MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

‘Нашими суперсилами мають бути плач і ніжність’: Чому не прийнято ділитися почуттями про власне горе?

14.12.2021   
Ольга Солапанова
Як упоратися з утратою близьких та чому не потрібно обходити стороною тему смерті? Про це дискутують психотерапевт Максим Жидко та культурна діячка Альона Воробйова.

Кадр із фільму «Щось прекрасне лишилося позаду» (2020)

Як упоратися з утратою близьких та чому не потрібно обходити стороною тему смерті? Про це дискутують психотерапевт Максим Жидко та культурна діячка Альона Воробйова.

«По-людськи навіть боляче місцями. Сама помічаєш, як ти разом із цим фільмом намагаєшся розпізнати ці відчуття і швидко їх дістати, розлютитися на режисера, пережити [їх] разом із ним», — ділиться враженнями арт-директорка Promodo Hub Альона Воробйова після перегляду фільму «Щось прекрасне лишилося позаду».

Два роки тому в Альони виявили рак молочної залози. Критичний момент реакції на хіміотерапію — цього дня Альона зустрілася з думкою про власну смерть. «У мене відмовляла печінка й мені сказали: ‘Ми добу чекаємо, ви можете померти’. Це була цікава доба. Я прийшла до друзів із проханням побути зі мною, але нікого не знайшла; близькі просто не могли впоратися із цією ідеєю… Тоді прийшла тільки моя психологиня, яку я попросила поговорити зі мною про смерть». 

Фільм режисери Катріне Філп зображує життя дітей, які недавно втратили своїх батьків. Події розгортаються навколо консультаційного центру «Добре горе» («Good Grief») у штаті Нью-Джерсі, який допомагає дітям упоратися із втратою, дозволяючи їм пережити увесь спектр емоцій: сум, радість, жаль, гумор, розпач, ніжність, любов. Часто ці почуття опиняються неочікувано близько, майже поєднуючись у невинних думках юних персонажів фільму.

«Це дуже важливий фільм, тому що він порушує тему смерті, ще й у такому важкому вимірі, коли зі смертю зустрічається дитина. З одного боку, дитині дають пощупати смерть, а з іншого — нам дають якусь міфологію, порушуючи тему раю. Тому в мене неоднозначне відчуття після перегляду, але те, що це дуже ніжно й делікатно зроблено — не викликає сумніву», — ділиться психотерапевт Максим Жидко.

Хоча у фокусі фільму — діти, він зображує те, що може допомогти впоратися з утратою, із якою люди стикаються у будь-якому віці.

Щоб пережити трагічну подію, дехто звертається до релігії. Про свій досвід розповідає Альона Воробйова: «Моя мама працювала все життя у церкві, я із семи років причащалася, але коли мама дуже болісно померла, я у ту ж ніч сказала: ‘Господе, я іду від тебе’. 20 років до того, як мені поставили діагноз, я була поза релігією, а потім повернулася».

«Близькі можуть відвернутися у скрутній ситуації, а Бог обіцяє, що він буде любити тебе завжди, що б не сталося, — додає Максим. — Це людина може відвернутися від Бога, але не він сам. У фільмі дітям, коли вони залишаються без батьків, кажуть, що Бог із ними. Це гарний хід — коли ні на кого не можна розраховувати. Інше питання, що коли людина виростає, вона може почати перекладати відповідальність на Бога за своє життя, або ж відходити від релігії, тому що він (Бог, — авт.) не виправдав очікування. Проте, головна мета — це пережити, усвідомити емоції. Тому кожен шлях, який веде до усвідомлення та відреагування, — це правильний шлях».

Інші роздуми, які навіює «Щось прекрасне», — роздуми про смерть і її сприйняття, зокрема в українському суспільстві. 

«Останні сто років цю тему намагаються якось приховати або обійти, хоча єдине, що нам гарантоване в житті, — це смерть. Ми, як нація, дотепер не усвідомлюємо той колосальний досвід смерті, який нам довелося пережити за останнє століття. Перша світова війна, революції, Голодомор, Друга світова війна і далі — це досвід смертей. Тому в нас виробляється [таке] відношення до смерті, що це статистичний факт, як сезонна застуда, якою треба перехворіти, і все буде добре. У фільмі ж кажуть, що це трагічна подія, і допомагають пережити це», — говорить Максим Жидко.

Після смерті мами Альона зачинила емоції всередині на наступні 20 років. Потім її притягло мистецтво — як світ, де можна себе розчарувати, стикаючись із артистами, які навчають проявляти емоції. Тоді ніхто не допоміг їй прожити все, адже ми, стверджує Альона, — суспільство, де не прийнято порушувати тему горя, хоча ми насправді й не вміємо переживати горе. «А дуже важливо виплеснути все в потрібний момент, тому що інакше це залишається разом із нами на довгі роки», — додає Альона.

Під час дискусії прозвучало декілька способів впоратися з горем: звернутися до психотерапевта, рефлексувати події, доторкнутися до мистецтва, доєднатися або створити спільноту, щоб знайти людей, які переживають схожі почуття. Головне ж — дозволяти собі проживати всі емоції, не боятися звертатися по допомогу й пам’ятати, що всі ми живі люди, а отже маємо право як радіти, так і сумувати.

Перегляд та обговорення фільму «Щось прекрасне лишилося позаду» відбулися в межах 18-го Мандрівного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA на Харківщині. Повний запис обговорення доступний на Facebook.

 Поділитися