Комітет захисту журналістів називає десятку найбільших ворогів преси у 1999 р.

3 травня 2000 року Комітет захисту журналістів (КЗЖ) оприлюднив свій щорічний список „Десять найбільших ворогів преси сьогодні“, вказавши тих, чиї дії зробили їх особисто відповідальними за нестерпні умови для преси в їхніх країнах. Фодей Санко у Сьєрра-Леоне, Аятола Алі Хомейні в Ірані, Слободан Мілошевіч у Югославії очолюють цьогорічний список.

Санко є керівником Революційного об’єднаного фронту, повстанського руху, для якого журналісти стали мішенню для вбивств протягом громадянської війни у країні. Хомейні як верховний керівник Ірану сприяв антиреформістському клімату, кульмінацією чого стало драматичне закриття упродовж попереднього тижня 16 видань. Мілошевич повертається до списку вже другий рік, стільки ж часу він продовжує свою узгоджену кампанію, спрямовану на зруйнування в його країні незалежних ЗМІ.

КЗЖ помістив до цього списку також президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва і президента Анголи Жозе Едуардо дос Сантос до списку ворогів преси у світі. Вони внесли туди також Альберто К. Фухіморі із Перу та Магатір Мугамеда із Малайзії, кожний з яких потрапляє до цього списку вже другий рік поспіль, так само, як і затяті порушники президент Тунісу Зін аль-Абдін Бен Алі (три роки), президент Китаю Дзян Жемінь (чотири роки) і президент Куби Фідель Кастро (шість років).

„Ці вороги преси використовують методи, які можна вишикувати від позаправних тортур і вбивств до більш витончених способів, спрямованих на стримування від розповсюдження незручної правди“, — сказала Енн Купер, виконавчий директор КЗЖ. — „У Югославії й Ірані загроза настільки сувора, що незалежні ЗМІ знаходяться у смертельній небезпеці зникнення в найближчому майбутньому. В іншому місці, в Китаї та на Кубі, голоси опозиції використали новітні технології, із тим, щоб обійти обмеження, викликавши нові хвилі помсти з боку лідерів, які обумовили контроль за інформацією“. 1. Фадей Санко, лідер Революційного об’єднаного фронту (РОФ), Сьєра Леоне. Повстанські сили РОФ Санко, разом із союзниками зі Збройних сил Революційної ради полюють на журналістів як на ворогів, упродовж громадянської сутички, яка спустошує Сьєрра-Леоне упродовж восьми років. Протягом кривавої тритижневої окупації столиці Фрітаун, в січні 1999 року, повстанські сили скарали на горло принаймні вісім журналістів, декого разом із їхніми родинами, будучи перед тим витісненими Західно-Африканськими миротворчими силами, очолюваними Нігерією. Незважаючи на значну кількість свідчень про порушення прав людини й звірства, вчинені його угрупуванням, Санко увійшов до уряду, у відповідності до минулорічної мирної угоди за посередництвом ООН. Як голова Комітету з управління стратегічними мінеральними ресурсами, він відповідає лише перед президентом Ахмадом Теян Каббаху (Ahmad Tejan Kabbah). Існує дуже слабка надія, що Санко і його організація коли-небудь будуть звинувачені за їхню смертельну кампанію проти журналістів.

2. Аятола Алі Хомейні, верховний лідер Ірану. В іранській теократії, де Хомейні чинить надзвичайний вплив на ключові інституції, особливо на судові, цей безкомпромісний правитель очолював безжалісні репресії над прореформістською пресою, яка почала пускати паростки. За останні два роки суди судили й ув’язнили безкомпромісних журналістів із запаморочливою швидкістю. У квітні, внаслідок запальної промови Хомейні, іранські суди заборонили 16 видань менше ніж за тиждень, значною мірою, зменшивши кількість реформістської преси. У своїй промові Хомейні звинуватив: „Існують газети, виключною метою яких є створити напругу і змусити людей цинічно ставитися до режиму... Складається враження, що 10 чи 15 газет керуються з одного центру; вони подають подібні заголовки... Вони ображають офіційні інституції...“ За кілька днів ці видання були заборонені.

3. Слободан Мілошевич, президент Югославії. Влада посилила свій натиск на незалежні сербські ЗМІ з майже щоденною лавиною нападів на свободу друку за кілька перших місяців 2000 року. Безпрецедентна хвиля нападок на газети й радіостанції по всій країні була наслідком їдких зауважень проти преси, зроблених заступником сербського прем’єр міністра Воїславом Сеселєм (Vojislav Seselj) у лютому. Радіо і телевізійні станції були зачинені, а обладнання знищене або пошкоджене. В редакторських кімнатах було проведено обшуки, а видавці газет переслідувались у судовому порядку і були оштрафовані на значні суми. Декілька незалежних і опозиційних організацій ЗМІ були розв’язані згідно сумнозвісного сербського закону про інформацію. Набагато більше осіб перестало вести суперечки в результаті безупинних зусиль Мілошевича змусити мовчати всі опозиційні голоси.

4. Дзян Жемінь, президент Китаю. Жахливий стан свободи друку в Китаї погіршується ще більше. Уряд зберігає загальний контроль над усіма вітчизняними ЗМІ, а також неповагу до міжнародних норм щодо свободи вираження поглядів. На початку року 18 китайських журналістів перебували в тюрмі, шестеро з них засуджено у 1999 році через використання ними Інтернету. Тепер, навіть, хоча Дзян спрямовує Китай у напрямку більш глибокої участі у глобальній високотехнологічній економіці, він продовжує використовувати таємну поліцію своєї країни для спостереження за мережею Інтернет. Згідно нових постанов, виданих цього року, будь-хто, визнаний винним за передачу невизначених „державних таємниць“ лініями зв’язку, може бути ув’язнений.

