Бюлетень "Права Людини", 2000, #29

Виповнилось три роки, як в ніч з 29 на 30 вересня 1997 р. єдиний у Російській Федерації духовний осередок українства — Богоявленський собор Української Православної Церкви Київського Патріархату в м. Ногінську Московської області захоплений московським ОМОНом і передано Московській Патріархії. Цей осередок створено протягом 9 років, (1989 — 1997 р.р) на руїнах цього ж храму силами мирян Ногінського району під керівництвом і при безпосередній участі архієпископа УПЦ КП Адріана. Храм знищений ще за совєтської доби. У цьому осередку, крім власне храму, працювали ще православна гімназія, дитячий ліцей мистецтв, духовна семінарія і жіночий монастир. Маючи чимале підсобне господарство, громада щоденно безкоштовно годувала і лікувала чисельних нужденних та хворих людей довкілля.

Було пограбоване церковне та особисте майно священнослужителів і працівників громади, усіх людей вигнали на ніч, що були на території Собору, в тому числі й сім’ї священнослужителів з малими дітьми, десятки з них були побиті та заарештовані, серед них були і громадяни України. Архієпископа Адріана побито і в наручниках відвезено в райвідділ міліції.

Все це сталось після п’ятирічної судової тяганини, коли всі судові рішення були на користь церковної громади УПЦ КП, і лише після того, як на юридичний номер цієї громади було таємно зареєстровано іншу штучно створену церковну громаду Московської Патріархії, Московський Арбітражний суд виніс рішення про передачу Собору Московській Патріархії.

Керівництво церковної громади УПЦ КП і Організації Українського Національного Руху м. Москви неодноразово звертались з приводу цього беззаконня до Президента, Державної Думи і Генерального прокурора РФ. Відповідь надійшла лише з прокуратури, де було сказано, що все зроблено законно. На жаль, посольство України в РФ на чолі з тодішнім послом Федоровим не стало на захист ні української церковної громади, ні громадян України, котрих було побито, заарештовано й вимушено навіть викуповувати свої документи, сплачувати штрафи.

Ми звертались по допомогу до Президента Леоніда Кучми та до Верховної Ради України, але не отримали не тільки допомоги, а й відповіді.

Сьогодні влада України віддала російській Церкві (УПЦ МП) право освятити Успенський собор Києво-Печерської Лаври саме в день Незалежності України. Хіба це не є великою наругою над Україною, над її народом, над її історією. Більш того, не посоромились взяти участь у цій антиукраїнській акції Президент і Голова Верховної Ради України. Тепер стає зрозумілою їхня позиція відносно Богоявленського собору в м. Ногінську. Наша надія не тільки на захист єдиного в Росії церковного духовного осередку верховною владою України, а й на сприяння цієї влади звільненню України від засилля чужинницької Церкви і створенню єдиної Помісної Української Православної Церкви стає все більш примарною. Водночас РПЦ МП безперешкодно споруджує в Україні до вже існуючих чисельних своїх храмів усе нові й нові церкви, коли українцям в Росії це заборонено. Україні доведеться почекати, поки її народ обере іншого, дійсно українського, Президента й іншу Верховну Раду. Тоді й мова українська і помісна Українська Церква займуть в Україні належне місце. Тоді й економіка України стане підніматись з колін і добробут її громадян стане гідним цивілізованого суспільства. А поки що мусимо відзначити, що ні Президент, ні народні обранці у Верховній Раді України не розуміють ролі релігії і національної Церкви в становленні і зміцненні держави, як це добре розуміють, наприклад, керівники Польщі, Чехії, прибалтійських держав, колишніх республік СРСР.

Що ж до Богоявленського собору в м. Ногінську, то зазначимо, що в Росії, в Україні, в ряді інших країн світу, де є українська діаспора, створені Комітети захисту Богоявленського собору з об’єднуючим центром при Світовому Конгресі Українців, які вимагають повернення Собору його власникові — церковній громаді УПЦ КП.

З ініціативи ОУН Руху м. Москви та Міжнародного Комітету захисту Богоявленської парафії Української Православної Церкви Київського Патріархату м. Ногінська (Росія) в столиці РФ 6 жовтня 2000 р. відбулася науково-практична Конференція „Уроки Ногінська. Третя річниця ногінського погрому“, яка розглянула сучасне становище Богоявленського собору і намітила подальші кроки боротьби за його повернення законному власникові.

У Конференції взяли участь представники російського та українського Комітетів захисту Богоявленської парафії Української Православної Церкви Київського Патріархату м. Ногінська (Росія). Матеріали до Конференції надіслали відповідні Комітети з Канади та США. З доповідями виступили Голова Російського Комітету Віктор Гуменюк і Голова Українського Комітету Віктор Рог. Було зазначено, що 2 жовтня 2000 р. біля посольства Росії в Україні Українське відділення Міжнародного Комітету організувало і провело пікет протесту з вимогою повернути Богоявленський Собор його законному власникові — УПЦ КП.

Конференція засудила дії російської влади, яка підтримує антизаконні дії ОМОНу, судових виконавців на чолі з представниками Московської Патріархії.

Конференція засудила дії Президента України Леоніда Кучми стосовно надання чужинницькій Церкві — УПЦ МП, — право на освячення святині українського народу — Успенського собору Києво-Печерської Лаври і його байдужу позицію в справі Богоявленського Собору УПЦ КП в м. Ногінську Московської області.

Конференція звертається до ієрархів, священнослужителів і мирян усіх українських православних Церков з закликом докласти усіх зусиль для об’єднання УПЦ КП, УАПЦ та УПЦ МП в єдину помісну автокефальну незалежну Українську Православну Церкву.

