Бюлетень "Права Людини", 1999, #19

Однак в деяких областях керівники обласних військкоматів брутально порушують розпорядження міністра оборони, ігнорують рішення осередків солдатських матерів і беруть на цю посаду інших людей. Так сталося у Харкові та Миколаїві. Харківський осередок Союзу солдатських матерів збирає відомості з цього питання по іншим областям України.

Україні як повітря необхідні реформи системи охорони здоров’я, але, на жаль, законодавці не йдуть далі розмов на цю тему.

Програмою передбачено забезпечення всебічного висвітлення проблем держави і права, стану боротьби з організованою злочинністю і корупцією, діяльності правоохоронних органів, роз’ясненню чинного законодавства через засоби масової інформації. Намічено проведення щорічного Дня правового знань, посилення правового виховання підростаючого покоління.

«На Ваше звернення з приводу необгрунтованого притягнення адвоката Палія В.М. до адміністративної відповідальності додатково повідомляю, що до цього часу із Верховного Суду України не поступив адміністративний матеріал.

Однак, в Севастопольський міський суд направлено постанову голови Верховного Суду України В.Ф.Бойка від 14.05.1999 р. про скасування постанови Ленінського райсуду м.Севастополя від 13.02.1999 р. про притягнення адвоката Палія до адміністративної відповідальності по ст.185-3 ч.1 Кодексу України про адміністративні правопорушення та припинення справи у зв’язку із порушенням судом вимог ст.10 Закону України «Про адвокатуру», відповідно до якої виключається можливість притягнення адвоката до кримінальної, матеріальної та іншої відповідальності."

Ми дуже раді тому, що спільні дії правозахисних організацій України та інших країн принесли той результат, якого ми прагнули. Від імені Севастопольської правозахисної групи висловлюю глибоку вдячність всім тим, хто підтримав нашу акцію і написав свої листи, скарги, звернення.

Повідомляємо подробиці цієї та інших загадкових подій навколо УБОЗу.

Мати покійного арештанта розповіла, що вона не впізнала свого сина в СІЗО, бо в нього були пара-лізовані руки і працівники МВС годували його з ложки.

А у матері, навіть, не приймали ліки, коли син по- мирав у тюремній камері при III міськлікарні, бо конвой був неприступний і гнав її від сина, який помирав.

Помирав Сергій Остапенко страшною смертю і за 1,5 місяця арешту атлет, маса якого була 80 кг, перетворився на живий скелет вагою 40 кг, бо практично не їв у СІЗО: через скалічені в УБОЗІ від катувань руки був у стані депресії від розуміння неминучої смерті.

Загадкові випадки в УБОЗІ стали системою. Не так давно з вікна УБОЗу чомусь випав затриманий, який розбився на смерть. Таємниче зникла зі своїм сином мешканка м.Черкаси Любов Даньшева, яку керівники УБОЗу не захистили від рекетирів, і вона поскаржилась на убозівців в Черкаське УСБУ з проханням допомоги.

Після загадкового затримання в УБОЗІ та подальшого арешту мало не загинув за гратами голова Тальнівської держадміністрації Гавага, якому УБОЗом інкриміновано фантастичні звинувачення в організації вбивства на замовлення. Зник уманець Дерипана, котрого заарештував УБОЗ. •

Досі на загадкову хворобу хворіє працівник Черкаського міськвиконкому Володимир Голуб, котрого таємно утримували в Золотоніському КПЗ, а через 7 місяців арешту було виправдано Черкаським облсудом і звільнено.

Цими днями з кабінету УБОЗу в реанімацію відправлено черкасця Комарова, де він перебуває в критичному стані, хоча в УБОЗ його було доставлено живим-здоровим.

Після «запрошення» в УБОЗ потрапив в нейрохірургію черкаський приватний підприємець Володи- мир Кравченко, хоча в УБОЗ його також «запросили» живим і здоровим.

Варто нагадати, що працівники Черкаського УБОЗу набили зуби чигиринському райпрокурору, і ця обставина покрита таємницею, про яку категорично відмовляються розповідати в міліції та прокуратурі. Чим закінчиться історія з катуванням Сергія Остапенка, що призвело до смерті, побачимо з часом, але згадуються численні незаконні арешти, за які ніхто в УБОЗІ не відповів, не говорячи вже про інші випадки свавілля, які стали нормою для працівників МВС України.

Саме це випливає з приїзду в Черкаси бригади генералів МВС, які констатували, що повідомлення в пресі про катування затриманих — брехливі вигадки журналістів і не більше!

Тому самосуд над костоломами із черкаської міліції прогнозувався незаперечно, і є серйозні дані, що міліція не намагається розшукати і вбивців опера УГРО, котрого забили влітку 1995 року за мордування безневинного черкасця.

Аналогічні підозри самосуду над опером УГРО, якого недавно підрізали невідомі. Він випадково залишився живим.

…Мати С.Остапенка абсолютно переконана, що арешт її сина був надуманим з метою приховати страшні травми, які йому заподіяли в УБОЗі під час катувань, бо в СІЗО рани мали загоїтися, і його було б звільнено після одужання.

Заарештованого можна було б врятувати, але для цього йому потрібно було ампутувати обидві руки, в яких розвивався гангренозний процес від катувань в черкаському УБОЗі.

Тому вирішили проблему дуже просто: як безрукий арештант має бути ганьбою для черкаської міліції (а особливо прокуратури і УБОЗу), то нехай він краще помре і буде списаний на смерть від загадкового діагнозу, в якому мало що зрозуміє пересічний громадянин. То хто ж буде наступним покійником у лабетах міліції?

Смерть заарештованого Остапенка прокоментував на прохання нашої газети начальник спецчастини СІЗО підполковник Синельніков.

— Дійсно, за ґратами загинув арештований С. В. Остапенко, але до його смерті ми не маємо ніякого від-ношення. У СІЗО не катують, адже ми не слідчий орган.

На скарги С. В. Остапенка та його батьків у СІЗО відреагували в межах закону, але звільнити його на волю ми не мали права, бо це право слідчого, прокурора чи суду.

Зараз з’ясовується, чому в медичних документах вказано, що в тюремну палату Черкаського СІЗО при III черкаській міськлікарні він значиться як доставлений із... дому, а не з СІЗО і чому в медичних документах численні підробки, котрі виправлялися вже при видачі по смертних довідок для похорон.

Тож, угледівши синці на руках С. В. Остапенка, ми негайно викликали «швидку допомогу», але медики відмовилися від госпіталізації, поставивши діагноз — алергія (?).

Лише наступна «швидка допомога» відвезла С. В. Остапенка в лікарню, та було пізно: він помер від зараження крові з проявом ниркової недостатності.

Хто в цьому винен — покаже слідство, але зрозуміло одне: керівництво СІЗО зробило все можливе, щоб урятувати С. В. Остапенка.

В начале 90-х «Быстрые деньги» в числе многих других активно привлекала деньги населения под обещание высоких процентов, а потом исчезла, оставив незначительное имущество и толпы желающих получить если не проценты, то хотя бы вернуть свои деньги. Правила игры в «быстрые деньги» в качестве обязательного условия предполагают мощную рекламу. Логотип «Quick Money» красовался на газетных киосках, автомобилях такси, на тогда еще немногочисленных рекламных щитах. Рекламу компании непрерывно печатали местные газеты, она «крутилась» по радио и телеканалам, в том числе и на каналах ТРК «Симон». В ноябре 1994 года «Быстрые деньги» в качестве расчета по бартеру за трансляцию рекламы передали «Симону» радиопередатчик. Не прошло и пяти лет, как ревизор контрольно-ревизионной службы, проводившая проверку по этой сделке, обнаружена, что передатчик, числящийся на балансе «Симона» и переданный по акту в 1994 году, не был списан с баланса «Быстрых денег». По идее, это проблема бухгалтера «Быстрых денег», но ревизор делает вывод, что передатчик принадлежит АО «Быстрые деньги» и предписывает «Симону»: перечислить стоимость передатчика — 3685 грн. — на счет суда для удовлетворения исков вкладчиков. Руководство «Симона» с выводами ревизии не согласилось, однако, дабы не иметь лишних проблем, высказало готовность заплатить деньги — но только после решения суда. Как сообщил журналистам на пресс-конференции президент ТРК «Симон» Александр Давтян, в беседе со следователем он предложил компромиссный вариант: до решения суда на передатчик налагается арест и он передается ТРК «Симон» на ответственное хранение. Вроде бы, на том и порешили, но 17 июня счет, на котором находилось около 18 тыс. грн., был арестован без предварительного уведомления его владельцев.

