Бюлетень "Права Людини", 2000, #29
Заява, прийнята на конференції „Уроки Ногінська. Третя річниця ногінського погрому“ Захист від дискримінації
Яка медицина потрібна Україні? Правоохоронні органи
Львівянин виграв суд у місцевих енергетиків Кримінально-виконавча система
Просвітницький семінар у Києві 28-29 вересня Громадянське суспільство
Відгук на „Звернення до громадян“ Василя Лісового і Юрія Бадзьо, надрукованого у числі 25 „ПЛ“ По ту сторону права Хто винний?
20 лет спустя. Одвічний сценарій. Дисиденти і час
Бесплатный доступ к Transitions online (TOL)
Право на справедливий суд
Заява, прийнята на конференції „Уроки Ногінська. Третя річниця ногінського погрому“
Виповнилось три роки, як в ніч з 29 на 30 вересня 1997 р. єдиний у Російській Федерації духовний осередок українства — Богоявленський собор Української Православної Церкви Київського Патріархату в м. Ногінську Московської області захоплений московським ОМОНом і передано Московській Патріархії. Цей осередок створено протягом 9 років, (1989 — 1997 р.р) на руїнах цього ж храму силами мирян Ногінського району під керівництвом і при безпосередній участі архієпископа УПЦ КП Адріана. Храм знищений ще за совєтської доби. У цьому осередку, крім власне храму, працювали ще православна гімназія, дитячий ліцей мистецтв, духовна семінарія і жіночий монастир. Маючи чимале підсобне господарство, громада щоденно безкоштовно годувала і лікувала чисельних нужденних та хворих людей довкілля.
Було пограбоване церковне та особисте майно священнослужителів і працівників громади, усіх людей вигнали на ніч, що були на території Собору, в тому числі й сімї священнослужителів з малими дітьми, десятки з них були побиті та заарештовані, серед них були і громадяни України. Архієпископа Адріана побито і в наручниках відвезено в райвідділ міліції.
Все це сталось після пятирічної судової тяганини, коли всі судові рішення були на користь церковної громади УПЦ КП, і лише після того, як на юридичний номер цієї громади було таємно зареєстровано іншу штучно створену церковну громаду Московської Патріархії, Московський Арбітражний суд виніс рішення про передачу Собору Московській Патріархії.
Керівництво церковної громади УПЦ КП і Організації Українського Національного Руху м. Москви неодноразово звертались з приводу цього беззаконня до Президента, Державної Думи і Генерального прокурора РФ. Відповідь надійшла лише з прокуратури, де було сказано, що все зроблено законно. На жаль, посольство України в РФ на чолі з тодішнім послом Федоровим не стало на захист ні української церковної громади, ні громадян України, котрих було побито, заарештовано й вимушено навіть викуповувати свої документи, сплачувати штрафи.
Ми звертались по допомогу до Президента Леоніда Кучми та до Верховної Ради України, але не отримали не тільки допомоги, а й відповіді.
Сьогодні влада України віддала російській Церкві (УПЦ МП) право освятити Успенський собор Києво-Печерської Лаври саме в день Незалежності України. Хіба це не є великою наругою над Україною, над її народом, над її історією. Більш того, не посоромились взяти участь у цій антиукраїнській акції Президент і Голова Верховної Ради України. Тепер стає зрозумілою їхня позиція відносно Богоявленського собору в м. Ногінську. Наша надія не тільки на захист єдиного в Росії церковного духовного осередку верховною владою України, а й на сприяння цієї влади звільненню України від засилля чужинницької Церкви і створенню єдиної Помісної Української Православної Церкви стає все більш примарною. Водночас РПЦ МП безперешкодно споруджує в Україні до вже існуючих чисельних своїх храмів усе нові й нові церкви, коли українцям в Росії це заборонено. Україні доведеться почекати, поки її народ обере іншого, дійсно українського, Президента й іншу Верховну Раду. Тоді й мова українська і помісна Українська Церква займуть в Україні належне місце. Тоді й економіка України стане підніматись з колін і добробут її громадян стане гідним цивілізованого суспільства. А поки що мусимо відзначити, що ні Президент, ні народні обранці у Верховній Раді України не розуміють ролі релігії і національної Церкви в становленні і зміцненні держави, як це добре розуміють, наприклад, керівники Польщі, Чехії, прибалтійських держав, колишніх республік СРСР.
Що ж до Богоявленського собору в м. Ногінську, то зазначимо, що в Росії, в Україні, в ряді інших країн світу, де є українська діаспора, створені Комітети захисту Богоявленського собору з обєднуючим центром при Світовому Конгресі Українців, які вимагають повернення Собору його власникові — церковній громаді УПЦ КП.
З ініціативи ОУН Руху м. Москви та Міжнародного Комітету захисту Богоявленської парафії Української Православної Церкви Київського Патріархату м. Ногінська (Росія) в столиці РФ 6 жовтня 2000 р. відбулася науково-практична Конференція „Уроки Ногінська. Третя річниця ногінського погрому“, яка розглянула сучасне становище Богоявленського собору і намітила подальші кроки боротьби за його повернення законному власникові.
У Конференції взяли участь представники російського та українського Комітетів захисту Богоявленської парафії Української Православної Церкви Київського Патріархату м. Ногінська (Росія). Матеріали до Конференції надіслали відповідні Комітети з Канади та США. З доповідями виступили Голова Російського Комітету Віктор Гуменюк і Голова Українського Комітету Віктор Рог. Було зазначено, що 2 жовтня 2000 р. біля посольства Росії в Україні Українське відділення Міжнародного Комітету організувало і провело пікет протесту з вимогою повернути Богоявленський Собор його законному власникові — УПЦ КП.
Конференція засудила дії російської влади, яка підтримує антизаконні дії ОМОНу, судових виконавців на чолі з представниками Московської Патріархії.
Конференція засудила дії Президента України Леоніда Кучми стосовно надання чужинницькій Церкві — УПЦ МП, — право на освячення святині українського народу — Успенського собору Києво-Печерської Лаври і його байдужу позицію в справі Богоявленського Собору УПЦ КП в м. Ногінську Московської області.
Конференція звертається до ієрархів, священнослужителів і мирян усіх українських православних Церков з закликом докласти усіх зусиль для обєднання УПЦ КП, УАПЦ та УПЦ МП в єдину помісну автокефальну незалежну Українську Православну Церкву.
Конференція закликала всіх православних українців посилити боротьбу за повернення Богоявленського собору в м. Ногінську Московської області його власникові — церковній громаді Богоявленського собору Української Православної Церкви Київського Патріархату м. Ногінська Московської області.
Прийнято на Конференції одноголосно
м. Москва 6 жовтня 2000 р.
* * *
Шановний пане Гуменюк!
Мені дуже жаль, але я особисто не маю жодної змоги допомогти вірникам Ногінської громади.
Мені здається, що зовні дуже нестандартна ситуація — утиски громади УПЦ КП в Росії — відволікає від тисячу разів перевірених стандартних засобів захисту прав потерпілих.
Потерпілі є насамперед громадянами Росії, а вже потім вірниками УПЦ КП. На них поширюється законодавство Росії, їх мають захищати російські правоохоронні органи. Є шанс, що їх почують, зрозуміють та спробують допомогти російські громадські правозахисні організації — починаючи з „Меморіалу“.
Я розумію, що дійсність свідчить про байдужість, упередженість та беззаконня з боку відповідних російських державних органів. Але лише після того, як будуть вичерпані всі законні в Росії засоби, українські громадяни та громадські організації, які душею співчувають стражданням Ногінських вірників, зможуть додати свій голос, звертаючись до міжнародної спільноти. На цей випадок маю знайомих у Раді Церков Нідерландів. В ній співпрацюють 12 різних церков, і всі визнають важливість прав людини.
Мені здається марним сподіватися у цій справі на українських можновладців. Вони, на жаль, не мають для таких справ достатнього інтелектуального та духовного потенціалу. Вони у значно простіших ситуаціях в Україні нічого путнього вирішити не могли. Згадайте побиття похоронної процесії, коли помер патріарх Володимир. А щоб вони зробили якісь кроки під тиском громадської думки, потрібна дуже велика і довготривала робота. Тим часом в Україні немає миру і солідарності між своїми конфесіями.
З повагою,
Сергій Федоринчик, керівник інформ-
центру УЕА "Зелений світ"
Захист від дискримінації
Яка медицина потрібна Україні?
Яка медицина потрібна Україні?
„.на туберкульозному обліку в Україні знаходиться 640 тисяч осіб, із них у 28 тисяч виявлена активна форма. Почастішали випадки сімейного туберкульозу.
На Вінниччині в 1999 році від туберкульозу померли 226 осіб. У Криму біля 4 тисяч дітей хворі туберкульозом і їх ніде не гоять.
За станом на 24 травня 2000 року в Україні офіційно зареєстровано 31991 ВІЛ інфікованих (у тому числі 1,5 тис. дітей). З початку року зареєстровано 1605 ВІЛ інфікованих, із них 202 — діти.
Протягом першого кварталу цього року від СНІДу в Україні померли 83 дорослих і 2 дитини.
Сумна першість по СНІДу в Одеській, Донецькій, Дніпропетровській і Миколаївській областях.
Якщо в Західній Європі на 100 тис. населення припадає один хворий сифілісом, то в Україні — 182.
За даними Мінздраву, на 1000 новонароджених в Україні припадає 136 абортів. Щорічно аборти роблять 100 тис. жінок, які ще не родили. Для 320 жінок це закінчується смертю. Народжуваність в Україні продовжує скорочуватися. Особливо серйозна ситуація на селі. За даними Держкомстату, у 1998 році з 28794 сіл України в 12673 не народилася жодна дитина. У 1999 році ситуація не поліпшилася. Майже в 1000 сіл немає дітей у віці від 6 до 15 років. На Сумщині й у Харківській області — по 253 таких села. На Чернігівщині — 224. У Полтавській області — 223.
