ТЕРОРИЗМ У СУСІДІВ І УКРАЇНА
На сьогоднi найбiльш актуальним для нас в Українi є приклад трагiчного становища в Росiйськiй Федерацiї. Тим бiльше, що динамiка процесiв там — сумна: застосування збройних сил проти власного населення вже стало звичним явищем, останнiм часом до цього додались масовi терористичнi акти...
На моє переконання, до виникнення та поширення цiєї кривавої веремiї спричинились всi без винятку ланки росiйського суспiльства: i владнi структури, i громадськi iнституцiї, i засоби масової iнформацiї, i те широке коло громадян, що уособлює собою громадську думку.
Найнеприємнiшим є те, що жодна з цих складових й досi, здається, не усвiдомила своєї вiдповiдальностi за перебiг подiй; ще й ще повторюють тi ж самi помилки, тож перспектива у наших «менших братiв» видається досить похмурою.
Отже, нам в Українi потрiбно по-перше, бути готовими — морально, фiзично, економiчно, — до ймовiр-ного, як це не гiрко, посилення кривавого безладу у пiвнiчно-схiдного сусiда. А по-друге — всiм, вiд держави до окремої особи, слiд взяти до уваги (аби уникнути у себе подiбного кошмару) основнi вiхи на шляху, яким прямує Росiя у своїй внутрішній та зовнішній політиці i який довiв її до нинiшнього стану. Цi вiхи, на мою думку, є такими:
1. В Росії побутує дивне, ледь не побожне ставлення до наслідків голосування. I владою, i громадською думкою перемога на виборах або в референдумi розцiнюється, як iндульгенцiя. Це має два страшнi й визначальнi наслiдки: повне нехтування думкою та iнтересами програвшої сторони — меншостi, та занадто високу привабливість перемоги. Меншiсть (хай навiть вона складає 49.9 вiдсоткiв) iгнорують та вiдверто i апрiорно зневажають, переможцi ж торжествують, бо одержують санкцiоноване громадською думкою право на повну сваволю. Звiдси — страшенна затятiсть полiтичної боротьби, коли не обирають засобiв, коли «совiсть — то химера», бо так кортить перемогти i такими нестерпними є наслiдки поразки! Вiдомо ж бо: «Пусть проiгравший плачєт, кляня свою судьбу!». А вже як у «братiв наших» вмiють та люблять доводити до плачу — загальновiдомо.
2. Влада в Росiї занадто персонiфiкована. Замiсть поваги, примiром, до Президента як гаранта Конституцiї — пiднесення на щит конкретного Бориса Миколаєвича, заглядання йому до рота (або ненавiсть до нього ж таки). Водночас, по залишеннi владного крiсла полiтик разюче тьмянiє на полiтичному небосхилi, або й зовсiм з нього зникає. Все це призводить з одного боку знов-таки до повної сваволi «народного обранця», а з iншого — викликає в нього життєву потребу будь-що «утриматись в сiдлi», спонукає до витончених iнтриг. А чуби трiщать в холопiв. Та в усього свiту мороз по шкiрi.
3. На найвищому рiвнi меньшобратня держава винайшла цiкавий спосiб жебрати у свiтового спiвтова-риства — погрожуючи дурною силою. Мовляв, дайте грошей, бо ми дурнi й бiднi, але дебелi та добре озброєнi, тож матимете з нами мороку. Якби подiбне вiдбувалось не у сферi «великої полiтики», а бiля яток на базарi, то звалось би здирництвом (тобто, рекетом). А так — подається, як ознака державної величi: «Бояться бо»! Одержанi грошi витрачають на що завгодно — вiйну в Чечнi, офiси, на особисте збагачення. I знову жебрають. Успiшнiсть такої поведiнки рiдної держави надихає все ширшi кола росiйської громадськостi на подiбну аргументацiю: примiром — «Повернiть грошi вiйськовим, бо у них в руках зброя»... Таким чином, на всiх рiвнях суспiльства визнається припустимiсть та ефективнiсть шантажу для обгрунтування своїх (справедливих чи нi — байдуже) вимог. Тож чи варто дивуватись, коли хтось з-помiж шантажистiв починає переходити «вiд слiв до дiла»?
