MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

‘Тримали людей в боксах’ — після деокупації на Харківщині знайшли вже 10 катівень Тиждень у неволі: у Куп’янську окупанти утримували в неволі п’ятьох підлітківВовчанський агрегатний завод: російська катівня за чеченськими лекаламиЖити в окупації 4 місяці, піднімати український прапор на площі. Дві історії з ВовчанськаНа заводі у Вовчанську росіяни ‘катували струмом навіть батюшку’, — заступник директора заводуКатівня на заводі, морг на фермі і дорога життя через дамбу – як живуть люди на тимчасово окупованій частині ХарківщиниВ окупований Ізюм передали ліки для онкохворих – незважаючи на обстріли з боку росіянУ Борівській громаді на Харківщині пошкоджено та розграбовано більшість шкілНа Харківщині російські окупанти розстріляли волонтерів – розвідкаУ міськраді Дергачів показали, що зробили російські війська з громадою (фото)В окупованому Ізюмі почалася примусова мобілізаціяХарків: російські війська обстріляли район ХТЗ – є загиблі і поранені‘Жінка сидітиме в сусідній камері, а син — у Бєлгороді в колонії’. На Харківщині окупанти катували директора школи‘У дідовій хаті — у стелі ракета’: російська армія майже знищила село Залиман на Харківщині

‘Доки я не почав кричати ‘Слава Росії’, вони не переставали знущатися’. В’язні катівні у Куп’янську розповідають про тортури росіян

20.09.2022   
Ірина Скачко, Денис Волоха
Ще в середині серпня при загадковому обміні з Куп’янська звільнили і передали на підконтрольну територію дев’ятьох людей. Ми поспілкувалися з деякими з них і почули про катування і побиття, які їм доводилося пережити.

Спорожнілі камери пару тижнів тому ще були набиті людьми. © Анна Черненко/ Громадське радіо

Спорожнілі камери кілька тижнів тому ще були набиті людьми. © Анна Черненко/ Громадське радіо

Куп’янськ перебував під російською окупацією від 27 лютого. Прапор України замайорів над містом 10 вересня. Деякий час розділений річкою Оскіл районний центр вважали звільненим частково: спочатку ЗСУ зайняли частину міста на західному березі ріки, за кілька днів форсували Оскіл та закріпилися на східному березі. Станом на 20 вересня на карті deepstate місто позначено звільненим, прилеглий до нього Куп’янськ-вузловий перебуває у сірій зоні, а селища Ківшарівка, Курилівка залишаються під окупантами. Сам Куп’янськ нещадно обстрілюється російською армією. 

Мапа бойових дій поблизу Куп’янська. © deepstatemap.live

Мапа бойових дій поблизу Куп’янська. © deepstatemap.live

Служба безпеки України повідомила, що російські окупаційні сили незаконно утримували в Куп’янську 400 українських громадян: у камерах у райвідділку поліції, здатних вмістити щонайбільше 140 осіб. 

Ми поговорили з кількома людьми, яким пощастило вирватися із цієї катівні. Усі вони підтверджують нелюдські умови, у яких людям доводилося жити тижнями і місяцями. Людей били, катували струмом, декому не дозволяли їсти, спати, навіть сидіти. 

Колишні ув’язнені місцем свого полону називають “ІВС”. Це російська абревіатура для  терміна “изолятор временного содержания”. Йдеться про ізолятор тимчасового тримання, розташований  при Куп’янському районномі відділку поліції. 

Зважаючи на те, що не всі населенні пункти довкола Куп’янська вже деокуповано і на ворожій території можуть перебувати рідні наших героїв, ми не називаємо їхніх справжніх імен. Українські правоохоронні органи вже отримали свідчення цих осіб у в рамках кримінальних проваджень за ст. 438 Кримінального кодексу (порушення законів та звичаїв війни).