Как следует из продемонстрированной журналистам видеозаписи, Александр Петровский заявил журналистам телеканала «Симон»: «Вкладчики пошли пикетировать облгосадминистрацию. Демин (председатель облгосадминистрации — авт.) вызвал Стороженко (его заместитель, курирующий в том числе силовые структуры — авт.). Стороженко — к нам: что такое? Мы ему — список должников, в частности, вы тоже. Ведь мы заберем эти деньги...» Сюжет, сопровождаемый авторскими комментариями, прошел в эфире «Симона». Упомянутый Сергей Стороженко, комментируя его, сказал: «Я кате-горически не согласен ни с тем, что сообщил следо-ватель, ни с комментарием телекомпании. Я категорически против посылки, что действует не закон, а телефонное право». Комментируя слова Петровского насчет демонстрации, он заявил: «Это субъективная оценка следователя, видимо, человека не очень далекого, поскольку на политическую линию облгосадминистрации не может повлиять никакой митинг, никакое пикетирование и никакая демонстрация. Мы не обращаем на это никакого внимания. Мы действуем в точном соответствии с законом об областных государственных администрациях и будем делать все для защиты законных прав и интересов харьковчан». По словам Стороженко, решение о возмещении ущерба тремстам тысячам обманутых вкладчиков было принято на заседании координационного комитета по борьбе с организованной преступностью. А уже на основании этого решения было принято решение об обеспечении гражданских исков в счет обеспечения ущерба, нанесенного вкладчикам. «Я полагаю, что действия органов внутренних дел совершенно верны», — заявил он. Вроде бы, как говорят в армии, вопросов быть не должно. Если бы не его следующие слова: «Если компания не заботится о своем имидже, не заботится о гражданах, которые потерпели в результате совершения преступления, то я думаю, такая телекомпания нам и не нужна. Если вы ставите вопрос, что компания, как вы сейчас выразились, может помереть, так может быть так и нужно, чтобы произошло».

«Помрет» ли компания — покажет время, но проблемы у нее уже начались. «Работа ТРК парализована, — говорит генеральный продюсер телеканала «Симон» Лев Кокшаров. — Я не говорю о зарплате — коллектив будет работать и полгода без зарплаты. У нас под угрозой выход дальнейших серий нескольких телесериалов, покупка фильмов, обязательства перед партнерами. Мы не можем заплатить за трансляцию сигнала, за аренду передатчиков и помещений. Мы достаточно крупное рекламное агентство, и сотрудничаем с различными организациями и на других телеканалах — теперь мы их подводим и подпадаем под очень серьезные санкции. Очевидно, кому-то выгодно также поставить нас в ситуацию, когда мы не можем платить вовремя налоги. Мы считаем, что это не является прямым давлением на нас, но с политикой это так или иначе связано...» По его словам, на телеканале был запланирован цикл передач с рассказом обо всех претендентах на пост Президента, и им были направлены письма с просьбой принять участие в съемке программ. А недавно по «Симону» прошел цикл передач «Факты» о Евгении Марчуке. «Передачу с Морозом мы не выпустили в эфир, нам зарубили, — сказал журналистам Давтян. — Если я сейчас скажу, кто, так закроют завтра вообще компанию. Привязанности личной у телекомпании нет. Мы ко всем обратились. Мы считаем, что СМИ должны показать всех претендентов одинаково для того, чтобы народ выбирал, за кого голосовать».

Руководство канала направило жалобу прокурору области и собирается предъявить судебный иск следователю. А следить за развитием ситуации вместе с харьковчанами смогут жители еще трех областей Восточной Украины, где принимаются программы «Симона», и Белгородской области, которая слушает его радиопередачи.

Оперативно надана інформація про катастрофи, стихійні лиха та надзвичайні ситуації може врятувати життя багатьом людям. А її приховування, навпаки, призводить до збільшення людських жертв. Гіркий досвід таких дій має стійкий кривавий відбиток в нашій історії.

Процес ухвалення рішень вищими посадовими особами держави і надалі є абсолютно невідомим для пересічних мешканців. Лише в лютому 1999 року Президент України видав 10 указів, що мають позначку «не для друку». Це означає, що громадяни України можуть знати лише номери цих указів: 204/99, 183/99, 184/99, 185/99, 166/99, 167/99, 168/99, 169/99, 170/99, 131/99. Який зміст приховав Президент за цими цифрами, які рішення він прийняв від нашого імені і за нашою спиною, в чому полягає потреба так активно видавати укази, що не підлягають друку?

Замість того, щоб відповідати на звернення та надавати інформацію про свою діяльність, як це передбачено, зокрема Законом України «Про інформацію» та Законом України «Про скарги громадян», державні органи обрали інший шлях — створення спеціальних підрозділів (прес-центрів, інформаційних служб, відділів по зв’язках з громадськістю, тощо), які подають лише ту інформацію, яку на думку начальників варто подавати, що служить лише рекламою діяльності державних органів, проте аж ніяк не дає платникам податків можливості знати на що саме витрачаються їхні гроші.

Такі дії чиновників утворюють стан відчуженості органів влади від громадян, що є ознакою аж ніяк не демократичного суспільства. Саме тому в багатьох країнах (зараз їх двадцять) прийняті спеціальні закони про доступ до інформації. Восени очікується розгляд законопроекту «Про доступ до інформації» Державною Думою Російської Федерації. Прийнятий раніше в першому читанні текст був суттєво доповнений та деталізований його авторами — президентом Фонду Захисту Гласності Олексієм Симоновим, членом Палати з інформаційних спорів при президентові Російської Федерації Віктором Монаховим, президентом правозахисного фонду «Комісія щодо свободи доступу до інформації» Йосипом Дзялошинським та депутатом Держдуми, членом фракції «Яблуко» Юрієм Нєстєровим.

Підготовлений до розгляду у другому читанні законопроект передбачає, що право на запит інформації користуються громадяни як Росії, так і іноземних держав. Державні органи зобов’язані відповідати на запити протягом місяця, за наполяганням заявника в письмовій формі.

Також, згідно положень законопроекту, ніхто не має права обмежувати доступ до інформації щодо законів та інших нормативних актів, що підлягають опублікуванню, а також, про надзвичайні ситуації, розміри золотого запасу та валютних резервів країни, про привілеї, пільги, компенсації, стан здоров’я вищих посадових осіб держави, факти порушення прав та свобод громадян тощо.

Передбачена також і відповідальність за порушення права на доступ до інформації. Такі заходи включають в себе кримінальну, адміністративну, цивільну відповідальність. До речі, кримінальний кодекс Російської Федерації передбачає відповідальність «за відмову у наданні інформації громадянину» (Ст.40).

Отож, цілком можливо, що до списку держав, де прийняті закони, що гарантують доступ до інформації (а це країни з розвинутими демократичними інституціями: Австрія, Австралія, Нідерланди, Норвегія, США, Італія, Бельгія, Канада…) найближчим часом приєднається і Росія. А як там наші законотворці?

