«Робили інформаційні листівки та розвозили по бомбосховищах» – маріупольський журналіст Максим Грабовський
– Мене звуть Максим Грабовський. Я народився, виріс та працював у Маріуполі.
– Розкажіть будь ласка, про перший день війни. Як він вам запам’ятався?
– Якщо чесно, то вже тоді було доволі тривожно, але я не очікував того, що почнеться війна, ось прямо 24-го лютого. Я спав, тому що вранці 24-го треба було йти на роботу. Але вже десь о пів на четверту, здається, мені подзвонила дівчина: «Ну, ти, взагалі, бачиш в соцмережах, що відбувається? Бачив, що почалося?» Бо вона вже дві доби не спала, перейнялась через усе це, а я намагався більш спокійно до цього ставитись, більше розсудливо. Ну, звісно, після цього дзвінка я вже знову заснути не зміг, я подивився у соцмережі, зрозумів, що почалась, дійсно, повномасштабна війна.Звуків вибухів я, якщо чесно, не чув, хоча Маріуполь був одним із тих міст, яке атакували десь о пів на четверту, здається.
Російські війська вже атакували територію біля аеропорту і мікрорайон «Східний». Ми працюємо на місцевому телеканалі, ми – журналісти, і я зрозумів, що в такий день ми повинні робити якісь спеціальні випуски, висвітлювати це вже зараз. Через пів години мені подзвонила наш шеф-редактор і сказала, що потрібно виходити на роботу і готувати, інформувати і надавати інформацію. На той момент ми вже розуміли, що оперативну інформацію люди отримують із телеграм-каналів, а наша задача була надати людям інформацію про те, куди сховатись, як себе поводити при обстрілах, де бомбосховища, як виїжджати, де евакуація – звичайна така журналістська робота. Вже десь о пів на сьому нас привезли на роботу.
Ми почали працювати, почали готувати випуски і 24-го, 25-го готували в такому темпі нон-стоп. Перший день ось так і пройшов. Навіть коли люди в Маріуполі почали знімати гроші з банкоматів, масово закуповувати їжу, це пройшло повз мене. Ми про це розповідали із самого ранку і до вечора.
– Скажіть, будь ласка, я так розумію, що з війною журналістське життя кардинально змінилося. Які саме зміни відбулись у вашому житті у перші дні війни?
– З перших днів обстрілів якась частина моїх колег перестала виходити на роботу. Журналісти так звикли знімати про 5 метрів бордюрів, побілених міською владою, а тут змінилось усе. Потрібно було інформувати якнайчастіше і звертати багато уваги на соціальні мережі, і, взагалі, переформатовувати випуски. В понеділок 28-го лютого ми вже навіть виходили в новини без диктора, просто зліплювали одне до одного, якусь інформацію важливу, яку ми відфільтрували, знаходили в соцмережах, і так, намагались випускати в ефір, дозовано такими спецвипусками короткими, по 15 хвилин, Потім у нас взагалі пропав зв’язок і телевежа перестала працювати, тобто була можливість працювати лише у соцмережах. У той час уже я, взагалі, один ходив до телеканалу. Це було одне з небагатьох місць у Маріуполі, де ще ловив інтернет, і можна було щось постити. У п’ятницю, четвертого березня, пропав уже зв’язок, пропало світло, нічого вже не можна було робити. І потім вже, власне, я переформатував свою роботу на волонтерські центри. Тобто спершу я приходив туди, як волонтер, а потім виявилось, що ми з командою однодумців можемо там робити інформаційні листівки для людей, які перебувають в інформаційному вакуумі, не розуміють, що відбувається у Маріуполі: хто – де, чи захоплений Маріуполь, взагалі. Тому що людина в одному кварталі просто, не знала, що відбувається у іншому, який поруч. Щоб дізнатися, що там відбувається, треба було туди йти, але ж були обстріли, і це вже було небезпечно.
У цьому волонтерському центрі ми робили листівки з різною інформацією, і, потім, ці листівки сортували по пакунках, які потім волонтери розвозили по бомбосховищах найбільших.Таким чином інформували людей. І колеги, які вже не приходили на роботу, які допомагали – вони теж виходили і знімали те, що хоча б поруч із ними, в радіусі кільках кварталів.
З початку до перших днів березня, другого-третього, не було таких масованих авіанальотів. Працювали гради, працювала артилерія, звісно, вибухи були в усіх районах міста. У приморському районі міста було тихіше, напевно, але, впринципі, потерпали вже всі райони, але обстрілів з літаків ще не було. І ми ще не розуміли всю небезпеку і просто робили свою справу, як звикли. Звісно, це було небезпечно, але ті, хто залишився в строю, так би мовити, це робив.
Якось напрацьовували базу, бо я розумів, що ці всі відео і фото обстрілів, які я знімаю, потім будуть доказами злочинів російської федерації. І тобі страшно, що щось летить – ти ховаєшся в якийсь під’їзд. Ідеш – і падаєш на газон. Якось це все було на автоматі, тому що ти розумів, що це потрібно. У нас на роботі було декілька бронежилетів, то частину я віддав до територіальної оборони, а один бронежилет залишив собі. З 10-тих чисел березня я пересувався по місту в бронежилеті, якийсь захист був.