Акція “Здай трьох — вийдеш на волю”

Андрій, мешканець селища Ківшарівка поблизу Куп’янська, потрапляв до сумнозвісного “ІВС” двічі: вперше — наприкінці червня. Тоді його взяли за порушення комендантської години. Зазвичай за це довго не тримали. Примушували відпрацювати провину і відпускали. Утім, Андрія при затриманні сильно побили. 

— Наступили на голову, зламали три зуби, — розповідає чоловік. — Привезли на ІВС, відбуцали, кинули в прогулянкову камеру. Там було ще кілька людей. Ми ніч просиділи під відкритим небом. Їсти-пити не давали. Вранці відправили працювати. Ми таскали пісок. Дали лише води… Потім привели назад до ІВС, повернули наші речі і відпустили. 

30 липня опівдні за Андрієм прийшли додому. Забрали телефон. Знайшли в ньому докази його проукраїнської позиції.  

— У мене нічого там особливого не було, ніяких даних я нікому не передавав, — пояснює він. — Просто в особистому спілкуванні вживав слова “свинособаки”, “орки” і таке інше. За кожну таку смс-ку довелося потім трохи постраждати. 

Поки їхали до Куп’янського райвідділку, один із росіян усю дорогу кричав “Слава Україні!”, на це затриманий мав відповідати “Героям слава!”, після чого отримував удар. Уже на місці Андрію на обличчя натягли стару смердючу шапку і, не знімаючи з нього кайданків, залишили так стояти протягом десяти годин.

Андрій точно знає, хто на нього доніс. Каже, той чоловік деякий час ще сидів із ним в одній камері, а потім росіяни “стукача” звільнили. Але Андрій не відчуває до нього зла. Окупанти часто пропонували деяким затриманим свободу в обмін на імена кількох “неблагонадійних” знайомих. 

— Селище в нас маленьке, такі речі не втаїш, — посміхається Андрій. — Але я нормально до цієї людини ставлюся. Розумію: своя сорочка ближча до тіла.

У катівні Андрій просидів два тижні. Три дні його просто били, а потім почали ставити питання. Про тортури він розповідає коротко: “Електричний струм застосовували в різних місцях, були й банальні побиття. Повітря перекривали. Стандартний набор старої доброї міліції”.  

Деяких в’язнів мучили ще суворіше. Андрій розповідає, що були й такі, кому заборонялося їсти й пити. Для такого виду катування в камері були “спеціально навчені люди”, що допомагали російським військовим. Вони підслуховували розмови в’язнів, а за наказом окупантів могли позбавити певну людину сну, або не давати сісти. 

— У нас були люди, які по дві доби стояли на ногах. Їм не дозволялося спати чи присісти, навіть до туалету треба було проситися у своїх “наглядачів”.

Непристойний жест, якого не було

Куп’янський районний відділ поліції. © Анна Черненко/ Громадське радіо

Куп’янський районний відділ поліції. © Анна Черненко/ Громадське радіо

Михайло, молодий хлопець, потрапив до сумнозвісного ІВС через… середній палець. 27 липня він відпочивав із друзями на свіжому повітрі. Повз групу молоді проходив патруль. 

— Оперативники були нетверезі. Їм здалося, що хтось із компанії показав їм непристойний жест. Не певен, що хтось дійсно це зробив, — розповідає Михайло. — Вони підійшли до нас, стали перевіряти документи. Питали, чия машина стоїть поруч. Це була моя автівка, але я промовчав. Оперативник сів у машину, з підлокотника дістав техпаспорт, страховку, документи на машину. І розряджений телефон. Він усе це забрав собі. Тимчасом усі розбіглися. Я хотів домовитися “по-нормальному”, закрити машину і піти додому пішки. 

Але на хлопця одягли кайданки, кинули в багажник і повезли на ІВС. Там йому на голову натягли мішок і повели на допит. Питали про “бариг”: хто продає місцевим наркотики, у кого є зброя. Михайло не міг відповісти на жодне із цих питань. Його залишили на ніч у прогулянковому дворику — “думати”. 

