась належна увага саме правовому вихованню військовослужбовця. Так, ще в червні 1993 році, міністром оборони К. Морозовим був виданий Наказ N136 «Про організацію правової підготовки у ЗС» і затверджене Положення «Про організацію правової підготовки в ЗСУ військовослуж-бовців всіх категорій». В додатку є перелік правових актів для кожної з цих категорій військовослужбовців.
25 січня 1994 року В. Радецький видає директиву Д-4 «Про організацію та завдання правового виховання у ЗС України», якою запроваджується:
• «система безперервного впливу на військово-службовців з метою формування їх правової свідо-мості, високої правової культури, навиків правомірної свідо-мості»;
• «створення структури юридичної служби в об’єд-наннях, з’єднаннях, військових частинах, військкоматах, запровадження посад офіцерів-правознавців у структурах виховної та соціально-психологічної роботи.»
І якби вся ця робота проводилась кваліфіковано, систематично, то ми б сьогодні мали якісно нового призовника, солдата і офіцера. Чому це не працює? Чому ви не поважаєте самі себе? Я вважаю, що сьогодні в галузі прав людини у нас достатня нормативно-правова база, яка, на жаль, не працює.
Наскільки я знаю, одним з головних завдань Головних управлінь виховної роботи всіх військових формувань є підвищення правової підготовки військо-вослужбовців. Але ми знаємо всі, що гарне право — це те право, яке реалізується на практиці. Право може бути зрозумілим для людей через інформацію останніх про це право. В ст. 34 Конституції України записано, що кожному гарантується право бути поінформованим про свої права. Інформація, в даному розумінні, — це, перш за все, функція захисту. Тобто ми захищаємо права людини через зміну уявлення людей про свої права.
Таким чином, перший крок — це надання інфор-мації про права людини. Військовий — це, перш за все, громадянин «в погонах» (уніформі), тобто його громадськість нікуди «під погонами" не зникла. Він є державною людиною, яка існує за певним видом контракту, але, перш за все, військовий — громадянин, і він повинен розмірковувати як громадянин, а не як суто військовий. Ось іде призов до армії. Молоді люди, юнаки — вони нічого ще поганого не зробили, вчора були цивільними громадянами, чесно прийшли служити в армію, на них надягли військову форму — як жорстоко з ними поводиться законодавство: як одразу на них «накидається» така мережа певних обов’язків, з такими карними наслідками, що просто жах!
Нас усіх дуже гостинно приймали сьогодні, все нам показували: і музей, і побут, і таке інше; а скажіть, шановні військові: де, в якій казармі висить плакат з правами солдата, хто покаже мені такий стенд? За десять років існування нашої організації ні в радянській армії, ні в нашій українській я не бачила такого стенду — немає його! Тільки обов’язки і карні наслідки за невиконання обов’язків, і жодного слова про права. Ось про це і треба нам думати і говорити, і діло робити. Треба розробити разом з МО та іншими зацікавленими відомствами брошури про права призовників і солдат, де б ми чітко визначили, перш за все, права допризовника, призовника, молодого бійця, щоб він чітко знав свої права і механізми їх захисту.
У нас сьогодні дуже багато проблем в армії, але як можна не бачити таких складних проблем? Солдат сьогодні не має жодного права. Подібна ситуація потребує негайного вирішення. Я закликаю вас усіх, як відпо-відальних осіб: не можна залишати це без уваги!
Другий крок для запровадження прав людини в армії — це закріплення, усвідомлення цих прав керів-никами. Армія складається не з матеріального забезпечення, не з організації. Вона складається, насамперед, з людей. Таким чином, керівник в армії повинен мати не тільки якийсь там військовий чин — він носій політичної волі і тому повинен бути зразком для своїх підлеглих у всьому, чітко розуміти ролі своїх підлеглих, які в будь-який час можуть звертатися до свого керівника, і бути готовим зрозуміти та захистити їх на всіх рівнях, його піддані повинні довіряти своєму начальникові, знати, що він їм допоможе, тільки в такому разі людина піде на контакт. Проблема молодих солдат в тому, що вони часто не можуть себе захистити, бо не знають як це зробити в тій чи іншій ситуації, а командирові не довіряють і бояться звертатися зі своїми проблемами, в результаті проблема заганяється в глухий кут.