У Криму знаходиться на обліку 33486 дітей-інвалідів до 16 років. Із кожних 100 народжених сьогодні в Україні малят — 25 з уродженими хибами розвитку або придбаної патології.
Тільки торік у Києві народилися 14 дітей із хворобою Дауна.
У Криму нараховується 17 шкіл для дітей із дефектами розумового і фізичного розвитку, у яких знаходяться 3455 дітей. На кінець 1998 року в Івано-Франківській області на обліку знаходилося 7956 дітей і 2795 підлітків, які мають психічні розлади.
Якщо ситуація не поліпшиться, через 50-60 років велику частину (до 70%) населення України, головним чином у віці до 40 років, складуть фізично і психічно неповноцінні люди.“
Голос України, № 118, 6 липня 2000 р.
* * *
За даними Всесвітньої організації охорони здоровя (ВООЗ, Женева) Україна за показниками середньої тривалості життя чоловіків — на 130 місці, жінок — на 109 місці, що характерно для слаборозвинених країн.
За даними цієї ж організації наша держава за рівнем надання медичної допомоги перебуває на 79 місці серед 191 країни.
Цього року держава має виділити на охорону здоровя по 20 доларів на кожного громадянина України. Для порівняння: У Польщі ця сума становить — 170, Словаччині — 200, Угорщині — 300, а в США — 2000 доларів.
Внаслідок негативних демографічних процесів середня тривалість життя за останні 10 років знизилась на 4 роки. А в порівнянні з країнами Західної Європи в середньому на 10 років, тобто чоловіків — на 13 років, жінок на 11 років.
„Україна і світ сьогодні“, № 39, жовтень 2000 р.
* * *
„Зараз здоровя народу України знаходиться в жалюгідному стані. За статистикою за час незалежності в Україні померло 2,5 млн. чоловік. Чи є ці втрати виправданими?
Медична статистика розглядає зазначені цифри як „природні втрати“, тобто втрати за віком. Але це не так. Багато людей померли через передчасну смертність: від серцево-судинних захворювань, раку, травм, інфекційних захворювань і інших, не „дотягнувши“ навіть до середньої тривалості життя, яка в Україні одна із найнижчих у світі і складає 73,5 року для жінок і 62,7 року для чоловіків і має тенденцію до зниження. (Для порівняння: в Японії середня тривалість життя складає 74,8 року для чоловіків і 80,8 року для жінок, у Канаді — 74,3 і 80,8 відповідно.)“
„У нашому суспільстві росте захворюваність найбільше поширеними і небезпечними хворобами, такими як туберкульоз, СНІД, грип, гонорея, гепатити, серцево-судинні захворювання, злоякісні новоутворення і т.і. У 1999 році загальна захворюваність з вперше встановленим діагнозом в абсолютних цифрах склала в Україні майже 33 млн. чоловік. І це при 49 млн. 450 тис. населення країни! Постійно зростає кількість хворих на алкоголізм і наркоманію, дитяча смертність перевищує аналогічний показник ряду країн у 2-4 рази і склала в 1999 р. 14,8 при народженні 7,8 на 1000 породіль, материнська смертність у 3-6 разів вища, ніж у розвинутих країнах. Смертність стала випереджати народжуваність, спостерігається так звана „сверхсмерт-
ність“. Показник її перевищив показник народжуваності в 1999 році.“
„Дзеркало тижня“, №40, 14 жовтня 2000 г.
* * *
2001-й в Україні варто проголосити „роком здоровя“. На тлі високої смертності, падіння рівня життя і поруйнованої системи охорони здоровя це зовсім не зайве, хоча, може, і трохи цинічно. Рівень споживання ліків цього року впав до критичної межі — з 2 млрд дол. на рік до 400 млн. (підрахунки експертної комісії від „України-Тасіs“). Таким чином, середній українець споживає за рік ліків менше ніж на 5 доларів. Для порівняння: „Фармацевтичний кошик“ американця складає 40000, німця — 2000, угорця — 90 доларів.
Тижневик „ПІК“, № 38, 17 -23 жовтня 2000 р.
* * *
По некоторым данным, за последние 10 лет в Украине число психически больных возросло на 86,9%, умственно отсталых — на 66,5%. Основные демографически опасные причины — социальные: материальное и духовное обнищание населения, безработица, алкоголизм, наркомания, осложнения в общественном и семейном окружении, постоянное стрессовое воздействие среды, вызванное, например, ростом цен, невыплатой зарплат и т.д. К этому добавляются производственные, экологические катаклизмы.
По данным руководителя исследований психических последствий Чернобыльской катастрофы Украинского научного центра радиационной медицины АМН Ангелины Нягу, шестеро из десяти взрослых, пострадавших вследствие поставарийного облучения, нуждаются в „психической коррекции“. Умственное отставание чернобыльских детей встречается в два раза чаще, чем у не пострадавших их сверстников.
На фоне все уменьшающейся численности населения нашей страны 1,5 миллиона зарегистрированных лиц с различными расстройствами психики — угрожающая цифра, позволяющая ставить вопрос о психическом здоровье нации. По результатам научных исследований профессора Бориса Демьяненко, участился выход граждан на инвалидность: лишь в 1992-1994г.г. первичная инвалидность психически больных возросла на 201,4 %, а количество инвалидов этой категории передвинулось с седьмого на четвертое место среди патологий, ведущих к полной утрате трудоспособности. Хронически больные находятся в тяжелейшем материальном положении. Пенсия по инвалидности мизерна (максимальная — 43 гривни).
„Наша газета“, №31, 29 июля 2000 г.
* * *
Головному редактору Бюлетеня „Права людини“
Міське управління охорони здоровя повідомляє, що відповідно до інструкції з бухгалтерського обліку для відображення основних господарських операцій бюджетних установ, затвердженої наказом державного казначейства України 10.07.2000 р. № 61, облік ведеться в цілому по лікарняному закладу. Всі лікарні міста (крім психіатричної) мають декілька профілів ліжок, тому повідомити дані про вартість перебування одного хворого за день в середньому по місту, окремо в терапії, хірургії, неврології, ендокринології, кардіології неможливо.
На перебування одного хворого в день за поточний період 2000 р. використано:
-в середньому по стаціонарах міста -12,39 грн.,
з них на медикаменти — 0,92 грн, харчування — 0,76 грн.;
-У тубдиспансерах — 5,52 грн.,
з них на медикаменти — 0,68 грн, харчування — 0,76 грн.;
-у кожновенерологічних диспансерах 3,30 грн.,
з них на медикаменти — 0,41 грн, харчування — 0,37 грн.;
-у психіатрії — 9,78 грн.,
з них на медикаменти — 0,37 грн., харчування -1,41 грн.
В.о. начальника управління охорони здоровя Л.Ф.Костенко
Перед читачами „ПЛ“ дані ВООЗ, деякі статистичні дані та відповідь, надана головним управлінням охорони здоровя Харківського міськвиконкому, на наш запит. Але ще є у нас і безпосередні свідоцтва наших відвідувачів, які, як правило, зовсім необізнані ані в статистичних даних, ані у власних правах. Зазвичай тема медична випливає на тлі інших скарг. Ось приходить до нас мати призовника і скаржиться, що комісія райвійськкомату ніяк не вирішить, чи придатний її син до військової служби. Його направили у лікарню, щоб провести додаткові обстеження, а там за деякі види обстеження вимагають сплатити гроші. Ми отримуємо достатньо таких скарг, і знаємо, що це порушення чинного законодавства. Але на наші запитання у медичних закладах якось дивно відповідали, що безкоштовно вони повинні надавати „необхідну достатню медичну допомогу“. Але хто і коли може довести, що ця формула має хоч будь який сенс? На наш запит до управління охорони здоровя Харківського міськвиконкому ми отримали чітку відповідь, що вимоги сплатити за обстеження призовників є порушенням законодавства, і після нашого запиту головні лікарі отримали відповідні розпорядження. Але у випадку з військкоматами громадяни йдуть скаржитися у громадські організації, бо їх заганяють у глухий кут: військкомат вимагає від призовника або його батьків представити до комісії акт обстеження, а у них немає грошей заплатити за це. Частіше за все це призводить до того, що призовники зявляються на призовні комісії майже з чистими медичними картками. Але, як не дивно, попри те, що до армії через недостатне обстеження потрапляють хворі („ПЛ“ неодноразово писав про такі випадки), попри всі негаразди, з якими стикаються молоді люди під час призову — їх все ж таки обстежують. А от якщо мова йде про власне здоровя, людина, не маючи грошей, просто не лікується і не звертається до медичних закладів.
Нещодавно у Харківську спілку солдатських матерів надійшов лист від жінки, син якої був призваний до армії, не зважаючи на те, що він хворів на ревматизм і, в наслідок цього, мав хворобу серця. Після того, як він майже чотири місяці пролежав в госпіталях, його було комісовано. Він навіть не прослужив і півроку. Досить звичайна ситуація, як і те, що його мати зовсім не раділа від повернення сина, пояснюючи: „В армії його хоч лікували, а що я можу зробити вдома на свою пенсію?“ І той, хто має більш-менш достовірну інформацію стосовно нашої медицини, ніяк не здивується, коли побачить відповідь Міністерства оборони на скаргу спілки солдатських матерів стосовно якості призову. Міністр так і відповів: „.в армії хлопців хоч лікують“. Тобто значна частина населення задоволена хоча б таким, мяко кажучи, скрутним станом справ. До того ж в цьому випадку ми маємо не дуже налагоджений, але все ж таки взаємоконтроль двох відомств.
А що вже сказати про нашу медицину широкого профілю. Як лікують всіх нас? Якійсь невеличкий відсоток населення, що має гроші — лікується за кордоном, і йому наша медицина „не загрожує“. Але іншим, навіть тим, що працюють, отримують вчасно зарплатню і, мабуть, на думку наших Президента і уряду, спроможні платити за ліки і послуги лікарів у випадку необхідності, є над чим замислитися.
