У Ради Європи є питання щодо адекватності та доступності новоствореного механізму перегляду довічних вироків в Україні

Група H46-33 Пєтухов (№ 2) проти України (Заява № 41216/13)

1459-а сесія, 7-9 березня 2023 року (DH)

Нагляд за виконанням рішень Європейського суду. Довідкові документи: DH-DD(2022)269, DH-DD(2023)56, CM/Del/Dec(2021)1411/H46-43.

Опис справи

Ці справи[1] стосуються системної проблеми невідворотності довічного ув’язнення в Україні (порушення статті 3). Відповідно до статті 46 Конвенції у справі “Пєтухов (№ 2)” Суд зазначив, що для належного виконання цього рішення Україна зобов’язана запровадити реформу системи перегляду вироків про довічне ув’язнення. Механізм такого перегляду повинен гарантувати перевірку в кожному конкретному випадку того, чи є подальше тримання під вартою виправданим на законних пенологічних підставах. Він повинен дозволити ув’язненим, які відбувають довічне ув’язнення, з певним ступенем точності передбачити підстави для звільнення і за яких умов, відповідно до стандартів, розроблених у практиці Суду[2]. Крім того, держава має позитивне зобов’язання забезпечити довічно ув’язненим режим ув’язнення, який є сумісним з метою реабілітації та дозволяє таким ув’язненим досягти прогресу на шляху до їхньої реабілітації.

Крім того, справа Петухова (№ 2) також стосується неспроможності влади забезпечити охорону здоров’я заявника під час тримання під вартою з 3 липня 2010 року, оскільки йому не було надано належного лікування туберкульозу та паліативної допомоги (порушення статті 3).

У справі Starishko and Poltoratskyy Суд також встановив порушення статті 8 у зв’язку з обмеженням права заявників на побачення у в’язниці з 2000 по 2014 рік, до внесення відповідних змін до законодавства.

У справі Ivan Karpenko Суд встановив, що заборона на спілкування заявника, довічно ув’язненого, з ув’язненими з інших камер під час позакамерних заходів, що застосовувалася з моменту його ув’язнення у 2004 році, додатково посилена численними іншими факторами, становила нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження (порушення статті 3). Суд вважав, що заявник не мав ефективного національного засобу правового захисту принаймні до 2016 року (порушення статті 13).

Статус виконання

Комітет попередньо розглянув справу Пєтухова (№ 2) на своєму 1411-му засіданні (вересень 2021 року) (DH). Зокрема, він зазначив, що необхідні індивідуальні заходи пов’язані з прийняттям загальних заходів і створенням механізму перегляду довічних вироків. Він також із зацікавленістю відзначив кроки, зроблені владою для створення відповідного механізму перегляду, зокрема, законопроєкти №№ 4048 і 4049, які перебувають на розгляді парламенту на даний момент. Він наполегливо рекомендував владі вжити всіх необхідних заходів для створення ефективного механізму перегляду відповідно до стандартів Конвенції без зволікань.

Нагадуючи про позитивне зобов’язання забезпечити для довічно ув’язнених тюремні режими, сумісні з метою реабілітації, Комітет запропонував владі надати більш детальну інформацію про наявність на практиці реабілітаційних заходів у всіх пенітенціарних установах, де утримуються довічно ув’язнені. Він закликав владу переглянути ту частину законопроєкту № 4048, яка передбачає обов’язок довічно ув’язнених, а не органів влади, готувати та подавати плани реінтеграції.

У відповідь влада зробила низку подань у 2022 році, включаючи останній план дій від 15 грудня 2022 року (див. DH-DD(2023)56). Відповідні частини підсумовані наступним чином:

Індивідуальні заходи

(i)  Справедлива сатисфакція: Присуджені суми виплачені у справах Полторацького та Івана Карпенка.

