MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Події, факти, долі...

У Євросуді перебуває близько 5000 індивідуальних заяв по Криму та збройному конфлікту на Сході України

Станом на жовтень біжучого року у провадженні ЄСПЛ перебуває понад 5000 індивідуальних заяв, пов’язаних з анексією Криму та збройною агресією Російської Федерації на Донбасі, поданих фізичними та юридичними особами, – таку інформацію надали у пресслужбі Мінюсту України у відповідь на запит ІА УНН.

«Щодо кількості позовів, поданих фізичними та юридичними особами… станом на жовтень 2019 року в провадженні ЄСПЛ перебуває понад 5000 індивідуальних заяв, пов’язаних з анексією АРК та збройною агресією Російської Федерації на Донбасі. Вказані справи подано в основному проти двох держав – України та Російської Федерації», – мовиться у відповіді міністерства з посиланням на дані Євросуду.

Також у Мінюсті зазначили, що протягом 2014–2015 років український уряд подав до ЄСПЛ кілька міждержавних заяв проти Російської Федерації щодо порушення людських прав на тимчасово окупованих територіях.

«Станом на 22 жовтня 2019 року у провадженні ЄСПЛ знаходиться 5 міждержавних справ України проти Російської Федерації», – повідомила пресслужба міністерства.

Ось перелік цих справ:

• «Україна проти Росії» за № 20958/14 щодо тимчасово окупованої території АР Крим;

• «Україна проти Росії (ІІ)» за № 43800/14 щодо фактів викрадення на території Донецької та Луганської областей дітей-сиріт та дітей-інвалідів та їх незаконного переміщення на територію Росії;

• «Україна проти Росії» за № 8019/16 щодо подій на Донбасі;

• «Україна проти Росії» за № 38334/18 стосовно масових та систематичних порушень прав українських громадян, які незаконно утримуються та переслідуються на тимчасово окупованій території АР Крим та території РФ;

• «Україна проти Росії (VIII)» за № 55855/18 щодо військовослужбовців Військово-Морських Сил Збройних Сил України, захоплених у полон 25 листопада 2018 року в результаті нападу прикордонних катерів ФСБ РФ у районі Керченської протоки.




На Донбасі незаконно позбавлено волі 245 людей

На Донбасі незаконно позбавлено волі 245 людей, – передає сайт «Радіо Свобода». Цю інформацію надала Служба безпеки України у відповідь на запит видання. Раніше СБУ повідомляла про 240 незаконно позбавлених волі та 257 осіб, зниклих безвісти.

За даними СБУ, робота з обміну утримуваними особами з бойовиками підтримуваних Росією угруповань «ДНР» і «ЛНР» продовжується. У СБУ наголосили, що Київ вживає необхідних організаційних та практичних заходів, спрямованих на забезпечення звільнення всіх незаконно позбавлених волі осіб, – пише «Радіо Свобода».

«Відповідні пропозиції із зазначеного приводу регулярно подаються на розгляд Тристоронньої контактної групи з мирного врегулювання ситуації на сході України та опрацювання із залученими в рамках Мінського формату міжнародними гуманітарними організаціями. Робота за вказаним напрямком продовжується», – зокрема мовиться у відповіді СБУ.

СБУ не відповіла на питання, чи сформований список осіб для обміну утримуваними особами з бойовиками на Донбасі.

«Радіо Свобода» нагадує, що останній масштабний обмін утримуваними особами між українською стороною і підтримуваними Росією бойовиками на Донбасі відбувся 27 грудня 2017 року. Обмін був запланований за формулою «306 на 74». Українській стороні передали 74 людини, проте одна з них вирішила залишитися на непідконтрольній українській владі території. Київ передав бойовикам 233 особи.

Нагадаємо, 12 вересня так звана ЛНР передала українській стороні 54 засуджених громадян України, які на момент окупації частини Луганської області перебували в установах виконання покарань. Передача відбулася на мосту біля міста Щастя і була вже сьомою такою акцією.




У «ДНР» Станіслава Асєєва засудили до 15 років ув’язнення

На інформаційних ресурсах самопроголошеної «ДНР» сьогодні, 22 жовтня, повідомлено про засудження українського журналіста Станіслава Асєєва (Васіна) до 15 років ув’язнення, – передає «Радіо Свобода».