А вражає саме те, що суспільство на диво легковажно ставиться до гострої проблеми. Це вам не проблема смертної кари і не свобода висловлювань. І перша, і друга — викликають безліч дискусій, статей, соціологічних досліджень. Це добре.
Але, на наш погляд, проблеми, повязані із станом нашої медицини, і відповідність цього стану потребам суспільства вимагає серйозної уваги всієї громадськості. Бо дуже важко знайти людину, яка б не стикалася з проблемами, повязаними із лікарями і ліками. Існує багато проблем, повязаних із кризою нашої економіки, а деякі недоладності системи охорони здоровя тягнуться з нашого недалекого минулого. Лікарняні листи, які, як і в старі часи, зобовязані отримувати всі працюючі, якщо вони захворіли, видаються за інструкцією 1938 року. Згідно з цією інструкцією лікар має відкрити лікарняний лист (якщо це не травма і не хірургічна операція) лише на три дні, або на пять — за умови епідемії. Після цього ще зовсім хвора людина, добирається, і частіше всього користується міським транспортом, до поліклініки. А якщо людини продовжує хворіти більш ніж два тижні, її майже примусово пропонують покласти в стаціонар, в якому немає ні ліків, ні їжі. Бо зрозуміти, які ліки можна придбати на 0,92 грн. і як прогодувати хвору людину на 0,76 грн. в день, ми неспроможні.
Як можна пояснити таке страшенне недбале ставлення до тієї інституції, яка, майже, є основою нормального соціального життя? Всі констатують, що наша медицина знаходиться у розвалі і занепаді, але суспільству не запропоновано ніяких суттєвих програм виходу з кризи, більш того, навіть не відбувається ніякої полеміки з приводу шляхів вирішення цих проблем. Складається враження, що суспільство плює само на себе, на життя і здоровя своїх громадян.
Багато хто з наших громадян скаржиться на рішення Конституційного суду від 25.11.98 щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Кабінету міністрів України „Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоровя та вищих медичних закладах освіти“ (справа про платні медичні послуги). В цьому рішенні Конституційного Суду чітко сформульовано: „Розробка і здійснення загальнодержавних соціальних та інших програм відповідно до пункту 4 статті 116 конституції України віднесено до повноважень Кабінету Міністрів України, а їх затвердження — до повноважень Верховної Ради України (пункт 6 статті 85 Конституції України).
Тому Конституційний Суд України вважає, що „вихід з критичної ситуації, яка склалася з бюджетним фінансуванням охорони здоровя, не в запровадженні практично необмеженого переліку платних медичних послуг, а в зміні відповідно до названих положень Конституції України концептуальних підходів до розвязання проблем, повязаних із забезпеченням конституційного права на медичну допомогу, — розробці, затвердженні та впровадженні відповідних загальнодержавних програм, в яких був би чітко визначений гарантований державою (в тому числі державним фінансуванням) обсяг безоплатної медичної допомоги всім громадянам у державних і комунальних закладах охорони здоровя, запровадженні медичного страхування та ін.“
Скаржимося ми на Конституційний Суд даремно, бо стаття 49 Конституції України не давала суду іншого виходу. Але і в ст.49 Конституції України, і в рішенні Конституційного Суду підкреслена необхідність розробки системи страхової медицини. Після прийняття Конституції України пройшло майже 4 роки, але про страхову медицину ми тільки мріємо. І то про це мріє тільки той, хто знає, про що йде мова.
Рішення Конституційного Суду про невідповідність Постанови Кабінету міністрів України „Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоровя та вищих медичних закладах освіти“ Конституції України оплати за деякі медичні послуги, не ліквідувало і не зробило такі послуги безкоштовними, а просто загнало більшість таких оплат „у тінь“, при цьому незаможні громадяни зовсім втратили можливість як-небудь лікуватися.
Але менш за все в цьому винен Конституційний Суд. По-перше, треба зазначити, що ст.49 Конституції України викладена з найбільш можливим рівнем популізму і декларативності, як і ст.48 про достатній рівень життя й інші скарги про соціальні, економічні та культурні права. Ця декларативність запрограмувала невиконання конституції.
На жаль, і рішення Конституційного Суду, з чим ми постійно стикаємося на практиці, особливо маючи справи з призовниками, не виконується. Ось маємо новий приклад недбальства нашої медицини. Літню людину після черепно-мозкової травми дуже швидко виписали з ургентної лікарні, тому що у хворого не було грошей на необхідні ліки. Через три дні вдома в нього розвився параліч нижніх кінцівок. Ще гірші справи з видачею безкоштовних ліків психічно хворим, яким потрібні і галоперідол, і транквілізатори, а в диспансерах є тільки аміназін. І стільки психічно хворих ми бачимо зараз на вулицях і в міському транспорті, що мабуть такого стану не було ще ніколи, навіть за часів, коли медицина не знала нейролептиків, бо відмінити препарат, до якого хворий звик це одне, а інше — це лікувати його, як лікували колись — іншими засобами. Питання стоїть дуже гостро, бо ці декомпенсовані хворі люди надто небезпечні для суспільства, щоб нехтувати цією проблемою. Якщо ми не можемо подбати про своє життя, здоровя та безпеку — на кого ж нам розраховувати, на яких міністрів?
А між іншим, країни, які запровадили страхову медицину, зовсім не всі були на час її запровадження заможними і квітучими. Наприклад, Ізраїль, який ще в 60-ті роки був далеко не самою розвинутою країною, який періодично потерпає від перманентно спалахуючих військових конфліктів, має зараз розвинуту систему страхової медицини, що чітко функціонує і забезпечує своїм громадянам найвищий рівень медичних послуг. Першу страхову компанію „Купат-Кноліт“ в Ізраїлі заснувала профспілка. Якби наші профспілки, що мають досить розвинуті організаційні структури, володіють і нерухомістю і розпоряджаються фондом соціального страхування, менш займалися політикою, а зайнялися б системою страхової медицини, можливо через декілька років справа зрушила б з мертвої точки. І більшість країн Східної Європи теж запровадили страхову медицину попри досить скрутне економічне становище.
Я не вважаю, що потрібно сліпо копіювати чиюсь систему медичного страхування, без сумніву треба розробити систему медичного страхування, яка задовольняла б потреби саме населення України. Але якщо не шукати нічого, як робиться зараз, то хаос і безладдя у цій сфері будуть тільки посилюватися. „ПЛ“ пропонує почати полеміку стосовно того, що саме треба робити, щоб рівень медичних послуг відповідав загальносвітовому рівню медицини. Тому ми звертаємося до наших читачів з проханням уважно переглянути наведені матеріали і відповісти на запитання запропонованої анкети. Давайте разом вирішувати, що нам потрібно зробити, і як боротися за власне здоровя.
Правоохоронні органи
Львівянин виграв суд у місцевих енергетиків
Від редакції „ПЛ“:
Львівський прецедент, про який далі йде мова, є надзвичайно важливим. Він показує, що ідеї прав людини та верховенства права можуть стосуватися речей буцімто суто технічних.
Прецедент цей дає можливість громадським організаціям у інших областях України повторити його і тим самим створити основу для подальших цивілізованих стосунків з ОблЕнерго, Міненерго і навіть „Енерго-
атомом“. Якщо громадяни та громадські організації добре візьмуться за судові справи, то істина нарешті вийде з хмар каламутної про-ядерної пропаганди.
Тоді в решті решт усім стане зрозуміло, що для нормального енергопостачання в Україні зовсім немає потреби в добудові ХАЕС-2/РАЕС-4, а потрібно навести лад на енергоринку, припинивши розкрадання електроенергії олігархами та іншими хижаками. Це деякою мірою вже вдалося пані Тимошенко, хоча вона поки що теж некритично повторює старі пісні про добудову реакторів.
Запити стосовно подробиць львівської справи можна надсилати директору Львівської фундації „Право і демократія“ Зеновію Сірику на адресу: zsі[email protected]іv.net
Сергій Федоринчик, керівник інформцентру УЕА „Зелений світ“, співголова Коаліції „За енергетичну безпеку, поінформованість та права громадян“
Львівянин виграв суд у місцевих енергетиків
О. Коляса, м. Львів
Постачальники електроенергії мають достатньо серйозний важіль впливу на злісних неплатників — вони можуть елементарно відключити боржника від живлення. Трохи складніше тим організаціям, які забезпечують споживачів теплом, гарячою водою. "Відрізати" від тепла одну чи кілька квартир у багатоповерховому будинку технічно доволі складно. Та теплоенергетики, як це було, приміром, у Львові, беруть масовістю — все літо і добрий шмат осені вони взагалі не подавали у місто гарячої води. Одна місцева радіостанція провела інтернет-опитування львівян на предмет того, як вони оцінюють ситуацію з гарячим водопостачанням? Найбільш терплячі люди вважають, що завжди воно так не буде. А досить значну кількість відповідей навіть незрозуміло як розцінювати: як жарт чи правду. Чимало львівян заявило, що вони їздять митися до Тернополя — мають там рідню, знайомих. Далеченько, все ж — 140 кілометрів в один кінець. Але біда змусить. Та от що характерно — енергетики, комунальники не тільки відключають споживачів, вони ще й „погрожують“ судовими позовами і вже почали реалізовувати ці свої погрози. А пересічні громадяни, які чесно здійснюють всі платежі, але отримують електрику, тепло не завжди, майже не наважуються вдаватися до суду, відстоюючи свої законні права.
Тому львівяни з великим ентузіазмом зустріли новину, що їх земляк після майже піврічного судового процесу виграв справу проти ВАТ „Львівобленерго“ та міського комунального підприємства „Львівтеплоенерго“. Пенсіонер Богдан Григорович Підкова у лютому 2000 року звернувся у Личаківський районний суд із позовом про відшкодування моральних збитків на суму 50 тисяч гривень, завданих йому внаслідок відключення електроенергії. Свій позов він мотивував тим, що в грудні 1999 року систематично припинялася подача електроенергії в його будинок, а також у дільничну котельню, яка обслуговує цей будинок. В результаті житло не встигало прогріватися як слід. Позивач тривалий час хворіє на бронхіальну астму і від переохолодження хвороба різко загострилася, після стаціонарного лікування він був переведений з третьої групи інвалідності на другу.
