Проти катувань. Електронне видання ХПГ (2003-2005) , 2005, #06

Комитет Верховной Рады по вопросам прав человека, национальных меньшинств и межнациональных отношений подготовил письмо главе МВД Юрию Луценко по проблемам применения пыток в следственных изоляторах, передает "Корреспондент". "Комитет подготовил министру внутренних дел Украины Юрию Луценко подробное письмо по вопросам пыток, которые применяются, особенно в СИЗО", — заявил в ходе общественного обсуждения доклада Генерального секретаря Организации Объединенных Наций Кофи Аннана во вторник, 21 июня, в Киеве глава комитета Геннадий Удовенко (фракция "Наша Україна"). Парламентарий подчеркнул, что Украина подписала конвенцию ООН о неприменении пыток, но, несмотря на это, в Украине отмечается негативная тенденция "применения пыток во время предварительного следствия, когда задерживают подозреваемого и из него буквально хотят выколотить признание". "Если в тюрьмах права заключенных еще более или менее защищаются, то в СИЗО — это беззащитные люди", — отметил Геннадий Удовенко. По его словам, парламентский комитет получает десятки жалоб от людей, которые "дали показания на себя под либо психологическим, либо физическим давлением". "Десятки раз я обращался к бывшим министрам внутренних дел, и ни один из них не признал факта, что пытки имели место. Все отвечали: будет детальная проверка, но ничего не делали", — сказал Удовенко, при этом добавив: "Сейчас я направляю новому министру достаточно подробное письмо с конкретными примерами, к нему прилагается обращение этих людей, и в нем я напоминаю, что в сентябре комитет ООН, который борется с применением пыток, проведет очередную проверку, как в Украине выполняется конвенция".

22/06/05)

История об избиении моего сына работниками милиции была подробно описана в статье “Страна милицейских застенков”. За три прошедших месяца прокуратурой так и не истребована история болезни моего сына. По этой причине в деле до сих пор нет акта судебно-медицинской экспертизы о тяжести нанесенных телесных повреждений.

Начальник УМВД Украины в Запорожской области В.С. Бондар прислал мне письменное извинение за действия работников милиции, “которыми они подрывают авторитет органов внутренних дел Украины среди населения”. Также сообщил, что проведено внутреннее расследование УМВД, материалы которого переданы в прокуратуру Бердянска, которая и будет решать судьбу работников милиции. А прокуратура отправила дело в областную прокуратуру и молчит…

(“Бердянск деловой”, №46, 23 июня 2005 г.)

Три выговора – замначальника следственного отдела Цюрупинского ОМ С.В. Сутуле, его начальнику Л.В. Дудниченко и прокурору Цюрупинского района И.С. Дубкову – таков итог истории, рассказанной в статье Татьяны Крючковой “Из церкви – в кутузку” (газета “Вгору”, №20, от 19 мая нынешнего года). Читатели наверняка помнят ту статью.

Случай был беспрецедентный: около одного из цюрупинских храмов бойцы “Беркута” “брали” святого отца. Как матерого бандита, священника “заковали” в наручники и волоком потащили в райотдел милиции – всего лишь для того, чтобы зачитать ему обвинение по двум статьям: ч.1 ст.298 – разрушение памятников и ст.256 – самоуправство – и сообщить, что дело передается в суд.

Правда, через час его отпустили. Сам отец Леонид прокомментировал инцидент как продолжение попыток местных властей по заказу местного бизнесмена отобрать у него расположенный в центре Цюрупинска участок земли. И что для особого устрашения милицией было возбуждено аж два уголовных дела, по которым он “проходил”. После поездки отца Леонида в Киев и его встречи с Виктором Ющенко, Святославом Пискуном и Юрием Луценко уголовные дела были закрыты, а священнику принесли извинения.

Областное руководство милиции на момент выхода публикации в свет от комментариев воздержалось, также в редакцию не обращались сотрудники МВД г. Цюрупинска. В их защиту (неизвестно, с их ведома или нет) высказалось цюрупинское издание. Автор, в частности, утверждал, что священника тащили в райотдел милиции не как духовного наставника, а как гражданина, уклоняющегося от явки по повесткам следователя. Сбивали же с ног и заламывали руки священнику потому, что он оказывал сопротивление (!). (Это тренированным-то бойцам милицейского спецподразделения? Да когда налетают эти ребята, даже матерые уголовники спокойно, без вопросов ложатся на землю – здоровье ведь дороже – авт.). Также рассказывалось, что сам священник, мол, не безгрешен – есть там где-то несколько подозрений на его счет, а бедные цюрупинские чиновники ничего с ним поделать не могут. Областная же прокуратура, осуществив проверку заявлений отца Леонида, сделала несколько иные выводы: за безответственное исполнение служебных обязанностей заместителю начальника следственного отдела Цюрупинского ОМ – строгий выговор. Его начальнику Л.В. Дудниченко за плохой контроль за расследованием уголовных дел – выговор. Начальник Цюрупинского отдела милиции О.М. Гаврилов за самовольное привлечение сотрудников “Беркута” к столь сомнительной операции может лишиться должности. Ходатайство об этом направили из управления МВД Херсонщины в Министерство. Попал под “раздачу слонов” и прокурор Цюрупинского района И.С. Дубков – за низкий уровень прокурорского надзора за соблюдением законности следственным управлением Цюрупинского ОМ – ему также объявлен выговор. Что ж, может, после этого цюрупинская милиция хотя бы со священниками будет вести себя в рамках закона.

(“Вгору, г. Херсон, №26, 30.06.2005 г.)

У Житомирі взято під варту трьох оперативних працівників карного розшуку міського відділу УМВС України в області.

Кримінальну справу за фактом злочинів, пов’язаних із посяганням на честь і гідність громадян, обласна прокуратура порушила 15 квітня на підставі семи статей Кримінального кодексу України. Вже наступного дня затримані працівники міського відділу міліції, серед яких керівник одного з підрозділів, давали свідчення. Причетність до таких злочинів ще шістьох правоохоронців перевіряється.

Якщо причетність правоохоронців до скоєння цих та інших злочинів підтвердиться, їм загрожує позбавлення волі терміном 12-15 років.

(“Житомирщина”, 21 квітня 2005 р.)

— К нам обратились родственники граждан, задержанных сотрудниками горотдела, — рассказывает заместитель прокурора Житомирской области Владимир Кобернюк. — Они сообщили, что признания у задержанных выбиваются пытками и истязаниями. Была создана следственно-оперативная группа из работников прокуратуры и СБУ. Факты по четырем заявлениям граждан подтвердились. Были найдены вещественные доказательства: ремни, противогаз, палки...

Послесловие. Начало геноциду милиции против житомирян было положено в деятельности преступлений группы Малиновского-Самарского-Лазко-Никанчук в 1995-1996 годах, в результате чего по сфабрикованным делам был срезан весь цвет житомирского бизнеса.

(“Вечерний Житомир”, №18, 5 мая 2005 г.)

В неслыханных по своей жестокости методах обвиняются трое (пока) сотрудников Житомирского горотдела милиции — в пытках, похлеще гестаповских, с помощью которых выбивались нужные признания у невиновных людей.

Как уже сообщалось, 15 апреля нынешнего года прокуратурой Житомирской области возбуждено уголовное дело по фактам незаконного лишения граждан свободы, получения незаконным путем доказательств и превышения служебных полномочий сотрудниками милиции, что привело к тяжелым последствиям.

— милиционеры, стремившиеся любыми методами улучшить показатели своей работы, действовали по единой схеме, — рассказывает следователь по особо важным делам областной прокуратуры Александр Кухаренко. — Задерживали человека без существенных на то оснований за якобы совершенное административное правонарушение. К примеру, за крепкое словцо, громко сказанное в общественном месте. Оформлялись, по сути. Фиктивные материалы, и человека помещали в камеру временного содержания. Затем его просто физически вынуждали признаться в совершении серьезных преступлений, в частности, краж. В ход шли мыслимые и немыслимые пытки. Скручивали тело человека в “замок”, продевали между руками и ногами палку и подвешивали несчастного вниз головой, надевали противогаз и перекрывали доступ воздуха. Били палками, кулаками. А еще насиловали, надев на палку презерватив... Судебно-медицинская экспертиза зафиксировала побои и телесные повреждения у жертв. Все эти противозаконные методы были применены к нескольким задержанным в течение каких-то двух недель апреля.

Но еще раньше, в начале марта, в стенах того же горотдела милиции произошел жуткий случай. Сотрудники милиции задержали семейного дебошира, подвыпившего 35-летнего мужчину. В камере временного содержания он провел всего одну ночь. А наутро молодой мужчина был обнаружен мертвым. На теле выявили множественные побои, переломы ребер и разрывы внутренних органов.

Судебно-медицинская экспертиза установила, что смерть наступила от травматического шока. По факту умышленного убийства прокуратура области возбудила уголовное дело. С этого случая и начал распутываться клубок преступлений в стенах Житомирского горотдела МВД.

Следствие продолжается. Впереди громкий судебный процесс.

(“Эхо”, г. Житомир, №17, 28 апреля-4 мая 2005 г.)

"Вечерние Вести” недавно уже писали о беспрецедентном случае незаконного задержания правоохранителями адвоката при исполнении им своих прямых служебных обязанностей. В статье “Как адвокат ментов уму-разуму учил” рассказывалось о том, что Сергей Рояк пытался препятствовать незаконному проникновению милиции в квартиру его подзащитной, за что и был отправлен в ИВС Соломенского территориального отделения милиции.

Тогда это дело закончилось решением судьи немедленно освободить защитника, а дело закрыть за отсутствием состава правонарушения. Казалось бы, хеппи энд — торжество закона. Ан нет. История получила продолжение.

К сожалению, инцидент с задержанием адвоката показателен даже не фактом превышения полномочий сотрудниками силовых (эта тенденция, как известно, не нова) ведомств. И, несмотря на отчаянные попытки борьбы с беззаконием на местах, предпринимаемыми новой властью, воспринимается, скорее, за правило, нежели исключение.

Отсидев почти сутки в камере, адвокат подал жалобу в Соломенскую райпрокуратуру на незаконные действия сотрудников милиции. На что получил ответ, что все, оказывается, в порядке, и нарушений в действиях правоохранителей... не установлено. Не удовлетворившись подобным ответом, Рояк подает жалобу в суд. И... получает отказ.

Таким образом, возникла интересная ситуация.

С одной стороны — есть решение Соломенского районного суда г. Киева от 12.05.2005 г. — “негайно звільнити Рояка Сергія Борисовича з-під варти... Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає”. С другой — постановление Соломенского районного суда г. Киева от 03.06.2005 г.: “В прийнятті скарги Рояка Сергія Борисовича на дії службових осіб... відмовити”.

Сам адвокат так комментирует происходящее: “Соломенский суд, соломенская прокуратура, милиция — единый организм. Прокуратура пытается это дело замять, избрав лучший способ защиты — нападение. Сейчас их интересует уже не столько расследование дела моей клиентки, как задача избежать ответственности. Прокуратура защищается своими методами. На меня оказывается психологическое давление. И есть подозрение, что будет предпринята попытка фальсификации протокола проведения обыска”.

Однако Сергей Рояк не намерен останавливаться и направил обращения во всевозможные инстанции: Генпрокуратуру, Апелляционный суд, суд Печерского района. Реакция на это пока нулевая...

Интересно, хватит ли у нашей новой власти ответственности исполнить требования Закона Украины “О порядке возмещения вреда, причиненного гражданину незаконными действиями органов дознания, предварительного следствия, прокуратуры и суда” и компенсировать причиненный адвокату моральный и материальный ущерб?

(“Вечерние вести”, 28.06.2005)

Тяжких тілесних ушкоджень завдали неповнолітньому працівники Березнівської міліції, коли випитували в нього інформацію. Відтак потерпілого довелося прооперувати. Березнівська прокуратура порушила кримінальну справу проти правоохоронців.

Вона встановила, що ввечері 22 січня цього року березнівські міліціонери затримали місцевого мешканця Петра Мойсейця та доставили до райвідділу як свідка. Однак не сповістили про це батьків і не дозволили підліткові повідомити про місце свого перебування.

– Беручи пояснення, працівники міліції так побили хлопця, що це призвело до субкапсулярного розриву селезінки, розриву черевної порожнини тощо, – каже заступник обласного прокурора Віктор Кокошко. – Після цього він потрапив у Березнівську центральну районну лікарню, йому зробили операцію. Потім перевели в Рівенську обласну дитячу лікарню.

За цією справою нині триває досудове слідство.

(“Львівська газета”, 16 червня, 2005 р.)

