Від редакційної колегії

Шановний читачу!Перепрошуємо за велику перерву у друці нашого видання. Затримка з друком чергових чисел нашого бюлетеню була викликана необхідністю отримати свідоцтво про реєстрацію СвіП. Ця історія заслуговує уваги, бо, на нашу думку, прямо стосується свободи слова. Коли ми звернулися в кінці 1998 року до обласного Комітету інформації Харківської облдержадміністрації з проханням зареєструвати СвіП, нам відмовили, оскільки у нашому Статуті не декларується право вести „видавничу та поліграфічну діяльність, у тому числі засобів масової інформації“. Наявність у статуті формулювання „поширення через власні або інші засоби комунікацій інформації, що пов’язана зі статутною діяльністю“ працівників Комітету не задовольнила. Згадка про „Права людини“, який був зареєстрований у 1996 році, не врятувала. Нам пояснили, що тоді не було Закону „Про видавничу справу“, який і вимагає зазначену формулу. Тоді ми вирішили не сперечатися й випускати СВіП як щоквартальний додаток до бюлетеню „Права людини“, скориставшись свідоцтвом про реєстрацію ПЛ. Ми надрукували два числа СвіПу, підготували третє, але в середині листопада 1999 року отримали листа від Комітету інформації, що додаток теж підлягає реєстрації, і нам необхідно терміново зареєструвати СвіП. Ми внесли зміни до статуту, додавши вищезазначену сакраментальну формулу, зареєстрували СвіП і тепер можемо на законних підставах працювати далі. Слід додати стосовно реєстрації таке. Згідно зі статтею 8 Закону „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні“ право на заснування друкованого ЗМІ належить не тільки юридичним особам України та інших держав, а й громадянам України, громадянам інших держав та особам без громадянства. Але спеціальним наказом Міністерство інформації заборонило заснування ЗМІ фізичними особами. Не вдаючись до обговорення причин такої заборони, зазначимо тільки, що, на нашу думку, це обмеження не є „необхідним у демократичному суспільстві“, і судовий позов до Європейського суду з прав людини з приводу порушення статті 10 Європейської Конвенції мав би добру перспективу, якщо українські суди не задовольнили б судовий позов з приводу відмови у реєстрації. Головна тема цього подвоєного випуску — використання ідентифікаційних карток та ідентифікаційних номерів особи та загрози для прав людини, що можуть виникнути. Мабуть, усі пам’ятають кампанію отримання ідентифікаційних номерів 1997-1998 р., коли всіх мешканців України, які бажають легально отримувати якісь кошти, примусили двічі стояти у колосальних чергах на морозі до районних податкових інспекцій, щоб спочатку здати облікову картку, а потім отримати довідку з ідентифікаційним номером. Цей номер державні органи планують використовувати як єдиний універсальний код особи, який буде міститись в усіх документах від свідоцтва про народження до прав водія. Хіба тут щось загрожує правам людини? — спитаєте Ви. Але якщо без пред’явлення цього номеру Ви не зможете оселитись в готелі у відрядженні або перетнути державний кордон, або Вам буде необхідно вказати свій код в підписному листі на підтримку того чи іншого кандидата в депутати парламенту чи політичної партії, то, як на мене, це буде свідчити про тотальний контроль держави над діями особи. Тобто все залежить від сфери використання ідентифікаційного номеру і можливості людини знати, з якою метою збирають про нього інформацію, що саме вже зібрали і хто буде мати доступ до цих відомостей. Цікаво знати, як застосовують ідентифікаційні номери й картки в інших країнах, і ми даємо в цьому випуску такі огляди разом з аналізом української ситуації. Розглянута також судова справа В. проти Франції, що наглядно демонструє, які правові проблеми можуть виникнути з введенням ідентифікаційних карток. Друга частина бюлетеню присвячена огляду судових справ за статтею 10 Європейської Конвенції захисту прав людини та основних свобод. Хоча ця праця Сандри Колівер написана ще у 1994 році, вона буде, на нашу думку, дуже корисною для українського читача. Випуск закінчується оглядом переслідувань журналістів у 1999 році в різних країнах світу та документом „Національна безпека, свобода висловлювань і доступ до інформації. Йоганесбурзькі принципи“, який був прийнятий у жовтні 1995 року групою відомих експертів з питань свободи висловлювань. Ці Принципи були схвалені багатьма міжнародними інституціями і, на нашу думку, український законодавець має звернути на них увагу.