Нацрада = Роскомнадзор? Чи загрожує свободі слова закон ‘Про медіа’?

10 років запеклих дискусій завершилися майже одноголосним ухваленням Верховною Радою України закону “Про медіа” під номером #2849-IX. Це великий закон, який налічує 300 сторінок і містить багато нововведень, зокрема вводить поняття онлайн-медіа, прописує процедуру їх реєстрації, а також створює систему санкцій за порушення закону. Органом контролю стає Національна рада з питань телебачення та радіомовлення, яка з наступного року зможе накладати санкції на ЗМІ, подавати до суду, у деяких випадках навіть закривати їх без судового розгляду. 

Ми обговорили закон “Про медіа” з правозахисником Володимиром Яворським та конституціоналістом Всеволодом Речицьким. Обидва є провідними в Україні експертами зі свободи вираження поглядів, добре знають європейські та американські підходи до обмеження висловлювань, та ледь не напам’ять готові цитувати релевантні рішення Європейського суду з прав людини та Верховного суду США.

У розмові з ними розбираємося, що “так” і що “не так” із українським законом та чи не стане він причиною нових обмежень для свободи слова і свободи преси. Їхні погляди на закон суттєво відрізняються, однак кожен із них заслуговує на увагу.

Для чого нам потрібен закон про медіа? І чи потрібен взагалі?

Володимир Яворський: Це дискусійне питання. Він, звичайно, корисний, тому що багато законів, які приймалися давно, вже застарілі. І медійна сфера теж потребувала більш сучасного законодавства. Але певні підходи в новому законі є дискусійними. Його корисність стане зрозумілою з практики його застосування. Автори пояснюють, що таке регулювання потрібне, щоб боротися з російським інформаційним простором, який через інтернет поширює дуже багато фейків. Але я підозрюю, що це також може бути використано проти опозиції, опозиційних журналістів.

Всеволод Речицький: Він був би потрібен, якщо б розширяв ступінь інтелектуальної свободи, свободи слова і думки. Як на мене, він більше звужує, ніж розширює свободу слова, і тому в даному випадку він більше шкодить українським інтересам, ніж навпаки.

“Він більше звужує, ніж розширює свободу слова і тому в даному випадку він більше шкодить українським інтересам, ніж навпаки”

300 сторінок — це справді багато. Чи можна назвати цей закон складним?

Володимир Яворський: Він дуже складний. Я боюся, що він не завжди буде узгоджений. Багато питань, що будуть з’являтися, вирішуватимуться вже на практиці, бо це залежатиме від Нацради з питань телебачення та радіомовлення, яка тепер визначена головним суб’єктом в усій медійній сфері, і як вона застосовуватиме цей закон.

Всеволод Речицький: Він зрозумілий, але дуже великий: там величезна кількість дрібних норм. Щоб застосувати закон, треба тримати в голові незліченну кількість норм, а це, як правило, можуть зробити лише професіонали. А оскільки цей закон переважно обмежувальний, то фактично він вимагає людей, які були б цензорами. Так, цей закон визнає заборону цензури, але для того, щоб запустити його в дію і задовольнити ті інтереси, які він покликаний задовольняти, він має створити цілу спілку цензорів. Вони можуть називатися редакторами, членами Нацради з питань телебачення та радіомовлення, але це фактично будуть цензори. Проте цензура заборонена.

Можу сказати, що цей закон настільки обтяжливий, деталізований, що навряд чи він працюватиме. Він буде як засіб для покарання, але застосовуватиметься суто вибірково.

“Щоб запустити цей закон в дію, потрібна ціла спілка цензорів”

Які ризики для свободи вираження поглядів ви бачите у зв’язку з прийняттям законопроєкту “Про медіа”?

Володимир Яворський: В Європі прийнято, що для телебачення і радіомовлення існують значно жорсткіші стандарти, ніж для друкованих або онлайн-ЗМІ. І це дуже важливий момент, тому що Україна хоче нав’язати багато стандартів онлайн та друкованим ЗМІ. А це якраз не зовсім європейський підхід, тому що в більшості країн Європи друковані ЗМІ навіть не реєструються. Вони там прирівняні до видавничого бізнесу, тобто як книжки. Тому це знову питання до Нацради, оскільки якщо вони будуть значно суворіше застосувати регулювання до онлайн і друкованих ЗМІ, то саме в цій сфері можуть бути звужені свободи вираження поглядів. Причому онлайн-ЗМІ складно регулювати, алгоритмів нормальних не існує, і те, що відбувається зараз в країні, не є кращою практикою у світі. І тому ці ризики стосуються більш суворого застосування законодавства Нацрадою. Але це більше теоретичні ризики, які залежать від волі членів Нацради. 