Конференція закликала всіх православних українців посилити боротьбу за повернення Богоявленського собору в м. Ногінську Московської області його власникові — церковній громаді Богоявленського собору Української Православної Церкви Київського Патріархату м. Ногінська Московської області.

Прийнято на Конференції одноголосно

м. Москва 6 жовтня 2000 р.

* * *

Шановний пане Гуменюк!

Мені дуже жаль, але я особисто не маю жодної змоги допомогти вірникам Ногінської громади.

Мені здається, що зовні дуже нестандартна ситуація — утиски громади УПЦ КП в Росії — відволікає від тисячу разів перевірених стандартних засобів захисту прав потерпілих.

Потерпілі є насамперед громадянами Росії, а вже потім вірниками УПЦ КП. На них поширюється законодавство Росії, їх мають захищати російські правоохоронні органи. Є шанс, що їх почують, зрозуміють та спробують допомогти російські громадські правозахисні організації — починаючи з „Меморіалу“.

Я розумію, що дійсність свідчить про байдужість, упередженість та беззаконня з боку відповідних російських державних органів. Але лише після того, як будуть вичерпані всі законні в Росії засоби, українські громадяни та громадські організації, які душею співчувають стражданням Ногінських вірників, зможуть додати свій голос, звертаючись до міжнародної спільноти. На цей випадок маю знайомих у Раді Церков Нідерландів. В ній співпрацюють 12 різних церков, і всі визнають важливість прав людини.

Мені здається марним сподіватися у цій справі на українських можновладців. Вони, на жаль, не мають для таких справ достатнього інтелектуального та духовного потенціалу. Вони у значно простіших ситуаціях в Україні нічого путнього вирішити не могли. Згадайте побиття похоронної процесії, коли помер патріарх Володимир. А щоб вони зробили якісь кроки під тиском громадської думки, потрібна дуже велика і довготривала робота. Тим часом в Україні немає миру і солідарності між своїми конфесіями.

З повагою,

Сергій Федоринчик, керівник інформ-
центру УЕА "Зелений світ"

Яка медицина потрібна Україні?

„.на туберкульозному обліку в Україні знаходиться 640 тисяч осіб, із них у 28 тисяч виявлена активна форма. Почастішали випадки сімейного туберкульозу.

На Вінниччині в 1999 році від туберкульозу померли 226 осіб. У Криму біля 4 тисяч дітей хворі туберкульозом і їх ніде не гоять.

За станом на 24 травня 2000 року в Україні офіційно зареєстровано 31991 ВІЛ інфікованих (у тому числі 1,5 тис. дітей). З початку року зареєстровано 1605 ВІЛ інфікованих, із них 202 — діти.

Протягом першого кварталу цього року від СНІДу в Україні померли 83 дорослих і 2 дитини.

Сумна першість по СНІДу в Одеській, Донецькій, Дніпропетровській і Миколаївській областях.

Якщо в Західній Європі на 100 тис. населення припадає один хворий сифілісом, то в Україні — 182.

За даними Мінздраву, на 1000 новонароджених в Україні припадає 136 абортів. Щорічно аборти роблять 100 тис. жінок, які ще не родили. Для 320 жінок це закінчується смертю. Народжуваність в Україні продовжує скорочуватися. Особливо серйозна ситуація на селі. За даними Держкомстату, у 1998 році з 28794 сіл України в 12673 не народилася жодна дитина. У 1999 році ситуація не поліпшилася. Майже в 1000 сіл немає дітей у віці від 6 до 15 років. На Сумщині й у Харківській області — по 253 таких села. На Чернігівщині — 224. У Полтавській області — 223.

У Криму знаходиться на обліку 33486 дітей-інвалідів до 16 років. Із кожних 100 народжених сьогодні в Україні малят — 25 з уродженими хибами розвитку або придбаної патології.

Тільки торік у Києві народилися 14 дітей із хворобою Дауна.

У Криму нараховується 17 шкіл для дітей із дефектами розумового і фізичного розвитку, у яких знаходяться 3455 дітей. На кінець 1998 року в Івано-Франківській області на обліку знаходилося 7956 дітей і 2795 підлітків, які мають психічні розлади.

Якщо ситуація не поліпшиться, через 50-60 років велику частину (до 70%) населення України, головним чином у віці до 40 років, складуть фізично і психічно неповноцінні люди.“

Голос України, № 118, 6 липня 2000 р.

* * *

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ, Женева) Україна за показниками середньої тривалості життя чоловіків — на 130 місці, жінок — на 109 місці, що характерно для слаборозвинених країн.

За даними цієї ж організації наша держава за рівнем надання медичної допомоги перебуває на 79 місці серед 191 країни.

Цього року держава має виділити на охорону здоров’я по 20 доларів на кожного громадянина України. Для порівняння: У Польщі ця сума становить — 170, Словаччині — 200, Угорщині — 300, а в США — 2000 доларів.

Внаслідок негативних демографічних процесів середня тривалість життя за останні 10 років знизилась на 4 роки. А в порівнянні з країнами Західної Європи в середньому на 10 років, тобто чоловіків — на 13 років, жінок на 11 років.

„Україна і світ сьогодні“, № 39, жовтень 2000 р.

* * *

„Зараз здоров’я народу України знаходиться в жалюгідному стані. За статистикою за час незалежності в Україні померло 2,5 млн. чоловік. Чи є ці втрати виправданими?

