Яка медицина потрібна Україні?
Яка медицина потрібна Україні?
„.на туберкульозному обліку в Україні знаходиться 640 тисяч осіб, із них у 28 тисяч виявлена активна форма. Почастішали випадки сімейного туберкульозу.
На Вінниччині в 1999 році від туберкульозу померли 226 осіб. У Криму біля 4 тисяч дітей хворі туберкульозом і їх ніде не гоять.
За станом на 24 травня 2000 року в Україні офіційно зареєстровано 31991 ВІЛ інфікованих (у тому числі 1,5 тис. дітей). З початку року зареєстровано 1605 ВІЛ інфікованих, із них 202 — діти.
Протягом першого кварталу цього року від СНІДу в Україні померли 83 дорослих і 2 дитини.
Сумна першість по СНІДу в Одеській, Донецькій, Дніпропетровській і Миколаївській областях.
Якщо в Західній Європі на 100 тис. населення припадає один хворий сифілісом, то в Україні — 182.
За даними Мінздраву, на 1000 новонароджених в Україні припадає 136 абортів. Щорічно аборти роблять 100 тис. жінок, які ще не родили. Для 320 жінок це закінчується смертю. Народжуваність в Україні продовжує скорочуватися. Особливо серйозна ситуація на селі. За даними Держкомстату, у 1998 році з 28794 сіл України в 12673 не народилася жодна дитина. У 1999 році ситуація не поліпшилася. Майже в 1000 сіл немає дітей у віці від 6 до 15 років. На Сумщині й у Харківській області — по 253 таких села. На Чернігівщині — 224. У Полтавській області — 223.
У Криму знаходиться на обліку 33486 дітей-інвалідів до 16 років. Із кожних 100 народжених сьогодні в Україні малят — 25 з уродженими хибами розвитку або придбаної патології.
Тільки торік у Києві народилися 14 дітей із хворобою Дауна.
У Криму нараховується 17 шкіл для дітей із дефектами розумового і фізичного розвитку, у яких знаходяться 3455 дітей. На кінець 1998 року в Івано-Франківській області на обліку знаходилося 7956 дітей і 2795 підлітків, які мають психічні розлади.
Якщо ситуація не поліпшиться, через 50-60 років велику частину (до 70%) населення України, головним чином у віці до 40 років, складуть фізично і психічно неповноцінні люди.“
Голос України, № 118, 6 липня 2000 р.
* * *
За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ, Женева) Україна за показниками середньої тривалості життя чоловіків — на 130 місці, жінок — на 109 місці, що характерно для слаборозвинених країн.
За даними цієї ж організації наша держава за рівнем надання медичної допомоги перебуває на 79 місці серед 191 країни.
Цього року держава має виділити на охорону здоров’я по 20 доларів на кожного громадянина України. Для порівняння: У Польщі ця сума становить — 170, Словаччині — 200, Угорщині — 300, а в США — 2000 доларів.
Внаслідок негативних демографічних процесів середня тривалість життя за останні 10 років знизилась на 4 роки. А в порівнянні з країнами Західної Європи в середньому на 10 років, тобто чоловіків — на 13 років, жінок на 11 років.
„Україна і світ сьогодні“, № 39, жовтень 2000 р.
* * *
„Зараз здоров’я народу України знаходиться в жалюгідному стані. За статистикою за час незалежності в Україні померло 2,5 млн. чоловік. Чи є ці втрати виправданими?
Медична статистика розглядає зазначені цифри як „природні втрати“, тобто втрати за віком. Але це не так. Багато людей померли через передчасну смертність: від серцево-судинних захворювань, раку, травм, інфекційних захворювань і інших, не „дотягнувши“ навіть до середньої тривалості життя, яка в Україні одна із найнижчих у світі і складає 73,5 року для жінок і 62,7 року для чоловіків і має тенденцію до зниження. (Для порівняння: в Японії середня тривалість життя складає 74,8 року для чоловіків і 80,8 року для жінок, у Канаді — 74,3 і 80,8 відповідно.)“
„У нашому суспільстві росте захворюваність найбільше поширеними і небезпечними хворобами, такими як туберкульоз, СНІД, грип, гонорея, гепатити, серцево-судинні захворювання, злоякісні новоутворення і т.і. У 1999 році загальна захворюваність з вперше встановленим діагнозом в абсолютних цифрах склала в Україні майже 33 млн. чоловік. І це при 49 млн. 450 тис. населення країни! Постійно зростає кількість хворих на алкоголізм і наркоманію, дитяча смертність перевищує аналогічний показник ряду країн у 2-4 рази і склала в 1999 р. 14,8 при народженні 7,8 на 1000 породіль, материнська смертність у 3-6 разів вища, ніж у розвинутих країнах. Смертність стала випереджати народжуваність, спостерігається так звана „сверхсмерт-
ність“. Показник її перевищив показник народжуваності в 1999 році.“
„Дзеркало тижня“, №40, 14 жовтня 2000 г.
