Голос волаючого поодинокого платника податків

- "Як платник податків, я проти, щоб на мої кошти утримували вбивць, засуджених на довічне ув’язнення". - Дивлячись на пані, яка зненацька відчула себе громадянкою, що утримує на свої податки державний апарат і через це має право ставити перед ним вимоги, я подумала, що таке натхнення - та в мирних би цілях!

По першому національному ішов сюжет про рішення Конституційного суду від 30.12.99 р. Цим рішенням смертна кара в Україні була скасована, як неконституційний засіб покарання. Громадяни, думкою яких цікавились на вулицях Києва журналісти, бурхливо обурювались. А у мене в очах стояв лист жінки, син якої 27.12.99 р. був засуджений до смертної кари. Він визнав себе винним у кількох вбивствах із згвалтуванням. Мати написала нам, що на суді її син зробив заяву, що невинуватий, а зізнатись його примусили під час слідства жорстокими тортурами. В заяві мати наводила докази, що молоду людину катували, але чомусь ані суд, ані прокуратура не мали охоти розібратись в цьому.

А ще я згадала дзвінок до правозахисної групи літньої жінки, яка спитала мене, що робити, бо зарплатню не сплачують декілька місяців, а газ у приватному будинку пообіцяли відрізати за несплату: "Чи правду писали у газеті, що можна перерахувати за газ із старих ощадних книжок?" - спитала вона. Я відповіла, що й сама таке читала, от як це виконати реально, не знаю, бо закони логіки і справедливості щось в нас не діють.

А ще, того ж дня, я сама телефонувала в один із райвійськкоматів, треба було дізнатись, як сформулювали довідку про смерть юнака, який повісився у частині, прослуживши біля 2-х місяців. Якщо у документі буде написано: "Загинув при виконанні службових обов’язків" - батьки його отримають невелику надбавку до пенсії. Якщо ж буде написано: "Загинув при проходженні служби" - навіть такої мізерної компенсації в них не буде.

Господи, чому ми традиційно відчуваємо себе громадянами і платниками податків тільки тоді, коли нас запрошують від імені суспільства когось засудити?

Я, наприклад, теж хочу щось сказати саме як платник податків. Їй-бо, мені є чого сказати - ось послухайте: я сплачую податки і не хочу, щоб на мої гроші у тюрмах України утримували 226 тисяч ув’язнених! Це ж тільки трохи менше, ніж наша армія, на яку, до речі, завжди не вистачає грошей. Я не хочу, щоб у тюрмах утримували людей, які не скоїли насильницьких злочинів, які не є суспільно небезпечними, засуджених за дрібні злочини. Таких, за свідченням статистики, в нас більш половини. СІЗО та деякі ІВП переповнені, в них не вистачає ліків і вони є одним з джерел розповсюдження туберкульозу. Зараз навіть контролери у тюрмах постійно ризикують підхопити цю страшну хворобу.

Що вже казати про ув’язнених, які відірвані від родин, і не мають змоги свої родини утримувати. Ми знаємо випадок, коли на 4 роки ув’язнення були засуджені чоловік та жінка, батьки 3-х дітей, які через відсутність грошей вкрали 2 порожніх бідони для молока.

І знаємо випадок, коли юнаки були засуджені на великі терміни ув’язнення за крадіжку телефонів з заводу, про цінність яких вони, майже, підлітки, не мали ніякої уяви.