Медична статистика розглядає зазначені цифри як „природні втрати“, тобто втрати за віком. Але це не так. Багато людей померли через передчасну смертність: від серцево-судинних захворювань, раку, травм, інфекційних захворювань і інших, не „дотягнувши“ навіть до середньої тривалості життя, яка в Україні одна із найнижчих у світі і складає 73,5 року для жінок і 62,7 року для чоловіків і має тенденцію до зниження. (Для порівняння: в Японії середня тривалість життя складає 74,8 року для чоловіків і 80,8 року для жінок, у Канаді — 74,3 і 80,8 відповідно.)“

„У нашому суспільстві росте захворюваність найбільше поширеними і небезпечними хворобами, такими як туберкульоз, СНІД, грип, гонорея, гепатити, серцево-судинні захворювання, злоякісні новоутворення і т.і. У 1999 році загальна захворюваність з вперше встановленим діагнозом в абсолютних цифрах склала в Україні майже 33 млн. чоловік. І це при 49 млн. 450 тис. населення країни! Постійно зростає кількість хворих на алкоголізм і наркоманію, дитяча смертність перевищує аналогічний показник ряду країн у 2-4 рази і склала в 1999 р. 14,8 при народженні 7,8 на 1000 породіль, материнська смертність у 3-6 разів вища, ніж у розвинутих країнах. Смертність стала випереджати народжуваність, спостерігається так звана „сверхсмерт-
ність“. Показник її перевищив показник народжуваності в 1999 році.“

„Дзеркало тижня“, №40, 14 жовтня 2000 г.

* * *

2001-й в Україні варто проголосити „роком здоров’я“. На тлі високої смертності, падіння рівня життя і поруйнованої системи охорони здоров’я це зовсім не зайве, хоча, може, і трохи цинічно. Рівень споживання ліків цього року впав до критичної межі — з 2 млрд дол. на рік до 400 млн. (підрахунки експертної комісії від „України-Тасіs“). Таким чином, середній українець споживає за рік ліків менше ніж на 5 доларів. Для порівняння: „Фармацевтичний кошик“ американця складає 40000, німця — 2000, угорця — 90 доларів.

Тижневик „ПІК“, № 38, 17 -23 жовтня 2000 р.

* * *

По некоторым данным, за последние 10 лет в Украине число психически больных возросло на 86,9%, умственно отсталых — на 66,5%. Основные демографически опасные причины — социальные: материальное и духовное обнищание населения, безработица, алкоголизм, наркомания, осложнения в общественном и семейном окружении, постоянное стрессовое воздействие среды, вызванное, например, ростом цен, невыплатой зарплат и т.д. К этому добавляются производственные, экологические катаклизмы.

По данным руководителя исследований психических последствий Чернобыльской катастрофы Украинского научного центра радиационной медицины АМН Ангелины Нягу, шестеро из десяти взрослых, пострадавших вследствие поставарийного облучения, нуждаются в „психической коррекции“. Умственное отставание чернобыльских детей встречается в два раза чаще, чем у не пострадавших их сверстников.

На фоне все уменьшающейся численности населения нашей страны 1,5 миллиона зарегистрированных лиц с различными расстройствами психики — угрожающая цифра, позволяющая ставить вопрос о психическом здоровье нации. По результатам научных исследований профессора Бориса Демьяненко, участился выход граждан на инвалидность: лишь в 1992-1994г.г. первичная инвалидность психически больных возросла на 201,4 %, а количество инвалидов этой категории передвинулось с седьмого на четвертое место среди патологий, ведущих к полной утрате трудоспособности. Хронически больные находятся в тяжелейшем материальном положении. Пенсия по инвалидности мизерна (максимальная — 43 гривни).

„Наша газета“, №31, 29 июля 2000 г.

* * *

Головному редактору Бюлетеня „Права людини“

Міське управління охорони здоров’я повідомляє, що відповідно до інструкції з бухгалтерського обліку для відображення основних господарських операцій бюджетних установ, затвердженої наказом державного казначейства України 10.07.2000 р. № 61, облік ведеться в цілому по лікарняному закладу. Всі лікарні міста (крім психіатричної) мають декілька профілів ліжок, тому повідомити дані про вартість перебування одного хворого за день в середньому по місту, окремо в терапії, хірургії, неврології, ендокринології, кардіології неможливо.

На перебування одного хворого в день за поточний період 2000 р. використано:

-в середньому по стаціонарах міста -12,39 грн.,

з них на медикаменти — 0,92 грн, харчування — 0,76 грн.;

-У тубдиспансерах — 5,52 грн.,

з них на медикаменти — 0,68 грн, харчування — 0,76 грн.;

-у кожновенерологічних диспансерах 3,30 грн.,

з них на медикаменти — 0,41 грн, харчування — 0,37 грн.;

-у психіатрії — 9,78 грн.,

з них на медикаменти — 0,37 грн., харчування -1,41 грн.

В.о. начальника управління охорони здоров’я Л.Ф.Костенко

Перед читачами „ПЛ“ дані ВООЗ, деякі статистичні дані та відповідь, надана головним управлінням охорони здоров’я Харківського міськвиконкому, на наш запит. Але ще є у нас і безпосередні свідоцтва наших відвідувачів, які, як правило, зовсім необізнані ані в статистичних даних, ані у власних правах. Зазвичай тема медична випливає на тлі інших скарг. Ось приходить до нас мати призовника і скаржиться, що комісія райвійськкомату ніяк не вирішить, чи придатний її син до військової служби. Його направили у лікарню, щоб провести додаткові обстеження, а там за деякі види обстеження вимагають сплатити гроші. Ми отримуємо достатньо таких скарг, і знаємо, що це порушення чинного законодавства. Але на наші запитання у медичних закладах якось дивно відповідали, що безкоштовно вони повинні надавати „необхідну достатню медичну допомогу“. Але хто і коли може довести, що ця формула має хоч будь який сенс? На наш запит до управління охорони здоров’я Харківського міськвиконкому ми отримали чітку відповідь, що вимоги сплатити за обстеження призовників є порушенням законодавства, і після нашого запиту головні лікарі отримали відповідні розпорядження. Але у випадку з військкоматами громадяни йдуть скаржитися у громадські організації, бо їх заганяють у глухий кут: військкомат вимагає від призовника або його батьків представити до комісії акт обстеження, а у них немає грошей заплатити за це. Частіше за все це призводить до того, що призовники з’являються на призовні комісії майже з чистими медичними картками. Але, як не дивно, попри те, що до армії через недостатне обстеження потрапляють хворі („ПЛ“ неодноразово писав про такі випадки), попри всі негаразди, з якими стикаються молоді люди під час призову — їх все ж таки обстежують. А от якщо мова йде про власне здоров’я, людина, не маючи грошей, просто не лікується і не звертається до медичних закладів.