* * *
2001-й в Україні варто проголосити „роком здоров’я“. На тлі високої смертності, падіння рівня життя і поруйнованої системи охорони здоров’я це зовсім не зайве, хоча, може, і трохи цинічно. Рівень споживання ліків цього року впав до критичної межі — з 2 млрд дол. на рік до 400 млн. (підрахунки експертної комісії від „України-Тасіs“). Таким чином, середній українець споживає за рік ліків менше ніж на 5 доларів. Для порівняння: „Фармацевтичний кошик“ американця складає 40000, німця — 2000, угорця — 90 доларів.
Тижневик „ПІК“, № 38, 17 -23 жовтня 2000 р.
* * *
По некоторым данным, за последние 10 лет в Украине число психически больных возросло на 86,9%, умственно отсталых — на 66,5%. Основные демографически опасные причины — социальные: материальное и духовное обнищание населения, безработица, алкоголизм, наркомания, осложнения в общественном и семейном окружении, постоянное стрессовое воздействие среды, вызванное, например, ростом цен, невыплатой зарплат и т.д. К этому добавляются производственные, экологические катаклизмы.
По данным руководителя исследований психических последствий Чернобыльской катастрофы Украинского научного центра радиационной медицины АМН Ангелины Нягу, шестеро из десяти взрослых, пострадавших вследствие поставарийного облучения, нуждаются в „психической коррекции“. Умственное отставание чернобыльских детей встречается в два раза чаще, чем у не пострадавших их сверстников.
На фоне все уменьшающейся численности населения нашей страны 1,5 миллиона зарегистрированных лиц с различными расстройствами психики — угрожающая цифра, позволяющая ставить вопрос о психическом здоровье нации. По результатам научных исследований профессора Бориса Демьяненко, участился выход граждан на инвалидность: лишь в 1992-1994г.г. первичная инвалидность психически больных возросла на 201,4 %, а количество инвалидов этой категории передвинулось с седьмого на четвертое место среди патологий, ведущих к полной утрате трудоспособности. Хронически больные находятся в тяжелейшем материальном положении. Пенсия по инвалидности мизерна (максимальная — 43 гривни).
„Наша газета“, №31, 29 июля 2000 г.
* * *
Головному редактору Бюлетеня „Права людини“
Міське управління охорони здоров’я повідомляє, що відповідно до інструкції з бухгалтерського обліку для відображення основних господарських операцій бюджетних установ, затвердженої наказом державного казначейства України 10.07.2000 р. № 61, облік ведеться в цілому по лікарняному закладу. Всі лікарні міста (крім психіатричної) мають декілька профілів ліжок, тому повідомити дані про вартість перебування одного хворого за день в середньому по місту, окремо в терапії, хірургії, неврології, ендокринології, кардіології неможливо.
На перебування одного хворого в день за поточний період 2000 р. використано:
-в середньому по стаціонарах міста -12,39 грн.,
з них на медикаменти — 0,92 грн, харчування — 0,76 грн.;
-У тубдиспансерах — 5,52 грн.,
з них на медикаменти — 0,68 грн, харчування — 0,76 грн.;
-у кожновенерологічних диспансерах 3,30 грн.,
з них на медикаменти — 0,41 грн, харчування — 0,37 грн.;
-у психіатрії — 9,78 грн.,
з них на медикаменти — 0,37 грн., харчування -1,41 грн.
