MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Коли кулі гучніші слів. Пам’яті Володимира Вакуленка

01.12.2022   
Марина Гарєєва
Чи існують тексти, які здатні зберегти життя? Можливо. Текстів, які здатні повернути життя, не існує. Коли текст не може повернути людину, він втрачає сенс. Письменника Володимира Вакуленка вбили. На Харківщині. Під час російської окупації.

Щоденник Володимира Вакуленка. © Вікторія Амеліна / фейсбук [володимир вакуленко харківщина ізюмщина масові поховання вбивство письменника воєнні злочини рф]

Щоденник Володимира Вакуленка. © Вікторія Амеліна / фейсбук

Чи існують тексти, які здатні зберегти життя? Можливо. Текстів, які здатні повернути життя, не існує.

Коли текст не може повернути людину, він втрачає сенс. Письменника Володимира Вакуленка вбили. На Харківщині. Під час російської окупації.

Власне на цьому можна було б завершувати цю новину. Подальші слова не мають жодного сенсу. Та люди шукають слова, бо мають за щось триматися. Або вірять, що справжні слова можуть втримати світ. Володимир Вакуленко був із тих, що вірить.

Максим Беспалов, друг Володимира, спробував знайти слова, які б переповіли історію Володимира Вакуленка, письменника, волонтера і справжнього друга. Ось лише частина з них:

“Уже після визволення Ізюма з’ясували, що в ритуальній службі є запис про поховання Володимира Вакуленка. Окрім імені, там вказано дату народження, місце проживання Вакуленка — село Капитолівка — і номер могили — 319. Вона розташована на самому краю кладовища. За нею ще один ряд порожніх ям, потім іще трохи лісу, а далі вже дорога на Харків.

Весь той ліс засипаний сміттям — залишками російських військових продуктових наборів. Поряд із цвинтарем, ближче до вулиці Шекспіра, були облаштовані позиції росіян — бліндажі, укриття для техніки. Там окупанти жили, харчувалися і поряд ховали жертв своєї агресії.

Частину побутових відходів уже зібрано, їх скинули в порожні ями колишніх могил. На коробці від індивідуального пайка, кинутій у пісок, можна прочитати назву ‘Дружба народов’. У могилі № 319 теж лежить трохи сміття — десяток порожніх консервних бляшанок, кілька півлітрових пластикових пляшок.

Це те, що ‘русскій мір’ залишив по собі в Ізюмі — сміття, руйнацію, 447 могил. Важко повірити в таку банальність зла й неможливо усвідомити трагедії, що розгорнулася в цьому прекрасному сосновому лісі. Ми не знаємо, скільки таких лісів ще є в Україні…

Могила № 319 до останніх днів листопада залишалася лише однією із версій того, що відбулося з Володимиром Вакуленком. Навіть після того, як у записах ритуальної служби виявили прізвище Володі, ще були сумніви у їхній правдивості. Наприклад, у жовтні батькам Володимира офіційно повідомили, що з цієї могили ексгумували тіло жінки, а не чоловіка. Всі родичі та знайомі до останнього вірили, що Володя живий, просто в полоні… 28 листопада ця надія згасла. Володимира Вакуленка вбито. Письменника, волонтера, мого друга”.

Коли розслідувачі Суспільного знайшли фотографію тіла чоловіка, якого поховали під номером 319, надія почала згасати. Прострелені документи Володимира і татуювання на руці свідчили про найгірше. ДНК-експертиза підтвердила смерть Володимира. У тілі письменника було знайдено дві кулі.

Як у старі темні часи, двох куль вистачило, аби перервати життя найсвітлішої людини. Як у старі темні часи, перемогти письменника словами виявилося неможливим.

Володимир Вакуленко категорично відмовлявся виїздити. Максим Беспалов наводить спогади Олени Ігнатенко, мати Володимира:

“Я — інвалід, у мене дитина — інвалід, нас не будуть чіпати. Це моя земля, чому я маю тікати з неї?”... Цих аргументів Володимиру було достатньо, аби залишатися вдома. При цьому він допомагав чим міг: волонтерив, розвозив необхідні речі українським військовим, “вірив, що найгіршого ще можна уникнути”, пише Максим.

Та найгірше таки сталося.

