Бюлетень "Права Людини", 2000, #28

4 жовтня 2000 року на ім’я голови луганської облдержадміністрації Олександра Єфремова поступив лист, під яким підписались 2227 сєвєродонецьких виборців. В листі, що прикладається нижче, прохання до губернатора звернутися до Верховної Ради з поданням щодо призначення позачергових виборів міського голови Сєвєродонецька.

Уважаемый Александр Сергеевич!

Вынуждены к Вам обратиться, так как нет больше сил терпеть правовой беспредел, творящийся в Северодонецке по вине городского Совета и городского головы Грицишина В.Е.

По инициативе городского головы 12.03.99 городской Совет принял решения № 251 и 252, которые ограничили права льготным категориям населения на бесплатный проезд в городском электротранспорте и пригородном автотранспорте. Эти решения городской власти суд 24.12.99 признал неправомерными, так как они противоречат нескольким законам Украины и обязал городской совет их отменить. Но городская власть проигнорировала решение суда. Ветеранов и пенсионеров, знающих о решении суда и пытавшихся воспользоваться своими законными правами, грубо и с оскорблениями высаживали из городских троллейбусов. И лишь после вмешательства прокуратуры законность на льготный проезд в городских троллейбусах была восстановлена. Но до сих пор пенсионеры и ветераны лишены законных льгот на проезд в автотранспорте, то есть решение суда по отмене решения горсовета № 252 не выполняется.

Трудно оценить материальный и особенно моральный ущерб, нанесенный людям преклонного возраста. Такие действия городской власти лишают людей доверия к государству вообще.

Мы не хотим иметь в городе власть, которая попирает наши законные права. Чтобы переизбрать нынешнюю власть есть два законных способа: или проведение местного референдума, или представление главы облгосадминистрации в соответствующий комитет Верховного Совета о проведении досрочных выборов.

Что касается местного референдума, то жители уже дважды пытались это сделать. Но городская власть делала все возможное и незаконное, чтобы этого не допустить, так как результат референдума предопреде-лен.

Статья 78 п.4 и статья 79 п.5 Закона «О местном самоуправлении в Украине» дает Вам право поднимать вопрос о назначении досрочных выборов городского головы и городского совета при наличии решения суда о признании действий и решений местной власти незаконными.

Уважаемый Александр Сергеевич! Мы призываем Вас направить в профильный комитет Верховного Совета представление о проведении досрочных выборов северодонецкого городского Совета и городского головы. Этим самым Вы поможете нам избрать в городе достойную власть.

Ірина Свєтікова

Протягом кількох останніх десятиліть світова і національна правотворча практика поповнилася помітною кількістю нових документів стосовно прав людини. Значна частина цих документів відноситься до регулювання правового статусу жінки. Постійна увага правотворців та зацікавленість держав проблемами прав жінок значно сприяли прийняттю сучасних нормативно-правових та рекомендаційних актів універсального і локального характеру. Поступово і національні системи права починають пристосовуватися до міжнародних стандартів прав жінки. Зрештою, і саме ставлення до статусу жінки в суспільстві було значною мірою кореговано. Жінки не лише отримали певні права, а й здобули правову рівність з чоловіками.

Але досить часто факт існування окремого інституту прав жінок заперечується в суспільстві, а тому важливо, перш за все, відповісти на питання, а чи можна, чи потрібно виділяти поняття прав жінок як цілісного інституту? І тут слід пам’ятати про специфіку цієї групи прав, що хоч більшою частиною невіддільно належить до загальної концепції прав людини, але в деяких випадках навіть і виходить за її рамки.

По-перше, великий комплекс прав людини охоплює всі соціальні групи населення, а тому права жінок — це, безперечно, теж права людини, що також є загальнообов’язковим імперативом для всіх.

По-друге, права жінок як інститут беруть свій початок із тих самих документів, на яких базується і загальна концепція прав людини. Це, перш за все, Статут ООН 1945 р., де в преамбулі держави-учасниці ще раз підкреслили важливість прав людини та рівноправ’я чоловіків і жінок. Стаття 1 Статуту встановила повагу до прав людини без поділу за ознакою статі, як одну з цілей ООН. Принцип недискримінаційності та рівних можливостей між чоловіками та жінками також підтверджено в статтях 8, 13, 55, 76 Статуту, а статтею 56 закріплено обов’язок держав-членів співробітничати в цій галузі.

Іншим базовим документом для прав жінки і людини стала Загальна Декларація прав людини 1948 р., де в статті 2 знову підтверджено проголошений в Статуті ООН принцип недискримінаційності жінок.

Однак, для прав жінок поняття дискримінації не завжди є підходящим. Адже ці права певною мірою є особливими правами. Зокрема, найважливіший в світі дар материнства не може реалізувати людина іншої статі. Саме цим має бути детерміновано загальний підхід до всіх прав жінок. Саме ця специфічна група прав, що пов’язана з дітонародженням, виходить за рамки загальних для всіх прав людини. Важливість цього питання полягає якраз в тому, що дискримінації, про які завжди ведеться мова при порушенні прав жінок, не стосуються цих специфічних прав. Поняття дискримінацій можливо застосовувати лише до випадків, коли має місце явне чи приховане надання переваги чоловікам перед жінками у реалізації чи наданні певних спільних для них прав, свобод, можливостей. В даному випадку застосування категорії дискримінацій щодо цієї групи прав жінок є недоречним, оскільки можливість реалізації права на материнство належить лише жінкам, і ніякі переваги в сторону чоловіків тут неможливі. Отже, універсальні норми права загального характеру, що забороняють всі форми дискримінації щодо жінок не мають тут своєї дії. Тому ця сфера прав є специфічною не лише за характером відносин, а й за особливостями правового регулювання.