Одна з позицій, яку ми відстоювали, це те, що в Україні не може бути одного органу, який мав би такі широкі повноваження в медійній сфері, тому що, як правило, телебачення і радіомовлення відрізняється від регулювання друкованих ЗМІ, тим більш онлайн-ЗМІ. Є велике питання, наскільки це буде корисно для свободи слова. Для мене це один з ризиків цього закону. Якщо в Нацраду, умовно, потраплять “погані” люди, які захочуть звузити свободу слова, то тепер для них це буде значно легше, оскільки тепер вся медійна сфера залежатиме від одного органу.

І ще один ризик, який прив’язують до цього закону: якщо Нацрада забажає, вона може вийти на рівень Роскомнадзору по забороні різноманітних ресурсів. Крім того, до сьогодні не було чіткої процедури блокування ресурсів, тому це телекомунікаційна тема: хто повинен блокувати, яким чином і т. д. Я вважаю, що це не надто ефективно, адже сьогодні в Україні люди досі користуються “Вконтакті” і “Однокласниками”, незважаючи на те, що вони в Україні вже багато років заблоковані. Більшість просто навчилася користуватися VPN, а для встановлення повноцінної цензури в інтернеті в України немає грошей. Добре, що в нас є судовий контроль, який може стримувати бажання Нацради в цьому питанні, адже в Росії немає незалежних судів, а в Україні є.

Всеволод Речицький: Він набагато ширше формулює список підстав, які є достатніми для того, щоб обмежити свободу слова. Він у декілька разів ширший, ніж перелік підстав обмеження свободи слова в Конституцій України. Тим самим, як на мене, він порушує Конституцію України і звужує суб’єктивні права, зокрема право на свободу вираження поглядів. Це неприпустимо. Жоден закон в Україні не має звужувати конституційних прав. 

“Якщо Нацрада забажає, вона може вийти на рівень Роскомнадзору по забороні різноманітних ресурсів”

Чи має взагалі держава якось контролювати медіаринок? У якому контексті? 

Володимир Яворський: В ідеалі вона, звичайно, має втручатися в це. По-перше, вона має регулювати питання власників, бо цей ринок має бути прозорим. По-друге, має захищати від поширення фейків і дезінформації. Це доволі складна проблема, і вона не вирішується виключно судовим контролем через позови дифамацій [позови про захист честі і гідності], тому що держава не може постійно подавати позови на фейки, що поширюються.

У принципі, держава має контролювати ринок: приблизно як те, що робить Антимонопольний комітет, коли він контролює завищеність цін, конкуренцію і забезпечує прозорість. Знов-таки, багато що залежить від Нацради, наскільки вона буде чесною, об’єктивною і незалежною, тому що такі широкі повноваження контролю одразу впираються в імовірність зловживання. Подивимось наступним роком, де будуть опозиційні ЗМІ і чи не буде це відбиватися на них. Але справді є ризик, що всі ці широкі повноваження можуть бути використані не лише проти російських ЗМІ, а й [проти] опозиційних.  

Всеволод Речицький: Я вважаю, що взагалі ніяких органів, що контролюють інформаційний обіг, не повинно бути. Він має бути включений в ринок і інформація має постачатися всіма, хто цього хоче. Реєстрація ЗМІ взагалі не потрібна. Єдине, що потрібно, — ліцензування радіочастот, бо вони обмежені. США взагалі сказали, що це тиранічний закон і нічого доброго для України не несе в собі.  

“Держава не має бути контролером інформації, яка надходить до народу, тому що він вищий за державу”

Які головні недоліки закону на вашу думку? 

Всеволод Речицький: Недоліків дуже багато. Нацрада з питань телебачення та радіомовлення за законом покликана створювати план реалізації стратегії в інформаційній сфері і саму стратегію. Тобто спершу вона має розробити стратегію, а потім план реалізації. Але насправді сфера інформації є настільки непередбачуваною, що Нацрада не може передбачити, яка інформація постане перед Україною завтра. Я не уявляю, як можна реалізовувати стратегію відносно того, про що ти нічого не знаєш і не можеш знати.