(ii)  Медична допомога заявнику Пєтухову: Згідно з оновленою інформацією, стан здоров’я заявника на підставі проведених медичних обстежень характеризується як задовільний, тобто він не потребував невідкладного лікування, а медична допомога надавалася йому в міру необхідності. Заявник не подавав жодних нещодавніх скарг з цього приводу. Тому органи влади вважають, що немає необхідності в подальших індивідуальних заходах.

(iii)  Побачення з родичами заявника Полторацького: Органи влади зазначають, що з 2020 року по теперішній час заявник не звертався з проханням про побачення з родичами. З огляду на законодавчі зміни (див. загальні заходи нижче), заявник має різні права, пов’язані з побаченнями у в’язниці, і жодних додаткових заходів вживати не потрібно.

(iv)  Умови тримання під вартою та спілкування заявника Івана Карпенка з іншими ув’язненими: За інформацією влади, з 2014[3] року заявник утримується в одній камері з двома іншими ув’язненими та має дозвіл на участь у групових освітніх, культурних та спортивних заходах. Він має право на щоденну прогулянку тривалістю одна година, під час якої він може спілкуватися зі своїми співкамерниками. Він не виявляв бажання брати участь у будь-яких групових заходах, а також, починаючи з 2020 року, не звертався з проханням зарахувати його на професійне навчання. За результатами регулярних медичних оглядів стан його здоров’я визнано задовільним, він працездатний. З 2020 року він не звертався за будь-якою додатковою медичною або психологічною допомогою. Органи влади вважають, що немає необхідності в подальших індивідуальних заходах.

У своїй заяві за правилом 9 (див. DD-DH(2023)122) заявник частково не погодився з наведеною вище інформацією та скаржився, зокрема, на неналежні умови тримання його під вартою, недостатню кількість освітніх, культурних та спортивних заходів, відсутність доступу до професійної підготовки та оплачуваної роботи, відсутність медичної та психологічної допомоги на практиці, а також на те, що він має можливість спілкуватися лише зі своїми співкамерниками, навіть перебуваючи за межами камери. У своїй відповіді (див. DD-DH(2023)172) органи влади уточнили первісно надану інформацію, надавши також фотографії камери заявника.

Загальні заходи

A.  Можливість скорочення терміну довічного ув’язнення (стаття 3)

(1)  Статистичні дані

Станом на кінець 2022 року в Україні налічувалося 1611 довічно ув’язнених, з яких 1500 утримувалися в установах виконання покарань, 83 — у слідчих ізоляторах, 13 перебували в процесі етапування між різними установами та 15 — на стаціонарному лікуванні в медичних закладах. 109 довічно ув’язнених залучені до оплачуваної праці, 133 отримали або отримують освіту в установах виконання покарань.

(2)  Законодавчі заходи

(a)  Конституційне провадження щодо довічного ув’язнення

Конституційний Суд своїм рішенням від 16 вересня 2021 року визнав неконституційними положення Кримінального кодексу, що регулюють умовно-дострокове звільнення та заміну покарання, в частині їх незастосування до довічно ув’язнених, та зобов’язав Парламент ухвалити відповідне законодавство.

(b)  Нове законодавство

18 жовтня 2022 року законопроєкти №№ 4048 та 4049, спрямовані на виконання цих рішень, були прийняті Верховною Радою як закони №№ 2689-IX та 2690-IX відповідно. 6 листопада 2022 року набули чинності положення, що запроваджують механізм перегляду вироків про довічне ув’язнення.

Закон №. 2690-IX вводить нові ключові елементи:

• можливість після відбуття 15 років довічного ув’язнення вимагати перегляду довічного ув’язнення колегією з трьох суддів і заміни його на покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк;
• заміна строкового покарання на покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 15 до 20 років;
• умовно-дострокове звільнення може бути подане після того, як довічно ув’язнений відбув щонайменше три чверті строку покарання, що замінюється строковим ув’язненням.