5. Зін аль-Абдін Бен Алі, президент Тунісу. На протязі 12 років авторитарного правління Бен Алі поставив туніську пресу на коліна шляхом закриття газет, судовим переслідуванням репортерів, економічним тиском проти видань, залякуванням за допомогою секретних служб. В останні роки декілька журналістів, які насмілилися відкрито не підкоритися владі, були піддані швидкій помсті: їх звільнили з роботи і позбавили акредитації; за ними встановили поліцейський нагляд, їхні телефонні лінії відключили, або їм заважали залишити країну. Тим часом, пропагандистська машина Бен Алі безсоромно намагалась зобразити диктатора як хороброго захисника демократії.

6. Нурсултан Назарбаєв, президент Казахстану. Хоча Назарбаєв пообіцяв пресі свободу, коли його країна стала незалежною в 1991 році, міцні обійми президента стосовно інформації нині нагадують часи радянської влади.

Протягом кампанії з переобрання Назарбаєва у 1999 році державні органи порушили кримінальні справи проти кількох незалежних продавців ЗМІ, звинувативши їх у „зловживанні свободою слова“. Після виборів приватні газети були оштрафовані за звинуваченням у наклепі, що спричинило податкову перевірку і їхнє закриття.

Опозиційна газета ㎥ Століття“, яка була „розбомблена“ у вересні 1998 року, тепер загнана у підпілля, разом з іншими газетами, щоб не дати їм видаватися, шляхом державного контролю над друкованою пресою. Назарбаєв вимагав кредитів на „приватизацію“ колишніх державних ЗМІ, однак потерпів поразку, через згадування про те, що більшість приватизованих ЗМІ таємно куплено його близькими соратниками, включаючи його доньку й зятя.

7. Фідель Кастро, президент Куби. Уряд Кастро продовжує свої атаки на незалежну журналістику шляхом допитів і арештів репортерів, прослуховуванням і перериванням їхніх телефонних розмов, не даючи їм вільно пересуватися, і регулярно піддаючи їх домашньому арешту для запобігання висвітлення у пресі політичних чи релігійних подій. Після кубино-американського самміту в Гавані в листопаді минулого року, коли незалежні репортери отримали широку міжнародну увагу, уряд Кастро став діяти навіть ще більш жорстко проти місцевих журналістів, які тепер утікають із Куби в безпрецедентній кількості. Четверо незалежних журналістів опинились за ґратами, засуджені за такий нечітко визначений злочин як „небезпечність“ через репортажі, які є загрозливими для кубинської системи.

8. Жозе Едуардо де Сантос, президент Анголи. Свобода преси фактично не існує в розірваній війною Анголі, де жорстоке переслідування незалежної журналістики йде пліч-о-пліч із підтримуваною урядом кампанією дезінформації. Згідно сумнозвісного закону цієї країни 7/78 де Сантос має можливість визнати будь-яке публічне згадування про ЮНІТА — повстанську організацію, чи про війну, яка продовжується ось уже на протязі 25 років, злочином проти державної безпеки. Самоцензура є загальною, і кількох журналістів, які насмілились назвати де Сантоса диктатором, систематично турбують і юридично, і фізично. Ті, кого арештували за „злочини, пов’язані з пресою“ можуть утримуватись під вартою без будь-яких подальших доказів окрім „підозри“, а після того їх таємно судять. Журналістів часто б’ють головорізи чи ув’язнені в тюрмах, які симпатизують уряду, а також ставлять під удар величезними штрафами за наклеп на державних службовців.

9. Альберто К. Фухіморі, президент Перу. Фухіморі кинув усі ресурси, які були в його розпорядженні, включаючи його ледь не тотальний контроль над законодавчою і судовою гілкою влади, для того, щоб перетворити на сміття те, що п’ять років тому було процвітаючою й енергійною пресою. Його арсенал включає шпигування, тактику обливання брудом і фабрикування звинувачень проти журналістів і видань.

Систематична кампанія Фухіморі, яка була спрямована на зруйнування незалежної тележурналістики, надала його домаганням на переобрання на посаду президента значний об’єм часу для їхньої підтримки на радіо. А в цей час бульварні газети й Веб-сайт, контрольовані людьми наближеними до внутрішнього кола президента, змальовували як злісних наклепників журналістів, які підготували критичний репортаж про президента.

10. Магатір Мухамед, прем’єр-міністр Малайзії. Магатір керував Малайзією останні два десятиліття, він зобов’язаний значною мірою такою довговічністю своєму контролю над ЗМІ. Минулого року він затягнув гайки на невеликій опозиційній пресі у країні, що стало наслідком виборів, на яких опозиція зробила значні успіхи. П’ятьом газетам загрожували закриттям. Найбільш популярній з них, газеті „Гарака“ („Harakah“), кількість випусків було обмежено до двох на місяць, в той час як її редактор і видавець були арештовані по звинуваченню в антиурядовій агітації. У зв’язку з тим, що всіма найбільшими ЗМІ володіє чи контролює правляча коаліція Магатіра, Інтернет усе більше й більше використовується як альтернативне джерело новин. І навіть, хоча Магатір поклявся не піддавати цензурі Інтернет, один із його заступників міністра застеріг, що „уряду може бути надане право ввести в дію постанови щодо змісту інформації в Інтернеті.“