В.о. начальника управління охорони здоров’я Л.Ф.Костенко
Перед читачами „ПЛ“ дані ВООЗ, деякі статистичні дані та відповідь, надана головним управлінням охорони здоров’я Харківського міськвиконкому, на наш запит. Але ще є у нас і безпосередні свідоцтва наших відвідувачів, які, як правило, зовсім необізнані ані в статистичних даних, ані у власних правах. Зазвичай тема медична випливає на тлі інших скарг. Ось приходить до нас мати призовника і скаржиться, що комісія райвійськкомату ніяк не вирішить, чи придатний її син до військової служби. Його направили у лікарню, щоб провести додаткові обстеження, а там за деякі види обстеження вимагають сплатити гроші. Ми отримуємо достатньо таких скарг, і знаємо, що це порушення чинного законодавства. Але на наші запитання у медичних закладах якось дивно відповідали, що безкоштовно вони повинні надавати „необхідну достатню медичну допомогу“. Але хто і коли може довести, що ця формула має хоч будь який сенс? На наш запит до управління охорони здоров’я Харківського міськвиконкому ми отримали чітку відповідь, що вимоги сплатити за обстеження призовників є порушенням законодавства, і після нашого запиту головні лікарі отримали відповідні розпорядження. Але у випадку з військкоматами громадяни йдуть скаржитися у громадські організації, бо їх заганяють у глухий кут: військкомат вимагає від призовника або його батьків представити до комісії акт обстеження, а у них немає грошей заплатити за це. Частіше за все це призводить до того, що призовники з’являються на призовні комісії майже з чистими медичними картками. Але, як не дивно, попри те, що до армії через недостатне обстеження потрапляють хворі („ПЛ“ неодноразово писав про такі випадки), попри всі негаразди, з якими стикаються молоді люди під час призову — їх все ж таки обстежують. А от якщо мова йде про власне здоров’я, людина, не маючи грошей, просто не лікується і не звертається до медичних закладів.
Нещодавно у Харківську спілку солдатських матерів надійшов лист від жінки, син якої був призваний до армії, не зважаючи на те, що він хворів на ревматизм і, в наслідок цього, мав хворобу серця. Після того, як він майже чотири місяці пролежав в госпіталях, його було комісовано. Він навіть не прослужив і півроку. Досить звичайна ситуація, як і те, що його мати зовсім не раділа від повернення сина, пояснюючи: „В армії його хоч лікували, а що я можу зробити вдома на свою пенсію?“ І той, хто має більш-менш достовірну інформацію стосовно нашої медицини, ніяк не здивується, коли побачить відповідь Міністерства оборони на скаргу спілки солдатських матерів стосовно якості призову. Міністр так і відповів: „.в армії хлопців хоч лікують“. Тобто значна частина населення задоволена хоча б таким, м’яко кажучи, скрутним станом справ. До того ж в цьому випадку ми маємо не дуже налагоджений, але все ж таки взаємоконтроль двох відомств.
А що вже сказати про нашу медицину широкого профілю. Як лікують всіх нас? Якійсь невеличкий відсоток населення, що має гроші — лікується за кордоном, і йому наша медицина „не загрожує“. Але іншим, навіть тим, що працюють, отримують вчасно зарплатню і, мабуть, на думку наших Президента і уряду, спроможні платити за ліки і послуги лікарів у випадку необхідності, є над чим замислитися.
А вражає саме те, що суспільство на диво легковажно ставиться до гострої проблеми. Це вам не проблема смертної кари і не свобода висловлювань. І перша, і друга — викликають безліч дискусій, статей, соціологічних досліджень. Це добре.
Але, на наш погляд, проблеми, пов’язані із станом нашої медицини, і відповідність цього стану потребам суспільства вимагає серйозної уваги всієї громадськості. Бо дуже важко знайти людину, яка б не стикалася з проблемами, пов’язаними із лікарями і ліками. Існує багато проблем, пов’язаних із кризою нашої економіки, а деякі недоладності системи охорони здоров’я тягнуться з нашого недалекого минулого. Лікарняні листи, які, як і в старі часи, зобов’язані отримувати всі працюючі, якщо вони захворіли, видаються за інструкцією 1938 року. Згідно з цією інструкцією лікар має відкрити лікарняний лист (якщо це не травма і не хірургічна операція) лише на три дні, або на п’ять — за умови епідемії. Після цього ще зовсім хвора людина, добирається, і частіше всього користується міським транспортом, до поліклініки. А якщо людини продовжує хворіти більш ніж два тижні, її майже примусово пропонують покласти в стаціонар, в якому немає ні ліків, ні їжі. Бо зрозуміти, які ліки можна придбати на 0,92 грн. і як прогодувати хвору людину на 0,76 грн. в день, ми неспроможні.
Як можна пояснити таке страшенне недбале ставлення до тієї інституції, яка, майже, є основою нормального соціального життя? Всі констатують, що наша медицина знаходиться у розвалі і занепаді, але суспільству не запропоновано ніяких суттєвих програм виходу з кризи, більш того, навіть не відбувається ніякої полеміки з приводу шляхів вирішення цих проблем. Складається враження, що суспільство плює само на себе, на життя і здоров’я своїх громадян.
Багато хто з наших громадян скаржиться на рішення Конституційного суду від 25.11.98 щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Кабінету міністрів України „Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти“ (справа про платні медичні послуги). В цьому рішенні Конституційного Суду чітко сформульовано: „Розробка і здійснення загальнодержавних соціальних та інших програм відповідно до пункту 4 статті 116 конституції України віднесено до повноважень Кабінету Міністрів України, а їх затвердження — до повноважень Верховної Ради України (пункт 6 статті 85 Конституції України).