Закон № 2689-IX, зокрема, визначає умови тримання довічно ув’язнених, яким покарання замінено на строкове ув’язнення. Він покладає на установи виконання покарань обов’язок переглянути довічне ув’язнення та розглянути можливість його заміни на покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк протягом одного місяця після відбуття засудженим строку покарання, встановленого Кримінальним кодексом України. Якщо вимоги, викладені в законодавстві, дотримані, адміністрація установи виконання покарань зобов’язана протягом одного місяця розпочати процедуру перегляду в суді. Запроваджується можливість повторного подання клопотання про заміну довічного позбавлення волі через один рік, якщо первинне клопотання було відхилено судом. Крім того, Закон запроваджує обов’язок для довічно ув’язнених складати особисті плани реінтеграції в суспільство, які додаються до клопотання про заміну довічного ув’язнення на більш м’яке покарання на певний строк.

Відповідно до вимог Закону № 2689-IX, органи влади розробили правила[4] визначення ступеня реабілітації ув’язнених, у тому числі довічно ув’язнених, які, серед іншого, встановлюють шаблон для планів реінтеграції осіб. Ці підзаконні акти роз’яснюють кроки, які необхідно здійснити, та вказують на документи, які має підготувати адміністрація установи для того, щоб розпочати процедуру перегляду. Правила запроваджують активну участь тюремної адміністрації в процесі підготовки планів реінтеграції ув’язнених, а також встановлюють підстави та критерії, на основі яких має здійснюватися оцінка ступеня реабілітації довічно засуджених до позбавлення волі. Якщо ув’язнені бажають самостійно ініціювати перегляд вироку, правила покладають на пенітенціарні установи обов’язок безкоштовно надати їм необхідні документи протягом п’яти днів.

(c)  Заходи для реабілітації та покращення режиму для довічно ув’язнених

Органи влади надали інформацію про (i) тюремні режими, що застосовуються до довічно ув’язнених, та можливості їх переведення з приміщень камерного типу на дві особи до багатомісних приміщень камерного типу і, врешті-решт, до загальних приміщень через певні проміжки часу в міру просування на шляху до реабілітації, що підтверджується статистичними даними; (ii) роботу органів виконання покарань, спрямовану на роз’яснення засудженим до довічного позбавлення волі їхніх прав і обов’язків та сприяння їхній реабілітації; (iii) низку вжитих заходів, які, на їхню думку, нададуть довічно ув’язненим можливість реабілітуватися, зокрема, можливість працювати, отримувати загальноосвітню та професійну підготовку, доступ до бібліотек та Інтернету, надання медичної та психологічної допомоги, а також участь у культурних та спортивних заходах.

B.  Заборона на спілкування з ув’язненими з інших камер та засіб оскарження санкцій (стаття 3 та стаття 13 у поєднанні зі статтею 3)

Влада зазначила, що Кримінально-виконавчий кодекс та Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань забороняють ув’язненим спілкуватися з іншими ув’язненими та іншими особами, які порушують правила ізоляції, а також просити їх здійснювати протиправні дії. Засудженим до довічного позбавлення волі під час прогулянок забороняється спілкуватися із засудженими з інших камер або інших прогулянкових дворів.

Пояснивши процедуру накладення стягнень на ув’язнених, органи влади послалися на прийняті у 2016 році зміни до Кримінально-процесуального кодексу, які встановлюють юрисдикцію адміністративних судів розглядати спори щодо рішень пенітенціарної адміністрації, що було підтверджено Судом у справі Івана Карпенка[5] та продемонстровано кількома прикладами національних судових рішень, наведених нижче. Тим не менш, Суд не оцінив ефективність цього засобу правового захисту, але натомість заявив про свій намір зробити це в майбутніх справах.

Крім того, довічно ув’язненим надається безоплатна правова допомога за їхнім зверненням, зокрема, для складання процесуальних документів, представництва у справах, пов’язаних з виконанням судових рішень або оскарженням рішень, дій чи бездіяльності адміністрації установи виконання покарань.