Коментар ПЛ. На нашу думку, хибна ситуація в Україні з доступом до інформації пов’язана не з браком законодавства. Якщо уважно придивитись до Закону України «Про інформацію», то можна побачити, що він загалом добре регулює інформаційні відносини в країні і забезпечує можливість доступу до офіційної інформації. Біда в тому, що цей закон (і Конституція теж!)_постійно порушується і Президентом, і виконавчою владою. Перешкоди на шляху отримання інформації, про які справедливо пише Р.Романов, у вигляді вертикалі пресс-служб у державних адміністраціях з пресс-службою адміністрації Президента на чолі, пресс-служби міністреств і відомств, які строго дозують інформацію — це все наслідок нормотворчої діяльності українського чиновництва, яка фактично звела нанівець Закон «Про інформацію в порушення Конституції, згідно якої обмеження доступу до інформації може бути встановлено виключно законом. І ця ситуація буде зберігатися допоки українське суспільство буде її терпіти, і ніякі нові закони не допоможуть. Змінити це положення, на нашу думку, можливо тільки через аналіз відомчих нормативних актів щодо доступу до інформмації, ознайомлення української громадськості з результатами цього аналізу і доведення антиконсти-туційності дій виконавчої влади через судові позови.

Конституція України гарантує громадянам захист інтелектуальної влас­ності, інших авторських прав, мо­ральних та матеріальних інтересів (ст. 54). Однак, меха­нізм захисту інтелектуальної власності є чи не най-слаб­шою ланкою нашого законодавства. Прикла­дом цьому може послужити історія тиражування симво­ліки Війсь­ково-повітряних Сил України.

Вінничанин Валерій Ляхов почав роботу по ство­ренню системи символів та емблем ВПС України на­при­кінці 1993 року. Через два роки, восени 1995 року, про­ект системи був завершеній. Однак, вже на цьому етапі виявилося, що розробки майора Ляхова офіцери управ­ління виховної робо­ти Командування ВПС (в.о.начальника — підполковник Кравчук) подають як свої, замовчуючи ім’я справжнього  автора. Водночас, ніхто не вважав за потрібне  повідомити Валерія Ля­хова про розміщення замовлень на виготовлення його твор­чих доробок чи хоча б залучати автора до участі в конт­ро­лі якості виготовлених  знаків. За таких умов майор Ляхов був змушений вжити заходів для захисту своєї інтелектуальної власності.

Після затвердження  Командуючим ВПС пер­шого комплекту символів (це сталося 15 лютого 1996 року) Валерій Ляхов подав необхідні документи до Українсь­кого Фонду Активізації Масової Творчості. Ав­торська довідка УФАМТ №641 була видана 16 квітня 1996 року.

Вже після отримання цього документу майор Ля­хов дізнався, що замов­лення на тиражування його роз­ро­бок, розміщене на харківському підприєм­стві «ІнтерПротек», причому нібито на «розробку ескізів»  витрачено 45 млн. крб. (за розміщення замовлення відповідав той самий пан Кравчук В.Ф.)

У липні 1996 року майор Ляхов розробив ма­кет  грамоти Командуючого ВПС України. Авторст­во макету привласнив співробітник фірми «ІТІ» С.Ігушев, а гро­шову винагороду за «технічне реда­гування» отримав під­пол-ковник Бруквач,  який і розмістив замовлення на «ІТІ».

В травні 1997 року на нараді розробників війсь­ко­вої символіки у Генштабі Валерій Ляхов побачив виго­товлені за його проектами нашивки. На нараді ці на­шивки подавалися як взірець, але ім’я автора наз­вано не було — нашивки були подані як розробка «талановитих співавторів»!

12 червня 1997 року Державне агентство України з авторських і суміжних прав зареєструвало авторські права на зразки символіки ВПС України  Валерія Ля­хова (свідоцтво ПА № 571).

Однак, на 20 травня 1997 року Речове управ­ління ВПС уклало договір зі Львовським МП «Юля» про ви­готовлення 5000 нарукавних нашивок ВПС, а у червні — про виготовлення  емблем на кашкет (фактичний виробник — Львівське НВІО «Топаз»). Неодноразові звернення Валерія Ляхова,  до керів­ників цих підпри­ємств про необхідність врахування його авторських прав (із посиланням на документи) або просто ігно­рувалися, або їх наслідком були смі­хотворні відмовки («Це давно вже було», — як зазна­чив директор «Топазу» Ізвок В.І.) чи незрозумілі на­тяки (Просимо …встановити, хто  власник твору, а хто зайнявся пла­гіатом», — писав директор ТзОВ «Юля» Галишинець Л.М.) Львівські  виробники поси­лалися на те, що у замовленні не йшлося про ав­тора… На допомогу  «Юлі»  і «Топазу» прийшов офі­цер Захід­ного Оперативного командування полков­ник Слободя­нюк М. Він запропонував майору Ляхову відмовитись від  своїх претензій, а натомість йому  «влаштують премію». Цілком вірогідно, що пан пол­ковник не переглядав те­лефільм  «Крила України» (знятий ще 1996 року) де йшлося про авторство сим­волів ВПС, не читав у «Народній Армії» статтю Никифора Лисиці «Засяють соколи на грудях українсь­ких авіаторів», не помітив ще кількох статей у «Війську України», «Армії України», але не міг же він, як голова секції військової емблематики Українсь­кого гераль-дичного товариства, не поціка­ви­тися авторством емб-лем ВП. Про які сам же зга­дував у  тій самій «Народній Армії!?

Проведена у 1998 році серія експертиз промисло­вих зразків підтвердила, тотожність львівської продукції авторським розробкам Валерія Ляхова.

Отже, помітивши на тулії кашкету авіатора алюмі­ніє­вого сокола, ви можете переконатися, що це один із 65000 піратських знаків, виготовлених із грубими по­рушеннями авторських прав. Те ж саме стосується і нашивок, виготовлених методом аплікації. До речі, якість піратської продукції далека від оптимальної, на відміну від оригінальної продукції — гаптованих наши­вок виробництва геральдичної лабораторії «Авіастиль», очолюваної майором запасу Валеріем Ляховим. (При роботі над статтею були використані документи з ар­хіву лабораторії «Авіастиль» та особистого  архіву Ва­лерія Ляхова.)

Вступаючи до полемiки, п.Казакевич закликав доброзичливо та уважно розглянути його доводи й мiркування, тож я певен, що вiн так саме поставиться до критичних нотаток з приводу похибок логiки, на якi, з мого погляду, слабує «Слово о словє» (як, до речи, й ВСI вiдомi менi численнi публiкацiї, що обстоюють подiбну позицiю).

В свою чергу закликаю однодумцiв п.Казакевича не ображатись, якщо деякi з моїх оцiнок видадуться їм занадто жорсткими. Десять рокiв спостережень за дивною полемiкою мiж супротивниками та прихильниками української мови (в Українi!!!), коли першi не чують лагiдних умовлянь та беззаперечних аргументiв других та геть не звертають уваги на враження, яке справляє їхня бурхлива публiцистична дiяльнiсть на пересiчного українця, змушують до невтiшного висновку: маємо справу або з глухими, або з провокаторами. Тож варто, хай трiшки iз запiзненням, нарештi розставити крапки над «i»: може висловлена чiтко, без властивої українському менталiтетовi делiкатностi, українська позицiя буде нарештi почута та усвiдомлена. I нехай п.Казакевич, або будь-хто з його «ми», спробує аргументовано заперечити справедливiсть хоч однiєї з наведених нижче тез:

1. Моє право, i право моїх дiтей послуговуватись українською аж нiяк не менше права п.Казакевича вживати росiйську.

2. Україна — єдине мiсце на Землi, де це моє право є безперечним; в будь-якiй iншiй країнi Європи ступiнь його реалiзацiї залежить вiд БАЖАННЯ ДЕРЖАВИ слiдувати РЕКОМЕНДАЦIЯМ Європейської хартiї про права мовних меншин. Так-так, саме рекомендацiям; жодних санкцiй навiть за вiдсутнiсть у держави такого бажання Хартiя не передбачає.

3. Я хочу вчити СВОЇХ дiтей українською мовою; принаймнi в Харковi вони позбавленi можливостi одержати українською вищу освiту за обраним фахом. Дiти Казакевичевого «ми» вчаться зручною для себе росiйською (i слава Богу) в усiх ВНЗ мiста.