Здавалося б, стосовно права жінки народити дитину не може бути жодних заперечень. Однак, на практиці навіть право материнства та суміжні йому права зазнають гострих порушень. На такий висновок наштовхують деякі статистичні данні. Так, відсутність інформації та статевого навчання призводять в Аргентині, приміром, до того, що щорічно вмирає від невдалих пологів 333 жінки, а від гінекологічних захворювань — 861. При цьому із загального масштабу 40% жінок не мають змоги або просто не звертаються до лікарень. Відсутність інформації підтверджується й тим, що з 500 тис. жінок, які щорічно помирають від пологів, 98% смертей приходиться на малорозвинені країни. Причини смертності також коріняться у відсутності соціальних служб, системи охорони материнства, а подекуди й простої неписьменності жінок та їх віддаленості від цивілізації.

В результаті такого стану речей ріст народжуваності одночасно з високим рівнем смертності серед немовлят стають неминучими. Скажімо, в Африці він складає до 700 мертвонароджених немовлят на 1000 новонароджених, тоді як в Європі ця цифра дорівнює 10 на 100 тисяч.

Однією з найбільш розповсюджених проблем і причин смертності серед жінок є аборти. В Аргентині за даними відділу з питань материнства та юнацтва Міністерства соціальних відносин та охорони здоров’я на 1985 р. щороку здійснювалося 400 000 абортів, що серед майново незабезпечених жінок стало частим «про- тизаплідним засобом», не кажучи про те, що в деяких країнах «третього» світу 80 — 90% ( дані на 1991 р.) жінок народжують без спеціальної медичної допомоги. Всі ці проблеми потребують гнучкого та розумного втручання держави для регулювання сімейних питань з метою захисту здоров’я і життя матері та дитини.

Варто уваги, що саме з вирішення сімейних питань розпочалася правозахисна робота в галузі прав жінок. Взагалі історія виникнення жіночого правозахисного руху нараховує близько ста років. Уже 1902 р. були прийняті Гаазькі міжнародні конвенції стосовно колізій національних законів про шлюб, розлучення та опіку над неповнолітніми, було розпочато роботу та дослідження ситуацій з правами жінок і їх практичною реалізацією. Особливу увагу проблемі приділяла Ліга Націй, яка в 1935 та 1937 рр. підготувала кілька базових доповідей про стан речей в галузі прав жінок. Подібні дослідження проводилися і на регіональному рівні, а особливо на Північноамериканському континенті та в Латинській Америці.

Однак, нормативно-правова база в галузі прав жінок почала цілеспрямовано накопичуватися і зрештою склала частину сучасного міжнародного права лише з моменту першого офіційного визнання рівноправ’я жінок та чоловіків в Статуті ООН. Згодом було прийнято ряд документів Генеральної Асамблеї ООН та Міжнародної Організації Праці.

«Друга хвиля» феміністичного руху була присвячена досягненню не лише юридичної, а й фактичної рівності чоловіків і жінок. Період з 1975 по 1985 рр. було оголошено Десятиріччям Жінок. В 1993 р. прийнято Декларацію про ліквідацію насильства проти жінок. Саме цим документом було здійснено остаточне визнання масового та загрозливого характеру цього явища.

Після такої тривалої та напруженої роботи в цій галузі права жінок мали б здобути широкого визнання та підтримки в світі. Однак, лише Віденська Конференція ООН 1993 р. вперше офіційно закріпила визнання самого факту існування прав жінок та фактичного їх порушення в глобальних масштабах. І нарешті, на конференції в Ріо-де-Жанейро в 1999 р. було офіційно визнано ключову роль жінки в процесі стійкого розвитку суспільства, чим остаточно було урівноважено суспільний статус жінки із статусом чоловіка.

Маючи таку тривалу історію активної роботи, жіночий правозахисний рух сьогодні переглядає свої позиції навіть стосовно самої правотворчої техніки, самої концепції прав жінки та її розуміння. Тому нові правові норми в галузі прав жінок мають бути складені виходячи з позицій так званого «жіночого» правового аналізу. Адже існуюча концепція прав людини вочевидь несе на собі відбиток чоловічого бачення прав, оскільки всі документи в цій сфері створені були здебільшого чоловіками, бо й всій світовій культурі останніх тисячоліть притаманна так звана «маскулінна орієнтація». Застосування ж у правотворчому процесі «жіночого» правового аналізу зовсім не означатиме, що норми права по встановленню та захисту прав жінок створюватимуть більш сприятливе правове середовище для жінок, ніж для чоловіків. Це означатиме лише, що при здійсненні впливу на правозахисну теорію і практику необхідно буде виходити з того, як самі жінки сприймають порушення своїх прав. Тобто цей правовий аналіз передбачає, що погляд на права жінки буде здійснено з урахуванням їх рівності чоловікам не лише в соціальній та культурній сферах державного буття, а й у політичній, економічній, правовій.

До останнього моменту жінки-парламентарі чи законодавці залишалися або в меншості, або взагалі були відсутні. В Латинській Америці (як і на всьому пострадянському просторі) в 1987 р. присутність жінок в національних парламентах дорівнювала від 0% до 13.3%. Загалом, зростання цих показників дуже повільне і не перевищує вказаного рівня. А в Антігуа, Барбуді, Санта Лусії, Уругваї жінки не значаться навіть в списках кандидатів. Фактором додаткового впливу є масова неписьменність жінок, що сягає в Карибському регіоні до 23% — 45% в залежності від країни.

В 1990 р. всього лише 3% всіх посад світових урядів обіймали жінки. Цей розподіл, однак, не є рівномірним. Адже в урядах 93 країн жінки не займають жодної посади. Навіть в міжнародних організаціях структури ООН та Європейської співдружності, які часто й ініціюють прийняття міжнародних документів з прав людини, жінки складають лише 5% верхівки. Жіноче представництво в найвищих ешелонах влади в світі становить менше, ніж 10% — здебільшого в специфічних галузях — освіти, охорони здоров’я та соціальній сфері, але проблемою є те, що будь-яка політична активність жінок практично є майже неможливою, оскільки графік роботи організацій та установ більше підходить чоловікові, аніж жінці, що має сімейні обов’язки.

Однією із реальних можливостей вирівняти кількість жінок-парламентарів — це прийняття національних законів про квотування для жінок місць у списках кандидатів та парламентах держав. Така практика прижилася в Швеції, де жінки в уряді і парламенті складають 50%.