4. Навiть побiжний аналiз повiдомлень росiйських ЗМI свiдчить: росiйське суспiльство буквально просякнуте таким давньозавiтним почуттям, як мстивiсть. Гасла на кшталт: «За кожен висажений в повiтря будинок в Росiї — знищене селище в Чечнi» — дуже популярнi. Згадують навiть «позитивний досвiд» Сталiна у вирiшеннi нацiонального питання. I нiхто не зважає на те, що жахливi теракти, можливо, вже являють собою помсту за поруйноване в чеченських аулах, i що у чеченцiв до сьогоднi є чинною кревна помста. Тобто мстивiсть переводить подiї в замкнене коло, бо навiть в стрiмку спираль, всерединi якої — колапс, тотальна вiйна.
5. Четверта росiйська влада — «вiльна» преса. Це вона плекає, пiдживлює в суспiльствi сумiш вже згаданої мстивостi iз зухвалiстю та пихатiстю, i дiє в цьому напрямку на диво одностайно. Дивитись, слухати, читати росiйські ЗМI останнiм часом просто неможливо: море коментарiв з приводу подiй на Кавказi та вибухiв в росiйських мiстах; дивна логiка та аморальний змiст цих материалiв прикриваються надмiрною емоцiйнiстю та войовничою риторикою. В моєму уявленнi саме таким був стиль подачi iнформацiї гебельсiвською «Фелькiшер беобаер».
Ось свiженький приклад: «Ми будєм унiчтожать етiх мєрзавцєв, как унiчтожалi iх наши пацани в Дагєстанє...», або: «Онi развязалi войну на наших с вамi улiцах...». Журналiстам було б запитати у влади: чи то не є тероризм, коли потужна держава бомбами, ракетами та з гармат нищить села та мiста на своїй територiї? I на чиїх вулицях вже п’ять рокiв ведуть вiйну федеральнi вiйська? Де там! Натомiсть з насолодою тиражують запущений якимось недолугим «силовиком» нелюдський вислiв «зачiстка насєльонного пункта», та вихваляються тим, що бойовики буцiмто вбивають своїх поранених, бо перекритi шляхи для їх евакуацiї. I така з цього приводу гордiсть: «Бояться ж бо!». По простотi душевнiй працiвники другої найдавнiшої професiї не усвiдомлюють, яке обличчя своєї батькiвщини — страшне, звiряче — вони вiдбивають у навколiшний свiт.
6. За всiєю цiєю вакханалiєю спокiйно i навiть поблажливо спостерiгає Росiйська Православна Церква. Здається, її не обходить, що влада одних своїх пiдданих провокує на вiдчайдушний опiр, iнших безжально та невмiло кидає у запалене нею вогнище конфлiкту, а третiх, непричетних, мимохiдь нищить за принципом: «Лiс рубають — трiски летять». Виходячи з висловлювань церковних достойникiв, можна зробити висновок, що ця поважна інституція сприймає новiтню Кавказську вiйну ледь не як оборону Вiри Христової.
Коротко кажучи, росiйське суспiльство демонструє, що не терпiтиме всерединi себе жодних проявiв «несхо--жестi», росiйськi влада та ЗМI пiдтримують та зао-хочують такi настрої в ньому, а домiнуюча з-помiж ро-сiйських церков цi настрої толерує. Поодиноких «бiлих ворон» — Олену Бонер, Сергiя Ковальова, Ларису Богораз, Валерiю Новодворську — звично не чують. Натомiсть цивiльнi чиновники перевдягаються у камуфляж та в публiчних виступах переходять на «фєню», як прем’єр Путiн, що обiцяє «мочiть бандiтов хоть в сортiрє». От i мають те, що мають.