С детства нас учили, что “дядя милиционер” призван следить за порядком, он — блюститель Закона. Но окружающая действительность порою говорит об обратном: и среди работников правоохранительных органов встречаются недобросовестные люди, которые не то чтобы не охраняют Закон, а сами его нарушают.

О грубых нарушениях прав граждан сотрудниками органов внутренних дел рассказала журналистам начальник отдела слежения за соблюдением законов об административных правонарушениях прокуратуры Днепропетровской области, младший советник юстиции Ирина Владимировна Мальцева. Правда речь шла только о тех служебных нарушениях, которые были допущены во время применения к гражданам мер административного влияния.

Так, по результатам прокурорских проверок на работников органов внутренних дел заведено 8 уголовных дел, два из которых расследовано и передано в суд. Еще 17 сотрудников милиции привлечено к дисциплинарной ответственности. При этом опротестовано 45 незаконных постановлений о привлечении граждан к административной ответственности...

Среди противоправных действий милиции названо также длительное (более 3 часов, как того требует Закон) задержание гражданина, в отношении которого составлен вышеупомянутый протокол. Иногда такие вот “узники” просиживают в РОВД по несколько суток. Те же, кто действительно должен отсидеть за свое админнарушение, порой отбывают наказание не в специальных для этого заведениях, а в комнатах для задержанных в горрайотделе, где, как указывалось ранее, можно удерживать человека не более трех часов. Примером этому может послужить случай с неким гражданином П., который был привлечен Днепропетровским райсудом за совершение админнарушения и вследствие чего провел в комнате для задержания 10 сутокв антисанитарных условиях, без еды, без права на отдых ночью. По данному факту также возбуждено уголовное дело по ч. 1 ст. 365 УК Украины (превышение служебных обязанностей).

Случается, что в спецприемнике рядом с админнарушителями находятся арестованные, больные туберкулезом, в том числе и в открытой форме. Не стоит говорить, что подобная халатность со стороны работников милиции может привести к заражению здоровых, пусть даже в чем-то провинившихся граждан, довольно серьезным заболеванием, которое, кстати, в последнее время прогрессирует в нашей стране. Данные факты касаются, в частности, Ленинского, Жовтневого, Индустриального и других отделений внутренних дел области.

Кроме прочего, блюстителями порядка часто игнорировались требования ст. 261 Административного Кодекса Украины, касающиеся немедленного сообщения об админзадержании гражданина его родственникам, своевременного предупреждения прокуроров о задержании граждан на срок до 3 суток, составления протоколов о совершении админнарушения и рассмотрения дел не уполномоченными лицами, не разъяснения гражданам положений ст. 63 Конституции Украины.

А бывают случаи, когда милиционерами совершается одновременно несколько нарушений.

Так, в феврале сего года прокуратура Днепропетровской области, наконец-то, завела уголовное дело по факту умышленного использования служебного положения работниками Бабушкинского РОВД в отношении гражданина Ивана Шулыка. Дело в том, что 17 ноября 2004 года Ивана Ивановича, который в то время был доверенным лицом кандидата на пост Президента Украины Виктора Ющенко по избирательному округу № 27, в течение почти трех часов незаконно удерживали в помещении Бабушкинского РОВД. При этом у него изъяли личные вещи, документы и беспричинно составили протокол о совершении админнарушения. Более того, руководство указанного РОВД направило данный протокол в Бабушкинский суд. Однако судебный орган закрыл сие дело на основании отсутствия в действиях Ивана Шулыка состава административного правонарушения. Следует отметить, что Иван Иванович на тот момент времени являлся (и является до сих пор) еще и главой областного провода Украинской народной партии. Так что не только простых граждан настигает подобная милицейская несправедливость.

(“Лица”, г. Днепропетровск, 10 июня 2005 г.)

Прошлым летом в Орловке, что под Севастополем, нашли тело охранника одной из “крутых” дач. Утонул. Но при этом был полностью одет — так что вряд ли смерть наступила во время купания. Подозреваемого, 23-летнего местного жителя, задержали в тот же день, когда был обнаружен труп. Следующим утром к зданию одного из севастопольских райотделов милиции была вызвана “скорая помощь”, которая увезла молодого человека в больницу. В медицинской карте записано: “диагноз при госпитализации — ушибы мягких тканей головы, шейного отдела позвоночника, ушных раковин, грудной клетки, сотрясение головного мозга”. Сейчас парень ожидает суда в севастопольском СИЗО, поскольку… подписал признание в убийстве. Интересно, что он скажет в суде?

“Чистосердечное” признание

Каждый день в Крыму происходит множество преступлений. Каждый день милиция задерживает людей, подозреваемых в совершении мошенничества, краж, грабежей. Дела расследуются и уходят в суд. Иногда там от человека, сидящего на скамье подсудимых, можно услышать: “Меня принудили дать показания”. Часто это заявление безосновательно. Редко человек может подтвердить фактами, что из него выбивали признание.

Еще реже люди, которые находятся на свободе, пытаются доказать, что их били или как-то издевались. Все-таки синяки пройдут, ссадины заживут — а дело будет тянуться долго. Лучше с милицией не связываться.

Крымские правозащитники считают, что именно такая позиция и приводит к тому, что человек в форме иногда считает лучшим способом убеждения кулак или “средство ПР” — резиновую палку. Иногда в ход идут и другие средства. Вот фрагменты из жалоб и обращений Европейский суд тех, кто подвергался пыткам на территории Крыма (“1К” располагает копиями официальных документов).

Из обращения в Европейский суд по правам человека (представитель потерпевшего — адвокат А. Лесовой):

“По утверждению Н., в отсутствие следователя и адвоката его заставляли становиться лицом к стене, широко расставив руки и ноги. В это время ему много раз в течение нескольких часов наносили удары в спину, в область почек коленом. Ему также приставляли к голове сзади толстый блокнот и через него наносили удары по голове, которые оглушали его. Также наносились удары кулаками в грудную клетку, руками по голове… Длительное время, около 2-3 суток, Н. содержали пристегнутым наручниками к батарее. Полученная травма почек вызвала заболевание почек”.

Из жалобы в Европейский суд по правам человека (представитель потерпевшего — адвокат А. Лесовой):

“Во время ареста Т. был несколько раз избит офицерами милиции. Избиения проводились днем и в ночное время, в избиении принимали участие одновременно 3 — 5 офицеров. При этом Т. были причинены телесные повреждения, которые позже были диагностированы врачами как сотрясение головного мозга, раны и кровоизлияния на лице. Во время избиения ему также угрожали тем, что передадут его членам преступной группировки — азербайджанской мафии, которые увезут его в лес, убьют и захоронят в никому не известном месте. Т. подвергся беззаконию, нападению, избиению, угрозам убийством не где-нибудь, а в государственном органе правопорядка и со стороны офицеров милиции. И эти офицеры открыто действовали в присутствии друг друга и помогали друг другу избивать арестованного и угрожать ему. Поэтому Т. не видел никакого выхода и никакой защиты от незаконных действий офицеров милиции, и он не знал, есть или нет у него шансы спастись от незаконного ареста, от незаконного насилия и угрозы своей жизни. Офицеры милиции потребовали от него написать заявление и сделать устное заявление с применением видеозаписи о том, что он не имеет жалоб против милиции и что сам причинил себе телесные повреждения. Из-за угрозы продолжения ареста, избиения, из-за угрозы своей жизни Т. согласился с этими требованиями. Его устное заявление было записано офицерами милиции на видеокамеру, и на этой видеозаписи, вероятно, также зафиксированы следы от побоев и испачканная кровью одежда”.

“Уговаривают” угрозами и ударами

Крымские адвокаты могут рассказать немало историй, когда их клиентов правоохранители “наставляли” методами, которые в цивилизованном мире называются не иначе, чем пытки. Бывает, что обходятся без физического воздействия — сломать человека можно и по-другому.

Из практики адвоката Виктории Митько:

Это произошло в Севастополе в марте этого года. Парень провожал свою девушку домой. Уже у подъезда молодые люди почувствовали запах дыма, подошли к подвалу, увидели, что там действительно что-то загорелось. Видимо, виновником пожара оказался живший в подвале бомж. Ребята вытащили его, чтобы не задохнулся в дыму, и пошли вызывать милицию и пожарных. Прибывшие правоохранители заверили их, что бездомного человека куда-нибудь определят, и молодые люди ушли, оставив свои данные. Их задержали на следующий день по обвинению в нанесении тяжких телесных повреждений, повлекших смерть. Допрашивали в райотделе, девушку “вразумляли” с помощью Уголовного кодекса, били тяжелым томом по голове. Парень просил не трогать ногу, которая только восстановилась после перелома, — его били по этому месту. Экспертиза показала, что бомж скончался от переохлаждения, а еще в его крови была обнаружена ударная (и, возможно, смертельная для обычного человека) доза алкоголя.

Из практики адвоката Александра Лесового:

За границей существует такое понятие: презумпция виновности государства. Если человек заявляет, что был подвергнут пыткам, чиновники должны доказывать, что не виноваты. У нас же люди вынуждены собирать доказательства того, что их били, подвергали истязаниям, принуждали оговорить себя. Например, 64-летняя жительница Симферополя уже много месяцев пытается найти правду: ее избили милиционеры, которые пришли задерживать ее дочь. Поскольку дочери дома не было, досталось матери.

Иногда и само содержание человека под стражей в невыносимых условиях можно приравнять к пыткам. В ИВС Алушты 4 или 5 месяцев просидел гражданин С. с открытой формой туберкулеза. И умер там же — постоянное пребывание в духоте и тесноте ускорило течение болезни. Тем не менее работники изолятора считали, что о здоровье заключенного заботились достаточно: его, больного туберкулезом, “гуляли по автостоянке”, так как прогулочный дворик в заведении отсутствовал.

Свидетельницу по уголовному делу пытались заставить дать показания против обвиняемого. Ее... на 5 суток посадили в мужскую камеру, где уже находилось 7 или 8 человек. Еще одного задержанного по этому же делу взяли в России и из Белгорода в Симферополь доставили в… багажнике автомобиля.

Как допрашивали свидетеля

Жительница Симферопольского района Д. не совершила никакого преступления: следствию она понадобилась как свидетельница по уголовному делу. В половине седьмого утра ее “пригласили” на допрос: милиционеры просто задержали всех, кто находился в доме, и доставили в отделение. Был бы у женщины выбор — она бы никуда не пошла: ее полуторагодовалый ребенок болел. Поэтому Д. забрали на допрос вместе с малышом, у которого была высокая температура.

Тот, кто помнит знаменитый эпизод допроса радистки Кэт из “Семнадцати мгновений весны”, оценит сообразительность милиционеров.

Из жалобы в Европейский суд по правам человека жительницы Симферопольского района Д.:

“При аресте Д. разлучили с ее малолетним тяжело больным ребенком и заявили, что она не будет допущена к ребенку до тех пор, пока не даст показания… Ребенка оставили в отдельном от матери помещении РОВД без медицинского контроля. Д. в течение всего дня запрещали видеть отобранного у нее ребенка, знать о его состоянии здоровья, оказывать ему необходимую помощь. В течение всего дня Д., будучи под арестом в РОВД, не имела информации о самочувствии своего малолетнего больного ребенка, с которым ее умышленно разлучили”.

Вы можете представить себе состояние женщины, которая не может думать ни о чем другом, как о малыше, который сейчас где-то исходит криком? И точно так же трудно представить тех, кто сидел рядом с этим несчастным ребенком, — ведь были же среди них не просто милиционеры, а отцы. В жалобе, конечно, это описывается другим, сдержанным языком: “В течение длительного времени Д. страдала из-за страха за безопасность жизни и здоровья отобранного у нее малолетнего ребенка, будучи беспомощной позаботиться о ребенке, испытывая безысходность из-за произвола властей, не имея шансов защитить себя и ребенка от опасности, не имея в течение более 10 часов информации о самочувствии отобранного у нее больного ребенка…”

В райотдел вызывали “скорую” — видимо, кто-то испугался, что больному малышу стало хуже. Врач диагностировала у мальчика ОРЗ, трахеит, аллергическую реакцию, ввела жаропонижающее лекарство, успокоительное и обезболивающее. Но ребенка матери не отдали.

Отпустили Д. только вечером. Маленькая деталь: по словам потерпевшей, с момента задержания ни ей, ни ребенку не давали еды. Они провели в райотделе больше 10 часов, которые запомнились матери как самое страшное время в ее жизни.

А ведь, как справедливо бы заметили милиционеры, здесь их и пальцем не тронули.

Если правоохранительные органы заинтересовали данные пострадавших и обстоятельства, которые послужили причиной обращения в Европейский суд, “1К” готова сообщить их.

