Заявники ( заяви № 60726/00, № 22947/02, № 22966/02 від 3 квітня 2000 року та 27 травня 2002 року) скаржаться на умови утримання під вартою та на те, що вони були піддані нелюдському поводженню та катуванню (ст.3 Конвенції);незаконність попереднього затримання 2 жовтня 1999 року (ст.5 Конвенції). Далі заявники стверджують, що місцева влада не провела ефективне розслідування їхніх скарг з цього приводу, що порушує процесуальні вимоги ст.3 Конвенції та зобов’язання, визначені статтею 13 Конвенції. Заявники скаржаться на помилку національних судів в оцінці фактів та при застосуванні закону; на порушення презумпції невинуватості; на відсутність достатнього часу та можливості для підготування власного захисту, оскільки їхній доступ до матеріалів справи було обмежено (ст. 6 Конвенції). Заявники стверджують, що ст.9 Конвенції була порушена, оскільки правоохоронні органи України переслідували їх з огляду на їхню участь у президентській кампанії кандидата Мороза. Іванченко скаржиться, на обмеження права відвідування його рідними під час ув’язнення і отримання бандеролей. 17 лютого 2004 року Суд постановив відкласти розгляд справ стосовно їхніх тверджень про катування та сильні побиття, умови їхнього утримання(стаття 3); обмежень, що їх було накладено на п. Іванченко стосовно продуктових передач та відвідань (статті 3 та 8 Конвенції); відсутності належного розслідування та засобів правового захисту (статті 3 та13 Конвенції); відсутність ефективних засобів правового захисту проти цих санкцій (статті 3 та 13 Конвенції); можливого незаконного утримання під вартою (стаття 5.1 (с) Конвенції); та скарг на відсутність необхідного часу та можливостей, які би дозволили заявникам підготуватися до власного захисту та відсутність адекватної й ефективної правової допомоги, яка мала бути надана їм (стаття 6.1 та 3 (b) та (с) Конвенції). Іншу частину заяви визнано неприйнятною.

Заявники скаржилися (заява № 36575/02 від 9 вересня 2002 року) згідно Статті 1 Протоколу № 1 Конвенції на порушення права на мирне володіння своїм майном, на невиконання судових рішень та бездіяльність Державної виконавчої служби та Державного Казначейства, що призвела до довготривалих затримок у процедурі виконання судових рішень. 7 жовтня 2003 суд одноголосно проголошує заяву неприйнятною, оскільки не було використано всіх ефективних засобів правового захисту.

Заявник скаржиться на незаконність його ув’язнення в психіатричному закладі, на неможливість ефективного оскарження, на умови його утримання та, як він стверджує, нерозумний строк його ув’язнення, стверджуючи про порушення ст.ст. 2; 3 та п.1 (а; е) ст.5 Конвенції. Беручи до уваги заяву, подану до Європейського Суду з прав людини 23 вересня 2003 року (заява № 67531/01), Суд 15 червня 2004 року (Друга секція) одноголосно визнав прийнятною без попереднього розгляду щодо суті, скаргу заявника в частині порушення, як це стверджується заявником, п. 4. ст. 5 Конвенції та визнав неприйнятною решту цієї заяви.

Заявник на підставі статті 6.1 Конвенції скаржиться на відсутність доступу до суду, відсутність інформації про дату та час слухання справи та на відсутність у зв’язку з цим публічності слухання справи, а також про порушення статей 13 і 17 Конвенції (відсутність ефективних засобів захисту). Заявник стверджує, що судове слухання його справи не було незалежним та неупередженим, а справа не була розглянута у розумні строки. Беручи до уваги заяву (№72269 від 10 лютого 2001 року), Європейський Суд з прав людини (Друга секція) 15 червня 2004 року визнав прийнятним, без попереднього розгляду щодо суті, скарги заявника на те, що судові органи належним чином не повідомили його про час слухання справи, а також щодо не публічності судового слухання, іншу частину заяви визнав неприйнятною.

Заявник (заява №70908/01 від 30 січня 2004 року) скаржиться на підставі статей 6 та 14 Конвенції на відмову судів призначити йому пенсію, несправедливість судового розгляду, дискримінаційне застосування закону, несправедливе судове рішення, на порушення ст. ст. 17 та 18 Конвенції, а також ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції (порушення права власності). Суд 15 червня 2004 року (Друга секція) одноголосно визнав заяву неприйнятною.