Зображення: телеканал «Россия 24»

Повідомлено, що Асєєв засуджений за кількома «статтями» – «організація екстремістської організації», «шпигунство», «підбурювання до шпигунства», «публічні заклики до здійснення екстремістської діяльності», «публічні заклики до здійснення дій, спрямованих на порушення територіальної цілісності».

«Підсудному призначено покарання у вигляді позбавлення волі терміном на 15 років з позбавленням права займатися журналістською діяльністю терміном на два роки і шість місяців, з обмеженням свободи терміном на один рік, з відбуванням покарання в колонії суворого режиму. Вирок вступив в законну силу», – цитує «деенерівські» повідомлення «Радіо Свобода».


Нагадаємо, Станіслав Асєєв зник 2 червня 2017 року на контрольованій бойовиками території. Свої публікації Асєєв підписував псевдонімом Васін і співпрацював із низкою українських ЗМІ, зокрема, проєктом «Радіо Свобода» «Радио Донбасс.Реалии».

У серпні минулого року повідомлялося, що бойовики примусили Асєєва зізнатися у шпигунстві.

Звільнити Асєєва закликала міжнародна організація «Репортери без кордонів». У лютому 2018 року заяву солідарності з Асєєвим підписали голови Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко та Союзу журналістів Росії Володимир Соловйов. Про підтримку позиції колег також оголосили керівники Європейської Федерації журналістів. У червні 2019 року із заявою на підтримку Асєєва виступив український ПЕН, у якій, зокрема, закликав український уряд докласти всіх зусиль для визволення Асєєва разом з іншими українськими політв’язнями в Росії та полоненими на окупованих територіях шляхом обміну, а також звернувся до зарубіжних колег із закликом «посилити тиск на російську владу, яка контролює так звану „ДНР“, з вимогою негайного звільнення Станіслава Асєєва та інших українських заручників Кремля».




Український некролог

Володимир Павлів, мій брат, загинув на війні на сході України у 2017 році. Він прослужив у Збройних силах України майже два роки, перш ніж його вбило осколком поблизу Попасної, в Луганській області.

Після його смерті в місцевих та національних українських ЗМІ була опублікована низка некрологів. Не вся інформація, яку вони подали, була точною, але точність і не була їхньою основною метою: від цих текстів складалося враження, ніби вони були написані не стільки для пам’яті про життя мого брата, як для виправдання його смерті.

Війна на сході України вже забрала тисячі життів. Загальна кількість загиблих, включаючи цивільні втрати, перевищує 13,000. Згідно з офіційною українською статистикою, станом на квітень 2019 року внаслідок війни загинуло 2,973 українські військовослужбовці.

День захисника України, який відзначається 14 жовтня, — це можливість для політиків різних переконань сказати про героїзм тих, хто ризикує і втрачає життя в цій війні. Проте політичні виступи, як і офіційні некрологи, дуже рідко дають уявлення про реальність життя та смерті на війні.

З некрологів можна дізнатися багато цікавого. Навіть чогось, чого насправді не було. І саме це зазвичай і є найцікавішим. Люди, які пишуть некрологи, мабуть, відчувають потребу зробити суб’єктів своїх текстів максимально захоплюючими і важливими. Але чи багато з нас є справді захоплюючими, а тим паче важливими? Отже, єдиний вихід авторів некрологів — вигадати цікаві деталі. Або, висловлюючись м’якше, прикрасити реальність.

Некрологи, написані для загиблих на полі бою, схоже, дотримуються певного шаблону. Перший параграф подає основні факти: такий-то чи така-то служив/ла в такій-то бригаді, був/ла такого-то віку, коли загинув/ла в такому-то місці, захищаючи батьківщину. Другий параграф — про те, якою людиною був/ла полеглий/ла. Це повинно змусити читачів ідентифікувати себе з особою, про яку вони читають. Тут може бути цитата від родичів чи друзів. «Він був талановитим художником»; «вона мала трьох маленьких дітей» — як правило, саме діти, а не професія, згадуються, коли гине жінка.