А, особливо, я не хочу, щоб від імені моєї держави і далі виносили людям вироки на кшталт того, який я беру зараз в руки. Отже:

2 жовтня 1995 року Мелітопольський міський суд у складі судді Фоміна В.А. (з секретарями, прокурором і адвокатами - не має сенсу називати всі прізвища), розглянувши справу по звинуваченню 5-х, раніш несудимих наших громадян, встановив, що троє з них - робітники одного з заводів у Запорізькій області, здійснили крадіжку на своєму підприємстві. Вкрадено було 38780 штук таких собі наплавочних кілець, вартість яких у 250 разів перевищувала суму встановленої на той час мінімальної заробітної плати. Потім вкрадені кільця вони винесли з заводу. Один з тих, хто скоїв крадіжку, передав кільця четвертому учаснику групи, підсудному Володимиру Майстренко, який сплатив за це гроші - 800$ США. П’ята звинувачувана в цій справі, прибиральниця заводу, була засуджена по ст.187 до 1 року позбавлення волі з відстрочкою вироку на 1 рік .Вона єдина лишилася на свободі.

В.Майстренко в листі до правозахисної групи стверджує, що він і духом не знав про крадіжку кілець, що його знайомий, якому він заплатив, запевнив його, що кільця були виписані ним на заводі. В копії вироку, що Майстренко надіслав нам, немає доказів, що він брав участь у крадіжці, чи знав про неї. Про це тільки свідчать ті, хто крав. Але чи можна вважати це юридичним доказом?

Отже, суд, іменем України кваліфікує скоєне цією групою за ст.86-1 і визначає покарання, ретельно підраховуючи всі пом’якшувальні обставини: гарні характеристики з роботи, наявність неповнолітніх дітей, відсутність судимостей. І ось такі собі раніш законослухняні громадяни, яких ніхто не вважав соціально небезпечними (тільки один з них був взятий під варту під час слідства, з інших було взято підписку про невиїзд), з урахуванням усіх пом’якшувальних обставин вироком суду отримують всього-навсього по 10 років позбавлення волі в ВТУ суворого режиму.

Цікаво, без полегшувальних обставин, що б з ними зробив суд? Але і це не головне диво. Головне диво полягає в тому, що В.Майстренко, про якого ніхто не довів, що він навіть брав участь в крадіжці, не те, що організував її, отримав більше за всіх- 10,5 років.

Може, суддю роздратувало, що він не визнав себе винним, може була якась інша загадкова причина, може бідолашний пан Володимир просто судді не сподобався бо ніякою логікою чи здоровим глуздом ці 10,5 років пояснити не можна. Здавалося б, касаційні чи наглядові інстанції повинні були б виправити цю дику за своєю жорстокістю ситуацію. Але ж ні. Ані скарги Майстренко, ані наші скарги до Верховного Суду України, до голови Верховного Суду не мали ніяких наслідків. Майстренко і зараз в колонії.

Я не хочу думати, що всі, хто залишив йому вирок в силі, люди жорстокі, не здатні на співчуття. Але, на превеликий жаль, в країні, де ми живемо, люди, з їх почуттями і мораллю, існують окремо, а державний механізм, в даному випадку - судова машина, працює окремо. З-за цього судочинство дуже часто нагадує нещасний випадок на підприємстві, коли не саме винний, а просто найбільший роззява, попадає в середину самої по собі працюючої машини. І вона на очах у здивованих глядачів того роззяву перемелює вщент.

До речі, до нас інколи звертаються вбивці, які отримали менший строк. Всі людські критерії в нас переплутані, і ціну життя людини і 250 мінімальних заробітних плат чинне законодавство практично зрівняло. Я впевнена, що яким би серйозним не був їх вчинок, тих, хто вкрав кільця, він не вартий 10-ти років за гратами, особливо в наших умовах. Що вже казати про Майстренко?

У цій справі ми отримали вітання з нашого недалекого минулого, коли ця сумнозвісна стаття 66 ч.1 - крадіжка державного майна в особливо великих розмірах мала, як санкцію, в тому числі, розстріл. До речі, коли наша група починала свою роботу, як правозахисне відділення Харківського Меморіалу, до нас звернулись родичі людини - інваліда Вітчизняної війни, який відбував 20-ти літній термін ув’язнення. В 1986 році, фактично за підприємницьку діяльність, звісно тоді незаконну, ця людина була засуджена за ст.66-1 до розстрілу.