Наступного дня хлопця забрали відпрацьовувати на кухню. Він міг легко відбутися кількома днями “трудотерапії”, але росіяни зарядили його телефон… 

— У мене у Вайбері було листування з другом, він військовослужбовець. Я йому скидував відео, як ішли колони росіян, — пригадує Михайло.  

Вже за кілька годин його катували струмом. Клеми одягали на вуха. 

— У голові одразу почалася каша якась, із вух пішла кров. Питали, де саме служить мій друг. Але я цього й не знав ніколи. Вухо досі болить, аж у зуб віддає. 

Михайла тримали в полоні 20 діб. У його камері окупантам допомагав якийсь москвич. За що він сидів, Михайло не уявляє, але саме ця людина “пресувала” інших ув’язнених. Михайла, наприклад, цей москвич час від часу примушував нескінченно віджиматися та присідати. Із тих, хто сидів за більш серйозними підозрами (збирав зброю на розбитих бліндажах), “помічник окупантів” просто вибивав інформацію.

Сім тижнів

Василь із села Курилівка просидів у Куп’янському ІВС 49 днів. Він — колишній фермер, останнім часом працював у Європі водієм-далекобійником. Приїхав додому на новорічні свята, трохи затримався  — і опинився в окупації. 

— Біля мого поля ще з ’15 року стояли українські військові з радіолокаційною станцією. 24 лютого хлопці приїхали до мене і попросили допомогти. Вони відступали. Але у них одна машина не завелася. Вони її залишили і попросили сховати в мій ангар із сільгосптехнікою. Я погодився.

Про заховану автівку ЗСУ досить довго ніхто не знав. У Курилівці російські війська спочатку не з’являлися: село розташоване в стороні від Куп’янська. Та й мости поблизу були підбиті.

— 1 березня у Куп’янську була демонстрація проти окупації. Я особисто там був. Саме тоді викрали Маслія (доля депутата міської ради Миколи Маслія невідома досі — ред.), — пригадує наш герой. 

За Василем прийшли аж за чотири місяці, влітку. Хтось доніс.

— 28 червня о сьомій вечора під’їжджає їхня машина легкова, — каже чоловік. — Таке собі маски-шоу. Вони у цивільному… Не знаю, звідки ті люди були — ФСБ чи контр-розвідка. Вони не представилися. Попросили відкрити ангар і побачили автівку ЗСУ.

Василь упевнений, що на нього хтось доніс: у росіян вже була інформація, що і де шукати. 

— Забрали машину, і мене забрали. При дружині на дворі були ввічливі. Тільки вивели за двір — на голову шапку, на руки кайданки, кинули у машину і повезли до Куп’янська. На ІВС. 

Коли Василя водили на допити, йому на голову натягали пакет, який примотували скотчем. Катували струмом. Клеми чіпляли до вух та мошонки. Били. Примушували відповідати на питання російською. Облич своїх катів Віктор не бачив, але голос одного з них запам’ятав дуже добре: із виразним кавказьким акцентом. Його позивний — Джокер.

— Вони вже не питали про машину, — каже чоловік. — Їх цікавило, де я сховав зброю. Я кажу: “У мене ніколи її не було”. Вони вважали, що у мене є спільники і ми вели розвідку. Сила струму просто скручувала тіло. Аж піна з рота йшла. Потім сказали підвестися зі стільця. Я насилу встав і одразу отримав удар у голову. Мішок із піском. Тільки вирівнявся знов — вдарили з іншого боку. У сусідній камері сильно кричала людина. Я ж тільки мичав від болю. Тут вони мені кажуть: “Ти покричи хвилину і ми тебе залишимо у спокої”. Ну я їм і покричав, аж голос зірвав. Думаю: насолоджуйтесь моїм криком1 Не знаю, може, вони когось так лякали… 

Одного разу Василя побили так сильно, що він, напевне, надовго втратив свідомість. Прийшов до тями долі у пустій кімнаті. 