– Скажіть, будь ласка, можливо, Ви були свідком якихось трагічних подій, які Вам запам’ятались у місті Маріуполі?
– Свідком, дійсно, був, але ось ці всі основні події, – приліт авіабомби на драматичний театр, приліт авіабомби в лікарню, пологовий будинок, який в центрі міста розташований, в 3-тю лікарню, – у тих місцях я бував, але через те, що ходив по місту, я бачив багато іншого. Це такі події, в яких одразу загинуло багато людей і які одразу стали відомими і в Україні, і в міжнародній спільноті. Але ми повинні розуміти, що ці всі обстріли тривали цілодобово, стріляли просто по житлових кварталах. Коли ти йдеш і бачиш: прилітає в житловий будинок, тут горить, тут люди на вулиці мертві лежать. І ти розумієш, що в тому будинку, в який прилетіло, залишились живі люди, їх просто під будинком поховало. Я бачив дуже багато таких моментів.
Я не завжди ночував удома, а деякий час – у свого друга, бо в нього була пічка. А було ще дуже холодно, і люди подекуди замерзали, помирали від холоду. І до нього в подвір’я декілька разів прилітали різні снаряди. Одного разу навіть – за вікно, де стояв. Мені просто пощастило, що я не вийшов трохи раніше на вулицю і залишився живий. Потім, прилетіло у сусідній будинок. Там була сім’я з трьох людей, вони усі померли…Фото, відеофіксація є. Це було, здається, 16 або 17 березня…
– Скажіть, будь ласка, як Вам вдалось вибратись із цього пекла?
– Вибратись вдалось пішки. 20-го березня виходили з мамою. Напевно, ще треба сказати, чому, власне, вирішили вибиратись. Ми волонтерили у волонтерському центрі, який називався «Халабуда», який зараз існує, але переїхав із Маріуполя. 17-го березня ввечері туди прилетіла велика авіабомба. Всі сховались у підвалах, на щастя, ніхто не загинув, але цей центр рознесло вщент. А трошки пізніше, того ж вечора, вже в проти 18-го березня, туді почали бити прицільно. Ворог розумів, куди він б’є, нащо він б’є, тому що у цьому центрі допомагали не лише цивільним, але й військовим. І 18-го вранці, коли ми вилізли, то зрозуміли, що все розбите вщент. Там лежали і залишки касетних снарядів, туди били з артилерії, й авіаційні бомби прилітали.
Я зрозумів, що в Маріуполі, напевно, я вже навряд чи зможу комусь чимось допомогти, потрібно вибиратись звідти. На продумування я витратив приблизно дві доби. В результаті взяв маму, домовився з деякими друзями і ми вирушили пішки. Нас було приблизно 17-18 осіб, з нами були жінки (одна із них – вагітна), троє дітей. Виходили під обстрілами у бік Магнуша. Коли виходили з Маріуполя – наших блокпостів вже не було в тих місцях, але була згоріла техніка наша, ну, ворожа також. Ми розуміли, що там вже сіра зона, а нашого посту оборони немає. Проходили через блокпост. Звісно, був такий вже ретельний «шмон», який став знущанням на кшталт: «О, а що це Ви так багато речей вивозите?» Або у мене є татуювання, воно нейтральне, там єгипетський символ «Око Гора», він означає оновлення і все таке. І коли він там запитував: «Що він означає?» – я відповів: «Оновлення». А він: «Ну, що, оновилися?» З таким підколом, що, мовляв, вони все знищили, ми маємо виходити. Нас лишили осель, взагалі, нормального життя, а вони ще знущаються. Ми розуміли, що це якась помста. На блок пості стояли ДНРівці, не росіяни, не буряти, а саме ДНРівіці. Ми розуміли, що вони, дійсно, заздрять, тому що за 8 років Донецьк просто деградував, а Маріуполь за 8 років перетворився на якийсь там культурнуй соціальний центр, вітрину Донбасу, можна так сказати.
Ну, вийшли, рюкзак перевірили, флешки не знайшли, на щастя, телефон я, просто, вщент розрядив, а коли мене просили показати телефон, то я спеціально взяв із собою розбитий телефон, який не працював, і казав, що ось це є мій телефон, він під обстрілами зламався от і все, що є. Дійшли до Магнуша, там переночували, ну, а потім, нам пощастило. Уранці почались ось ці всі фільтраційні штуки, але ми прийшли доволі пізно, переночували у дитячому садку і рано-вранці, о 6-ій ми пішли на автовокзал. Там вдалось знайти бус, який довіз нас до Бердянська. Тобто якось ми добре потрапили, що нас ніхто не примусив проходити цю саму, фільтрацію. Бердянськ теж був вже окупований, але місцевий волонтерський центр працював ще під українським прапором. Ми там зареєструвались на евакуаційні автобуси, і наступного дня вдалось виїхати вже на Запоріжжя. В ніч з 22-го на 23-є березня ми вже були у Запоріжжі.