Побутує думка, нiби Україна iз запiзненням у два роки повторює росiйський шлях. Як на мене, думка ця — помилкова. Саме завдяки вiдмiнностям вiд пiвнiчно-схiдного сусiди нам вдається не переходити межу, за якою здоровий глузд вже не має жодної ваги. Дiйсно, українськi виборцi не сприймають «диктатури переможця», бо вона суперечить одвiчним засадам їхнього розумiння Добра i Зла (тому тут нiколи не було «общiнного зємлєпользованiя», характерного для росiйської давнини). Iсторично не iснує для них i беззаперечних авторитетiв (нiколи не мали свого «самодєржавiя, а гетьманiв та кошових змiнювали може навiть занадто часто), водночас маємо рiдкiсний для СНД досвiд цивiлiзованої замiни владних персоналiй.
Мстивiсть та злобу можна в Українi помiтити хiба що на комунiстичних мiтiнгах; у нас мало знайдеться таких, хто хотiв би жити в державi, яку бояться її громадяни або сусiди. Тож, начебто, за мир i внутрiшнiй спо-кiй в цiй країнi можна було б не переживати. Однак останнiм часом певнi вчинки та вислови наших вищих посадових осiб та коментарi в ЗМI викликають занепокоєння. Показовою в цьому сенсi є офiцiйна реакцiя на подiї навколо Чечнi.
Здавалось, для нас є очевидними узагальненi вище причини виникнення як новiтньої Кавказської вiйни, так i хвилi вибухiв в рiзних мiстах Росiї. Це — прагнення бiльшостi росiйської елiти будувати державу за зразками тоталiтарної iмперiї Iвана Грозного, Петра I, Леніна,Сталiна. Замiсть усвiдомлення суспiльством провини перед культурами «добровiльно приєднаних» народiв — зухвале нехтування їхнiми природними правами та намагання будь-що увiчнити захопленi в минулому привiлеї... Україна сповна вiдчула всю «приємнiсть» такого ставлення до себе. Потерпає вiд нього i донинi, хоч вплив «братнiх обiймiв» суттєво послаблено хай i прозорим, але таки державним кордоном. На цьому тлi єдино вiрною реакцiєю наших посадовцiв на останнi подiї в Росiї була б заява з рiшучим засудженням тероризму та невизнанням його в якостi засобу вирiшення будь-яких протирiч. I тiльки! Як це зрозумiють «брати» — то їх клопiт. Нам в Українi дiйсно однаково огиднi як бомбардування населених пунктiв задля «збереження цiлiсностi держави», так i висаджування в повiтря житлових будинкiв (надто коли досi достеменно невiдомi виконавцi i натхненники цього дикунства).
Тож чи можна Президентовi України ще й висловлювати пiдтримку «росiйським заходам боротьби з тероризмом»? На мiжнародному рiвнi це означає взяти сторону одного з угрупувань, що прагне досягти своїх цiлей за допомогою державного тероризму. А для «внутрiшнього споживача» наша влада тим показала, що припускає «легітимнiсть» етнiчних чисток, державної сваволi, попрання всiх без винятку прав своїх громадян та зневажання загально визнаних норм моралi. Такий сигнал владна елiта подає нам вперше. I незалежно вiд того, чи це прояв дiйсних її поглядiв, чи чергове пiдiгравання Росiї в рахунок «газових боргiв» або в сподiваннi на пiдтримку в президентських перегонах, реакцiя українського суспiльства повинна бути однозначно-негативною, рiшучою та гострою, якщо хочемо i надалi жити, як люди: без кровопролиття, без «бiлих» i «чорних» спiвгромадян, в злагодi iз собою i свiтом.
Так саме недоречним є укладення саме сьогоднi СНДiвської угоди про спiльну боротьбу з тероризмом. Вона, поза сумнiвом, буде потрактована «сусiдоньками», як схвалення їхнього «упокорення строптивих».
