Два танки на городі та снайпер у хаті

Ми з дідом викохали двох доньок та двох онучок. Ми всі разом живемо: в одній частині хати старша донька, в іншій — менша, а ось тут — ми з дідом. У нас це житлова кімната була, в ній все було: і плита, і диван, і холодильник. Ми у ній жили, а на зиму йшли до хати.

Я працюю на пошті у Великій Димерці вже 22 роки. Дівчата займаються сільським господарством: теплиці у нас. Вирощуємо зелень, помідори, огірки, маємо великий город. Дід наш на пенсії, але теж підробляє. Менша донька працює у туристичній фірмі, поїздила світом. А вже перед самою війною сказала мені: “Мамо, щось буде”. — “Чому?” — “Тому що закрили небо. І власниця турфірми виїхала”. Ну виїхала, то й виїхала. Тоді ще до нас не доходило, яке це буде страхіття. Ми навіть не уявляли, що тут буде робитися.

Чи очікували, що буде повномасштабна війна?

Ні. Просто ми не вірили, що так може бути. Ми ніколи не думали, що вони окупують Димерку. Ішли вони з Сумщини, а зайшли вони до нас через завод “Кока-Коли”.

Тут усюди стояли танки. Тут машина стояла, у нас у дворі машина стояла. БТР їхній, на городі — танк. Два танки у нас було на городі.

Коли зайшли росіяни?

Ми виїхали 11-го числа. Тоді на городі вже бігали, була перестрілка. Наші охоронці, захисники з тероборони ганяли тут уже кацапів. 11-го на “Кока-Колі” вони зайняли позицію. О дев’ятій ранку виїхали наші діти, а ми виїхали о другій дня. Ми дітей відправили, бо старшій онуці 14 років, — подейкували, що росіяни вбивають і ґвалтують дівчат. Куди діти поїдуть, ми не знали, куди вийде.

Приїхали у Кагарлик, там рідня. Але нас було дуже багато й там теж усі панікували. То ми поїхали до знайомих у Черкаську область. Нам кілька хат приготували, бо нас їхало десятеро людей: семеро наших і троє сусідів. Дівчата наші, школярки, жили там до червня місяця, аж поки заняття у школі не скінчилися.

Що відбувалося у вашому рідному селищі?

Нам розповідали, що у нашій хаті живуть. До мене одразу не доходило: живуть — то й нехай. На городах танки, у дворі танки і вони. Живуть… У нас і кури були, і кролі, та вони курей наших поїли, постріляли. Кролів теж поїли та шкурки покидали у хаті, так що вони засмерділися.

Ми коли дзвонили тим, хто залишився, найперше питали, чи хата ще стоїть. — “Стоїть, але в ній росіяни”.

А вже як приїхали, побачили, що тут страшне коїться: у дворі гори сміття. Гори! Чоботи їхні, вони покинули. У зятя забрали весь одяг, який тільки був, навіть труси. Взуття позабирали. А в хаті поїли і викинули. Поїли і викинули. Машина уся була забита їхніми пайками. Сміттям, нашими мисками забита…

Машину не могли завести, то побили її всю, колеса порізали, сидіння порізали, рульове управління вирвали. Просто познущалися, все повиривали. У нас теплиця була, так вони її повністю завалили.

На нашому куточку було більше 30 одиниць танків: отам стояв танк, на тій вулиці танк. У нас на городі два танки, а у дворі БТР. Отут машина з глушником стояла: глушила зв’язок. А у нашій хаті 24 чоловіки жило.

Я знайшла блокнот, передам його комусь. Це мій блокнот, але вони у ньому писали, їхній почерк ось. Писали, як вони щогодини мінялися, як ходили вулицями по двоє.

Скільки цивільних залишилося у селищі?

Багато. Але їх усіх вивезли 23-24-го березня, коли був останній коридор. Хтось не поїхав, до прикладу, в кого лежачі родичі були. А сюди нікого не пропускали. У селі стояло дуже багато техніки. Та вже в центрі російських військових не було, вони по околицях села стояли.

У нас на хаті сидів снайпер, бо в нас, як вийти на другий поверх, всю околицю видно. Тож вони тут сиділи й спостерігали.