Як інваліду війни, розстріл йому замінили на 20 років ув’язнення, і ця стара і вкрай хвора людина в важкому стані перебувала в колонії для інвалідів під Дніпропетровськом. Майже півтора року ми писали у різні установи, доводячи, що ця хвора людина сидить за те, що молоді і здорові підприємці роблять сьогодні відкрито і законно. Нарешті стан в’язня настільки погіршився, що його було через це звільнено за відповідною статтею.

Життя людини в тоталітарній державі коштує дуже мало. Наприкінці 80-х років засоби масової інформації гостро критикували сумнозвісну ст.86-1, розстрільну її частину відмінили. Але у кримінальному кодексі України вона залишилася! І хто мені пояснить, де тут логіка і здоровий глузд, якщо Конституція України визнає рівноправними усі форми власності, тобто і захист будь-якої з них повинен бути однаковим! І будь який юрист скаже, що, якби Майстренко і його співучасники вкрали ті ж самі кільця з приватного будинку, вони б отримали менший строк в 30-40-ві роки, правда, було ще гірше. 10 років таборів людина отримувала за крадіжку декількох колосків з колгоспного поля. Сумнозвісні накази нашого вождя і вчителя, з-за яких за гратами опинились мільйони колгоспників, і зараз пам’ятають старі мешканці сел. В тому, що сталося з Майстренко, я бачу, на жаль, тільки кількісні, а не якісні зміни у відношенні держави до свого громадянина. Невже хтось справді вважає, що такі жорстокі санкції, які передбачає ст.86 ч.1 мають хоча б якийсь сенс? Невже крадіжки державного майна таке незвичайне явище? Чи може хтось рахує, що закони недостатньо суворі? Захищати власність, в тому числі і державну, треба насамперед на економічному рівні. Економічний добробут ліпше будь-яких санкцій зможе зменшити кількість злочинів проти власності. Суворі вироки не викликають обурення тільки, якщо в них є справедливість. Чи ми маємо щось таке у випадку з Майстренко?

Світ, жорстокий до пересічного громадянина, не може не викликати в нього обурення і відчуження. Влада ризикує залишитись без будь-якого зворотного зв’язку. Ми не знаємо, що порадити жінці, якій нема чим сплачувати за газ, ми дуже стурбовані соціальним станом батьків загиблих, але тут можна хоч якось пояснити всі ці прикрощі економічним становищем країни, відсутністю грошей у бюджеті. Тобто слабкістю нашої держави. Але якщо на наші з вами гроші утримують у тюрмах таких, як Майстренко, здатного робити, годувати дітей, нарешті сплачувати податки - то давайте повчимося рахувати хоч на пальцях. Якщо гуманістичні переконання потрібні не кожному, може хоч економічні спрацюють? Напевне, за 10,5 років ми витратимо на утримання Майстренко під вартою не 250 мінімальних заробітних плат, а набагато більше, правда?

Англія, м’яко кажучи, більш заможна країна, ніж Україна. Але сучасний уряд лейбористів вважає чомусь, що кількість ув’язнених в Об’єднаному Королівстві - надто важкий тягар для їх громадян - платників податків. І ось в Англії розпочалася реформа. Суть її полягає в тому, що засуджені за ненасильницькі дії звільняються від подальшого відбуття покарання в тюрмі і перебувають удома під контролем МВД.

Чому б нам не зробити так саме? Чому, взагалі, у нашого суспільства такій стійкий рефлекс хапати і саджати - ніяк не зупинимося з 17-го року?

Щодо бідолашного Майстренко - то в нас залишився єдиний вихід: звернутись до Президента з проханням про помилування. Дай Боже, щоб він, нарешті, опинився удома. Наше суспільство повинне бути зацікавлене в цьому не менш, ніж він сам і його родина. Але, на жаль, ми ніяк не можемо це усвідомити.