(“Первая Крымская”, №77, 10-июня 2005 г.)

Цього листа до редакції приніс сам потерпілий — підприємець О.М. Доценко. А оскільки в листі фігурує прізвище ще одного підприємця, з яким, на думку останнього, пов’язане його затримання та катування у міліції, редакція залишає за ним право на відповідну публікацію в газеті. Редакція не вважає за можливе відмовити О. Доценку в оприлюдненні його листа, оскільки йдеться про порушення його людського права. А, відтак, і про міліцію, яка, схоже, з приходом нової влади своїх методів не змінила...

“Я хотів лише уточнити, на якій підставі мене затримано...”

Це відбулося майже місяць тому. 25 квітня о 19.00 до мене додому прийшли люди, які відрекомендувалися працівниками міліції. З ними було ще двоє людей у цивільному. Вони попросили мене поїхати з ними до Автозаводського районного відділу міліції для проведення бесіди з начальником карного розшуку Синюковим Ю.В. Коли ми приїхали, Синюков був на нараді, і мене попросили почекати. Близько 20.00 мене запросили до 406-го кабінету. Туди ж почали сходитися інші співробітники міліції. Осіб 6-7... Мене почали запитувати, де я знаходився 24 квітня 2005 року. Я сказав, що був дома, з родиною... Мені заперечили, сказавши, що міліція має відомості про те, що насправді я був цього дня в Києві... Сам Синюков, зайшовши до кімнати, з порога заявив, що має намір затримати мене на добу. Я намагався з’ясувати, на якій підставі мене затримано, натомість отримав наказ підписати зізнання в тому, що я нецензурно висловлювався у бік міліції, та ще у стані алкогольного сп’яніння... Я відповів, що алкоголю не вживаю, на що Синюков сказав, що це не має значення. Підписувати будь-що я відмовився, натомість попросив повідомити про моє затримання дружину та запросити адвоката. У відповідь отримав запевнення: не підпишу по-доброму, підпишу по-іншому... Я повторив свою категоричну відмову щось підписувати. Тоді Синюков наказав одягнути мені наручники. Це зробили ті, хто мене утримував. Потім мене повалили на підлогу і поставили на груди стілець... В цей час за ноги мене тримав оперативний працівник Пінчук... Потім мені одягнули на голову протигаз, а Синюков, сидячи зверх мене на стільці, приєднав до вух дроти від динамо-машини. Перекриваючи дихальну трубку на протигазі, міліціонери періодично вмикали цю машину... При цьому вони вимагали від мене зізнання в тому, що я причетний до крадіжки грошей у громадянина Коломійця А.Г., і вимагали того, щоб я підписав протокол про нанесення мною образ працівникам міліції. Я кілька разів намагався вирватися, але зусилля мої були марні... Про крадіжку грошей у цього громадянина мені нічого не було відомо, про що я і повторював.

Так мене мордували та знущались хвилин 30-40...

Після цього я таки згодився підписати протокол, що я буцімто лаяв працівників міліції нецензурною лайкою у нетверезому стані... Після цього з мене зняли всі ці механізми катування, і я власноручно написав пояснення під диктовку Синюкова, що 22 квітня 2005 року, будучи у нетверезому стані, я образив двох міліціонерів, одного з них відштовхнув і після цього втік... Це була неправда: саме цього дня я знаходився у відрядженні. Мене ж насправді не було в місті до 23 квітня, до 9.00. Після цього мене відвели на перший поверх до чергової частини, де й повідомили, що до міліції звернулася громадянка Коломієць А.Я. із заявою щодо крадіжки у неї великої суми грошей. При тому вона буцімто повідомляла про своє припущення, хто це міг зробити. Було названо прізвище відомої особи і мені, і родині Коломієць... На моє прохання показати мені заяву громадянки Коломієць, я отримав відмову... В той же день у відділення прийшла моя дружина, але її до мене не пустили. А наступного ранку їй вдалося пробитися до заступника начальника Пруса А.Є., який і повідомив їй, що суд прийняв рішення покарати мене п’ятьма добами адмінарешту. Дружина написала скаргу до прокуратури та у відділ внутрішніх розслідувань... Вранці 26 квітня два працівники міліції — Суродеєв і Власенко — зайшли до судді. Їх не було хвилин 10-15... Після чого вони попередили мене, щоб я не надумав відмовитися від своїх попередніх зізнань, оскільки, за їхніми словами, додому я все одно не потраплю, бо вони “підкинуть мені наркотики до одягу”... Після чого мене знову повезли до районного відділу міліції... У другій половині дня мене знову привели на другий поверх, де ті ж Суродеєв і Власенко запропонували мені продати свою квартиру, щоб гроші повернути родині Коломійця... Але й це ще не все. Далі вони повідомили мені, що мають інформацію про буцімто мою причетність до вибуху громадянина Чіркуна. Буцімто у мене вдома була знайдена вибухівка, пістолет “ТТ”... Від цього всього я категорично відмовлявся. Тоді вони знову одягнули на мене наручники, повалили мене на підлогу і придавили стільцями. Вже двома... Суродеєв одягнув на мене протигаз, під’єднав до вух дроти все тієї ж динамо-машини. Ноги мої при цьому притримував Пінчук... Через якийсь час я втратив свідомість і прийшов до тями після того, як мене відливали водою...

Я не виключаю, що все, що зі мною трапилося, має замовний характер... І пов’язане все з тим же підприємцем Коломійцем А.Г. Я маю певне уявлення про його фінансовий стан, який знаходиться зараз не в кращому стані... Я не виключаю того, що, вигадуючи всілякі легенди щодо крадіжки у нього грошей (а раніше він у такий спосіб діяв) для прикриття своєї неплатоспроможності... він дає такі версії міліції, вказуючи на тих людей, яким сам винен, і у такий спосіб відтягує термін виплати боргу... Я не виключаю, що певною мірою у цьому може бути зацікавлена і міліція...

Олег Доценко, підприємець. м.Кременчук

P.S. Редакція залишає цей лист підприємця без коментарів...Водночас, залишає право на коментар названим у листі особам...

(“Інформбюлетень”, №20, 26 травня 2005 р.)

Родственники обвиняемых в грабеже ребят и их защитники не перестают надеяться, что уж в суде-то, пусть даже не первой инстанции, но сумеют разобраться во всех “тонкостях" уголовного дела, расследованного в Калининском райотделе милиции Донецка. Пока же милиция и прокуратура не хотят признать ни своих, ни чужих промахов и держат в тайне имена “сыщиков-героев".

Погуляли

16 марта 2005 года 19-летний Сергей Шевякин запомнит навсегда. Около 17 часов он после окончания смены зашел в заводскую баню и там встретил знакомого — Александра. Решили, что, выходя с завода, можно немного и расслабиться, водочки выпить. Купили бутылку и прямо на улице, неподалеку от автозаправки, ополовинили ее. Без закуски не понравилось. Трамваем поехали в кафе, расположенное возле завода “Контур". Заговорились и проехали нужную остановку, пришлось пешком возвращаться обратно. Бутылку с недопитой водкой нес в руке Александр, глотнули еще прямо из горлышка. И тут к парням подошел какой-то совершенно незнакомый мужик лет за 50, весьма помятой наружности. Одна нога его была обута в ботинок, а вторая в галошу. Мужик стал просить у ребят или 100 граммов водки, или полторы гривни на сто граммов.

Сергей и Александр отказали ему, вероятно, в самых искренних пролетарских выражениях. Мужик обиделся. Стал сквернословить, схватил Александра за куртку и начал трясти, пока тот его не оттолкнул. Мужик упал, а пареньки зашли в кафе.

В популярной у местных мужиков общепитовской точке, отличающейся демократическими ценами, они пробыли около 2-х часов. Пили еще водку под пельмени и пиво.

Выйдя из кафе, ребята направились к остановке и опять увидели мужика, который клянчил у них водку и деньги. Мужик, возле которого находился солдатский патруль, стал кричать, что, сами, мол, напились, а старику не дали. Завидев солдат-милиционеров, Сергей испугался, что его могут задержать выпившего и сообщить на работу, куда он только недавно устроился, и побежал прочь. Александр припустил за ним. Пробежав совсем немного, они остановились и тут же были окружены патрульными, применившими против них газ.

В Калининском райотделе, куда их привезли около 10 часов вечера, у ребят спросили, зачем они били пожилого мужчину и забрали у него деньги. Те отвечали, что все было наоборот — мужик просил у них водку либо денег, но их не слушали. Александра куда-то увели, а Сергея пристегнули за левую руку наручниками к решетке возле входа в дежурную часть. Причем пристегнули на полностью вытянутую вверх руку. “Висел" он так около 10 часов. На просьбы отвести его в туалет не реагировали. То же и с просьбами позвонить сестре (кроме нее, у Сергея нет родственников), сообщить, что он в милиции. Подходили лишь для того, чтобы спросить, не вспомнил ли он чего. Уже где-то в 9 часов утра измотанный висением на вытянутой руке, униженный отказом в посещении туалета, из-за постоянного морального давления и угроз, желания поесть и ради обещанного звонка сестре он подписал какие-то бумаги, даже не прочтя их. Действительно, через какое-то время с него сняли наручники, сводили в туалет. Александру, которому необходима помощь нарколога для того, чтобы он поставил свою подпись “где нужно", было достаточно лишь увидеть подвешенного Шевякина. Протокол о задержании как “обоснованно" подозреваемых в совершении грабежа был составлен лишь в 16.25 следующего дня. Более 18 часов парни незаконно находились в райотделе, да еще с каким “комфортом" В течение 34 часов им не давали никакой пищи, а родственников не допускали.

Можно ли выдумать преступление?

Утром 17 марта сестре Сергея сообщили, что брат в милиции. Сама она не смогла туда поехать, но немедленно поехала ее свекровь. В райотделе ее встретил какой-то парень в гражданском, назвавшийся опером, предложил побеседовать в его машине. В салоне авто он без пространных вступлений заявил, что Сергей задержан за грабеж, но за тысячу баксов можно все уладить. Женщина ответила, что она не против, но сначала должна увидеть брата невестки. Это “оперу" не понравилось, на том и разошлись. Сергею наняли адвоката, однако ему более 3-х недель не предоставляют возможности ознакомиться с материалами уголовного дела. Михаил Жебин — адвокат — немедленно стал обжаловать действия следователя, а затем и и.о. прокурора района. Сестра Сергея даже лично написанные обращения расклеивала, пытаясь найти свидетелей происходившего 16 марта. На жалобы и обращения официальные лица отвечали, но как-то вяло.

Начальник следственного управления областного УВД в своем ответе Виктории (сестре Сергея) вроде бы и признает, что имели место нарушения при оформлении доставки задержанных в райотдел, даже утверждает, что виновные привлечены к строгой дисциплинарной ответственности, но данных их не разглашает — конспирация. А вообще-то пишут, что все в рамках закона было и на состояние здоровья задержанные не жаловались, телесных повреждений у них не выявлено.

Да, были кое-какие следы, сохранившиеся даже через 20 дней, — бороздка на запястье левой руки — след от наручников. Уверен, никому из нас не нравятся кучкующиеся подвыпившие юнцы — они развязны и агрессивны. Но далеко не все из них — грабители. Чаще всего это мелкие хулиганы, моментально затихающие при виде милиции. У Сергея с Александром деньги при себе имелись. Но были ли они у “заявителя" — большущий вопрос. Неадекватно внешне выглядящий и обутый гражданин вдруг заявил, что парни отобрали у него 57 гривен! Причем в дальнейшем эта сумма два раза корректировалась в сторону значительного увеличения. А с чего это к нему так благосклонны опера и следователь? Ладно, у первых не прошел номер с тысячей баксов, а второй? С чего бы это он вдруг составил “потерпевшему" исковое заявление и распечатал его на служебном принтере? Это уже нарушение требований УПК. Имеются и другие наработки, но они для суда.

Так и напрашивается вывод, что “заявитель" чем-то полезен райотделу. Может такое быть? Очень даже может! “Постукивает" понемножку или родственничек чей-то?

Адвокат Жебин провел свое собственное расследование. По его словам, соседи и знакомые “потерпевшего" дружно утверждают, что семья у него неблагополучная, пьющая. Сам он постоянно нигде не работает, ходит, выпрашивает выпивку, так как соседи уже в долг не дают. Уверяют, что денег у него в принципе быть не могло. После “бомбардировки" сестрой Сергея и его защитником жалобами всевозможных инстанций был заменен следователь, ведущий уголовное дело. Появилась надежда на объективное расследование. Ан, нет! Уже после того, как адвокат и Сергей подписали протокол об ознакомлении с делом, следователя “застукали" в бухгалтерии предприятия, где по договору — от случая к случаю — трудился “потерпевший". Зачем? А выпрашивал справку, что зарплату трудяга получил не 10, а 16 марта (день его ограбления), и не 32 гривни — уж столько наработал, а целых 380!!!

