Бюлетень "Права Людини", 2000, #19
В Лондоні опубліковано щорічну доповідь «Міжнародної Амністії» Українці звертаються до Європейського суду з прав людини Захист від дискримінації
Чи зможе громадянин України отримати свої вклади з Ощадбанку Екологічні права
Чи не набридло? Львівський урок Міжетнічні відносини
Якість призову солдат строкової служби, що призвані з Харкова та Харківської області в 1999 році Правоохоронні органи
Разве это правосудие? Кримінально-виконавча система
Відбувся V З’їзд «Меморіалу» ім. В.Стуса В Северодонецке активную правозащитную деятельность ведут экологи Громадянське суспільство
Права лиц, участвующих в уголовном деле, должны быть значительно расширены Що є наша пам’ять. Дисиденти і час
Інститут проблем законодавства ім. Ярослава Мудрого, Міжнародний фонд «Відродження» презентують проект «Відкритість законодавчої влади»
Хроніка
В Лондоні опубліковано щорічну доповідь «Міжнародної Амністії»
«Для більшості населення планети рік, що минув, приніс репресії, бідність чи війни» — такими словами починається Звіт «Міжнародної Амністії», опублікований нещодавно у Лондоні. Ув’язнення, тортури і політичні вбивства продовжують вживатися урядами з метою придушити опозицію і зберегти свою владу. В багатьох країнах соціальне провалля між багатством і злиднями призводить до протестів, які викликають жорстокість і насилля, мільйони чоловіків, жінок і дітей у всьому світі стають жертвами безумних конфліктів у знекровлених безвладдям і нестабільністю країнах.
Не лише зла воля диктаторів всіх ґатунків спричиняється до масових порушень прав людини. В деяких країнах чи територіях, таких як Сомалі, Косово чи С’єрра Лєоне інститути держави практично не функціонують, що призвело до суцільного хаосу і безвладдя. «Міжнародна Амністія» повідомляє у своєму звіті про випадки позасудових страт, які мали місце у 38 країнах і про так звані «політичні зникнення», які відбувалися минулого року у 37 державах.
У 1999 році організації стало відомо про випадки тортур, які застосовували озброєні державні службовці 132 країн світу, у 81 країні повідомлялося про випадки загибелі жертв тортур.
«Міжнародна Амністія» повідомляє про в’язнів сумління — тобто людей, яких ув’язнено виключно внаслідок політичних, релігійних чи інших переконань, або по причині їхньої національності, віросповідання, релігії, статі, етнічного чи соціального статусу, за умови, що ці люди не вдавалися до насильства і не закликали до нього. Правозахисна організація повідомляє про 132 країни, в яких утримуються в’язні сумління. Продовжує залишатися поширеною практика довільних арештів і утримання осіб під вартою без пред’явлення звинувачення, чи невиправдані зволікання із проведенням судових процесів. Повідомлення про такі факти надійшли з 63 країн світу.
«Міжнародна Амністія» відзначає прогрес у загальній тенденції до скасування смертної кари, тим не менш в минулому році повідомлялося про страти, які мали місце у 34 країнах світу, ще у 63 країнах виносилися нові смертні вироки. П’ять країн, серед яких і Україна у минулому році скасували смертну кару за всі злочини.
«Міжнародна Амністія», яка веде боротьбу проти безкарності за порушення прав людини, відзначає прогрес у приєднанні і ратифікації до угоді про утворення Міжнародного кримінального суду, в минулому році Статут Міжнародного Кримінального Суду ратифікували 6 країн, ще 22 держави приєдналися до нього.
Спеціальні розділи доповіді «Міжнародної Амністії» присвячені порушенням прав людини у кожній країні світу, а також регіональним проблемам.
Українці звертаються до Європейського суду з прав людини
Сім скарг визнано прийнятними, і вони чекають на розгляд Судом. Ще чотири справи надіслані для додаткових пояснень, вони теж мають шанс бути визнані прийнятними.
Захист від дискримінації
Чи зможе громадянин України отримати свої вклади з Ощадбанку
До 2-го січня 1992 р. позивач вніс на рахунок відкритий в Тернопільському відділенні Ощадного банку СРСР трудові заощадження, які тодішня держава гарантувала повернути з нарахованими відсотками на першу вимогу вкладника.
12.03.1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Постанову «Про порядок набуття чинності Закону УРСР — «Про банки і банківську діяльність». Згідно п.2 цієї Постанови УРСР оголосила своєю власністю і республіканський Ощадний банк, який до цього належав іншій державі — СРСР. При цьому УРСР оголосила своєю власністю українське відділення Ощадного банку з усіма його активами і пасивами — тобто боргами та зобов’язаннями.
На підставі Закону України «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» у 1997 році сума вкладів громадян в рублях, які знаходилися на рахунках Ощадбанку України на 2 січня 1992 року, була переведена в гривні з коефіцієнтом 1,05 і були оформлені нові ощадні книжки, на яких написано: «Держава гарантує таємничість вкладів, їх збереження і видачу по першій вимозі вкладника». За час, який минув після цього переведення минуло майже три роки. За цей час позивач не мав змоги користуватися своїми коштами, які колись він довірив державі, не отримував відсотки належного прибутку з грошей, якими користувалася держава.
Оскільки держава не хоче добровільно виконати взяті на себе зобов’язання, виконати гарантії, взяті перед вкладниками, позивач вважає це порушенням своїх прав і звертається до суду, який своїм рішенням та ім’ям держави Україна має згідно зі ст.55 Конституції України зобов’язати державу повернути збереження.
Так як держава — це політична організація суспільства на чолі з урядом і його органами, яку очолює Президент України і саме він є гарантом Конституції і дотримання прав громадян. Верховна Рада як законодавчий орган, що взяв на себе законодавчо відповідальність за повернення вкладів, видає законодавчі акти, які встановлюють порядок повернення цих вкладів, повинен відповідати за порушення ст.24 Конституції України, згідно з якою всі «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом», а тому не припустима жодна дискримінація в тому числі й за віком. Всупереч Конституції України умови повернення вкладів: вік (80 років) або за стан здоров’я (інваліди 1-ї або 2-ї групи).
Згідно з ст.3 Конституції України держава відповідає перед людиною за свою діяльність, і тому, на переконання позивача, перші особи держави повинні відповідати за свою діяльність чи бездіяльність.
Вважаючи на те, що ст.55 гарантує кожному громадянину можливість оскаржити в суді рішення, дії, чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, позивач звернувся до суду за захистом своїх порушених прав, з вимогою повернути свою власність — проіндексовані відповідним чином вклади до Сбербанку України. Невиплата вкладів громадянам — це порушення ст. 41 Конституції України: «Право приватної власності є непорушним», а також ст.ст. 161 і 162 Цивільного Кодексу України, відповідно з якими зобов’язання повинні виконуватися належним чином, одностороння відмова від договору або зміна його умов не допускаються; крім того ст.212 ЦК України встановлює норму згідно з якою боржник не звільняється від оплати грошового зобов’язання через неможливість його виконати.
Позивач вирішив скористатися можливостями, наданими Законом України «Про захист прав споживачів», який передбачає у разі надання послуги, що не відповідає умовам договору (ст.12), судовий захист споживача. Позов поданий до районного суду за місцем проживання позивача, тому що згідно з ст.24 Закону України «Про захист прав споживачів», передбачена подача заяви за місцем проживання споживача. Ця ж стаття 24 передбачає звільнення споживача від оплати державного мита. Звільнення від мита у разі подачі громадянином позову до суду про повернення вкладів в установах банку також передбачено ст.4 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито».
Вважаючи, що проблема поставлена у цьому позові є не тільки важливою, а і такою, що має суспільне значення для всіх громадян України, позивач просить провести розгляд позову колегією у складі трьох суддів.
Екологічні права
Чи не набридло?