Суд визнав, що внаслідок постійного вимикання електроенергії у Львові та області порушуються права споживачів на якісне отримання послуг. Відповідно до статті 25 Закону України „Про електроенергетику“, статей 17,19 Закону України „Про захист прав споживачів“ та „Правил користування електричною енергією для населення“ споживачі електроенергії мають право на отримання електричної енергії без перебоїв. Тобто електрика, як, скажімо, взуття, одяг, їжа є таким самим товаром і її продавець несе таку ж відповідальність за кількість і якість свого товару перед покупцем. Після восьми засідань суд частково задовольнив позов Богдана Підкови, відповідно до прийнятого рішення „Львівобленерго“ та „Львівтеплоенерго“ повинні виплатити йому по одній тисячі гривень.
Голова регіонального громадського фонду „Право і демократія“ Зеновій Сірик, який відстоював інтереси пенсіонера в суді, зауважив, що на цьому фонд не зупиниться. Адже крім моральних збитків є ще й матеріальні. На його думку, масові відключення електроенергії без попередження і без жодної на те технічної причини зайвий раз свідчать про елементарну неповагу керівництва організації до споживачів. Якщо взяти до уваги, що з усього споживання електроенергії громадяни використовують лише 12 — 15 відсотків, причому 80 — 85 відсотків з них без затримки оплачують, то неважко дійти висновку, що причиною порушень у подачі струму та тепла є звичайнісінька безгосподарність. Щодо моральних компенсацій, то тут Зеновій Сірик радить бути дуже обережними, щоб не перейти певної межі, коли компенсація переростає у заробітчанство. Коли компенсація є рівною десятикратному доходу громадянина, то це є дійсно моральна компенсація, а не судово-адвокатський бізнес.
Кримінально-виконавча система
Просвітницький семінар у Києві 28-29 вересня
У семінарі взяли участь 145 чоловік, у тому числі 140 громадян України і 5 іноземців. 90 із 140 українських учасників — юристи, серед них 17 викладачів вузів (Національна юридична академія, інститут адвокатури при Київському університеті, Академія СБУ, Міжнародний інститут лінгвістики і права, Національна Академія внутрішніх справ і інші), 60 чоловік — держслужбовці, із них 19 працівників Конституційного Суду України, 4 представника Верховної Ради України, 3 — Адміністрації Президента, 5 — Міністерства юстиції України, 3 — СБУ, 10 — з Держкомітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення, 3 — Держкомітету звязку і інформатизації, по 2 представника із МВС, Держкомітету архівів та апарату Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України, по 1 представнику з Ради національної безпеки й оборони і Рахункової палати, 5 представників регіональних управлінь Держкомінформполітики. 28 учасників — активісти неурядових організацій, 14 — представники преси, в тому числі 5 спеціалізованих юридичних видань. З 5 іноземців двоє представляли Раду Європи (Анджей Жеплінський, професор права Варшавського університету, і Іван Секелі, головний радник Open Society Archive), троє — представники Американської асоціації адвокатів.
Кожний учасник конференції одержав такі інформаційні матеріали, надруковані ХПГ:
Європейська Конвенція захисту прав людини і основних свобод (офіційний переклад останнього варіанта Конвенції, що враховує введення в дію 11-го протоколу, мова укр.),
бюлетень „Спеціальні служби в умовах конституційної демократії і громадські інтереси“, випуск 2-3 „Доступ до інформації в Центральній та Східній Європі“ (мова рос.),
щоквартальний бюлетень „Свобода висловлювань i приватнiсть“, випуски 1, 2, 3-4 за 1999 р. і 1-2, 3 за 2000 рік (мова укр.),
книгу „Права людини і захист персональних даних“, (мова рос.),
довідку про роботу ХПГ (мова укр.),
програму (мова укр.).
Найбільший інтерес у учасників конференції викликало обговорення проблеми доступу до інформації, яка є в розпорядженні органів державної влади, та захисту персональних даних.
Першу доповідь „Україна — член Ради Європи: успіхи, перспективи, проблеми“ зробив директор Центру інформації і документації Ради Європи в Україні Олександр Павличенко. В ході обговорення цієї доповіді виникла жвава дискусія щодо використання текстів міжнародних угод в галузі прав людини, наприклад Європейської Конвенції, як джерела права. Директор міжнародного департаменту Міністерства юстиції України Вадим Демченко зауважив, що розповсюджений серед учасників текст Конвенції не може вважатися офіційним, бо він не надрукований у виданнях, що є офіційно визнаними — „Офіційному віснику України“, „Відомостях Верховної Ради України“ або газеті „Голос України“, і що офіційним текстом Конвенції слід вважати текст, надрукований в „Офіційному віснику України“. Йому заперечив головний редактор щоквартальника „Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі“ Юрій Зайцев, який сказав, що та стара публікація містить в собі купу помилок перекладу і не враховує прийняття 11-го протоколу, що в Страсбурзі користуються англійською та французькою версіями Конвенції і не враховують особливості української ситуації, а з другого боку саме розповсюджений серед учасників семінару текст був надісланий Міністерством іноземних справ в Раду Європи, як текст Конвенції, яким користуються в Україні. Ведучий семінару Євген Захаров наголосив, що проблема друкування міжнародних угод з прав людини в виданнях, що є офіційними джерелами права, досі не вирішена, і це стосується не тільки європейських угод, а й 16 з 25 конвенцій, індексованих ООН.
У другій доповіді конституційний експерт ХПГ, доцент Національної юридичної академії Всеволод Речицький репрезентував модельний проект міжнародної Конвенції „Про захист інтелектуальної свободи“ (текст проекту надрукований в бюлетені СвіП №1-2, 2000). Другий розділ Конвенції, присвячений інформаційному забезпеченню інтелектуальної свободи, якраз проголошує свободу інформації як гарантію забезпечення інтелектуальної свободи і формулює основи інформаційних відносин громадянського суспільства і держави. Конвенція пропонує принципово новий структурний підхід до визначення головних інформаційних потоків в сучасному суспільстві. Пропонується розрізняти так звану нову інформацію, яка має пріоритетно надходити до структур громадянського суспільства поза державним контролем; інформацію з наперед відомим або передбачуваним змістом, яка може обмежено контролюватися держа-
вою; а також інформацію, збирання та зберігання якої віднесено до виключних функцій держави. У проекті Конвенції також розглядається особливий режим гарантування вільного інформаційного обміну в наукових та вищих освітніх установах потенційних країн-учасниць. Завершує Конвенцію нормативний субінститут, положення якого стосуються інфраструктури забезпечення інтелектуальної свободи (видавнича справа, книготоргівля, теле- та радіотрансляції, антенні пристрої тощо).
Експерт Ради Європи Анджей Жеплінський (Хель
сінкська фундація прав людини, Польща) ознайомив присутніх з рішеннями Європейського суду з прав людини, що стосуються доступу до інформації про внутрішню та зовнішню політику держави. Він продемонстрував, що Європейський суд накладає позитивний обовязок на державу інформувати суспільство про діяльність державних органів і розповів про нові проекти законів про доступ до інформації, що розробляються як в зрілих демократіях, таких, як Великобританія, так і в нових незалежних державах, а також про ідею створення 14 протоколу до Європейської Конвенції саме про доступ до інформації. Велику увагу викликали девять принципів доступу до інформації „Право громадськості знати“, розроблені міжнародною організацією ARTICLE 19, які виклав професор Жеплінський. Текст Принципів, а також виступ А.Жеплінського будуть перекладені ХПГ і надруковані в бюлетені „СвіП“.
Доповідь Євгена Захарова була присвячена свободі доступу до інформації в Україні. Доповідач наголосив, що, на жаль, в цілому добрий закон „Про інформацію“ був зведений нанівець підзаконними актами, і сьогодні будь-який керівник будь-якого органу виконавчої влади, керуючись Інструкцією, введеною Постановою Кабміну України №1893 від 27.12.98, може поставити на власний розсуд гриф ДСК на будь-який документ, що знаходиться в його розпорядженні. Окрім того, часто бувають випадки, коли на прийнятих нормативних актах, наприклад, Указах Президента, зявляється гриф „Не для друку“, для чого немає ніяких правових підстав, як і для грифу „Для службового використання“, бо законом ці терміни не визначені взагалі. Ця практика є прямим порушенням 34 статті Конституції України, в якій ясно вказано, що будь-які обмеження свободи інформації мають бути установлені законом.
Експерт Ради Європи з Угорщини Іван Секелі розповів про законодавче регулювання свободи інформації і захисту персональних даних в Угорщині і свій власний досвід роботи Комісаром з питань захисту даних. Учасники семінару мали змогу порівняти угорську законодавчу систему та проект українського закону „Про захист персональних даних“, який представив начальник управління Держкомзвязку та інформатизації Валерій Брижко. Як було зауважено, головна різниця полягає в тому, що в українському законопроекті відсутній механізм незалежного нагляду, який був в проекті, але викреслений на етапі узгодження. Виступаючі наголошували, що відсутність такого механізму не відповідає основним принципам законодавства країн-учасниць Європейського Союзу, хоча про необхідність такої відповідності неодноразово говорилося.
Ще декілька виступів стосувалися різних аспектів українського законодавства і практики доступу до інформації, що зберігається в державних установах, зокрема, архівах. Велике зацікавлення викликало повідомлення провідного наукового співробітника інституту держави і права НАНУ Ігоря Усенка про доступ до архівно-слідчих справ репресованих за політичними мотивами.
Учасники семінару замовили велику кількість видань, підготовлених ХПГ, ці видання (199 книжок) були надіслані їм поштою (безкоштовно) після повернення членів ХПГ до Харкова.