C.  Інші порушення

Загальні заходи реагування на порушення статті 3 щодо неналежної медичної допомоги під час тримання під вартою розглядаються в групах справ Логвиненка та Ісаєва.

Що стосується порушення статті 8 щодо права на відвідування у в’язниці, то до законодавчої бази були внесені зміни, і Комітет закрив нагляд за цим питанням у групі Тросіна в грудні 2020 року (див. Резолюцію CM/ResDH(2020)297).

Подання від громадянського суспільства щодо Правила 9

1 лютого 2023 року Центр міжнародного захисту подав повідомлення (див. DH-DD(2023)178), критикуючи, зокрема, центральну роль тюремної адміністрації в оцінці ступеня реабілітації довічно ув’язнених і в ініціюванні перегляду справ у національних судах.

У спільному поданні від 2 лютого 2023 року (див. DH-DD(2023)177), Європейська пенітенціарна судова мережа, Харківська правозахисна група, Українська Гельсінська спілка з прав людини та ГО “Захист в’язнів України” також розкритикували недостатню чіткість окремих критеріїв оцінки ступеня реабілітації. Вони посилалися на відсутність у довічно ув’язнених можливостей для реабілітації на практиці, зокрема, на обмежений доступ до оплачуваної роботи та освіти у в’язниці, а також на постійну ізоляцію довічно ув’язнених один від одного та від інших ув’язнених, незважаючи на рішення суду у справі Івана Карпенка.

У своїй відповіді (див. DH-DD(2023)177 та DH-DD(2023)178) органи влади надали додаткову інформацію про останні події та підтвердили свою прихильність до належного впровадження механізму перегляду.

Аналіз з боку Секретаріату

Індивідуальні заходи

i) Довічні вироки: Слід нагадати, що Європейський суд не ставив під сумнів засудження та вироки заявників і підкреслив, що “перегляд усіх довічних вироків не обов’язково повинен призводити до звільнення відповідного ув’язненого"[6]. Таким чином, ці порушення не можуть розглядатися як такі, що дають перспективу швидкого звільнення для будь-якого із заявників. Індивідуальні заходи нерозривно пов’язані із загальними заходами та адекватністю механізму перегляду довічних вироків на практиці (див. докладніше нижче).

ii) Медична допомога (Пєтухов (№2)): Хоча стан здоров’я пана Пєтухова на даний час описується владою як задовільний, з огляду на незадовільну медичну допомогу в українських місцях позбавлення волі[7], влада повинна продовжувати вживати всіх заходів для захисту здоров’я заявника, включаючи надання йому належної медичної допомоги за необхідності, а також продовжувати інформувати Комітет про його ситуацію.

iii) Побачення з родичами (Полторацький): Законодавча база, що регулює сімейні візити, була змінена у 2014 та 2016 роках і тепер гарантує заявнику право на відвідування відповідно до стандартів Конвенції. Комітет завершив нагляд за цим питанням у групі справ Тросіна у грудні 2020 року (див. Остаточну Резолюцію CM/ResDH(2020)297). Після набуття чинності новим законодавством заявник не звертався з подальшими проханнями про побачення. Тому немає необхідності у подальших індивідуальних заходах у цьому відношенні. 

iv) Умови тримання та спілкування з іншими ув’язненими (Іван Карпенко): з наданої інформації випливає, що заборону на спілкування заявника з іншими ув’язненими, окрім співкамерників, під час позакамерних заходів не було скасовано. Більше того, ця заборона продовжує посилюватися під впливом факторів, які були піддані критиці з боку Суду[8]. Індивідуальні заходи у цій справі також пов’язані із загальними заходами, і органи влади повинні вжити заходів для зняття заборони на спілкування заявника, а також для надання додаткової інформації про його ситуацію, зокрема, про його доступ до професійної підготовки, працевлаштування та стан його здоров’я.