Спочатку до будинку, де Володимир мешкав разом із батьком та сином, приїхало п’ятеро. “Где ваш националист? Вы нас восемь лет мучили, теперь мы вас будем”, — сказав один із них замість привітання, а після цього почав відбирати телефони, документи, книжки — “на перевірку”. Та обшуки будинку стали лише першим колом пекла.

На другому колі окупанти забрали письменника та його сина Віталія, 14-річну дитину із діагнозом РАС. Володимира побили, хлопчину не чіпали.

Батька й сина відпустили за кілька годин. Ось тільки документи залишили собі.

24 березня до обійстя родини завітало двоє невідомих чоловіків. “Вони не представлялися. Вони… наче гестапо”, — казав батько письменника, згадуючи той день.

Силоміць всадили Володимира до автобуса зі зловісною позначкою “Z” і увезли. Забрали як був, не дали навіть перевдягнутися. Просто забрали людину від вогнища, в прямому й переносному сенсі: Володимир якраз готував їжу…

Відтоді ніхто не бачив його живим. Третє коло пекла замкнулося.

Імовірно, на Володимира донесли. Він ніколи не приховував власної проукраїнської позиції. Мати Володимира розповідала, що він “міг зайти в магазин і читати там мораль продавчині через те, що вона розмовляє суржиком, чи що у неї по телевізору йде російська передача”. Та сам Володимир “навіть повірив, що чіпати не будуть”. “Хоча всі сусіди чули, як у перший день окупації Володя біг вулицею села та кричав: ‘Рашисти прийшли! Рашисти прийшли!’. Таке не забувається. Таке не забувають”, — пише Беспалов.

Та Володимир знав, що людська підлість не вічна. Вічні слова.

Повернувшись додому після першого арешту, Володимир вирішив заховати найцінніше — власний щоденник. Він закопав його під вишнею і доручив батькові передати щоденник “нашим”, коли вони повернуться. В тому, що “наші” повернуться й звільнять Ізюмщину, Володимир не сумнівався.

Наші повернулися, щоденник знайшли. Він мирно спочивав під вишнею, вільний від куль і смертей, незнайдений окупантами.

Письменниця Вікторія Амеліна, що приїхала до Капитолівки разом із представниками правозахисної організації Truth Hounds, шукала щоденник разом із батьком Вакуленка.

Ось як вона сама описує той день:

“Ми разом з батьком Вакуленка викопали щоденник. Спершу копав батько і дуже засмутився, коли не зміг знайти зошит. На нього було боляче дивитися, адже це фактично останнє, що син доручив йому перед викраденням — передати щоденник нашим, коли Ізюмщина знову стане вільною. Тому я продовжила копати й помітила згорток трохи вбік від місця, де шукав Володимир Григорович. Я стараюсь менше користуватися фейсбуком, але того ж вечора знайшла можливість написати про свою знахідку, адже це те, про що потрібно було повідомити правозахисній та літературній спільнотам”.

Наразі щоденник уже відскановано й розшифровано, але поки що не опубліковано, каже Максим.

Поки що щоденник письменника перебуває на тимчасовому зберіганні в Харківському літературному музеї.

Вікторія Амеліна розповіла, що у своєму щоденнику “Володимир Вакуленко фіксував події в окупованій російськими військовими Капитолівці, писав про віру в перемогу та хвилювання за свого сина”.

25 вересня вона поширила світлину з рядками, написаними Володимиром:

“Усе буде Україна! Я вірю в перемогу!”

Це були останні слова, які встиг написати Володимир Вакуленко.

Максим Беспалов розповів трохи більше про останній запис письменника. За його словами, востаннє Володимир писав про журавлиний ключ, який ніби вітав його з Днем поезії й співав “Все буде Україна!”.

Журавлиний ключ відлетів. Щоденник письменника обірвався. Обірвалося й життя.

Лишилася безодня неба. Та кілька слів на цупкому папері, які Володимир так хотів зберегти. А ще віра в те, що ці слова справдяться й збережуть клаптик неба і частину землі, спотворену ранами свіжих могил, що не скоро загояться.

Можливо, пам’ять і не має загоюватися. Бо допоки пам’ятаєш, не зможеш пробачити. Темні часи, коли кулі гучніші слів.

Матеріал підготовлено за підтримки DIGNITY — Данського інституту проти катувань, у межах проєкту “Здійснення правосуддя за міжнародні злочини в Україні”
 Поділитися