Деякі міркування стосовно прав жінок
Протягом кількох останніх десятиліть світова і національна правотворча практика поповнилася помітною кількістю нових документів стосовно прав людини. Значна частина цих документів відноситься до регулювання правового статусу жінки. Постійна увага правотворців та зацікавленість держав проблемами прав жінок значно сприяли прийняттю сучасних нормативно-правових та рекомендаційних актів універсального і локального характеру. Поступово і національні системи права починають пристосовуватися до міжнародних стандартів прав жінки. Зрештою, і саме ставлення до статусу жінки в суспільстві було значною мірою кореговано. Жінки не лише отримали певні права, а й здобули правову рівність з чоловіками.
Але досить часто факт існування окремого інституту прав жінок заперечується в суспільстві, а тому важливо, перш за все, відповісти на питання, а чи можна, чи потрібно виділяти поняття прав жінок як цілісного інституту? І тут слід памятати про специфіку цієї групи прав, що хоч більшою частиною невіддільно належить до загальної концепції прав людини, але в деяких випадках навіть і виходить за її рамки.
По-перше, великий комплекс прав людини охоплює всі соціальні групи населення, а тому права жінок — це, безперечно, теж права людини, що також є загальнообовязковим імперативом для всіх.
По-друге, права жінок як інститут беруть свій початок із тих самих документів, на яких базується і загальна концепція прав людини. Це, перш за все, Статут ООН 1945 р., де в преамбулі держави-учасниці ще раз підкреслили важливість прав людини та рівноправя чоловіків і жінок. Стаття 1 Статуту встановила повагу до прав людини без поділу за ознакою статі, як одну з цілей ООН. Принцип недискримінаційності та рівних можливостей між чоловіками та жінками також підтверджено в статтях 8, 13, 55, 76 Статуту, а статтею 56 закріплено обовязок держав-членів співробітничати в цій галузі.
Іншим базовим документом для прав жінки і людини стала Загальна Декларація прав людини 1948 р., де в статті 2 знову підтверджено проголошений в Статуті ООН принцип недискримінаційності жінок.
Однак, для прав жінок поняття дискримінації не завжди є підходящим. Адже ці права певною мірою є особливими правами. Зокрема, найважливіший в світі дар материнства не може реалізувати людина іншої статі. Саме цим має бути детерміновано загальний підхід до всіх прав жінок. Саме ця специфічна група прав, що повязана з дітонародженням, виходить за рамки загальних для всіх прав людини. Важливість цього питання полягає якраз в тому, що дискримінації, про які завжди ведеться мова при порушенні прав жінок, не стосуються цих специфічних прав. Поняття дискримінацій можливо застосовувати лише до випадків, коли має місце явне чи приховане надання переваги чоловікам перед жінками у реалізації чи наданні певних спільних для них прав, свобод, можливостей. В даному випадку застосування категорії дискримінацій щодо цієї групи прав жінок є недоречним, оскільки можливість реалізації права на материнство належить лише жінкам, і ніякі переваги в сторону чоловіків тут неможливі. Отже, універсальні норми права загального характеру, що забороняють всі форми дискримінації щодо жінок не мають тут своєї дії. Тому ця сфера прав є специфічною не лише за характером відносин, а й за особливостями правового регулювання.
Здавалося б, стосовно права жінки народити дитину не може бути жодних заперечень. Однак, на практиці навіть право материнства та суміжні йому права зазнають гострих порушень. На такий висновок наштовхують деякі статистичні данні. Так, відсутність інформації та статевого навчання призводять в Аргентині, приміром, до того, що щорічно вмирає від невдалих пологів 333 жінки, а від гінекологічних захворювань — 861. При цьому із загального масштабу 40% жінок не мають змоги або просто не звертаються до лікарень. Відсутність інформації підтверджується й тим, що з 500 тис. жінок, які щорічно помирають від пологів, 98% смертей приходиться на малорозвинені країни. Причини смертності також коріняться у відсутності соціальних служб, системи охорони материнства, а подекуди й простої неписьменності жінок та їх віддаленості від цивілізації.
В результаті такого стану речей ріст народжуваності одночасно з високим рівнем смертності серед немовлят стають неминучими. Скажімо, в Африці він складає до 700 мертвонароджених немовлят на 1000 новонароджених, тоді як в Європі ця цифра дорівнює 10 на 100 тисяч.