Саме під впливом таких сучасних підходів до розуміння сутності прав жінки було поступово змінено правове розуміння принципу рівності чоловіків та жінок. І якщо перші універсальні документи на зразок Статуту ООН 1945 р., Загальної декларації прав людини 1948 р., Декларації Генеральної Асамблеї ООН «Про ліквідацію дискримінації відносно жінок» 1967 р. документально зак-ріпили статеву рівність, то Женевська конвенція 1979 р. вперше вводить правову норму ліквідації всіх форм дискримінації жінок як відмінну від просто дискримінації протилежних статей. Тобто було здійснено відхід від норми так званої гендерної нейтральності, що вимагала однакового ставлення до чоловіків та жінок на основі рівності. Офіційно було визнано, що специфічні природні особливості жінок, необхідність захисту материнства та здоров’я жінки, широка практика дискримінації вимагають особливих правових норм.

Тривалий час концепція абсолютного державного суверенітету та діяльність держав-суверенів на власній території не підлягали впливам, стаючи на заваді і самому поширенню прав жінки. Саме тому цю групу прав відносять до третього – четвертого покоління прав людини, разом з правами, що стосуються навколишнього середовища та правами біженців. Але з того моменту, коли визнання прав жінки стало одним із міжнародних стандартів прав людини, одразу ж постало питання про відповідальність за порушення таких прав.

Безперечно, в сучасних міжнародних відносинах жодна держава не може безкарно порушувати встановлені норми міжнародного права. Але і досі основною проблемою, на яку натикаються правозахисні жіночі рухи і організації, є виокремлення із сфери відання національних держав такого питання, як порушення прав жінок. Адже однією із визначальних характеристик міжнародних стандартів прав людини є та, що воно має державну основу, тобто порушення прав людини вважаються такими тільки в тому випадку, якщо держава, що підписала документ, є відповідальною за певне порушення, тим більш, коли порушник є посадовою особою і діє в рамках компетенції, наданої державою. Позитивним прецедентом в цьому ключі може стати практика Європейського Суду з прав людини у справі «Кіпр проти Туреччини» 10 липня 1976 р., де було визнано вину окупаційної Туреччини за згвалтування турецькими окупантами кіпріоток. Тим самим створено правовий прецедент щодо відповідальності держави за дії уповноважених нею осіб.

Але порушення прав жінок здійснюється частіше не державою чи її представниками, а приватними особами в сфері приватних відносин. Тут мова не може йти про міжнародну відповідальність держави, а лише про відповідальність окремих осіб за порушення національного права. Однак й досі в світі ще існують країни з мало розвиненим законодавством, що не може гарантувати ефективного захисту прав жінок при їх порушенні. Тому досі деякі держави відстоюють точку зору, що такі порушення не підпадають під дію міжнародних нормативно-правових документів, бо ці відносини не врегульовані законами держави, а є сферою приватного життя.

Така позиція є безпідставною, оскільки Міжнародний пакт з громадянських і політичних прав 1966 р. встановлює, що держави зобов’язані «забезпечити всім особам, що знаходяться на їх території і підпадають під їх юрисдикцію, всі права, що передбачені даним пактом». Отже, держави повинні забезпечувати громадянам їх права і вживати необхідних заходів для попередження їх порушення. Це закріплено і в Женевській конвенції 1979 р., яка містить положення про імплементацію міжнародних норм про захист жінок від дискримінації в національні законодавства. Більше того, враховуючи той факт, що неможливість реалізації права жінок часто пов’язана з державною релігією і культурою, було нормативно встановлено обов’язок держав змінити соціальні і культурні способи поведінки чоловіків і жінок з метою подолання забобонів і традицій та іншої практики, заснованих на ідеї неповноцінності або навпаки — верховенстві однієї статі, або на стереотипах чоловічих чи жіночих ролей. Отже, в міжнародному правовому полі чітко визначено всі необхідні правила поведінки держав для ефективного захисту прав жінок, але, насправді, всі ці зобов’язання виконуються дуже повільно або й взагалі залишаються проігнорованими багатьма державами. Так, для прикладу, станом на 1996 р. закони проти побутового насильства було введено лише в 44 країнах світу, проти згвалтування дружини — в 17 країнах, проти сексуальних зазіхань — в 29 країнах, проти заподіяння каліцтв жіночим геніталіям — в 14 країнах (хоча щороку близько 2 мільйонів дівчат зазнають таких насильств).

Загалом, насильство проти жінок залишається й досі однією з найсерйозніших проблем в світі. Ця проблема є дуже широкою, оскільки насильство має безліч виявів.

Поняття «жорстокість» або «насильство проти жінок» включає в себе будь-який вияв насильства, заснований на ознаках статі, або загрозу такого насильства, агресію, фізичне, сексуальне, психологічне страждання, заподіяне по відношенню до жінки, свавільне позбавлення чи обмеження свободи в суспільному та приватному житті. Сьогодні насильство може приймати різні форми: фізичне насильство над дітьми в сім’ї, насильство при одруженні та подружнє насильство, інцест, експлуатація жінок, примусова проституція, сексуальні зазіхання на роботі та в навчальних закладах, порушення або позбавлення прав людини під час збройних конфліктів тощо. Найбільш розповсюджені види насильства – побої, гвалтування, заподіяння каліцтв, спалення нареченої, насильницький шлюб, заподіяння генітальних каліцтв, насильство з боку держав з антидемократичними режимами, і лише як одна із складових частин – дискримінація.

Зараз правозахисні рухи та міжнародні урядові і неурядові організації мають достатньо інформації та статистичних даних, які знову і знову доводять наявність та ненадуманість проблеми. Вона не є ані штучною, ані перебільшеною. Так, скажімо, на сьогодні близько 60 мільйонів жінок зникли з різних причин, але в основі їх всіх міститься дискримінація на підставі статі; близько 1 мільйона дівчат щорічно насильно заганяються в проституцію; в США кожних 9 секунд жінка підпадає під акт насильства з боку свого інтимного партнера; в Індії щорічно вбивають більше 5000 жінок через те, що родичі їх чоловіків вважають посаг недостатнім; в деяких країнах Ближнього Сходу та Латинської Америки чоловіки часто звільняються від покарання за вбивство невірної, неслухняної чи свавільної дружини, оскільки це вважається питанням «честі» і може бути виправдано «психологічним збудженням» чоловіка, станом афекту. Останнім часом є свідчення того, що насильство та згвалтування жінок є засобом військової стратегії.