В принципі весь комплекс солдатських проблем — це порушення недоторканності особи, що тягне за собою також приниження честі і гідності людини. І в цьому напрямку необхідно працювати з особовим складом, бо це дуже важливо. Але ще важливіше працювати з командирами, думати, шукати шляхи, розповідати, що необхідно робити на практиці в напрямку захисту честі та гідності людини, яким чином покращити ситуацію в казармі, як знімати психологічну напругу в колективах. Дати можливість солдатам частіше виходити за межі військової частини для спілкування зі своїми родичами, сім’ями, друзями. Молоді люди для психологічного та фізичного здоров’я повинні бути впевнені, що можуть при необхідності залишити казарму і командир роти чи відділення може вирішити це питання просто, без поганих наслідків для себе.
Ось чому ми вважаємо, що на сьогодні треба якнайшвидше запровадити територіальний принцип комплектування військової частини, і тільки при обмежених ресурсах брати юнаків з сусідніх найближчих областей. Ця система повинна бути більш гнучкою, особливо враховуючи соціально-економічний стан нашого населення.
Можливо, необхідно запровадити нові форми обговорення життя у військових колективах, офіцерські, солдатські зібрання, вивчати їх думки по тих чи інших питаннях, під час занять з гуманітарної чи правової підготовки, у формі гри розглядати ті чи інші конфліктні ситуації, шляхи їх вирішення, можливо, моделювати такі ситуації та пропонувати солдатам їх вирішення мирним шляхом, або знайти шляхи попередження чи запобігання конфлікту, який може статися.
Я вважаю, що всі наші військові формування мають такі структури, які зобов’язані займатися захистом прав і свобод військовослужбовців. Вони мають високий інтелектуальний потенціал, досвід, і щоб привести в дію цей механізм, треба зорганізувати ці структури разом — і громадські, і державні — проаналізувати їх діяльність, взяти все найкраще та почати працювати з урахуванням міжнародного досвіду. Необхідно зараз свідомість армії змінювати і робити її справді міжнародною, справді такою, яка може нормально реагувати на сучасне уявлення про роль армії в демократичному суспільстві. Це велика і довготривала робота, і починати її треба негайно, бо сім років уже втрачено.
Кримінально-виконавча система
В Донецке состоится семинар, посвященный проблемам экообразования
Разговоры о необходимости развития экологического образования ведутся давно, с тех времен, когда начали проявляться элементы экологического кризиса. Упования на прогресс в техническом перевооружении промышленности и надежды на экологически чистые производства пока не оправдались. Человечество осознало, что только природоцелесообразные действия человека могут остановить надвигающуюся угрозу разрушения среды его существования.
Глобальный характер экологических проблем требует высокого уровня экологического сознания и мышления во всех сферах человеческой деятельности. Особое значение в этом плане приобретает экологизация образования, поскольку именно в процессе соответствующего обучения подрастающего поколения можно сформировать экологическое сознание и выработать системный подход к решению вопросов охраны и сохранения окружающей среды как в мировом масштабе, так и на уровне региональном.
Проблемы охраны окружающей среды способствовали появлению в школе нового предмета — экология. Однако, отсутствие учебников, многообразие программ и недостаточная экологическая подготовка самого учителя, вызвали многочисленные затруднения в работе педагогов. Спектр программ, которые предлагаются, включают отдельные представления из различных отраслей экологии. Поэтому в настоящее время назрела необходимость обобщения и систематизации программ и приобретенного опыта.
Можно сказать, что в последние годы работа по экологическому воспитанию и образованию детей значительно активизировалась. Существенным ее недостатком является то, что каждый работает в своем регионе, не зная о разработках и новшествах своих коллег. Поэтому Региональный центр экологического просвещения «ЭкоДонбасс» предлагает провести семинар по обобщению опыта дошкольного, внешкольного и школьного экологического образования детей в Украине с участием разработчиков программ, методических пособий, учебников, а также воспитателей, учителей, руководителей кружков, детских экологических организаций и центров, имеющих опыт экообразования и воспитания детей, внедрения новых программ и методик. Данный семинар будет подготовительным этапом к проведению Всеукраинской конференции по проблемам детского экологического образования.
