П’ЯТА СЕКЦІЯ

(Заява № 20605/92)

Рішення

СТРАСБУРГ
25 червня 1997 року

У справі «Хелфорд проти Сполученого Королівства»[1],

Європейський Суд з прав людини, засідаючи, відповідно до статті 43 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі — «Конвенція») та відповідними положеннями Регламенту А Суду[2], Палатою у складі:

п. Р. Бернхардт (R. Bernhardt), голова,

п. Л.-Е. Петтіті (l.-E. Pettiti),

п. К. Руссо (c. Russo),

п. А. Шпільманн (a. Spielmann),

п. І. Фойгель (i. Foighel),

п. Дж. М. Моренілла (j. M. Morenilla),

сер Дж. Фріленд (j. freeland),

п. М. А. Лопес Роча (m. A. Lopes rocha),

п. П. Куріс (p. Kuris),

а також п. Г. Пецольд (h. Petzold), секретар, та п. П. Дж. Махоуні (p. J. Mahoney), заступник секретаря, розглянувши справу в закритих засіданнях 19 березня і 27 травня 1997 року, виносить таке рішення, ухвалене в цей день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа була передана до суду Європейською Комісією з прав людини (далі — «Комісія») 28 травня 1996 року, в тримісячний період, передбачений §1 статті 32 та статтею 47 Конвенції. Уряд Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії (далі — «Уряд «) також клопотав про передачу справи до Суду 27 серпня 1996 року (див. пункт 6 нижче). Справа ґрунтується на заяві (№ 20605/92) проти Сполученого Королівства, що була подана в Комісію, відповідно до статті 25, громадянкою Велико­британії пані Елісон Хелфорд 22 квітня 1992.

У своєму запиті Комісія посилалася на статті 44 і 48 та на Декларацію, згідно з якою Сполучене Королівство визнало обов’язкову юрисдикцію Суду (стаття 46). Метою запиту було отримання рішення про те, чи свідчать факти справи про порушення державою — відповідачем його зобов’язань за статтями 8, 10, 13 і 14 Конвенції.

2. У відповідь на запит, поданий згідно з правилом 33 §3 (d) Регламенту A Суду, заявник повідомила, що вона хоче взяти участь у розгляді, і вибрала адвоката, який буде її представляти (Правило 30).

3. До складу Палати увійшли ex officio сер Джон Фріланд, обраний суддя, який має громадянство Великобританії (стаття 43 Конвенції), і пан Р. Бернхардт, віце-голова Суду (Правило 21 §4 (b)). 10 червня 1996, в присутності секретаря, Голова Суду пан Р. Рюссдаль вибрав за жеребом ще сімох членів, а саме пана Л. E. Петтіту, пана C. Руссо, пана А. Шпільманна, пана І. Фогеля, пана Й. М. Моренілья, пана М. А. Лопес Роша і пана П. Курісу (стаття 43 in fine Конвенції та Правило 21 §5).

4. Як Голова Палати (Правило 21 §6), пан Бернхардт, діючи через заступника секретаря, провів консультації з агентом Уряду, адвокатом заявника та делегатом Комісії з організації судочин­ства (Правило 37 §§1 і 38). У рамках прийнятого в цьо­му зв’язку рішення, секретар отримав меморандум Уряду 2 січня 1997 і меморандум заявника 6 січня 1997.

5. 20 серпня 1996 року пан Бернхардт дозволив «Liberty», недержавній правозахисній організації, що базується в Лондоні, подати письмові зауваження з окремих аспектів справи (Правило 37 §2). Зауваження були отриманй 2 січня 1997 року.

6. 21 лютого 1997 Палата постановила відхилити клопотання Уряду про передачу справи до Суду на тій підставі, що воно було отримано після закінчення тримісячного періоду, передбаченого статтею 32 §§1 і 47 Конвенції, і що не було ніяких виняткових підстав для продовження цього періоду.

7. Відповідно до рішення Голови, відкрите слухання відбулося в будівлі Палацу прав людини, Страсбург, 17 березня 1997 року. Попередньо Суд провів підготовче засідання.

Перед Судом постали:

(a) з боку Уряду

—  пан M. Eaton, заступник юридичного консультанта, Міністерство закордонних справ та у справах Співдружності, агент,

—  пан J. Eadie, адвокат, адвокат,

—  пан H. Carter, Міністерство внутрішніх справ,

—  пан P. Regan, Міністерство внутрішніх справ,

—  пан C. Raikes, Міністерство торгівлі і проми­словості, радники;

(b) від Комісії

Пані J. Liddy, делегат;

(c) з боку заявника

—  пан R. Makin, радник,

—  пан P. Duffy, адвокат, адвокат.

Суд заслухав виступи пана Лідді, пана Макіна, пана Даффі пана Іди, а також відповідь на питання, поставлене одним із його членів.

ФАКТИ

I. конкретні ОБСТАВИНИ СПРАВИ

8. Заявник, пані Елісон Хелфорд, народилася в 1940 році і живе в Уірралі. З 1962 до виходу на пенсію в 1992 році, вона працювала в поліції.

A. Передісторія прослуховування телефонних переговорів

9. У травні 1983 року пані Хелфорд була призначена помічником головного констебля Мерсисайда. в результаті вона стала жінкою, що займає найвищу поліцейську посаду в Сполученому Королівстві.

10. Вісім разів упродовж наступних семи років пані Хелфорд безуспішно подавала заяви про призначення її на посаду заступника головного констебля, у відповідь на вакансії, що виникають в Мерсисайді та інших поліцейських округах. Для призначення на цей пост потрібне схвалення Міністерства внутрішніх справ. Однак, за словами заявника, Міністерство регулярно відхиляло її заяви; це робилося за рекомендацією головного констебля Мерсисайда, якому не подобалася її прихильність до ідеї гендерної рівності.