Однією з найбільш розповсюджених проблем і причин смертності серед жінок є аборти. В Аргентині за даними відділу з питань материнства та юнацтва Міністерства соціальних відносин та охорони здоровя на 1985 р. щороку здійснювалося 400 000 абортів, що серед майново незабезпечених жінок стало частим «про- тизаплідним засобом», не кажучи про те, що в деяких країнах «третього» світу 80 — 90% ( дані на 1991 р.) жінок народжують без спеціальної медичної допомоги. Всі ці проблеми потребують гнучкого та розумного втручання держави для регулювання сімейних питань з метою захисту здоровя і життя матері та дитини.
Варто уваги, що саме з вирішення сімейних питань розпочалася правозахисна робота в галузі прав жінок. Взагалі історія виникнення жіночого правозахисного руху нараховує близько ста років. Уже 1902 р. були прийняті Гаазькі міжнародні конвенції стосовно колізій національних законів про шлюб, розлучення та опіку над неповнолітніми, було розпочато роботу та дослідження ситуацій з правами жінок і їх практичною реалізацією. Особливу увагу проблемі приділяла Ліга Націй, яка в 1935 та 1937 рр. підготувала кілька базових доповідей про стан речей в галузі прав жінок. Подібні дослідження проводилися і на регіональному рівні, а особливо на Північноамериканському континенті та в Латинській Америці.
Однак, нормативно-правова база в галузі прав жінок почала цілеспрямовано накопичуватися і зрештою склала частину сучасного міжнародного права лише з моменту першого офіційного визнання рівноправя жінок та чоловіків в Статуті ООН. Згодом було прийнято ряд документів Генеральної Асамблеї ООН та Міжнародної Організації Праці.
«Друга хвиля» феміністичного руху була присвячена досягненню не лише юридичної, а й фактичної рівності чоловіків і жінок. Період з 1975 по 1985 рр. було оголошено Десятиріччям Жінок. В 1993 р. прийнято Декларацію про ліквідацію насильства проти жінок. Саме цим документом було здійснено остаточне визнання масового та загрозливого характеру цього явища.
Після такої тривалої та напруженої роботи в цій галузі права жінок мали б здобути широкого визнання та підтримки в світі. Однак, лише Віденська Конференція ООН 1993 р. вперше офіційно закріпила визнання самого факту існування прав жінок та фактичного їх порушення в глобальних масштабах. І нарешті, на конференції в Ріо-де-Жанейро в 1999 р. було офіційно визнано ключову роль жінки в процесі стійкого розвитку суспільства, чим остаточно було урівноважено суспільний статус жінки із статусом чоловіка.
Маючи таку тривалу історію активної роботи, жіночий правозахисний рух сьогодні переглядає свої позиції навіть стосовно самої правотворчої техніки, самої концепції прав жінки та її розуміння. Тому нові правові норми в галузі прав жінок мають бути складені виходячи з позицій так званого «жіночого» правового аналізу. Адже існуюча концепція прав людини вочевидь несе на собі відбиток чоловічого бачення прав, оскільки всі документи в цій сфері створені були здебільшого чоловіками, бо й всій світовій культурі останніх тисячоліть притаманна так звана «маскулінна орієнтація». Застосування ж у правотворчому процесі «жіночого» правового аналізу зовсім не означатиме, що норми права по встановленню та захисту прав жінок створюватимуть більш сприятливе правове середовище для жінок, ніж для чоловіків. Це означатиме лише, що при здійсненні впливу на правозахисну теорію і практику необхідно буде виходити з того, як самі жінки сприймають порушення своїх прав. Тобто цей правовий аналіз передбачає, що погляд на права жінки буде здійснено з урахуванням їх рівності чоловікам не лише в соціальній та культурній сферах державного буття, а й у політичній, економічній, правовій.
До останнього моменту жінки-парламентарі чи законодавці залишалися або в меншості, або взагалі були відсутні. В Латинській Америці (як і на всьому пострадянському просторі) в 1987 р. присутність жінок в національних парламентах дорівнювала від 0% до 13.3%. Загалом, зростання цих показників дуже повільне і не перевищує вказаного рівня. А в Антігуа, Барбуді, Санта Лусії, Уругваї жінки не значаться навіть в списках кандидатів. Фактором додаткового впливу є масова неписьменність жінок, що сягає в Карибському регіоні до 23% — 45% в залежності від країни.
В 1990 р. всього лише 3% всіх посад світових урядів обіймали жінки. Цей розподіл, однак, не є рівномірним. Адже в урядах 93 країн жінки не займають жодної посади. Навіть в міжнародних організаціях структури ООН та Європейської співдружності, які часто й ініціюють прийняття міжнародних документів з прав людини, жінки складають лише 5% верхівки. Жіноче представництво в найвищих ешелонах влади в світі становить менше, ніж 10% — здебільшого в специфічних галузях — освіти, охорони здоровя та соціальній сфері, але проблемою є те, що будь-яка політична активність жінок практично є майже неможливою, оскільки графік роботи організацій та установ більше підходить чоловікові, аніж жінці, що має сімейні обовязки.