Тому фактично Нацрада це орган, який має фільтрувати інформаційні потоки, а з точки зору інтересів народу, де народний суверенітет є вищим за державний, народ має бути первісним одержувачем інформації. Держава не має бути контролером інформації, яка надходить до народу, тому що він вищий за державу. А цей закон побудований так, що держава через Нацраду здійснює інформаційний контроль, фільтрування, встановлює де-факто і де-юре фільтри на інформаційні потоки і визначає, яку інформацію пропускати до людей, а яку приховувати чи забороняти. Як на мене, це основний недолік цього закону. 

Також, як я вже казав, обсяг обмежень набагато ширший, чим це дозволяє стаття 34 Конституції. 

Крім того, закон містить в собі два принципи: верховенство права і законності. Треба визнати, що законність — це старий принцип, яким користувалися ще в радянські часи. Верховенство права — новий принцип, який полягає в тому, що закон може бути не правовим. Тобто закон “Про медіа” містить в собі два суперечливих принципи. 

Також в законі надто жорстко регламентована мова трансляції. У ньому величезні квоти для української мови, тобто мова домінуюча. І ці квоти є набагато більшими, ніж реальний відсоток україномовних людей в Україні. До війни в Україні було десь 10-11 мільйонів етнічних росіян, які послуговувалися російською мовою [імовірно, Всеволод Речицький має на увазі не національність, а мову спілкування; згідно з останнім опитуванням КМІС, 90% населення України вважають себе етнічними українцями, виключно або переважно російською спілкуються 15% населення, ще 25% послуговуються російською на рівні з українською]. А реально російською мовою послуговувалися ще більш широкі верстви населення. І це означає, що якщо це телебачення та радіомовлення перевести лише на українську мову чи користуватися квотами, де 90% має бути української мови, це не співпадає з інтересами російськомовного українського населення. Тобто вони як національна меншина мають право на отримання інформації своєю мовою і Конституція це визнає, зокрема стаття 10. 

Там є такі дивні поняття як “надмірне зосередження уваги на насильстві”. З точки зору права це ні про що не говорить. Ми ж не знаємо, що є “достатнє зосередження уваги на насильстві”. Надмірне — значить треба знати міру, а це ж неможливо визначити. Можна сказати, що юридизація того, що не підлягає юридизації, — негативна риса цього закону.

Закон використовує такі поняття як “нецензурні вислови”, але не зрозуміло, що це. Оскільки в Україні цензури немає, бо вона заборонена Конституцією, то очевидно: не мають існувати і “нецензурні вислови” як поняття. Може бути “мова лайки”, “брутальна мова” тощо. Є також поняття “непристойні жести”. І тут питання: що є пристойними жестами, а що — ні? Жоден словник не показує, які жести є пристойними. Можна вважати, що кожна людина, маючи справу з цим законом, має на свій страх і ризик вирішувати, які жести є непристойним. Отже, закон послуговується поняттями, які не мають юридичного змісту. 

Надто багато, зокрема 6, передбачається причин для відмови у реєстрації. Цей закон взагалі приділяє дуже багато уваги процедурам реєстрації ЗМІ. Я хочу нагадати, що в Європі, як правило, не існує реєстрації ЗМІ. Є, безумовно, ліцензування засобів, які мають обмеження через частоти в ефірі, тобто коли відбувається ліцензування — це передбачає надання частот у користування. Але закон говорить не лише про ліцензування, а і про реєстрацію, під яку підпадає вся інформаційна сфера. А з точки зору ліберальної демократії, західних стандартів інформації та інтелектуальної свободи, будь-яка реєстрація ЗМІ — є обмеження свободи слова і свободи думки. 

Крім того, у законі є вимога до об’єктивності подачі інформації. Авторам закону треба було подивитися спершу у словник і побачити, що об’єктивний — це незалежний від волі і свідомості людини. А все, що робить людина, проходить через людську голову, тобто безумовно залежне від волі і свідомості. В інформаційній сфері не можна бути об’єктивним. Справді, на побутовому рівні можна говорити про об’єктивність подачі інформації, а на юридичному це втрачає зміст, бо відірване від самого суб’єкта, людини. А інформація має сенс лише в людському середовищі. В інформаційній сфері все є суб’єктивним, навіть коли йде війна. 