– Ми віримо, що перемога настане, що буде день, коли закінчаться ці всі жахи, коли Маріуполь буде звільненим від окупантів. Які Ваші бажання, прагнення, чим Ви б хотіли зайнятись після того, як війна закінчиться?
– По-перше, війна закінчиться, ми переможемо, і я в це вірю! Я хочу продовжувати свою роботу, як журналіста, можливо, я зміню якийсь формат. Хотілось би і продовжувати свою справу, інформувати людей, але разом із тим, я хочу повертатись до Маріуполя, і спершу це, можливо, будуть якесь висвітлення відновлення Маріуполя.
Але багато із моїх знайомих кажуть, що їм важко повертатись у Маріуполь, тому що вони там бачать велике кладовище. Там на їхніх очах, як і на моїх теж, помирали люди, горіли будинки, руйнувалися життя, і їм там психологічно буде важко. Але я хочу туди повернутись. Можливо, якось брати участь у відновленні, тому що я розумію, що там в перші роки, жити буде дуже складно. Можливо, якимись там наїздами…. Я хочу взяти участь у відновленні Маріуполя, аби нам було комфортно жити. Хоча б привести його до такого стану, який був до війни. Ми бачимо ці пропагандиські, фейкові фішки, які там кажуть про відновлення Маріуполя, що нібито Росія піднімає Маріуполь з колін. Але люди, які про це кажуть, – саме росіяни, ДНРівіці. Вони не були в Маріуполі до війни, вони не знають, як він виглядав до того, як вони його знищили… Це було реально настільки потужне європейське місто! Якби ці люди знали, яким воно було до війни і – яким стало зараз… Ці спроби його якось там відновити, запустити 1-2 автобуси – це, взагалі, якийсь недолугий популізм. Якщо коротко – хочу чимшвидше повернутись до Маріуполя і його відновлювати.
– Дякую! Пане Максиме, можливо я щось забув Вас запитати, а Ви хотіли про це ще повідомити, розказати?
– Я був свідком, як обстрілювали черги… Коли багато людей стояли біля якоїсь будівлі, а туди потім прилітали снаряди. У нас був супермаркет «Дзеркальний», це був останній супермаркет, в якому людям намагались продавати їжу. Знаючи, що люди там збираються у великі черги, якісь місцеві привозили рибу, курей, влаштовували такий стихійний ринок. Там дуже багато купчилось людей, дуже великі черги були. І це місце почали обстрілювати. Ти бачиш, що літає ворожий безпілотник, а потім в чергу прилітає. Ми з другом бачили, як відбувався обстріл, люди вибігали. Там багато людей померло. Потім ця будівля згоріла вщент.
Були обстріли й тих місць, де люди ловили зв’язок. Було кілька місць в Маріуполі, був зв’язок телефонний – дуже поганий, якщо чесно. Смски можна було відправляти. Додзвонитись у мене це не виходило дуже довго, я лише на п’ятий день спроб зміг додзвонитись, хоча б до якогось друга, повідомити, що я – живий, що все нормально у мене. І туди прилітало теж. Тобто, коли росіяни з’ясували, що там є скупчення людей – туди прилітало. Прилітало у скупчення машин. Люди казали, що якщо у Вас на подвір’ї біля будинку стоять машини, то не ставте їх п’ять поруч, тому що з безпілотників фіксують скупчення і, знову ж таки, прилітає. Прилітало у будівлю міськради. Там така ситуація була: у нас до останнього дехто з міськвлади залишався на місцях, лікарі, ДСНСники, поліцейські, голови районів, і вони збирались у міськраді. У 14-му році будівлю міськради спалили, і тепер вона знаходилась у іншому місці, на вулиці Метрополицькій. Маріупольці всі знають, і дуже довго вдавалося збиратись там. Це був якийсь такий екстрений координаційний штаб. О 8-ій ранку вони збирались, – декілька разів і я туди ходив, – і вирішували, що робити. Усе було паралізовано, більшість техніки ворог знищив, і пожежну в тому ж числі… Намагались хоч якось налагодити роботу міста. Якісь лікарні забезпечувались генераторами, але зараз не про це. Довго туди не пррилітало, тому що ворог думав, що міськрада у тій будівлі, яку спалили у 14-му році. Був якийсь, напевно, зрадник, тому що вороги звідкись дізнались і обстріляли ту будівлю. Деякі люди, які там були, отримали поранення, їм надавали допомогу у волонтерському центрі «Халабуда». Наступного дня, вранці, я прийшов, все це пофоткав, там вже нікого не було. В принципі, кожна людина, яка була у Маріуполі, є свідком. Можливо, не чогось, такого, глобального, як обстріл драмтеатру, але знищення та геноциду людей в Маріуполі – це напевно. Ти розумієш, що кожну годину прилітає по житлових будинках, в яких не може бути ніякої військової бази. Ось це, напевно, треба донести до міжнародних партнерів, до міжнародних колег. Що справжня трагедія – не обстріл драмтеатру, не обстріл пологового. Справжня трагедія – це глобальне знищення житлових масивів та кварталів Маріуполя, де ховались, де жили місцеві, знищення вщент самого міста і його забудови, а не якісь окремі, найяскравіші приклади.
Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.