Однією із реальних можливостей вирівняти кількість жінок-парламентарів — це прийняття національних законів про квотування для жінок місць у списках кандидатів та парламентах держав. Така практика прижилася в Швеції, де жінки в уряді і парламенті складають 50%.
Саме під впливом таких сучасних підходів до розуміння сутності прав жінки було поступово змінено правове розуміння принципу рівності чоловіків та жінок. І якщо перші універсальні документи на зразок Статуту ООН 1945 р., Загальної декларації прав людини 1948 р., Декларації Генеральної Асамблеї ООН «Про ліквідацію дискримінації відносно жінок» 1967 р. документально зак-ріпили статеву рівність, то Женевська конвенція 1979 р. вперше вводить правову норму ліквідації всіх форм дискримінації жінок як відмінну від просто дискримінації протилежних статей. Тобто було здійснено відхід від норми так званої гендерної нейтральності, що вимагала однакового ставлення до чоловіків та жінок на основі рівності. Офіційно було визнано, що специфічні природні особливості жінок, необхідність захисту материнства та здоровя жінки, широка практика дискримінації вимагають особливих правових норм.
Тривалий час концепція абсолютного державного суверенітету та діяльність держав-суверенів на власній території не підлягали впливам, стаючи на заваді і самому поширенню прав жінки. Саме тому цю групу прав відносять до третього – четвертого покоління прав людини, разом з правами, що стосуються навколишнього середовища та правами біженців. Але з того моменту, коли визнання прав жінки стало одним із міжнародних стандартів прав людини, одразу ж постало питання про відповідальність за порушення таких прав.
Безперечно, в сучасних міжнародних відносинах жодна держава не може безкарно порушувати встановлені норми міжнародного права. Але і досі основною проблемою, на яку натикаються правозахисні жіночі рухи і організації, є виокремлення із сфери відання національних держав такого питання, як порушення прав жінок. Адже однією із визначальних характеристик міжнародних стандартів прав людини є та, що воно має державну основу, тобто порушення прав людини вважаються такими тільки в тому випадку, якщо держава, що підписала документ, є відповідальною за певне порушення, тим більш, коли порушник є посадовою особою і діє в рамках компетенції, наданої державою. Позитивним прецедентом в цьому ключі може стати практика Європейського Суду з прав людини у справі «Кіпр проти Туреччини» 10 липня 1976 р., де було визнано вину окупаційної Туреччини за згвалтування турецькими окупантами кіпріоток. Тим самим створено правовий прецедент щодо відповідальності держави за дії уповноважених нею осіб.
Але порушення прав жінок здійснюється частіше не державою чи її представниками, а приватними особами в сфері приватних відносин. Тут мова не може йти про міжнародну відповідальність держави, а лише про відповідальність окремих осіб за порушення національного права. Однак й досі в світі ще існують країни з мало розвиненим законодавством, що не може гарантувати ефективного захисту прав жінок при їх порушенні. Тому досі деякі держави відстоюють точку зору, що такі порушення не підпадають під дію міжнародних нормативно-правових документів, бо ці відносини не врегульовані законами держави, а є сферою приватного життя.
Така позиція є безпідставною, оскільки Міжнародний пакт з громадянських і політичних прав 1966 р. встановлює, що держави зобовязані «забезпечити всім особам, що знаходяться на їх території і підпадають під їх юрисдикцію, всі права, що передбачені даним пактом». Отже, держави повинні забезпечувати громадянам їх права і вживати необхідних заходів для попередження їх порушення. Це закріплено і в Женевській конвенції 1979 р., яка містить положення про імплементацію міжнародних норм про захист жінок від дискримінації в національні законодавства. Більше того, враховуючи той факт, що неможливість реалізації права жінок часто повязана з державною релігією і культурою, було нормативно встановлено обовязок держав змінити соціальні і культурні способи поведінки чоловіків і жінок з метою подолання забобонів і традицій та іншої практики, заснованих на ідеї неповноцінності або навпаки — верховенстві однієї статі, або на стереотипах чоловічих чи жіночих ролей. Отже, в міжнародному правовому полі чітко визначено всі необхідні правила поведінки держав для ефективного захисту прав жінок, але, насправді, всі ці зобовязання виконуються дуже повільно або й взагалі залишаються проігнорованими багатьма державами. Так, для прикладу, станом на 1996 р. закони проти побутового насильства було введено лише в 44 країнах світу, проти згвалтування дружини — в 17 країнах, проти сексуальних зазіхань — в 29 країнах, проти заподіяння каліцтв жіночим геніталіям — в 14 країнах (хоча щороку близько 2 мільйонів дівчат зазнають таких насильств).