Нещодавно у Харківську спілку солдатських матерів надійшов лист від жінки, син якої був призваний до армії, не зважаючи на те, що він хворів на ревматизм і, в наслідок цього, мав хворобу серця. Після того, як він майже чотири місяці пролежав в госпіталях, його було комісовано. Він навіть не прослужив і півроку. Досить звичайна ситуація, як і те, що його мати зовсім не раділа від повернення сина, пояснюючи: „В армії його хоч лікували, а що я можу зробити вдома на свою пенсію?“ І той, хто має більш-менш достовірну інформацію стосовно нашої медицини, ніяк не здивується, коли побачить відповідь Міністерства оборони на скаргу спілки солдатських матерів стосовно якості призову. Міністр так і відповів: „.в армії хлопців хоч лікують“. Тобто значна частина населення задоволена хоча б таким, м’яко кажучи, скрутним станом справ. До того ж в цьому випадку ми маємо не дуже налагоджений, але все ж таки взаємоконтроль двох відомств.

А що вже сказати про нашу медицину широкого профілю. Як лікують всіх нас? Якійсь невеличкий відсоток населення, що має гроші — лікується за кордоном, і йому наша медицина „не загрожує“. Але іншим, навіть тим, що працюють, отримують вчасно зарплатню і, мабуть, на думку наших Президента і уряду, спроможні платити за ліки і послуги лікарів у випадку необхідності, є над чим замислитися.

А вражає саме те, що суспільство на диво легковажно ставиться до гострої проблеми. Це вам не проблема смертної кари і не свобода висловлювань. І перша, і друга — викликають безліч дискусій, статей, соціологічних досліджень. Це добре.

Але, на наш погляд, проблеми, пов’язані із станом нашої медицини, і відповідність цього стану потребам суспільства вимагає серйозної уваги всієї громадськості. Бо дуже важко знайти людину, яка б не стикалася з проблемами, пов’язаними із лікарями і ліками. Існує багато проблем, пов’язаних із кризою нашої економіки, а деякі недоладності системи охорони здоров’я тягнуться з нашого недалекого минулого. Лікарняні листи, які, як і в старі часи, зобов’язані отримувати всі працюючі, якщо вони захворіли, видаються за інструкцією 1938 року. Згідно з цією інструкцією лікар має відкрити лікарняний лист (якщо це не травма і не хірургічна операція) лише на три дні, або на п’ять — за умови епідемії. Після цього ще зовсім хвора людина, добирається, і частіше всього користується міським транспортом, до поліклініки. А якщо людини продовжує хворіти більш ніж два тижні, її майже примусово пропонують покласти в стаціонар, в якому немає ні ліків, ні їжі. Бо зрозуміти, які ліки можна придбати на 0,92 грн. і як прогодувати хвору людину на 0,76 грн. в день, ми неспроможні.

Як можна пояснити таке страшенне недбале ставлення до тієї інституції, яка, майже, є основою нормального соціального життя? Всі констатують, що наша медицина знаходиться у розвалі і занепаді, але суспільству не запропоновано ніяких суттєвих програм виходу з кризи, більш того, навіть не відбувається ніякої полеміки з приводу шляхів вирішення цих проблем. Складається враження, що суспільство плює само на себе, на життя і здоров’я своїх громадян.

Багато хто з наших громадян скаржиться на рішення Конституційного суду від 25.11.98 щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Кабінету міністрів України „Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти“ (справа про платні медичні послуги). В цьому рішенні Конституційного Суду чітко сформульовано: „Розробка і здійснення загальнодержавних соціальних та інших програм відповідно до пункту 4 статті 116 конституції України віднесено до повноважень Кабінету Міністрів України, а їх затвердження — до повноважень Верховної Ради України (пункт 6 статті 85 Конституції України).

Тому Конституційний Суд України вважає, що „вихід з критичної ситуації, яка склалася з бюджетним фінансуванням охорони здоров’я, не в запровадженні практично необмеженого переліку платних медичних послуг, а в зміні відповідно до названих положень Конституції України концептуальних підходів до розв’язання проблем, пов’язаних із забезпеченням конституційного права на медичну допомогу, — розробці, затвердженні та впровадженні відповідних загальнодержавних програм, в яких був би чітко визначений гарантований державою (в тому числі державним фінансуванням) обсяг безоплатної медичної допомоги всім громадянам у державних і комунальних закладах охорони здоров’я, запровадженні медичного страхування та ін.“

Скаржимося ми на Конституційний Суд даремно, бо стаття 49 Конституції України не давала суду іншого виходу. Але і в ст.49 Конституції України, і в рішенні Конституційного Суду підкреслена необхідність розробки системи страхової медицини. Після прийняття Конституції України пройшло майже 4 роки, але про страхову медицину ми тільки мріємо. І то про це мріє тільки той, хто знає, про що йде мова.

Рішення Конституційного Суду про невідповідність Постанови Кабінету міністрів України „Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти“ Конституції України оплати за деякі медичні послуги, не ліквідувало і не зробило такі послуги безкоштовними, а просто загнало більшість таких оплат „у тінь“, при цьому незаможні громадяни зовсім втратили можливість як-небудь лікуватися.