Громадянське суспільство
Відгук на „Звернення до громадян“ Василя Лісового і Юрія Бадзьо, надрукованого у числі 25 „ПЛ“
Миколаївська обласна організація Всеукраїнського Комітету оборони прав людини як правозахисна громадська організація не може залишатися осторонь щодо арешту О.Тимошенка та В.Фальковича.
У державі, яка прагне стати правовою, повинні не тільки декларуватися, а й дотримуватися правові норми, зокрема, „презумпція невинуватості“. Презумпція захищає не тільки особистість, а й державну владу: створює умови для всебічного та активного розгляду справи.
Обвинувальна кампанія у „незалежних“ мас-медіа до вироку суду підтверджує, що арешт О.Тимошенка та В.Фальковича — справа політична, і спрямована вона, насамперед, проти віце-премєра Юлії Тимошенко, яка послідовно, розумно діє і навела хоч якийсь порядок у паливно-енергетичному комплексі держави.
Діяльність посадових осіб, згідно вимог прозорої політики, повинна оцінюватися обєктивно, без зайвих емоцій, за результатами їх професійної діяльності, а не уподобань окремих впливових осіб. Це є гарантом поваги до влади, держави і ЗМІ, і, як наслідок, розбудови громадянського суспільства.
Панове журналісти, схаменіться! Майте мужність, а розуму у Вас вистачить для обєктивної оцінки ситуації. Чи Вам не до вподоби занадто повільне зростання цін, незначна інфляція, своєчасна виплата пенсій і заробітної плати, поява, хай маленької, але реальної перспективи і т. ін.? Не вірю. Давайте разом виборювати правову демократичну державу, а із злочинністю боротися законними методами.
Станіслав Марченко, голова Миколаївської обласної організації Всеукраїнського Комітету оборони прав людини,
16 жовтня 2000 року
По ту сторону права
Решил я встать на защиту Закона: проявил недопустимый и настойчивый интерес к зеленым насаждениям города — уж больно нещадно наступает на них охочий люд, пользуясь вынужденным бездействием почти вконец развалившегося Горзеленхоза.
Прошлым летом окончательно и варварски изничтожили большой зеленый газон у входа на рынок „Северный“ — сначала замяли цветы, потом спилили десяток деревьев и превратили газон в плотную, укатанную машинами площадку, на которой разместили автостоянку ГАИ и круглосуточную торговую точку. Газон умер. Милиция и рынок явочным порядком приспособили зеленую зону для собственных нужд, понимая что акция эта противозаконная, но нутром чувствуя, что „крутится здесь немалый интерес“. Вот только чей?
Я попытался это выяснить в Суворовской райгос-
администрации год назад, написав письмо, в котором спросил: кто, кому и на основании какого Закона отвел землю газона под автостоянку и где можно ознакомиться с этими документами? Кто разрешил спилить на газоне десяток елочек и как на это отреагировала районная администрация? Кто разрешил на газоне ночную торговлю, которая мешает людям спать? Кто и по какому тарифу берет деньги на автостоянке? Не идут ли эти деньги мимо городской казны, т.к. квитанции выдаются „через раз“.
Как и положено, через месяц (29.09.99, №638) получил ответ, подписанный первым заместителем главы райгосадминистрации И.Л. Громовым. Письмо мое прочитали, и пообещали восстановить газон, благоустроить территорию рынка и прекратить ночную торговлю. Все это администрация рынка должна была сделать до 01.11.99.
Как все хорошо и просто: один сигнал и администрация района восстанавливает попранный закон и порядок. К великому сожалению, законность совершилась только на бумаге — я получил элементарную отписку, а проще, ложную информацию, не могли же мне написать, что газон и деревья на нем уничтожались сознательно и по плану, что и выяснилось значительно позже
Неожиданно на полгода мне пришлось из города уехать. Возвратившись в марте с.г. я увидел картину еще большей разрухи: начали осваивать соседний газон: уже спилили елочку, выломали поребрики — в общем, беззаконие продолжается!
Послал я второе письмо: что же происходит? Почему ничего не делаете? Попросил внимательно прочесть мое первое письмо и конкретно ответить на каждый вопрос, а не только на те, что администрация считает нужными.
Ответ снова пришел в законные сроки, и по содержанию точно такая же отписка и за той же подписью. Цитирую: „Ваше заявление рассмотрено. В адрес хозрасчетного управления автостоянок горисполкома, хозрасчетного ГАИ города и рынка „Северный“ нами направлены письма с предложением восстановления зеленой зоны, а также направлены Ваши письма для ответа по существу заданных Вами вопросов. О результатах восстановления зеленой зоны Вам будет дополнительно сообщено райгосадминистрацией“.
Простите великодушно, опять вранье — прошло почти четыре месяца, а зеленая зона восстанавливается только на бумаге. А на деле ее постепенно закатывают в бетон и гравий. Видимо, недолго осталось ждать, когда темной ночью подойдет машина с асфальтом и закатают газон теперь уже окончательно, даже пенечков не оставят. Вот и попробуйте тогда доказать, что здесь когда-то была зеленая зона и росли не только розы, но и ели. Не исключаю, что смогут сделать это и средь бела дня — а чего собственно бояться? Вы посмотрите, какие здесь „фигуранты“: горисполком, райгосадминистрация, милиция, рынок!!! Что им Закон? Они сами себе разработали Закон: „ничего не делать ради дела, а только ради резона“.
И это не исключение, а правило. Две точно такие же отписки на свои письма и за той же подписью получил ЖСК Ленинский-31, у которого незаконно „оття-
пали“ два его газона: на одном разместили автостоянку, на другом поставили бар-магазин, который прилегающую территорию благоустраивать принципиально не желает. Заявляет: это не мое!
Характерна и отписка по поводу незаконного открытия в доме частной аптеки — это шедевр чиновничьего „чистописания“ и бесстыдства. Оказывается, аптеки в доме нет, а есть только аптечный киоск и открыт он законно — с согласия жильцов трех квартир. И не смущает г.Громового, что он самолично видел эту аптеку, когда его около нее „терзали“ возмущенные жильцы, и он обещал „все решить“. Я уже не говорю о том, что он собственноручно подписал документ, разрешающий открыть в доме АПТЕКУ да еще на подставное имя, прекрасно зная, что Закон запрещает это делать в кооперативных домах. И вообще, во всех документах, поступившие в райгосадминистрацию, речь идет об открытии аптеки, а не киоска — так что опять все делается „ради резона“.
Почти два месяца назад я написал в администрацию третье письмо. И опять те же вопросы. Ответа, полагаю, не получу — изрядно я им поднадоел, да нельзя же целый год так отчаянно врать одно и то же. Но мысль о правдивом ответе у меня в душе все-таки теплится. Мне напишут: газон восстановлению не подлежит. Нет газона — нет проблемы! Все!!! До дрожи в коленках знакомый принцип и безумно страшный! Неужели опять туда идем???
Вот так сегодня приходится гражданину Украины говорить с чиновником о деле. Юристы называют это — покушение с негодными средствами: например, когда пытаются открывать замок соленым огурцом. А какие же средства годны, если постоянно „работает свой резон“?
Хотите его понять? Скажите навскидку, сколько различных бюро, аптек, агентств и пр. обосновались у нас в жилых домах? Сотни. И сколько жилой площади переведено в нежилую в соответствии с законом? Тем более, что Закон категорически запрещает это делать в домах ЖСК.
А сколько автостоянок имеет документ на законный отвод земли, в соответствии с которым платится налог в казну? Таких вопросов при желании можно набрать не один десяток и все они „завязаны на свой резон“ чиновника, который эти вопросы для себя спокойно решил: он все положенные документы подписал. И подписей таких по нашему городу бродят сотни, если не тысячи. Другой вопрос — насколько они законны? Это, боюсь, нам никогда не узнать, как, впрочем, и реальной статистики.
Вот так чиновник, превратив Закон в тряпку, вытирает о него ноги. Полагаю, не бескорыстно. Правило это вдалбливалось ему в голову всей мощью „великой страны“, где о правах человека нельзя было не только говорить, но даже и думать: в подобных условиях не усвоить его было практически невозможно. Так что сегодня мы только пожинаем горькие плоды „вчерашнего посева“.
Если честно, то жаловаться некому — сами выбирали! Правда, смущает только одно — выбрали 13%, а страдают все, весь город. Несправедливо!
Хто винний?
20 лет спустя.
дарности“ и харьковские события 80-х годов. Сейчас совершенно понятно, что международная обстановка, которая складывалась для престарелых руководителей СССР неблагоприятно, напугала их, а начинающийся экономический кризис усилил панику. Афганистан мировое сообщество „не проглотило“, как это бывало раньше с оказанием „братской помощи“ в странах третьего мира, да и борьба с душманами вылилась в полномасштабную войну со всем афганским народом, в которую, как в прорву, уходили деньги, техника, вооружение. Молодые жизни, загубленные в этой бездарной войне, традиционно не принимались в расчет. Но особенно напугали кремлевских старцев события в Польше, где они впервые столкнулись с мощным рабочим антикоммунистическим движением. Авторитет советской власти стремительно падал. За границей резко пошло на спад левое движение, а поправение общества на Западе приводило к власти консерваторов в одной стране за другой. Стремительно падал авторитет коммунистических лидеров и у себя в стране. Кремлевские старцы вызывали отвращение и насмешки, и только ленивые не рассказывали анекдотов о Брежневе. Почти в открытую среди молодежи распространялся самиздат, усилилось и движение за выезд из СССР.
Естественно, КГБ отслеживало эти тенденции, и Кремль решил принимать меры. Первые признаки „закручивания гаек“ появились еще в 1979 году, когда правительство СССР практически перестало давать разрешение на выезд евреям на постоянное место жительства в Израиль. Посыпались повторные сроки участникам национальных движений, которые ранее были осуждены по ст.1901 — антисоветская агитация и пропаганда (в Украине соответственно 1871).