— Хлопці (інші ув’язнені — ред.) казали, що коли хто відрубається, росіяни колять адреналін, щоб не сконав. 

“ЛНРівці роблять синяки, а ГРУ б’є так, що синяків не видно”

Мешканець Дворічної Дмитро каже, що у перші місяці окупації у його селищі були бойовики “ЛНР”: росіяни почали облаштовуватись лише у травні.

“Значить, що вони робили. Перший місяць вони в оосновному горілку пили. Навіть збили чоловіка одного на велосипеді, ногу передавили йому. Стріляли, бавились. Потім заїхали росіяни — я так думаю, ГРУшники це були — і трохи їх придавили, — пригадує Дмитро життя в окупації. — Почалися арешти. Це десь буквально після 9 травня. Після 9 вони вже почали набирати органи влади. Багато хлопців позабирали. Я не знаю їхньої долі. Заїжджали і забирали. Привід знаходили: сусідка написала — і забрали”.

Зрештою затримали і самого Дмитра — дізналися, що його син учасник АТО. У Дмитра забрали гроші та зброю.

У першій половині дня, — говорить Дмитро, — за в’язнями в Куп’янську наглядали місцеві поліцейські, що перейшли на бік окупантів. Після 18 годині на зміну заступали ЛНРівці і “починалося гестапо”.

“Повалили на підлогу, один сидить згори і [б’є] по ниркам, по печінці. Ну нормальна процедура, мене як танком переїхали”, — неохоче пригадує Дмитро. Після того, як його хвилин 20 били, росіяни намотали дроти з радянських котушок на вухо та на геніталії, і почати подавати струм.

Саме росіяни “допитували” Дмитра лише один раз, але йому “вистачило”. “Якщо катували ЛНРівці, то могли і 5 разів. Якщо ГРУшники — їм вистачить і одного”, — говорить Дмитро, зазначаючи, що незважаючи на жорстокість катувань російських спецслужб, синяків вони не залишають.

“Доки я не почав кричати ‘Слава Росії’ і співати російський гімн, вони не переставали знущатися, — додає 50-річний дворічанин. — Так би мене винесли, мабуть”.

Російський гімн співали щоранку, а згодом і тричі на день. За словами Дмитра, вчити його примушував Дмитро Лужецький. Разом із братом Ярославом він був засуджений за сепаратизм у 2014 році і вже відсидів своє. Зрештою Лужецьких, як і мера-колаборанта Мацегору, кинули за ґрати вже самі ж росіяни — за намагання торгувати гуманітарною допомогою.

Дмитро говорить, що його 66-річний односельчанин Анатолій Слицький помер під час перебування в ізоляторі. Затримали і повезли до Куп’янська також і дворічанського начальника комунальної служби Дмитра Стоянова: нібито за фразу: “Ну що це таке, люди з обох боків гинуть”. “Ноги всі сині були”, — описує долю Дмитра Стоянова наш співрозмовник.

Умови тримання

За словами утримуваних, відділ поліції був просто забитий викраденими людьми. Дмитро стверджує, що під час його перебування в ІТТ загалом там було 176 людей.

— У нашій чотиримісній камері було в різний час від 15 до 20 осіб, — розповідає Андрій. — Спали ми долі, під нарами, просто на лінолеумі, навіть матраців на всіх не вистачало. Одяг цвіллю поріс, там дуже висока вологість була. Я досі кашляю.  

Про це розповідають й інші ув’язнені.

— Коли я тільки потрапив на ІВС, мене поселили у камеру на два ліжка, і я був там четвертим. То було ще нічого, спали “валетом”, — каже Василь. — Але почали ще докидувати людей, до восьми осіб. А потім мене перевели в іншу камеру — вже на 4 койки. Вона була розміром 6 на 4 метри, нас здебільшого було 18-19 осіб. Спали долі, під койками… 

Медичної допомоги ув’язненим не надавали. У камері Василя був сильно побитий чоловік із поламаними ребрами. Співкамерники обв’язали йому тулуб штанами, щоб хоч трохи полегшити біль. 