Але менш за все в цьому винен Конституційний Суд. По-перше, треба зазначити, що ст.49 Конституції України викладена з найбільш можливим рівнем популізму і декларативності, як і ст.48 про достатній рівень життя й інші скарги про соціальні, економічні та культурні права. Ця декларативність запрограмувала невиконання конституції.

На жаль, і рішення Конституційного Суду, з чим ми постійно стикаємося на практиці, особливо маючи справи з призовниками, не виконується. Ось маємо новий приклад недбальства нашої медицини. Літню людину після черепно-мозкової травми дуже швидко виписали з ургентної лікарні, тому що у хворого не було грошей на необхідні ліки. Через три дні вдома в нього розвився параліч нижніх кінцівок. Ще гірші справи з видачею безкоштовних ліків психічно хворим, яким потрібні і галоперідол, і транквілізатори, а в диспансерах є тільки аміназін. І стільки психічно хворих ми бачимо зараз на вулицях і в міському транспорті, що мабуть такого стану не було ще ніколи, навіть за часів, коли медицина не знала нейролептиків, бо відмінити препарат, до якого хворий звик це одне, а інше — це лікувати його, як лікували колись — іншими засобами. Питання стоїть дуже гостро, бо ці декомпенсовані хворі люди надто небезпечні для суспільства, щоб нехтувати цією проблемою. Якщо ми не можемо подбати про своє життя, здоров’я та безпеку — на кого ж нам розраховувати, на яких міністрів?

А між іншим, країни, які запровадили страхову медицину, зовсім не всі були на час її запровадження заможними і квітучими. Наприклад, Ізраїль, який ще в 60-ті роки був далеко не самою розвинутою країною, який періодично потерпає від перманентно спалахуючих військових конфліктів, має зараз розвинуту систему страхової медицини, що чітко функціонує і забезпечує своїм громадянам найвищий рівень медичних послуг. Першу страхову компанію „Купат-Кноліт“ в Ізраїлі заснувала профспілка. Якби наші профспілки, що мають досить розвинуті організаційні структури, володіють і нерухомістю і розпоряджаються фондом соціального страхування, менш займалися політикою, а зайнялися б системою страхової медицини, можливо через декілька років справа зрушила б з мертвої точки. І більшість країн Східної Європи теж запровадили страхову медицину попри досить скрутне економічне становище.

Я не вважаю, що потрібно сліпо копіювати чиюсь систему медичного страхування, без сумніву треба розробити систему медичного страхування, яка задовольняла б потреби саме населення України. Але якщо не шукати нічого, як робиться зараз, то хаос і безладдя у цій сфері будуть тільки посилюватися. „ПЛ“ пропонує почати полеміку стосовно того, що саме треба робити, щоб рівень медичних послуг відповідав загальносвітовому рівню медицини. Тому ми звертаємося до наших читачів з проханням уважно переглянути наведені матеріали і відповісти на запитання запропонованої анкети. Давайте разом вирішувати, що нам потрібно зробити, і як боротися за власне здоров’я.

І.Сухорукова

Від редакції „ПЛ“:

Львівський прецедент, про який далі йде мова, є надзвичайно важливим. Він показує, що ідеї прав людини та верховенства права можуть стосуватися речей буцімто суто технічних.

Прецедент цей дає можливість громадським організаціям у інших областях України повторити його і тим самим створити основу для подальших цивілізованих стосунків з ОблЕнерго, Міненерго і навіть „Енерго-
атомом“. Якщо громадяни та громадські організації добре візьмуться за судові справи, то істина нарешті вийде з хмар каламутної про-ядерної пропаганди.

Тоді в решті решт усім стане зрозуміло, що для нормального енергопостачання в Україні зовсім немає потреби в добудові ХАЕС-2/РАЕС-4, а потрібно навести лад на енергоринку, припинивши розкрадання електроенергії олігархами та іншими хижаками. Це деякою мірою вже вдалося пані Тимошенко, хоча вона поки що теж некритично повторює старі пісні про добудову реакторів.

Запити стосовно подробиць львівської справи можна надсилати директору Львівської фундації „Право і демократія“ Зеновію Сірику на адресу: zsі[email protected]іv.net  

Сергій Федоринчик, керівник інформцентру УЕА „Зелений світ“, співголова Коаліції „За енергетичну безпеку, поінформованість та права громадян“

Львів’янин виграв суд у місцевих енергетиків

О. Коляса, м. Львів

Постачальники електроенергії мають достатньо серйозний важіль впливу на злісних неплатників — вони можуть елементарно відключити боржника від живлення. Трохи складніше тим організаціям, які забезпечують споживачів теплом, гарячою водою. "Відрізати" від тепла одну чи кілька квартир у багатоповерховому будинку технічно доволі складно. Та теплоенергетики, як це було, приміром, у Львові, беруть масовістю — все літо і добрий шмат осені вони взагалі не подавали у місто гарячої води. Одна місцева радіостанція провела інтернет-опитування львів’ян на предмет того, як вони оцінюють ситуацію з гарячим водопостачанням? Найбільш терплячі люди вважають, що завжди воно так не буде. А досить значну кількість відповідей навіть незрозуміло як розцінювати: як жарт чи правду. Чимало львів’ян заявило, що вони їздять митися до Тернополя — мають там рідню, знайомих. Далеченько, все ж — 140 кілометрів в один кінець. Але біда змусить. Та от що характерно — енергетики, комунальники не тільки відключають споживачів, вони ще й „погрожують“ судовими позовами і вже почали реалізовувати ці свої погрози. А пересічні громадяни, які чесно здійснюють всі платежі, але отримують електрику, тепло не завжди, майже не наважуються вдаватися до суду, відстоюючи свої законні права.

