Чи завжди „правозахисники“ дійсно захищають права людини

Навіть не знаю, радіти мені, чи сумувати з приводу популярності, якої набули останнім часом у нашому суспільстві слова „права людини“ та „правозахисник“. З одного боку мусив би тішитись тим, що, приміром, „Загальну Декларацію прав людини“ або „Європейську хартію про місцеві мови та мовні меншини“ згадують на обгрунтування своєї діяльності та своїх завдань все більша кількість політичних партій, громадських рухів та окремих діячів. А з іншого — волосся стає дибки від тих ідей, які подекуди намагаються піднести на такому шляхетному підмурку.

Найневинніша з них — захист прав (?) постраждалих від трастів та інших „пірамід“. Виявляється, вимагати від суспільства відшкодування збитків тим, хто СВІДОМО закопав свої гроші на „полі чудес“ у сподіванні на швидке та легке збагачення — це і є „правозахист“! Підкреслюю, більшість з постраждалих були свідомі того, як ризикують: фахівці в пресі постійно роз’яснювали механізм ошуканства у „довірчих товариствах“ ба більше, „жнива“ на українських „лоходромах“ припали на час, коли загальнопопулярне „Останкіно“ щодня розповідало про крах то „МММ“, то „Властеліни“. Наші ж „буратіни“ у розмовах зі мною відповідали на це: „Хто не ризикує — не п’є шампанського“. А тепер ті, хто гуртує на мітинги з перекриванням транспортних артерій, називають себе правозахисниками! Глум та сором. Але це ще „квіточки“.

Набагато огиднішими є спроби почепити міжнародні правозахисні документи на штандарти сил, які за своєю природою тяжіють до тоталітаризму: „більшовиків“ та шовіністів (вони ж — борці проти уявного „витаптиванія на Украінє русского язика“). Справа в тому, що задля виправдання свого самозалучення до поважної когорти правозахисників ці „достойники“, від чийого тривалого панування все ще ніяк не оговтається українське суспільство, намагаються накинути громадськості хибне, перекручене до повної протилежності трактування самого поняття „права людини“. Як щось природне, загальнозрозуміле та навіть святе вони обстоюють. право більшості ігнорувати меншість! Їхні аргументи на кшталт:

— „так історічєскі сложілось, что большинство харьковчан говоріт по-русскі, поетому трєбовать от чіновніка владєнія украінскім язиком єсть нарушеніє прав чєловєка“,

— „я нє понімаю по- украінскі, і обращаться ко мнє на етом нарєчіі — нарушеніє моіх прав“,

— „я нє знаю украінского, поетому прєподаваніє во всєх інстітутах должно бить на русском язике“,

— „для обєспєчєнія моєго права нє знать украінского — дайош второй государствєнний язик“ — алогічні, і не мають нічого спільного з правами людини.

Правозахисник з цього приводу сказав би:

— „в міру“ ніхто не змушує тебе говорити українською, тож не змушуйте нікого переходити на російську;

— якщо ти чиновник, то мусиш спілкуватись з відвідувачем ЙОГО МОВОЮ;

— ти можеш вчити своїх дітей так, щоби вони не володіли українською мовою, але в такому разі ти обмежуєш їм свободу вибору кар’єри (див. попереднє твердження);

— якщо хочеш двомовності в суспільстві, то чинне законодавство цьому не заважає: вивчи українську, бо твої україномовні співгромадяни ВСІ володіють російською;

— не намагайся скористатись тим, що зараз ти (як тобі здається) в більшості; поважай україномовну меншість — і вона, як в свою чергу стане більшістю, не перестане поважати твою російськомовність.

Така, і ТІЛЬКИ ТАКА, позиція відповідає духові і букві „Європейськоі хартії про місцеві мови.“. В той же час Хартією постійно, безсоромно та з галасом вимахують під прямо протилежними гаслами!

Ще менше підстав оголошувати себе правозахисниками мають „собіратєлі всєя Русі“ (виявляється, маємо й таких). Ці посилаються на Загальну декларацію прав людини у своєму небажанні бути відділеними кордоном від рідної їм культури. Мені не зрозуміло, в чому тут проблема: кордони України абсолютно прозорі для культурного обміну. А якщо цього замало — Україна визнає право особи на вільне пересування. Мене ж (як і багатьох моїх співгромадян) ТА культура і, головне, ТОЙ МЕНТАЛІТЕТ не влаштовують; мені більше до вподоби менталітет народу саме цієї землі. Тим більше, що навіть побіжне ознайомлення з літературою „заєдінщіков“ дозволяє зробити висновок: збиратись докупи (у велику „шоблу“, чи „шалман“, як у притаманній йому лексиці міг би сказати пан Путін) їм треба, аби побудувати „справжній кордон на заході, все „відібрати та поділити“ та щоб Америка з Китаєм боялися! Нічого ж собі „правозахист“!

Я ніколи не погоджусь, щоб до шанованого мною шляхетного кола правозахисників зараховували себе оборонці „пірамідних буратін“, а тим більше — шовіняки та „заєдінщікі“. Бо зміст основних правозахисних документів знаю, дякувати Богові, не у їхньому викладі. Тож їхні потуги викликають у мене тільки сміх. Водночас сумно, що ця публіка намагається, так би мовити, „в’їхати до раю на чужому моторолері“ користуючись необізнаністю в царині прав людини більшості наших співгромадян. Отже, ту необізнаність конче потрібно ламати.