‘У зруйнованих будинках кричали люди, а до них нікого не пускали’

Вітковський Сергій Анатолійович. 1958 року народження. Проживаю у Бородянці, вулиця Нова, 9. У минулому авіаційний інженер, зараз пенсіонер.

— Чи очікували ви, що буде повномасштабна війна?

— Я був упевнений. Судячи з усіх їхніх навчань у Білорусі. Звичайно, я не міг знати дату, але чомусь мені здавалося, що воно мало статися, знаючи наших сусідів. Вже говорили про тривожні валізки, потихеньку готувалися, але сказати, що на 100% були готові, — не можу.

— Яким для вас був перший день війни?

— 24-го прокинувся та збирався на роботу. Я вже завів машину і хотів виїжджати до Києва. Раптом щось незрозуміле, вибухи. І такі гучні, гарматні вибухи. Я зателефонував на роботу, а потім усе це почалося. Як той день закінчився, я вже зараз не пам’ятаю. Наступного дня намагалися йти російські війська Бородянкою. Їх зустріла тероборона, тут був бій. Але тоді їх ще було небагато. Зараз усе забулося і переплуталося, конкретної послідовності я вже не пам’ятаю. Але тоді багато техніки побило: на “колі” (район на в’їзді до Бородянки — ред.) рвалося усе, що могло.

Потім пішли колони Окружною. Колони були такі, що 2-3 години безперервно йшли. Ми передавали у чатбот, що йшли колони, де та як. З колонами цими незрозуміло: то туди їдуть, то сюди. А виходити та дивитися, звичайно, не підеш.

Десь за 3-4 дні я зателефонував теробороні та розповів про те, що йдуть війська. А вони кажуть: “Вже можете нам не телефонувати, бо Бородянка окупована”. Але вони ще нас не зовсім окупували. Лише стояли блокпости. А коли йшли колони, вони стріляли по будинках. Обстрілювали з танків, із БТРів, із чого попало. Ще літали гвинтокрили та літаки. Влучили у нафтобазу. Дивишся: там горить, там горить, будинки палають. Це те, що ми зі свого будинку бачили. Ходити по вулицях було небезпечно.

І ще я пам’ятаю, був бій на “колі”, там БТР і “Град” їхній підпалили, почали розриватися боєприпаси. Воно гупало, ми у льосі ховалися. Незрозуміло було, куди та що  летить. І десь першого числа, приблизно о четвертій годині, був перший авіаналіт. Влучили в будинок. Він був пошкоджений, але не повністю зруйнований. Вони у торець поцілили. Через якийсь час мені сусід дзвонить,  каже, що  його мама у тому будинку. Просить, щоб я її знайшов.

А якраз перед цим був другий наліт, і будинок на “колі” зруйнувало. Пожежа, люди бігали. Я шукав цю жінку, тільки десь може за пів години знайшов. Світла ж не було, лише пожежі. Вона в шоці була. 

Я повів її до сестри, щоб сховалась у неї у підвалі. Але цю жінку і в своєму будинку трохи привалило. Тому після такого вона взагалі боялася підвалів. А потім сестра телефонує та каже: “Прибігай, бо нас теж завалило”. У будинок поруч влучила ще одна бомба. Той будинок зруйновано, а їхній, можна сказати, не зачепило: лише пошкодило дах, повибивало вікна та двері. Тому я їх забрав до себе у той день. Потім знову був авіаналіт...

Здається, третього числа я відправив сестру та дітей в евакуацію. Вони машиною поїхали, а ми з жінкою залишилися. Колони то йшли, то не йшли. І наші якось проскочили. А було таке, що люди намагалися вибиратися, а на блокпостах, що стояли вулицею Центральною, обстрілювали машини. Десь дві чи три машини були, в яких люди загинули. Тоді вони ще не ходили по домівках, тільки блокпости були.

А вже дев’ятого числа почали ходити вулицями, будинками. Дев’ятого числа я був у майстерні. Собака гавкнула, бачу — каска з’явилася. Я швидко вискочив, бо собака у мене не в вольєрі, щоб не дай Боже, не застрелили. Алабай не дуже людить чужих людей. Я його в вольєрі  закрив. І оце вони з’явилися.

Десь п’ять одиниць техніки заїхало на вулицю: БТРи та броньовані КРАЗи їхні, “Тигр”... Зайшло десь до восьми озброєних військових. Три, здається, були буряти. Ну такі, чистенькі... Кажу: “Ви звідки?” — “З росії”. — “Немає такого поняття — росія”. Мовчать. Кажу: “Що ви шукаєте?” — “Нам треба перевірити на предмет сторонніх та зброї”. Вони залізли у всі шпаринки. У мене ще рушниця була у льоху, добре, що трохи прикрив. Вони передивились усе. Питаю: “За що воюєм?” Мовчать. У погріб не полізли, тільки глянули й пішли.

А потім підходить офіцер. Ми з ним, напевно, хвилин 20-30 розмовляли. Кажу: “Що ж ви воюєте з мирним населенням?” “Ми з мирним населенням не воюєм.” Я відповідаю: “Та як? Поглядіть довкола: зруйновані будинки...” Він мені: “То ваші зробили”.  А я на це: “Наші по своїх не стріляють”. 