4. Мене зазвичай спонукають звертатись до державних установ (мiлiцiя, ДАI, вiйськкомат та iн.) незручною для мене росiйською, в судi (не дай Боже) — росiйською свiдчити; долання цього примусу потребує моральних зусиль, а часом — й мужностi (саме до такої мужностi й закликає мене «Слово до українця». I тiльки!). Нашi росiйськомовнi краяни з такими проблемами, слава Богу, не стикаються.

5. Менi по-доброму байдуже, хто якою мовою спiлкується вдома чи з чиновниками. Ба бiльше, радiю розширенню мережи нацiональних навчальних закладiв та культурних товариств, бо це збагачує культуру України (на таких позицiях перебуває i наша держава). Однаково менi (як i iншим україномовним) й те, якою мовою, українською чи росiйською, звертається до мене спiврозмовник. Такого ж (як на мене — шляхетного) доброзичливо-вiдстороненого ставлення до мови спiлкування я вправi очiкувати i вiд наших росiйськомовних спiвгромадян.

6. Iнша справа — чиновники. Цi зобов’язанi володiти двома (а в деяких регiонах України — й трьома) мовами задля нашої з п. Казакевичем зручностi. Але про них турбуватись не варто — за їхню зарплатню я протягом пiвроку опанував би навiть китайську!

Пiд цими тезами, я певен, без вагань пiдпишеться кожен україномовний наш з п.Казакевичем спiвгромадянин; на них же побудованi й практично всi виступи в пресi нiяких не «актiвiстов распространєнiя украiнского язика» (визначення п.Казакевича вважаю провокативно-образливим), а людей, яким небайдужа власна мова, iсторiя, культура.

То що ж в цьому може настiльки стривожити наших росiйськомовних, що вони, не вгамовуючись вже котрий рiк, затято воюють з «мовними вiтряками» та ще й на чужiй «мовнiй територiї»?

Є досить брутальне росiйське прислiв’я, яке, на жаль, дуже пасує до поведiнки Казакевичевого «ми». Українською його можна перекласти так: «Якщо тебе не гвалтують — не совай ногами». Дiйсно, нiхто в Українi не пнеться розповiдати п.Казакевичу, якi вади (дiйснi чи уявнi) має його росiйська порiвняно з моєю українською; не робить висновкiв щодо глобальних перспектив росiйської та доцiльностi її вживання всiма бажаючими. Нiхто не змушує п.Казакевича розмовляти українською, навiть не закликає до цього: ну не хоче, то й нехай. Л.Ященко звертається не до нього — виключно до МЕНЕ та до таких, як я, i то в справi дiйсно делiкатнiй, нашiй з паном Ященком внутрiшнiй, яка жодним чином не обходить будь-кого поза колом однодумцiв. Пан Казакевич до цiєї ДОБРОВIЛЬНОЇ неформальної спiльноти явно не належить, i це — його повне право. Але ж нехай, вибачайте, не лiзе переконувати цю спiльноту в недоцiльностi вирiшення нею її ж власних проблем. Вiн, бач, так любить українцiв, що не радить їм користатись природним правом на розвиток рiдної мови, аби їх не почали за ту мову просто бити. Як iнакше розцiнити тезу про те, що заклики, подiбнi до Ященкiвських, можуть закiнчитись дестабiлiзацiєю всього суспiльства? Виходить, що заради громадського спокою я повинен вiдмовитись вiд права на власну мову, вiд права, яким вiльно користується в Українi шановний п.Казакевич! Цiкаво, вiд яких ще МОЇХ прав я повинен вiдмовитись задля цього спокою? I чи є межа цьому шантажу? Ой, вiдчуваю, невдовзi «пропонуватимуть» вiдмовитись вiд права на українську iсторiю, українську культуру та українську державу. Не дарма ж з усього цього завзято збиткуються однодумцi п.Казакевича!

Так от, пан Казакевич та його «ми», якщо вони дiйсно хочуть громадського спокою в Українi, мусять усвiдомити:

1. «Малоросiйських губернiй» в складi «Держави Росiйської», попри поступливий український менталiтет, вже не буде НIКОЛИ, i з цим доведеться навчитись надалi жити.

2. Український народ пробачив численнi кривди, що були завданi йому на «мовному грунтi» (i не тiльки на ньому одному!) вiд Петра до Брежнєва включно; це вилилось в достатньо демократичний закон про мови. I за це треба дякувати долi, бо мiг i не пробачити (чому безлiч прикладiв в т.зв. «близькому зарубiжжi»). Тож, вибачте, це ПIДЛО на вiдплату за таке шляхетне ставлення заважати цьому народовi вiдроджувати його власну мову.

3. Прагнете двомовностi? То вивчить українську, бо всi вашi україномовнi спiвгромадяни вiльно володiють i росiйською. До речi, їхня «мовна розвиненiсть» аж нiяк не є наслiдком притягальної сили творчостi Пушкiна або, примiром, Толстого; вона викликана постiйним жорстким адмiнiстративним тиском протягом бiльш нiж трьох сторiч («валуєвський циркуляр», емський указ тощо). Нiчого подiбного до носiїв росiйської мови та росiйської культури в Українi не застосовувалось i не буде застосовуватись. Але певний рiвень культури потребує вiдповiдного обсягу знань,тож не треба рейваху з приводу «силування» ваших дiтей до української пiд час навчання в iнститутi: нехай хоч вони не вiдчувають властивого вам комплексу меншовартостi в разi потреби скласти документ державною мовою. Тим бiльше, що навiть харкiвськi росiйськомовнi десятикласники, опитування яких проводила далеко не українофiльська телекомпанiя «Тонiс», не висловили занепокоєння з приводу можливої перспективи продовжувати навчання українською.

4. Не є порядним недоброзичливо дивитись пiд руку людинi, яка виконує складну роботу, та ще й кепкувати з її похибок та невдач. Тож не слiд вправлятись в дотепах, прискiпливо спостерiгаючи, як ентузiасти практично в приватному порядку роблять для української культури те, що за законом та совiстю зобов’язана робити держава. Вiд ваших кпинiв мене, примiром, вже починає нудити. Нi, громадських заворушень не буде, але попереднiх романтичних уявлень про своїх росiйськомовних краян поступово позбувається все бiльша частина українського загалу. Чи комфортнiше вам вiд цього буде в Українi?

5. I на останок — суто дрiбниця: вашої росiйської не убуде, якщо говоритимете та писатимете «гривня», «в Украiні», «Галiчiна» замiсть «грiвна», «на Украiні», «Га-лiцiя». У вашiй росiйськiй i без того багато українiзмiв (яких ви зазвичай i не помiчаєте), тож ще декiлька по-годи не зроблять, а взаємоповагу пiдсилять: уявiть собi, як обурювався б, примiром, п.Казакевич, якби я демонстративно називав його Козакевичем (що дiйсно бiльше вiдповiдає українському правописовi).

Трохи незручно нагадувати цi елементарнi правила «соцiальної гiгiєни» таким високоосвiченим людям, якими поза сумнiвом є шановнi опоненти, але дово-диться: їхня дивна логiка в «мовному питанні» останнiми днями поширилась i на мiжлюдськi стосунки. Певна кiлькiсть росiйськомовних громадян України вирi-шила, що вправi обмежити свободу пересування iншого громадянина України — Патрiарха Фiларета, силою протидiючи його вiдвiдинам Донецької областi. Це вже — явний кримiнал. А на виправдання чути знайомий мотив: сам винуватий, не поїхав би — то й не побили б!

То може час моїм росiйськомовним братам схаменутись, залишити у спокою «українофiлiв» та зосередитись на своїх власних та наших спiльних проблемах?

Сподiваюсь, що так воно й буде.

 «Реализация прав пациентов возможна лишь на основе проведения всеобъем­лющей, правильной и своевременной информационной и просветительской ра­боты ... пациенты должны иметь доступ к проверен­ной общественными орга­нами информации" (Люблянская хартия. 19 июня 1996). ***

О ВАШИХ ПРАВАХ

Как пациента, государство наделило Вас опреде­ленными правами и га­рантиями защиты со стороны Закона. Следует помнить, что каждый паци­ент уника­лен, каждый случай заболевания имеет свои особен­ности. По­этому, важно знать, какие именно права Вы имеете, и что необходимо делать, когда возникает необходимость в медицинской помощи.