11. Після чергової відмови, отриманої в лютому 1990 року, пані Хелфорд подала, 4 червня 1990 року, позов до Промислового суду проти, зокрема, головного констебля Мерсисайда і міністра внутрішніх справ, стверджуючи, що вона піддається дискримінації за ознакою статі.

14 червня 1990 керівник і заступник керівника управління поліції Мерсисайда створили «Спеціальний комітет» для розгляду питань, пов’язаних з цим фактом дискримінації.

12. Пані Хелфорд стверджує, що деякі члени управління поліції Мерсисайда почали проти неї «кампанію «у відповідь на її скаргу в Промисловий суд. Ця кампанія виражалася, зокрема, у витоку інформації в пресу, перехопленні її телефонних переговорів (див. пункт 16 нижче) і вжиття проти неї дисциплінарних заходів.

13. Так, 14 вересня 1990 року Спеціальний комітет передав Дисциплінарному комітету старшого офіцерського складу доповідь головного констебля про неправомірні дії пані Хелфорд, що мали місце 24 липня 1990 року. 20 вересня 1990 року Дисциплінарний комітет ухвалив провести офіційне розслідування і передати цю справу до Управління з розгляду скарг на поліцію. 8 лютого 1991року проти пані Хелфорд були висунуті звинувачення. 12 грудня 1990 вона була відсторонена від роботи з повним збереженням заробітної плати.

14. Пані Хелфорд оскаржила вищезазначене рішення, подавши позов про перегляд у Верховному Суді. У вересні 1991 року розгляд цього питання було відкладено суддею Макферсон у зв’язку з можливим врегулюванням. Проте сторонам не вдалося досягти згоди, і 20 грудня 1991 року справу було повернуто для розгляду. Суддя вирішив, що керівник та заступник керівника управління поліції діяли ultra vires, і, не інкримінуючи їм умисел, постановив, що мав місце елемент несправедливості. Тому суд скасував відповідні рішення.

15. Слухання в Промисловому суді почалося в червні 1992 року. 14 липня 1992 року розгляд було відкладено в очікуванні переговорів між сторонами, які привели до врегулювання цієї справи. Пані Хелфорд отримала компенсацію в розмірі 10 000 фунтів стерлінгів (GBP) від головного констебля (максимальна сума, яка могла б бути присуджена їй за законом Промисловим судом), а також 5000 фунтів стерлінгів від міністра внутрішніх справ як компенсацію її особистих витрат. Було вирішено, що вона піде у відставку з поліції з медичних причин (в результаті травми коліна, отриманої в 1989 році). Крім того, Міністерство внутрішніх справ погодилося виконати різні рекомендації Комісії з рівних можливостей, зокрема, щодо поновлення і перегляду процедури добору кандидатів на старші посади в поліції.

B. Прослуховування

16. Як помічник головного констебля, пані Хел­форд мала власний кабінет і два телефони, один з яких був для приватного використання. Ці телефони були частиною внутрішньої телефонної мережі поліції Мерсисайда, телекомунікаційної системи, що не входить до громадської мережі. Вона не отримала жодної інформації про обмеження у використанні цих телефонів та жодних вказівок, крім запевнень головного констебля, отриманих нею незабаром після подачі позову до Промислового суду, що вона має право брати участь у справі, перебуваючи при виконанні службових обов’язків, у тому числі по телефону.

Крім того, оскільки вона часто перебувала «на чергуванні», значна частина її витрат на домашній телефон оплачувалися поліцією Мерсисайда. Її домашній телефон був підключений до громадської телекомунікаційної мережі через «мережевий термінал».

17. Вона стверджує, що дзвінки з її домашнього і службових телефонів перехоплювалися з метою отримання інформації для використання проти неї у справі про дискримінацію. На підтвердження цього вона надала Комісії низку доказів (див. пункт 21 доповіді Комісії). Крім того, вона повідомила суду, що 16 квітня 1991 року вона отримала інформацію з анонімного джерела, що незадовго до цього джерело з’ясувало, що поліція Мерсисайда перевіряла стенограми переговорів по її домашньому телефону.

Для цілей цієї справи в Суді, Уряд визнав, що заявник надала достатньо матеріалів для визнання розумної ймовірності того, що дзвінки з її службових телефонів перехоплювалися. Уряд, однак, не погодився, що вона представила достатньо матеріалів для визнання такої розумної ймовірності стосовно її домашнього телефону.

18. 17 червня 1992 року пані Хелфорд порушила в Промисловому суді питання про перехоплення її дзвінків. 2 липня 1992 року, в ході слухання, адвокат міністра внутрішніх справ висловив думку, що вона не може пред’явити докази факту такого перехоплення в Промисловому суді, оскільки стаття 9 Закону про перехоплення комунікаційних повідомлень 1985 року (далі — «Закон 1985 року») прямо виключає пред’явлення в будь-якому суді або трибуналі доказів, з яких можна зробити висновок, що було скоєно злочин згідно зі статтею 1 Закону (див. пункт 25 нижче).

19. 6 грудня 1991 року пані Хелфорд подала скаргу до Трибуналу з питань перехоплення комунікацій (далі — «Трибунал»), відповідно до статті 7 Закону 1985 року(див. пункти 30–32 нижче). У листі від 21 лютого 1992 року Трибунал повідомив їй, що розслідування Трибуналу показало відсутність порушення статей 2–5 Закону 1985 року в її випадку (див. пункти 26–29 нижче). У листі від 27 березня 1992 року Трибунал підтвердив, що він не може повідомити, чи здійснювалося перехоплення (див. пункт 32 нижче).