У хаті, що поруч, був їхній штаб. Трохи далі, у двоповерховій хаті, теж їхній штаб був. Вони сиділи у високих будинках, з яких можна було далеко бачити. Ходили крамницями села. Де щось можна було пограбувати — грабували. У нас усе, що можна було взяти, взяли.

У нашій хаті на другому поверсі лежали поранені: там багато крові було. Під сходами (там є комора) теж лежав поранений. На стіні, біля якої він помер, напис залишили “Олег 59”. Отакі тут були ієрогліфи, понаписували…

Де було спиртне — все повипивали. Вилазять на другий поверх — і починають стріляти: у повітря, по птахах! У нікуди. Там залишався вчитель у нас у хаті, так він каже: “Миколаївно, як починає сутеніти, вони понапиваються та починають стріляти. Аж страшно”.

Цивільні могли вийти на вулицю?

Ні. Не виходили. Тут у нас не було ні світла, ні води. А у сусіда є криниця. Так ходили по воду під прицілом. З автоматом. “Можна набрати води?” Він тримає автомат позаду. А ти голову нахиляєш, щоб нікуди не дивився, підіймати голову не можна. Накачав води й пішов.

А на другий день повномасштабного вторгнення ми сюди привезли бабусю з Києва, бо там же стріляли, вона злякалась. То ми її забрали, вона тут жила. Так казала, що навіть вогонь розвести не можна було, щоб їсти зварити.

Бабуся розповідала, що вже як їсти хотіла, йшла до них. Приходе й каже: “Я прийшла додому, пустіть мене до підвалу, я наберу консервації”. Хотіла до хати зайти, та її не пустили. Пішла до підвалу, а за нею слідом з автоматом ідуть. Каже, як зайшла туди, там ще чоловік 15. А тоді попросила зварити картоплі. Аж увечері принесли.

У нашій хаті газу теж не було. Вони десь газовий балон надибали й готували собі їсти. А так вони сиділи у тій хаті голодні та холодні.

У сусіда в погребі вони розстріляли трьох наших людей. Якого числа розстріляли, я не скажу, а знайшли їх, як росіяни селище звільнили. От коли вони виїхали, одразу ж і знайшли.

Один був із Богданівки, один робив на заводі “Кока-Коли” в охороні. А один наш місцевий, з вулиці. Один з них (той, що з Прорізної) ніс хліб іншому (тому, що на Кока-Колі працював). А кацапи ж були на Кока-Колі — та взяли їх у полон. Паспорти їхні лежали у сусідській хаті. Коли вони їх розстріляли? Коли тікали чи раніше? Не знаю. У сусідньому погребі, три людини… Над ними знущалися: казали, навіть були в одного нігті вирвані на ногах.

Що з вашим майном?

Був обстріл. Виганяли їх вже, як почали стріляти. Вони сиділи у нас у погребі й навіть не бачили, що в них спалахнула машина. Машина повністю була навантажена нашим майном: і ковдри, і подушки, і телевізор. Що могли винести, вони винесли.

А вже як їх стріляли, навіть не бачили що їхня машина горить. Може, вони і зошита забули, бо поспішали. Бо, кажуть, машина в них спалахнула й не заводилась — і ворота не відчинялись. А тоді вони вже ворота відчинили (вони і згоріли, ці ворота) та й виїхали.

Це вже обстріл був. У неділю чи в понеділок та хата згоріла. І в нас у понеділок теплиця згоріла, у ній багато дров було. А на другий день згорів сарай.

Усе, що було у нас на цьому боці, усе згоріло. Машину побили, мотоблок, що стояв у теплиці, теж згорів. Все! Господарство наше теж знищено. Ні курей, ні кролів, немає нічого. Ну і з нашого майна, а його дуже багато було, нічого не лишилося. Туалети були повні. У цей туалет вони повиливали парфуми й позакривали, щоб не смерділо. На кухні у нас стеля гіпсокартонна, так у ній стирчали шприци, вони туди й ложки позаганяли.

Ми приїхали, вони так і стирчали, але ми спочатку нічого не робили. Я казала: “Ніякого ремонту, поки не скінчиться війна. Нічого не купуватимемо”. Та молодь поробила ремонти, бо стеля впала… Вони б дітей не завезли у хату, де вітер віє. Так вони поробили стелю. До них так прилітали уламки, що попробивали наскрізь. Ну а ми ще нічого не робили. Хай так і стоїть.