Львівський урок
Між тим у Львові сталась знакова подія. Але не тоді, як трощили злощасну кав’ярню. І не під час похорону п.Ігоря, коли з’явились поодинокі антиросійські гасла. То вже були наслідки; прикрі, нецивілізовані, але, на жаль, цілком прогнозовані. Головне ж — вперше набув розголосу випадок, коли один громадянин України у приватному порядку за допомогою брутальної сили заперечував природне право іншого громадянина; у даному випадку — право послуговуватись у громадському місці зручною йому мовою. Саме цей лейтмотив того конфлікту мусить бути виокремлений, ретельно досліджений та відверто обговорений громадськістю, національною елітою та, звісно ж, владними структурами.
Не суть важливо, Народним артистом України, чи, приміром, слюсарем був померлий внаслідок побиття пан Ігор (пісні якого знаємо та любимо, і за яким щиро сумуємо). Навіть якби того вечора всі учасники бійки залишились живими, це не набагато зменшило б трагізм події. За великим рахунком, не має значення і те, хто у той вечір сказав перше «А»: у тому розбереться суд, визначаючи покарання винуватцеві у смерті людини. Головним та найтривожнішим для усіх нас є те, що, виявляється, в Україні від сьогодні (принаймні від сьогодні) можна одержати по пиці за СЛОВО РІДНОЮ МОВОЮ або за іншу свою «несхожість». І байдуже, за яку саме мову битимуть (хоча те, що били в Україні за українську — нонсенс для будь-якої іншої держави). Непокоїти повинна така наша «правосвідомість», коли захист свого права не уявляють собі без обов’язкового придушення права іншої людини, а загрозу своїм правам вбачають у тому, що хтось інший прагне скористатись такими саме своїми правами. Ось цей феномен з його носіями та витоками конче потребує розгляду та вироблення суспільної стратегії протидії. Інакше ризикуємо збудувати собі таку правову державу, де замість громадського спокою нуртуватиме вічний бій на знищення. Та суспільний устрій, більш за все подібний до «закону джунглів», зі сваволею сильнішого, завзятішого та нахабнішого угруповання за мовною, партійною, конфесійною чи ще якоюсь ознакою; суспільство поділиться на подібні ворогуючі «шобли», існування окремої особистості поза «колективом» стане неможливим. Певні: ті, хто любить цю землю, бажають не такого майбуття.
Отже, у львівській кав’ярні затикати пельку своєму іншомовному краянинові заповзявся російськомовний громадянин України, до того ж «захисник Батьківщини» — офіцер Збройних Сил.
Чи ж випадковими виявились мовна та фахова приналежність кулачного «борця за свої права»? На моє переконання — ні! Бо в державі за повного потурання влади такі сили, як «Партія славянского єдінства», партія «Союз», всілякі «Євразії», «Русскіє общіни» під облудними гаслами захисту від «витаптиванія» російської мови в Україні ведуть відверту та запеклу боротьбу проти найобережніших спроб виводу з постімперського занепаду українських мови та культури, мабуть вбачаючи в подоланні нами того занепаду крах своїх сподівань на відновлення «єдіной-нєдєлімой». Аби надати шляхетного вигляду своїй невиправданій дійсним станом мовних справ активності, вони намагаються нав’язати суспільству хибне трактування самого поняття права людини. Своїх прихильників переконують, що, з одного боку, права людини тотожні сваволі більшості, а з іншого — що російськомовні громадяни складають більшість населення України, тож мають диктувати свою волю та накидати свої мовно-культурні уподобання всім іншим. Звідси — щире переконання декого з наших краян у святім праві не просто не послуговуватись українською, але ще й ніколи її не чути! А «святе», на їхню думку, треба утверджувати силою. На превеликий жаль, подібну більшовицьку правосвідомість (разом з нехіттю до всього українського) успадковують від попередників і нові покоління наших «силовиків». Тож не дивно, що саме російськомовний, і що саме офіцер самоутвердився в такий дикунський спосіб; швидше слід дивуватись, що подібного досі не траплялось.
Так саме невипадковим є і місце події — кав’ярня. Власники подібних закладів зазвичай настроюють приймача на яку-небудь місцеву FM-станцію (які в більшості своїй демонстративно всупереч закону не включають до програм творів української естради, годуючи слухачів переважно російською «попсой» низького рівня). Те, що виключно такий гарнір до кави не всіх влаштовує, а декого навіть обурює, аж ніяк не обходить власників закладів громадського харчування та засновників FM-станцій. Їхній напрочуд ринковий аргумент — «Не подобається — не слухай, або забирайся» — починає дратувати, а надто — в умовах постійного лементу в майже суцільно російськомовній пресі про утиски, що їх буцімто зазнають в Україні російські мова та культура.
І нарешті: як би дивно це не виглядало на перший погляд, але те, що конфлікт проявився саме у Львові — цілком природно. У регіоні, де українська мова традиційно панує у побуті, не утискаючи водночас російської, штучність та нахабство мовно-культурної експансії, що її за поблажливості держави здійснюють наші російськомовні скоробагатьки, є особливо помітними. І якщо, приміром, у Харкові індиферентна, хоч загалом і лояльна до української мови більшість стараннями місцевих «крутеликів» потроху призвичаюється до думки, буцімто «так історично склалося», «плєтью обуха нє пєрєшибьош» і загалом, «какая разніца?», то в Галичині ще залишаються сміливі не підлаштовуватись під нахаб та залишатись самими собою, заспівавши у кав’ярні українську пісню.
Отже, підсумуємо: сталося те, що мало статися, відбулось там, де тільки й могло відбутись, і за участю очікуваних дійових осіб. Це не дозволяє мені сподіватись, що само собою розсмокчеться, радше навпаки. Тож не треба задля спокою в суспільстві дозувати інформацію та відбуватись коментарями на кшталт «обидва були напідпитку». Справа набагато серйозніша звичайної, хай і з важкими наслідками, але просто п’яної бійки. Годі ховати голову в пісок, мурмочучи при тому «всьо хорошо, прєкрасная маркіза!» Ми усі, на чолі з нашою елітою, здається вже дострауснічались: пролунав «перший дзвоник», і зараз тільки відвертий, прискіпливий аналіз ситуації та потужний голос громадської думки здатні утримати державу на тому шляху міжетнічної безконфліктності, який вигідно вирізняє Україну з-поміж бувших республік колишнього СРСР. Тож на часі нарешті назвати все своїми іменами. Назвати, не зважаючи на те, що доведеться говорити і слухати не завжди приємну правду. І не звертаючи увагу на реакцію за північно-східним кордоном: вона — цілком прогнозована і буде однаковою, що б ми не говорили і як би не діяли.
Великою мірою ми самі винуваті у тому, що за нашу мову нас вже почали вбивати: занадто запопадливо переходимо на «общєпонятний» за межами своєї родини та свого кола спілкування. Тож коли хтось з нас відмовляється від такого переходу, це сприймається деким з наших російськомовних співгромадян як «ви- пєндрьож» та ледь не провокація.
Але все ж видається, що головна провина у вервиці львівських подій лежить на владі: як місцевій (в усіх без винятку регіонах України), так і центральній. І не у тому, що не змогла захистити від руйнування обуреним натовпом злощасної «Цисарської кави» та не переловила носіїв антиросійських гасел на жалобних заходах у Львові (в чому владу зараз звинувачують проросійські сили). Завинила вона перед усім нашим суспільством у даному випадку найперше тим, що, ніби навмисно, економічними перепонами ставила українські мову і культуру у важчі умови порівняно з російськими, не зважаючи на постійні мотивовані звернення з цього приводу україномовної інтелігенції. А також тим, що за десять років не спромоглася чи не захотіла змусити власне чиновництво та підприємців поважати наші ліберальні (іноді — аж занадто) закони у мовній та культурній царинах. І нарешті тим, що, побоюючись звинувачень у націоналізмі, залишала без чіткої відповіді місцеву та закордонну маячню про утиски російської культури в Україні, не пояснювала проросійськомовним активістам, що їхні україномовні співгромадяни — теж люди.