20. У листі члену Парламенту пану Девіду Елтону від 4 серпня 1992 року, міністр внутрішніх справ пояснив, що скарга пані Хелфорд на перехоплення переговорів по її службових телефонах «не входить до його обов’язків як міністра внутрішніх справ відповідно до положень Закону [1985]».

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

А. Громадські телекомунікаційні системи

1. Правопорушення, передбачене Законом
про перехоплення комунікаційних повідомлень 1985 року

21. Закон про перехоплення комунікаційних повідомлень 1985 року набув чинності 10 квітня 1986 року після рішення Суду у справі Malone v. the United Kingdom (2 August 1984, Series A no. 82). Метою цього закону, як зазначено в Інформаційному документі Міністерства внутрішніх справ, який передував ухваленню закону, є визначення чітких нормативних рамок, в межах яких перехоплення комунікаційних повідомлень в громадських системах буде санкціонуватися і контролюватися при повній суспільній довірі (Interception of Communications in the United Kingdom (February 1985) HMSO, Cmnd. 9438).

22. «Громадські «телекомунікаційні системи — це телекомунікаційні системи, що функціонують згідно з ліцензією, виданою відповідно до Закону про телекомунікації 1984 року (далі — «Закон 1984 року»,), і визначені як такі Державним секретарем (стаття 10 (1) Закону 1985 року, з посиланням на статтю 4 (1) Закону 1984 року).

23. Згідно зі статтею 1 (1) Закону 1985 року, особа, яка навмисне перехоплюватиме повідомлення в процесі їх передачі за допомогою громадських комунікаційних систем, винна у вчиненні кримінального злочину.

24. Стаття 1 (2) і (3) передбачає чотири ситу­ації,за яких особа, що перехоплює повідомлення таким чином, не буде вважатися винною у скоєнні злочину. Однією з таких ситуацій, яка має відношення до цієї справі, є перехоплення повідомлень відповідно до ордеру, виданому Дер­жавним секретарем відповідно до статті 2 Закону (див. пункт 26 нижче).

2. Виключення доказів

25. Стаття 9 Закону 1985 року передбачає, що жодна зі сторін у ході будь-якого розгляду в суді або трибуналі не може представляти докази, які дозволяють припустити, що державним службовцем було скоєно злочин відповідно до статті 1 Закону 1985 року, або що такій особі був виданий ордер відповідно до статті 2 Закону 1985 року.

3. Видача ордера

26. У статтях 2–6 Закону 1985 року викладені детальні правила видачі Державним секретарем ордера на перехоплення повідомлень і розкриття перехоплених матеріалів. Так, стаття 2 (2) Закону 1985 року передбачає:

«Державний секретар видає ордер... тільки якщо він вважає, що видача цього ордера необхідна —

a)  в інтересах національної безпеки;

b)  для запобігання або розкриття тяжкого злочину; або

c)   для захисту економічного добробуту Великобританії».

При розгляді питання, чи необхідна видача ордера, Державний секретар повинен враховувати, чи може інформація, яку потрібно отримати, бути отримана іншими розумним способами (стаття 2 (2) Закону 1985 року).

27. В ордері обов’язково зазначається особа, яка уповноважена здійснювати перехоплення, а також докладні відомості про перехоплення комунікацій, такі як приміщення, з яких будуть виходити повідомлення, і імена відповідних осіб (статті 2 (1) і 3 Закону 1985 року).

28. Ордер може бути виданий тільки Дер­жавним секретарем особисто, або, в особливих випадках, старшою посадовою особою, що уповноважена Державним секретарем видавати такі ордери. Ордер, виданий Державним секретарем, дійсний протягом двох місяців, а ордер, виданий іншою уповноваженою особою, дійсний тільки протягом двох робочих днів. За певних обставин ордер може бути змінений або оновлений (статті 4 і 5 Закону 1985 року).

29. Стаття 6 Закону, зокрема, містить обмеження щодо розкриття, копіювання та зберігання матеріалів, отриманих відповідно до ордера.

4. Трибунал з питань перехоплення комунікацій

30. Закон 1985 року також передбачає створення Трибуналу з питань перехоплення комунікацій. Трибунал складається з п’яти членів, кожен з яких повинен мати досвід роботи юристом не менше десяти років. Члени Трибуналу призначаються на п’ять років з можливістю повторного призначення (розділ 7 і додаток 1 до закону 1985 року).

31. Будь-яка особа, яка, зокрема, вважає, що його вхідні або вихідні повідомлення були перехоплені в процесі їх передачі за допомогою громадської телекомунікаційної системи, може звернутися до Трибуналу для проведення розслідування. Якщо Трибунал не вважає скаргу необгрунтованою або сутяжнічеською, він зобов’язаний визначити, чи був виданий ордер, і якщо так, чи був він виданий відповідно до Закону 1985 року. При цьому Трибунал використовує «принципи, що застосовуються судом при клопотаннях про судовий перегляд» (стаття 7(2) — (4) Закону 1985 року).

32. Якщо Трибунал визначає, що порушення Закону 1985 року не було, він інформує про це заявника, але він не може стверджувати, що порушення не було, бо не було санкціонованого перехоплення, або тому що перехоплення мало місце, але воно було виправданим відповідно до положеннями Закону 1985 року. У випадках, коли Трибунал визнає наявність порушення, він зобов’язаний доповісти про свої висновки прем’єр-міністрові і уповноважений повідомити про це заявника. Трибунал також уповноважений видати розпорядження про відкликання ордера і виплату компенсації заявникові. Трибунал не надає обґрунтувань своїх рішень, і ці рішення не підлягають оскарженню (стаття 7(7) — (8) Закону 1985 року).