Тому львів’яни з великим ентузіазмом зустріли новину, що їх земляк після майже піврічного судового процесу виграв справу проти ВАТ „Львівобленерго“ та міського комунального підприємства „Львівтеплоенерго“. Пенсіонер Богдан Григорович Підкова у лютому 2000 року звернувся у Личаківський районний суд із позовом про відшкодування моральних збитків на суму 50 тисяч гривень, завданих йому внаслідок відключення електроенергії. Свій позов він мотивував тим, що в грудні 1999 року систематично припинялася подача електроенергії в його будинок, а також у дільничну котельню, яка обслуговує цей будинок. В результаті житло не встигало прогріватися як слід. Позивач тривалий час хворіє на бронхіальну астму і від переохолодження хвороба різко загострилася, після стаціонарного лікування він був переведений з третьої групи інвалідності на другу.

Суд визнав, що внаслідок постійного вимикання електроенергії у Львові та області порушуються права споживачів на якісне отримання послуг. Відповідно до статті 25 Закону України „Про електроенергетику“, статей 17,19 Закону України „Про захист прав споживачів“ та „Правил користування електричною енергією для населення“ споживачі електроенергії мають право на отримання електричної енергії без перебоїв. Тобто електрика, як, скажімо, взуття, одяг, їжа є таким самим товаром і її продавець несе таку ж відповідальність за кількість і якість свого товару перед покупцем. Після восьми засідань суд частково задовольнив позов Богдана Підкови, відповідно до прийнятого рішення „Львівобленерго“ та „Львівтеплоенерго“ повинні виплатити йому по одній тисячі гривень.

Голова регіонального громадського фонду „Право і демократія“ Зеновій Сірик, який відстоював інтереси пенсіонера в суді, зауважив, що на цьому фонд не зупиниться. Адже крім моральних збитків є ще й матеріальні. На його думку, масові відключення електроенергії без попередження і без жодної на те технічної причини зайвий раз свідчать про елементарну неповагу керівництва організації до споживачів. Якщо взяти до уваги, що з усього споживання електроенергії громадяни використовують лише 12 — 15 відсотків, причому 80 — 85 відсотків з них без затримки оплачують, то неважко дійти висновку, що причиною порушень у подачі струму та тепла є звичайнісінька безгосподарність. Щодо моральних компенсацій, то тут Зеновій Сірик радить бути дуже обережними, щоб не перейти певної межі, коли компенсація переростає у заробітчанство. Коли компенсація є рівною десятикратному доходу громадянина, то це є дійсно моральна компенсація, а не судово-адвокатський бізнес.

Ми присвячуємо публікації в цій рубриці 26-м роковинам Дня радянського політв’язня – 30 жовтня. Нажаль, мусимо говорити сьогодні, що політичні переслідування в незалежній Україні стають все виразніше, про що свідчить і використання силових структур для переслідування політичних опонентів, і брутальне блокування друку опозиційних газет „Свобода“, та „Інформаційний бюлетень“, і процес донецького адвоката Сергія Салова, якого протримали в СІЗО майже 9 місяців і засудили на 5 років позбавлення волі з відстрочкою вироку на два роки по 127 статті КК тільки за те, що він напередодні виборів Президента показав десь п’яти особам нісенітну листівку, і ось ця історія з відстороненням від ефіру Лесі Ворониної, як на мене, — все це свідчить про відродження в широкому масштабі політичної цензури. Є ознаки переслідувань з політичних мотивів у справах про ухилення від податків, коли знищують бізнес-структури, що були близькі до опозиційних сил. Переслідування за політичними мотивами сьогодні стали іншими, ніж в радянські часи, і потребують пильної уваги з боку правозахисних організацій.

Євген Захаров

Одвічний сценарій.

Ця розмова з Євгеном Сверстюком — президентом ПЕН-клубу в Україні, головним редактором газети „Наша віра“, відомим літературознавцем і правозахисником — відбулася наприкінці вересня. І поштовхом для неї став виступ пана Євгена на вечорі, присвяченому п’ятнадцятим роковинам від дня смерті Василя Стуса. Запис цієї бесіди прозвучав по першій програмі Національного радіо у передачі „Українська культура сьогодні і завжди“. Одразу ж після цього автор і ведуча програми Леся Воронина була відсторонена від ефіру. Пропонуємо читачам розшифрований текст цієї передачі.

Л.Воронина: — Ми зустрілися із головою ПЕН-клубу в Україні, головним редактором газети „Наша віра“ Євгеном Сверстюком з приводу дуже важливої події. Виступ пана Євгена під час відзначення 15-х роковин від дня смерті Василя Стуса справив на всіх, хто був присутній на тому зібранні, колосальне враження. Ця доповідь була надрукована в газетах „Наша віра“ та „Українське Слово“.

Отже, „Василь Стус. 15 років. Міра присутності“ — так називалася доповідь Євгена Сверстюка. І я думаю, ви зрозумієте, чому для мене було так важливо, щоб якомога більше людей почули про це сьогодні. У своєму виступі пан Євген торкнувся надзвичайно дражливих і навіть заборонених тем. Адже нині багато хто вважає, що каяття чи визнання своїх минулих гріхів непотрібне. Дехто говорить про зайву героїзацію тих людей, котрі загинули, відстоюючи свої погляди і принципи. Навіть на самому вечорі, присвяченому пам’яті поета, у деяких виступах ішлося про те, що Стуса дуже часто сприймають як героя-мученика і це затінює його як видатного, геніального поета. Гадаю, Євген Сверстюк скаже і про це.

Отже, Стус в історії України. Україна тодішня, — коли поет втрапив до в’язниці і загинув там, — і наша нинішня ситуація з точки зору цієї трагедії.