Первоочередная цель семинара — предоставить участникам возможность встретиться, обменяться опытом и информацией о своей работе. Познакомиться с современными технологиями и новинками в экологическом образовании, а затем использовать эту информацию и опыт на местах в своей работе. Семинар предоставит возможность авторам представить свои разработки, а практикам поделиться опытом (методами, приемами и формами) экологического образования и воспитания детей. Участники смогут установить деловые контакты для дальнейшего сотрудничества.
На семинаре, который состоится в начале июня, будут обсуждены тенденции в развитии экообразования, концепция экообразования в Украине, разработанная Министерством, а также значение и роль экологических негосударственніх организаций.
Координатор проекта: Римма Агейкина,
исполнительный директор Регионального центра экопросвещения «ЭкоДонбасс»
Контактная информация: Т/ф. — (06242) 7-45-81
E-mail: [email protected]
338007, г. Горловка, ул. 60 лет СССР д. 59.
Будь сьогодні активним, щоб не бути завтра радіоактивним!
Нас не питали, коли будували Чорнобильську АЕС. Нас не питають i зараз, добудовуючи реактори на Хмельницькiй та на Рiвненськiй АЕС. Уряд фiнансує їх за рахунок пiдвищення тарифiв на електроенергiю — тобто, за рахунок громадян. Ще уряд просить мiльярдний кредит на ХАЕС-2/РАЕС-4 в Європейському Банку, а повертатиметься кредит теж за рахунок громадян. Наше мовчання уряд сприймає як знак згоди. Отже, якщо не хочеш нових Чорнобилiв за свої грошi — не мовчи, а приєднуйся до наших акцій, які не пов’язані з жодною полiтичною партiєю (з партiєю так званих «зелених» теж) i які є суто громадянськими ненасильницькими заходами протесту. Ми виступаємо:
· проти порушень законодавства при проектуванні та будівництві АЕС! Рiвненська АЕС розташована на закарстованих грунтах, якраз над вузлом тектонiчних розломiв. Хмельницька АЕС недостатньо забезпечена водою для охолодження двох реакторiв. Проектнi матерiали для добудови ХАЕС-2 та РАЕС-4 розроблялися в 70-х роках i навiть компанiя «Енергоатом» вважає iх морально застарiлими. Всупереч закону, будiвництво йде без проведення державної екологiчної експертизи проектiв;
· проти недотримання вимог безпеки при експлуатації АЕС України! Коштiв для вiдшкодування ядерної шкоди в разi аварiї «Енергоатом» не має, систематично не виплачується зарплатня персоналу АЕС. Це є порушенням ст.32 «Закону про використання ядерної енергiї» i загрожує безпецi АЕС. За 1998 рiк iнспекторами з ядерної безпеки на ХАЕС виявлено 61 порушення норм правил i стандартiв з ядерної а радiацiйної безпеки;
· проти невиконання обіцянок стосовно закриття ЧАЕС у 2000 році! ЧАЕС можна закривати тiльки на основi детального технiчного проекту. Його ще не починали розробляти. Для уряду ЧАЕС — це спосiб випрошувати грошi у Заходу. Гласностi про використання цих грошей немає;
· проти маніпулювання громадською думкою! Енергетична програма України засекречена вiд громадян. Все частiшi вiдключення електроенергiї уряд пояснює «енергетичною кризою». А половина встановлених потужностей енергетики простоює. Самi енергетики говорять:«Немає кризи потужностей, є криза неплатежiв». А ця криза вiд бездарного управлiння. Преса, особливо телебачення, дають лише позитивнi для атомної енергетики матерiали i замовчують негативнi: про невирiшенiсть проблеми радiоактивних вiдходiв, про програму закриття АЕС в Нiмеччинi, про досягнення Данiї в енергозбереженнi та вiтро-енергетицi;
· проти позбавлення громадян України права на участь у формуванні державної політики в сфері атомної енергетики! Енергетична програма засекречена вiд громадян. Згiдно з Законом «Про використання ядерної енергiї», громадяни мають таке право, зокрема через громадськi слухання. Попри заяви багатьох громадян та громадських органiзацiй, Кивськi мiська Рада та мiськадмiнiстрацiя з листопада 1998 р. всiляко ухиляються вiд проведення такого слухання.