Хочеться вірити, що українське суспільство зробить із львівського уроку належні висновки: національна еліта нарешті прокинеться і пильнуватиме, аби процеси у державі не виходили за межи здорового глузду; влада у своїй діяльності керуватиметься не бажанням будь-що утримати примарну стабільність, а тим-таки здоровим глуздом; преса не допомагатиме ані створювати, ані заколисувати проблеми, але чітко інформуватиме нас у разі їх виникнення. Тільки тоді здобудемо громадянське суспільство. А добробут та достаток — додадуться.
Міжетнічні відносини
Якість призову солдат строкової служби, що призвані з Харкова та Харківської області в 1999 році
Харківська Обласна Спілка Солдатських Матерів, Харківська робоча група Міжнародного Товариства Прав Людини та Харківська правозахисна група провели дослідження якості призову солдат строкової служби, які призвані з Харкова та Харківської області в 1999 році.
На нашу думку, доки є військовий призов, до війська повинні потрапляти тільки ті хлопці, що мають відповідний стан фізичного та психічного здоров’я. З нашого досвіду ми знаємо, що більшість неприємностей в армії трапляються саме з тими солдатами, що мають фізичні вади та відхилення норм поведінки. Вони не витримують навантажень, стають об’єктами нестатутних відносин, самовільно залишають військові частини, саме з ними найчастіше пов’язані самогубства, нещасні випадки, тощо. Командири військових частин повинні приділяти їм більше уваги, відволікаючись при цьому від своїх прямих обов’язків. Багато хлопців потрапляють до госпіталів, і на їх лікування армія витрачає зайві кошти. При цьому на здорових солдат покладається додаткове навантаження. Можна було б ще продовжувати перелік негараздів, пов’язаних з неякісним призовом. Але, напевне, всім це відомо. Нажаль, призовні комісії ще не приділяють цьому належної уваги, на яку треба було б розраховувати. Тому ми й вирішили написати до військових частин, в які потрапили молоді солдати, що були призвані на строкову службу в призов 1999 року. Ми написали 44 листи до всіх військових частин, куди було направлено харків’ян цього призову.
Ми отримали 10 листів у відповідь. Результати не втішні: в тих військових частинах, про які ми маємо відомості, проходять службу 263 солдати осіннього призову 1999 року.
З них:
| потрапили до госпіталю, або до МСЧ відразу після прибуття до місця проходження службі | 4 особи | 1.5% |
| мають хронічні хвороби, що загострились у перші дні перебування в армії | 25 осіб | 9.5% |
| мають відхилення норм поведінки, мали приводи в міліцію, вживали наркотики | 24 | 9.13% |
| віднесені до групи ризику, бо мають високу схильність до суіціду | 5 | 1.9% |
| призвані з порушенням норм законодавства (мають право на відстрочку за ст. 17 Закону „Про військовий обов’язок“) | 1 (має новонароджену дитину) | 0.38% |
Загалом маємо, що з 263 осіб — 48 осіб (деякі потрапили в 2 чи більше категорій), тобто 18.25% не можуть зовсім, чи не спроможні належним чином проходити військову службу.
Нажаль, ці дослідження не повні. Ми дуже вдячні, тим командирам військових частин, що відгукнулися на наші листи. Це свідчить про їхню небайдужість до своєї справи. З 44 військових частин 10 (22.72%) мають командирів, що, по-перше, ретельнішим чином досліджують стан поповнення, по-друге, зацікавлені у співпраці з громадськими організаціями на спільну користь. Ми зі свого боку теж намагаємося надати їм допомогу: зв’язуємося з батьками тих солдат, що викликають занепокоєння командирів, розшукуємо й надсилаємо медичні картки, щоб можна було точніше визначити динаміку захворювань, тощо. З командирами деяких частин зав’язалося постійне листування, деякі, навіть, стали читачами нашого бюлетеню. Сподіваємося на подальшу плідну співпрацю.
Під час весняного призову 2000 року до складу обласної призовної комісії було включено двох представників: від ХОССМу та МТПЛ-УС. Це дозволило нам ефективніше допомагати тим, хто звертався до нас, але не тільки їм, а усім, в кого були конфліктні ситуації при призові. Співпраця наших представників у призовній комісії була плідною. М. Крюкова та М. Шутальова не тільки висловлювали свою думку з тих чи інших питань, вони дуже ретельно досліджували й аналізували хід призову,
На підставі цього аналізу були зроблені висновки про недосконалість чинного законодавства, недоліки організації призову, тощо. Про це ще будемо писати докладніше.
Дуже хотілось би поставити крапку на оптимістичній ноті. Але щойно отримані нові повідомлення. Рядовий Т., що був призваний з Чернівців 27.04.2000 р. і проходив службу під Харковом, вже на початку червня потрапив побитий до Харківського госпіталю. А харків’янин рядовий Н. зробив свій останній вчинок — самогубство через повішення.
Що трапилось і хто винен, ще потребує прояснення.
В весняний призов 2000 р. із міста Харкова і Харківської області було призвано до лав Збройних сил 2202 особи
Правоохоронні органи
Разве это правосудие?
Когда я узнала о том, что Харьковский областной суд — кассационная инстанция — оставила приговор, вынесенный Юрию за месяц до этого районным судом, без изменения, честно признаюсь: у меня опустились руки. Ну, что можно сделать, если на твоих глазах убивают человека? Причем, походя, бессмысленно и бездумно, как все у нас делается. Голодать на площади? Но статья, вменяемая Юрию, не очень пригодна для публичного скандала. Писать бесконечные жалобы? Придется, но это мало перспективно. Во-первых, потому, что судьи, вынесшие приговор и оставившие его в силе, совершенно уверены, что поступили гуманно и справедливо. По статье, предполагавшей минимальный срок 5 лет, Юрий получил «всего» 3,5 года. Правда, как следует из показаний потерпевшей, преступление, за которое его судили, он не совершал. Но кому виднее — судьям или потерпевшей? Нет, я не ради красного словца или излишней экспрессии написала, что на твоих глазах убивают.
Юрий получил свои 3,5 года после тяжелейшего инсульта, который в 30 лет он перенес осенью 1999 г. Инвалид 2-ой группы, он едва выжил после этого. Впрочем, группу инвалидности МСЭК назначает ему уже второй раз. Юрий — старый подопечный ХПГ и старый подопечный правоохранительных органов, поэтому так невероятно трудно не только его защищать, но и просто пытаться добиться от окружающих сочувствия. И все же я рискну. Ведь записано в УПК, что судья выносит приговор на основании глубокого внутреннего убеждения. Почему бы и журналисту не попытаться на основании глубокого внутреннего убеждения доказать, что происходит в данном случае нечто противоположное законности и справедливости? А именно: присущие нашему судопроизводству безнравственность и жестокость.
Осенью 1991 года в ХПГ (редакция еще не имела своего помещения и звонок раздался у меня дома) обратилась расстроенная и растерянная женщина — мать Юрия — и спросила почти без надежды, помогаем ли мы в таком случае, как у нее? Мы выслушали и сказали, что попробуем помочь. Первый свой срок Юрий отбывал за мелкую кражу. Как и многие молодые люди, кого чуть ли не силой приохотили к наркотикам, он, когда не мог найти привычное зелье — воровал, и вскоре получил первый срок. Как и кто «помог» заключенному упасть с 3-го этажа и получить перелом позвоночника — этого не знает никто. Даже нам, кому, казалось, он говорил все, Юрий не проговорился. Мать узнала о случившемся несчастье далеко не сразу. Официально ей только сообщили, что он переведен из колонии в межобластную Харьковскую больницу. Прошли недели, прежде чем мать правдами и неправдами узнала, что у Юрия паралич нижних конечностей, плохо работают руки, нарушена функция почек. И, главное, никто ничего не предпринимал. Оперировать Юрия в тюремной больнице не брались. Именно благодаря помощи ХПГ удалось перевести его в областную клиническую больницу, добиться, чтобы пригласили консультанта из Института ортопедии и травматологии — блестящего хирурга — профессора Грунтовского Г.Х. У Юрия оказался оскольчатый перелом позвоночника со смещением. Не оперировать — значило обречь его на медленное умирание. Операция была проведена успешно. Вскоре после этого Юрия освободили по состоянию здоровья из-за тяжелого заболевания. В позвоночнике навсегда остались железные скобки. Я описываю это так подробно, чтобы читатель понял его поведение и наше внимание к нему в дальнейшем.