Тому Конституційний Суд України вважає, що „вихід з критичної ситуації, яка склалася з бюджетним фінансуванням охорони здоров’я, не в запровадженні практично необмеженого переліку платних медичних послуг, а в зміні відповідно до названих положень Конституції України концептуальних підходів до розв’язання проблем, пов’язаних із забезпеченням конституційного права на медичну допомогу, — розробці, затвердженні та впровадженні відповідних загальнодержавних програм, в яких був би чітко визначений гарантований державою (в тому числі державним фінансуванням) обсяг безоплатної медичної допомоги всім громадянам у державних і комунальних закладах охорони здоров’я, запровадженні медичного страхування та ін.“
Скаржимося ми на Конституційний Суд даремно, бо стаття 49 Конституції України не давала суду іншого виходу. Але і в ст.49 Конституції України, і в рішенні Конституційного Суду підкреслена необхідність розробки системи страхової медицини. Після прийняття Конституції України пройшло майже 4 роки, але про страхову медицину ми тільки мріємо. І то про це мріє тільки той, хто знає, про що йде мова.
Рішення Конституційного Суду про невідповідність Постанови Кабінету міністрів України „Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти“ Конституції України оплати за деякі медичні послуги, не ліквідувало і не зробило такі послуги безкоштовними, а просто загнало більшість таких оплат „у тінь“, при цьому незаможні громадяни зовсім втратили можливість як-небудь лікуватися.
Але менш за все в цьому винен Конституційний Суд. По-перше, треба зазначити, що ст.49 Конституції України викладена з найбільш можливим рівнем популізму і декларативності, як і ст.48 про достатній рівень життя й інші скарги про соціальні, економічні та культурні права. Ця декларативність запрограмувала невиконання конституції.
На жаль, і рішення Конституційного Суду, з чим ми постійно стикаємося на практиці, особливо маючи справи з призовниками, не виконується. Ось маємо новий приклад недбальства нашої медицини. Літню людину після черепно-мозкової травми дуже швидко виписали з ургентної лікарні, тому що у хворого не було грошей на необхідні ліки. Через три дні вдома в нього розвився параліч нижніх кінцівок. Ще гірші справи з видачею безкоштовних ліків психічно хворим, яким потрібні і галоперідол, і транквілізатори, а в диспансерах є тільки аміназін. І стільки психічно хворих ми бачимо зараз на вулицях і в міському транспорті, що мабуть такого стану не було ще ніколи, навіть за часів, коли медицина не знала нейролептиків, бо відмінити препарат, до якого хворий звик це одне, а інше — це лікувати його, як лікували колись — іншими засобами. Питання стоїть дуже гостро, бо ці декомпенсовані хворі люди надто небезпечні для суспільства, щоб нехтувати цією проблемою. Якщо ми не можемо подбати про своє життя, здоров’я та безпеку — на кого ж нам розраховувати, на яких міністрів?
А між іншим, країни, які запровадили страхову медицину, зовсім не всі були на час її запровадження заможними і квітучими. Наприклад, Ізраїль, який ще в 60-ті роки був далеко не самою розвинутою країною, який періодично потерпає від перманентно спалахуючих військових конфліктів, має зараз розвинуту систему страхової медицини, що чітко функціонує і забезпечує своїм громадянам найвищий рівень медичних послуг. Першу страхову компанію „Купат-Кноліт“ в Ізраїлі заснувала профспілка. Якби наші профспілки, що мають досить розвинуті організаційні структури, володіють і нерухомістю і розпоряджаються фондом соціального страхування, менш займалися політикою, а зайнялися б системою страхової медицини, можливо через декілька років справа зрушила б з мертвої точки. І більшість країн Східної Європи теж запровадили страхову медицину попри досить скрутне економічне становище.
Я не вважаю, що потрібно сліпо копіювати чиюсь систему медичного страхування, без сумніву треба розробити систему медичного страхування, яка задовольняла б потреби саме населення України. Але якщо не шукати нічого, як робиться зараз, то хаос і безладдя у цій сфері будуть тільки посилюватися. „ПЛ“ пропонує почати полеміку стосовно того, що саме треба робити, щоб рівень медичних послуг відповідав загальносвітовому рівню медицини. Тому ми звертаємося до наших читачів з проханням уважно переглянути наведені матеріали і відповісти на запитання запропонованої анкети. Давайте разом вирішувати, що нам потрібно зробити, і як боротися за власне здоров’я.