5. Уповноважений

33. Закон 1985 року також передбачає призначення Уповноваженого. Уповноважений призначається прем’єр-міністром. Першим Уповноваженим був лорд-суддя Ллойд (зараз лорд Ллойд), якого в 1992 році змінив лорд Бінгхем, також старша посадова особа в судовій системі, на місце якого, в свою чергу, в 1994 році при­йшов лорд Нолан.

34. До функцій Уповноваженого входить контроль виконання Державним секретарем функ­цій, покладених на нього статтями 2–5 Закону 1985 року, інформування прем’єр-міністра про порушення статей 2–5 Закону 1985 року, про які не повідомив Трибунал, і подання прем’єр-міні­стру щорічної доповіді про виконання своїх функцій. Ця доповідь надається до Парламенту, хоча прем’єр-міністр має право виключити з нього будь-яку інформацію, розголошення якої може завдати шкоди національній безпеці, запобіганню або розкриттю серйозних злочинів, або благополуччю Сполученого Королівства. У разі виключення будь-якої інформації, це має бути зазначено в доповіді (стаття 8 Закону 1985 року).

35. В цілому, доповіді Уповноваженого прем’єр-міністру свідчать про збільшення кількості видаваних ордерів, але Уповноважений вважає, що у всіх випадках видача цих ордерів була виправданою відповідно до статті 2 Закону 1985 року.

B. Телекомунікаційні системи,
що не входять в громадську мережу

36. Закон 1985 року не поширюється на телекомунікаційні системи, що не входять в громадську мережу, такі як внутрішні системи в управлінні поліції Мерсисайда; перехоплення повідомлень в таких системах не регулюється також жодним іншим законодавством.

37. Англійське загальне право не передбачає засобів правового захисту від перехоплення повідомлень, оскільки воно «не накладає ніяких загальних обмежень на вторгнення в приватне життя як таке» (суддя Седлі в R. v. Broadcasting Complaints Commission, ex parte Barclay, 4 October 1996, unreported).

Провадження в Комісії

38. У своїй заяві до Комісії від 22 квітня 1992 року (№ 20605/92), пані Хелфорд скаржилася, що перехоплення переговорів за її службовим і домашнім телефонами представляло собою невиправдане втручання в її право на повагу до приватного життя і свободу висловлювання думок, що суперечить статтям 8 і 10 Конвенції; що у неї не було ефективних засобів правового захисту у зв’язку з перехопленням в порушення статті 13 Конвенції; і що вона піддалася дискримінації за ознакою статі в порушення статті 14 Конвенції у сукупності зі статтями 8 і 10.

39. 2 березня 1995 року Комісія оголосила заяву прийнятною. У своїй доповіді від 18 квітня 1996 року (стаття 31), Комісія висловила думку, двадцятьма шістьма голосами проти одного, що мало місце порушення статтей 8 і 13 Конвенції у зв’язку з прослуховуванням службових телефонів пані Хелфорд, і, одноголосно, що мало місце порушення статтей 8, 10 і 13 у зв’язку з прослуховуванням її домашнього телефону, що немає необхідності розглядати скаргу за статтею 10 у зв’язку з прослуховуванням її службових телефонів, і що порушення статті 14 у поєднанні зі статтями 8 і 10 не було. Повний текст думки Комісії та особливу думку, що міститься в доповіді, наведено в додатку до цього рішення[3].

Заключні заяви перед судом

40. На слуханнях, як і в своєму меморандумі, Уряд просив Суд визнати, що порушення Конвенції не було.

Заявник стверджувала, що порушення мало місце, і просила Суд присудити їй компенсацію відповідно до статті 50 Конвенції.

ПРАВО

I. ЗАЯВЛЕНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

41. Пані Хелфорд стверджувала, що перехоплення її телефонних переговорів є порушенням статті 8 Конвенції, де зазначено:

«1. Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємницi кореспонденції.

2.   Не допускається втручання з боку публічної влади у здійснення цього права, за винятком випадку, коли таке втручання передбачено законом і необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки та громадського порядку, економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або захисту прав і свобод інших осіб».

Комісія погодилася, що мало місце порушення щодо перехоплення дзвінків з її службового телефону. Уряд заперечує, що це порушення мало місце.

A. Службові телефони

1. Застосування статті 8 до скарги стосовно службових телефонів

42. Заявник стверджувала, і Комісія погодилася з тим, що переговори за телефонами, встановленими в кабінеті пані Хелфорд в управлінні поліції Мерсисайда, підпадають під поняття «приватного життя» та «кореспонденціїі» за змістом статті 8 §1 (ст. 8-1), оскільки Суд у своїй практиці прийняв широке тлумачення цих термінів (див., наприклад, Klass and Others v. Germany, 6 September 1978, Series A no. 28, p. 21, §41; Huvig v. France, 24 April 1990, Series A no. 176 B, p. 41, §8, and p. 52, §25; Niemietz v. Germany, 16 December 1992, Series A no. 251-B; і A. v. France, 23 November 1993, Series A no. 277-B).

43. Уряд стверджував, що переговори пані Хелфорд по її службових телефонах не підпадають під цю статтю, оскільки вона не могла мати розумних очікувань щодо конфіденційності в цьому випадку. На слуханнях у суді, адвокат Уряду висловив думку, що в принципі роботодавець повинен, без попереднього повідомлення співробітників, мати можливість контролювати їхні переговори по службових телефонах.

44. На думку Суду, його прецедентне право явно свідчить, що телефонні переговори зі службових приміщень, а також з дому, підпадають під поняття «приватне життя» та «кореспонденція «за змістом статті 8 §1 (див. Klass and Others, згадане вище, loc. cit.; Malone v. the United Kingdom, 2 August 1984, Series A no. 82, p. 30, §64; Huvig, згадане вище, loc. cit.; і, mutatis mutandis, Niemietz, згадане вище, pp. 33–35, §§29–33).