Если у Вас возникла проблема или Вы чего-то не понимаете, обрати­тесь к медицинским работникам. В этом случае они должны:

 — помочь Вам получить ответы;

 — организовать оказание специальной помощи;

 — помочь поддержать контакты пациента с его семьей;

 — облегчить Ваше пребывание в больнице или любом ином лечебном уч­реждении .

Если у Вас появились вопросы, проблемы или жалобы, связанные с ле­чением обратитесь к Вашему врачу, медсестре или другому работнику медучрежде­ния. Если медицинский персонал не может или отка­зывается решить проблему, Вам следует обратиться в территориальные органы ми­нистерства здравоохране­ния, имеющиеся в каждой области, городе, рай­оне.

КАК ВАМ СЛЕДУЕТ СЕБЯ ВЕСТИ, ЕСЛИ ВЫ СЧИТАЕТЕ, ЧТО ПРОИЗОШЛИ НАРУ­ШЕНИЯ С ВАШИМ МЕДИЦИНСКИМ ОБСЛУЖИВАНИЕМ

Если Вы считаете, что по причине некомпетент­ного, безответственно­го или нечестного отношения со стороны медицинских работников за Ва­ми осуществ­лено плохое или некомпетентное наблюдение, Вы мо­жете по­дать жалобу в:

 — администрацию медицинского учреждения;

 — специально уполномоченный орган госу-дарст­венной исполнительной власти;

 — Уполномоченному Верховного Совета по пра­вам человека;

 — прокуратуру;

а также обратиться непосредственно в суд для защиты и восстановле­ния попранных прав.

ВОЗМОЖНЫЕ НАРУШЕНИЯ ПРИ ОКАЗАНИИ МЕДИЦИНСКОЙ ПОМ0ЩИ:

 — низкий профессионализм вследствие неком-петентности или очевидной безответственности;

 — употребление в рабочее время алкоголя или других сильнодействующих ве­ществ ;

 — отказ в оказании медицинской помощи по при­знакам расы, цвета ко­жи, этнической принадлежно­сти;

 — не предоставление пациенту или другому врачу, по просьбе пациента сведений, записей или рентгенов­ских снимков;

 — умышленная подготовка или подача искаженных сведений о состоянии здоровья и лечения пациента;

 — назначение излишних анализов или лечения;

 — необоснованное  способствование  продаже  услуг,  материалов, средств или лекарств пациенту либо для него;

 — отказ или игнорирование просьбы о неотлож­ной помощи при ее необ­ходимости.

МЕХАНИЗМ ЗАЩИТЫ НАРУШЕННЫХ ПРАВ И ЗАКОННЫХ ИНТЕРЕСОВ И ИХ ВОССТА­НОВЛЕНИЕ

В случае нарушения Ваших прав и законных инте­ресов Вы имеете право обращения в органы государст­венной власти, местного самоуправления, объединения граждан, учреждения, предприятия,  независимо от форм собственности, средства массовой информации, к должностным лицам в соответствии с их функцио­нальными обязанностями с жалобами, предло­жениями, замечаниями или ходатайствами. Такое обращение может быть устным или письменным, посланным почтой или переданным лично, а так­же через уполномоченного Вами лица, и в соответствии с законодатель­ством не может быть не принято.

Орган или лицо, к которому Вы обратились обя­заны рассмотреть жало­бу (заявление, предложение, замечание, ходатайство), проверить фак­ты, изложенные в ней, принять решение в соответствии с Законом, обеспечить его выполнение и уведомить об этом Вас. Обращаться следу­ет в порядке подчиненности к выше­стоящему органу или должностному лицу, а если таких нет, то непосредственно в суд.

Следует знать, что гражданин, подавший жалобу, имеет право: лично из­ложить аргументы лицу, прове­ряющему жалобу; лично брать участие в проверке; представлять дополнительные материалы или настаи­вать на их запросе; присутствовать при рассмотрении; пользоваться услугами ад­воката или представителя трудового коллектива, а также организации, которая осуществляет правозащитную функцию; получить пись­менный от­вет о результатах рассмотрения; высказывать устные или письменные требования по поводу соблю­дения тайны рассмотрения; требовать возме­щения ущерба, если он стал результатом нарушения установ­ленного по­рядка обращения; заявить обоснованное письменное требование о сокра­щении срока проверки.

Обратите внимание, что срок проверки обращения не может превышать одного месяца, а при сложности ее — 45 дней.

Запомните, что орган или лицо, к которому Вы об­ратились, в границах своих полномочий обязано:

 — объективно, всесторонне и своевременно про­верить заявление или жалобу;

 — по Вашей просьбе пригласить Вас на заседание соответствующего органа, рассматривающего жалобу или заявление;

 — изменить или отменить решение, если оно не отвечает закону;

 — немедленно принять меры к прекращению не­правомерных действий;

 — обеспечить восстановление нарушенных прав и реальное выполнение при­нятых в связи с этим реше­ний;

 — принять меры к возмещению материального ущерба;

 — решить вопрос об ответственности лица, по вине которого допущено на­рушение;

 — по просьбе заявителя довести решение до ор­гана местного самоуправле­ния, трудового коллектива или объединения граждан;

 — в случае признания заявления или жалобы не­обоснованной, разъяснить по­рядок обжалования приня­того по ним решения.

Надзор за соблюдением законодательства об об­ращениях граждан осу­ществляется Генеральным проку­рором и подчиненными ему прокурорами. НЕ СТЕСНЯЙТЕСЬ ОБРАЩАТЬСЯ, ЗАЩИЩАТЬ И ОТСТАИ-ВАТЬ СВОИ ПРАВА.

В МИРЕ И В УКРАИНЕ О ПРАВАХ ПАЦИЕНТА

В последнее время Америку охватила волна ис­ков, которые тем или иным образом связаны с медици­ной. При ознакомлении с некоторыми случаями из аме­риканской судебной практики создается впечатление, что американцы готовы бороться за справедливость даже на своем смертном одре. Судья Во­сточного округа Бруклина, Джек Б.Вайнстайн, вынес решение, в котором сократил срок пребывания в заключении Гарольда Хам­монда, ВИЧ-инфицированного преступника, мотивиро­вав свое решение тем, что ВИЧ  «подпадает под определение чрезвычайного физичес­кого повреждения» , ко­торое может привести к прежде­временной смерти и уменьшил срок заклю­чения, составлявший по федеральным инструкциям от 37 до 46 месяцев, до 13 месяцев.

Верховный Суд США в июне прошлого года пос­тановил, что ВИЧ-инфицированные без симптомов болезни защищены законом об инвалидах и здраво­охранительные учреждения не имеют права отказывать ВИЧ-инфицированным в лечении, если только такой отказ не обусловлен дей­ствительной медицинской при­чиной. (Юридическая практика, №5, 1999).

«Король Харальд и все члены его семьи в ме­дицинских клиниках должны обслуживаться в порядке общей очереди» — так решили норвежские власти пос­ле неудачной попытки одного из королевских родствен­ников попасть на прием к врачу без очереди. Таким образом равенство прав пациентов по-норвежски, это когда король и члены его семьи  ждут очереди к врачу наравне с простыми смертными. (Факты, 6.04.1999)

Прошло 13 лет после аварии на ЧАЭС, и забо­леваемость раком щитовид­ной железы возросла в 10 раз. Среди ликвидаторов здоровых почти нет, а их смертность на 60 % выше смертности трудоспособного населения стра­ны. При этом врачей-онкологов и онко­логические койки в больницах со­кращают. Люди, имеющие право на бесплатные лекарства, вынуждены по­купать их за мизерную пенсию. Задолженность по социальным выплатам чернобыльцам возросла до 800 млн. гривень. Оплата путевок для них профи­нансиро­вана только на 22 %. (Сегодня, №75, 1999).