Юрий страстно хотел избавиться от наркотической зависимости, стал посещать евангелистскую церковь, совершенно изменился внешне. Правда, иногда сильные боли донимали его, и врачи решили сделать еще одну операцию. К сожалению, после наркоза и послеоперационного лечения Юрий снова начал употреблять наркотики, и вскоре новый срок, опять за кражу — 1,5 года.
Предвижу упрек: вот кого защищают господа правозащитники! Отвечу сразу — защищали и будем защищать. При своей изломанной и сложной жизни Юрий — человек невероятно отзывчивый и благородный, готовый все всем отдать и всем помочь. Жестокость, насилие просто отвращали его. Он надолго бросил свое зелье, и, если бы не боли и, соответственно, обезболивающие, скорее всего прекратил употреблять наркотики, недаром он так тянулся к религии, видя в ней свой спасательный круг. Юрий и его мать не прерывали с нами связи и после его второго срока, когда он был освобожден по амнистии. Часто он приходил просто так, иногда посоветоваться по медицинским вопросам (МСЭК хотел вместо 2-ой группы инвалидности назначить 3-ю — с чем были не согласны лечащие врачи).
Когда зимой 1998 года мы узнали, что Юрий, вроде бы окончательно прекративший принимать наркотики, арестован за изнасилование —- не было среди нас человека, который бы этому поверил. Есть преступление настолько нехарактерные для той или иной личности, что совершить его, будучи вменяемым, человек просто не может. «Не верю» — сказала я матери Юрия, когда она, сидя у нас, рассказывала обо всех странностях в этом деле. Мать безнадежно махнула рукой: «Он ведь дважды судим — кто будет разбираться?» Но наше неверие неожиданно получило веское подкрепление: Юрий сидел уже 6 месяцев, когда к нам в ХПГ пришла Оля —«потерпевшая». Она слышала о нашей организации от родственников Юрия, и пришла, чтобы хоть как-то исправить то, что она сделала. С одной стороны, она чувствовала себя виноватой в случившемся, а с другой стороны, боялась ответственности за дачу ложных показаний. Оля явно запуталась — в семейной жизни, в страхах: перед мужем, следователем, родителями. Но, слава Богу, главный страх у Оли был — оставить все как есть, оклеветать невинного, инвалида. «Я боюсь — у меня ребенок» — объяснила она нам свое решение сказать правду. Этот безусловно нравственный поступок, потом не раз ставили ей в упрек в суде: и представители обвинения, и судьи. А не мешало бы нашей Фемиде, хотя бы изредка испытывать такие порывы, хотя бы в отношении инвалидов. Далее мы приводим выдержки из Олиного заявления, поданного в ХПГ.
«Я обращаюсь к вам в связи с тем, что на предварительном следствии мои права были нарушены. Мои показания были истолкованы следствием неточно, в результате чего получилось так, что мое заявление (в милицию — авт.) носит обвинительный характер по отношению к Юрию. Я не имею претензий к нему. Он не оказывал на меня ни физического, ни психологического давления и его поведение не может быть истолковано как насильственные действия.»
Мы обратились с письмом в районный суд, приложив заявление потерпевшей. Эти материалы были приобщены судом к делу. Написали мы также в районную прокуратуру.
Суд Ленинского района под председательством судьи Клименко не согласился с доводами следствия, не обнаружив в содеянном Юрием признаков преступления, которое квалифицируется по ст.117 ч.3. По делу был осужден только один человек — хозяин дома, в гостях у которого были и Юрий, и Оля. Юрий вышел на свободу совершенно больным и психологически сломленным. Он никак не мог понять, как и кто мог поверить в то, что он мог совершить насилие по отношению к женщине, он, презиравший подобные преступления и людей, которые их совершили. Кстати, он был убежден, что его осужденный приятель тоже не совершал преступления, которое ему инкриминировали, хотя считал, что между осужденным и Олей возник скандал, которого Юрий не слышал.
Казалось бы суд вынес единственно разумное решение, и все неприятности Юрия позади. Но, вероятно, у следствия возник вопрос: а кто же будет отвечать за полгода, проведенные Юрием за решеткой? Ведь Оля приходила к следователю, пыталась изменить показания. Ее приход даже не был запротоколирован! Следователь сказал матери Юрия, что Оля ничего нового не сказала, но что бы она ни сказала — это должно быть в протоколе! Тем временем Н. подал кассационную жалобу, а прокурор района внес протест. И вот областной суд отменил ранее вынесенный приговор из-за неправильной квалификации и направил дело на новое рассмотрение. Круг замыкался, но у Юрия уже не было сил переживать этот бесконечный фильм ужасов. После одного из заседаний (он, кстати, оставался на свободе, хотя преступление считается тяжким) Юрию стало плохо. Врач «Скорой помощи» с удивлением зафиксировал инсульт, сказав, что редко видел подобное в таком возрасте. Инсульт был обширным и тяжелым и врачам едва удалось спасти его. А судебная машина продолжала вертеться.
ХПГ направила обращение в прокуратуру Ленинского района, приложив заявление потерпевшей с вопросом, как можно на основании показаний одного человека судить инвалида 2-й группы? Как можно не учитывать изменения в ее показаниях? Мы получили замечательный ответ, который стоит привести. «В связи с тем, что потерпевшая в ходе первого слушания уголовного дела неоднократно меняла свои показания, приговор суда по кассационному представлению прокурора района отменен 05.01.99 г. судебной коллегией по уголовным делам Харьковского областного суда и дело направлено в тот же суд на рассмотрение в том же составе судей.
С 26.02.99 г. уголовное дело вновь начато слушанием, исследуются все обстоятельства преступления, в том числе и показания потерпевшей, которая продолжает занимать свою позицию, меняя показания.»
Фактически нам объяснили, что судьба человека, его свобода и честь могут и должны зависеть от того, какое настроение будет у потерпевшей. Да если бы еще так: прокуратура решила верить только тем показаниям, которые топили Юрия, не желая учитывать того, что Оля свои первые показания дала из страха перед мужем. Позже, в суде она категорически отрицала, что со стороны Юрия в отношении нее были хоть какие-то признаки насилия.
Однако, суд решил иначе. В судебное заседание Юрия привезли из больницы, куда его пришлось положить из-за высокого давления. Он плохо владел рукой, донимали сильные боли в позвоночнике. Из зала суда Юрия отправили непосредственно в СИЗО, т.к. тот же суд Ленинского района под председательством другого судьи признал его виновным в совершении преступления, квалифицированного по ст. 117 ч.3 (групповое изнасилование). Он получил по этой статье очень маленький срок 3,5 года, но этот срок может стоить ему жизни.
Зададим себе вопрос — правосудие ли это?
Кримінально-виконавча система
Відбувся V З’їзд «Меморіалу» ім. В.Стуса
На нього до Тернополя з’їхались делегати від 18 областей України, — колишні політв’язні, репресовані, науковці-дослідники, народні депутати України. На відміну від українських партій, які здригаються від чвар та внутрішніх непорозумінь, «Меморіал» продемонстрував єдність своїх рядів.
Головою «Меморіалу» знову обрано народного де- путата України, голову Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Леся Танюка.
Значного оновлення зазнав склад керівних органів «Меморіалу». До складу правління увійшли секретар Спілки Кінематографістів України Владлен Кузнецов, композитор-шістдесятник Володимир Губа, член Політради Народного Руху Роман Василишин, голова Тернопільсього відділення Спілки художників України Богдан Ткачик, народний депутат України з Полтави, колишній політв’язень Микола Кульчинський, відомий правозахисник, політв’язень Генріх Алтунян та інші.