45. Немає жодних свідчень того, що пані Хелфорд, як користувач внутрішньої телекомунікаційної системи управління поліції Мерсисайда,була попереджена, що переговори за допомогою цієї системи можуть бути піддані перехопленню. Суд вважає, що вона могла мати розумні очікування щодо конфіденційності таких переговорів, і ці очікування підкріплювалися цілою низкою чинників. в якості помічника головного констебля вона мала окремий кабінет, де було встановлено два телефони, один з яких був спеціально призначений для її особистого користування. Крім того, у відповідь на запит заявниці, її запевнили, що вона може використовувати свої службові телефони для переговорів з приводу розгляду її справи про статеву дискримінацію (див. пункт 16 вище).

46. З усіх вказаних вище причин, Суд дійшов висновку, що переговори, які пані Хелфорд вела по своїх службових телефонах, підпадають під поняття «приватне життя «і «кореспонденція», і, отже, стаття 8 застосовна до цієї частини скарги.

2. Чи мало місце втручання

47. Уряд визнав, що заявник представила достатньо матеріалів для визнання розумної ймовірності того, що дзвінки з її службових телефонів перехоплювалися. Комісія також вважає, що аналіз скарги підтверджує таку розумну ймовірність.

48. Суд погоджується. Докази підтверджують існування розумної ймовірності того, що переговори пані Хелфорд з її кабінету перехоплювалися поліцією Мерсисайда з основною метою збору матеріалу для використання при захисті за порушеною проти них справою про статеву дискримінацію (див. пункт 17 вище). Ці перехоплення являють собою «втручання з боку публічних властей», за змістом статті 8 §2, у здійснення пані Хелфорд її права на повагу її приватного життя та кореспонденції.

3. Чи було втручання «передбачене законом»

49. Стаття 8 §2 також передбачає, що будь-яке втручання з боку публічних властей в право особи на повагу до приватного життя та кореспонденції повинно бути «передбачено законом».

Відповідно до усталеної практики Суду, це положення передбачає не тільки необхідність дотримання національного законодавства, але також стосується якості цього законодавства, вимагаючи, щоб воно було сумісним з принципом верховенства права. У контексті таємних заходів спостереження або перехоплення повідомлень публічними владами, через відсутність громадського контролю та ризику зловживання владою, національне законодавство має забезпечити захист особи від свавільного втручання в права, передбачені статтею 8. Таким чином, національне законодавство має бути достатньо прозорим, щоб дати громадянам адекватні вказівки щодо обставин і умов, за яких публічні влади мають право використовувати такі таємні заходи (див. Malone, згадане вище, p. 32, §67; і, mutatis mutandis, Leander v. Sweden, 26 March 1987, Series A no. 116, p. 23, §§50–51).

50. В даному випадку, Уряд погодився, що якщо, всупереч їхніх аргументів, Суд дійде ви­сновку, що мало місце втручання в права заявника за статтею 8 у зв’язку з прослуховуванням її службових телефонів, таке втручання буде вважатися «передбаченим законом», оскільки національне законодавство жодним чином не регулює перехоплення дзвінків, що здійснюються за допомогою телекомунікаційних систем, що не входять в громадську мережу.

51. Суд зазначає, що Закон 1985 року не поширюється на внутрішні системи зв’язку, що використовуються публічними владами, такі як, наприклад, комунікаційна система в управлінні поліції Мерсисайда, і що жодні інші положення національного законодавства також не регулюють перехоплення телефонних переговорів в таких системах (див. пункти 36–37 вище). Тому Суд не може сказати, що втручання було «передбачене законом» для цілей статті 8 §2 Конвенції, оскільки національне законодавство не забезпечило адекватний захист пані Хелфорд проти втручання поліції в її право на повагу її приватного життя та кореспонденції.

Отже, мало місце порушення статті 8 стосовно перехоплення переговорів по службовим телефонами пані Хелфорд.

B. Домашній телефон

1. Застосовність статті 8 до скарги
щодо домашнього телефону

52. Практика Суду (див. цитати в пункті 44 вище) свідчить, що телефонні переговори по домашньому телефону підпадають під поняття «приватне життя «і «кореспонденція» відповідно до статті 8 Конвенції. Це не було оскаржено Урядом.

Отже, стаття 8 застосовна до цієї частини скарги пані Хелфорд.

2. Чи мало місце втручання

53. Заявник стверджувала, що переговори по її домашньому телефону також перехоплювалися поліцією Мерсисайда для використання при захисті по справі про статеву дискримінацію. Вона послалася на докази перехоплення, представлені Комісії, а також на подальші уточнення, внесені в Суді (див. пункт 17 вище). Крім того, вона стверджувала, що, на відміну від підходу Комісії, від неї не можна вимагати подання доказів існування «розумної ймовірності «перехоплення переговорів з її домашнього телефону. Така вимога була б несумісною із заявою Суду у вищезгаданій справі Klass and Others, що загроза спостереження сама по собі може представляти собою втручання в права, передбачені статтею 8. Як альтернатива, вона стверджувала, що, якби Суд зажадав від неї будь-яких доказів наданих нею свідчень було б достатньо; враховуючи секретність заявлених заходів, занадто високі вимоги щодо доказів підірвали б ефективність захисту, що надається відповідно до Конвенції.

54. Уряд пояснив, що вони не можуть розкрити інформацію, чи мало місце перехоплення переговорів по домашньому телефону пані Хелфорд, оскільки висновки, які уповноважений робити Трибунал з питання перехоплення комунікацій згідно Закону 1985 року, повинні спеціально формулюватися так, щоб не розголошувати інформацію, чи було перехоплення в громадських телекомунікаційних системах належним чином санкціоноване відповідно до закону і чи мало місце таке перехоплення. Уряд, однак, заявив, що Трибунал дійшов висновку, що в справі пані Хелфорд порушення статей 2–5 Закону 1985 року не було (див. пункти 19 і 32 вище).