Заявник (заява № 41152/98 від 15 квітня 1998 року) скаржився на тривалість виконання рішення Ленінградського районного суду м. Києва, порушення статей 13, 34 та статті 1 Протоколу №1 Конвенції. Порушення права власності, переслідування з боку Держави за звернення до Європейського Суду з прав людини. Суд 6 квітня 2004 року (Друга секція) визнав прийнятною, без розгляду по суті, скаргу заявника стосовно тривалості невиконання рішення Ленінградського районного суду м. Київ від 4 грудня 1997 року.

Заявник (заява № 631580 від 29 червня 1998 року) скаржиться на непомірну тривалість та несправедливість цивільного провадження у його справі, порушення прав власності, заподіяння шкоди в результаті тривалого стану непевності стосовно долі його майна. Суд 18 травня 2004 року (Друга секція) визнав прийнятними, без розгляду щодо суті, скарги заявника стосовно несправедливого судового розгляду та порушення його прав власності (Протокол № 1 Конвенції), а іншу частину заяви визнав неприйнятною.

Заявники (заява № 56918/00 від 7 березня 2000 року) скаржаться на занадто довгу тривалість розгляду справи з приводу відшкодування майнової та немайнової шкоди, порушення статті 6 § 1 Конвенції. Суд 6 квітня 2004 року (Друга секція) визнав заяву прийнятною без попереднього розгляду справи по суті.

Заявник скаржився (заява № 65550/01 від 12 жовтня 2000 року) на неприйнятне поводження з ним під час перебування під вартою, на відсутність ефективних засобів правового захисту на національному рівні. У заяві від 10 травня 2003 року висловив скарги на відсутність незалежності та безсторонності суду під час розгляду справи, порушення принципу неприпустимості повторного розгляду, принципу рівності сторін, права на допит свідків та підготовку свого захисту, примусове годування. Суд 30 березня 2004 року визнав прийнятними, без попереднього розгляду по суті, скарги щодо умов тримання заявника і відсутності належного медичного лікування та допомоги у період з 30 листопада 1998 року до 8 червня 2000 року (стаття 3 Конвенції), а також скарги про відсутність ефективного засобу захисту відповідно до статті 3 (статті 3 та 13 Конвенції), та скарги щодо звернення застави в дохід держави (стаття 6.1 Конвенції); іншу частину заяви визнав неприйнятною.

Заявник скаржився (заява № 1086/02 від 27 листопада 2003 року) на порушення права на мирне володіння своїм майном, порушення статті 6.1 Конвенції, звернувся з проханням до Суду продовжити розгляд його скарги і присудити йому відшкодування за затримку винесення рішення суду. Суд 24 червня 2003 року (Друга секція) одностайно проголосив заяву неприйнятною.

Заявник скаржиться на порушення статті 2 Конвенції, що його було засуджено до смертної кари за злочин, який, за його словами, він не вчиняв. Заявник також скаржиться на умови утримання в камері смертників запорізької в’язниці, але не посилається на жодне положення Конвенції. 25 травня 1999 року Суд оголосив прийнятною скаргу заявника щодо умов тримання його в камері смертників у слідчому ізоляторі міста Сімферополя, не розглядаючи справу по суті, та неприйнятною іншу частину заяви.

Заявник скаржиться (заява № 10231/02 від 19 липня 2001 року) у відповідності до статті 6.1 Конвенції на неспроможність державних органів виконати рішення від 3 березня 1998 року протягом розумного строку та на надмірну тривалість провадження у його справі. Суд 20 травня 2003 року вирішує відкласти перевірку скарг заявника щодо невиконання рішення, нерозумної тривалості провадження у справі заявника та стверджуваної відсутності ефективного внутрішнього правового засобу захисту стосовно цих скарг та визнає іншу частину заяви неприйнятною.

Згідно статті 6 п. 1 Конвенції і статті 1 Протоколу 1 заявник скаржиться на невиконання рішення Житомирського районного суду від 19.11.1998 р., яке визнає його право на отримання компенсації за речове майно. Суд 17 вересня 2002 року одноголосно визнав заяву неприйнятною.