Та все ж, найбільш масовим і брутальним виявом насильства проти жінок є проблема «білого рабства» або торгівлі жінками. З одного боку це явище є найбільш дослідженим і нормативно врегульованим з усіх проблем, які поставив перед світовою спільнотою глобальний правозахисний рух. Існує ряд спеціальних документів, що поставили продаж жінок поза законом. Це Паризька міжнародна угода 1904 р., конвенції 1910 р., 1921 р., 1933 р., Конвенція ООН про боротьбу з торгівлею людьми та експлуатацією проституції третіми особами 1949 р., Конвенція про рабство 1926 р., Додаткова Конвенція про знищення рабства, работоргівлі, інститутів та практики, подібної рабству 1956 р.

Рабство вже давно є злочином у всьому світі, а тому здається просто невірогідним те, що весь центр Європи просто розподілено в секс-бізнесі на держави-замовниці та держави — надсилачі жінок і дівчат для зайняття проституцією. Такі країни, як Швеція (щорічно зафіксовано 1500 секс-працівниць), Фінляндія, Німеччина (один з найбільших покупців жінок в світі, де загальна кількість повій в 1996 р. доходила до 50 000), Франція, Нідерланди, Бельгія, Швейцарія, США, Японія, Макао сьогодні є найбільшими отримувачами «живого товару» в світі. Водночас, країни Балтії, Польща, Росія, Україна, Південна Африка, Латинська Америка є найбільшими надсилачами потенційних повій до держав розвиненого світу.

І не випадково найбідніші держави світу або держави, що переживають період економічних перетворень та знаходяться на шляху розвитку, потрапляють до розряду «донорів» світової мережі секс-бізнесу. Саме економічні негаразди і відсутність матеріального достатку штовхають дівчат до пошуку роботи за кордоном.

Бо й справді, за тих обставин, що проблеми робочої дискримінації існують навіть в розвинених країнах, годі й говорити про те, як це питання стоїть в тих суспільствах, де жінка традиційно відігравала другорядну соціальну роль. Не дивно, що в 1992 р. Світовим Банком проблема була визначена як фактор штучного створення зверхзайнятості чоловіків і безробіття жінок. За загальними підрахунками більше 50% жінок працюють в сфері послуг, на місцях меншої соціальної цінності (при тому, що 78% з них отримують вищу освіту, тільки 26% працюють за спеціальністю), тобто мають меншу заробітну платню. В сім’ях, де одна жінка є годувальником, ситуація за таких умов стає справді складною. Такі родини офіційно вважаються бідними.

За даними того ж Світового Банку на 1994 р. в Аргентині як найбільш розвиненій країні Карибського регіону в 100 найбільших фірмах держави жінки займають всього 4.9% робочих місць, в сфері послуг — 6.2%, в банківській сфері — 3%. Водночас, влаштування на роботу теж є проблематичним, оскільки висувається ряд специфічних вимог до віку, сімейного стану, походження, наявності дітей, місця проживання жінки. За офіційними даними 80% всіх працевлаштованих жінок отримують нижчу заробітну платню з причин, що не мають нічого спільного з їх кваліфікацією, жінки мають менший доступ до кредитів і фінансових послуг, навчальних програм та досліджень, повільніше просуваються по службі. А що говорити про тих жінок, які не навчені навіть елементарній грамоті? Скільки шансів на працевлаштування мають вони? Але ж в деяких державах Південної Америки їх кількість досягає 45%.

Отже, фактор розподілу держав на постачальників «живого товару» та приймачів – це завжди економічні, а іноді й політичні негаразди. Тому завданням держав, що мають таку соціальну біду є створення законодавства захисного характеру, що спрямоване на припинення протиправного вивозу жінок за кордон.

Типовим прикладом такого законодавства є українське законодавство. Одним із напрямків діяльності дер-жави в цій сфері є покарання трафікерства, работоргівлі та примусової проституції. В Україні найбільш вживаною нормою захисту, яка реально застосовується в цій сфері, є ст.210 КК (утримання домів розпусти та звідництво). За нею було засуджено в 1995 — 1997 рр. 14 осіб. Існують ст. 119, 123, 208, які також спрямовані на захист статевої свободи жінки, але застосовуються значно рідше. В Проекті нового КК України передбачено ст. ст. 141, 149, які передбачають відповідальність за торгівлю жінками та за примушення до зайняття проституцією.

За умов, що Україна як член ООН приєдналася до Конвенції ООН про боротьбу з торгівлею людьми та експлуатацією проституції третіми особами 1949 р., Конвенції проти рабства 1926 р., Конвенції про відміну рабства 1956 р., необхідно упорядкувати національне законодавство з метою захисту жінок від незаконного вивозу за кордон. Так, Законом України від 28 березня 1998 р. було внесено змін до КК України і введено ст. 124 про торгівлю людьми, де передбачена кримінальна відповідальність за продаж та експлуатацію людей в секс-бізнесі, у вигляді позбавлення волі на строк до 8 років з можливою конфіскацією майна, а у випадку залучення до цього бізнесу неповнолітніх — від 5 до 10 років.

Така політика держави стала відгуком на масовий виїзд українок за кордон. За останні 10 років з України виїхало 400 000 (10% від щорічних 4 млн. вивезених таким чином в світі) жінок віком до 30 років. Часто вони зазнають тортур з непоодинокими випадками вбивств.