Надо же так стараться, чтобы упрятать на несколько лет двух пареньков за решетку.

(“Донецкие новости”, №23, 9 июня 2005 г.)

Уповноважений представляти інтереси трудового колективу торгівельного центру "Білий лебідь" (Донецьк) адвокат Владислав Цукуров заявляє про незаконні методи ведення слідства, які застосовуються до членів колективу, яких викликають на допит у справі голови Донецької облради Бориса Колесникова.

Про це йдеться у відкритому зверненні працівників "Білого лебедя" до Президента Віктора Ющенка, Генпрокуратура Святослава Піскуна і міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, яке в четвер на прес-конференції зачитав Цукуров.

У зверненні працівники наголошують, що до них застосовуються "насилля та погрози з метою отримання потрібних слідчим органам свідчень будь-якою ціною, навіть ціною людського здоров’я".

За словами Цукурова, працівників годинами тримають "під дверима" в очікуванні допитів, тривалість допиту становить до 14 годин на добу. При цьому, зазначив Цукуров, "люди перебувають без їжі, води і туалету, до них застосовується відкритий тиск та погрози". На переконання Цукурова, це "розправа над неугодними".

Під зверненням поставили підписи 91 працівник торговельного центру, тобто одна робоча зміна.

За його словами, люди скаржаться на те, що за ними ведеться спостереження, прослуховуються телефони, адвокати не допускаються на допити. Цукуров повідомив, що на сьогодні подано низку скарг до відповідних органів, проведено перевірку Уповноваженим Верховної Ради з прав людини Ніною Карпачовою. "Факти підтвердились", — додав він.

Цукуров не уточнив кількість допитаних людей, пославшись на таємницю слідства.

У свою чергу, керівник прес-служби Колесникова Олена Бондаренко повідомила, що адвокатська група, яка відстоює інтереси колективу ТЦ "Білий лебідь", "відчуває на собі тиск та погрози". Вона також повідомила, що на її мобільний телефон надходили погрози, "і тиск дійсно іде". "У мене існує підозра, що за мною проводиться спостереження і мій телефон прослуховується", — сказала вона.

За словами Цукурова, під час допитів у працівників "Білого лебедя" слідчі "наполегливо цікавляться" фінансово-господарчою діяльністю підприємства". "Нас дивує, що це відбувається в рамках справи про вимагання", — сказав він.

Цукуров зазначив, що, наскільки йому відомо, проти Колесникова ніхто не дав свідчень (УНІАН).

(http://zmina.kiev.ua/m/content/view/257/2/)

Шановний пане Міністре

У засобах масової інформації була наведена інформація про „специфічну” поведінку спецпідрозділу „Беркут” після закінчення матчу „Динамо”-„Шахтар” 29 травня 2005 року в Києві. У нас також є особисті свідчення потерпілих від протиправної поведінки міліції, проте, оскільки всіх присутніх знімали на камеру та переписували їхні імена, вони згодилися лише на анонімні свідчення.

На нашу думку, працівниками спецпідрозділу „Беркут” були вчинені наступні порушення прав людини:

— Незаконне затримання протягом 2 годин уболівальників із „Сектору 11”(приблизно тисяча людей) після завершення матчу;

— Позбавлення людей можливості на 35-градусній спеці вийти з оточення міліціонерів та випити води;

— Брутальне поводження працівників „Беркуту” із затриманими;

— Порушення права на приватність у вигляді примусового запису на відеокамеру з називанням імені та прізвища (це був лише один можливий спосіб вийти із сектору, який знаходився в оточенні міліціонерів);

— Непропорційні до загроз громадському порядку та невідповідні силові дії міліції.

Болільники переконані, що підвищені заходи щодо забезпечення правопорядку на стадіоні й не лише під час останньої гри “Динамо” з “Шахтарем” є перебільшеними.

Слід зазначити, що при проведенні інших видовищних заходів (концертів, фестивалів тощо) кількість та дії міліції яскраво відрізняються і це жодним чином не посилює загрозу громадському порядку. Тому такі дії правоохоронців виключно футбольних матчах є необґрунтованими.

За нашими даними, ця ситуація не є унікальною і систематично повторюється у різних містах на різних стадіонах та у різний час. Тому ми вважаємо за необхідне більш докладне вивчення МВС випадків застосування фізичної сили та затримання осіб під час проведення футбольних матчів, а також проведення необхідних заходів з працівниками міліції для усунення згаданих порушень прав людини.

Крім того, слід кардинально переглянути політику щодо використання спецпідрозділів міліції в ситуаціях, що не становлять суттєвої небезпеки громадському порядку й використовувати їх виключно в надзвичайних випадках при безпосередній загрозі життю громадян. Це підтверджується й тим, що, як правило, дії працівників спецпідрозділу в таких випадках є непропорційними щодо охорони суспільної безпеки й громадського порядку та переважно відбуваються з надмірним використанням сили.

На нашу думку, на стадіонах міліція повинна забезпечувати громадський порядок, а не боротися з уболівальниками, наперед вважаючи їх порушниками порядку. Саме таке упереджене ставлення до них на стадіонах і відрізняє українських міліціонерів від правоохоронців у країнах ЄС.

Української Гельсінської спілки з прав людини

(http://zmina.kiev.ua/m/content/view/410/2/)

Основанием для публикации "Дикие нравы окраины" ("Донбасс" за 18.06.2003 г.) послужила кровавая трагедия, произошедшая в Мариуполе майским вечером того же года.

На одной из улиц поселка Гуглино после пожара в частном доме обнаружили трупы пяти человек с признаками насильственной смерти. Погибшими оказались 73-летняя Ю.Лебедева, ее старший сын, внук с сожительницей, бывшая жена младшего сына Игоря. Неизвестный нанес им в общей сложности 359 ножевых ранений. Семейство, кроме парализованной матери, проводило время в пьянках, бездельничало, нередко устраивало потасовки. По подозрению в убийстве сразу же был задержан Игорь Лебедев, который быстро дал "правдивые" показания. Помню, бывший прокурор Ильичевского района Валентин Годованник продемонстрировал видеозапись следственного эксперимента, где Игорь уверенно рассказывал и показывал, как все происходило.

И вот Апелляционный суд в Мариуполе рассмотрел уголовное дело по обвинению 48-летнего И. Лебедева в умышленном убийстве пятерых человек и поджоге. Около четырех месяцев продолжался процесс, итогом которого стало... оправдание подсудимого за недоказанностью вины и освобождение его из-под стражи. В суде Игорь заявил, что никого он не убивал, дом не поджигал, а в тот злополучный день после очередной коллективной выпивки отправился в район электроподстанции, где в какой-то канаве проспал дотемна. Когда вернулся, пожар уже погасили, а его задержали сотрудники милиции. Что же касается его показаний, то они, по словам обвиняемого, были получены у него с помощью недозволенных методов. По мнению судебной коллегии, следствие представило довольно зыбкие доказательства вины Лебедева. В деле нет орудия убийства, а на одежде и руках Игоря в момент задержания отсутствовали следы крови потерпевших.

Такой вот финал этой печальной истории. И невозможно сегодня утвердительно ответить на вопрос, кто вышел из зала суда на свободу: настоящий преступник, вину которого из-за халатности следствия не удалось установить со стопроцентной достоверностью, или же несправедливо пострадавший человек? Конечно, во всем этом хитросплетении еще предстоит разобраться соответствующим инстанциям, как и с теми, кто неуклюже "шил" дело (если это так), но коль настоящий убийца гуляет на свободе, то по истечении времени разоблачить его будет очень сложно.

(“Донбасс”, №104, 7 июня 2005 г)

— У Вінницькому СІЗО його катували так, що за 22 роки своєї адвокатської практики я ще такого не бачила, — заявила адвокат Людмила Романюк.

Поламане ребро, пробита голова, прищемлені і попечені пальці, злиті синці по всьому тілу зафіксували лікарі після його звільнення. Сьогодні потерпілийу психлікарні"

... “Я був безпідставно затриманий працівниками УБОЗу, знаходився у тюрмі, де мене катували сам не знаю за що

12.04.05 почалися знущання. Спочатку працівник обіцяв, що моїй дружині підкинуть наркотики, і її посадять у тюрму. А доньку зґвалтують та роздеруть. Мене побили, розбили губу, потім мені не давали дихати — защемили носа і рота.

15.04.05 мене били пластиковими пляшками, наповненими водою, били, поки я не втрачав свідомість. Потім накладали пластиковий пакет на голову, щоб я задихнувся. Палили пальці запальничкою, били кулаками по печінці і ребрах. Зламали ребро, що підтверджено рентгензнімком та довідкою лікаря. Гострі предмети заганяли під нігті, видавлювали очі пальцями та гребінцем. Таким чином в мене вибивали явку з повинною. Але я не підписував, тому що вважаю себе невинним.

Я просив не бити мене у ребра, які були ними поламані, а вони спеціально били мене саме в це місце. Від болю в мене перекривало дихання, я мало не задихався. Крім того, я хворію на туберкульоз, раніше переніс травму хребта. Все це завдавало мені нелюдських страждань.

Особи, які мене били, говорили, що їм заплатив за це директор заводу, і навіть назвали його прізвище. І запропонували: якщо я їм заплачу більше, то мене перестануть бити. Я не міг витримати цих знущань і змушений був під їхню диктовку написати явку з повинною, яку вони мені диктували. З мого почерку видно, в якому стані я знаходився при написанні цього документа. До того ж, явка написана російською мовою, якою я ніколи не розмовляю… Ці ж особи погрожували мені розправитись з дружиною і донькою. Я бачив, що ці особи мають велику підтримку від працівників тюрми та правоохоронних органів, про що вказують їх обізнаність з фактами та безкарність поведінки”.

Цю заяву Василя Івановича просто змусила написати його адвокат Людмила Романюк. Вона у своїй 22-річній практиці вперше зустрічається з таким і тому бачила: люди, які “замовили” його, не зупиняться. Тому вона прийшла у редакцію, щоб таким чином зберегти життя невинного чоловіка.

— 23 березня Василя Івановича, налагоджувальника верстатів одного з вінницьких підприємств, незаконно і безпідставно затримали, порушили кримінальну справу проти нього і, піддаючи жорстоким тортурам у СІЗО нашої тюрми, вибили явку з повинною, ніби він вкрав на заводі 5 виробів. Василь Іванович простий трудівник, пропрацював на цьому підприємстві 22 роки, має більше 50 рацпропозицій та винаходів, отримав патент на винахід машини, яка щороку приносить заводу прибуток у 100 тисяч гривень, нагороджений сотнями почесних грамот і відзнак від заводу та Вінницької облдержадміністрації. А ще цей чоловік разом з дружиною і сім’єю живе на одному поверсі з донькою директора заводу, яка працює у прокуратурі. Не хочеться в це вірити, але вимальовується картина — Василя Івановича садять у тюрму за сфабрикованою справою по крадіжці, йому ж інкримінують напад на сина директора заводу. Після суду його садять у тюрму, конфісковують усе майно, в тому числі, і квартиру, яку успішно забирає донька директора. А перед акціонерами звітують — ось, мовляв, дивідендів немає, бо такий-то розікрав завод. Тобто на нього хочуть повішати усі недостачі підприємства та замах на життя. Я не стверджую, що це так, лише з огляду на матеріали справи припускаю це в надії, що слідчі розберуться.

Але мені довелося стикнутися з таким тиском на тих самих слідчих, які із мольбою в очах дивляться на мене і кажуть, що нічого не можуть зробити. Тому я, бачачи ці жахливі порушення, ці нелюдські катування чоловіка, якими його морально зламали, принизили і розтоптали, терміново написала заяви у Генеральну прокуратуру та до Уповноваженої з прав людини.

Що справа замовлена, на мою думку, говорить і те, що до цього часу Василь Іванович був найкращим робітником, аж раптом по запиту слідчого з заводу приходить вкрай негативна характеристика. Зрозумійте, не буде такий простий чоловік розкрадати завод і замовляти сина директора. Для чого? Він простий чесний трудяга. Все життя працював на цьому заводі. Ніколи не мав ніяких приводів у міліцію. Аж раптом такий прихований монстр?