«Він любив рідне місто». Саме так починалася більшість некрологів про мого брата. І це правда, бо він справді дуже любив Львів. Він не міг зрозуміти, чому я не хочу повертатися до Львова. Я пояснювала, що відчуваю, що виросла із цього міста, так як виростають з улюбленого одягу: ти все ще любиш той дитячий светрик і не хочеш його позбутися, але й носити його більше не можеш. Я пояснювала, що Львова нашого дитинства немає у сьогоднішньому Львові. Але він бачив ситуацію інакше. Я думаю, що для нього Львів був саме таким, яким він собі його уявляв.

Як і я, мій брат багато років прожив далеко від Львова. Переважно в Нідерландах, але в некрологах чомусь написали, що він жив у Бельгії. Варто лише в першому тексті припуститися неточності, щоб усі інші репортери передрукували помилку. Перевірка фактів не була пріоритетом для авторів цих текстів, тому вони «перевезли» мого брата з Нідерландів до Бельгії. Але яке це має значення, чи це одна західноєвропейська країна чи інша? Для більшості людей, які читали ці некрологи, Бельгія чи Нідерланди — це Захід, це заможне життя, відсутність війни і відсутність потреби йти на війну.

Західна Європа була ідеальним фоном для третього абзацу, того, який розповідає про героїчне рішення піти на фронт. Вам потрібно мати, що залишити, щоб рішення про вступ до армії було героїчним: якщо ви не залишаєте чогось важливого — маленьких дітей, гарну роботу, затишне життя в Західній Європі, — тоді вам нема чого втрачати. Чого б і справді не піти на фронт? Нічого героїчного в такому кроці немає. Отже, третій абзац в некрологах мого брата був приблизно такий: «Тривалий час він жив за кордоном — в Англії та Бельгії. Хоча він мав там добру роботу, він не побоявся повернутися на батьківщину і якнайшвидше поїхати воювати на Схід, тому що кожен з нас повинен брати на себе відповідальність за майбутнє нашої країни».

Якщо закрити очі на пафос, це і справді був би доречний абзац для некролога. Проблема в тому, що майже всі з викладених фактів невірні.

По-перше, як ми вже встановили, він жив у Нідерландах. Він відвідував Велику Британію двічі, а щодо Бельгії — я навіть не знаю, чи він колись там бував. По-друге, він не мав доброї роботи на Заході. Мало хто з іммігрантів її має, хіба що у вашому уявленні «мати хорошу роботу» — це отримувати мінімальну заробітну плату за нестабільним контрактом, бо є черга інших іммігрантів, готових замінити вас у будь-який час; їздити 20 км на велосипеді, щоб дістатися до роботи, бо ви хочете зекономити на поїздках в громадському транспорті; вислуховувати регулярні ксенофобські образи від роботодавців, бо… Власне, я не знаю, чому люди говорять ксенофобські речі іммігрантам, які працюють на них. Можливо, тому, що це дозволяє їм бачити себе кращими у власних очах. Але якщо ви залишите таку роботу, або якщо — Боже збав — у вас взагалі не буде роботи, перш ніж ви вступите на службу в армію, або — страшно подумати — ви вступите до війська саме тому, що у вас немає роботи, а служба на фронті дає змогу заробити на життя, то це не буде добрим матеріалом для вашого некрологу.

По-третє, мій брат не приїхав з-за кордону захищати батьківщину. Можливо, й приїхав би, якби жив за кордоном, коли почалася війна, але він повернувся на кілька років раніше. Чому? А чому багато хто з іммігрантів повертається? Тому що вони втомлюються від іммігрантського життя. Тому що багатьох ніщо не тримає за кордоном. Тому що, перебуваючи далеко, вони уявляють, що країна їхньої молодості є саме такою, якою вони хочуть її бачити, незалежно від того, якою вона є насправді. Вони повертаються через мільйони дуже звичайних причин, які не мають нічого спільного із захистом батьківщини чи героїзмом.

І, нарешті, мій брат не вступив до армії, як тільки почалася війна. Він чекав на повістку, яка чомусь так і не прийшла; він роздумував над своїм рішенням — що, власне, й не дивно, коли таке рішення має потенційний летальний результат — і, врешті-решт, добровільно підписався на службу. Він вбрався у свою стару військову форму, яку отримав як призовник ще в 1990-х і яку зберіг як реліквію, прийшов до місцевого військкомату, з якого був призваний молодим хлопцем, і зголосився йти на фронт. Про все це я дізналася від людей у ​​військкоматі значно пізніше. Схоже, мій брат справив на них неабияке враження, бо всі вони пам’ятали цю сцену і захоплено переказували її моїй мамі й мені, коли ми прийшли забирати орден за мужність, яким мого брата було нагороджено посмертно.