Отже, немає сумніву, що захист прав жінок на сьогодні є об’єктивною необхідністю, оскільки немає жодної держави, де б не існувало хоча б одного з виявів порушення прав жінок. А саме тому це питання стосується кожної країни, яка прагне наблизитись до статусу правової держави. Зараз це є проблемою не лише правового, законодавчого, економічного, політичного та соціального характеру. Тепер проблема прав жінок є в більшій мірі культурною, проблемою застарілих стереотипів і невиправданих соціальних переваг та стандартних ролей, що перекошені в сторону чоловіків. Часто згадки про права жінок викликають неабияку ворожість з боку суспільства, неприйняття будь-яких пропозицій та інформації, а проте, навіть саме визнання існування явища прав жінок та наявності їх масових порушень, зняття неприязні і ворожості до її розгляду уже свідчитиме про зміну соціального мислення, культури і свідомості. Отже, важливо, щоб держава не лише ратифікувала необхідні міжнародні документи і створила ідеальне законодавство. Перш за все необхідно, щоб було створено таке соціально-економічне середовище, за якого дотримання та реалізація прав жінки, як і взагалі прав людини, стали б реальністю. Саме такі зміни будуть поступово створювати й нову систему суспільних відносин, яка буде носити не статеву, а соціальну і правову основу. Ця система суспільних стосунків і має сьогодні назву «гендер».

Президент Полтавського медіа-клубу, відповідальний координатор слухань Л.Кучеренко звернулась до Міністра оборони України О.Кузьмука з листом стосовно подій у с.Хомутець.

«Міністру оборони України О.КУЗЬМУКУ

Начальнику військ хімічного, радіологічного та бактеріологічного захисту населення В.ЛИТВАКУ

17 вересня 1998 року у селі Хомутець поблизу славнозвісного курорту Миргород під час мітингу, присвяченого 55-й річниці визволення села від фашистських загарбників, в якому взяли участь понад 800 осіб, сталося масове хімічне отруєння учнів місцевої школи, студентів ветзоотехнікуму та вчителів і викладачів. За висновками медиків отруєння сталося інгаляційним шляхом. Мітинг розпочався о 10-й годині. Через десяток хвилин втратила свідомість одна дівчинка. Спочатку подумали, що у неї сонячний удар. Через двадцять хвилин попадали непритомними діти, що стояли у перших шеренгах. Потім вони пригадають, що відчували слабкий запах медикаментозного масла. Опісля в лікарні батьки і діти помітили, що на одязі (бо падали на землю в ньому) і на підошвах взуття були якісь дуже дрібні блискітки. До лікарні (частина — до реанімації) тоді потрапили дві вчительки, семеро студентів та 34 школяра. Характерно, що з 43 потерпілих лише 6 хлопців, решта – дівчата та жінки.

Загальна картина отруєння така:

потемніння в очах; запаморочення; відчуття божевілля; судоми обличчя, рук, ніг (обличчя вивертало асиметрично — верхню губу викручувало в один бік, нижню – в протилежну, кисті рук – у вигляді розчепірених як граблі пальців, ноги вивернуті досередини, викручені «вісімками»); нудота; біль в серці; сильний головний біль; біль в очах; сильна сльозотеча; ускладнення дихання, задуха; часте серцебиття; біль в животі; оніміння рук і ніг; сонливість; різке зниження артеріального тиску; у деяких тиск різко коливався; сухість у роті, присмак солодкого; почергово відчуття то сильного жару, то сильного холоду; холоділи руки та ноги; втрата орієнтиру в часі та просторі; втрата координації рухів рук; непритомність без реакції на нашатир; зникнення пульсу; тремтіння тіла; істеричний стан; плач без причини; сильне й часте сечовиділення; галюцинації; у одних зіниці різко звужені, в інших — розширені, у декого спочатку — розширені, а потім — звужені; ейфорія; страшенний апетит.

Втім, кожен потерпілий на отруєння реагував індивідуально. Також з часом змінювалися і симптоми ураження: під час мітингу, під час транспортування до лікарні; одразу після госпіталізації; через кілька годин потому; через два дні; через 12 днів (класичний рецидив при ФОС) і т.д.

Аналізи проб грунту з обочини, де стояли діти, та квітів, що випали у них з рук, коли вони знепритомніли, відібрані через 5 годин на місці пригоди і проведені Миргородською райСЕС, показали якісну реакцію на «залишкову кількість отрутохімікатів з групи фосфорорганічних сполук». А аналізах крові Даші Бабич та Олі Багмет від 17 вересня 1998 року зафіксовано падіння активності холінестерази відповідно до 16,4 та 26,6 ммоль. Лікар з Полтави, яка діставала реактиви для аналізів на холінестеразу, конфіденційно повідомила, що у всіх потерпілих холінестераза впала в десятки разів, але була команда писати по холінестеразі норму.

29 вересня 1998 року, через 12 днів у потерпілих повторилися буквально всі ознаки отруєння, їх усіх знову доставили в лікарню в дуже тяжкому стані. Потім були систематичні повторення приступів: 15 листопада 1998 року, 3 грудня 1998 року, 16 січня 1999 року, 11 лютого 1999 року, 15 лютого 199 року, 17 березня 1999 року і т.д., бо батькам вже набридло їх фіксувати.

Стан здоров‘я потерпілих весь час погіршувався. Через рік вони відзначають такі явища, як: швидка втомлюваність, задишка, загальна слабкість, запаморочення, непритомність, постійний головний біль та нудоту, різке коливання артеріального тиску, біль в очах, відчуття тяжкості в ногах, оніміння та біль в ногах та руках, біль в серці, підвищену нервозність, страх без причини, безсоння, неможливість зосереджуватися, підвищену безпричинну роздратованість, плаксивість, загальмованість мислення, розлад короткої та тривалої пам‘яті, боязнь темноти та світла, боязнь закритого простору, боязнь самотності в темноті, у декого — галюцинації, поганий апетит, різке зниження зору, дискомфорт в зонах шлунку, печінки, нирок, сечового міхура.

Практично здорові до 17 вересня 1998 року діти, веселі й життєрадісні, перетворилися на маленьких старичків, не здатних до фізичних та розумових навантажень. Протягом першого року їм масово виставлені такі діагнози: вегето-судинна дистонія, діскинезія жовчно-вивідних шляхів, міокардіодистрофія, холецистоангіохоліт, панкреатит, збільшення щитовидної залози, збільшення лімфовузлів, астеноневротичний синдром, знижений імунітет-імунодефіцит. Через два роки додалися гастрити, гастродеуденіти, виразки дванадцятипалої кишки, онкопухлина, відслоювання сітчатки очей.