Серед ухвал З’їзду — Звернення до Верховної Ради з вимогою прийняти новий закон на захист прав репресованих та їхніх родин, а також вимога визнати воїнів ОУН-УПА воюючою стороною. З’їзд підтримав журналістську акцію протесту «Хвиля свободи», виступив на захист студентів об’єднання «Самостійна Україна».
У зв’язку з новою хвилею русифікації, яку «Мемо- ріал» розцінює як репресивне ставлення до української мови, З’їзд ухвалив відповідну мовну резолюцію.
Окремим листом «Меморіал» звернувся до Президента Росії В.Путіна з вимогою сплатити компенсацію українським громадянам, які за часів комуністичного режиму були політв’язнями на території Росії і створювали своєю підневільною працею матеріальні цінності СРСР.
Прес-центр «Меморіалу»
ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ГОЛОВИ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ п.ПЛЮЩА І.С.
Вельмишановний Іване Степановичу!
V з’їзд Всеукраїнського культурно-просвітницького правозахисного товариства «Меморіал» імені В.Стуса вимагає негайного прийняття змін і доповнень до Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» від 17 квітня 1991 року.
Верховна Рада Української РСР, першою з усіх вищих законодавчих органів республік колишнього СРСР прийнявши закон такого гатунку, звичайно, здійснила революційний на той час крок. Але Закон носив відверто компромісний, половинчатий характер, і практика його використання протягом майже десяти років показала недосконалість і фактичну нечинність Закону. Він потребує перегляду.
Засудивши політичні репресії як такі, Українська незалежна Держава не вибачилась перед своїм народом за пережиті ним знущання, страждання і геноцид. Не названим залишився головний організатор і виконавець політичних репресій — комуністична партія. Закон не засуджує комуністичної ідеології і практики її втілення. Досі не скасовано законодавчих актів тоталітарної влади, що були правовими засадами для вчинення народного пограбування, зокрема, про націоналізацію землі та майна, неадекватні податкові закони та постанови тощо.
Під дію Закону «Про реабілітацію» не підпадають цілі репресовані народи: кримські татари, болгари, греки, вірмени, німці, українці, переселені з Польщі внаслідок операції «Вісла» та інших акцій.
Закон не передбачає жодного відшкодування сім’ям розстріляного чи знищеного в ГУЛАГу члена родини. Законом не визнані такими, що зазнали репресій, народжені в тюрмах, таборах і в місцях заслання діти репресованих, а також діти реабілітованих, що були здані у дитприймальники-розподільники НКВД, дитячі будинки Наркомосу.
Дія Закону «Про реабілітацію» не поширюється на військовослужбовців Червоної Армії, направлених у фільтраційні та спецтабори, штрафні військові формування.
Законом «Про реабілітацію» не передбачено категорій потерпілих від політичних репресій, до якої відносяться члени сімей реабілітованих, які безпосередньо не піддавались політичним репресіям, однак все життя несли тавро дітей та дружин «ворогів народу».
Мізерними є грошові компенсації реабілітованим за час перебування під вартою, за конфісковане майно тощо. Не відпрацьовано у Законі механізму нарахування цих компенсацій. Потребує змін перелік пільг, що надаються реабілітованим, зокрема, не враховуються права нащадків селян, примусово виселених з місць постійного проживання, при розпаюванні землі.
В Загальній декларації прав людини зазначена необхідність охорони прав людини владою закону з метою забезпечення того, «щоб людина не була змушена братися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гніту…» Український народ, щоб зберегтися, повинен був чинити опір масовому терору, геноциду і беззаконню. Однак вояки УПА досі не визнані воюючою стороною, а злочинці з НКВД, КДБ і їм подібних організацій отримують пільги і почесті як ветерани війни. «Мемо- ріал» закликає Верховну Раду визволитись з полону московсько-комуністичних, імперських стереотипів.
Проблема спротиву людиноненависницькому тоталітарному режимові потребує законодавчого відображення. Учасники руху опору, в тому числі вояки УПА, які були покарані за антирадянську агітацію або за участь в антирадянських організаціях, що ставили за мету повалення радянської влади та утворення Незалежної Української Держави, — за цим Законом підлягають реабілітації, тобто механічно прирівнюються до жертв режиму.
З’їзд вимагає політичної реабілітації і офіційного визнання легітимними всіх політичних і військових структур (рухів, об’єднань, партій, організацій, угруповань, у тому числі ОУН і УПА), їх учасників і окремих осіб, що діяли в Україні у період 1917-1991 років і ставили за мету здобуття Україною державності.
Потребує доповнення стаття 2 Закону. Реабілітації не можуть підлягати працівники каральних служб, хоча їхні репресії, як правило, обумовлювалися політичними статтями, а не фактичними злочинами проти людства.
Закон «Про реабілітацію» в редакції 1991 року обійшов увагою проблему доступу дослідників до історичних джерел, що зберігаються у відомчих архівах Служби Безпеки України. З іншого боку, законодавчі акти, що регламентують роботу архівів, — навпаки забороняють можливість вивчення джерельної бази генезису політичних репресій. Досі не розсекречені документальні фонди МВС, матеріали про місця поховання жертв політичних репресій, матеріали діловодства каральних органів тощо.
Всеукраїнський «Меморіал» вимагає забезпечення для дослідників історії політичних репресій доступу до історичних джерел.
Шановний Іване Степановичу! Вище перелічені вади Закону України «Про реабілітацію» не вичерпують списку нагальних змін та доповнень до цього Закону та постанови Верховної ради «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні».
Переконаний, що внесення Верховною Радою України змін до Закону «Про реабілітацію» сприятиме оздоровленню морального клімату в Україні.
За дорученням V З’їзду «Меморіалу» — Голова Товариства «Меморіал» ім. В.Стуса Голова Комітету ВР України з питань культури і духовності Лесь Танюк, м. Тернопіль
ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ПРЕМ’ЄР-МІНІСТРА УКРАЇНИ п.ЮЩЕНКА В.А.
Шановний Вікторе Андрійовичу!
V звітно-виборчий З’їзд Всеукраїнського культурно-просвітницького і благодійного товариства «Мемо-- ріал» імені В.Стуса занепокоєний важким становищем, в якому опинилась ціла верства нашого населення, а саме — колишні репресовані наші співгромадяни. Це немолоді вже люди без вини були покарані комуністичною владою. В жахливих умовах російської Півночі, Сибіру, Далекого Сходу вони віддали своє здоров’я на копальнях, лісоповалах, будівництві залізниць, не отримуючи за свою каторжну працю ні заробітної плати, ні навіть елементарних харчів та одягу. На сьогодні від багатомільйонної армії ГУЛАГу залишилося кілька десятків тисяч інвалідів. Існуючий Закон України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" передбачає скорочення і без того невеликих пільг.
Вважаємо, що Уряд України зобов’язаний віднайти кошти для забезпечення реабілітованих, не принижуючи їхньої гідності вже від імені незалежної України.
З’їзд звертає Вашу увагу на невідповідність розміру грошової компенсації вартості прожиткового мінімуму в Україні, на невиконання Урядом законів України про встановлення мінімальної заробітної плати, від рівня якої нараховується грошова компенсація реабілітованим.
З’їзд просить Уряд України надати допомогу громадянам України в перевезенні останків їхніх родичів з місць заслання для перепоховання на Батьківщині.
Громадяни України, які зазнали політичних репресій, повинні мати соціальні пільги та суспільний статус не нижче рівня, визначеного для ветеранів війни.
За дорученням V З’їзду «Меморіалу» — Голова товариства «Меморіал» ім. В.Стуса, Народний депутат ВР України, Голова Комітету ВР України з питань культури і духовності Лесь Танюк
ДО ПРЕЗИДЕНТА РОСІЇ п.ПУТІНА В.В. ТА ДЕПУТАТІВ ДЕРЖДУМИ РОСІЇ
Шановний пане Президенте!