Загалом, насильство проти жінок залишається й досі однією з найсерйозніших проблем в світі. Ця проблема є дуже широкою, оскільки насильство має безліч виявів.
Поняття «жорстокість» або «насильство проти жінок» включає в себе будь-який вияв насильства, заснований на ознаках статі, або загрозу такого насильства, агресію, фізичне, сексуальне, психологічне страждання, заподіяне по відношенню до жінки, свавільне позбавлення чи обмеження свободи в суспільному та приватному житті. Сьогодні насильство може приймати різні форми: фізичне насильство над дітьми в сімї, насильство при одруженні та подружнє насильство, інцест, експлуатація жінок, примусова проституція, сексуальні зазіхання на роботі та в навчальних закладах, порушення або позбавлення прав людини під час збройних конфліктів тощо. Найбільш розповсюджені види насильства – побої, гвалтування, заподіяння каліцтв, спалення нареченої, насильницький шлюб, заподіяння генітальних каліцтв, насильство з боку держав з антидемократичними режимами, і лише як одна із складових частин – дискримінація.
Зараз правозахисні рухи та міжнародні урядові і неурядові організації мають достатньо інформації та статистичних даних, які знову і знову доводять наявність та ненадуманість проблеми. Вона не є ані штучною, ані перебільшеною. Так, скажімо, на сьогодні близько 60 мільйонів жінок зникли з різних причин, але в основі їх всіх міститься дискримінація на підставі статі; близько 1 мільйона дівчат щорічно насильно заганяються в проституцію; в США кожних 9 секунд жінка підпадає під акт насильства з боку свого інтимного партнера; в Індії щорічно вбивають більше 5000 жінок через те, що родичі їх чоловіків вважають посаг недостатнім; в деяких країнах Ближнього Сходу та Латинської Америки чоловіки часто звільняються від покарання за вбивство невірної, неслухняної чи свавільної дружини, оскільки це вважається питанням «честі» і може бути виправдано «психологічним збудженням» чоловіка, станом афекту. Останнім часом є свідчення того, що насильство та згвалтування жінок є засобом військової стратегії.
Та все ж, найбільш масовим і брутальним виявом насильства проти жінок є проблема «білого рабства» або торгівлі жінками. З одного боку це явище є найбільш дослідженим і нормативно врегульованим з усіх проблем, які поставив перед світовою спільнотою глобальний правозахисний рух. Існує ряд спеціальних документів, що поставили продаж жінок поза законом. Це Паризька міжнародна угода 1904 р., конвенції 1910 р., 1921 р., 1933 р., Конвенція ООН про боротьбу з торгівлею людьми та експлуатацією проституції третіми особами 1949 р., Конвенція про рабство 1926 р., Додаткова Конвенція про знищення рабства, работоргівлі, інститутів та практики, подібної рабству 1956 р.
Рабство вже давно є злочином у всьому світі, а тому здається просто невірогідним те, що весь центр Європи просто розподілено в секс-бізнесі на держави-замовниці та держави — надсилачі жінок і дівчат для зайняття проституцією. Такі країни, як Швеція (щорічно зафіксовано 1500 секс-працівниць), Фінляндія, Німеччина (один з найбільших покупців жінок в світі, де загальна кількість повій в 1996 р. доходила до 50 000), Франція, Нідерланди, Бельгія, Швейцарія, США, Японія, Макао сьогодні є найбільшими отримувачами «живого товару» в світі. Водночас, країни Балтії, Польща, Росія, Україна, Південна Африка, Латинська Америка є найбільшими надсилачами потенційних повій до держав розвиненого світу.
І не випадково найбідніші держави світу або держави, що переживають період економічних перетворень та знаходяться на шляху розвитку, потрапляють до розряду «донорів» світової мережі секс-бізнесу. Саме економічні негаразди і відсутність матеріального достатку штовхають дівчат до пошуку роботи за кордоном.