Заявник посилається на статті 1, 3 та пункти 1 (а), 1 (с) і 2 статті 5, пункти 1, 2, 3 (а), 3 (b) і 3 (d) статті 6 Конвенції та на статтю 1 Протоколу № 6 і скаржиться, що кримінальне провадження було несправедливим, обвинувачення проти нього було сфабриковане і що його примусили визнати себе винним. Крім того, він скаржиться на умови, в яких його тримають у камері смертників. Європейська комісія з прав людини, провівши закрите засідання 30 жовтня 1998 року, одноголосно оголосив неприйнятною скаргу заявника щодо кримінального провадження та прийнятною іншу частину заяви, не розглядаючи справу по суті.

Посилаючись на п. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Протоколу 1, заявник скаржиться на невиконання рішення суду м. Кіровограда від 29.11.1999 року щодо права на отримання компенсації за речове майно та продовольчий пайок та зобов’язання військової частини А-0425 виплатити загальну суму компенсації. Крім цього, в своїх зверненнях він скаржиться також на невідповідність закону процедури виконання вищезгаданого судового рішення. Посилаючись на ст. 13 Конвенції, заявник скаржиться на те, що він не має «жодного ефективного засобу правового захисту» в законодавстві України, який би дозволив йому виправити порушення його права стосовно відсутності виконання рішення, яке вступило в законну силу. 17 вересня 2002 року Суд одноголосно визнав скаргу неприйнятною.

Заявник скаржиться на порушення статті 3 Конвенції щодо умов утримання його у камері смертників у сімферопольській в’язниці. Він також заявляє, що Україна порушила статтю 2 Конвенції та статтю 1 Протоколу № 6 до Конвенції у тому, що його засуджено до смертної кари. 25 травня 1999 року Суд одноголосно: оголосив прийнятними скарги заявника щодо умов тримання його в камері смертників у слідчому ізоляторі міста Сімферополя, не розглядаючи справу по суті; оголосив неприйнятною іншу частину заяви.

Посилаючись на параграф 1 статті 6 Конвенції, заявник скаржиться на те, що було порушено його право на справедливий розгляд. Вважаючи себе невинуватим, він стверджував, що став жертвою судової помилки. Посилаючись на статтю 3 Конвенції, заявник скаржиться на те, що його регулярно піддавали катуванню (призначення психотропних медикаментів та ін’єкцій і електрошоку), а також нелюдському і такому, що принижує гідність, поводженню. Посилаючись по суті на статтю 13 Конвенції, заявник скаржиться на те, що він не мав жодного «ефективного засобу правового захисту» відповідно до українського законодавства. Суд 7 травня 2002 року одноголосно: оголосив прийнятними скарги заявника на підставі статей 3 і 13 Конвенції; оголосив неприйнятною іншу частину заяви.

Посилаючись на ст. 6 п. 1 Конвенції та ст.1 Протоколу 1, заявник скаржиться на невиконання рішення Бердичівського міського суду від 7.09.1999 року, відповідно до якого за заявником визнається його право на отримання надбавки за речове майно та відповідно до якого військова частина А-0241 повинна виплатити йому зазначену суму у повному обсязі. Посилаючись на ст. 13 Конвенції, заявник скаржиться на те, що він не мав жодного «ефективного засобу» національного правового захисту, який би дозволив виправити порушення його права на виконання рішення суду, винесеного на користь заявника. Суд 17 вересня 2002 одноголосно визнав заяву неприйнятною.

Посилаючись на ст.6 §1 Конвенції та ст.1 Протоколу №1 заявник (заяви № 47148/99 від 4 жовтня 1998 року) скаржиться на невиконання судових рішень Мелітопольського міського суду як таких і вважає себе жертвою порушення права на справедливий судовий розгляд та на повагу до свого майна. На основі ст.8 Конвенції, заявник скаржиться на те, що держава не відреагувала належним чином, щоб його права на вільне володіння майном та повагу до приватного і сімейного життя були захищені. 11 березня 2003 року Суд визнав прийнятними скарги заявника із посиланням на ст.1 Протоколу №1 щодо зникнення та пошкодження його майна у результаті нібито протиправного проникнення до його квартири під час його відсутності та скарг із посиланням на статтю 8 Конвенції, решту скарг визнав неприйнятними.

Посилаючись на статтю 6 п. 1 Конвенції та статтю 1 Протоколу № 1, заявник скаржиться на невиконання рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 14 червня 1999 року, яким було визнане його право на отримання заборгованості з військових надбавок. Суд 28 травня 2002 року одноголосно визнав заяву неприйнятною.