Шановні депутати Держдуми Росії!
Минуло десять років від проголошення нашими країнами незалежності. Ось уже десять років наші країни прагнуть знайти оптимальний спосіб співжиття, але, на жаль, з ряду причин стосунки між нами гармонічними назвати важко.
Основна причина негараздів полягає не стільки в площині економічній, скільки в моральній. Адже без визнання історичної правди не можна відновити історичної справедливості. Не можна рухатися вперед, не скинувши тягаря вини за скоєні злочини, якщо навіть вони коїлися попередниками.
Сучасна Германія визнала злочини проти людства, скоєні націонал-соціалістичним режимом під час Другої світової війни. Ця країна стала на шлях очищення через покаяння: 17 грудня 1999 р. Федеральний Президент Німеччини Йогансен Рау ще раз від імені німецького народу просив вибачення у потерпілих в роки другої світової війни і запевнив, що німці не забудуть їхніх страждань. Ця країна виплачує компенсації жертвам фашизму — в’язням таборів, остарбайтерам.
Злочинна політика комуністичного режиму, здійснювана радянською Москвою проти українського народу на території України і поза її межами, має набагато більші масштаби. Навіть за офіційною, дуже приблизною статистикою від штучно створеного голоду, керованих Кремлем масових депортацій, розстрілів, політичних розправ, тортур, непосильної праці в концтаборах та на лісоповалах загинуло близько 20 мільйонів українців. А деякі незалежні історики, як українські так і закордонні, подають цифру від 40 до 60 мільйонів жертв.
Для українців та інших поневолених народів війна не закінчилась у травні 1945 року, вона продовжувалась до середини 50-х, а терор і беззаконня – до початку розпаду імперії. Вже в часи горбачовської «пере- стройки» в карцерах ГУЛАГу загинули видатні наші правозахисники, поети і борці за волю України Василь Стус, Валерій Марченко, Юрій Литвин, Олекса Тихий. Сплюндровано наші національні святині, пограбовані бібліотеки, музеї, знищено чорнобильською радіацією чорноземи…
Російська Федерація — правонаступниця СРСР — досі не визнала вчинених імперським режимом злочинів проти людства, як не визнала і відповідальності за них. Тому так ретельно приховуються або й знищуються архівні матеріали, які могли б пролити світло на ці злодіяння.
Найсвіжіший приклад сваволі російських чиновників — переведення Ощадбанком СРСР у Москву більше 100 мільярдів радянських рублів влітку 1991 року, внаслідок чого пограбованим стало все населення України — свої заощадження втратили в першу чергу найнезахищеніші верстви українців — пенсіонери, інваліди, хворі люди.
V З’їзд Всеукраїнської організації "Меморіал" звертається до Президента, до депутатів Державної Думи Російської Федерації з вимогою відновити історичну справедливість, вирішивши наболілі проблеми:
1. Дати об’єктивну оцінку вчиненим у 20-80-х роках в Україні злочинам проти людства;
2. Повернути вивезені з України архіви або надати можливість вільно користуватись документами російських архівів українським історикам, що досліджують тему репресій в Україні;
3. Повернути силоміць вивезені за часи колоніального режиму культурні і матеріальні цінності;
4. Надати моральну і матеріальну компенсацію жертвам терору 20-80-х років;
5. Створити умови для розвитку української мови і культури серед українського населення в Росії, — так, як це робиться для російського населення в Україні.
За дорученням V З’їзду «Меморіалу» — Голова товариства «Меморіал» ім. В.Стуса, Народний депутат ВР України, Голова Комітету ВР України з питань культури і духовності Лесь Танюк
В Северодонецке активную правозащитную деятельность ведут экологи
Северодонецкая городская экологическая ассоциация «Зелений свiт» (СГЭА «ЗС») была образована в 1988 году и уже 12 лет активно занимается практикой правозащиты. Ведь право на здоровую среду обитания — тоже одно из фундаментальных прав человека. С 1997 года основной компонентой деятельности организации стало адвокатирование — правовая помощь гражданам, чьи права были ущемлены. И это были не только консультации или обращения в органы власти, но и непосредственное участие в судебных процессах в качестве представителей или общественных защитников. Более чем в 100 судебных заседаниях по 26 гражданским, административным и уголовным делам участвовали наши представители за последние три года. Добавим, что в 15 из них противоположной стороной был горисполком, городской голова или милиция. В 1999 году СГЭА «ЗС» стала инициатором создания Луганского областного отделения «Комітету виборців України» (ЛОО КВУ), ныне ведущей правозащитной организации Луганской области. В рамках ЛОО КВУ в области действуют 2 общественные приемные — в Северодонецке и Луганске. За 5 месяцев этого года помощь в них получили 67 человек. Естественно, что это не были обращения с жалобой на соседа —защита прав человека относится к сфере отношений между гражданином и государством (органами государственной власти), а не отношений граждан между собой. В июле планируется открытие еще двух приемных — в Лисичанске и Первомайске. Случаев успешной практики правозащиты за это время было много — как по крупным резонансным делам, так и по частным делам отдельных граждан. И наш опыт позволяет утверждать: существующее в Украине правовое поле в большинстве случаев позволяет решать вопросы, связанные с защитой гражданами своих прав.
Однако подобные дела слишком продолжительны, и не пользуются поддержкой сограждан. Поэтому у людей редко хватает терпения довести их до конца, и чаще всего они ограничиваются компромиссными вариантами в виде мировых соглашений. Кстати, в целом отрицательное отношение населения к правозащите и правозащитникам в нашем посттоталитарном государстве легко объяснимо, если помнить, что права отдельного человека нуждаются в защите обычно тогда, когда они входят в конфликт с интересами многих людей (народа или территориальной громады). Защита прав человека — это почти всегда защита прав меньшинства. И часто работа правозащитников сталкивается с неприятием и вопросами типа: «Почему ради прав неких несознательных граждан должны страдать наши интересы, если нас больше?» Hесколько примеров успешной практики в области защиты прав: 12 марта 1999 года северодонецкий городской совет принял решение, согласно которым предусмотренное законами Украины право льготников на бесплатный проезд в городском транспорте общего пользования, стало действовать в городе только 4 часа в день. В другое время инвалиды, участники боевых действий, «чернобыльцы», ветераны обязаны были оплачивать проезд в троллейбусах и пригородных автобусах на общих основаниях. После вступления решения в силу людей, включая инвалидов с костылями, начали в буквальном смысле выбрасывать из троллейбусов. Поразительно, но это откровенно противозаконное решение не вызвало особого противодействия 40 тыс. северодонецких ветеранов, лишь один(!) из которых в течение года отстаивал свои права, подав жалобу в суд. И его действия (при нашей помощи — после нескольких слушаний, включая кассационное) увенчались успехом: в декабре 1999 года городской суд признал решения северодонецкого городского совета незаконными и потребовал их отменить. Сейчас в Северодонецке ветераны снова ездят бесплатно. А вот признать требования по возмещению морального ущерба, нанесенного неправомерными решениями, суд отказал. В связи с чем готовятся документы в Европейский суд по правам человека. Этот случай имел еще одно последствие: в феврале этого года свыше 600 человек, преимущественно ветеранов, провели собрание с целью инициирования местного референдума о досрочном прекращении полномочий городского головы и городского совета, виновных в нарушении законных прав жителей города. Естественно, что городской голова не зарегистрировал инициативную группу, избранную этим собранием, и жалоба на неправомерные действия — отказ в регистрации — с нашим участием находится на стадии кассационного обжалования. Еще один пример практики: в январе этого года мы помогли составить жалобу в суд на неправомерные действия должностного лица секретаря северодонецкого городского совета H.Г.Талдонова, который письменно (!) отказал депутату этого совета С.А.Гуленко (лидеру оппозиции в совете) в предоставлении информационных материалов о деятельности совета. В мае месяце жалоба была удовлетворена, готовится иск о возмещении морального ущерба. Пример внесудебной практики защиты прав: 5 мая 1997 г. премьер-министр П.Лазаренко подписал Распоряжение N245-р, которым предложил провести химическую идентификацию, перезатаривание и маркирование запрещенных к использованию и непригодных пестицидов, хранящихся на складе в с.Ольшаница Киевской обл., а затем отгрузить их для уничтожения на ОАО «Краситель» в г.Рубежное, находящийся рядом с Северодонецком.