Також незрозуміло, для чого його було брати під варту, якщо не для того, аби морально зламати. Адже за законом є три підстави для затримання обвинуваченого у СІЗО: якщо особу застали на місці злочину, коли очевидці вказали на дану особу або коли при ньому буде виявлено сліди злочину. Всього цього у Василя Івановича не було.

Коли я почала приходити у СІЗО, була вражена. В перший же день Василь вийшов до мене з проламаним черепом і накладеними швами вздовж голови (шви накладали у міській лікарні №2). Запитала, що трапилось. Він, опускаючи очі, відповів, що впав сам. Але не може людина так впасти! Характер травми вказує на те, що його кинули з висоти головою вниз. За декілька днів у нього була розбита губа, прищемлений ніс. А сам Василь був на грані нервового зриву.

15, 16 та 17 квітня його просто катували, синяками вкрите все тіло. Я особисто на свої очі бачила ці залиті синцями руки, ноги, тіло! Він був психологічно пригнічений, заляканий подальшою розправою над сім’єю. Був переконаний у відсутності об’єктивності у розслідуванні справи. Байдужий до своєї долі, зневірений, боявся навіть мені говорити правду.

Я як адвокат, побачивши його стан, одразу звернулась з проханням провести медичне обстеження потерпілого на предмет встановлення важкості спричинених тілесних ушкоджень. Але тільки через 10 днів у тюрмі з’явився судмедексперт. Та навіть і через 10 днів на його тілі були в ділянці печінки, передпліччя, спини злиті синці. А міською лікарнею №1 була видана довідка, що у нього є перелом 9-го ребра зліва. Самі ж оперативні працівники казали, що це він так у бокс грав у камері. Але Василя за цей час провели через 6 камер! І всюди з нього робили боксерську “грушу”.

Ця кримінальна справа стала взірцем грубих порушень як норм закону, так і моралі. В законі є достатньо важелів, щоб виправити винну людину. Але методом покарання не є знущання над людиною, приниження її гідності, тортури та катування. В даному випадку це не прояв сили, це безсилля.

Додає дружина Василя Івановича:

— Мого чоловіка усі поважали на заводі. Він ніколи не ставив за мету матеріально збагатитися. Чоловіка любить вся його бригада. Бо коли потрібно допомогти кому, відстояти робітників, організувати дозвілля — він перший.

За заявою директора проти чоловіка порушили кримінальну справу ніби за крадіжку. Але ж я завжди вважала, що у нас добрі стосунки. І навіть коли директор робив ремонт у спільному тамбурі, то ми повернули половину коштів за той ремонт. Хоча лінолеум узятий із заводу, йому він нічого не коштував. Але ми старалися, щоб у нас були добрі стосунки.

За що ж мого чоловіка так катували? Бандитів так не катують, як мого чоловіка.

Не чоловік з іншими робітниками розікрали завод. Їм це не під силу. Але ці факти використовують навмисне, щоб чоловіка посадити, списати на нього усю недостачу, а потім позбавити нас квартири. Закон простих людей не захищає. Зараз мій чоловік після перенесених катувань і нервових зривів знаходиться на лікуванні у лікарні ім. Ющенка.

Редакція звернулась до директора заводу за коментарем:

— Я особисто не маю відношення до цієї справи. Звертайтесь в УБОЗ, бо саме його працівники затримали Василя Івановича, коли той у дворі заводського будинку продавав насоси. Певно, хтось з жителів і подзвонив у міліцію. Погана характеристика? Це відділ кадрів давав ту характеристику, а не я. Кажете, мене звинувачує, що я написав заяву? Ну, говорити можна будь-що.

Редакція готова вислухати інші сторони і точки зору.

(“33 канал”, м. Вінниця, №23, 1 червня 2005 р.)

Правозахисниками Вінницької області задокументовано 5 справ, де люди, які стали жертвами міліцейських тортур, змушені кілька років ходити по колу правоохоронних кабінетів, сподіваючись на справедливість влади.

“Ми надаємо останній шанс прокуратурі та міліції”

Так заявив Дмитро Гройсман, представник “Подільського центру прав людини”, який опікується справою пана Кулика із Шаргорода. Минає два з половиною роки з моменту розслідування цієї справи. Можливо, вона була б давно похована у прокурорських архівах, якби не принциповість постраждалого. Після оприлюднення подробиць цієї справи Анатолій Кулик звернувся до громадськості і влади, аби кривдники припинили його шантажувати, переслідувати та пропонувати хабарі.

— Це сталося 30 грудня 2002 року. Мій будинок знаходиться поряд із заводом. Вдень я вийшов на подвір’я і побачив, як по території підприємства ходять троє невідомих. Побачивши мене, вони злякалися і втекли. Через кілька хвилин на порозі мого будинку з’явився наш дільничний, у нього була зброя. Він почав мене бити рукояткою. Кинув на землю, бив ногами. Це все бачила теща. Потім мене забрали у райвідділ міліції. Там знущання продовжилися. Коли я сказав, що буду скаржитися, міліціонер мені порадив звертатися хоч до самого Путіна. Мене закрили у кабінеті, який називався “9”, при райвідділі, почали вимагати, щоб я зізнався у крадіжці алюмінію. Знову били. А тим часом без санкції прокуратури у моїй хаті, сараях було проведено обшуки.

Ніч я провів у райвідділі. На ранок мене відвезли у Шаргородський районний суд. Дільничний просив у судді, щоб той дав мені 15 діб та штраф за злісну непокору працівникам міліції. Суддя лише дав штраф 17 гривень, після чого мене відпустили.

Але я ледве на ногах тримався і одразу ж звернувся в лікарню. Медики встановили, що в мене зламано три ребра, відбита нирка, численні забої. Щоправда, били мене вміло, так, щоб на тілі залишалося якомога менше ознак. Втім, судмедекспертиза зафіксувала всі побої і надала офіційний висновок.

Зі всіма скаргами і з заявою про цей випадок я звернувся до правоохоронців. І лише у жовтні минулого року була порушена кримінальна справа.

За словами Анатолія Кулика, цю справу проти двох міліціонерів було спочатку передано до Ямпільського району. Кілька разів приїжджав слідчий, брав свідчення. Наскільки відомо потерпілому, викликалися і правоохоронці, але вони часто ігнорували виклик, мотивуючи то відсутністю на місці, то лікарняними. Неодноразово Кулик був на прийомі і у прокурора області. Але, незважаючи на всі реально зібрані матеріали, розслідування цієї справи гальмується. Ці правоохоронці не усунуті із займаних посад. Один із них отримав підвищення, переведений на керівну посаду у Жмеринському районі.

— Я був шокований, коли отримав листа з прокуратури, що моя справа в черговий раз направлена на розслідування. Цього разу із Ямпільського району до Жмеринського. Адже саме туди було переведено на роботу одного із правоохоронців, проти якого я виступаю. Наскільки я знаю, один із цих правоохоронців ходив до нового голови райдержадміністрації. Після цього мене було викликано. Новий керівник просив, аби цей конфлікт був вичерпаний.

Окрім цього, на мене почався шалений тиск з боку міліціонерів. Вони шукають зі мною зустрічі. Пропонують гроші, щоб я забрав заяву. Казали, щоб я написав заяву, що коли вилазив на мур, то впав і вдарився головою. Ці переслідування продовжуються і досі, тому я прошу через громадськість зробити все, аби ці люди припинили переслідування. Я буду йти до кінця і сподіваюсь на справедливість.

Правозахисник Дмитро Гройсман заявив: “Ми даємо прокуратурі останній шанс згідно із законом вирішити цю справу. Подальшим кроком буде звернення до Європейського суду. Європейська конвенція ратифікована Україною, а подібні випадки класифікуються у світі як застосування тортур проти людини”.

Свою позицію стосовно цієї справи висловив і речник прокурора області Сергій Годний. За його словами, Віктор Гонтарук ознайомлений із матеріалами справи Кулика. Нею займатиметься обласна прокуратура, і протягом двох тижнів розслідування буде завершене.

Сьогодні не так багато задокументовано фактів застосування тортур. На думку голови правління “Подільського центру прав людини” Михайла Бардина, жертви катувань дуже рідко відважуються взагалі комусь про це розповідати, побоюючись повторного застосування до них чи до їхніх близьких подібних методів. А найстрашніше те, що встановлені факти застосування тортур не отримують правової оцінки, що, в свою чергу, залишає загрозу повторення подібного.

(“33 канал”, м. Вінниця, №22 вiд 25 травня 2005 р.)

Это решение принято после того, как взбунтовалась группа его обитателей. Один из задержанных пожаловался на то, что в камере слишком жарко и она не охлаждается. В его поддержку выступили обитатели трех камер. Они исцарапали себе руки и пригрозили перерезать вены.

Надзиратели никак не отреагировали. Тогда задержанные подожгли несколько матрасов, после чего надзиратели избили их дубинками. Чтобы погасить конфликт, руководство облуправления милиции срочно выделило деньги на кондиционеры и пообещало улучшить условия содержания в изоляторе.

(“Вечерние вести”, 12 июня 2005 г.)

Дубенський міськрайонний суд нещодавно виніс вирок старшому лейтенантові міліції Володимиру Калюжному за те, що під час дізнання оперуповноважений відділу карного розшуку Дубенського МРВ УМВС України в Рівненській області завдав підозрюваному значних тілесних ушкоджень.

За словами заступника прокурора області Віктора Кокошка, 11 жовтня минулого року пан Калюжний проводив дізнання за фактом демонтажу лінії електропередач у селі Острів Дубенського району. Перебуваючи наодинці з Анатолієм Намчуком у службовому кабінеті, правоохоронець намагався справді вибити з нього зізнання щодо причетності до справи. Як наслідок, пан Намчук отримав закритий перелом нижньої щелепи.

– Міліціонер умисно вчинив дії, які виходять за межі наданих йому прав чи повноважень, – каже заступник прокурора області Віктор Кокошко. – Тим самим заподіяв суттєвої шкоди потерпілому. Крім того, такі дії образили гідність постраждалого.

Згідно з вироком Дубенського міськрайонного суду від 6 червня, старшого лейтенанта міліції Калюжного визнали винуватим за ч.2 ст.365 Кримінального кодексу України (перевищення службових повноважень, яке супроводжувалося насильством). Суд призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі терміном на три роки та шість місяців. Але на підставі статті 75 Конституції України його звільнили від відбування вироку, встановивши дворічний випробувальний термін.

(“Львівська газета”, 16 червня, 2005 р.)

Днями в Києві відбувся круглий стіл “Досвід партнерства громадських організацій і державних структур у реалізації реформи кримінально-виконавчої системи України”. Після його завершення кореспондент “Вечірнього Києва” поставив кілька запитань голові Державного департаменту України з питань виконання покарань Василю Кощинцю.

– Василю Васильовичу, скільки нині в Україні засуджених?

– Щороку каральні заклади поповнюються 60 тисячами засуджених. Приблизно така ж кількість звільняється від покарання. Загалом у нашій державі налічується близько 400 тисяч осіб, які порушили закон. З них 151 тисяча (це переважно молодь) перебуває за ґратами. Ще 37 тисяч – у слідчих ізоляторах. Більш як 190 тисяч засуджених перебувають на обліку в підрозділах кримінально-виконавчої інспекції департаменту.

– Наведені цифри вражають. Одразу ж виникає запитання з розряду риторичних. Це нормальна кількість у пропорції до загальної кількості населення нашої країни?

– Переконаний, ідеального суспільства ви ніде, на жаль, поки що не знайдете. У будь-якій країні засуджених вистачає. Але порівняно з Європою в нас усе ж забагато тих, хто вчиняє злочини. У цьому плані випереджаємо навіть сусідів із Молдови. Тож на загрозливу для українського суспільства тенденцію просто мусимо звернути найприскіпливішу увагу. Каральні заклади сьогодні перевантажені. Скажімо, людину, яка порушила закон, не завжди варто ув’язнювати… До речі, Президент України Віктор Ющенко доручив підготувати законопроект щодо декриміналізації деяких діянь і поширення практики застосування покарань, не пов’язаних із позбавленням волі. Такий захід покликаний значно зменшити кількість ув’язнених. Це, в свою чергу, дасть змогу поліпшити умови утримання засуджених за ґратами.

– А які житлово-побутові умови засуджених?

– Більшість каральних закладів не відповідає навіть нормам, встановленим законодавством України. Про міжнародні стандарти годі й говорити.

Приміром, багато об’єктів, зведених п’ятдесят років тому, у критичному стані. Ну а столітні корпуси слідчих ізоляторів узагалі непридатні для утримання в них людей. Комплексного вирішення потребує також і питання розміщення засуджених до довічного ув’язнення.

– Василю Васильовичу, скількох українців засуджено до найвищої кари – довічного ув’язнення?