 «Самое дорогое лекарство не всегда самое луч-шее». Заболеваниями си­стемы кровообращения стра-дает 61 % пациентов, обратившихся за меди­цин­ской помощью в Киеве, а ишемическая болезнь сердца — на первом мес­те среди причин смертности. Только 62 % тех, у кого постоянно повышено давление знают об этом и всего лишь 23,2 % из них лечатся. Зачастую лю­ди не могут купить медикаменты из-за их дороговизны. «Применение еди­ных стандартов во всех больницах и поликлиниках города удешевит лече­ние» — сказала профессор Екатерина Амосова.

«Артериальную гипертензию можно пролечить, применяя три отечественных препарата. По качеству и эффективности они не уступают импортным. Такой на­бор обойдется боль­ному в 19 гривень.» (Сегодня, №75, 1999).

 В Херсоне прошел семинар, посвященный воп­росам соблюдения прав па­циентов в Украине и оценке юридической базы, призванной эти права за­щищать и обеспечивать их реализацию. Семинар организован Ассоциацией врачей Украины и управлением здравоох­ранения Херсона. В ходе семинара обсуждались при­чины, способствующие нарушениям прав пациентов и юри­дические способы их отстаивания. Особо отмечена необходимость широко­го разъяснения этих вопросов не только среди, пациентов, но и среди меди­цинских ра­бот­ников.

Поддержка данного проекта осуществлена в рам­ках совместной программы Фонда Евразия и Консор­циу­ма «Верховенство Права» за счет средств, предос­тавляемых Агентством США по Международному разви­тию. Точка зре­ния, отраженная в данном доку­менте в самими авторами, может не совпадать с точкой зрения Агентства США по Международному Развитию, Фонда Евразия и Консорциума «Верховенство Права». Адрес: 327030, Украина. Николаев-30, а/я 14. Тел/факс. (380-512) 37-22-66. Е-mail: [email protected]

Это обращение Уполномоченным по правам чело-века г. Карпачевой было направлено в Департамент по исполнению наказаний при Кабинете министров Украины, т.е. в ведомство, которое непосредственно за-интересовано в применении этого приказа. До нас-тоящего времени этот приказ не отменен и ответа на наше обращение нет.

Кроме того, мы направили обращение к Уполно-моченному Верховной Рады по правам человека по поводу нарушения сроков содержания задержанных в изоляторах временного содержания (ИВС) и помещениях для задержанных в отделах и управлениях милиции, в частности речь шла об ИВС при Управлении внутренних дел г.Киева, где часто превышаются сроки содержания задержанных.

ИВС не приспособлены для длительного содер-жания арестованных и в соответствии со ст.155 Уголовно-процессуального Кодекса, в ИВС аресто-ванные должны содержаться не более 3-х суток, а затем переводиться в следственные изоляторы (СИЗО). Согласно ст.236 УПК Украины в случае нарушения ст. 155 УПК суд может отменить санкцию прокурора на арест. К сожалению, суды мало реагируют на нарушение ст.155 УПК. В связи с этим в своем обращении к Уполномоченному по правам человека мы предлагали обратиться в Верховный Суд с просьбой рассмотреть позицию судов низшей инстанции по отношению к нарушениям ст. 155 УПК при рассмотрении дел, вынесению приговоров и оценке этого как нарушение прав обвиняемого и подозреваемого. Уполномоченный по правам человека пересылает в Генеральную прокуратуру Украины — т.е. опять же в заинтересованное ведомство. Генеральная прокуратура пересылает это обращение в прокуратуру того района г.Киева, в котором расположены вышеупо-мянутые ИВС и СИЗО. Никакой правовой оценки применения ст. 155 УПК в случаях превышения сроков содержания задержанных в ИВС УВД не сделано.

Поэтому, на наш взгляд, для гражданина, взятого под стражу, остается путь индивидуального обжалования санкции прокурора на арест в районном суде по месту нахождения прокуратуры. В случае превышения сроков содержания в ИВС, помещениях для задержанных РОВД, УВД более 3-х суток необ-ходимо обращать на это внимание в апелляциях в суд при рассмотрении дел, указывая на нарушение прав подследственного или обвиняемого.

К сожалению, мы вынуждены сделать вывод, что деятельность Уполномоченного по правам человека при Верховном Совете Украины малоэффективна, и представляет собой обычную бюрократическую струк-туру при высших органах власти…

Контингент політичних концтаборів (які в СРСР на­зивалися невинними словами «исправительные учреж­дения») з 1972 року репресивна радянська влада стала переміщувати з Мордовії, що неподалік Москви, на Урал. Причина — з таборів у 60-х роках стала виходити у «велику зону» та за кордон інформація про політв’язнів та умови їх утримання. Тим часом КГБ готував чергову «чистку» суспільства — на цей раз від «антирадянщиків», які, власне, не дуже й приховували свою діяльність, відкрито заявляючи про своє «дисидентство». Оскільки більшість із них були між собою знайомі якщо не осо­бис­то, то через літературу самвидаву та посилання радіо «Свобода», то їх потрібно було надійно ізолювати, роз’єднавши в порівняно невеликих зонах.

13 липня 1972 року в умовах надсекретності (навіть конвоїри були одягнуті в спортивні костюми) в Чусовсь­кий район Пермської області прибув перший ешелон з декількома сотнями мордовських в’язнів суворого ре­жиму. В дорозі він був три доби. Рухався ночами. Удень в’язні знемагали в розпечених «столипінах» (того спе­кот­ного літа горіли ліси і торфовища). Непритомніли. Один помер. Багато хто, коли вивантажували, не міг устояти на ногах. Їх розмістили в зонах ВС-389/35 (ст. Всехсвятська, посьолок Центральний), 36 (с.Кучино), 37 (с. Половинка).

Ще один великий етап мордовських в’язнів суво­рого режиму прибув на Урал улітку 1976 року.

Нарешті 1 березня 1980 року в Кучино були пере­везені з Сосновки, що в Мордовії, 32 в’язні особливо суворого режиму (знову один у дорозі помер). Серед етапованих були члени Української Гельсінкської Групи Левко Лук’яненко, Олесь Бердник, Олекса Тихий, Богдан Ребрик, Данило Шумук. Під нове «учреждение особо строгого режима ВС-389/36» пристосували дерев’яне приміщення колишнього тартака (пилорами), що за кілька сот метрів від зони суворого режиму.

Так розпочалася історія «учреждения», що стало відоме в світі як «табір смерті». Бо це тут були доведені до смертельного стану 8 в’язнів, у тому числі в 1984 році Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, а Василь Стус і загинув тут у карцері вночі з 3 на 4 верес­ня 1985 року. Це тут у період від 1 березня 1980 до 8 грудня 1987 року — в різний час і в різних камерах — каралися, окрім уже згаданих, члени Української Гель­сінкської Групи Іван Кандиба, Віталій Калиниченко, Ми­хайло Горинь, Іван Сокульський, Петро Рубан, Микола Горбаль, закордонні її члени естонець Март Ніклус та литовець Вікторас Пяткус, які вступили в УГГ в найтяжчу годину — у 1982 році. Тут минули й мої 6 років життя. Поруч, на суворому режимі, сидів Голова Групи Микола Руденко. Усього 18 осіб. Ніде й ніколи ми не збиралися в такій кількості...

Тут каралися також Іван Гель, Василь Курило, Се­мен Скалич (Покутник), Григорій Приходько, Микола Євґрафов. Як і в кожному політичному концтаборі, ук­раїнці становили більшість його «континґенту», але в цьому «інтернаціоналі» провели по кілька років також литовець Баліс Ґаяускас, естонець Енн Тарто, латвієць Ґунар Астра, вірмени Азат Аршакян і Ашот Навасардян, росіяни Юрій Федоров, Леонід Бородін. Більшість із цих людей були відомими діячами національно-визвольних рухів, правозахисниками, а звільнившись, стали визнач­ними політиками і громадськими діячами. Усього тут за 7,5 року побувало 56 в’язнів. Усі ми в радянської влади були особливо небезпечними рецидивістами або особ­ливо небезпечними злочинцями, яким смертна кара замінена 15-ма роками ув’язнення (було тут декілька звинувачених у співпраці з німецькими окупантами).