Помилковим є і те, що закон виходить з такої світоглядної позиції, що інформація є передбачуваною. Тобто, що регулятори можуть передбачити ефект поширення якоїсь інформації. 

Я хотів би сказати, що в Америці Верховний суд США визнає лише одну причину для того, щоб відмовити в трансляції інформації, — це коли свідомо постачається брехлива інформація і існує злий умисел, який треба довести. У нашому законі нічого не говориться про цей злий умисел. Може бути постачання інформації різне за своїми наслідками. Якщо наслідки драматичні, то людей за цим законом притягуватимуть до відповідальності, тобто будуть штрафувати, позбавляти ліцензії та реєстрації. Але як на мене, головний обов’язок журналістів — постачати актуальну інформацію. А ми сконцентрували основну увагу на тому, щоб інформація була суто позитивна. Як на мене, ми дуже перебрали почуття міри. 

Цей закон містить формально такі позитивні речі як трискладовий тест, заборону цензури, заборону погоджувати інформаційні повідомлення, але насправді він просякнутий ідеєю цензури від початку до кінця, а ми приховали її під поняття “контроль” і ”нагляд”, а це фактично є цензурою. Якщо ”нагляд” це пасивне споглядання, то ”контроль” — втручання, а тут воно передбачає накладання різних санкцій. 

“З точки зору ліберальної демократії, західних стандартів інформації та інтелектуальної свободи будь-яка реєстрація ЗМІ — є обмеження свободи слова і свободи думки”

Наскільки проблематичним є той факт, що навіть процес ухвалення закону “Про медіа” був непрозорим? 

Володимир Яворський: Цей закон здебільшого створювали представники громадськості, українських медійних організацій. Його створення тривало багато років і було закритим. Вони спершу внесли його в парламент, а потім, коли зустрілися з критикою, що без обговорень такий великий проєкт одразу приймається в першому читанні, провели кілька обговорень. Справді, далеко не все врахували і це проблема, але така була позиція розробників, що певні аспекти для них були принциповими. Тут просто ще частково ковід, війна втрутилися. Варто сказати, що в законі немає зараз таких норм, які стовідсотково порушували б свободу слова.

“Закон просякнутий ідеєю цензури від початку до кінця, а ми приховали її під поняття ‘контроль’ і ‘нагляд’”

У чому його відмінність від законів, які діють на території ЄС? 

Володимир Яворський: Сьогодні в ЄС регулювання на друковані, онлайн-ЗМІ взагалі немає, вони регулюються як суб’єкти поширення інформації. Тобто це як суб’єкт телекомунікаційних послуг. У добровільному порядку вони можуть реєструватися як ЗМІ, але обов’язковості щодо цього там немає. Також, як я вже казав, в абсолютній більшості країн ЄС немає їх реєстрації. Це суттєво відрізняється від нашого закону. Але з іншої сторони новий закон наближає нас до європейської практики, тому що він наближає телебачення і радіомовлення до телекомунікаційних послуг, тому що насправді це здебільшого є телекомунікаційними послугами. У багатьох країнах ЄС два регулятора: по телекомунікаційним послугам і окремо по телебаченню і радіомовленню. Крім того, у більшості країн він [регулятор] об’єднаний, тому що це в принципі одна й та сама технологія. Нацрада здебільшого контролює зміст, а держави намагаються у зміст не втручатися. Це велика дискусія, наскільки держава має права втручатися у зміст мовлення. 

Розкажіть, будь ласка, детальніше про цю Європейську директиву про аудіовізуальні сервіси. Що вона з себе представляє?

Володимир Яворський: Це величезна директива, але вона більшої мірою телекомунікаційна, тому що ці сервіси це якраз спроба об’єднати телекомунікаційні послуги. Наприклад, як у нас “Воля” працює або ”Megogo”. Вони зараз поширюються за однаковими стандартами через дроти, супутник, радіохвилі. Як я казав, в Європі один регулятор, який контролює цю сферу: і технічні, і змістовні параметри. В Україні це дві різні теми: є закон ”Про телекомунікацію” і є Національна комісія з питань телекомунікацій, і є закон “Про медіа” і Нацрада за питань телебачення та радіомовлення. Ця директива є рамковою, тобто не є багато зобов’язуючих положень, тому що це здебільшого залежить від національних систем і того, як країни самостійно вирішують запроваджувати [контролюючі органи]. Єдине, директива стосується тих компаній, які мовлять на всю територію ЄС. Певною мірою закон “Про медіа” враховує директиву, тобто я не можу сказати, що він десь напряму їй суперечить. Наголошую, що це питання застосування.