В 1980 году в Харькове просто физически ощущалось, что назревают какие-то тревожные перемены. особенно остро это ощущали те, кто не питал иллюзий относительно советской власти, имел соответствующий своим убеждениям круг общения, прежде всего, харьковская научная интеллигенция. Наличие этих людей не давало покоя КГБ. Именно эти люди пополняли ряды отказников, именно в этом кругу из рук в руки передавали самиздатскую литературу, слушали стихи запрещенных харьковских поэтов Б.Чичибабина и М.Рахли-
ной. При всем том тесный круг был достаточно широким, и поэтому запугать все более вырывающуюся из под идеологического контроля интеллигенцию было первой и основной задачей КГБ.
Так в начале 80-х в Харькове прошла новая волна репрессий. Прежде всего репрессии коснулись тех, кто и раньше проявлял инакомыслие. В 1969-70 г.г. в Харькове были осуждены по ст. 1871 УК УССР четыре человека (трое из них — бывшие одноклассники), подписавшие письмо в защиту генерала Григоренко и в ООН о нарушениях прав человека в СССР. Срок три года тогда получили четыре человека: Генрих Алтунян, Владислав Недобора, Владимир Пономарев, Аркадий Левин. Особую ненависть у КГБ вызывал Генрих Алтунян, т.к., по мнению партийной номенклатуры, он, бывший майор, бывший парторг курса, перед которым открывались все возможности блестящей карьеры, предал интересы партии. Беспартийные инженеры — Недобора, Пономарев, Левин не пользовались доверием у власти и раньше, т.к. советская власть с первых дней своего существования относилась к интеллигенции с подозрением и недоверием. Четверо друзей, отсидев за свои убеждения по три года, „не стали на путь исправления“, как позднее будет сказано в решении суда, осудившего Генриха Алтуняна повторно. Фактически друзья занимались правозащитной деятельностью, оказывая помощь тем, кого в Харькове начинали преследовать за убеждения. Особенно независимо вел себя Алтунян, работавший после лагеря механиком в „Кинотехпроме“. Многие обращались к нему за советом, когда их начинали „таскать“ в КГБ, чтобы „уговорить“ дать показания. К нему обращались отказники, которые боролись за право выехать в эмиграцию. Естественно, друзья знали и других, живущих в Харькове, борцов с беззаконием. Их близкими друзьями были поэты Б.Чичибабин и М.Рахлина, которые, узнав в 1968 году от знакомых о том, за что и как посадили друзей, сами пришли к ним, в их семьи.
Видимо, решив напугать оппозиционную интеллигенцию, КГБ не зря остановился на Алтуняне и его друзьях, бывших как бы центром притяжения многих харьковских компаний.
31 мая 1980 года на квартире Генриха Алтуняна сотрудниками Харьковского КГБ был проведен обыск. При обыске были найдены и изъяты книги А.Солже-
ницына „Архипелаг ГУЛАГ“, А.Корякова „Живая история“, Ж.Медведева „Культ личности и биологическая наука“ и др. Алтунян еще до обыска получил официальное предупреждение от КГБ, что его деятельность является антисоветской, с чем Алтунян категорически не согласился. С августа 1980 года КГБ начинает широкий опрос знакомых и друзей Алтуняна, в надежде найти свидетелей его антисоветской деятельности. Это был еще один тревожный сигнал, свидетельствующий о серьезности намерений органов. Можно было предположить, что происходящее не случайное событие: в августе 1980 года был арестован некий Зинченко, отказник, добивавшийся выезда из СССР. Он появлялся у друзей Алтуняна, знал его лично. Зинченко был малопонятной фигурой. Он рассказывал о себе, что пытался остаться на Западе во время туристической поездки, однако у него это не получилось, и он, вернувшись, стал так называемым „отказником“. То, что он рассказывал, было странным, тем более, потом оказалось, что Зинченко скрывал свое прошлое: в 1945 г. он каким-то образом сменил фамилию, присвоив себе фамилию погибшего военнослужащего. Еще более странным был рассказ Зинченко о том, что за попытку остаться в ФРГ КГБ сначала арестовал его, а потом отпустил. Во время следствия и во время судебного процесса Зинченко давал показания против Генриха Алтуняна. Возник вопрос — не было ли его появление продуманными действиями КГБ, у которого явно не хватало доказательств того, что Алтунян вел антисоветскую агитацию и пропаганду с целью подрыва советской власти. Эта формулировка давала возможность применить против Генриха Алтуняна статью 70 КК СССР, по которой судили наиболее активных диссидентов и отправляли отбывать наказание в специальные политические лагеря.
При всей широте и открытости, с которой Алтунян высказывал свои убеждения, при всем разнообразии контактов с людьми, которые обращались к нему за помощью, те кто дал показания против него, оказалось на удивление мало. Это был первый крупный просчет органов. Возникает вопрос, зачем КГБ тратило время и искало свидетелей? Оригинальность советского законодательства в том и состояла, что с первых лет жизни советской власти достаточно было желания карательных органов сделать человека преступником и обвинить его в антигосударственной деятельности. Однако, в 60-70-х годах ситуация несколько изменилась. Все менее привлекательными становились идеи-иллюзии, присущие ХХ веку — насильственного разрешения социальных проблем. В конце 70-х социальные проблемы гораздо легче разрешались в богатых странах Запада, чем в декларировавших социальное равенство социалистических странах. Кредит доверия к первой в мире „стране рабочих и крестьян“ таял на глазах. Поэтому очень важным для номенклатуры СССР было доказать, что враги социализма продались капиталистам Запада и ведут настоящую подрывную работу. Даже компартии в западных странах вынуждены были открещиваться от действий руководства коммунистической партии СССР, когда режим обвиняли в стремлении к подавлению любых проявлений политических свобод и репрессиям. Перед КГБ стояла трудная задача: защищать власть от „распоясавшихся инакомыслящих“ и соблюдать при этом видимость законности. В случае с Алтуняном этого не случилось. К 16 декабря 1980 года, к моменту ареста, у КГБ было очень мало доказательств, подкрепляющих выдвинутые обвинения, и еще меньше свидетельских показаний. Зинченко, имеющий сомнительную биографию, был совсем не той фигурой, которая годилась для задуманного шоу.
16 декабря 1980 года Алтунян был арестован. Одновременно были проведены обыски на квартирах его друзей Пономарева и Недоборы (Аркадий Левин в 1975 году уехал в Израиль, где вскоре умер от сердечного приступа). Обыски на квартирах у Недоборы и Пономарева ничего не дали. В то же время КГБ занималось еще двумя диссидентами — историком Евгением Анцуповым и врачом-психиатром А.Корягиным. Евгений Анцупов был оригинальным специалистом, фанатично преданным науке. Применяя в исторических исследованиях методы математической статистики, Анцупов, далекий в то время от политики, не только предсказал, что руководство СССР начнет войну в Афганистане, но и пришел к выводу, что этот шаг будет роковым для государства. Он написал письмо Л.Брежневу, в котором предостерегал от этого шага. Естественно, он был вызван в КГБ, попал под жесткий контроль органов, его выгнали с работы. Е.Анцупов, считая, что ему не дают работать, решил эмигрировать. С этого момента он, видимо, и стал одной из намеченных КГБ фигур для политического процесса.
Совсем иначе пришел к противостоянию властям Анатолий Корягин. Работая врачом в областной психиатрической больнице в Сибири, он столкнулся с фактами применения психиатрических репрессий против инакомыслящих, коррупцией в среде местного партийного руководства. Коммунистическая идеология и до того была совершенно чужда Корягину, а столкновение с советскими реалиями сделало его одним из самых жестких и последовательных антикоммунистов и борцов с режимом. Перед переходом на работу в Харьковский областной диспансер, Корягин предложил свои услуги Московской Хельсинкской группе и стал независимым экспертом в случаях, когда правозащитники предполагали, что против кого-то из инакомыслящих применялись психиатрические репрессии. Уже работая в Харькове, Корягин добился осмотра нескольких „больных“, которые с ведома КГБ были помещены в психиатрические больницы общего типа в разных городах Украины. В самом Харькове психиатрических репрессий по политическим мотивам не было.
Во всех этих случаях он давал заключение, противоречащее выводам официальной психиатрии. Его выводы были одним из серьезных поводов для кампании на Западе против психиатрических репрессий в СССР. Из тех диссидентов, которых КГБ решило сделать главными участниками их сценария, только действия А.Ко
рягина попадали под статью 70 УК СССР (анти-
советская пропаганда и агитация с целью подрыва советской власти). Он не скрывал, что его деятельность направлена против советской власти. Ни правозащитная деятельность Алтуняна, ни деятельность Анцупова никак этой статье не соответствовали. Вероятно, как мы уже говорили, в отношении Алтуняна КГБ надеялся получить доказательства в ходе следствия. Естественно, не получив соответствующих доказательств, КГБ не отказался от своих планов: и процесс, и приговор были предопределены.
Процесс над Алтуняном, под председательством судьи Карпухина начался в конце марта 1981 года. До этого Генрих содержался 3 месяца в СИЗО. Обычно, процессы над диссидентами были закрытыми. Дело Алтуняна, которое слушалось в областном суде, привлекло внимание многих, ранее даже не знакомых с ним людей. И в этом процессе КГБ отступил от обычных правил. В зал были допущены не только родственники Алтуняна, но и некоторые его друзья. Не пустили нескольких знакомых Генриха, которые были известны органам, как люди весьма жесткие и активные. Можно было предположить, что процесс не был закрытым по той же причине: КГБ хотел максимально запугать общество, устроить ему показательный спектакль. Но и здесь действия кагебистских специалистов не увенчались успехом.
Во-первых, на процессе стало очевидным, что доказать состав преступления по 70-й статье следствию не удалось. Многим стало ясно, что человека судят не за действия, а за убеждения и общественную значимость. Отсутствие доказательств дало возможность адвокату Алтуняна Владимиру Кораблеву отвести часть эпизодов, записанных следствием в обвинительное заключение и настаивать на его невиновности. Во-вторых, присутствующие в зале, среди которых было достаточно много молодежи, дети друзей и знакомых, не скрывали своей симпатии к диссиденту и совсем не боялись эти симпатии проявлять.