Загальні заходи

A.  Довічне ув’язнення (стаття 3)

Для того, щоб вимоги до довічного ув’язнення були сумісними з Конвенцією[9], для ув’язненого повинна існувати перспектива звільнення та можливість спеціального перегляду на предмет продовження ув’язнення на основі чітких і визначених правил. Перегляд може відбуватися в будь-який час, але не пізніше, ніж через двадцять п’ять років після винесення вироку, з подальшими періодичними переглядами[10]. Перегляд повинен враховувати, зокрема, прогрес на шляху до реабілітації. Нарешті, держави зобов’язані забезпечити для довічно ув’язнених режим ув’язнення, сумісний з метою реабілітації[11].

(1).  Законодавчі заходи – скорочення термінів покарання в законодавстві

Позитивним є те, що нещодавно прийняті законодавчі зміни створили механізм перегляду довічних вироків в Україні, який, як видається, широко реагує на критику Суду та практику Комітету міністрів. Влада також підтвердила, що процесуальні гарантії існують і будуть застосовуватися до довічно ув’язнених для участі в процедурі перегляду і доступу до правової допомоги.

Тим не менш, існують певні питання щодо його адекватності та доступності, які залежатимуть від того, як цей механізм функціонуватиме на практиці. По-перше, викликає жаль той факт, що парламент під час останнього розгляду при прийнятті законів № 2689-IX та 2690-IX не врахував критику Комітету щодо покладення обов’язку підготовки та подання планів реінтеграції на довічно ув’язнених, а не на адміністрацію, як це було під час попереднього розгляду. Тому вкрай важливо простежити, як тюремна адміністрація виконує свої зобов’язання щодо активної участі та надання допомоги довічно ув’язненим у підготовці необхідних особистих планів реінтеграції.

По-друге, як зазначено в матеріалах, поданих за Правилом 9, тюремна адміністрація зобов’язана розглянути питання про ініціювання процедури перегляду, і її роль у цьому процесі є значною, що може стати перешкодою для безпосереднього доступу довічно ув’язнених до механізму перегляду. Тим не менш, підзаконні акти також підтверджують право довічно ув’язнених ініціювати процедуру перегляду за власною ініціативою і, за таких обставин, зобов’язують пенітенціарну адміністрацію надавати таким ув’язненим необхідні документи у встановлені строки.

По-третє, хоча в підзаконних актах перераховані відповідні підстави та критерії, які слід брати до уваги, їх застосування національними судами допоможе визначити, чи є вони чіткими та передбачуваними, відповідно до висновків Суду.

Таким чином, хоча прийняття механізму перегляду рішень про довічне ув’язнення є важливим кроком, який слід вітати, для того, щоб Комітет міг оцінити функціонування та адекватність механізму перегляду, необхідна додаткова інформація.  Влада повинна надати детальну інформацію про роль пенітенціарної адміністрації у проведенні перегляду, тлумачення судами підстав та критеріїв такого перегляду, а також про те, як на практиці реалізується обов’язок ув’язнених готувати та подавати плани реінтеграції, а пенітенціарної адміністрації — брати активну участь у тій же роботі.

(2).  Заходи, спрямовані на реабілітацію — покарання, що підлягають скороченню на практиці

Паралельно із запровадженням механізму перегляду, доступ до реабілітаційних заходів та відповідні тюремні режими мають вирішальне значення для того, щоб довічно ув’язнені могли досягти і продемонструвати прогрес у реабілітації на момент перегляду[12]. Як зазначає громадянське суспільство, наявність таких можливостей на практиці в усіх місцях позбавлення волі по всій Україні залишається незрозумілою. Кількість засуджених до довічного позбавлення волі, які займаються оплачуваною роботою та здобувають освіту, також є низькою. Крім того, відзначається відсутність оновленої інформації з конкретним фокусом на реабілітаційну реформу[13]. Комітет, можливо, побажає ще раз наголосити на необхідності подальшого вдосконалення режимів утримання довічно ув’язнених в Україні, беручи до уваги наведену вище критику.