– 1182 особи. З них – 11 жінок.

– Що нині найбільше непокоїть керівника такої непростої й водночас потужної системи?

– По-перше, доля тутешнього виробництва. Підприємства каральних закладів мають застаріле обладнання. Відповідно їхня продукція неконкурентоспроможна. Як результат, понад 50 відсотків працездатних засуджених не забезпечені роботою. А отже, не можуть відшкодувати збитків потерпілій стороні. Окрім того, засуджений не має змоги оволодіти професією, що в подальшому житті (після звільнення) забезпечить йому легальні джерела до існування. Тому дуже хочу й роблю все можливе, аби в недалекому майбутньому так зване тюремне виробництво запрацювало на повну потужність.

Одним із першочергових завдань має бути законодавче врегулювання статусу підприємств кримінально-виконавчої системи, запровадження пільг в оподаткуванні. І, звичайно, наші виробничі площі також потребують інвестицій…

По-друге, мене дуже непокоїть кадрове забезпечення системи. Відповідна політика, на моє глибоке переконання, не повинна здійснюватися за так званим залишковим принципом. В органах і установах виконання покарань працює майже 50 тисяч осіб. Жодним чином не принижуючи честі й гідності цих людей, усе ж зауважу: нам потрібні фахівці, яких готуватиме спеціальний навчальний заклад. Прикро, але факт: департамент з питань виконання покарань – єдине в країні відомство, що не має такого закладу. Не має й власної науково-дослідної бази. А це вкрай негативно впливає на підготовку й підвищення кваліфікації тих же фахівців

– Який на вашу думку, вихід із ситуації з кадровим забезпеченням системи?

– Доводимо урядовцям доцільність повернення в розпорядження департаменту Київського юридичного інституту. Свого часу заклад, готуючи кваліфікованих фахівців для пенітенціарної системи, по праву вважався одним із провідних у колишньому СРСР. Тож нехай у цій галузі успішно попрацює й на незалежну Україну.

– Що можете сказати з приводу того, що злочинність з кожним роком молодшає?

– Лише додати сумної статистики. Нині більш як 3 тисячі засуджених неповнолітніх перебуває в спеціальних виховних закладах. Близько 2 тисяч – у слідчих ізоляторах. Ще 12 тисяч – на обліку в підрозділах кримінально-виконавчої інспекції. Ми, звичайно, вживаємо заходів щодо поліпшення умов утримання засуджених підлітків. Зокрема заклади, в яких вони перебувають, позбавляємо атрибутики колоній. Але найбільше проблем у них виникає після звільнення. Позбавлені батьківського піклування або ж узагалі сироти, молоді люди доволі часто не знаходять собі місця в сучасному суспільстві… Тому, на мій погляд, нам конче потрібно зміцнити систему соціального супроводу неповнолітньої юні та молоді як під час відбування покарання, так і після звільнення.

(“Вечірній Київ”, №114, 24 червня 2005 р)

58 из них размещены в секторе максимального уровня безопасности Темновской колонии. Этот сектор был здесь оборудован год назад. По оценкам специалистов, на оборудование колонии для “пожизненников” требуется не менее $50 миллионов. Конечно же, на оборудование такого сектора в колонии №100 потратили намного меньше. Прежде всего, обращали внимание на соблюдение режима содержания. И все же, рассказывают, что, когда сюда прибыли его первые постояльцы, они буквально обалдели. Столь велика была разница между отдельными (по два-четыре человека) камерами, из зарешеченных окошек которых даже видны верхушки деревьев, и темными, набитыми людьми помещениями тюрем или режимного корпуса СИЗО. Более того, теперь у осужденных появилась возможность работать. Разумеется, не выходя из камеры. (Здесь шьют рабочие рукавицы, мешки, сумки…). Покидать ее можно только для прогулки. Разделенный на отдельные блоки — те же камеры, но с решеткой вместо крыши — прогулочный дворик находится в этом же блоке. Но таких заключенных выводят из камер только в наручниках и с согнутой спиной, независимо от расстояния, которое надо пройти. А перед тем, как отправиться в путь (и после прогулки), их досматривают. Стандартная “стойка” при досмотре: широко расставленные (вдвое шире плеч) ноги, лицом к стене, согнуться так, чтобы упереться в стену затылком, скованные руки подняты за спиной вверх, глаза закрыты, рот открыт (во рту можно спрятать что-нибудь острое).

Подробности этих инструкций кровью написаны. Пожизненно осужденные заслуженно считаются самыми опасными и самыми “отмороженными”. Говорят, в России некоторые из таких ради развлечения (выехать на следствие в СИЗО, в суд…) убивали сокамерников. А что? “Ништяк”. Все равно не расстреляют. В общем, не случайно у нас пожизненно осужденных одевают в яркую оранжевую робу. Впрочем, недавно пришло указание сменить им (на синий) цвет одежды.

Глядя на “прогуливающихся” по тесному дворику людей, как-то забываешь, что каждый из них совершил тяжкие преступления, скорее всего — убийство. Ведь выглядят преступники (на каждой из дверей камер закреплены “визитки” с фотографиями обитателей, их Ф.И.О., годом рождения, годом осуждения, статьями Уголовного кодекса), как самые обычные люди. Больше всего здесь людей среднего возраста — 1965 — 1980 г. р. Есть среди них и 60-летний. Надо полагать, ему суждено в камере закончить свои дни. Ведь осужденный на пожизненное заключение только не ранее, чем через 20 лет наказания, имеет право подать ходатайство о помиловании.

Можно ли в таких условиях сохранить физическое (если оно было) и психическое здоровье? Канадский ученый Джин Силье вывел общее действие стресса на организм человека — “кривую Силье”. Каждый из пожизненно заключенных проходит по этой кривой. Первый год, как правило, человек живет познанием новых условий и себя в этих условиях. Потом еще года три идет период стабилизации. В это время человек похож на робота, он выполняет команды, не задумываясь. Далее у зэка два пути. Если он адаптируется — сможет и дальше быть роботом. Если нет, идет довольно быстрое угасание — как умственное, так и физическое.

Но представим себе, что кто-то из “пожизненников” дожил до помилования. И на свободу выйдет физически и психически больной пожилой человек без средств к существованию. Даже после отбывания сравнительно небольших сроков бывшие заключенные, вернувшись домой, нередко обнаруживают, что родственники не очень-то рады их видеть. Их квартира уже продана, а имущество конфисковано. На пристойную работу с такой биографией устроиться не так уж и просто. Стоит ли удивляться, что они вскоре возвращаются в ставшие “родными” стены колонии?

— У нас были случаи, когда “выпускники” совершали новое преступление, даже не добравшись домой, — говорит начальник областного управления Государственного департамента Украины по вопросам исполнения наказаний Владимир Бутенко. — Что касается тех, кто имеет пожизненный срок… Преодолеть безысходность им зачастую помогает религия. Также очень важно, что у них появилась возможность работать. А еще они много читают. Хотя, безусловно, очень трудно себе представить, что будет с человеком, вышедшим на свободу через несколько десятков лет. В Украине, во всяком случае, пока такого опыта нет.

(“Время”, г. Харьков, №68, 23 июня 2005 г.)

Секретаріати Президента й омбудсмана України почали загальну перевірку стану дотримання прав і свобод громадян у місцях позбавлення волі.

Цими днями перевірка розпочалася на Донеччині, де зокрема перевірено Донецький слідчий ізолятор №5, Артемівський слідчий ізолятор №6, Західну №97 та Ждановську №3 виправні колонії, Донецький та Макіївський ізолятори тимчасового тримання УМВС України в Донецькій області.

В ході перевірки вивчаються питання відповідності умов тримання затриманих і арештованих міжнародним стандартам, аналізується робота керівництва пенітенціарних закладів щодо дотримання ними загальновизнаних міжнародних принципів і норм поводження з затриманими та в’язнями, Європейських пенітенціарних правил тощо. Після завершення перевірки будуть розроблені рекомендації щодо добору, навчання і виховання персоналу, дотримання ними прав людини, а також щодо внесення змін до національного законодавства про відповідальність за скоєння злочинів, які не становлять значної суспільної небезпеки та не є тяжкими.

За дорученням Ніни Карпачової у травні ц.р. співробітники Секретаріату Уповноваженого з прав людини вже здійснили перевірку Київського слідчого ізолятора №13 Держдепартаменту з питань виконання покарань, ізолятора тимчасового тримання ГУ МВС України в м. Києві, Сквирського ізолятора тимчасового тримання ГУ МВС України (Київська область), ізолятора тимчасового тримання УВС м. Севастополя. Найближчим часом перевірки пенітенціарних закладів Секретаріатами Президента України та Уповноваженого з прав людини буде продовжено в інших регіонах.

(“Громадський простір”, 26-05-2005

http://civicua.org/news/view.html?q=131398)

Администрация Сумской колонии №116 уверяет, что учреждение готово выполнять любые производственные заказы, но заказчики не спешат сотрудничать с колонией.

В этом году колония впервые участвует в городских тендерах.

По закону администрация колонии должна обеспечить работой всех осужденных, чтобы они компенсировали свое содержание. Но, как сказал начальник управления Госдепартамента Украины по вопросам исполнения наказаний в Сумской области Станислав Лукаш на брифинге 2 июня, в области ситуация с работой осужденных архисложная.

Основная отрасль производства исправительных учреждений Сумщины — машиностроение. По словам С. Лукаша, раньше заключенные выполняли заказы даже для подводных лодок. Теперь в колониях делают огнетушители, фильтры, лопаты, тротуарную плитку, рубероид, деревянные изделия и др. Но этой продукции конкурировать на рынке сложно.

С 2002 года существует постановление облгосадминистрации о привлечении промышленного потенциала колоний области в экономику региона. Гос- и бизнесструктуры области могут заключать с исправительными учреждениями прямые договоры на изготовление продукции. Но никто не спешит — боятся даже одного слова “колония”.

По данным Игоря Мироненко, начальника Сумской исправительной колонии №116, работающих осужденных приблизительно 35%, остальные 65 находятся в отделениях, где с ними проводят воспитательную работу. И. Мироненко надеется, что участие в городских тендерах в этом году обеспечит работой до 50 процентов заключеных.

По словам И. Мироненко, согласно законопроекту об амнистии этого года, под нее формально подпадают 149 осужденных колонии №116. Сейчас в ней более 1тыс. человек.

Есть где сидеть

Сейчас на территории Сумской области находятся Сумской СИЗО, три исправительные колонии — Сумская, Роменская, Шосткинская и Конотопский исправительный центр.

Исправительный центр в Конотопе расположен на месте тюрьмы, построенной в 1850 году. Шосткинская исправительная колония организована в 1962 году на территории бывшего монастыря, основанного в 1602 году. Роменская исправительная колония существует с 1961 года. В 1985 году в Сумах построен новый следственный изолятор (СИЗО).

Сумская исправительная колония №116 строилась в 1974 — 80 гг. как лечебно-трудовой профилакторий (ЛТП). В 1991 году на базе ЛТП была создана спецкомендатура, через год реорганизованная в исправительно-трудовую колонию общего режима. В 2000 году общий режим заменен на усиленный, с 2004 это учреждение со средним уровнем безопасности (режим для осужденных по тяжким преступлениям).

("Данкор, ”, г. Сумы, 09.06.2005)

Про це в інтерв’ю кореспондента “ВЗ” повідомив начальник УМВСУ міста Львова Михайло Курочка.

“Така потреба виникла у зв’язку з тим, що приміщення на вул. Степана Бандери, 1, яке ми використовуємо під ізолятор, за своїми технічними параметрами не відповідає, як нашим, так і європейським вимогам. Оскільки наша держава взяла курс на впровадження у себе євростандартів, постало питання, щоб усі наші фіскальні установи було обладнано згідно з цими вимогами”, — сказав Михайло Курочка.

Згідно з європейськими нормами, у кожній камері має бути санвузол, щоб людина мала змогу помитися, телевізор, великі вікна для достатньої кількості природного світла. У проекті ІТУ також повинен бути передбачений прогулянковий дворик. “Наш ізолятор, який розташований у приміщенні на вул. С. Бандери, 1, неможливо переобладнати під такі умови”, — заявив Михайло Курочка.

Нове приміщення ізолятора тимчасового утримання планують побудувати по вул. Тролейбусній, 16, на території приміщення спецпідрозділу “Беркут”. Зі слів начальника УМВСУ м. Львова, з центрального бюджету МВС буде виділено достатню кількість коштів для того, “щоб провести будівництво від початку до кінця”. “У Львівській міській раді вже також досягнуто принципової згоди з цього приводу, ні у кого немає застережень, що така установа повинна бути збудована”, — додав Михайло Курочка. Він також наголосив, що в майбутньому там перебуватимуть усі без вийнятку затримані — ніяких “елітних” в’язнів не буде.