Підготував Сергій Федоринчик
Погляд
Международный семинар в России
Дело Александра Никитина
4 февраля 1999 года судебная коллегия по уголовным делам Верховного суда Российской Федерации возвратила дело в ФСБ для дополнительного расследования.
На данной стадии дело Никитина не должно составлять сложности с точки зрения расследования, поскольку суды не вынесли решения о проведении полноценного дополнительного следствия. То, что следствию предстоит сделать сейчас — это еще раз дать оценку того, содержит ли вклад Никитина в доклад объединения Bellona какую-либо информацию, которая не была взята из открытых источников. Если следствием будет установлено наличие такой, официально неопубликованной информации, то оно должно будет дать оценку, относится ли эта информация к государственной тайне в соответствии с Законом «О государственной тайне» в редакции 1995 года.
Другими словами, смысл дополнительного расследования — сравнительный анализ текста доклада объединения Bellona и правильное применение закона. Дополнительное расследование не предполагает раскрытия новых обстоятельств по делу. В письме от 24 февраля 1998 года ФСБ заявила, что эти возможности исчерпаны, и даже прокурор, в своем протесте от 3 ноября 1998 года, оспаривал необходимость дополнительного расследования.
21 апреля 1999 года ФСБ сообщила Никитину о своем решении назначить дополнительную экспертизу. Комиссия будет состоять из экспертов Восьмого управления Генерального штаба МО РФ, и даст оценку, содержит ли часть доклада объединения Bellona, составленная Никитиным, государственную тайну.
Это будет четвертая по счету экспертиза доклада с момента начала следствия в октябре 1995 года. Три предыдущих заключения были идентичны по существу: все они были основаны на секретных, имеющих обратную силу нормативных актах и имели неадекватную оценку открытых источников.
Вопросы, которые ФСБ сейчас ставит на разрешение Восьмого управления, практически идентичны тем, которые задавались ранее, и не соответствуют требованиям постановления Верховного суда. Суд, в свою очередь, указал, что новая экспертная оценка должна касаться вопроса открытых источников и возможных государственных тайн в докладе Bellona.
Есть основания полагать, что и эта, четвертая комиссия, будет основывать свое заключение на секретных и имеющих обратную силу приказах, повторив те выводы, которые были сделаны предыдущими комиссиями. Это, в свою очередь, приведет ФСБ к новому обвинительному заключению, которое будет таким же неконкретным и необоснованным с правовой точки зрения, как и то, которое было отвергнуто Верховным судом. Следствие продлено до 11 июля 1999 года
После решения Верховного суда РФ о возвращении дела для дополнительного расследования, оно стало, в ряде случаев, объектом необоснованных задержек.
В соответствии с нормами процесса, дело было направлено через Городской суд и прокуратуру Санкт-Петербурга в ФСБ, где оно оказалось 12 марта 1999 года. Пересылка определения Верховного суда из Москвы необоснованно заняла более трех недель. В соответствии с УПК РСФСР, в распоряжении ФСБ был один месяц на исполнение определения Верховного суда. За этот месяц единственным «следственным» шагом, предпринятым ФСБ, стало их ходатайство, направленное в Генеральную прокуратуру с просьбой о продлении срока следствия.
12 апреля 1999 года следователь ФСБ сообщил Никитину, что Генеральная прокуратура Российской Фе-дерации продлила срок следствия до 11 июля 1999 года.
Поскольку намеренное затягивание расследования со стороны ФСБ и прокуратуры становится все более явным, защита Никитина готовит различные правовые шаги, направленные на ускорение процесса. В апреле этого года Конституционный Суд РФ принял новую норму, которая дает право защите обжаловать решение о продлении срока следствия. Поэтому такая жалоба была подана 19 апреля 1999 года. В настоящее время защита также готовит жалобу в Европейский суд по правам человека, главным пунктом которой является неспособность российской правовой системы вынести решение по этому делу. Подобное затягивание решения лишило Никитина права разрешить уголовное обвинение против в разумные сроки, и права на эффективные средства судебной защиты, в соответствии со статьями 6 и 13 Европейской конвенции по правам человека.