На терезах: свобода слова та захист від дезінформації. Що важливіше? 

Всеволод Речицький: Дезінформація, якщо по-простому, це говорити про те, чого немає, говорити неправду. Але в інформаційній сфері поняття правди відносне. Одна інформація може подаватися під різними кутами і цього не можна уникнути, тому що інтереси людей протилежні. Якщо ми хочемо, щоб говорили з однієї позиції, з одного ракурсу, нічого доброго не вийде. Різні журналісти говорять по-різному. Різні свідки говорять про одні й ті ж події по-різному. Є знаменитий фільм Куросави “Рашьомон”, де йдеться про бандитський напад. Там є 7 свідків і кожен свідок говорить абсолютно чесно про те, що він бачив. Але вимальовується сім різних правд. А цей Закон виходить з того, що вона може бути лише одна, а війна може бути лише такою, якою її вважає держава. Але ж люди мають право мати свою думку.

Що б сказав Верховний суд США про російську пропаганду?

Всеволод Речицький: Те, що і про будь-яку пропаганду. Пропаганда не рахується з суб’єктивною реальністю, вона намагається змінити її сприйняття на користь пропагандиста. Але пропаганда може будь-якою: є пропаганда капіталізму, соціалізму, комунізму, чого завгодно. Я думаю, що він би сказав, що Росія перебуває в стані такої культурної революції, в якій колись був Китай. Там знищували інтелігенцію, переслідували її. А потім Китай почав вчити десятки тисяч людей у Сполучених Штатах і врешті-решт зрозумів, що капіталізм має перспективи. Я не думаю, що вони, як ось це ми зараз, вважають, що Росія безнадійна, що вона розпадеться, що вона нікчемна. Вони напевне думають, що вона потрапила в таку прірву “мракобісся”, але це буває з різними країнами. Німеччина свого часу потрапила в таку прірву, Іспанія, Італія в часи Муссоліні.

Ви досить добре знаєте практику Європейського суду у питаннях свободи слова і свободи преси. Чи враховує закон про медіа цю практику?

Володимир Яворський: Це буде залежати від застосування цього закону. Єдине, де він відходить від практики Європейської конвенції, це в питанні друкованих ЗМІ, тому що  вона [Конвенція] чітко вказує, що ліцензування телебачення і радіомовлення не вважається обмеженням свободи слова. Тобто це не стосується друкованих ЗМІ. Фактично у нас і до цього існувала реєстрація друкованих ЗМІ, і зараз введено реєстрацію онлайн-ЗМІ, і це дуже спірно. Колись Українська Гельсінська спілка подавала одну справу в Європейський суд з прав людини щодо реєстрації друкованих ЗМІ, але ця справа досі не розглянута, чекає свого зручного моменту. Але я підозрюю, що це несправедливе обмеження свободи слова, тому що воно в принці не має сенсу. Ви особливо нічого не реєструєте, відмовити не можете, тому що немає ЗМІ перед реєстрацією, а відмовити можна лише на підставі поширення якоїсь інформації. Складно буде пояснити державі, для чого потрібно буде реєстрація друкованих ЗМІ, тому що є суб’єкти юридичні, як у видавничій справі, і я вважаю, що цього було б достатньо. Думаю, на це вплинула війна, тому що автори стверджують, що вони створювали запобіжники, перш за все, перед російським інформаційним впливом. 

“Якщо в нас з’явиться Янукович в країні, то він отримає законні мегаповноження, тому це небезпечно”

Чи не здається вам, що у наш час обмеження свободи слова підкралися звідти, звідки їх не чекали? Я маю на увазі cancel culture. Чи не вважаєте ви загрозливим, коли суспільство саме прагне обмежувати свободу слова за “неправильні” погляди? Чи можна із цим щось вдіяти (зокрема, чи мусить щось робити держава)?