У багатьох учасників мітингу 17 вересня 1998 року, які тоді не потрапили до лікарні і не проходять по списках уражених, спостерігається різке погіршення здоров‘я з аналогічними симптомами. Але лікарі відмовляються реєструвати їх».

Далі у листі зазначено, що за даними управління з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків чорнобильської катастрофи Полтавської облдержадміністрації, Міністерство оборони проігнорувало запит і не направило своїх токсикологів в Хомутець для повного з’ясування обставин отруєння населення, перевірки стану зберігання отруючіх речовин на хімбазі в Селещині на Полтавщині в т.і.

Л.Кучеренко просить відповісти на ці та інші питання відносно отруючіх речовині запрошує Міністра оборони взяти участь у громадських слуханнях «Правда про хомутецьку трагедію».

***

З метою вжиття заходів щодо повної комплексної ліквідації наслідків масового отруєння в Хомутці і запобігання їх надалі Полтавський обласний медіа-клуб, УЕЛ «Зелений світ», «ЕкоПраво-Київ», молодіжний парламент Полтавщини, народний університет при культурно-просвітницькому товаристві інвалідів «Ірина», молодіжний парламент Полтавщини, Полтавська Спілка жінок «Чураївна», Полтавське відділення Комітету виборців України, об‘єднання «Еко-світ» та ще чимало інших громадських організацій 30 жовтня проводитимуть громадські слухання «Правда про хомутецьку трагедію». Вони розпочнуться о 10-й годині в приміщенні шахово-шашкового клубу за адресою: Полтава, пл.Неза- лежності, 16. У слуханнях братимуть участь керівники обласних галузевих управлінь, голови профільних комітетів Верховної Ради, представники міністерств і відомств, облдержадміністрації, облради, народні депутати та депутати облради, представники міжнародних організацій, партій, вітчизняних та зарубіжних ЗМІ.

Наші контактні дані:
36013 м.Полтава, вул.Більшовицька,34
Тел./факс: (0532) 185-184
E-mail: [email protected]

Водні ресурси забезпечують існування людей, тваринного і рослинного світу і є обмеженими та уразливими природними об’єктами. (Водний кодекс України)

Досить часто як в ЗМІ, так і навіть від Президента України можна почути твердження про високий рівень корупції серед державних службовців. При цьому наводяться дані міжнародних експертів про те, що Україна в цьому питанні займає майже «призове» місце в світі. І ось що дивно, при такому засиллі правопорушень випадки їх висвітлення в ЗМІ якщо і трапляються, то нерідко не мають наслідків. Виникає питання, що це, державний імунітет до проявів корупції, чи ще гірше — спосіб національного життя?

Прояви корупції в Україні за даними правоохоронців досить різні. Миколаївська обласна екологічна асоціація (МОЕА) «Зелений світ»» займаючись громадським контролем дотримання посадовими особами природоохоронного законодавства України, зіткнулась з вже «реліктовою» формою правопорушень, яку фахівці можливо віднесуть теж до корупції. Мова йде про порушення законів України, які подаються деякими державними структурами як захист державних інтересів (для зовнішнього світу подібне і уявити собі неможливо). Корні цього явища, на наш погляд, по-перше, в слабкій і не досить професійній не тільки державній владі, але і всіх інституцій суспільства, а по-друге — можливо в особливій формі мислення частини населення (наша спадщина за радянських часів) щодо «революційної», або господарчої, або особистої доцільності порушення законів. Такий стан суспільства є сприятливим середовищем для різних форм корупції. А.Вишинський, колишній прокурор СРСР в криваві 30-ті, який і породив доцільність порушення державних законів, мабуть добре розумів руйнівну для громадянського суспільства силу цього «щеплення».

Спілкування під час виборчих кампаній з широкими колами населення показало, що довіра до органів державної влади серед пересічних громадян підірвана. З метою подолання корупції і не бачачи інших шляхів, люди схильні прийняти, так званий «сильний» тип влади. Ці очікування мабуть теж враховував наш Президент, коли на інавгурації казав, що: «Наступні 5 років Ви побачите іншого Президента». Чи будуть виправдані ці очікування, час покаже.

На протязі вже понад 12 років МОЕА «Зелений світ» неодноразово піднімала на різних рівнях питання щодо порушень законодавства України при спорудженні як Південноукраїнської АЕС, так і додаткового гідрокомплексу, частинами якого є Ташлицька гідроакумулююча електростанція (ТГАЕС) і руслове (ріка Південний Буг) Олександрівське водосховище. Події навколо спорудження цього гідрокомплексу, який далі будемо іменувати «Ташлицька ГАЕС», стали вже занадто «гарячими» не тільки для громадськості Миколаївщини, але і для державності України.

Перш ніж перейти до подій, пов’язаних з проектом ТГАЕС, треба нагадати, що проблема водопостачання Півдня України дуже гостра. Принаймні посушлива Миколаївська область по показнику водозабезпеченості займає одне з останніх місць в Європі й в Україні. Ріка Південний Буг, яка є майже єдиним джерелом питної і поливної води для значної частини населення області, внаслідок надмірного зарегулювання втратила властивості до самоочищення. По рівню цієї зарегульованості вона вже давно не відповідає вимогам статті 82 Водного Кодексу України. Це по-перше. По-друге, Ташлицька ГАЕС, як спосіб регулювання добового споживання електроенергії, яку виробляють атомні станції, на сьогодні є вже «рудиментом» інженерного мислення. Мало хто обізнаний з тим, що ГАЕС споживає електроенергії майже у два рази більше, ніж виробляє. Тобто в Україні з введенням ГАЕС кількість електроенергії зменшиться (ТГАЕС, наприклад, на три агрегати поглине безповоротно згідно з розрахунком 520855 МВтг/рік). І трете — чи можна вирішити питання регулювання добового споживання електроенергії без Ташлицької ГАЕС? За відповіддю звернемося до визнаного авторитету у галузі енергетики, депутата Верховної Ради України, заступника голови Міжвідомчої аналітично-консультативної комісії з питань розвитку продуктивних сил і виробничих відносин академіка НАНУ Ігоря Юхновського. Ось що він казав в інтерв’ю газеті «Урядовий кур’єр» 6 березня 1999 року («Урядовий кур’єр», № 43): «Ядерна енергетика — специфічна проблема. Нарощуючи її потужності, мусимо автоматично збільшувати кількість іншої енергетики, яка могла б компенсувати ЇЇ надлишок. Останнім часом чути голоси, щоб з цією метою добудувати Ташлицьку і Дністровську ГАЕС, але, на моє переконання, це робота певного лобі. Спершу треба впровадити зонний облік спожитої енергії, знизити споживання «пікових», потужностей., а вже потім думати, чи потрібні нам ГАЕС, які неминуче завдадуть шкоди довкіллю». Існують і інші заходи, за допомогою яких можна вирішити цю технічну проблему і зберегти ріку.