55. Комісія, на підставі свого прецедентного права, зажадала від заявника надати докази існування «розумної ймовірності «, що переговори по її домашньому телефону перехоплювалися (див., наприклад, доповідь Комісії з заявою № 12175/86, Hewitt and Harman v. The United Kingdom, 9 May 1989, Decisions and Reports 67, pp. 98–99, §§29–32). Розглянувши всі докази, Комісія не визнала існування такої ймовірності.

56. Суд нагадує, що у вищезгаданій справі Klass and Others він був покликаний вирішити, зокрема, чи були права заявників за статтею 8 порушені законодавством, яким влада уповноважується здійснювати таємний контроль над листуванням і телефонними переговорами заявників, які не змогли встановити, чи дійсно до них були застосовані такі заходи. У цій справі Суд встановив, що «з самим існуванням цього законодавства пов’язана загроза спостереження для всіх тих, до кого це законодавство може бути застосоване; ця загроза неминуче приходить у суперечність зі свободою користування послугами поштового і телефонного зв’язку і тим самим являє собою «втручання публічної влади» у здійснення права заявника на повагу до його приватного і сімейного життя та кореспонденції»(§41).

Суд також нагадує, що у згаданому вище рішенні у справі Malone, на додаток до висновку, що одна телефонна розмова, в якому брав участь заявник, була перехоплена на прохання поліції згідно ордеру, виданому міністром внутрішніх справ, він зазначив, що «існування в Англії та Уельсі законів і практики, які дозволяють і встановлюють систему здійснення таємного перехоплення комунікацій, являє собою „втручання“» (§64).

57. Проте, суть скарги пані Хелфорд, на відміну від справи Klass and Others (згадану вище, §38), полягала не в тому, що саме існування законодавства і практики, що дозволяють таємне спостереження, являє собою загрозу для її прав за статтею 8, а в тому, що заходи спостереження були дійсно застосовані до неї. Крім того, вона стверджувала, що поліція Мерсисайда перехоплювала її переговори незаконно, з цілями, не передбаченими Законом 1985 року (див. пункти 26 і 53 вище).

За таких обставин, оскільки скарга заявника стосується конкретних заходів з перехоплення телефонних переговорів, що виходять за межі закону, Суд повинен переконатися, що існувала розумна ймовірність того, що такі заходи були до неї застосовані.

58. У зв’язку з цим Суд зазначає, по-перше, що Комісія, яка є, відповідно до Конвенції, органом, який в першу чергу повинен займатися встановленням і перевіркою фактів (див., наприклад, Aksoy v. Turkey, 18 December 1996, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI, p. 2272, §38), визнала, що представлені їй докази не вказують на наявність розумної ймовірності того, що переговори по домашньому телефону заявника перехоплювалися (див. доповідь Комісії, пункт 65).

59. Суд зазначає, що єдиним доказом, який дозволяє припустити, що переговори по домашньому телефону пані Хелфорд перехоплювалися, так само, як і переговори з її службових телефонів, є інформація, що стосується перевірки поліцією Мерсисайда стенограм переговорів. У Суді заявник надала більш конкретні відомості, що стосуються цієї інформації, а саме, що вона була отримана в день відсторонення її від службових обов’язків (див. пункт 17 вище). Проте, Суд зазначає, що ця інформація може бути ненадійною, оскільки її джерело не вказано. Крім того, навіть якщо припустити, що це правда, той факт, що поліція перевіряла стенограми телефонних переговорів заявника в цей день, не обов’язково означає, що це були стенограми переговорів по її домашньому телефону.

60. Розглянувши всі докази, Суд не знаходить, що мало місце втручання в право пані Хелфорд на повагу її приватного життя та кореспонденції у відношенні її домашнього телефону.

З урахуванням цього, Суд не знаходить порушення статті 8 Конвенції щодо телефонних переговорів по домашньому телефону пані Хелфорд.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

61. Пані Хелфорд також стверджувала, що вона була позбавлена ефективних національних засобів правового захисту щодо її скарги, в порушення статті 13 Конвенції, де зазначено:

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».

A. Службові телефони

62. Заявник стверджувала, і Комісія погодилася, що мало місце порушення статті 13 у зв’язку з відсутністю в національному законодавстві механізму подання скарг на перехоплення переговорів з телекомунікаційних систем, що не входять до громадської мережі.

63. Уряд стверджував, що статтю 13 не може бути застосовано, оскільки пані Хелфорд не надала «аргументованої скарги» в порушення статей 8 та 10 Конвенції. Уряд, у свою чергу, стверджував, що ніякі окремі питання відповідно до цього положення (статтею 13) стосовно службових телефонів не виникають.

64. Суд нагадує, що стаття 13 вимагає наявності на національному рівні засобів правового захисту, що дозволяють компетентному державному органу прийняти рішення по суті скарги на порушення Конвенції та запропонувати відповідне відшкодування шкоди, хоча державам і надано деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони будуть виконувати свої зобов’язання відповідно до цього положення (див. Chahal v. the United Kingdom, 15 November 1996, Reports 1996-V, pp. 1869-70, §145). Проте, такий засіб правового захисту вимагається лише щодо скарг, які можуть вважатися «аргументованими «за змістом Конвенції.