Є.Сверстюк: — Кажуть, коли народ знеславлений і зовсім підупалий, то його може врятувати лише офіра, принесена на вівтар. Я думаю — це був той час. І принесена офіра важлива тоді, коли, як каже Леся Українка, людина знає, „куди і на що вона йде“. Коли вона захищає свій народ грудьми, незважаючи на безліч людей навколо, котрі хочуть урвати собі якісь привілеї на цьому сумному маскараді. Проковтнути, заробити щось особисто для себе, навіть тоді, коли мученик іде на хрест.

Отже, зі Стусом була, власне, така ситуація. І ми повинні чесно визначити цю ситуацію. Інакше ми не зрозуміємо, чому поет, який ніколи не був політиком, ніколи не збирався вступати у політичну боротьбу, поет, котрий був послідовником і учнем Рільке, поет-містик, що, можливо, був найбільш духовним поетом серед усіх поетів України ХХ століття, обрав собі дорогу, на якій його страчують як політичного повстанця. Чому він не міг зійти з цієї дороги, і чому інші не могли стати на цю дорогу.

Це питання надзвичайно важливе тому, що воно актуальне й сьогодні і буде актуальне завжди, в усі часи. Кожна історична драма завжди буде мати свого Христа, свого Юду, свого Пілата, який умиває руки, своїх апостолів, які перелякано відступають, а потім опам’ято-вуються і підіймають учення свого Вчителя. Кожна драма відбувається саме так. І вона безкінечна.

А щодо героїзації Василя Стуса? Знаєте, концтабори Совєтського Союзу і до війни і, особливо, після війни були переповнені переважно українцями. Їх було більш як 50%. Навіть тоді, коли я потрапив до табору — у 73-му році. Але то були зовсім різні люди. Було дуже багато тих, хто сидів „за війну“ — слабкі люди, які вибрали найлегшу дорогу, були й зовсім випадкові люди. І от у таборі раптом з’являється невідомий нікому поет, і одразу ж усі звертають увагу, що його страшенно цькують і переслідують. І поступово ті, хто оточує Стуса у таборі, починають розуміти, що є в цьому чоловікові щось таке, чого вони одразу не зрозуміли, що він абсолютно безкомпромісний. Він говорить з табірними начальниками так, наче для нього зовсім не існує їхня влада. Для нього існує влада вища, яка велить йому стояти прямо.

Під час перебування Стуса у лаґері я не був поруч із ним — близьких друзів ніколи не відправляли в одні й ті ж табори. Тому я не міг зустрітися ні з Василем Стусом, ні з Іваном Світличним ні за яких умов. Отже, про перебування Стуса в неволі я суджу з того, що розповідає у своїй книзі „Українські силуети“ Михайло Хейфец та інші в’язні сумління.

Л.В.: — Хейфец зовсім не був причетний до українських ідей, але, відбуваючи покарання у таборі разом зі Стусом, оцінив його талант, вивчив вірші Стуса напам’ять і саме завдяки Хейфецу багато віршів з табірної поезії Стуса збереглися?

Є.С.: — Великою мірою так. І це дуже цікава ситуація. Хейфец —ленінградський журналіст, який у таборі познайомився з багатьма цікавими постатями. І особливу увагу звернув на Стуса. Хейфец навіть вивчив українську мову, щоб спілкуватися з поетом. І згодом він вивів Стуса як центральну постать у своїх „Українських силуетах“. В цьому розумінні Стусові пощастило — він зустрів у таборі людину, яка змогла оцінити його поезію (а це особливий дар — відчувати і розуміти поезію), яка зрозуміла його дивну для багатьох етику, що диктується законами неписаними, вищими.

Поет не міг виявляти якогось особливого героїзму в камері, де все було глухо й німо, де в будь-яку хвилину міг хтось увійти й тебе задушити. Ми ж не знаємо, чи не трапилося саме це зі Стусом у камері-одиночці, у Кучино, в зоні 36, яку тепер перетворено на музей. Це була необхідність — зберігати гідність до кінця. А в тих обставинах зберігати гідність можна було лише у протистоянні проти тих, хто тебе брутально топче. Отже, Стус був природним героєм, і поводив він себе відповідно до тих обставин. Звичайно, нерви в нього були розхитані і зіпсуті. На волі я його знав як людину дуже міцну. До 72-го року ми часто зустрічалися, часом грали в бадмінтон. Тоді це був чоловік міцної мускулатури, мені він видавався цілком здоровим, навіть атлетом. Згодом життя по тюрмах, етапах, засланнях так його покрутило, що він був геть скалічений.

Безумовно, Василь Стус був героєм, і його зовсім не треба героїзувати. Бо у нас тепер знаходиться дуже багато цуциків, які вискакують на п’єдестал і вдають із себе левів. Стус же був людиною цільною до кінця. І я мушу сказати, що подібних людей я більше не зустрічав. Були на зонах праведники — люди, які вміли мовчати про свої болі і дбати про ближнього. От, скажімо, був такий чоловік Степан Мамчур з Волині, який помер при мені в 77-му році у таборі. Це був інший тип героя. Чоловік, який світив іншим. Але таких людей було небагато.

Л.В.: — Але давайте повернемося до основної теми нашої нинішньої розмови — Василь Стус і ситуація, яка існувала в Україні тоді і яка склалася тепер.

Я зрозуміла, що головна ідея вашого виступу полягала в тому, що відпущення гріхів тим людям, які не покаялися, було би страшним блюзнірством стосовно до Стуса і всіх тих, хто загинув, відстоюючи правду.