Щоб розкрити технічну, економічну і екологічну недоцільність проекту ТГАЕС обсягу цієї статті недостатньо. Але повернемося до правових питань.

Неодноразово проект Ташлицької ГАЕС піддавався державним екологічним експертизам. Але кожного разу експерти зіштовхувалися з тими чи іншими порушеннями законів України. Щоб покласти край подальшої марнотратності колишній Міністр Мінекобезпеки України Ю.Костенко звертається до колишнього Державного Міністра України А.Мінченка. (лист від 13.01.97р. № 10-3-21) з твердженням, що «уточнений проект спорудження Ташлицької ГАЕС на даний час не вписується у діюче законодавче поле України. Виходячи з вимог діючого законодавства і беручи до уваги позицію громадськості, яка знайшла своє концентроване відображення у зверненні до Президента України проти цього об’єкту (підписане 41 народним депутатом України і цілим рядом визначних вчених)» Мінекобезпеки України не може погодити проект». Відповідно до практики правових держав у подібному випадку проект був би відхилений. Україна теж продекларувала своє прагнення до створення правової держави. Але як це прагнення службовці втілюють на практиці? Державний Міністр А.Мінченко після отримання листа від Ю.Костенко скликає нараду і дає доручення: «Мінекобезпеці, Держкоматому, МОЗ, Міненерго, Миколаївській облдержадміністрації, Держводгоспу, Мінекономіці, НАН у двомісячний термін визначитись у шляхах і умовах позитивного рішення питання про продовження будівництва Ташлицької ГАЕС». І ніде ні слова, що проект не вписується в законодавче поле України.

Ще достроково Держводгосп України за допомогою ВАТ «Укргідропроект» (м.Харків), таке рішення «знаходить». Перебравши на себе функцію тлумачення законів України, яка належить тільки Конституційному Суду України, і додавши деяких маніпуляцій з цифрами Генеральний директор ВАТ «Укргідропроект» В.Осадчук у листі до Голови Держводгоспу України стверджує, що в статті 82 Водного Кодексу України мова йдеться не про загальний обсяг водосховищ в басейнах річок України, а про корисний. Бо «. иначе окажется, что Водный Кодекс запрещает новое строительство водохранилищ и прудов в бассейне большинства рек Украины». І ось що дивно, таке «обгрунтування» можливості подальшого зарегулювання річок України було взято на озброєння Держводгоспом України. Позиція державного відомства в даному випадку, на нашу думку, є верхом цинізму. Цьому відомству добре відомо про дійсний стан річок України. Дніпро — головну водну артерію України вже давно перетворено на низку гігантських водосховищ-відстійників, в яких за даними дослідників накопичено сотні мільйонів тон високорадіоактивних мулів і іншого бруду. Екологічна проблема Дніпровського каскаду — як джерела низькоякісної питної води, як загрози найбільш небезпечної світової катастрофи — є і буде головною біллю як нинішніх, так і майбутніх поколінь не тільки України, а й всього світу.

На початок третього тисячоліття є всі підстави визнати, що Україна практично вичерпала можливості регулювання стоків рік. Як наслідок, більшість малих річок зникла, перетворившись в низку ставків. Багато хто пам’ятає старовинну пісню «Там де Ятрань тихо в’ється». Піддавшись чарам цієї пісні туристи Миколаєва пройшли берегами Ятрані. Сумно, але Ятрані вже нема. В кожному селі за допомогою гаток створено ставки, а між селами добре якщо зберігся струмок, а частіше зовсім сухе русло.

Водний Кодекс України, принаймні статтю 82 Кодексу, і було прийнято, щоб припинити відомчий безкрай стосовно подальшого зарегулювання річок. Ан ні, ще править бал на правовому полі України тінь сумнозвісного Вишинського.

На протязі минулих років МОЕА «Зелений світ» неодноразово зверталась і до громадськості шляхом проведення у 1997 році разом з Миколаївською облдержадміністрацією і Обласною Радою громадських слухань щодо впливу Уточненого проекту ТГАЕС на довкілля, і до Президента України, і до Верховної Ради України, і до причетних до цього проекту різних міністерств і відомств з проханням звернути увагу і припинити той правовий безкрай, який склався навколо Ташлицького проекту. Тільки в 1999 році асоціація друкує в ЗМІ низку статей, зокрема: «А віз з місця не зрушився» у газеті Миколаївської обласної Ради «Радянське. Прибужжя», «Що це, недбалість, чи дезінформація?» в загальноукраїнському тижневику «Український Південь», «Звернення до жителів м. Миколаєва та Миколаївської області» у газеті Вознесенської районної Ради Миколаївської області «Вісті Вознесенщини», «Атомники посягають на Південний Буг» в газеті Первомайської міської та районної Рад Миколаївської області «Прибузький Вісник», «Необхідна тільки повна правда. Треба покінчити з напівправдою і дезінформацією» у газеті «Український Південь», «Мирний атом наступає мирно?» в загальноукраїнській суспільно-політичній і літературній газеті «Кримська світлиця». Крім того, неодноразово надсилає листи до Президента України, до відповідних міністерств уряду України, до Верховної Ради України, до депутатів різних рівнів. Вичерпавши можливості громадського впливу на вирішення цієї проблеми асоціація робить спробу вдатися до правових важелів.

