Інцидент у Маріуполі — це дикунство

На наше переконання, побиття в Маріуполі 30 квіт-ня цього року «вірними Української православної церкви московського підпорядкування» Патріарха Київського і всієї України Філарета та осіб, що його супроводжували, є дуже тривожною ознакою. Це — свідчення того, що спокій та виваженість стосунків всередині українського суспільства стають небезпечно крихкими. Спричинились до цього різні чинники; серед них не пасуть задніх сили (зовнішні та внутрішні), яким лад в Україні муляв, муляє та завжди мулятиме око. Наявність таких сил — об’єк-тивна реальність, тож законодавство України (як і будь якої нормальної країни) містить засоби захисту від їх діяльності.

На жаль чи на щастя, але до сьогодні порядок в нашому спільному домі тримається не на суворому до-триманні Закону, а завдяки спокійній вдачі українського народу та з Божої ласки. Водночас складається вражен-ня, що виконавча влада переконана, що так триватиме вічно, тож не чинить «вороженькам» законних перешкод в їхній пропаганді, котра тим часом починає приносити гірки плоди. От і маріупольське дикунство (коли залізяч-чям та цеглою «канонічні православні християни» лупцю¬вали похилого віку «неканонічних» християнських-таки архієреїв та виривали поставленого тими хреста) не відбулося б, якби виконавча влада вчасно звернуло увагу на деякі особливості «служіння» в Україні УПЦ МП: на демонстративне уникання (всупереч власним прави¬лам!) в службових текстах назви країни перебування — України; на постійні «наїзди» з амвонів (!) на українські мову, історію, незалежність; на плекання в парафіянах нетерпимості до співгромадян іншої релігійної орієнтації тощо. Обов’язком влади є протидіяти діяльності, яка свідомо чи несвідомо, але явно веде до дестабілізації суспільства. Протидіяти, аж до зняття (у випадку з УПЦ МП) з реєстрації окремих громад або й церкви в цілому. Треба було домогтися, щоб ієрархи та миряни УПЦ МП усвідомили, що, хоч церква у нас i відокремлена від держави, держава не дозволить їм сіяти ворожнечу. Цього зроблено не було, i от вже один громадянин України (Донецький архієрей УПЦ МП) вимагає від місцевої влади заборонити візит на Донеччину іншого громадянина (Патріарха УПЦ КП Філарета). Вимагає, переконаний в своєму праві, та й ще, напевно, погрожуючи в разі невиконання цієї (антиконституційної!) вимоги заворушеннями серед своїх вірних. I знов влада не знайшла за потрібне чітко i голосно заявити, що нікому не дозволить обмежувати право будь-якого громадянина нашої держави вільно пересуватись Україною; що Київський патріархат має право збудувати в Маріуполі свій собор, i право це — аж ніяк не менше подібного права УПЦ МП; що клірики вправі «госпо-дарювати» (та й то виключно в межах Закону держави) лише усередині огорожі власного храму тощо. Влада в черговий раз промовчала — i відбулось неподобство, яке, на щастя, не завершилось цього разу вбивством, хоча й могло. Влада знов нічого не зробила, щоб законними засобами вберегти громадський спокій, i нас це безмежно обурює. А уявіть собі реакцію української громадськості в разі (не дай, Боже) більш трагічних наслідків! Скільки ж можна, склавши рученятка, випробувати «лагідну вдачу народу»? I ще. Влітку Московський патріархат збирається iнiцiювати міжнародну хресну ходу зокрема й теренами України. Політичний характер цього дійства — безсумнівний, надто з огляду на президентські перегони, що саме тоді будуть у розпалі. Поза сумнівом, «міжнародні ходоки» агітуватимуть на користь котрогось з кандидатів, що буде втручанням у внутрішні справи нашої держави. Водночас, після подій 30 квітня нас дуже непокоять наслідки планованого вояжу отих прочан з залізяками та цеглинами, та ще й в компанії з їхніми закордонними однодумцями. Чи не буде їхній шлях таким, як в Маріуполі?

Державна влада повинна зробити все можливе для припинення роздмухування ворожнечі в храмах УПЦ МП, а також заборонити заплановану на літо цього року хресну ходу прихильників Московського патріархату та іноземних громадян як недоречну з огляду на події 30.04.99р в Марiуполi, на виборчу кампанію в Українi та у зв’язку з очевидною невідповідністю легко прогнозованих наслідків задекларованій меті.