65. Суд зазначає, що пані Хелфорд, безсумнівно, подала «аргументовану» скаргу, стверджуючи, що дзвінки з її службових телефонів перехоплювалися, і це є порушенням статті 8 Конвенції (див. пункти 42–51 вище). Таким чином, вона мала право на ефективний засіб правового захисту за змістом статті 13. Однак, як визнав Уряд у зв’язку зі статтею 8 Конвенції (див. пункт 50 вище), національне законодавство не містить положень, що регулюють перехоплення телефонних переговорів за внутрішніми системами зв’язку, що належать державним органам, таким, як поліція Мерсисайда. Тому заявник не мала можливості ініціювати розгляд на національному рівні щодо скарги на прослуховування її службових телефонів.

Отже, мало місце порушення статті 13 Конвенції стосовно службових телефонів заявника.

B. Домашній телефон

66. Заявник також скаржилася, що вона не мала засобів правового захисту у зв’язку з перехопленням дзвінків з її домашнього телефону з боку поліції, яка діяла без ордера. Вона послалася на першу доповідь Уповноваженого, призначеного відповідно до Закону 1985 року (див. пунк­ти 33–34 вище), який зазначив, що він «не мав ніякого відношення до злочинів, пов’язаних з незаконним перехопленням, передбачених Законом 1985 року. Він ніяк не міг знати, і не міг з’ясувати, чи мало місце незаконне перехоплення... Це — робота поліції «(Закон про перехоплення комунікацій 1985 року, доповідь Уповноваженого за 1986 рік, Cm 108, p. 2, §3).

67. Уряд стверджував, що пані Хелфорд не подала аргументованої скарги на порушення Конвенції щодо перехоплення дзвінків з її домашнього телефону. Як альтернатива, вони стверджували, що доступних їй засобів правового захисту, включаючи засоби, передбачені Законом 1985 року (див. пункт 31 вище), було достатньо, аби задовольнити вимогам статті 13.

68. Комісія, в силу свого висновку з приводу відсутності розумної ймовірності перехоплення переговорів по домашньому телефону заявниці, визнала, що вона не подала аргументовану скаргу відповідно до статті 13.

69. Суд нагадує про свій висновок, що для ви­знання наявності «втручання» за змістом статті 8 у зв’язку з прослуховуванням домашнього телефону пані Хелфорд, необхідно існування розумної ймовірності того, що заходи спостереження дійсно застосовувалися до заявника (див. пункт 57 вище). Суд посилається, крім цього, на свою оцінку доказів, поданих заявником в обґрунтування тверджень, що дзвінки з її домашніх телефонів перехоплювалися (див. пункти 58–60 вище).

70. Суд вважає, що доказів недостатньо, щоб скарга вважалася «аргументованою» за змістом статті 13 (див. пункт 64 вище).

Отже, порушення статті 13 Конвенції щодо скарги заявника на прослуховування її домашнього телефону не було.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 10 І 14 КОНВЕНЦІЇ

71. У своїй скарзі до Комісії пані Хелфорд скаржилася, що перехоплення переговорів по її домашньому і службовому телефонам є порушенням статей 10 і 14 Конвенції. Тим не менш, в Суді вона визнала, що, бути може, немає необхідності розглядати в рамках цих положень питання, які вже розглядалися відповідно до статті 8.

Стаття 10 Конвенції, зокрема, зазначає:

«1. Кожен має право вільно висловлювати свою думку. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від державних кордонів...

2. Здійснення цих свобод, що накладає обо­в’язки і відповідальність, може бути пов’язане з певними формальностями, умовами, обмеженнями або санкціями, які передбачені законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для охорони здоров’я і моральності, захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтриман­ня авторитету і неупередженості правосуддя».

Стаття 14 проголошує:

«Користування правами і свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без якої б то не було дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою».

72. Суд вважає, що скарги за статтями 10 і 14 є перефразуванням скарг за статтею 8. Отже, Суд не вважає за необхідне розглядати їх окремо.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50 КОНВЕНЦІЇ

73. Пані Хелфорд попросила Суд призначити їй компенсацію відповідно до статті 50 Конвенції, яка проголошує:

«Якщо Суд встановить, що рішення чи захід судового органу або органу влади Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов’язанням, що випливають з цієї Конвенції, і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткове відшкодування наслідків такого рішення чи заходу, то рішенням суду, якщо в цьому є необхідність, передбачається справедливе відшкодування потерпілій стороні».

A. Нематеріальна шкода

74. Пані Хелфорд зажадала виплатити їй компенсацію за вторгнення в її особисте життя і викликані цим страждання. Вона повідомила Суду, що в 1992 році їй була потрібна медична допомога у зв’язку зі стресом.

75. Уряд відзначив, що не було встановлено причинно-наслідковий зв’язок між стресом, перенесеним заявником під час розгляду в Промисловому суді, і перехопленням її телефонних переговорів.

76. Беручи до уваги, що перехоплення дзвінків пані Хелфорд по її службових телефонах в управлінні поліції Мерсисайда, що жодним чином не регулювалося національним законодавством, здійснювалося, судячи з усього, з вихідною метою збору матеріалів для використання проти неї в справі, що стосується статевої дискримінації, Суд вважає, що мало місце серйозне порушення її прав. З іншого боку, немає жодних підстав вважати, що стрес, який перенесла пані Хелфорд, був безпосередньо пов’язаний з перехопленням її дзвінків, а не з іншими її конфліктами з поліцією Мерсисайда.

Враховуючи все вищесказане, Суд вважає, що 10 000 фунтів стерлінгів є справедливою і рівноправною компенсацією.

В. Матеріальна шкода

77. Пані Хелфорд зажадала відшкодувати її особисті витрати, понесені в ході розгляду в Страсбурзі, які вона оцінила в 1000–1250 фунтів стерлінгів.

78. Уряд визнав, що витрати заявниці на забезпечення її присутності на слуханнях у Суді можуть бути належним чином компенсовані. Проте, Уряд зазначив, що вона не надала жодних доказів на підтвердження будь-яких інших витрат.