Всеволод Речицький: Я думаю, що держава має просто сидіти тихенько і не намагатися бути арбітром. Держава не має ухвалювати закони, які б обмежували свободу слова. Держава, навпаки, має ухвалювати закони, які розширюють свободу слова і дають кожному бути самим собою. Вважаю, що люди ніколи не погодяться на уніфікацію. Завжди будуть ті, хто вимагатиме скорочення свободи слова, хтось навпаки — розширення. Будуть також такі, хто вимагатиме фемінітивів, хто буде проти. І з цим нічого не поробиш. Але це культурно чутлива сфера суспільства. Це вираз Девіда Істона, американського професора. І ці сфери вимагають не регулювання, а відмови від нього. Ці сфери треба охороняти від регулювання держави. Єдине, що може зробити держава, це не втручатися.

Інша річ, коли ви обмежуєте фізичну дію людини. Якщо говорити просто, то людина має мати повну свободу думки і слова. Допоки це слова — це нормально, так працює людський мозок, бо люди емотивні, насичені емоціями. Але коли люди переходять від слів до діла, повинно вмикатися право і карати за погані дії, але воно ж не повинно карати за слова і думки. Якщо віриш в людину, значить віриш у свободу, якщо не віриш — тоді потрібні наглядові концтабори, цензура тощо. 

Як ви можете прокоментувати те, що закриття ЗМІ відбуватиметься взагалі без судового розгляду для незареєстрованих ЗМІ? 

Володимир Яворський: Це один із прикладів, що все вирішуватиметься на практиці: виходячи з підстав, рівня доказів. При здоровому глузді це можна застосовувати досить непогано, але якщо в нас умовно з’явиться Янукович в країні, то він отримає законні мегаповноження, тому це небезпечно. Я не знаю в Європі органів, які мали б такий широкий спектр повноважень.

Чи може статися так, що цей закон погіршить якість контенту українських ЗМІ, бо їм потрібно буде більше часу приділяти не цікавості цього контенту, а його “правильності” для регулятора?

Володимир Яворський: Для журналістів там в принципі нічого не змінюється. Є стандартні правила, які не треба порушувати. Сьогодні вже є, якщо не помиляюся, 20 статей Кримінального кодексу, які забороняють поширення певних видів матеріалів. Тобто закон “Про медіа” не додав нових положень щодо заборони поширення якоїсь інформації. Єдине, якщо раніше ці заборони були в кримінальному праві, і цим займалися правоохоронні органи, то тепер вони є в новому законі і цим займатиметься Нацрада з питань телебачення та радіомовлення. Якщо вона застосовуватиме це як і правоохоронні органи, тобто з тими ж процедурами і рівнем обґрунтування, то буде нормально, а якщо — як інструмент впливу, то можна багато ЗМІ закривати, штрафувати через наявність великої кількості оціночних суджень, які можна широко тлумачити.

Всеволод Речицький: Просто якщо його виконувати з першого до останнього дня, то фактично зупиниться вся інформаційна політика. Уже сьогодні нарікають люди, що українські новини геть нецікаві, і вони хочуть слухати новини з інших джерел, тому що в нас все настільки гладко і позитивно. Якщо будуть виконувати закон, то українські ЗМІ будуть надзвичайно нудними, і люди перестануть їх слухати, бачити, дивитись.

Також цей закон можна назвати суто патерналістським: де є такий “батько нації”, який за всіма наглядає і забороняє говорити “брудні” слова, вимагає аж до нудоти позитивної поведінки. І, як на мене, це свідчить про провінційність політичного класу України. Як на мене, це смішний закон. Він такий наївний. 

“Якщо виконувати закон, то українські ЗМІ будуть надзвичайно нудними”

Зараз популярним каналом отримання новин є телеграм, зокрема новинні канали. Як Нацрада регулюватиме їх?

Володимир Яворський: По закону не важливо, чи визнає ЗМІ себе ЗМІ. Тобто Нацрада може приймати рішення, що вона визнає цього суб’єкта як засіб масової інформації і застосовувати до нього все належне регулювання. Відповідно, вони можуть звертатися в органи, в техпідтримку, якщо це соціальні мережі, для блокування таких ресурсів. Так само роблять в Росії, навіть Google виключає з пошуків ресурси за запитом Роскомнадзора. 

Чи відповідає єдиний телемарафон закону про медіа?