В конце процесса, после приговора, который был вынесен 1 апреля, присутствующие поднялись с мест, стали аплодировать Алтуняну, выкрикивать слова поддержки и восхищения. Пять женщин бросили ему цветы, которые тут же отобрали конвоиры.
Моральное превосходство Алтуняна было настолько бесспорным, что акцию запугивания общества можно было считать провалившейся. В КГБ это мгновенно оценили и на последующие процессы никого, кроме самых близких родственников и свидетелей, не пускали. Алтунян получил максимум того, что предполагалось по ст.70 часть 1 — 7 лет лагерей с последующей пятилетней ссылкой. Отсидеть он успел чуть больше 6-ти лет, и был освобожден через год после объявленной Горбачевым перестройки.
Анатолий Корягин был арестован в феврале 1981 года, тогда, когда следствие по делу Алтуняна было закончено и дело передано в суд. Вскоре после приговора, вынесенного Алтуняну, был арестован и Евгений Анцупов. И Анцупова, и Корягина судил тот же областной суд. В деле Корягина председательствовал судья Навальный. Анатолий Корягин ни в следствии, ни в суде участия не принимал, отказавшись от каких бы то ни было показаний. Оригинальностью и разнообразием приговоров Харьков не баловал: те, кого судили по 70-й статье, получали 7 лет лагерей и 5 лет ссылки. И Зинченко фигурировал как свидетель не только в процессе над Алтуняном, но и в деле Анцупова, но, тем не менее, свой срок 6 лет лагерей и 5 лет ссылки он получил.
В августе 1981 года был осужден к 3 годам лагерей общего режима отказник Александр Парицкий, который несколько лет добивался разрешения на выезд из СССР. Его судили по ст.1871. В марте 1983 года по той же статье был осужден отказник ученый-химик Юрий Тарнопольский. Таким образом КГБ прошелся по всем кругам инакомыслящих Харькова.
И все же — добились ли тогда власти главной цели — запугать общественность? Сейчас, спустя 20 лет, можно однозначно ответить, что основная задача с треском провалилась. Общество было уже не тем. Политические процессы вызвали, особенно среди молодежи, волну возмущения. Некоторые из тех, кто до того момента не шел дальше разговоров и чтения самиздата, начали активно помогать семьям диссидентов, собирать и передавать западным журналистам информацию о действиях КГБ. Процесс над Алтуняном был восстановлен несколькими присутствовавшими, записан почти полностью, и эти записи были опубликованы на Западе, что дало возможность западным аналитикам утверждать: новая волна репрессий в СССР нарастает, по ст.70 стали судить уже не за действия, а просто за убеждения. Т.е. было ясно, что для того, чтобы запугать и усмирить общество, на которое переставал действовать идеологический диктат и которое переставало бояться — нужны массовые репрессии. Был и второй путь — демократизация. Автор этих строк придерживается мнения, что СССР в этот период попал в экономическую зависимость от Запада, и власть начала постепенно осознавать необходимость перемен. Кроме того, массовые репрессии в обществе, очнувшемся от идеологического шока, обычно и проводить некому, т.к. и у исполнителей не хватает уверенности и решимости. Отказаться от хватательного рефлекса коммунистов мог заставить только экономический и идеологический крах. Иначе, зная структурную вязкость советской системы, можно совершенно точно сказать, что ни о какой перестройке не могло бы быть и речи.
И начался крах системы, как теперь понятно, задолго до революционных 1985-86 годов. Но тогда мы не знали о будущем, а близких нам людей ждали долгие годы лагерей и тюрем.
Слава Богу, харьковчане, осужденные на тех процессах, вернулись живыми, правда, Е.Анцупов стал в лагере тяжелым инвалидом и, задержись перестройка на год, его ждала бы участь В.Марченко, Ю.Литвина, В.Стуса, О.Тихого. Анцупов умер из-за тяжелой болезни сердца в Германии, куда он эмигрировал в 1987 году. Умер еще совсем не старым. Иногда шесть лет — очень большой срок, гораздо больший, чем последующие двадцать.
Одвічний сценарій.
Ми присвячуємо публікації в цій рубриці 26-м роковинам Дня радянського політвязня – 30 жовтня. Нажаль, мусимо говорити сьогодні, що політичні переслідування в незалежній Україні стають все виразніше, про що свідчить і використання силових структур для переслідування політичних опонентів, і брутальне блокування друку опозиційних газет „Свобода“, та „Інформаційний бюлетень“, і процес донецького адвоката Сергія Салова, якого протримали в СІЗО майже 9 місяців і засудили на 5 років позбавлення волі з відстрочкою вироку на два роки по 127 статті КК тільки за те, що він напередодні виборів Президента показав десь пяти особам нісенітну листівку, і ось ця історія з відстороненням від ефіру Лесі Ворониної, як на мене, — все це свідчить про відродження в широкому масштабі політичної цензури. Є ознаки переслідувань з політичних мотивів у справах про ухилення від податків, коли знищують бізнес-структури, що були близькі до опозиційних сил. Переслідування за політичними мотивами сьогодні стали іншими, ніж в радянські часи, і потребують пильної уваги з боку правозахисних організацій.
Євген Захаров
Одвічний сценарій.
Ця розмова з Євгеном Сверстюком — президентом ПЕН-клубу в Україні, головним редактором газети „Наша віра“, відомим літературознавцем і правозахисником — відбулася наприкінці вересня. І поштовхом для неї став виступ пана Євгена на вечорі, присвяченому пятнадцятим роковинам від дня смерті Василя Стуса. Запис цієї бесіди прозвучав по першій програмі Національного радіо у передачі „Українська культура сьогодні і завжди“. Одразу ж після цього автор і ведуча програми Леся Воронина була відсторонена від ефіру. Пропонуємо читачам розшифрований текст цієї передачі.
Л.Воронина: — Ми зустрілися із головою ПЕН-клубу в Україні, головним редактором газети „Наша віра“ Євгеном Сверстюком з приводу дуже важливої події. Виступ пана Євгена під час відзначення 15-х роковин від дня смерті Василя Стуса справив на всіх, хто був присутній на тому зібранні, колосальне враження. Ця доповідь була надрукована в газетах „Наша віра“ та „Українське Слово“.
Отже, „Василь Стус. 15 років. Міра присутності“ — так називалася доповідь Євгена Сверстюка. І я думаю, ви зрозумієте, чому для мене було так важливо, щоб якомога більше людей почули про це сьогодні. У своєму виступі пан Євген торкнувся надзвичайно дражливих і навіть заборонених тем. Адже нині багато хто вважає, що каяття чи визнання своїх минулих гріхів непотрібне. Дехто говорить про зайву героїзацію тих людей, котрі загинули, відстоюючи свої погляди і принципи. Навіть на самому вечорі, присвяченому памяті поета, у деяких виступах ішлося про те, що Стуса дуже часто сприймають як героя-мученика і це затінює його як видатного, геніального поета. Гадаю, Євген Сверстюк скаже і про це.
Отже, Стус в історії України. Україна тодішня, — коли поет втрапив до вязниці і загинув там, — і наша нинішня ситуація з точки зору цієї трагедії.
Є.Сверстюк: — Кажуть, коли народ знеславлений і зовсім підупалий, то його може врятувати лише офіра, принесена на вівтар. Я думаю — це був той час. І принесена офіра важлива тоді, коли, як каже Леся Українка, людина знає, „куди і на що вона йде“. Коли вона захищає свій народ грудьми, незважаючи на безліч людей навколо, котрі хочуть урвати собі якісь привілеї на цьому сумному маскараді. Проковтнути, заробити щось особисто для себе, навіть тоді, коли мученик іде на хрест.
Отже, зі Стусом була, власне, така ситуація. І ми повинні чесно визначити цю ситуацію. Інакше ми не зрозуміємо, чому поет, який ніколи не був політиком, ніколи не збирався вступати у політичну боротьбу, поет, котрий був послідовником і учнем Рільке, поет-містик, що, можливо, був найбільш духовним поетом серед усіх поетів України ХХ століття, обрав собі дорогу, на якій його страчують як політичного повстанця. Чому він не міг зійти з цієї дороги, і чому інші не могли стати на цю дорогу.
Це питання надзвичайно важливе тому, що воно актуальне й сьогодні і буде актуальне завжди, в усі часи. Кожна історична драма завжди буде мати свого Христа, свого Юду, свого Пілата, який умиває руки, своїх апостолів, які перелякано відступають, а потім опамято-вуються і підіймають учення свого Вчителя. Кожна драма відбувається саме так. І вона безкінечна.
А щодо героїзації Василя Стуса? Знаєте, концтабори Совєтського Союзу і до війни і, особливо, після війни були переповнені переважно українцями. Їх було більш як 50%. Навіть тоді, коли я потрапив до табору — у 73-му році. Але то були зовсім різні люди. Було дуже багато тих, хто сидів „за війну“ — слабкі люди, які вибрали найлегшу дорогу, були й зовсім випадкові люди. І от у таборі раптом зявляється невідомий нікому поет, і одразу ж усі звертають увагу, що його страшенно цькують і переслідують. І поступово ті, хто оточує Стуса у таборі, починають розуміти, що є в цьому чоловікові щось таке, чого вони одразу не зрозуміли, що він абсолютно безкомпромісний. Він говорить з табірними начальниками так, наче для нього зовсім не існує їхня влада. Для нього існує влада вища, яка велить йому стояти прямо.
Під час перебування Стуса у лаґері я не був поруч із ним — близьких друзів ніколи не відправляли в одні й ті ж табори. Тому я не міг зустрітися ні з Василем Стусом, ні з Іваном Світличним ні за яких умов. Отже, про перебування Стуса в неволі я суджу з того, що розповідає у своїй книзі „Українські силуети“ Михайло Хейфец та інші вязні сумління.