Є.С.: — З приводу колективної відповідальності і колективного гріха я би сказав, що це те саме, що колективний блуд і колективне зґвалтування. Світ цього не визнає. Якщо бидло йде в хлів, то воно йде колективно. Але коли виділяється особистість людська, то ця людина відповідальна за все. І те, що я зробив, — завжди зі мною. І коли я переступив, то цей переступ є зі мною і я не повинен цього приховувати. А чому той, хто сидить 10 років — сидить за переступ, а я — ні? Адже зараз сидять сотні й тисячі людей. Отже, є закон, який карає злочин, і не тільки фізичний, але й моральний. Є закон злочину і закон кари.

Чому я зачепив питання суду над Василем Стусом? Звичайно, атмосфера, у якій ми тоді існували, була неймовірно жорстокою. Звичайно, Василя Стуса не можна було врятувати. Але на цьому процесі всі засвітилися, і кожен обрав свою дорогу. І я тут зупинився на тій ролі, яку відіграв у тому процесі адвокат Віктор Медведчук, який раніше був приставлений адвокатом до Литвина, а потім і до Стуса. По-перше, я повинен сказати, що тоді був спеціальний допуск до політичних справ і деяким відважним адвокатам, як, скажімо, Діні Камінській чи Калістратовій у Москві, його не давали.

В.Л.: — Тобто влада добре знала, що ці люди не зможуть за будь-яких умов піти проти правди?

Є.С.: — Так, за будь-яких обставин знаходяться люди, які відстоюють правду. Коли ж Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського аґресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Стус відмовився від цього адвоката. Адвокат, від якого відмовився його підзахисний, тим самим є уневажений. Він не може вести справу, якщо у нього є поняття про професійну честь. Але Медведчук виступив на процесі всупереч підзахисному і почав свою промову так: „За всі свої злочини Стус заслуговує на покарання.“. Все це потрапило в самвидавівський правозахисний журнал „Хроника текущих событий“, який видавався у Москві. Там була представлена позиція й інших учасників цього процесу. Зокрема, хоробрі виступи на захист Василя Стуса Михайлини Коцюбинської і Світлани Кириченко. І навіть було зафіксовано, що Василь Стус продекламував їм Лермонтова: „И вы не смоете всей вашей черной кровью поэта праведную кровь.“. Цілком зрозуміло, що все це якоюсь мірою було екраном, на якому кожен мав побачити себе.

І ми не маємо права сьогодні не знати цього факту. Кожна культурна нація має великими літерами записати всю історію свого замученого поета.

В.Л.: — Пане Євгене, сьогодні ви розповіли про те, що один із нинішніх лідерів нашої держави — Віктор Медведчук — був адвокатом Василя Стуса, від якого поет відмовився. Та, попри це, Медведчук все ж виступив на суді і почав свою промову зі слів про те, що Василь Стус є злочинцем — у такий спосіб він „обороняв“ свого підзахисного, хоча ми знаємо, що навіть убивць, за якими визнано злочин, адвокати захищають. І те, що ви оприлюднюєте цей факт, зовсім не зведення рахунків. Це просто дотримання справедливості — той Божий закон, з яким має жити й відроджуватися суспільство.

Є.С.: — Хіба може йти мова про якесь зведення рахунків? Суспільство має знати всі ці речі і на них вчитися. Я б міг зрозуміти, якби людина, яка вчинила те, що вчинив Віктор Медведчук, влаштувалася десь сторожем і намагалася втекти від світу зі своїм тяжким минулим. Це інша справа. Але коли ця людина — права рука Президента, коли вона претендує на пост Президента України, то це означає, що така людина проповідує логіку і мораль антистусівську, вона хоче утвердитися такою, якою вона була і є. І тому треба, щоб люди знали всю правду. Суспільство має знати своїх героїв і своїх відступників.

Л.В.: — Пане Євгене, ми закінчуємо нашу дуже складну, тяжку і, я думаю, дуже відповідальну розмову. Розмову, у якій ви, передусім, наголосили на тому, що лише тоді суспільство зможе жити і вижити, коли існуватиме воно за Божими законами. Коли будуть відомі й оцінені всі постаті в цій одвічній драмі — Христа, Юди, Пілата — праведників і відступників, мучеників і їхніх катів. Що б ви хотіли сказати нашим слухачам наостанок?

Є.С.: — Я хотів би сказати, що зараз у нас немає іншого вибору. Наше суспільство деградувало за роки незалежності — і в економічному, і в моральному відношенні. І в нас є лише одна дорога до світу, який має нас сприйняти. Це відкрите лице, це прийняття європейських, загальнолюдських цінностей, це прийняття правди, прийняття вимог прозорості, одвертості, прийняття суворого закону, який зобов’язує кожного.

Підготував Василь Овсієнко

Коментар ПЛ.Це інтерв’ю прозвучало по радіо в циклі „Українська культура“ вранці 22 вересня 2000 року. Наступного дня Леся Воронина була усунута від ведення цих передач без пояснення причин. За дисциплінарне порушення (вона не повідомила начальству, що замість запланованої передачі з А.Даніленком вона дає інтерв’ю зі Сверстюком) її позбавили премії.

Досі на такі порушення не звертали уваги, тут же довелося відбути розмову з редактором Віктором Морозом, який завимагав від неї пояснювальної записки для першого віце-президента Національної радіокомпанії України Віктора Набруска. Л.Воронина відмовилася писати таке пояснення. Зараз вона перебуває на лікарняному бюлетні. З роботи на радіо поки що не звільнена, але проґраму „Українська культура“ вже ведуть інші люди.

На нашу думку, попереднє узгодження передач є не що інше, як цензура, яка заборонена статтею 15 Конституції. В даному випадку, на наш погляд порушується 6 стаття Закону України „Про телебачення та радіомовлення“.

Леся Воронина — досвідчена журналістка і редактор, дружина покійного письменника Євгена Гуцала. Окрім роботи на радіо, вона редаґує нині дитячий журнал „Соняшник“.