Фактически же речь шла о создании установки по уничтожению опасных химикатов, которые должны были свозиться сюда со всей Украины. К лету 1998 года установка сжигания была создана. Местные СМИ и общественные организации объяснили населению густонаселенного района возможные негативные последствия этого решения для окружающей среды, убедили, что нарушаются экологические права, а рубежанская и северодонецкая организации «Зеленого свiта» эффективно взаимодействовали с рубежанским городским советом, лисичанско-рубежанской природоохранной прокуратурой, народным депутатом Ю.Я.Иоффе. В результате вначале было вынесено прокурорское предписание о прекращении работ, Ю.Иоффе обжаловал проведение работ в Генеральную прокуратуру, городской совет не дал разрешения на размещение на своей территории нового экологически опасного объекта. В результате Правительство отказалось от реализации проекта. И все-таки защита прав человека с точки зрения процедуры — это дело преимущественно суда. У нас, в целом, положительный опыт судебной практики: из 19 завершившихся с участием наших представителей дел 14 было выиграно, 4 завершено мировыми соглашениями и по одному получен отказ суда, кассационной и обоих надзорных инстанций. Hо такое возможно только при наличии квалифицированного адвокатирования, осуществляемого об-щественными организациями. Государственные струк--туры, к сожалению, защитой прав граждан не занимаются, профессиональные адвокаты не могут этого делать по конъюнктурным соображениям. Очень важным для будущего Украины мы считаем уменьшение антагонизма между государством и гражданским обществом в лице объединений граждан и, особенно, правозащитными общественными организациями. Последние занимают заведомо конфликтную нишу, поскольку по своему статусу должны становиться на сторону гражданина против государственных органов. И у обоих сторон (государства и не государства) пока не хватает мудрости не допускать перерастания естественного противостояния в состояние войны. Может не допускать этого — задача СМИ — путем объективного освещения деятельности правозащитных организаций? Да и преодоление отсутствия веры большинства людей в возможность защитить свои права (апатия общества) — это тоже в силах СМИ — если рассказывать не только о негативном, но и позитивном опыте в защите прав граждан.
Громадянське суспільство
Права лиц, участвующих в уголовном деле, должны быть значительно расширены
Этот закон хотя и является прогрессивным по сравнению с предыдущим, когда адвокат допускался к участию в деле лишь после окончания следствия на этапе ознакомления обвиняемого с материалами дела — не может остаться в такой редакции. Права лиц, участвующих, в уголовном деле, должны быть значительно расширены.
Каждый из нас может вспомнить зарубежные фильмы, где при задержании полицейским гражданина последний гордо заявляет что-то вроде «Ни слова без адвоката!», «Вызовите моего адвоката», и т.п.
27 июня 2000г. в программе «Сегодня» по НТВ было сообщено, что Конституционный суд России решил допускать к участию в уголовном деле адвоката с момента, когда гражданин приглашается органами милиции или прокуратуры для дачи объяснений, показаний.
Лицо не является ни подозреваемым, ни обвиняемым, но имеет право точно так же, как по законодательству других стран тре-бовать с самого начала участия адвоката.
В статью 44 УПК Украины уже давно пора внести соответствующее изменение, иначе права наших граждан нарушаются на каждом шагу.
Ярким примером может послужить уголовное дело о привлечении к уголовной ответственности по ст.215 ч.1 или ч.2 УК Украины — по автотранспортному происшествию.
Эта категория дел при производстве следствия имеет много уязвимых мест для следователя. Поэтому следователь очень часто в течение длительного времени допрашивает виновника или мнимого ви-новника дорожно-транспортного происшествия как свидетеля.
Человек, подозреваемый в преступлении, не может своевременно ознакомиться с постановлением следователя о назначении судебной автотехнической экспертизы, в котором следователь произвольно ставит перед экспертом вопросы с неправильными исходными данными. Свидетель, он же будущий подсудимый, не может поставить свои вопросы с другими исходными данными или дока-зать, что, к примеру, скорость движения была иной, чем в поставленном вопросе или препятствие возникло раньше или позже при столкновении. Будущий обвиняемый может своевременно заявить ходатайство о вызове необходимых свидетелей, потребовать сделать снимки местности, если это нужно по делу.
Полагаю, что по примеру Российского Конституционного суда законодательной власти Украины необходимо принять все меры для расширения прав граждан, даже тех, которые вызываются для опроса как свидетели.
Уверена, что такая мера значительно сократит количество жалоб на применение милицией пыток и иных жестоких мер воздействия.
Що є наша пам’ять.
Нам судилося жити та працювати у Харкові, який протягом всієї своєї історії був визначним центром української культури. З нашим містом пов’язані життя та творчість багатьох яскравих особистостей: вчених, митців, літераторів, театральних діячів, котрі не завжди за кров’ю, але за переконаннями та, як тепер модно говорити, за менталітетом були справжніми синами та доньками України. Попри шалений спротив імперії, своєю творчістю вони підносили на найвищій щабель і достойно репрезентували у світі саме українську культуру. Можна назвати сотні імен; згадаємо лише письменників О.Гончара, І.Багряного та Г.Тютюнника, мовознавців Б.Гринченка та О.Потебню, поетів П.Тичину та В.Сосюру, режисера Л.Курбаса, історика Д.Багалія, архітектора В.Кричевського, художника С.Васильків-ського, меценатів Алчевських. Неменший гурт видатних постатей маємо і в царині природничих наук. Численні імперські та проімперські наші колишні керманичі послідовно намагались стерти на цих теренах навіть саму згадку про тих славетних наших краян. Так що харків’янам є кого вшановувати задля відновлення історичної справедливості та такої потрібної нам усім останнім часом самоповаги. Однак ми розуміємо, що за теперішньої скрути пропонувати встановлювати пам’ятники славним землякам або обвішувати фасад колишнього КДБ меморіальними дошками на згадку замордованих тоталітаризмом талантів поки-що недоречно, і згідні почекати покращання економічної ситуації.
Між тим, та сама наша місцева влада, яка браком коштів у бюджеті пояснює свої відмови повернути первісні назви вулицям, поперейменованим за часів тоталітаризму, та сама влада залюбки кидається «увічнювати пам’ять» про тих осіб, які в кращому разі не мали жодного стосунку до нашого міста, а то й були відвертими «недоброзичливцями» українського народу. Таких, як, приміром, маршал Г.Жуков, чий підпис стояв під нездійсненим через брак залізничних вагонів наказом 1944 р. про виселення з України всіх українців, що побували під окупацією. Правдивість численних публікацій зі змістом цього указу ніхто не заперечував, але це не завадило нашим можновладцям декілька років тому (вже у незалежній Україні) встановити катюзі пам’ятник і перейменувати на його «честь» проспект та станцію харківського метрополітену. На це, бач, гроші знайшлись. Як і на нинішню «забавку» — плановане спорудження пам’ятника. Ломоносову!
Ну вчився «великий самоучка» в Україні, так у Києві ж, а не у Харкові. Навіщо ж НАМ так витрачатись? Корисніше для Харкова й України та значно дешевше було б, як вже є вільні кошти у бюджеті, встановити на стінах університету та ХПІ дошки в пам’ять тих визначних патріотів нашої Неньки, які вийшли зі стін цих навчальних закладів. А також — на фасаді відомого «Будинку письменників». Але ж вільних грошей у бюджеті нема.