79. Оскільки пані Хелфорд не надала ніяких обгрунтувань своїх витрат, але очевидно, що вона була присутня на слуханнях у Страсбурзі, Суд приймає рішення присудити їй 600 фунтів стерлінгів як компенсацію цих витрат.

C. Судові витрати

80. Заявник також зажадала виплатити їй компенсацію витрат на послуги адвокатів і радника. Оплата послуг адвокатів склала 239 фунтів стерлінгів на годину. Вони оцінили, що у зв’язку з розглядом в Страсбурзі ними було проведено роботу, еквівалентну 500 годинам і зажадали 119 500 фунтів стерлінгів (без урахування податку на додану вартість, ПДВ) за ці послуги. Крім того, заявлені адвокатами виплати та витрати склали 7500 фунтів стерлінгів (без ПДВ). Оплата послуг радника склала 14 875 фунтів стерлінгів, плюс витрати 1000 фунтів стерлінгів (без ПДВ).

81. Уряд вважає, що погодинна ставка, запитана адвокатами пані Хелфорд, є занадто високою: у національних судах відповідна ставка становить 120–150 фунтів стерлінгів на годину. Крім того, вони стверджували, що у цій справі не було необхідності працювати протягом 500 годин. В якості ілюстрації, вони відзначили, що, хоча справа стосувалася лише вузького кола питань, радник заявника представив близько 200 сторінок письмових заяв і близько 500 сторінок додатків, що містять здебільшого інформацію, яка або не мала відношення до справи, або мала до нього дуже віддалене відношення. Уряд стверджував, що загальної компенсації судових витрат у розмірі приблизно 25 000 фунтів стерлінгів буде цілком достатньо.

82. Беручи до уваги характер питань, порушених у справі, Суд не вважає, що заявлені заявником витрати були обов’язковими і розумними (див., наприклад, Saunders v. The United Kingdom, 17 December 1996, Reports 1996-VI, p. 2070, §93). Приймаючи рішення на справедливій основі, Суд присуджує виплатити заявникові компенсацію у розмірі 25 тисяч фунтів стерлінгів за цією статтею витрат, плюс ПДВ.

D. Пеня

83. Згідно з наявною у Суду інформацією, встановлена ​​законом відсоткова ставка, застосовувана в Сполученому Королівстві на дату прийняття цього рішення становить 8% річних.

На цих підставах Суд:

1. Постановляє одноголосно, що стаття 8 Конвенції застосовна до скарг щодо службового та домашнього телефонів;

2. Постановляє одноголосно, що мало місце порушення статті 8 стосовно переговорів за службовими телефонами заявника;

3. Постановляє одноголосно, що порушення статті 8 стосовно переговорів по домашньому телефону заявника не було;

4. Постановляє одноголосно, що мало місце порушення статті 13 Конвенції щодо скарги заявника на прослуховування її службових телефонів;

5. Постановляє, вісьмома голосами проти одного, що порушення статті 13 Конвенції щодо скарги заявника на прослуховування її домашнього телефону не було;

6. Постановляє одноголосно, що немає необхідності розглядати скарги на порушення статей 10 і 14 Конвенції;

7. Постановляє одноголосно:

a)   держава-відповідач повинна виплатити заявникові, протягом трьох місяців, 10 600 (десять тисяч шістсот) фунтів стерлінгів як компенсацію нематеріальної шкоди;

b)  держава-відповідач повинна виплатити заявникові, протягом трьох місяців, 25 000 (двадцять п’ять тисяч) фунтів стерлінгів як компенсацію витрат, плюс будь-які податки, що можуть бути нараховані на цю суму;

c)   зі спливом вищезазначених трьох місяців до виплати, на цю суму нараховуватиметься пеня, яка дорівнює 8% річних.

Складено англійською та французькою мовами і проголошено в будівлі Палацу прав людини, Страсбург, 25 червня 1997 року.

Відповідно до статті 51 §2 Конвенції та Правилом 53 §2 Регламенту А Суду, до цього рішення додається окрема думка судді Руссо.

R. B.
H. P.

ОСОБЛИВА ДУМКА СУДДІ РУССО

Я не згоден з висновком Суду про те, що порушення статті 13 Конвенції щодо скарги заявника на прослуховування її домашнього телефону не було.

Хоча я згоден, що права заявниці за статтею 8 у зв’язку з її домашнім телефоном порушені не були, я хочу відзначити, що її скарга у цьому зв’язку була визнана прийнятною Комісією та розглянута Комісією та Судом. Тому, на мій погляд, не можна сказати, що вона не подала «аргументовану «скаргу на порушення статті 8 стосовно її домашнього телефону (див., наприклад, Leander v. Sweden, 26 March 1987, Series A no. 116, p. 30, §79).

Отже, пані Хелфорд мала право на ефективний засіб правового захисту на національному рівні щодо цієї скарги. І я не вважаю, що такий засіб було їй надано.

Переклад Харківської правозахисної

[1]              Справі присвоєно номер 73/1996/692/884. Перше число — це позиція справи у списку справ, переданих до Суду у відповідному році (друге число). Останні два числа вказують на позицію справи у списку справ, переданих до Суду з моменту його створення і позицію справи у списку справ Комісії.

[2]              Регламент А застосовується до всіх справ, направлених до Суду до набрання чинності Протоколом № 9 (P9) (1 жовтня 1994 р.), а згодом тільки до справ, що стосуються держав, не пов’язаних положеннями цього Протоколу (P9). Він відповідає Регламенту, що набрав чинності 1 січня 1983 року, із внесеними згодом поправками.

[3]              З практичних міркувань, цей додаток буде представлено тільки з друкованою версією рішення (у Reports of Judgments and Decisions 1997-III), але копія доповіді Комісії доступна в Реєстрі.