Спитав, як нам жилося при радянському союзі. Кажу: “37 рік... 86-ий — Чорнобиль з вашими експериментами дурнуватими... А ти якого року?” — “86-го”. Кажу: “А що ти взагалі знаєш про радянський союз?” — “Ну, нам батьки розповідали…” — “А чого ви взагалі сюди прийшли?” — “Нам вашої землі не треба, ми хочемо зняти ваш уряд і президента”.  Я кажу: “А нащо? Ми самі захотіли — зняли, захотіли — залишили. Це ж не так, як у вас, завдяки одному придурку...”

Мені найголовніше було, щоб вони не застрелили собаку. Звичайно, трохи тривожно було, неприємно. Що у них у голові, звісно, ніхто не знає. Я не хотів показувати їм, що я боюся. Потім іншими вулицями їздили, будинки перевіряли. Сказали, треба пов’язати білі ганчірки, що тут є люди. А потім почалося…

З’явилися якісь обірванці. Немиті, брудні, почали гаражі відчиняти, у будинках та квартирах повиламували двері, почали кататися на велосипедах. Хто на скутері, хто на скейті. Мародерили, крали усе, що тільки можна.

— Які ще злочини скоювали російські військові?

— Знайомий у мене, його застрелили. Він йшов, попросив закурити, йому дали, а потім у спину вистрілили. Він ще ніч десь лежав, а потім прийшов додому та помер. Було таке, що люди залишалися заблокованими у зруйнованих від авіанальотів будинках, руйнувалися сходи.

Вони не могли злізти, їм ніхто не допомагав. Вони кричали, але нікого навіть не пускали, щоб їх якось врятувати.

Було таке, що у центрі, у підвалах, у завалах були люди, дехто п’ять днів ще телефонував, щоб відкопали, але нікого не відкопали. А ще було, одна жіночка там почула крики і якась шпаринка була. Вона весь час їх годувала, носила воду. І потім вже як росіяни пішли, тих людей все ж таки витягли.   

— Чому ви не евакуювалися?

— Ми вирішили, що з такою собакою не поїдеш. Що буде — те буде. Принципово. Я сказав, що нікуди не поїду. Звичайно, якби мій будинок настільки постраждав, що я у ньому не зміг би жити, я б виїхав. Ну, а оскільки він залишався цілим, жити можна було.

— Що з вашим майном?

— У мене є прибудова така, кочегарка з пінобетону. Одна стіна відійшла на п’ять сантиметрів. Ймовірно, дах підійняло під час вибуху, стіни вибухом розперло, і потім дах опустився. Одна стіна у тріщинах, інша начебто ціла, але відійшла, ще одна стіна не розвалилась, але ледве стоїть. Частину вибило. У майстерні дах пошкоджено, уламок залетів на дах будинку. Побило шифер. У середині гіпсокартон повідходив біля вікон. Ось такі пошкодження. Якби було дуже багато пошкоджень, довелося б їхати.

— Коли звільнили Бородянку?

— 31-го березня вони звідси пішли. Розкажу, як тікали. Вони тут крали, забирали машини. Підганяли фури, витягували все, що тільки можна. Від унітазів до дитячих візочків. Усе. Ось тут неподалік шиномонтаж, у людини позабирали компресор, станки, усе, що можна було. А ще тут неподалік вони загнали бензовоз: заправляли танки, БТРи. Стріляли час від часу. Ми вже на це згодом не звертали увагу. Потім гелікоптери прилітали, знову стріляли. Інтенсивність цих пострілів була дуже велика. 

31-го березня, зранку, вони десь із паралельної вулиці стріляли, снаряди летіли над нашими будинками. А потім о дванадцятій ще раз постріляли — й тиша. Вони  почали речи вантажити. Потім щось бахнуло. І вони як зірвалися! Швидко-швидко. Підпалили цей бензовоз (КРАЗ із дизелем). Свій. У нього були порізані колеса. Десь вони напоролись. Два колеса було порізано. Одне колесо він встиг замінити, але гайки не прикрутив. Тож йому офіцер кричить: “Кидай, пали та поїхали. Бо не встигнеш”. І десь за хвилин 20 знову їде три одиниці техніки, гримить дуже страшний вибух. Це вони підірвали міст. А потім тиша. Нам тоді ще не вірилося, що ніяких боїв немає, що вони втекли. Наступного дня прийшли наші ЗСУ. І ми їм віддали цей бензовоз. Ось так.

— Що плануєте робити далі?

— Жити. Я на пенсії, хотілося б на роботу, але зараз її немає. Трохи по господарству щось роблю. Десь заробляти гроші треба.

— Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

— Я вам скажу, я з росіянами дуже давно по роботі, по життю перетинався, вони завжди на нас дивилися зверхньо. Завжди ми були для них “хохли”. Я навчався із хлопцями з Казахстану, з усього Союзу, нормальне ставлення було. А від росіян — ні. Після нашої незалежності це ще більше відчувалося. Я вісім років працював у Монголії, з росіянами у мене звичайно було так: не сварився, але тримав дистанцію. А те, що це колективна відповідальність — звичайно. З ними розмовляти неможливо, зомбовані люди. Сперечатися вони майже не сперечалися. Вони бачили, що їх також там кинули. Коли вони побачили, що навколо усі села асфальтовані і туалети у будинках є, для них це був шок. Ну, таке, дикуни!