Володимир Яворський: Проблема  в тому, що рішення створення цього телемарафону непрозоре. І це певна проблема, адже ми знаємо, що є певні канали, які туди не долучили, бо процедури долучення немає. Ніхто не знає, скільки він триватиме, адже таких рішень немає в публічному просторі. Навіть оскаржити існування цього телемарафону [не можна], адже це адміністративне рішення і по суті спосіб цензури. І Нацрада якимось чином погодила це. Можливо, ці документи зараз під грифом “таємно”, але існування телемарафону неможливе без погодження з Нацрадою з питань телебачення та радіомовлення.

Отже. Що, на вашу думку, є першочерговим для перегляду в законі?

Володимир Яворський: Я думаю, що зараз нічого не потрібно переглядати. Треба працювати над практикою застосування закону “Про медіа”. Але на перспективу я виключив би з-під регулювання цього закону друковані ЗМІ. Це має бути вільний бізнес як видавнича справа, куди держава не мала б права втручатися.

Всеволод Речицький: Я думаю, що його треба просто відкласти і не займатися дурницями, бо ми так показуємо, що Україна ще незріла до цього всього. Тобто ми можемо взяти, наприклад, якийсь французький закон і списати його, але це не вихід. Я вважаю, що треба рухатися за американськими зразками більше, ніж за європейськими. Найкраще було б його просто скасувати, заморозити, оголосити мораторій і почекати, поки війна скінчиться, бо в умовах війни регулювати свободу слова ні до чого доброго не призведе.

Ми створимо внутрішню еміграцію, яка і так є, а після цього закону вона буде ще більшою. Тобто люди мовчатимуть, але все одно будуть думати про своє. І щойно вийдуть на вибори, їх результати можуть бути досить неочікуваними. Якщо людям буде жити нудно і сумно по цих законах, вони просто змінять владу. Намагання провести цей закон — це намагання контролювати майбутні вибори, але ефект може бути парадоксально протилежним. Я писав би всі інформаційні закони на користь свободи, розширюючи простір. 

Чи взагалі колись Україна зможе бути такою вільною державою у вираженні поглядів як, наприклад, США? 

Всеволод Речицький: Думаю, що так. Україна дуже індивідуалістична. Колись гетьман Скоропадський казав, що Україні ніякої соціалізації не потрібно, бо вона є індивідуалістична за своєю природою. Справді, Україна володіє найкращими чорноземами у світі. Тут фермерство є чимось більшим: мікросуспільством, сім’єю. Вислів “Моя хата скраю, я нічого не знаю” містить набагато більше сенсу, ніж здається на перший погляд. Кожен, хто має статки, землю, бачить світ по-своєму.

Треба, щоб земля увійшла в ринок, бо це наш основний ресурс. І по-справжньому, а не так, як у 13 статті Конституції, коли вона є державною. Вона має бути приватна. І тоді, коли українці стануть більш заможними, більш егоїстичними в позитивному сенсі, більш індивідуалістичними, в них з’явиться почуття гідності, яке призведе до того, що вони вимагатимуть чесної політики: щоб їм ніхто нічого не диктував, не показував, як треба, бо вони самі знають, як їм жити. Власне чому програли Петлюра, Винниченко? Тому що вони вірили в соціалізм і хотіли відібрати в людей землю, а це означає відібрати в них гідність, перетворити на біологічні істоти.

Ми фактично біологізували всю Україну, перетворили у суспільство незаможних людей. Якщо вдасться провести економічні реформи і приватна власність стане потужною, і мільйони людей будуть потужними власниками, тоді обличчя України повністю зміниться. Це треба робити швидко, бо історичного часу в нас небагато. Ось ці 30 років, що ми не робили ринкових реформ, призвели до того, що на нас почали дивитися як на нічию землю. Тобто росіяни подумали: “Та ну що ці українці, вони не можуть собі дати раду, а в них там Крим”.

Україна має робити реформи в бік капіталізму, в бік ринку, робитися заможною. До війни вже Україна вважалася найбіднішою країною Європи, хоча по ресурсах ми найбагатші. Тобто перспективи у нас є, але чи вистачить у нас розуму зробити ці перетворення? Вважаю, що це треба робити паралельно: і воювати, і впроваджувати економічні реформи, і змінювати інформаційну систему, тобто розширювати індивідуалізм, сферу підприємництва, щоб вони збагачувалися.