У лютому цього року асоціацією направлено звернення до Конституційного Суду України щодо тлумачення статті 82 Водного Кодексу України. Ключовим моментом цього звернення є те, що за юридично і фактично однакових обставин у одній і тій же справі (екологічній експертизі Уточненого проекту ТГАЕС) термін статті 82 Водного Кодексу України «загальний обсяг» застосовується одними й тими же органами державної виконавчої влади у різні роки по-різному з відповідно протилежними правовими наслідками. Однозначний висновок Конституційного Суду України щодо тлумачення змісту терміна «загальний обсяг», який вживається в статті 82 Водного Кодексу України» сподіваємося, покладе кінець практиці маніпуляцій зі застосуванням цього терміну і можливих порушень прав громадян України на безпечне для життя та здоров’я довкілля.

На базі проведеної асоціацією правової експертизи рішень органів державної виконавчої влади, в першу чергу колишнього Мінекобезпеки України, стосовно екологічних експертиз Ташлицького проекту Генеральному Прокурору України направлено клопотання з проханням внести протест з метою скасування «Висновку Державної екологічної експертизи стосовно Уточненого проекту спорудження Ташлицької ГАЕС» від 30.04.98р.

Вже отримано ряд відповідей, деякі з них досить дивні. Так, Державний комітет України по водному господарству на доручення Генеральної прокуратури України в своїй відповіді визнав, що запропонований при проведенні державної екологічної експертизи Уточненого Ташлицького проекту у 1997 році комітетом рівень заповнення Олександрівського водосховища порушує вимоги статті 82 Водного Кодексу України (є і обгрунтування порушення закону — господарча доцільність). Це признання робиться «на очах» Генерального Прокурора України і ніякого (принаймні нам не відомо) з його боку реагування.

Знову повертаємося до питання, чи спроможна Україна, як держава, забезпечити дотримання прийнятих законів? Що повинно ще здійснитися (бо ми вже маємо катастрофічне скорочення населення внаслідок, в тому числі, і екозалежних захворювань), щоб зрозуміти, якщо і далі будемо йти хибним шляхом правового нігілізму в економіці, потакаючи відомчо-клановнм інтересам, то неминуча екологічна катастрофа. А ознаки її в Миколаївській області вже є — на протязі життя одного покоління Бузький лиман, на березі якого в м. Миколаєві живе понад 500000 мешканців, перетворився, внаслідок забруднення, в небезпечне для здоров’я людей водоймище.

Спираючись на факти можна констатувати, що забруднення довкілля від антропогенного «тиску» вже перебільшило ту величину, з якою може справитися навколишнє середовище, і що вкрай необхідна програма оздоровлення водної системи півдня України.

Екологічна громадськість завжди підтримувала Президента України в напрямку забезпечення законності в державі. Ми впевнені, що і Президент України допоможе вирішити долю Ташлицької ГАЕС і Олександрівського водосховища за умовами беззастережного дотримання чинного законодавства, економічної доцільності і екологічної безпеки регіону.

Коментар «ПЛ»: 22 лютого 2000 року Миколаївська обласна екологічна асоціація «Зелений світ» звернулася до Конституційного Суду України із конституційним зверненням про офіційне тлумачення статті 82 Водного Кодексу України. Редакція отримала текст цього звернення 28 вересня 2000 року і до цього моменту ніякої відповіді Миколаївська асоціація не отримала.

Уважаемый Александр Исаевич!

Вы стоите на грани утраты доброго имени, гражданского достоинства и имиджа борца против тоталитаризма. Мой долг предостеречь Вас. Я говорю с Вами как диссидент с более чем тридцатилетним стажем, бывший товарищ по оружию и преданный читатель, распространивший в Самиздате множество копий Ваших великих произведений. Я имею право сказать Вам то, что должна сказать. Что Вы делаете, Александр Исаевич? Вам мало того, что с момента Вашего возвращения Вы не боретесь с коммунизмом, что не обращаете внимания ни на звезды над Кремлем, ни на мавзолей Ленина на Красной площади. Вам понадобилось еще унижаться перед чекистами, Вашими палачами и губителями России, подобострастно встречая на крыльце кадрового сотрудника КГБ Владимира Путина. Вы что, все забыли? Ваш арест, Лубянку, допросы, лагеря, тех узников, которым Вы посвятили свой сценарий «Знают истину танки», Вашу высылку из страны, людей, которые, рискуя жизнью, размножали и распространяли Ваш «Архипелаг ГУЛАГ»? Вы сотрудничаете с теми самыми Органами, которые прокляли в своих произведениях. Вы хотите уйти из жизни не с репутацией подвижника, а с репутацией лагерного «придурка» и стукача? Не Вы ли советовали в «Архипелаге» встречать сотрудников НКВД с топором? И Вы встречаете последыша НКВД, поздравляющего гэбистов 20 декабря (день рождения ВЧК), поклонника Сталина и Андропова, на крыльце? Не боитесь ли Вы, что герои Ваших произведений, Иван Денисович, Цезарь, Кавторанг, отрекутся от Вас? Жертвы экибастузского восстания, узники Соловков, Эльгена, Степлага встанут из могил, чтобы назвать Вас предателем. Вы вернулись в Россию для того, чтобы покрыть позором свое имя и русскую литературу? Каково будет Вашим будущим читателям знать, что автор этих пророчеств и откровений кончил ренегатом и приспособленцем?

Стыдно, Александр Исаевич. Помилосердствуйте, остановитесь. Иначе Ваши почитатели поступят с Вами, как с Кнутом Гамсуном: бросят перед Вашим домом Ваши опозоренные Вами же книги. У Вас хватило бесстыдства хвалить публично выходца из КГБ, тирана и военного преступника. Кнут Гамсун сотрудничал с фашистами, Вы — с гэбистами. Я не нахожу Вам оправданий и прошу всех еще живых и не сдавшихся диссидентов присоединиться ко мне и воззвать к Вашей совести русского писателя.

Валерия Новодворская, диссидент и правозащитник с 1968 г. (с 19 лет), трижды лауреат 70-й статьи УК РСФСР