Ще бiльш небезпечними для нашого внутрiдер-жавного життя є публiчно та демонстративно вживанi владою «антитерористичнi запобiжнi заходи». Ясно, що пiдвищити пильнiсть — не завадить. Але в робочому порядку, без галасу, без iстерики в пресi, без щоденних «звiтiв перед громадськiстю». Наша держава не бом-бардувала нiчиїх осель, не утискала меншин, надає притулок гнаним з країн СНД; численнi у нас нацiональнi товариства (окрiм, на жаль, частини росiйських товариств) постiйно декларують та демонструють лояльнiсть до України, до її народу, мови, культури. Нам нема звiдки чекати помсти (якщо московськi вибухи — дiйсно помста за пороблене на Кавказi, а не брудна провокацiя мiсцевих «яструбiв»). Тож метушня «на публiку» в нашому випадку iде всупереч народнiй мудростi, яка вчить: «Не турбуй лиха, допоки спить тихо». От нашi правоохоронцi вже й набули собi зайвого клопоту iз зливою неправдивих повiдомлень про закладену вибухiвку. А тут на мiтинг до претендентки в Президенти наспiла пара «бомбомєтатєлєй» з-за «прозорого кордону», тож є пiдстави очiкувати подальшого розкручування iстерiї. А наші доблеснi спецслужби вже докладають своїм росiйським колегам про буцiмто масову скупку одеських квартир чеченськими буцiмто бойовиками (докладають, мабуть, в обмiн на призабутi вже байки про «Україн-ських снайперш в Дагестані» та маячню про УНСОвських пiдривникiв в Москвi).
Складається враження, що нас в черговий раз намагаються втягнути в росiйський бруд та пов’язати з «братами» кров’ю. Протягом восьми рокiв цi спроби були марними. Прикро, але схоже, що цього разу нашi провiдники потроху піддаються. I тут їм на завадi повиннi, зобов’язанi та, певен, спроможнi стати тi паростки громадянського суспiльства, що з Божої ласки та дякуючи вдачi нашого народу з’явились в Українi i яких, на жаль, бракує багатьом нашим сусiдам по СНД.
Згадаймо, як вчасно, чiтко та рiшуче виступила громадськiсть проти iнаугурацiйної обiцянки Леонiда Кучми щодо надання росiйськiй мовi статусу державної. Та яке обурення викликало побиття людей пiд час похорону Патрiярха Володимира або нещодавно — в Марiуполi. Або як було поруйновано намiри вiд-святкувати ювiлей «золотого вересня — 39». В усiх цих випадках влада змушена була зважати на громадську думку, чиї вимоги були чiтко сформульованi, бездоганно обгрунтованi, широко тиражованi засобами масової iн-формацiї. Верхiвка ще не зовсiм, так би мовити, втра-тила сором, i треба змiцнювати її в цьому, створюючи їй все новi й новi прецеденти вимушеної пристойної та логiчної поведiнки.
От i зараз саме час нагадати нашим обранцям (вiд Президента до депутата сiльради) та пiдлеглому їм чиновництву: попри твердження заїзжих та доморощених «виборчих технологiв» український «електорат» — не тупа маса з примiтивними рефлексами. Українськi виборцi ясно бачать логiчнi «проколи» та моральнi хиби в словах та дiлах правлячої елiти i не мовчатимуть на них.
Коли влада бачитиме нас з вами саме такими (а великою мiрою ми такими i є), вона побоюватиметься лукавити, поважатиме себе i свiй народ, i тим по праву пишатиметься. Тож допоможемо їй у цьому! Скажемо сьогоднi прямо: висловлена вiд iменi України пiдтримка «антитерористичним заходам» Росiйської Федерацiї — аморальна, бо виправдовує державний тероризм, ет-нiчнi чистки та iншi масовi порушення прав людини. «Антитерористична» метушня в Українi — безпiдставна; вона небезпечна тим, що може пiдштовхнути до терактiв (або погроз ними) осiб з не зовсiм здоровою психiкою.
«Грiхом є мовчати на грiх, а ще бiльшим — схвалювати його». Цей постулат християнської моралi — чудовий засiб суспiльної гiгiєни.
Тож додержуватись його варто як Українi в її зовнiшнiх взаєминах, так i кожнiй окремiй особi, якщо прагнемо гiдного життя в дiйсно європейськiй державi.