У підлогу росіяни позабивали якісь цвяхи — оце там, де сходи були і поранений їхній лежав. Мабуть, закручували його там. Помітно, що дерево пошкоджене. А як уже був приліт, так був струс у нашій хаті: лампочки повипадали, розійшовся фундамент, стіна відійшла від підлоги. Все утеплення відійшло. Газовий лічильник згорів, все тут погоріло, вікна погоріли. Хата дивом не зайнялася. Це, напевно, воля божа, що вона вціліла.

Яким для вас був перший день війни?

Ми спали, коли воно як бабахнуло… Один раз — я схопилася, коли другий раз бахає. Наче з цього боку, а тоді з того. Ми схопилися. “Мамо, що це таке?!” Бігом увімкнули телевізор, коли воно знову як бабахне. Я кажу: “Напевно, це війна”.

У доньки день народження 19-го лютого був, ми ще відсвяткували. Ремонт перед новим роком зробили… Я ще казала: “Може, не будемо нічого купляти. Нащо? Війна ж буде…” А мені на це: “Мамо, ти що не хочеш зробити так, як мріяла?” Ну добре, купляємо. Купили телевізор, купили диван... Диван новий наш вони зіпсували: ногами по ньому ходили. Телевізор забрали.

24-го, чую, оголошують: мовляв, ніхто нікуди з дому не виходить. Чоловіку потрібно було їхати на роботу, а вони стріляють. Я просила нікуди не їхати, а він рвався. Казав: “Я поїду, бо мої хлопці в охороні, треба змінити”. Але він поїхав аж о п’ятій вечора. А ми день сиділи тут на порозі й тремтіли. Дітей сховали у хаті, щоб вони нічого не чули. І це кожен день отак.

Я тільки про одне молила Бога, щоб залишилася хата. Хай вона буде побита, але тільки не горіла. Але ж вона, дійсно, побита: отут усе згоріло, отам упав снаряд, то й стеля попадала, стіни порозходилися. Не було жодного живого вікна.

Якби я тут була, я, напевно, померла з переляку. Ми як уже приїхали додому, пили заспокійливе. Мені казали: “Сюди тобі не можна їхати”.

Дроти були обірвані, дерева валялися, паркани валялися, навколо тріск, цегла, тут був жах. Хто заїхав перший, казали, що сюди не можна було протиснутись. Отут лежало тіло на вулиці. Я бачила відео перших днів.

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

Я б їм побажала того, що ми пережили. Щоб вони були на нашому місці й відчули. Вони ж зроду не бачили того, що в наших хатах побачили. Як там розказують, немає у них такого, у них асфальту немає на вулиці. А у нас по вулицях скрізь асфальт. У хатах у нас тепло, світло. А після них нічого не залишилося.

У нас на кухні стіл був такий гарний — немає. Ми приїхали, навіть не було де сісти чаю попити. Ну ти взяв той стіл, ну бери, але навіщо він тобі? Як же ти його довезеш? Та ходили чутки, що оті росіяни, які тут стояли, нікуди вже не доїхали, — розбомбили їх десь.

Деякі навіть книжки забирали. Але у нас книжки не чіпали. У нас телевізор, стіл, одяг, ковдри, подушки — це все вони позабирали. Навіть з льоху позабирали! Ми сиділи у погребі й зробили там собі стелажі, лавочки, їсти туди нанесли, ложки, чайники принесли… Так навіть у погребі ми не познаходили оцих своїх речей.

Як заїжджали сюди, то сиділи у танках — лише голови стирчали. А як виїжджали — то сиділи усі зверху, бо танки завалені були майном. У хатах же нікого не було: заходь — і бери, що хочеш. Усього шкода. І телевізор, і диван зіпсували, і хату зіпсували. Ми працювали, заробляли своїми руками. У нас ніякої спадщини не було, нам ніхто не допомагав.

У мене під війну мати померла: перелякалася — і на Великдень, коли приїхали з евакуації, померла… Це все війна.

Скількох людей війна позбавила життя. Хто убитий, хто захворів, хто перенервував. Дуже багато людей померло під час війни. Шкода, прикро і страшно. Кричав би на весь світ! Усі почують, тільки ніхто не допоможе.

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.