М. Курочка вже надіслав листа на ім’я міського голови Любомира Буняка з проханням виділити земельну ділянку для будівництва ізолятора. “Заступник міського голови з питань містобудування і землеустрою Василь Лозинський вважає, що така ідея має право на життя. Однак ця пропозиція ще не погоджена з міською радою”, — повідомила його прес-секретар Галина Турянська. А от для начальника спецпідрозділу “Беркут” Івана Дідуха новина про наступне будівництво на території його підрозділу ізолятора стала несподіванкою. “Я вперше чую про це від вас. Мене ніхто про це не повідомляв”, — сказав він.

(“Високий Замок”, м. Львів, №104, 13.06.2005)

Вважає, що після звільнення, перебуваючи на пенсії, зміг побачити чимало проблем, із якими стикаються засуджені. Так би мовити, подивився із іншого боку на функціонування тієї структури, де пропрацював понад 42 роки.

— Після мого звільнення був створений фонд “Свобода”, мета якого допомагати ув’язненим як із працевлаштуванням після відбуття покарання, так і в налагодженні виробництва на зоні... Сьогодні до “Свободи” надходить чимало скарг від ув’язнених. Знаючи специфіку роботи тюрем і колоній та знаючи законодавство, у деяких випадках я можу визначити, чи є порушення прав ув’язнених, чи ні. Чи можуть вони підпасти під амністію, чи ні. Так, до мене звернулася сім’я ув’язненого Мотилико. За законом, через певний період, він мав би підпасти під “умовне ув’язнення”, тобто дострокове звільнення. Коли я з відповідними листами звернувся до керівника управління, то всілякими шляхами почали робити все, аби його не звільнити. В результаті отримав відповідь, що у цієї людини були порушення режиму на “зоні”. Коли запитав, які, то отримав відповідь, що той хліб із їдальні виносив...

Знаєте, складається враження, що цій людині просто псували долю, щоб помститися мені…

— На Вашу думку, з чим це пов’язано?

— Всі непорозуміння почалися з моменту опублікування статті в “Голосі України” з приводу втечі ув’язнених із Стрижавської колонії. Я і сьогодні стверджую, що керівництво колонії знало про можливий підкоп. Знали про це і у Києві. Але, напевно, комусь було вигідно, що відбулося саме так. Не виключаю, що все було зроблено, аби мене звільнити з посади для іншої людини. От зараз і триває, на мою думку, помста за правду…

— Анатолію Митрофановичу, свого часу багато розповідали про так звані підрозділи, діяльність яких спрямована на “вибивання правди” у засуджених чи затриманих… На них ще кажуть “маски”, бо вони проводять так звані профілактичні заходи, коли треба показати силу.

— Наскільки мені відомо, такий спецпідрозділ формувався під Житомиром. До речі, коли сталася та втеча, то я особисто був свідком, як приїхали такі хлопці в масках. Вони зайшли у загін, звідки втікачі. Бачив, як вони ламали руки, ноги… Скільки живу, ще жодного разу не бачив, щоб так знущалися над людьми. Чи існує цей підрозділ зараз – не знаю.

(“33 канал”, м. Вінниця, №14, 30 березня 2005 р.)

Овощным салатом отравились 59 военнослужащих срочной службы 95-й отдельной аэромобильной бригады, которая дислоцируется в Житомире. С диагнозом энтероколит 12 из них находятся в местном военном госпитале. Развернут изолятор на 50 коек, организован жесткий контроль за приготовлением пищи, пишет УНИАН.

Начальник Генерального штаба Вооруженных сил Украины генерал-полковник Сергей Кириченко отдал распоряжение повсеместно усилить контроль за процессом приготовления еды и отбором продуктов для питания военнослужащих.

(“Киевские ведомости”, №115, 6 июня 2005 г.)

Весна — это время традиционного обновления армии. Призывники являются срезом нашего общества, наглядно демонстрирующим физическое состояние не только армии, но и поколения молодых мужчин в целом. Если исходить из заключений медицинских комиссий, будущие защитники Отечества здоровьем не очень-то блещут.

В поле зрения системы подготовки к армии ребята попадают с 15-летнего возраста: состоянием их здоровья интересуются подростковые врачи. Зато до этого момента полным ходом идет процесс накопления болезней, до которых нет дела медикам, осматривающим детей в школах набегами и кое-как. Не доходят руки и у родителей, пашущих от зари до зари и лелеющих надежду, что в переходном возрасте “само рассосется”. В результате болезнь, загнанная внутрь, предстает во всей красе и уже в хронической форме тогда, когда пора собираться в армию.

Лишь 35-40% ребят признаны абсолютно здоровыми. Их направили в элитные войска: пограничные, МВД, специального назначения и другие. Увы, остальные призывники — далеко не кровь с молоком, и военной медкомиссии приходится исходить уже из степени тяжести имеющейся болезни и прогнозировать ее “поведение” в новых армейских условиях. Медиков настораживает то, что служить добры молодцы в большинстве своем идут уже с букетом болячек. “Заболеваемость среди молодых людей очень высокая. Если разобраться, то каждый второй-третий имеет заболевание, причем зачастую не одно”, — говорит начальник медицинского отделения второго отдела Харьковского областного военного комиссариата подполковник медслужбы Алексей Мирошниченко. — Самые распространенные болезни призывников – вегето-сосудистая дистония, заболевания желудочно-кишечного тракта, плоскостопие, сколиозы и многие другие”. Около 60% призывников имеют заболевания с так называемой четвертой степенью ограничения к службе в армии. Такие ребята считаются пригодными к армейской службе — они направляются в авиацию, мотострелковые войска. Им подыскивают щадящие условия в разных родах войск.

К сожалению, “армия забракованных” многочисленнее, чем армия новобранцев: по области весной в армию призвали 1759 человек, негодными к военной службе признаны 2049 человек. Более полутысячи призывников получили отсрочку на лечение, — их потом будут еще раз освидетельствовать. Кто-то будет признан годным, а кого-то в армию не возьмут: это зависит от того, наступит ли выздоровление. Выявлены у ребят и пограничные заболевания, по поводу которых у врачей возникли сомнения в целесообразности призыва в армию. Такие ребята вводятся в резерв. Их сейчас немного — 50 человек, но военные медики ждут изменений в приказе, когда эта категория будет все-таки признана негодной к службе. Этой весной полностью негодными к службе с последующим снятием с воинского учета были признаны 80 человек: их заболевания входят в небольшой список абсолютно несовместимых с армейской нагрузкой. Между прочим, раньше сельские парни были гораздо здоровее городских: сказывался и достаток, и нормальное питание. “Сейчас разницы нет, — сетует Алексей Максимович. — Уровень заболеваемости сельских и городских ребят примерно одинаков”. Но если учесть, что и городские здоровее за последнее время не стали — невеселая картина вырисовывается.

Бывает, что не выявленный подростковыми врачами недуг впервые диагностируется тогда, когда пора уже и “вещички укладывать”. Кстати, по словам Алексея Максимовича, бывает и так, что парень пытается утаить свою болезнь, энурез например, потому что хочет служить, почувствовать себя настоящим мужчиной. Иногда хворь удается скрыть на предыдущих обследованиях, но она, как правило, всплывает уже на последнем этапе медицинского освидетельствования. Окончательно призывников осматривают за день до отправки в армию, на всякий пожарный случай, и если что-то обнаруживают — направляют на лечение. Хотя есть, конечно, инфекционные болезни с длительным скрытым периодом – туберкулез, вирусный гепатит, венерические болезни, — практически невозможно определить на этапе отправки, зато они могут проявить себя уже в воинской части.

Особый момент — первые три месяца службы. Этот период считается адаптационным, в это время и болезни, которые в доармейской жизни практически ничем не выдавали себя, и ошибки всех вместе взятых врачей могут выползти на свет божий. Армия — это другая жизнь, другой порядок, другие отношения. В эти месяцы происходит “ломка”, которая чревата и всевозможными обострениями недугов, и психологическими срывами. “Но это не обязательно, — уверен Алексей Мирошниченко. — Это зависит от настроя самого человека. Настроился нормально — болеть не будет, а у тех, кто идет с неохотой — как правило, и обостряется болезнь. Армия — это школа мужества. Ребята приходят из армии людьми, которые по-другому смотрят на жизнь. А скептики всегда найдутся, и в армии — как и везде”.

(“Вечерний Харьков”, №64, 13 июня 2005 г.)

Недаром говорят, что 90% всех преступлений совершается под воздействием зеленого змия. Добирается он иногда даже до армии. И тогда некоторые думают, что проще скрыться от правосудия, самовольно покинув часть, чем понести заслуженное наказание. Видимо, забывая, что за преступление все равно рано или поздно придется отвечать.

Александр, родом из Одессы, призвался в Вооруженные Силы Украины в 1997 году и попал служить в наш край, а точнее — в Глухов. Чем-то особым от своих сослуживцев не отличался, служил, как все. Но только до тех пор, пока после очередного увольнения в город не пришел в часть немного подшофе. В столовой с кем-то из солдат он не поделил масло, а поскольку пьяная удаль дала о себе знать — затеял драку и избил парня. В ноябре 1998 года по этому факту было заведено уголовное дело по ст.238 УК (в редакции 1960 года). Но понести заслуженное наказание рядовому не хотелось, и 8-го декабря он самовольно покинул часть. Тут же было возбуждено и второе уголовное дело — по ст.240, п.а (самовольное оставление части), и 24 декабря Александр был объявлен в розыск.

Его искали почти шесть лет. И только в конце 2004 года российские правоохранители прислали письмо на имя военного прокурора Сумского гарнизона, в котором говорилось, что “разыскиваемый вами гражданин в данное время отбывает срок наказания, который заканчивается 26 октября 2004 года”. Оказывается, за то время, пока Александр скрывался, он успел совершить разбойное нападение в России и был там осужден на четыре года. Военная прокуратура Сумского гарнизона подтвердила, что это действительно разыскиваемый ею преступник, и в день освобождения Александр, вместо так ожидаемой свободы, вновь ощутил на себе наручники. На этот раз его этапом доставили в Сумский СИЗО, и 17 мая этого года по старым его преступлениям было возобновлено уголовное дело. Но за то время, пока он бегал, был принят новый Уголовный кодекс, и его преступления были переквалифицированы. Теперь Александру инкриминируется две статьи УК — ст.238, п.б (в редакции 1960 года) и ч.1 ст.408, которые предусматривают лишение свободы сроком до пяти лет. На данный момент дело направлено в суд. Скорее всего, в связи с судимостью и бегством никаких поблажек бывшему солдату не будет, он получит реальный срок. Хотя, если бы он остался ждать своего приговора еще тогда, вероятнее всего, получил бы по минимуму.

(“Ваш шанс”, г. Сумы, №22, 1 июня 2005 г.)

В воинской части А-0705 Винницкой области осуждены несколько военнослужащих за издевательства над молодыми солдатами. В числе осужденных — командир роты капитан Альберт Локтионов.

Как было выяснено в ходе раследования офицер избил солдата только за то, что тот имел неопрятный внешний вид. А врач медсанчасти Виталий Бабюк пытался скрыть факт избиения военнослужащего, у которого были обнаружены рваная рана на голове и черепно-мозговая травма. Суд приговорил командира роты к полутора годам лишения свободы.

(“Вечерние вести”, 14 июня 2005 г.)

В публикациях газеты “Вгору” “Инквизиция может отдыхать” от 7 апреля 2005 г. и “Не страшно ли прокурорам” от 21 апреля 2005г. мы рассказывали о многократных избиениях в Херсонской областной психиатрической больнице 20-летнего парня, инвалида первой группы.

При этом судмедэксперты не замечали и не вносили в акты освидетельствования некоторые травмы. Прокуроры ничего “существенного” в подобных действиях медиков не замечали. Историю болезни Димы врачи упорно не хотели предоставлять его матери, попеременно диагностируя у него то туберкулез, то пневмонию. Потом заявили, что у него отсутствует одна почка, хотя никогда раньше об этом не было речи… А 7 апреля Дима умер. Как оценили произошедшее высокие “здавоохранительные” чины? И что предприняли?

