MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Зруйновані домівки та долі на Чернігівщині

27.11.2022   
Анна Корчмар
Одна потерпіла на прийомі розказувала, як її дочка та двоє онуків намагалися евакуюватися із захопленого села, нібито безпечною дорогою. На питання, з ким вона проживає зараз, жінка починає плакати. Їй більше ні з ким жити. Команда ХПГ повернулася із поствоєнної Чернігівщини.

[чернігівщина іванівка обстріли зруйнований будинок]

Найбільше, що вражає на деокупованих територіях — це люди. Сильні, незламні люди, які продовжують жити, незважаючи на особисті трагедії. Вони сваряться у черзі на прийом до сільради, купують землю для фермерського господарства під час війни, заварюють чай із цукерками аби зігрітися за відсутності опалення, ведуть свій маленький бізнес із магазинчика, де саме нещодавно встановили генератор, тож вимкнення світла — більше їм не страшне. Вони лякаються віддалених звуків вибухів, хоч і знають, що це місцеві вибухотехніки проводять роботи. Вони повертаються додому з-за кордону і стають до роботи. Вони, може, плачуть інколи, але живуть.  І сміються — щиро, відчайдушно сміються, і ти, хто приїхав із відносно благополучного зараз Києва, стидаєшся своїх хвилинних депресивних нападів через відключення світла чи черговий обстріл. 

Тож ця публікація буде про людей і для людей. Про те, як вони вижили і пережили. Зранку до юристів ХПГ стоїть черга саме із таких людей — у кожного за плечами трагедія. Усі вони — із Іванівської територіальної громади Чернігівської області, яка чи не найбільше постраждала в регіоні від російського вторгнення. Перша на прийом заходить жінка, у якої розстріляли сина. Просто на очах розстріляли — у перший день російської окупації зайшли на подвір’я, направили автомат та вистрелили. Зовсім не говорили із ним. Її син не був військовим, поліцейським чи навіть громадським активістом. Єдина причина, чому його застрелили, — він був чоловічої статі. Вона, як і ще деякі, погоджується дати інтерв’ю. Вона хоче, щоб весь світ дізнався про її історію.

[чернігівщина іванівка обстріли зруйнований будинок андрій діденко записує інтервю з жінкою]

Інша потерпіла приходить із маленькою донечкою. Доньці — рік і одинадцять місяців, її тато загинув півроку тому, просто вийшовши на вулицю. Його застрелили за те, що він українець. Жінка пестить доньку та годує “казенними” цукерками зі столу працівниці сільради. Вона на перший погляд звична, гарна, щаслива. Якщо не знати що там: у її документах у папці.

Ще одна потерпіла розказує, як її дочка та двоє онуків намагалися евакуюватися із захопленого села. Вони їхали нібито безпечною дорогою, але помилилися — і тепер у жінки не залишилося ні дочки, ні онуків. На питання, з ким вона проживає зараз, жінка починає плакати. Їй більше ні з ким жити.

[чернігівщина іванівка обстріли зруйнований будинок]

Потерпілі показують фото загиблих родичів, які робила поліція. Деякі — самі були на ексгумації. Важко уявити, як їм — дивитися такі знімки, і як їх показувати документаторам і не плакати. У деяких родичів ховали сусіди посеред городу, але не одразу, а коли росіяни дозволили. “Добре хоч березень був холодний…” — підсумовує один чоловік..

Далі на прийом приходить 76-річна бабуся та весь час жартує так, що сміється вся приймальня сільради. Під час артилерійського обстрілу бабуся отримала тяжке поранення. Про поранення вона також жартує. Веселить усіх навколо постійно, односельці кажуть: навіть танцює часто на вулиці. Її знає все село і люблять усі місцеві дітлахи.

Інша поранена захоплено розказує, що на лікування росіяни вивозили її 15-річного сина до Білорусі, а там білоруські медики видали їм виписку із лікарні українською мовою, та ще й із написом “Слава Україні!”, тим самим демонструючи свою прихильність українському народові [Уточнення].

[чернігівщина іванівка обстріли слава україні довідка виписка з білорусі гомельська дитяча клінічна лікарня]

Ще одна поранена, якій чудом іноземні хірурги врятували ногу, навпаки: жаліється, що місцевий травматолог відмовляється оформлювати “групу” і каже, що “не інвалід”. Насправді ж — хоче грошей, зі слів жінки.

У селі наші юристи та документатори працюють до темряви, і навіть у темряві, бо кілька разів за час прийому вимикають світло. У приміщенні сільради дуже холодно, бо немає опалення. Вікна вибило під час активних бойових дій у селі, і їх так і не вставили. Тоді російський снаряд зруйнував сусідню будівлю — клуб, а будівля сільради вистояла.

На питання, чому досі немає вікон, сільський голова пояснює, що негоже вставляти вікна у сільраді, коли багато хто із її односельчан не має можливості засклити свою домівку. Відразу розумієш, що ця жінка дійсно вболіває за свою громаду. Вона і сама пережила особисту трагедію, але говорить про неї неохоче.

[чернігівщина іванівка обстріли зруйнований будинок]

Закінчивши прийом, документатори вирушають фіксувати руйнування у громаді. Поїздка громадою займає досить багато часу. Найбільш пошкоджені — шість сіл. На їх огляд йде майже цілий день. На перший погляд здається, що села не дуже постраждали, однак насправді у громаді 271 повністю зруйнований будинок, ще стільки ж — частково пошкоджені. Звісно, що за пів року силами людей багато чого відновлено, однак навряд чи вдасться відновити все — є будинки, просто непридатні до життя.

[чернігівщина іванівка обстріли зруйнований будинок]

Селами гуляють люди, які проводжають автомобіль моніторів зацікавленим поглядом, однак питань не ставлять: знають, що приїхали гості з Харкова . До гостей у громаді ставляться прихильно: пропонують гарячого чаю та картопельки.

Урешті, пізнім темним вечером по дорозі до Чернігова нас зустрічає блокпост. Поки один із військових уважно перевіряє документи документаторів, інші — затято грають у сніжки. Іде крижаний дощ, дорогу покриває льодова глазур, а вони ковзаються, сміються і продовжують гру.

Дивлячись на них, та на всіх цих людей із Чернігівщини, розумієш: наша країна —- непереможна. Ми навчилися жити на повну навіть під час війни. Навіть після пережитих трагедій.

Уточнення: спершу у матеріалі було написано, що мова йде про чоловіка цієї жінки. Це було зроблено помилково. Ми, утім, підтверджуємо реальність цієї історії: зараз до публікації готуються інтерв’ю з хлопчиком та його матір’ю.

 Поділитися