Бо й справді, за тих обставин, що проблеми робочої дискримінації існують навіть в розвинених країнах, годі й говорити про те, як це питання стоїть в тих суспільствах, де жінка традиційно відігравала другорядну соціальну роль. Не дивно, що в 1992 р. Світовим Банком проблема була визначена як фактор штучного створення зверхзайнятості чоловіків і безробіття жінок. За загальними підрахунками більше 50% жінок працюють в сфері послуг, на місцях меншої соціальної цінності (при тому, що 78% з них отримують вищу освіту, тільки 26% працюють за спеціальністю), тобто мають меншу заробітну платню. В сімях, де одна жінка є годувальником, ситуація за таких умов стає справді складною. Такі родини офіційно вважаються бідними.
За даними того ж Світового Банку на 1994 р. в Аргентині як найбільш розвиненій країні Карибського регіону в 100 найбільших фірмах держави жінки займають всього 4.9% робочих місць, в сфері послуг — 6.2%, в банківській сфері — 3%. Водночас, влаштування на роботу теж є проблематичним, оскільки висувається ряд специфічних вимог до віку, сімейного стану, походження, наявності дітей, місця проживання жінки. За офіційними даними 80% всіх працевлаштованих жінок отримують нижчу заробітну платню з причин, що не мають нічого спільного з їх кваліфікацією, жінки мають менший доступ до кредитів і фінансових послуг, навчальних програм та досліджень, повільніше просуваються по службі. А що говорити про тих жінок, які не навчені навіть елементарній грамоті? Скільки шансів на працевлаштування мають вони? Але ж в деяких державах Південної Америки їх кількість досягає 45%.
Отже, фактор розподілу держав на постачальників «живого товару» та приймачів – це завжди економічні, а іноді й політичні негаразди. Тому завданням держав, що мають таку соціальну біду є створення законодавства захисного характеру, що спрямоване на припинення протиправного вивозу жінок за кордон.
Типовим прикладом такого законодавства є українське законодавство. Одним із напрямків діяльності дер-жави в цій сфері є покарання трафікерства, работоргівлі та примусової проституції. В Україні найбільш вживаною нормою захисту, яка реально застосовується в цій сфері, є ст.210 КК (утримання домів розпусти та звідництво). За нею було засуджено в 1995 — 1997 рр. 14 осіб. Існують ст. 119, 123, 208, які також спрямовані на захист статевої свободи жінки, але застосовуються значно рідше. В Проекті нового КК України передбачено ст. ст. 141, 149, які передбачають відповідальність за торгівлю жінками та за примушення до зайняття проституцією.
За умов, що Україна як член ООН приєдналася до Конвенції ООН про боротьбу з торгівлею людьми та експлуатацією проституції третіми особами 1949 р., Конвенції проти рабства 1926 р., Конвенції про відміну рабства 1956 р., необхідно упорядкувати національне законодавство з метою захисту жінок від незаконного вивозу за кордон. Так, Законом України від 28 березня 1998 р. було внесено змін до КК України і введено ст. 124 про торгівлю людьми, де передбачена кримінальна відповідальність за продаж та експлуатацію людей в секс-бізнесі, у вигляді позбавлення волі на строк до 8 років з можливою конфіскацією майна, а у випадку залучення до цього бізнесу неповнолітніх — від 5 до 10 років.
Така політика держави стала відгуком на масовий виїзд українок за кордон. За останні 10 років з України виїхало 400 000 (10% від щорічних 4 млн. вивезених таким чином в світі) жінок віком до 30 років. Часто вони зазнають тортур з непоодинокими випадками вбивств.
Отже, немає сумніву, що захист прав жінок на сьогодні є обєктивною необхідністю, оскільки немає жодної держави, де б не існувало хоча б одного з виявів порушення прав жінок. А саме тому це питання стосується кожної країни, яка прагне наблизитись до статусу правової держави. Зараз це є проблемою не лише правового, законодавчого, економічного, політичного та соціального характеру. Тепер проблема прав жінок є в більшій мірі культурною, проблемою застарілих стереотипів і невиправданих соціальних переваг та стандартних ролей, що перекошені в сторону чоловіків. Часто згадки про права жінок викликають неабияку ворожість з боку суспільства, неприйняття будь-яких пропозицій та інформації, а проте, навіть саме визнання існування явища прав жінок та наявності їх масових порушень, зняття неприязні і ворожості до її розгляду уже свідчитиме про зміну соціального мислення, культури і свідомості. Отже, важливо, щоб держава не лише ратифікувала необхідні міжнародні документи і створила ідеальне законодавство. Перш за все необхідно, щоб було створено таке соціально-економічне середовище, за якого дотримання та реалізація прав жінки, як і взагалі прав людини, стали б реальністю. Саме такі зміни будуть поступово створювати й нову систему суспільних відносин, яка буде носити не статеву, а соціальну і правову основу. Ця система суспільних стосунків і має сьогодні назву «гендер».