Також у тій же камері сидів співробітник військкомату, який, коли почалася війна, встиг знищити флеш-карти із базами даних військовозобов’язаних. Окупанти сподівалися, що він десь переховує ті флешки. Його дуже сильно били. 

— Мене тримали у четвертій камері, а у першій камері сидів Мацегора. Його звинуватили, що вкрав гроші… — пригадує Василь. — За два тижні до мого звільнення почали кидати вже підприємців. Обвинувачували, що не перереєстрували документи на нову владу. І таким чином забирали бізнес.

Цю інформацію підтверджує Андрій:

— Бізнес майже повністю перетрусили. Позабирали в людей машини, самі їздили на “крузаках” [Toyota Land Cruiser], на “хамерах” — їм у Куп’янську було ліпше, ніж удома. 

Серед ув’язнених були не тільки чоловіки. Герої згадують принаймні одну жінку — фермерку, яку окупанти звинуватили в тому, що вона нібито навела вогонь ЗСУ… на власне господарство. 

Російська окупаційна влада широко застосовувала примусову працю засуджених — але тільки тих, кого затримали за незначні провини: пияцтво, наркоманію, порушення комендантської години і навіть за “створення черги”. 

— По телебаченню був сюжет, як “добровольці” фарбують якийсь паркан у центрі Куп’янська, — пригадує Василь. — Та які то добровольці! Усіх “добровольців” із камер привели. Фейки вміють же робити…

Ув’язнені працювали на кухні, розчищали дороги,  кудись їздили прибирати, приводити до ладу дитячі табори, де мали розселитися окупаційні війська. Місцевого художника примусили розписувати стіни у райвідділку та малювати портрети  колаборанткам, що працювали у катівні. 

Розмальований коридор у катівні. © Анна Черненко/ Громадське радіо

Розмальований коридор у катівні. © Анна Черненко/ Громадське радіо

Ті, кого підозрювали в допомозі ЗСУ, та й просто людей із проукраїнською позицією, на роботу не водили, із камер випускали хіба що на допит. Щоправда, Андрія, як людину з умілими руками, таки виводили двічі: полагодити прожектор і відімкнути кайданки на руках у іншого полоненого з мішком на голові — окупанти загубили ключі.  

На волю

Розбитий окупантами Куп’янськ, фото з телеграм-каналу Володимира Зеленського

Розбитий окупантами Куп’янськ © телеграм-канал Володимира Зеленського

Наших героїв звільнили в рамках обміну. Вони самі не знають його подробиць. Вночі 15 серпня до них у камери зайшли наглядачі та назвали прізвища. Наказали: “З речами на вихід”. Знову накинули на голови мішки, зв’язали стяжками руки, повантажили в автобус і повезли. Піднімати голову не дозволялося. 

— Ми вже вирішили, що нас везуть у Луганськ чи Донецьк. Влаштують показове судилище та стратять, — пригадує Андрій. 

— Я думав, що одягнуть у піксель, або розстріляють, або окопи примусять копати, — каже Михайло. 

Автобус доїхав до останнього блокпоста, чоловік із кавказьким акцентом і позивним “Джокер” наказав вийти з транспорту протягом 40 секунд та бігти через Печенізьку дамбу. Водій автобуса одразу розвернувся і помчав назад. У Куп’янськ чи на будь-які інші окуповані території звільненим наказали не повертатися — “депортація” на 25 років.

Але історія та ЗСУ вирішили інакше, і невдовзі після наших розмов із героями цього матеріалу росіяни самі у поспіху “депортувалися” з Харківщини. Сподіватимемося, що назавжди.

 Поділитися