Отже, один короткий абзац і щонайменше чотири неточності. Некролог змалював дуже недвозначну картину успішної людини в розквіті сил, яка кинула все, щоб віддати життя за рідну землю. Мені слід було б відчувати гордість, читаючи це. Але проблема полягала в тому, що я не впізнавала свого брата в цьому описі. І справа не в тому, що він не був сміливим чи не турбувався про свою батьківщину. Йому не бракувало ні відваги, ні любові до рідної землі. Просто все було значно прозаїчніше, ніж описали в некрологах. І якщо я не впізнавала його в цих описах, якщо його життя не виправдовувало очікувань некрологу, то чи це означало, що я не повинна була пишатися своїм справжнім братом, бо його реальна історія не відповідала героїчному шаблону?

Власне, повернімось до шаблону. У ньому часто є місце для опису героїчної смерті. Адже втрату життя солдата необхідно описати як героїчну — не як трагічну помилку, нещасний випадок, катастрофу, а як акт самовідданого героїзму. Справа в тому, що смерть на передовій не завжди героїчна. У своєму оповіданні «Заповіт» («Завещание») Олег Сенцов дуже чітко пояснив різницю між романтизованою смертю на полі бою та реальною: «Одного человека однажды спросили, как бы он хотел умереть, он ответил: «С криком «Ура!», с автоматом наперевес и со ртом, полным крови». Я тоже бы так хотел, это — красиво, это — по-мужски. Но так не получится. Красиво герои уходят только в кино и книжках. В жизни они мочатся под себя кровью, орут от боли и вспоминают маму».

Друг мого брата — остання людина, яка спілкувалася з ним по телефону — сказав, що останнє, що він почув у слухавку, було: «Сука! Блядь!» Розмовляючи по телефону, вони вдвох планували, як проведуть відпустку мого брата, яка мала початися за кілька днів, а тоді він почув вибухи на задньому фоні, крик мого брата: «Сука! Блядь!», і зв’язок обірвався. Ця деталь не для некролога, правда? Бо є деталі для життя, є для смерті, а є для некрологів.

Отже, якщо реальність не з’являється у некрологах, то що з’являється? Ці неточності — лише прикраси реальності. Чи ми обираємо говорити неправду про людей, щоб вони здавалися «кращими»? Щоб зробити їх захоплюючими та важливими? Чиє життя ми вважаємо важливим, а чиє несуттєвим до такої міри, що воно не вартує некролога?

У цій війні вже втрачено тисячі життів. Все, що від них залишилося — це пам’ять. Але яку пам’ять ми створюємо для них як суспільство? Чи відчуваємо ми відповідальність за нашу маленьку «білу брехню»? Чи усвідомлюємо ми, що інші військовослужбовці, які читатимуть «прикрашені» некрологи, вважатимуть, що оскільки їхнє життя не є подібним до описаного у тексті, значить, воно є несуттєвим? Чи помічаємо ми, що коли гине військовослужбовиця, а її смерть на полі бою вважається героїчною, у новинах та некрологах її рішення пожертвувати материнством та віддати життя на захист батьківщини називають «мужнім», але пам’ять про військовослужбовицю, вбиту соратником через ревність чи з якихось інших причин, зводиться до гнівних дописів у соціальних мережах, де жінку критикують за нехтування материнством, бо «жінці не місце на фронті»? Чи розмірковуємо над тим, як воно родичам — читати героїчні некрологи, але за всіма прикрасами насправді не впізнавати у описі своїх близьких? Все це не сприяє загоюванню ран втрати.

Я боюся навіть думати, що було б написано у моєму некролозі. Але я не покинула життя в Західній Європі, щоб захищати батьківщину, тож, напевно, моє життя не буде варте некрологу. Можливо, це й на краще.