Л.В.: — Хейфец зовсім не був причетний до українських ідей, але, відбуваючи покарання у таборі разом зі Стусом, оцінив його талант, вивчив вірші Стуса напамять і саме завдяки Хейфецу багато віршів з табірної поезії Стуса збереглися?
Є.С.: — Великою мірою так. І це дуже цікава ситуація. Хейфец —ленінградський журналіст, який у таборі познайомився з багатьма цікавими постатями. І особливу увагу звернув на Стуса. Хейфец навіть вивчив українську мову, щоб спілкуватися з поетом. І згодом він вивів Стуса як центральну постать у своїх „Українських силуетах“. В цьому розумінні Стусові пощастило — він зустрів у таборі людину, яка змогла оцінити його поезію (а це особливий дар — відчувати і розуміти поезію), яка зрозуміла його дивну для багатьох етику, що диктується законами неписаними, вищими.
Поет не міг виявляти якогось особливого героїзму в камері, де все було глухо й німо, де в будь-яку хвилину міг хтось увійти й тебе задушити. Ми ж не знаємо, чи не трапилося саме це зі Стусом у камері-одиночці, у Кучино, в зоні 36, яку тепер перетворено на музей. Це була необхідність — зберігати гідність до кінця. А в тих обставинах зберігати гідність можна було лише у протистоянні проти тих, хто тебе брутально топче. Отже, Стус був природним героєм, і поводив він себе відповідно до тих обставин. Звичайно, нерви в нього були розхитані і зіпсуті. На волі я його знав як людину дуже міцну. До 72-го року ми часто зустрічалися, часом грали в бадмінтон. Тоді це був чоловік міцної мускулатури, мені він видавався цілком здоровим, навіть атлетом. Згодом життя по тюрмах, етапах, засланнях так його покрутило, що він був геть скалічений.
Безумовно, Василь Стус був героєм, і його зовсім не треба героїзувати. Бо у нас тепер знаходиться дуже багато цуциків, які вискакують на пєдестал і вдають із себе левів. Стус же був людиною цільною до кінця. І я мушу сказати, що подібних людей я більше не зустрічав. Були на зонах праведники — люди, які вміли мовчати про свої болі і дбати про ближнього. От, скажімо, був такий чоловік Степан Мамчур з Волині, який помер при мені в 77-му році у таборі. Це був інший тип героя. Чоловік, який світив іншим. Але таких людей було небагато.
Л.В.: — Але давайте повернемося до основної теми нашої нинішньої розмови — Василь Стус і ситуація, яка існувала в Україні тоді і яка склалася тепер.
Я зрозуміла, що головна ідея вашого виступу полягала в тому, що відпущення гріхів тим людям, які не покаялися, було би страшним блюзнірством стосовно до Стуса і всіх тих, хто загинув, відстоюючи правду.
Є.С.: — З приводу колективної відповідальності і колективного гріха я би сказав, що це те саме, що колективний блуд і колективне зґвалтування. Світ цього не визнає. Якщо бидло йде в хлів, то воно йде колективно. Але коли виділяється особистість людська, то ця людина відповідальна за все. І те, що я зробив, — завжди зі мною. І коли я переступив, то цей переступ є зі мною і я не повинен цього приховувати. А чому той, хто сидить 10 років — сидить за переступ, а я — ні? Адже зараз сидять сотні й тисячі людей. Отже, є закон, який карає злочин, і не тільки фізичний, але й моральний. Є закон злочину і закон кари.
Чому я зачепив питання суду над Василем Стусом? Звичайно, атмосфера, у якій ми тоді існували, була неймовірно жорстокою. Звичайно, Василя Стуса не можна було врятувати. Але на цьому процесі всі засвітилися, і кожен обрав свою дорогу. І я тут зупинився на тій ролі, яку відіграв у тому процесі адвокат Віктор Медведчук, який раніше був приставлений адвокатом до Литвина, а потім і до Стуса. По-перше, я повинен сказати, що тоді був спеціальний допуск до політичних справ і деяким відважним адвокатам, як, скажімо, Діні Камінській чи Калістратовій у Москві, його не давали.
В.Л.: — Тобто влада добре знала, що ці люди не зможуть за будь-яких умов піти проти правди?
Є.С.: — Так, за будь-яких обставин знаходяться люди, які відстоюють правду. Коли ж Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського аґресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Стус відмовився від цього адвоката. Адвокат, від якого відмовився його підзахисний, тим самим є уневажений. Він не може вести справу, якщо у нього є поняття про професійну честь. Але Медведчук виступив на процесі всупереч підзахисному і почав свою промову так: „За всі свої злочини Стус заслуговує на покарання.“. Все це потрапило в самвидавівський правозахисний журнал „Хроника текущих событий“, який видавався у Москві. Там була представлена позиція й інших учасників цього процесу. Зокрема, хоробрі виступи на захист Василя Стуса Михайлини Коцюбинської і Світлани Кириченко. І навіть було зафіксовано, що Василь Стус продекламував їм Лермонтова: „И вы не смоете всей вашей черной кровью поэта праведную кровь.“. Цілком зрозуміло, що все це якоюсь мірою було екраном, на якому кожен мав побачити себе.
І ми не маємо права сьогодні не знати цього факту. Кожна культурна нація має великими літерами записати всю історію свого замученого поета.
В.Л.: — Пане Євгене, сьогодні ви розповіли про те, що один із нинішніх лідерів нашої держави — Віктор Медведчук — був адвокатом Василя Стуса, від якого поет відмовився. Та, попри це, Медведчук все ж виступив на суді і почав свою промову зі слів про те, що Василь Стус є злочинцем — у такий спосіб він „обороняв“ свого підзахисного, хоча ми знаємо, що навіть убивць, за якими визнано злочин, адвокати захищають. І те, що ви оприлюднюєте цей факт, зовсім не зведення рахунків. Це просто дотримання справедливості — той Божий закон, з яким має жити й відроджуватися суспільство.
Є.С.: — Хіба може йти мова про якесь зведення рахунків? Суспільство має знати всі ці речі і на них вчитися. Я б міг зрозуміти, якби людина, яка вчинила те, що вчинив Віктор Медведчук, влаштувалася десь сторожем і намагалася втекти від світу зі своїм тяжким минулим. Це інша справа. Але коли ця людина — права рука Президента, коли вона претендує на пост Президента України, то це означає, що така людина проповідує логіку і мораль антистусівську, вона хоче утвердитися такою, якою вона була і є. І тому треба, щоб люди знали всю правду. Суспільство має знати своїх героїв і своїх відступників.
Л.В.: — Пане Євгене, ми закінчуємо нашу дуже складну, тяжку і, я думаю, дуже відповідальну розмову. Розмову, у якій ви, передусім, наголосили на тому, що лише тоді суспільство зможе жити і вижити, коли існуватиме воно за Божими законами. Коли будуть відомі й оцінені всі постаті в цій одвічній драмі — Христа, Юди, Пілата — праведників і відступників, мучеників і їхніх катів. Що б ви хотіли сказати нашим слухачам наостанок?
Є.С.: — Я хотів би сказати, що зараз у нас немає іншого вибору. Наше суспільство деградувало за роки незалежності — і в економічному, і в моральному відношенні. І в нас є лише одна дорога до світу, який має нас сприйняти. Це відкрите лице, це прийняття європейських, загальнолюдських цінностей, це прийняття правди, прийняття вимог прозорості, одвертості, прийняття суворого закону, який зобовязує кожного.
Підготував Василь Овсієнко
Коментар ПЛ.Це інтервю прозвучало по радіо в циклі „Українська культура“ вранці 22 вересня 2000 року. Наступного дня Леся Воронина була усунута від ведення цих передач без пояснення причин. За дисциплінарне порушення (вона не повідомила начальству, що замість запланованої передачі з А.Даніленком вона дає інтервю зі Сверстюком) її позбавили премії.
Досі на такі порушення не звертали уваги, тут же довелося відбути розмову з редактором Віктором Морозом, який завимагав від неї пояснювальної записки для першого віце-президента Національної радіокомпанії України Віктора Набруска. Л.Воронина відмовилася писати таке пояснення. Зараз вона перебуває на лікарняному бюлетні. З роботи на радіо поки що не звільнена, але проґраму „Українська культура“ вже ведуть інші люди.
На нашу думку, попереднє узгодження передач є не що інше, як цензура, яка заборонена статтею 15 Конституції. В даному випадку, на наш погляд порушується 6 стаття Закону України „Про телебачення та радіомовлення“.
Леся Воронина — досвідчена журналістка і редактор, дружина покійного письменника Євгена Гуцала. Окрім роботи на радіо, вона редаґує нині дитячий журнал „Соняшник“.
Дисиденти і час
Бесплатный доступ к Transitions online (TOL)
Вступайте в наш интернет-клуб — подписка бесплатная! Чтобы стать членом нашего клуба, нужно заполнить короткую анкету и направить по адресу http://tol.cz/trialsubscr2.html
Благодаря нашему журналу вы сможете знакомиться с актуальным анализом текущих событий в посткоммунистических странах, неожиданными точками зрения на важные перемены и фактами, не замеченными другими изданиями.
TOL — не просто журнал. С его помощью можно всесторонне исследовать состояние общества в бывшем СССР, на Балканах, в Центральной и Восточной Европе. Наш компьютерный архив позволит вам получить доступ к сотням статей, опубликованных в последние пять лет, включая ежегодные отчеты о каждой стране региона. Наши интерактивные карты и линки — это ворота в информационное хранилище Интернета.
Если вы хотите подробней узнать о TOL, посетите сайт http://tol.cz/about.html
И вот еще что: TOL заинтересован в журналистах, иллюстраторах, в новых темах и заочных стажерах. Шлите ваши соображения по адресу [email protected]
Дарите Вашим друзьям бесплатную подписку на TOL. Для этого надо лишь послать нам их имена и электронный адрес [email protected]
Олег Панфилов, Директор Центра экстремальной журналистики, г.Москва
тел/факс: +7 095 201-7626