Аналізуючи монументально-меморіальні уподобання харківської владної еліти, можна дійти сумного висновку: добір кандидатів на «увічнення в пам’яті» ведеться за критерієм належності їх до імперських структур та «вєлікорусской культури». Навіщо? Відповідь, на жаль, можлива тільки одна: аби підживлювати в харків’янах комплекси провінційності та меншовартості, а також — щоб не забували про «єдіную-нєдєлімую». Мета не шляхетна та небезпечна, бо створює у частини суспільства ілюзію можливості поступового повернення нас до ярма. З такою перспективою інша частина ніколи не погодиться, отже, можемо позбутись громадського спокою, яким до сьогодні справедливо пишаємося.
Вважаємо, що громадськість Харкова повинна поставити нашим «народним обранцям» вимогу припинити марнотратство, відмовившись від намірів споруджувати пам’ятки на честь персоналій та подій, не пов’язаних з нашим містом. Коли ж у міському бюджеті по задоволенні більш нагальних потреб почне залишатись дещиця і на «увічнення в пам’яті народній», об’єкти для такого пошанування слід обирати в першу чергу серед осіб та подій, пов’язаних з Харковом. Але у будь-якому разі серед них не повинно бути таких, що діяли на шкоду Україні.
Коментар «ПЛ»:
Якби тільки Ломоносова увіковічувала Харківська міська влада! Як не дивно, попри всі розмови про брак коштів в міському бюджеті, у зв’язку з чим скорочується медична допомога психічно хворим, Харківська міська влада приймає рішення (зовсім як у незабутні часи «победившего социализма» за проханням трудових колективів, що по декілька місяців не отримують зарплатню) про перейменування станції метро «Індустріальна» в станцію ім. Григорія Ващенка, який був першим секретарем Харківського обкома КПУ в 70-ті роки.
Ви уявляєте собі в сучасній Німеччині станцію метро ім.Геббельса чи Йодля, або просто навіть міського гауляйтера? Отож.
Доки уподобання наших депутатів та можновладців знаходяться у минулому і замальовані червоним кольором, сподіватися на майбутнє марно.
Дисиденти і час
Інститут проблем законодавства ім. Ярослава Мудрого, Міжнародний фонд «Відродження» презентують проект «Відкритість законодавчої влади»
27 червня о 16.00 у приміщенні Міжна-родного фонду «Відродження» (МФВ) відбудеться презентація Інтернет-проекту Інституту проб-лем законодавства ім. Ярослава Мудрого «Відкритість законодавчої влади» («Законо-проекти Верховної Ради»), підтриманого МФВ 1999 року за програмою «Громадський правозахист». Нині в Інтернеті функціонує wеb-сайт: www.legality.kiev.ua, який забезпечує доступ до бази даних, що містить понад 600 законопроектів та коментарі до них. Окрім юридичного та економічного аналізу в базі зазначено місце конкретного проекту в межах законодавчого поля України, основний зміст та можливі позитивні чи негативні наслідки в разі його прийняття.
База даних має такі розділи:
!. «Новини»: містить актуальні законопроекти, оновлюється щоденно в період проведення пленарних засідань ВР.
2. «Тематичний»: дає можливість переглянути законопроекти за конкретною тематикою, скажімо, «Проект бюджету 2000 року», «Державне управління та місцеве самоврядування», «Приватизація», «Оподат- кування», «Соціальний захист», «Громадянин і держава».
3. «База даних законопроектів ВР та коментарі до них»: дозволяє переглянути всі законопроекти та коментарі до них.
Для забезпечення прозорості й відкритос-ті процесу законотворення усі відвідувачі Інтернет-сторінки матимуть змогу висловити свої думки та пропозиції щодо будь-якого за-конопроекту або коментарю експертів Інсти-туту, проголосувати по законопроекту тощо. Найвагоміші зауваження будуть направля-тися авторам проекту та поширюватися серед депутатів Верховної Ради.
Повна реалізація цього проекту, який є першим не лише в СНД, а й у країнах Східної та Центральної Європи, сприятиме як станов-ленню демократії в Україні, так і позитивно впливатиме на законодавче середовище в на-шій державі.
Інститут підтримує зв’язок з недержавними організаціями, розміщує свої дослідження на web-сайтах інших організацій, зокрема Центру політичних та інформаційних технологій «Демократія і розвиток» (www.cdd.kiev.ua), Координаційно-інформаційного центру комерційного права України (www.aba.kiev.ua). Шукаємо партнерів та потенційних донорів.
За додатковою інформацією звертатись за адресою:
01021, м. Київ, вул. Інститутська 24/7 офіс №1,
Тел/факс: (380-44) 253-66-11 Електронна адреса: іlі@іlі.kіеv.uа, www.legality. kiеv. Uа
Заявка на участь в тренінгу Альянсу Каунтерпарт «Місцеві консультанти неприбуткових організацій в Україні»1. Інформація про особу:Прізвище___Ім’я___Місце і дата народження___2. Професійна діяльність:Професія___Освіта (назва закладу і рік закінчення ___Організація ___Посада___Основні обов’язки___3. Службова адреса:Вулиця або абонентська скринька ___Поштовий код і місто___Телефон ___Факс___Електронна пошта___Homepage___4. Приватна адреса:Вулиця або абонентська скринька ___Поштовий код і місто___Телефон ___Факс ___Електронна пошта___Homepage___5. Володіння мовами:
Українська___ Англійська___Російська ___Інші___6. Публікації:Статті ___Презентації на заходах ___Презентації у ЗМІ ___Інші ___7. Громадська діяльність:Нагороди, відзнаки ___Професійна діяльність___Членство в інших НПО___Партнерські організації ___Інше___8. Професійна діяльність за останні два роки:Організація ___Посада ___Проекти, у яких брали участь___Види послуг для НПО ___Рівень (місцевий, національний, міжнародний)___Сфери інтересів і послуги, які Ви надаєте неприбутковим організаціям (вибрати ключові слова):консультаціїекспертні оцінки і висновкидослідженняосвіта персоналуосвіта добровольцівіншенаписання та управління проектамимоніторинг та оцінка проектівстратегічне плануванняуправління НПОзв’язки з громадськістюпредставлення і захист інтересів НПОрозв’язання конфліктів всередині НПОбухгалтерський облік та аудитуправління фінансами НПОоподаткуваннязалучення фінансових ресурсівзалучення нефінансових ресурсіврозвиток соціального підприємництваінше10. Послуги, які плануєте надавати неприбутковим організаціям (обрати ключові слова):протягом наступного року ___протягом наступних пяти років ___регіон ___можливі партнери ___11. Рекомендації не менше двох організацій/фахівців (можуть подаватися окремо):Контактна інформація ___12. Заявку на участь у тренінгу одержав/ла від:Контактна інформація ___ДатаПідпис
Каунтерпарт Альянс застерігає право перевіряти надану в заявці інформацію і посилатися на неї у своїх публікаціях.
Як передавати анкети?
Заповнену анкету можна надіслати поштою або принести лист із поміткою «Тренінг місцевих консультантів НПО. Для Олександра Винникова» до Альянсу Каунтерпарт за адресою: Бульвар Лесі Українки 34, офіс 505, 01133, Київ, Україна. Заповнені анкети можна також надсилати до зазначеного часу електронною поштою на адресу: [email protected]до 17.00 28 липня 2000 року.
По результатам розгляду заявок експертною комісією до 10 серпня буде відібрано 12 осіб, які одержать запрошення на тренінг разом із додатковою інформацією.
Якщо Ваша заявка не буде відібрана для участі у першому тренінгу, це не обмежує Вашу подальшу участь у тренінгах для місцевих консультантів. Інформація про подальші тренінги буде надана додатково.
З питань, пов’язаних із заповненням анкети, можна звертатися за вказаною електронною поштою, а також за телефоном (38044) 461.98.12 або факсом (38044) 295.53.14 до радника Альянсу Каунтерпарт з юридичних питань Олександра Винникова.