Законодавство

Уряд спростив реєстрацію фактів народження і смерті на тимчасово окупованих територіях

Кабінет Міністрів України ухвалив постанову «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 9 січня 2013 року №9», яка має врегулювати процедуру розгляду документів, що підтверджують факт народження чи смерті у так званих ДНР та ЛНР. 

Відтепер питаннями щодо підтвердження фактів народження та смерті на тимчасово окупованих територіях займатиметься спеціально створена Комісія. Вона матиме інструменти для перевірки інформації за кожним зверненням, йдеться на офіційному сайті Уряду. Які саме інструменти використовуватиме новий орган, не уточнюється. Комісія видаватиме висновок, що стане підставою для реєстрації органом ДРАЦС народження або смерті.

Досі для отримання відповідних свідоцтв доводилося звертатися спочатку до відділу державної реєстрації актів цивільного стану в межах території, підконтрольній легітимній владі України, а потім, отримавши письмову відмову, йти з нею до суду.

–  Уряд у розвиток так званих «Намібійських винятків», сформульованих Міжнародним судом ООН та розвинутих у практиці Європейського суду з прав людини, запровадив механізм підтвердження автентичності медичних довідок, виданих на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей відповідними закладами охорони здоров’я та судово-медичними установами, – заявив міністр юстиції Денис Малюська. – Ключовий принцип «Намібійських винятків» полягає у тому, що для захисту невід’ємних прав людини врахування окремих документів, виданих окупаційною владою, є допустимим. При цьому той факт, що відповідні документи беруться до уваги, абсолютно не означає визнання окупаційної влади. 

Нагадаємо, згідно Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях»,  діяльність збройних формувань Російської Федерації та окупаційної адміністрації Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, що суперечить нормам міжнародного права, є незаконною, а будь-який виданий у зв’язку з такою діяльністю акт є недійсним і не створює жодних правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження або смерті особи на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях. 

У 1971 році у документі «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності ПАР у Намібії» Міжнародний суд Організації Об’єднаних Націй зазначив: держави, які є членами ООН, зобов’язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південно-Африкансьої Республіки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом ПАР від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».

Європейський суд має схожу позицію: «Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами... Вирішити інакше, означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §96)

 




Аналітика

Что нам нужно делать с вооруженным конфликтом на востоке

Пять лет прошло с момента первых минских соглашений…

Восприятие всего происходившего и происходящего немного адаптировалось, обрело четкость…

Как человек, оставивший дом и обретший статус «особи, що захищала незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України»; как человек, пять лет в рабочем порядке мониторивший ВСЕ события, происходящие в зоне конфликта; как правозащитник; как переселенец; как человек с активной гражданской позицией – хочу обратить внимание команды Зеленского на ряд моментов, связанных с соблюдением прав человека в зоне проведения АТО/ООС, которые нужно срочно исправлять (как негативное наследие Порошенко)…

Первое

В 2014 году все государственные органы, а также некоторые администрации органов местного самоуправления в полном составе, были «перемещены» с неподконтрольных территорий на подконтрольные. О логистике перемещения тогда никто не думал. Позже появились планы штаба АТО по нормативному урегулированию пересечения линии разграничения (ЛР). Где также совершенно не учитывалась логистика нового размещения государственных органов. Плюс то, что силы, привлеченные к выполнению операций в зоне АТО, совершенно не заморачивались таким «тонким» понятием, как гражданские права. Логистика перемещения гражданских лиц через ЛР с 2016 года не менялась и сейчас выглядит вот так. Статистика перемещения тут.

Нужно.

Привести в правовое поле порядок пересечения ЛР; выступить с инициативой существенной трансформации отношения к правам граждан (от нынешнего игнорирования к полному уважению), что повлечет потепление взаимоотношений с гражданами, проживающими на неподконтрольных территориях (ОТ) и пересекающими ЛР. Выступить с инициативой (как в Киеве, так и на Минской площадке) об открытии дополнительных коридоров перехода через ЛР (см. тут, тут и тут), в том числе – на дорогах местного значения и для переходов между рядом стоящими населенными пунктами. Передвинуть ближе к ЛР и включить «в работу» те перемещенные государственные органы с ОТ, в услугах которых максимально нуждаются граждане с ОТ. Отказаться от дискриминационной концепции в работе госструктур.