Фактично це був не табір, а тюрма з наджорстоким режимом утримання. Якщо в кримінальних таборах ре­цидивістів виводили в робочу зону, то ми, політичні рецидивісти, й працювали в камерах. І погулянки нам давалося одну годину на добу в оббитому бляхою дво­рику два на три метри, заснованому згори колючим дротом, а на помості — наглядач. З наших камер було видно тільки огорожу, що за 5 метрів від вікна, і трошки неба. Харчування наше було вбоге, вода іржава і смер­дюча, ми, стрижені, носили одяг зі смугастої тканини. Побачення нам давалося одне на рік, пакунок до 5 кг належався один на рік після половини терміну, та й тих старалися позбавити. Дехто з нас роками не бачив нікого, крім співкамерників і охорони.

8 грудня 1987 року, саме в той день, коли Михаїл Ґорбачов мав переговори з Рональдом Рейґаном у Рейк’явіку і йому треба було брехні хоч на один день (що політв’язнів у Кучино вже нема), в зону нагрянула велика команда наглядачів. Нас, тоді вже 18-х, обшу­кали і вивезли воронками до зони № 35, що на станції Всехсвятська, звідки впродовж півтора року позвільняли, «помилувавши», — Ґорбачов не зважився одразу реабі­літувати нас і взяти собі в союзники, щоб разом робити перебудову. Реабілітовані ми аж після прийняття 17 квітня 1991 року Верховною Радою УРСР «Закону про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні».

Хоч наш барак залишився порожнім, та на цьому історія «исправительного учреждения» не закінчилася.

Звільнений улітку 1987 року Михайло Горинь при­їздив сюди удвох із Павлом Скочком 6-7 квітня 1988 року за завданням відновленого Вячеславом Чорново­лом журналу «Український вісник». Вони мали намір домогтися побачення з нами, в’язнями, але зустрілися лише з деяким начальством та вислухали його погрози. Їхній звіт опубліковано в ч. 13 УВ.

У травні 1989 року в Кучино приїхали естонці на чолі з Мартом Ніклусом. Зазняли довкола, але барак тоді ще був замкнутий.

Я побував тут 31 серпня 1989 року в складі експе­диції Товариства репресованих та Української Гель-сінксь­кої Спілки з метою перевезти на Україну по­хованих неподалік у селі Борисово Василя Стуса і Юрія Литвина та похованого в Пермі Олексу Тихого. Нам тоді не дозволили цього зробити, покликаючись на «нес-приятливу санепідемобстановку». Але ми обійшли вже відчинені камери, зазняли все на відео- та кіно­плівку, в тому числі й карцер, де загинув Стус (цей ма­теріял можна побачити в кінофільмі Станіслава Черни­левського про В.Стуса «Просвітлої дороги свічка чор­на»). Тоді я знайшов у 8-й камері три ключі від камер — і вже 9 вересня дзвонив ними з трибуни Установчого з’їзду Народного Руху України.

Удруге ми приїхали до цих незабутніх місць 17 лис­топада того ж року, коли радянська влада хоч і шкодила нам, але формально не перечила забрати наших покій­ників на Вкраїну. У барак ми тоді не заходили — ніколи було. Але дізналися, що після нашого першого приїзду кагебістська банда вчинила там погром: понищила буль­дозером огорожі («запретки»), повиривала ґрати, замки. Після цього населення почало потроху розбирати підлогу, навіть шиферну покрівлю. Тоді подумалося: нехай гине тюрма, так їй і треба!

Та, на щастя, знайшлися в Росії люди, які збагнули історичну цінність цього «об’єкта» — барака останнього в СРСР політичного концтабору. Це засновники Пермсь­кого обласного відділення міжнародного історико-просвітницького, правозахисного і благодійного това­рис­тва «Меморіял», яке виникло 1988 року — викла­дачі вузів і журналісти. Вони взялися відновити зону в усій її непривабливій цілісності та виставити на загаль­ний огляд те, що зовсім недавно так пильно охороня­лося від радянських людей, що будували комунізм. Вони розпо­чали цей рух сумління російського народу. Погодь­мося, що це справді громадянський подвиг — виносити ганьбу своєї нації на цілий світ! Але ці справжні патріоти Росії керувалися міркуваннями вищого порядку: немає для їхньої батьківщини іншого способу відновити повагу в світовому співтоваристві, як перейти через катарсис — очиститися від скверни.

«Меморіял» ставив перед собою цілі: збереження та увічнення пам’яти жертв тоталітарного режиму в СРСР, активна участь у демократичних перетвореннях, сприяння розвиткові громадянської і правової свідомос­ти, відновлення історичної правди про злочини то­талітар­ного режиму, про незаконні й терористичні методи керівництва державою. Тож наявність цього барака саме в їхній області зобов’язувала їх до дії.

Починаючи з 1994 року «Меморіял» почав віднов­лювати концтабір і створювати в ньому Меморіяльний музей історії політичних репресій і тоталітаризму «Перм-36». Мене покликано було на його освячення 13 вересня 1995 та на відкриття у вересні 1996 року. Побували там також син Василя Стуса Дмитро, син Олекси Тихого Володимир зі своїми синами, історик Ярослав Тинченко, журналіст Вахтанг Кіпіані. Торік туди їздили Левко Лук’яненко та Євген Сверстюк. Отже, цьогорічні відві­дини Музею не були для мене такими вражаючими — хоч незвично, що тебе показують екскурсантам як жи­вий експонат... Але цього року ми з Михайлом Горинем побачили також відновлені бараки табору суворого ре­жиму, що поруч. Деякі з них вирішено законсервувати в руїноподібному стані — як символ зруйнованої то­талітар­ної епохи.

Щоб уявили собі, як ефективно працює цей Ме­мо­ріяльний музей, скажу, що за один день 22 червня в ньому побувало 11 екскурсій — і це за 250 км від облас­ного центру! 23 червня до 4 години дня — 7. За непов­ний червень через нього пройшло вже 3 тисячі осіб — школярів, студентів, учителів. Музей співпрацює з ана­логічними німецькими музеями «Бухенвальд», «Заксенхаузен» та іншими. Щороку в Пермі чи в Чусо­вому проводяться міжнародні конференції з питань то­талітаризму і прав людини — їх учасники (серед них колишні політв’язні) обов’язково відвідують це страшне місце. На відбудові об’єкта вже третє літо працюють студенти-волонтери не лише з Росії, а й із Німеччини. Домоглися, що деякі юнаки проходять тут альтернативну службу — працюють у госпісі та в психоневрологічному інтернаті. Волонтерська група з 50 молодих людей на­дає соціальну допомогу колишнім політв’язням.

Хто доторкнувся до цієї болючої рани, хто побував тут — уже не захоче реставрації комунізму. Музей ро­бить величезну справу — повертає російському народові історичну пам’ять, розказує молодому поколінню неві­домі трагічні сторінки недавньої історії Росії, щоб у нього виробилася стійкість проти вірусу тоталітаризму. І це подає надію нам, українцям, адже хочемо мати в особі російського народу доброго сусіда, що поважа­тиме загальнолюдські цінності, якими є права людини й нації, і нас як окремий народ і державу. Тому ми, ко­лиш­ні політв’язні, активно співпрацюємо з Пермським «Меморіялом». Це наша, сказати б, «рука України» в Росії.

Якою енерґією живиться ця потужна школа анти­комунізму?

Перш за все — це совісні люди, які пов’язали свою долю з цим Музеєм. Викладачі Пермського державного педагогічного університету Віктор Шмиров, Михаїл Че­репанов, Андрій Суслов, журналіст Олександр Каліх, випускниця університету Яна Зикова і її батько Віктор Зиков проводять тут чималий шмат свого життя. Купили в сусідній деревні Тьомная ізбу і обжили її. Працюють на відбудові, створюють у Музеї загальні і персональні експозиції, проводять екскурсії. Разом з тим ведуть величезну пошукову й наукову роботу (декілька разів приїздили по матеріяли й до нас в Україну), поповнюють Інформаційно-бібліотечний центр «Права людини», створили Асоціацію жертв політичних репресій, Школу прав людини, щороку скликають міжнародні наукові конференції, пишуть Книгу пам’яті жертв політичних репресій Пермської області (торік видали першу з них — «Годы террора»).