B. Заборона на спілкування та відсутність ефективного засобу правового захисту для оскарження накладених санкцій (стаття 3 та стаття 13 у поєднанні зі статтею 3)

Реабілітація довічно ув’язнених та їхня реінтеграція в суспільство залежить, зокрема, від належного рівня людської та соціальної взаємодії під час позакамерної діяльності[14], який наразі є недосяжним в Україні з огляду на заборону спілкування з іншими ув’язненими[15]. Більше того, незважаючи на формальну доступність освітніх, культурних та спортивних групових заходів для довічно ув’язнених, спосіб їх організації та той факт, що вони неминуче передбачають взаємодію та спілкування учасників, означає, що в реальності вони не є доступними для довічно ув’язнених.

Комітет може запропонувати владі надати детальну інформацію про можливості засуджених до довічного позбавлення волі спілкуватися один з одним під час освітніх, культурних та спортивних групових заходів і закликати владу вжити всіх необхідних заходів для запровадження заходів, що забезпечують засудженим до довічного позбавлення волі можливість спілкуватися під час позакамерних заходів у більш широкому розумінні.

Що стосується засобів правового захисту для оскарження санкцій, накладених на довічно ув’язнених, то, зважаючи на законодавчі зміни та кілька прикладів рішень адміністративних судів у спорах проти тюремної адміністрації, слід запропонувати владі надати додаткові приклади судових рішень, які підтверджують, що ця практика стала усталеною.

Переклад Харківської правозахисної групи

[1]Ще одне рішення, що порушує ту саму проблему, має бути класифіковане на поточному 1459-му засіданні (Захаров проти України, № 52784/19, остаточне рішення від 10 листопада 2022 року).

[2]Petukhov v. Ukraine (№ 2), § 194.

[3]З 27 серпня 2019 року, відповідно до рішення у справі “Іван Карпенко проти України” (Ivan Karpenko v. Ukraine) (§ 21)

[4]Положення про визначення ступеня реабілітації засуджених, Методика визначення ступеня реабілітації засудженого та Зразок індивідуального плану реінтеграції, затверджені Наказом Міністерства юстиції № 294/5 від 19 січня 2023 року, який набрав чинності 2 лютого 2023 року.

[5]див. Ivan Karpenko v. Ukraine, § 76

[6]див. Petukhov v. Ukraine (№ 2), § 193

[7]Див. Petukhov v. Ukraine (№ 2), §§ 147 і 152

[8]див. Ivan Karpenko v. Ukraine, §§ 61-64.

[9]див. також Kafkaris v. Cyprus ([GC], № 21906/04, §§ 95-99, 12 лютого 2008); Vinter and Others v. the United Kingdom ([GC], №№ 66069/09 і 2 інших, §§ 104-122, 9 липня 2013); László Magyar v. Hungary (№ 73593/10, §§ 46-53, 20 травня 2014); Harakchiev and Tolumov v. Bulgaria (№№ 15018/11 і 61199/12, §§ 243-246, № 57592/08, §§ 42-45, 17 січня 2017); Matiošaitis and Others v. Lithuania (№№ 22662/13 і 7 інших, § 156, 23 травня 2017)

[10]Vinter and Others v. the United Kingdom, § 120

[11]Petukhov v. Ukraine (no. 2), § 181; Murray v. the Netherlands, § 104.

[12]Petukhov (No.2) v. Ukraine, § 181.

[13]У своєму попередньому поданні органи влади посилалися, зокрема, на законопроєкт № 5293, який загалом стосується реабілітації

[14]Ivan Karpenko v. Ukraine, §§ 56-57, правило 25.2 Європейських тюремних правил

[15]Цей аспект також був підданий критиці у поданнях за Правилом 9