В свое время, пока Дима еще был жив, Ольга Ивановна беспрерывно слала письма в Секретариат Президента, Генеральную прокуратуру, Уполномоченному по правам человека. В них она жаловалась на Херсонское областное управление по вопросам здравоохранения и обеспечения лекарствами, которое отказывало ей в направлении на лечение и обследование сына в Киевский НИИ. Ольга Ивановна писала, что начальник облздрава ничего не предпринимает, чтобы прекратить избиения пациентов в Херсонской областной психиатрической больнице, а позицию правоохранителей можно охарактеризовать, как “ничего не вижу, ничего не слышу, ничего не скажу”. Но, к сожалению, на ее жалобы столичные чиновники реагировали “спустя рукава”…

После смерти сына Ольга Ивановна поехала в столицу – она надеялась найти там справедливость и управу на местных медиков. Она хотела попасть на прием к министру здравоохранения, так как он был новый в Минздраве человек и не раз публично обещал навести порядок в медицине. Увы, в последний момент министр отменил прием граждан (к нему приехали зарубежные гости), перенаправив “ходоков” к своему заму – господину Ханенко и руководителю кадрового Департамента Минздрава господину Банчуку. Последний, как раз в те годы, когда Дима регулярно и “совсем случайно” получал травмы в “психушке”, возглавлял Херсонскую областную прокуратуру. Именно его ведомство никак не отреагировало на эти факты, а также на странные неточности в данных судебно-медицинской экспертизы. Экс-прокурор перекочевал в Минздравовские структуры и опять на “надзорную” должность, только теперь он надзирает за медицинскими кадрами всей страны. К нему на прием Ольга Ивановна идти не захотела…

Она решила встретиться с замминистра господином Ханенко. Правда, прежде она зашла в канцелярию и узнала, что ее жалобы, попадавшие в Министерство из Секретариата Президента, Генеральной прокуратуры, Секретариата Уполномоченного по правам человека, сотрудник Министерства переслал в Херсон! (Пусть местные чиновники сами себя проверяют и оценивают свои же действия?!). Никого в Министерстве не смутил тот факт, что Закон Украины “Об обращении граждан” запрещает пересылать жалобы на какую-либо структуру этой же структуре для реагирования! Тем не менее, жалобы на Минздрав из Секретариата Президента “сбросили” в Минздрав, а последний успешно перенаправил жалобы на областное руководство Херсонщины в Херсон. Круг замкнулся. Получается, что специалисты Секретариата Президента, Секретариата Уполномоченного по правам человека, и служивые Генпрокуратуры, призванной контролировать исполнение Закона “Об обращении граждан”, этого закона не знают?!

…На приеме господин Ханенко внимательно выслушал Ольгу Ивановну и, приняв заявление с требованием прислать в Херсонскую областную психиатрическую больницу министерскую комиссию, пообещал во всем разобраться. Комиссия действительно прибыла, только состояла она не из столичных специалистов, а из врачей Николаевской областной психиатрической больницы. Мать безвременно погибшего сына смогла увидеть воочию только двоих – главврача и начмеда. Остальные, в том числе главбух (?!), вроде как “разбрелись по больнице”. Решив, что от этой проверки ждать нечего, мать написала заявление об отводе всему составу комиссии.

Ольга Ивановна решила также проверить, чем закончилось служебное расследование, которое по направлению прокуратуры Комсомольского района г. Херсона проводил горздрав. И в управлении здравоохранения Ольга Ивановна с удивлением узнала, что расследование уже завершено и об этом ей направлено извещение. И что деятельность “Тропинки” проверяли медики из клинической больницы им. Лучанского, находящейся в соседнем Днепровском районе Херсона! “Соседи” никаких нарушений в действиях руководства и медперсонала больницы им. Тропиных не нашли. Что ж, итог таков: парень поступил в больницу в сознании, передвигаясь своими ногами, а выписали его уже мертвым. И проверяющие считают: все нормально. Мать же, спустя много месяцев, так и не получила официального ответа из горздрава или прокуратуры. Медицинская и прокурорская братия хранит гордое молчание…

(“Вгору”,г. Херсон, №26, 30.06.2005 г.)

Протягом трьох днів (12-14 червня) в Івано-Франківську відбувався семінар-тренінг для працівників державних служб та неурядових організацій, ініціаторами і організаторами якого були Миколаївський фонд “Благодійність” та Івано-Франківський фонд “Солідарність”.

До Івано-Франківська з’їхалися працівники державної соціальної служби, працівники пенітенціарної системи та представники благодійних організацій з багатьох куточків України. Цих людей об’єднало одне спільне бажання – налагодити ефективну співпрацю у роботі із засудженими, а також поділитися своїм досвідом.

Адже нескоординована епізодична робота цих трьох служб іноді навіть шкодить справі і нагадує протистояння Лебедя, Рака та Щуки.

У семінарі взяли участь високі посадовці з Києва. Як зауважила головний санітарний лікар Держдепартаменту з питань виконання покарань Наталія Кожан, вона особисто ще три роки тому була категорично проти того, щоб працівники громадських організацій співпрацювали з виправними установами і безпосередньо працювали із засудженими.

Але тепер, переймаючи міжнародний досвід, працівники пенітенціарної системи зацікавлені активно співпрацювати з громадськими організаціями і релігійними конфесіями, а також з працівниками ЗМІ.

Невдовзі в Україні буде запроваджено Інститут тюремних капеланів. Зі слів Наталії Кожан, пенітенціарії уже втомилися від запровадження “пілотних” проектів, які діють у поодиноких виправних установах. Україна уже перейшла етап “пілотних” заходів і тепер будуть діяти масштабні проекти. А для цього необхідно буде залучати різних фахівців.

Семінар-тренінг також відвідала заступник Державної соціальної служби у справах сім’ї та молоді Ірина Пінчук. Вона зазначила, що на сьогодні в Україні на загальнодержавному рівні ще не розроблена програма взаємної співпраці трьох вищезгаданих структур. Але найближчим часом така програма взаємодії буде розроблятися. І що важливо, будуть враховуватися пропозиції і зауваження саме працівників-практиків, які безпосередньо працюють з ув’язненими, умовно засудженими та звільненими з місць позбавлення волі.

(“Громадський простір”, 17-06-2005

http://civicua.org/news/view.html?r138403)

17 червня 2005 року у м. Києві Міжнародним товариством прав людини-Українська секція за підтримки Міжнародного фонду „Відродження” проводиться круглий стіл „Досвід партнерства громадських організацій та державних структур у реалізації реформи кримінально-виконавчої системи”.

Також організаторами заходу є Державний департамент України з питань виконання покарань та Громадська колегія при Державному департаменті України з питань виконання покарань.

Мета проведення круглого столу – обговорення стану взаємодії громадськості з органами і установами виконання покарань у світлі нового кримінально-виконавчого законодавства та визначення перспектив співпраці у сучасних умовах розвитку суспільства і держави.

До відкриття круглого столу Департамент зв’язків з пенітенціарними установами Міжнародного комітету захисту прав людини та Християнська Місія Тюремного Служіння МІСТ НАДІЇ опублікували Проект "Комплексної програми ресоціалізації засуджених, реабілітації та соціальної адаптації осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі на 2005-2010 роки".

(“Громадський простір”, 17-06-2005

http://civicua.org/news/view.html?q=138340)

Чернігівський громадський комітет захисту прав людини стурбований тим, що починаючи з 1 січня 2004 року (з моменту набуття чинності нового Кримінально-виконавчого кодексу України) мають місце порушення прав засуджених жінок до довічного позбавлення волі.

Починаючи з грудня 2004 року, Чернігівський громадський комітет захисту прав людини з приводу цього звертається до Державного департаменту України з питань виконання покарань, його територіального органу управління в Чернігівській області, до керівництва Чернігівської виправної колонії №44, до Генеральної прокуратури України, прокуратури міста Чернігова.

Генеральна прокуратура України, яка відповідно до статті 5 Закону України “Про прокуратуру” і статті 22 Кримінально – виконавчого кодексу України здійснює нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах та за дотриманням законів при виконанні кримінальних покарань в органах і установах виконання покарань, відповіді на наші звернення не надала, а наші листи відіслала до Державного департаменту України з питань виконання покарань.

Прокуратура міста Чернігова давала відповіді, які протирічили одна одній.

Державний департамент України з питань виконання покарань до розгляду наших звернень щодо порушень прав засуджених жінок до довічного позбавлення волі поставився формально, посилаючись нібито на законодавчу неврегульованість порядку відбування покарання цією категорією засуджених.

З такими твердженнями погодитись не можемо, оскільки, на нашу думку, діючий Кримінально-виконавчий кодекс України чітко регулює порядок виконання і відбуття покарання цієї категорії засуджених та їх правовий статус.

Починаючи з 1 січня 2004 року, мають місце порушення дотримання, передбачених Кримінально-виконавчим кодексом України, прав і законних інтересів жінок, засуджених до довічного позбавлення волі та жінок, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк в порядку помилування або амністії.

Засудженим жінкам до довічного позбавлення волі та жінкам, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк в порядку помилування або амністії, безпідставно не надаються тривалі побачення, зменшено суму коштів на придбання продуктів харчування та предметів першої необхідності, кількість посилок на протязі року, їм встановлено одяг спеціального зразку, вони утримуються покамерно по дві особи, пересування їх за межами камер здійснюється в наручниках, що являється порушенням статті 3 Європейської конвенції з прав людини і тягне за собою правові наслідки для держави Україна.

Комітет звертає увагу на проблему утримання засуджених жінок до довічного позбавлення волі та жінок, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк в порядку помилування або амністії.

(“Громадський простір”, 16-06-2005

http://civicua.org/news/view.html?q=137857)

Міжнародна Амністія звернулася з офіційним листом до Міністра юстиції України Романа Зварича з приводу двох серйозних випадків тортур і нелюдського поводження, зареєстрованих в Україні.

Генеральний Секретар Міжнародної Амністії Айран Кан 4 травня направила офіційного листа Роману Заричу в якому звернула увагу міністра та висловила стурбованість стосовно випадків тортур. Зокрема в листі йдеться про два випадки, якими займається організація.

Перший випадок стосується шістьох осіб серед яких одна дитина (18 місячного віку), котрі були затримані в Сімферополі (АР Крим) у зв‘язку з розслідування злочину (зокрема це — Геннадій Владіміров, Валерій Владіміров, Юрій Барсюк, Тетяна та Олег Дорошенко, Тетяна Воробйова).

Міжнародна Амністія, занепокоєна тим, що всі ці особи були, як повідомляють, піддані тортурам і нелюдському поводженню заради отримання свідчень або зізнання у скоєнні злочину. Це є грубим порушенням міжнародних зобов‘язань України, зокрема Конвенції ООН проти катувань, а також Європейської Конвенції захисту прав людини та основних свобод.

По-друге, жертви катувань не мали своєчасного доступу до адвокатів і одержали можливість поспілкуватися з адвокатом лише після звільнення, що також є грубим порушенням певних статей Кримінального Кодексу України.

По-третє, Міжнародна Амністія серйозно занепокоєна фактом поводженням з Олегом Дорошенко (якому на час затримання було всього 18 місяців), якого використовували для тиску на його матір, що є неприпустимим. Конвенція ООН про права дитини беззаперечно визначає, що дитина не можу бути відокремлена від своїх батьків, окрім тих випадків, коли таке відокремлення слугує інтересам дитини, а також, що дитина може бути ув‘язнена лише в крайньому випадку.

Незважаючи на скарги осіб, які стали жертвами нелюдського поводження, у Міжнародної Амністії немає ніякої інформації про те, що було проведене будь-яке розслідування цього випадку для виявлення обставин справи та покарання винних у порушені прав людини.

Другий випадок стосується Михайла Коваля, його дружини Ганни Коваль та їхнього сина – Дмитра Бріка (Коваль). Як повідомляється, вони зазнали нелюдського поводження та тортур з боку працівників правоохоронних органів Чернігівського міського відділку міліції у серпні 2001 року. В цьому випадку Міжнародна Амністія занепокоєна тим, що працівники міліції застосували тортури по відношенню до Михайла Коваля та Дмитра Бріка зі злочинною метою: щоби змусити чоловіків “добровільно” передати до міліції свою власність не як доказ, а заради власної користі.

Міжнародна Амністія стурбована очевидною безкарністю правоохоронців, які фігурують у цій справі.

В листі підкреслюється, що випадки тортур в Україні є непоодинокими, вони яскраво ілюструють деякі з причини чому тортури та нелюдське поводження досі широко застосовуються в місцях попереднього ув‘язнення.

Міжнародна Амністія висловила деякі рекомендації, які допоможуть Україні змінити ситуацію та вповні виконати свої зобов‘язання, які країна має як учасниця міжнародних договорів та угод з прав людини.

(“Громадський простір”, 10-05-2005

http://civicua.org/news/view.html?q=127410)