Друге — юридичний статус. Він визначився ак­тив­ністю «Меморіялу», який в області, хоч є громадською організацією, фактично став найпотужнішою політичною силою — 7 тисяч членів! «Меморіял» провів на посаду губернатора і в депутати Держдуми проґресивно мисля­чих і демократичних людей Геннадія Ігумнова та Віктора Похмєлкіна, а тепер має підтримку влади. Обласна ад­міністрація 30 серпня 1994 року прийняла постанову №235 «Про створення меморіяльного музейно-архівного комплексу «Меморіял жертв політичних репресій» і стала співзасновником Музею. Підтримують його і Міністерс­тво культури та Комісія у справах особливо цінних об’єктів культурної спадщини народів Російської Феде­рації при Президентові РФ. Цей Меморіяльний музей має статус особливо цінного об’єкта історичної спад­щини Російської Федерації.

Третє — кошти. Ніхто Пермському «Меморіялові» не дає грошей просто так, «на діяльність». Лише на конк­рет­ні справи. Ось цього року конференцію «Права лю­дини в Росії: минуле і сучасне» профінансували Інсти­тут перспективних російських досліджень імені Джорджа Кеннана (Вашинґтон, США), Національний фонд на під­тримку демократії (NED) та IREX (USIA Small Grants Program). Пермяки зуміли «вибити» ґрант на оплату автобусів для екскурсантів-школярів. Вони видають свій Інформаційний бюлетень, матеріяли конференцій, бук­лети. А ще вони вміють самі працювати і заробляти гроші. Запустили в колишній зоні суворого режиму пи­лораму, узяли ділянку лісу, ріжуть його і пиляють на дошки, які потрібні для відбудови огорожі, улаштували майстерню для виготовлення необхідних для Музею речей. Щоправда, доводиться купувати колючий дріт — його лише на зону особливого режиму треба 50 кіломет­рів...

Покидаючи це місце, «де все людською мукою взя­лось» (В. Стус), думалося: а ми в Україні, яка найтяжче постраждала від радянського тоталітаризму, — що ми робимо для того, щоб наша історична пам’ять не спала? Мало робимо, коли наші новітні малороси-москвофіли практично безборонно аґітують у Верховній Раді за лік­відацію української держави і вже дориваються до пре­зидентського крісла, щоб знову приторочити Україну до московського сідла й етапувати незгодних у безкраї простори Росії, де вже канули в історичне небуття де­сят­ки мільйонів наших співвітчизників.

Президенту ОБСЕ господину Кнут Воллебак

Лидерам демократических стран

Правозащитным организациям мира

На заре независимости Центральноазиатских рес­публик Запад их поддерживал, невзирая на авторитар­ный характер режимов этих государств. Этого требо­вала стратегия Запада в новом геополитическом прост­ранстве. Права человека и демократизация в этих стра­нах не были в повестке дня Запада. Если и упоминалось об этом, то больше на общественном уровне, нежели на официальном. Хотя документы меж­дународных сог­лашений обуславливающие права человека и демокра­тизацию были уже подписаны этими новыми государст­вами.

Такая неактуальность проблемы придала сме­лость сторонникам авторитаризма и один за другим стали появляться в Центральной Азии диктаторы, не скры­вающие своей ненависти к демократии. Прези­дент Уз­бекистана был самый откровенный из них. Он, расстре­ляв мирную  демонстрацию студентов в 1992 году, пос­тавил точку демократизации страны. С тех пор прошло семь тяжелых лет. Эти годы были для узбекских демок­ратов годами тюрем, изгнания, смерти. Люди получали по пять лет тюрьмы лишь по­тому, что читали газету оппозиции или потому, что были родственниками  оп­позиционеров.

Репрессии ширились год за годам, охватывая все новые пласты населения. Люди стали бежать из страны. Тысячами ринулись в Россию, Киргизию, Ка­захстан, даже в Таджикистан, где шла война. Эти люди были беженцами нового типа для региона. Они бежали не от экономической катастрофы или стихийного бедст­вия, они бежали от государственного террора.

Стабильность была главным аргументом в руках узбекского диктатора, он умело использовал его в борь­бе с оппозицией. Он семь лет повторял одно и то же: «если я дам свободу людям, здесь будет война как в Таджикистане». Но он никогда не говорил «будет как в Киргизстане», потому что в Киргизстане не было войны, несмотря на то, что дали свободу людям. Там была стабильность, несмотря на то, что люди открыто поль­зовались своими конституционными правами: свободы слова, демонстрации, митингов. Чтобы «закрепить ста­бильность» узбекский Президент за семь лет в три раза увеличил количество работников СНБ и МВД. Впридачу создал огромную сеть стукачей и провокаторов, охва­тившую самые отдаленные райо­ны страны. Так появи­лось на карте бывшего Совет­ского Союза новое, компактное, тоталитарное государство, оживляя в своих чертах один к одному свой прототип. Никто не заметил или не хотел заме­тить этого появления. У одних были экономические, у других политические интересы в этом темном уголке нового мира. Запад и США держались тактики не отпуг­нуть эти новые государства требова­ниями демок­ратии, боясь потерять стратегического партнера в Ев­разии. И политическая коньюктура на постсоветском пространстве (войны в Таджикистане, Чечне и др.) все время отодвигала на последнbй план этот как бы вя­лотекущий реванш тоталитаризма в Центральной Азии. Узбекский Президент использовал этот момент очень успешно. Он буквально перед гла­зами мировой общест­венности, нисколько не вызывая ее критики, продолжал наращивать государственный террор про­тив населения. Но у всего есть предел. Семь лет этой пагубной политики привели режим на край пропасти. В Узбекистане социальный взрыв кажется неминуемым как никогда. Идет быстрая радикализация социальных групп. Радикализуются и политические группы, устав­шие от долголетных преследований. Все меньше ос­тается среди этих групп верящих в демокра­тическое решение проблем, все больше становится сторонников силы, чтобы противостоять режиму.

Взрывы 16 февраля в Ташкенте дали повод ре­жиму десятикратно усилить репрессии, чтобы удержать стабильность, но этим он усилил и ненависть народа к себе, еще более отдаляя его от компромисса. В случае естественного развития событий мир в скором вре­мени может получить вместо этого стабильного тота­ли­тарного государства страшный очаг гражданской войны в Азии, сравнимый разве что с Афганистаном.

Западные страны, США и наш северный сосед Россия одинаково ответственны за возрождение тота­литаризма в Центральной Азии и возникшую опасность гражданской войны в регионе. Потому что все они го­дами смотрят сквозь пальцы за ростом насилия в клю­чевом государстве этого региона и так или иначе под­держивают его.

Мы, представители политической оппозиции Узбе­кистана, неоднократно обращались к мировой общест­венности и правительствам вышеназванных стран с просьбой оказать помощь узбекской демокра­тии, но никог­да не получали должного ответа. Мы об­ращаемся к ним снова, но на этот раз не с просьбой помочь де-мок­ратии в нашей стране, а помочь самой стране, которая стоит на пороге гражданской войны.

С уважением Мухаммад Салих

14.06.1999

Посвящена она репрессированному поколению крымскотатарских общественных деятелей, политиков, подвижников науки и культуры. На конференцию собрались ученые Крыма, Санкт-Петербурга, Москвы, Киева, Татарстана, Турции, а также представители различных общественных организаций, деятели культуры и искусства.

«Еще не исчезли апологеты прежней системы, оправдывающие преступления советской власти, идеализирующие одну из самых мерзких империй — СССР», — сказал, открывая форум, председатель Меджлиса крымскотатарского народа, народный депутат Украины Мустафа Джемилев. Задачей конференции он назвал противодействие реставрации прежнего тоталитарного режима.