Второе

Начать кампанию «выравнивания ответственности». За пять лет мы, Украина, тоже наделали в конфликте на Донбассе, много глупостей. Они явные, их не скроешь (в том числе от внимания международных институций). К примеру, Иловайские хроники ВКПЧ ООН дает под таким углом. Мы должны также перед социумом наконец-то четко и громко назвать, кто из наших военачальников накомандовал ТАКОЕ в 2014-ом. И по всем другим «проблемным» моментам в истории конфликта – тоже.

Далее. Все мониторинговые миссии ведут документацию происходившего и происходящего. Все «чихи» и «охи» записаны и заархивированы. Мы не можем по ряду моментов не признавать очевидное, не признавать то, что все остальные уже давно признали. Позиция «барана на узком мостике» играет против нашего (Украины) имиджа. Есть ряд моментов, по которым мы должны признать ответственность за собой, извиниться за ущерб, выровнять уровень доверия. Это касается, в основном, наступательной операции в 2014 году. А по нынешнему моменту… Вот, к примеру, СМИ Украины дотошно информируют сколько раз «російська навала гатила» по какому-то месту. Но вот к примеру статистика ОБСЄ дает иные цифры – они даже таблицы перестрелок указывают. А вот тут, к примеру, приводится «статистика работы» ВСУ…

Говоря «А», не надо забывать, что может придется проговорить и весь алфавит…

Нужно.

Вести честный разговор о конфликте. Честно назвать «плюсы» и «минусы», успехи и поражения; назвать виновных и наказать их; предложить варианты коррекции негативного; скорректировать понятийный комплекс, адаптировав его к работе без поддержки пропагандой. Это важно сперва с международными партнерами реализовать, экстраполируя индикаторы восприятия и на украинский социум.

Третье

В страну нужно приглашать больше общественников из тех стран, которые уже проходили процесс национального примирения, и могут порекомендовать алгоритм поведения в процессе его реализации. Придется начать называть вещи своими именами. Нужны телемосты между городами; примеры восстановления семей; коммуникации между разными группами. И чем раньше это начать, тем быстрее процесс национального примирения сможет начать «плодоносить». Без реализации «политики потепления» в отношении к гражданам, проживающим на ОТ, никакие «мирные инициативы» не принесут никаких дивидендов.




Формула Штайнмаєра і ризики для прав людини (ВІДЕО)

Погоджена представником України формула Штайнмаєра несе загрози для прав людини. Про це йдеться у оприлюдненій 2 жовтня спільній заяві Харківської правозахисної групи та Української Гельсінської спілки з прав людини. Про які саме ризики йдеться, у «Темі дня» на «Суспільному» розповідає директор ХПГ Євген Захаров.

«Я подивився виступ Президента, перша моя реакція була, що з цього нічого не вийде», – каже Євген Захаров про згоду українського представника у тристоронній контактній групі на формулу Штайнмаєра. За словами правозахисника, Україна не зможе повністю виконати зазначені у ній умови, бо це означатиме капітуляцію, а Москва через ватажків самопроголошених республік робить неможливою саму спробу дотриматися формули Штайнмаєра.

У спільній заяві ХПГ та УГСПЛ ідеться, що досягнуті домовленості не враховують поточну ситуацію в Україні і несуть ризики для прав людини.

«Спочатку треба забезпечити безпеку, це найперше. […] Для цього необхідні передумови – виведення військ і встановлення реального контролю за кордоном. Без цього не буде нічого. (Друге): розмінування. Третє: треба провести – ну, це не перепис у повному сенсі цього слова, але треба зафіксувати усіх тих, хто за ці 5 років отримав право обирати, внести їх до реєстру виборців. Усе це треба зробити, це потребує певного часу. Крім того, що є дуже суттєвим, треба надати можливість доступу вимушеним переселенцям, […] щоб вони мали змогу повернутися і проголосувати – за своїми адресами, там, де вони мешкали», – пояснює Є. Захаров.

«Ми вважаємо, що півтора-два роки – це як мінімум треба для того, щоб усе це зробити. Плюс! Треба притягнути до відповідальності тих, хто вчиняв насильницькі тяжкі і особливо тяжкі злочини. Ці люди не можуть бути амністовані», – говорить він.




Права людини на південному сході України, 2019, #09